Сплячий лелека

Розділ 10 КЕСЛЕРОВІ ТЕЛЕФОНУЄ СМЕРТЬ

Іноді життєва стихія підтасовує такі обставини, що не дають часу на тривалі роздуми або зволікання і примушують людину, якщо вона сповнена рішучості, кинутися у вир подій. Трапляється небезпека, котра змушує забути про обачливість. І тоді кожна мить важить чиїмось життям.

Саме такий іспит доля приготувала Віллі Майєру і почала випробовувати його міць прямо зранку наступного дня. Від куцих щедрот долі він тільки й мав передиху— ніч майже без сну.

Втім, він з’явився на службу добре виголений, підтягнутий, зібраний. Зайняв своє звичне місце на телефонах у приймальні до кабінету Хейніша, замкненого до повернення господаря. Це мало трапитися завтра, а сьогодні оберштурмфюрер Віллі Майєр службово ще підлягав слідчому Кеслеру, чий кабінет був по коридору навпроти.

І хоч Майєр приступив до виконання службових обов’язків за півгодини до належного часу (в номері, на самоті, йому не сиділося), доля не зволікала жодної хвилини.

Він ще вішав плащ й кашкета, коли до приймальні, гупаючи забрьоханими чобітьми, в теплому мотоциклетному комбінезоні, з туго напханою планшеткою і міцною валізкою, товстошкірою і окутою сталевими обручами на замочках, ввалився заморений далекими мандрами обер-лейтенант Франц Рейніке. Той самий Рейніке, котрого кілька днів тому відрядив пан Кеслер з певним дорученням. Слідчий, коли мав таку змогу, завжди віддавав перевагу ретельному обер-лейтенантові перед іншими підлеглими. Рейніке не відзначався розумом, але був по-спортивному витриманий і неухильно виконував будь-які розпорядження, якщо йому їх викладали точно і ясно: взяти те і оте, з’ясувати про отаке у таких-то, розстріляти за списком о такій годині… Отже, ранкова поява Рейніке свідчила, що діло зроблено, і невтомний обер-лейтенант жадає нових розпоряджень будь-якої складності і терміновості.

— Радий бачити тебе, Франце, — привітно сказав Майєр. — Сідай! Начальства ще нема. Доведеться понудьгувати зі мною.

— Жартуєш? — озвався Франц. — Ти і нудьга — поняття несумісні!

— Франце, змилуйся наді мною! — молитовно склав руки Віллі. — Я не жінка, щоб нашпиговувати мене компліментами.

Обидва приязно засміялися.

— Що у нас нового, Віллі? — запитав обер-лейтенант, нарешті всідаючись біля столу Майєра. Валізку він акуратно поставив на підлогу поміж ніг.

— У нас? Нічого особливого. Марудимося, як паперові душі… А ти з новинами? Щось розкопав?

— Звичайно! — самовдоволено відповів Рейніке. — У Кеслера просто-таки собачий нюх. Але я теж не з останніх гончаків. Ми б нічого нового у справі Мюллера не виявили, якби я не дотямив завітати до графа фон Ферстера.

— Стривай, — удав здивованого Майєр, — ти сказав у справі Мюллера?

— Авжеж.

— Її ж закрито і списано в архів.

— Кеслер поновив розслідування і не помилився. Правда, якби не я… Ну хто б іще подався до фон Ферстера?

— А що граф?

— Що граф! Мюллер йому імпонував, і граф, як міг, дбав про комфорт небіжчика.

— Яке ж це відношення має до вбивства?

— Пряме! Виявляється, граф подарував Мюллерові елегантного «вальтера». Але у графа залишилися фотознімки пістолета і вистріленої з нього кулі.

— І що з цього випливає?

— А те, що Мюллера вбито саме з цього подарованого пістолета — знімки балістичної експертизи і ті, що я їх взяв у графа, ідентичні. Не стріляв же Мюллер сам у себе!

— Чому б ні? — сказав Майєр, аби не мовчати.

Але обер-лейтенант Рейніке сприйняв це запитання як суттєве. Він морщив свій низький лоб, напружуючись дати вичерпну відповідь. Нарешті переможно прорік:

— Але ж стріляти собі в спину незручно. Може, Мюллера уколошкав хтось із своїх? Як ти, Віллі, гадаєш?

Схвильований не на жарт, Віллі Майєр зусиллям волі надав своєму голосу цілковитої байдужості.

— Я нічого не гадаю. Пан Хейніш закрив цю справу як повністю з’ясовану. Невже забули, за що Кеслер власноручно пристрелив Есмеральду?

— І справді! — знову зморщив лоба Рейніке. — Чого ж тоді слідчий ганяв мене до Новоазовська? Робити йому нема чого, чи що?

— Каліф на годинку, от і пнеться, — з байдужістю стенув плечима Майєр. — Хай собі поцарює. Повернеться завтра пан оберштурмбанфюрер, і Кеслер знову принишкне, як миша. А тобі, Франце, я щиро раджу просто забути про цей службовий дріб’язок. Наша справа — виконувати накази. Будь-які. Навіть дурні.

— Це точно! — охоче погодився обер-лейтенант.

— Нехай начальство саме поміж собою чубиться. Нам до цього діла нема.

— Маєш рацію, Віллі! Так і зроблю. Я своє виконав, а на інше мені начхати. Чого це я маю сушити собі голову дідько знає над чим? А з паном Хейнішем нікому з нас не тягатися. Ясна річ!

Цієї миті двері приймальні відчинилися, і в них поважно впливла опасиста постать слідчого Кеслера.

— А, Рейніке! — мовив він, не вітаючись. — Виконали завдання?

— Яволь! — виструнчився обер-лейтенант.

— Доповідайте. Тільки коротко! Саму суть.

— Мюллера вбито з «вальтера», подарованого йому графом фон Ферстером.

— Он як! Є докази?

— Так! — Рейніке шарпнув до себе планшет.

— Подивлюся потім! — зупинив його Кеслер і збуджено мовив: — Це надає всій справі нового освітлення. Мабуть, це той самий «вальтер», якого Мюллер збирався подарувати своїй нареченій?

— Так точно! — ревнув Рейніке.

— Але ж цей спідничник Мюллер міг подарувати пістолет іншій жінці.

— Звичайно, міг, — підтакнув обер-лейтенант.

— Коло звужується: якій саме?

— Есмеральді! — гордий своєю проникливістю, бовкнув Франц.

— Е ні! — не погодився Кеслер. — Ліжко Есмеральди не потребувало жодних дарунків. Вона була безвідмовна, як надійний армійський автомат… Але годі з цим! Давайте папери.

Рейніке заходився розстібати планшет.

— Ну, Віллі, — нарешті Кеслер звернувся й до Майєра, — що ви на це скажете? Успіх — понад усякі сподівання! Тепер можна сміливо робити деякі цікаві припущення…

— Здається, вони у вас уже є? — примусив себе улесливо всміхнутися Майєр.

— Віддавна! І вони вам відомі. Але за браком доказів… — Він не закінчив думку, бо дещо згадав, і шпигнув: — А ви, Майєре, намагалися справу Мюллера спалити! Добре, що я своєчасно втрутився.

Масні оченята Кеслера переможно поблискували.

— Ходімо, Рейніке! — покликав слідчий за собою обер-лейтенанта.

Майєрові не треба було з’ясовувати, на кого Кеслер в’яже зашморг: він і так про це добре відав. Але останні події буквально приголомшили його: Крістіні загрожував провал. Відтепер, маючи на руках речові докази, Кеслер ні перед ким не поступиться. А Віллі не міг навіть уявити фрейлейн катованою, замордованою.

Отже, Майєрові випадало діяти… І то — швидко, енергійно! Він одразу ж подумки зазначив: Кеслер не зареєстрував привезені документи. Зараз він перекладе їх до ділової папки. А далі? Принесе йому на реєстрацію? Навряд. Адже справу закрито Хейнішем. Куди ж їх подіти? Замкне в особистому сейфі?

Як не дивно, а до почуттів, що розбурхали Майєра, домішувалося й задоволення. Чому? Мабуть, тому, що психологічно йому було необхідно якнайшвидше утвердитися в своїй новій ролі радянського розвідника, упевнитися в можливостях активного протиборства, переконатися у власних здібностях.

Та він, непомітно для самого себе, давно був у тій ролі, яку обрав не зовсім свідомо. Усе почалося з доручення Хейніша опікувати фрейлейн Бергер — подбати про форму на її гарну фігурку, знайти пристойне житло, оборонити від зазіхань залицяльників. А потім убивство Мюллера, пожертва Есмеральдою для врятування Крістіни і удар, який завдав йому Хейніш, що наказав буквально з рук в руки передати фрейлейн берлінському зальотнику Адольфу Шеєру… Служба! До чого вона тільки примушує людину? Він, Віллі Майєр, відсунувся в тінь там, де поліз би у відчайдушну бійку перший-ліпший сільський парубійко. А він причавив службовим чоботом найніжніші свої почуття. Поступився, сумно змирився. А все ж і надалі дбав про безпеку Крістіни і навіть про її можливий у фронтових умовах добробут. Подеколи Майєрові здавалося, що це стало сенсом його життя. Розумів, що надто перебільшує, але до певної міри, ніде правди діти, воно так і було.

Як бути тепер?

Насамперед він поклав собі ні про що завчасно не повідомляти Крістіні. Це рішення обгрунтував трьома мотивами.

По-перше, не варто, щоб його сьогодні бачили разом з нею поза службою. Якщо його задум завершиться невдачею, усі підозри впадуть на нього. Крістіна лишиться осторонь, отже, матиме вільні руки для активних дій, щоб усунути від себе небезпеку. У будь-якому випадку його акція проти Кеслера відчутно загальмує розслідування. А виграш у часі важить багато.

Перший пункт був обумовлений другим: Крістіна могла розцінити його задум як авантюру, відхилити його ризикований план і запропонувати інший, наприклад, влаштувати замах на Кеслера з допомогою підпільників. Але скільки це забере днів? Кеслер надто обережна людина. Підпільникам прибрати його було б нелегко…

А час не жде!

Саме часу стосувався третій момент: конче необхідно було негайно знищити не зареєстровану папку, заховану в сейфі Кеслера, бо завтра мав прилетіти з Берліна Хейніш, при якому щось зробити буде вже неможливо. Якщо не знищити папку, будь-які заходи по нейтралізації Кеслера виявляться марними.

Таким чином, що потрібно?

Ключ від сейфа!

А ключ у Кеслера…

Але мало знищити папку: факти, вміщені в ній, неважко поновити. До того ж якого шуму наробить Кеслер, якщо зникнуть документи, про які знають лише троє: Кеслер, Рейніке і він, Майєр… На випадок чого підозра впаде на нього! А мета лишиться, недосяжною…

Отак подумки, всебічно виважуючи обставини, Майєр невблаганно посувався до єдино можливого логічного висновку: йому випадало знешкодити Кеслера. Інші варіанти ситуація виключала. Отже, лишалася негайна дія. І акт перший матиме назву — «Фон Злодій». Слід вчинити так, як підказала вчора Крістіна, і протії чого він категорично заперечував. Але то було вчора! Останні події внесли коректив…

Коли Віллі Майєр дійшов твердого рішення, сумніви облишили його. Мозок працював чітко і холодно. Не зволікати! Тепер йому ніхто не заважав…

Віллі рішуче підняв трубку і зателефонував до штабу зондеркоманди «Кюнсберг»:

— Прошу з’єднати мене з паном зондерфюрером Краллертом!

По хвилі трубка сухо озвалася:

— Секретар пана Краллерта шарфюрер Кінце слухає!

— Мені потрібен пан зондерфюрер особисто! — категоричним тоном наполіг Майєр.

— З ким маю честь?

— Говорить оберштурмфюрер Майєр з особливої групи оберштурмбанфюрера Хейніша. Чули про таку?

— Безумовно! Прошу хвилину зачекати.

По нетривалій паузі телефон озвався іншим, бундючним і немовби жирним голосом:

— Краллерт слухає!

— Маю свідчення про нелояльну оцінку діяльності зондеркоманди «Кюнсберг» і вашої особисто…

Він не встиг закінчити.

— Чудово! — сито буркнула трубка. Це несподіване «чудово» Майєра приголомшило. — Про такі речі доповідають особисто!

— Розумію…

— Чи можете приїхати до мене зараз?

— Так точно!

— Скільки вам потрібно часу на їзду?

— Максимум півгодини.

— Чудово! За півгодини я вас чекатиму.

Телефон замовк, і Майєр поклав трубку.

Підрозділи зондеркоманди «Кюнсберг» базувалися безпосередньо в Ставрополі, штаб же її містився в приміському залізничному селищі Шпаковському, де біля товарних колій були скупчені складські приміщення зондеркоманди. На мотоциклі туди — півгодини їзди. Майєр, вирушаючи до Краллерта, прихопив із собою протитанкову гранату і два толових патрони, які заховав під відкидне сидіння коляски. Це нічого б і не важило, бо ніхто не їздить беззбройним. Та водночас було б зайве, якби вибухівка потрапила на чиїсь очі.

Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість і прибув раніше, ніж домовились. Він зробив це для того, щоб точно виміряти відстань у часі; шлях тримали в доброму стані — воронки від авіабомб були засипані і зрівняні. Проте їх доволі зяяло обабіч затіненого деревами шляху.

Він запалив цигарку, не поспішаючи до штабу. Десять заощаджених хвилин спливуть швидко. А вони йому ще будуть конче потрібні, ці десять куцих хвилин…

Вчасно він увійшов до штабу «Кюнсберг» і вийшов на другий поверх по сходах, вкритих килимовою доріжкою.

— Пане Майєр? — зустрів його у приймальні шарфюрер Кінце.

— Ось моє посвідчення.

— Дуже добре! Пан Краллерт прийме вас негайно! Прошу, заходьте.

— Оберштурмфюрер Майєр прибув згідно з вашим проханням! — доповів Віллі людині в чорному есесівському мундирі, що стояла, циркулем розсунувши ноги, посеред розкішного кабінету.

— Хайль Гітлер! — викинув Краллерт уперед руку, підкреслюючи тим офіційність їхньої наступної розмови.

— Хайль! — відповів Майєр.

Краллерт стовбичив посеред кабінету, мабуть, не випадково: це дозволяло не запрошувати відвідувача сісти до столу, примусити його виструнчуватися, що забезпечувало між ним певну дистанцію. Вчувалося, що пан зондерфюрер, чекаючи Майєра, встиг дещо продумати.

Він позирнув на Майєра тьмяними очима і запитав:

— Чому вирішили поділитися своїми… гм… новинами зі мною, а не доповідати безпосередньо по службі?

— Вважаю зайвий розголос непотрібним.

— Що ж, думка розумна. То що маєте доповісти?

— Слідчий нашої групи ганебно відзивається про діяльність вашої зондеркоманди, а ще й про вищий склад німецького командування.

— Прізвище?

— Кеслер!

— Чудово! — хитнув головою Краллерт, хоч це твердження ніяк не в’язалося ні з виразом його обличчя та із змістом розмови. — Сідайте, пане…

Він затнувся, пригадуючи прізвище відвідувача.

— Майєр! — похапливо підказав Віллі.

— Так, пане Майєр! Прошу вас, сідайте. — Він перший пішов до столу, біля якого стояло два великих шкіряних крісла. — Про що ж цей… як його?

— Слідчий Кеслер!

— Про що ж слідчий Кеслер патякав конкретно?

— Я не насмілююсь повторювати дослівно, пане зондерфюрер.

Краллерт з поблажливою бундючністю заохотив його:

— Офіцерові, який дбає про інтереси рейху, нема чого соромитись. Прошу бути відвертим.

Майєр озвався квапливою скоромовкою, ніби слова пекли його:

— Він звинувачує вищі чини у привласненні скарбів, що належать рейхові. А вас, пане Краллерт, він називає прямо — хабарником, який, використовуючи своє службове становище, сприяє у злочинах генералів-грабіжників.

— Чудово! — прогарчав Краллерт, але вже не здивував цим Майєра. — Конкретні вирази пам’ятаєте?

— Барона фон Макензена він дослівно обізвав «фон Злодій».

— Крім вас, хтось чув?

— Так точно!

— Чудово! Хто?

— Перекладач з групи Хейніша шарфюрер Бергер.

— Надійний чоловік?

— Це жінка. Правдива.

— Чудово, чудово, — промимрив у задумі.— Сподіваюся, ви так само чесно, з високим почуттям патріотичного обов’язку засвідчите свої показання в присутності представників політичної поліції.

Майєр розумів, що до цього справа ні в якому разі не дійде: надто хитка й небезпечна вона була для самого Краллерта, щоб про службові зловживання і безпардонні крадіжки говорити прилюдно. Проте відповів твердо:

— Так точно!

— А ця жінка… як її?

— Фрейлейн Бергер.

— Як у неї… з почуттям офіцерської честі та патріотичного обов’язку?

— На вищому рівні,— переконано запевнив Віллі.— її відданість фюрерові і месіанству нордичної раси безмежна.

— Чудово, — промимрив Краллерт, але в цьому його улюбленому слівці зараз вчувалася нерішучість.

Так воно й було. Прибулий рудий здоровань з прямим, відвертим поглядом («З такими очима не брешуть!» — ще помислив зондерфюрер) поставив його перед необхідністю розв’язати слизькувате завдання, штовхнув у трясовиння, де не знаєш, на яку купину ступити. А розв’язати цей вузлик вкрай необхідно, і то — терміново. У цьому найпідлішому із світів усяке трапляється: можливо, ось зараз, цієї миті, Кеслер вже мережить готичними літерами свій огидний донос на ім’я вищих берлінських чинів СС. Дитині ясно, що це таке. Це крах кар’єри! Катастрофічне падіння з висот посади. Якщо почнуть перетрясати крізь дрібне ситечко його діяння, справи обернуться кепсько. Не порятує ніякий фон Макензен. Ще й продасть, штовхне в прірву… Фу, страшно подумати.

— Яке звання у Кеслера? — нараз запитав він.

— Молодший урядовий радник, — відкарбував Майєр.

— Чудово! — звично процідив Краллерт з кислим виразом.

«Що робити, що ж вдіяти? — думав він. — Але — спокій! Будемо мислити логічно. У яких випадках пишуть доноси? Фанатики — з дурного, прямолінійного розуму. А ще — аби звалити суперника, який заступає шлях до кар’єри. Або прибрати надто спритного конкурента — це у ділків… Усе відпадає… Адже наші дороги не перетинаються… Заздрість? Вульгарна заздрість до більш… гм… розумних людей. Не інакше! Певне, тут пожадливий потяг до легкої наживи, а можливостей для цього — катма… А коли це справді так, то порозумітися з Кеслером неважко. Хіба паплюжить хабарник того, хто йому дає? У таких випадках ремствує тільки викінчений ідіот… Що ж! Мовчання Кеслера доведеться купувати. Такий світ, в якому все продається і купується, — гонор, шляхетність, посади, саме життя… До речі, у тямущих людей хабар називається подарунком… Що ж коштуватиме мовчання? А втім, це з’ясується скоро…»

Глипнувши на Майєра, Краллерт подумав: «І цього теж доведеться приборкати… гм… дарунком, аби не подався зі своїм викривальним патяканням ще кудись…»

— Як ви гадаєте, — запитав він, — приїде Кеслер, якщо я запрошу його до штабу нашої зондеркоманди?

Майєр навіть полегшено зітхнув: він майже досяг того, за чим їхав. Останнє зусилля…

— Якщо у нагальній службовій справі, мусить, — чітко відповів Майєр.

— Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони. Така причина для запросин СД достатня?

— Безумовно!

— Але чи приїде сам Кеслер?

— Неодмінно. Інакше…

— Що — інакше?

— Річ у тім, що завтра повертається з Берліна оберштурмбанфюрер Хейніш…

— Зрозуміло! Кеслер не може зволікати. І, мабуть, не ризикуватиме, перекладаючи справу на менш досвідченого слідчого. Ви згодні зі мною?

— Повністю.

— Що ж, зателефонуємо панові молодшому урядовому раднику.

Краллерт підняв телефонну трубку і наказав:

— З’єднайте мене із слідчим Кеслером, група оберштурмбанфюрера Хейніша.

Раптом голос його змінився, зробився сторожким і вкрадливим:

— Пане урядовий радник Кеслер? Добрий день! Вас турбує зондерфюрер Краллерт… Так, про мене багато хто чув… Я до вас не з цього приводу… Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони… Ну, що ви, пане Кеслер! Одразу повідомили! Розплутати цю справу взялася польова жандармерія, але тупцює на місці… Приймаю усі ваші докори, пане радник! Маєте рацію: слід було б повідомити вам про надзвичайну подію негайно. Але стільки справ — готуємо ешелон до відправки… Так, до рейху! По програмі «Кюнсберг». Є напрочуд рідкісні експонати… Якщо вам цікаво, то про що мова? Вважатиму за честь бути вашим особистим гідом… Але я не можу припинити пакування — порядок є порядок… Що? Коли? Домовились — за півгодини я вас чекатиму. До зустрічі!

Він кинув трубку і витріщив очі на Майєра:

— Цей Кеслер — викінчена свиня! Прочитав мені цілу нотацію… Але приїде! Побалакаємо… Ви, пане Майєр, поки що вільні. Врахуйте: я буваю дуже вдячним. Не лише на словах… Де вас розшукувати на випадок потреби?

— У групі Хейніша.

— Чи нема у вас на сьогодні якихось інших справ?

— Жодних.

— Маю надію, наша розмова до слушного часу залишиться між нами?

— Будьте певні!

— Можливо, я вам ще зателефоную.

— Чекатиму у себе невідлучно.

— До зустрічі.

Тепер кожна хвилина була на рахунку. Майєр збіг на перший поверх і звернувся до чергового:

— За дорученням пана зондерфюрера! Звідки я можу зателефонувати без перешкод? Терміново.

— Прошу до цієї кімнати, — негайно вирішив черговий. — Там ніхто не заважатиме.

За кілька секунд Віллі уже розмовляв:

— Кеслере? Це Майєр! Я дзвоню із штабу «Кюнсберг».

— Що ви там робите, Віллі?

— Це не суттєво! Я дзвоню вам, бо випадково дізнався про деякі неприємні новини. Вони стосуються вас.

— А що скоїлося? — У голосі Кеслера виразно вчувалося занепокоєння.

— Можу повідомити лише особисто.

— Це так серйозно, Віллі?

— Надзвичайно!

— Як же нам зустрітися? Ага! Усе добре: мене запрошує до себе пан Краллерт.

— Я це знаю! Тому й телефоную.

— Он воно що… Зачекайте мене у штабі.

— Не зможу.

— Чому?

— Я не хочу, щоб нас бачили удвох. Справа стосується виключно вас. Вам готують несподіванку. І якщо ви знатимете про неї наперед, неважко буде догадатись, хто вас попередив. А тоді наслідки можуть бути кепські і для мене.

— Що ви пропонуєте?

— Зустрітися на шляху. Без свідків.

— Згода! Ось тільки дочекаюся свого водія, він на кілька хвилин вийшов…

— Ніякого водія! — застеріг Майєр. — Ще раз підкреслюю: зустріч без свідків!

— Ви мене лякаєте, Віллі,— завагався Кеслер, що уникав будь-яких мандрів наодинці.— Не знаю, на що й наважитись… Невже це справді…

Але Майєр знав, як переконати недовірливого і обережного слідчого.

— Йдеться про вашу кар’єру, Кеслере! — притишив він голос.

— Та що, зрештою, сталося? — захвилювався Кеслер.

— Це не телефонна розмова!

— Добре! Іду.

— Ще раз попереджаю: без водія. Інакше я не гарантую…

— Гаразд… Сідаю за кермо сам!

— Я вас чекатиму на шляху. Пильнуйте! Він поклав трубку і вийшов з кімнати.

— Поговорили? — запитав черговий.

— Так, — відповів Майєр. — Усе гаразд! Дякую за послугу.

— Ет, дрібниці…

Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість. Ще їдучи до штабу «Кюнсберг», він обрав зручне місце для цієї зустрічі — той шмат шляху, що губився у невеличкому, але досить густому гайку. Місце було зручне ще й тим, що там від шосе звертала грунтова дорога в напрямку залізничної колії, вздовж якої теж було прокладено автомобільний шлях до Ставрополя. Необхідно забезпечити алібі…

Прибув на місце вчасно. Вийняв з-під сидіння протитанкову гранату і толові патрони. Зв’язав їх мотузкою і приєднав до запалу бікфордів шнур. Поклав на сидіння і прикрив кашкетом. Вийняв з кобури пістолет і переклав до кишені шинелі. Став край шляху, чекаючи на машину Кеслера.

Невдовзі вона з’явилася. Кеслер побачив Майєра і загальмував. Відчинив дверцята і стурбовано запитав:

— То що трапилось?

Це були його останні слова.

Хрупнула скроня від удару рукояті пістолета. Тіло Кеслера важко завалилося. Майєр миттю витяг з кишені його шкіряного плаща невеличку в’язанку ключів. Один був масивний, з хитромудрими зубцями. Від сейфа!

Підняв капот машини, поклав вибухівку під бачок з пальним і запалив бікфордів шнур. Злетів на мотоцикл і дав повний газ, звертаючи на путівець, що вів до залізниці. Крізь дерева ще встиг побачити, як потужний вибух розметав машину слідчого.

На контрольно-пропускному пункті польової жандармерії, що був при в’їзді до Ставрополя, його зупинили, перевірили документи. Жандарм акуратно зробив відповідний запис до журналу чергувань. Маршрут, яким він повертався від Краллерта, був зафіксований документально. Отже, їдучи до Ставрополя вздовж залізничної колії, він ніяк не міг зустрітися з уже покійним Кеслером… Що йому й було потрібно.

Вилучення з сейфа небезпечної для фрейлейн Бергер папки вже не становило труднощів. Спалив її у грубці без зайвих роздумів.

Діло зроблено: нема ні Кеслера, ані паперів! Ось тільки ключі… Викинути? Але їх шукатимуть. До того ж усі знали, що Кеслер ключі завжди тримав при собі. Якщо безслідно зникнуть, це викличе небажані роздуми… Як бути?

У цей час задзвонив телефон. Віллі підняв трубку.

— Слухаю.

— Пане Майєр? — Він упізнав жирний голос зондерфюрера.

— Так, це я, пане Краллерт.

— Чи не зустріли ви у дорозі Кеслера?

— Хіба він не у вас? На місці його нема.

— Ви не відповіли на запитання.

— Я не бачив пана Кеслера з самого ранку, — спокійно проказав Майєр. — На зворотному шляху нікого не зустрічав.

— Отже, і вас ніхто не бачив?

— Чому ж? Мене зупиняла польова жандармерія на КП. Це зафіксовано!

— Ви яким шляхом поверталися?

— Вздовж залізничної колії — шлях гірший, але від стань менша.

— Чудово!

— Дозвольте запитати, пане зондерфюрер.

— Прошу.

— Чому вас раптом зацікавив мій маршрут?

— Кеслер загинув! — з притиском мовив Краллерт. — Обставини неясні…

— Тобто як? — схвильовано запитав Майєр.

— Вибух на шляху.

— На шляху?..

— Так, бандитська міна або небесний дарунок «швейної машинки»[16]…

— Негайно виїжджаю на місце події!

— Так, це не зайве… Там і зустрінемося. Передусім Віллі зайшов до обер-лейтенанта Рейніке.

Без стуку. Щоб підкреслити своє хвилювання.

— Збирайтеся, Франце! — гукнув ще з порога.

— Що трапилося, Віллі? На вас лиця нема!

— Кеслера вбито!

— Як? Адже він щойно…

— Їдьмо!

— Я зараз! — заметушився Рейніке. — Одна мить! — Він уже натягав шкірянку.

— Хто поведе мотоцикл, ви чи я?

— Байдуже…

— Тоді поведу я, — сказав Майєр. — Сподіваюсь, ви за ніч накаталися.

— Це точно!

Біля місця події обабіч шляху стояли дві штабні машини зондеркоманди «Кюнсберг» і три мотоколяски з кулеметами. Солдати-мотоциклісти купчилися осторонь, палили цигарки. Офіцери трималися навколо пана Краллерта. Тільки військовий з позначками лікаря в петлицях порпався біля спотвореного вибухом трупа Кеслера.

Краллерт побачив новоприбулих і відокремився від гурту.

— Пане Майєр, — мовив він, — прошу вас на кілька слів.

— Одну хвилинку, пане зондерфюрер, — сказав Майєр, злізаючи з тряского мотоцикла, і — до Рейніке: — Обер-лейтенанте, складіть докладний звіт на ім’я оберштурмбанфюрера Хейніша. Офіцери зондеркоманди допоможуть.

— Слухаюсь! — вмить спалахнув ревний Франц.

— Я До ваших послуг, пане зондерфюрер!

— Давайте трохи відійдемо вбік від цього смороду, — запропонував Краллерт.

— Охоче, пане зондерфюрер.

Майєр розумів, що Краллерт хоче йому сказати щось таке, чого не хотів би, щоб чули інші… Він не помилився.

— Хочу з вами приватно порадитись, — одразу почав Краллерт. — Як на вашу думку, чи варто згадувати нашу ранкову зустріч? Адже покійник виїхав за моїм проханням. Спливуть і ваші свідчення проти нього. Зрозумійте мене вірно: у декого… гм… з нелояльних, скажемо так… можуть виникнути абсолютно безглузді припущення, а то й злісні інсинуації. А ви, пане Майєр, як я з приємністю переконався, людина з головою. Що скажете?

Майєр відповів з дипломатичною обережністю:

— У стародавніх римлян був непоганий на такі випадки принцип: про покійних згадувати добре або не казати нічого.

— Чудово! Розумні люди — ці стародавні греки, — похвально похитав головою Краллерт.

— Римляни…

— Байдуже хто — головне розумні: герою — похвала, нікчемі — мовчання. І нам зараз теж не варто нехтувати цим мудрим принципом…

— Цілком поділяю вашу думку, пане зондерфюрер! Тим більше, що справа втратила будь-який практичний сенс.

— Слушно!

— Пане зондерфюрер! — долинув до них схвильований голос. — Погляньте, що знайдено!

— Що там іще? — невдоволено озвався Краллерт.

— Золото! — почули вичерпне пояснення.

— Золото? — Краллерт враз прискорив кроки.

Це магічне слово потягло всіх до машини. Настав зручний момент, щоб зронити серед уламків ключі Ке-слера, і Майєр негайно ним скористався.

Але золото було не в машині. Свій скарб небіжчик носив на собі. Усі присутні, в тому числі й солдати, вже скупчилися навколо покійного, вдивляючись в безцінне намисто із давніх монет. Лікар розстебнув обгорілий мундир Кеслера, а у нього на шийному гайтані… «Ідіот!»— певно, не один подумав про недоумка-лікаря, який замість нишком поцупити цей скарб — на нього ж ніхто й не дивився! — зчинив галас: «Золото, золото!..» Тепер скарб не дістанеться нікому. Тільки й лишається, що кинути на нього останній погляд.

— Звідки ж це у нього? — з професійною жадібністю промимрив обізнаний на цінностях Краллерт.

— Здається, я знаю! — твердо мовив Майєр.

— Цікаво, — звів на нього очі Краллерт.

— Позавчора вночі у себе дома був убитий фольксдойче, перекладач місцевої газети. Він мав це намисто. Це його власність!

— Як же воно опинилося у Кеслера? Невже привласнив, не здав представникові рейхсбанку, як належить?

— Річ у тім, що під час обшуку на місці злочину намиста не було.

— Хто веде слідство?

— Уже — вів… Пан Кеслер узяв слідство на себе, хоч злочин мав чисто кримінальний характер — з метою вульгарного пограбування.

— Чому ж не втрутилася поліція?

— Пан Кеслер відкинув факт існування намиста і кваліфікував злочин як політичне вбивство, як чергову терористичну акцію місцевих бандитів.

— Пане Майєр, — поважно проказав Краллерт, — ваш коментар освітив усю справу. Висновки зробити неважко — вони на поверхні… Ви чули, панове? Погляньте на цього Кеслера, якого ми ще кілька хвилин тому так жаліли… Цей покидьок — злодюга і вбивця! Він ганебно заплямував офіцерський мундир! — Зондерфюрер вже забув про так гаряче схвалений ним староримський принцип. — Це ж до якого морального падіння треба дійти, щоб підняти руку на свого співвітчизника! І де? На фронті.

Краллерт передихнув, але ще не завершив своїх високопатріотичних сентенцій, які проголошував з явною насолодою:

— Цьому покидьку не пощастило — його спіткала смерть. Воістину, це небесна кара! Чи уявляєте ви, як вищала б і що брехала б ця свиня, якби потрапила на суд честі СС?

Офіційну версію щодо обставин загибелі слідчого Кеслера було виголошено. І досить авторитетно.

На зворотному шляху Рейніке, що гордовито віз детальний рапорт, осяяний «золотою» приключкою, сказав:

— Тепер я розумію, чому Кеслер ганяв мене до Новоазовська.

— Чому ж? — насторожився Майєр, що вкотре за день сів за кермо.

— Бо я одразу б про все догадався. — Істина ця після промови Краллерта була для Рейніке цілком очевидною. — Кому як, а Кеслерові були добре відомі мій лисячий нюх і бульдожа хватка. Зі мною не до жартів!

— Світла у тебе голова, Франце, — охоче підхопив цю несподівану розмову Майєр, бо вона давала йому змогу поставити останню крапку. — Тепер і я розумію, чому Кеслер не зареєстрував у мене привезені тобою документи, а потім спалив їх. Неприємна історійка…

— Як це так? — витріщився Рейніке. — Чому ж він спалив?

— А навіщо вони йому? Адже справу давно закрито. Усю веремію з Мюллером він підняв лише для того, щоб відвернути увагу від власного злочину. Тому й тебе відіслав…

— А й справді! — ще не дуже впевнено погодився обер-лейтенант. — Що ж тепер буде? Якщо оберштурмбанфюрер дізнається про папери…

— Від кого? Вони не зареєстровані, а це все одно, що ніяких паперів не було. Головне — не патякати зайве…

— Віллі, — прозрів Рейніке, — як друга, благаю…

— Не турбуйся — мовчатиму.