Спогади. Том 1

10. Полювання і дорожні враження

Спогади про полювання в Тиролі. — Мандрівки в Індії. — Полювання в індостанських джунглях. — Відвідання Сіккіму і Мандалая. — Моя друга поїздка до Індії. — У мисливському таборі полковника Бейлі. — Успішне полювання на велику дичину. — Рекордний тигр. — Дорога до столиці Непалу. — Враження від країни магараджі. — Знову вдома.

Мій інтерес до полювання був набагато більшим, ніж можливості для його реалізації, аж поки я, переставши після 1919 року виконувати офіційні функції, дістав змогу кілька років порівняно вільно розпоряджатися своїм часом. Цією свободою я радо користувався, беручи участь у товаристві добрих друзів у багатьох цікавих і багатих на події мисливських походах, які, втім, нічим особливим не відрізнялися від тих, що здійснювали більшість інших завзятих мисливців у північних угіддях і які тому можна тут пропустити. Натомість більше можуть дати (принаймні тим, чия душа сприйнятлива до радощів мисливського життя) мої походи в далеких угіддях. Якщо не брати до уваги раніше описані походи в центральноазійській важкопрохідній гірській місцевості, це ще й полювання головно в Тирольських Альпах, а також дві пам’ятні поїздки до Індії 1928 і 1937 років, коли я брав участь у полюванні на велику дичину.

На початку 1920-х років я заорендував у Тиролі привабливе угіддя з назвою Кляйнарль, яке в давнину належало до рибних угідь зальцбурзьких князів-єпископів. На той час Кляйнарлем володіла вдова-баронеса Імгоф, яка й сама разом із родиною проводила там літо. Стояла там і приваблива мисливська хатка на березі ставка, оточеного саджанцями. Її інтер’єр був світлим, меблі — старого тирольського взірця, а довкола хатки здіймалися масивні гори. На схилі містилася ще мисливська халупа в селянському стилі. Впродовж багатьох років я проводив у цій гарній місцині приблизно один місяць щоосені. Полював я здебільшого на козиць, тих швидких і боязких тварин, які в усі часи вважалися пречудовою дичиною, а також на оленів. Останніх я мав право відстрілювати наперед домовлену кількість.

У Кляйнарлі були найграндіозніші, які лиш можна собі уявити, можливості для прогулянок, і я цікаво й захопливо проводив там кожен день. Приблизно о четвертій ранку ми вирушали в дорогу з ліхтарями і поверталися, коли сутеніло. Під час підйому на гірські кряжі, де мешкали стада козиць, треба було уважно стежити за примхливим гірським вітром. Щоб мати змогу стежити за його змінами, єгері невпинно посмоктували порцелянові люльки. Раптового пориву вітру вистачало, щоб застерегти цих тварин, і тоді нічого іншого не лишалося, як спускатися і знову п’ястися догори. Як би прикро не було, найрозумніше було дотримуватися вказівок горян, адже вони, звісно, знали свою справу і своєю надійністю могли зрівнятися з найчутливішим барометром. Коли ти вирішив підійматися в якомусь певному напрямку, бувало так, що звідти долинав дратівливий свист, який повторювався по всьому кряжі дражливими, щоб не сказати глузливими голосами. Котрась із козиць, яка була на варті, подавала стаду попереджальний сигнал, що його інші передавали далі. Але якщо вдавалося видобутися на хребет і побачити в бінокля, що там таки є козиці, було захопливо наближатися повільно до стада і вибрати з нього особину, в яку варто стріляти.

Олені теж були боязкими тваринами і переважно бігали в лісовій місцевості трохи нижче. У Кляйнарлі я застрілив оленів середнього розміру. Така пишна тварина, побачена вгорі на косогорі, збурювала кров мисливця, але найліпше було підготуватися до зустрічі з багатьма перешкодами й несподіванками, перш як щось вполюєш. До оленів треба було наближатися обережно, а перед тим обдивитися місцевість у бінокль, а водночас уважно пильнувати за вітром, силу й напрямок якого не завжди легко оцінити. Якщо не поталанило, бувало, що зненацька ти натрапляв на гущавину з приземкуватих гірських сосен, пройти яку було дуже важко, а іноді навіть неможливо. Але подолати труднощі було варто. Коли ти опинявся на віддалі пострілу, серце мимохіть починало гупати, аж поки бачив, як розкішна тварина спинається на задні лапи, валиться додолу і скочується схилом. Після того дужі тирольці підбирали здобич — при цьому їм часто доводилося спускатися в ущелину кручею, де, здавалося, годі й ногу поставити. Зійшовши вниз, вони спокійнісінько брали вбиту тварину, зв’язували їй ноги, закидали на спину й вибиралися догори спритно, наче гірські кози.

Але бозна-скільки разів траплялося так, що ти скрадався і п’явся з зіпрілим обличчям, лише щоб почути дратівливий попереджальний голос козиці й побачити, як олень чи стадо козиць мчить зеленими луками і зникає в сосновій гущавині, — утім, це саме собою божественне видиво!

По смерті баронеси Імгоф я залишив Кляйнарль, натомість дістав право на полювання на терені в Фельберталі, дуже далеко на південний захід. Але тоді я сумовито згадував розмаїті можливості для полювання на попередній заорендованій мною території, адже в Фельберталі не було іншої дичини, крім козиць. Та втім, і тут я багато років мав велику розвагу в полюванні, аж поки батьківщина покликала мене на нові завдання, які забирали більшість часу.

Коли 1927 року мені випала нагода поїхати до Індії, я не міг устояти перед спокусою спробувати щастя в полюванні на тигрів та інших, безпечніших екзотичних тварин. Крім того, було приємно ознайомитися з частинами Азії, де я раніше не бував.

У середині грудня 1927 року я сів у Марселі на французький корабель. Першим його пунктом призначення була Александрія. Коли ми пройшли Суецький канал і опинилися в Червоному морі, клімат змінився одним махом. Спека стала нестерпною, але що більше ми наближалися до екватора, то чарівніше сяяло тропічне зоряне небо. Після зупинки в Адені — місті, в якому немає власної питної води, — лишилась тільки кінцева — Бомбей. Нам зустрілося на цьому маршруті лише кілька кораблів. Єдиною новинкою були акули, чиї трикутні плавці час від часу витикалися з хвиль. На шістнадцяту добу наш корабель причалив у фантастично гарному Бомбеї, збудованому на острові, з’єднаному з материком мостами.

Наступною моєю метою була Лакхнау, столиця Об’єднаних провінцій, розташована за тисячу кілометрів (по прямій) від Бомбея на північний захід. Поповнивши своє спорядження постільними речами з тканини хакі, а також чековою книжкою, я сів у потяг. У кишені лежало кілька рекомендаційних листів до начальника округу Лакхнау містера Касельса. Я мав намір попросити його допомогти організувати якийсь мисливський похід на запланованому маршруті Лакхнау — Делі — Сіккім — Калькутта — Ранґун — Мандалай.

Унаслідок великих відстаней їзда потягом в Індії надзвичайно стомлива, надто в гарячу пору року. Жодна людська сила, здавалося, не могла завадити пороху просякати в вагони. Чотири вентилятори зумкотіли на стелі, не дуже й здатні охолодити задушливе повітря, до якого біля сіл, що їх ми проминали, ще й домішувалися різноманітні запахи. Більшу частину просторого вагона займав салон зі шкіряними канапами, який на ніч перетворювався на спальний вагон. Слава Богу, інколи з’являлася нагода заскочити до душової й ополоснутися.

Туристам, отже, було порівняно комфортно, на відміну від простонароддя, яке в переповнених вагонах їхало здебільшого стоячи. Тиснява була такою самою, ба навіть іще більшою, ніж побачена в Китаї. Коли потяг зупинявся на якійсь станції, люди кидалися через двері й вікна з криком і галасом. Просто незбагненно, скільком людям вдавалося вміститися в один-єдиний індійський залізничний вагон.

Харчуватись я ходив у вагон-ресторан. Меню були прості й одноманітні: через спеку не було змоги запасатися швидкопсувними харчовими продуктами — скажімо, м’ясом, яке доводилося з’їдати відразу по тому, як зарізано худобу. Слуги мали бездоганне вбрання — тюрбан і білий каптан, підперезаний барвистим поясом, — і віталися за індійським звичаєм, уклоняючись і водночас підводячи руку до свого чола.

Коли я прибув до Лакхнау, мене зустрів містер Касельс і ґречно запросив замешкати в нього. По дорозі до його домівки ми рано-вранці пішли подивитися на форт з якнайпростішими оборонними спорудами, який 1856 року, на кінцевій стадії сипайського повстання, став останнім пристановищем для нечисленних британських цивільних та військових посадовців і їхніх родин. Містер Касельс гордо показав на прапор, що майорів на вершині форту, й пояснив, що то було єдине місце в усій Британській імперії, де ніколи не спускали вниз англійські кольори. А ще він показав мені великий будинок поблизу, де шотландці під зверхністю сера Коліна Кемпбелла вигубили повстанців до останнього чоловіка.

Пробувши кілька днів у гостях у начальника округу і його ласкавої дружини, я на свою втіху отримав звістку, що господарю вдалося організувати полювання в заповіднику Тераї (в Індії так називають лісосмугу біля підніжжя гір). Частина цієї зони перебувала на боці британців, а частина належала до незалежного королівства Непал. У Тераї нещодавно закінчився мисливський похід на слонах, у якому полювали на тигрів та іншу велику дичину. Те полювання організував відомий в Індії солдат і військовий фотограф полковник Фаунтгорп, який пообіцяв зачекати й надати мені змогу долучитися до полювання на тигрів. Вдячний за чудову організацію і гостинність, я попрощався з родиною містера Касельса.

У Тераї полковник Фаунтгорп запросив мене замешкати в скромно мебльованому бунгало. За їжу тут відповідали двоє слуг, які належали до персоналу одного з лакхнауських готелів. Обідали серед джунглів ми з господарем удвох, у смокінгах. Після того як ми наїдались, з’являвся раджа, теж у смокінгу. Приходив він пізно, бо індус не має права харчуватися разом із тими, хто належить до іншої конфесії. Цей раджа, надзвичайно ласкавий добродій, тримав слонарню з десятьма придбаними тваринами. Упродовж вечора лунала грамофонна музика. П’ятнадцять вечорів поспіль ми слухали той самий індійський марш, Ca, c’est Paris, і ще дві речі, назви яких я встиг забути. Коли виникало відчуття, що грамофона ми вже наслухалися, наставав час лягати спати. Після кількагодинного нічного сну ми вдосвіта знов вирушали в дорогу.

Організоване полковником Фаунтгорпом полювання тривало два тижні. За той час я ознайомився з багатьма способами полювання на тигра, однак мисливська фортуна не була до мене прихильною. Один звичайний спосіб був стріляти в тигра з розташованого на дереві «махана», куди мисливець залізає і стереже вбиту хижаком здобич. Такою принадою зазвичай стає буйволеня, до якого має вночі повернутися тигр. Чекання буває довгим, а часто й безрезультатним, адже тигр, у якого один раз уже стріляли з махана, стає дуже обережним і не повертається туди, де вже харчувався. У полюванні з махана використовують і живі принади, припинаючи буйволеня на місці. Ще один поширений метод — облава з нагоничами. Але це небезпечний спорт, адже тигр без вагань накидається на нагоничів.

Грандіозна вистава виникає, коли на тигра полюють групою, утворюючи зі слонів коло навкруг території, де тигр убив буйволеня. Одного чи кількох (максимум п’ятьох) великих слонів із великими іклами виокремлюють і їдуть ними, затоптуючи землю всередині кола. Слони просуваються, петляючи в високій траві джунглів, оглядаючи всю поверхню землі, аж поки один із них не натрапить на тигра, який з ревом накидається на нього. Там, де це сталося, слони розвертаються і поспіхом тікають, витягши хвоста і підібгавши хобота. Гучні крики розташованих колом слонів змішуються з вигуками мисливців, лякаючи тигра, щоб він не пробився з кола. Ця вистава може тривати цілими годинами, а тим часом стрілець на слоні, наготовивши рушницю і вкрай напружившись, намагається прицілитися крізь густу траву джунглів, яка часто сягає вище голови. Звідки підкрадається тигр, оприявнюють то деякі хитливі травини, то важкий подих чи погрозливе гарчання, аж ось зненацька спалахує жовта блискавка — здобич з’являється на якусь секунду, і тоді треба цілитися твердо і миттю стріляти. Це все потребує моторності й пильності, адже весь час доводиться остерігатися, щоб жоден із чоловіків, які утворюють облогове кільце, не опинився часом на лінії вогню.

Для полювання за допомогою слонів треба щонайперше навчитися міцно стояти в кошику, прикріпленому до широкої спини тварини. Спершу може бути важко зберігати рівновагу, коли слон ступає, дуже гойдаючись, але невдовзі звикаєш, трохи згинаючи коліна і посуваючи ноги, примірятися до такту кроків. Коли вже маєш такий рівень, стрільба з «ховдаха», стояка на спині слона, не завдає особливих труднощів.

Іноді ми їхали возом, запряженим двома волами, туди, де слони вже чекали. На возі ми сиділи на сіні, і воли розвивали чималу швидкість на прокладеній у лісі, але ще не брукованій дорозі. А далі ми знову вирушали в дорогу на слонах! Якось раз ми доїхали до болота біля мисливського табору, де, за розповідями, було чимало болотних оленів. Те, що це добрі мисливські угіддя, було видно з того, що звідти побігли два великих стада, щойно ми почали наближатися. Часто розповідали, що болотні олені трапляються у цих краях, але в місцях їхнього мешкання їх рідко вдавалося побачити в високому очереті. Побачити вдавалося лишень їх роги й іноді мигцем корпус, коли вони високо підстрибували у воді, тому нечасто випадала нагода вистрілити в них. Роги болотного оленя формою нагадують роги домашнього, різниця лише в тому, що вони складаються з суцільної кістки й дуже білі.

Слони не люблять заходити в болотяну воду, бо її дно здається важким тваринам нестійким. Коли ми переходили через якусь мулку річку, цікаво було бачити, як обережно вони поводяться. Підійшовши до води, вони згинали задні ноги, поки вся вага тіла туди не переміщалася, після чого обережно занурювали передні ноги до дна. Якщо слон помічав, що дно його тримає, він підтягував і задні ноги, а перейшовши річище, виставляв передні на протилежний берег. Після того ставав навколішки і підтягав себе вперед задніми ногами, які, отже, виконували роль своєрідних полозів. Під час цього маневру вершник міг стояти в ховдаху, майже не відчуваючи гойдливих рухів слона.

Одного дня знову загинуло якесь буйволеня. Дві ночі поспіль я сидів угорі на дереві над падлом, чигаючи на тигра. На другий ранок, саме задрімавши, я зненацька прокинувся від хрускоту. Я не міг бачити буйволеня у високій траві, але розгледів унизу світлу постать із темними цятками, яка саме почала підтягатися назад. Я підкинув рушницю і вистрілив, вона завмерла, і я свистом спонукав свого махута скерувати нашого слона до здобичі. Разом із моїм мисливцем махут спустився на землю, щоб обережно просуватися туди, де, як ми гадали, лежав тигр. Я напружено чекав, поки чоловіки замахають кашкетом на знак того, що тигр мертвий. На моє розчарування вони, однак, незабаром сумовито повернулися — «тигр» виявився схожою на рись дикою кішкою! У неї, як і в рисі, є коротенький хвостик, забарвлення трохи темніше, але її шерсть годі порівняти з гарною шкуркою рисі. З цією здобиччю ми ніяково поїхали назад до табору.

У результаті цих мисливських походів у мене назбиралося чимало здобичі, авжеж, але мені не вдалося вполювати першого в своєму житті тигра, як я намірявся. Повертаючись, ми з полковником Фаунтгорпом прибули на найближчу залізничну станцію, де довелося побачити епізод, який мені назавжди запам’ятався. Дорога пролягала через ділянку лісозаготівлі. На станції панували пожвавлення й метушня. На пристанційній ділянці туди-сюди їздив локомотив, і ми випадково помітили, що один із робітників спить на колії, поклавши голову на рейку. Так сталося, що локомотив скерували на колію, де лежав чоловік, який незважаючи на свистки, не відсунувся, й локомотив переїхав його на смерть. Юрба робітників поставилася до цього цілком пасивно — годі було помітити бодай найменші ознаки того, щоб цей нещасний випадок їх приголомшив або поведінка машиніста викликала в них осуд.

Провівши дві доби в Лакхнау в гостях у містера Касельса, я поїхав далі до Делі, щоб зустрітися з генералом Кірке, з яким познайомився, коли він у 1924–1925 роках працював як фахівець у Фінляндії, залучений до організаційної роботи наших збройних сил. Згодом я бачився з ним у Лондоні. Під час зазначеного відрядження цей джентльмен і солдат здобув у нашій країні загальну пошану та численних друзів і до своєї смерті 1949 року залишався щирим другом Фінляндії.

У Делі генерал Кірке познайомив мене зокрема з віце-королем — лордом Ірвіном, який згодом став називатися лорд Галіфакс, із головнокомандувачем індійської армії фельдмаршалом Бірдвудом і з численними високопосадовцями британської адміністрації. На справленому ним банкеті генерал Скін повідомив, що хоче передати мені своє право полювання в районі Сеоні, розташованому в Центральних провінціях. Звісно ж, я з радістю і вдячністю прийняв цю грандіозну пропозицію.

Місто Сеоні, столиця однойменного округу, розташоване за 700 кілометрів на південь від Делі. Коли я туди прибув, мене зустрів начальник округу, містер Бурн, і запросив оселитися в своєму затишному бунгало, прикрашеному десятками тигрячих шкур та іншими трофеями. Місто було відоме мисливцям на велику дичину, але загалом нічим особливим не вирізнялися. Звідти відходили радіальні дороги в різних напрямках і через те можна було порівняно швидко доїхати автомобілем, куди треба.

У Сеоні я чудово провів час. Щодня ходив на полювання, починаючи від сходу сонця, аж поки мене не забирали автомобілем на пізній обід. Його ми споживали так само, як і в полковника Фаунтгорпа, — слухаючи грамофонну музику в смокінгах. Музика тут була представлена вальсом, під який ми танцювали два тури з місіс Бурн, щоб ожвавити розмову і побільшити апетит. Пообідавши, ми трохи часу балакали, після чого йшли відпочивати й набиратися сил на такий самий завтрашній день.

Мій друг Бурн багато чого робив для мене. За організацію мисливських походів відповідав урешті-решт лячно худий індус, руки й ноги якого дуже нагадували сірники. Для мене було загадкою, як така хирлява істота спромагалася витримувати всі тяготи. Утім, той сивоголовий старий ґрунтовно знав свою справу і мав чимало тренованих нагоничів. Незважаючи на чудову організацію, ми на своїх маханах були змушені марно чекати, щоб котрийсь із тигрів перейшов одну з галявин, які міг обирати. Якось раз ми зустріли трьох тигренят убитої раніше нашим господарем тигриці. Я застрілив двох, а третього ми вполювали живого. Я мав намір перевезти тигреня до Фінляндії, але воно здохло кілька днів по тому.

Одного дня, сидячи кожен на своєму дереві на невеликій віддалі один від одного, ми з Бурном зробили висновок із голосів нагоничів, які просувалися через ліс, що облава наближається до нас. Раптом навколо почалися пожвавлення й метушня. Старий керівник облави підбіг під дерево з Бурном, вигукуючи, що на одного з нагоничів напав тигр і нам треба негайно поспішити йому на допомогу! Ми позлазили й побігли. Доки поспішали крізь бамбукові зарості, Бурн устиг зазначити мені, що такі ситуації дуже небезпечні. Треба триматися вкупі в цьому важкопрохідному і непроглядному молодому лісі й тримати рушницю в бойовому стані. Однак виявилося, що цього разу була фальшива тривога: ми не зустріли нікого, крім дохлого буйволеняти. Судячи зі слідів на вогкій і масткій землі, навколо здобичі сновигали два тигри.

Тепер ми залізли на дерево, яке росло біля дохлого буйволеняти, однак незабаром стемніло, і тигри не з’являлися, тож нам довелося з порожніми руками повертатися додому вночі в непроглядній пітьмі.

Те, що зазначена ситуація, як зауважив Бурн, справді могла бути небезпечною для життя, трагічно справдилося в випадку з ним самим. Досвідчений мисливець, який убив понад п’ятдесят тигрів, загинув рік по тому, кинувшись в аналогічній ситуації допомагати одному зі своїх нагоничів.

Кілька разів уранці, коли я зі своїм супутником-індійцем устигав недалеко відійти од нашого житла, повз нас шугнула плямиста олениця з оленятами, переслідувана п’ятьма лисицями. Скидалося на те, що вони полюють на здобич зграєю, чого я ніколи раніше не бачив і не чув. Я застрілив одну з лисиць і на свій подив помітив, що її хвіст при основі лисий, як у щура, але має на кінці пухнасту китицю, як у лисичому хвості. Гадаючи, що тварина, можливо, чимось хворіє, я вирішив забрати її з собою на батьківщину — але виявилося, що вона зникла. Хоч вона й здавалася безживною, але, очевидно, опритомніла. Коли я повернувся додому, господар розповів, що «лисиці» — насправді дикі собаки, які мають звичай гнатися за здобиччю зграєю і майстерно прикидаються мертвими. Існування диких собак у цих краях було неприємною новиною, адже де вони з’являються, там зникає дичина — ба навіть сам тигр, як стверджують, тоді вирушає на інші мисливські угіддя.

Талану на тигрів у мене, як я побачив, і далі не було, зате вдалося вполювати чимало інших звірів. Улюбленою дичиною стали граційні плямисті олені, разюче довгі роги яких нагадували загострені наконечники списів.

Мисливські походи в Сеоні були й повчальними, й цікавими. Відбувалися вони на території, відомій з твору Кіплінга «Книга джунглів». Письменник розповідає, що саме там натрапив на озерце, оточене стінами скель, які нагадують спинки крісел, і зробив його Скелею у своїх оповіданнях.

Наприкінці лютого я подався на північний схід, маючи на меті доїхати до Ґанґтока, столиці маленької гірської держави Сіккім, розташованої на південному схилі Гімалаїв. Я намірявся відвідати полковника Ф. Е. Бейлі, який у статусі представника індійського уряду підтримував контакти з Тибетом. У дні, коли я гостював у полковника Бейлі та його дружини, я не мав змоги полювати, але час у їхньому товаристві минав весело. Полковник добре знав Тибет і лімітрофи біля підніжжя Гімалаїв і розважав мене, розповідаючи свої мисливські спогади й цікаво змальовуючи життя тих глухих країв. А ще він познайомив мене з магараджею Сіккіму й багатьма тибетцями, які служили при його дворі. Магараджа й сам мав тибетське походження.

28 лютого я попрощався з родиною Бейлі, щоб поїхати далі до Бірми. Перед маленькою станцією Сіліґурі я завернув на мальовничий курорт Дарджилінґ, що його альпіністські експедиції, які намагалися зійти на Еверест, використовували як вихідний пункт. Я неабияк здивувався, коли назавтра зустрів у Сіліґурі полковника і місіс Бейлі, а також двох фінок-місіонерок, чия місія розташовувалася в північному Сіліґурі. Ті енергійні жінки проїхали верхи 80 кілометрів, щоб зустрітися зі мною в Ґанґтоку, але, на жаль, дісталися туди аж на другий день по моєму від’їзді. Утім, полковник Бейлі надав їм свій автомобіль, щоб вони не втратили нагоди побачитися зі співвітчизником. У маленькому станційному буфеті полковник швиденько організував обід, на який запросив мене, обох місіонерок і деяких тибетських і бутанських офіцерів. На це велике й строкате товариство інші пасажири дивилися з виразним здивуванням і зацікавленням.

До Бірми мені порадив поїхати досвідчений мисливець на велику дичину полковник Фаунтгорп, який розповів, що там трапляються невідомі в решті Індії види оленів. Мене дуже вабило місто Мандалай зі своїми пагодами. Шлях проходив від Сіккіма через Калькутту до столиці Бірми Ранґуна. Пробувши тут короткий час, я здійснив самостійно доволі безрезультатний мисливський похід уздовж річки Іраваді. У тих краях, як я помітив, не дуже прихильно ставилися до європейця.

Далі я подався до Мандалая, столиці, розташованої в горішній Бірмі. Мандалай, оточений фортечним ровом у формі квадрата і з блискотливою водою, справив на мене пречудове враження своїми яскраво-червоними палацами і пагодами. Як і в деяких китайських містах, які я проминав, їдучи Азією, на гребенях будинків висіли чавунні дзвони з прикріпленими до била бляшаними пластинками, і коли вітер їх гойдав, повітря немовби тремтіло срібними звуками. Мандалай був значним торговельним центром, і я радо відвідав його різнобарвні базари. Китайська складова в населенні була чималою, і ці маленькі китайці вирізнялися щирістю і жвавістю. І чоловіки, і жінки палили товсті білі сигари, і дивно було бачити, як, коли розмова чи торгування ставали такими жвавими, що це заважало курити, матері встромляли сигару до рота немовляти, яке носили з собою.

У королівському палаці, високому дерев’яному будинку, стіни мерехтіли інкрустованими скалками дзеркала, стеля блищала сріблом, а вершини веж — золотом. У парку, де не було жодної памолоді, височіли великі дерева. Як мені там розповіли, цей палац на початку 1880-х років став ареною жахливої різанини. Побоюючись змови, щойно коронований король вирішив усунути з дороги родину, що складалася приблизно зі ста осіб. Під час тридобового бенкету кудись один за одним зникли всі родичі. Звільнених в’язнів змусили вкоротити їм віку, вдаривши дрюком по шиї за бірманським звичаєм. Щоб заглушити стогони, три оркестри грали і день і ніч. Трупи жертв було поховано в парку, після чого придворним слонам дали втоптати м’яку землю. Ця бійня спричинила в горішній Бірмі загальну анархію, після чого країну було приєднано до Британської імперії і поступово вгамовано.

Я мав намір повернутися до Європи кораблем, але виявилося, що роздобути каюту неможливо: всі, хто лиш міг, і британці, й інші іноземці, виїжджали з Індії на час сезону дощів, який саме починався. Я не міг зробити нічого іншого, ніж іще раз перетнути весь Індостан потягом і сісти в Карачі на маленький каботажник, який довіз мене до Басри, розташованої у глибині Перської затоки. Звідти я поїхав потягом до Багдада. Провівши там два дні в гостях у маршала авіації Елінґтона, я сів у літак і залишив це казкове місто з мечетями, палацами й славетними базарами. По дорозі трапилися повітряні ями, і всі три пасажири зраділи, коли 10–12-годинний переліт закінчився посадкою літака в Каїрі. З Александрії я приїхав до Венеції комфортабельним пасажирським пароплавом, який раніше належав Австрії.

Від цієї подорожі в мене лишилися якнайприємніші спогади. Вона була з усіх поглядів плідною завдяки дуже захопливим, екзотичним мисливським переживанням і цікавим новим знайомствам, а також лишила чимало привабливих вражень про новий і невідомий куточок світу.

Другу свою поїздку до Індії я здійснив через дев’ять років на запрошення друга, полковника Бейлі, який тоді працював у Непальському королівстві британським представником. Було заплановано, що я приїду до нього в гості до столиці Непалу Катманду. Крім того, він зголосився організувати полювання на тигрів у вже знайомому мені Тераї, куди мав приїхати зі своїми супровідниками на Новий 1937 рік. Щоправда, друзі застерігали мене від тягот мисливського походу в незнайомому кліматі, яких доведеться зазнати майже в сімдесятирічному віці, але приємні спогади про попередній візит спонукали не роздумуючи прийняти запрошення. На моє рішення вплинуло й те, що каденція президента Свінгувуда, під час якої я зобов’язався виконувати функції голови Ради оборони, незабаром закінчувалася, і я постановив полишити невдячні, щоб не сказати безнадійні, спроби вдосконалити наші збройні сили.

Тому я з легкою душею спостерігав у листопаді 1937-го, як зникає в осінньому тумані фінляндське узбережжя. Найближчим пунктом призначення був Лондон, де я поповнив озброєння, до якого мали додатися три рушниці: дубельтівка Purdey (завдяки великому калібру (9,8) і високій пробивній здатності вона особливо добре пасувала до полювання на велику дичину), нарізна мисливська рушниця Rigby (калібр 8,2), яка чудово пасувала до полювання на тигрів, а також малокаліберна, легка і приємна рушниця Peterlongo, яку я давно й добре знав і з якої вполював більшість своїх козиць.

Я прибув до Лондона, коли країна перебувала в стані збурення, бо король Едвард намірявся взяти морганатичний шлюб. Незважаючи на велику знервованість, яка, здавалося, зростала з кожним днем, мені говорили про це, демонструючи сувору стриманість. Я не міг не захоплюватися самодисципліні англійців. Утім, після зречення корони тиск спав і ніщо вже не заважало відверто розмовляти на цю тему. Найстриманіші — й ті не криючись висловлювали схвалення чи осуд.

У середині грудня я сів у Тілбурі на пароплав Mooltan, величезне судно тонажністю 20 000 тонн, який і сам, здавалося, радий був залишити тумани й дощі англійської зими. Життя на кораблі стало приємним відпочинком після клопотів попередніх тижнів. Біскайську затоку ми проминули за гарної погоди. Невдовзі ми прибули до Марселя, звідки я зробив екскурсію до Авіньйона, папського міста, багатого на історичні пам’ятки.

Далі я вирушив до Александрії, після чого проїхав Суецьким каналом до Червоного моря. Бідний на події одноманітний шлях, здавалося, діяв на нерви пасажирам, і коли стало відомо, що з зустрічного вантажного пароплава попросили надати медичну допомогу, більшість наготувалися чекати на збадьорливу сенсацію. Машини зупинилися, і судновий лікар з інструментами й пляшечками підготувався до спуску на шлюпку, яка пливла до нашого корабля. Утім, одразу з’ясувалося, що попрохана медична допомога — це пляшка рицинової олії! Легко можна собі уявити, які почуття породила в командному складі корабля ця операція надання допомоги, яка затримала нас не на одну милю.

За кілька днів до прибуття в Бомбей я отримав телеграму від генерал-губернатора, вельмишановного барона Брабурна. Той ґречно запросив мене погостювати й побувати на параді, який мав відбутися того самого дня, коли чекали прибуття корабля «Мултен».

Генерал-губернатор і леді Брабурн привітали мене в заміській резиденції. Довкола будівлі росло повно квітів і буйної зелені, і з тераси відкривався чудовий краєвид на величезний портовий район і чисте море. Мальовничості додавав почесний вартовий, улан-бенгалець із прикрашеним прапорцями списом, одягнутий у червоний мундир, білі лосини і високі чоботи з пряжкою.

Дружині генерал-губернатора і гостям, запрошеним на парад, було надано сидячі місця в затінку наметової тканини. Генерал-губернатор у сірому сурдуті виїхав на коні в супроводі пишної лейб-гвардії, ескадрону на гнідих австралійських конях. Усі чоловіки були вбрані в червоні каптани і білі лосини й мали чорну розчесану навпіл бороду — якщо вона була рідкою, її поліпшували кінським волосом! Мені, старому кіннотнику, було приємно зауважити взірцевий стан коней і амуніції. Після того як генерал-губернатор привітав батальйон, який пройшов повз нього маршем, той почав спільну стрільбу без команди. Кожен бахкав досхочу, аж поки не було подано сигнал завершувати й парад закінчився.

У маленькому дворі генерал-губернатора було чітко регламентоване життя, і ад’ютантам доводилося чимало трудитися, щоб забезпечити всі його деталі. Щоранку кожному вручали програму зі списком осіб, яких буде прийнято за день, і переліком церемоній. Генерал-губернатор із помічниками представляв авторитет Англії дуже майстерно, однак у мене склалося враження, що таке життя, напевно, з часом стає вельми одноманітним.

3 січня я попрощався з ласкавими господарями, які доклали багато зусиль, щоб мені було комфортно. Поїздка потягом до прикордонних районів Непалу через Лакхнау тривала в поросі й спеці дві важкі доби. Проїхавши останню дорожню частину автомобілем, я дістався до мисливського табору, розташованого за шість кілометрів від Банбасси.

Табір, у якому мене щиросердо зустрів полковник Бейлі, складався з дванадцяти наметів, наданих мисливцям. Серед гостей я особливо пам’ятаю полковника Стівенсона з дружиною, а також деяких молодих офіцерів-кіннотників. Допоміжного персоналу, що складався з місцевих, було двісті чоловіків. У розпорядженні ми мали 20 слонів. Таборище, захищене лісом з трьох боків, містилося в дивовижно гарному краї біля широкої річки. На протилежному березі розлягалася простора рівнина з лісом позаду неї, і за доброї видимості можна було роздивитися засніжені вершини Гімалаїв. Мої думки линули до теренів позаду гірського хребта, якими я мандрував на початку сторіччя: до найпівденніших оаз Сіньцзяну було лише сімсот кілометрів, дрібничка за азійськими мірками. Близькість гірського краю відчувалася і з дуже холодних ночей.

Уже наступного ранку по моєму приїзді ми вирушили 19 слонами на місце, де тигр убив якесь буйволеня. День минув, а обложити хижака ми не змогли, і в чотири наступні дні мисливська фортуна була неприхильною до нас. За уявленням тубільців, це свідчило про гнів богів, і для їх задобрення треба було здійснити релігійний церемоніал. Після тривалих пошуків нам одного дня вдалося знайти чоловіка, здатного це зробити. Увечері ми розклали велике багаття, куди «брамін» кинув поміж своїми молитвами якийсь порошок, від якого вогнище запалало на повну, і ввійшов у транс, який спочатку видавався прикиданням, але поступово став таким сильним, аж я подумав, що він умре на місці. Коли було зроблено все, що, на думку тубільців, потрібно для задобрення богів, ми могли лише чекати на зміну мисливської фортуни.

Щойно ми встигли назавтра вранці протерти очі від сну, як нам повідомили, що тигр уполював двох буйволенят. Цього разу сліди вели до острова на річці, куди ми змусили побрести слонів, які несли нас на спинах. Двічі нам здавалося, що ми зуміли обложити хижака, але обидва рази йому вдалося вишмигнути з кола. Коли ми втретє натрапили на слід, глухе гарчання засвідчило, що тигра обложено. Полковник Стівенсон, якого господар вибрав для здійснення смертельного пострілу, виїхав уперед на слоні, який мав сполохати тварину. Коли тубільці жестами показали ймовірне розташування здобичі, він зробив серію пострілів, і одна куля поцілила. Мені не подобався цей метод, але кремезний тигр таки загинув.

Тепер мисливська фортуна, здавалося, змінилася, і наступного разу настала моя черга застрілити тигра. Досить пізно ввечері надійшла звістка, що за чотири кілометри від табору хижак роздер буйволеня. На вистеження тигра теж пішов якийсь час, але врешті його вдалося обложити в рідкому ліску. Коло дедалі вужчало, і ми виїхали вперед на слонах. Я саме дивився праворуч, коли зненацька тигр завиднівся з протилежного боку. Він підкрався був на чималу віддаль і врешті заліг на землю поблизу слона, але раптом розвернувся і спробував шаленими стрибками пробитися крізь дерева на другий бік. Перший постріл виявився невлучним, але другим я поцілив. Пробігши з сорок метрів із простріленою легенею, тигр повалився на землю мертвий, мов камінь.

Назавтра ми вполювали лише індійського самбара, гепарда і кількох диких кабанів. Зненацька ми почули кукурікання півня, і коли його було вбито, ми виявили, що він точнісінька копія свого строкатого фінського сільського двоюрідного брата, якщо не брати до уваги величезні остроги.

Наступний наш мисливський похід вийшов украй напруженим, і його результат до останньої хвилини був непевним. 16 слонами ми проїхали 7 кілометрів до того місця, де було знайдено дохле буйволеня. Лише приблизно о пів на другу дня нам вдалося обложити тигра. У коло скерували слона, а незабаром ще й другого. Коли тигра було виявлено і він атакував одного зі слонів, який дістав рану на хоботі й над очима, слони занервували дедалі більше. Здавалося, їх годі змусити знову піти вперед. Полковник Стівенсон поїхав у коло і зробив кілька пострілів, куди показували тубільці, після чого і він, і його дружина розпочали буквально чергу швидкого вогню по невидимій тварині. Я мигцем побачив тигра, коли він блискавично розвертався окрай трави. Ми з полковником Бейлі зробили по пострілі йому вслід, очевидно, невлучно.

Облога тигра тривала вже близько чотирьох годин, і треба було вкластися в ті півгодини, які ми ще мали до настання темряви. А що я перебував найближче до полковника Бейлі, мене попросили заїхати всередину кола. Налякані слони й тепер відмовлялися просуватися. Раптом я побачив, як усередині трав’яного муру за кількадесят метрів переді мною зблиснула біла стрічка, вгадав у ній ряд тигрячих зубів, ретельно прицілився і спустив курок. У відповідь на мій постріл почувся жахливий рев, але тигр не кидався на мене. Незабаром я в бінокля розгледів у траві солом’яного кольору жовту пляму, спрямував постріл на неї, гадаючи, що це тигрячі груди, й побачив, як хижак повалився на землю. Після того як тубільці кинули кілька каменів, щоби пересвідчитися, що здобич уже не подає ознак життя, кілька найсміливіших пішли з’ясувати ситуацію. Вкрай обережно вони скрадалися вперед по кілька кроків і незабаром сповістили, що тигр мертвий. Другий постріл влучив у чубок, а не в груди, як я гадав.

Раді з того, що наш похід нарешті дав результат, ми подалися назад до табору. Повертатися було важко. На джунглі спустилася тропічна ніч, і гострі колючки роздирали одяг. Слони, які в денну пору гарненько відхиляли гілки хоботом, були в темряві безпорадними. Ніч стояла холодна, і ми не на жарт змерзли, аж поки, діставшись додому, змогли зігрітися біля вогнища.

У моїй програмі був місячний мисливський похід до Непалу, і щоб побачити більше в цій важкоприступній і таємничій країні, я вирішив провести зо два тижні в її столиці Катманду. Ще коли я прибув до Банбасси, господар повідомив мені, що Його Величність магараджа Йоодха Шумшер Юнг Бахадур Рана запрошує мене взяти участь у зорганізованих ним гонах на тигра. Тепер я дізнався, що відбудеться цей мисливський похід аж на початку лютого. А що полковник Бейлі саме мусив переїздити зі своїм табором до Белаурі, розташованого за десяток кілометрів від місця отаборювання магараджі, я вирішив скористатися вільним часом і поїхав до південної Індії.

Спершу я подався до Мадраса, розташованого на Коромандельському березі, й там кілька днів мешкав у генерал-губернатора, лорда Ешлі Ерскіна. Потім я відвідав Утакаманд, літню резиденцію мадраського уряду, клімат якої вважається одним з найліпших у світі. Я мав намір іще зробити візит до магараджі в Мусоре, але той саме був у від’їзді, тож я вирушив далі на північ до Гайдарабада, четвертого завбільшки індійського міста. Звідти я повернувся, проїхавши через Делі й Лакхнау, і 2 лютого прибув до нового табору, поставленого полковником Бейлі в Белаурі.

Цей табір стояв на березі річки, яка називалася Сарда. Серед гостей були зокрема генерал сер Річард Говард-Вайс із дружиною, лорд Ейлсфорд, а також американський мисливець на велику дичину і адвокат Ллойд Сміт зі своєю п’ятнадцятирічною донькою. Ця молода панна вміла добре стріляти, і мені розповідали, що вона сама вполювала дикого буйвола.

На другий день після прибуття я в супроводі полковника Бейлі зробив візит до магараджі в його таборі. Туди вела дорога, збудована спеціально для мисливців. У дорозі я натрапив на незабутнє видиво: 180 слонів, які йшли м’якою повільною ходою, щоб облягати нових тигрів. Магараджа мав із собою тисячу чоловіків і 200 слонів, і його табір був справжнім наметовим містечком, оточеним надійним частоколом зі вкопаних у землю стовбурів.

Сам магараджа мешкав посеред табору в будинку на високих стовпах. Гостей він приймав у поблизькому великому наметі. То був смаглявий міцний чоловік із приємним обличчям, яке часто осявала усмішка, показуючи ряд білих зубів. Одяг він мав європейський, за винятком короткої спідниці, яка витикалася з-під костюма. У його товаристві перебував і племінник Падма Шумшер, який обіймав пост головнокомандувача армії. Були присутні й деякі інші офіцери. Усі вони, як і магараджа, вільно розмовляли англійською.

Магараджу знали як пристрасного мисливця на велику дичину — він особисто вполював понад двісті тигрів. Розповів, що останнього — цього ранку. Він сподівався, що зможе влаштувати мені нагоду вполювати великого тигра, який наводив жах у цій місцині, поїдаючи людей; уже кілька разів хижака вдавалося обложити, але він щоразу спромагався пробитися на волю.

Під час нашої розмови надійшла звістка, що тигра знову вдалося обложити. Ми швидко вирушили туди, але звір і цього разу зумів вишмигнути з кола — до такої можливості завжди доводилося бути готовим. Тож ми з полковником Бейлі повернулися до табору, щоб зачекати там на вістку від магараджі.

Часом обидва товариства полювали нарізно. Я неодноразово відлучався від решти, щоб самому постріляти різну дичину, як-от бабірусів, болотних оленів чи птахів, що мешкали в мочарах. Мій слон ішов гойдливим болотним дном, важко пробираючись через густий очерет. На щастя, я подолав важкі місця, залишаючись живим і здоровим.

Від магараджі кілька днів поспіль надходили звістки, що тигрові вдалося відмогтися від усіх спроб облоги, тому ми дуже зраділи, коли якось пополудні хмара куряви на дорозі оприявнила, що його авто їде по нас. На півдорозі до табору нам зустрілися послані магараджею супровідники, з якими йшов призначений для мене слон із англійським кавалерійським сідлом. Передня частина сідла мала руків’я, за яке в разі потреби можна було вхопитися. Це був конче потрібний захід безпеки для такого приладдя. Сам магараджа перебував уже на місці облоги, дбаючи про те, щоб хижак не втік.

Коло діаметром триста метрів було утворено з 80 слонів, які були розкішним видовищем, стоячи на певній дистанції один від одного. П’ять слонів уже тупали по землі всередині кола. Магараджа з непомильною впевненістю керував пошуками, і невдовзі рев оприявнив, що слони натрапили на тигра. Незабаром він метнувся в їх бік, і вони зразу ж почали тікати. Тепер махутам коштувало великих зусиль знову обложити тварину. Коли нарешті з’явилася змога повторити маневр і ті п’ять слонів знову підійшли до тигра, він раптом розвернувся й погнав геть. За гойдливою травою я мав змогу стежити за рухом хижака, який шугнув метрів за двадцять від мене. Метрів за п’ятдесят попереду він знову на мить показався. Я скинув рушницю й вистрілив, але схибив — а за цим стежили з чотириста пар очей і серед них сто шістдесят слонячих, які напевно не належали до найдурніших!

Знову залунав тупіт, і за дві години я ще раз побачив тигра мигцем. Судячи з дивного способу пересування, я таки влучив. Лише за півгодини знову випала нагода вистрілити вслід хижаку, який промчав повз мене з шаленою швидкістю й зробив кілька стрибків, після чого трава перестала хитатися. Ми обережно під’їхали туди, і невдовзі хтось вигукнув, що бачить тигра в траві. Магараджа попросив мене для певності зробити ще один постріл, звертаючи увагу на те, що з тигром ніколи не можна бути впевненим. Я прислухався до цього прохання і побачив, як голова тигра повалилася на землю.

Усі тріумфували, коли виявили, що тигр, якому стільки часу вдавалося руйнувати всі зусилля мисливців, урешті-решт спіткав свою долю. Виявилося, що це чудовий екземпляр завдовжки десять футів і сім дюймів (3,23 метра) — найбільший тигр, убитий того року в Непалі. Виконуючи вимірювання, магараджа розповів, що з усіх тигрів, які він уполював, найбільший був лише на один дюйм довший.

Подякувавши господарю за вдалий похід, я попрощався з ним. Магараджа висловив сподівання, що невдовзі матиме змогу вітати мне в Катманду.

У Белаурі ми полювали ще тиждень. Якось раз мені пощастило натрапити на березі річки на пітона, який мав завдовжки аж вісім метрів. Щоб опинитися на рівні голови й мати змогу вистрілити в плазуна, який повільно звивався, не зіпсувавши його шкіри, мені довелося чимало часу йти поряд. З величезної зміїної шкіри вистачило матеріалу на багато бажаних подарунків, коли я повертався до Європи.

Важче було добратися до крокодилів. Вони скидалися на колоди, які плавали в воді, чигаючи на здобич і високо витикаючи вирячені очі над поверхнею. Доводилося пильнувати, коли вони виповзуть на берег засмагати, і тоді спробувати влучити їм у потилицю. Було аж ніяк не легко наближатися до цих обережних тварин, які, помітивши бодай найменшу ознаку небезпеки, блискавично шугали в воду. Одного крокодила мені все ж таки вдалося застрілити, а ось другий, у якого теж влучила куля за всіма правилами мистецтва, викинув коника нашому мисливському товариству. Ми трохи часу посиділи на ньому, перш як рушити далі, і намірялися ще повернутися, однак коли підійшли до того місця знову, він десь подівся, і наше щастя, що не довелося помандрувати в глибочінь разом із ним.

11 лютого почалася люта буря зі зливою і змусила нас сидіти в наметах. Прокинувшись уранці, я почувався як болотний олень у своєму озерці. Лише за два дні буря вщухла, і коли ми дізналися, що по той бік річки бачили тигра, продовжили полювання за допомогою 35 слонів. Річка вийшла з берегів і змила мости, тож не лишалося нічого іншого, як подолати її на слонах. Слони брели так глибоко, що вода сягала до сідла-ховдаху, але ці розумні тварини нібито вміють плавати аж шість годин безперервно, а отже, не було причин для паніки.

Проти вечора тигра вдалося обложити. Він ховався у високій траві, якось уникав куль чотири години й своїм ревом та блискавичними наскоками жахав слонів. Перед настанням сутінок полковник Бейлі порадив мені їхати в коло і спробувати влучити в хижака. Це мені вдалося — на мій подив, тигр бездиханно повалився від єдиного пострілу. Тепер ми могли повертатися додому. Дорога далася важко. Слонячі ноги весь час ковзали на слизькому, тваринам довелося перебрідати через річку в непроглядній пітьмі. У кожному разі, тигра було вбито, і коли його розтяли, з’ясувалося, що моя куля спинилася в його серці: у цьому випадку радше талан, ніж уміння.

Після ще кількох днів полювання на різноманітну дичину наше мисливське товариство роз’їхалося. Полковник Бейлі лишився в таборі, а сам я 16 лютого у товаристві Ллойда Сміта та його дочки вирушив на станцію Ґаурі Фанта, щоб поїхати далі потягом через Раксаул до кінцевого пункту цієї залізниці, який був у Непалі. Решту шляху до Катманду я мав подолати верхи.

Зруйновані мости змусили нас поїхати до Ґаурі Фанти на слонах, сидячи в паді. Падом звалося схоже на матрац слоняче сідло, призначене для спільного використання кількома людьми, прив’язаними одне до одного товстими линвами. Надто під палючим полуденним сонцем сидіти й гойдатися там було дуже важко. За нами йшла група слонів, які несли на спині дорожні скрині, великі, мов будинки. Ми проїздили зеленою місциною з гарними, густими лісками. Орних полів не багато було видно, але скрізь ходила худоба. Села були маленькі, а почорнілі будівлі мали бідний вигляд. Поза халабудами сиділи худі, вбрані в полотно істоти, займаючись хто чим. Але здебільшого вони просто балакали — від розмов, здавалося, ці люди ніколи не стомлювалися. Коли ми проїздили повз, жінки або заходили до хати, або затуляли обличчя паранджею. Діти пустували на брудних подвір’ях. Повітря було сповнене притаманних для індуських сіл відразливих запахів.

У містах цих країв базари мають строкатий вигляд, і в них кипить життя. Галас стоїть оглушливий. На вузьких вуличках кишить критими екіпажами з парним запрягом, возами на буйволячій тязі, а також автомобілями — а ще там можна побачити, як якась худюща корова простує вперед у святій величності, обнюхуючи нечистоти й не звертаючи свого погляду на хаотичне довкілля.

Приблизно 80-кілометровий шлях від кінцевого пункту залізниці до столиці Непалу пролягав високими гірськими пасмами і долинами, що відкривалися між ними. Першу частину дороги до населеного пункту з назвою Бхімпхеді я проїхав у автомобілі, але, потрапивши туди, побачив перед собою високий гірський кряж, на схилі якого дорога перетворилася на круту, звивисту стежку. До Катманду вела підвісна дорога, збудована для перевезення речей, але я волів, щоб мій багаж везли поні в вантажних сідлах. Сам я подолав більшість того шляху пішки, хоч мені дали верхового поні. Дорога тривала дві доби, й проти вечора другого дня я дістав змогу з перевалу Чандрагірі милуватися величезним хребтом Гімалаїв і суворим краєвидом, що розстилався поза Еверестом. Коли ми спустилися крутим схилом, я прибув 20 лютого у непальську долину з добрими дорогами, яка була на віддалі лише десять кілометрів від мети моєї поїздки, і ще того самого вечора дістався до Катманду. Дорога була стомливою, і я легко зрозумів, чому Непальське королівство має небагато контактів із зовнішнім світом.

Катманду було жвавим торговельним центром. Забудоване зовсім непланомірно, без бруківки, місто скидалося радше на гігантське село. Архітектурний стиль, який мав у собі щось англійське, був цікавим, і я побачив багато гарних брусованих будинків. Численні храми з рясно оздобленими, позолоченими дахами надавали місту барвистості. Тисячі тибетських прочан щороку йшли через Катманду вклонитися Будді, який за легендою народився в непальському лісі Тераї.

Через кілька днів по прибутті я мав радість знову потиснути руку полковнику Бейлі. Сім днів у Катманду в гостях у полковника я мешкав ув одного його знайомого англійця.

Його Величність магараджа Йоодха Шемшер прислав мені в подарунок великий кошик живих сірих куріпок. Цей делікатес був у нього завжди наготований, адже їсти куряче м’ясо не дозволялося.

Коли я одразу по прибутті зробив візит до скромного палацу магараджі, що його він мав у своєму розпорядженні як прем’єр-міністр і фактичний правитель країни, володар прийняв мене дуже ласкаво і поспілкувався зі мною, жваво змальовуючи життя в Непалі.

Попри те що в країні є король, якого називають регентом, справжнім її очільником уже багато поколінь є прем’єр-міністр, який має титул Його Величність магараджа. Цей титул отримують лише нащадки Джанґа Багадура, який у середині ХІХ століття твердою рукою поклав край палацовим інтригам і взяв владу в свої руки. Конституція країни разюче схожа з системою, що її набагато пізніше зреалізував ув Італії Муссоліні.

У період урядування брата теперішнього магараджі Чандри Шумшера, який тривав аж 26 років, тобто до його смерті 1929-го, в країні відбулася докорінна модернізація. Було скасовано рабство, а також прадавній індуський звичай «саті», який вимагав спалювати овдовілу дружину на вогнищі разом із померлим чоловіком, реформовано сільськогосподарські методи, розпочато електрифікацію країни і поліпшено транспортні служби: відкрито першу залізничну колію й побудовано підвісну дорогу до Катманду. Країна постійно потерпала від руйнівних стихійних лих. Лише за три роки до того, у січні 1934-го, в непальській долині стався жахливий землетрус, який забрав життя 7000 людей і знищив великі частини поселень.

Тут варто зауважити, що політика теперішньої династії магарадж є традиційно проанглійською, відколи Джанґ Багадур брав участь у придушенні сипайського повстання. Щоб виявити свою прихильність, королева Вікторія запросила його відвідати Лондон, і про цей візит ходить анекдот, який влучно характеризує східну тактовність і кмітливість. Коли королева під час опери пожалкувала про те, що магараджа не може розуміти слова арії, виконуваної Аделіною Патин, гість відповів: «Але ж я не розумію співу солов’я!». У пізнішому поколінні особистий контакт було поновлено, коли король Ґеорґ V після коронування приїхав з візитом до Індії і отримав запрошення до Непалу, де магараджа влаштував на його честь мисливський захід. Готуючись до нього, всю здобич, яку можна було знайти, гнали в одну казаноподібну долину, де Його Британська Величність дістав нагоду вполювати аж тридцять три тигри і чималу кількість іншої великої дичини. Цей мисливський похід, під час якого магараджа на своє нещастя впав зі слона, увічнено в великій картині, що висить у палаці біля сходів на горішній поверх. На ній зображено, як король Ґеорґ робить смертельний постріл у рикливого тигра, а магараджа лежить, простягнувшись у високій траві, немов Даниїл у лев’ячому лігві в оточенні диких звірів.

Ознакою тривання британсько-непальської дружби є той факт, що традиційну угоду про дружбу між цими двома країнами було минулого разу оновлено восени 1950 року. За цією угодою англійці й далі мають право наймати на службу членів войовничого племені ґуркгів. Цей гірський народ, який є панівним населенням у Непалі і віддавна є найліпшою частиною англо-індійської армії, воював за світову владу Британії в трьох частинах світу під час двох світових воєн силами аж 200 000 вояків.

Кульмінацією проведеного в Катманду часу стала церемонія, організована з нагоди весілля племінниці Його Величності магараджі і магараджі Панни. На самій весільній церемонії іноземцям бути не дозволялося. Усе місто барвисто вбралось і святкувало. Я мав змогу дивитися з балкона, як повз проїхала верхи на слонах, прикрашених з голови до ніг, розкішна весільна процесія в чудовому святковому одязі. Глядачеві, який спостерігав за її повільним наближенням, здавалося, наче слони несуть на спині велетенські букети.

За день до свого від’їзду додому я зробив прощальний візит до магараджі, щоб подякувати йому за всю приязнь, виявлену до мене і в мисливському таборі, і в столиці. 27 лютого я сумовито попрощався і з полковником та місіс Бейлі, щоб вирушити на узбережжя, а звідти далі до Європи. У тому, що моя подорож вийшла такою насиченою і стала такою успішною, була насамперед заслуга мого вірного друга Бейлі.

Повернення з Катманду пройшло легко, і невдовзі я вже сидів у швидкому потязі, який довіз мене до Калькутти. Там я сів на великий голландський пароплав, командний склад і решта персоналу якого зробила все можливе для забезпечення комфорту пасажирів. Ми завернули до Коломбо, столиці Цейлону, після чого попливли через Аравійське море, Аденську затоку і Червоне море до північніших широт. Наприкінці березня мене привітав у Лондоні тамтешній фінляндський посол, мій друг і родич Ґеорґ Ґріпенберґ.

Тиждень по тому я знову був удома. За час моєї відсутності в країні влада перейшла до новообраного президента Кюесті Калліо, а професор А. К. Каяндер сформував на широкій парламентській основі новий уряд. Повним ходом точилася боротьба за асигнування на оборону на 1938 рік.