Спогади. Том 1

2. Кінна поїздка Азією

Російський Генеральний штаб пропонує експедицію до Азії; політичне тло цієї ініціативи. — Дорожні приготування. — Волгою та Каспійським морем до Ташкента й Самарканда. — У прикордонному місті Ош. — Через гори до провінції Сіньцзян. — Кашґар і Великий шовковий шлях. — Заїзд до Яркенда і Хотана. — До Аксу. — Перехід Тянь-Шаню Музартським перевалом. — Серед калмиків і лам у долині Текесу. — У Кульджі. — Полювання в Тянь-Шані. — Серед торгутів у Юлдузькій долині. — У Карашарі. — Через пустелі й гори до столиці Сіньцзяну Урумчі. — Перехід через Тянь-Шань до Турфана. — П’ятий перехід через Тянь-Шань до Баркеля. — Останній перехід через Тянь-Шань до Гамі. — Пустелею Гобі до Ансі й Дуньхуана. — Через Великий мур до провінції Ґаньсу. — Через Хуанхе до столиці Ґаньсу Ланьчжоу. — Китайське святкування Нового року. — Візит до віце-короля Ґаньсу і Сіньцзяну. — Відвідини монастиря Лабран. — До столиці провінції Шеньсі Сіаньфу. — Через Хенань до Кайфена. — Потягом до Тайхуаня. — Візит до далай-лами в монастирі Утайшань. — Заїзд до південної Маньчжурії. — Через Калґан до Пекіна. — Туристична поїздка до Японії. — Повернення через Маньчжурію та Сибір. — Аудієнція в царя. — Опублікування щоденника й зібраних наукових матеріалів. — Прикінцеве слово.

Незабаром моє перебування в Гельсінкі урвалося викликом у Петербург, до Генерального штабу. Його начальник генерал Паліцин запропонував мені несподіване завдання — проїхати верхи всією Центральною Азією, від російського Туркестану до столиці Китаю. На всю експедицію, за оцінками, могло піти до двох років. Шлях мав проходити через Китайський Туркестан (Сіньцзян), по величезних пасмах Тянь-Шаню з виходом в Ілійський край, далі пустелею Гобі, а також провінціями Ґаньсу, Шеньсі, Хенань і Шаньсі.

Від середини минулого століття Центральна Азія дуже цікавила Росію, і саме на сході росіяни компенсували свої європейські дипломатичні невдачі. У 1860–1870-х роках царат заволодів західним Туркестаном, а почата в 1880-х роках одразу після Берлінського конгресу кампанія завершилась остаточним завоюванням Закаспію. Англія тут, як і в Європі, виконувала стримувальну роль і запобігала просуванню Росії до Індії, однак кордон із Афганістаном було проведено згідно з російськими вимогами й 1893 року Англія не змогла перешкодити Росії окупувати «дах світу» — Памір. Тепер лише вузенький клаптик Афганістану відокремлював території, що перебували в руках Росії, від Кашміру.

Експансіоністські зазіхання росіян у Центральній Азії теж наразилися на спротив Британії. Тибетський правитель далай-лама заявив 1900 року про розірвання чинного впродовж близько 200 років конкордату з Китаєм і уклав нову угоду з Росією. Він зобов’язався просувати російські інтереси в усіх буддійських країнах, тобто і в Монголії, яку Росія хотіла залучити до сфери свого впливу. Перший крок у цьому напрямку було зроблено ще 1865 року, коли в Сіньцзяні здійнялося повстання. Після того Росія 12 років утримувала в окупації Ілійський край та його головне місто Кульджу. Англія передчувала, що зближення Тибету з Росією означає чергову експансію в напрямку Індії, тому британське військо в серпні 1904 року, під час російсько-японської війни, пішло маршем на Лхасу, звідки далай-лама втік до північномонгольських буддистів. Навіть після невдач росіян у Маньчжурії британці побоювалися їхнього руху до Індії й незадовго перед Портсмутським миром продовжили на десять років укладену 1902 року угоду, де Японія зобов’язувалася взяти участь в обороні Індії, якщо Росія наступатиме.

Попри поразку в війні з Японією і внутрішні труднощі, зацікавлення Росії Азією, зокрема великим сусідом — Китаєм, почало більшати.

Приниження Піднебесної, коли європейські держави вдиралися на її територію, і поразка у війні проти Японії 1894–1895 років породили національний реформаторський рух, очолюваний молодим імператором Ґуансюєм. Однак його плани зірвала вдова-імператриця Цисі, яка від 1862 року була справжньою правителькою. Організувавши кривавий переворот, вона 1898 року розтрощила реформаторів і змусила імператора віддати урядове стерно в її руки. Лише після боксерського повстання й після того, як російсько-японська війна розкрила очі на відсталість Китаю і їй самій, і маньчжурським принцам, 70-річна владарка вирішила взятися до модернізації держави. Виконувати це надважливе завдання було доручено віце-королю провінції Цзілінь Юаню Шикаю. Він мав зміцнити владу центрального уряду, ліквідувати привілеї мандаринів (могутнього й корумпованого класу), реорганізувати збройні сили та школу, а також розбудувати мережу залізниць. Важливим пунктом програми була боротьба зі зловживанням опієм, яке роз’їдало нерв китайського народу.

Ініціативу російського Генштабу слід розглядати саме на цьому тлі. Там хотіли довідатися, наскільки центральному урядові вдалося зміцнити свій вплив (надто в прикордонних районах) і як ставляться до радикальних змін мандарини — супротивники реформ. Крім того, Генеральний штаб мав бажання більше дізнатися про Центральну Азію завдяки вивченню доволі незнайомих і здебільшого ненаселених теренів по той бік кордону з Китайським Туркестаном і північним Китаєм. Треба було зібрати військовий і статистичний матеріал, звірити старі мапи доріг і скласти нові.

Завдання, безперечно, видавалося цікавим — мене навіть не лякало, що експедицію доведеться здійснити верхи. І все ж нелегко було відразу зважитися поїхати так надовго за межі цивілізованого світу. Я саме повернувся з виснажливої війни й ось-ось мав очолити полк. Якщо пристану на пропозицію — мене випередять інші й змарнується чимало шансів. Тому я попросив час на роздуми.

Однак завдання мене приваблювало, і що більше я заглиблювався в нього в архіві Генштабу, то дужчало моє зацікавлення. Зрештою я таки пристав на пропозицію. Бажання дослідити нові терени таємничої Азії розворушило фантазію ще під час японської кампанії. Мені дали достатньо часу на підготовку до поїздки (вирушати я мав аж улітку) і пообіцяли, що поїду я з фінським паспортом, тому матиму ширші можливості.

Особистих порад нелегко було добутися. Чи не найвидатніший у Росії знавець Центральної Азії полковник Козлов, учень Пржевальського, судячи з усього, не палав бажанням поділитися мудрістю. Тому первинні відомості я мусив добувати з книжок. Почав із найдавнішого подорожнього опису Азії — нотаток Марко Поло, написаних у ХІІІ столітті, — і прочитав їх із надзвичайним захопленням. Твори Пржевальського, Свена Гедіна, Ауреля Стейна й пізніших мандрівників дали мені картину сучасних здобутків у царині дослідження Центральної Азії, показавши, що роботи ще багато. Із загальною картографією все було не так погано, але бодай приблизних надійних мап більшості територій, якими я мав мандрувати, досі не існувало.

Поступово мені стало зрозуміло, що паралельно з військовим завданням я міг би збирати наукові матеріали, які збільшили б знання про географію Центральної Азії, її етнографію та стародавні пам’ятки. Я обговорив це з фінськими науковцями — передусім із головою Фіно-угорського товариства сенатором Отто Доннером, який виявляв жвавий інтерес до дослідження Азії. Він мав великий досвід і організував наукові експедиції для багатьох учених. У фонді Антелля[4] мені порадили збирати археологічні та етнографічні артефакти для нашого національного музею. Побажань пролунало багато. Для виконання їх усіх треба було добряче простудіювати чимало дисциплін, а на це я не мав часу. Те, що я взагалі бодай щось зробив у царині науки, — заслуга кількох англійських посібників. Вони в стислій та популярній формі давали практичні відомості про все, що треба знати мандрівнику-досліднику.

Наготувавши спорядження і навчившись краще фотографувати й користуватися приладами для топографічної роботи, я вирушив із Петербурга 6 липня 1906 року. Я проїхав потягом через Москву до Нижнього Новгорода, звідти судном по Волзі до Астрахані, а далі Каспійським морем, повз нафтовидобувне місто Баку, до Красноводська. По семи місяцях перебування в Європі я знову повернувся на азійську землю. Переді мною відкривався незнаний і вабливий світ.

Далі я поїхав кепським потягом через закаспійську пустелю й оази Мерв, Бухару та Самарканд до столиці російського Туркестану Ташкента, подолавши в спекоті 1700 кілометрів за три доби. Саме ці піщані степи з кількома оазами стали військовою школою російської армії після упокорення Кавказу. Роздивляючись краєвид із вікна потяга, я добре міг собі уявити, які труднощі проблеми з постачанням доводилося долати завойовникам. Лише завдяки цій залізниці, прокладеній з Красноводська до армійського тилу, генерал Скобелєв та інші воєначальники досягли своєї мети. Що глибше ми просувалися, то родючішою ставала земля і більше з’являлося слідів давньої культури. Після приєднання цих теренів до царської держави побутові умови населення, вочевидь, поліпшали — надто завдяки відновленню пречудової системи зрошувальних каналів, створеної в часи розквіту Монгольської держави, але потім занедбаної.

Прибувши до Ташкента, я відвідав генерал-губернатора, щоби владнати останні формальності, пов’язані з поїздкою. У штабі військового округу я дістав інформацію про дорожню мережу та умови життя в прикордонних районах і вперше зустрівся з полковником Корніловим, який згодом став одним із головнокомандувачів російської армії в Першій світовій війні. Доклавши до багажу сім військових гвинтівок старого взірця разом з набоями, щоб можна було при нагоді подарувати їх ватажкам кочовиків, я повернувся до Самарканда. Цю перлину азійських міст іще Александр Великий зробив своєю резиденцією в Центральній Азії. Чингісхан зруйнував її дощенту, однак наприкінці XIV століття Тамерлан повернув їй блиск і розташував там свій пишний двір — як і його наступники. Тутешні історичні пам’ятки й зокрема велетенські мечеті мали грандіозний вигляд. Площа Реґістан, облямована ними з трьох боків, тішила око, надто в п’ятничний полудень, коли молитися поспішали тисячі людей. Знатні мусульмани їхали гарними, пишно прикрашеними бухарськими кіньми. Чимало вірян зупинялося в дорозі, щоб обмити ноги в арику (зрошувальному каналі), а ті, хто не помістився в святилищах, розстеляли за їх межами килими на бруківці, вклякали і молилися. Коли монотонний голос мулли — мусульманського священика і тлумача законів — час від часу переривав тишу, біле тюрбанове море підіймалося й опускалося напрочуд синхронно.

У Самарканді упокоєний Тамерлан (Тимур Ланк) — він лежить у спроектованому ним самим мавзолеї під величезною нефритовою брилою, на якій вигравіювано дивний напис: «Коли я встану, світ здригнеться». Либонь, небагато було завойовників, які наганяли на людей більше страху, ніж цей турок, чиє ім’я самаркандці досі вимовляли з пошаною.

Проводир повів мене подивитися на яр — його, як не дивно, називали славнозвісним лев’ячим ровом пророка Даниїла. Показав і могилу на краю. Традиційна для мусульман могила нагадувала глиняну труну завдовжки близько 8 метрів. Коли я спитав, чому домовина така величезна, проводир серйозно відповів, що Даниїл росте в ній, тому її доводиться раз по раз подовжувати.

— А він і далі ростиме?

— Ні, росіяни заборонили!

Населяли російський Туркестан сарти й туркмени. У Самарканді я познайомився з сартами — іранським, але мовно потурченим народом. Згодом я зустрів сартів і в Сіньцзяні. Вони були милими й гостинними, однак доволі ненадійними та ледачими. Впадало у вічі, що міські сарти мали охайне вбрання; письменні ходили в білому тюрбані, неписьменні — в строкатому. Ісламських культурних традицій сарти дотримувалися з гідною поваги наполегливістю.

У Самарканді до мене прибули супутники-європейці, козаки Рахімжанов і Луканін, яких командир дислокованого там полку обрав з-поміж 40 добровольців. То були хвацькі хлопці, які запевнили, що все витримають: їх, як я помітив, не лякало навіть те, що за розрахунками поїздка триватиме два роки. На жаль, Рахімжанов знесилився вже через сім місяців.

Від’їзд козаків став вельми розкішним видовищем. У присутності полкового офіцерського корпусу й під супровід оркестру вони сіли в потяг, щоб вирушити разом із кіньми до Андижана, кінцевого пункту залізниці у Ферганській провінції, звідки мали верхи доїхати до містечка Ош. Через кілька днів я купив на ярмарку двох верхових і чотирьох возових коней, а також найняв чотирьох сартів, найстарший із яких свого часу був на засланні на Сахаліні. Згодом він виявився вправним «караван-башем» — провідником каравану. Спорядження було каталогізовано, списки перевірено, а пакунки розділено між кіньми — кожному по 130 кілограмів. Я не вірив, що існують в’ючні тварини, здатні везти такий великий тягар, та ще й крутими гірськими стежками, однак, на мій подив, виявилося, що таки існують. Замість вантажних сідел сарти використовували щось подібне до плетених кошиків, схожих на розколені вздовж вулики, а під кошики обабіч гриви підкладали подушечки, й усе це туго прив’язували. У дорозі пакунків зі стомлених коней ми не знімали, бо було б важко закріпити їх знову.

11 серпня я вирушив у дорогу з Оша в напрямку міста Кашґар, що в провінції Сіньцзян. Розташоване воно на відстані 300 кілометрів за кряжем, який об’єднує Памір і Тянь-Шань (Небесні гори). Перед від’їздом до мого каравану долучилися перекладач-китаєць на ім’я Лю, «джигіт», себто слуга, й шість вантажних коней, винайнятих для перевезення фуражу. Ми поїхали хлібородною провінцією до строкатих гір, серед яких ховався перевал Чигирчик, перша брама до Центральної Азії. Спершу орних земель поменшало, потім вони геть зникли. Часом ми зустрічали киргизькі родини, які кудись переселялися з кіньми та худобою. Жінки їхали в гарних барвистих сукнях і білих хустинах на голові й шиї. У багатьох були перед собою на сідлі вкриті запоною колиски, де дрімали нащадки. Чоловіки мали на собі сірі, чорні або темно-сині широкі халати до колін, підперезані поясними стрічками. Ці кочові родини мали дуже мальовничий вигляд.

На другий день ми доїхали до перевалу, звідки розкрився грандіозний краєвид. Гори, які у вечірньому світлі здавалися вкритими темно-зеленим оксамитом, спадали урвищами до глибокої вузької долини, що межувала вдалині на південному сході з величними безлісими пласкими горами, запорошеними снігом. Але ми мусили вивільнитися від чарів краєвиду, щоб устигнути до настання темряви доїхати до юрт у долині, які було надано мені за наказом начальника Ошського гарнізону. Вони належали Хасан-бегу, синові останнього володаря Алайської долини.

То було моє перше знайомство з киргизькою юртою — і не скажу, що неприємне. Простора юрта, обтягнута зсередини строкатою повстиною й широкими смугами тканини, мала вельми привабливий вигляд. На долівці лежали килими й кілька ладних шовкових покривал, а також подушки, з яких у дверях було видно трошки зеленої трави. Задню частину прикрашали чотири гарних старих сідла, на яких лежали кілька згорнутих шовкових покривал. Ці оздоби було увінчано рядом вуздечок та обротей, рясно прикрашених бронзовим і бірюзовим орнаментом. Посередині ковпакоподібної вершини був круглий отвір, де виднівся клаптик зоряного неба. На стінах висіли великі вишиті матер’яні кишені, звідки витикалися кілька книжок та інші речі.

Ми проїхали крізь маленьку фортецю Ґюльча, яка стояла на березі однойменної річки, й подалися далі до перевалу Талдик. Підійматися було важко, але коли дорога почала йти з гори, наші зусилля компенсувалися. За крутим поворотом розкрився надзвичайно гарний барвистий краєвид. У смарагдово-зеленій Алайській долині зміїлася червона річка, а за нею здіймався величний кряж, сліпучо-білі вершини якого окреслювалися на тлі яскраво-синього неба. Унизу, в долині, я спостеріг червоний пісок на дні річки.

На початку долини стояли обіцяні юрти, і там мене привітав приязний Хасан-бег. Тепер я мав змогу познайомитися з киргизами й побачити їхні показні кінські табуни. У юртах саме справляли весілля. Крім інших розваг, його складовою були верхогони і традиційна кінна гра «байга», в якій часом брали участь аж тридцять вершників. Суть її в тому, що учасники намагаються схопити змащену жиром цапову тушу, яка виконує роль дівчини, і шаленим чвалом утекти з трофеєм, тимчасом як завдання решти — вихопити її з рук щасливого посідача. Змагання, яке, здається, доводило глядачів до екстазу, можна було приблизно описати як шалену боротьбу на конях.

Гарне враження, яке в мене склалося про цей народ вершників, таким і залишилося. Киргизи були послужливі, чесні й порівняно охайні. Я знав, що конярство, щоб не сказати культ коней, було в них на дуже високому рівні, однак не знав, що ці прості чоловіки, живучи в скруті й залежачи від суворої природи, тримали коней ще й суто для перегонів, навчали їх ходити, їхати риссю і чвалом, виявляючи незвичайний спортивний інтерес.

Далі ми просувалися Алайською долиною на схід, підіймаючись і подекуди опиняючись на висоті добрячих 3500 метрів. Дорогою нам зустрілося чимало торговельних караванів, у деяких із них було кількасот верблюдів. Під Іркештамом, найдальшим російським вартовим постом, ми перетнули державний кордон.

Перше моє спілкування з китайськими посадовцями відбулося в прикордонній фортеці Улугчат, де 60-річний комендант, зсушений курінням опію, ґречно організував для нас пристановище на ніч. Кількадесят вояків у фортеці теж скидалися на жертв опійного гріха. Після наметового життя в горах було досить приємно опинитися у глинянках із теплим каном[5], знайомим мені ще з Маньчжурії, — дарма що ці оселі можуть здатися вбогими мандрівникові, розпещеному європейським комфортом.

Ми подолали хіба половину дороги до Кашґара, і хоча тепер їхали здебільшого з гори, на нас чекали п’ять стомливих денних маршів у суворій та похмурій місцевості. Доводилося кілометр за кілометром п’ястися і спускатися крутими кам’янистими стежками, переходити вбрід повноводі гірські річки й пропихатися крізь такі тісні ущелини, що на їх споді годі було вміститися двом копитам. Якби не «сходинки», вижолоблені у скелі копитами тисяч і тисяч в’ючних тварин, проїхати там навряд чи вдалося б. Придорожні скелети й напіврозкладені трупи коней та віслюків свідчили про важкість мандрів. Коли ми 30 серпня дісталися до Кашґара, я дякував, що найбільшим нашим нещастям було незручне сідло, яке намуляло спину одному з коней. Ще одного коня, який мав садно на нозі, вдалося поміняти в киргизів на здорового.

У Кашґарі перепліталися сфери впливу двох великих держав, тому там були генеральні консульства і Росії, і Британії. У російському, де мене запросили замешкати, до мене поставилися з якнайбільшою гостинністю. Генеральний консул Колоколов, який добре розумівся на ситуації в провінції, надав чимало корисної інформації. Після боксерського повстання консульство почав охороняти півескадрона козаків. Перебування російського військового підрозділу на китайській території справляло дивне враження, і важко було собі уявити, що Китай, який саме прокидався, довго миритиметься з таким порушенням своїх суверенних прав. Дуже приємним і цінним стало знайомство і з генеральним консулом Британії, сером Джорджем Макартні. Він досконало володів китайською мовою: його мати була китаянкою. Консул надзвичайно мені прислужився, позичивши славетну величезну раритетну граматику китайської мови в комплекті зі складаним столом. З подякою я згадую і послужливість тамтешніх шведів-місіонерів. Вони пречудово працювали в царині освіти і медичної справи.

Одразу по приїзді я пішов на прийом до місцевого даотая (найвищого чиновника) Юаня Хун Юя. Це був ошатний худорлявий старий із вишуканими манерами. Вбраний у пишний службовий костюм, він прийняв мене в залі свого урядового палацу і провів крізь кілька кімнат до внутрішнього покою, де стояв стіл, заставлений усілякими ласощами. Ввічливими жестами попросивши дозволу зняти мандаринську шапку, Юань Хун Юй поклав мені в чашку дві грудки цукру й підніс паркий чай. Під час доволі тривалої розмови господар крутив у руці двійко волоських горіхів, блискучих від багаторічного вжитку. Певно, зокрема завдяки цій поширеній у Китаї гімнастиці в китайців зазвичай м’які й меткі руки гарної форми. Мені, бувало, вдавалося купити тут кілька зужитих горіхів, але зазвичай китайці, як я помітив, не любили розлучатися з такою, власне, малоцінною цяцькою, яку крутили в руках не один рік.

Як і взагалі в Сіньцзяні, в Кашґарі китайці та сарти теж мешкали нарізно, по своїх районах міста, чи, точніше, по своїх містах, адже віддаль між ними часто була чималенька — з десяток кілометрів. На вигляд сартський Кашґар дуже нагадував міста російського Туркестану: такі самі криті базари, магазини, крамниці ремісників та одноповерхові глиняні будинки. Саме місто було відокремлене від вирослих довкола передмість зазубленим глиняним муром заввишки понад чотири метри. На вулицях стояли рейвах і метушня — надто в четвер, базарний день. Тоді на закупи сходилися сільські мешканці. Виразні семітські риси кашґарських сартів свідчили про те, що в них більше іранської крові, ніж у їхніх одноплемінників із російського Туркестану.

Мені спало на думку, що базар зі своїми балачками та плітками — це все, чого потребує сарт, аби радіти і насолоджуватися життям. Помешкання його було збудовано з крихких, висушених на сонці цеглин, мало глиняну долівку і плоский дах із тонким шаром глини, змішаної з соломою. Така хатина не здавалася достатньо міцною, щоб витримати бодай зливу, а найменші підземні поштовхи — і поготів. Ще скромніше було всередині: за піч правила яма в підмурівку димаря, а за спільне для всіх мешканців оселі ліжко — кілька потертих ковдр на долівці. Крізь душник у стелі, який виводив із кімнати дим і правив за вентилятор, пробивалася слабенька смужка світла. Металева посудина з кількома жаринами під укритим стебнованою ковдрою табуретом мала підтримувати тепло в оселі холодними зимовими ночами. Лампа з випаленої глини, східний чайник на ніжці, кілька глиняних кухлів, горщиків та глечиків — ось і все хатнє начиння сарта. Якщо до цього додати лопатувату мотику й кілька знарядь для обробки бавовни — мабуть, назвемо все, що можна знайти в пересічному помешканні.

Поживок був скромним і зазвичай містив бараняче сало й цибулю, які належали до складників усіх страв, починаючи від пшеничного хліба. Влітку сарт жив на фруктах і всілякій городині. Нежирний м’ясний суп, щось подібне до баранячого ризото і насамперед шашлик, тобто засмажена на шампурі баранина, були рідкісними делікатесами.

Сарт за своєю природою ледачий, він жив сьогоденням і працювати майже ніколи не хотів, доки мав у кишені бодай гріш. Кульмінацією року ставало достигання динь. Тоді він узагалі не працював, а насолоджувався цим дивовижним фруктом, який тут, у Центральній Азії, смакував краще, ніж деінде. Тоді лунали музика і спів аж до ночі.

Духовна пожива була слабенькою, а освіченість — низькою. З книжок сарти тримали вдома Коран, але в них була жвава уява і, як я помітив, потреба переноситися до світу мрій. Чимось іншим навряд чи можна пояснити величезний успіх мандрівних оповідачів-жебраків, так званих маддахів, які на вулицях і майданах змальовували пишноту стародавніх часів і зачаровували слухачів, старих і молодих, незрівнянною оповідною майстерністю. У школах діти навчалися лише читати й писати. Читали вони при цьому тільки розділи Корану, а також деякі інші духовні тексти й поеми.

Китайський гарнізон у сумнозвісному районі з назвою Янґішар був нечисленним, а тамтешні солдати полюбляли курити опій. Населення, як я побачив, теж піддалося цій ваді. Нещодавно видані постанови проти зловживання опієм навряд чи були в цьому куточку країни чимось іншим, ніж просто паперами.

Кашґар розташований на західному краю найбільшої в Центральній Азії низовини — пустелі Такла-Макан, що межує на заході з памірським плоскогір’ям, на півночі з гірським масивом Тянь-Шань, а на півдні з дугастим гірським пасмом Алтинтаг. Гірські струмки, що вливаються в єдину велику сінцзянську річку Тарим, підтримують життя в цих малодощових краях. Повноводий у пору танення снігів Тарим пізніше повністю пересихає на шляху до озера Лобнор, яке лежить кілометрів за тисячу на схід від Кашґара. Ґрунт тут родючий, лесоподібний, як у північному Китаї, тому оази над Таримом і його притоками — а надто міста Кашґар, Яркенд і Хотан — квітнуть завдяки давній зрошувальній мережі. Крім звичайних сортів зернових, тут вирощують бавовну, вовну, шовк-сирець, а також виноград та інші південні фрукти. У своєму щоденнику я знаходжу такий запис: «Земля така родюча, що коли встромити в неї тростину, через рік здійметься величезний бамбук — ніщо не пропаде!».

Оазам біля підніжжя прилеглих до пустелі Такла-Макан гір довелося відігравати надзвичайно важливу роль сполучних ланок між Китаєм з одного боку та Індією, Іраном і країнами Заходу — з другого. Тут проходив Великий шовковий шлях, яким Китай свого часу слав товари до Європи. Саме завдяки цій великій магістралі зустрілися три великі культури, з яких виросла наша сучасна цивілізація: китайська, індійська й еллінсько-римська. Великим шовковим шляхом і почасти морем до Піднебесної прийшли і буддизм та християнство.

В Алайській долині моя експедиція проходила саме Великим шовковим шляхом — як і в грецьких купців другого століття нашої ери. Ще Марко Поло вибрав 1271 року Кашґар вихідним пунктом, розпочавши звідси експедицію через Яркенд, Хотан і Лобнор до провінції Ґаньсу.

Прагнучи забезпечити собі «вікно на захід», китайці ще до початку нашого літочислення заволоділи оазами над Таримом. Час від часу їх мешканці повставали проти загарбників. У перебіг подій втручалися гуни й тибетці, які хотіли взяти під контроль Великий шовковий шлях. Боротьба тривала вісімнадцять століть, упродовж яких чергувалися успіхи й невдачі. Сіньцзян від найдавніших часів був ареною змагання великих держав Азії за свої інтереси, і періоди слабкості Китаю означали агресію сусідів. Востаннє сіньцзянці повставали 1865 року під проводом Якуба Бека, який протистояв китайцям 12 років. Саме цією нагодою Росія скористалася, щоб захопити Ілійський край.

Гідні шани китайські генерали за тисячі кілометрів від Пекіна, за пустелями й важкопрохідними горами, спромоглися захистити інтереси своєї країни, коли доводилося обходитися вельми скромними засобами без підтримки від державного керівництва, на яке з часом дедалі дужче впливали пацифістські вчення Конфуція.

Моє перебування в Кашґарі затяглося аж на місяць, упродовж якого я проявляв негативи, збирав різну інформацію і вивчав китайську мову. Перекладач Лю, завжди ласкавий і усміхнений, не дуже став мені у пригоді, однак коли я навчився найнеобхіднішої лексики, ми сяк-так знаходили спільну мову. Через те що китайські слова не відмінюються, будувати фразу легко, але важче розпізнати тонкі відтінки голосних звуків, які цілковито міняють значення слів. Ось вам приклад китайської ввічливості: коли Лю навчився розуміти мої помилки у вимові, він утримувався від їх виправляння і цим побільшував мої труднощі.

Однією з причин тривалої зупинки стало те, що саме в Кашґарі довелося чекати на потрібні для проїзду через Китай папери. Дозвіл на поїздку «для фіна Маннергейма, який подорожує під протекцією уряду Росії», звісно, попрохали через міністерство закордонних справ, однак із Пекіна не надходило ані самого письмового дозволу, ані бодай якої-небудь інструкції.

Дізнавшись про цю проблему, генеральний консул Колоколов порадив звернутися до даотая по паспорт. Він підказав, що з двох перших літер мого прізвища можна утворити милозвучний перший склад китайського імені, і запропонував записати їх у моєму дозволі на поїздку. «Ма», себто «кінь», — популярний перший склад у прізвищах багатьох дунганських генералів. До першого складу в китайців заведено додавати ще два — так, аби разом виходив милозвучний вислів. Даотай пообіцяв оформити паспорт. Він замислився над моїм прізвищем, а тоді дописав гарним пензлем іще два витончені ієрогліфи. Тепер моє прізвище було Ма-да-хань — «кінь, що скаче крізь хмари». Воно викликало вельми прихильну реакцію в посадовців, яким доводилося перевіряти документи.

Я хотів доїхати до Кульджі задовго до настання зими, але коли мене запевнили, що Тянь-Шань можна переходити вже від лютого, вирішив спочатку завернути на південь, щоб побачити Кашґарію, зокрема міста-оази Яркенд і Хотан. Наприкінці вересня я заздалегідь послав козака Луканіна до столиці Сіньцзяну Урумчі, а разом із ним на возах — більшу частину нашого спорядження. Шлях туди проходив через Аксу й Карашар. Сам я через кілька днів вирушив до Яркенда й Хотана — 400 кілометрів західним краєм пустелі Такла-Макан. Перед від’їздом узяв до свого каравану ще кухаря й перекладача. Кухар Ісмаїл був неймовірно й безнадійно неохайним, утім виявився справжнім скарбом. Та й тимчасовий перекладач сяк-так виконував свої функції.

Кінна поїздка пустелею до Яркенда далася нелегко. На заході безрадісний краєвид пожвавлювало гарне пасмо Куньлуню, чиї струмки підтримували життя в низці маленьких оаз, де перепочивали один за одним каравани. Потроху почали з’являтися індійські товари, привезені з-за гір попри тягар дороги й великі витрати на транспортування. Проїхавши тиждень у спеці й поросі, я прибув до Яркенда, де зеленіли поля й гіллясті дерева, якими були оповиті напівзруйновані міські мури.

Моїм пристановищем став великий сарай, єдина в цілому місті будівля з випаленої цегли, де нам надали три напівтемні тісні кімнатки. Своєрідний коминок у моїй кімнатці додавав затишку і розганяв вогкість, а кілька килимів на підлозі творили східний колорит. Довкола просторого подвір’я, в центрі якого була прикрашена квітами цегляна тераса, містилися такі самі нікчемні кімнати, де мешкали купці.

Якщо описати одне сартське місто, ви опишете їх усі. Рух зосереджується на критій базарній вулиці. На суцільній глиняній терасі, якою вона облямована, сидять крамарі на килимах перед своїми крамничками, чи, правильніше, товарними складами. На яркендському базарі було набагато жвавіше, ніж у Кашґарі, — там аж кишіло людьми. Гуртова торгівля відбувалася на подвір’ях сараїв, де в юрбі туркестанських, афганських та індійських крамарів було багато гарних жіночок у барвистому вбранні. Конкуренція російської та англійської торгівлі тут була запекла.

Я прибув до Яркенда посеред пісного місяця Рамадана, і їсти там починали, аж коли темніло так, що вже не можна було розібрати колір нитки, почепленої до стелі, а припиняли, коли колір знов ставало видно. Уночі люди жадібно їли, а поміж обжираннями підспівували молитви Аллаху. В сутіні бородаті дядьки на подвір’ї сарая мали вельми декоративний вигляд, уклякаючи і бурмочучи молитви поміж квітами тераси.

У кожному куточку Яркенда люди грали в азартні ігри. Професійна гра, як я помітив, була загальноприйнятною. У групах завзятих гравців траплялися різні люди — від китайських чиновників і аж до арештантів. Останні були за руки й за ноги прикуті до товстих залізних чи дерев’яних брусків або мали на шиї дерев’яну кришку з прорізом. Кришки складалися зі збитих дощечок із наліпленими на стиках паперовими смужками, і арештант мусив пересуватися дуже обережно — щоб не подерти ті «поштові марки»! В’язнів, які ходили собі на волі, часто супроводжували дружини, віддано носячи брусок за припнутим чоловіком.

Цікавинкою іншого ґатунку був зоб, що часом набував якнайдивовижніших проявів. Ця хвороба, спричинена, як казали, водою, настільки поширилася, що її майже не вважали відхиленням і не робили нічого, щоб їй протидіяти. Справжній «яркендлик» мусить мати поважне воло, казали жартома.

Цікавими були обіди в окружного мандарина Пеня, високопоставленого представника китайської адміністрації, якого називали фуґуанем. Його ямень (так називають помешкання знатного мандарина) може репрезентувати всі бачені мною ямені. Проходячи двома зовнішніми подвір’ями, перше з яких оберігав від лихих духів короткий, але товстий глиняний мур із внутрішнього боку брами, я проминув дерев’яний поміст із дахом і трьома стінами, оздобленими строкатими картинками. Він правив за залу для засідань, коли фуґуань виконував функції судді в справах, які могли бути публічними. Ще одна дощана стіна відділяла мене від чотирикутного внутрішнього подвір’я, в глибині якого стояв одноповерховий будинок із флігелем. Пень зазвичай стояв перед ним у службовому костюмі, вітав мене й запрошував зайти.

Одним з елементів убрання мандарина був чорний жупан із синім оксамитовим коміром із закотом і такими самими шовковими вилогами, який сягав нижче колін. Поверх жупана надягали одежу з вишитими на чотирикутних полях спереду і ззаду золотими фігурами лелеки, лева, дракона чи змії — відповідно до чину. На шиї носили довгу стрічку з брунатним різьбленим дерев’яним намистом. Усе це увінчував чорний круглий фетровий капелюх із загнутими догори крисами й випнутим павиним пером, прикріпленим до наголовка трубочкою з нефриту чи іншого коштовного каменя. Навколо наголовка висіли шовкові торочки, які вгорі трималися купи за допомогою скляної чи металевої кульки, іноді коралу чи іншого каменя (теж відповідно до чину). Капелюха носили на потилиці, затягаючи під бородою чорним шовковим шнурком.

З європейцями китайці зазвичай вітаються легеньким потиском обома руками, натомість між собою — граційним реверансом, ставлячи одну ногу поперед другої й торкаючись підлоги пальцями правої руки. Вітання супроводжується чарівливою усмішкою.

Поведінка Пеня вирізнялася ласкавістю й витонченістю. Посеред кімнати стояв стіл, застелений білою скатертиною, а на ньому було столове начиння: декороване олов’яне блюдце й ложка, дві палички зі слонової кістки, а також дві порцелянові мисочки: одна з гострим брунатним соусом, а друга з цукрованою водою з подрібненими горіхами. Переді мною були ще й десертна тарілка, ніж і дві виделки з двома довгими зубцями.

На початку було подано чай, солодощі і фрукти, після яких пішли hors d’oeuvres[6]. Їх ми спожили одну за одною із дванадцяти порцелянових мисочок, поставлених квадратом посередині столу. Мисочки ми потім там і залишили — для оздоби. Першими з других страв зазвичай подають ластів’ячі гнізда, акулячі плавці чи інші рідкощі. Якщо господар хоче виявити до гостя особливу увагу, він власноруч подає страви на стіл двома паличками, якими китайці оперують на диво спритно. Я все не міг збагнути, як Пень спромагався самими лиш паличками відокремлювати частинки від качки, та потім угледів, що птаху принесли на стіл, заздалегідь покраявши і знов натягнувши на неї шкуру. Обслуговування було дбайливе, і нові наїдки з’являлися безперестанку. По 24 стравах у бульйоні була така сама кількість засмажених на жирі, далі — низка пиріжків із розмаїтими начинками тощо. Напій, міцно присмачену горілку, подали підігрітим, і пахла та горілка ліпше, ніж смакувала. Після кожного ковтка подавальник виливав решту до чайника, який ставив на таріль із жаринами, й підливав із другого, вже підігрітого.

Кілька разів під час обіду стіл накривали наново, і все починалося спочатку. Часом приносили змочений у теплій воді й викручений рушник, яким кожен по черзі обтирав розпашіле від утоми обличчя. Наприкінці посеред столу поставили миску з чимось схожим на бульйон. До неї досипали сухий варений рис, заздалегідь поставлений перед кожним. У здійнятій до підборіддя мисці китайці бовтали її вміст і з вправністю, якій можна позаздрити, сьорбали його. Коли миски з рисом спорожніли, ми встали з-за столу й Пень ввічливо провів мене на подвір’я — ця церемонія супроводжувалася трьома гарматними пострілами.

У стравуванні, як на мене, оприявнювалося більше художнього, ніж кулінарного смаку. Кілька страв зі смаком пари і жиру здалися спершу дуже малопривабливими, однак я зустрічав європейців, які казали, що не просто звикли до китайської кухні, а навіть полюбили її.

Зробивши візит у відповідь, Пень зазначив, що моя нора в сараї серед сварливих крамарів малозатишна, і віддав своїм людям розпорядження роздобути для мене краще помешкання. Так я переселився до сартського бега, місцевого посадовця, будинок якого стояв у спокійнішій частині міста — оточений садком і вельми приємний, але, попри численні килими, холодний і вогкий. Там я дуже застудився, у мене з’явилися ревматичний біль і висока температура. На щастя, я почав лікуватися у шведського місіонера й мовознавця Ґустава Ракета, який мав лікарську практику. Глибоко обізнаний з країною та народом доктор Ракет, згодом доцент Лундського університету, став для мене неоціненним помічником.

Місцевий військовий мандарин був зразковим екземпляром давньої китайської касти воїнів. Цей 70-річний неосвічений і глухий дід вважав, що організація і військове мистецтво китайської армії — найкращі в світі. Казали, нібито він навмисно тримає таку маленьку залогу. Мені здалося, що цей воєначальник узагалі більше захоплений курінням опію, ніж обороною країни. Солдати теж мали помітні ознаки опійного гріха й скидалися на жалюгідну зграю професійних гравців, лихварів і власників борделів.

Хвороба затримала мене в Яркенді на п’ять тижнів. Ревматизм розгулявся, і я не міг їхати до Хотана верхи, тому довелося роздобути собі гарбу і найняти візника. Трусня на незграбному возі з двома величезними колесами, оббитими цвяхами, навівала думки про середньовіччя. В гарбу було запряжено двох коней, візник крокував поряд. Просувалися ми повільно, однак піщаною дорогою ці навантажені коні швидше їхати б не могли. Одноманітність інколи переривалася якоюсь маленькою оазою чи пагорком.

29 листопада я прибув до Хотана. Це місто мені розписували як найвеселіше й найцікавіше в Кашґарії, однак воно стало для мене радше розчаруванням. Хотан, навпаки, здавався біднішим і гірше збудованим, ніж Яркенд, та й у тамтешніх крамницях був не такий великий асортимент. Місцевий найвищий мандарин, якому колега повідомив про мій приїзд, був таким самим приязним, як і яркендський, і запропонував мені замешкати в чудовій кімнаті з гарними килимами і двома великими вікнами, що виходили на садок. До моїх людей і коней теж добре поставилися.

Військовий мандарин був у фізичному сенсі руїною, а в духовному — дитиною. Його потішило, коли я попросив дозволу сфотографувати його, і на мою честь він організував показові маневри, убравшись для цього в усе найліпше. На маневрах було продемонстровано традиційне китайське фехтування довгими бамбуковими списами супроти невидимого ворога. Солдати билися не на життя, а на смерть, кумедно стрибаючи, нападали й відступали, то парами, то шерегами по восьмеро.

Хотан знаний своїми ручними виробами: глечиками з нефритовим орнаментом, шкіряними та бронзовими речами, шовком і килимами. У місті виникали здебільшого маленькі комерційні підприємства. Там працювало 3–4 людей, які відразу по виготовленні якоїсь речі несли її продавати на базар. Зарплатня і прибуток власника були мізерними, майстерні, відповідно, теж. У своїй роботі килимарі керувалися тільки піснею, без жодних моделей. Хтозна, як вони ткали такі складні візерунки в напівтемних закамарках.

До Індії та з Індії, як мені казали, їздили досить мало. Аби спростити сполучення, яке нині проходило через Кук’яр незліченними гірськими кряжами Куньлуню і Каракоруму, почали будувати караванову стежину від Керії, розташованої за 150 кілометрів на схід від Хотана, через Полу до Індської долини. Ця стежина мала зменшити час на дорогу до приблизно 20 днів.

Скидалося на те, що мій ревматизм розтрусився і зник від їзди в гарбі, і я вирішив верхи оглянути місця довкола Хотана. Спочатку подався до села Йоткан, де в давнину стояло місто. Руїн там не виявилося, однак на великому обширі виднілися сліди ровів, які свідчили, що місцина була густонаселена. Кілька тубільців і тепер провадили систематичні розкопки, шукаючи золото. Окрім шматків орнаменту та інших золотовмісних речей, скарбошукачі відкопали уламки глиняного посуду і зображень Будди, старі гроші, скло та всілякі кам’яні прикраси. Я купив дещо з цього для колекцій, а потім доповнив свій ужинок у сусідніх селах.

У Хотані було чимало мазарів, надмогильних пам’ятників святих, куди люди досі ходили на прощу. Діяння тих святих змальовано в тазкирах, давніх рукописних документах. Доклавши трохи зусиль, я придбав кілька таких документів у мусульманських священиків-мулл.

Кілька днів я провів у селі, де мешкали абдали — жебрацький народ із дивними звичаями. Історія цього народу дуже нагадує стосунки євреїв із християнами. Абдалів було вигнано з Месопотамії приблизно 1300 років тому за те, що імам Хусейн зі своїми вояками загинув, коли абдальський вождь Язид не пустив їх до води Євфрату. Їх досі переслідувало прокляття Хусейна, і вони були приречені довіку лишатися жебрацьким народом. Відтоді вони створювали колонії, розкидані по мусульманських країнах. Який би абдал не був, бідний чи багатий, він мусив раз на рік виходити просити милостині з торбою на плечах. Люди виявляли до них зневагу, а самі вони вирізнялися лякливістю й потайливістю. У цьому селі мені теж вдалося вмовити одного муллу продати кілька копій рукописів про історію абдалів. На абдалах я виконав антропологічні вимірювання і сфотографував їх.

До Яркенда я повернувся через оази Дуа і Санджу підніжжям величезного гірського хребта, що межує з пустелею Такла-Макан на південному заході, і позначив на карті цей малоїжджений шлях. У поїздці я провів антропологічні вимірювання представників гірських племен пахпу і шихшу, які мешкали у верхів’ї річки Кільян.

Святий вечір 1906 року я зустрів у гостинній домівці доктора і пані Ракетів у Хотані. Різдвяна каша, тістечка, доморобне пиво і навіть щось схоже на в’ялену тріску, яку господиня зуміла зготувати, — це все трохи допомогло нам відчути подих північного Різдва. Зробивши вимірювання в абдальському селі й поповнивши свою етнографічну колекцію, я вирушив назад до Кашґара у товаристві вельми шанованого мною доктора Ракета. Ночі вже стали доволі холодними, а що оселі не вирізнялися досконалістю, вони не дуже захищали від морозу: у цій країні саме в приміщеннях доводилося мерзнути. Дивовижно було, наскільки загартованими морозом здавалися сарти в тоненькій одежі, — неначе літня спека дала їм достатньо тепла, щоб узимку витримувати будь-який холод. Повертаючись до Кашґара на новий 1907 рік після тягаря тримісячих поїздок, я відчував, що потрапив мало не до центру цивілізації.

Упродовж наступних кількох тижнів я начисто перекреслював крокі (накреслений на око план місцевості), проявляв фотографії, перевіряв спорядження і впорядковував зібрані археологічні й етнографічні матеріали, щоб відіслати їх до Фінляндії.

Вирушаючи 27 січня верхи з Кашґара, я радісно думав, що ось, власне, і починається моя експедиція. Найближчою метою було місто Аксу, стратегічно найважливіший населений пункт західного Сіньцзяну, розташований за 400 кілометрів на північний схід на Великому шовковому шляху, і вузол дорожньої мережі на півночі від річки Тарим. Почалася поїздка Великим шовковим шляхом у шпаркий мороз і хуртовину. Нам траплялися каравани з Пекіна і довгі вервечки запряжених волами гарб. Я хотів проїздити менш відомими некартографованими шляхами і біля маленької фортеці Марал-баш завернув на північнішу гірську дорогу, яка йшла через Кельпін і Учтурфан по річищах, майже пересохлих у цю пору. Напередодні китайського Нового року я прибув до Кельпіна, де місцеві ходили в святковому вбранні. Ямень тутешнього вельможі, життя якого було регламентоване аж до деталей, справив дивне враження. Періодично гримали гарматні постріли, сповіщаючи про зачинення міських брам (дарма що жодних брам не існувало), про схід і захід сонця тощо. Мандарин не радив узимку рушати в обтяжливу дорогу до Учтурфана. Якби це мене злякало, я б не побачив багато грандіозної природи.

У суворій долині Терек-авату ми довго трималися вузького провалля. Часом здавалося, що вертикальні гірські стіни обабіч торкаються одна одної в нас над головами. Незліченні повороти річки надзвичайно ускладнювали картографування.

Кілька ночей ми провели в юртах пастухів-киргизів високо в горах. Життя в тих бідолах було нелегке; воду вони могли роздобути, лише розтопивши сніг, а за паливо їм правили кізяки і хирляві кущі. В одному наметі діаметром із десять кроків нас ночувало одного разу 12 дорослих, 4 дітей і близько 40 баранів. Кожен намагався вмоститися в своєму закутку якомога зручніше і не зважати на плач і бекання. За 15-градусного морозу, коли більшість мізерного тепла від вогнища в центрі юрти тікала в димовий отвір, було, до речі, незле лежати рядком із тими гарненькими тваринами.

Перевали у цих місцях розташовані на висоті близько 3000 метрів. Узагалі гори Центральної Азії можна перейти в зимову пору лише тому, що снігова лінія внаслідок малої кількості опадів тут проходить високо: в Тянь-Шані на висоті приблизно 3600 метрів, а у Внутрішньому Тибеті — 6000 метрів!

Учтурфан, куди ми прибули 18 лютого, був першим побаченим мною в Сіньцзяні мальовничим містом. Довколишня долина в оправі майже прямовисних височезних гір — грандіозне видиво. Східний виступ гір врізається в китайську фортецю, збудовану коло підніжжя. Прямі лінії її мурів вирізняються на тлі вибагливого гірського силуету, і все це разюче діє на глядача. І місто, і фортеця мали дуже охайний і добре доглянутий вигляд, а в крамницях було вкрай багато товарів із російського Туркестану й навіть Індії.

Провівши п’ять діб у комфортному будинку приязного російського аксакала[7], я рушив уперед, тримаючись течії Таушкандар’ї. У мене була чудова мапа Свена Гедіна, тому в дорозі не доводилося розпитувати провідника. Ночували ми в неймовірно гостинних горян. Там можна було спокійнісінько розташуватися в будь-якому будинку — господарі тим не переймалися. Якось раз кухар Ісмаїл вибрав нам за пристановище заможну садибу, поки там не було власниці — вдови якогось бега. Він запростяка взяв найкращі кімнати, і коли старенька ввечері приїхала додому верхи на волі (а разом із нею повернулися дочка на коні й невибагливий зять на віслюку), вона, здавалося, прийняла як належне, що власну дворову челядь вигнано в гірші покої. Аж тепер я дізнався, що ми зайняли собі кімнати, геть не подумавши про господиню, і мені було досить ніяково. Коли я їхав звідти, вона однією рукою гордо відмагалася від запропонованих монет, а другою взяла їх.

2 березня я прибув до охайного міста Аксу (якщо в тих краях можна було говорити про охайність). Просторі казарми свідчили, що китайці збагнули його стратегічне значення. На той час гарнізон було зменшено до мінімуму. Особовий склад із обличчями, позначеними курінням опію, справляв сумне враження.

Тут мені теж запропонували житло в російського аксакала, який надав мені кімнату з коминком і двома вікнами. Ця розкіш дозволила нарешті впорядкувати свої папери.

Візити ввічливості до місцевих посадовців проходили за традиційним, уже знайомим етикетом. Військовий мандарин, який був бригадним генералом, вигідно вирізнявся від тих, із ким я бачився раніше. Цей бадьорий міцний шістдесятирічний чоловік цікавився соціальними справами, а надто своєю професією, і розповів про свою переконаність у потребі глибоких реформ за японським взірцем. Якщо японцям вдалося, китайці, безперечно, теж дадуть собі з цим раду. У східному Китаї армію вже осучаснено! У вишколі генерал звертав особливу увагу на влучність стрільби. Традиційне китайське фехтування він викреслив із програми.

Кульмінацією відвідин Аксу стало свято, організоване генералом на мою честь; там були музика, театральна вистава і стрільба по мішенях, а ще я побачився там із місцевими достойниками. Після чаювання, під час якого на одній зі сцен ошатно вбрані вояки зіграли шумну п’єсу, генерал запропонував гостям постріляти в мішені. Ми пристали на це й по черзі стрельнули зі старих шомполок. Навіть при цьому не було забуто про етикет. Учасники групами маршували в ногу з рушницею на плечі, зупинялися перед генералом, виструнчувалися й робили реверанс, торкаючись землі пальцями правої руки. Усі мандарини вставали, а гості розташовувалися на вогневій межі. Після стрільби повторилася та сама церемонія. Я теж виконував усі повороти на велику потіху присутніх.

Після того як ми постріляли, нас запросили до столу. Страв було чимало, і під час їх споживання гостям знову надали змогу насолодитися виставою. П’єси йшли одна за одною. Кілька разів мені припала велика честь вибрати п’єсу з програми, записаної на трьох червоних дощечках. Коли нарешті настав час розходитися після приблизно шести годин частування, галасу й метушні, я більше втомився, ніж якби двічі по дванадцять годин просидів на коні.

Кілька днів по тому я завітав до воєначальника, щоби сфотографувати його разом із родиною, як ми домовлялися. Я зробив це надзвичайно охоче, адже на Сході зазвичай важко знайти нагоду пофотографувати паній. Після того як ми випили чаю і провели годину на стрільбищі, випробовуючи мої рушниці, генерал повів мене до свого приватного помешкання. Там він звелів покликати трьох дружин, дві з яких, убрані в коштовні барвисті сукні, причеберяли на мініатюрних ніжках у супроводі гурту дітей і служниць. Нас не знайомили — ми просто привіталися на віддалі, чемно вклонившись. Після фотографування знову подалися на стрільбище — цього разу щоб помилуватися вправністю дружин і дочок.

З Аксу я завернув у пониззя Таушкандар’ї і, їдучи верхи, зазначив на карті понад 300 кілометрів дороги.

А наприкінці березня я знову вирушив у важку дорогу. Попереду був приблизно сімнадцятиденний перехід через засніжений Тянь-Шань, семитисячниками якого я дотепер лише милувався здалеку. Музартським перевалом треба було перейти гори й дістатися до головного міста Ілійського краю, Кульджі, розташованого за 300 кілометрів від Аксу. Ішлося не просто про перехід окремого гребеня гори: ми мусили подолати кількасот кілометрів гірської місцевості, де чергувалися кряжі й долини. Послужливі посадовці звеліли підвезти фураж аж до Музартського льодовика.

Уже після одного денного переходу ми збочили з головного шляху і попрямували до гірського пасма, повністю оповитого густими олив’яними хмарами, що нависало згори. Через дві доби підйому ми опинилися в провалистій долині річки Музарт, яка тягнеться з півдня на північ і, здається, веде просто в надра гори. Ширина долини — близько кілометра, однак на тлі масивних гір вона видається скромною. Кількасаженевий завширшки Музарт перетворювався в пору танення снігів на повноводий могутній водоспад і перешкоджав усьому рухові. Зимовими місяцями стоїть такий міцний мороз, що мало хто наважується вибрати цю дорогу. Вона вважається прохідною лише від лютого до квітня і від серпня до жовтня. Грандіозну природу й мінливі панорами Музартської долини годі змалювати словами.

Після шестиденних зусиль ми вже традиційно заночували в сараї, цього разу біля підніжжя льодовика, з якого витікає Музарт. Останній денний перехід кам’янистою місцевістю і щодалі дужчий мороз знесилювали. Якщо ви їхали верхи впритул до гірської стіни, на крутих поворотах шарпання вітру ледь не перекидало коня. У кутках вутлого сарая свистала буря: отака будівля не дуже захищала від шаленства стихії. Але найгірше було те, що скінчився запас дров, і якби нам довелося чекати яснішої погоди, затримка дуже б поплутала мені плани. А ще я непокоївся за Рахімжанова, який скаржився на застуду і головний біль.

На щастя, вночі випогодилося. Саме коли ми вирушали, я зауважив кількох кіз, які гордо поглядали на нас згори. Перед таким видовиськом не може встояти жоден мисливець, от і я погнався за ними — однак не зміг наблизитися на відстань пострілу. Марнувати часу ми не могли — почалося сходження. Дорога вилася вгору, і що вище ми підіймалися, то важче нам це давалося. Невдовзі коні вже обливалися потом. Рівномірна ожеледиця була лишень де-не-де і швидко скінчилася. Почалися купи гравію і великих каменів. Після кількагодинного сходження я застрілив пишного орла, який, сидячи на крижаній брилі, видивлявся, чи не видно де покинутого коня.

Найважче місце дороги — славнозвісні крижані сходи, зо двадцять високих виступів, висічених у кризі. Сходами опікуються восьмеро чоловіків, які мешкають у хижі на льодовику. До їхніх обов’язків, крім, власне, висікання сходів, належить засипання розколин, які перешкоджають руху, і допомога з вантажем. Річ у тому, що всі пакунки доводиться знімати з в’ючаків біля підніжжя. Коні сковзаються й падають, а подорожні намагаються полегшити сходження, вхопившись за їхній хвіст!

Льодовик, обрамований двома групами гір, тягнеться на північний схід, скільки сягає око. Де-не-де видно гладко відшліфовану поверхню — то білу, то кольору морської хвилі чи сірувато-чорну. Дорога петляє поміж безладним грамуздям крижаних вершин і короткими кряжами. Щойно ми спустилися з одного гребеня, як доводилося п’ястися на другий гладкими й крутими стежками, втриматися на яких коням було вельми нелегко. Раз по раз ми верхи долали широкі розколини й провалля по кам’яних брилах, закочених туди робітниками. Якщо коні спокійні, навіть у таких ситуаціях усьому можна дати раду. Інакше може статися, як із Рахімжановим, чий кінь перечепився і впав у розколину. Не так легко було витягти його звідти — але таки витягли, ба навіть живого і здорового. Тут теж валялися скелети і трупи коней та віслюків. Мій кінь Філіп, який попервах сахався вищирених черепів, поступово призвичаївся і більше навіть оком на них не кидав.

Спускалися ми спершу круто вниз прямою і вузькою щілиною, де бодай один крок убік став би фатальним. На жаль, ми не мали часу милуватися краєвидами, бо до настання темряви мусили знайти собі дах над головою. Нічліжка стояла біля підніжжя кряжу, що його ми перейшли останнім, і складалася з двох брусованих халуп без дверей, без вікон і без місця під вогнище. Кілька багать, розпалених абиде, сповнювали будівлі й подвір’я густим димом. Навколо них зібралося зо два десятки втомлених подорожан. Дивовижно, що на такому небезпечному маршруті з’явилося так багато мандрівників. За цю зиму шестеро замерзло на смерть, за минулий рік загинуло десятеро, а кілька років тому сніговій засипав 63 людини. Якийсь дід і його дочка вижили дуже обморожені, а ось дружина і друга дочка загинули.

Відпочивши один день, ми продовжили сходити ущелиною, де тече маленька гірська річка Тогру-су. Нам довелося проминути багато небезпечних місць, адже дорога звивалася по крутих скелях і неодноразово здіймалася на таку поважну висоту, що бурхання річки ледве було чутно зі споду. В одному місці довелося зробити три круті повороти, щоби спуститися на кілька метрів. Цей спуск був найважчим за весь наш шлях у горах.

У широкій долині річки Текес я вперше зустрів калмиків — таких само кочовиків, як і киргизи. У цьому краї аж кишіло дичиною. Попри те що навколо лежав метровий сніг, ми зі старим мисливцем-калмиком Нумганом вдало сходили на лови. Повернувшись із ілеком — косулею з сімома гіллястими рогами, — я вирішив, що на зворотному шляху побуду трохи в цьому раю дичини, і домовився з Нумганом, що він зустріне мене в домовленому місці за п’ять тижнів. Правда, я не зовсім вірив дідові, коли прощався з ним.

Нижче, в долині Текесу, я погостював у калмицького багатія на прізвище Насумбатов. Про багатство господаря свідчили сотні коней і корів на пасовиську, а також кількадесят верблюдів. Його простору юрту оточували з десять менших. Меншу віддали моїм супровідникам, а мене запросили до великої, господарської.

Господиня, вбрана в оздоблену галунами чорну сукню, і дві її дочки, одна з яких була в зеленій, а друга в чорній широкій прямій спідниці, прийняли мене, стоячи біля задньої стіни. На голові вони мали гостроверхі очіпки з коралями із традиційною китайською плетеною головкою вгорі, теж із коралів. Зачіска матері складалася з двох незаплетених пасом волосся, на кінчиках яких висіли, ледь не торкаючись землі, металеві брязкальця у формі балабончиків. На ногах усі троє мали незграбні, але на вигляд дуже зручні чоботи. Срібні браслети й каблучки, які блищали майже на кожному пальці, доповнювали їхнє вбрання — коштовне, звісно, але навряд чи елегантне.

Ліворуч від одвірка стояв декорований молитовний стелаж із вишикуваними рядком зображеннями Будди, перед якими на уступах полиць було розкладено начищені до блиску латунні чашки з зерном і водою. Обабіч стелажа висіло по схожій на прапор картині — такій самій помпезній і малозрозумілій, як більшість буддійських полотен. Перед вівтарем стояла вкрита килимом низька лавка, а перед нею — ще нижчий стіл, заставлений розмаїтим частуванням. Там був чай, приготований для мене по-європейському, а для інших — за калмицьким звичаєм, із сіллю, маслом і молоком, і його пили літеплим із великих мідних мисок, оздоблених стрічкуватою срібною карбівкою. Крім того, стояло пиво й лежали просякнуті жиром хліб і печиво, а також шматочки цукрової голови. Коли ми випили чаю, до юрти завели живого барана. Насумбатов устав, церемонно заявив, що тварину буде зарізано на мою честь, звелів покликати мого кухаря і попросив його приготувати баранину, як я забажаю. Для господарської родини її зварили у великому казані на вогнищі в центрі юрти. Тим часом якийсь калмик готував локшину. Її насипали в казан, вийнявши звідти баранину, і спожили після м’яса.

Коли надійшов час лягати спати, у залізній вазі, шпичакувату ніжку якої встромили в долівку, спалили кілька ялинових гілок; тоді спершу господиня, а далі господар прочитали молитви, неодноразово вклякаючи.

Господарська родина зняла верхній одяг і вляглася під розкішними бараницями на високе ліжко біля задньої стіни. Заповз у своє ліжко і я. Ніч була тепла й тиха — можливо, найтепліша за всю ту зиму, — і я чудово почувався у зручній юрті. З почуттям вдячності я назавтра попрощався з приязними господарями.

Наступною метою був куре — головний калмицький монастир, дорога до якого проходила долиною Текесу. Коли я наближався до монастиря, мені назустріч над’їхало кілька посланих кульджійським даотаєм вояків, які вручили його візитну картку і запросили завітати до нього — яка ввічливість! Побоюючись холоду, який панував у трохи дальших краях, посланці зупинилися були почекати на мене в куре, завдаючи незручностей ламам. У монастирі мене привітав настоятель. Він надав мені брусовану хатину, де в коминку тріскотів веселий вогонь.

Посеред юрт і будинків здіймався розкішний храм, від головної споруди якого відходили під прямим кутом два крила з вежами. Щоби потрапити на подвір’я, треба було проминути дві приземкуваті будівлі. Перед однією стояли дві високі щогли, а на них трохи нижче од верхівки висіли чотирикутні дерев’яні кошики, до яких мандрівні боги прив’язували коней. Всі будівлі мали типові китайські черепичні дахи з декоративними кроквами й ріжками, що вигиналися догори гарненькою дугою. На розі багатьох будинків висів чавунний дзвоник із прикріпленими до била тонкими бляшаними пластинками, які, гойдаючись на вітрі, ніжно й затишно дзеленчали.

Подвійний ряд червоних дерев’яних колон вів від дверей до вівтаря, де висіло з десяток зображень Будди, оповитих потертими рожевими серпанковими завісками. Над вівтарем висіли ці пістряві прапороподібні картини, а перед ним стояли келихи з зерном і водою. Під металевим ковпаком горіло полум’я. Перед вівтарем і праворуч від нього були, крім того, металеві тарілки, барабани, сурми та інші духові інструменти, а ліворуч — величезне крісло настоятеля. Між колонами стояли низькі лави, а під стінами обабіч дверей — табурети з елементами службового вбрання лам. Бічні стіни були прикрашені рядом великих строкатих картин. Попри все те храмова зала здавалась холодною і застиглою.

Уранці перед від’їздом я дістав нагоду побувати на богослужбі. Три лами сиділи на табуретах біля дверей у жовтих халатах і шоломовидних головних уборах із високим верхом. Часом вони вставали й робили кілька кроків у бік вівтаря то в шапці, то без. Лише один із них (мабуть, найстарший) уклякав, сягаючи підлоги чолом. На лавах між колонами сиділо з тридцять хлопчаків, а ближче до вівтаря — одна людина, яка, здавалося, керувала співом — коли це можна так назвати. Після служби вдарили у два великі барабани, засурмили у сурму, задзвеніли тарілками, а тоді все вщухло, і відправа скінчилася.

Щоб дістатися до Ілійської рівнини, ми мусили здолати засніжений кряж, де високо над іншими здіймалася тригранна вершина гори Бугра. Цей шлях дався важко, бо ясна погода зненацька змінилася віхолою, опадами і туманом, а я, покладаючись на відомості, які згодом виявилися помилковими, вирішив був, що нам слід пройти перевал Со-даван за один день. На перевалі був цвинтар, і кілька калмиків там уклякали й молилися, не звертаючи уваги на бурю. Під горою я натрапив на якусь жінку з дочкою та сином. Вдова оплакувала свого чоловіка; він умер, а супутники взяли й полишили товариша край дороги, де небіжчика і знайшли рідні, що подалися на пошуки. Я звелів завезти труп одним зі своїх тяглових коней до близького села біля підніжжя гори.

Ну а потім, за гарної весняної погоди, експедиція поїхала далі, до широкої та стрімкої річки Ілі, через яку ми переправилися плотом, а коні плавом. Запланованого дня, 12 квітня, я прибув до Кульджі, де мене привітав російський консул Федоров. Консульство охороняла півсотня козацького конвою і військова частина, підсилена артилерією. У Кульджі оселився не один російський купець, і там був поштовий та телеграфний зв’язок із Росією. Звісно, я поспішив налагодити контакт із родичами.

Мої візити до мандаринів проходили за звичним етикетом. Серед мандаринів був воєначальник без жодного сліду освіченості. У Кульджі китайці теж мешкали окремо в надзвичайно загидженому Янґішарі. Траплялося повно цікавих людських типів: киргизи в прикрашених довгошерстих хутрах, маньчжурці, калмики, сарти тощо.

Мені видали присланий з Пекіна дозвіл на поїздку з прізвищем Ма-ну-ер-хей-му. Часто було важко пояснити, чому «фен-ко», фінський пан, подорожує з двома паспортами, і це привернуло увагу чиновників до моїх справ. Коли я вже дістався до Пекіна, російський посол показав мені статтю, чий автор розповідав про два мої паспорти і запитував, хто він такий, той іноземець, який фотографує мости, картографує дороги, вимірює висоти і взагалі зупиняється в стратегічно важливих місцях.

Рахімжанов ледь не вмер під час нашого переходу через гори. Тижні минали, йому не ліпшало, і мені врешті довелося вирядити його до Росії з поштовим конвоєм. Так я лишився без супутників-європейців, адже Луканін, який повіз частину нашого спорядження через Карашар великим трактом, мав приєднатися до основної групи аж в Урумчі. А що днями скінчилася моя угода з перекладачем Лю, то відбулася ще одна зміна в персоналі. Я залюбки замінив його на 16-річного хлопця Чжао, який вільно розмовляв російською.

Четвертого травня я вирушив у дорогу, аби дістатися до міста Карашар, розташованого на Великому шовковому шляху за 500 кілометрів по прямій на південний схід від Кульджі. Отож знову доводилося переходити Тянь-Шань. До долини Текесу ми просувалися тією самою дорогою, якою й приїхали. Фотографії, які я зробив у монастирі куре в дорозі до Кульджі, дуже потішили тамтешніх лам. Навряд чи хтось із них доти взагалі бачив світлину. При обміні подарунками настоятель вручив мені молитовний килимок, який, за його словами, багато подорожував, і тому його хотілося передати новому мандрівникові. Ще й досі килимок лежить під моїм письмовим столом.

У калмицького вельможі Насумбатова я теж провів одну ніч і цього разу дістав змогу оглянути його півторатисячний табун. Строкатий табун на м’якому горбистому пасовиську мав грандіозний вигляд. Будь-який власник племінного господарства радо б купив цих кобил — такі вони були гарні.

Домовленого дня в домовленому місці на березі Текесу мене таки чекав Нумган — згорбившись, немов хижак, який чатує на здобич. Разом із ним ми поїхали далі на схід річковою долиною. Нам довелося з великими зусиллями переправлятися через чимало повноводих приток, які розлилися від весняної повені й були оточені величезними горами та квітучими пасовиськами на їх схилах. Я натрапив там на чудові мисливські угіддя. Хтозна, як я спромагався зі своїм колись розтрощеним коліном п’ястися і спускатися крутими скелями. Упольовані барани й сарни воістину не дісталися мені задурно. До того ж стояла препогана погода: віяв північний вітер, а завірюха раз у раз переходила в шалені шквали і ненадовго перетворювала річки на клекітливі водоспади.

Кочовики долини Текесу, гостинністю яких я часто користувався, були приязними і послужливими. Антропологічні вимірювання киргизів і калмиків виявилися не дуже привабливою справою. Киргиза аж ніяк не можна назвати охайним, але порівняно з калмиком, неохайність якого не мала меж, він здавався просто аристократом. Калмики, здавалося, мили хіба що, може, руки й обличчя, отож колір їхньої шкіри під шарами бруду врешті-решт нагадував колір закопченої пінкової люльки.

Сумовито розлучившись із квітучою долиною Текесу, я попрямував далі лісистим річищем Кунгесу. Звідти вела дорога на схід, що, здавалося, уривалася на вкритій снігом гірській громаді. З долини ми зійшли через якесь страшенне провалля на перевал Нарат. Сарт-купець із Кульджі, який поставив був намета й чекав нагоди перейти з нечисленними товарами через заметений снігом перевал, застерігав мене від того, щоб їхати далі.

Дорога далася дуже важко; коні й ті, бувало, занурювалися в сніг аж по спину. Коли ми з Ісмаїлом, ідучи передніми, о 7-й годині вечора дісталися на перевал, було очевидно, що решта не встигне наздогнати нас до настання темряви. Густі хмари огорнули перевал непроглядним туманом. Хоч тут не було ані рівного місця, щоб покластися спати, ані травинки для потомлених в’ючаків, нам не лишалося більш нічого, крім як провести ніч у цьому незатишному місці. Надвечір на додаток до всього здійнявся сніговій.

Виснажені, ми невдовзі поринули в сон. Я, скажімо, спав, загорнувшись у дощовик. Цей опис навряд чи побачив би світ, якби один із найнятих мною в поїздку пречудових калмиків не піднявся й не розбудив нас опівночі під сніговими кучугурами. Принесені ним ковдри, чайник та кілька дровин дуже нас утішили.

Коли вранці до нас долучилася основна група, ми почали спускатися південним схилом перевалу і проти вечора розіпнули намети в зазеленілій Юлдузькій долині, облямованій грандіозними сопками. Населяли долину торгути, хан яких мешкав у великому таборі неподалік від нашого пристановища. Сам він начебто перебував тоді в Пекіні, і його представляла мати.

Торгути — це калмицьке плем’я, якому було надано своєрідне самоврядування й право мати своїх ханів. Історія їхня цікава. Східні монголи на початку XVII століття вигнали їх із пасовиськ довкола озера Кукунор, і вони зрештою знайшли собі притулок у Росії в степах нижньої течії Волги. Хоча плем’я було оточене християнськими і мусульманськими народами, воно трималося за буддизм і поклонялося лхаському далай-ламі. Вірність Тибетові в поєднанні з примусом росіян призвели до того, що 1771 року торгути знялися з величезними чередами і табунами, щоб утекти назад до Китаю. Більшість утікачів загинула в довгій дорозі, почасти від виснаження, почасти в боях із переслідувачами-козаками. Ті, хто лишився, розпорошилися й оселилися по різних частинах Китаю, зокрема в Юлдузькій долині. Торгути були шанованими конярами, і їхні ступаки мали серед китайців великий попит.

Я відіслав матері хана свою візитівку і дістав відповідь, що аудієнцію призначено на наступний день. В одній із юрт я знайшов двірських чиновників, які там засідали; від інших калмиків їх відрізняла лише особлива кокарда на головному уборі. Саме коли я сидів і балакав з ними, мені переказали, що ханова мати таки не зможе мене прийняти, бо нездужає. Я переказав їй свої співчуття, попросивши повідомити, що мушу негайно їхати далі, тому не маю змоги доправити їй листа від Білікту-бакші[8], і додав, що я спеціально здійснив нелегку поїздку, аби привітатися з нею. Незабаром мені повідомили, що нездужання минуло і якщо я зможу зачекати, доки буде готова потрібна для урочистого заходу зачіска, мене відрекомендують хановій матері.

Мене провели повз ряд чиновників, що віддавали уклін, до великої юрти, вкритої червоною тканиною. Ханова мати сама вийшла мені назустріч. Посередині юрти було, як завжди, поставлено високу й вузьку дерев’яну коновку з кумисом, пінистим напоєм із перебродженого кобилячого молока. За нею був різьблений зелено-золотистий стіл, заставлений срібними чашками та іншими речами на честь бурханів[9], розкладених на горішній полиці, а праворуч стояло високе, оздоблене гаптованими драконами ліжко під балдахіном. На підлозі перед ліжком було два сидіння з накладених одна на одну твердих подушок. За столи — два маленькі табурети. На одному з сидінь примостилася ханова мати, друге посів мандаринський собака з задертим писком. Мене запросили сідати ліворуч від дверей, а тоді подали присмачений маслом і сіллю чай в елегантних срібних чашках. Наша розмова складалася з якнайбанальніших увічливих фраз. Вручивши свій подарунок, я попросив у господині дозволу її сфотографувати і якось не зрозумів церемонної відмови. Я запевнив через перекладача, що світлина вийде чудова, і, сповнюючи жахом двірських, встановив штатив свого фотоапарата. Висловлюючи заперечення, господиня охоче позувала мені аж тричі, а коли я пішов, через якийсь час прислала візитівку, жалкуючи, що не може відповісти візитом на візит, адже знову захворіла. Невдовзі мені передали двох баранів, мішок борошна і брикет пресованого, «плиткового» чаю, який використовували замість дрібних грошей.

Під храми було опоряджено великі юрти. Найкращі з них, як і юрта ханської родини, були з червоними дахами. Я відвідав найстаршого ламу, показного діда з зовнішністю й манерами кардинала. Про втечу торгутів із Росії він знав, але не знав ні про її причину, ні про час, ні про те, як це сталося. Наскільки було відомо ламі, плем’я щороку меншало.

Я хотів виробити уявлення про можливості та шляхи сполучення цієї долинної місцини і сподівався, що зможу застрілити дикого барана, який, подейкували, живе собі в горах довкола перевалу Карагай-таш. Заради цього я дав собі один тиждень, щоб помандрувати з Нумганом. Відчувалося, що населення тут бідне. Табунів і отар було мало, а паливом у такому суворому кліматі могли стати хіба що кізяки. Зазвичай торгути здавалися недовірливими. Виявилося, що їх важко про щось розпитати й умовити на антропологічні вимірювання.

Ще до того як ми встановили намет у Карагай-таші, мені пощастило вгледіти двох диких баранів, більшого з яких я зумів підстрілити. Досі пам’ятаю розкішну картину, як цей чудовий звір скочувався урвищем, а ми з Нумганом квапилися вслід із небезпечною для життя швидкістю. Здобиччю став старий самець із розкішними рогами. Його понівечений вигляд свідчив, що бідака зазнав чималих поневірянь. Назавтра гарним додатком до мого трофею став сибірський гірський козел. Увечері вперіщила злива, яка потім переросла в завірюху. Коли на світанку намет моїх людей завалився під вагою снігу, я мусив розмістити їх усіх у своєму. Про полювання годі було й думати, і доки сніг не розтане, Нумган не хотів виводити нас звідси. Крім того, нашого запасу кізяків вистачило лишень на те, щоб кілька разів зварити чай.

Упродовж наступної доби не було жодних ознак того, що густий сніговий покрив швидко розтане, і я вирішив знятися з місця. Ми успішно спустилися в долину і там дізналися, що торгути не пригадують такої бурі вже багато років і хвилювалися за нас. Майже біля кожної юрти лежали замерзлі на смерть барани. Дехто втратив аж половину отари, в когось загинули лошата, телята й молоді верблюди.

У ханському таборі готувалися до двох молитовних днів поспіль, щоб виблагати в бурханів сприятливу погоду. Лами відправляли службу на молитовному місці просто неба, і в вечірній тиші до наших наметів часами долинала якась мелодія.

Проте задумані молитовні дні було скасовано, бо княгині знов дошкуляла недуга. Утім, це не завадило їй прийняти мене на прощальну аудієнцію у своїй юрті, напівтемній з огляду на хворобу. Я вручив їй фотографії, зроблені під час минулого візиту, і коробочку хініну, а у відповідь на ці скромні дари дістав непоганого коня.

Вирушаючи з Юлдузької долини в дорогу до Карашара, я мусив розлучитися з Нумганом. Я не міг не відчувати суму, коли дідок згорнув свій наметик і сів на коня, щоб повертатися в долину Текесу. Досвід і турботливість цього вмілого мисливця в наших гірських мандрах зробили його цінним проводирем. Нумган узяв голови застрілених мною тварин, щоб завезти їх до Кульджі. Звідти їх за допомогою російського консула доправили до Гельсінкі, де вони тепер прикрашають мою домівку.

Затяжний хаос, у який незабаром кинуло державу наближення революції, вплинув і на торгутів тянь-шанських гір. На початку 1930-х років мандарин на ім’я Чжінь Шу Єнь узурпував владу в Сіньцзяні. Коли торгутський хан відмовився скорятися наказам нового генерал-губернатора, той викликав його на перемовини до Урумчі, куди хан і поїхав із невеликим почтом. Перемовини скінчилися тим, що Чжінь звелів убити хана і його почет.

Промандрувавши два місяці в горах на морозі, вітрі й дощі, харчуючись лише сухарями й бараниною, я почав цінувати те, що могла дати оаза Карашар. Я з насолодою їхав крізь оброблені поля. Усе тішило мене: квочка, яка, кудкудакаючи, йшла з виводком, і палахка макова лука. Глинянки сартів та дунганів і навіть рипливі й хитливі гарби здавалися розкішшю. 5 липня, напередодні річниці мого виїзду з Петербурга, я прибув до Карашара. Згадуючи рік, що минув, я, здавалося, розумів, чому поняття часу стає дедалі розпливчастішим, що далі на схід ти просуваєшся.

Місцевий мандарин, бадьорий 70-річний чоловік, дружньо мене прийняв. Він мав дивну звичку надовго замовкати, ніби не даючи зірватися з губ жодному необачному слову. Ось які думки про життя китайських чиновників я знаходжу в своєму щоденнику:

Безперечно, саме ці давні проблеми стали причиною багатьох народних повстань в оазах поблизу Великого шовкового шляху. Про боротьбу маленького карашарського князівства з китайським пануванням свідчили величезні руїни фортеці на півдні від сучасного міста.

Метою наступної поїздки було місто Урумчі, адміністративний центр усього величезного Сіньцзяну. Шлях туди знову пролягав через Тянь-Шань, із тією лиш різницею, що тепер ми їхали через його нижчий центральний кряж. Щоб не потрапляти під палюче сонце в пустелях між Карашаром і горами, я вирішив їхати ночами, коли температура зменшувалася на кілька градусів і не дошкуляли мухи. Хоча більшість наших пакунків їхала в гарбі, спекота й нестача фуражу настільки підточили сили й так уже втомлених коней, що просувалися ми повільно. Їзда в темряві мала свої небезпеки. Одного разу вночі, коли ми з Ісмаїлом та Чжао прямували попереду, здійнялася буря, під час якої ми стратили з очей дорогу. Мій кінь відмовився їхати, ми припнули тварин і полягали спати на голій землі. Удосвіта ми спостерегли, що лежимо на краю стрімкого укосу — ще кілька кроків, і попадали б! На перевалі було таке враження, наче всі азійські вітри вирішили зібратися, щоб завадити нам його перейти. Доволі потомлені, ми прибули 24 липня до Урумчі. Нас зустрів Луканін, мене поселив у себе гостинний російський консул Кротков.

Урумчі розташоване в гарному місці на невеликій річці й майже повністю оточене горами. Найрозкішніший вигляд мають гори на схід від міста, де над нескінченними кряжами панує біла вершина Богдо-Ула. Місто, де мешкало близько 80 000 людей, було по-китайському охайне й доглянуте, хоча пахло аж ніяк не привабливо.

Урумчі було однією з головних фортець Джунгарії і мало криваву історію. Войовниче плем’я джунгарів захищалося від китайців приблизно до середини XVIII століття, а тоді його майже цілковито винищили. Далі китайці захопили землі, де мешкали джунгари, степи від тянь-шанського краю на півдні до Алтаю і Тарбагатаю на півночі — так звану браму народів, через яку свого часу валували на захід монгольські юрмища.

Відпочивши кілька днів, я зробив низку візитів до найвищих урядових представників, яких налічувалося аж вісім. Губернатор був маленький і худий маньчжур із пружною ходою та меткими рухами. Він мав дивну звичку чмихати й гикати, надто коли вимовляв якусь звичайнісіньку ввічливу фразу. Либонь, це була одна з гарних манер у Пекіні, де він виріс. Сміючись, він розповів, що дістав звістку про моє перебування в Китаї під іменем Ма-да-хан, а потім я вигулькнув у Кульджі вже з прізвищем Ма-ну-ер-хей-му.

Про фаньтая, начальника фінансів, у мене склалася думка як про приємного і добре обізнаного з життям Європи чоловіка. Стверджували, що він — найлютіший у провінції здирник, а ще в нього немолода мати! Цей факт усе пояснював, адже по її смерті йому доведеться залишити посаду на три роки. Інші мандарини теж були дуже ввічливими і освіченими.

Відвідав я і принца Цзай-Лян-Фу-Ко — одного з провідних фігурантів боксерського повстання, на все життя висланого до Урумчі. Поводився він весело, невимушено й природжено-поважно. Важко було собі уявити, що цей високоосвічений чоловік пов’язаний із рухом, який мав на меті попросту позбавити життя європейців Китаю. Принц запросив мене обідати на свою заміську віллу, де в затінку кущів та дерев стояла прохолода. У його товаристві я відвідав близький завод боєприпасів і монетний двір, розташовані в одному будинку. На заводі боєприпасів верстати простоювали, а максимальна кількість продукції, як мені сказали, — 50 набоїв на день! На монетному дворі карбували срібні монети, які поступово мали заступити тканинні «банкноти» із гарним написом і печаткою. Ці «банкноти» були просочені олією і неприємні на дотик — просто зобов’язання, видані приватними торговельними домами, а не пущені в обіг урядом, а отже, вони майже не мали вартості. Якщо людина хотіла мати платіжний засіб, який ходить повсюдно, вона мусила придбати спеціальний срібний зливок, у формі якого, трохи напруживши уяву, можна роздивитися корабель. Від нього в міру потреби відламували більший чи менший шматок, який китайські купці надзвичайно точно й елегантно зважували. За дрібні гроші правили мідні монети з діркою, нанизані на поворозку. Цими дрібняками було важко й вельми незручно користуватися, адже переносити навіть невелику суму мусив не один чоловік.

Коли ці вісім мандаринів прийшли разом у відповідь на мій візит, подвір’я консульства зарясніло екіпажами й паланкінами. Поміж мандаринами завжди панує дивна дисципліна. Молодший ніколи не порушує прав старшого, і між ними ні на мить не виникає вагання, коли вони сідають за стіл чи виходять у двері.

У столиці провінції, звичайно, можна було побачити більше підсумків розпочатих реформ, аніж деінде. У військовій і навчальній сфері вже було чимало здобутків. З’явились офіцерські курси, незабаром мав відчинити двері трирічний кадетський корпус. Невелику кадрову частину т. зв. війська лучжин сформували за зразком підрозділів із провінції Чжилі. У маневрах уже було помітно науку Маньчжурської війни, але зброя була старою. Я дістав нагоду відвідати й кілька початкових та середніх навчальних закладів, де впадала в вічі нестача вчительського складу й навчального приладдя. Багато точилося розмов про проект залізниці і нібито величезні мінеральні багатства Тянь-Шаню.

Ісмаїл, мій супутник, віддано прослуживши майже рік, розпрощався зі мною в Урумчі. За винятком Луканіна, в моїх помічниках лишилися самі китайці. Незважаючи на численні вади Ісмаїла, найбільшою з яких була неохайність, він мені подобався, і я сумував за ним і за його чудовим пловом. Утім, новий кухар Чжан теж добре давав раду зі своїми обов’язками.

Після місячної зупинки ми вирушили до Гучена, розташованого на віддалі близько двохсот кілометрів на схід. Перед містом нам зустрівся караван із 500 верблюдами, яких вели китайці. Він перевозив зброю й боєприпаси з Пекіна до Кульджі. Часом на верблюді сидів, погойдуючись, офіцер чи зброяр. У цій колоні панували дивовижна тиша й лад. Під охороною десятка офіцерів та зброярів — не було видно жодної рушниці! — караван зі зброєю здійснив тримісячну поїздку через усю державу! Дивлячись на це, я подумав, що небагато є країн, де таке могло б трапитися.

Гученський базар, який нічим не відрізнявся від інших на цій північній дорозі, я змальовую в щоденнику ось як:

До моєї програми входило картографування гірської стежки, яка тяглася на сто кілометрів від Тянь-Шаню до південного міста Турфан. Отже, знову доводилося переходити через хребет. Більшість свого спорядження я послав двома гарбами, а сам із рештою своїх людей і шістьма винайнятими віслюками, які везли пакунки, вирушив гірською стежкою. Перехід через Тянь-Шань був тепер коротшим і не таким обтяжливим, зате краєвиди лишалися грандіозними. Через неповний тиждень, 24 вересня, ми дісталися до Турфана, знову опинившись біля Шовкового шляху і серед сартів.

Один із найцікавіших спогадів про Турфан — спогад про маневри міського гарнізону, вояки якого теж, до речі, здавалися передчасно постарілими. Замість звичних команд тут подавали сигнали прапорцями і барабанами. Усе це нагадувало балет, діялося точно і з прагненням до театрального ефекту. Стрільба по мішенях із примітивних шомполок не витримувала жодної критики.

Наступною метою було місто Баркель на північному схилі Тянь-Шаню. Тристакілометрова дорога проходила через гори на схід. Серед пам’яток старовини на шляху найцікавішими були руїни міста Ідикут-шарі, відомі з систематичних розкопок німецького мандрівника-дослідника Ґрюнведеля. До облупленого муру тулився вельми скромний заїзний двір, де я оселився, як і багато європейців до мене. На стінах висіли відгуки, скажімо, Grand Hôtel Sabit, Räuberhöhle чи Cuisine recherchée, якими господар, хвалькуватий сарт, дуже пишався. Дорога в горах була добра, перевал не дуже високий, однак через дошкульний вітер і дедалі дужчий мороз поїздка вийшла дуже стомливою. Мою увагу звернули на те, що на північних схилах Тянь-Шаню досі трапляються дикі коні Пржевальського, Equus przewalskii, і якось увечері я при місячному світлі розгледів на великій віддалі кількох цих лякливих тварин, які, здається, їли траву на галявині.

До Баркеля, центру худібного району, ми прибули в середині жовтня. Місто справляло враження бідного й занепалого. Утім, похмурі виднокола трохи зм’якшувалися кількома старими храмами з ефектними даховими лініями, малюнками і різьбленням на деревині. Крім того, звідти був надзвичайно гарний краєвид на величний білий тянь-шанський кряж.

Моя поїздка до міста Гамі й далі пустелею Гобі до міста Ансі, розташованого за 400 кілометрів від Баркеля, пройшла знову, вшосте і востаннє, через Тянь-Шань — цього разу в південно-східному напрямку. Від дужого вітру на перевалі захурделило, їхати було вельми важко. Невдовзі гарби загрузли на завіяних снігом поворотах. Грошима й умовляннями я на поштовій станції роздобув нам на підмогу двох індивідів зі слідами куріння опію на обличчях. Обидва взяли з собою по неоковирній лопаті. Що вище ми сходили, то глибшим і густішим ставав сніговий покрив. Незабаром гарби довелося звільнити від запрягу і потроху перевозити клунки з речами тягловими кіньми. У китайському храмі на вершині перевалу вдалося роздобути ще кілька лопат. Цілими годинами довелося трудитися в поті чола, щоб затягти гарби догори, а коли ми почали підупадати на силі, я погрозами й грошима спонукав трьох китайців, які отаборилися біля храму, попрацювати лопатами навперемінно з нами. Аж через 12 годин гарби опинилися на вершині, а ми заночували в храмі. Весь наступний день пішов на переміщення валки до південного виходу перевалу.

Погоничі-китайці, здавалося, ніколи не журились і щоразу, коли я до них звертався, відказували з усмішкою, дивовижно невтомні й задоволені. Платня їхня була невеликою, харчу, як я помітив, вистачало зовсім трошки. На день — миска міену[11], а якщо вони отримували дві, то аж сяяли. У південному Китаї, я чув, денна порція — така сама кількість рису. На дверях, стільцях і на кінчиках палиць надворі я бачив повно сушеного міену. Неважко постачати армію, яка би вдовольнялася такою скромною поживою!

Під час одного з перепочинків я розговорився на тему реформ із двома досить молодими офіцерами й кількома вояками. Сенсу змін вони геть не зрозуміли і припустили, що їх наслідком буде лише зростання впливу іноземців. Удову-імператрицю вони вважали мудрою жінкою, яка, звісно ж, упоралася б із Юанем Шікаєм, якби його не підтримували іноземні країни. Доти я вже чув схожі висловлювання від китайців із таким освітнім рівнем.

Після того як я побув якийсь час у Гамі, яке сотні років було важливим форпостом боротьби проти монголів, почалося одноманітне мандрування пустелею Гобі. Вона складалася з неозорих гравійних пустищ і широких пагорків, на яких годі було помітити бодай травинку. Величний Тянь-Шань поступово зник у далечіні. Я не міг не відчувати певного розчарування, коли по одинадцятиденних мандрах у пустелі прибув до занепалого Ансі. Я за життя не бачив безрадіснішого міста, а зараз там було ще й холодно. Маленьке Ансі, в якому сполучалися північний і південний маршрут Великого шовкового шляху, мабуть, бачило й кращі дні.

Узявши такий потрібний день відпочинку, я завернув до оази Дуньхуан за 100 кілометрів на південний захід. Вона дуже нагадувала густіше заселені терени Кашґарії, хоч там і мешкало інше населення з іншими методами будівництва. Місто Су-ло-хо над однойменною річечкою було багатолюдним. Тут теж існував поширений у Маньчжурії звичай обгороджувати будинки кількасажневим муром, часто з чотирма наріжними вежами, і вони нагадували справжнісіньку фортецю. На протилежному березі були залишки фортечного муру, який оточував чималу територію. Подейкували, це місто-фортецю заснував славетний генерал кавалерії імператора Ханя Чжоу Пан Чжао, який наприкінці першого століття нашої ери придушив усі повстання в оазах над Таримом. Ефектні руїни були також на захід від Дуньхуана.

У Дуньхуані мені розповіли про унікальне зібрання документів, кілька років тому знайдене священиком-китайцем. Воно пролежало понад тисячу років у старому архіві, заховане в замурованому проході в скелі. Я не мав достатньої компетенції, щоб дослідити цю знахідку, та і взагалі в жодному разі не брався б до цього, але тут дізнався, що має приїхати французька наукова експедиція, яка це робитиме. Утім, невдовзі цю «печеру тисячі будд» дослідив англійський учений сер Аурель Стейн; саме він дістав змогу раніше від інших проглянути незрівнянно цінні документи, які пролили світло на історію Китаю та Центральної Азії.

20 листопада я знову приїхав до Ансі, де ми й самі відпочили, і дали відпочити коням. Зупинка стала в пригоді й дала змогу впорядкувати папери. Буря й мороз змусили працювати в чотирьох стінах, і довелося пожертвувати двома свічками зі свого мізерного запасу, щоб освітити вутлий покій серед білого дня.

Ми поїхали далі в мороз, при холодному вітрі, який просякав крізь шубу й валянці. Протужившись вісім важких діб на завіяній снігом дорозі часто аж у двадцятиградусний мороз, прибули до Цзяюйґуаня, маленького міста-фортеці в провінції Ґаньсу. Крізь величезну браму Великого китайського муру я верхи проїхав до власне Китаю.

Китайський мур я уявляв собі значно розкішнішим: навряд чи вже й самі китайці розуміли, що цей непоказний глиняний вал із вежами через певні проміжки слугує для захисту держави. Цю частину муру було збудовано приблизно за 100 років до Р. Х., коли китайці остаточно зайняли західні частини провінції. Головна ділянка, яка тяглася від Чжилійської затоки східніше Пекіна до сходу Ґаньсу, з’явилася у 215 році до Р. Х., коли Ші Хуанді, творець імперії, об’єднав низку фортець. Там, де я крізь нього проїхав, мур побільшав до розмірів оборонної споруди, яка мала довжину 2400 кілометрів і століттями відповідала призначенню: захищала державу від нападів монгольських кочових народів. На початку XIII століття Чингісхану довелося тупцювати на місці два роки, атакуючи Пекін з півночі, аж поки він зумів подолати мур.

Розповідали, що Ші Хуанді зробився настільки ненависним під час будівництва, що йому спорудили зразу кілька могил, аби не дати розлюченому народові сплюндрувати саме ту, де він спочив.

Символічного значення для китайців цей мур не втратив. Подейкували, що, заходячи крізь браму Цзяюйґуаня, подорожні радіють, а коли мусять іти в протилежному напрямку — заливаються рясними слізьми.

Невдовзі по тому, як ми проїхали крізь браму, в зоряному зимовому вечері залунали тягучі мелодії відбою, а за ними — гарматні постріли, які закликали порядних громадян поквапитися додому. За хвилину я виразно почув, як китайську державу було замкнуто п’ятьма брамами на рейках. Ми всі сиділи під замком!

1 грудня ми прибули до окружного міста Сучжоу, розташованого посередині між Пекіном та Кульджею. По прямій віддаль до столиці держави становила 1500 кілометрів, на місцевості — куди більше. Імператорські гінці начебто долали цей шлях за 9 діб, але при цьому часто й гинули — то були люди, ладні за відповідну ціну пожертвувати своїм життям. Розповідали, що гінців обкручували шворками, щоби м’язи ліпше витримували дорогу. Так їх обвивши, садили в сідло, і вони їхали верхи до наступної станції, де службовці сідлали найшвидшого скакуна, щойно чувся дзвоник гінця. Після того як гінець прилітав на подвір’я, його садовили на іншого коня, а далі знову гайда в дорогу, скільки витримає одежина. Служба гінців була спадком створеної в ХІІІ столітті Хубілай-ханом монгольської поштової системи з 200 000 коней під назвою джам, швидкість якої викликала захват у Марко Поло.

У Сучжоу люди жили, як у військовому таборі. Місто було сповнене щойно завербованих вояків із осучасненого війська Юаня Шікая, яких наполегливо муштрували офіцери та унтер-офіцери перед виряджанням до Кульджі. Тепер я вперше побачив конкретні результати військових реформ. На свою втіху, я зустрів молодого римо-католицького місіонера, голландця з походження Йос. Ессенса, якому дуже вдячний за чимало цінної інформації.

Я мав намір поїхати в гори на південь від Сучжоу, щоби познайомитися з тангутами — цікавим племенем тибетського походження з величною історичною минувшиною, яке свого часу панувало над цими тепер уже китаїзованими теренами. Але винайняти коней було важко, і мені довелося відмовитися від цього наміру. Я згодом зустрів тангутів на сході провінції Ґаньсу.

Замість того щоб триматися великого караванного шляху, який вів до Ґаньчжоу, я вирішив проїхати через містечко Цзинта, розташоване за 50 кілометрів на північний схід від Сучжоу. У Цзинті я запізнався з новим для себе типажем — молодим представником тутешніх реформаторів. Син мандарина Цзень набув знань у Європі, гостюючи у дядька, який працював посланцем у Берліні. Розмовляв він страшенно ламаною німецькою, проте за кілька років намірявся здобути вищу освіту, маючи цю перевагу — знання європейських мов. Цзень заявив про свою певність у тому, що через два-три роки від старої системи нічогісінько не лишиться — навіть жодного мандарина в Сіньцзяні. Японці, гадав він, ніколи не посядуть панівного становища в Китаї. Їх поки запрошували сюди на посади вчителів чи радників замість європейців, які виконували ці обов’язки раніше, лише тому, що це коштувалодешевше. Китаєм у майбутньому керуватимуть китайці — але ті, що здобули західну освіту.

Помітивши, що китайці сміються з мого прізвища, записаного в посвідченні особи, яке надійшло з Сучжоу, Цзень написав на ста візитівках великими каліграфічними літерами «освічений фін Ма-ну-ер-хей-му». Перший склад можна було передати трьома способами. У Кашґарі мені записали «ма», що означало «кінь». У пекінському паспорті «ма» передали закарлючкою, яка означала дуже шанований у Китаї камінь нефрит. Цей варіант теж вельми пасував для імені, хоч і не був таким милозвучним, як перший. Третє «ма» було лайливим словом, а що саме його записали в отриманому з Сучжоу посвідченні, то Цзень волів виправити помилку.

Різдво я справив у Ґаньчжоу. Моїм подарунком стала пачка серпневих газет, надісланих навздогін консулом із Кульджі.

Блукаючи поблизькими горами, я познайомився з двома первісними племенами, які там мешкали, — сари-югурами і шира-югурами. Про їх існування було відомо, але серед них іще не побував жоден науковець. Ці знайомства стали напрочуд цікавими й корисними.

Сари-югури були пастушачим народом, який мешкав у постійних оселях і мав єдиний промисел — скотарство. Їхнє село складалося з близько сорока побудованих за китайським звичаєм бідних, але охайних будинків. На більшості висів білий прапор із заклинаннями для захисту від хвороб.

Вулична робота, як я помітив, лежала переважно на жінках, а в будинках частіше можна було побачити чоловіків, які виготовляли кошики і в’язали спицями. Кошики були грубі, за спиці правили цупкі стеблини. Жінки ткали довгі вузькі шматки примітивним ткацьким верстатом, встановленим на подвір’ї. Одяг був здебільшого з домотканого матеріалу, якісного, хоча й грубого. Чоловіки ходили в китайських шапках чи монгольських фетрових капелюхах. А взагалі і чоловіки, і жінки вбиралися в довге хутро, підперезане сірим, червоним або синім поясом, і в просторі матер’яні чи шкіряні штани з підв’язаними широкою стрічкою холошами. На ногах вони мали грубі шкарпетки й черевики китайського типу, часто з халявами з синьої тканини. Спідньої білизни не носили. Жінки заплітали довгі коси, на яких пов’язували довгу смужку матерії, прикрашену срібними обкладками, рясними коралевими швами, скляними кульками й кам’яними перлинами. Продовжувався цей стрій рядом нанизаних блискучих мідних кілець і великою металевою головкою та китицею, що висіла на ній, спускаючись майже до підлоги. Весь одяг носили на собі, іншого не було, за винятком хіба що деяких легких одежин на літо.

Харчувалися сари-югури переважно борошном і крупами. Барана забивали лише на свята. Розповідали, що святкування тут невеселі, ані музики, ані танців, ані співу. Мене запевнили, що не існує югурських пісень і що плем’я не має жодних музичних інструментів. Про духовну поживу годі й казати. Нечисленні лами, літературною мовою яких була тангутська, не знали про югурську писемність і не могли нічого розповісти ні про походження племені, ані про те, як воно жило раніше.

Порівняно з сари-югурським селом, кочове господарство шира-югурів, яке складалося з трьохсот наметів, мало заможний вигляд. Тутешні люди здавалися і пильнішими, і веселішими. Багатий просторий храм лами нагадував той, що я бачив у долині Текесу. Тхумун, держслужбовець і ватажок племені, керував своїми підданими, обіймав посаду судді, розподіляв податковий тягар тощо. Про походження шира-югурів я теж нічого не довідався, адже документи, які б могли пролити світло на це питання, за оповідями, згоріли під час дунганського повстання. Кількість населення, яку оцінювали за кількістю наметів (колись їх було три тисячі) весь час зменшувалася.

Шира-югури видавалися неохайними, проте це добре можна було зрозуміти, адже вони всю зиму мешкали в тісних і холодних наметах, значно примітивніших, ніж у більшості інших кочівних народів. Намети мали зазвичай три-чотири кроки в діаметрі й були такі низькі, що стояти прямо в них не виходило. Лише помешкання і монастир ватажка Тхумуна були з дерева. Ну а взагалі щодо охайності — мені здалося, що шира-югури чистять господарське знаряддя ліпше від калмиків, та ще й, на відміну від них, умиваються. З худоби в них були переважно гарні яки.

Чоловіки й жінки мали однакову одежу — короткий кожух, що ставав іще коротшим від того, що був підперезаний поясом і надимався, утворюючи немовби величезну кишеню. У цього кожуха був стоячий комір із нашитою зовні червоною чи синьою тканиною, яка вузенькими смужками облямовувала всю одежину. Пояс був із домотканої матерії, ним обвивали талію двічі, а повислі кінці заводили назад. До мідної пряжки чіпляли металеві піхви з ножем, паличками для їжі, а часто і з кресалом та кременем чи ще чимось корисним. З-під розстебнутого коміра часто проглядала літня одежина. Вбрання доповнювали просторі штани з бавовняної тканини чи зі шкіри, поверх яких було натягнуто китайські «конусні» штани з того самого матеріалу. Взувалися шира-югури у високі чоботи. Жіночий капелюх із вузьким циліндричним наголовком і прямими крисами шили зі схожої на парусину білої тканини. Криси були обтягнуті червоною тканиною. Свій головний убір жінки носили кокетливо набакир. Волосся розділяли на три коси; одна з них звисала просто з потилиці і мала на рівні шиї вплетений кістяний ґудзик. Інші дві було затягнуто в пласкі мідні петельки з декоративними застібками. Ґудзикуваті емальовані прикраси висіли так низько, що майже торкалися землі.

Основною тутешньою поживою були, як і в інших кочових народів, чай, присмачений сіллю, маслом і молоком, борошняні та круп’яні страви. Для урочистих заходів заколювали тварину й варили м’ясний суп. Шира-югури їли паличками. Коли їх не було під рукою — витісували нову пару з дров. Їли вони охайно, а закінчивши, ретельно вилизували тарілки.

Загнавши худобу, шира-югури вечеряли. Після того сиділи добрих півгодини коло вогнища, яке горіло посеред намету, і напівголосно читали молитви. Картина вельми своєрідна: жінки в капелюшках набакир і з блискотливими косами пряли пряжу, чоловіки сиділи в хутряних шапках та величезних кожухах і всі бурмотіли, здавалося, одну й ту саму молитву. На ніч усі голі-голісінькі лягали на розстелену ковдру й накривалися ще однією ковдрою з овечої вовни з тканинною підковдрою або лише кожухом.

На святі, яке вождь Тхумун улаштував на мою честь, я почув різноголосий тихий спів двох жінок і двох чоловіків. Шира-югури, здавалося, теж не мають власних пісень: ті, що я почув, були монгольські, їхні гарні мелодії найчастіше закінчувалися журливо-протяглою нотою. Співаючи, пари сідали впритул і дивилися одне одному в очі, наче намагаючись відгадати, якою буде наступна нота. Раз у раз одна зі співачок, увічливо вклоняючись, подавала обіруч чашку теплої горілки котромусь із присутніх. Рухалися вони в незграбних кожухах і чоботях навдивовижу лепсько. Чоловіки пригощали м’ясом і супом дбайливо й елегантно.

На подяку за гостинність я подарував Тхумунові рушницю-берданку й на свій подив помітив, що він уявлення не має, як поводитися з вогнепальною зброєю, — адже дичина там навряд чи якась була, отож на полювання ходили дуже рідко. От грифів я бачив часто. А коли одного разу застрілив грифа, мене попросили не заносити його до хати. Я дізнався, що ці хижі птахи — гробарі шира-югурів: трупи виносять у гори і лишають грифам на харч. Якщо ті з’їдали труп за три дні, це свідчило, що небіжчик був доброю людиною.

Здійснивши антропологічні вимірювання і зробивши нотатки щодо мови, звичаїв і релігійних уявлень племені, я трохи сумно попрощався з приязним ватажком і його дітьми природи.

З Ґаньчжоу ми поїхали далі до Лянчжоу великим караванним шляхом, який у багатьох місцях з огляду на свій жалюгідний стан навряд чи був гідний цієї назви. Праворуч здіймався ряд засніжених вершин Наньшаню, ліворуч розлягалася пустеля Гобі, а Китайський мур часто підходив упритул. Відкрита місцевість не давала ніякого захисту від повсякчасного пустельного вітру.

У Лянчжоу, де стояв величенький гарнізон, для мене зорганізували парад і показову стрільбу. Енергійних реформ по них видно не було.

Цінним знайомством став католицький єпископ із північного Ґаньсу, монсеньйор Отто, який мав наукові захоплення і надав мені свої картографічні дані шляхів сполучення в провінції. І він сам, і його місіонери ходили в китайському вбранні, носили кочівницьку косу й чорну ярмулку. Дивна облямівка для європейського обличчя! Наскільки пам’ятаю, всі вони були бельгійці.

Дорога з Лянчжоу до столиці провінції, Ланьчжоу, де мешкав віце-король Ґаньсу і Сіньцзяну, привела нас ближче до гір і в хліборобні долини. Кілометрами вона йшла в глибоких виярках, часто таких вузьких, що вісь гарби аж черкала лéсову стіну. Велика кількість поворотів погіршувала видимість, але, на щастя, крім нас, більше майже ніхто не їхав цією дорогою, яка лише в деяких місцях була достатньо широкою, щоб сяк-так могли розминутися дві гарби. Люди в нечисленних возах, які нам траплялися, гучно гукали, щоб зустрічні здогадалися перечекати їх на «стрілці». У голову не вкладалося, що цій дорозі століттями вдавалося забезпечувати сполучення з західними частинами держави.

29 січня 1908 року перед нами завиднілася широка Хуанхе, тобто Жовта річка, на березі якої бовваніло Ланьчжоу. Рух на берегах свідчив, що ми наближаємося до великого міста. Понтонний міст стояв на ремонті, і сполучення здійснювалося поромами, на яких аж роїлося людьми в чорному та синьому вбранні. Таким переправилися й ми.

Було приємно заїхати верхи в масивну міську браму, почути, як цокають копита по вулиці, встеленій величезними плитами, і знову пробратися на базар, де кишить людьми і возами. Чотири темних нещасних кімнати в сараї поблизу західної міської брами — це найліпше пристановище, яке нам вдалося знайти. Зате коні потрапили до просторої повітки і могли оговтатися від тягаря дороги. А що я почувався кволим, то відразу вклався спати.

Так збіглося, що відразу по моєму приїзді настав китайський Новий рік, і, вийшовши на вулицю наступного дня, я ледве впізнавав місто. Крамниці стояли зачинені, а передні колони й двері будинків було прикрашено ієрогліфами на білому папері, ліхтарями та іншими паперовими оздобами. Жінок я не побачив узагалі. На вулицях великими гуртами сновигали чоловіки, скрізь їздило повно елегантних екіпажиків. На сонці виблискувало окуття шор, оброті було прикрашено крикливобарвими паперовими квітками і шовковими стрічками, по бруківці мчали тлусті ослюки з граційними ногами, а ліворуч від них бігли, підганяючи, простоволосі візники. У віконці екіпажу, бувало, показувалася жінка в шовках, а на голоблі сидів святково вбраний слуга і тримав під пахвою великого сап’янового портфеля з візитівками. Навіть традиційне було опристойненим і вишуканим. Перехожі спинялися, щоби привітати одне одного урочистим уклоном «чжинан».

У цій юрбі, одягнутій у шурхотливий шовк, важко було впізнати вчорашніх китайців-нечупар. Але яка й тепер однаковість! Усі, від мандарина до вуличного крамаря, були на один штиб. Той самий одяг, та сама поведінка, ті самі обов’язки! Класові відмінності незрівнянно менше впадали в вічі, ніж у Європі. Усі люди в святковому вбранні могли здатися мандаринами, якби повз них інколи не пропливав синій, червоний чи зелений паланкін, перед яким крокували слуги з червоними парасольками і всілякими клейнодами.

Свята тривали понад два тижні, і весь час стояв оглушливий гармидер, що його китайці називали музикою. Вулицями ходили колективи музикантів-аматорів із барабанами й металевими тарілками в супроводі густої юрми шанувальників. Одна з таких процесій щодня збиралася під моїм вікном. Перед тим як вирушити далі, музики годинами вправлялися у грі з шаленою енергією. Зайве казати, що під час насолоджування цим мистецтвом мій душевний стан неодноразово переходив від люті до розпачу. Щойно музики зникали, як на подвір’ї починали ляскати петарди. А що я саме впродовж тих святкових днів добрий тиждень хворів із високою температурою й нестерпним болем у голові, спині й нозі, я не міг навіть утекти від того гамору.

Святкування й музикування завершилися розкішним феєрверком і військовим парадом. Будинки й вулиці майже повністю вкрилися ліхтарями, і коли їх засвічували, все місто було на ногах. Тепер з’явилися й жінки — від дружин мандаринів до найбідніших. Ті, хто не могли собі дозволити їхати, чимчикували на куцих ногах. При світлі ліхтарів можна було мигцем побачити й гарних жінок, які ніколи не бували на вулицях у будні. Вони сиділи схрестивши ноги, частково сховані в тіні відкидного верху екіпажа.

Військові урочистості приберегли наостанок; відбувалися вони за містом на плацу, куди поквапилися всі, хто був при силі. Вервечка екіпажів завезла туди міських красунь, охочих до розваг, і народові продемонстрували карнавалізовану забаву. На плац вийшла залога. Вояки в чорних, схожих на тюрбани хустках, в одностроях такого самого кольору, з червоними ієрогліфами на грудях, а також із жовтими паперовими квітками на багнетах справляли досить кумедне враження. На плац, маршуючи в ногу, вийшли один за одним батальйони війська лучжин, навколо командирів яких майоріли лепські прапори. Після них прибули старі підрозділи чжупінь у дивних фартухових одностроях. Часом лунали якісь монотонні мелодії, просурмлені в довгі сурми. Замикали парад два кіннотних загони зі строкатими прапорами. Їхні форейтори йшли в античному обладунку, який сяяв на сонці. Коли сигнал сурми сповістив, що прибуває віце-король, військо віддало честь гвинтівками, і поміж лавами під супровід замилуваних поглядів публіки проплив паланкін з історичним обладунком віце-короля Ґаньсу. Самого віце-короля я не побачив — повагу й замилування було адресовано старому однострою! На цьому свято скінчилося. Назавтра місто знову набуло повсякденності.

Відразу по святкових днях мене прийняв віце-король Шень. Етикет прийняття і розмови був уже звичним. Репліки нагадували ті, якими я навіть у далеких закутках великої держави обмінювався зі скромними мандаринами. Хоча Шень замолоду працював у китайському посольстві в Петербурзі, він, як я помітив, не міг позбутися стандартних фраз, які були на вустах у кожного тутешнього чиновника.

З найближчих людей Шеня найбільше мене зацікавив даотай Пень. Він роками служив у Мукдені й до російсько-японської війни, і під час неї, добре знав росіян і японців і навчився цінувати сучасну техніку. Головним його захопленням була індустрія. Передовсім його приваблювала ідея побудувати залізницю до Ланьчжоу. Ставши свідком Маньчжурської війни, на якій Китаєві довелося безсило спостерігати, як дві чужі армії нищать його родючі рівнини, Пень зрозумів, що державі потрібна потужна армія. Загалом він, як я помітив, прихильно ставився до росіян (ті, на відміну від японців, що поводилися з китайцями вкрай безцеремонно, в Маньчжурії лишили по собі добру славу), але японську розвідувальну службу підносив до небес. Відразу по тому як японці зайшли в Мукден, до нього завітав один із їхніх генералів, чиє обличчя здалося Пеню знайомим. Виявилося, що раніше генерал керував одним із міських борделів. Il n’y a pas de sale métier, il n’y a que de sales gens!

Здобутки в царині реформ здавалися лише чимось підготовчим. Чженчжоу, кінцевий пункт залізниці, лежав за 850 кілометрів від Ланьчжоу, і віце-король гадав, що до столиці провінції залізниця дійде хіба через 20 років. (Вона не дійшла туди ще й понині!) За цих обставин навряд чи був сенс казати про принципове рішення подовжити залізницю до Урумчі. Лишилися нерозвіданими й можливості використовувати річку Хуанхе як транспортну магістраль. Усе ж таки в Ґаньсу без шляхів сполучення не могли розвиватися ні гірництво, ні промисловість, для яких принаймні вже виконали частину підготовчої роботи. Було знайдено чималі мінеральні поклади, кілька з них — поблизу Ланьчжоу, і вже начебто замовлено шахтні машини, які незабаром мали надійти.

У реалізації військового плану існували деякі здобутки, і в цій царині підсумки вжитих віце-королем заходів здавалися мені значними. «Військові маневри» китайців, здавалося, складаються з повільного маршування на дуже зігнутих ногах, крісових хватів і різних перешикувань. Зброя застаріла, тактичних навчань не було. У цивільних навчальних закладах ефект від реформ теж був слабким. Скрізь бракувало керівних сил і коштів. Для боротьби з курінням опію теж не робили нічого особливого. Раз у раз з’являлися повідомлення, що чиновників, які вживають опій, буде звільнено з посади упродовж стількох-то місяців, а вояків — негайно, що торгівля опієм потрапить під повну заборону і т. ін., проте нічого такого не сталося. Спроба «пропаганди тверезого способу життя», звісно ж, не дала жодних результатів.

Високопосадовцеві, який не мав достатніх коштів, непросто було запроваджувати реформи, коли його оточували чиновники-невігласи, що часто вороже ставилися до змін. Коли щось не ладилося, він міг не сумніватися, що довгі язики вже сповістили про це центральну владу, яка не розуміла його труднощів. За кожним його кроком наглядали, і щоб захиститися від посіпак, він мусив своєю чергою стежити за грою в Пекіні. Отож навряд чи варто дивуватися, що чиновники часто діяли лише про людське око й навіть по-серйозному розпочаті реформи йшли повільно, не даючи сподіваної користі. До цих труднощів додавався ще інстинктивний завзятий спротив неосвіченого простолюду всім змінам в узвичаєному середовищі.

Вивчаючи китайське життя з ланьчжоуського горизонту, я діставав багато допомоги від міського європейського земляцтва, центральною постаттю якого був бельгієць Роб. Ґеерст, хімік на державній китайській службі. Гостини в його домівці приємно урізноманітнили моє монотонне життя. А ще я мав втіху знову побачитися з монсеньйором Отто, який розшукав мене. З ним були молоді місіонери, які працювали в Ланьчжоу: Леон ван Дейк і Ядоул. Спартанська простота і самовіддана праця, притаманні життю цих місіонерів, викликали в мене захват. Єдиною їхньою розкішшю, як на китайські умови, були комфортабельні помешкання. Тутешні церкви були збудовані в стилі бароко, трохи з китайським впливом. Католицьких місіонерів характеризувала пристосовність, а надто те, як вони розуміли й шанували китайську культуру. Їхня праця, власне, й ґрунтувалася на традиції, що сягала аж у XIII століття, коли до Китаю прибули перші місіонери.

Незадовго до від’їзду мене запросили на бенкет, що його справляв віце-король для європейської колонії. Разом із запрошеними мандаринами нас було загалом 18 душ, і ми зібралися в храмі, збудованому на честь котрогось із попередніх віце-королів. Прибуттю Шеня передували кілька гарматних пострілів. У мене було почесне місце праворуч від нього, бельгієць Сплінґердт, що сидів навпроти, міг виконувати роль перекладача, тому наша розмова вийшла менш офіційною, ніж на моїй аудієнції. Після Шеневої розповіді про свою дипломатичну кар’єру в Петербурзі в мене склалася невисока думка про можливості китайця вникнути в життя європейських країн. Щодо реформаторства він сказав, що хоче зробити більше, але бракує коштів. Поразка Росії в Маньчжурії стала, за словами Шеня, несподіванкою для китайців, які ніколи не могли й подумати, що таке можливо. Як складеться в майбутньому життя на Далекому Сході, ніхто не передбачав. «Так далеко не видно в жоден бінокль», — зі сміхом сказав віце-король.

Господаря було обдаровано величезним апетитом, тому бенкет протривав добрих п’ять годин. Присутніх розважала строкато вбрана театральна трупа, яка виступала під терликання музики. Прийшло й близько сотні непроханих гостей, які витріщалися більше на тих, хто сидів за столом, ніж на акторів.

Відправивши возом більшість спорядження до Сіаньфу великою головною дорогою, я вирушив 17 березня до славетного монастирського міста Лабран, розташованого за 150 кілометрів од Ланьчжоу на кордоні з Тибетом. Перша поїздка до окружного міста Ґочжоу проходила лисими горами й суворими долинами. Воєначальник Ґочжоу на ім’я Ма-ґа-ліан, міцний і розумний чоловік, був дунганом. Генералом він став за те, що залізною рукою придушив останнє повстання серед власного племені, яке в цих краях становило більшість.

Із дунганськими священиками я розмовляв про походження цього племені. На їх погляд, дунгани були турками, що перебралися до Китаю. Наука погоджується з ними принаймні в тому, що дунгани мігрували сюди з Центральної Азії й походять від давніх уйгурів. Ті під час турецького панування перейняли мусульманську віру. Згодом дунгани китаїзувалися в усьому, крім релігії.

Мандрівні розбійники робили дорогу на Лабран непевною, тому посадовці змусили мене взяти конвой із чотирьох вояків. Двоє з них були озброєні рушницями, а ще двоє несли на плечах величезні шаблі!

Раз у раз ми зустрічали групи прочан, що поверталися з Лабрана: дідусі з виразними обличчями в глибоких борознах зморщок, погойдуючи молитовними млинками[12], бурмотіли молитви, слідом за ними йшли напівголі бабці зі зморшкуватими обличчями, немов укритими темно-брунатною пергаментуватою патиною. Прочанський костур увінчувався тризубом, під яким було почеплено торбинку з червоної чи жовтої тканини.

Привілейованим населенням були тангути. Про їхнє давнє панівне становище досі нагадувало войовниче вбрання: навіть у полі вони тримали на поясі довгий меч. Оселі в тангутів мали пристойніший вигляд, ніж у китайців, і були незрівнянно ліпшими, ніж у сартів.

Увечері 25 березня переді мною завиднівся Лабран, чиї численні позолочені дахи і вершини веж виблискували при вечірньому сонці. Мене здивувало, що монастир такий великий: насправді були всі підстави називати його цілим містом, адже в ньому було 18 більших і 40 менших храмів, а також, як казали, близько 3000 лам. Моїм пристановищем стало маленьке тангутське село за межами Лабрана.

Для своїх відвідин я попросив паспорт і рекомендаційний лист у ланьчжоуського даотая, однак, попри численні обіцянки, він чомусь не виконав мого прохання. Отож я вирушив у дорогу зі сподіванням, що ці документи видасть мені ґочжоуський мандарин. Паспорт він мені справді оформив, а от рекомендаційного листа мав написати його начальник, який мешкав у Сюньхуатині, й він не встиг дійти до мого від’їзду. Важко сказати, як би його відсутність уплинула на мої відвідини монастиря.

Я пішов до двох найстарших лам, щоби попрохати дозволу на візит пошани до ґеґена, втілення Будди, і на відвідини храмів. Душпастирі буквально розтанули в усмішках та уклонах. Я подарував їм по новесенькому хадаку[13], по коробочці нюхального тютюну і дзеркалу, а у відповідь отримав два потертих хадаки. Увічливо всміхаючись, один із лам повідомив, що ґеґен захворів, але аудієнцію можна дістати, якщо я трохи зачекаю. Мої подарунки він принаймні взяв, щоб одразу занести адресатові. На широкий хадак я виклав шматочок шовкової тканини, годинник із малюнком на корпусі, срібний ланцюжок і просту каблучку, яку зняв із пальця для підсилення ефекту. Коли я вже втомився чекати, повернувся лама. На жаль, ґеґен не мав змоги прийняти мене, але в храмах я зможу побувати назавтра, і для цього мені призначено ламу за поводиря.

Увечері до мене прийшло двоє лам, які вручили великий шкіряний мішок із мідними монетами і здивувалися, коли я не взяв грошей, а захотів отримати лише хадак, який додавався до подарунка. Пояснення, що гроші відповідають доброму запрошенню на обід, не допомогло, і лами пішли собі, однак невдовзі повернулися, несучи добрячу кількість м’яса, від якого я не міг відмовитися.

Назавтра я почав обхід у товаристві призначеного поводиря. У низьких кількакілометрових галереях, які оточували монастирський комплекс із трьох боків, було встановлено один при одному великі молитовні млини. Їх обертала сила-силенна прочан, які походжали довкола. Це механізоване моління вони раз по раз уривали, щоб уклякнути і, витягши руки, розпластатися в поросі. Часом було видно ламу, який виконував ті самі рухи, надягнувши на праву руку захисну рукавицю.

З галерей ми вийшли на ринковий майдан, куди тангути з довколишніх сіл привозили яками товари. У численних жіночих кісках висіли прикраси, які мало не сягали землі, молоді чоловіки справляли враження у своїх окантованих широкими червоними стрічками кожухах, рукав яких тягнувся в поросі. Кашкети їхні було збито назад і набакир, на грудях висіла прикрашена срібною карбівкою, коралями та іншими барвистими камінцями скринька з молитовними аркушами й розмаїтими ліками, у вусі блищало срібне кільце, на шкіряному поясі красувався величезний меч, а на ногах — червоно-зелені ботфорти. Юрба поводилася надзвичайно вороже: вона сичала, свистіла, сміялася й плескала мені в долоні — останнє теж було аж ніяк не виявом прихильності, а способом відігнати лихих духів, яких нібито несе з собою чужинець. Зненацька біля мого вуха продзижчав кинутий ззаду камінь.

Чимало храмів були двоповерхові й мали вікна з чорними шпичастими рамами, які надавали будівлі пориву у височінь. У першому відвіданому храмі було позолочене зображення сидячого Будди два поверхи заввишки. Перед ним стояв ряд декоративних речей із карбованого срібла, трохи збоку — якісь чашки (частина з них із павичими перами), далі — великий таріль, а в ньому запалений ґніт свічки у жирі і т. ін. Дах тримався на подвійному ряді колон; на них висіли вузенькі пістряві шовкові стрічки та інше ткання темних, гарних кольорів. Унизу біля вівтарних колон сиділи страхітливі бронзові леви. З даху звисали стрічки, скріплені в трубочки, що й самі видавалися масивними колонами, доки їх не хитнув вітер. У нішах задніх і бічних стін, що сягали від підлоги до стелі, було поставлено маленькі зображення Будди, яких, казали, було близько тисячі. Парадні двері мали гарно зроблене мідне позолочене окуття.

Ми завітали ще до двох храмів, але наступний замкнули в нас перед носом і не відчиняли, як ми не просили. Тут нас оточив гурт ворожо налаштованих лам. Тим часом троє старих лам ходили довкола храмів, бурмочучи молитви і перебираючи чотки. Їхні захирілі постаті в тогах скидалися на привидів, посланих стерегти двері до святилища. Наступна спроба потрапити до храму теж була невдалою. Сподіваючись утомити допитливих спостережників, ми блукали з провулка в провулок. Коли ми знову спробували щастя, нас зустріли зачинені двері, а ззаду просвистіли два камені. Ми саме переходили якийсь майдан, коли скінчилося богослужіння в довколишніх храмах. Зусібіч замурашіло вбраними в червоне ламами, і знову мене привітали свистом і шпурлянням каміння. Утім, мені вдалося зайти до одного з храмів край майдану, але коли ми вийшли звідти, натовп не розійшовся, і коли ми подалися далі, він знову рушив слідом. Проводир ставав дедалі неспокійнішим і зненацька спитав, чи не відвідаю я одного знатного ламу, який уже побував у мене напередодні. Ми, мовляв, випадково опинилися коло самих його дверей. Перш ніж я встиг відповісти, він відчинив браму, тоді моментально зачинив її, ще й замкнув на засув.

У великій, світлій і надзвичайно охайній кімнаті її господар, один із тридцяти «святих» лам монастиря, привітався зі мною й запросив сідати за довгий стіл, на лавах за яким уже сиділо чимало ченців. Господар умостився сам-один за столиком на узвишші біля задньої стіни, але це не заважало йому брати участь у жвавій розмові. Після трапези я скористався нагодою, щоб заявити протест з приводу того, як зі мною поводилися, однак через те що реакція господаря виявилася такою самою ухильною та ввічливою, як і його дрібна персона, я розсердився і попросив сказати йому, що маю на думці сідлати коня й їхати геть від ґеґена і взагалі з монастиря. Коли я вийшов на майдан, він був порожнім, і відтоді мов водою змило всю недружність із киданням каміння та іншим цькуванням.

Назавтра, 28 березня, я поїхав далі, відчуваючи все ж таки, що виробив собі якесь уявлення про Лабран. Тішило мене й те, що вдалося купити кілька цікавих тибетських речей.

Наступною метою було місто Сіаньфу, столиця провінції Шеньсі. Я не поїхав головним шляхом через Ланьчжоу, а вибрав вужчу дорогу, яка проходила через міста Таочжоу, Мінчжоу, Ніньхуань, Цзиньчжоу і Чженьнань. То була поїздка майже на 700 кілометрів. Перший денний перехід привів нас до тангутського села, де я вирішив заночувати, хоча мій проводир-дунганець запевняв, що це неможливо. Йому довелося неодноразово перелізати через мури до замкнутих будинків, аж поки нарешті після перемовин, яким, здавалося, не було кінця-краю, він домігся того, що одна брама відчинилася. У мене виникла підозра, що вибрано цей будинок навмисно, щоб мене налякати, адже на порозі стояв прокажений. Він мав такий жахливий вигляд, що я б таки подався до іншого села, якби темрява не змусила вдовольнитися тим, що є, — великою кімнатою, де мешкали ще й дві корови та кінь. Прокажений мусив іти спати надворі. Я влігся на ковдру, розстелену на двох узвишшях-кана. Удосвіта прокинувся від того, що прокажений тягнув до себе одне з них, — я проспав цілу ніч у його ліжку! Інкубаційний період прокази становить 3–10 років, тому я досить довго жив у неприємному чеканні.

А коли ввечері ми розмістилися в сараї поблизу ламського монастиря Кадія, нас оточила юрба з кількох десятків надзвичайно зухвалих лам. Я саме робив креслення, то й попросив шановну публіку дати мені спокій. Однак прохання не допомогло, і незабаром на косогорі, під яким стояв сарай, аж кишіло вбраних у червоне лам, які, коли я виходив, вітали мене кількома прицільно кинутими каменями. Щоби припинити глузування, я зробив із дробовика один постріл у повітря й відразу другий — у землю поблизу поважного лами, який саме перед тим влучив каменем мені в ногу. Подвір’я і схил умить спорожніли. Чоловік, якого я послав до старійшини монастиря сповістити про те, що сталося, повернувся з повідомленням, що настоятель пообіцяв перерізати горлянку ламі, який поцілив у мене каменем.

Мене неодноразово попереджали, що про дорогу, якою я їду, ходить недобра слава через грабежі. Поводирі розпрощалися зі мною, останнім зник і особистий охоронець, озброєний мечем завдовжки з нього самого, який і мав супроводжувати мене до Таочжоу. Я роздав своїм людям усе хоч трохи схоже на зброю й нещодавно придбані етнографічні експонати, зокрема тангутський меч і рушницю без набоїв та ґноту, щоб додати їм упевненості. Проте ані розбійників, ані захоплених караванів не було. Лише буря вила в безлюдній місцині, здіймаючи хмари куряви. Незабаром ми знову опинилися в приємніших краях, дорога пролягала поміж лесовими пагорбами, де оброблювані укоси ступнево сягали аж до вершин горбів. Жодного дерева не було видно в цій типовій китайській місцевості; її одноманітність побільшував густий туман, який згодом перейшов у дощ. Погана видимість укупі з жалюгідністю дороги дуже ускладнили креслення мапи. У східному Ґаньсу характер ландшафтів змінився, однак і там погода стояла така, що я не міг зафіксувати в фотографіях цю місцину, найсуворішу й наймальовничішу з побачених у цій провінції.

Я проминув Фенс’янь та деякі інші містечка. Для них були характерними більшою чи меншою мірою облуплені глиняні мури з зубчастим бруствером. Вулиці в них перетиналися перпендикулярно, як і завжди в Китаї. Одноманітна поїздка скінчилася 28 квітня в Сіаньфу, великому місті з населенням 700 000 мешканців.

Пробувши повних два тижні в Сіаньфу, я дістав змогу ознайомитися з започаткованими там реформами. Найпомітніших результатів було досягнуто в навчальній та військовій сферах. Тут було чимало і вищих, і початкових навчальних закладів, розміщених у пристойних будівлях. Шкільні бібліотеки й колекції були добре укомплектовані, на багатьох спеціальностях викладали японці. Найбільше мене здивувала наполегливість, із якою учні виконували гімнастику, маршування і муштру, — це було геть новим у Китаї. Перевага шеньської школи над ґаньсуською найкраще оприявнюється в тому, що в Ґаньсу учням платили стипендію, тимчасом як у Шеньсі вони самі мали платити за навчання.

Шеньські військові частини були з усіх поглядів попереду ґаньсуських. Я бачив їхню чітку муштру, але виникало враження, наче нове військо успадкувало від старого це захоплення парадом та інсценуванням. Казарми були охайними. Китайців туди пускали лише з особливого дозволу, а ось європейців — запросто.

Сіаньфу розташоване посеред хлібородної рівнини, яка тисячоліттями добре родить, але часом переживає і неврожаї, коли трапляється затяжна посуха чи виходить із берегів Хуанхе. Розповіді про життя в минулий голодний рік були приголомшливими. Ситуацію погіршила жадібність мандаринів; сталося так, що вони завадили народові отримати, наприклад, пожертви, надіслані з Америки для зменшення скрути. Рис, що його за розпорядженням уряду завозили з півдня, був обтяжений такими великими транспортними витратами, що його ціна підскочила донезмоги. Люди мерли з голоду, а рис гнив. Дітей тоді вбивали, а жінок продавали за безцінь.

Згідно з давніми китайськими хроніками, в часи панування династії Хань, коли Сіаньфу було столицею держави, пишнота і розкіш тут були більші, ніж деінде. Якби котрийсь китаєць, роблячи нотатки стосовно сучасного життя, змальовував своєю мовою квітів службові помешкання мандаринів із просторими подвір’ями й колонадами, їхні вояжі в супроводі вбраних у червоне вояків, які несуть клейноди, а також храми з величезними позолоченими образами, описи, напевно, теж вийшли би грандіозними, і майбутні читачі не здогадалися б, що палаци здебільшого були простими глиняними будинками, вояки — обшарпанцями, а вулиці — смердючими морями багна й пороху.

Про епоху розквіту Сіаньфу нагадували кургани в просторому полі за межами міста. У деяких імператорів були величезні могили. В менших лежали тлінні останки їхніх дружин, принців, підложниць, євнухів тощо.

З визначних пам’яток можна згадати імператорський палац, названий так тому, що 1900 року в ньому мешкала імператриця Цисі, втікши від іноземного війська, надісланого для придушення боксерського повстання. Палац був колишнім яменем віце-короля, і в ньому навряд чи існувало щось гарне, крім садка. Коли імператриця виїхала звідси, її спальню запечатали і все лишили незрушеним.

У Сіаньфу мешкало багато дунганів; мусульманська частина міста була чималенькою, і там стояли гарні мечеті, збудовані в китайському, а не в ісламському стилі.

Вирушаючи з Сіаньфу 13 травня, я вибрав дорогу через село Туньхуаньфань, щоб відвідати францисканську місію. І собор, і різні тамтешні заклади справили на мене враження — надто чернича лікарня і школи. Про жорстокість, яка панувала тут у часи боксерського повстання, і про страждання місіонерів розповідали приголомшливі подробиці.

Тепер моєю метою був Кайфен, столиця провінції Хенань, розташована за 500 кілометрів на схід. Погода стояла гарна. Дорога на чималих ділянках була настільки глибоко вторована в м’якому лесовому ґрунті, що краєвид узагалі не проглядався: від руху на ній здіймалися хмари куряви, які повисали в повітрі й оповивали дорогу жовтою млою. Поблизу Сіаньфу узбіччя були облямовані жебраками, які, стоячи навколішках у поросі або з криками біжачи за подорожніми, просили милостині. Жебрацтво іншого ґатунку практикували ієромонахи, які мешкали при дорозі. Бемкнувши в почепленого дзвона чи в металеву пластину, коли наближався мандрівець, вони змушували його прохопитися зі своїх мрій, а тоді квапливо простягали тацю.

По трьох денних переходах я дістався до підніжжя гори Хуаншань. Звідти я подався до храму Наньфень, що стояв на вершині, — уперше в паланкіні, який тут був простим дерев’яним стільцем, закріпленим на двох жердинах. На схід, південь і захід, скільки сягало око, тяглися гірські громаддя, а з півночі плинула Хуанхе двома розтоками, круто загинаючись на схід відразу по тому, як до неї долучалися води Вейхе. На другому краю річкової долини було видно кругловерхі хребти з боку Шаньсі, на півночі й північному заході розлягалася широка рівнина. У сяйві повного місяця пейзаж був надзвичайно гарним, та все ж не міг зрівнятися зі світанковими видивами, коли золоте кружало сонця повільно здіймалося з-поза оповитих тонким серпанком гір, які мінилися сірими й густо-зеленими барвами.

З Туньхуаньфаня я наперед відрядив Луканіна, який непогано навчився розмовляти китайською, разом із кіньми та більшістю пакунків до Тайюаня, столиці провінції Шаньсі. Сам я вирушив через Хенань до Чженчжоу, де проходила залізниця Ганькоу — Пекін із бічною колією до Кайфена. Я їхав на «чжау», а кухар і перекладач — легким возом.

Хенань, теж колишня столиця держави, відома своїми старовинними храмовими печерами. Печери з тисячами висічених у стінах скелі зображень Будди навсидячки і навстоячки справді були визначними пам’ятками. У кількох із них стіни були декоровані маленькими зображеннями Будди, яких загалом була не одна сотня. Яка неймовірна праця знадобилася для цього храмового оздоблення!

Наближаючись 29 травня до Чженчжоу, я почув свист паротяга — просто-таки музику для вух. Незабаром я під’їхав до залізничної колії і станції. Скрізь роїлися вояки в хакі, китайці, які розмовляли поганою французькою і ходили хто в якому європейському одязі, й худорляві рикші. Усе це свідчило, що я опинився на «цивілізованих» теренах. Зручно відкинувшись на сидінні в вагоні, я проїхав решту шляху до Кайфена за дві години!

Коли потяг прибув на китайську станцію, зчинилася чималенька метушня. Посильні заїзних дворів і носії проштовхувалися до вагона тісною юрбою і заходилися буквально битися за пасажирів на очевидний посміх нічим не зайнятих глядачів. Та сама сцена повторилася перед вокзалом, де візники й рикші коло довгих рядів колясок почали шалено викрикувати й розмахувати руками.

Макадамізовані вулиці Кайфена, облямовані крамницями з великим асортиментом, справляли добре враження. Серед його 200 000 мешканців щирих мусульман, за оповідями, було 70 000 — на диво багато для такої віддалі від мусульманського світу. Від колись численної єврейської громади лишилося небагато: зустрівши дужчу китайську расу, євреї почали асимілюватися.

У царині реформ було чимало здобутків. Військо в Хенані, як я побачив, ліпше організоване і збудоване на інших засадах, ніж у раніше бачених провінціях. Крім того, там було досягнуто неабияких результатів у педагогічній діяльності. А ще йшла ефективна боротьба зі зловживанням опію. Опійні засіви зменшилися на третину, кількість крамниць із правом продавати цю отруту було набагато знижено, і я не бачив опійних люльок та іншого приладдя. Для чиновників саме встановили двомісячний термін, по закінченні якого вони мусили вибирати: або посада, або опійна люлька. У Кайфені навіть створили оздоровницю для тих, хто палить опій.

З визначних пам’яток можна згадати тепер уже покинуті іспитові зали — довгі паралельні ряди схожих на повітки будівель із «закутами» загалом для 10 000 іспитників. Такі зали існували в кожній провінції. З’явилися вони досить нещодавно, коли не існувало шкіл, але для того, щоб піти в чиновники, треба було скласти іспит і здобути певний рівень освіти. Про повагу до цього іспиту свідчить те, що коли його успішно складав син, батько теж не хотів пасти задніх і йшов учитися. Справою честі вважалося здобути цей навчальний ступінь навіть перед смертю.

5 червня я виїхав з Кайфена, зробив пересадку в Чженчжоу і сидів тепер щасливий, хоч потерпаючи від задухи, в потязі Ганькоу — Пекін. Найбільша цікавинка у дорозі — переїзд через Хуанхе трикілометровим залізничним мостом. Вода стояла низько, однак місцеві казали, що її рівень міняється так швидко, що іноді досить півгодини, аби перетворити річку на клекітливе море. Розповідали, що об опори моста щороку розбиваються багато джонок, які потім грабують принагідні розбійники.

Я міг собі уявити, які водні маси спроможна нести до моря широка Хуанхе крізь вутлі дамбові споруди. Коли вода максимально прибуває, річка тече на кілька метрів вище від рівнини, і якщо дамби не витримують, затоплює величезні терени. Китайці небезпідставно назвали її Лихом Китаю. У її басейні знищено всі ліси, тому дощова вода змиває лесовий ґрунт у річку, і її дно безперервно підіймається. Таким чином, точиться постійна боротьба між водою й дамбовими спорудами. Крім того, на схилах, із яких розмився орний шар ґрунту, неможливо нічого вирощувати. Для боротьби з повенями можна було б засадити береги лісом, якби китайці не ненавиділи ліс, який зменшує площу орної землі. Власне, в Китаї я не бачив нічого схожого на ліс. Дерева були самотніми і, здавалося, марно видивлялися для себе товариство.

Одноманітна поїздка залізницею на північ рівниною, яка утворилася, коли в гирлі Хуанхе нашарувався принесений нею лесовий ґрунт, тривала. Власне, місце впадання річки в море дедалі більше переміщувалося на схід. Одного разу потяг зупинився посеред поля, і з нього вийшли чоловіки з особистої охорони одного мандарина. Вони попрямували слідом за своїм паном, а за ними підійшла й решта вояків. На безпечній віддалі од потяга процесія утворила замкнуте коло навкруг високопоставленої особи. Невдовзі всі покрокували назад у зворотному порядку.

Пополудні потяг зупинився на станції Цзаньтефу, де пасажири були змушені висідати, щоб пошукати собі нічліг у місті за неповний кілометр від станції. Мене ґречно запросили переночувати на околиці в будівлі французької залізничної управи. Вечір минав весело, з музикою і співами, в товаристві двох французів і одного італійця. Перша почута за два роки пісня врізалася в пам’ять, і мені досі причувається, як француз під акомпанемент гітари тихо співає оцей шматок:

Назавтра вранці я поїхав далі і ввечері прибув до Тайхуаня, де мене зустрів Луканін із кіньми й пакунками.

Чудові макадамізовані вулиці, якась подоба публічного парку і багато добре доглянутих будівель на тлі квітучої зелені робили Тайхуань надзвичайно привабливим містом. Це враження побільшували палаци багатих мандаринів, а також старі храми з сяйливо-зеленими й червоними дахами. Одним із найгарніших був Чжень-гуа-міао. Ще до одного храму плинули хворі, щоб отримати рецепт, виписаний самими богами. Коли священик давав у руку хворому келих із кількома паличками з ієрогліфами, той уклякав перед вівтарем і трусив келиха, поки з нього не випадала одна з паличок. Священик витлумачував ієрогліфи, а тоді відривав від пожовклих рецептів, почеплених великими пачками на стіні обабіч образа. З цим документом у кишені хворий уже простував до аптеки.

Під час боксерського повстання в місті чинилися жахливі трагедії. Обіцяючи захист, тодішній губернатор заманив у пастку 35 протестантських місіонерів (чоловіків та жінок), а також двох католицьких єпископів і 10 черниць та ченців. Їх замордували в губернаторському залі суду. Жертви були недаремними, адже на руїнах знищених осель мучеників виросли церкви, школи й лікарні, і їх грандіозна діяльність на благо китайців повним ходом викорінювала ксенофобію, що трималася на забобонах і незнанні. Щоб спокутувати свою причетність до різанини, уряд пожертвував кошти на будівництво університету, який очолювали європейці. Цей виш випускав щороку 250 китайців.

У реформаторстві та його результатах убога Шаньсі, як я помітив, значно відстає від сусідньої провінції Хенань.

У тайхуанському виші я зустрів Нюстрема, викладача шведського походження, чию приязнь і гостинність згадую з вдячністю. Д-р Нюстрем був добре обізнаний із життям у Китаї й неоціненно мені допоміг.

На аукціоні я продав коней і спорядження, які, як я вважав, більше мені не знадобляться, і відіслав більшу частину багажу під наглядом Луканіна до Пекіна. У моєму власному пакунку були найпотрібніший одяг, ковдри, умивальне приладдя, два анероїди, кілька книжок і трохи консервів.

20 червня я знову вирушив верхи в дорогу. Найближчою метою було розташоване кілометрів за двісті на північний схід місто Утайшань, монгольська святиня, куди переїхав із Монголії вигнанець далай-лама, коли йому довелося розпочати перемовини з китайським урядом. Річ у тім, що 1907 року Росія та Англія визнали китайське панування в Тибеті й задекларували, що він не входить до їх сфер впливу.

Через п’ять днів переді мною завиднівся монастир. За будинками, розташованими навколо, здіймався зелений пагорб, на вершині якого проглядала крізь листя група храмових будівель та широкі кам’яні сходи. Черепичні дахи заграли золотистими й бірюзовими барвами, коли з-за хмар раптом виринуло сонце — грандіозне видиво, якого я не забуду. Невдовзі я й сам уже був у монастирському місті.

Завітавши до одного з найближчих людей далай-лами, щоб попросити аудієнції в Його Святості, я спостеріг, що китайські посадовці пильно стежать за тим, що він робить. Біля підніжжя довгих кам’яних сходів, які вели на зовнішнє подвір’я храму, стояли двоє китайських чатових, а коло входу — один тибетський. За входом до монастиря, як я дізнався, наглядав кордон солдатів, якого я не помітив, якщо він узагалі був. Судячи з того, що влада послала стежити за мною в монастирі свого представника, який розмовляв поганою англійською, мій візит викликав підозри.

Храмовий стиль в Утайшані відрізняється від лабранського. Він цілковито китайський. Виняток становлять лише кілька веж-субурганів[14]. А ще тут годі зустріти великі храмові зали, прикрашені бронзовими колосами на два-три поверхи, як у Лабрані.

Мене й десятьох бурятів примістили в храмі, де ввечері того дня, коли я приїхав, була служба. Богослужіння правив один-єдиний лама в жовтому вбранні, молитовно схрестивши руки на грудях. Близько десятка музикантів стояло рядами. Грали вони на коротких кларнетах, металевих тарілках і ще якихось химерних інструментах — пофарбованих у червоний і золотистий великих порожнистих дерев’яних кулях зі схожою на чудернацький рот заглибиною й низках різних завдовжки тоненьких трубочок із отвором збоку і мундштуком, як у сурмі. Монотонна, але, на диво, не неприємна музика на віддалі могла здатися співом жіночого чи хлоп’ячого хору. Храм був сповнений монголів, тангутів і бурятів. Мішанина зморщених дідівських облич, лисих монголок, що хилилися від ваги срібних пряжок і коралів, тангутів із оголеним плечем, кощавих рук, які здіймалися в молитві, зсутулених віком і працею плечей, хитких кроків і глибоких уклякань, а над усім цим — пронизливі звуки кларнета. Коли музика змовкла, було чутно, як лама бурмоче молитву, а коли він підніс руку, те саме зробили й молільники. Після цього вони впали навколішки й торкнулися підлоги чолом, а далі знову залунала музика. На підлозі лежала для зм’якшення широка дерев’яна плита, яка від частого вклякання витерлася до блиску.

Назавтра далай-лама прийняв і мене. Біля сходів, що вели на подвір’я його храму, було поставлено чоту китайських вояків, а коло дверей чекав мій «хвіст»-китаєць. Він убрався в святковий одяг і насилу зміг приховати лють, почувши, що я попросив аудієнцію лише для двох осіб — для себе і перекладача. Заходячи, я бачив, як він марно намагається протиснутися вслід за нами.

У маленькій кімнаті в позолоченому схожому на престол кріслі на вкритому килимом узвишші біля задньої стіни сидів приблизно 30-річний далай-лама в жовтому шовковому костюмі з блакитними манжетами і вдягнутій поверх нього традиційній червоній мантії. Під ногами в нього стояв низький і широкий табурет, а праворуч — скриня, оздоблена геральдичними фігурами. На стінах висіли гарні картини, почеплені на паперові рулони. Обабіч престолу під узвишшям стояли схиливши голови двоє підстаркуватих тибетців із грубими рисами обличчя, без зброї і в брунатнувато-жовтому вбранні.

На мій глибокий уклін найвищий лама відповів легеньким кивком. Коли я вручив блакитний хадак й отримав у відповідь вельми гарний білий, далай-лама перервав тишу запитанням, із якої я країни, скільки мені років і якою дорогою я приїхав. Перекладачем був той самий старий лама, якого я відвідував напередодні. Він прошепотів мої слова зверхнику, схилившись і здійнявши очі. Зробивши невелику паузу, далай-лама поцікавився, чи доручив Його Величність імператор Росії щось йому переказати. З виразним зацікавленням він чекав перекладу моєї відповіді — а полягала вона лише в тому, що я не мав нагоди засвідчити свою пошану імператору перед від’їздом. Далай-лама повів рукою, і мені принесли шматок гарного білого шовку з витканим тибетським письмом. Його він попросив мене передати цареві. Коли я спитав, чи не хоче Його Святість, щоб я разом із подарунком переказав усне вітання, він поцікавився, який у мене титул. Почувши, що я барон і назавтра їду з монастиря, він попросив мене відкласти від’їзд: завтра він, можливо, попросить мене про одну послугу.

Далай-лама сказав, що йому добре в Утайшані, хоча серце його в Тибеті. Багато хто з заїзжих тибетців закликає його повернутися до Лхаси, й він, можливо, так і зробить. На це я зауважив, що симпатії всього російського народу які були на його боці, коли він визнав за необхідне виїхати зі своєї країни, досі з ним. Далай-лама слухав мої ввічливі фрази зі щирим задоволенням. Наш обмін думками вийшов доволі лаконічним, адже розмову довелося провадити російською, китайською й тибетською через двох невмілих перекладачів.

Наприкінці аудієнції я попросив дозволу показати браунінг, якого хотів подарувати. Далай-лама сміявся так, що аж зуби блищали, коли я показував, як за один раз зарядити 7 набоїв. Подарунок скромний, мовив я і пожалкував, що не маю ліпшого, — просто після довгої дороги не лишилося нічого, крім зброї. А часи ж такі, що навіть святий чоловік іноді може потребувати радше пістолета, ніж молитовного млинка!

Далай-лама видавався жвавою розумною людиною з чималою душевною й фізичною силою. Обстанова аудієнції виразно свідчила, що його почуття до Китаю — холоднуваті. Він зокрема двічі звелів подивитися, чи не підслуховує хтось за портьєрою, і в жодному разі не здавався людиною, яка погодиться виконувати бажану для китайського уряду роль.

Назавтра далай-лама прислав мені білий хадак, 12 сажнів вузького червоно-брунатного тибетського сукна і 5 жмутів кадильних паличок, повідомивши, що не дописав листа, якого намірявся дати мені з собою, бо очікувана інформація досі не надійшла. Первосвященик, вочевидь, передумав — проте він прийме мене у Лхасі, якщо я здійснюватиму ще одну експедицію до Азії!

Далай-лама таки повернув собі ще того самого року колишнє високе становище в Тибеті, заприсягнувшись на вірність китайцям. Однак незабаром стосунки між Китаєм та його лхаським васалом знову розладналися. Цього разу китайці ввійшли до Тибету, і 1910 року далай-лама знову мусив тікати — тепер до Індії. Але і звідти він повернувся. Скориставшись революцією і падінням маньчжурської династії, він 1912 року проголосив незалежність Тибету і згодом розпочав воєнні дії проти Китаю, який з укладанням миру 1933 року віддав великі терени з тибетською людністю. Недарма далай-лама справив враження вольової та самостійної особистості!

З Утайшаня я поїхав на північний захід, до міста Шопіньфу, розташованого по той бік великого муру. У цих краях мур був міцнішим, ніж біля Цзяюйгуаня, але дуже занедбаним. Наступною метою стало місто Куейгуа на кордоні з Монголією, значний торговельний і комунікаційний центр із монгольським населенням. Поки я там був, минуло два роки од мого від’їзду з Петербурга.

З Куейгуа я поїхав верхи знову на схід і перебрався крізь великий мур до міста Татуньфу, куди прибув 14 липня. Там перебувала шведська місія, керівник якої, Едвард Ларссон, ґречно зголосився розмістити мене в себе вдома. Татуньфу славилося своїми гарними жінками, які були прибутковою статтею експорту. Чимало мандаринів і багатих китайців приїздили сюди купити собі дружину. Ця слава підтвердилась, адже на вулицях було видно і елегантних, і вельми гожих жіночок, які чимчикували в супроводі охоронниць, пишаючись малістю своїх ніг, барвами вбрання і майстерними зачісками.

Жалюгідними дорогами я рушив до Калґана, куди прибув 20 липня 1908 року. Калґан був кінцевим пунктом моєї кінної поїздки. З призначених етапів експедиції тепер уже зостався лише переїзд до Пекіна залізницею.

Приїхавши до Пекіна, я відчув несказанне задоволення, коли оселився в Hôtel des Wagons-lits. Рівень комфорту в готелі був дуже високий, але, як не дивно, в ньому не було ванн. Замість них використовували вже знайомі мені з Маньчжурії величезні горщики, в яких тамтешні китайці консервували на зиму якийсь соєвий виріб. Щоб потрапити до горщика, треба було піднятися драбиною, а всередині злізти ще однією, на яку потім і сідали. Готель не дуже надавався для написання звіту про експедицію, і я перебрався до посольства, де мені надали павільйон поміж густолистого парку. Місяць я писав звіт, проглядав і каталогізував зібраний у дорозі матеріал, перекреслював мапи начисто і впорядковував свої метеорологічні та інші наукові спостереження. Посол нещодавно помер, і амбасадою керував радник Арсеньєв у статусі повіреного. Я потоваришував із цим надзвичайно приємним справжнім дипломатом. Військовим аташе працював полковник Корнілов, із яким я бачився в Ташкенті, а в дипломатичному корпусі, на мою втіху, випала нагода поновити знайомство з деякими іноземними послами, які працювали раніше в Петербурзі.

І ось я розпустив решту експедиції й подякував своїм людям за віддану службу. Луканін-молодець поїхав до Росії потягом через Маньчжурію. Кухар Чжань і перекладач Чжао ще не знали, що тепер робитимуть. Чжаню, на шиї в якого блищала густа коса, я жартома сказав, що він міг би подарувати її мені, адже мета одної з реформ — саме позбутися кіс. Невдовзі Чжань підійшов до мене, простягнув пакунок із косою — шовковою! — і трохи ніяково пояснив, що його власна — під кашкетом, але й до неї теж домішано шовк. Розміркувавши докладніше, Чжань, мабуть, не хотів, щоб реформа почалася саме з нього.

Мій кінь дістав нового господаря в особі полковника Корнілова. Філіп був легким, витривалим і хоробрим, мав рівну плавну ходу і впевненими ногами провіз мене через усю Азію. Якби наше просування залежало лише від коня, ми б дісталися до кінцевого пункту набагато раніше.

Дописавши звіт, я скористався нагодою й вирушив у двотижневу туристичну поїздку до Японії. Там я побував зокрема в портових містах Сімоносекі й Кіото, останнє з яких було японською столицею до 1868 року. Радник посольства Арсеньєв став для мене освіченим і добре обізнаним із життям на Далекому Сході супутником, чиє товариство зробило подорож значно кориснішою. Надзвичайно цікаво було познайомитися з азійським народом, якому ліпше вдалося модернізувати свою державу, ніж китайцям. До Петербурга я повернувся через Владивосток і Маньчжурію, знайомі по російсько-японській війні. Починаючи від Харбіна, поїздка залізницею була тією самою, що й три роки тому, — от лише тепер скрізь панували мир і лад.

Доїхавши до Петербурга, я зголосився в Генштаб і невдовзі дістав запрошення до імператора, щоб відзвітувати про свою експедицію.

На запитання, на скільки я можу затримати Його Величність, мені відповіли, що, мабуть, двадцяти хвилин вистачить. Імператор, здавалося, не мав наміру сідати, тож я з порога запитав, чи можна починати, і він ствердно кивнув. Доповідь я робив стоячи. Запитання й перепитування свідчили, що він з цікавістю слухає мою розповідь. Подарований далай-ламою хадак він прийняв, традиційно простягши обидві руки. Коли, глянувши на настільного годинника, я спостеріг, що нібито короткий опис тривав годину й двадцять хвилин, я шанобливо попросив вибачення й пояснив, що не помітив, як іде час, бо годинник був за спиною. Його Величність усміхнувся, подякував за цікаву доповідь і сказав, що й сам не звернув уваги на час.

При дворі треба вміти стояти — і цією навичкою, вочевидь, володіли і члени імператорської родини, і їхні слуги. Пригадується почутий у Петербурзі анекдот. Дуже заслужений міністр при дворі одного з попередніх монархів урешті-решт повністю втратив уявлення про те, як сидіти, — він міг лише стояти чи лежати!

Прощаючись, Його Величність поцікавився моїми планами. «Сподіваюся, що незабаром матиму змогу командувати полком, Ваша Величносте, — поки мандрував, відійшов на задній план», — такою була моя відповідь. Імператор зазначив, що мені нема чого журитися про це. Покомандувати полком я ще встигну, зате мало кому судилося виконувати таке цікаве завдання, як мені. Згодом я збагнув, що Його Величність мав рацію.

Крім того, що я доповів про результати експедиції в звіті до Генерального штабу, я опублікував частину своїх антропологічних і мовознавчих спостережень у альманаху Фіно-угорського товариства[15], а професор Ґ. Й. Рамстедт зробив у цьому ж виданні огляд знайденого мною старовинного монгольського рукопису з квадратним письмом[16]. Свій щоденник я не мав нагоди підготувати до друку. Тривалий час ніяк не було використано й наукові матеріали, частина яких зберігається в Фінляндському національному музеї, а частина — у мене вдома. Лише восени 1936 року питання про публікацію мого щоденника і наукових результатів експедиції було поставлено на розгляд з ініціативи Фіно-угорського товариства. У день свого 70-річчя я подарував товариству свої нотатки.

Щоденник я здебільшого писав у темних киргизьких юртах, у глинянках сартів, а часто в іще незручніших місцях. Неодноразово бувало, що перед тим, як сісти писати, я проїздив верхи 10–12 годин важкими гірськими стежками і шляхами в пустелі. І мова, і стиль його були аж ніяк не викінченими й потребували перевірки. Однак із цього нічого не вийшло. Моя діяльність на посту голови Ради оборони в критичні часи, а також війна, що вибухнула восени 1939 року, завадили взятися до цієї справи. Отож Фіно-угорському товариству довелося опублікувати 1940 року нотатки й добірку фотографій без змін. Передмову було написано в лютому того самого року в Ставці фінляндської армії. У другій частині семеро науковців аналізують зібрані матеріали — археологічні знахідки, туркестанські рукописи, антропологічні вимірювання, речі, які ілюструють етнографію сартів, рукописи санскритом, давньотурецькою, монгольською та уйгурською мовами і метеорологічні спостереження. Твір закінчується моїми подорожніми мапами, які охоплюють загалом 3087-кілометровий шлях.

Мої спостереження — лише епізоди топографії певних територій, самобутності і звичаїв різних племен, процесу зміни китайського державного життя й суспільства, а також величезних труднощів, які поставали перед тими, хто хотів переродити Китай, — і вони зовсім не претендують на вичерпну картину життя на початку XX століття.

Китаєві були б знадобилися тверда влада, ефективні збройні сили, сучасні адміністративні й технічні кадри, а також нові шосейні й залізничні сполучення, але насамперед мир.

Цього всього йому не судилося мати. Незадоволена повільністю реформаторства новоутворена радикальна партія «Гоміньдан» перейшла 1911 року до неприхованої боротьби з династією. Південний Китай повстав і проголосив республіку. Здобувши владу, Юань Шикай, щоправда, на якийсь час повернув країні цілісність, однак 1912 року спровокував падіння династії і 23-річну громадянську війну. Усе це, як зазвичай буває, пішло на користь лише іноземним державам. Тибет став вільним, а Зовнішня Монголія перетворилася на російський протекторат, що його згодом і Радянський Союз не випускав із рук. У провінціях Хубей, Фуцзянь і Кіансі було впроваджено живучий комуністичний устрій, режисований Москвою. 1931 року, перед тим як партія «Гоміньдан» під проводом Чана Кайші встигла розгромити внутрішній опір, Японія почала експансію до Маньчжурії. Так розпочалася перша фаза завзятої боротьби, яка тривала і в межах Другої світової війни. Коли інші народи дістали мир, Китай втягнувся в нову громадянську війну, яка дійшла до свого завершення аж у часи, коли я пишу ці рядки, і під прапором комунізму призвела до диктатури.

Чотири десятиліття в Піднебесній не було миру. Отож перед нею стоїть завдання позбутися приблизно таких самих величезних хиб і здолати такі самі, якщо не більші, труднощі, як і ті, що на них звернув увагу один спостерігач-іноземець на початку нашого століття. Утім, говорячи про ці проблеми, треба наголосити, що сам китаєць бачить їх з геть інакшого ракурсу, який важко сприйняти іноземцю. Мабуть, не помилявся той англієць, який, пропрацювавши 30 років на державній китайській службі, сказав: «Хто пробув у Китаї три тижні, готовий видати книжку, хто пробув три місяці — брошуру, а той, хто прожив там тридцять років, розуміє свою необізнаність і мовчить».