Спогади. Том 1

3. Перша світова війна на Східному фронті

7 років у Польщі. — Російські збройні сили на порозі великого герцю. — Початок війни і бої в Польщі й на Галичині восени 1914 року. — Служба командиром дивізії на Галичині. — Невдача 1915 року та її причини. — Оборонні бої і наступальні дії 1916 року. — Румунія — союзник. — Операції в Трансільванських Альпах. — Аудієнція при дворі імператора і відвідання Гельсінкі.

Упоравшись зі звітами й формальностями, пов’язаними з азійською поїздкою, я подався восени 1908 року в коротку відпустку до Фінляндії, а звідти до Швеції, щоб побачитися з братами. Життя цивілізованої людини після дворічного дорожнього тягаря дало бажану полегкість, і рідко коли я насолоджувався порою відпустки так, як тоді.

Повернувшись, я невдовзі мав привід порадіти: мені запропонували 13-й Володимирський уланський полк, дислокований у Новомінську, в самому серці Польщі. Я радо погодився на це призначення і, відповідно, на переведення до Польщі. Адже саме там у прикордонному містечку Каліш я 19 років тому розпочав службу в 15-му драгунському Олександрійському полку.

Новомінськ, розташований кілометрів за сорок на схід від Варшави, був маленьким містечком, де полк жив доволі ізольовано. Три попередні командири, одного з яких зараховували до найкращих кавалерійських офіцерів, не впоралися із завданням, і про полк уже ходили розмови, що ним нелегко командувати. Минуло три роки після Портсмутського миру, тому я сподівався побачити застосування у вишколі уроків війни — але не побачив. Полк, який належав до війська прикриття, не брав участі в Маньчжурській кампанії, і ніхто з офіцерів не вважав за потрібне поміняти своє мирне життя на тягар війни. Мене дивувало, що перебіг війни тут знаний лише в загальних рисах, а тактичним поняттям, які виникли в Маньчжурії, не приділено належної уваги. Нічого не було сказано про порожність бойовища й про позиційну війну, що їх зробили конче потрібними кулемети й швидкострільні гармати. Навчальний статут теж не оновився, і всі чудувалися, що я надавав стільки ваги вправлянню в стрільбі й використанню спішеної кінноти.

Утім, виявилося, що інспектор кавалерії оцінив мою працю: два роки по тому я дістав пропозицію обійняти командування дислокованого у Варшаві лейб-гвардії Й. В. уланського полку, який залічували до найліпших кавалерійських полків. Тамтешній командир мав ступінь генерал-майора. Ця посада була особливо жаданою, і призначення на неї стало для мене якнайприємнішим сюрпризом.

У гвардійських уланах я побув три роки, і мені там так сподобалося, що я відмовився обійняти пост командира 2-ї Царськосельської панцерної бригади (теж жадане місце) і волів зачекати, доки звільниться посада командира Окремої гвардійської кавалерійської бригади зі штаб-квартирою у Варшаві. На неї мене призначили 1914 року, після того як мою частину ґрунтовно перевірив інспектор кавалерії й висловив велику похвалу за рівень вишколу гвардійських уланів і загальний стан полку. У статусі командира бригади я мав приємність орудувати цією елітною частиною. Решта підрозділів були лейб-гвардії Й. В. Гродненський гусарський полк і кінна артилерія — обидва теж дислоковані у Варшаві.

Ще й понині я люблю згадувати про сім польських років. Зі службового обов’язку я й до переведення в Польщу відвідував кілька кінських розплідників польських поміщиків, а також двічі їздив у відрядження до Варшави від придворної стаєнної частини, аби перевірити організаційні заходи, пов’язані з майбутнім візитом імператора до Польщі. Знайомі в кавалергардії та міністерстві імператорського двору звели мене з багатьма вельможними поляками, які в зимовий сезон відвідували Петербург. Отож іще до того, як я став командиром 13-го Володимирського уланського полку, в мене було чимало друзів-поляків, а зв’язків із Польщею — більше, ніж я здужав пам’ятати. Захоплення кіньми, спортом і мисливством відчинили переді мною багато дверей, і я втягнувся не лише в життя російських вищих військових і чиновницьких родин, а й у польський світ, знаний пишнотою і гордою окремішністю. Відразу по приїзді я став членом варшавського мисливського клубу рівня польського «Джокі-клубу» і добірних клубів Лондона, Парижа й Петербурга.

Незважаючи на мій пост, поляки сприймали мене без упереджень. Будучи фіном і переконаним супротивником русифікаторської політики щодо своєї батьківщини, я гадав, що розумію їхні почуття й погляди стосовно питань, які можна було назвати пекучими. Утім, я ніколи не розмовляв із ними про політику. Вони теж ніколи не порушували цього неписаного правила, своєрідного масонства без обітниць. Взагалі у спілкуванні між людьми є багато такого, що відчуваєш без слів. Антиросійська позиція поляків великою мірою порівнянна з нашою, хоча Польща після повстань 1831 і 1863 років, зокрема після останнього, вкрай жорстоко придушеного, опинилася зовсім в іншому становищі, ніж Фінляндія. Королівство Польське, утворене Олександром І, було ліквідовано, а державу перетворено на російське генерал-губернаторство. Російська мова стала державною, а ще відбулося зросійщенння школи й адміністрації. На позір, Польщі більше не існувало, але тим дужче вирував під поверхнею тамтешній патріотизм.

Особистих контактів поміж росіянами й поляками було вельми мало, а на моє спілкування з поляками дивилися з підозрою. Зокрема жандармська управа кілька разів подавала про це рапорти генерал-губернаторові, який, утім, викидав їх на смітник.

Але ця традиційна ворожнеча між двома слов’янськими народами не призводила до насильства, бо поляки самі розуміли, що воно лише посилить гноблення. Попри глибоко затамовану ворожнечу, в спілкуванні росіян і поляків часто оприявнювалося лицарство, якого вже годі знайти в наш час. Наведу приклад. Польський ад’ютант великого князя Константина під час повстання 1831 року подав заяву про звільнення, щоб вступити до польської повстанської армії. Великий князь, який симпатизував полякам, не намагався відрадити юнака. Після недовгого мовчання він промовив: «Маєш рацію, твоє місце — там!» — перехрестив ад’ютанта і відпустив його.

Серед почутих у Польщі бувальщин про лицарський дух я пам’ятаю одну, про двох братів-князів на прізвище Сангушко. Коли старший у 1830-х роках сидів за ґратами в Петропавлівській фортеці за участь у повстанні, його мати поїхала в екіпажі здалеку, зі Славути, родового маєтку на Волині, до імператора Миколи І, який прийняв її на аудієнцію. Сталося так, що стара княгиня, розбита тривогою та горем, розчулила царя, і він відправив свого флігель-ад’ютанта до фортеці з готовим клопотанням про помилування. Коли князь Сангушко побачив, що мусить благати про помилування за злочин, скоєний «через юнацьке нерозуміння», він замінив ті слова на «по зрілих роздумах» і поставив на папері належний підпис. Спроби ад’ютанта перебороти впертість поляка виявилися безрезультатними — той не відступився. Цар, який надзвичайно беріг свій авторитет, узяв перо і написав «пішки» — тобто похід до Сибіру. Молодший брат став господарем маєтку, куди засланець, помилуваний через багато років Олександром ІІ, повернувся зламаним чоловіком. Поміщик, колишній офіцер-кінногвардієць, отримав на старості літ на знак поваги імператорський портрет, який під час революції 1917 року коштував йому життя. Розквартировані в маєтку солдати зажадали, щоб він забрав портрет царя зі свого письмового столу, однак це було занадто для дворянина. «Це мій будинок, портрет мені подарував сам імператор, і я робитиму те, що вважатиму за потрібне», — сказав він, і у відповідь його застрілили на місці. Напевно, мало хто мав менше підстав говорити щось на захист імператора, ніж князь Сангушко! У Польщі скрізь траплялися портрети борців за свободу країни, і серед них рідко коли не було такого, де Сангушка-старшого пильнують двоє козаків, а на задньому плані видно вовків. Згодом, під час війни, я бачив цю картину навіть у якнайскромніших халупах далеко на Галичині.

Приємно згадати, які можливості для полювання були в Польщі. Зразу спадають на думку великі облави з нагоничами в імператорському мисливському замку в Спалі на південному заході від Варшави. Мене запрошували туди, коли гвардійські улани охороняли просторі угіддя замку. Там теж мою увагу привернула простота, якою оточувала себе імператорська родина. Миколі ІІ подобалося перебувати в цьому маленькому, оперезаному розлогими лісами замку, вдалині від неспокійного столичного життя. У Спалі мене 1912 року призначили генерал-майором імператорського почту. Це був вияв особистої прихильності, який не давав посади при дворі, а означав лише право носити на погонах ініціали Його Величності, відповідні для цього звання аксельбанти і можливість потрапити на аудієнцію до імператора без забарних формальностей.

У Маньчжурії я нажив собі чіпкий ревматизм, який спонукав серйозно замислитися, чи не краще мені полишити дійсну військову службу. Для лікування цієї недуги я поїхав до Вісбадена влітку 1914 року, невдовзі по тому, як 28 червня фатальні постріли в Сараєві позбавили життя австрійського наступника престолу Франца Фердинанда та його дружини. У Німеччині панував неспокійний настрій. Можна було зауважити, як з кожним днем у суспільності поширюється воєнний психоз, який дедалі виразніше оприявнювався в формі неприязні до росіян — постійних курортників.

Повертаючись до Варшави через Берлін, я мав там кілька годин між потягами й за звичаєм скористався нагодою роздивитися коней. Я знайшов торговця, якого віддавна знав як одного з найкращих у Європі. У нього продавалися чудові ірландські, а також добірні німецькі коні. Свого часу я купував у нього коней для імператорських стаєнь і трьох — для себе. На свій подив, я угледів стайню майже порожньою, однак Вольтман, цей чудовий торговець, привітався зі мною з усмішкою. «Шкода, що ви, пане генерал, не прийшли вчора, коли я постачив 150 коней армії», — сказав. Коли я зчудувався, як це армія, вартість ремонту якої становить 1200 німецьких марок, бере й купує його висококласних коней, що коштують близько 5000 марок, Вольтман відповів із хитрою посмішкою: «Хто хоче війни, мусить бути готовим платити». Це змусило мене замислитися.

До Варшави я доїхав 22 липня і, побувши день у місті, вирушив до заміського табору, де моя бригада зібралася на маневри. Я встиг провести тільки один маневр, який скінчився наступом полку на полк, коли мій кінь, породистий і доволі палкий, упав на скаку, і я вивихнув ногу. Я мусив їхати до свого намета, що його звелів був поставити в гарному садку графа Замойського. Ледве вклався на похідне ліжко, як увійшов начальник штабу з телеграмою в руці — негайно везти бригаду до Варшави! Віддавши відповідні накази підрозділам, я сів ув автомобіль і поїхав до міста.

Перше, що я побачив у газетах, був австро-угорський ультиматум, оголошений Сербії напередодні. Так стали зрозумілими і розбурханість Німеччини, і купівля за 5000 марок коней для німецької армії, і я страшенно злостився, що звихнув собі ногу, саме коли ось-ось почне гриміти. Тепер уже я не мав сумнівів, що війна на порозі. Назавтра оглянув свої завжди наготовані офіцерські скрині й сакви, а також коротко підстригся, як зазвичай робив перед тривалими маневрами. Травма ноги, слава Богу, виявилася незначною.

П’ять діб минуло без оголошення тривоги. Армія чекала, громада боялася. 29 липня я пішов до мисливського клубу, щоби почути, що може розповісти тамтешнє панство, хоч і не сподівався зустріти у будній день багато знайомих. Утім, я побачив там чимало польських поміщиків, які скупчилися навколо великого стола. Їх привів до столиці неспокій, породжений чутками про війну. Усі розуміли: якщо війни не вдасться уникнути, Польща стане войовищем і нещасному народові доведеться лити кров під прапорами трьох держав. Коли військо пройде польськими рівнинами, від них мало що лишиться.

Незабаром ми повечеряли; функції господаря виконував старий вродливий князь Четвертинський. Його свого часу заслали в кайданах до Сибіру, і повернувся він звідти аж за 20 років; тепер він працював директором Польського іпотечного банку. Атмосфера була гнітючою. Сидячи поряд із ним, я почувався трохи неприємно: хоч я й фін, але водночас російський генерал імператорського почту. Можливо, це стримувало інших від того, щоб вільно висловлюватися. Щойно почалася вечеря, як зайшов голова перегонового товариства. Цього чоловіка, який мав близькі контакти з імператорським перегоновим товариством та іншими столичними колами, вважали добре обізнаним у всьому, і погляди присутніх звернулися до нього. З радісним блиском ув очах він привітався з товариством: «Я можу заспокоїти вас, панове: війни не буде — знайдено компроміс». Тієї ж миті слуга вручив мені листа, як я побачив, зі штабу військового округу: «Вам слід прибути о 12-й годині ночі до штабу бригади». Я глянув на вдоволене обличчя новоприбульця, подумав, що цього разу його прогноз небагато вартий, попросив вибачення й пішов телефонувати в свої частини. Віддавши наказ офіцерам бути опівночі в казармах, я повернувся до свого захололого супу.

За кілька хвилин до призначеного часу я увійшов до штабу, і відразу по тому надійшла телеграма такого змісту: «Оголошується мобілізація на 12:00. Негайно розпечатати мобілізаційний пакет». Я відімкнув сейф і вийняв пакет із чотирма пакунками, одним для штабу бригади, по одному для двох полків і одним для артилерії. Коли ординарці отримали по пакунку, в нічній темряві залунав чвал трьох коней.

У залізничному графіку я приголомшено зауважив, що перший уланський ескадрон має бути повантажений у вагони через дві години. Лише дві години на мобілізацію кавалерійської частини, коли треба принаймні шість, — це просто неможлива річ! Я телефоном повідомив про це начальника окружного штабу, і його здивування було не меншим: «Я дуже добре знаю, що дві години — це замало, але ви, генерале, так само добре знаєте, що я не можу давати вам накази і вказівки, — це було б для мене так само важко, як годинникареві в робочому годиннику торкнутись одного коліщатка, не пошкодивши інших. Ви мусите самі дати собі раду». Я відповів, що розумію це, але вважав за потрібне зв’язатися з ним.

Я сів у крісло, запалив сигару і міркував, що робити. Я знав, що маю надійну частину, але треба ж було статися такій халепі саме тоді, коли я мушу зі своїм військом вирушати на війну! Я розумів, що зараз марно йти в полк і підганяти їх, адже ж усе було до найменших деталей виконано наперед. Час минав, і штаб готувався до виправи. Раптом задзвонив телефон. Командир ескадрону Його Величності ротмістр Молоствов сповістив: «Повідомляю, що мій ескадрон повантажено, потяг вирушає за дві хвилини».

Я подивився на годинника. «Як це ви встигли так швидко?» — спитав.

«Коли ви зателефонували, пане генерале, і сказали, що ми маємо бути в казармах о 12-й годині, ми відразу почали мобілізацію».

Це було зроблено з ризиком, але чия відвага, того й перемога, і я поздоровив його з таким результатом. У мене мов камінь з плечей скотився, і після цього все пішло як по нотах.

Які передумови мала Росія, аби дати собі раду у війні між великим державами? Яким був загальний стан її війська?

Російсько-японська війна оприявнила великі хиби у вишколі й організації армії. Хоча тоді мобілізовано було лише третину солдатів, із настанням миру майже всі склади виявилися порожніми. З матеріальної частини, яку можна було б за звичайних умов транспортувати з войовища назад до Європи, через безлад останньої фази війни майже нічого не лишилося. Усе зужилося або й геть вичерпалося. Тому Росія впродовж 1905–1910 років, а поза тим й пізніше, була слабкою й неспроможною на успішні воєнні дії в Європі — а проте 1909 і 1912 року війна ледь-ледь не почалася. У разі мобілізації для резервістів не знайшлося б взуття і умундирування, а зброї й набоїв — і поготів.

Створення війська потребувало часу, грошей і ще раз грошей. Японська кампанія коштувала два з половиною мільярди рублів і серйозно підірвала фінансовий стан держави. Нелегко було домогтися асигнування від Думи, але без нього царат не міг триматися на рівних у гонці озброєнь, яку розпочали Німеччина та Австро-Угорщина. Російським кроком у відповідь стала так звана «велика програма», реалізація якої мала відбутися в 1913–1917 роках. Ця програма передбачала півмільярда рублів основних асигнувань, після чого військовий бюджет мусив щороку зростати ще на 140 мільйонів. Штатна кількість військових у мирний час мала зрости на 12 000 офіцерів та близько 500 000 вояків, тобто приблизно на третину. Війна заскочила армію в процесі реорганізації, однак уже в перший рік було зроблено чимало.

Для керування цією величезною працею була потрібна сильна рука. Імператор перебував у ізольованому становищі і мав багато інших справ та обов’язків, отож навряд чи можна було сподіватися, що в нього вистачило б на це часу й сил. Тому цим усім дедалі частіше опікувався генерал Сухомлинов, військовий міністр від 1909 року. Їхня співпраця з періодично прирівнюваним до нього начальником Генерального штабу аж ніяк не завжди йшла гладко, а самому Генштабу впродовж 1905–1914 років міняти начальника довелося аж шість разів. Сухомлинова суворо критикували, але якщо проаналізувати результати його п’ятирічної міністерської каденції, не можна не визнати, що з армії, де панував повний безлад, за короткий час було розбудовано цілісний бойовий інструмент, який, щоправда, з технічного погляду поступався німецькій армії. Мобілізація й концентрація відбувалися за планом. У царині промисловості, а надто в поповненні запасів зброї та боєприпасів, бували недогляди, і вони виявилися фатальними.

У вишколі за останні мирні роки було досягнуто чималих успіхів. Вище командування почало зважати на уроки російсько-японської війни. Чекаючи на новий статут польової служби, що його без кінця обговорював комітет за комітетом, частини діставали тактичні інструкції окремим наказом. Статут було затверджено аж у той день, коли оголосили мобілізацію. Однак війна засвідчила, що маньчжурський досвід не став наукою і для французької та німецької армій. Здається, важко завадити техніці розвиватися швидше, ніж її застосування на практиці. Це стосується й інших царин, не лише військової.

Найдошкульнішим місцем був резерв, для якого не організували сучасного вишколу. Нестача в ньому кваліфікованого офіцерства й унтер-офіцерства спричинила серйозні наслідки. Як і загалом російський народ, солдатські маси, закликані під прапори, морально теж не були готові до бою. Патріотичні маніфестації на початку війни виявилися просто облудним фасадом. Фронт усередині країни був роз’єднаним, а від 1906 року чотири Думи поспіль перебували в гострій опозиції до царя.

Хоча Росія й мала краще матеріальне забезпечення, ніж десять років тому, вона не підготувалася до війни на європейській арені тривалістю понад кілька місяців. Тимчасом тоді ще панувало поширене уявлення, що конфлікт між великими державами не може довго тягтися.

Мою бригаду вивантажили з потяга 30 липня в Любліні, звідки вона мала кінним порядком їхати 40 кілометрів до міста Красник, розташованого приблизно за 30 кілометрів від кордону з Галичиною, який тут пролягав на північ від річки Сян. Таким чином, між лінією кордону й Сяном австрійці мали широкий плацдарм. Тепер ми дізналися, що війна ще не почалася й мобілізація охоплює лише Московський, Казанський, Одеський та Київський військові округи. У Німеччині, втім, унаслідок призовів було видано наказ про загальну мобілізацію вже 31 липня, а 1 серпня вона оголосила війну. Ми з нетерпінням чекали дозволу атакувати австрійців, однак дні минали, а ні та, ні та сторона не оголошувала війни. Лише 6 серпня Австро-Угорщина пішла за прикладом Німеччини. Це свідчило, що політична ініціатива перейшла до Берліна.

Утримувати Красник було важливо, адже це вузловий пункт дорожньої мережі на півдні від залізниці Івангород (Демблін) — Люблін — Холм. Саме цією залізницею відбувалася концентрація 4-ї армії, для прикриття якої було широким фронтом висунуто на 60 кілометрів східніше од Вісли кавалерійську формацію, утворену з 13-ї кавалерійської дивізії і гвардійської кавалерійської бригади під командуванням генерал-лейтенанта князя Туманова.

17 серпня сталася раптова атака на сили, які прикривали ділянку проти австрійського плацдарму. У своєму постої в Краснику я дістав того самого ранку від генерал-лейтенанта Туманова наказ займати позиції на півдні від міста і «втримати його за всяку ціну». Наказ було поспіхом написано на звороті донесення розвідчого ескадрону. У цьому донесенні повідомлялося, що ворог, який просувається на Красник, має в своєму складі одну піхотну бригаду, три батареї і чимало кінноти.

Я наказав негайно сурмити тривогу. Займати розвідані позиції на півдні від міста часу не було, тому командири полків дістали наказ просто скакати на південь — уланський полк двома західними дорогами, а гусарський східною — і давати відсіч там, де вогонь вимусить спішитися. У дорозі вони мусили підтримувати між собою зв’язок. Мій командний пункт стояв на узбіччі середньої дороги. За хвилину почулося, як ескадрони поскакали з міста. Незабаром жвава стрілянина засвідчила, що ворог не барився і зайняв висоти на півдні від Красника.

Тут мої підрозділи вступили в бій на приблизно семикілометровій ділянці. У ньому брала участь уся бригада. Вогонь численнішої ворожої артилерії зменшив мою батарею вже на початковій фазі сутички до двох гармат[17], та й ті довелося перекинути на іншу позицію. Це означало, що уланський полк, на якому від самого початку в таку спеку лежало найбільше навантаження, мусив діяти без підтримки артилерії, доки командувач корпусу не прислав на допомогу батарею, прицільний вогонь якої істотно вплинув на перебіг бою.

Протягом дня ворог раз по раз намагався заволодіти центральною позицією, яку захищали гвардійські улани, а також обійти лівий фланг, але безрезультатно. За правий фланг я теж непокоївся, бо звідти надійшло повідомлення про чималі сили ворожої кінноти. Тому колишній 13-й уланський полк, що його командувач корпусу надав мені, дістав наказ розширити позиції праворуч, обійти ворога і вдарити йому в тил, а тим часом дві сотні прикордонної застави, теж підпорядковані мені, зміцнили лівий фланг.

Надвечір заступити бригаду прибув іще один піхотний полк. Під час зміни австрійці почали безладно відступати; тоді було взято в полон кількасот вояків із двох піхотних полків. Як вони розповіли, ворожі сили складалися ще з трьох батарей і однієї кіннотної дивізії, яка, на диво, досі не вступала в бій. Із настанням темряви корпус генерал-лейтенанта Туманова було переміщено на захід у бік Вісли, звідки раніше надійшло повідомлення про висування ворога.

Мої полки витримали випробування, і я знав, що й надалі можу на них покладатися. Лейб-гвардії уланський полк, чийого командира поранило, зазнав великих втрат у живій силі, отже, натиск на цьому секторі був найбільшим. Лише шість днів по тому, 23 серпня, австрійці спромоглися на нову атаку. Тим часом 4-та армія встигла завершити концентрацію. Ознакою того, що підсумок бою під Красником оцінили у вищих колах, була отримана мною золота Георгіївська зброя.

Коли 23 серпня австрійці розпочали атаку з північного боку Сяну, 4-та армія здійснила наскок у бік річки. Сутичка біля Красника скінчилася цього разу гірше. Фронт усієї армії відступив. Ситуація була найкритичнішою найближче до Вісли, де численніше вороже військо відтиснуло правий фланг на північ і пробило собі прогалину в напрямку залізниці Люблін — Івангород, якою саме терміново перевозили військо.

У цій фазі, коли австрійці вже перебували на південному боці від села Ополе приблизно за 30 кілометрів від залізниці, кавалерійські підрозділи знову було поставлено для прикриття правого крила 4-ї армії, щоб стримувати вороже військо. Ополе, оточене лісистими мочарями, розташовувалося саме на півдні від притоки Вісли під назвою Ходель.

28 серпня я дістав наказ розвідати, які сили супротивника стоять біля Ополя, і перешкодити йому переправитися через Ходель. Мою бригаду було підсилено 13-м уланським полком і 13-м драгунським полком, а також кінною артилерією. Виявилося, що Ополе ще не захоплено, однак на півдні від нього австрійці добре укріпилися. За нашими оцінками, їх там була одна дивізія. Обійшовши правий фланг ворога, я зумів захопити три села, однак мені загрожувала ворожа спроба обійти Ополе з заходу. Ось яке склалося становище, коли я вночі дістав наказ відводити військо назад на другий берег Ходелі. Коли села було втрачено, 13-та кавалерійська дивізія зайняла оборону переправ, від яких, однак, її наступної ночі відтиснули. Тепер супротивник мав чотири плацдарми на північному березі.

Уранці 29 серпня я дістав наказ відвоювати переправи своєю бригадою, підсиленою цього разу Донським 10-м козачим полком. Оцінивши міцність оборони й завваживши, що ворог саме розширює плацдарми, я вирішив спробувати знайти його відкрите крило на південному березі річки, щоб здійснити фланговий удар паралельно з фронтальними атаками на плацдарми. Один загін під орудою відважного ротмістра Носовіцина зміг переправитися через Ходель у її пониззі й атакував оборонців західних переправ із тилу. Решта переправ теж опинилися в наших руках упродовж дня. Усі спроби відвоювати їх було відбито.

На загрожену ділянку форсовано підходила підмога. Вранці 30 серпня прибув 91-й піхотний полк, який належав до 23-ї піхотної дивізії, під командуванням полковника Ернста Левстрема, колишнього мого опікуна у Фінляндському кадетському корпусі. Йому наказали взяти на себе оборону переправ. Я дістав наказ підтримувати наступ піхотної дивізії на південь формацією, що складалася з чотирьох полків: моєї власної бригади, Донського 10-го козацького полку, 13-го уланського полку і однієї батареї. Завдання було неконкретним і давало волю дій. Я повідомив полковника Левстрема, що маю намір переправитися через Ходель у пониззі, обійти ліве крило австрійців, атакувати з тилу їхнє військо, що висувалося на північ від Ополя, і напосісти на резерви, які, за моєю оцінкою, мали стояти поблизу Ополя. Переправи, безперечно, зазнаватимуть постійних атак, і я боявся, що піхотному полку, який ще не пройшов бойового хрещення, стане занадто важко опиратися більшій силі.

Щойно мій авангард переправився через залишену супротивником без прикриття Ходель, як зі сходу розпочався артилерійний вогонь і пролунала жвава стрілянина, даючи знати про початок атаки. Пізніше з’ясувалося, що на переправу накинулось аж шість полків, які відтиснули російські частини на північ. Повівши головні сили на Ополе, я міг допомогти піхотному полку. Відбувся важкий марш кепськими лісовими дорогами, що часто проходили в мочарах.

Двом полкам було приписано зайняти узлісся на заході й північному заході від Ополя, а також перетяти дороги, що вели на південь. Приблизно о третій годині дня головні сили дійшли до узлісся, з якого можна було побачити, як австрійські розстрільні повільно рухаються на північ. Стріляти по них і по Ополю батареї почали зовсім несподівано. Шлях для відступу переправами було перекрито, і у ворожому угрупованні на північному березі Ходелі почалася паніка. Уже через годину було видно, як австрійці безладно відходять на південний схід. 91-й піхотний полк дістав вдячне завдання знову зайняти переправи і захопив понад тисячу полонених.

На моє угруповання, яке тепер розгорнулося шестикілометровим фронтом, накинулися чималі підтримувані трьома батареями сили, які загрожували відкритому правому флангу. Усі мої підрозділи вже було використано. Коли становище біля переправ стабілізувалося, я з настанням темряви знявся, щоб завести свою формацію туди, звідки почався її денний марш. Діставшись до переправи, я дістав наказ приєднатися до кіннотного корпусу, який мав обороняти пониззя Ходелі.

Назавтра було знайдено донесення, що його викинув збитий літун. З’ясувалося, що відтиснуті біля Ополя сили становили основну частину корпусу, яким командував генерал Кумер. Цей факт, звичайно, додав цінності тамтешній триденній операції. Для такого дужого супротивника загроза 24 розташованих широким фронтом ескадронів і 12 гармат, до яких бракувало набоїв, не була страшною, але у війні часто все вирішують психологічні чинники. Супротивник, який почувається слабшим, справді слабший.

Наступ австрійців на лівий фланг 4-ї армії був успішніший; ворогові навіть вдалося перетяти залізницю Люблін — Холм. По завершенні російського масування південно-західне угруповання дістало змогу на початку вересня перейти в контрнаступ. Упродовж трьох тижнів росіяни відтисли ворога до Карпат і коридора між горами й Віслою. Було обложено Перемишльську фортецю, залога якої сягала 120 000 вояків, а незабаром під загрозою опинилися вже Краків та Сілезія. Мою бригаду було приєднано до формації, якою командував генерал Безобразов, вона воювала біля сіл Жулкевка, Тарнавка, Пікуле й Момоти, здобула місто Янув, а також узяла участь у захопленні Сяну.

Противагою великого успіху стала серйозна поразка в Східній Пруссії, куди зайшли дві армії — генерала Ренненкампфа зі сходу через Німан і генерала Самсонова з півдня. Воєнні дії Ренненкампфа були пасивними, а зв’язок між арміями в Східній Пруссії — слабким, частково через складну місцевість. Крім того, німці перехопили радіограми супротивника, отож їхнє верховне командування зважилося на сміливий маневр. Зоставивши лише тонке прикриття на ділянці проти Ренненкампфа, генерал фон Гінденбурґ сконцентрував усі можливі сили проти армії Самсонова, яку було знищено за п’ять днів. Після того ворог витиснув Ренненкампфа на протилежний бік Німану. Незважаючи на свою поразку, російська армія опосередковано сприяла перемозі в битві на Марні, адже німці перекинули до Східної Пруссії два корпуси й одну кавалерійську дивізію зі свого правого крила у Франції.

Австро-Угорщина, якій тоді було скрутно, попросила допомоги в союзника. З середини вересня почали надходити донесення, згідно з якими австрійці готують наступ на Сян. Тоді ж таки фон Гінденбурґ мав вирушити на Варшаву армією, концентрація якої саме відбувалася в Сілезії. Російське військо стояло там слабким прикриттям, утвореним п’ятьма кавалерійськими дивізіями на заході від Вісли і кількома піхотними дивізіями в районі Варшава — Івангород. Центр було залишено майже відкритим, щоб добре зміцнилися фланги. Верховне командування вирішило тепер припинити наступ південно-західного угруповання на Краків, перекинути основну частину сил у західній Галичині до середньої течії Вісли для контрнаступу, а також відвести решту війська назад за Сян. Для забезпечення перегрупування з моєї бригади й двох стрілецьких бригад було утворено загін під орудою генерала Дельсаля, який мав зайняти містечко Опатів, розташоване на захід од Вісли, із довколишніми теренами за 25 кілометрів на північний захід від Сандомира.

Після обтяжливого кінного маршу розгрузлими дорогами гвардійська кавалерійська бригада дісталася 1 жовтня до призначеного місця на півдні від Опатова. Наступ німців та австрійців уже кілька днів тривав повним ходом.

Стрілецькі бригади генерала Дельсаля утворили півколо на заході й півдні від Опатова; моїм завданням було обороняти восьмикілометрову долину, яка прилягала до річки Копржив’янки і перекривала дорогу на Сандомир. Для оборони п’ятикілометрової ділянки між цими угрупованнями не вистачало ніяких сил. Уже 2 жовтня мої розвідувальні загони зайшли в сутички з ворогом, який наступав, однак лише назавтра вранці бій спалахнув по всьому фронті, коли ворогу вдалося захопити переправу біля Клімонтова на моєму західному крилі. Його ми відвоювали за допомогою резервів, ще й відбили всі спроби взяти нас у кільце. До полудня прогалину між піхотою та моєю бригадою заповнила 5-та кавалерійська дивізія, батареї якої вступили в бій на моїй ділянці. Однак інтенсивний артилерійний вогонь змусив їх стихнути до кінця дня. Перекинута з Сандомира піхотна бригада зайняла надвечір позиції за моїм лівим флангом, тож я дістав змогу загнути його трохи назад.

4 жовтня вдосвіта цілий німецький корпус атакував Опатів. Судячи з гарматних жерл, які бризкали вогнем, і сіл, які горіли, ворог оточував Опатів з півночі. На свій подив я зауважив, що 5-та піхотна дивізія знялася з позицій, не попередивши сусідів, і зі свого спостережного пункту побачив у підзорну трубу, що ворог наступає величезними лавами. Оборона розсипалася. Усі мої спроби вийти на зв’язок із командиром нашої формації були марними. Я бачив, як щохвилини дедалі більше стрілецьких роїв скочуються у глибоке річище Опатівки, яка текла позаду наших позицій до Сандомира. Ворог тим часом поновив натиск на лівий фланг, який мені довелося відвести ще трохи назад. Приблизно о другій годині, коли оборона Опатова вже, як я побачив, зовсім припинилася, на змиленому коні над’їхав ординарець із наказом генерала Дельсаля, відданим понад чотири години тому. Той сповіщав, що збирається вивести все військо з Опатова і під покровом ночі відступити дорогою, яка веде просто на схід до Аннополя, де він переправиться через Віслу. Для забезпечення відходу він наказав мені зайняти район на північному заході від Опатова.

Наказ уже не відповідав вимогам ситуації. Генерал Дельсаль почав відходити, і в інший бік, ніж намірявся, тож я вирішив, що краще лишитися на місці й прикривати єдиний шлях для відступу стрілецьких бригад. Позаду мого сектора приблизно на 5 кілометрів розлягалась горбкувата рівнина з сільцями та перелісками, яка давала війську можливість заховатися й ешелоновано фланкувати в глибину. Мені вдалося стримати ворога, доки стрілецькі бригади опинилися в безпеці, і лише вночі я дістав наказ знімати свою бригаду й вести її через Віслу до Сандомира.

Уже у першій фазі сутички, коли наше військо відступало повз мої полки, спокуса для них була великою. Ще більше твердості знадобилося, коли з їх тилу почав лунати шум бою. Але вони не похитнулися, і це врятувало піхоту. Маневровість, вогнева потуга, а надто те, що командування міцно тримало підрозділи в руках, були головними причинами успішного завершення бою. Нагородою мені за це став Георгіївський хрест IV ступеня.

Стримувальний бій — це за всяких обставин складна форма воєнних дій, але якщо його, як під Опатовом, доводиться провадити тимчасовими формаціями й без засобів зв’язку, він стає чудовим хрестоматійним прикладом для викладача тактики. У ті часи зв’язкової техніки в російській армії дуже бракувало. Лише у вищого командування були радіоапарати.

Як згодом з’ясувалося (зокрема з мемуарів генерала Лудендорфа), формація, що атакувала Сандомир, була 1-ю австрійською армією, тобто її авангард три дні стримувала гвардійська кавалерійська бригада.

Тепер перегрупування російських сил завершилося. У центрі, в районі Варшава — Івангород, було дислоковано велику кількість дивізій, серед них чимало новомобілізованих. У середині жовтня це потужне угруповання розпочало контрнаступ, спрямувавши головний удар на варшавський фланг. Німцям, які дійшли до Вісли на півдні від Варшави, загрожувало оточення, і вони почали загальний відступ, методично знищуючи залізниці, шосейні дороги та лінії зв’язку. Це дуже ускладнило просування росіян. Такої масштабної руйнації в сучасних війнах доти не було.

Наприкінці жовтня майже всю російську Польщу було вже очищено від ворога. Хоча обхідний маневр і не вдався, а втома війська й труднощі з постачанням завадили просуванню до Сілезії, цей наступ був важливим стратегічним успіхом російського військового командування. Однак минуло небагато часу, й ініціатива знов перейшла до німців, які використовували дві рокади[18], аби перекидати військо зі Східної Пруссії до Сілезії й назад.

Моя бригада, яку знову було додано гвардійським підрозділам і поставлено на південному флангу, воювала спершу з німцями біля Івангорода, а далі з австрійцями, яких ми загнали на північ від Кракова. Раніше в ці краї, якими тепер ми їхали, мене приводили полювання й маневри — зокрема на берег річки Ніди до Хробежа, де я побував у маркіза Вельопольського, коли полював на козуль. Тепер на цьому гарному терені відбувалася гонитва за інакшою дичиною. Крізь підзорну трубу я дослідив можливості переправитися через річку саме з південного боку від помістя маркіза. Пам’ятаючи про гарну, витончено вмебльовану головну будівлю, я наказав командирові батареї зберегти лісок, де вона стояла. По нетривалій стрілянині австрійці вивели своє військо з цього району, після чого мене привітав маркіз, радий з того, що відбувся легким переляком, і запросив на обід мене та офіцерство популярних гвардійських уланів. Частували нас там національною стравою біґосом, приготування якої триває кілька днів, тож вона, поза всяким сумнівом, призначалася для австрійців.

Короткочасно насолодившись маркізовою гостинністю, ми продовжили гонитву, доки нас не вимусила зупинитися фортечна смуга довкола Кракова. На півночі від форту Могила австрійський гусарський ескадрон зробив вилазку, яку я добре пам’ятаю. Не знаючи місцевості, весь ескадрон заїхав у болото. Коні провалилися по живіт у драговину, і гусари в нових блискучих одностроях стали для нас легкою здобиччю.

Наприкінці листопада 1914 року я завітав у гості до командувача нашого корпусу генерала Безобразова, мого доброго знайомого. Мене вразив його песимістичний погляд на ситуацію. «Незабаром доведеться воювати киями», — припустив він. Боєприпасів і справді часом було мізерно мало, і нас закликали їх економити — особливо артилерійні набої. Ми думали, що це через труднощі в перевезенні, але від генерала я дізнався, що це не так. Розповів він іще багато. Мирні резерви боєприпасів уже вичерпались, а промисловість, якій бракує сировини, машин і фахівців, нездатна задовольнити потреби з такою швидкістю, якої вимагає ситуація. Поки там не було ніяких мобілізаційних планів. А що Франція з Англією теж не встигли мобілізувати свою промисловість, армія ще тривалий час не могла сподіватися на допомогу союзників. Лише напередодні війни, 1913 року, Росія розпочала реалізацію великої програми основного постачання.

Нестача гарматних набоїв почала даватися взнаки за шість тижнів. Артилерія від самого початку відігравала вирішальну роль, і піхота звикла до її підтримки. Коли ця підтримка послабшала, почали зростати втрати. Це шкідливо вплинуло на бойовий дух, і до того ж у піхоти стало скрутно зі зброєю і набоями.

Ситуація з живою силою теж викликала тривогу. Кадри було занедбано в мирний час, і коли полки пішли на війну, вони мали по три-чотири кадрових офіцери на сотню, батарею й ескадрон. Багато з них загинуло, і відчувалася гостра нестача командного складу. Те саме стосувалося й унтер-офіцерства. Вище командування заповнювало прогалини офіцерами й унтер-офіцерами запасу без достатньої кваліфікації. Втрати серед рядового складу теж стали несподівано великими — були полки, які складалися лише з 400 вояків! Велика частина найліпших підрозділів потрапила в полон. Дедалі гостріша нестача зброї ще більше ускладнювала комплектацію фронтових частин, і попри величезні резерви населення, формувати нові підрозділи було нелегко. Ось якою була загальна картина російської армії наприкінці 1914 — на початку 1915 року.

Не дивно, що успішний російський контрнаступ у Польщі замінився невдачею. Річ у тім, що перед кінцем року австрійці теж пішли в контрнаступ на Галичині і на сході від Кракова відтиснули російську армію на 70 кілометрів. Коли німці у той самий час готували наступ із Східної Пруссії, для російського угруповання, висунутого далеко на захід, становище стало загрозливим, тому воно дістало наказ відступити на 50–100 кілометрів, щоб по річках Бзура, Равка і Ніда утворити фронт, який правим берегом Вісли тягнувся до Карпат по Дунайцю і Б’ялій. Незабаром почався шпаркий мороз, який російська армія зустріла майже без зимового спорядження.

Розроблений російським верховним командуванням план зимової операції 1915 року мав на меті зайняття Карпат і новий наступ на Східну Пруссію, однак після того, як удар німців зі східнопрусського напряму призвів до того, що під Августовом було розбито російську армію в 110 000 багнетів, північно-західне угруповання вже не мало потрібної снаги. Але командування й чути нічого не хотіло про те, щоб переглянути план наступу на південному напрямі. Форсування Карпат обіцяло важливі політичні результати: було сподівання, що вирішальний удар по Австро-Угорщині спонукає долучитися до Антанти Румунію. Тому довелося перекидати підмогу на Карпатський фронт, і туди повезли всі приступні сили для зосередження головного удару. Мою окрему гвардійську кавалерійську бригаду теж було скеровано на Галичину і підпорядковано командувачеві 8-ї армії генералу Брусилову, колишньому начальнику мого офіцерського кавалерійського училища.

Поки бригада прямувала до Галичини, я ненадовго заїхав до Варшави, щоб порозбирати речі й віддати майно на схов. Фронт пролягав близько, і гарматний гуркіт із Бзурів виразно було чути в місті. У лікарнях лежало повно поранених, серед них траплялися й жертви вперше застосованих німцями отруйних газів.

Наприкінці лютого 1915 року я приєднався до своєї бригади поблизу Львова. Звідти ми поїхали далі до штабу армії, дислокованого за 60 кілометрів на південний захід від Самбора. Генерал Брусилов зустрічав нас верхи. Коли бригада проїхала урочистим ходом повз командувача армії, він покликав мене до штабу, де я дістав нагоду розповісти про участь своєї бригади в польській кампанії. Коли генерал поцікавився моїми побажаннями, я сказав, що волію лишитися в своїй бригаді, якщо з неї наміряються сформувати дивізію (про це ходили розмови). Наскільки це залежить від нього, мовив Брусилов, справу вирішено. На цьому ми розпрощалися.

Ледве я встиг увечері сісти за стіл разом зі своїм штабом, як від командувача армії надійшла радіограма, в якій він пропонував мені командування 12-ю кавалерійською дивізією; її командир генерал Каледін дістав поранення. Мені було важко розлучитися зі своєю бригадою, яку я очолював уже рік із чимось і з якою, як сам відчував, зріднився у спільних зусиллях і небезпеках. Ще до закінчення вечері надійшла друга радіограма такого самого змісту. З огляду на це я вирішив відповісти особисто і невдовзі рапортував про себе генералу Брусилову. Я подякував за довіру і сказав, що буду вдячний за пораду, адже 12-та кавалерійська дивізія — незнайома для мене частина, а сама пропозиція суперечить тому, про що сам генерал нещодавно говорив. На це командувач армії відказав:

— Дванадцята кавалерійська дивізія — це така частина, що коли її пропонують, нема чого від неї відмовлятися.

Після цієї відповіді мені нічого іншого не лишалося, як дати згоду, а що не було часу бодай ознайомитися з ситуацією, я мусив лише якомога швидше долучатися до своєї нової частини, яка саме провадила бій під Станіславом приблизно за 140 кілометрів на південний схід. До паротяга вже було причеплено вагон, і я поїхав, навіть не побачившись зі своєю бригадою. Я встиг лише послати їй вітання, а також наказ доправити моїх коней і валізи слідом за мною.

У штабі 2-го кавалерійського корпусу неподалік від Станіслава я отримав інформацію про становище від свого нового начальника, генерала Хана Нахічеванського, кавказця з походження. Мороз і важкі умови від самого початку утруднювали розпочатий у лютому наступ, а крім того, одна нещодавно сформована німецько-австрійська армія взялася атакувати східний фланг. Великі сили відтиснули там нечисленні російські частини до Дністра, отже, треба було чекати наступу в тил російського угруповання і на ліве крило, яке сягало центру Карпат. 2-й кавалерійський корпус мав стримувати ворога між Прутом і Дністром, доки ми встигнемо організувати нову оборону вздовж Дністра. Тим часом 12-та кавалерійська дивізія билася на півдні від села Лисець із австрійцями, які намагалися пробитися через Надвірну.

До складу кавалерійського корпусу належала, крім 12-ї кавалерійської дивізії, ще одна формація, яку між собою називали Дикою дивізією. Вона складалася з шести кавказьких полків, які репрезентували шість племен, звільнених від дійсної служби. Ці полки було зібрано з добровольців різного віку, отож у лавах воювали пліч-о-пліч батьки з синами. Офіцерство було частково російським, частково кавказьким. Командував дивізією брат самого імператора, великий князь Михайло. 1916 року його призначили командувачем гвардійського кавалерійського корпусу, а згодом — генералом-інспектором кавалерії.

Хан Нахічеванський описував і участь 12-ї кавалерійської дивізії в захопленні Галичини. Хоч мені й довелося полишити гарний підрозділ, скидалося на те, що я цілком можу покладатися на боєздатність нового, адже її високо оцінив сам генерал.

Після імператорських маневрів на Волині 25 років тому мені запам’ятався Охтирський гусарський полк — один із чотирьох у цій дивізії. Я, тоді новоспечений офіцер, бачив, як полк на білих конях переправляється через річку Стир, і ця картина врізалася мені в пам’ять. Мені тепер пригадалося, які розповіді я чув про Охтирський гусарський полк, і чому він досі, попри спрощення кавалерійського однострою після російсько-турецької війни, мав особливий дозвіл носити капуциново-брунатний гусарський доломан і використовувати червоні чапраки, здалеку схожі на червоні штани. Розповідали, що в дорозі на парад перемоги в Парижі 1814 року полк розквартирувався в якомусь монастирі капуцинів, де гусари поміняли свої потерті однострої на нові, зроблені з мантій ченців. Під час дефілювання імператор Олександр І звернув увагу на охайно вбраний полк і звелів, щоб кольором Охтирського полку й надалі був брунатний. Тож гусари вельми пишалися своїм одностроєм! Такі традиції були в пошані в Російській імператорській армії, і вони, безперечно, формували дух товариськості і почуття єдності. Ще за один приклад може стати Апшеронський піхотний полк, до парадного однострою якого належали чоботи з червоними закотами — пам’ять про славетний штурм у Семирічній війні в Кунерсдорфському бою, коли полк, за легендою, брів по коліна в крові. А ось до Павлівської гвардії добирали лише новобранців із кирпатим носом — адже такий був у імператора Павла!

Рештою підрозділів 12-ї кавалерійської дивізії були уланський Білгородський полк, драгунський Стародубський полк, Оренбурзький козацький полк і один артилерійний дивізіон, і всі вони під час війни додали дивізії слави.

У наступні дні кінноті вдалося зупинити ворога, що пробивався через Надвірну, і трохи відігнати на схід лави, які пробилися через Коломию. Завадити супротивнику зосередити чималі формації під Заліщиками для переправи через Дністер сил уже не вистачило.

Після формування нових піхотних дивізій для оборони дністерської межі кінноту було переміщено на північний берег річки, де моя дивізія наприкінці березня заступила одну козацьку дивізію під Заліщиками, на які наполегливо напосідав ворог.

Дністер біля Заліщиків круто повертає на південь, утворюючи невисокий мис. Над містом, розташованим на краю мису, височіють круті горби на протилежному березі. Прибережна ділянка навпроти міста перебувала в руках росіян, однак із горбів по обидва боки ворог міг перехресним вогнем бити і по переправі, і по самому місту з його околицями, і по кількох російських позиціях у тилу. Важко було боротися із супротивником, який мав кількісну перевагу й потужну артилерію. Козаки мали недостатню саперну підготовку й обладнання, і їм було не до снаги збудувати нормальні оборонні позиції. Тому вони зазнавали чималих втрат. Було б ліпше здати Заліщики і перенести оборонну межу на кілька кілометрів північніше, однак попередні оборонці дістали наказ утримувати місто за всяку ціну, і цей наказ було повторено тепер. 12-та кавалерійська дивізія встигла зазнати серйозних втрат, доки її не заступила піхота. Однак ця жорстока сутичка навчила мене довіряти дивізії.

Наступним завданням було форсувати Дністер біля Устя Єпископського, розташованого за 30 кілометрів на схід, і за підтримки 3-го кавалерійського корпусу, який під орудою генерала Келлера стояв на південному боці річки, завдати удару на південному боці Заліщиків по ворожому угрупованні — у фланг і в тил. Для цього мою дивізію підсилили двома піхотними батальйонами, яких довго ставили то туди, то сюди (їхня боєздатність під Заліщиками виявилася мізерною), і одним понтонним батальйоном, який, навпаки, наразі виявив себе з найліпшого боку. Я подав клопотання, щоб ті два перших батальйони замінили одним-єдиним, але боєздатним, однак усе було як об стіну горохом.

Одного дня на початку квітня мені вдалося перекинути понтонний міст через Дністер у районі Устя Єпископського, зайняти протилежний берег однією бригадою і утворити там плацдарм, який стягував до себе дедалі більше ворожих сил. Марно я чекав, що заговорять гармати мого сусіда, — всупереч наказам і обіцянкам звідти не пролунало ані пострілу. Численні контрудари ворога ми відбивали три доби, після чого мені довелося відвести дивізію назад за річку. Нашим успіхом не скористалися, бо корпус Келлера не вступив у бій бодай вогнем. Його командувач пояснював, що просуванню війська завадив розмоклий від дощу бессарабський чорнозем! Через цей випадок у мене склалася не дуже позитивна думка про співпрацю між вищим командуванням, у якій, як я побачив, особисті забаганки процвітали буйним квітом. Ця вада ще в російсько-японській війні коштувала багато крові.

Далі настав спокійніший період, який тривав до початку травня, коли на мені лежала оборона однієї з прибережних ділянок Дністра. У час рясного водопілля це було порівняно легке завдання.

Зусилля, покладені на форсування Карпат, протягом зими дали лише локальні результати, а навесні настала кара за те, що військовими аспектами було знехтувано на догоду політичним. Розпочавши на початку травня на Балтійському фронті вдалу відтяжну операцію, яка довела їх до Лібау, німці здійснили сімнадцятьма піхотними і двома кавалерійськими дивізіями відомий прорив поміж Карпатами й Віслою. На секторі Горлиці — Тарнів, де командував генерал Макензен, було цілковито розбито слабку російську формацію, і невдовзі виникла загроза з тилу для російського війська, яке стояло на перевалах. Крім того, з півдня напосідала німецько-австрійська армія генерала Лінзинґена. Єдино можливим варіантом було відведення війська. Хоча на західну Галичину було перекинуто підмогу, зупинити ворога не вдалося, і все скінчилося загальним відступом, на більшості секторів за вельми несприятливих обставин. Перемишль упав 3 липня, Львів 22-го, а в кінці липня — на початку серпня російські армії, крім тих, що перебували в східній Галичині, було відтиснуто за кордон.

Таким чином, досягнуті восени 1914 року результати пішли нанівець; але крах на цьому не скінчився. На початку липня німці розпочали масований наступ, який призвів до втрати Варшави, Івангорода, Любліна, Холма і Бересті. Східніше супротивник здобув Ковель, Луцьк і Дубно, а це означало, що російська Польща опинилася в руках ворога. У балтійських країнах було втрачено Каунас і Вільнюс. Лише у вересні фронт вдалося стабілізувати на межі Рига — Даугавпілс — Барановичі — Дубно — Тернопіль — Чернівці.

Відразу після прориву сектора Горлиці — Тарнів 9-та армія дістала наказ іти в наступ для підтримки правого крила південно-західного угруповання. Про цю спробу треба сказати лише те, що ділянка 9-ї армії на Буковині була настільки далеко, що тамтешні дії не могли вплинути на загальне становище. Доцільніше було б перевести частину 9-ї армії на захід і тримати решту в обороні на межі Дністра. Однак цією можливістю не вдалося скористатися через перевантаженість залізниць і безлад шляхів постачання. 10 травня 9-та армія почала форсувати Дністер.

Я взяв участь у цій операції, командуючи кавалерійським корпусом, який складався з 12-ї кавалерійської дивізії, однієї моєї колишньої гвардійської кавалерійської бригади і тимчасової дивізії, сформованої з двох перекинутих із Далекого Сходу драгунських полків. На заході від Заліщиків ми форсували Дністер, прикриваючи рух лівого флангу Сибірського корпусу на Коломию. Австрійці, які тепер почали загальний відступ, укріпилися в найважливіших вузлових пунктах. Рухаючись разом з авангардом, ми з найближчими до мене вояками ледве-ледве вбереглися від загибелі під селом Заболотів на березі Прута, де потрапили під шквальний вогонь артилерії, від якого полягло багато офіцерів та рядовиків. Зі своїх позицій на правому березі Прута, який подекуди здіймався набагато вище від лівого, ворогу було все видно далеко за річкою.

Коли дивізію було переміщено на іншу прибережну ділянку поблизу Снятина, в гості до Охтирського гусарського полку завітала його почесна командувачка, велика князівна Ольга Олександрівна, сестра імператора. Вона очолювала одну лікарню і стежила за тим, щоб туди брали на лікування її поранених гусарів. Неподалік від Снятина командир полку влаштував на честь високої гості званий обід, на який запросили й мене. Щойно ми сіли за стіл, як ворожа артилерія почала обстріл, і за хвилину він став таким інтенсивним, що господарю довелося попросити велику князівну перейти в безпечне місце.

Через те що бої вже точилися у верхів’ї Дністра, верховному командуванню довелося перекинути підмогу з Буковинського фронту на захід. На початку червня моя дивізія дістала наказ вирушати на захід від села Галич, аби прикривати відступ і переправляння XI армійського корпусу через Дністер.

Перші, десятиденні стримувальні бої почалися на південному від Дністра терені, який був для моєї дивізії добре відомий з попередньої кампанії. Горбкувата місцевість і звивисті річечки дуже полегшували нам завдання. 11-й армійський корпус упорядковано переправився через Дністер, з нагоди чого моя дивізія отримала від командарма подяку. Коли я сам вдало подолав Дністер, моїм завданням стало прикривати відступ 11-го армійського корпусу через Гнилу Липу, його північну притоку. За допомогою вогневої переваги ворогові вдалося створити плацдарм на північному березі Дністра на північному заході від Галича, де ми стримували його кілька діб, доки військо відійшло в безпеку на другий бік Гнилої Липи.

Ці бої наочно продемонстрували роз’єднаність армії, адже мені під час них було підпорядковано аж одинадцять батальйонів один за одним, батальйонів, бойова потуга яких розтанула більш як наполовину і в яких велика частина рядового складу не мала рушниць. Мав я й кілька батарей, однак дістав заувагу за те, що якось раз змусив їх діяти одночасно. Боєприпаси треба економити!

Військо мало утримувати межу на Гнилій Липі, але з огляду на відхід північного флангу ці позиції довелося здати, а частини, що перебували найближче до Дністра, — переправити під прикриттям моєї дивізії через Золоту Липу, що текла паралельно Гнилій, але на 25 кілометрів східніше. Після місячних безперервних ар’єргардових боїв мою дивізію нарешті на початку липня було відведено назад через Золоту Липу на відпочинок, якого вона вже й справді потребувала.

Через тиждень ми знову знадобилися. 10 липня надійшов наказ, що дивізія має негайно перебратися кілометрів на сто на південний схід, на добре знану заліщицьку ділянку. Територію між Прутом і Дністром знову було втрачено, і ворогові вдалося форсувати Дністер на сході від міста. Мене знову підпорядкували генералові Хану Нахічеванському, який надав мені дві бригади з Дикої дивізії. Я мав завдання знищити плацдарм і понтонний міст ворога, який переправився через Дністер. Ворог устиг окопатися, тому це було нелегко.

Хоча бойовий дух кавказьких загонів був непоганим, вони не мали достатнього вишколу і боєздатності. Не дуже покладаючись на їхню ефективність, я розташував свою дивізію в центрі, на найбільш небезпечному напрямку. Одній кавказькій бригаді під командуванням полковника Краснова я наказав сміливо атакувати кіньми правий фланг австрійців, що тікали. Другу, якою командував полковник Половцев, я послав запобігти ворожому прориву на Дністрі. Атака почалася багатообіцяльно, і ми відтиснули ворога. Знов і знов повторюючи відданий лівому флангу наказ на штурм, я, втім, марно намагався вгледіти зі свого спостережного пункту ознаки того, щоб кавказці зрушили з місця. Їхня бездіяльність дала ворогові час зібратися, і це призвело до того, що на центр було спрямовано контратаку. Становище стало нетривким і змусило мене відвести військо на вихідні позиції. При з’ясуванні обставин виявилося, що полковник Краснов хотів зберегти своїх добровольців! Після бою великий князь Михайло за обіднім столом нарікав на дії командира бригади. Від цього контрудару, під час якого до рук нам потрапили тисячі полонених, а також бажані збройні трофеї, принаймні була та користь, що ворог припинив наступ.

У липні й серпні я обороняв одну ділянку на Дністрі і брав участь у відбиванні наступу ворога через річки Стрипа й Серет (останню не треба плутати з румунським Серетом, який вливається в Дунай). З великими зусиллями нам вдалося зупинити ворога.

Упродовж літа мій «маньчжурський ревматизм» іще нагадував про себе, і наприкінці серпня я ледве міг ступити крок. Скорившись наполяганням дивізійного лікаря поїхати лікуватися на теплі джерела, я передав командування 2-го кавалерійського корпусу начальнику штабу генералу Дистерло й вирушив до Одеси.

Це гарне місто на березі величезного Чорного моря було самобутнім центром південної Росії. Гарні тутешні жінки і вродливі чоловіки з південним темпераментом становили мішанину різних племен із довколишніх чорноморських теренів, тому життя в Одесі йшло геть на інакший штиб, ніж у північних частинах держави. Годі й казати, що я справді насолоджувався новими враженнями і двотижневим відпочинком удалині від шуму бою. Особливу радість давало й те, що моя сестра Софі, старша медсестра Гельсінської хірургічної лікарні, навіть приїхала до Одеси, щоб поспілкуватися зі мною. Хоч і болісно було розлучатися з дивізією, зате я дістав приємну нагоду обміркувати військову й політичну ситуацію — на фронті якось не виходило. Розмови з пораненими й хворими офіцерами, яких, як і мене, перевели до Одеси, виявилися корисними й цікавими.

Загальна картина вселяла ще більше тривоги, ніж я собі уявляв. Хоча до гарнізонів і центрів поповнення прийшли мільйони призовників, які гаяли там час і були чудовим об’єктом для революційної агітації, бойова потуга армії після Нового року поменшала ще на півмільйона вояків. У багатьох дивізіях зосталося лише зо дві тисячі багнетів. Поповнювати склад вони й досі не мали змоги, адже зброї не було. Вишкіл рядовиків, які прибували на фронт, був таким недосконалим, що про нього годі й казати. Тисячі не вміли користуватися рушницею. Нестача офіцерів та унтер-офіцерів відчувалася дедалі більше. Єдиним промінцем надії був Кавказький фронт, де нещодавно турки зазнали великої поразки. Однак у підмозі, яка уможливила цю перемогу, була нагальніша потреба на головному войовищі.

Становище з матеріальними засобами було тривожним. Усе зуживалося, губилося чи руйнувалося в боях і під час відступів: рушниці, гармати, телефони, транспортні засоби, польові кухні — всі потрібні для війська матеріали. Нестача боєприпасів змушувала до величезної економії. Наразі не було якихось особливих ознак інтенсифікації промислової діяльності. Саме такими моментами пояснюються успіхи Центральних держав.

Поразка зруйнувала всі сподівання на те, що балканська політика розвиватиметься в сприятливому напрямі. Були сподівання, що Румунія приєднається до країн Антанти навесні 1915 року, однак вона цього не зробила, і сили, які хотіли розриву стосунків з Росією, перемогли. Болгарія, яка дедалі більше схилялася до Центральних держав, напала в жовтні на Сербію.

Громадська думка була, зрозуміло, дуже розбурхана через цю ситуацію, отож почалися, як це завжди буває, пошуки офірних цапів. Тому головнокомандувача, великого князя Миколу Миколайовича, імператор призначив на початку вересня командувачем Кавказького фронту, а сам обійняв верховне головнокомандування. Великий князь був солдат до нутра кісток і володів своїм ремеслом. Він командував збройними силами твердою рукою і мав великий авторитет поза армією. Чи не кожен розумів, що імператор буде лише номінальним головнокомандувачем і що він, скромна й тиха натура, не зможе набути потрібного авторитету і спільної прихильності в армії. Стаючи на чолі збройних сил, особливо в такий невдало вибраний момент, він до того ж поставив під загрозу становище імператорського двору. Через те що імператор перебував не в столиці, йому стало важко стежити за виконанням інших державних справ. Ця обставина дуже вплинула на його остаточну ізоляцію і безсилля.

Серед міністрів, що їх у ті часи звільнили з посади, був і військовий міністр Сухомлинов, якого грубо зганьбили. На нього передовсім було покладено відповідальність за недостатню мобілізацію промисловості, проте критика на його адресу напевно перебрала міру. Як я розповідав вище, Сухомлинов у передвоєнні роки добре керував реорганізацією армії, і в тому, що промисловості забракло продуктивності, винні радше певні фінансові та інші чинники.

Утім, невдачі зродили сильний патріотичний дух, який давав надії на те, що для порятунку держави буде урухомлено всі здорові сили. Патріотичний чинник доти не було залучено. Імператор мав навколо себе радників, які не могли гаразд бачити ситуацію, і хотів правити без допомоги нації. На початку серпня 1914 року він припинив думські засідання, і вирішення державних справ у перший рік війни відбувалося за допомогою указів, виданих адміністративним шляхом. Лише в лютому наступного року Думу знову було скликано, але вона встигла провести лише три засідання, доки її розпустили через гостру критику уряду. Утім, тиск громадської думки змусив імператора в серпні 1915 року знову скликати орган народного представництва. Патріотично налаштовані фракції утворили тепер так званий «прогресивний блок». На початку вересня він видав декларацію з вимогами про парламентський уряд, амністію для політичних в’язнів, а також деякі демократичні реформи. Відповіддю імператора на це стало чергове припинення думських засідань. Він зайшов у цьому так далеко, що відмовився приймати голову Думи Родзянка, який дістав доручення викласти становище в державі і спробувати умовити імператора скасувати розпуск Думи. Цей виклик представникам народу дорого коштував чинній системі і відкрив дорогу розвитку подій, який урешті довів до революції.

Промислові й фінансові кола теж демонстрували патріотичний настрій. По всій країні виникали промислові комітети, які брали на себе завдання організовувати все так, щоб середня й дрібна промисловість діяла за таким самим планом, що й керована державою велика. Утворення комітетів відбувалося також з ініціативи організацій, які репрезентували ділове життя, і кожна зі свого боку хотіла підтримати уряд. Крім того, керівництво матеріальними воєнними зусиллями було доручене новоутвореній Особливій раді оборони, тож економічне життя ставало дедалі планомірніше організованим. Хоча результат цих заходів відчувся на фронтах набагато пізніше, він таки оприявнився.

Лікування в Одесі пішло мені на користь. Тут я з вашого дозволу заразом зазначу, що через кілька років я цілком позбувся ревматизму, приймаючи щодня холодну ванну в 20-градусній воді, — цю процедуру мені порекомендував мій друг генерал Ліндер, який теж брав участь у нашій визвольній війні.

У другій половині вересня 1915 року я повернувся на фронт, де російські армії між Серетом і Дністром билися за останній клаптик Галичини. Його, як дуже часто казали, «треба втримати за всяку ціну». Не можна було дати ворогові пробитися до Бесарабії — ще й тому, що це, мабуть, частково вплинуло б на позицію Румунії. Удари й контрудари довкола Серету часто чергувалися. На початку цієї бойової фази під моєю орудою був 2-й кавалерійський корпус, що його ситуативно перекидали то туди, то сюди. Це тривало до грудня, коли маневрова фаза завершилася й армії перейшли до позиційної війни. Тоді 12-ту кавалерійську дивізію було відведено під Гусятин.

Після короткого відпочинку дивізія дістала наказ виконати приблизно двохсоткілометровий кінний марш на північ, на східну від Луцька ділянку, де відбувалося масування війська для весняного спільного наступу.

Тепер почалася енергійна робота для підвищення боєздатності армії. Мети треба було досягти методичним вишколом і поверненням нормального кількісного складу підрозділів. Збільшилося транспортування зброї та набоїв, тож під час бездіяльного зимового періоду назбиралися чималі резерви боєприпасів. Хоча становище й покращало, матеріальна перевага ворога (надто в артилерії) досі була беззаперечною. Незважаючи на численні вади, вдалося домогтися принаймні акумуляції сил і наступальної здатності, якою за спільною ухвалою країн Антанти треба було скористатися під час концентрованого наступу на Центральні держави влітку 1916 року. Він мав початися на сході в середині червня, а на Французькому фронті — на початку липня. Однак цей графік зірвала вдала атака австрійців на італійському войовищі приблизно в середині травня, що вимусила російське верховне командування вдатися до наступу між прип’ятськими болотами і румунським кордоном на два тижні раніше, ніж задумано. Починаючи від квітня 1916 року командувачем на цьому фронті був генерал Брусилов.

Після досягнутих восени 1915 року великих успіхів ворог ослабив своє угруповання на сході, але водночас зміцнив фронт фортифікаційними спорудами, на які не ощадив ні бетону, ні колючого дроту. Попереду був перший наступ російської армії проти укріпленої межі. Розпочалася методична підготовка з використанням досвіду, здобутого на Французькому фронті. З великими зусиллями вдалося зібрати ефективну артилерійну масу в місцях майбутнього прориву. Головний наступальний удар було заплановано скерувати на луцьку ділянку, де стояло й кілька кавалерійських дивізій; вони мали після прориву перетяти ворожі комунікації, насамперед у районі транспортних вузлів — Ковеля і Володимира-Волинського. Серед війська, яке отримало останнє завдання, була й моя, тепер уже відпочила дивізія.

Артилерійна підготовка почалася 1 червня, і незабаром, добре попрацювавши, гармати розбили ворожі позиції вщент. Військо пішло в наступ 4 червня, раніше очікуваного, однак невдовзі з’ясувалося, що плани штабу армії запізнілі. Уночі проти 4 червня я зі своєю дивізією, батареї якої під час артилерійної підготовки попрацювали на ділянці 32-го корпусу, вирушив з місця дислокації під Рівним у двадцятикілометровий кінний марш до села Варковичі, розташованого за дубнівською межею, де мав чекати наказу долучитися до прориву. Пополудні було сповіщено, що прорив уже здійснено на півночі від Дубна, і наказано терміново вести свою дивізію до місця прориву. Я наперед знав своє завдання: переправитися через Стир на півдні Луцька і перетяти ворожі комунікації з Володимиром-Волинським. Однак момент для застосування кінноти було вже згаяно.

Ми осідлали коней і вирушили мерщій, однак до місця прориву вела далека баюриста дорога, тому дісталися ми туди аж із заходом сонця. Ми мусили в темряві долати глибокі траншеї і дротяні перепони на власних і на австрійських позиціях; то була небезпечна і забарна справа, надто з огляду на те, що артилерія пороздовбувала австрійські позиції. Коли я зі своїм авангардом пробрався через той лабіринт, з’явилася ще одна складність: мапа й місцевість не збігалися. Села були зруйновані дощенту, дороги зникли, на їх місці побудовано нові гарматні дороги. Орієнтуватися виявилося вельми важко. Аж уранці полки зібралися в умовному місці по той бік від позицій.

За відсутності оперативних зведень я рухався просто на захід. Уранці ми натрапили на австрійський ар’єргард, який протягом дня відходив за Стир. Ворог мав міцні позиції на протилежному березі, тому переправляння через річку здавалося безнадійним задумом, але я вважав, що таки можу спробувати на броді біля села Торговиця, розташованого кілометрів за десять на південь. Цей брід я знав з часів згаданих вище імператорських маневрів, які відбувалися 25 років тому. Назавтра вночі теж не могло бути мови про відпочинок, і з охтирськими гусарами в авангарді я доїхав до Торговиці 7 червня вдосвіта. У мене виникали досить дивні емоції, коли я вдивлявся на схід у річкову долину й розлогі поля з того самого пагорба, де колись молодим офіцером стояв серед арбітрів і озирав, як кавалерійська маса кількістю три з половиною дивізії, вишикувавшись квадратним ладом, готується переправлятися через Стир. А ось і брід, яким Охтирський гусарський полк перебрався тоді через річку з протилежного берега. Хоча тепер білих коней і було замінено на буланих, чапраки досі скидалися на червоні штани, а тютюново-брунатні однострої з жовтими шнурами цілковито увиразнювали картину, яка наверталася мені на пам’ять.

Чекаючи на інші полки, я звелів артилерії займати позиції і відкривати вогонь. Незабаром на крутому протилежному березі завиднілися потужні ворожі батареї і піхотні позиції на два «поверхи». Стир і тут не вийшло б форсувати без жорстоких боїв, які призвели б до великих втрат у живій силі й унеможливили б дотримання вказівок. Тому я вирішив узяти участь у наступі, що його один армійський корпус починав трохи південніше, і поїхав туди, щоб підготувати вступ своєї дивізії у бій. Але через кілька годин підготовчого двобою артилерії, до якого були залучені й мої батареї, надійшов наказ відмовитися від операції.

Я досі був без зв’язку зі штабом армії. Стверджували, що здобуто Луцьк, розташований за 25 кілометрів на північ, і я вирішив переправитися через річку там. Це був наш четвертий нічний кінний марш, і на ранок ми доїхали до Луцька, який справді перебував у руках росіян. Генерал Денікін, який зі своєю стрілецькою дивізією брав участь у здобутті міста, роз’яснив мені ситуацію, наскільки її знав. Тоді саме точилися бої з ворожим ар’єргардом на заході від міста.

Щоб за отриманими мною вказівками перетяти ворожі комунікації з Володимиром-Волинським, я вирішив перше зайняти вузол доріг у Торчині кілометрів за двадцять на захід від Луцька, де, за моїм припущенням, міг перекрити шлях ворожому ар’єргарду й обозу. Однак знайти у фронті ворога прогалину, якою можна б було добутися в глибину, виявилося неможливо, і жорстокі бої тривали весь день і наступну ніч. Це ніч стала вже п’ятою поспіль, коли моя дивізія не розсідлувала коней і ледве встигала їх нагодувати, а тим більше виспатися. Назавтра було здобуто село Боратин на півночі від Торчина. Після півдобового відпочинку розпочалася атака на Торчин, яка тривала цілу ніч.

Тепер треба було рухатися в глибину до Володимира-Волинського, важливого вузлового пункту, і вранці 11 червня, перед тим як упав Торчин, я зосередив головні сили на ділянці проти села Затурці кілометрів з десять на захід, тимчасом як Торчин було здобуто з півночі й заходу. На той час ворожі лави вже проминули село. Під Затурцями моїй дивізії вдалося пробити фронт і, рухаючись до шосе, яке вело до Володимира-Волинського, просунутися на двадцятикілометрову віддаль. Ті бої тривали три дні.

Тим часом австрійці встигли кинути в бій резерв, і наступ досяг кульмінації. Тепер я дістав наказ негайно поставити свою дивізію на заході від села Кисилин, щоб прикривати перегрупування піхоти. Нелегко було зібрати дивізію зі знесиленими кіньми і швидко перемістити її на новий напрямок.

Тепер дивізія стояла обабіч дороги на Ковель. На деякій віддалі од моєї ділянки височіло кілька горбів, які насамперед цікавили розташовану позаду навскіс дивізію генерала Денікіна. Горбів він не займав, і я зробив це з власного почину, але щойно мої підрозділи зайняли позиції, як за горби зав’язався запеклий бій. За оповіддю полонених, нас атакував авангард німецької формації, вивантаженої в Ковелі. Отже, і до німців надходили резерви. Я зателефонував Денікіну і порекомендував йому заступити мене упродовж дня, якщо він не хоче бачити горби в руках у ворога. Генерал відмовився: він розпочинав перегрупування і сам відвоює горби, якщо їх потребуватиме! На це я відповів, що пізніше буде важко відкинути німців назад.

«А де ви бачите німців, генерале? — вигукнув Денікін. — Тут немає ніяких німців!»

Я сухо зауважив, що мені легше їх побачити, бо так сталося, що я перебуваю перед ним.

Росіяни з типовою зарозумілістю недооцінювали значення фактів, які з тієї чи тієї причини не вписувалися у власні намітки. Ну що ж, коли мою дивізію з настанням ночі було відведено назад у резерв корпусу, горби таки опинилися в руках німців. Значення цього факту стало зрозумілим генералу Денікіну наступного дня.

Уранці генерал Денікін мав атакувати. У наказі, відданому командувачем корпусу, було сказано, що моя дивізія має кінним ладом розвинути успіх, досягнутий генералом. Я сам вийшов телефоном на зв’язок із командувачем, генералом Кашталінським, який у маньчжурській кампанії програв бій на річці Ялу, і розповів про свої побоювання: мовляв, це радше німці відпочилим військом розвинуть успіх, досягнутий у протистоянні з Денікіним. Я наважився запропонувати згрупувати мою дивізію на південному краю трикутного болота між селами Кисилин і Ворончин, звідки резерв може вдарити в обох напрямках.

«Ви отримали мій наказ, генерале?» — спитав Каплінський.

«Авжеж».

«Виконуйте його!» — І поклав слухавку.

На світанку я поїхав з авангардом у напрямку села Кисилин, яке горіло від обстрілу німецької важкої артилерії. Стояв оглушливий гуркіт, «валізи» вибухали з шаленим гряканням. З ворончинського напряму теж лунала канонада. Недалеко від Кисилина мене наздогнав ординарець командувача корпусу. Внаслідок зміни ситуації я дістав наказ якнайшвидше зайняти позиції на заході від Ворончина, де ворог дуже напосідав на ліве крило 23-го корпусу. Згадав зарозумілу репліку генерала Кашталінського «Виконуйте його!» — і посміхнувся. Болото тепер доводилося обходити, тож на виконання наказу потрібен був цілоденний марш.

Щоб прикрити наш рух і досягти контакту із сусідніми частинами, я відрядив чотири ескадрони на розвідку, а сам надвечір прибув на нову ділянку, де відкриту місцевість подекуди протинали розкішні сосняки. В районі перед нами ворога не було, однак із сусідньої ділянки праворуч долинала інтенсивна стрілянина. Я піднявся на пункт керування вогнем, на вітряк; він був на телефонному зв’язку зі ще одним вітряком, де розташувався командир артилерії. Він описував мені, що бачив:

«Наші відступають… німці напосідають на п’яти цілим розстрільним… наші вояки панікують… вони викидають рушниці, чоботи… біжать що є духу… кількасот уже потрапило в полон… правий фланг німців обходить сосняк… на узліссі видно коней… здається, там організовують контрудар… тепер звідти йде атака німцям у фланг і в тил… повний успіх… ворога відбивають, він повертає… він тікає… полонених визволено».

Незабаром і я вже побачив утечу німців. Це був підсумок добре підготованого контрудару, здійсненого однією з моїх козацьких сотень під командуванням підполковника Смирнова. Проте скористатися успіхом не вдалось, адже коли над’їхав перший мій полк, було вже так темно, що він не зміг атакувати ворога.

У телефонограмі, яка надійшла того самого вечора, командувач 39-го корпусу генерал Стельницький висловив подяку за дії, які «врятували корпус від справжньої катастрофи». Генерал чесно визнав, що становище було скрутним, а от командир піхотного полку, врятованого сміливою атакою козаків, приписав собі цю заслугу і відмовився видавати підполковнику Смирнову свідоцтво про те, що його втручання вирішило перебіг бою.

Далі настала фаза позиційної війни тривалістю два тижні. Після певних перегрупувань військо знову пішло в наступ на луцькій ділянці на початку липня, і наприкінці місяця в наступ перейшли всі армії генерала Брусилова. На Галичині були великі успіхи, а ось на ковельському й володимир-волинському напрямку, де ворог устиг побудувати міцну межу, він здійснив контрнаступ свіжими силами. Бої тривали до 12 серпня.

Під час цих багатотижневих боїв мою дивізію, й досі додану 8-й армії, перекидали з ділянки на ділянку, щоб розв’язати кризу або діяти там, де завдяки локальним успіхам з’являлася можливість удару в глибину. Часом доводилося скуштувати оборонної війни в окопах. Попри всі труднощі, цей період годі було порівняти з тим, чого зазнала дивізія на першій фазі луцької операції.

Загальний наступ не дав бажаного результату. Росіянам не вдалося завдати вирішального удару австрійській армії, незважаючи на прориви під Луцьком та на інших ділянках. Унаслідок тривалої артилерійної підготовки наступ не став несподіванкою, і резервів генерала Брусилова, які складалися лише з трьох піхотних дивізій, не вистачило, щоб розвинути початковий успіх. Підмогу, яку знімали з інших ділянок, довозили повільно й потроху. Застосування кавалерійських дивізій теж було недостатньо сконцентрованим, а взаємодія з піхотою аж ніяк не завжди йшла гладко. Командування операцією принаймні на ділянці 8-ї армії час від часу вислизало з рук штабу армії.

Попри все те, наступ можна вважати дуже успішним. До наших рук потрапило близько 400 000 полонених і чимало матеріальних засобів. Ворога було відтиснуто в середньому на 50 кілометрів, 9-та армія, просунувшись на 100 кілометрів, дісталася до Станіслава й карпатських перевалів. Разом із тим було зайнято всю Буковину. Коли згадати, в якому стані перебувала минулої осені армія, треба віддати належне цілеспрямованій зимовій праці, надто коли брати до уваги вплив цієї праці на воєнні дії на інших європейських фронтах. Австрійці зупинили багатообіцяльний наступ на Італійському фронті, послабшав тиск на найдальший сектор Французького фронту під Верденом. Переміщення з Франції на Східний фронт 24 німецьких дивізій створило сприятливу вихідну ситуацію для наступу французів та британців, який розпочався 1 липня під Соммою.

Опосередкованим наслідком успіху Брусиловського наступу можна вважати й те, що наприкінці серпня 1916 року Румунія вирішила приєднатися до країн Антанти, — саме цього наполегливо прагнули антантівські дипломати. Чи відповідало це російським військовим інтересам — непросте питання. Румунія не дбала про те, щоб мати потужні збройні сили. Її армія складалася не більш як з 10 кадрових і 10 резервних дивізій. Командні кадри були недостатніми і слабкими, як і вишкіл та амуніція армії. Цей новий союзник мав тепер забезпечувати лівий фланг російської армії.

Невдовзі, власне, і з’ясувалося, що ті, хто вважав нейтральну Румунію кориснішою для Росії, мали рацію. Масований наступ ворога через Карпати і в напрямку Добруджі призвів до того, що всю Волощину, Добруджу і столицю країни Бухарест до кінця року було втрачено. Ще в ранній період Румунія попросила в Росії допомоги, яка в міру наступу Німеччини й Австрії набувала дедалі більших масштабів. Наприкінці зими 1917 року російського підсилення було на приблизно 500-кілометровому Румунському фронті аж 36 піхотних і 6 кавалерійських дивізій. Це означає, що російська армія тоді поставила в Румунії мало не чверть своїх сил, а сама лишилася майже без резервів. Крім того, Росія мала опікуватися забезпеченням провіанту і матеріальним поповненням румунської армії, поки її власна стратегічна позиція гіршала й гіршала. Хрестоматійний приклад того, що від слабкого союзника більше шкоди, ніж користі!

Серед сил, перекинутих пізньої осені 1916-го до Румунії, була й моя дивізія, яка наприкінці листопада знялася з Луцького фронту, щоб здійснити приблизно 700-кілометровий кінний марш розбитими дорогами. Здалася б швидша допомога, але перевантаження залізниць і тепер завадило верховному командуванню до неї вдатися. Під містом Роман у Молдові моїй дивізії випала честь урочисто проїхати повз командувача 9-ї армії генерала Лечицького, який на коні під’їхав до мене, щоб висловити подяку за здобутки дивізії того року, коли вона перебувала в складі його армії. Генерал ремствував, що завдання моєї дивізії, безперечно, буде відтепер і невдячним, і важким, зважаючи на слабку боєздатність румунської армії. «Армія роз’єднана, там немає армії» — такою була його сувора оцінка. 20 грудня ми прибули до містечка Одобешть, розташованого за 25 кілометрів на північний захід від Фокшан. За час тривалого маршу дивізія не втратила жодного коня.

У Фокшанах я прибув до генерала Авереску, командувача 2-ї румунської армії, який тепло зустрів мою дивізію. Становище трохи стабілізувалося, тому він запропонував мені дати своєму війську відпочити кілька днів. Однак ця втіха тривала недовго, бо вже наступної ночі надійшов наказ вирушати. Щоб дістати змогу пробитися вперед річкою Путна, німці атакували однойменну залізничну станцію, в районі якої румунська бригада під командуванням полковника Стурдзи опинилася в дуже скрутному становищі. 12-ту кавалерійську дивізію і підпорядковану мені бригаду Стурдзи було об’єднано в так звану Групу Вранчі.

Тепер я обіймав командування на ділянці завширшки близько 60 кілометрів. Цим тереном текли гірські річки Шушица, Путна, Наруя і Забала, берегами яких німці наполегливо пробивалися до долини Серету, щоб створити вихідну позицію для удару в тил 9-ї російської армії. Найзапекліші бої точилися за залізничну станцію Путна, в районі якої підрозділи від першого дня зазнавали значних втрат. Там загинув відважний підполковник Богалдін з Охтирського гусарського полку, і це була для нас непоправна втрата. Хоча мої кіннотники не мали досвіду війни в горах, вони гідно впоралися з завданням. Утім, сил групи Вранчі не вистачало, щоб протистояти дедалі більшому натиску, і потроху до моєї формації надходило підсилення. Незабаром група вже складалася з двох російських і двох румунських кавалерійських дивізій, двох румунських піхотних дивізій і однієї румунської піхотної бригади.

Найкритичніше становище виникло на моєму лівому фланзі, де козацька дивізія під командуванням генерала Кримова була сполучною ланкою між групою Вранчі та 3-м румунським корпусом і обороняла середню частину гірського хребта Магура з вершиною заввишки 1001 метр. З гори було видно на сході Фокшани і довколишню рівнину, яка тяглася скільки сягало око. Пізно ввечері 2 січня 1917 року ми отримали тривожне повідомлення. З польовою вартою Кримова намагалися вийти на зв’язок, але марно: генерал зі своєю дивізією зник, не попередивши сусідні частини! Ні в мене, ні в румунського командувача корпусу не лишилося сил для заповнення прогалини. Німці не гаючись зайняли ділянку Кримова і заходилися обстрілювати артилерією Фокшани, що їх генералу Авереску зі штабом довелося залишити. Коли через кілька днів вдалося зібрати військо для контрудару, на гребені гори була така міцна оборона, що на його відвоювання знадобилися б куди більші сили.

Кілька тижнів по тому я дістав пояснення дивних дій Кримова. У його наказі на виправу був ось який пункт: «Втративши всяку довіру до румунської армії, я вирішив повести свою дивізію до найближчого російського корпусу і приєднатися до нього». Простий висновок! Важко було зрозуміти, як шанований генерал Кримов міг так грубо порушити закони війни. А що він на додаток до всього не повідомив про свій відхід, заподіяну ним шкоду не було змоги бодай спробувати усунути. Таке порушення минуло для того штабного офіцера безкарно.

Після того як група Вранчі місяць перекривала ворогові доступ до Фокшан і долини Серету, її розформували для відпочинку й поповнення. 12-й кавалерійській дивізії в наказі було сказано їхати до Бессарабії (там були повні сінники!), а точніше, на околиці міста Кишинів. Я не міг не відчути суму, коли довелося полишати захопливе командування у Трансільванських Альпах.

Коли на прощання я відвідав генерала Авереску, він висловив подяку за витривалість групи Вранчі й порадив мені подати клопотання, щоб 12-та кавалерійська дивізія дістала змогу лишитися в його армії. На це я міг лише зауважити, що в російській армії так діяти не заведено. Аж набагато пізніше я отримав зовнішній вияв румунської подяки — орден Михая Хороброго ІІІ ступеня. Затримка, очевидно, пояснювалася тим, що я двічі заборонив двом своїм румунським командирам дивізії залишати поле бою, хоча їх викликав до себе король Фердинанд.

У місті Бирлад, де заночувала моя дивізія, я прибув до генерала Рогози, командувача 4-ї російської армії, формація якого обороняла терен між притоками Дунаю Серетом і Прутом. Генерал Рогоза, авторитетний командувач на прізвисько Військовий бог, мав густі брови й бороду, які справді надавали його зовнішності войовничого відтінку. Мене прийняв молодий ординарець, який накульгував так, що жаль брав, коли я на нього дивився. Я спитав, у якому бою його поранено, і він відказав, що наразі не брав участі в боях. Він нещодавно приїхав потягом із Москви і між Кишиневом та Бирладом відморозив ногу в вагоні першого класу. Я теж цієї воєнної зими вже зрозумів, що в південних краях бувають міцні морози і багато снігу. Коли ми їхали верхи з гір до Бирлада, якось увечері моя артилерія загрузла в кучугурах, і її вдалося витягти аж наступного ранку.

Генерал Рогоза запросив мене лишитися на обід. На мій подив, він повернувся до мене і висловив кілька образливих зауваг на адресу румунської армії, дарма що це відбувалося в присутності румуна-зв’язківця. Місяць гірських боїв, упродовж яких у моєму підпорядкуванні перебувало аж п’ять великих румунських підрозділів, засвідчив, що румунське військо було дуже стомлене і недостатньо споряджене, а його бойова цінність не мала стабільності. Так я й відповів генералові. На моєму правому фланзі стояла бригада під командуванням полковника Стурдзи, і от про нього я міг сказати, що мені б хотілося, аби всі підлеглі командири були такими гарними тактиками і сміливцями, як він.

А ще я зазначив, що під час одного з боїв два німецькі ескадрони пробилися через ділянку, яку обороняла румунська калараш-бригада (це така собі резервна кіннота) і відрізали мене від штабу. Все моє військо на тому напрямі брало участь у бою, і треба було десь роздобути резерв. Телефонного зв’язку зі штабом я не мав, а єдина дорога в глибокій річковій долині між крутими гірськими стінами перебувала під обстрілом. У цій ситуації один кульгавий офіцер-румун на чолі спішеного півескадрону почав прокрадатися в бік німців і спонукав їх перевести обстріл на нього, аби ми з двома ординарцями майнули геть під самісіньким носом у ворога. Дії румунського офіцера були неабияким подвигом. Надвечір невеликі сили, які вдалося назбирати, відтиснули ворога назад.

Добувшись до Бессарабії наприкінці січня 1917 року, я подав клопотання на коротку поїздку до Фінляндії, і його задовольнили. Коли в середині лютого я приїхав до Петербурга, то дізнався, що імператор перебуває в Царському Селі, і засвідчив йому свою пошану як генерал його почту й колишній командир гвардійських уланів. Того дня на прийом прийшло лише двоє, і я дістав аудієнцію відразу. Я гадав, що імператор, який зазвичай уважно всіх слухав, зацікавиться звітом про становище на Румунському фронті, адже звідти мало хто приходив до нього на аудієнцію. Однак він був відверто неуважним.

Попрощавшись і вийшовши, я спитав у флігель-ад’ютанта, чи не прийме мене імператриця. Її Величність хворіла, проте я вважав своїм обов’язком виявити увагу і попросив переказати їй, що їду з Румунії до Фінляндії і цікавлюся, чи не прийме Її Величність мене на аудієнцію. Імператриця звеліла ґречно відповісти, що вона чекає на мене завтра.

Імператриця мала змарнілий вигляд, з минулого разу в неї з’явилося більше сивини. Зазвичай вона була стриманою, надто коли спілкувалася з людьми, яким рідко судилося потрапити до неї на аудієнцію, але тепер розмовляла жваво і слухала вельми зацікавлено. Цесаревич Олексій виліз на сусідню канапу, звідки уважно слухав мої враження з Румунського фронту. Коли я схвально заговорив про полковника Стурдзу, імператриця перепинила мене:

«Чи не той це Стурдза, який, як я чула, перейшов на бік ворога?»

«Ваша Величносте, — відповів я, — я поїхав із фронту лише зо два тижні тому й не можу в це повірити. Полковник Стурдза не міг такого зробити. Я готовий щодо цього хоч би й запхати руку в вогонь!»

У готелі чекала звістка, що Стурдза став перебіжчиком і з літака розкидав над військом заклики припинити задля порятунку Румунії війну, яка доведе країну до загибелі, і перейти на бік німців.

Настрій у Петербурзі був підупалий. Лунала відкрита критика на адресу не лише уряду, а й царя. На повсякденне життя накладали свій відбиток дедалі більша втома від війни, економічний хаос і занепад транспортних служб. Дрібні гроші траплялися дедалі рідше. Від страшенного морозу, що тримався останніми тижнями, замерзла більш як тисяча паровиків у локомотивах, і коли ще й почалися шалені сніговії, я чув, що на станціях скупчилися десятки тисяч товарних вагонів. Це означало нестачу хліба й палива в столиці та інших великих містах.

Із фронту було, звичайно, важко стежити за перебігом внутрішньої політики, і через те я дізнався багато цікавих новин у ті кілька днів, що провів у столиці. У Думі, скликаній у листопаді 1916 року, лунали революційні виступи, останнім часом стався цілковитий поворот у правих фракціях, де уряд втратив більшість прибічників. Перед Новим роком думські засідання було припинено до кінця січня 1917 року, а далі ще на місяць. Серйозним memento стало те, що й ультраконсервативна Державна рада (російська верхня палата), яка марно вимагала створення парламентського уряду, перейшла в опозицію. Уряд уперше сповістив, що натрапив на слід революційної організації, і здійснив багато арештів. Коли 25 лютого, за два дні до того, як зібралася Дума, я поїхав до Фінляндії, у повітрі віяло неспокоєм.

Розбурханість не дійшла до Гельсінкі, і я теж трохи позбувся її. На бенкеті, влаштованому колишніми приятелями по кадетському корпусу, я зустрівся з багатьма офіцерами й давніми друзями. Ніхто ані слова не сказав про те, що близько 2000 фінських добровольців уже два роки проходили збройовий вишкіл на материку, щоб стати до лав армії, яка мала в разі очікуваної революції в Росії визволити Фінляндію, і я навіть не здогадувався, що не мине й року, як кілька моїх співтрапезників утворять кістяк Ставки, яку мені на посту верховного головнокомандувача доведеться зімпровізувати для створення тієї самої омріяної армії.