Список Шиндлера

Розділ 23

Серед тих в’язнів, які були в курсі справи, уже почалася конкуренція за перехід на «Емалію». В’язень Долек Горовиць, працівник відділу закупівель у таборі Плашув, знав, що його самого до Шидлера не відпустять. Але він мав жінку і двох дітей.

Ричард, його малий син, навесні прокидався рано, коли земля видихала туманом останню зимову сирість, злазив із маминих нар у жіночому бараку і біг униз до чоловічого табору, мріючи про грубий ранковий хліб. Зранку він мав бути разом з батьком під час перевірки на Аппельпляці. Шлях пролягав повз пост єврейської поліції Хіловича, і навіть туманного ранку його було видно з вишок. Але він був у безпеці, бо про нього знали. Це син Горовиця. Його батька надзвичайно цінував гер Бош, з котрим, у свою чергу, частенько випивав комендант. Свобода пересування, яку, сам того не відаючи, мав Ричард, походила від батькового професіоналізму; він, немов зачарований, безпечно пробігав попід вишками, знаходив батьків барак і залазив до батька на нари, будячи його запитаннями. Чому зранку туман буває, а вдень ні? Сьогодні будуть машини? А довго ми сьогодні на плацу стоятимемо? А бити когось будуть?

З ранкових запитань сина Долек Горовиць бачив, що Плашув — не місце для дитини, навіть на особливих правах. Може, йому вдасться вийти на Шиндлера — час від часу він приїжджав і ходив навколо будівлі адміністрації цехів під приводом справ, приносив невеликі гостинці й обмінювався новинами зі старими приятелями — Штерном, Романом Ґінтером, Польдеком Пфефферберґом та іншими. Оскільки Долек не відчував себе в змозі встановити контакт безпосередньо з Шиндлером, то думав, що це можна зробити через Боша. Долек гадав, що вони часто бачаться. Може, не так тут, як у кабінетах в місті й на вечірках. Очевидно, друзями їх не назвеш, але їх пов’язують оборудки та взаємні послуги.

Не тільки Ричарда — і, може, навіть не його в першу чергу — хотів Долек перевести до Шиндлера. Ричард міг принаймні втопити свій страх у морі запитань. А десятирічна дочка Нюся вже ні про що не питала; вона була просто худенькою дівчинкою, яка виросла з малячої безпосередності. Вона, приєднуючи щетину на дерев’яні ручки щіток, щодня бачила, як до австрійських шанців їдуть нові й нові вантажівки. Нюся несла свій страх мовчки, як доросла, вона не могла залізти батькові на груди й поділитися страхом. Щоб угамувати голод у Плашуві, вона навчилася курити загорнуту в газету зелену цибулю. Підтверджені чутки з «Емалії» свідчили, що там такі недитячі методи не потрібні.

Тож Долек звернувся до Боша якось, коли йшов на склад одягу. Долек попросив Боша, з огляду на доброту, яку той до нього виявляв, замовити за нього слово геру Шиндлеру. Долек кілька разів повторив своє прохання й імена дітей, щоб Бош, якому шнапс сильно пошкодив пам’ять, точно все запам’ятав. Гер Шиндлер, мабуть, мій найкращий друг, сказав Бош. Він для мене що завгодно зробить.

Долек не чекав чогось надзвичайного від тієї розмови. Його дружина Реґіна не мала жодного досвіду виробництва снарядів чи емалевих виробів. Бош сам ніколи не згадував Долекові про його прохання. Однак за тиждень вони були переведені на «Емалію» за новим списком, що його засвідчив комендант Ґьот за невеличкий конверт з ювелірними прикрасами. Нюся виглядала як тоненька, стримана доросла в жіночому бараку «Емалії», а Ричард бігав усюди, як і в Плашуві: його знали всі і в емалевому цеху, і в зброярському, охорона ставилася до нього поблажливо. Реґіна очікувала, що Оскар колись підійде до неї й запитає: «То ви дружина Долека Горовиця?» Тоді їй треба красиво подякувати. Але він так цього й не зробив. Реґіні було приємно, що на Липовій вона не дуже впадала всім в око, і доня теж. Вони розуміли: Оскар знає, хто вони, оскільки не раз балакав із малим Ричардом, звертаючись до нього на ім’я. Тепер за зміною тем Ричардових запитань вони бачили, наскільки багато отримали.

У таборі «Емалії» не мешкав тиран-комендант, і з в’язнів ніхто не знущався. Не було й постійної охорони. Гарнізон змінювався кожні два дні, на Заблоче привозили дві вантажівки есесівців і українців з Плашува на чергування при філії табору. Плашувські солдати полюбляли чергувати на «Емалії». Кухні в гера директора, хоча й примітивніші за плашувські, давали кращий харч. Оскільки гер директор починав лютувати й телефонувати оберфюреру Шернеру, якщо хтось із охорони, патрулюючи периметр табору, забрідав на територію, то гарнізон тримався свого боку огорожі. Чергування на Заблочі було приємно нудним.

Крім інспекцій старших чинів, в’язні, які працювали на DEF, зрідка бачили охорону зблизька. Один перехід, обгороджений колючим дротом, вів мешканців табору на емалеву фабрику, другий — у зброярський відділ. Тих євреїв з табору «Емалії», котрі працювали на фабриці ящиків, радіаторному заводі, водили на роботу українці — склад конвою мінявся кожні два дні. За такий час жоден конвоїр не встигав фатально зненавидіти когось із в’язнів.

Тож, хоча есесівці, може, й встановлювали межі життя людей на «Емалії», Оскар недвозначно задавав його тон. Тон крихкої тривкості. Тут не було собак. Не було побоїв. А от супу та хліба, до речі, якісніших, ніж у Плашуві, було ще й більше — приблизно на дві тисячі калорій на день, як підрахував лікар, котрий працював на фабриці робітником. Зміни були довгі, незрідка по дванадцять годин, адже Оскар лишався ділком із військовими контрактами та звичайним бажанням прибутку. Треба зазначити, що жодна зміна не була тяжкою і, здається, багато в’язнів вважали, що праця допомагає їм підтримувати довколишній здоровий стан речей. За відомостями, які Оскар надавав після війни до Єврейського об’єднаного розподільчого комітету, він витратив мільйон вісімсот тисяч злотих (триста шістдесят тисяч доларів) на харчі для табору «Емалії». Подібні косметичні пункти про витрати на такі речі можна побачити й у звітах Фарбена і Круппа — а проте ні в кого ця цифра і близько не становила такий високий відсоток від прибутку, як в Оскара. Правда полягає в тому, що ніхто на «Емалії» не падав і не помирав від перевтоми, побоїв чи голоду. У той самий час лише на заводі І. Ґ. Фарбена в Буні двадцять п’ять тисяч в’язнів із тридцяти п’яти тисяч загинули на роботі.

Через довгий час люди з «Емалії» згадуватимуть табір Шиндлера як рай. Оскільки вони потім розсіялися по всьому світу, то не могли придумати й домовитися про таке визначення навмисно. Цей вираз, очевидно, був в обігу ще тоді, коли вони працювали на фабриці. Звичайно, то був рай вельми відносний, та він різнився від Плашува, як небо від землі. Людей надихало оце відчуття майже фантастичної врятованості, щось несусвітнє, на яке вони боялися подивитися уважніше, боячись, щоб воно не зникло, як міраж. Нові працівники DEF знали Оскара тільки зі слів інших. Вони не хотіли безпосередньо стикатися з гером директором чи ризикнути звернутися до нього особисто. Їм був потрібен час, щоб отямитись і звикнути до цієї «неправильної» в’язниці Шиндлера.

Ось, наприклад, молоденька Люся втратила чоловіка, коли його відділили від неї в масі в’язнів на Аппельпляці в Плашуві й повезли з іншими на Маутгаузен. Вона оплакувала його, як удова, — і, виявилося, недаремно. Охоплена горем, вона пішла на «Емалію». Її робота полягала в носінні посуду, вкритого емаллю, до печей. На гарячих частинах машин дозволялося гріти воду, підлога була тепла. Для Люсі гаряча вода на «Емалії» була першою втіхою.

Спочатку вона бачила Оскара лише великим силуетом, що рухався десь на другому кінці цеху чи перетинав платформу вгорі. І це був якийсь зовсім не загрозливий силует. У неї було таке відчуття, що якщо її раптом помітять, то вся природа цього місця — відсутність побоїв і охорони, їжа — раптово переміниться. Люся бажала одного: спокійно відпрацювати зміну і повернутися через тунель, обгороджений колючим дротом, у свій куток.

Через якийсь час вона виявила, що киває йому у відповідь, мовляв, дякую, пане директоре, мені тут добре. Колись він пригостив її цигарками, які цінувалися на вагу золота — і як засіб розслабитися, і як валюта для обміну з поляками. Оскільки вона бачила, як зникають друзі, то боялася заводити нову дружбу: вона хотіла, щоб він лишався для неї таким собі духом, магічним батьком. Рай, яким керує друг, — занадто нетривка річ. Щоб рай був достатньо міцний і непохитний, на його чолі має стояти хтось більш владний і загадковий.

Багато з тих, хто населяв «Емалію», відчували щось подібне.

Реґіна Перлман жила в Кракові за фальшивими південноамериканськими документами, коли фабрика-табір Оскара почала свою роботу. Оскільки дівчина була смаглява на лице, то її папери видавалися цілком вірогідними, і за ними вона під виглядом арійки працювала в адміністрації однієї з фабрик на Подґужі. Вона була б вільна від шантажистів, коли б переїхала до Варшави, Лодзі чи Ґданська. Але її батьки потрапили до Плашува, і заради них їй теж були потрібні ті фальшиві папери, щоб передавати їм їжу, ліки та інші потрібні речі. Коли мешкала в краківському гетто, то чула про легендарного гера Шиндлера, який про всіх подбає. Також вона чула, що діялося в Плашуві — у каменоломнях, на балконі коменданта. Їй би довелося ризикнути вийти з-під прикриття, але дівчина будь-що хотіла переправити батьків у табір при Шиндлеровій «Емалії».

Уперше Реґіна прийшла на DEF у надійно пересічній вилинялій сукні у квіточку і з голими ногами. Поляк-вахтер узявся телефонувати нагору до кабінету гера Шиндлера, але крізь скло дівчина бачила, що вахтер на неї дратується. Вона ніхто — якась нечупара з іншої фабрики. Реґіна, природно, боялася, як людина з фальшивими арійськими паперами, що непривітний поляк якимсь чином здогадається, що вона єврейка. Оцей вахтер виглядав вельми ворожо.

— Ну, я не в дуже важливій справі, — сказала вона йому, коли той повернувся, хитаючи головою.

Реґіні хотілося, щоб вахтер не зосереджувався на ній. Але поляк навіть не постарався збрехати.

— Він з вами не зустрінеться, — сказав він.

У дворі фабрики блищав капот BMW, і нікому, крім гера Шиндлера, це авто належати не могло. Він був на місці, але для тих, хто може дозволити собі панчохи. Реґіна, тремтячи, пішла додому, в глибині душі радіючи, що легко відбулась. Адже їй не довелося признаватися герові Шиндлеру в такому, що вона навіть уві сні боялася будь-кому казати.

Реґіна почекала тиждень, перш ніж з’явитися на фабриці Шиндлера вдруге. На готування до цього заходу в неї пішло півдня. Вона добре помилася й добула на чорному ринку панчохи. В однієї з нечисленних подруг — дівчина з фальшивими арійськими паперами не могла дозволити собі багато друзів — Реґіна позичила блузку. У Реґіни був чудовий жакет, до нього вона придбала лакований солом’яний капелюшок із вуаллю. Вона нафарбувалася й тепер сяяла темним шармом жінки, що живе під загрозою. У дзеркалі Реґіна стала схожа на себе довоєнну — елегантну краків’янку, плід екзотичного змішання рас: батько — угорський підприємець, а мати, можливо, з Ріо.

Цього разу, як вона й хотіла, поляк на вахті її не впізнав. Він пропустив її досередини, зателефонувавши панні Кльоновській, секретарці гера директора, і його з’єднали з самим Шиндлером.

— Гере директоре, — казав поляк, — тут якась дама до вас у важливій справі, — герові Шиндлеру, здається, були потрібні деталі. — Гарно вбрана і молода! — уточнив поляк, а тоді, трохи вклонившись із слухавкою в руках, додав: — Дуже красива юна дама!

Директорові мовби не терпілося просто на неї поглянути — а раптом то якась забута пасія, що кинеться йому на шию в адміністрації? — і він зустрів Реґіну на сходах. Побачивши чарівну незнайомку, він усміхнувся. Він був дуже радий бачити цю фройляйн Родріґес. Реґіна бачила, що директор поважає красивих жінок, що він водночас і дуже досвідчений, і трохи дитинний. Розсипаючись у світських компліментах і галантностях, він запросив її нагору. Чи бажає вона поговорити з ним сам-на-сам? Будь ласка. Він провів Реґіну повз Кльоновську. Та сприйняла це спокійно. Ця дівчина могла означати що завгодно — чорний ринок, які-небудь валютні оборудки. Вона могла навіть виявитися партизанкою в шикарному вбранні. Кохання тут може бути взагалі ні до чого. У кожному разі, така мудра дівчина, як Кльоновська, не збиралася ні повністю володіти Оскаром, ні повністю належати йому.

У кабінеті Шиндлер запропонував незнайомці сісти і пішов за свій стіл під ритуальним портретом фюрера. Чи не бажаєте закурити? А може, вам перно чи коньяку? Ні, відказала вона, але вона не заперечує, якщо Шиндлер питиме, коли бажає. Оскар налив собі з бару.

— Що ж у вас за важлива справа? — поцікавився уже він не з такою церемонністю, яку виявив на сходах. Його манери змінилися, щойно він зачинив двері до кабінету. Він бачив, що до нього прийшли в непростих справах.

Реґіна трохи нахилилася вперед. На якусь хвилю їй, дівчині, чий батько віддав п’ятдесят тисяч злотих за арійські папери, здалося сміхотворним просто так одразу викласти все оцьому напівіронічному, напівстривоженому судетському німцю з келихом коньяку в руці. Але в якомусь розумінні для неї це було найпростіше.

— Маю вам сказати, гере Шиндлере, що я — не польська арійка. Моє справжнє прізвище Перлман. Мої батьки — у Плашуві. Вони кажуть, і я їм вірю, що переїзд на «Емалію» стане для них Lebenskarte[10]. Мені немає чого вам запропонувати: щоб пройти на фабрику, я позичила одяг. Чи зможете ви перевести їх сюди?

Шиндлер поставив келих і встав.

— Ви бажаєте укласти таємну домовленість? Я такого не роблю. Ви пропонуєте незаконну річ, фройляйн. У мене на Заблочі фабрика, і я завжди ставлю тільки одне запитання: чи має людина якісь навички. Якщо ви залишите мені своє арійське ім’я й адресу, я вам у якийсь момент напишу і дам знати, що мені потрібні ваші батьки з їхніми уміннями й навичками. Але не просто зараз, без жодних інших підстав.

— Але вони не є кваліфікованими робітниками, — сказала фройляйн Перлман. — Мій батько займався імпортом, а не металообробкою.

— У конторі ми вільних місць не маємо, — сказав Шиндлер. — Нам здебільшого потрібні навички праці в цехах.

Реґіна була розчавлена. Ледве розрізняючи крізь сльози, що пише, вона залишила своє несправжнє ім’я і справжню адресу — хай робить що хоче. Але на вулиці вона все зрозуміла. Може, Шиндлер подумав, що вона шпигунка, що йому готують пастку. А все ж він був такий холодний з нею. У тій манері, в якій її виставлено з кабінету, не було ані тіні доброти.

За місяць пан і пані Перлмани перейшли з Плашува на «Емалію». Не самі собою, як уявляла Реґіна милосердя пана Оскара Шиндлера, а в новій групі з тридцяти робітників. Іноді Реґіна приходила на Липову і, підкуповуючи охорону, навідувала батьків. Її батько занурював посуд в емаль, насипав у печі вугілля, замітав у цеху. «Але ж він заговорив!» — ділилася радістю з дочкою пані Перлман. У Плашуві він не промовив ані слова.

Насправді, попри благенькі хатки та проблеми з каналізацією, тут, на «Емалії», панував певний настрій, крихка впевненість у тривкості цього світу, якої Реґіна, живучи з ризикованими паперами у Кракові, не могла і сподіватися до того дня, коли це безумство зупинилося.

Панна Перлман-Родріґес не стала ускладнювати життя панові Шиндлеру: не забігала до його кабінету, щоб подякувати, не писала бурхливих листів. Але завжди вона виходила з жовтої брами «Емалії», нестримно заздрячи тим, хто залишався всередині.

Потім була кампанія зі звільнення ребе Менаші Левартова, якого в Плашуві видали за металообробника й перевели на «Емалію». Левартов був ученим міським рабином, молодим і з чорною бородою. Він був більш ліберальний, ніж польські містечкові рабини, для яких субота була важливіша за життя і яких за це сотнями розстрілювали у 1942–1943 роках кожної п’ятниці за відмову працювати в польських таборах. Він був із тих, хто навіть у мирний час казав пастві, що Бога славить незламність побожних, але також і гнучкість розважливих.

Левартов завжди захоплювався Іцхаком Штерном, який працював у будівельному управлінні адміністрації Амона Ґьота. За старих добрих часів Штерн і Левартов у вільну часинку могли годинами сидіти за скляночкою гербати[11], яка холонула під час бесіди про впливи Зороастра на юдаїзм чи навпаки або про поняття природного світу в даосизмі. Штерн, коли заходила мова про порівняльне релігієзнавство, отримував набагато більшу втіху від розмов із Левартовим, аніж від малообізнаного Оскара Шиндлера, котрий усе одно мав фатальну слабкість обговорювати такі матерії.

Під час одного з Оскарових візитів до Плашува Штерн йому сказав, що Менашу Левартова треба будь-що перевести на «Емалію», бо інакше Ґьот його напевне вб’є. Адже Левартов був вельми помітний: така в нього була зовнішність. Ґьота приваблювали помітні люди — вони, як і недостатньо ретельні робітники, були для нього головними мішенями. Штерн розповів, як Ґьот пробував убити Левартова.

У таборі Амона Ґьота було понад тридцять тисяч людей. На ближчому боці Аппельпляцу, біля єврейського моргу, котрий нині був перетворений на стайню, стояв польський блок, де вміщувалося приблизно тисяча двісті в’язнів. Обергрупенфюрер Крюґер був настільки задоволений, оглянувши новий табір, який активно розширювався, що підвищив коменданта на два звання до гауптштурмфюрера.

Як і натовп поляків, євреїв зі Сходу і з Чехословаччини тримали в Плашуві, доки для них звільнялося місце західніше, в Аушвіц-Біркенау чи Ґрьосс-Розені. Іноді в таборі набиралося тридцять п’ять тисяч в’язнів, і Аппельпляц у перекличку був переповнений. Тож Амонові часто доводилося скорочувати кількість давніших в’язнів, щоб звільнити місце для нових. А Оскар знав, що експрес-метод коменданта полягав у тому, щоб зайти в який-небудь кабінет чи цех у таборі, вишикувати людей у дві шеренги — і одну вивести геть.

Ті, кого вивели, йшли або на розстріл на австро-угорському пагорбі, або ж у вагони для худоби на станції Краків-Плашув, після того як її пізньої осені 1943 року облаштували біля зміцнених есесівських казарм.

Під час однієї такої вправи на скорочення, розповів Штерн Оскарові, Амон зайшов у металообробний цех на території фабрики кілька днів тому.

Наглядачі стали струнко, як солдати, і сумлінно доповіли, знаючи, що за нерозумний добір слів їх може чекати смерть.

— Мені потрібно двадцять п’ять металообробників, — сказав Амон наглядачам, коли вони закінчили. — Двадцять п’ять і не більше. Покажіть мені кваліфікованих робітників.

Один із наглядачів указав на Левартова — і рабин став у шеренгу, хоча Амон звернув помітну увагу на цей вибір. Звичайно, ніхто не знав, котру шеренгу виведуть і куди саме, але в більшості випадків безпечніше бути серед кваліфікованих.

Тож відбір продовжився. Левартов помітив, що того ранку в цехах було на диво мало людей, оскільки частина з них — ті, кого вчасно попередили про візит Ґьота, — тихенько втекли на швацьку фабрику Мадріча і сховалися серед рулонів льону або ж удали, що лагодять швацькі машини. Близько сорока людей, які не встигли або ж не знали і залишилися в цехах, тепер шикувались у дві шеренги між верстатів. Усім було страшно, але тим, хто лишився в меншій шерензі, гірше.

Хлопчина, вік якого визначити було важко — може, шістнадцять, а може, вже й усі дев’ятнадцять, — із середини коротшої шеренги закричав:

— Але ж, гере коменданте, я теж спеціаліст із металу!

— Авжеж, Liebchen, — лагідно відказав Амон, витягаючи службовий револьвер, тоді зробив крок у бік підлітка — і вистрілив йому в голову.

Постріл, який іще різкіше прогримів у цьому місці, повному металу, відкинув хлопчика до стіни. Він загинув, за словами враженого Левартова, ще до того, як торкнувся підлоги цеху.

Ту шеренгу, яка ще поменшала, було направлено на станцію, тіло хлопчика вкинули у візок і повезли за пагорб, підлогу помили, верстати запрацювали. Але Левартов, неквапом роблячи петлі для воріт на верстаті, устиг помітити той вираз, який проскочив у погляді Амона. Це погляд говорив: «Ось він!» Рабинові здалося, що той бідолашний підліток своїм вигуком лише тимчасово відволік Амона від самого Левартова, більш очевидної мішені.

За кілька днів Штерн розповів про все Шиндлерові, і невдовзі по тому Амон повернувся до цехів, побачив там повно народу і знову почав займатися добором людей чи то на розстріл, чи на перевезення. Він зупинився коло верстата Левартова, як той і передчував.

Левартов відчував запах його лосьйону після гоління. Бачив накрохмалений комірець Амонової сорочки. Ґьот чудово вдягався.

— Що ти робиш? — спитав комендант.

— Гере коменданте, — відповів Левартов, — я роблю петлі.

І рабин показав на невелику купку готових петель на підлозі.

— Ану зроби мені одну зараз! — наказав Амон.

Він дістав з кишені годинник і став засікати час. Левартов з гідністю взявся вирізувати петлю, його пальці акуратно просували метал, керували токарним верстатом; упевнені робочі пальці, раді своїй майстерності. Схвильовано рахуючи подумки, він зробив петлю, як йому думалося, за п’ятдесят вісім секунд, і вона впала до його ніг.

— Ще одну! — тихо промовив Ґьот.

Після тієї перевірки на швидкість рабин почувався і працював упевненіше. І знову десь за хвилину до його ніг упала друга петля.

Амон оглянув купу.

— Ти працюєш тут із шостої ранку, — сказав він, не підводячи очей від підлоги. — І ти можеш працювати з тою швидкістю, яку щойно мені показав, а в тебе така жалюгідна купка?

Левартов, звичайно, зрозумів, що сам підписав собі вирок. Амон вивів його з цеху. Ніхто з робітників не підвів голови до нього — чи то зі страху, чи з апатії. На що дивитися? Смертника повели.

У Плашуві такі картини були аж ніяк не рідкістю.

Надворі, на свіжому повітрі пізнього весняного ранку, Амон поставив Менашу Левартова коло стіни цеху, підрівняв його, тримаючи за плече, і витяг той пістолет, із якого два дні тому застрелив хлопчика.

Левартов зморгнув і подивився, як повз них, поспішаючи, проходять в’язні, котячи й тягнучи сировину до табору, намагаючись не траплятися на очі комендантові. Ті з них, хто походив із Кракова, думали: «Боже мій, тепер уже й Левартова…» Рабин тихо промовляв «Шема, Ісраель» і чув звук механізму пістолета. Але тихі внутрішні металеві порухи розрядилися не гуркотом, а клацанням — достоту в запальнички, яка не спрацювала. І з таким самим легким роздратуванням, як незадоволений курець, Амон Ґьот витяг і замінив обойму, тоді знову прицілився і вистрілив. Голова рабина смикнулася у природному людському відчутті, що удар кулі, як кулака, можна пом’якшити — пістолет Ґьота знов дав осічку.

Ґьот прозаїчно лаявся:

— Donnerwetter! Zum Teufel!

Левартову здавалося, що Амон ось-ось почне лаяти тих, хто зробив таку невдалу річ, ніби вони з ним були якісь ремісники, зайняті буденною працею на зразок прокладання труб чи свердління дірок у стіні. Амон сховав несправний пістолет назад у чорну кобуру і витяг з кишені піджака револьвер із перламутровим руків’ям: про такі ребе Левартов тільки читав у дитинстві в ковбойських романах. «Ну що ж, — подумав він. — Технічних заминок, очевидно, не буде. Він продовжить. Уб’є мене з цього ковбойського револьвера, а якщо і той не спрацює, то перейде до примітивнішої зброї».

Штерн розповів Шиндлерові, що коли Ґьот знову націлився й вистрілив, Менаша Левартов уже почав роззиратися, чи не наведе якийсь із поблизьких предметів його на рятівну думку після двох нечуваних осічок Ґьотового службового пістолета. На розі коло стіни лежала купа вугілля, сама по собі нічим не примітна.

— Гере коменданте… — почав Левартов, уже чуючи, як у револьвері заворушилися дрібні смертоносні молоточки й пружинки. І знову — клацання зіпсованої запальнички!

Амон лютував і, здавалося, намагався виламати барабан з револьвера.

Тепер ребе Левартов цілком підготував слова, які можуть подіяти на наглядача за роботою з металом.

— Гере коменданте, дозвольте доповісти, що в мене була така незадовільна кількість готових петель, бо верстати сьогодні вранці налаштовували. Тож замість праці в цеху мене послали навертати он те вугілля.

Левартову здавалося, що він порушив правила тої гри, в яку вони грали удвох, вона мала б закінчитися чесною смертю Левартова, так само обов’язково, як настільна гра-ходилка закінчується, коли хтось із гравців, кинувши кубик, доходить до фінішу. А рабин наче сховав кубики — і немає ніякої розв’язки. Амон вдарив його в обличчя вільною лівою рукою, і Левартов відчув у роті смак крові, котрий, недвозначно засвідчуючи, що він живий, влігся на язику.

Гауптштурмфюрер Ґьот тоді попросту залишив Левартова під стіною. Однак змагання, як вважали і Левартов, і Штерн, наразі просто відклалося на потім.

Штерн пошепки переповів це Оскарові в плашувському будівельному управлінні. Штерн, детальний оповідач, прихиляючись, зводячи очі до небес, заламуючи руки, живописав Оскарові всю історію.

— Не проблема, — розкотисто мовив Оскар. Він любив піддражнювати емоційного Штерна. — Навіщо так довго розповідати? На «Емалії» завжди знайдеться місце для працівника, який може зробити петлю менш ніж за хвилину!

Коли Левартов і його дружина прибули до табору при «Емалії» влітку 1943 року, рабин зіткнувся з тим, що попервах вважав невеличкими начальницькими дотепами на релігійну тему. Надвечір у п’ятницю в зброярському відділі DEF, де Левартов працював за станком, Оскар йому казав: «Що ви тут робите, рабі? Вам треба готуватися до суботи!» Але коли Оскар вручив йому пляшку вина для обрядового використання, Левартов зрозумів, що пан директор не жартує. До заходу сонця в п’ятницю рабина відпускали від верстата, і він ішов до свого бараку за дротом на задньому дворі DEF. Там, під мотузками, де сохло прання, він проводив кідуш[12] над чашею вина серед високих багатоповерхових нар. Звичайно, в тіні вишки СС.