Розділ 5


Вікторія Кльоновська, польська секретарка, була окрасою адміністрації Оскара, і він одразу ж розпочав із нею роман. Інґрід, його німецька коханка, напевне, про це знала, так само, як і Емілія Шиндлер — про Інґрід. Адже Оскар ніколи не був потайним коханцем. Його щирість в інтимних питаннях була майже дитячою. Не те що він цим вихвалявся. Річ у тому, що він не бачив жодної підстави брехати, прокрадатися чорним ходом до готелю, тихо стукати до своєї пасії глибоко вночі. Оскільки Оскар серйозно не намагався брехати своїм жінкам, то їхні можливості впливу були обмежені: традиційні аргументи закоханих із ним не проходили.

З високою білявою зачіскою над милим, трохи лисячим, яскраво нафарбованим личком, Вікторія Кльоновська була схожа на таку собі легковажну панночку, для якої всі ці історичні негаразди є тимчасовою зовнішньою перешкодою посеред справжнього життя. Цієї осені, коли одяг був невигадливий, Кльоновська мала вигляд фривольної кокетки у своєму жакеті, блузці з оборочками й вузькій спідниці. А проте вона була практичною, раціональною і винахідливою. Була вона й націоналісткою, на грубуватий польський кшталт. Колись вона вестиме перемовини з німецькими чиновниками з тим, щоб вони випустили з тюрми СС її судетського коханця. Але поки що в Оскара вона мала менш ризикові доручення.

Він якось сказав мимохідь, що хотів би знайти у Кракові добрий бар чи кабаре, аби сидіти з друзями. Не зі знайомими, не зі старшим начальством з Інспекції з озброєння. А саме зі справжніми друзями. Якесь би жваве місце, куди старші чинуші не ходять.

Чи має щось таке на прикметі Кльоновська?

Вона знайшла чудовий джазовий підвальчик на одній із вузеньких вуличок коло Ринку. Це місце завжди було популярне серед студентів і молодої професури з університету, але Вікторія сама там іще не бувала. Ті чоловіки середніх літ, які залицялися до неї в мирний час, ніколи б не полізли у таку студентську діру. А коли забажаєте, то можна винайняти нішу за завісою і влаштувати затишну вечірку під прикриттям шалених ритмів джаз-банду. За те, що вона знайшла той музичний клуб, Оскар назвав Кльоновську Колумбом.

Партійна лінія щодо джазу полягала в тому, що він не лише є занепадницьким мистецтвом, а ще й має африканське, недолюдське коріння. «Ум-па-па» віденських вальсів було більш відповідним ритмом для чиновників СС і Партії, тож вони гордовито обходили стороною джаз-клуби.

Близько Різдва у 1939 році Оскар зібрав у тому клубі гурт своїх друзів. Як кожен, хто підсвідомо культивує знайомства, він ніколи не морочив собі голову посиденьками з тими, хто йому не подобався. Але ці гості йому якраз подобалися. На додачу, звичайно, вони були корисними: молодими, але не без впливовості членами усіляких окупаційних агенцій; і більшість із них були свого роду подвійними засланцями — вони не тільки опинилися далеко від домівок, а й чи в себе, чи за кордоном на різні лади незатишно почувалися за того режиму.

Серед друзів був, наприклад, молодий німецький інспектор відділу внутрішніх справ генерал-губернаторства. Він позначив межі Оскарової емалевої фабрики на Заблочі. Позаду Оскарового заводу «Deutsche Email Fabrik» (DEF) було порожнє місце, з яким межували два інші виробництва: фабрика, де виробляли ящики, й радіаторний завод. Шиндлер дуже зрадів, що більша частина тієї пустки належала DEF. Перед його очима поставав блискучий образ економічної експансії. Звичайно, інспектора було запрошено, бо він був пристойний чоловік, з ним можна поговорити, він міг стати в пригоді зі своїми знаннями, коли будуть потрібні дозволи на будівництво.

Поліцейський Герман Тоффель теж був тут, і Реедер з СС, і ще один молодий офіцер — теж з інспекторів, на прізвище Штайнгаузер, з Інспекції з озброєння. Оскар познайомився й потоваришував із цими людьми, коли добував дозволи, потрібні для того, щоб запустити фабрику. Він уже багато випив з ними. Він завжди вважав, що найкращим шляхом розв’язання гордієвого вузла бюрократичних питань, крім хабара, є випивка.

І, нарешті, було двоє з абверу. Перший — Ебергард Ґебауер, лейтенант, який завербував Оскара до абверу за рік до того. Другий — лейтенант Мартін Плате зі штаб-квартири Канаріса у Бреслау. Саме завдяки тому, що його завербував його приятель Ґебауер, Оскар Шиндлер побачив, наскільки Краків є містом можливостей.

Від присутності Ґебауера і Плате мав бути додатковий результат. Оскар іще числився в абвері як агент і, перебуваючи в Кракові, цілком задовільно тримав зв’язок із бреславським відділом Канаріса, надсилаючи звіти про поведінку їхніх суперників із СС. Ґебауер і Плате вбачали у тому, що він запросив на вечірку більш чи менш неприємного їм жандарма на зразок Тоффеля чи Реедера з СД, знахідку для розвідки — дарунок на додачу до хорошого товариства й напоїв.

Хоча важко точно сказати, про що ж точилися розмови за столом того вечора, але за пізнішими розповідями Оскара про тих людей можна спробувати правдоподібно відтворити, що було сказано.

Звичайно, саме Ґебауер підняв келих, говорячи, що він не зможе подарувати шановному товариству урядів, армій чи королівств: натомість він дарує їм емалеву фабрику їхнього доброго друга Оскара Шиндлера. Адже якщо фабрика процвітатиме, то буде більше вечірок, істинно шиндлерівських, найкращих, які тільки можна собі уявити.

Але коли по першому тості було випито, розмова природним чином перекинулась на той предмет, який не полишав думок цивільної бюрократії. Мова зайшла про євреїв.

Тоффель з Реедером провели цілий день на станції Могильська, керуючи вивантаженням поляків і євреїв із поїздів, що йшли на схід. Цих людей зібрали з приєднаних територій — нещодавно завойованих місць, які раніше належали німцям. Тоффель не висловлювався щодо зручності пасажирів у вагонах для худоби, хоча зауважив, що було холодно. Але перевезення населення у вагонах для худоби було новиною для всіх, і ті вагони ще не були немилосердно переповненими. Тоффелю ж не сподобалася політика, яка за тим усім стояла.

— Тут постійно ходять чутки, що ми воюємо, — сказав Тоффель. — І середина тих приєднаних територій така прямо вся з себе чиста, хай їй грець, що аж ніяк не переживе кількох поляків і півмільйона євреїв.

— І вся система Остбан, — вів далі Тоффель, — тепер тільки й робить, що шле їх нам.

Абверівці слухали, злегка посміхаючись. Для СС внутрішнім ворогом, може, були і євреї, але для Канаріса внутрішнім ворогом було СС.

СС, зазначив Тоффель, зарезервувало всю залізницю ще від п’ятнадцятого листопада. У мене на столі на Поморській, вів далі він, лежать закреслені примірники сердитих меморандумів СС до представників Армії і скарги, що Армія, мовляв, порушує домовленість і вже на два тижні довше користується залізницею. Боже ж мій, запитав Тоффель, хіба армія не має переважне право користуватися залізницею скільки їй треба? Як їй ще пересуватися то на схід, то на захід? Велосипедами, чи що?

Оскару було трохи весело, що абверівці ніяк цю тираду не коментують. Вони підозрювали, що Тоффель — підсадна качка або ж він просто п’яний.

Інспектор і чоловік з Інспекції з озброєння трохи поспитали Тоффеля про ті дивні поїзди, які прибувають на Могильську. Невдовзі такі вантажі вже не будуть темою для розмови: перевезення людей стане штампом політики переселення. Але того вечора на різдвяній гулянці Оскара вони ще були новиною.

— Вони називають це «концентрація», — сказав Тоффель. — Концентрація. У документах так пишуть — концентрація. А я називаю це — чортова манія.

Господар джаз-клубу приніс оселедця й соус. Під вогненну рідину риба йшла пречудово, і компанія жадібно накинулася на закуску, а Ґебауер повів мову про юденрати — єврейські ради, влаштовані в кожному окрузі губернатором Франком. У таких містах, як Варшава і Краків, юденрат мав двадцятьох чотирьох обраних членів, які несли особисту відповідальність за дотримання режиму. Юденрат у Кракові з’явився менш ніж за місяць до того; його президентом обрали Марека Біберштейна, шанованого представника міської влади. Але, зауважив Ґебауер, він чув, що до Вавельського замку вже дійшов план реєстру єврейської праці. Юденрат видаватиме наряди на риття траншей, чищення нужників і прибирання снігу. Правда ж, усім сподобається така чудова співпраця?

Та ні, сказав інженер Штайнгаузер з Інспекції з озброєння. Вони думали, що коли призначити людей на ці роботи, то це припинить випадкове примусове залучення до таких робіт. А за такого залучення когось б’ють, а хтось і кулю в голову отримує.

Мартін Плате погодився. Вони підуть на співпрацю, щоб не сталося чогось гіршого, сказав він. Це їхній метод — вам це слід розуміти. Вони завжди підкуповували цивільну владу, співпрацюючи з нею, а тоді ведучи переговори.

Ґебауер, здається, намагався заплутати Тоффеля і Реедера, наполягаючи на своєму, видаючись більш пристрасним аналітиком, ніж був насправді.

— Я вам скажу, що вони мають на увазі під співпрацею, — сказав він. — Франк видав указ, у якому вимагається, щоб кожен єврей у генерал-губернаторстві носив зірку. Указ вийшов лише кілька тижнів тому. У Варшаві вже є єврейський промисловець, який їх робить із пластику по три злоті за штуку. Ніби вони не розуміють, який це закон. Ніби йдеться про значок велоклубу.

Тоді висунули пропозицію, що коли Шиндлер займається емаллю, то, може, варто виробляти емалеві значки вищого ґатунку на його фабриці й продавати через ту крамницю металевих виробів, якою керує його подружка Інґрід. Хтось зауважив, що це ж їхня національна емблема, емблема держави, зруйнованої римлянами, яка нині існує лише в головах сіоністів. То, може, для них честь носити зірку.

— Річ у тому, — сказав Ґебауер, — що в них немає жодної організації, щоб себе рятувати. У них є тільки організації, щоб пересидіти бурю. Але тепер буде не так. Цією бурею займатиметься СС! — Ґебауер знов-таки, немовби хоч і стримано, показував свій захват професійною старанністю СС.

— Та чого там, — сказав Плате, — найгірше, що може з ними статися, — це їх вишлють на Мадагаскар, де погода краща, ніж у Кракові.

— Не думаю, що вони взагалі колись побачать Мадагаскар, — сказав Ґебауер.

Оскар наполіг на тому, щоб змінити тему розмови. Його це вечірка чи ні, врешті-решт?

Насправді Оскар уже бачив, як Ґебауер передавав підробні документи на втечу до Угорщини єврейському підприємцю в барі готелю «Краковія». Може, Ґебауер отримав гроші, хоча видавався занадто морально чутливим, щоб торгувати паперами, продати підпис чи печатку. Але Шиндлер був переконаний, що, попри гру перед Тоффелем, цей чоловік не був антисемітом. Та й жоден із них не був. На Різдво 1939 року ці люди були для Оскара віддушиною серед помпезної офіційної лінії партії. Згодом ці люди стануть йому ще в більшій пригоді.

Загрузка...