Список Шиндлера

Розділ 24

Той Оскар Шиндлер, який зліз із коня у дворі фабрики цими днями, і далі мав вигляд стереотипного магната. Він був шикарний, доглянутий, схожий на кінозірок Джорджа Сандерса і Курта Юрґенса, з якими його люди завжди порівнювали. Його жокейський костюм був пошитий на замовлення, чоботи сяяли. Він скидався на людину, до якої весь час ішов прибуток.

А потім він зі своїх заміських променадів повертався до кабінету нагорі й міркував над такими рахунками, яких ще не бувало навіть на такому химерному підприємстві, як DEF.

Поставки хліба з плашувської пекарні на фабрику-табір на Липовій вулиці являли собою кількасот хлібин двічі на тиждень і зрідка особливий знак уваги у вигляді половини кузова ріпи. Ці нечисленні високі, але легко навантажені машини, безумовно, у Ґьотових звітах множились і важчали, і такі довірені особи, як Хілович, продавали з вигодою для гауптштурмфюрера різницю між скромними подачками, що привозилися на Липову, і тими щедрими примарними караванами, які фігурували в комендантських звітах. Коли б Оскар узалежнювався від Амонових харчів, то кожен з його дев’ятисот працівників з’їдав би, напевне, сто грамів хліба на день, заїдаючи його юшкою раз на три дні. Самостійно і через управителя Оскар витрачав п’ятдесят тисяч злотих на місяць, купуючи на чорному ринку харчі для табірної кухні. Бували тижні, коли він мусив десь діставати понад три тисячі круглих хлібин. Він їздив у місто й домовлявся з німецькими господарями великих пекарень, маючи в портфелі райхсмарки і дві-три пляшки.

Оскар, здається, і гадки не мав, що того літа 1943 року був одним із найбільших незаконних годувальників в’язнів у Польщі; що та страшна тінь голоду, яка, відповідно до політики СС, нависала над великими фабриками смерті і над кожним дрібним нужденним місцем примусової праці за колючим дротом, зовсім не відчувалася на «Емалії», і це було небезпечно помітно.

Того літа сталася маса пригод, які поповнили міфологію Шиндлера: багато з в’язнів Плашува і майже всі на «Емалії» ледь не релігійно вірили в надзвичайну рятівну могутність Оскара.

На початку роботи кожної таборової філії старші офіцери з головного табору навідувалися в дочірню установу, щоб простимулювати працю невільників наочно й радикально. Важко точно сказати, хто з командування Плашува приходив на «Емалію», але в’язні й сам Оскар в один голос стверджують, що серед них приходив і Ґьот. А коли не Ґьот, то Лео Йон або Шайдт. Чи Йозеф Нойшель, протеже Ґьота. Жодного з них не буде несправедливістю згадати у зв’язку з наочною і радикальною стимуляцією праці. Хоч хто це був, але в Плашуві він уже встиг учинити якусь жорстокість чи взяти в ній участь. І тепер, прийшовши на «Емалію», вони помітили у дворі в’язня на прізвище Ламус, який повільно штовхав візок. Сам Оскар пізніше заявляв, що того дня прийшов саме Ґьот, який побачив, що Ламус працює повільно, і звернувся до молодого сержанта на прізвище Ґрюн — ще одного свого протеже, особистого охоронця, колишнього борця. І, звичайно, Ґрюн отримав наказ розстріляти Ламуса.

Тож він схопив чоловіка, а інспекція пішла далі табором. Хтось із цеху металообробки помчав до пана директора й повідомив тривожну новину Шиндлерові. Оскар з ревінням збіг сходами, ще швидше, ніж коли зустрічав панну Реґіну Перлман, і вискочив у двір, де Ґрюн уже приставляв Ламуса до стінки.

Оскар закричав: «Ви не маєте права тут це робити! Якщо ви тут почнете стріляти, в мене вся робота зупиниться. У мене надважливі військові контракти…» Це був стандартний аргумент Шиндлера; у ньому містився й натяк, що, коли Ґрюн затримає роботу фабрики, на нього особисто буде подано рапорт куди слід.

Ґрюн був розумний. Він знав, що решта інспекторів подалися в цехи, де стоїть страшний шум, гупають металеві преси, ревуть верстати, що їм геть не буде чути, стріляв він чи ні. Ламус для Ґьота чи Йона — то така дрібниця, що вони ніколи не завдадуть собі клопоту перевіряти, чи його страчено.

— А мені що з того буде? — спитав есесівець.

— Горілка підійде? — запропонував Оскар.

Для Ґрюна то був солідний приз. За цілоденну працю з автоматом під час операцій, за щоденні масові страти на сході — розстріли сотень людей — солдату видавалося півлітра горілки. Хлопці в чергу ставали на участь у розстрілах, щоб увечері в їдальні забрати пляшку. А тут гер директор пропонує йому втричі більше за те, щоб не стріляти.

— Не бачу пляшки, — відказав Ґрюн. Гер Шиндлер уже відвів Ламуса від стіни й підштовхував, щоб той швидше пішов.

— Зникни! — гаркнув Ґрюн на чоловіка з візком.

— Пляшку зможете забрати в моєму кабінеті по закінченні інспектування, — сказав Оскар.

Він уже брав участь у подібній торгівлі, коли гестапо ввірвалося до квартири фальсифікатора документів і виявило, серед інших підробок, майже завершений пакет арійських паперів для сім’ї Вольфайлерів (мати, батько, троє дітей-підлітків) — усі її члени працювали в таборі Шиндлера. Тож два гестапівці прибули на Липову, щоб забрати Вольфайлерів на допит, котрий привів би їх через в’язницю на Монтелюпі на Хуйову Ґурку. Через три години по тому, як вони зайшли в кабінет Оскара, вони вийшли звідти, заточуючись на сходах і сяючи тимчасовою добродушністю від коньяку і, відома річ, від хабара. Конфісковані папери тепер лежали на столі в Оскара, відтак він кинув їх у камін.

Потім були брати Данціґери, які однієї п’ятниці вивели з ладу металевий прес. Чесні, задумливі люди, вони величезними містечковими очима дивилися з-за машини, яку щойно з тріском зламали. Гер директор саме їздив до Сосновця, і хтось, — Оскар завжди казав, що то був якийсь шпигун на фабриці — виказав Данціґерів плашувській адміністрації. Братів забрали з «Емалії» і наступного ранку на перекличці оголосили, що будуть їх вішати: «Сьогодні ввечері люди Плашува побачать страту двох саботажників». Звичайно, основним приводом скарати Данціґерів став їхній ортодоксальний вигляд.

Оскар повернувся після відрядження о третій дня в суботу, за три години до анонсованої страти. Новина про вирок лежала в нього на столі. Він передмістями поїхав до Плашува, прихопивши з собою коньяк і найкращу польську ковбасу. Поставивши машину біля адміністрації табору, він відшукав Ґьота в його кабінеті. Оскар зрадів, що не розбудив коменданта від денного сну. Ніхто не знає, до чого саме вони домовилися того дня в кабінеті Ґьота, схожому на кабінет Торквемади (у стіни там було вмуровано кільця, щоб вішати людей задля науки й дисципліни). Важко все ж повірити, що Амон вдовольнився самим коньяком і ковбасою. У кожному разі, після бесіди він уже не так ревно дбав про цілісність державних металевих пресів, і о шостій, у час оголошеної страти, брати Данціґери на плюшевому сидінні Оскарового лімузина верталися до непишної, але затишної «Емалії».

Звичайно, ці всі перемоги були частковими. Це в дусі цезарів, розумів Оскар, — милувати так само несподівано, як і карати. Еміль Краутвірт, на той момент інженер на радіаторному заводі за бараками «Емалії», мешкав у таборі Оскара. Він був молодий, диплом свій отримав у кінці тридцятих років. Краутвірт, як і інші на «Емалії», називав це місце табором Шиндлера. Але, потягши Краутвірта до страти в Плашув, СС демонструвало, хто є справжнім господарем табору — принаймні в деяких аспектах його існування.

Для тієї частини людей Плашува, які доживуть до миру, повішення інженера Краутвірта було першою історією, яку вони переповідатимуть не про власні біль і приниження. СС ставилося до своїх шибениць економно, і в Плашуві шибениці нагадували довгий ряд низьких стояків для воріт, геть не таких величних, як історичні знаряддя страти: революційна гільйотина, єлизаветинський ешафот. Не було в отих споруд навіть високої гордої похмурості, як у якої-небудь в’язничної шибениці у дворі шерифа. У мирний час шибениці Плашува й Аушвіца жахають не похмурістю, а буденністю. Але, як невдовзі виявлять матері з дітьми у Плашуві, навіть за такої банальної форми п’ятирічна дитина все одно може побачити забагато з натовпу в’язнів на Аппельпляці. Разом із Краутвіртом мали також стратити шістнадцятирічного хлопчика на прізвище Гаубеншток. Краутвірта було засуджено за якісь листи, які він писав краківським бунтівникам. А Гаубенштока взагалі зібралися вішати за те, що хтось почув, як він співає «Волгу», «Калінку-малінку» та інші заборонені російські пісні, — як було сказано у вироку, з тим, щоб схилити вартових-українців до більшовизму.

За ритуальними правилами, страти в Плашуві відбувалися без слів. На відміну від ярмаркових страт у давнину, тут усе відбувалося в повній тиші. В’язні стояли групами, їх патрулювали чоловіки й жінки, свідомі своєї влади: Гуяр і Йон, Шайдт і Ґрюн, сержанти Ландсдорфер, Амтор, Ґрімм, Річек, Шрайбер; нещодавно до Плашува були направлені наглядачки з СС — Аліса Орловскі й Луїза Данц. Обидві добре володіли кийком. Під таким наглядом будь-які благання засуджених вислуховувалися мовчки. Інженер Краутвірт спочатку здавався скам’янілим і не мав чого сказати, натомість підліток щосили намагався виправдатися. Тремтливим голосом він звертався до гауптштурмфюрера, який стояв під шибеницею:

— Я не комуніст, гере коменданте. Я комунізму терпіти не можу. То були просто пісні. Звичайні пісні…

Кат, єврейський різник із Кракова, якого помилували за якийсь давніший переступ із тим, щоб він виконував ці обов’язки, поставив Гаубенштока на табуретку й накинув йому на шию зашморг. Він бачив, що Амон хоче, щоб хлопчика повісили першим, аби не продовжувати обговорення. Коли різник вибив табуретку з-під ніг Гаубенштока, мотузка порвалась, і хлопець, посинілий, задихаючись, із зашморгом на шиї, порачкував до Ґьота, продовжуючи благати його, він притулився головою до чобіт коменданта і обійняв його ноги. То був найвищий ступінь приниження: цей жест знову надав Ґьотові відчуття королівської влади, яка трималася в його руках всі ці гарячкові місяці. Амон посеред Аппельпляцу, повного відкритих ротів, які не видавали жодного звуку, крім тихого шелестіння, наче вітер у пісках, витяг із кобури пістолет, відштовхнув підлітка ногою і пристрелив його в голову.

Коли бідолашний інженер Краутвірт побачив страшну смерть хлопця, він вихопив бритву, яку ховав у кишені, — і полоснув по обох своїх зап’ястях. Ті в’язні, які бували на фронті, могли сказати, що інженер смертельно поранив себе в обидві руки. Але Ґьот наказав катові в кожному разі вішати — і двоє українців, заюшившись кров’ю Краутвірта, підтягли його до шибениці. Там, спливаючи кров’ю з обох рук, інженер Краутвірт і сконав на очах у євреїв Південної Польщі.

Природним було якоюсь частиною свого єства гадати, що така варварська демонстрація влади стане останньою, що зміняться методи, зміниться ставлення — навіть в Амона; а коли не в нього, то ті невидимі високі чиновники, які у своїх кабінетах з натертим до блиску паркетом і великими вікнами, з яких видно площу, де милі бабусі продають квіти, повинні надати форми одній частині того, що коїться в Плашуві й жорстко засудити другу.

Коли доктор Седлачек удруге приїхав з Будапешта до Кракова, Оскар зі стоматологом придумали схему, яка більшому інтроверту, ніж Шиндлер, видалася б наївною. Оскар у бесіді з Седлачком висунув припущення, що комендант Плашува поводиться настільки дико, бо п’є кепські напої: Амон Ґьот літрами поглинав місцевий так званий коньяк, котрий ще більше послаблював його вже порушене відчуття, що все має певні наслідки. На частину суми в райхсмарках, привезеної доктором Седлачком на «Емалію», слід купити ящик щонайкращого коньяку — не такий уже доступний об’єкт для Польщі після битви під Сталінградом. Оскар піднесе його Амонові і в ході розмови вкладе комендантові в голову думку, що так чи інак війна скінчиться, і діяльність окремих осіб буде розслідуватися. Тоді може виявитися, що навіть друзі почнуть пригадувати, що Амон інколи діяв занадто ревно.

Оскар щиро вірив, що можна випивати з дияволом і при цьому за келихом коньяку впливати на баланс зла у світі. Не те щоб він боявся більш радикальних методів. Просто вони не спадали йому на думку. Він завжди був людиною взаємодії.

Вахтмайстер Освальд Боско, який раніше контролював периметр гетто, навпаки, був чоловіком ідеї. Він не міг працювати в межах СС: там передати хабар, тут фальшивий документ, переховувати десяток дітей, коли сотні інших дітей ведуть до таборів. Боско втік зі свого поліцейського відділку на Подґужі й подався до партизанських лісів у Неполомицях. В Армії Людовій він намагався спокутувати той дитячий захват, який відчув щодо нацизму влітку 1938 року. Його, перевдягненого польським селянином, врешті впізнають у селі на захід від Кракова і розстріляють за зраду. Боско стане мучеником.

Боско подався в ліс, бо не мав іншого вибору. У нього не було таких фінансових ресурсів, щоб впливати на систему, як в Оскара. Але все це було природне для двох цих чоловіків — і те, що один колись скине форму й звання, і те, що другий буде дбати про гроші й продавати товар. Не підносячи Боско і не принижуючи Шиндлера, можна з певністю сказати, що якби Оскар потрапив у мученики, це сталося б суто випадково — через те, що якась справа пішла не так. Але були люди, які жили і дихали саме завдяки такій лінії поведінки Оскара: Вольфайлери, брати Данціґери, Ламус… Оскільки Шиндлер діяв саме таким чином, незвичайний табір «Емалії» стояв на Липовій і там майже весь час тисячі людей у ньому були в безпеці, а СС лишалося по другий бік колючого дроту. Там ніколи нікого не били, а супу було досить, щоб не голодувати. Масштабами своєї вдачі, морального несприйняття партії, до якої належали, Боско і Шиндлер були рівні, хоча перший виявив свою позицію, залишивши порожню поліцейську форму на вішаку на Подґужі, а другий — почепивши свій здоровенний значок і напуваючи божевільного Амона Ґьота найкращим коньяком.

Уже вечоріло, Оскар і Амон сиділи в салоні на білій віллі коменданта. До них зазирнула Ґьотова коханка Майола — тендітна жінка, секретарка на фабриці Ваґнера в місті. Вона не проводила днів серед жахів Плашува. Вона мала чутливу натуру, і ця делікатність породжувала чутки, ніби Майола погрожує Амонові, що припинить спати з ним, коли він стрілятиме в людей просто так. Ніхто не знав, чи правда це, чи просто така собі терапевтична інтерпретація, яка виникла в головах в’язнів, котрі щосили намагалися зробити своє життя стерпним.

Того вечора Майола довго з Амоном і Оскаром не сиділа. Вона бачила, що зараз питимуть довго й багато. Гелена Гірш, бліда дівчина в чорному, служниця Амона, принесла різноманітні закуски — канапки, ковбасу, тістечка. Вона заточувалася від утоми. Минулого вечора Амон побив її за те, що приготувала їжу для Майоли без його дозволу; вранці він змусив її п’ятдесят разів пробігти вгору і вниз сходами трьох поверхів вілли за слід від мухи на одній з картин у коридорі.

Вона дещо чула про гера Шиндлера, але до цього дня його не бачила. Того вечора її аж ніяк не заспокоював вигляд двох здорованів, які сиділи один навпроти одного за низеньким столом, в очевидній згоді й братерстві. Це Гелену ніяк не цікавило, оскільки вона розуміла невідворотність власної смерті. Дівчина думала тільки про те, як зберегти життя молодшій сестричці, яка працювала на табірній кухні. Вона тримала у сховку гроші, якими сподівалася допомогти сестрі вижити. Але на її власне життя, думала Гелена, уже жодна сума, жодна домовленість вплинути не може. Тож вони випивали, а табір занурювався в сутінки.

Уже минуло багато часу, відколи «Колискова» Брамса у виконанні Тосі Ліберман заспокоїла жіночу частину табору і спроквола долинула крізь дошки бараків і до чоловічої частини, а два великі чоловіки все сиділи. Їхні феноменальні печінки горіли, як доменні печі. І в слушний час Оскар перехилився через стіл, розігруючи дружність, яка навіть після такої кількості випитого була суто маскою… Оскар нахилився до Амона, проникливий, як демон, і почав переконувати коменданта бути стриманішим.

Амон сприймав це добре. Оскарові здалося, що думка про помірність приваблює Ґьота — така спокуса гідна імператора. Амон міг уявити недужого раба, впряженого у вагонетку, в’язня, який повертається з кабельного заводу, хитаючись — так нестерпно вдавано — під вагою одягу чи дров, які взяв коло брами. І дивне тепло розлилося в животі Амона від химерної фантазії: він би пробачив цього ледацюгу, цього жалісливого артиста. Як Калігула, мабуть, відчував спокусу бачити себе Калігулою Добрим, так і образ Амона Доброго якийсь час займав уяву коменданта. Та він, по суті, завжди мав до такого слабкість. Ось зараз його кров золотилася від коньяку, коло його ніг спав майже весь табір — і Амон більше відчував спокусу бути добрим, ніж страх воздаяння. А зранку він пригадає попередження Оскара і зіставить його зі свіжими новинами про нову російську загрозу на фронті біля Києва. Сталінград від Плашува неймовірно далекий. А от відстань до Києва можна собі уявити.

За кілька днів після пиятики Оскара з Амоном на «Емалію» почали надходити новини, що подвійна спокуса подіяла на коменданта. Доктор Седлачек, повернувшись до Будапешта, перекаже Саму Шпрінґманну, що Амон, принаймні тимчасово, припинив свавільно вбивати людей. І добрий Саму, перейнятий різноманітними лихами в різних місцях — від Дахау і Дрансі на заході до Собібору з Белжцем на сході — сподівався, що бодай тимчасово діру в Плашуві закрито.

Але спокуса милувати швидко розвіялася. Якщо була якась коротка перерва, то ті, хто пережив Плашув, її не пригадують. Убивства, з їхньої точки зору, були безперервними. Якщо Амон один чи два ранки не вийшов на свій балкон, то це не означало, що він не вийде знову. Для того щоб дати навіть найбільш навіюваному в’язню надію на серйозні зміни в натурі коменданта, самої тимчасової відсутності Ґьота на балконі було мало. А потім він, у кожному разі, вийде на ганок у своїй австрійській шапочці, яку вдягав, коли був налаштований на вбивство, і виглядатиме в бінокль порушників.

Доктор Седлачек повернувся до Будапешта не лише зі звісткою про зміни в Амона, а й з більш надійними даними з табору Плашув. Одного дня охоронець із «Емалії» прийшов по Штерна, щоб провести його на Заблоче. Щойно Штерн підійшов до брами фабрики, його одразу провели нагору, до нової квартири Оскара.

Тоді Оскар відрекомендував його двом панам у гарних костюмах. Одним з них був Седлачек, другий — єврей зі швейцарським паспортом — назвався Бабаром.

— Мій любий друже, — звернувся Оскар до Штерна, — я прошу вас описати ситуацію в Плашуві настільки повно, наскільки ви зможете до вечора.

Штерн до того часу не бачив ні Седлачка, ні Бабара і думав, що Оскар поводиться необачно.

Він уклонився, пробурмотів, що перед тим, як братися до цього завдання, хотів би перемовитися словом особисто з паном директором.

Оскар, бувало, казав, що Іцхак Штерн ніколи не може сказати чи попросити про щось прямо, все провозить контрабандою під товстим шаром балачок про вавилонський Талмуд і ритуали очищення. Але тепер Штерн говорив упрост.

— Скажіть, будь ласка, гере Шиндлере, — спитав він, — ви не вважаєте, що це — жахливий ризик?

Оскар спалахнув. Перш ніж він оволодів собою, малознайомі люди в сусідній кімнаті, напевне, його почули.

— А я вас спитаю: ви як думаєте, є ризик?! — Тоді він охолов і сказав: — Ризик є завжди, ви це знаєте краще за мене. Але цим двом людям можна довіряти.

Урешті, Штерн до вечора писав доповідь. Він був учений, звичний писати точну прозу. Організація з порятунку в Будапешті й сіоністи в Стамбулі отримають від Штерна надійні відомості. Якщо помножити свідчення Штерна на тисячу сімсот великих і малих таборів примусової праці в Польщі, то вийде картина, від якої світ здригнеться!

Седлачкові з Оскаром було потрібно більше, ніж розповідь Штерна. Уранці після пиятики з Амоном Оскар виніс свою героїчну печінку з Плашува до того, як настав час бути на роботі. Між навіюванням Амонові толерантності, яким Оскар займався вночі, він також добував письмовий дозвіл влаштувати двом своїм «братам-підприємцям» екскурсію його ідеальним промисловим містечком.

Уранці Оскар привів обох до сірої будівлі адміністрації і став вимагати допомоги Häftling (в’язня) Іцхака Штерна, щоб він їх поводив табором. Седлачків товариш Бабар мав щось на зразок мініатюрної камери, але носив її в руках, не криючись.

Майже можна було повірити, що коли б на нього звернули увагу есесівці, то він би ще й радо постояв з ними хвилин п’ять і похвалився б своєю чудовою штучкою, привезеною з останнього відрядження до Брюсселя чи Стокгольма.

Коли Оскар і будапештські гості вийшли з адміністрації, Оскар узяв сухорлявого вченого Штерна за плече. Друзі радо б подивилися на цехи та житлову частину, сказав Оскар. Але якщо Штернові здасться, що вони мають на щось звернути особливу увагу, то він має просто нахилитись і зав’язати шнурки.

Ґьотовою основною магістраллю, викладеною з розбитих могильних плит, вони пройшли повз казарми СС. Там майже одразу у в’язня Штерна розв’язався шнурок. Товариш Седлачка зняв бригади, які тягли повні вагонетки з каменоломень, а Штерн пробурмотів:

— Перепрошую, панове.

Але він возився зі шнурками достатньо довго, щоб панове змогли поглянути під ноги й прочитати написи на уламках пам’ятників. Тут лежали могильні плити Блюми Ґемайнерової (1859–1927); Матильди Лібескінд, яка упокоїлась у віці дев’яноста років у 1912 році, Гелени Вахсберґ, яка померла під час пологів у 1911 році; тринадцятирічної Розі Ґродер, яка загинула у 1931 році; Софії Роснер і Адольфа Ґоттліба, які померли ще за Франца-Йосифа. Штерн хотів, щоб вони побачили, як імена пристойних покійників стали бруківкою.

Далі вони проминули Puffhaus, бордель для есесівців і українців, в якому працювали польські дівчата, а потім підійшли до каменоломні, де працівники вгризались у вапнякову скелю. У Штерна знову розв’язалися шнурки, тож їх треба було зав’язати рифовим вузлом: він хотів, щоб це було зняте. Тут гинули люди у важкій праці з молотком і зубилом.

Ніхто з наляканих людей, що працювали в каменоломні, не подав жодних ознак допитливості, що це за гості прийшли зранку. Іван, українець-шофер Амона Ґьота, чергував там, а наглядачем був круглоголовий німецький кримінальник на ім’я Ерік. Ерік уже продемонстрував здатність знищувати цілі сім’ї, убивши власну матір, батька, сестру. На той момент його мали б повісити чи принаймні посадити в тюрму, якби в СС не зрозуміли, що є гірші злочинці за таких і що Еріка їм треба взяти на роботу, щоб він ними попихав. Як згадував у своїй доповіді Штерн, краківського лікаря на ім’я Едвард Ґольдблатт відправив сюди з клініки есевіський доктор Бланке разом зі своїм протеже-євреєм, доктором Леоном Ґроссом. Ерік був радий бачити в каменоломні людину культурну, фахову, яка виявилася непридатною для такої праці, і лікаря почали бити, щойно він продемонстрував невпевнене володіння молотком і цвяхами. Протягом кількох днів його бив Ерік та різні есесівці й українські найманці. Лікаря змушували працювати з розпухлим у півтора разу лицем, з запухлим оком. Ніхто не знав, яке порушення техніки видобування каменю штовхнуло Еріка на останнє побиття доктора Ґольдблатта.

Коли лікар знепритомнів, Ерік далеко не одразу дозволив віднести його до Krankenstube, де доктор Леон Ґросс відмовився його прийняти. З такою медичною санкцією Ерік із есесівським найманцем продовжили бити ногами Ґольдблатта, який лежав, помираючи, на порозі лікарні; йому було відмовлено в допомозі.

Штерн нахилився й зав’язав шнурок біля каменоломні, бо, як і Оскар, і дехто ще в таборі Плашув, вірив, що колись будуть судді, які спитають: «Де саме, скажіть нам, це сталося?»

Оскар міг показати колегам табір згори, провівши їх на Хуйову Ґурку й австрійські шанці, де закривавлені візки, якими вивозили тіла в поблизькі ліси, безсоромно стояли біля входу до укріплення. Уже тисячі людей були поховані там у масових могилах в тих східних лісах або біля них. Коли росіяни прийдуть зі сходу, цей ліс із жертвами відкриється їхнім очам раніше, ніж живий і вмираючий Плашув.

Якщо говорити про Плашув як диво промисловості, то він розчарував би будь-якого серйозного спостерігача. Амон, Бош, Лео Йон, Йозеф Нойшель — усі вони вважали Плашув ідеальним місцем, бо він збагачував їх. Вони були б глибоко вражені, коли б дізналися, що однією з причин, з яких їхній зоряний час у Плашуві тривав, була аж ніяк не радість Інспекції з озброєння економічним дивам, які вони там вершили.

Насправді єдиним економічним дивом Плашува було особисте збагачення Амона та його кліки. Для спокійного стороннього спостерігача дивно було б, що військові контракти до Плашува взагалі надходили, при тому що тамтешній завод був такий слабкий і застарілий.

Але розумні в’язні-сіоністи в Плашуві намагалися вплинути на переконаних людей зі сторони, таких як Оскар і Мадріч, які, у свою чергу, могли впливати на Інспекцію з озброєння.

З огляду на те що голод і спорадичні вбивства в Плашуві все ж були кращі за певне знищення в Аушвіці й Белжці, Оскар був налаштований вести перемовини з відповідальними за закупівлі та інженерами Інспекції з озброєння, підпорядкованої генералу Шиндлеру.

Ці панове робили гримаси й казали: «Та ну, Оскаре! Ти що, серйозно?» Але врешті вони знаходили контракти й для табору Амона Ґьота, замовлення на лопати з брухту, зібраного на фабриці Оскара на Липовій, на димарі з олов’яного брухту з фабрики варення на Подґужі.

Шанси отримати повну кількість лопат чи їхніх держаків, які робилися для Вермахту, були невеликі. Чимало з Оскарових приятелів серед офіцерів Інспекції з озброєння розуміли, що вони чинять: продовження існування рабського табору в Плашуві продовжує життя певному числу тих рабів. Декому з них це було вже поперек горла, бо вони знали, яким негідником був Амон Ґьот, і їхній серйозний старомодний патріотизм ображало розкішне життя Амона за містом.

Іронію долі табору примусової праці Плашув — те, що дехто з рабів приховував свої істинні цілі, підтримуючи царство Амона, — можна розгледіти на прикладі Романа Ґінтера. Його, колишнього інженера і нині одного з управителів заводу металевих виробів, звідки вже порятували ребе Левартова, одного ранку було викликано до кабінету Амона Ґьота, і, щойно за ним зачинилися двері, інженер отримав перший удар. Б’ючи Ґінтера, комендант незрозуміло лютував. Тоді він потяг його з кабінету і вниз сходами до стіни біля парадного входу.

— Можна спитати? — промовив Ґінтер, притиснутий до стіни, виплюнувши два зуби, мимохідь, щоб Амон не подумав, що він навмисне намагається його розжалобити.

— Ах ти сволота, — ревів Ґьот, — ти не приніс наручники, які я замовив! У мене в календарі це записано, ти, дупо свиняча.

— Але, гере коменданте, — сказав Ґінтер, — маю доповісти, що замовлення на наручники було заповнене вчора. Я спитав гера обершарфюрера Нойшеля, що з ними робити, і він сказав, щоб я відніс їх до вашого кабінету, що я і зробив.

Амон потяг закривавленого Ґінтера назад до кабінету і викликав есесівця Нойшеля.

— Ну так, — відповів молодий Нойшель. — Подивіться у другій згори шухляді ліворуч, гере коменданте.

Ґьот подивився туди і знайшов свої наручники.

— Я його ледь не прибив, — поскаржився він своєму юному і не настільки обдарованому віденському протеже.

Той самий Роман Ґінтер, який обережно виплюнув свої зуби на фундамент будівлі Амонової адміністрації — цей єврей, цифра, у вбивстві якого, якби до того дійшло, Ґьот би звинуватив Нойшеля, — саме цей Ґінтер за спеціальною перепусткою ходив на DEF гера Шиндлера поговорити з Оскаром, яку сировину передати плашувським цехам, про той об’ємний металобрухт, без якого всіх працівників металевого цеху відправили б залізницею до Аушвіца. Так що в той час, поки Амон, махаючи пістолетом, вірить, що втримує Плашув своїм видатним талантом адміністратора, скоріше табір продовжував існувати завдяки в’язням із закривавленими ротами.