Список Шиндлера

Розділ 4

Наступного разу Іцхак Штерн зустрів Оскара Шиндлера ранком на початку грудня. Шиндлер уже подав заяву до Польського комерційного суду в Кракові, але знайшов вільний час навідати контору Бухгайстера і, поговоривши з Ауе, постояти коло столу Штерна в конторі, плеснути в долоні й оголосити вже п’януватим голосом:

— Завтра почнеться! На вулицях Юзефа й Ізака про все дізнаються!

Обидві ці вулиці були на Казімєжі. Вулиці з такими назвами були в кожному гетто, і сам Казімєж у давнину був краківським гетто — колись він являв собою острівець, що його відступив єврейській громаді король Казимир Великий, а нині то було близьке передмістя, розташоване у вигині Вісли.

Гер Шиндлер схилився до Штерна, і той, відчуваючи коньячний віддих, замислився: чи панові Шиндлеру справді відомо, що щось станеться на вулицях Юзефа й Ізака? Чи він просто так кидається назвами? У кожному разі, у Штерна виникло нудотне відчуття розчарування. Гер Шиндлер говорить про погром, абстрактно похваляючись цим знанням, немовби щоб поставити Штерна на місце.

Було третє грудня. Коли Оскар сказав «завтра», Штерн подумав, що він має на увазі четверте грудня, але ж п’яні і пророки завжди кажуть цим словом про те, що, можливо, — або й напевно, хай йому всячина, — станеться в ближчому майбутньому. Мало з тих, хто чув нетверезе попередження гера Шиндлера або принаймні про це попередження, сприйняли його буквально. Дехто спакував речі на день і подався з сім’єю за річку на Подґуже.

Що ж до Оскара, то він відчув, що не без ризику зміг переказати важку новину. Принаймні два з його нових приятелів йому про це повідомили. Першим був офіцер, пов’язаний з верхівкою СС, поліцейський вахтмайстер (сержант) Герман Тоффель. Другий, Дітер Реедер, був підлеглим шефа СД Чурди. Обидва ці інформатори були з тих співчутливих офіцерів, яких Оскар завжди чув за милю.

Щоправда, він так і не зміг до ладу пояснити, навіщо заговорив тоді в грудні до Штерна. Потім він скаже, що за часів німецької окупації Богемії й Моравії не раз бачив, як відбирали майно в євреїв і чехів, виганяли їх із тих територій Судетів, які було визнано німецькими, і це сильно охолодило його почуття до «нового порядку». Те, як він переказав ту новину Штернові, значно більшою мірою, ніж непідтверджена історія з Нуссбаумами, дещо говорить про його мотиви.

Мабуть, він також сподівався, як і краківські євреї, на те, що після шаленств на початку режим усталиться, заспокоїться і в людей буде можливість легше дихати. Якщо ближчими місяцями набіги СС можна буде пом’якшити, видавши наміри заздалегідь, то, може, здоровий глузд уже навесні переможе. Урешті-решт, усі — і Оскар, і євреї — казали собі, що німці — цивілізований народ.

Напад СС на Казімєж, проте, викличе в Оскара щонайглибшу огиду — не таку, щоправда, яка могла би безпосередньо вплинути на той рівень, на якому він заробляв гроші, розважався з жінками чи вечеряв із друзями, а на тому, який, коли наміри влади ставатимуть дедалі прозорішими, буде його вести, запанує над його думками, змусить іти на ризик і підноситиме його. Операцію збиралися проводити частково як рейд по коштовності й хутра. Мало відбутися виселення пожильців з будинків і квартир на заможнішій межі Кракова й Казімєжу. Але, крім таких практичних результатів, ця перша операція також мала стати драматичним знаком для наляканого населення старих єврейських кварталів. Саме тому, як Реедер повідомив Оскарові, маленький загін людей із айнзацгрупи проїде зі Страдома на Казімєж тими самими вантажівками, що й хлопці з місцевого СС і польової поліції.

Шість айнзацгруп прибули до Польщі з армією завойовників. У назві цих підрозділів були тонкі значення. Якщо буквально — «групи для особливих завдань». Але аморфне слово «айнзац» також має ціле розмаїття нюансів: виклик, піднята рукавичка, рицарство. Ці загони набиралися з Гейдріхової Служби безпеки СД. Вони вже знали широту власних повноважень. Їхній начальник шість тижнів тому сказав генералу Вільгельму Кайтелю, що «в Польському генерал-губернаторстві відбуватиметься важка боротьба за національне існування, яка не передбачатиме жодних законодавчих обмежень». Знаючись на високій риториці начальства, солдати айнзацгруп розуміли, що «боротьба за національне існування» позначала расову війну, так само як і слово «айнзац» — рицарське спецпризначення — позначало гарячі стволи.

Та айнзацгрупа, яку відрядили діяти на Казімєжі того вечора, належала до еліти. Вони залишать дрібноті з краківського СС похмуру працю пошуку каблучок з діамантами і пальт, підбитих хутром. А самі візьмуть участь у значно радикальнішій символічній дії над знаряддями єврейської культури — йшлося про краківські синагоги.

Вони кілька тижнів чекали на час виконання айнзацу, так само як і місцеві есесівські зондеркоманди (або ж особливі загони), які також мали взяти участь у цій першій краківській операції, разом зі Службою безпеки, підпорядкованою Чурді. Армія домовилася з Гейдріхом і високими чинами поліції, щоб вони призупинили свої дії, доки Польща не перейде від військового до цивільного режиму. Владу було передано, і по всій країні рицарі айнзацу й зондеркоманди отримали повну свободу йти з відповідним почуттям расової історії і професійною безсторонністю в давні єврейські гетто.

У кінці тієї вулиці, на якій мав квартиру Оскар, здіймалася потужна фортеця Вавельського замку, звідки керував Ганс Франк. І якщо треба зрозуміти польське майбутнє Оскара, немає необхідності шукати зв’язків між Франком і молодими агентами СС та СД, а тоді між Франком і краківськими євреями.

По-перше, Ганс Франк не мав прямої абсолютної влади над тими спецзагонами, які йшли на Казімєж. Поліцаї Генріха Гіммлера, хоч би де працювали, завжди були самі собі законом. Франк не тільки обурювався їхнім самоуправством, але й не погоджувався з ними на практичних засадах. Він був таким самим витонченим антисемітом, як і будь-хто в Партії, і йому славне місто Краків видавалося нестерпним через численних євреїв. Останніми тижнями він скаржився, коли влада намагалася використовувати польське генерал-губернаторство, а особливо Краків із його залізничною розв’язкою, щоб скидати туди євреїв з усіх міст Вартелянду від Лодзі до Познані. Але він не вірив, що айнзацгрупи чи зондеркоманди теперішніми методами можуть дійсно суттєво вплинути на цю проблему. Франк був переконаний, так само як і Гіммлер у деякі моменти своїх розумових вивертів, що повинен бути єдиний концентраційний табір для євреїв, яким мало б стати в крайньому разі місто Люблін і його околиці, а краще — острів Мадагаскар.

Самі поляки завжди вірили в Мадагаскар. У 1937 році польський уряд надіслав комісію дослідити цей гористий острів, такий далекий від берегів їхнього європейського поля зору. Французьке міністерство в справах колоній, якому був підпорядкований Мадагаскар, було готове до міжурядової домовленості про переселення, адже Мадагаскар, повний європейських євреїв, являв би собою великий експортний ринок. Міністр оборони Південної Африки Освальд Піроу діяв як посередник між Гітлером і Францією щодо цього острова. Отже, Мадагаскар як розв’язання проблеми мав благородне походження. Ганс Франк був готовий давати гроші на нього, а не на айнзацгрупи. Адже їхні спорадичні рейди і бійні не могли суттєво скоротити недолюдське населення Східної Європи. Під час кампанії навколо Варшави айнзацгрупи вішали євреїв у синагогах Сілезії, катували їх, вривалися до їхніх домівок у суботи й свята, відрізали їм пейси, підпалювали на них молитовні покривала, ставили їх до стінки. Це практично ніяк не вплинуло на чисельність євреїв. В історії багато прикладів, нагадував Франк, коли раси, перебуваючи під загрозою, все одно перетривали геноцид. Фалос швидший за гвинтівку.

Ніхто не знав — ані сторони обговорення, ані освічені хлопці з айнзацгруп у задній частині вантажівки, ані менш рафіновані есесівці в другій машині, ані люди на вечірній службі в синагозі, ані гер Оскар Шиндлер дорогою додому на Страшевського, де він мав збиратися на черговий вихід, — жоден із них, як і чимало з партійних організаторів, навряд чи гадав, що буде знайдено технічне рішення: дезінфекційна хімічна сполука «Циклон Б» замінить Мадагаскар як розв’язання проблеми.

Якось стався інцидент із Лені Ріфеншталь, улюбленою актрисою і режисеркою Гітлера. Вона приїхала до Лодзі з пересувною знімальною групою після того, як місто здалося, і побачила шеренгу євреїв — безсумнівних, із пейсами тощо, — яких розстрілювали з автоматів. Вона пішла просто до фюрера, який перебував на штаб-квартирі в Південній армії, і влаштувала йому сцену. А тепер з’явилося те, що треба: тут і логістика, і чисельність, і незбурена громадська думка; тож хлопці з айнзацгруп тепер виглядатимуть дурниками. Але й Мадагаскар теж мав геть безглуздий вигляд тепер, коли було відкрито такий засіб, який суттєво скоротить недолюдське населення Центральної Європи у спеціально відведених місцях за допомогою відповідних засобів, які не трапляться на очі жодному модному режисеру.

Коли Оскар попередив Штерна в конторі Бухгайстера, СС пішло економічною війною від дверей до дверей на вулицях Якуба, Юзефа й Ізака. Вони вламувалися до квартир, витягали речі з шаф, ламали замки письмових столів і комодів. Вони зривали цінні речі з пальців, ший, витягали з кишень. Дівчаті, яке не віддавало шубку, зламали руку; хлопчика з вулиці Темної, який не хотів розлучатися з лижами, застрелили.

Дехто з тих, у кого відібрали речі, — не знаючи, що на СС дія закону не поширюється, — поскаржились у поліцію наступного дня. У деяких місцях, говорила їм історія, міг трапитися совісний старший офіцер, якому б стало соромно за своїх, і він би навіть укоськав декого з тих шалених молодиків. Мали початися розслідування у справі хлопчика з Темної й чиєїсь дружини, якій було кийком зламано ніс.

Поки СС працювало по багатоквартирних будинках, айнзацгрупа рушила до Старої Божниці, синагоги ХIV століття. Як і очікувалося, там було виявлено за молитвою групу юдеїв — бородатих, із пейсами, з молитовними покривалами. Також із сусідніх будинків зігнали євреїв менш ортодоксальних: німцям було цікаво побачити, як одні реагують на других. У Стару Божницю серед інших було загнано й бандита Макса Редліхта, який інакше не переступив би поріг давнього храму і навряд чи був би туди запрошений. Вони стояли перед Ковчегом — дві гілки одного племені, — і одним у звичайний день була б неприємна компанія других. Сержант відкрив Ковчег і витяг пергаментний сувій Тори. Строкатий натовп у синагозі погнали повз сувій — і наказали кожному плюнути на нього. Удавати було не можна: слину було видно на письменах.

Ортодоксальні юдеї раціональніше поставилися до цього, ніж решта — агностики, ліберали, саморобні європейці. Німці помітили, що оті, сучасні, барилися, стояли перед сувоєм, навіть намагалися перехопити погляди солдатів: мовляв, та чого ви, ми ж не такі примітивні, щоб займатися таким безглуздям. Есесівцям на інструктажі казали, що європейський характер ліберальних євреїв — це всього-на-всього тонка плівка й у Старій Божниці небажання відступництва в тих, хто ходить з короткими стрижками і в сучасному одязі, це доведе.

Урешті-решт плюнули всі, крім Макса Редліхта. В айнзацгрупі це сприйняли як випробування, варте доби, — змусити людину, на вигляд невіруючу, плювком відректися від книги, яку вона розумом сприймає як просто давню нісенітницю, але голос крові все одно говорить, що ця книга — священна. Чи може єврей вийти за межі переконань своєї дурної крові? Чи може він мислити по-кантівськи чітко? Ось у чому полягав експеримент.

Редліхт від цього випробування навідріз відмовився. Він виголосив коротку промову:

— Я зробив чимало. Але такого не зроблю.

Його застрелили першим, а тоді й усіх решту — і підпалили будівлю, залишивши від найстарішої польської синагоги тільки стіни.