Сніданок на снігу

Улюбленець Розенкранц

Студентка Софійка Омельянчик, тиха кароока дівчина з Волині, буквально була зачарована молодим викладачем Денисом Мадяром, із яким чимало її подруг і знайомих почувалися на короткій нозі, і кому він, коли виникала міцна дружба, дозволяв себе називати «Ден». Ясна річ, такі стосунки виникали не відразу, а мали тривалу історію симпатії, зближення, коли люди все більше проникають у внутрішній світ одне одного й потреба часто спілкуватися стає незворотною.

Ден був яскравим лектором — начитаним, обізнаним із темою, володів кількома іноземними мовами, непогано орієнтувався в закордонних джерелах, багато читав, допомагав із необхідною літературою студентам, емайлом постійно розсилав статті-новинки, а на семінарських заняттях, колоквіумах та екзаменах був демократичним і не валив людину, як це іноді робили відверті циніки та злюки, які до студентів ставляться зневажливо. Ден постійно, як він сам любив казати, «модернізував» свої лекції, посилював слабші місця, поновлював цікавими деталями, фактами, ідеями, через що його дуже любили слухати і через що він завжди займав перші позиції у негласному рейтингу викладачів університету. Про нього з року в рік передавалася легенда: наче він ще жодного разу молодшим курсам не прочитав «однакову» лекцію, яку раніше слухали студенти, що вже випустилися. Також він був блискучим актором, іноді грав в університетському аматорському театрі, чимало студенток ішли на постановки, аби побачити, як він грав персонажів Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Бернарда Шоу. Але величезний фурор він зробив як актор, коли грав Розенкранца за п’єсою «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» Тома Стоппарда. Дівчат він просто підкорив, і після цієї вистави його почали називати Розенкранцом, вони часто сипали цитатами з цієї п’єси, навіть виробили «свою» шифровану мову.

— Він грає — просто блискуче! — говорив колега з його кафедри.

— А як він вправно підкидає монетку! — шепотіла лаборантка, глухувата жінка передпенсійного віку.

— Це не він підкидав монетку, а Ґільденстерн — отой студент із історичного факультету!

— А ми про кого зараз говорили?

— Ми говорили про Розенкранца. Про нашого Дениса Мадяра.

— О, Денис Олегович! Він чудовий актор! Так! — почервонівши, залопотіла вона язиком.

Софійка Омельянчик також захопилася Деном Розенкранцом. Щоправда, старшокурсниця Марта, з якою вона познайомилася в бібліотеці і заприятелювала, вислухавши дифірамби Софійки на адресу викладача, скептично посміхнулася й сказала, що він не той, за кого себе видає, і весь його трьоп про фемінізм і все інше — награне, щоб подобатися наївним дурепам. Софійка спалахнула і навіть трохи посварилася з Мартою, вони більше до цієї теми не поверталися, але кожен залишився при своїй думці. Вона настільки затамувала образу на подругу, що довго з нею не спілкувалася, прохолодні й напружені стосунки між подругами ставали настільки нестерпними, що на них звертали увагу їхні спільні знайомі.

Софійка Омельянчик іноді заздрила своїм подругам, які часто ходили з Деном на каву або ж у паб — випити пива з кунжутом, горішками чи смаженими кільцями цибулі. Вона уважно слухала їхні захоплені розповіді про нього, деякі з її подруг були в нього закохані, намагалися фліртувати з ним, дуже часто про нього згадували, цитували його вислови, любили розповідати про їхні зустрічі і навіть обговорювали плітки, які стосувалися приватного життя викладача. Одне слово — він був справжня зірка факультету й вигідно вирізнявся на тлі викладачів старшого покоління, трохи втомлених, засмиканих, дратівливих, які були не лише нецікавими, а й безнадійно ретроградними.

Софійка пригадує, як на День студента вона пішла з близькими подругами, переважно однокурсницями, в один із пабів біля університету. Тоді веселою дівочою компанією вони там напилися текіли і в них усіх від радощів і збудження розплелися язики й фантазії. Особливо відзначилася Маріанна зі старшого курсу, яка вже до пабу була трохи під мухою — в рекламній конторі, де підзаробляла після навчання, вітала з днем народженням співробітницю, а текіла зробила її ще веселішою.

— Ах, дєвочки, я його так хочу, що це просто триндець, — сказала вона, і всі залилися сміхом.

До контркультурних вибриків і жартів Маріанни усі вже звикли, але й були такі, особливо з молодших курсів, які подібне чули вперше і дивувалися.

— Він одружений, — нагадала одна з таких.

— А в одружених більше не стоїть? — запитала буха Маріанна і знову вибухнула сміхом.

Дівчата розреготалися, а Маріанна, закуривши тонку довгу цигарку, поставила лікті на стіл, збуджено жестикулювала й продовжувала:

— Я ж не збираюся його забирати. Тільки покористуюся і все. Я ж розумію, що Денис Олегович — попри те, що фемініст і ліберал, — чудовий сім’янин і завжди вчасно приходить додому. Хоча в нашому місті нема де особливо розгулятися.

— Ну, сім’я — це вже пережиток. Концентраційний табір для тих, хто стомився жити, — підхопила інша з бухих подруг.

— Так! Маро, забирай його! Забирай! — вигукнула ще інша.

Дівчата знову голосно засміялися, а потім несподівано звернули увагу на Софійку, чого це вона постійно мовчить і ніяк не доп’є свою мінеральну воду.

— Ану, давай, розказуй нам про свої сексуальні фантазії! У тебе є сексуальні фантазії щодо Дениса Олеговича? — і весь стіл знову вибухнув реготом і вчепився до неї з іншими іронічними запитаннями.

Софійка знітилася, несміливо усміхнулася й зізналася, що писатиме в нього курсову роботу. Дівчата знову голосно зареготали. Офіціант приніс другу пляшку текіли, лимони, помідори-чері й соки.

— Це тепер так називається — писати курсову роботу. Оце так сексуальна фантазія! — Маріанна від сміху аж сповзла під стіл, і її ледве впіймали за руки.

— Колеги, з’явилося дуже блискуче дослідження… — почала імітувати голос Дена інша подруга, від чого дівчата знову залилися реготом. — Колеги, декого з вас я так мрію… ха-ха-ха, побачити знову, ха-ха-ха.

Софійка дивилася на них бухих і кисло усміхалася, оскільки вона не вживала алкоголь, то завжди почувалася трохи незручно, коли сиділа за одним столом із захмелілими.

— То кажеш — будеш писати в нього курсову? — вже іншим, спокійнішим тоном промовила Маріанна. Вона подивилася своїм каламутним поглядом в очі Софійки. Бліде обличчя Маріанни посерйознішало, але вона, ніби згадавши щось приємне, миттю усміхнулася, оголивши білі рівні зуби, й по-сестринському обійняла Софійку. — Він любить висіти в «Чотирьох тузах» або в «Самотньому бізоні», а там є окремі кабінетики, — прошепотіла вона, миттю відсторонилася від Софійки й пішла, не попрощавшись.

Софійка дивилася, як вона сіла в біле таксі, зачинила дверцята й помахала їй через вікно на прощання. Омельянчик також підняла руку й помахала вслід, хоча ніяк не могла дотямити, що та намагалася їй сказати.

Через декілька тижнів Софійка перестріла Дена в коридорі факультету й запитала, коли можна прийти на консультацію щодо курсової. Викладач заклопотано сказав, що зконтактуємося, бо зараз у нього аврал, він записав її номер мобільного у свій телефон і побіг у справах. Наступного дня він подзвонив, вибачався за суєту і запропонував зустрітися, можна й на нейтральній території, щоб ніхто не заважав.

Софійка Омельянчик після розмови з ним уся тремтіла. Вона піде в паб із самим Денисом Мадяром, із самим Розенкранцом. Коли вона прийшла додому, то більше ні про що не могла думати: їхня зустріч не за горами. Вона лягла спати, але ніяк не могла стулити повіки. Крізь розкриті штори пробивалося місячне світло й наповнювало кімнату вузькою смугою, яка падала на ліжко. Софійці було трохи жарко, вона встала, відчинила кватирку й знову лягла. Вона зняла з себе ковдру й залишилася лежати в нічній сорочці. Вона думала про Дена, уявляла його злегка повне лице, його охайні вуса й борідку. Софійка заплющила очі й уявляла, як він усміхається, говорить. Тілом бігали мурашки, а пальчики руки плавно потягнулися спершу до твердих сосків, що випирали з-під нічної сорочки, а потім далі. Вона протягнула руку собі між ногами й міцно стиснула її. Софійка уявляла, як його вуса й борідка торкаються її, як злегка колють лобок. Вона різко перевалилася на бік, скрутилася в калачик і почала шалено мастурбувати. За нічним вікном ішла п’яна ватага юнаків, голосно співала, і під її гамір Софійка солодко заснула.

Однак зустрітися не судилося, бо Ден, завалений купою різних дедлайнів, переніс консультацію на кілька днів пізніше. Нарешті вони зустрілися в четвер під вечір, і Ден запропонував піти у «Чотири тузи». Але на них чекало розчарування — усе було вщент забите людьми, переважно п’ятдесятилітніми та сорокарічними мужиками та їх подругами; там проходив якийсь маргінальний місцевий фестиваль із ретроджазу і на нього зібралося чимало шанувальників, переважно одного покоління. Ден потягнув Софійку до «Самотнього бізона», що був буквально за три квартали від «Чотирьох тузів».

Софійка йшла біля нього і вся тремтіла, їй не вірилося, що вона йде на каву з самим Деном Розенкранцом. У голові крутилася фраза Маріанни про «окремі кабінети», але Софійка ні про що не хотіла думати і просто йшла на зустріч невідомому — без жодної тривоги, без жодних зайвих думок. На душі було легко і млосно водночас, вечірній вітерець торкався її шкіри, розкуйовджував волосся, але вона його не поправляла. Вона хотіла сьогодні бути трохи сентиментальною та розхристаною, немов дівчисько-підліток. Софійка забула про свою курсову, про план, який мала показати Денові, забула про список літератури, який підготувала для опрацювання. Вона просто йшла біля нього, а думки її витали над ними, над цими кварталами, над цим містом, далеко-далеко — аж під зорями. Від вітру в Софійки сльозилися очі, вона відчувала, як сльози течуть по щоках, але вона їх не витирала. Ден ішов мовчки, думав про своє, лише на перехресті, ніби страхуючи, обережно взяв Софійку за руку, й вони перейшли дорогу перед машинами з увімкнутими фарами. Потім він вибачився і відпустив її руку. Подумки Софійка хотіла, щоб він тримав її далі, щоб вона могла відчувати його пальці.

У «Самотньому бізоні» були вільні кабінетики, відгородженні дерев’яними ширмами, обвішані фотографіями, картинами, рекламними етикетками на вестернську, індіансько-ковбойські тематику. Вони сіли за стіл, на м’які зелені дивани навпроти одне одного. Ден одразу взяв невелику папку меню й почав ретельно вивчати. Софійка мовчки за ним спостерігала й не ворушилася. Він гортав швидко, видно, що знав це меню, бо відразу віднаходив потрібну позицію.

— Пропоную взяти пиво, а також баварські ковбаски з соусами — тут вони найсмачніші, — усміхнувся він.

Софійка теж усміхнулася й сказала, що таку їжу не їсть і не п’є пиво.

— Окей, — сказав він.

Прийшов офіціант, і вони зробили замовлення. Ден — пиво і баварські ковбаски з соусами, а Софійка — морозиво та американо. Ден попросив принести пиво одразу, і коли його принесли, він замовив другий бокал. Він пив дуже швидко і смачно, піна залишилася на його тонких чорнявих вусах. Софійка усміхалася й мовчала. Але вона усміхалася не від спостережень за Розенкранцом. Софійка згадала давню фразу Маріанни про чоловіків: «Спершу вони мають поїсти, а вже потім з ними можна говорити про справи і робити з них локшину».

Коли Софійці принесли морозиво й американо, Ден уже випив своє перше пиво, уважно дивився на неї і розговорився, переважно про новинки з книжок і кіно. Вони сміялися, згадуючи прем’єру одного з фільмів Коенів. Потім Ден заговорив про її курсову, сказав, що тема цікава, в перспективі може перерости в магістерську, а якщо буде бажання рухатися далі, то тему можна трохи розширити, дати кілька більших контекстів і зробити непогану дисертацію.

— Це, звісно, науковим проривом не буде, — усміхнувся він, — але повністю розкрити, систематизувати матеріал можна. Це також по-своєму важлива робота.

— Навіть не знаю… — знітилася Софійка.

— А тут нема що знати. Треба думати про перспективи. Курсова — це тимчасове, а далі життя триватиме.

Офіціант приніс Дену друге пиво, баварські ковбаски та соуси. Він одразу накинувся на їжу, попиваючи пиво, а Софійка мовчки злизувала морозиво з десертної ложечки. Щоки Дена були набиті хлібом і ковбасками, він їв пристрасно, інтенсивно, з натхненням. Софійка згадала спогади Льва Шестова про Макса Шелера, як той сидів на одному банкеті навпроти нього і їв — їв багато та піднесено, ніби поет, а наступного дня… помер. Вона пирснула зі сміху. Ден Мадяр запитливо на неї поглянув, і Софійка миттю посерйознішала.

Вона розповіла про свій план курсової, дістала роздруківку й показала викладачу. Ден перестав жувати, відклав виделку й узявся читати. Іноді Розенкранц ледве помітно кивав, ніби погоджувався з прочитаним, іноді ж злегка усміхався, і Софійка відразу нервувала, чи часом не усміхається він над наївністю окремих ідей та пунктів.

— Такий розгорнутий умовний план — це взагалі дуже добре, бо дає можливість бачити свій шлях детально. Але… але… але… але…

— Щось не так?

— Надто багато уваги приділено «історії питання», огляду історіографії. Це потрібно робити, це вітається, але курсова ж присвячена не цьому, — усміхнувся він.

— Справді, — задумалася Софійка.

— Це все — окей, — підняв Ден папірця, і його рука зависла з ним у повітрі над тарілкою зі шматочками баварських ковбасок, — але це все матеріал тільки для першого розділу. Лише третина роботи.

Софійка розгубилася і поклала ложечку на блюдечко. До американо вона так і не доторкнулася. Розенкранц, помітивши, що вона захвилювалася, дружньо взяв її за руку й почав всіляко заспокоювати. Він говорив, що нічого страшного нема і що це звичайнісінькі робочі моменти. Ден розпитав, що вона вже прочитала та опрацювала. Потім, вислухавши її, підказав теми двох наступних розділів, які і розкриють усю курсову. Також порадив прочитати кілька нових праць, які було надруковано минулого року, але ще нема в Україні, навіть підказав, де їх можна прочитати — одну в електронному вигляді, а іншу — в науковій бібліотеці, зокрема в зарубіжному журналі. Софійці стало трохи легше, вона вже не хвилювалася і з вдячністю дивилася на Дена.

— Головне — текст. Пора вже сідати і поволі писати. Не треба цього робити в останню ніч, ніби перед розстрілом. Тиха вода камінь точить, — усміхнувся він, і під його охайними вусами вона побачила рівні білі зуби.

Ден знову взявся за пиво, а Софійка занотовувала почуте від нього у невеличкий блокнотик, декілька разів перепитала про джерела, прізвища авторів і назви їх праць. Вечір минув приємно, вони багато говорили про прочитані книги, про улюблених авторів — романістів, поетів, культурологів, філософів, про акторів і режисерів, потім перекинулися на знайомих, але не пліткували, а згадували з повагою та усмішками.

Йому на мобільний зателефонували, він поглянув на номер і став трохи заклопотаним, вибачився, що на кілька хвилин покине — і вийшов із кабінки розмовляти. Ден невдовзі повернувся, в його поведінці з’явилися певне пожвавлення і нервозність. Розенкранц натиснув кнопку виклику офіціанта, потім ще раз. Після «Самотнього бізона» він провів її до автобусної зупинки, подякував за вечір і попрощався. Софійка зайшла в порожній автобус, сіла біля вікна, дивлячись йому вслід. Попри те, що Ден був високий і кумедно йшов, немов жирафа, — він усе одно був дуже милий. Автобус рушив, а Софійка і далі стежила за його силуетом, повернувши голову: в темряві було видно, як він розмовляє по мобілці, сильно розмахуючи руками, — певно сварився.

Софійка довго розкачувалася перед написанням курсової — багато читала, робила виписки, готувала необхідні цитати, нарешті чітко виписала план, погодила його з керівником, але саме написання роботи відклала на наступний семестр, наприкінці якого й повинна її здати Денису Мадяру та захистити. Вона ще декілька разів спілкувалася з Деном щодо своєї курсової: двічі в телефонному режимі і ще один раз — на кафедрі. Потреби взайве йому набридати не було, тому Софійка планувала засісти за курсову відразу після новорічно-різдвяних свят.

Свята пройшли традиційно: переважно в родинному колі. Софійка трохи нудьгувала і хотіла, щоб почалися навчальні дні. Вона зідзвонювалася з подругами, і вони якраз планували, як і в минулі добрі роки, своїм невеликим колом вертепників-колядників відвідати улюблених викладачів факультету, засіяти їхні оселі та поспівати. Звісно ж, дівчата задумали несподівано нагрянути й до Дениса Мадяра.

Вадим Калачій, їхній схожий на француза-мушкетера гуру і вертеп-мен, склав графік, коли і кого будуть засіювати. До Дена вертеп мав попасти між днем Василя та Йордана. Софійка Омельянчик нетерпляче чекала.

Спершу вертеп нагрянув до ректора: вони поспівали в залі біля розкішної ялинки, господар і господиня пригощали їх чаєм із запашних трав, бутербродами з червоною ікрою, іспанським вином, цукерками. Ректор буквально розчулився від тієї кількості колядок, які співав Вадим Калачій із дівчатами. Він їх безперестанку вихваляв, а його дружина, пані Оксана, згадувала, що за їхньої молодості колядки співали лише в селах, бо в містах боялися. Жінка розпитувала у Вадима про рідкісні колядки, і він так захопився, що майже годину проговорив із нею про історію колядок, а тим часом ректор розважав дівчат теревенями про свою юність і молодість. Іншого вечора вертеп нагрянув до проректора з наукової частини, але в нього жінка — голова міського комуністичного осередку, тому ті тупо не відкрили і погасили в квартирі світло. Вадим Калачій жартома сказав до їхніх вікон: «Ну і хай собі бояться на здоров’я».

Потім вони ще пішли до одного самотнього старенького професора, який ледве ходив, а також до декана їхнього факультету. Нарешті настав той момент, коли одного вечора вертепники опинилися біля дверей Дениса Мадяра. Софійка хвилювалася як ніколи, в неї аж тремтіли руки й усе тіло. Вадим стурбовано запитав, чи вона часом не захворіла. Софійка усміхнулася й відповіла, що з нею все гаразд.

Їм відчинила дружина Дена — привітна білявка невеликого зросту, пані Мирослава. Вона була трохи здивована появою гостей, але жваво запросила до квартири та покликала чоловіка. Вадим Калачій затягнув колядку, і дівчата її підхопили. Софійка Омельянчик побачила Дена, який вийшов із кімнати до них. Вона його спершу не впізнала: почорнілий, із важкими темними колами під очима, неголений — із дикою щетиною, з каламутними, почервонілими очима — він мало нагадував отого завжди бездоганного в манерах і одязі Дена, яким захоплювався увесь факультет. Розенкранц в’яло привітався, піднявши праву руку і недбало махнувши нею, зіперся на одвірок дверей до вітальні і теж почав слухати. Коли Вадим Калачій і дівчата перестали, Ден запросив усіх до вітальні. Дівчата з вертепу розмістилися на софі, а ще дві на кріслах, а Вадим Калачій зручно всівся одразу на килимі, підібгавши по-турецьки під себе ноги. Ден усміхнувся і зробив так само, а дружині гукнув, щоб зробила каву, чай, канапки. Потім він, ніби згадавши щось важливе, підвівся і приніс кілька пляшок: коньяк, біле та червоне вина. Лише тепер усі відчули, як від нього сильно тхне перегаром.

— Миросю! Ти ще довго там? — голосно гукнув він.

— Потерпіть! — почувся дзвінкий голос.

Ден, трохи хитаючись, налив гостям: дівчатам вино, а Вадимові і собі — коньяк. Дівчата розговорилися, переважно про міжнародні стипендії, навчання за кордоном, що тут реально нема що робити, повна дупа, наука — на грані дефолту, потім згадали про наукову програму у Відні, як туди можна потрапити. Ден запропонував усім випити, але Вадим сказав, що треба дочекатися господині. А Ден уже його ніби не чув і перехилив коньяк сам, випивши його залпом.

— Миросю! — знову гаркнув Ден.

Софійка сиділа на софі біля подруг і бачила, як його розібрало. Він заставляв випити Вадима, той усміхався і пригубив із ним за компанію.

Дружина принесла дві великі тарілки — на одній були канапки з ковбасою та сиром, а на іншій порізаний банан і яблука. Вона пустила це по колу, щоб усі пригощалися, і дівчата миттю розібрали канапки. Вадим запропонував тост — за господарів, і дружно випили за господарів. Ден також хильнув коньяку, закусив яблуком, потім його осяяла думка, бо лице одразу витяглося:

— Я тобі дам — «за господарів», — подивився він на Вадима та обійняв його, — ще рано за це пити! Я вас так просто не відпущу!

— Тоді за господиню! — запропонувала Софійка.

— За господиню! — підхопили гості.

Мирося усміхнулася й подякувала.

Тарілки миттю спорожніли. Софійка помітила, як Ден занервував і очима показав Миросі на тарілки. Вона хутко підвелася, зібрала їх і знову пішла на кухню. Гості веселилися від розповідей Вадима, як позаминулого року вони водили вертеп і в які пригоди вляпалися з міліцією. Були в одному елітному поселенні — вітали одного поважного чоловіка, а виявилося, що там на вулицях не можна співати — щоб не турбувати вельможних осіб. Вертеп з усіх боків оточила купа охорони, міліції й беркутів. Вадим усміхнувся, що в людей зовсім відсутнє почуття гумору, не те що традицій, — ледве вертеп відпустили, словом, суцільний жах.

Ден нервував усе більше, певно через те, чого так довго не виходить до гостей Мирося. Софійка пішла в туалет, який знаходився біля кухні і в якому ще не до кінця була викладена керамічна плитка, — господарі, певно, робили ремонт. Вона сіла на унітаз і чула, як на кухні вовтузиться Мирослава, як вона перекладає посуд, як вмикає і вимикає воду в крані. Софійка підвела голову й помітила, що у невеликому вікні між кухнею та туалетом із ванною нема скла. «Ну чого так довго?» — почула голос Дена, який певно зайшов на кухню. Мирося виправдовувалася, що в хаті більше нема чого їсти. «Ти мене ставиш в незручне становище», — сказав Розенкранц. «Денисе, до чого тут я? Якби я знала, тоді би підготувалася», — відповіла дружина. «Дістань із морозилки кров’янку, домашню ковбасу, які передала тітка з села, швиденько розігрій і принеси. Все дуже просто», — здавленим, тихим голосом тиснув він на неї. «Кров’янку ти з’їв ще минулого тижня, а домашню ковбасу… три дні тому, коли ви бухали з Володимиром Павловичем, ви її з’їли». — «Бляяя…» — вигукнув він тихо. «Пусти, мені боляче, пусти… що ти робиш? Денисе, ай…» Потім Софійка почула ляпас по обличчю й жіночий зойк.

Софійка спустила воду і вийшла з туалету, краєм ока вона помітила, як на неї пильно зиркнув каламутним поглядом Ден. Вона повернулася до вертепників у залі, які весело розмовляли. Через декілька хвилин зайшов Денис і знову взявся усім наливати. Невдовзі його дружина, бліда мов стіна, принесла на таці чай і каву. Лише один раз він поглянув на Софійку, але вона швидко відвела очі і зробила вигляд, ніби нічого не знає. Після чаю й кави гості подякували й покинули квартиру Дениса Мадяра. Дорогою в автобусі всі вихваляли дружину Дена, як йому з нею поталанило, а потім вихваляли самого Дена. Софійка мовчала і дивилася на рекламні вогні нічного міста та освітлені вітрини модних бутиків.

Софійка Омельянчик більше з Деном-Розенкранцом, керівником курсової, не бачилася: в нього постійно не було часу і він завжди був заклопотаний справами. Ден по телефону заспокоював її, що нема чого переживати і щоб вона вже принесла йому готову роботу.

Наприкінці семестру Софійка віднесла курсову на кафедру, за кілька днів до захисту їй подзвонив на мобільний Ден і сказав, що прочитав, — надиктував декілька зауважень, які варто врахувати. Вона ці зауваження взяла до уваги, і деякі з них були слушними. На захисті вона несподівано отримала середній бал. Завідувач кафедри, старий ретроград і прискіпливий стариган, доколупався до новизни роботи та нового методологічного інструментарію, якого не розумів; він так несподівано запалився від своєї критики, що весь почервонів, мов зварений лобстер, і його взялися підтримувати та заспокоювати інші члени кафедри, переважно такі ж ходячі музейні мумії науки та освіти. Денис Мадяр як керівник курсової роботи майже нічого по суті не сказав, несміливо озвучивши загальний набір фраз, і, дивлячись на буйний настрій кафедральних динозаврів, просто відморозився.

У подальшому вони більше не контактували.

На вихідних Софійка зустрілася на каві з Маріанною. Вони багато говорили про модні речі, в яких бутіках є знижки. Маріанна порадила один хороший інтернет-магазин, де є круте шмаття з Італії, Іспанії та Франції. Потім вони заговорили про університет, поточні події і мимоволі зачепили Дена. Софійка не витримала і поділилася своєю історією. А Маріанна, яка була найцинічніша з її середовища і, можливо, тому на все дивилася дуже тверезо і критично, просто розреготалася.

Софійка розгублено чекала, коли та заговорить.

— Що ти про це думаєш? — не витримала вона.

— Дєтка, щоб не розчаровуватися — не треба зачаровуватися, — усміхнулася Маріанна й додала, що нічого надзвичайного в цій історії нема, мужики, щоб приховати своє справжнє жлобство, на публіці готові корчити з себе будь-кого, головне, щоб це відповідало їхній справжній меті.

— Якій? — здивувалася Софійка.

— Якій? Тупо контролювати ситуацію. Володіти нами. Мати владу. Корчити з себе авторитета і потрібну людину. Це в них у крові. І Ден — не виняток. Ну лупить він вдома свою тендітну жіночку, дурочку-курочку. Прапор їй у руки — сама на це погодилася. Ну бик він совковий. І що з того? З них — більшість така. Прибрати з них нанесений крем у вигляді толерантності, феміністичності, показової культурності — і буде худоба в хліву.

Софійка Омельянчик задумалася, від цих слів Маріанни їй стало дико сумно, настільки, що в неї пропав настрій. Але невдовзі вона опанувала себе:

— Ні. Не думаю, що всі такі. Не можна всіх під одну гребінку…

— Не думаєш? Ну і не думай, — засміялася Маріанна.

Одногрупниці й далі вихваляли Розенкранца, цитували його вислови, щебетали про книги та кіно, якими він захоплювався, пліткували про його амури зі студентками, а Софійка мовчки це слухала і згадувала слова своєї колишньої подруги Марти: «Він не той, за кого себе видає».

6 квітня 2013, Київ