Спогади. Том 2

12. Зимова війна

Військовий огляд: напад СССР 30 листопада 1939 року. — «Уряд» Куусинена. — Вихідне стратегічне становище й матеріальне забезпечення. — Співвідношення сил. — Групування фінляндської армії. — Бої на Карельському перешийку на підступах до головної позиції. — Наступ росіян між Ладозьким озером і Північним Льодовитим океаном. — Кількісний склад і групування Червоної армії. — Уведення резервів у бій. — Переможні контр­наступи в Толваярві й Суомуссалмі. — Становище в Лапландії та на Східному фронті усталюється. — Відбиття першого наступу на Тайпале й «Виборзьку браму». — Контрнаступ на перешийку. — Підсумок першого місяця війни. — Контрнаступи фінів на півночі від Ладозького озера і в Кайнуу. — Позиційна війна на перешийку в січні 1940 року. — Ворог починає генеральний наступ 1 лютого 1940-го. — Пробиття оборони 11 лютого 1940 року. — Відступ на перешийку на «проміжну позицію» і бої за неї. — Зміна командира армії Карельського перешийка. — Іноземні добровольці. — Відряджання Шведського добровольчого корпусу на Лапландський фронт. — Відступ на перешийку на задню позицію і бої за неї. — Наступ на прибережну ділянку Котка–Віролагті. — Політичний огляд: ситуація по закінченні війни. — Ресурси. Жива сила й матеріальні засоби. — Роздуми про Червону армію: кількісний і командний склад, різні роди війська, поразки, реорганізація. — Чого навчила Зимова війна. — Самотність Фінляндії. — Звернення до Ліги Націй. — Взаємозв’язок між Зимовою війною і світовим конфліктом. — Закордонна допомога матеріальними засобами. — Західні держави починають планувати інтервенцію. — Пропозиція генерала Сикорського. — Зондування миру з боку СССР. — Conseil Suprême західних держав ухвалює надіслати допоміжний корпус. — Зондування можливостей укладання миру й активної допомоги від Швеції. — Умови миру Совєтського Союзу. — Оформлюються плани інтервенції. — Швеція і Норвегія заперечують проти транзиту. — СССР вимагає більшого на півночі. — Парламент ухвалює укласти мир. — Зміст Московського миру. — Політичне тло Зимової війни. — Шведська політика щодо Фінляндії. — Політичний підсумок Зимової війни.

Світанок 30 листопада 1939 року був сонячним і ясним. Більшість людей, які впродовж осені залишили столицю, повернулися з місць тимчасового перебування, й у вранішній час на вулицях роїлися діти й дорослі, які прямували до школи й на роботу. Зненацька на центр міста почали падати бомби, сіючи смерть і руйнацію. Під покровом громади хмар, що поступово насунули на небо, російській ескадрильї, яка вилетіла з Естонії, вдалося наблизитися до Гельсінкі, виринути і з низької висоти скинути свій вантаж, очевидно, призначений насамперед для порту Гіеталагті й головного залізничного вокзалу. Аж після розривів залунали виття сирен і постріли наших нечисленних зенітних батарей.

Водночас зазнали бомбардування й кулеметного обстрілу летовище Малмі й північні робітничі райони міста. Там, де впали бомби, здіймалися густі стовпи диму, які свідчили про шалені пожежі в різних місцях.

Рано-вранці я, перебуваючи вдома, дістав звістку, що росіяни після артилерійної підготовки перейшли кордон на Карельському перешийку на всіх головних напрямах. Невдовзі по тому надійшло повідомлення, що ворожа авіація здійснила спустошливі налети на чимало провінційних міст та інші населені пункти.

Відвідавши Генеральний штаб, щоб дізнатися про останні донесення, я поспішив до президентського палацу, де очільник держави президент Калліо прийняв мене. Він був серйозний і спокійний. Я повідомив його, що після нападу ворога, звичайно, не наполягаю на відставці, якщо президент і уряд вважають, що країна потребує моїх послуг. Подякувавши за це, президент попросив мене обійняти пост головнокомандувача. Це рішення було того самого ранку затверджено на засіданні уряду.

Нарада в палаці тривала недовго — не можна було гаяти часу. Перш ніж я попрощався, було вирішено зробити ще одну спробу досягти компромісу із совєтським урядом, але якщо постане загроза незалежності країни й існуванню нації, ми дамо відсіч.

Утім іще до того як війна по-справжньому розпочалася, совєтський уряд кинув козиря, яким вочевидь сподівався послабити наш опір і посіяти розкол у нашому внутрішньому фронті.

1 грудня, на другий день війни, СССР через офіційне інформ­бюро повідомив, що в «місті» Терійокі — розташованому біля кордону дачному селищі, з якого ми евакуювали мешканців, — створено «Народний уряд Фінляндської демократичної республіки»[18]. Його головою став фінський комуніст О. В. Куусинен, один з очільників заколоту 1918-го, а на той час член секретаріату Комінтерну; він уже 20 років жив у вигнанні. Водночас на радіо було зачитано звернення до фінляндського народу, яке не лише продемонструвало ментальність супротивника, а й оприявнило його цілі.

Текст цього написаного фінською мовою звернення, що свідчить про катастрофічне незнання суспільних і політичних реалій нашої цивілізованої країни, достоту варто навести в повному обсязі:

В опублікованому наступного дня комюніке совєтський уряд повідомив про схвалення проекту народного уряду щодо пакту про взаємодопомогу і про те, що того самого дня його було укладено між Фінляндією й СССР. Водночас він зазначав, що карельський народ об’єднається тепер зі своїми фінськими одноплеменцями, щоб заснувати спільну державу на національних засадах.

Декларацію «народного уряду» ніхто, звичайно, не сприйняв серйозно. Нічого, крім сміху, не могли викликати й листівки, які — разом з бомбами — скидали на столицю росіяни, обіцяючи «хліба зголоднілому фінляндському народу». Пропагандистські заходи лише сприяли дедалі більшій консолідації нашого внутрішнього фронту.

Варто зауважити, що совєтський уряд у своїй прокламації визнав національне право східних карелів на об’єднування з фінськими одноплеменцями. Однак цей політичний маневр совєтського уряду виразно оприявнив намір Москви підкорити всю Фінляндію, тож зникла й остання надія на компроміс. Весь народ зрозумів тепер, що єдина змога врятуватися полягає в тому, щоб згуртуватися для одностайної боротьби — але не навколо маріонеткового уряду в Терійокі!

1 грудня директор Фінляндського банку Ристо Рюті сформував уряд, у якому були репрезентовані всі політичні партії країни, крім «Патріотичного народного руху». Я швидко переконався, що новий прем’єр-міністр — вельми здібний державний діяч, який не має упереджень і твердою рукою спрямовує долю держави. Наша співпраця пішла на лад.

Наша оборонна боротьба почалася, загалом кажучи, за сприятливіших умов, ніж ми могли сподіватися. За останні двадцять років Генеральний штаб жахала проблема, як наше слабке військо прикриття спроможеться боронити браму Карельського перешийка доти, доки головні сили польової армії встигнуть дійти до своїх позицій. Це побоювання зумовлювалося насамперед тим, що росіяни внаслідок близькості Ленінграда могли несподівано зосередити на нашому кордоні великі сили. Крім того, можна було передбачити, що їхня авіація серйозно перешкоджатиме нашій мобілізації і концентрації війська.

Тепер вихідне становище було інакшим — навіть можна обережно стверджувати, що перший раунд виграли ми. І військо прикриття, і польову армію вдалося завчасно і цілком упорядковано погрупувати по ділянках. Упродовж 4–6 тижнів ми мали змогу поглиблювати вишкіл війська і поповнювати його зброю та амуніцію, а також знайомити з місцевістю, добудовувати польові фортифікації, готуватися руйнувати і знищувати об’єкти, закладати міни й робити мінні поля. Завдяки цьому військові частини набули зовсім інакшої єдності, ніж це зазвичай буває, коли військо швидко мобілізують та одразу кидають у бій. Ці обставини вселяли спокій і впевненість перед прийдешніми випробуваннями. А крім того, уже наставала зима з холодом і снігом, які давали нашому війську певну перевагу в якості. До того ж зимові дні короткі, що мало зменшити перевагу одного супротивника над іншим в авіації.

Однак противагою цих позитивних чинників було чимало інших, які дуже увиразнювали те, у чому ми поступалися супротивникові. Зокрема впадала у вічі диспропорція в людському ресурсі. Наші можливості поповнити військо вишколеним резервом були вельми малими. Як я вже зазначав, дуже серйозні вади існували в матеріальній готовості до війни. Протитанкової оборони фактично не було, а зенітної й важкої артилерії ми мали лишень кілька батарей. Брак запасів боєприпасів, пального і мастила видно з наведеної далі таблиці, яка демонструє, на який час, за розрахунками, їх могло вистачити відповідно до витрати у воєнний час.

Техніка військово-повітряних сил не сягала навіть половини штатної кількості, а резервних літаків не було. Нестача засобів зв’язку становила 45–100 %, і здебільшого все, що ми мали, уже застаріло. Бракувало саперних засобів, а запаси колючого дроту, 1500 тон для мирного часу, було цілком використано ще впродовж жовтня й листопада. Постала гостра потреба в протитанкових мінах.

Що стосується одностроїв і амуніції військовиків, нестача становила в середньому 80 %. Унаслідок цього польова армія, прибуваючи до місць зосередження, загалом була вбрана в цивільне, а кількість наметів відповідала лише маленькій частині потреби. Майже так само погано було з ліками, але існувала змога заповнити цю прогалину запасами, наявними у країні. Фінляндський Червоний Хрест зміг надати збройним силам 10 сучасно обладнаних польових шпиталів і багато матеріалів.

Слабкою і недостатньою була й організація промисловості, яка мала відповідати за поповнення матеріальних засобів. Ще 1931 року Рада оборони ініціювала чимале збільшення виробництва Державного набійного заводу, але план підвищити продуктивність до 20 мільйонів набоїв на місяць відповідно до програми основних закупівель не встигли реалізувати до початку війни. Не вдалося розширити й Державну порохівню. Те саме стосувалося й реорганізації виробництва Державного рушничного заводу, на якому лише після укладення миру налагодилося виготовлення чудової 20-мм напівавтоматичної протитанкової рушниці, яка мала б неоціненне значення на Зимовій війні. Що стосується Державного артилерійного заводу, ситуація з ним була трохи ліпшою. Після перебазування до Ювяскюлі, де його частково розташували в непробивній для бомб скелі, він міг у воєнний час певною мірою задовольняти потребу в 37-мм протитанкових гарматах. Приватна промисловість, зі свого боку, теж допомогла заповнити найбільші прогалини. Отож ми мали імпровізовану й слабку військово-економічну організацію, і незважаючи на всі зусилля, військових матеріальних засобів не вистачало навіть на доконечні потреби.

Диспропорція сил ще більше увиразнювалася, якщо порівнювати кількісний склад і вогневу міць фінської й російської дивізій. Фінська складалася з 14 200 вояків, тимчасом як російська — із 17 500. Остання мала два артилерійних полки (фінська — один), один протитанковий дивізіон (фінська — жодного), танковий батальйон із 40–50 машин (фінська — жодного) і одну сотню протиповітряної оборони (фінська — жодної). Вогневу міць дивізій наведено далі в порівняльній таблиці.

Отже, за автоматичним і мінометним озброєнням російська дивізія була в середньому вдвічі, а за артилерією — утричі дужчою, ніж фінська. Але якщо зважати, що росіяни — крім більшої кількості дивізій — мали чимало танкових підрозділів і артилерійного резерву, підпорядкованого безпосередньо найвищому командуванню, необмежену кількість боєприпасів і панування в повітрі, матеріальна перевага агресора стає ще очевиднішою.

Оборонні споруди, збудовані на наших кордонах, теж не були такого ґатунку, щоб якось серйозно вирівняти співвідношення сил. Вони мали вельми скромну конструкцію і, якщо не брати до уваги кількох винятків, містилися лише на Карельському перешийку. На межі оборони завдовжки 140 кілометрів було збудовано загалом 66 довгочасних оборонних точок, дотів, з яких 44 — на початку 1920-х. Останні вже застаріли і почасти мали невдалу конструкцію й розташування, решта були сучасними, але теж заслабкими, щоб витримати вогонь важкої артилерії. Нещодавно збудовані дротяні загороди й протитанкові перепони не мали великої цінності. Час не дав спорудити глибоко ешелонованих позицій, і їхній передній край здебільшого збігався з головною оборонною межею. Єдиними фортифікаційними спорудами, які щось важили, були берегові батареї, які захищали обидва фланги головної оборонної межі в районах Фінської затоки й Ладозького озера.

Нестача матеріальної бази й вишколених резервів зірвала плани, які полягали в тому, щоб закликати до зброї весь людський ресурс країни, включно з трьома категоріями ополчення, для створення 15 дивізій. Тож спершу всіх мобілізованих вистачило на формування лише вісьмох повних дивізій. Наприкінці жовтня ця кількість зросла до дев’яти, після того як більшість війська прикриття, дислокованого на Карельському перешийку (1-ша і 2-га бригади), було об’єднано в одну дивізію.

На момент початку війни групування польової армії було таким:

- армія Карельського перешийка, яка складалася із 6 дивізій, поділених на ІІ і ІІІ армійські корпуси;

- резерв головнокомандувача (6-та дивізія) у районі Симола–Кайпіайнен–Луумякі, який виконував фортифікаційну роботу і був готовий протидіяти висадженню ворожого десанту між Виборгом і Коткою;

- ІV армійський корпус, який складався з двох дивізій і розташовувався на фронті завдовжки близько 100 кілометрів на півночі від Ладозького озера.

На решті частині фронту, довжина якого становила близько 1000 кілометрів і який тягнувся до Північного Льодовитого океану, були лише окремі сотні й батальйони, які стали кістяком оперативних груп, поступово зімпровізованих зі здебільшого резервних частин, сформованих у центрах поповнення.

Крім того, в Північнопог’ягманському військовому регіоні був кістяк і для десятої дивізії: два пристойно озброєних піхотних полки, 25-й і 27-й, які теж належали до резерву головнокомандувача.

І нарешті певну кількість центрів вишколу об’єднали у три великі формації, які називалися запасними дивізіями і мали штаби в Рійгімякі, Оулу й Піексямякі. Їх завдання полягало в тому, щоб доукомплектовувати польову армію і створювати з резерву й ополчення нові одиниці. Цю організацію забезпечили зброєю лише частково.

Ставку головнокомандувача було розташовано в місті Міккелі, тому самому, де містилася Ставка й на останній стадії боїв у визвольній війні 1918-го.

Огляд того, що відбувалося на війні, яка почалася 30 листопада 1939 року нападом росіян і яка у фінляндських хроніках називається Зимовою війною, треба розпочати зі становища і перших боїв на майбутньому головному войовищі, Карельському перешийку, споконвічній брамі для нападу.

Армія Карельського перешийка під командуванням генерал-лейтенанта Естермана мала завдання зупинити ворожу навалу. Для цього Естерману було надано шість дивізій, дислокованих між Фінською затокою й Ладозьким озером на головній оборонній межі, яка йшла через озера Куолемаярві й Муолаан’ярві до річки Вуокса, а далі вздовж неї і її гирла, по озері Суванто й річці Тайпалеенйокі до Ладоги. Фронт завдовжки 70 кілометрів між Фінською затокою й Вуоксою боронили чотири дивізії ІІ корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Егквіста. Дивізії мали ділянки завширшки по 10–25 кілометрів. Східну частину перешийка на зазначеній вище 56-кілометровій суцільній водяній межі обороняли дві дивізії ІІ корпусу під командуванням генерал-майора Гайнрихса.

У 20–50-кілометровому проміжку між головною позицією й державним кордоном була прикордонна ділянка. Відповідно до розроблених у мирний час оперативних планів її мало боронити стримувальними боями військо прикриття, доки польова армія встигне вийти на головну позицію. Концентрацію польової армії було завершено до початку воєнних дій, але це аж ніяк не означало, що ми здамо прикордонну зону без активної оборони. Та й об’єднання головної частини (1-ї і 2-ї бригад) війська прикриття у нову дивізію, підпорядковану безпосередньо командувачу армії, теж не передбачало пасивної поведінки. Ще 3 листопада я наголосив генерал-лейтенантові Естерману: сили треба групувати так, щоб уможливити ефективну оборону прикордонної зони. Це я повторив у наказі від 11 листопада, у якому ще раз звернув його увагу на важливість того, що позиції, збудовані між кордоном і головною оборонною межею, треба обороняти досить великими силами.

Наше військо детально знало прикордонний район, і за двадцять років активний стримувальний бій на перешийку став мало не догмою у вишколі. Тому я виходив з того, що на цьому першому — а можливо, й останньому — етапі маневрової війни нашій армії до снаги завдати дужого удару по ворогу, що, як ми слушно гадали, не звик до лісистої місцевості. Це б дуже піднесло бойовий дух, який, без сумніву, буде добряче випробувано на міцність під час оборонних боїв. На користь активних дій на першій стадії війни свідчило й те, що місцевість на перешийку вельми придатна для стримувальних боїв. Довгі, вузькі й наразі незамерзлі озера й болота утворювали тіснини, якими доводилося рухатися нападнику і на яких по ньому можна було вдарити з флангу. Розташування головної позиції збільшувало можливості для такої тактики, але, звичайно, в тому разі, якщо вдасться використати в боях на підступах до неї досить великі сили й тісно взаємодіяти з дивізіями головної оборонної лінії.

Незважаючи на мої ясні вказівки, бій розпочали занадто слабкими силами, що унеможливило тривале стримування. Так змарнувалася чудова нагода завдати агресору ще дошкульніших ударів. Це було прикро зокрема тому, що ворог, як ми й чекали, рухався масивними формаціями і обходив ліси, заміновані в багатьох місцях. Колони під прикриттям танків наступали зруйнованими нами дорогами, на яких часто-густо виникали затори. Тоді вони ставали пречудовою мішенню і для піхоти, і для артилерійного обстрілу, однак нам бракувало сил, щоб ужити ефективних заходів. До того ж мало хто з фінських солдатів коли-небудь протистояв танкам у бою, а тепер їх сунула сила-силенна. Наслідком цього став психологічний шок. Утім його було швидко подолано, чому певною мірою сприяло те, що озброєння передніх батальйонів посилилося в останній момент 37-мм протитанковими гарматами «Бофорс». Тепер армія мала їх близько сотні, половину з яких було закуплено в Швеції, а другу — вироблено вітчизняною промисловістю.

Попри кількісну перевагу ворога, ми здійснили численні вдалі контрудари, і просуватися він спромігся лише повільно. Аж 2 грудня супротивник добувся до першої оборонної межі Ваммелсуу–Ківеннапа–Рауту–Тайпале, розташованої за 10–16 кілометрів від кордону. Там, де ворогові вдавалося пробитися, його відкидали назад, і ввечері вся межа знову опинилася в наших руках. Утім пасивність керування першими боями змусила мене втрутитися, і я дав наказ підсилити частини, які стримували ворога на напрямі Уусикіркко й Ківеннапа, двома полками — по одному на обох ділянках.

У цій ситуації стався прикрий епізод, обставини якого так і не вдалося до кінця з’ясувати. Пізно ввечері 2 грудня до штабу армії, розташованого в селищі Іматра, надійшло донесення: ворог десантувався в Пуумалі позаду правого крила війська прикриття і центр оборони пробито аж до села Сормула, яке містилося перед головною позицією. Якби це справді було так, це означало б, що підступи до позиції розтято на дві частини. Через це повідомлення обидва фланги війська прикриття дістали наказ відступати: частини на прибережній ділянці — на позиції під Уусикіркко, а ліве крило — частково поза Суванто, частково на захід у глибину оборонної лінії ІІ корпусу. Однак виявилося, що тривога фальшива: центр не було пробито, і жодного десантування теж не сталося. Поспішне рішення відвести фланги здійснили так швидко, що мій наказ знову зайняти здану місцину вже не вдалося виконати. Так ворог без особливих зусиль посів надзвичайно цінний район. Моє невдоволення тим, як відбувалося керування першими боями, спонукало 4 грудня дорогою з Гельсінкі до Ставки відвідати штаб армії в Іматрі, щоб іще раз акцентувати на важливості виявляти більшу активність на підступах до головної оборонної межі.

На той час було вже вивчено групування ворога і з’ясовано, що перша його лінія складається із семи дивізій і шести танкових бригад. Отже, наше військо прикриття, кількість якого сягнула до приблизно 13 000 вояків, стримувало ворога силою десь 140 000 вояків і 1000 танків. Скрізь, де нашим довелося відступити, вирішальну роль відіграли танки супротивника. Протидіяти цій зброї нам було важкувато. Протитанкові гармати продемонстрували свою ефективність, але вони забагато важили й були незручними в користуванні в мінливих ситуаціях маневрової війни.

Під час обговорення того, що саме треба зробити, аби краще протидіяти танкам агресора, виникла ідея спеціальних протитанкових підрозділів, озброєних в’язками ручних гранат і мінами. Я дав наказ негайно створити такий підрозділ у кожних сотні, батальйоні, полку й дивізії. Незабаром їх було озброєно ще однією простою, але ефективною зброєю — пляшкою із запальною сумішшю[19].

Ще до 5 грудня, тобто доки з’явилися протитанкові підрозділи, військо — здебільшого вогнем протитанкових гармат і польової артилерії — або знищило, або вивело з ладу 80 танків. Крім того, чимало підірвалося на мінах. З допитів полонених з’ясувалося, що під час наступу росіяни натрапляли на велику кількість знищених танків, а політруки запевняли, що то фінські.

Завершальна стадія стримувальних боїв була активніша з фінського боку. По-справжньому розгорнулася партизанська діяльність. Особливо ночами нам вдавалося завдати втрат росіянам, які грілися біля таборових вогнищ. 5 і 6 грудня в центральній частині перешийка лютували неперервні й інтенсивні бої, у яких брали участь і частини війська з головної позиції. Так завершилося завдання першого ешелону, і він у повній бойовій готовості відступив за головну позицію. Втрати супротивника були чималими і геть непорівнянними з нашими. Усі фінські частини продемонстрували перевагу в якості, що вселяло впевненість. Хоч наше військо прикриття кількісно програвало росіянам, супротивнику знадобився майже повний тиждень, щоб подолати ту коротку віддаль до головної лінії оборони.

У перші дні війни нам до рук потрапив російський наказ, який оприявнив розрахунки росіян. Вони полягали в тому, що на здобуття всієї Фінляндії піде лише кілька тижнів. Військо зокрема застерігали від переходу кордону зі Швецією! Бої перших тижнів, без сумніву, прояснили російським керівникам, що вони помилялися і що не може бути й мови про бліцкриг, як то було в німців у Польщі. Сподівання на швидку перемогу, які ґрунтувалися на розбраті у фінляндському народі, власній перевазі й техніці, розбилися, — і з’явилося усвідомлення того, що це буде важка боротьба.

Утім супротивник мав тактичну перевагу завдяки погоді. Земля замерзла, а снігу майже не було. Озера й річки бралися кригою і невдовзі витримували б усі роди війська. Надто Карельський перешийок став сприятливою місциною для великих формацій і механізованих частин. Дороги тверднули, і легко було прокладати нові. На жаль, сніговий покрив і далі залишався надто тонким, щоб якось серйозно ускладнювати маневрування ворога. Єдиною вигодою, яку давала оборонцям ця пора року, були короткі зимові дні, які обмежували діяльність ворожої авіації. Невдовзі вдарив надзвичайно лютий мороз, який став щонайважчим випробуванням і для нападників, і для оборонців. Нам довелося спізнати таку рекордно холодну зиму, що лише двічі після 1828 року було зафіксовано нижчу від цієї середню температуру. А що всі будівлі в прикордонній зоні було спалено, перед російським військом постала важка проблема з розміщенням. Холод призвів до обморожень і зниження боєздатності, а дехто замерзав на смерть.

Попри негативні події, які сталися на Карельському перешийку в перший тиждень війни, позитивні усе ж таки їх переважували. Ми могли з більшою надією чекати на подальший розвиток подій на головному войовищі, де понад дві третини польової армії боронило позицію, яка, щоправда, мала сумнівну якість, проте становила кістяк оборони.

Отже, становище на перешийку певною мірою усталилося, натомість ситуація на ділянці фронту від Ладозького озера до Північного Льодовитого океану викликала серйозну тривогу. Там нашим слабким частинам довелося відступити під тиском численніших сил. Рух ворога відбувався несподівано швидко, і раптова з’ява танків справила паралітичний вплив на наші оборонні сили, з яких лише часточку встигли оснастити протитанковою зброєю.

На півночі від Ладоги росіяни, зайнявши Салмі й Уомаа, рухалися до села Кітеля двома колонами. Водночас інші колони просувалися частково через Суоярві в напрямі Лоймоли вздовж залізниці і паралельної їй шосейки, частково через Яґляярві до Толваярві і через Куоллісмаа до Іломантсі. У центральній Карелії, на північному сході від Піеліс’ярві, де ворог на напрямах Ліекси й Кугмо загрожував залізниці Йоенсуу–Контіомякі, становище було тривожним. Трохи далі на півночі ворог наближався до Суомуссалмі. Саллу було втрачено, а на узбережжі Північного Льодовитого океану висадився десант, який, найімовірніше, далі пішов би маршем від Петсамо в південному напрямі.

Картина, змальована нашою розвідкою про сили й групування ворога, перевершила найгірші побоювання.

Головна наступальна група росіян, 7-ма армія на Карельському перешийку, мала в складі 12–14 дивізій (з них наразі лише сім брали участь у боях), один цілковито укомплектований танковий корпус, чимало танкових бригад — загалом близько 1000 машин — а також чимало полків важкої артилерії. Армія мала завдання здобути Виборг і рухатися далі на захід.

На півночі від Ладозького озера в районі Олонець–Поросозеро розташувалася 8-ма армія, яка складалася із семи дивізій, однієї танкової бригади, важкої артилерії тощо. Її завданням було зайти в тил армії Карельського перешийка.

У районі Реболи–Ухта–Кандалакша наступала 9-та армія з п’яти дивізій, яка мала добутися до північного краю Ботнічної затоки, щоб перетяти там наше сполучення зі Швецією.

І нарешті на узбережжі Північного Льодовитого океану оперувала 14-та армія, яка складалася з кількох дивізій.

Отже, наші дев’ять дивізій протистояли загалом 26–28 дивізіям разом із чималою кількістю спеціальних підрозділів, приблизно половині мільйона вояків. За оцінками, у російських військово-повітряних сил було близько 800 машин.

Маючи перед очима самісінькі факти, ми лише могли констатувати: наші розрахунки щодо сил, які супротивник сконцентрує і на Карельському перешийку, і надто на майже бездоріжній ділянці войовища від Ладозького озера до Лапландії, були дуже оптимістичними. Ми зокрема гадали, що в Ладозькій Карелії, з огляду на складність транспортування, вдалося б поставити не більш як три дивізії. А проте росіяни впродовж осені 1939 року інтенсивно розбудували дорожню мережу й доточували залізницю від Петрозаводська на Суоярві. Під кордоном було зібрано чималі склади. Таким чином, ворог зумів уже на першій стадії війни заскочити нас, виставивши на цій ділянці аж сім дивізій, і ця кількість протягом війни зросла до десяти. Утім невдовзі виявилося, що й росіяни прорахувалися. Попри всі підготовчі дії та ресурси, постачання величезних сил, які оперували на цьому довгому фронті в лісовій глушині, натрапило на великі труднощі.

Хоч російське угруповання на Східному фронті здавалося грізним, але й там існували передумови для активної оборони. Ворог рухався колонами, розділеними десятками кілометрів пралісу, і наразі вони не мали змоги взаємодіяти. А ще лісиста місцевість не давала супротивникові скористатися кількісною й матеріальною перевагою так само, як на багатому дорогами Карельському перешийку. Завдяки цьому ми могли атаковувати колони поодинці і скеровувати вирішальні удари по їхніх флангах і запіллі, але не надто наражаючи на небезпеку власні комунікації. Сприяла нам і та обставина, що зима на північних ділянках стояла вже добряча. Треба було розбити колони, які дедалі наближалися, доки вони не дійшли з прикордонних районів до більш населених теренів, де дорожня мережа поліпшувала сполучення й уможливлювала подальший марш до залізниці Сортавала–Нурмес–Оулу.

У цьому становищі мені довелося прийняти кілька найважчих і найдалекосяжніших рішень на Зимовій війні. Усе свідчило про те, що невдовзі на головну позицію перешийка буде спрямовано генеральний наступ. Тому я мав намір зміцнити оборонні сили на цій ділянці всіма приступними резервами, сподіваючись, що слабка оборона на Східному фронті втримає позиції. Однак несподівано швидкий рух ворога на тому напрямі завадив цим планам. І мені натомість довелося скерувати велику частину свого резерву на схід до Толваярві, Кугмо й Суомуссалмі.

Так головний резерв головнокомандувача (6-та дивізія) наказом від 5 грудня втратив третину складу, коли один полк (16-й піхотний) і один артилерійний дивізіон було виряджено через Вяртсилю до Толваярві. Ще одну мою доволі велику резервну частину, дислоковану під Оулу неукомплектовану 9-ту дивізію, довелося розформувати. Один з двох її полків (25-й піхотний) скерували до Нурмеса, щоб кинути його звідти у фланг ворога, який рухався в напрямі Кугмо. 27-й піхотний полк було повантажено в потяг і транспортовано до Гюрюнсалмі, звідки він мав піти маршем на Суомуссалмі. Туди вже вирушив один запасний батальйон, який став першим підсиленням. До інших критичних точок теж доводилося скеровувати частини, призначені для комплектування, хоч їхній склад, вишкіл і зброя були далеко не найкращими й у такому стані вони не годилися до ведення бою. Але як нема нічого, то й закон ні до чого, тож ми відрядили «Загін А», швиденько сформований з трьох запасних батальйонів, на ділянку під Іломантсі, а ще один запасний батальйон — для підсилення Салльського фронту.

Головне войовище не годилося лишати без резервів, тож це все, що можна було віддати на Східний фронт. Решту 6-ї дивізії дислокували на південному сході від Виборга, де її використовували для фортифікації межі, яка згодом дістала назву «проміжна позиція». Водночас я наказав обладнувати на всіх дорогах західної частини перешийка протитанкові перепони. «Загін В», зібраний теж із трьох запасних батальйонів, було передислоковано до східної частини перешийка, де він став резервом головнокомандувача і брав участь в укріпленні оборонної межі, розташованої трохи позаду.

Найкритичнішим і далі здавалося становище на півночі від Ладозького озера, де весь фронт ІV корпусу подавався назад під натиском ворога. Згідно з оперативними планами, які неодноразово були основою бойових маневрів у мирний час, ми мали намір спрямувати контрнаступ з відтинку залізниці Леппясюр’я–Лоймола у фланг ворога, який рухався вперед приладозькою береговою ділянкою. А тому наближення російських колон до Кітелі не викликало якогось великого неспокою, натомість весь запланований контрнаступ могло поставити під загрозу те, що, як я бачив, не вдавалося зупинити просування ворога поблизу Суоярвської залізниці і далі на північ від Суоярві дорогами, які вели до Толваярві й Іломантсі. Було очевидно, що командувач ІV корпусу генерал-майор Геґґлунд не може одночасно взяти під контроль усі кризові ситуації, які виникають на цьому довгому фронті. Тому я вирішив підпорядкувати його найпівнічнішу ділянку, Толваярві–Іломантсі, новому командувачеві.

Зважаючи на те, що військо на цій ділянці мало протистояти надміру переважальним силам, треба було знайти того, кому до снаги впоратися з критичною ситуацією. Мій вибір припав на полковника Пааво Талвелу, який був моїм підлеглим як член Ради у справах амуніції та зброї. Я ще під час визвольної війни побачив у ньому безстрашного й вольового командира, який мав і певну міру нахабності, потрібної для наступу на численнішого ворога. Талвела ще раніше, перш ніж я вирушив до Ставки, особисто просив мене дати йому командування фронту і висловив вагомі зауваги стосовно карельських невдач у перші дні війни.

5 грудня я викликав його до Ставки, і назавтра вранці він дістав завдання очолити групу, підпорядковану безпосередньо мені, і розбити ворога, який рухався в напрямі Корпіселькі й Іломантсі. Я наголосив: хоч багато чого поставлено на карту, він не може сподіватися на якесь інше підсилення, крім того, що вже прямує на ділянку під Толваярві (16-й піхотний полк разом з артилерійним дивізіоном) і на ділянку під Іломантсі (новосформований Загін А, а саме — три слабких батальйони, які здебільшого не мали лиж). На тих ділянках ворожі сили сягали однієї дивізії на кожній. Наші батальйони, які там воювали, — три в Толваярві й один в Іломантсі — були виснажені, але командувач ІV корпусу відрядив на першу із зазначених ділянок один окремий батальйон зі свого резерву. Цими силами Талвела мусив перебрати на себе ініціативу й перейти до наступу. Частини там, щоправда, були слабкі, зазначив я, але в особі командира 16-го піхотного полку, підполковника Паярі, він мав здібного офіцера з виразним наступальним духом і тактичним баченням.

Наступними днями з усіх фронтів надходили погані новини. На Карельському перешийку ворог 6 грудня розпочав очікуваний наступ на тайпальській ділянці, де фактично не було резервів. На суомуссалмському напрямі двом ворожим колонам вдалося об’єднатися в центральному селі, вузловому пункті дорожньої мережі на тих теренах. У районі Ладозького озера дві найпівденніші колони ворога теж зуміли досягти контакту поблизу села Койриноя. Украй тривожним було становище на напрямі Суоярві–Лоймола, де ми 7 грудня втратили позиції під Пійтсойноєю і з великими зусиллями зорганізували нову оборону на річці Коллаа. У цьому місці конче треба було зупинити ворога, бо якби Коллаа впала, ми мусили б полишити думку про заплановану атаку у фланг.

Донесення з Толваярві теж вселяли тривогу. Ворог, який, як з’ясувалося, належав до 139-ї дивізії, 8 грудня зайняв весь кряж завдовжки 4 кілометри, який утворює Толваярвський природний парк. Перший з батальйонів, який послав у бій підполковник Паярі, було відкинуто до західного берега озера Толваярві, де він насилу тримав позиції.

Перший активний контрзахід було здійснено вночі проти 9 грудня, коли Паярі сам завів партизанський загін глибоко в запілля ворога й завдав йому чималих втрат. Наступні два дні були порівняно спокійними, і під час них група Талвели дістала перепочинок. Однак невдовзі з’ясувалося, що ворог здійснює непомічений нашою розвідкою обхідний маневр навколо північного краю озера. Й ось уночі проти 11 грудня російський батальйон добувся лісами до єдиної дороги, якою відбувалося постачання групи, і атакував обоз. Паярі, який випадково проїздив повз, мерщій зібрав загін із частин, розташованих трохи далі, і безстрашно пішов з ним в атаку. Водночас дві сотні з резерву фронтових частин завдали удару зі свого напряму. Запеклий бій у нічній темряві завершився цілковитою поразкою супротивника. Залишки ворожого батальйону розпорошилися по пралісі, наші патрулі переслідували їх, а мороз довершив справу. Успіх підніс бойовий дух нашого війська. Фронтальні атаки, що їх назавтра здійснив ворог, теж було впевнено відбито.

З іломантської ділянки, де орудував командувач Загону А полковник Екгольм, теж надійшла 10 грудня переможна звістка. Намагаючись обійти наші позиції, російський батальйон сам потрапив в оточення, унаслідок чого його було знищено впень — перший бій на знищення, і вони потім неодноразово повторилися! Було зрозуміло, як це позначилося на бойовому дусі найслабших запасних батальйонів супротивника.

Полковник Талвела, який у Толваярві мав сім батальйонів і чотири батареї, міг тепер оперувати всім своїм військом і вирішив перейти в наступ. Відповідний план ґрунтувався на двобічному оточенні з головним ударом на півночі, у тій самій лісовій глушині, де нещодавно було відкинуто ворога назад. Наступ почався 12 грудня і став повною несподіванкою для росіян.

Невдовзі з’ясувалося, що план неможливо зреалізувати в первинній формі, бо ворог теж здійснив обхідний маневр, унаслідок чого зайшов у контакт із лівим флангом групи Талвели. Це призвело до того, що супротивники скували один одного в лісистій місцевості на півночі від Толваярві. Наступ правого флангу озером теж зупинився після здобуття острова Котисаарі — неабияке досягнення, адже тепер прострілювалися тил і комунікації ворога. Натомість у центрі підполковник Паярі зламав опір зухвалою фронтальною атакою по озерній кризі. Кряж знову опинився в наших руках, хоч ворог мав міцні позиції і танки.

Про напруженість бою свідчить те, що в цьому невеликому районі було вбито близько 1000 росіян, кількасот потрапило в полон, а ще вони втратили з десяток танків, дві батареї й чимало іншої техніки. Лише виснаженість наших частин завадила негайно вдатися до переслідування розбитого супротивника. Але під наснажливим проводом командирів наші солдати вистояли ще десять днів. 14 грудня весь район Толваярві був у наших руках, після чого почалася наступна стадія боїв. Вона відбувалася за 10 кілометрів від вихідних позицій, у глухих нетрях, і скінчилася повним знищенням залишків 139-ї дивізії.

Утім шлях до Яґляярві ще не був вільним, адже до бою стала свіжа російська частина — 75-та дивізія. Наше військо напосідало на позиції й цієї дивізії, поєднуючи фронтальні атаки з обхідними маневрами, що їх не спромагався відбити ворог, незвиклий до лісової місцевості. Після багатоденних важких боїв 22 грудня нам вдалося здобути село Яґляярві, яке росіяни надзвичайно швидко встигли перетворити на фортифікований опорний пункт. Наші частини переслідували залишки 75-ї дивізії аж до річки Айттойокі, що протікає недалеко від Суоярві, і там фронт усталився до кінця війни.

Підсумок був блискучий. Ми цілковито знищили 139-ту дивізію ворога, і до того ж послана їй на допомогу 75-та дивізія зазнала нищівної поразки. Ми налічили понад 4000 убитих лише на узбіччях головної дороги, ще майже 600 росіян потрапило в полон. З трофеїв можна назвати 59 танків, 31 гармату, 220 кулеметів, багато боєприпасів тощо.

Але перемога дісталася дорогою ціною. Коли втрати під час бою дедалі зростали, я серйозно обмірковував, чи не припинити його, утім зважив на прохання командувача групи довести його до повної перемоги. Загинули чи дістали поранення 30 % командного складу і 25 % — рядового. Як виявилося згодом, втрати під Толваярві були пропорційно найбільшими за всю війну.

Сім виснажених батальйонів зробили велику справу, розбивши одна за одною дві дивізії, які вперто билися, і відкинувши їх на 40 кілометрів назад у безперервних десятиденних боях. Завдання, виконання якого, здавалося, потребує надлюдських зусиль, було розв’язано завдяки силі волі й особистому прикладу двох командирів, а також витривалості і жертовності війська. Те, що полковник Талвела дістав звання генерал-майора, а полковник Паярі — полковника, стало заслуженою винагородою.

Бій під Толваярві мав велике значення і зі стратегічного, і з пси­хологічного погляду. Звістка про перемогу спонукала побратимів на інших ділянках до шляхетного суперництва і вселило що керівництву, що фінляндському народу віру в дієздатність армії.

Стабілізувалося становище й на іломантській ділянці. Чотирьом слабким батальйонам, підтримуваним однісінькою батареєю, вдалося зупинити супротивника — російську 155-ту дивізію. Її активність було вгамовано аж до кінця війни. Без витривалості, продемонстрованої Загоном А, перемоги під Толваярві не сталося б.

Успіх давав нам підстави сподіватися, що вдалим буде й запланований контрнаступ на прибережній ділянці на півночі від Ладозького озера, а надто що тримався фронт на річці Коллаа, та й у районі, ближчому до узбережжя, ми зупинили ворога на підступах до наших фортифікованих позицій. Отож він опинився в мішку, і ми мали добрі шанси стягнути його край. Проте стримувальні бої дуже стомили ІV корпус, а ще дошкуляли мороз і недостатність амуніції. Тому перші наші контрудари були приречені на невдачу, й аж перед Новим роком, після цілковитого перегрупування сил, нам вдалося здійснити завершальний ма­невр. Але перед тим як його описувати, треба оповісти про грудневі операції на інших ділянках.

Коли ще тривав бій під Толваярві, трохи далі на північ від нього, у пралісах Суомуссалмі почалися бойові дії, порівнянні з битвою за Толваярві.

З початком війни ворог силою двох полків перейшов кордон на сході від розташованого в пущі села Юнтусранта. На цьому напрямі росіяни збудували нову дорогу, про що нам не було відомо. Третій полк ішов маршем кількадесяткілометровою шосейкою Раате–Суомуссалмі, яка пролягала в південному напрямі. Таким чином, на дислокований тут фінський резервний батальйон і посланий йому на допомогу запасний батальйон рухалася ціла дивізія. Бій був занадто нерівним, і 7 грудня двом ворожим колонам вдалося з’єднатися в селищі Суомуссалмі. Шлях на захід був вільним. Наше військо зайняло позиції на півдні від селища за вузькою водоймою, яка недосить замерзла, щоб витримувати танки. Оборона вистояла й відбила атаку ворога.

Я водночас наказав послати до Суомуссалмі 27-й піхотний полк, що належав до 9-ї дивізії, і призначив її командира, полковника Сійласвуо, керувати операціями на суомуссалмській ділянці. Тепер йому було підпорядковано батальйони, які перебували там.

Якщо для нас стала несподіванкою новозбудована дорога ворога, то й ми мали сполучення, про яке він вочевидь не знав. Нещодавно було докладено до Гюрюнсалмі залізницю Контіомякі–Тайвалкоскі, що уможливлювало вивантаження підмоги з потяга лише за 40 кілометрів від Суомуссалмі, з південного боку. Однак початок не віщував нічого доброго. Перший потяг зіткнувся з товарними вагонами, унаслідок чого було більш як на добу паралізовано рух на всій ділянці Оулу–Контіомякі. Але в кожному разі завдяки цій новій лінії комунікації Сійласвуо ще 11 грудня дістав змогу вдатися до належних контрзаходів.

Щоб охороняти межу на замерзлому озері на півдні від Суомуссалмі, Сійласвуо залишив здебільшого лише автоматичну зброю, а сам того ж дня несподіваною атакою перетяв дорогу, яка сполучала ворога з Раате. Після того більшість наступального війська повернула на захід у бік селища, поставивши загін із двох сотень на перешийку між озерами Куйвас’ярві й Куомас’ярві для прикриття східного напряму. Водночас менші сили перетяли комунікації ворога в північному напрямі. Ще того самого вечора п’ятикілометровий відтинок Раатської дороги з довколишнім тереном були в наших руках.

Назавтра наступ у бік Суомуссалмі тривав. Проти вечора військо дійшло до центру селища, де ворог надзвичайно уперто боронив позиції за підтримки артилерії й численних танків. Стояв 40-градусний мороз. У наступні доби бій за руїни селища тривав з неослабною інтенсивністю. На ворога, який добре окопався, війську довелося йти в атаку без підтримки артилерії, що призвело до чималих втрат з нашого боку.

15 грудня, після п’ятиденних безперервних боїв, було здобуто більшу частину Суомуссалмі. Головні сили 163-ї дивізії потрапили в оточення в самому селищі, а решта — на заході від нього на півострові Гулконніемі.

Одночасно з Раатської дороги надходили тривожні повідомлення про те, що наближається авангард ще однієї російської дивізії. Щоправда, його першу атаку на дві сотні, які прикривали тил угруповання, що перебувало в селищі, було відбито. Але як такому слабкому заслону стримувати цілу дивізію? Однак сталося неймовірне. Наступальною частиною, як виявилося, була 44-та моторизована елітна дивізія Московського військового округу. Але незважаючи на це — або й саме тому — вона загрузла в заторі, що завадило довгій колоні по-справжньому використати свою кількісну перевагу.

Щойно до Ставки надійшло повідомлення про з’яву на войовищі ще однієї дивізії, я наказав терміново зорганізувати підсилення й транспортувати його до Суомуссалмі. 16 грудня Сійласвуо отримав першу батарею, 18-го другу, а 20-го — дві протитанкові гармати. На Різдво прибула чималенька підмога, що складалася аж із п’яти батальйонів. І саме вчасно, адже оточена 163-тя дивізія пішла на Святвечір у ще одну атаку, поєднану з натиском 44-ї дивізії зі сходу. Наші сили, які вже два тижні провадили безперестанні бої із численнішим супротивником, упродовж двох діб чинили опір його шаленим приступам, що їх підтримували бомбардувальники й винищувачі. Водночас відбувалося групування новоприбулих резервів для атаки на селище.

Атака почалася 27 грудня з усіх напрямів. Після запеклого бою, що тривав цілу добу, опір було зламано. Ворог, переслідуваний нашими патрулями, почав тікати озером Кіантаярві в північному напрямі до Юнтусранти під прикриттям танків та авіації. Однак озеро було таким широким, що не вдалось би ефективно завадити цій втечі лише вогнем піхоти. Щоб побороти замкнуту на Гулконніемі західну групу 163-ї дивізії (вона становила близько третини сил дивізії), було поставлено обидві батареї. 30 грудня придушили опір і цієї групи. У ворога полягло 5000 вояків, а ще близько 500 — потрапило в полон. Трофеї були чималі: 27 гармат, 11 танків, 150 вантажівок, 250 коней і багато піхотної зброї й боєприпасів — таке поповнення запасів дуже придалося погано озброєному й спорядженому переможцеві.

Далі настала черга 44-ї дивізії, головні сили якої контролювали близько восьми кілометрів Раатської дороги. 25-кілометровий відтинок дороги до кордону росіяни прикривали меншими загонами й патрульними танками. Дивізія зусібіч укріпилася для відбивання нападів, що їх вчиняли удень і вночі наші партизанські загони.

Полковник Сійласвуо поділив свої знеможені частини на кілька бойових груп, які по черзі діставали завдання безперестанно атакувати фланги 44-ї дивізії та одночасно перекривати їй дорогу до відступу на схід. Довгу колону було перетято в багатьох місцях, а далі знищено по частинах у боях, які тривали аж тиждень і в яких росіяни билися до загину. Лише невеликій частині ворожої дивізії вдалося вибитися з оточення і врятуватися, втікши за лінію кордону. Трофеї справляли неабияке враження: 70 гармат різного калібру, 43 танки, 270 автомобілів і тракторів, 300 одиниць автоматичної зброї, 6000 гвинтівок, 32 польові кухні і 1170 коней. Втрати ворога в живій силі не було змоги точно визначити, бо снігові замети вкрили на великому обширі і вбитих, і замерзлих на смерть. Кількість полонених становила 1300.

Перемога під Суомуссалмі теж стала підсумком сміливого й цілеспрямованого керування, невтомної витривалості війська, а також умілого використання місцевості і природних умов. Попри величезну перевагу, яку мав ворог, і мороз, що часом сягав аж 46 градусів, фінський солдат і тут зробив неможливе можливим. Командувач, полковник Сійласвуо, заслужив свої генеральські погони.

Викликають подив обережні й пасивні дії 44-ї дивізії за весь той час, коли 163-тя дивізія на віддалі лише п’яти із чимось кілометрів билася до загину. Щоправда, головні сили 44-ї об’єдналися з авангардом аж 27 грудня, але якби була бодай мінімальна заповзятливість, 44-та могла б від середини місяця надавати активнішу допомогу 163-й і цим дуже нашкодити нашим операціям.

Відтоді до кінця війни ворог так і не спромігся перейти в наступ на цій ділянці. Від планованого бліцкригу, метою якого було перетяти навпіл «підчеревину» Фінляндії, напевно довелося відмовитися після невдач. Унаслідок цього з’явилася змога поступово перекидати частину нашого війська на інші ділянки, щоб виконувати інші завдання

Бої під Толваярві й Суомуссалмі змальовано тут так докладно, тому що з тактичного погляду вони в цій війні стали найзнаменнішими і тому що вони вирішально вплинули на здатність народу до опору. Крім того, ці битви наочніше від багатьох інших подають реалістичну картину немилосердних умов, у яких точилася Зимова війна.

Упродовж грудня бойові дії й на інших напрямах Східного фронту почали дедалі більше розгортатися на нашу користь. Далеко на півночі, в Петсамо, ворога було зупинено під Геюген’ярві за сто кілометрів від узбережжя Північного Льодовитого океану, де батальйон протистояв дивізії. Завдяки арктичній зимі і довгим віддалям наше військо, навіть бувши слабшим, змогло вистояти на цій ділянці, а надто тоді, коли загрозу Петсамській дорозі з боку Салли було усунуто.

Підсилений танками й розвідувальним батальйоном російський полк, що належав до однієї з двох дивізій, які зайняли селище Салла, спрямував атаку через Савукоскі на село Пелкосенніемі. Якби росіяни здобули його, вони могли б і загрожувати Петсамській дорозі, і завдати удару через Кеміярві в запілля фінської частини, яка оперувала в районі села Курсу. Пелкосенніемі обороняла одна-однісінька сотня, якій спершу надіслали один запасний батальйон. Коли ворог почав атакувати переважальними силами, оборону врешті було підсилено одним недосить озброєним полком, який став до бою 18 грудня і обхідним маневром домігся розв’язки. Ворог панічно втік і покинув матеріальну частину, яка дуже придалася — зокрема 10 танків і 40 вантажівок, а також зброю й амуніцію. Після того він аж поблизу Салли спромігся знову вчинити опір.

Перемога під Пелкосенніемі була дуже важливою для оборони Лапландії. Тепер з’явилася змога зняти частини й перекинути їх на кеміярвський напрям, де згодом два полки скували дві дивізії аж до останньої стадії війни.

Усталилася ситуація і на південніших ділянках. Підмога встигла вчасно зупинити на сході від селища Кугмо 54-ту дивізію, яка рухалася з боку Ребол. Ще одна ворожа колона мала перетяти в районі містечка Ліекса залізницю Йоенсуу–Контіомякі, яка місцями пролягала на віддалі лише 30 кілометрів від державного кордону, але наші теж завадили її намірам. Щоправда, на прибережній ділянці Ладозького озера двом російським дивізіям вдалося пройти через Салмі й Уомаа та об’єднатися в Кітелі, однак усі спроби зламати наш опір між Ладогою й Сюскюярві були невдалими.

Найтривожнішим залишалося становище на річці Коллаа біля Суоярвської залізниці, де лише чотири батальйони за підтримки слабкої артилерії протистояли двом дивізіям. У різдвяну пору активність ворога послабшала. Сипав сніг, ускладнюючи постачання та обмежуючи тактичне маневрування росіян, які поганенько ходили на лижах. Зима врешті-решт стала нашим союзником у боях на довгому Східному фронті.

Під час описаних вище подій, які відбувалися на Східному фронті, не вгавали бойові дії й на головному войовищі, Карельському перешийку. Щойно вирішили послати резерви в критичні точки Східного фронту, ворог розпочав перший широкомасштабний наступ на головну оборонну позицію. Ми чекали, що його буде спрямовано на так звану Виборзьку браму між озерами Каук’ярві й Муолаан’ярві, де і місцевість, і дорожня мережа сприяли маневруванню великими силами. Натомість ворог 6 грудня пішов у наступ трохи східніше, на тайпальській ділянці, розташованій найближче до кордону. Річка Тайпале там повертає на південь, обходячи придатний для плацдарму низенький ріг, і наша оборонна позиція перетинала ріг у його північній частині. Ворог, очевидно, хотів відтягнути наші резерви із західної частини перешийка перед тим, як почати наступ на Виборг.

6–11 грудня оборонці Тайпале пройшли важке випробування на міцність. Ворожа дивізія в цих наступальних боях зазнала таких серйозних втрат, що її довелося відвести й замінити новою. Вона своєю чергою пішла в наступ 15 грудня, але наші теж її відкинули, а з уведених у бій 50 танків знищили 18. Назавтра ворог після восьмигодинної артпідготовки й чотиригодинного безперестанного бомбардування з повітря вдерся у двох місцях на наші позиції. Але ще ввечері того самого дня ті вклинення було зліквідовано, і головну лінію оборони відвойовано на всій довжині. Наступного дня наша артилерія несподівано для росіян обстріляла їхнє наступальне угруповання, що остаточно зруйнувало наступальний потенціал і цієї дивізії, зробивши її недієздатною. 17 грудня ворог кинув у бій третю дивізію, так само безрезультатно.

Оборонні бої під Тайпале є одними з найбільших успіхів на Зимовій війні. Унаслідок того, що супротивник здебільшого наступав по кризі й узагалі на відкритій місцевості, його втрати були непропорційно великими. Високий рівень техніки стріляння, продемонстрований нашою скромною артилерією, дав надзвичайний ефект, хоч нам бракувало набоїв і сучасної матеріальної частини. Щодо тактики ворога, то було помітно, що вона хибувала на вперте дотримання первинної оперативної ідеї і не могла пристосувати її до часу й місця — це ми згодом спостерегли на всіх ділянках.

Ще на першій стадії боїв під Тайпале надходили донесення про велике масування війська на напрямі Виборзької брами разом з активізацією там розвідувальної діяльності ворога. Невеликі атаки наше військо відбило вздовж всього фронту, знищивши чимало танків. Рано-вранці 17 грудня почалася інтенсивна артилерійна підготовка на ділянці між селом Сумма й залізницею. О 10-й ворог силою дивізії, за підтримки танків та авіації, пішов у перший наступ на позиції східніше від Сумми й на саму Сумму — невеликий опорний пункт при Виборзькій дорозі, назва якого невдовзі була у всіх на вустах. Там росіянам спочатку вдалося пробити оборону, що коштувало їм 25 танків. Однак увечері вся межа знову була в наших руках.

Наступ поновився наступного дня після п’ятигодинної артпідготовки, але цього разу наша артилерія заслінним вогнем приборкала його в зародку. Далі була ще одна артпідготовка, яка тривала цілу ніч. 19 грудня стало найгарячішим за весь час війни. Головний удар, які і раніше, було спрямовано на Сумму, але хвиля наступу поширилася на схід по той бік залізниці. Виборзьку браму штурмувало шість дивізій за підтримки одного танкового корпусу, двох окремих танкових бригад і великої кількості літаків. Неважко було помітити, що російська артилерія навчилася ліпше зосереджувати вогонь. Танкові частини групами по 20–50 машин вдавалися до зухвалих, часто цілком окремішніх атак. Піхота, яка групувалася в масивні формації, зазнавала великих втрат. Тепер з’ясувалося, що наші протитанкові перепони було зібрано із занадто малих брил: можна було зрушити їх з місця і проїхати поміж ними. Існувала змога і розтрощити їх вогнем гармат, які мала піхота. Тож десь 50 танкам вдалося добутися в село, де, проте, багатьох з них було знешкоджено в близькому бою. Решта в нічній темряві пробивалися до своїх позицій.

Ще 20 грудня бій лютував від ранку до вечора, але проти ночі всі атаки було остаточно відбито. На оборонній межі й на підступах до неї лишилося 58 танків, з них 22 — важких. Російський командир панцеротанкового війська, перебігши на наш бік, назвав мотивом дезертирства те, що він «боїться брати на себе відповідальність за втрати». Загальна кількість танків, знищених на Карельському перешийку, зросла тепер до 239.

На головному войовищі наші частини вистояли проти переважальних сил набагато краще, ніж я міг сподіватися, і продемонстрували високий бойовий дух. За таких обставин було зрозумілим, що командування армії Карельського перешийка вважало слушним запропонувати контрнаступ. За нашою інформацією, російські частини були виснажені. Листи, знайдені в убитих і полонених, свідчили про велику втому. Можна було припустити, що ворожа артилерія принаймні тимчасово витратила весь боєзапас і його навряд чи можливо одразу поповнити, як і те, що танкові підрозділи потерпають від нестачі пального. І в танкових частинах, і в піхоті траплялися випадки, коли вояки відмовлялися ставати до бою. За розповідями полонених, багатьох було засуджено на смертну кару. Чимало поморозило руки й ноги. Стан тимчасової слабкості ворога спонукав до контрзаходів, щоб позбавити його можливості розпочати ще один наступ. А на бойовий дух нашого війська активні дії вплинули б позитивно.

Ідея контрнаступу з’явилася не вперше. Ще 11 грудня генерал-лейтенант Естерман запропонував наступ головними силами ІІ корпусу на фронті завширшки близько 45 кілометрів від Фінської затоки до озера Юск’ярві. Однак я вважав, що цей задум має мало шансів на успіх. Сили були занадто розпорошені, не кажучи вже про відсутність сталого контакту з ворогом і дуже непевне уявлення про його групування. Наступ міг стати просто ударом у порожнечу. До того ж війську було не до снаги без ефективної протитанкової зброї протистояти російській танковій масі в маневровій війні. Найкращий варіант — перечекати на оборонних позиціях навальну атаку, яка, у цьому я був певен, невдовзі розпочнеться.

Після того як бій за Виборзьку браму завершився очевидною поразкою для росіян, командувач армії повторив свою пропозицію. Його аргументи були переконливими. Під час бою під Суммою я 19 грудня дозволив йому, у разі глибокого вклинення, використати для контрнаступу 6-ту дивізію, дислоковану позаду суммської ділянки. Тепер дивізію поповнили одним піхотним полком берегової оборони й підпорядкували йому. Вона мала брати участь у контрнаступі під орудою командувача ІІ корпусу, у той час як сили частин п’яти дивізій атакували б ділянку між озерами Куолемаярві й Муолаан’ярві. Керівництво армії призначило початок наступу на 6:30 23 грудня.

Утім невдовзі з’ясувалося, що передумови для здійснення операції й цього разу не вивчили з достатньою ґрунтовністю і що в її плануванні замало уваги звернули на всіляку неузгодженість, яка часто — а надто в зимових умовах — виникає під час координації сил для такого широкомасштабного наступу. Найгіршим було те, що наші частини втратили контакт з ворогом після того, як ущух його наступ, а розвідкою знехтувано настільки, що ми майже нічого не знали про вороже групування. Унаслідок цього наступ не мав конкретної мети й виразного напряму головного удару.

Наступальні частини без особливого опору захопили передпілля, але, добуваючись глибше, вони натрапили на справжнісінькі танкові вагенбурги, які захищали позиції росіян. Перед ними наступ зупинився, бо протитанкові гармати не встигали за піхотою. Артилерія, для якої скупчення танків були ідеальними мішенями, не могла відкрити вогонь, бо не працював зв’язок. Більше, ніж будь-що інше, дався тепер взнаки брак сучасної апаратури для радіозв’язку. До того ж з’ясувалося, що було надано замало часу на підготовку, і це спричинило помилки й запізнення. За вісім годин після початку наступу надійшов наказ припинити його. Процес відведення війська не зумовив якогось серйозного намагання ворога вдатися до активних дій.

Хоч операція не дала бажаного результату, можна було припустити, що наша несподівана активність справила певний вплив на ворога — у кожному разі надовго поклала край усім його серйозним спробам атакувати Виборзьку браму. Натомість 25 грудня росіяни вдалися до атаки позицій ІІІ корпусу під Тайпале. Водночас ворог здійснив безрезультатну спробу форсувати однією новою дивізією озеро Суванто, яке вже взялося міцною кригою. Уночі проти 26 грудня йому вдалося закріпитися під селом Келья на північному березі Суванто, але вдень наші відкинули його знову на кригу. Росіяни покинули 700 убитих і різну техніку, зокрема 81 кулемет.

Закінчився перший місяць війни. Становище багато в чому склалося не так, як усі чекали, і загалом несподіванки можна було назвати позитивними. У російському війську теж оприявнилися всілякі вади, а природні умови певною мірою вирівняли диспропорцію в кількості й техніці. До хронік фінляндської армії можна було вписати два таких подвиги, як бої на знищення під Толваярві й Суомуссалмі. Атаки ворога вдалося відбити й на інших фронтах. Супротивник зазнав великих втрат у живій силі й техніці, а нам якраз придалося поповнення зброї й амуніції. Фінляндська армія показала, що вміє давати відсіч.

На морському фронті всі спроби ворога наблизитися теж було відбито. Батареї на островах Руссаре й Уте добре впоралися із завданнями, а берегові форти на Койвісто й у селі Гумалйокі не тільки відбили атаку російських панцерників, а й узяли активну участь у суходільних операціях. Те саме треба сказати й про батареї в селах Ярісевянніемі й Каарнайокі, які прикривали Тайпале з боку Ладозького озера.

Не маючи достатніх успіхів на морському фронті, росіяни хвалилися тим, що після ґрунтовного бомбардування захопили острів Суурсаарі, тимчасом як ми евакуювали звідти людей і не обороняли його. Коли Фінська затока швидко замерзла, бойових дій на морі не відбувалося. Аландські острови теж були тепер поза зоною небезпеки.

Перевага ворога в повітрі також не дала вирішального ефекту. Попри недостатність нашої протиповітряної оборони, ворожій авіації не вдалося паралізувати ні наше транспортне сполучення, ні життя нації. Грудневі повітряні налети коштували супротивникові аж 142 бомбардувальники й винищувачі.

Весь народ як один підтримував збройні сили зі спокійним і рішучим усвідомленням того, що треба й далі воювати. Проте на порозі нового року об’єктивний спостерігач не міг збутися похмурих передчуттів. Престиж СССР потребував перемоги над нами, і були всі підстави чекати, що невдовзі тиск побільшає і стане для нас надсильним. Ми мали вкрай обмежені можливості формувати нові частини, замінювати військо й компенсовувати втрати. Організація промисловості зі скінченними запасами сировини була здебільшого зімпровізована, тож навряд чи змогла б надовго зарадити нестачі матеріальних засобів. Допомога з-за кордону, до якої заклика́ла Ліга Націй, наразі лише частково оприявнювалася в конкретних діях. Надходила інформація, що західні держави розглядали варіант збройного втручання в наш конфлікт, але все було занадто неясним і непевним, щоб ми могли на цьому щось вибудовувати. За такого становища ми не мали вибору — мусили воювати далі.

Перший місяць війни був сповнений несподіванок, та не бракувало їх і впродовж другого, січня 1940 року. Я чекав, що ворог, не зволікаючи, широким фронтом кине своє військо у вирішальний бій на перешийку. Туди під’їхало підсилення для артилерійних і танкових частин, і було доповнено й відремонтовано транспортне сполучення. Однак визначальною ознакою всього січня стала позиційна війна, й епіцентр бойових дій перемістився на Східний фронт, де нові російські частини прямували назустріч загибелі.

Як було змальовано вище, у Ладозькій Карелії 168-ма й 18-та дивізії, першу з яких ворог підсилив 34-ю танковою бригадою, на початку грудня об’єдналися в Кітелі, де наші їх врешті зупинили. Обладнана польовими фортифікаціями, заслінна позиція на річці Коллаа обабіч Суоярвської залізниці все ще протистояла натиску ворога. Після масштабного перегрупування сил ІV корпусу його командувач, генерал-майор Геґґлунд, перед Новим роком дістав завдання перейти своїми дивізіями (12-ю і 13-ю) до вже довго планованого контрнаступу. На річці Коллаа залишили кілька батальйонів, від витривалості яких залежав успіх усієї операції.

Як я вже зазначав, спроби стягнути край «мішка» з півночі було зроблено ще в середині грудня. Проте внаслідок важкопрохідної місцевості, браку амуніції, лютого морозу та інших труднощів вони мали лише локальні успіхи. Утім головною причиною слабкого результату стало те, що ворог надзвичайно швидко зміцнив свої позиції, і, як з’ясувалося, атака їх без достатньої артилерійної підтримки призводить до занадто великих втрат. Первинний план наступу зазнав зміни, яка полягала в тому, що Геґґлунд згрупував свої сили трохи східніше, а саме на півдні та сході від Сюскюярві, щоб завдати удару по комунікаціях і запіллі ворога.

Ще перед Новим роком невеликим загонам вдалося перетяти підвізну дорогу 18-ї дивізії на шматку Уомаа–Кясняселькя поблизу озера Лаваярві й оточити частину ворожих сил, унаслідок чого вони опинилися в невеликих «мотті»[20]. Трохи згодом Уомаа було взято в постійне кільце і там створено фронт, що протистояв російській підмозі, яка прямувала зі сходу. Єдина підвізна дорога супротивника проходила тепер берегом Ладозького озера через Салмі до села Койриноя, але навіть на цей сполучний шлях щоденно напосідали маневрові частини берегової оборони. Крім того, він зазнавав обстрілу з боку пильного, розташованого на острові Мантсинсаарі берегового форту, який до кінця війни вистояв під атаками і з суходолу, і з повітря.

Наступ ІV корпусу почався 6 січня. Рухався він у бездоріжній і важкопрохідній лісистій місцевості, що сповільнювало транспортування важкої зброї та обозу. Після того як головні сили атакували 18-ту дивізію з тилу, а біля Койриної добулися на берег Ладоги, підвізні дороги обох ворожих дивізій було перетято. Кілька днів по тому наші завдали ще одного удару, і берегова ділянка аж до селища Піткяранта опинилася в наших руках. Доти наступ ішов відповідно до планів, і можна було припустити, що цілковито оточеному тепер ворогу доведеться невдовзі скласти зброю, а це вивільнить чималі сили на інші завдання. Але натомість почалися затяжні і специфічні бої, які на багато тижнів скували головні сили ІV корпусу.

Для зупинки чотирьох нових російських дивізій, які рухалися з боку Салмі й Кясняселькі, були лише слабкі окремі загони. Однак з оперативного погляду набагато небезпечнішим здавався натиск у районі Коллаа. У тій ситуації не було змоги знімати частини з ділянки на півночі від Ладоги — навпаки, там існувала потреба в підсиленні. У січні командування скерувало туди підмогу: полк і три окремих батальйони, а в лютому — кавалерійську бригаду, переформовану в лижні батальйони. У лютому вже повним ходом точилися вирішальні бої на Карельському перешийку, потребуючи всіх наших сил. А наприкінці січня нову, 23-тю дивізію, формування якої відбувалося тоді на основі 3-ї запасної дивізії, відрядили в резерв головнокомандувача до району Лоймола–Мууанто–Соанлагті–Суйстамо. Проте із цієї дивізії вирушив у дорогу лише один полк з недостатньою амуніцією.

Для здолання північнішої групи — 18-ї дивізії — було використано ту саму оточувальну тактику, яка допомогла перемогти на Раатській дорозі й під Суомуссалмі. Цю дивізію разом з її танковими бригадами теж було розтято на частини, які опинилися в приблизно десятьох мотті, але, на жаль, забракло сил, щоб здійснити такий само маневр проти 168-ї дивізії. Незважаючи на перетяті підвізні дороги, ворог наготувався до оборони, швидко окопавшись і спорудивши міцні опорні пункти. Кістяк їх становили танки — теж здебільшого обкопані, — а в центрі розташовувалася артилерія. Місцевість, яка складалася з порослих лісом пагорбів з відкритими й крутими схилами, добре прострілювалася і надзвичайно надавалася до такої оборони. Щоб захопити такі позиції, потрібні були і важка артилерія, і великокаліберні міномети, а, на жаль, ІV корпус не мав ні того, ні того.

Оточені сили спромагалися воювати далі: цьому сприяло безперервне повітряне постачання і наявність конини. Вони трималися цілими тижнями, а найбільшим з них, 168-й дивізії, вдалося вистояти аж до кінця війни. Постачання харчів цій дивізії супротивник намагався зорганізувати і кінними колонами, які прямували кригою Ладозького озера під прикриттям танків. Там ставалися специфічні нічні бої між колонами й фінськими частинами, дислокованими на острівцях перед Койриноєю. Попри нечисельний склад, їм вдавалося розбивати більшість постачальних колон, аж поки геть уся відважна залога островів за кілька днів до укладання миру полягла від атак з повітря й суходолу, здійснюваних переважальними силами.

Хай там як, а становище було надзвичайно тривожним і ненадійним. Щоб вивільнити частини для виконання нагальних завдань на інших ділянках фронту, я наказав командувачеві ІV корпусу форсувати атакувальні дії і негайно, докладаючи всіх зусиль, по одному ліквідовувати ці мотті. Попри холод і голод, росіяни й тут оборонялися з дивовижною впертістю. Однак усі їхні спроби вирватися з оточення наші частини відбили. З останнім мотті, у якому перебувала 18-та дивізія, вони впоралися аж наприкінці лютого. На бойовищі ми налічили 4300 вбитих, серед них двох генералів — це не враховуючи всіх тих, кого поховали сніг і праліс. Загальна кількість трофеїв перевищила всі попередні: 128 танків, 91 гармата, 120 автомобілів і тракторів, 62 польові кухні та чимало піхотної зброї й амуніції. Лише мир порятував головні сили 168-ї дивізії від того, щоб поділити долю 18-ї.

Коли на півночі від Ладозького озера шаленів бій на знищення, на віддалі 300 кілометрів у північному напрямі точився схожий бій, але не такий масштабний. Як було змальовано раніше, наступ 54-ї дивізії зупинився в грудні на сході від селища Кугмо. Крім того, полковник Рааппана, який умів вправно воювати в пралісі, ущент розбив і вигнав по той бік кордону ще дві ворожі колони на ліексанському напрямі. Переможець боїв під Суомуссалмі генерал-майор Сійласвуо дістав тепер завдання розгромити 54-ту дивізію, яка виразно готувалася перейти до наступу. Його військо було об’єднано у 9-ту дивізію — утім не цілком укомплектовану, адже деякі її підрозділи передислокувалися на ділянки, розташовані трохи далі на південь.

Операція почалася 29 січня. Упродовж кількох днів було перетято комунікації 54-ї дивізії і розділено колону приблизно на десять шматків на відтинку завдовжки з 25 кілометрів. Тут росіяни теж устигли спорудити опорні пункти вздовж шосейки і, крім того, розчистити обидва узбіччя від лісу. Позиції були і міцними, і належно збудованими, складалися із шанців і сполучних ходів, а також бліндажів, подекуди навіть обведених колючим дротом. Постачання відбувалося повітряним шляхом. Таким способом супротивник транспортував не лише харчові продукти й фураж, а й артилерійні боєприпаси та бензин, скидаючи їх на парашутах. На жаль, не вистачало винищувачів, щоб перервати цей повітряний міст, ужинок якого, до речі, часто діставався й фінляндському війську.

Ми теж мали великі труднощі з постачанням і місцевістю. Дедалі більше давалася взнаки нестача важкої артилерії. Доводилося у важкому бою здобувати ворожі вогневі точки — одну за одною, водночас відбиватися від свіжої підмоги, підтримуваної артилерією й танками. Одна окрема лижна бригада надзвичайно небезпечно вклинилася вглиб нашого групування, але й її було оточено й розгромлено.

Згодом укладання миру врятувало від загибелі й залишки вкрай виснаженої 54-ї дивізії, яка на той час втратила близько половини кількісного складу й техніки.

Під час цієї кампанії становище на всьому довгому Східному фронті стабілізувалося й ворогу було завдано серйозних поразок на всіх ділянках. На жаль, цей позитивний розвиток подій не допоміг нам вчасно вивільнити достатньо війська для боїв на головному войовищі, які на початку лютого зайшли у вирішальну стадію.

На Карельському перешийку ми, як я уже писав, виграли «перший раунд». Змогли скерувати польову армію на її позиції і провадити стримувальні бої так, щоб ворог не спромігся завадити нашому першому ешелону впорядковано відступити на головну позицію. «Другий раунд», який складався з грудневих оборонних боїв, теж скінчився на нашу користь.

Грудневі наступальні дії ворога можна порівняти з поганою орудою оркестром, у якому інструменти грають не влад. На наші позиції кидали дивізію за дивізією, але з недостатньою взаємодією між родами війська. Артилерія марнувала набої, але її вогонь було погано підготовано і мало узгоджено з діями піхоти й танків. Взаємодія з танками часом набувала вельми чудернацьких форм. Бувало так, що вони виїздили вперед, відкривали вогонь і поверталися на вихідні позиції до того, як навіть зрушила з місця піхота. Такі елементарні помилки, зрозуміло, дорого коштували Червоній армії.

Навчені на хибах, росіяни врешті почали методично готувати справжній генеральний наступ, найпершими умовами якого були нове керівництво і зміна тактики війська. У січні 1940 року головнокомандувача всього війська, виставленого проти Фінляндії, маршала Тимошенка призначили командувачем сил на Карельському перешийку, поділених тепер на 7-му й 13-ту армії. На Східному фронті було об’єднано 9-ту, 14-ту й 18-ту армії у групу, командувати якою доручили маршалу Штерну. Головнокомандувачем став маршал Ворошилов.

З’ясувалося, що росіяни розпочали поблизу фронту інтенсивний вишкіл майбутніх наступальних дивізій, не шкодуючи ні артилерії, ні авіації, ні танків. І результати не забарилися, оприявнившись у перших методичних наступах, яким передувала масована артпідготовка. Лише коли оборонців було притлумлено шквальним вогнем, піхота йшла в атаку за підтримки танків і артилерії, а бомбардувальники й винищувачі кружляли над бойовищем. Проте атаки, які ми відбили, завдавши супротивникові великих втрат у живій силі, але в яких і нашому війську добряче дісталося від його артилерії, були локальними. Однак вони продемонстрували, що саме насувається на нас і що ворога найбільше цікавлять Виборзька брама й Тайпале, адже саме ті ділянки частіше, ніж інші, атаковували, фотографували й обстрілювали.

Подальше чекання дуже тяжіло і над військом, і над командуванням. Не було й тиші перед бурею, адже крім того, що наші позиції зазнавали повсякчасних локальних атак, ворог цілими тижнями і напосідав на них з повітря, і систематично обстрілював їх артилерією, зокрема й найважчими гарматами. Розтрощувалися слабкі вогневі точки й перепони, і раз по раз виходив з ладу дротовий зв’язок. Ворог знав, що ми не можемо замінювати військо на лінії вогню і що безперервне бомбардування й обстріли невдовзі виснажить їхні сили фізично і психологічно. Дійшлося аж до того, що навіть поодинокі люди не могли пересуватися позаду позицій чи в запіллі, щоб не зазнати атак з повітря. Через те весь рух шосейками й залізницею мусив відбуватися в нічний час. Стеження ворога за нашими позиціями, насамперед зі своїх численних аеростатів, утруднювало дії нашої артилерії. Це вселяло тривогу зокрема тому, що артилерія, незважаючи на обмежений боєзапас, дедалі виразніше ставала ядром оборони. Урешті-решт стало неможливо огрівати бліндажі, намети й будівлі в денний час, бо навіть найменший струмінь диму притягав до себе вогонь. Немов якими чарами ясна погода тривала тиждень за тижнем, а температура трималася на рівні близько 30 градусів морозу.

Упродовж грудня найбільшого натиску зазнавали 5-та дивізія під командуванням полковника Ісаксона на суммській ділянці і 7-ма дивізія під командуванням полковника Вігми на річці Тайпале. Обидві вкрай потребували заміни. На початку січня останню заступила очолювана полковником Паалу 6-та дивізія, яка до того перебувала в резерві, а тепер дістала нову назву — 3-тя дивізія. А ось вкрай виснажених оборонців на Тайпале, на жаль, не було ким замінити. 5-та дивізія, підсилена кількома окремими частинами, стала тепер головним резервом і подалася доробляти почату 6-ю дивізією фортифікацію на проміжній позиції між Соммее і залізничною станцією Кямяря на півдні від Виборга. Нещодавно сформовану з 1-ї запасної 21-шу дивізію, якій бракувало амуніції, наприкінці січня було переведено в резерв головнокомандувача у східну частину перешийка. Там вона теж дістала завдання виконувати фортифікаційну роботу між озером Кіймаярві й Ладогою.

Як розповідали полонені, росіяни хотіли вдатися до наступу ще в другій половині січня. Цей план відклали через лютий мороз. Однак щоб досягти розв’язки до березневого бездоріжжя, треба було поспішати. До того ж успішно початий наступ зробив би вагомішим зондування росіянами ґрунту для укладання миру наприкінці січня — на початку лютого.

1 лютого наступ розпочався на всьому фронті ІІ корпусу, з напрямом головного удару на Сумму. Артилерійний вогонь перевершив усе, чого зазнало до того наше військо. Те саме стосується й повітряних налетів за участю не менш як 500 літаків. Опівдні виїхали вперед танки, за якими пішла піхота під покровом димової заслони. Бій шаленів увесь день і подальшу ніч. Хоч ворог кинув у бій ще й підмогу, атаки було скрізь відбито.

Проте з’ясувалося, що то лише початок. По-справжньому великий наступ, теж спрямований на суммську ділянку, розпочався 6 лютого. Наступними днями фронт наступу розширився і в західному, й у східному напрямі. Росіяни вже навчилися «оркеструвати» взаємодію між різними родами війська. Про це свідчило, з одного боку, вправне узгодження артилерійного вогню з рухом піхоти, а з другого — високоточне керування цим вогнем з аеростатів і танків. А що росіяни не шкодували ні піхоти, ні танків, їхні втрати набували жахливих пропорцій. Бувало так, що чимало полків скупчувалися в невеликому районі, утворюючи щільну й нерухому масу, у якій навіть наші слабкі артилерійні обстріли лишали спустошливі сліди. Про масштаб втрат свідчить те, що протягом двох днів ми взяли в полон військовиків приблизно з двох десятків новоприбулих частин.

Новацією в тактиці наступу було те, що піхоту в багатьох місцях везли вперед на опанцерованих санях, які тягли танки, або на корпусі самих танків. Ще однією новацією стали вогнеметні танки, які били горючою сумішшю мазуту з гасом. Зокрема під Суммою й Тайпале, де військо тижнями недосипляло, скидалося на те, що досягнуто межі людської витривалості. Навіть з’ява танків, здавалося, не може розбуркати вояків. Не мали змоги відпочити й резерви, що їх кидали в одну критичну точку за одною.

Доти головний удар наступу було спрямовано на Виборзьку браму, насамперед на суммську ділянку. 11 лютого наступальні дії переросли в генеральний наступ, який охоплював увесь Карельський перешийок і з яким була пов’язана спроба обійти обидва наші крила по кризі Фінської затоки й Ладозького озера. Незважаючи на вклинення, які сталися в багатьох місцях, місцевим резервам вдавалося панувати над ситуацією. Однак надвечір не лишилося інших резервів, крім 5-ї дивізії на південному сході від Виборга і 21-ї дивізії у східній частині перешийка. Утім найтривожнішим підсумком бойових дій того дня було те, що ворог вклинився в лягденську ділянку, і, як виявилося згодом, це мало вирішальне значення.

Коли виявилося, що суммська ділянка — занадто міцний горішок для росіян, вони перемістили напрям головного наступального удару трохи східніше, на лягденську ділянку. Наступу передувала шалена артилерійна підготовка ста батарей, зосереджена на маленькому секторі, де вона розтрощила окопи й вогневі точки. Оборонці зазнали великих втрат і не змогли завадити танкам і піхоті вдертися на позиції. Перший ешелон одразу пішов на останню межу оборонних позицій — так звану опорну лінію, — а наступні хвилі наступу почали розширяти вклинення в обидва боки. Ми втрачали один опорний пункт за одним, аж поки ворог заглибився в наші позиції приблизно на кілометр. Тепер перед ним зоставалася лише слабка опорна лінія, на якій оборонялися останні резерви ІІ корпусу.

12 лютого атака тривала, але опорна лінія встояла. Щоб відновити рівновагу на лягденській ділянці контрнаступом, я підпорядкував 5-ту дивізію командувачеві армії. Проте їй довелося ще того самого дня заступити на суммській ділянці 3-тю дивізію. Тому контрнаступ відбувся лише силами полку, командир якого, полковник Полттила, дістав смертельне поранення. Частину втраченого терену вдалося відвоювати, але внаслідок ще одного вклинення на сусідній ділянці й шаленого російського контрудару цей район знову опинився в руках ворога.

3-тя дивізія, яка вже місяць перебувала на передовій і останні два тижні зазнавала безперестанного натиску, була цілковито виснажена й гостро потребувала негайної заміни. Щойно її заступили інші частини, вона 13 лютого пішла маршем до району на півночі від Виборга, щоб відпочити й поповнитися. У найкращому разі дивізія відновила б боєздатність за 8–10 днів. Це означало, що західна частина перешийка весь цей час лишатиметься без жодних резервів. А що розв’язка, поза сумнівом, мала статися на цій частині фронту, то 21-ша дивізія, яку лише частково встигли дислокувати на тайпальській ділянці, того самого дня дістала наказ послати один полк (62-й піхотний) у західну частину перешийка. Береговій обороні ще напередодні було наказано скерувати туди з міста Котка два окремих батальйони.

13 лютого росіяни свіжими силами здійснили ще одну атаку на опорну лінію лягденської ділянки. Спершу атаку було відбито, але коли близько п’ятдесяти танків добулися майже до лягденського роздоріжжя, ситуація стала критичною. Упродовж дня ворогові вдалося розширити первинне вклинення у східному напрямі. Водночас повітряні налети набули небаченої інтенсивності.

Щоб зблизька стежити за перебігом боїв, я проти ночі 14 лютого поїхав автомобілем на командний пункт ІІ корпусу, розташований у маєтку Саарела на півночі від Виборга. Там перебував і командувач армії. З’ясувалося, що корпус не має достатніх сил, щоб тримати під контролем пробій на лягденській ділянці. Два батальйони підмоги із 62-го піхотного полку, які мали прибути потягом зі сходу перешийка, запізнювалися, бо під Каарлагті було розбомблено колію. Існували сподівання, що третій батальйон, який у 30-градусний мороз їхав у відкритих автомобілях до Лейпясуо, у найкращому разі дістанеться туди опівдні, але без обозу. Два батальйони з Котки могли доїхати туди не раніш як назавтра вранці. Командувачеві корпусу вдалося назбирати у Виборзі шуцкорівський батальйон, і тепер його транспортували в автомобілях до Сумми. Ворог оперував дивізіями, а ми орудували батальйонами!

У вранішні години 14 лютого було втрачено залишки опорної лінії лягденської ділянки, але ворог ще не пройшов далі. Це дало нам змогу впорядкувати військо, щоб на півночі створити суцільний фронт на відкритій місцевості. Однак внаслідок вклинення довелося здати суммську ділянку, і ми відійшли з неї впродовж дня. 5-та дивізія дістала наказ відступати в повному складі на кілька кілометрів північніше, на межу Лейпясуо–Раямякі. Проте вона не мала фортифікованих позицій, і на неї годі було сподіватися. Отож провисання фронту ставило під загрозу всю оборону західного перешийка — і це в момент, коли на головному войовищі загальні сили наступальної армії ворога перевищили двадцять дивізій.

Того самого дня проти вечора я повернувся до Ставки, сушачи голову над тим, де взяти додаткове підсилення. З дислокованих на Східному фронті частин, операції яких вселяли чимало оптимізму, навряд чи можна було знімати підрозділи, а слабкі окремі батальйони, що їх могла надати берегова оборона, у широкомасштабних операціях важили небагато. Єдиною приступною формацією лишалася 23-тя дивізія. Незадовго до того її було надано ІV корпусові, щоб заступити бійців на річці Коллаа, котрі як ніхто потребували відпочинку, і один з її полків уже перебував на передовій. Ретельно все обдумавши, я прийняв важке рішення: попри невелику бойову цінність дивізії, перекинути її залишки на перешийок, де вона поповнилася зазначеним раніше 62-м піхотним полком.

Уранці 15 лютого ворог перейшов до наступу на угруповання оборонців Кямярянської дороги і пополудні зумів вклинитися в його позиції. Хоч вклинення сталося на невеликому обширі, командування армії вважало, що втримати зімпровізовані позиції без резервів — надсильне завдання для нашого війська. Я поділяв цю думку, тож генерал-лейтенант Естерман дістав дозвіл в разі потреби відвести ІІ корпус на проміжну позицію.

Одразу по тому корпусу наказали починати відступ. Скидалося на те, що атаки ворога обабіч головної залізниці стають небезпечними для прибережного флангу, який теж відходив. Проте після того, як їх вдалося зупинити, відступ відбувався цілком упорядковано й ворог навіть не робив спроб переслідувати наші частини. У багатьох місцях він після хрестоматійної артилерійної підготовки штурмував залишені нами позиції. Під час відступу наше військо найбільше потерпало від безперервних повітряних атак, на дорожню мережу падали важкі бомби.

Відходу прибережного крила дуже допоміг вогонь батарей, що стояли на Койвісто. Ще раніше я, маючи на думці можливий відступ, наголошував на тому, що конче треба чіпко обороняти ці острови. Тепер 4-та дивізія дістала наказ скерувати туди частину свого війська. І підсиленому нею гарнізонові вдалося впродовж багатьох діб скувати чималі сили ворога.

Аж 21 лютого, коли завершився відступ прибережного флангу, було наказано залишати Койвісто. Вистрілявши всі боєприпаси й знищивши важкі гармати, залога назавтра ввечері розпочала 40-кілометровий марш по кризі до Сяккіярві, взявши із собою весь матеріал, який здужала. Нарешті нам сприяли сили природи, які влаштували завірюху 23 лютого, коли гарнізон у цьому важкому марші проминув вороже крило.

З важким серцем мені довелося відвести ІІ корпус з позицій, що їх він понад два місяці вперто й наполегливо боронив. І я запитував себе, як цей відступ позначиться на моральному дусі війська й нації, який доти був міцним і незламним.

Звичайно, ще від самого початку ми в розрахунках зважали на можливість відступу й розробили відповідні плани. Як я вже зазначав, резерви й робітничі команди працювали на будівництві проміжної позиції на межі Самола–Соммее–станція Кямяря й далі міжозерними перешийками до річки Вуокса. Проте внаслідок лютих морозів, браку робочої сили й нестачі саперних засобів результати були доволі скромними. На межі Талі–Вуокса тривало будівництво задньої позиції, де існували сприятливі можливості для оборони завдяки горбистій і важкопрохідній для танків скелястій місцевості.

Уже 18 лютого супротивник зайшов у контакт з проміжною позицією, яку впорядковано зайняло після відступу військо ІІ корпусу. Тішачись успіхами і покладаючись на те, що силу нашого опору зламано, росіяни повернулися до своєї необережної тактики й атакували масивними формаціями, без ґрунтовної артилерійної підготовки. Зокрема командування танкових частин недооцінювало наш опір, і ворожі танки часто атакували ізольовано й долали наші оборонні межі без взаємодії з піхотою. Бувало, за день вдавалося знищити з 30 танків. Узагалі нашій обороні на цій стадії була притаманна особливо велика активність — свідчення того, що відступ не послабив бойового духу війська.

Поки росіяни атакували проміжну позицію, бої під Тайпале тривали з такою самою інтенсивністю, як і раніше.

Найтривожнішим наслідком відступу було те, що тепер ворог міг загрожувати нашим комунікаціям по кризі Виборзької затоки. Це означало, що наш фронт подовшав на 30 кілометрів. На жаль, на західному від Виборга узбережжі не було змоги зосередити досить сил. Ядро оборони прибережної ділянки становили кілька берегових батарей і скерована туди 4-та дивізія, підсилена окремими батальйонами й батареями. Останні були здебільшого новоствореними й замало вишколеними формаціями резервістів, які мали погану амуніцію і зброю. До того ж нечисленні штаби керування були слабкі й зімпровізовані. Скеляста й непридатна для окопування місцевість ускладнювала оборонні завдання і збільшувала втрати в живій силі.

На війні буває так, що навантаження, якого зазнають командири у критичних ситуаціях, стає занадто важким і змушує до їх заміни. Це стосується не лише фронтового командного складу, а, може, ще більшою мірою найвищих командувачів, які мусять приймати важкі й відповідальні рішення наодинці і вдалині від бойовищ, звідки надходять суперечливі й неповні відомості. Для цього потрібні несхибна інтуїція, реалістична уява й велика сила волі — напруження психічних і фізичних сил, яке для багатьох може стати надважким. Якщо військо, а надто на ділянках, які зазнавали найбільшого натиску, було тоді знеможене, то, звичайно, й витривалість нижчих і вищих командирів зазнавала важкого випробування.

Коли генерал-лейтенант Естерман подав клопотання про відпустку через хворобу, я 19 лютого поставив на його місце командувача ІІІ корпусу генерал-майора Гайнрихса, якому водночас надав звання генерал-лейтенанта. Від самого початку війни він майстерно керував обороною на сході перешийка і продемонстрував, що з нервами в нього все гаразд навіть у найскладніших моментах. Гайнрихса заступив генерал-майор Талвела, а командувача його групи біля річки Айттойокі — полковник Паярі.

У процесі змін, що відбулися в командуванні, вдалося зреалізувати план створення нової керівної ланки в центрі перешийка. Східний сектор ІІ корпусу (1-ша і 2-га дивізії) на південному березі Вуокси виокремили тепер у І корпус, очолив який командир 1-ї дивізії генерал-майор Лаатикайнен. Так було обмежено завдання для ІІ корпусу, і він міг зосередитися на захисті Виборга з околицями, твердині оборони всього Карельського перешийка.

Існувала небезпека серйозної кризи, адже в нас вичерпувався людський ресурс. Тож у цьому питанні ми мали зважати на можливу допомогу іноземних добровольців. У скандинавських країнах виник справжній народний рух на підтримку Фінляндії, і він дав набагато більше результату, ніж під час визвольної війни.

Зі Швеції цього разу прибуло приблизно 8000 вояків, які, щоправда, здебільшого не звикли орудувати зброєю. Тому доводилося витрачати дорогоцінний час на вишкіл, який відбувався в Торніо й Кемі. Командувачем добровольчого корпусу став генерал Ліндер, який у часи визвольної війни командував Сатакунською групою. Корпус складався з двох «груп» — кількісно великих батальйонів, підсилених артилерією і спеціальними підрозділами. Ще від середини січня шведські авіазагони й протиповітряні сили взяли на себе оборону північнофінляндського повітряного простору, і завдяки їм у другій половині війни матеріали безперешкодно постачали загроженою частиною залізниці Торніо–Оулу.

Шведські добровольчі загони були й деінде. У Турку три зенітні батареї брали участь в охороні міста й порту, а на деяких фінських суднах служили зенітники-шведи. Чотири польові батареї було безпосередньо відряджено на різні ділянки фронту.

З Норвегії прибули 725 добровольців, які долучилися до Шведського добровольчого корпусу. На фінляндській землі перебував і данський батальйон з 800 вояків, готових іти на фронт, але тоді саме настав мир.

Утім скандинавські добровольці були не єдиними, хто активно зацікавився Фінляндією і цінностями, за які воював наш народ. В «іноземному легіоні», Загоні Сису, який теж не встиг узяти участь у боях, перебували представники 26 національностей. Але чимало країн уже було втягнуто у велику війну, тому приїхати змогла лише невелика частина тих, хто зголосився. А коли до того ж Німеччина не дозволила транзит ні військових матеріалів, ні добровольців, доводилося робити великий гак морем через Англію.

Угорщина, регент якої адмірал Горті ініціював формування добровольчого корпусу, вела перед: там зголосилося 25 000 осіб. Проте зважаючи на небезпечне становище країни, угорський уряд дійшов висновку, що він може відпустити не більш як 5000, з яких до Фінляндії доїхав один батальйон добре вишколених бійців. Утім на фронт він не встиг потрапити, а щодо решти — вони або так і не виїхали, або їм довелося повертатися назад. Більше пощастило легіону американських фінів, який мав у складі 300 вояків і пройшов бойове хрещення в останній день війни. З Англії, яка й сама вже ввійшла у війну, теж зголосилося десь 2000 старших добровольців.

Загальна кількість іноземних добровольців на фінляндській землі сягнула приблизно 11 500 вояків. Якби була змога використати на фронті ці сили в повному складі, це стало б цінним поповненням наших резервів, які вже вичерпувалися. Але й так внесок шведсько-норвезького корпусу мав велике значення, і вже сама присутність іноземних добровольців підносила дух у нашій самотній боротьбі.

Питання з підмогою для війська на Карельському перешийку ставало в другій половині лютого дедалі пекучішим. Щоправда, на виборзьку ділянку прямувала 23-тя дивізія, але цього було недосить. Для оборони Виборзької затоки знадобилися свіжі й досвідчені сили. Щоб зняти частину війська, яке відповідало за Лапландію, я обмірковував можливість послати на Салльський фронт Шведський добровольчий корпус. А що його організація вже майже завершилася, ця думка визріла в рішення. Шведи були б там поблизу своїх баз і певною мірою боронили б власні кордони. Генерал Ліндер з ентузіазмом підтримав мою пропозицію, і 19 лютого було дано відповідний наказ. Заміна сил на Салльському фронті почалася 22 лютого, і вже за кілька днів один піхотний полк і два запасних батальйони змогли піти довгим маршем на головне войовище. Хоча на півночі від Ладозького озера повним ходом тривали бої проти мотті, ІV корпус теж дістав наказ зняти один окремий батальйон для оборони Виборзької затоки.

Коли до бою долучився і Шведський добровольчий корпус, відповідальність за оборону Лапландії перейшла від генерал-майора Валленіуса до генерала Ліндера, який тепер обійняв командування над трьома фінськими батальйонами на Салльському фронті, а також над бойовою групою на півдні від Петсамо. Командувачем фронтового війська призначили генерал-лейтенанта Нурденсвана, а начальником його штабу — генерал-лейтенанта, графа Еренсвярда, також учасника визвольної війни.

Наші шведські й норвезькі побратими гідно впоралися із завданням, яке раніше виконували п’ять фінських батальйонів — свідчення того, що Швеція й Норвегія, незважаючи на 130 років миру, усе ще були в змозі вишколювати відважних солдатів. Ми завжди із вдячністю пам’ятатимемо цей вияв північноєвропейської солідарності і з пошаною думатимемо про наших шведських і норвезьких бойових побратимів. Серед них треба окремо згадати підполковника Дюрссена, одного з творців добровольчого корпусу і першого з тих, хто поліг у його лавах.

Говорячи про людський ресурс, який мало наше оборонне відомство, не можна забувати про фінляндських лотт. Можливості вивільнити чоловіків для фронтової служби були б куди меншими, якби збройні сили не мали підтримки потужної організації «Лотта Свярд». 100 000 жінок у її складі стали до роботи і на фронті, і в тилу, самовіддано виконуючи різноманітні функції в медичній, господарчій, штабній службах і службі зв’язку. Важко уявити Зимову війну без колосального внеску цього жіночого об’єднання, яке стало прикладом для схожих організацій у багатьох країнах.

Те, що тривало зондування ґрунту для укладання миру, давало мені привід ще раз наголосити новому командувачеві армії Карельського перешийка: хоч би яким важким ставало становище, конче треба втримати проміжну позицію. І це вдавалося робити ще десять днів, упродовж яких атаки зазвичай було відбито. Лише поблизу залізниці фронт, незважаючи на контрудари, провисав. А що внаслідок цього могли обірватися комунікації з Виборгом, я врешті надав право командувачеві армії відвести І і ІІ корпуси на розташовану трохи ззаду позицію Талі–Вуокса. Цей маневр, розпочатий 27 лютого, теж відбувся за планом і без поспіху. Командування добре тримало військо в руках, і воно віддано виконувало завдання. Вправність фінського солдата в маневровій війні й тепер оприявнилася з усією переконливістю.

Задня позиція була через природні умови міцною, а Виборг з давніми фортечними ровами й фортифікаційними спорудами становив чудовий опорний пункт. Наше військо, щоправда, не воювало в населених пунктах, але це непокоїло мене менше, ніж думка, чи зможе виснажена армія зупинитися на третій межі оборони й закріпитися на ній. За тривалу військову кар’єру я не пригадував більшого навантаження під час відступного руху.

2 березня ворог зайшов у контакт із задньою позицією, але ситуація стала найкритичнішою не там, а біля Виборзької затоки. Крига витримувала навіть важкі танки, а прорізані ополонки знову швидко замерзали. Сніговий покрив теж був недосить грубим, щоб утруднити рух різним видам війська. Тож росіяни мали всі можливості посилити перевагу. Лише на південному заході від Уураса наступало щонайменше чотири дивізії за підтримки танків і авіації.

Уночі проти 2 березня батарея на острівці Туппура у Виборзькій затоці зазнала атаки двох полків. Атаку було зупинено й ще вдень відбито всі спроби ворога закріпитися на острові, але з настанням темряви вони врешті увінчалися успіхом. Відважна залога пробилася по кризі до Сяккіярві. Того самого дня було втрачено Тейкарсаарі та інші острови в затоці поблизу Уураса. Атаки засвідчили дуже гнучку взаємодію різних родів війська: острови один за одним зазнавали спочатку інтенсивного артилерійного вогню й авіабомбардування, а потім їх оточували танки, дедалі більше стягаючи коло. Аж потім ішла в атаку піхота.

Піхотним частинам берегової оборони — трьом окремим батальйонам, — а також береговим батареям довелося витримати найбільший тягар бою. Але вже підходила підмога. Перші підрозділи з Лапландії вивантажилися в Пулсі, і за кілька днів їх можна було вводити до бою. ІV корпус, який 29 лютого розбив оточену 34-ту танкову бригаду, тепер дістав наказ надіслати ще один батальйон до Виборзької затоки.

Оборона була імпровізованою і потребувала досвідченої руки, щоб усе впорядкувати. 1 березня ціле військо, що перебувало в районі Виборзької затоки, об’єднали в тимчасову групу, названу Береговою групою. Очолювати її доручили генерал-майору Валленіусу, який до того командував військом у Лапландії. Утім виявилося, що це завдання для нього надсильне, бо він опинився зовсім в інших умовах, ніж у лапландській глушині. 3 березня Валленіуса заступив начальник Генштабу, генерал-лейтенант Еш.

4 березня ворог розпочав широкомасштабний наступ на Виборзькій затоці. На всьому прибережному відтинку точилися запеклі бої, зокрема Віланіемі зазнавало потужних атак. Там ворогові вдалося закріпитися на березі, але впродовж вечора й ночі його відкинули назад на кригу. Назавтра до росіян прибуло підсилення, й одна їхня дивізія за підтримки сотні танків пішла через Тейкарсаарі на Віланіемі, де знову зуміла пробити оборону. Дуже давалася взнаки нестача артилерії й протитанкової зброї в оборонців. Єдиними стаціонарними батареями, які в нас лишилися, були дві важкі — одна під Ристніемі (305-мм), а друга під Сатаманіемі (152-мм). Утім остання містилася так далеко, що могла підтримувати лише оборону Ристніемі. А ця батарея була занадто великокаліберною, щоб стріляти по суходільних цілях, хоч її півтонні міни таки мали вплив на ворожі колони, що рухалися кригою.

Наступними днями наші частини відбили атаки скрізь, крім віланіемської ділянки. Там їм не вдалося завадити ворогу продертися крізь наші позиції і 7 березня перетяти шосейку Виборг–­Сяккіярві. Далі в тому напрямі не було дорожньої мережі. Це означало, що весь прибережний сектор розділено на дві частини і що ворог, якщо не вдасться відвоювати Віланіемі, зможе розширяти вклинення у фронт. Тож нам конче треба було повернути собі Віланіемі й задля цього зібрати підсилення.

Здебільшого імпровізовані формації, які боронили прибережний сектор у цих боях, заслуговують на беззастережну хвалу за мужність і саможертовність. Вони відважно билися, незважаючи на великі втрати, зумовлені насамперед недостатнім вишколом і зброєю, а також браком воєнного досвіду.

Ґрунтовність підготовки і масштаби вирішального наступу ілюструє й те, що ворог одночасно з атакою по кризі Виборзької затоки завдав удару із Суурсаарі й Лавансаарі по прибережному відтинку Котка–Віролагті. Метою цих дій було створити загрозу нашому угрупованню на перешийку із запілля і скувати наші резерви. Те, що ці атаки, які відбулися між 4 і 9 березня, вдалося відбити, стало насамперед заслугою берегових батарей. Їхній вогонь посіяв смерть зокрема серед полку, який густими формаціями рухався із Суурсаарі. Міни пробивали зяючі прогалини в колонах і спричиняли безлад і паніку в наступальних лавах, унаслідок чого багато росіян, тікаючи, попа́дали в пробиті мінами ополонки. Колонам, які рухалися з Лавансаарі, вдалося закріпитися на островах, розташованих удалині від узбережжя, і звідти зробити безрезультатну спробу добутися на материкову частину.

Ці атакувальні дії вселяли величезну тривогу, адже піхотні підрозділи котканського сектора було введено в бій на інших ділянках. Крім того, ворог міг по кризі перекинути туди великі сили мотосаньми й автомобілями. Для відвернення цієї загрози було швиденько сформовано п’ять шуцкорівських батальйонів, які складалися з підстаркуватих чоловіків і юних хлопців провінції Кюменлааксо, і надано береговій обороні.

Однак незабаром з’ясувалося, що конче треба реорганізувати оборону узбережжя. 7 березня було створено нову керівну ланку, названу Гамінською групою, яку очолив генерал-майор Ганелль. Тепер у його підпорядкуванні перебувало військо і в західному секторі Виборзької затоки, і на прибережному відтинку звідти до Котки. Крім того, для підсилення йому надали кавалерійську бригаду, взяту із ІV корпусу, попри складну ситуацію на півночі від Ладозького озера.

Тим часом зондування ґрунту для укладення миру зумовило те, що 6 березня до Москви поїхала делегація. Тепер як ніколи треба було напружити всі сили, щоб надати дипломатії якомога більшу підтримку. У тилових центрах вишколу перебувало 14 батальйонів — наш останній людський ресурс. Тепер ці частини, забезпечені, наскільки дозволяли обставини, амуніцією і зброєю, дістали наказ зібратися позаду головного войовища.

Атаки на ділянці між Виборгом і річкою Вуокса дедалі посилювалися. Тепер новий осередок бою утворився під Вуосалмі, де ворог намагався переправитися через річку. На півдні і сході від Виборга оборона стояла непохитно. Найслабшим місцем задньої позиції була відкрита місцевість поблизу Талі, де супротивник міг посилити матеріальну перевагу і де йому таки вдалося відкинути наших оборонців назад на перешийок між озерами Кярстилян’ярві й Лейтимон’ярві.

Настав світанок останнього дня війни, 12 березня.

На Віланіемі розпочалася наша контратака, яка мала успіх. У двох місцях на сході, де ворог зайняв берегову лінію, ми відкинули його на кригу. Інші атаки росіян на узбережжі наше військо відбило, як і їхні спроби штурмувати околиці Виборга. На річці Вуокса всі атаки захлинулися, як і під Тайпале, який наприкінці ще зазнав інтенсивного артилерійного обстрілу. У цей останній день воєнних дій на Карельський перешийок, як я зазначав раніше, прибув іноземний загін, «Фінсько-американський легіон» — сотня вояків поспішила на допомогу колишній батьківщині.

Хоч тоді ворог мав на Карельському перешийку щонайменше 25 дивізій, останній день війни скінчився на цьому 170-кілометровому фронті тим, що всі атаки було відбито.

На головному войовищі ситуація загалом стабілізувалася, і наступ ворога досяг апогею. Найкритичнішим пунктом була Виборзька затока, але командування Берегової групи тепер міцно тримало військо в руках, і під Віланіемі розпочалася перспективна контратака. Наближалася пора бездоріжжя, дужий союзник. Ще кілька тижнів — і росіянам доведеться зменшувати активність.

На довгому Східному фронті ми теж контролювали ситуацію, а на кугмоській ділянці все йшло до чималого успіху наших частин — до остаточного здолання оточеної 54-ї дивізії лишалися лічені дні. Незгірший результат дав контрнаступ на півночі від Ладозького озера. 18-ту дивізію і 34-ту танкову бригаду було розтрощено. Так з’явилася змога перекинути частину сил для протидії свіжим дивізіям, які рухалися ладозьким берегом, а ще деякі — аби відвернути небезпеку на фронті на річці Коллаа, де кількість ворожих дивізій зросла з двох до чотирьох. Дві з них почали методично готуватися до оточення. Однак цей маневр не мав успіху завдяки нашим вчасно вжитим контрдіям, а також труднощам, які спіткали колони, що рухалися в лісовій глушині. Унаслідок цього було досягнуто певної рівноваги.

Що стосується матеріальних засобів і насамперед боєприпасів, з ними становище покращало, незважаючи на велику витрату в лютому й березні. Від січня зросла потужність вітчизняного виробництва й набрало темпів постачання з-за кордону. Було забезпечено потребу піхоти в боєприпасах. Хоч використання важких артилерійних набоїв від початку лютого щоденно перевищувало виробництво на багато тисяч, сувора економія дозволила нам назбирати запас для легких гармат, який відповідав двотижневій витраті.

Тож на останній стадії війни нашою ахіллесовою п’ятою стало не матеріальне забезпечення, а нестача вишколеної живої сили. Фронт видовжився, усі наявні сили вже було кинуто на передній край, і військо виснажилося. Чи зможемо ми стримати ворога, доки весняне бездоріжжя подарує кількатижневий перепочинок? Скидалося на те, що на довгому фронті, який пролягав лісовою глушиною, це можливо. Але на головному войовищі, де обороноздатність доходила краю, відступ здавався неминучим. А що потім? Дедалі проблематичнішим видавалося те, чи зможуть західні держави надати нам допомогу, а коли розпочнеться очікуваний наступ німців на захід, ми зовсім лишимося наодинці. Доки армію не розбили й ми мали дипломатичного козиря потенційної інтервенції Заходу, найрозумнішим було намагатися покласти край воєнним діям. Наша незламна сила опору — головна передумова розв’язки, яка зберегла б незалежність країни і врятувала б нас від загибелі.

13 березня об 11:00, після 105-денних безперервних боїв, наші збройні сили цього разу завершили важке завдання. Назавтра я підписав наведений далі наказ, що його я адресував армії. Але, власне кажучи, я звертався в ньому до всього фінляндського народу, тому його було зачитано на радіо й почеплено на стінах усіх церков країни:

Я вже торкався найголовніших причин провалу російського бліцкригу. Напевно, доречно буде доповнити їх узагальненими роздумами й оглядом того, що саме породило таке негативне уявлення про дії Червоної армії в Зимовій війні, а надто що це уявлення відіграло неабияку роль у великій війні. Якби загальне враження про дії СССР у війні проти Фінляндії не було таким невигідним, Німеччина навряд чи аж настільки недооцінила б військовий потенціал російського велетня й повторила б помилку Наполеона.

На чому ґрунтувалося уявлення про Червону армію, яке поширилося після Зимової війни?

Без сумніву, найбільше впадала у вічі диспропорція між величезними зусиллями й незначними результатами. Уже в перший тиждень війни проти Фінляндії було кинуто несподівано великі сили. Як я зазначав, їх кількість сягала 26–28 піхотних дивізій, а згодом аж 45, з яких 25 перебували на Карельському переший­ку, а 20 — на Східному фронті. Їх підсилювали корпусна й армійська артилерія та окремі механізовані частини. Загальна кількість танків становила близько 3000, більшість з яких були середніми й важкими. Уся Червона армія, за винятком частин на Далекому Сході, мала у складі близько 110 дивізій, а до того ж 5000–6000 сучасних танків[21]. Це означало, що майже половину кадрових дивізій, які дислокувалися в європейській частині Росії і в західному Сибіру, було мобілізовано на війну проти Фінляндії. Якщо врахувати спеціальні підрозділи, кількість ворожих сил сягала майже мільйона вояків, частина з яких мали певний бойовий досвід з польської кампанії.

Цікаво, що наступальну армію було зібрано щонайменше із сімох військових округів. Крім Ленінградського, військо надійшло з Московського, Калінінського, Орловського, Білоруського, Харківського й Одеського округів. Тобто фінляндська кампанія безпосередньо не стосувалася лише чотирьох округів європейської частини Росії (Київського, Приволзького та обох кавказьких). А тому більшість європейської частини СССР спіткав шок від невдач і поразок.

Характерна помилка найвищого червоноармійського командування полягала в тому, що воно розпочало воєнні операції, недосить зваживши на основні чинники у війні проти Фінляндії — характер войовища й силу супротивника. Недооцінювання другого було зрозумілим з огляду на слабкість нашої матеріально-технічної бази. Більше варте уваги те, що російське військове керівництво не збагнуло: організація їхнього війська була занадто громіздкою як на північну місцевість і зимові умови. Як могло військо з рівнинних країв, навіть якщо воно звикло до суворих зим, воювати в лісистій місцевості, якої зроду не бачило? У Ленінградському, Калінінському, Московському військових округах росіяни могли тренуватися в умовах, які відповідали тим, що трапилися їм у Фінляндії. Хибна оцінка нашої сили опору свідчить про легковажність, з якою було розроблено план воєнних дій, а також про сліпу віру росіян в необмежені можливості сучасної техніки. У цій царині їхні військові теоретики раніше від інших створили доктрини, які згодом на польських рівнинах застосували німці. Але Фінляндія, країна лісів, не була Польщею!

Зі зрозумілих причин важко визначити, якою мірою політичне керівництво на вершині совєтської ієрархії відповідальне за суто військові помилки, зроблені в плані воєнних дій, в операціях і організації. Але, мабуть, є підстави стверджувати, що його вплив — як і вплив політруків у військових частинах — був чималим. Те, що кожен наказ мусив спочатку дістати схвалення політичного органу, звичайно, призводило до затримок і плутанини, не кажучи вже про послаблення ініціативності й бажання брати на себе відповідальність. Такий стан справ аж ніяк не обмежувався лише військом, але від 1935 року найінтенсивніші чвари були саме у збройних силах, які внаслідок чисток втратили найдосвідченіші кадри. Репресії зробили офіцерський корпус одноріднішим, але й знизили рівень освіти і компетентність. А офіцерів царських часів лишилося вельми мало.

Як стимулятор політичне керівництво було, безперечно, поважною силою. Це зокрема оприявнилося на першій стадії війни, коли політруки мали повертати порядок у частинах, дисципліна в яких похитнулася після невдалих атак, і коли доводилося всіма способами змушувати неохочі наступальні формації іти на штурм. Те, що оточені підрозділи не складали зброю попри мороз і голод, теж великою мірою було заслугою політруків. Вони переконували солдатів, що в разі здавання в полон їхні родини зазнають репресій, а якщо вони самі потраплять до рук ворога, на них чекають тортури і смерть. Численними були випадки, коли і командири, і рядовики воліли вчинити самогубство, ніж здатися в полон. А ще політруки втручалися у формулювання тактичних настанов, що з’являлися як реакція на перші невдачі. Унаслідок цього виникала чудернацька мішанина тактики й пропаганди.

Загалом у російському командному складі були відважні люди з міцними нервами, і вони не дуже переймалися втратами. Зокрема серед найвищих командних ланок відчувалася певна інертність. Це оприявнювалося у формалізмі керування і спрощеності оперативного мислення, яке не припускало маневрування й самостійності й вимагало вперто дотримуватися первинного плану, хай там що. Російська військова майстерність ґрунтувалася на техніці, тому була негнучкою, грубою, марнотратною і багато в чому спорідненою з англосаксонськими доктринами. Виразний брак творчої уяви відчувався тоді, коли мінливе становище потребувало швидких рішень. Звичним було те, що командувачі не спромагалися розвинути початкові успіхи й довести справу до розв’язки. Тому нашому війську на Карельському перешийку раз у раз вдавалося що в маневровій, що в позиційній війні відриватися й займати нові позиції. Спершу і взаємодія між різними родами війська була замалою, але в цьому росіяни із часом навчилися застосовувати набутий досвід на практиці.

Хоч суто тактичні дії супротивника були на слабкому рівні, він продемонстрував спроможність навіть на такому невеликому войовищі, як Карельський перешийок, маневрувати, а також забезпечити постачання набагато більшої кількості оперативних одиниць, ніж ми могли уявити. Посприяла цьому й сувора та малосніжна зима, адже дороги витримували навіть найважчу техніку й була змога торувати нові шляхи по кризі й болотах. На довгому фронті, який проходив у лісовій глушині, умови — дорожня мережа, віддалі й кількість снігу — були геть інакшими й дуже утруднювали і операції, і постачання.

Російський піхотинець був відважним, витривалим і невибагливим, але безініціативним. На відміну від фінського супротивника, він належав до масових бійців, і, втративши зв’язок з командуванням і товаришами, не міг діяти самостійно. Через те росіяни, зокрема на початку війни, посилали своє солдатство здебільшого в масові атаки, і це, бувало, призводило до того, що після зустрічі з кількома добре розташованими одиницями автоматичної зброї останні стинали напасників упень. Попри це хвилі атак накочувалися одна за одною, з таким самим підсумком. Траплялося, що в перших грудневих боях росіяни прямували на фінські мінні поля з піснею, вишикувавшись густою розстрільною і навіть узявшись за руки. Скидалося на те, що їм байдуже до вибухів і прицільного вогню оборонців. Дивувала фаталістична покірливість, якою вирізнялася піхота. Російський солдат не був сприйнятливим до зовнішніх впливів і швидко оговтувався від тимчасового приголомшення.

Пояснення згаданого вище явища — що піхота оборонялася до загину навіть у вкрай безнадійних ситуаціях — теж пов’язане з російською психікою. Воєнній історії відомі дуже нечисленні випадки такої впертої витривалості, і демонстрували її первісні народи. Хоча до цього має стосунок політичний терор, але пояснення, мабуть, треба шукати у важкій боротьбі російського народу з природою. Із часом це виробило незбагненну для європейців здатність терпіти й витримувати нестатки, а також пасивну сміливість і фаталізм, який відігравав — і досі відіграє — свою роль і в політичному розвитку.

На особливу згадку заслуговує і феноменальна здатність росіян окопуватися. Це вони вміли, і скидалося на те, що бралися до лопати суто інстинктивно. Вони взагалі були майстрами саперної роботи.

Незважаючи на тривалий термін служби, російській піхоті не бракувало вад. Вогонь з автоматичної зброї й гвинтівок був вельми невлучним. Хоч чимало ворожих дивізій складалися з вояків, що походили з багатих лісом країв, військо не спромагалося успішно маневрувати й воювати в лісистій місцевості. Через брак компасів орієнтація завдавала труднощів, і ліс — союзник фінського бійця — породжував у росіян жах. Там лютувала «біла смерть», фінський партизан у білому маскоплащі. Утім найбільшою слабиною війська було невміння ходити на лижах. Хоч відповідне навчання й розпочалося одразу після початку війни, це мало що дало, адже годі за кілька тижнів навчитися техніки ходіння на лижах, а надто військової. Крім того, здебільшого бракувало належного зимового спорядження, але тут ми перебували в однаковому становищі.

Артилерія в царській армії була і з технічного, і з тактичного погляду елітним родом війська. Тепер рівень, зрозуміло, знизився через погану підготовку офіцерства. Але матеріально-технічна база відповідала вимогам часу. Це засвідчила дивовижно велика кількість сучасної швидкострільної й далекобійної артилерії, а також вочевидь невичерпні запаси боєприпасів. Крім полкової артилерії, яка належала піхотним частинам, і полка органічної легкої артилерії, здавалося, багато дивізій мають ще й додатковий важкий полк. До того ж росіяни могли в разі потреби використовувати й частину артилерійного резерву головнокомандувача.

Як я вже зазначав, техніка стріляння й тактика, зокрема на початку війни, була недосконалою і неоднорідною, а також погано узгоджувалася з діями піхоти. У перших боях на Карельському перешийку рідко ставалося так, що супротивник застосовував артилерію масованим і швидким перенесенням вогню. Однак упродовж січня росіяни домоглися в цьому неабиякого поступу, як і у влучності стріляння. Пануючи в повітрі, вони могли спокійно коригувати вогонь з аеростатів стеження і літаків зі встановленою відповідною системою. Вогонь коригували і з танків по радіо. Попри тактичні огріхи, саме величезна кількість артилерії становила основу бойових дій росіян на перешийку, але в тодішньому стані вона не відповідала вимогам маневрової війни.

У тому, що панцеротанкова зброя розчарувала ворога, немає жодного сумніву. Уже фінляндська місцевість унеможливлює масивні і глибокі рейди, передбачені російськими приписами. Натомість відбувалася тактична колотнеча з піхотою, але якою ціною! Уточнена загальна кількість знищених і захоплених танків сягнула 1600, тобто половини кількості машин, виставлених проти нас, або приблизно чверті всієї сучасної панцеротанкової техніки Червоної армії. Не варто забувати ще й про втрату 3000–4000 фахівців з політичним гартом і технічним вишколом. Але слід зазначити й те, що взаємодія панцеротанкової зброї з піхотою на пізнішій стадії війни набагато поліпшала. Вона — а насамперед 28- й 45-тонні танки, озброєні двома гарматами й 4–5 кулеметами — зробила вирішальний внесок у те, що ворогу врешті вдалося пробити наші лінії оборони.

Перед війною панувала думка, що військово-повітряні сили СССР перебувають на високому рівні. А тому ми підготувалися до величезної переваги росіян у повітрі, а також до руйнівних налетів і на військо, і на міста із заводами й фабриками, і на мережу комунікацій. Без них не обійшлося, але, як це часто стається, коли чекати найгіршого, побоювання були перебільшеними.

Виявилося, що військово-повітряні сили не мають літаків, які можна назвати сучасними. Принаймні машини, які брали участь у нападі на нас, були старішими й переважно належали до типів, що їх Совєтський Союз посилав до Іспанії під час громадянської війни. Останніми роками авіаційна промисловість не встигала за поступом у світі, тому що політичні чистки забрали з авіаційно-технічних інститутів і авіазаводів найкращі кадри. Це стосувалося й самих військово-повітряних сил, найвищі командувачі яких, генерали Алксніс і Хіпрін, зникли, як і багато фахівців по всій ієрархії. Так військово-повітряним силам було завдано удару, наслідки якого виразно оприявнилися під час Зимової війни.

Таким чином, бомбардувальна авіація вступилау війну, маючи на озброєнні, з одного боку, двомоторні машини моделей СБ-2 і ДБ-3 з літною швидкістю до 350 км/год, а з другого — чотиримоторні машини ТБ-3, швидкість яких не перевищувала 220 км/год. Що стосується штурмовиків і розвідчих літаків, вони набирали швидкість, лише трохи більшу за 300 км/год. А отже, зазначені тут типи були набагато слабшими, ніж тодішні винищувачі найновішої моделі, які зазвичай мали потужнішу зброю і літну швидкість близько 480 км/год. Краще оснащувалася винищувальна авіація, у якої була модель И-16 (430 км/год). Утім ці машини мали запас бензину лише на півгодинний політ, що не дозволяло їм охороняти бомбардувальників у далеких рейдах. Унаслідок цього кількість бомбардувальників, збитих на початку війни, була непропорційно великою. Згодом на винищувачах почали встановлювати додатковий бензобак. Великі втрати техніки спричинило і шаблонно-невправне маневрування пілотів, а також їхня нездатність ухилятися від зенітного вогню. Частка протиповітряної оборони у збиванні літаків сягнула 38 %, і — якщо брати крайній випадок — якось один-єдиний фінський винищувач упродовж кількох хвилин збив шість бомбардувальників з формації, що складалася з дев’ятьох машин.

Бази бомбардувальної авіації розташовувалися в Естонії, на околицях Ленінграда, в Олонецькій і Біломорській Карелії, і з цих районів можна було долетіти до кожного фінляндського населеного пункту. Таке розосереджене групування було вигідне з того погляду, що погода рідко унеможливлювала всі польоти. Сувора зима не завдала російській авіації жодних труднощів — навпаки, тепер їй став у пригоді досвід польотів в арктичному кліматі. А винятково ясна погода в січні й лютому призвела до того, що тил зазнавав більше бомбардувань, ніж це могло бути під час звичайних зим.

Незважаючи на шалену потугу — загалом близько 2500 літаків — російська авіація не стала вирішальним чинником у війні. Бойові дії військово-повітряних сил проти наших частин були, зокрема на початку війни, невпевненими і не змогли зламати волю нації до захисту батьківщини. Тотальна повітряна війна стрілася в нашій країні зі спокійним і розважливим народом, якого зовнішня загроза лише загартовувала й згуртовувала. Проте руйнування було чималим, адже на країну впало близько 150 000 фугасних і запальних бомб загальною вагою 7500 тон. Загинуло понад 700 цивільних осіб, а вдвічі більше дістали поранення. Заходи цивільної оборони не були даремними.

У стратегічному завданні, яке полягало в тому, щоб перетяти наші комунікації з закордоном і породити безлад у нашому транспортному сполученні, росіяни зазнали цілковитої невдачі. Наше судноплавство було сконцентровано в Турку, і хоча місто зазнавало бомбардування понад 60 разів, це не паралізувало руху транспорту. Важко зрозуміти, чому росіяни не розташували для цього легких підрозділів військово-морських сил у балтійських портах. Можливо, тому, що вони від початку сподівалися на блискавичну перемогу. Єдиною нашою залізничною комунікацією із закордоном була колія Кемі–Торніо, якою їхало більшість експорту, а також імпорт військової техніки. Ця залізниця вціліла аж до кінця війни. Щоправда, частину перевозів доводилося здійснювати о нічній порі, але загалом залізниці добре виконали свою функцію. Невеликі пошкодження, завдані їм ворожою авіацією, ми швидко усували. Виробництво військових матеріалів теж тривало без особливих негараздів.

Безперечно, підсумки повітряної війни не відповідали зусиллям. А скільки це коштувало росіянам?

За інформацією Ставки, ми достеменно збили 684 літаки, але подальша перевірка журналів бойових дій засвідчила, що насправді ця кількість — 725, до яких треба додати і машини, знищені в Лапландії шведськими пілотами і шведською зенітною артилерією (відповідно 12 і 10). За «достеменні» випадки ми тоді вважали лишень літаки, які впали чи вимушено приземлилися на фінляндській території, а також ті, місце й причину падіння яких вдалося точно визначити. А за «непевні» — коли було помічено влучання чи видно падіння машини, найчастіше задимленої, але не вдалося зафіксувати, де саме вона впала. Кількість літаків, які належали до другої із цих категорій, становила 103, і немає жодних сумнівів, що більшість з них або цілком розбилася, або зазнала серйозних пошкоджень. Якщо ще взяти до уваги, що не менш як 5 % від загальної кількості літаків, як і в нас, розбивалися внаслідок матеріальних дефектів, пошкоджень двигуна та з інших схожих причин, можна оцінити достеменні загальні втрати росіян у 872 літаки. А включно з непевними випадками ця кількість сягає 975. Втрати серед літного складу росіян були вдвічі–втричі більшими, ніж серед нашого цивільного населення. Така повітряна війна нерентабельна!

На особливу згадку заслуговує внесок нашої протиповітряної оборони. Загалом вона збила 314 машин і пошкодила понад 300. Кількість пострілів на один збитий літак становила в середньому лише 54, а з автоматичної зброї — 200, що слід вважати дуже добрим результатом.

Наприкінці 1939 — на початку 1940 років Совєтський Союз мав у своїй європейській частині, мабуть, близько 5000 основних літаків, десь половину з яких виставив проти Фінляндії. Було знищено понад третину з тих, що оперували проти нас. Ця втрата давалася взнаки, адже більшість збитих літаків належали до найновіших совєтських моделей. Наприкінці лютого дедалі частіше почали з’являтися машини старішого типу. Напруженість становища характеризує те, що ворогові довелося посилати на фінляндські фронти літаки з далеких баз і навіть з Далекого Сходу.

Фінляндські військово-повітряні сили, зі свого боку, мали на початок війни 96 машин, багато з яких були застарілими. Загальна кількість літаків під час усієї війни становила 287, з них 162 винищувачі. Наші втрати сягнули 61 машини, що відповідає 21 % всієї кількості.

У наказі від 13 березня 1940 року я зазначив, що втрати ворога лише вбитими становлять близько 200 000. А ось що зі свого боку заявив комісар закордонних справ Молотов на сесії Верховної Ради 29 березня:

На це передусім треба сказати, що кількісний склад фінської армії на жодному етапі війни не сягав 600 000 вояків. На момент початку війни польова армія, що охоплювала десять дивізій і окремі підрозділи, складалася округлено зі 175 000 вояків, а далі її кількісний склад коливався між цим числом і 200 000 з чимось. Щоправда, упродовж війни до польової армії долучилися дві нові дивізії, хоча вони не мали достатньої кількості зброї. Але це не означало відповідного зростання загального штату, адже втрати первинних підрозділів заледве вдавалося покрити. Справжня кількість втрат була 24 923 вбитих і померлих від ран, а також 43 557 поранених. Важкі втрати, але, як бачимо, цифри аж ніяк не відповідають тим, що навів російський Генштаб. Якби вони були реальними, уся фінська армія втратила б свою боєздатність!

Малоймовірно, що коли-небудь ми довідаємося точні цифри російських втрат, але можна принаймні приблизно підрахувати їх на підставі відомих фактів.

На фронті, який тягнувся від Ладозького озера до Лапландії, було розтрощено п’ять дивізій, а саме 44-ту і 163-тю під Суомуссалмі, 75-ту і 139-ту під Толваярві–Яґляярві, а також 18-ту дивізію і додану їй 34-ту танкову бригаду під Кітелею. Кількість загиблих і померлих у лісовій глушині можна оцінити як 8000 на кожну дивізію, тобто 40 000 вояків, а в Лапландії втрати 88-ї і 122-ї дивізій — у 6000, тобто загалом 46 000. Уже це число близьке до офіційно оголошеної росіянами загальної кількості втрат. У Кугмо було знищено приблизно половину 14-ї дивізії і надісланої їй на допомогу лижної бригади. Під Кітелею 168-ма дивізія втратила третину сил. До цього треба додати втрати одинадцятьох інших дивізій на Східному фронті, атаки яких ми відбивали до останнього дня війни. Отже, загальна кількість загиблих і померлих від ран у 20 дивізіях, що воювали на Східному фронті, сягає приблизно 75 000.

Важче порахувати втрати на Карельському перешийку. Як я зазначав, на цьому фронті воювало загалом 25 дивізій. Кількість загиблих, звичайно, розподілялася нерівномірно, адже частини, які масованими формаціями йшли на штурм Виборзької брами й Тайпале, зазнавали більших втрат у живій силі, ніж інші. У донесеннях військових частин втрати ворога оцінено загалом приблизно в 200 000 вояків. Утім ця цифра, мабуть, трохи завелика, адже оцінки на передньому краю часто неточні, завищені. Проте з великою ймовірністю можна оцінити кількість убитих на перешийку в 100 000–125 000. Якщо додати до цього дані з інших фронтів, у сумі вийде приблизно 200 000 вояків — тобто це загальна кількість втрат росіян за всю війну.

На чисельність втрат вплинули дві причини, які треба окремо зазначити: сувора зима й незадовільна військово-медична служба. Безперестанний холод призводив до того, що тисячі поранених замерзали на смерть, чекаючи на допомогу. Виявилося, що російська військово-медична служба не відповідає вимогам ситуації і нездатна забезпечити нормальне перевезення й лікування поранених. Своєю чергою це зумовило непропорційне зростання кількості померлих від ран порівняно з убитими.

Невигідне враження, яке склалося від дій російських збройних сил, підривало авторитет режиму, а тому це все треба було перекрити з допомогою пропаганди. Тож росіяни ще під час позиційної фази війни поширили міф про «лінію Маннергейма». Вони казали, що наша оборона на Карельському перешийку ґрунтується на неймовірно міцному і збудованому із залізобетону за останнім словом техніки оборонному бар’єрі, який можна порівняти з лінія­ми Мажино й Зиґфрида і який ще не здолала жодна армія. Те, що росіяни пробили цю лінію, було подано як «подвиг, з яким не зрівняється ніщо у воєнній історії», якщо зацитувати офіційну заяву росіян. То порожні балачки: насправді все було геть по-інакшому. Лінія оборони, як я уже зазначав вище, складалася лише з нечисленних стаціонарних кулеметних гнізд і двох десятків нових гнізд, додатково збудованих на мою пропозицію, сполучених траншея­ми. То була позиція з польовими фортифікаціями, яка зовсім не мала глибини. Цю лінію народ охрестив лінією Маннергейма. Те, що вона витримувала натиск, зумовлювалося витривалістю й відвагою наших бійців, а аж ніяк не міцністю споруд. А що стосується поразок росіян на Східному фронті, то керівництво пропагандистських органів вочевидь не змогло вигадати жодного пояснення, яке його задовольнило б.

Без сумніву, росіяни енергійно скористалися набутим у фінляндській кампанії досвідом, реорганізуючи збройні сили під керівництвом маршала Тимошенка. За його словами, сказаними нашому військовому аташе в Москві, росіяни «багато чого навчилися в цій важкій війні, у якій фіни билися героїчно». Цікаво, що й генералісимус Сталін визнав, що його армія діяла слабко. Тому він, здається, у листопаді 1943 року висловив таку думку в розмові з президентом Рузвельтом: «Війна проти Фінляндії засвідчила, що радянська армія була недосить озброєною і погано впоралася із завданням. Унаслідок цього всю армію було реорганізовано, але все ж таки не можна сказати, щоб вона на момент нападу Німеччини була першокласною»[23]. Поза всяким сумнівом, це слушно, хоч російська промисловість за 1940–1941 роки встигла виробити напродчуд багато сучасної військової техніки. Утім набутий досвід росіяни не встигли застосувати на практиці. Ті самі вади в керуванні військом, у тактиці й організації, характерні для воєнних дій Червоної армії під час нашої зимової кампанії, оприявнилися й на першій стадії німецько-російської війни. Тож твердження німецької пропаганди, що фінляндська війна дала хибне уявлення про Червону армії, є безпідставним.

Цікавою деталлю реорганізації Червоної армії була ліквідація — принаймні офіційна — політичного керівництва війська й повернення генеральських та інших звань з усіма відповідними чималими привілеями. Однак через великі поразки на німецько-російському фронті влітку 1941 року було повернуто двоїстість керівництва, і чвари між цими двома керівними ланками, тривають, про що зовнішньому світові відомо мало.

Зимова війна дає виразне уявлення про оборонні можливості Фінляндії, а також про вади нашої обороноздатності. Набутий досвід засвідчив: мали рацію ті, хто два десятки років обстоював думку, що в нашої країни є більші можливості, аби боронитися від східного велетня, ніж це видно зі статистики населення, а також що природні умови і якісна перевага живої сили можуть вирішально вирівняти кількісну диспропорцію. Жодному ентузіастові оборони країни не спало б на думку заявляти, що ми надовго зможемо давати відсіч силі, яка переважає нас у багато разів. Але існували підстави стверджувати, що можливо так розбудувати збройні сили, аби агресія занадто дорого коштувала нападникові, скувала його військо та інші ресурси на тривалий час, а також, у найкращому разі, спричинила вигідні для нас ускладнення. Слушність цих припущень іще виразніше видно на тлі мінливих зовнішньополітичних констеляцій світових конфліктів, які — якби ми наготувалися до війни — збільшили б наші можливості залишатися поза війною.

У минулому розділі я змальовував, як було занехаяно розбудову потужних збройних сил, але варто на тлі подій Зимової війни розглянути кілька найфатальніших недоглядів.

Ці події незаперечно увиразнили незадовільні наслідки політики ощадливості, через яку кілька років поспіль частину призову зараховували до ІІ категорії ополчення з вишколом лише в разі початку війни. Відповідно мобілізована армія була меншою, ніж могла б, і наші шанси створювати з вишколеного контингенту нові формації й поповнювати наявні поменшали. Тому під час війни нестача людського ресурсу загострилася і фактично невишколеному запасному контингенту доводилося зазнавати непропорційно великих втрат. Заощадження, зроблені в мирний час, тепер довелося сплачувати кров’ю. Бракувало й офіцерських кадрів мирного часу, до того ж вони були частково виснажені багаторічною стомливою працею. Й офіцери, й унтерофіцери запасу виконували свої обов’язки вкрай самовіддано, але вони, звичайно, не могли в усьому замінити кадрових військовиків. Їх гартувала війна, але дорогою ціною.

Очевидними були й вади у вишколі. Щоправда, їх певною мірою компенсували природжені бійцівські властивості фінляндського солдата, але щоб розумітися на техніці, якою послуговуються в сучасній війні, потрібне щось більше за вміння орудувати гвинтівкою і ходити на лижах. Вишкіл мусив знайомити вояків з матеріальною частиною, якій вони протистоятимуть — а саме цього нам дуже бракувало. Більшість наших солдатів до початку війни ніколи не бачили танк, і протитанкову оборону нам доводилося імпровізувати.

Утім найбільше вселяла тривогу слабка матеріально-технічна база. Щоб серйозно сподіватися на мир, ми мусили збільшити її ефективність у всіх аспектах — модернізувати всі роди війська і створити панцеротанкову зброю з великою пробійною силою. У цих і з військового, і з політичного погляду специфічних умовах, які утворювали тло російської агресії, ми могли порівняно незначними для економіки жертвами поставити Совєтський Союз перед перспективою сутужної і виснажливої війни, якої Москва, певно, воліла б уникнути. Якби піхота мала напівавтоматичну 20-мм протитанкову рушницю, яку ми почали виготовляти за кілька місяців після укладення миру, російські втрати в танках зросли б до таких масштабів, що це підточило б силу наступів і атак. Також якби ми збільшили літне озброєння на 50 сучасних винищувачів і кілька зенітних батарей, змогли б тримати в шорах ворожі військово-повітряні сили. Сміливих пілотів вистачило б і на більшу кількість машин. Наша артилерія завдяки зусиллям інспектора генерала Ненонена вийшла і в техніці стріляння, і в тактиці на такий високий рівень, який узагалі досяжний для цього роду війська. Нашим дошкульним місцем була нестача сучасних матеріальних засобів і боєприпасів. Напевно існувала змога ще в мирний час закупити щонайменше кілька важких батарей і вчасно підготувати промисловість до війни.

Якби ми, крім того, фортифікували Карельський перешийок і брами потенційного нападу на східному кордоні, передумови для успішної оборони були б на всіх ділянках цілком інакшими, ніж тепер. Достатня готовість до війни не перевищила б наш економічний потенціал. Те, що така готовість не стала реальністю, можна пояснити ось чим: оборону країни від найпершого року, коли ми стали незалежною нацією, було віддано партіям. Найбільші з них уперто опиралися асигнуванню навіть найскромніших коштів. Аж коли вже стало запізно, вони похопилися й усвідомили, до чого призводить така політика. Тепер вони на власні очі побачили, як доводиться платити за недогляди й помилки непоправними втратами.

Нехай прийдешні покоління не забувають дорогою ціною набутий досвід нашої оборонної боротьби. Вони можуть з гордістю озиратися на Зимову війну й черпати сміливість і оптимізм з її героїчної історії. У воєнній історії нелегко знайти приклади, щоб настільки слабша від ворога кількістю й зброєю армія, як фінляндська, змогла завдати йому чимало важких поразок і раз у раз відбивати його атаки, ба навіть під час відступу. Але не меншого захоплення гідне те, що фінляндський народ у, здавалося б, безнадійному становищі спромігся перебороти пригнічення й безсилля, яке легко могло опанувати його, а натомість лише міцнів у жертовності й величі. Такий народ має право жити.

На політичній арені, від початку війни й аж до укладання миру, паралельно з воєнними подіями відбувалася діяльність, яка посідає окремий розділ в історії Зимової війни.

Я вже згадував про дипломатичну підтримку, яку надавали Фінляндії скандинавські країни і США під час перемовин у Москві восени 1939 року. Хоч ці демарші, як з’ясувалося ще на ранньому етапі, не мали великої реальної цінності, через них у наших політиків і близьких до них колах зміцніло уявлення, що СССР не нападе на нас. А якщо навіть так станеться, ми не лишимося наодинці. Тому особливо гірким стало розчарування, коли з початком війни виявилося, що всі сподівання на активну допомогу були марною мрією і що країна насправді опинилася в ізоляції, яку можна назвати жахливою.

Спроби налагодити контакт з Кремлем, які Фінляндія робила в перші дні війни за посередництва Швеції і США, виявилися невдалими. Звернення до Швеції з проханням надати істотну допомогу було відхилено. Уся дипломатична підтримка, яку в той момент шведський уряд вважав можливим надати Фінляндії, полягала в тому, що він не зробив формального проголошення нейтралітету. На жаль, у той самий час у Стокгольмі виникла затяжна урядова криза, яка тривала від 2 до 13 грудня й паралізувала можливості Швеції діяти. У нашому скрутному становищі це було нам не на користь. Те, що відомий друг Фінляндії Рикард Сандлер залишив тоді пост міністра закордонних справ, ми сприйняли як серйозну невдачу.

Фінляндія в цій ситуації з великим задоволенням помітила, з якою активною симпатією ставляться до наших справ США. Особисту позицію президента Рузвельта видно з його публічної заяви, що «фінляндський уряд і народ можуть пишатися своїми діями, які викликають повагу і якнайтепліше співчуття в уряду й народу США». Ще більшу вагу мала його заява від 2 грудня про накладання заборони експортувати деякі важливі сировинні матеріали і промислові вироби до СССР. 15 і 20 грудня заборону було поширено на ще більше виробів[24]. Превентивний вплив, що його справив цей захід на військовий потенціал СССР — заборону було скасовано аж 21 січня 1941 року — згодом виразно оприявнився на початковій фазі німецько-російської війни, коли дії військово-­повітряних сил утруднювала постійна нестача пального. Велике значення мало й те, що США надали Фінляндії позику на 30 мільйонів доларів. Крім того, розпочалося надання гуманітарної допомоги, яким керував наш відданий поборник від 1919 року, колишній президент Герберт Гувер.

Усі спроби посередництва в конфлікті були приречені на невдачу через те, що СССР не визнавав жодного іншого фінляндського уряду, крім створеного в Терійокі маріонеткового. Тож зрозуміло, що в цій ситуації Фінляндія звернулася до Ліги Націй з проханням щодо посередництва й допомоги. Наслідком цього стало те, що 14 грудня Совєтський Союз було виключено з Ліги Націй за відмову припинити воєнні дії і погодитися на процедуру замирення. Водночас з’явився заклик до країн — членів Ліги Націй надавати Фінляндії всіляку допомогу. Ці дії згодом дали імпульс не лише широкомасштабним планам західних держав у Скандинавії, а й — опосередковано — агресивним операціям Німеччини.

Утім ухвала Ліги Націй означала моральну перемогу Фінляндії і водночас посилила обурення громадської думки, викликане нападом СССР. Але заразом знову оприявнилося, що Фінляндія не може сподіватися на ефективну підтримку скандинавських держав. Такі країни, як Аргентина, Уругвай і Колумбія на ХХ асамблеї Ліги Націй енергійно стали на наш бік, а тимчасом, як нам довелося побачити, Швеція, Норвегія й Данія відмежувалися від усіх санкцій проти СССР. Ба більше, скандинавські країни утрималися від голосування, коли розглядалося питання про виключення агресора з Ліги Націй. Ухвалу асамблеї припало оголосити керівникові норвезької делегації й голові стортингу Карлові Гамбро. 1946 року, коли він був останнім головою Ліги, йому судилося на тій сесії, яка ухвалила остаточно розпустити Лігу, також висловити шанобливе вітання диктаторській державі, яку він сім років перед тим засуджував.

Рекомендована асамблеєю допомога, звичайно, не мала б жодного значення, якби фінляндська оборона не витримала натиску, а щодо цього в зовнішнього світу навряд чи були якісь оптимістичні уявлення. Проте коли, на подив усіх, оприявнилося, з якою відчайдушною силою б’ється фінська армія, у західних держав знову виникло зацікавлення, спрямоване на підтримку Фінляндії. Доки тривала боротьба, російська загроза Румунії й Туреччині — союзникам Франції й Англії — була суто теоретичною, і наша витривалість стимулювала загрожені держави до спротиву. Крім того, здавалося, що війна у Фінляндії дає нагоду залучити Швецію й Норвегію до антинімецького фронту, якби вдалося умовити ці країні дозволити транзит військової підмоги. Конфлікт між Німеччиною та Швецією–Норвегією призвів би до зупинки експорту залізної руди й іншої важливої продукції до Німеччини, а також послабив би стратегічне становище Третього Райху і зменшив би тиск на Французький фронт. Ще можна зазначити, що війна була в інтересах західних держав. Вона зменшувала можливості СССР постачати до Німеччини чимало важливої сировини, надходження якої суттєво послаб­ляло вплив блокади, запровадженої західними державами.

Фінляндія не мала жодної причини відмежовуватися від цієї позиції, і не в наших інтересам було наголошувати на технічних труднощах, що їх довелося б долати ефективній допоміжній експедиції. Ми вступили в смертельну боротьбу, у якій французько-британські плани допомоги, здавалося, стали єдиним поважним чинником, на який могла спиратися наша зовнішня політика. З одного боку, загроза інтервенції була дипломатичною зброєю проти СССР, котрий, як гадалося, навряд чи вабила перспектива остаточного розриву із західними державами. З другого — це могло спонукати Швецію й Норвегію активніше діяти на користь Фінляндії, аби завершити війну, доки вона не поставила під загрозу скандинавський нейтралітет. Поки ми чекали на здійснення сподівань, нам дуже ставали в пригоді військові матеріали, що їх надсилали Франція з Англією.

Виникнення й різні етапи планів інтервенції нині висвітлено в багатьох публікаціях. Я маю на увазі насамперед мемуари Вінстона Черчиля, Поля Рейно й генерала Ґамелена, а також «Білу книгу»[25] німецького міністерства закордонних справ. Виявляється, Черчиль іще 19 вересня 1939 року звернув увагу військового кабінету на те, що конче треба завадити шведському експорту залізної руди до Німеччини. Фінляндська війна знову актуалізувала це питання. Поєднання допомоги Фінляндії, яка зазнала агресії, і бойових дій проти союзника Німеччини, а також припинення імпорту залізної руди — ось, здавалося, мета, заради якої можна багато чим пожертвувати. Хоча французький і британський уряди в принципі схвалювали ідею інтервенції до північноєвропейських країн, невдовзі з’ясувалося, що плани визрівали повільно. Бракувало готовості до війни і притаманного альянсам mal des coalitions. Таким чином, розгляд цього вкрай важливого для Фінляндії питання від самого початку відбувався з великою неузгодженістю. Можна поставити на заслугу насамперед Франції та її цілеспрямованого прем’єр-­міністра Едуара Даладьє, що плани допомоги, попри все, згодом збільшили можливості Фінляндії вийти з війни.

Спочатку, зрозуміло, розпочалася допомога військовими матеріалами. Хоч західним державам і самим бракувало сучасної зброї, а Франція постачала матеріальні засоби Туреччині й Румунії, вони з розумінням поставилися до нашого прохання про підтримку. Якби Франція з Англією узгодили можливості допомогти Фінляндії і домовилися, що саме дасть кожна з них, надання допомоги, безперечно, стало б ефективнішим. Утім такі наші пропозиції в цьому напрямі не дали результату.

Доправляння матеріальних засобів до Фінляндії забирало багато часу. Їх доводилося перевозити із заводів і складів до французьких і британських портів, щоб там повантажити на фінські судна. Існувала небезпека з боку підводних човнів, тож судна йшли колонами під конвоєм, на що витрачалося багато дорогоцінного часу. Країною призначення була Норвегія, у портах якої — Ставангері, Бергені й Нарвіку — усе вивантажували. Далі матеріальні засоби залізницею перевозили до Торніо. Там їх доводилося перевантажувати, через те що на фінських залізницях ширші колії. У середньому минав місяць, доки матеріали доходили до фінляндського кордону. Після цього потрібно було чимало часу, щоб транспортувати їх на передній край. Інколи ще доводилося навчати особовий склад орудувати новими гарматами. Це пояснює, чому велику частину зброї ми не встигли використати на Зимовій війні.

Буде задовго детально розповідати про постачання Францією й Англією матеріальних засобів, за які, до речі, Фінляндія заплатила повну ціну. Утім хочу зазначити, що Англія, військово-повітряні сили якої були розвинутіші, ніж французькі, віддала із сотню винищувачів і розвідувальних літаків, а також зо два десятки бомбардувальників «Бристоль-Бленгейм», а від Франції Фінляндія отримала тридцять винищувачів «Моран». А що винищувачі доводилося транспортувати частинами, аби складати їх докупи у фінських і шведських майстернях, ми аж на завершальній стадії війни дістали змогу користуватися цим цінним доповненням до нашої техніки. Серед іншого Франція й Британія постачали чимало зброї для піхоти й артилерії, мін, торпед, засобів зв’язку й інженерного устаткування, протигазів, амуніції тощо. Щоб подолати нестачу артилерії, Франція на наше прохання надала ще понад 200 безвідкотних гармат і чимало високоякісних боєприпасів. Ці гармати й багато іншої техніки вона надіслала у подарунок. Та хоч би якою бажаною була ця допомога матеріальними засобами, на жаль, нам довелося констатувати: західні держави змогли постачити лише обмежену кількість того, чого ми найбільше потребували, — літаків, а також зенітної й протитанкової зброї. Те, що ми отримали, належало до старіших моделей.

Серед інших країн, які з розумінням поставилися до наших потреб, насамперед назвімо Швецію, яка передала нам 80 000 гвинтівок, 500 одиниць автоматичної зброї, 85 протитанкових гармат, 112 польових гармат і гаубиць, 104 зенітних гармати, 50 мільйонів гвинтівкових набоїв, 300 000 артилерійних набоїв, 25 літаків, а також бензин та амуніцію. Невелику частину зброї було позичено, і після війни ми по змозі повертали її. А завдяки тканині, що її нам на радість надіслала Швеція, з’явилася змога впродовж грудня забезпечити польову армію шинелями.

Цінну допомогу ми отримали і з Італії, зокрема зо три десятки винищувачів і кілька зенітних гармат. Крім того, Угорщина надіслала зенітну техніку, а також міномети, боєприпаси й ручні гранати, а Бельгія — головно боєприпаси. Унаслідок того, що Німеччина не дозволила транзит цих матеріалів із зазначених країн, їх теж доводилося перевозити або через Францію й Англію, або навпростець морем до норвезьких портів. Тому й вони доїхали до нас частково на завершальній стадії війни, а частково аж після укладання миру. Німеччина, яка ще під час фінсько-російських перемовин холодно поставилася до нашої країни, ретельно дбала про те, щоб фінляндська війна не нашкодила її стосункам з СССР. 8 грудня 1939 року граф Чано записав у своєму щоденнику, що Німеччина начебто передала Фінляндії зброю зі своїх польських трофеїв. Це не так: відповідні перемовини не дали результатів, бо Оберсте Геересляйтунґ заборонив її постачання.

Зате ми мали змогу замовити у Сполучених Штатів Америки винищувачі, артилерію й боєприпаси і закупити в Іспанії деякі матеріальні засоби, які частково складалися зі зброї, що її надіслав СССР республіканцям у часи іспанської громадянської війни. Дещо надійшло з Данії та Норвегії — амуніція і невеликі партії військових матеріалів. Годі недооцінити те, що зброя, яку постачало багато різних країн, була врешті зібранням усіляких калібрів і типів. Це завдало труднощів і плутанини що з навчанням, що з поповненням запасів. Крім того, доконечна потреба купувати все приступне призвела до того, що це доводилося робити за набагато більшу ціну, ніж якби ми придбали такі матеріали в мирний час.

Питання військової підмоги вперше розглядав Conseil Suprême, найвища військова рада західних держав, 19 грудня 1939 року. На тому засіданні думки дуже різнилися. Пропозиція прем’єр-міністра Даладьє щодо відряджання війська не знайшла відгуку в британців, які побоювалися, що такі дії призведуть до розриву з СССР. Незважаючи на це, Даладьє на початку січня наказав формувати експедиційний корпус.

Ще одна пропозиція, утілення якої в життя мало б велике значення, теж провалилася через протидію британців. Частину польського флоту, три есмінці й два підводних човни — один з яких славетний «Ожел»[26] — було введено до складу британських військово-морських сил. Голова польського еміграційного уряду, генерал Сикорський заявив про готовість дозволити цим суднам вдатися до операції проти порту Петсамо, щоб блокувати його і цим перетяти комунікації десантованих там росіян з Мурманськом. Щоправда, пора року не сприяла операціям легких бойових одиниць у штормових водах Північного Льодовитого океану. Але, мабуть, існувала можливість за допомогою плавних баз, замаскованих під польські судна, здійснювати несподівані рейди біля узбережжя Північного Льодовитого океану, де німецькі субмарини могли діяти ще під час Першої світової війни. Британці чинили опір і французькій пропозиції надати право польським одиницям оперувати з французьких баз. Прикро, що задум генерала Сикорського не було зреалізовано, адже СССР завжди вразливо реагував на все, що відбувалося біля узбережжя Північного Льодовитого океану.

Те саме сталося і ще з однією пропозицією генерала Сикорського — сформувати польський допоміжний корпус, набраний з інтернованих у Латвії й Литві польських сил, кількість яких сягала 20 000 вояків і на часткове звільнення і перевезення до Швеції яких погодилися названі країни. З огляду на СССР було визнано неможливим безпосередньо перевезти військо морем до Фінляндії. Однак план провалився через опір шведської влади. А інтернованих поляків спіткала гірка доля, коли трохи згодом балтійські країни було приєднано до СССР.

Єдиним пунктом нашого терену, дорога до якого не проходила територією наших західних сусідів, було Петсамо. Попри великі труднощі через те, що ворог окупував цей район, плани операції проти Петсамо, звичайно, заслуговували на щонайбільшу увагу. Детальне обговорення варіантів відбулося з полковником Ґаневалем, головою французької військової місії, присланої до моєї Ставки. До того ж на першій стадії війни здавалося можливим виокремити достатні сили на півдні й дати їм завдання об’єднатися з військом, що десантувалося на півночі.

Плани надати допомогу Фінляндії завжди ініціювала Франція, де громадська думка обстоювала ефективніші дії. Давній вояцький народ не міг байдуже спостерігати за нашою нерівною боротьбою. Невдовзі ми дізналися, що французьке верховне командування ще від середини січня виробляло широкомасштабний план надання допомоги, який містив десант війська західних країн до Петсамо, а також зайняття деяких морських і повітряних баз на західному узбережжі Норвегії. Згодом з’ясувалося, що заразом на обговоренні була й пропозиція захопити шведські залізні копальні.

У міру того як війна тривала, не даючи очікуваної швидкої розв’язки, совєтський уряд почав усвідомлювати, що напад на Фінляндію — це набагато складніша справа, ніж було розраховано. Майже два місяці атаки росіян на Карельському перешийку не давали результату, а на інших ділянках агресор зазнав важких поразок. Крім того, громадська думка у світі й плани надання допомоги почали набувати дедалі виразніших обрисів. Військова окупація всієї країни, для чого було створено «народний уряд» Куусинена, здавалася вочевидь занадто далекою метою. Отож у цьому становищі Кремль дійшов висновку, що бажано прозондувати можливості покласти край війні на вигідних для СССР умовах.

Усі наші спроби зв’язатися із совєтським урядом до того часу не давали результату, тому особливо дивним було те, що 29 січня 1940 року він звернувся до міністерства закордонних справ Швеції, щоб за його посередництва довести до відома фінляндського уряду таку заяву:

Ця заява, про яку я довідався аж після того, як її обговорив уряд, надійшла 30 січня. Її текст свідчив, що Кремль, дистанціюючись від уряду Куусинена, усуває першу заваду на шляху до перемовин. Відповідь, яка означала, що відкрито всі шляхи до перемовин, 2 лютого через міністерство закордонних справ Швеції було передано представникові совєтського уряду в Стокгольмі, а той переслав її до Москви. Вона мала такий зміст:

Совєтський уряд відповів 5 лютого, повідомивши, що пропозиція фінляндського уряду не годиться для того, щоб на її основі розпочинати перемовини. Того самого дня Conseil Suprême ухвалив надіслати до Фінляндії війська західних держав. Це дало урядові сподівання, що Швеція й Норвегія для уникнення інтервенції, яка могла втягнути їх у війну, активніше стануть на бік Фінляндії, а також що Совєтський Союз — якщо встоїть наша оборона — буде схильнішим почати мирні перемовини. Масований наступ ворога, розгорнутий 1 лютого, на той час був уже в повному розпалі.

Прем’єр-міністр Рюті й міністр закордонних справ Таннер 10 лютого відвідали мене в Ставці й отримали докладну інформацію про воєнне становище. Був присутній і генерал-майор Вальден, мій представник в уряді. Я наголосив на тому, якою тривожною є ситуація на перешийку внаслідок величезної переваги супротивника і його ураганного вогню, який не давав нашому війську ні хвилинки спочинку. Неспинна канонада день і ніч долинала до Ставки, розташованої за 160 кілометрів від фронту. Існувала небезпека, що в оборонців вичерпаються сили, та й боєприпасів лишилося мало.

Пани Рюті й Таннер зі свого боку розповіли про перемовини зі шведським урядом, який відхилив чергове наше прохання стосовно активної допомоги. Таннер описав свої розмови з послом СССР у Стокгольмі, мадам Коллонтай. З’ясувалося, що росіян особливо цікавило, як саме Фінляндія може задовольнити їхню вимогу про базу на вході до Фінської затоки. Сторони обговорювали різні альтернативи замість Ганко. Я зі свого боку порекомендував віддати острів Юссаре, який містився між Ганко й Порккалою вдалині від узбережжя. Завдяки цьому, як здавалося, зберігався шанс, хоча й мінімальний, на продовження перемовин.

Що стосується ухвали від 5 лютого, якою Conseil Suprême вирішив розпочати інтервенцію, на цей чинник теж треба було зважати, хоча на той час ми не знали подробиць. Хоч ця ініціатива нас потішила, існувало побоювання, що допомога не встигне надійти. А тому здавалося, що немає іншої ради, ніж далі вести перемовини з Кремлем.

Кілька днів по тому, 12 лютого, міністр закордонних справ повідомив, що отримав через Стокгольм частину вимог СССР. З’ясувалося, що Москва, попри все, наполягає на Ганко. Крім того, вона вимагала, щоб їй передали весь Карельський перешийок і терен на півночі від Ладозького озера.

13 лютого відбулася ще одна розмова між шведським урядом і міністром Таннером, який повторив наше прохання стосовно збройної допомоги. Відповідь полягала в тому, що не варто сподіватися на зміну позиції Швеції. Збройну діяльність важко здійснити технічно, і до того ж для неї потрібне схвалення риксдагу. Ба більше, такі дії могли спровокувати напад Німеччини на Швецію — подібні погрози вже лунали доволі неприховано.

Преса Швеції впродовж усієї війни з розумінням ставилася до фінляндських справ. Її кореспонденти у Фінляндії висвітлювали наші дражливі проблеми з тактом і симпатією. Тому було дуже неприємно й дивно, коли стокгольмська газета «Фолькетс даґ­блад політикен» 16 лютого 1940 року надрукувала демарш, висловлений у Стокгольмі фінляндським урядом, і негативну відповідь шведської сторони на «офіційне прохання Фінляндії надати допомогу». Ще більше прикрості ви́кликало те, що прем’єр-міністр Ганссон того самого дня поспішив оприлюднити комюніке, яке підтверджувало газетний допис. Крім того, міністерство закордонних справ і собі опублікувало схоже повідомлення. Важко зрозуміти, чому шведський уряд вважав, що він мусить зробити ті заяви, які і змістом, і формою послаблювали наші можливості досягнення прийнятного миру. Натомість у Москві вони, звичайно, викликали задоволення.

Три дні по тому було опубліковано відому, додану до урядового протоколу заяву короля Ґустава[27]. Якщо я правильно поінформований, причиною цього заходу було бажання короля пом’якшити тон зазначених комюніке, які, мабуть, стали для нього сюрпризом. Заява короля, яку він сформулював разом із наступником престолу й принцом Ґуставом Адольфом, була пройнята захопленням і симпатією до нашої країни, але, звичайно, не могла зарадити вже заподіяній шкоді.

Зустріч у Копенгагені 25 лютого між міністрами закордонних справ Швеції, Норвегії й Данії лише ще більше увиразнила нашу ізоляцію. Як виявилося, міністри не могли сформулювати своє комюніке так, щоб у ньому йшлося про підтримку Фінляндії. Їхнє «сподівання на те, що конфлікт якомога швидше буде розв’язано мирним шляхом, зі збереженням незалежності Фінляндії» нічогісінько не важило для Совєтського Союзу.

Тим часом з Парижа й Лондона надійшли докладніші відомості про згадану вище ухвалу Conseil Suprême від 5 лютого. Скидалося на те, що вона стала підсумком компромісу. Англія до того часу гальмувала плани інтервенції. За словами прем’єр-міністра Даладьє, через слабку готовість до війни імперія воліла відкласти здійснення задумів на рік. Франція, своєю чергою, полишила ідею операції проти Петсамо (цей задум містився в ухвалі і мав стати одним із пізніших заходів, залежно від розвитку ситуації). Тепер було наголошено на тому, що допоміжна експедиція в середині березня десантується в районі Нарвіка, звідки її скерують до Фінляндії. Операцією мали керувати британці.

Приблизно 20 лютого я прийняв у Ставці британського генерала Лінґа й полковника Ґаневаля. Останній саме повернувся з Парижа й переказав вітання від французького головнокомандувача генерала Ґамелена. Той повідомляв, що вважає становище Фінляндії безнадійним, та якщо вдасться домогтися допомоги західних держав, наша країна має шанс важкою боротьбою і з великими стражданнями досягти задовільної розв’язки. Однак ні Лінґ, ні Ґаневаль не могли надати мені детальнішої й точнішої інформації про кількісний склад підмоги, час її виправи, сподівання на те, що Швеція й Норвегія погодяться на її транзит, і про інші деталі, пов’язані з експедицією. Утім вони натякнули, що контрзаходи Німеччини у Швеції та Норвегії заблокують уже перші ешелони, тож допомога Фінляндії відійде на другий план.

Втягування Швеції й Норвегії у війну між великими державами було не в інтересах Фінляндії, адже в такому разі це перекрило б і західним державам, і Швеції шлях для постачання військових матеріалів. До того ж ми, можливо, втратили б шведсько-норвезький добровольчий корпус, який саме прямував на фронт. З огляду на загрозливу ситуацію на Карельському перешийку мені нічого не лишалося, як порадити урядові шукати компромісу з Кремлем. Уряд дізнався про мою позицію через генерал-майора Вальдена, який 22 лютого відвідав мене у Ставці.

21 лютого міністр закордонних справ звернувся до свого шведського колеги, міністра Ґюнтера, з проханням про посередництво. Відповідь з Москви надійшла два дні по тому. Як виявилося, мінімальні умови СССР полягали, крім передавання Ганко, ще й у відновленні «кордону Петра Великого», затвердженого 1721 року Ништадтським миром. Це означало віддати більшість Карельського перешийка з містами Виборг, Сортавала й Кякісалмі. Крім того, Москва вимагала укласти оборонний союз між СССР, Фінляндією й Естонією для захисту Фінської затоки. Умови стали суворішими.

Поставши перед цими приголомшливими вимогами, уряд повторно попросив у Швеції збройної допомоги й права для французько-британської підмоги пройти через шведську територію. Стосовно обох пунктів відповідь була негативною, і єдине, на що, можливо, погодилася б Швеція, — це збільшити кількісний склад добровольчого корпусу. Що стосується інтервенції західних держав, британський посол у Гельсінкі, міністр Верекер, повідомив: військо складатиметься приблизно з 20 000–30 000 вояків і вони будуть готові вантажитися на кораблі 15 березня. Це означало б, що прибуття експедиції можна чекати не раніш як за місяць після того. Про проблему транзиту міністр не міг повідомити нічого певного. За його словами, Фінляндія сама мала подбати про належне рішення справи в Стокгольмі й Осло.

Попри непохитну позицію шведського уряду, було ухвалено, що міністр закордонних справ іще раз поїде до Стокгольма на перемовини зі шведським урядом і послом СССР. 27 лютого міністр Таннер зустрівся з прем’єр-міністром Ганссоном. Той повторив, що не варто сподіватися ні на пряму шведську військову інтервенцію, ні на дозвіл проходження війська західних держав територією Швеції. «Німеччина, — повідомив прем’єр-міністр, — прямо й офіційно сповістила шведський уряд, що посилання до Фінляндії шведського війська (тобто не добровольців) втягне Швецію у війну між великими державами». Він порекомендував негайно укласти мир, незважаючи на важкість умов, і водночас висловив готовість Швеції надати Фінляндії економічну допомогу. Міністр Таннер запитав, чи погодиться Швеція, якщо ми задовольнимо вимоги росіян, створити оборонний союз із Фінляндією. На це Ганссон відповів, що така ідея для нього не нова і він особисто ставиться до неї з прихильністю. Також додав, що якби такий союз існував 1939 року, Совєтський Союз не напав би на Фінляндію[28].

Мадам Коллонтай теж порадила міністрові Таннеру прийняти умови, які, за її твердженням, остаточно зафіксовані. За столом перемовин не було змоги домогтися їх перегляду.

Цікаво, що 26 лютого совєтський уряд через посла Майського спробував спонукати Форин-офіс передати Фінляндії умови миру, хоч вони вже були відомі фінляндському урядові. Коли міністр закордонних справ лорд Галіфакс відхилив цю пропозицію, мотивуючи тим, що вважає умови неприйнятними, посол дав йому зрозуміти: така позиція може негадано вплинути на британсько-російські стосунки. Є всі підстави припускати, що росіяни хотіли прозондувати, наскільки плани інтервенції близькі до реалізації, і сподівалися запобігти їм, сповістивши Форин-офіс, що в кожному разі Фінляндія збереже свій суверенітет.

28 лютого мене в Ставці знову відвідав прем’єр-міністр зі ще чотирма членами уряду. Тим часом на півночі від Ладозького озера і в Кугмо було досягнуто великих успіхів, а ось становище на Карельському перешийку загострилося. Я звелів присутнім генералам викласти міністрам свою оцінку становища. Вислухавши їхні повідомлення, я трохи здивовано виявив: усі вони, крім одного, вважають, що ми таки встоїмо, можна і треба воювати далі. Коли міністри відійшли вбік, щоб переговорити між собою, я скористався нагодою та обґрунтував свою думку, що тепер треба намагатися укласти мир — думку, яка в мене переросла в переконання. Я вважав, що ми не маємо давати прикрості, викликаній суворістю висунутих умов, затуманювати нашу розсудливість. Те, що армію не розбито, наразі дає нам змогу розмовляти про мир. Якщо станеться військова катастрофа, наші шанси на це буде змарновано, а сили в нас напружено до краю.

Після короткої наради я повідомив урядову делегацію, що у військовому керівництві немає жодних розбіжностей стосовно того, що конче треба швидко укладати мир. Назавтра, 29 лютого, уряд вирішив розпочати мирні перемовини.

Цю ухвалу не одразу було втілено в життя, бо з Парижа й Лондона надійшла інформація про збільшення кількісного складу експедиційного корпусу і скорочення часу, який доведеться чекати на нього. За тим, що повідомив полковник Ґаневаль, на прибуття першого контингенту можна було сподіватися наприкінці березня. Уряд, який у цьому побачив можливість домогтися пом’якшення висунутих нам важких умов, вирішив запитати західні держави, чи зможуть вони прислати перший 50-тисячний загін у березні і чи існує змога негайно отримати сто бомбардувальників з повними екіпажами й озброєнням.

Утім на заваді й досі ставало центральне питання щодо транзиту. Зроблене західними державами повідомлення в другій половині лютого, що вони самі врегулюють цю проблему, можна було зрозуміти й так: коли військо прибуде до норвезького порту, Швецію й Норвегію поставлять перед фактом. Проте заходити так далеко західні держави не вважали можливим, бо ж 2 березня повідомили шведський і норвезький уряди про готовість надати Фінляндії збройну допомогу, лише в разі її власного звернення. Свого часу вони подадуть формальне прохання про отримання дозволу на транзит війська. З огляду на те, що Швеція з Норвегією може зазнати енергійної реакції Німеччини, західні держави зголосилися надати їм широку військову допомогу. Британське військо захистило б Тронгейм, Берген і Ставангер від нападів упродовж чотирьох діб відтоді, як Норвегія погодилася б на транзит. За розрахунками, призначена для Фінляндії підмога, а також військо прикриття для захисту Швеції могли висадитися в норвезьких портах 20 березня.

Перед тим як фінляндський уряд 3 березня довідався, що Швеція й Норвегія відмовили на цей демарш, трохи раніше вдень надійшла інформація: можна сподіватися на шеститисячний британський контингент у першій половині квітня, якщо відповідне прохання буде подано не пізніш як 5 березня. Зважаючи на те, що це суперечило попереднім відомостям, я попросив міністерство закордонних справ остаточно все з’ясувати.

Тим часом уряд через Стокгольм зв’язався з Москвою, щоб розпочати перемовини на тих засадах, що Виборг і Сортавала залишаться у складі Фінляндії. У відповіді, яка надійшла 5 березня, йшлося про те, що ми мусимо віддати обидва ці міста, а якщо затягуватимемо час, совєтський уряд висуне суворіші умови й поновить угоду з урядом Куусинена. Поставши перед цією загрозою, уряд не бачив іншої ради, як попросити перемир’я й початку перемовин на основі російських вимог. 6 березня СССР відповів відмовою на перемир’я й повідомив, що перемовини можна негайно розпочати в Москві. Того самого дня було ухвалено відрядити мирну делегацію. Водночас уряд попросив західні держави відкласти на тиждень термін для прохання про допомогу — то був наш єдиний козир за столом перемовин.

Запитана міністерством закордонних справ інформація про допомогу західних держав надійшла 7 березня. Її сформулював начальник британського Генштабу, генерал Айронсайд, і в ній містилося таке:

Також було повідомлено: можна сподіватися, що прибуде ще більше війська і фінляндський головнокомандувач матиме змогу вільно оперувати цією підмогою.

На жаль, у відповіді не було остаточних відомостей про сто бомбардувальників, яких ми просили. Лише йшлося про те, що розгляд цього питання відбувається в позитивному дусі. Але транзит, політичну проблему, і досі не було розв’язано!

Під час перших контактів із совєтським урядом у Кремлі 8 березня наша делегація виявила: умови, висунуті тепер, не відповідають тим, що було попередньо повідомлено через Стокгольм. Крім раніше висунутих вимог, СССР зажадав, щоб Фінляндія віддала чималий терен у Саллаа й Куусамо та збудувала залізницю від Кеміярві до нового кордону, який мали б затвердити після передавання територій. Крім того, Фінляндія мусила відмовитися від своєї частки півострова Рибальський, чого теж не було у вимогах, повідомлених через міністерство закордонних справ Швеції.

Коли делегація нагадала, що совєтський уряд через посередника запевняв не висувати жодних територіальних вимог у північній Фінляндії, вона почула ухильну відповідь. Зокрема Молотов зазначив, що цей недогляд, напевно, пояснюється забудькуватістю мадам Коллонтай! Насправді совєтський уряд, очевидно, хотів уникнути реакції, яку потенційно викликала б у Швеції вимога будувати залізницю на півночі і яка могла вплинути на ставлення цієї країни до конфлікту. Скидалося на те, що проект залізниці становить пряму загрозу для Швеції, адже його реалізація створила б стратегічну лінію для нападу на Скандинавію.

Додаткові вимоги можна було небезпідставно сприймати за ознаку того, що мир, якого прагнула Москва, має на меті лише забезпечення перемир’я для СССР. За таких обставин допомога західних держав знову почала вимальовуватися як єдиний шлях порятунку. Чи не краще було б, коли існує загроза повторної агресії, воювати далі, сподіваючись на допомогу західних держав, навіть якщо обіцяна підтримка здавалася недостатньою і весь план — непевним? Те, що годі було пізніше сподіватися на інтервенцію, оприявнилося із заяви прем’єр-міністра Даладьє. 7 березня у розмові з послом Фінляндії в Парижі, міністром Голмою, він сказав:

9 березня посол Фінляндії в Лондоні Ґрипенберґ повідомив, що «британський уряд разом з французьким постановили допомагати Фінляндії всіма приступними способами, якщо лиш уряд Фінляндії цього попросить». А 10 березня британський посол у Гельсінкі передав остаточний меморандум, у якому було зазначено, що Лондон чекає звернення до 12 березня. Відповідаючи на наше прохання про сто бомбардувальників, посол поінформував, що британський уряд готовий прислати п’ятдесят, «вісім з яких надійдуть за чотири дні після звернення, а решта — упродовж десяти наступних днів». Про допоміжну експедицію було лишень повідомлено, що її відряджання залежить від позиції Швеції та Норвегії. Якщо ці країни будуть проти транзиту, навіть просто пасивно, весь задум може зійти нанівець. Утім британський уряд спробує всіма способами домогтися дозволу на пропускання війська.

Відчуваючи всю непевність з допоміжною експедицією і будучи переконаним, що нам забракне сил, якщо війна ще триватиме всю весну, я 9 березня дійшов висновку: мені доведеться дати урядові категоричну пораду укласти мир. Що уряд, що парламентський комітет закордонних справ поділяли мою думку. 11 березня наша делегація в Москві отримала цілковиті повноваження. Водночас в останній момент ми зробили спробу з’ясувати остаточну позицію Швеції. Увечері шведському урядові було адресовано останній запит щодо того, як вони ставляться до транзиту й чи готові після війни укласти оборонний союз із Фінляндією. Назавтра надійшла відповідь. Від транзиту Стокгольм категорично відмовився, а стосовно оборонного союзу повідомив, що «шведський уряд готовий розглянути можливості для його укладення».

Того самого багатого на події дня, 11 березня, французький і британський уряди опублікували кожен свою декларацію, у яких заявили про намір допомогти Фінляндії, якщо ми цього лиш попросимо. Однак з огляду на всі непевні чинники, що їх зумовило б подальше тривання війни, фінляндська делегація пізно ввечері 12 березня підписала мирну угоду.

Умови її були вкрай важкими. До Росії відійшли весь Виборзький лен з містами Виборг, Сортавала й Кякісалмі, а також острови Фінської затоки і Ганко з околицями, відданий в оренду на тридцять років. На півночі Фінляндія втратила свою частину півострова Рибальського, а також чималі терени в Саллаа й Куусамо. А ще було поставлено вимогу, щоб Фінляндія погодилася впродовж року, якщо можливо, збудувати залізницю від Кеміярві до нового кордону в районі Саллаа. За повернення петсамського краю ми, можливо, маємо дякувати інтересам британців у розташованих там нікелевих копальнях.

Віддана територія мала площу 40 000 квадратних кілометрів, а мешкало на ній 12 % населення всієї країни. Це означало, що приблизно 500 000 людей довелося залишати рідний край і землю, яку розчищали й обробляли їхні прабатьки покоління за поколінням. Частка цієї території в економічному житті країни — хліборобстві, лісовому господарстві й промисловості — сягала 11 %.

Стратегічне становище Фінляндії зазнало нищівного удару. Ми втратили всі тіснини, які давали змогу перекривати брами для запобігання інтервенції. Новий кордон залишав країну відкритою для нападу, а район Ганко був немов пістолетом, націленим у серце й головні комунікації країни. Мирна угода позбавила нас безпеки і свободи дій у зовнішній політиці. Утішало в цьому нещасті те, що Кремль відмовився від своєї вимоги стосовно оборонного союзу.

Історія свідчить, що дужчий рідко має передбачливість і помірність. Цих рис бракувало й керівникам СССР. Вони знову припустилися зарозумілості й відсутності почуття реальності, що віддавна було притаманно російській зовнішній політиці. En Russie quand on n’atteint pas le but, on le dépass toujours[29].

Зимова війна як частина конфлікту між великими державами має разючі паралелі в історії Європи. Як Друга світова в загальних рисах повторювала наполеонівські війни, так ті самі чинники впливали тепер, як і тоді, на формування долі Фінляндії. Як і Наполеон, Гітлер теж мав на меті нейтралізувати Росію на час дедалі ближчого двобою із Заходом. 1939 року, як і 1807-го, це коштувало того, що російському велетневі дали повну волю діяти у Фінляндії. Інтересам Німеччини не суперечило те, що це призвело до війни. Їй лише було наруч, що ненадійний союзник скував чималі сили на боротьбу проти Фінляндії. Те саме прагнення мав і Наполеон, коли планував здолати Іспанію в той час, як Росія погрузла у війні зі Швецією–Фінляндією 1808–1809 років. Крім того, війна проти Фінляндії змусила Совєтський Союз відкласти свої дії на Балканах. Як і Наполеону, Гітлеру теж ішлося про те, щоб у цьому неспокійному куточку Європи зберігався мир, а надто що румунська нафта була конче потрібною для німецької військової машини.

Як я вже зазначав, Зимова війна відповідала й інтересам західних держав, які тепер розбіглися з німецькими в Скандинавії. Унаслідок цього почався біг наввипередки, переміг у якому швидший і дужчий. Французько-британська коаліція в питанні готовості до війни дуже відставала від німців, їй бракувало єдиного політичного й військового керівництва. Минуло понад два місяці від початку агресії, доки західні держави 5 лютого 1940 року ухвалили принципове рішення надати Фінляндії збройну допомогу. Ця ініціатива набула форм, які узалежнювали заходи допомоги від згоди Швеції й Норвегії на транзит. План генерала Сикорського влаштувати флотську демонстрацію завдяки руху на Петсамо, якби його реалізували, безперечно збільшив би шанси Фінляндії досягти компромісу з СССР. Той самий ефект мала б негайна допомога чималою кількістю літаків з екіпажами — швидкий і порівняно недорогий спосіб. Але через слабкість Франції та Англії в повітрі таку ідею годі було втілити в життя.

Якщо громадська думка в обох цих країнах — й особливо у Франції — спонукала тамтешні уряди посісти активну позицію на користь Фінляндії, то стосовно урядів у Стокгольмі й Осло можна стверджувати, що вони не дуже зважали на народний рух, який виник через російську агресію. Коли 13 грудня 1939 року запрацював новопризначений шведський уряд, прем’єр-міністр Ганссон заявив, що його політика має на меті «створення довіри й пошани до волі нашого народу до незалежності й нейтралітету». Назавтра, коли в Женеві розглядали питання про виключення Совєтського Союзу з Ліги Націй, скандинавські країни утрималися від голосування. Їхня пасивна позиція увиразнювала ізольоване становище Фінляндії і послаблювала наші політичні можливості.

Першою й головною передумовою раціональної зовнішньої політики є потужні збройні сили. Щоправда, оборонною доктриною 1925 року Швеція зменшила своє озброєння, але через напруження загальної ситуації в 1930-х посилилося її бажання оборонятися, наслідком чого стала відповідна доктрина 1936 року. Вона неабияк зміцнила збройні сили, а отже, й покращила можливості для активної зовнішньої політики. На початок Другої світової війни Швеція мала оборонне відомство, яке порівняно з погано оснащеною армією, з якою Фінляндії довелося ставати до боротьби, мабуть, можна назвати ефективним. Його дошкульним місцем був вишкіл, але цю ваду компенсували непоганий фізичний стан шведів, першокласна техніка й високорозвинута промисловість. До того ж рівень вишколу зростав, коли приблизно половина бойових сил армії, а також деякі частини ополчення від початку вересня 1939 року проходили навчальні збори упродовж меншого чи більшого терміну. Коли почалася Зимова війна, було оголошено мобілізацію для частини армії і дислоковано на заході від річки Торніонйокі близько 100 000 бійців, об’єднаних у ІІ армійський корпус.

Під час московських перемовин восени 1939 року шведський уряд не вважав, що в інтересах країни надавати ефективну підтримку Фінляндії. Можливо, це тому, що російські вимоги не здавалися йому загрозливими для Швеції. Однак коли почалася війна, а надто Москва визнала уряд Куусинена й уклала з ним пакт про дружбу і взаємодопомогу, мало стати зрозуміло, що мета СССР — захопити всю Фінляндію, і не менше. Совєтизована Фінляндія становила б таку велику загрозу для Швеції, що напрохується думка: у власних інтересах Швеції було б усіма засобами протидіяти російським планам. Маючи зосереджені в північній Швеції великі мобілізовані сили, шведський уряд, можливо, зміг би розмовляти мовою, яку зрозуміла б Москва. Водночас, імовірно, ще один диктатор замислився б, розробляючи — з певністю в пасивній позиції Швеції — план агресії проти Норвегії.

Під час Зимової війни шведські офіційні кола раз по раз стверджували, що Швеція не в змозі надати Фінляндії збройної допомоги внаслідок позиції Німеччини, і ця теза стала стрижневим пунктом у фінсько-шведському діалозі. Ті самі аргументи вони наводили і Моґра, послу Франції у Стокгольмі. Той поінформував свій уряд: «Німеччина сповістила шведський уряд, що офіційна збройна допомога Фінляндії вважатиметься casus belli»[30]. Після всього цього здавалося цілком можливим, що тиск Німеччини на Швецію інспірував Кремль.

Тепер, однак, з’ясовується, що аргументи шведів були простою відмовкою. Вони не ґрунтувалися ні на чому іншому, крім хитких припущень і туманних натяків. Шведам навіть не хотілося перевіряти, чи відповідають вони дійсності. Прем’єр-міністр Ганссон сам у виступі в риксдагу 17 січня 1940 року визнав, що «нам не надходило ні попереджень, ні погроз із боку Німеччини». Якби Німеччина взагалі коли-небудь «прямо й офіційно» — як він 27 лютого заявив Таннеру — погрожувала воєнними наслідками в разі шведської інтервенції у Фінляндії, цей головний аргумент пасивної позиції напевно не забули б зазначити в зібранні документів[31], опублікованому спеціально для роз’яснення й обґрунтування політики шведського уряду під час війни. Однак ні про що таке не сказано в цій шведській «Білій книзі». Навпаки, у ній є виразне свідчення того, що такого демаршу з німецького боку взагалі не існувало. Зокрема з’ясовується, що посол Швеції в Берліні Рихерт при різних нагодах інформував про заяви, які свідчили, з одного боку, що втручання Швеції в російсько-фінський конфлікт не призвело б до жодних контрзаходів Німеччини, а з другого — що Німеччина не намагалася «стримувально» вплинути на шведський уряд у питанні допомоги Фінляндії. Власне уявлення про позицію Німеччини Рихерт сформулював у листі від 19 лютого:

Інформацію про погрози Німеччини, яку отримав у Стокгольмі французький посол, зазначене видання міністерства закордонних справ Німеччини називає безпідставною — жодних таких погроз не лунало. Те саме переконливо мені зазначив райхсмаршал Ґеринґ.

Інакшу позицію Німеччини було би взагалі важко зрозуміти. Правда, те, що російські сили було скуто на фінляндському фронті, відповідало інтересам Німеччини. Але їй навряд чи щось давала совєтизація Фінляндії, бодай ось чому: це означало б, що панівна позиція росіян поширилася б на долину річки Торніойокі, розташовану лише за 140 кілометрів від таких важливих для Німеччини покладів залізної руди. Малоймовірно, щоб Третій Райх спокійно спостерігав за тим, як баланс у Північній Європі настільки порушиться на користь СССР.

Звіт про заходи й позицію шведського уряду під час російсько-фінського конфлікту, з яким 1 квітня 1940 року виступили в другій палаті риксдагу прем’єр-міністр Ганссон і в першій — міністр закордонних справ Ґюнтер, містив таке варте уваги пояснення:

Ми із вдячністю визнає́мо, що зусилля шведського уряду, спрямовані на врегулювання конфлікту, були похвальними, хоч ті три пропозиції посередництва не дуже відповідали реальним інтере­сам Фінляндії. Те, що прем’єр-міністр Ганссон вважав слушним видати 16 лютого комюніке, саме коли Москва висунула помірніші вимоги, справило дуже несприятливий вплив. Те, що остаточні умови миру не відповідали тим, які було заявлено через Стокгольм за основу перемовин (у них з’явився додатковий пункт про будівництво залізниці Кеміярві–Салла й передавання територій на півночі, котрий можна було витлумачити як загрозу Скандинавії), теж не викликало будь-яких дій з боку Швеції. Саме на тому напрямі, де шведський добровольчий корпус боронив інтереси Північної Європи, шведська дипломатія схибила.

Украй прикро, що лише тоді, коли вже точилися мирні перемовини, шведський уряд зазначив совєтському про ризик того, що це «вплине й на позицію Швеції», якщо не буде досягнуто врегулювання, прийнятного для Фінляндії. Висловлене в потрібний час і потрібний спосіб, таке попередження потенційно дало б ефект, дуже важливий для Фінляндії. Те саме можна сказати, і якби його було доведено до відома совєтського уряду ще до початку війни. Але якби шведський уряд бодай у лютому висловив би те попередження, що його зробив «в останні дні Зимової війни», ми, очевидно, домоглися б вигідніших умов.

Шведське ставлення до фінсько-російського конфлікту віддзеркалювало політику, сповнену суперечностей. З одного боку, пасивність шведського уряду і до, і під час війни підохочувала агресора, а з другого — Швеція підтримувала Фінляндію добровольцями й чималою кількістю військових матеріалів. А ще була чудова гуманітарна допомога. Політика, що спирається на реалії, із часом менше коштувала б і вберегла б Швецію від великих жертв.

Прем’єр-міністр Ганссон у промові влітку 1940 року захищав політику Швеції тим, що її позиція під час війни між великими державами «була наперед окреслена тими лініями, яких ми вже сторіччями дотримуємося»[32]. Після всього того, що сталося від 1939 року, мабуть, зрозуміло, наскільки сумнівним є остаточно фіксувати свою позицію, яка позбавляє керівництво держави волі дій і розкриває супротивникові власні наміри. Від часів Фридриха Великого такий спосіб дій у царині військової майстерності називається Vorausdisponieren, і таким самим фатальним він є в дипломатії.

У зазначеній промові, виголошеній улітку 1940 року, прем’єр-міністр Ганссон додав: «Ми остерігаємося такого розвитку ситуа­цції, який може перетворити маленькі держави на пішаків у якійсь комбінації великих держав». Але нейтралітет у наш час не є магічним словом, яке здатне завадити великим державам використовувати слабкість маленьких держав у своїх цілях. Швеція внаслідок своєї слабкості, яка полягала у відкрито задекларованій пасивності, теж перетворилася на пішака у грі великих держав, прямими жертвами якої стали її найближчі сусіди.

Тому, що сама Швеція, на відміну від своїх сусідів, не була втягнута у світовий конфлікт, вона має завдячувати не лише порівняно безпечному розташуванню й цілеспрямованому озброюванню, а й опору Фінляндії експансіоністським зазіханням росіян. Якби Совєтському Союзу вдалося захопити й совєтизувати Фінляндію, вихідне становище німецько-російської війни теж було б інакшим. Якби російське військо перебувало на Аландських островах і в долині Торніойокі (із загрозою покладам залізної руди), а німецьке — у Норвегії й Данії, Швеція мала би вкрай невелику свободу дій, а «наперед окреслені лінії» нічого б не важили.

Те, що цього не сталося, було заслугою фінляндських збройних сил. Унаслідок їх несподівано впертого опору, який цілковито поламав росіянам графік, СССР після двох місяців воєнних дій дійшов висновку: він мусить відмовитися від військових цілей, оголошених з призначенням уряду в Терійокі. Поза всяким сумнівом, совєтському урядові знадобилося чимало зусиль, щоб перебороти себе і змиритися з утратою престижу через відмову від власного васального уряду. Натомість СССР мав шукати компроміс, само­зрозумілою умовою якого було визнати державний суверенітет Фінляндії і її законний уряд. Зовнішню форму цієї відмови від своїх планів змалював Молотов у виступі на сесії Верховної Ради СССР 29 березня 1940 року. Як написано в «Известиях» за 30 березня, він сказав:

Причини того, що Совєтський Союз вирішив — принаймні наразі — відмовитися від початкової мети у війні, мали насамперед військовий характер. Ударна міць механізованої Червоної армії не справдила великих сподівань, що покладалися на неї, у кампанії проти невеликої і слабко озброєної армії, яку змогла виставити чотиримільйонна нація. Блискавичного успіху не сталося, і до того ж зосередження сил на фінляндському войовищі зумовило непропорційно велике навантаження на тодішні ресурси країни, не насамкінець — на транспорт і постачання рідкого пального. Крім того, дуже дошкуляла низка політичних ускладнень. Найвагомішою була загроза інтервенції західних держав, яка поставила стосунки СССР із Францією й Англією на межу розриву. Не в інтересах Кремля було й те, що він опинився зі зв’язаними на півночі руками, саме коли німецько-російський пакт мав постати перед новими випробуваннями: анексування Бесарабії й совєтизація балтійських країн. Від січня 1940 року совєтський уряд чекав на напад Німеччини на Західну Європу, що дало б йому цілковиту волю в подальшій експансії. У разі тривання війни з Фінляндією існувала небезпека, що ці дії, спрямовані і проти Німеччини, і проти західних держав, — і які потребували ретельного готування і шукання слушного моменту — опиняться під загрозою чи затримаються і спричинять нові, непередбачувані ускладнення.

Унаслідок війни проти Фінляндії совєтизація балтійських країн затрималася на шість місяців, а Румунія дістала перепочинок, щоб завершити озброювання. Утім з міжнародного погляду якнайважливішим наслідком Зимової війни стало недооцінення російських збройних сил, зумовлене слабкими діями у фінляндській кампанії. Ця недооцінка військового потенціалу СССР спонукала Німеччину напасти на совєтську державу, а отже, наша Зимова війна опосередковано мала наслідки, які істотно вплинули на розвиток світових подій.

Для самої Фінляндії політичним підсумком Зимової війни стало насамперед збереження здобутої дорогою ціною незалежності. Смертельну небезпеку, яка їй загрожувала, вдалося відвернути, напруживши найостанніші сили нації. Але загрози ще не минули.