Спогади. Том 1

9. Розбудова суспільства

Об’єднання і зміцнення нації — моє головне завдання після 1918 року. — Охорона здоров’я народу і захист дітей — першочергові форми діяльності. — Заснування Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма і розширення сфери її діяльності. — На посаді голови Фінляндського Червоного Хреста. — Нові ініціативи в царині соціальної і загальнолюдської діяльності.

Упродовж дванадцяти років після перших президентських виборів, які відбулися влітку 1919-го, я брав участь у політичному житті Фінляндії лише як сторонній спостерігач. Бачачи в себе перед очима виставу зі сліпими партійними суперечками й безцеремонною підривною діяльністю, я міг як приватний громадянин лише разом з іншими дедалі дужче тривожитися за майбутнє країни і сподіватися, що перебіг подій змусить націю схаменутися й усвідомити реальність небезпеки й вимоги ситуації, до того, як нашу нещодавно здобуту незалежність буде піддано вирішальному випробуванню. Лише так можна було здолати сили, які працювали на розкол і загибель. Утім, осторонь від політичної арени, на якій ті сили грали в свою гру, існувала інша ділянка робіт, де важливі завдання, що мали на меті об’єднання й піднесення нації, дуже чекали на розв’язання.

Фінляндському народові слід було дати можливість зберегтися як вільна нація поряд із велетенською державою, де народжуваність була вищою, ніж у будь-якій іншій європейській країні. На моє переконання, першою і головною умовою цього було одностайне бажання нації зберегти національний суверенітет, а за потреби — готовість боронити його. Тому передовсім треба було намагатися згладити внутрішні суперечності, які брали початок у війні 1918 року, і далекосяжним усуванням соціальних хиб запобігти виникненню антигромадських настроїв у знедоленій частині народу.

Вище я вже розповідав, як у часи, коли шаленіла визвольна війна, намагався забезпечити переможеним ворогам гуманне поводження, а також описував заходи, вжиті під час мого регентства для звільнення більшості ув’язнених заколотників. Свідомою метою цих моїх намагань було підгоїти рани й засипати прірви, які стали і сумним, і неминучим наслідком війни. З тієї самої причини я 28 січня 1919 року, в річницю початку визвольної війни, асигнував кошти на лікування й підтримку виховання сиріт, давши конкретну вказівку розподіляти субсидії незалежно від того, на якому боці воювали їхні родичі.

З особливим теплом моя старша сестра Софі долучилася до підтримки ідеї, що для творення нового, здоровішого й щасливішого покоління треба починати працю з дітей, і завдяки їй ця ідея стала основою масштабної соціальної програми, у випрацюванні й реалізації якої я щиросердо брав участь.

Коли моя сестра навчалася за кордоном, на неї дуже вплинула грандіозна приватна діяльність товариств, яка відбувалася в Англії в соціальній царині. Тривала праця на посаді старшої медсестри Гельсінської хірургічної лікарні дала їй усвідомлення того, що можна і що треба зробити для поліпшення здоров’я населення. Ще 1918 року вона створила для беззахисних дітей заклад із назвою «Дитячий замок», який згодом перейшов у власність товариства «Материнський догляд за дітьми», теж започаткованого нею. З огляду на поневіряння, які принесла війна дітям і молоді, було надважливо продовжити діяльність у цьому напрямі на ширших засадах. Саме в такій праці, яка йшла на благо нації, була й на моє власне переконання найнагальніша потреба для поліпшення занедбаної охорони здоров’я народу і для того, щоб кожній дитині, яка виростає в громадянина вільної Фінляндії, можна було забезпечити якнайкращі умови життя. Я сам помітив, яку несподівано велику кількість юнаків доводилося забраковувати на призовному огляді через слабке здоров’я — а цього в багатьох випадках можна було уникнути, якби людина в роки дитинства мала змогу зростати в інших умовах.

Раціонально організована праця мала в цій царині базуватися на приватній ініціативі і спиратися на підтримку, адже державна влада й муніципальні округи мали обмежені ресурси, обтяжені різноманітними повоєнними потребами. І все ж наша визвольна боротьба надала переконливі докази того, що зацікавленості й саможертовності не бракує тоді, коли треба діяти на благо нації. Отож треба було вжити заходів для створення всефінляндської організації, яка приватно провадитиме в країні сучасну й ефективну діяльність для догляду за дітьми. Масштабність плану і моя необізнаність у праці такого ґатунку змушували довго вагатися перед вирішальним кроком. До всього, мою ініціативу могли неправильно сприйняти кола, які вже присвятили себе цій діяльності. Однак, заохочений ентузіазмом сестри і свідомий того, що фінляндські діти гостро потребують більших піклування й підтримки, ніж можуть надати держава, муніципальні округи й приватні організації, я врешті поборов свої сумніви. Мене надихало щире сподівання, що я можу в міру своїх здібностей допомагати задовольняти нагальні потреби.

4 жовтня 1920 року я запросив до себе додому з двадцять зацікавлених осіб, щоб поговорити про створення організації, сферою діяльності якої стане підтримка догляду за фінляндськими дітьми й піклування про них. Збори одностайно схвалили мою пропозицію, вирішили назвати цю організацію «Спілка захисту дітей імені генерала Маннергейма» й вибрали ініціатора її почесним головою.

Назавтра я опублікував відкрите звернення з інформацією про виникнення й цілі спілки, а також з окресленням провідної ідеї її майбутньої діяльності. Вихідним пунктом було те, що найнагальніше завдання зараз — підгоєння ран, завданих війною, а далі йшов заклик до всіх патріотичних кіл розпочати цілеспрямовану працю для відбудови суспільства і перш за все для полегшення долі безвинно постраждалих. Потім там були такі слова:

Наприкінці звернення був заклик до всіх громадян згуртуватися з теплим почуттям навколо нашої програми, покликаній плекати найдорожчі гуманні цінності, і надати підтримку новоутвореній спілці. Заклик не лишився без уваги.

Тимчасова управа спілки на чолі з Софі Маннергейм почала невідкладно розробляти статут, який у відповідний час було затверджено. Завдання спілки звучало так: «ознайомитися з нестатками, що панують серед дітей, ліквідувати їх причини і належними заходами сприяти здоровому розвитку нового покоління в фізичному і духовному сенсі, якщо держава чи муніципальні округи відповідно до закону чи указу про це не дбають». Це масштабне завдання було поділено на три сфери діяльності: поліпшення охорони здоров’я народу, піклування про молодь і просвітницька робота серед неї.

Керівним органом спілки була відповідно до статуту її рада, яка складалася з 40 членів. Першого разу обирати раду було за одностайною ухвалою установчих зборів доручено почесному голові спілки. Я відвів десять місць для робітничого класу, але, на мій подив і моє розчарування, соціал-демократична партія відмовилася «з принципових міркувань» від участі в діяльності спілки — хоча нашим прагненням була насамперед допомога саме незаможним людям робітничого класу. Можна було собі подумати, що такий початок пригнітить, але фактично ота негативна відповідь якраз увиразнювала доконечну потребу нашої праці. Однак кригу ще не було зламано, і минуло багато років, доки спілка розвинулася так різнобічно, як я сподівався від самого початку. Тож коли 1922 року було внесено пропозицію надрукувати спеціальні поштові марки для підтримки праці Фінляндського Червоного Хреста й Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, дозвіл надали лише для першої організації. Навіть 1927 року соціал-демократичний уряд країни висловив відразу, яку, мовляв, відчував до спілки робітничий клас, і запропонував у проекті бюджету асигнувати для «Маннергеймівської спілки» додаткову допомогу в сумі 100 000 марок на розвиток захисту дітей і піклування про немовлят на прикордонних теренах, «але з тією умовою, що спілка візьме собі якусь загальнішу назву, навколо якої змогли б гуртуватися всі прошарки населення».

Я не хотів, щоб спілка називалася моїм іменем, і на її установчих зборах виступив проти відповідної пропозиції, але на одностайне прохання присутніх усе ж таки погодився. Внаслідок наведеної вище заяви уряду я вважав за потрібне адресувати робочому комітету спілки листа з рекомендацією ще раз серйозно обговорити питання назви, робити ухвали й діяти в напрямі, найкращому для цілей спілки й не вважати, що привертання уваги потребує використання мого імені. Однак моя рекомендація ні на що не вплинула. Утім, через ухвалу робочого комітету дітям прикордонних теренів не довелося потерпати, адже щороку та сама організація, назва якої в побутовій мові скоротилася до Маннергеймівської спілки, на втіху собі зауважувала, що її філіям по всій країні вдалося зблизити всі прошарки населення.

Я люблю згадувати перший дворічний творчий період, коли канцелярія спілки розташовувалася в мене вдома і я мав змогу зблизька стежити за її діяльністю й брати участь у вдосконаленні її організації. Цінну підтримку мені тоді надавала сестра, яка аж до своєї смерті 1928 року повсякчас заохочувала й надихала мене до нових зусиль. Без її теплого серця й полум’яної душі в нас було б набагато менше починань і результатів. Труднощів вона не боялася і справою всього життя продемонструвала, що вольова людина може навіть невеликими засобами досягти чималих результатів.

У межах моїх особистих мемуарів немає змоги детально описати ані всі форми праці, які з часом з’явилися в діяльності Маннергеймівської спілки, ані результати, здобуті в цій праці в різних царинах. Честь і слава за них насамперед моїм самовідданим та ініціативним товаришам по роботі, хоча й я від самого початку брав участь у випрацюванні провідної ідеї цієї справи і потім ніколи не припиняв участі у намічанні нових форм діяльності. Надто в часи випробувань, які внаслідок останніх воєн спіткали всі прошарки населення нашої країни, я намагався щиросердо керувати діяльністю спілки й піклуватися про беззахисних дітей, на плечі яких колись буде покладено майбутнє Фінляндії. Організація опіки над сиротами, їх виховання й притулки у всіх північноєвропейських країнах є важливими складниками праці, яка відбувається під керівництвом Маннергеймівської спілки заради загальнолюдських цінностей.

Центральним органом, який весь час удосконалює організацію спілки, є її робочий комітет, який тримає всі віжки в своїх руках і керує практичною діяльністю. Керівними й виконавчими силами комітету після ретельних старань моєї сестри баронеси Маннергейм були від самого початку голова робочого комітету професор Арво Юлппе, а також шкільний радник, а згодом канцелярський радник Ерік Манделін, невтомний і діяльний завідувач канцелярії. З особливою вдячністю я згадую й участь пані Катрі Берґголм у розгалуженій діяльності робочого комітету. Завдяки своїй енергійній праці, а також підтримці й щирій симпатії, яку скрізь викликали цілі цієї організації, Маннергеймівській спілці судилося побачити, як її членська мережа з кожним роком зростає й розповсюджується по всій країні. Сільських відділів, які діяли з господарського й юридичного погляду як незалежні товариства, вповноважені на місцеву ініціативність, було наприкінці 1947 року загалом уже 593.

Загального огляду сфер, на які впродовж років поширилася діяльність Маннергеймівської спілки, мабуть, вистачить, щоб дати уявлення про обсяг і значення її внеску в соціальну відбудову, яка була найважливішим з усіх наших суспільних завдань по закінченні визвольної війни і здобутті незалежності. Від початку спілка намірялася бути «новатором у державному й муніципальному захисті дітей», як я зазначив у циркулярі, розісланому в грудні 1920 року, і в міру того, як досягнуті результати у певній галузі вели до законодавчих і організаційних заходів, на підставі яких відповідна галузь переходила під контроль і відповідальність влади, зосереджувала свої зусилля на якомусь новому полі, де здавалася потрібною раціональна допоміжна діяльність.

Ще в часи заснування спілки було зрозуміло, що її першою й головною формою діяльності має стати боротьба з великою смертністю немовлят. Отримавши в свої руки притулок для беззахисних немовлят «Дитячий замок», створений Софі Маннергейм, спілка заснувала там училище для підготовки доглядальниць. Поки воно функціонувало у Калліо, робітничому районі Гельсінкі, там навчалися 2000 доглядальниць та інструкторок з догляду за дітьми й отримували спеціальну підготовку в царині догляду за немовлятами загалом 1500 медсестер і акушерок. Перша з дитячих консультацій, де матері й майбутні матері проходили відповідний інструктаж, відчинила двері в «Дитячому замку» восени 1922 року, а далі за зразком цього закладу такі самі центри догляду за дітьми виникли по всій країні. Паралельно було запроваджено діяльність з охорони материнства і пов’язані з нею консультації. Після того як відповідне навчання перейшло до державної робочої програми акушерського училища, консультаційну діяльність у цій галузі було законодавчо регламентовано.

Значення методичного консультування вагітних жінок і догляду за дітьми, запроваджених Маннергеймівською спілкою, видно зі статистичних показників смертності немовлят, але, звичайно, треба брати до уваги те, що діяльність спілки є лише одним із чинників, які впливають на позитивну тенденцію графіків. У перше десятиріччя століття до однорічного віку не доживало 128 дітей із 1000. 1921–1932 року їх було 92, зате в 1941–1947 роки показник знизився в середньому до 60 проміле. У воєнний 1943 рік у всій країні було зафіксовано рекордний показник — 49 померлих на 1000 народжених, а в Гельсінкі в окрузі Калліо, де популярна консультація «Дитячого замку» працювала від 1922 року, смертність немовлят вдалося знизити аж до 25 проміле.

Уже в перший рік Маннергеймівська спілка ввела до своєї програми й другу форму діяльності — охорону здоров’я школярів. Перші курси шкільних медсестер було організовано 1922 року. Такі самі курси безперервно відбуваються й досі. Праця спілки була спрямована на впровадження обов’язкових медичних оглядів для учнів народних шкіл і поширення інституту шкільного лікаря на сільські школи, і в результаті вдалося домогтися ухвалення досі чинного закону про загальне медичне обслуговування. На підставі гнітючих висновків, які дало вивчення карієсу серед школярів, було ще раніше розпочато планування організації загального лікування зубів для школярів, і завдяки отриманій свого часу державній субсидії з’явилася змога розпочати цю справу в народних школах.

Для раціоналізації праці з охорони здоров’я я 1923 року запросив від імені Маннергеймівської спілки Товариство медичних сестер, організацію Samfundet Folkhälsan i Svenska Finland, а також обидва фінляндські товариства боротьби з туберкульозом до співпраці, першим результатом якої стала організація спеціальних курсів загальної підготовки патронажних сестер для роботи в сільській місцевості. Цю діяльність, почату 1924 року, з’явилася змога припинити 1 червня 1931 року, коли після націоналізації інституції медсестер підготовку патронажних сестер узяла на себе Медична управа. Нині таку важливу для здоров’я народу інституцію патронажних сестер регламентовано відповідним законом 1944 року, за яким кожна сільська громада зобов’язана брати на службу достатню кількість патронажних сестер, тобто щонайменше одну на 4000 мешканців. Ще перед тим спілка з радістю помітила, що за її ініціативою патронажних сестер почали готувати скрізь по країні.

Для діяльності, яка за роки дуже розширилася, невдовзі знадобилися більші приміщення, ніж ті, що існували в «Дитячому замку», створеному для свого, вужчого завдання. Ще 1925 року я вжив заходів для отримання основного фонду, за допомогою якого можна було будувати власний будинок для потреб центрального училища патронажних сестер. Однак унаслідок криз та інших труднощів мети цього будівельного фонду, який з часом постійно збільшувався, вдалося досягти набагато пізніше, коли вартість грошей упала. Завдяки прихильному ставленню уряду, саможертовності фінляндського народу й ефективній підтримці з-за кордону, надто зі Швеції, спорудження нового «Дитячого замку» вдалося завершити після воєн. Урочисте відкриття пишного і по-сучасному обладнаного будинку, яке відбулося 1948 року, стало гідною крапкою важливого періоду діяльності Маннергеймівської спілки.

У сільській місцевості для інтенсифікації оздоровлення населення теж треба було створити оздоровчі центри, при яких знайшлося б місце для бюро консультації і помешкань для персоналу. В період 1946–1950 років. приблизно 400 центрів змогли розпочати діяльність — насамперед завдяки отриманій зі Швеції допомозі.

Унаслідок обидвох наших нещодавніх воєн перед Маннергеймівською спілкою постало розв’язання нових і складних завдань, і щоб із ними впоратися, довелося в багато разів збільшити свій внесок у роботу. Зимова війна призвела до того, що в Фінляндії понад 20 000 людей позбулися захисту і потребували догляду, а Подальша війна збільшила їх кількість до 50 000. Перш за все постала потреба роздобути й розподілити субсидії вдовам і дітям загиблих на війнах, але на цій основі згодом розвинулася масштабна і розгалужена допомога, форми і результати якої, втім, немає змоги тут наводити, адже вони не належать до моїх мемуарів.

Від самого початку важливе місце в діяльності Маннергеймівської спілки посідав догляд за молоддю, ґрунтований на прагненні допомогти молодим людям почати життя і пробудити в них заповзятливість і віру в себе. Ця широка сфера діяльності охоплювала зокрема професійну орієнтацію й фахове навчання, підготовку керівників гуртків та інструкторів канікулярної діяльності (спорту, туризму і прогулянок на свіжому повітрі), а також протидію поганим звичкам і молодіжній злочинності. Особливо результативною була діяльність сільськогосподарських гуртків, запроваджена за ініціативою спілки на початку 1920-х років за американськими зразками. Завдяки державній підтримці цю працю було поширено на найдальші окраїни, і з економічного погляду вона теж стала корисною, давши впродовж двадцяти років 1260 мільйонів марок чистого прибутку. Кількість учасників гуртків щороку зростала в середньому на 100 000.

Загалом, напевно, можна без перебільшення сказати, що ця спілка, якій я дав не лише своє ім’я, а й активний інтерес та підтримку, зробила поважний внесок у відбудову, яка після виснажливої боротьби 1918 року була конче потрібною для об’єднання і зміцнення фінляндського народу перед майбутніми випробуваннями.

Крім Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, у нашій країні здавна існувала власна представницька організація, Фінляндський Червоний Хрест, яка, зокрема, допомагала лікувати поранених у воєнний час. Мені довелося докластися й до її шляхетної діяльності.

Фінляндський Червоний Хрест брав початок із заснованого 1876 року об’єднання, яке мало назву Спілка догляду за хворими й пораненими солдатами (Föreningen för vård av sjuka och sårade krigare). Це об’єднання діяло лише в воєнний час, і полем його діяльності були бойовища в далеких країнах. Воно надавало допомогу на Кавказі під час російсько-турецької війни 1877 року, а двадцять років по тому послало маленький похідний шпиталь на грецько-турецьку війну. Під час війни між Росією та Японією фінський шпиталь був у Маньчжурії, а в дні Першої світової війни два споряджених у Фінляндії шпиталі працювали три роки в Росії. У міжвоєнний час робота цієї організації зупинилася, бо її статут не передбачав діяльності у мирний час. А коли Фінляндію визнали незалежною державою і міжнародна організація в Женеві дозволила нашому Червоному Хресту брати участь у загальносвітовій співпраці, відкрився шлях до нових і більших завдань.

Уперше я мав справу з Фінляндським Червоним Хрестом у дні російсько-японської війни, коли після битви під Мукденом із серйозним запаленням середнього вуха лікувався в фінляндському похідному шпиталі в Ґунчжуліні. Тоді я, не чекаючи на санітарний потяг, який мав проходити там наступного дня, сів у тимчасовий ешелон для перевезення поранених і подолав довгий шлях у товарному вагоні серед поранених, для яких неможливо було організувати лікування. У Ґунчжуліні мене щиросердо привітав начальник шпиталю професор Ріхард Фальтин, мій давній шкільний приятель. Лікаря-отолога в шпиталі не було, тому мені довелося щодня ходити до поблизького ризького шпиталю, де мною опікувався тамтешній лікар. Однак слух у лівому вусі не вдалося врятувати.

Здобутки фінського шпиталю під керівництвом вправного начальника були дивовижними саме в пластичній хірургії, першопрохідець якої, професор Фальтин, приїхав до нашої країни. Інші шпиталі, створені за приватною ініціативою, теж робили неоціненну послугу для хворих та поранених, які без цієї допомоги пропали б. Їх здобутки переконливо свідчили, наскільки важлива добровільна діяльність у медичному догляді під час війни. Те, що я сам побачив по дорозі до Ґунчжуліна й під час двотижневого перебування в цьому медичному центрі, викликало в мені велике зацікавлення медичним доглядом, який у воєнний час входив до робочої програми Червоного Хреста.

На початку 1922 року професор Фальтин звернувся до мене з пропозицією взяти на себе функції голови Фінляндського Червоного Хреста. На той час я встиг пропрацювати вже майже півтора року в Маннергеймівській спілці, а що спрямування загальнокорисної діяльності обох цих організацій на спільну основу здавалося мені і бажаним, і можливим, я пристав на пропозицію. Невдовзі по тому я дістав звістку, що центральна управа Червоного Хреста вибрала мене своїм головою.

Коли наприкінці лютого 1922 року я прибув до Станового будинку на збори центральної управи, де мав виконувати функції голови, мої уявлення про діяльність і можливості об’єднання були ще вельми розпливчастими. Не можна сказати, що перше враження було суто позитивним. За відсутності ліпшої зали для засідань центральна управа зібралася в маленькій оселі вахтера, яку він за потреби надавав їй. Мої пропозиції, які «викликали занепокоєння», мали на меті залучення якнайширшого загалу й створення для нашого Червоного Хреста можливості розвитку форм діяльності, які вже введені до робочої програми сестринських об’єднань у великих цивілізованих країнах. Для планування розширеної в такий спосіб діяльності було після дискусії сформовано два комітети, один з яких дістав завдання намітити контури діяльності об’єднання в мирний час, а другий — у воєнний.

На підставі цих наміток було внесено певні зміни в статут об’єднання, затверджені наступної осені. Найважливіші з них стосувалися цілей діяльності, які доти були досить вузькими, а також його адміністрації. Як і до Маннергеймівської спілки, я прагнув залучити до діяльності Червоного Хреста дедалі ширші верстви населення й компетентних кадрів. Центральну управу, яка згодом почала називатися Рада Червоного Хреста, було збільшено до 30 членів. З неї виокремили названий згодом центральною управою виконавчий орган, члени якого мали присвятити себе праці в Червоному Хресті активніше, ніж було можливо до того. На завершення було ще вибрано жіночий комітет для пропагандистської роботи і збирання коштів, а також головного секретаря, який мав виконувати роль сполучної ланки між різними органами і формами діяльності. Місцеві об’єднання були наразі лише в деяких містах, але тепер метою став поділ країни на округи, кожен з власною управою. Головне завдання Червоного Хреста мало стати збірним, із намаганням сприяти співпраці між органами, вже створеними раніше, без втручання у їх спеціальні функції; крім того, до його програми не було наміру вносити нові завдання в галузі соціальної праці, для якої вже діяли чимало спеціальних організацій. Такі завдання вносилися би лише у виняткових випадках.

Коли Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста запросила голову Фінляндського Червоного Хреста взяти участь у своїй конференції в Женеві в березні 1922 року, мені випала нагода вникнути в організацію закордонних сестринських об’єднань та їх функції і в воєнний, і в мирний час. Вони дедалі активніше почали скеровувати свою працю на мирні галузі, насамперед на захист дітей, поліпшення загального здоров’я народу, а також протидію епідеміям. Коли я повертався, в мене з’явилася нагода познайомитися з грандіозною діяльністю Шведського Червоного Хреста, і той контакт став основою для фінляндсько-шведської співпраці цих організацій, яка згодом стала дуже корисною.

Аби сподіватися на початок плідної праці, для центрального органу Червоного Хреста треба було знайти свій осередок і створити для його господарства тривку основу. І нам таки вдалося незабаром придбати будинок з достатньо просторими складськими площами для зберігання медичних матеріалів. Грошові фонди поповнювалися завдяки збиранню коштів, святам і доброчинним базарам, організацію яких узяв на себе жіночий комітет під керівництвом його енергійної голови, пані Карін Рамсай. Значні суми давали і спеціальні поштові марки, ігрові автомати й лотереї. Кількість пожертв дедалі більшала і свідчила про те, що цілі нашої праці зрозумілі всім. У результаті Днів Червоного Хреста та інших заходів сільська діяльність нашої організації поступово набула дедалі стабільніших форм.

Природно, що Червоний Хрест і Маннергеймівська спілка від самого початку контактували між собою. Для створення стабільнішої основи їх співпраці я 1925 року запропонував приєднати Маннергеймівську спілку до Червоного Хреста як самостійний відділ, що опікувався захистом дітей і працею для здоров’я народу, як потім і сталося. Так обидві спілки опинилися в рамках спільної окружної організації, і в такий спосіб було заощаджено і робочу силу, й кошти. З’явилася міцна основа для програми мирного часу, яку представляла Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста. Основними завданнями, пов’язаними з цією працею, були просвітницька діяльність, піклування про потреби медичного догляду на периферії, організація питань перевезень хворих, а також створення складів прокату медичних матеріалів. Тут можна коротко торкнутися деяких завдань, які були особливо близькі моєму серцю.

Репутацію Червоного Хреста у прикордонних районах зміцнила пропозиція про поширення медичного догляду і на ці знедолені далекі терени. Це питання було поставлено на розгляд 1925 року з ініціативи губернатора Іґнатіуса і від самого початку було сприйнято з симпатією. Уже наступного року відкрилася перша медична частина Червоного Хреста. Уздовж східного кордону їх невдовзі з’явилося більше, і в тих частинах досвідчені медсестри доглядали пацієнтів, які через брак коштів і великі відстані не мали змоги отримати термінову медичну допомогу. Крім виконання функцій медсестер, керівниці медичних частин мали провадити й соціально-оздоровчу консультаційну діяльність. Більшість тих медичних частин було втрачено 1940 і 1944 року під час зміни кордонів, але у відновлювальній програмі Червоного Хреста будування нових частин посідає першочергове місце.

Для підтримки інвалідів визвольної війни, які потребують допомоги, я разом із побратимами заснував пенсійний фонд, який мав власну адміністрацію. 1926 року я запропонував Червоному Хресту взяти на себе опіку цим фондом, а також інвалідами війни, яких спіткали важкі хвороби або які потребували постійного лікування. Так я хотів домогтися зосередження коштів і сил, і коли мою пропозицію реалізували, ця діяльність могла тривати в масштабніших формах.

З ініціативи професора Фальтина було складено всефінляндський список знедолених із вродженим незрощенням піднебіння. Кожен по черзі лягає на операцію до професора Фальтина і повертає собі здатність нормально говорити. Після операції пацієнти дістають змогу взяти участь у розмовних курсах, за допомогою яких стають працездатними, а їхнє життя набуває нової цінності.

Під час загальносвітової економічної кризи 1931–1933 років Фінляндії довелося зазнати скрути. Наші товари було важко продати за кордон, і внаслідок цього збільшилося безробіття. На прохання уряду Червоний Хрест розпочав протидію національному лиху, спрямовуючи свої зусилля насамперед на Виборзьку, Куопіоську й Оулську губернії, де державі й муніципалітетам не до снаги було організувати загальні громадські роботи. У столиці було створено кризовий комітет, головою якого став відомий своїми гуманітарними інтересами радник хліборобства Едвард Б’єркенгейм, а в сільській місцевості — губернські комітети під проводом губернаторів. Ця діяльність, розпочата зверненням до всіх верств населення, знайшла живий відгук. Вона охоплювала в країні 161 муніципалітет із 600, тобто понад 100 000 дорослих осіб і близько 160 000 дітей, а витрати на субсидії зросли до більш як 15 мільйонів марок. У роки кризи було набуто чимало досвіду, на основі якого згодом остаточно оформилась окружна організація з центральним органом, яка мала змогу діяти і в воєнний час.

Ще 1922 року на основі загальних порад військових органів почалася розробка планів організації обороноздатності. З цією метою було намічено плани мобілізації з використанням медичних матеріалів і персоналу, складів медикаментів, польових шпиталів, транспортних засобів, лікарів з освітою військового хірурга і медсестер, а також допоміжного персоналу для служби польової медицини.

Цю працю доводилося починати з самого початку: склади Червоного Хреста були замалі, а матеріали польових шпиталів, які лишилися зі світової війни, виявилися майже непридатними для використання. Починаючи від 1923 року, Червоний Хрест мав годящі складські приміщення в своєму будинку і завдяки угоді з аптекарськими об’єднаннями й великими універмагами міг забезпечити постійне оновлення медикаментів, які не могли довго зберігатися.

Після того як організація «Лотта Свярд» улітку 1922 року схвалила мою пропозицію співпраці, ми змогли отримати придатний для польової служби жіночий персонал, потрібний у майбутньому. Чотири роки по тому Фінляндський Червоний Хрест вжив підготовчих заходів для формування резерву медсестер, і після того як 1931 року з’явилася домовленість про це з військовими органами, відповідальним завданням Червоного Хреста стала реєстрація медсестер для мобілізації.

Щоби працювати у воєнний час ефективно і результативно, Червоний Хрест потребував спеціалізованої хірургічної лікарні, побудову якої керівництво обдумувало від 1922 року. Лише п’ять років по тому я дістав змогу запропонувати план реалізації цього починання. 1928 року, готуючись до десятої річниці визвольної війни, я звернувся до фінляндського народу з закликом «із порозумінням і людинолюбством вшанувати пам’ять про здобуту важкими жертвами свободу спорудженням лікарні Червоного Хреста, яка могла б лікувати тих, хто травмувався і скалічився під час роботи, і в якій навчених медсестер можна готувати до медичної служби в воєнний час. Така витворена спільними зусиллями лікарня, готова взяти під своє опікування і знатну людину, і людину з низів, і багатого, і бідного, стане цінним і оптимістичним доказом того, що наш народ хоче працювати одностайно і з братерською любов’ю». Моє звернення не лишилося без уваги. Спільними зусиллями лікарня Червоного Хреста змогла розпочати діяльність 1932 року. Керувати нею було доручено професору С. А. Брофельдту, який працював головлікарем закладу до смерті, тобто до 1942 року. Він із великою зацікавленістю взяв участь у проектуванні лікарні, і здебільшого саме завдяки йому вся вона стала по-сучасному оснащеною хірургією, де можна було готувати персонал і для спеціальних завдань у воєнний час. Велику роль відіграла в успіху, досягнутому цим центральним медичним закладом Червоного Хреста, і перша старша медсестра лікарні — панна Берріт Кілман.

Щоб продемонструвати готовність виконувати свої обов’язки в воєнний час, скласти відповідний практичний іспит і набратися досвіду в польових умовах, Фінляндський Червоний Хрест вирядив на війну, що почалася 1935 року в Абіссінії[49], польовий шпиталь, який було послано на войовище за рекомендацією міжнародного комітету Червоного Хреста. Потрібні кошти було зібрано завдяки спільнокошту, і професору Фальтину, одному з найвірніших у Фінляндії поборників ідеї Червоного Хреста, знову випало успішно керувати вже четвертим шпиталем.

1927 року Фінляндський Червоний Хрест поставив на обговорення питання про те, як організувати цивільну оборону на випадок повітряних нападів. Спільно з організацією, створеною для цієї мети, було розроблено і втілено в життя масштабний план роботи. Треба було розпочати просвітницьку діяльність, запровадити навчання персоналу і створювати станції швидкої допомоги. Коли восени 1939 року нам загрожувала війна, цю працю інтенсифікували.

30 листопада 1939 року, на початку війни, об’єднання було готове до дій. Воно змогло прислати десять по-сучасному оснащених польових шпиталів із рентгеноапаратами і 150 ліжками, а крім того, надало збройним силам один корабель-лікарню, дезінфекційні печі, понад 120 санітарних машин, а також медикаменти. При Центральній гельсінській лікарні було створено лікарняну групу на 600 ліжок. 5500 мобілізованих із резерву медсестер так само, як і лікарів із освітою військового хірурга, розподілили по робочих місцях із найгострішою потребою в їхньому вмінні. У тилу працювали одночасно 11 окружних управ із місцевими органами, вгамовуючи принесену війною тривогу, створюючи одностайність і довіру й рятуючи великі цінності.

По закінченні Зимової війни з’явилися нові й відповідальні завдання, для виконання яких знадобилася саме така організація, як Червоний Хрест, який охоплював усю країну. Треба було надавати допомогу демобілізованим солдатам, забезпечувати лікування інвалідів, дбати про потреби вдів і дітей загиблих і полегшувати долю переселенців. Для виконання таких масштабних завдань довелося залучити всі сили. Догляд за інвалідами випав тоді насамперед Червоному Хресту. Невдовзі по укладанні миру, 1940 року, Фінляндський Червоний Хрест зміг відкрити лікарню для інвалідів на 600 ліжок, а також чимало оздоровчих закладів, де інвалідам війни давали освіту і де вони ставали працездатними членами суспільства. Власну лікарню Червоного Хреста надавали для поранених, які потребували спеціального хірургічного втручання, а також для тих, кому треба було довго лікуватися внаслідок ампутації чи важких ушкоджень.

Під час розширеної в такий спосіб діяльності Червоного Хреста 1941 року почалася ще одна війна, і об’єднання було змушене знову впровадити організаційні форми воєнного часу. І в польовій службі, і на фронті вони зазнали серйозних випробувань, адже цього разу боротьба затягнулася.

Заклопотаний іншими важливими завданнями, я згодом мусив передати керівництво Фінляндським Червоним Хрестом найближчим помічникам, які й далі несуть прапор цієї ідеї. Однак мені теж судилося реалізувати одне починання, особливо для мене близьке. Ще на початку 1930-х років я помітив, що треба розпочати боротьбу з ревматичними хворобами, які в найкращому віці позбавляли багатьох працездатності. За кордоном, а надто в Англії, я мав нагоду ознайомитися з результатами, досягнутими в цій царині, і відразу по тому, як почала діяти споруджена в Гельсінкі лікарня Червоного Хреста, я порушив питання про створення спеціалізованої лікарні для пацієнтів із ревматизмом. Завадила війна, внаслідок якої початок будівельних робіт відкладався рік від року, але, на мою велику радість, цей новий заклад уже будується.

Тридцять років минуло, відколи я почав соціальну діяльність у нашій відбудові. Мій внесок у роботу Червоного Хреста і Маннергеймівської спілки обмежувався намічанням провідних напрямів, висуванням ідей, заохоченнями, а також формулюванням певних ініціатив, які, вправно і самовіддано зреалізовані іншими, вели до успіху. Ця праця давала мені задоволення, і я вдячний за те, що коли влада не потребувала моїх послуг, я в такий спосіб зміг бути корисним країні.