Спогади. Том 2

13. Збройний мир

Ізоляція після Московського миру. — Оборонний союз зі Швецією зривається через протидію росіян. — Балтійські країни совєтизовані, німці в північній Норвегії. — Нові вимоги росіян. — Угода з Німеччиною про транзит. — Візит Молотова до Берліна. — Зупинений російський імпорт заступає німецький. — Фінляндсько-німецькі військові контакти. — Загрозливе становище біля фінляндського кордону. — Німеччина здійснює напад на схід. — Прагнення Фінляндії до нейтралітету. — Совєтський Союз починає війну.

Ми уклали важкий мир після 105-денної героїчної оборони, у якій з винятковою саможертовністю взяли участь усі суспільні класи. Фінляндський народ міг пишатися своїми збройними силами, яким, щоправда, довелося підкоритися переважальній силі, але які однак стояли незламно. Їм ми маємо завдячувати тим, що наша країна здобула мир, порятувавши незалежність і не заплямувавши власної честі. Народ і досі надихала твердокам’яна воля до оборони своєї свободи. Уряд, який витримав випробування війною, і далі правував долею країни. Що-що, а це свідчило про єдність нації і усвідомлення: вона билася за справедливу справу.

Для більшості фінляндського народу мир став болісною несподіванкою. Минув якийсь час, доки всі усвідомили серйозність обставин, які змусили уряд і парламент прийняти ті важкі умови. Але коли вляглося перше збентеження, народ узявся відновлювати втрачену Карелію в кордонах утятої батьківщини.

Навряд чи є щось дивне в тому, що тоді панувала глибока недовіра до СССР. Чи можна довіряти сусідові, який здійснив напад з очевидним наміром упокорити всю нашу країну і який ставив дедалі суворіші умови миру, висуваючи нові вимоги уже після того, як було знайдено основу для мирного врегулювання?

Фінляндія, незважаючи ні на що, була готова вірно дотримуватися приписів Московської угоди й намагатися розвіяти підозри, які могли виникнути в Совєтського Союзу. Відмовою від запропонованої західними державами допомоги ми ще раз виразно засвідчили, що хочемо залишатися поза конфліктами між великими державами. Після цього СССР міг сподіватися на те, що в західних держав поменшає зацікавленість Фінляндією. Ізоляцію Фінляндії доповнила позиція Швеції й Норвегії на завершальній стадії Зимової війни.

Військова ситуація теж мала заспокоювати росіян. Фінляндська армія зазнала порівняно великих втрат у живій силі, а її матеріальні ресурси дуже виснажилися. Нові кордони зробили країну вразливою до нападів, а від півострова Ганко було недалеко до життєво важливих центрів і транспортних сполучень.

Недовіра до намірів совєтського уряду не зменшувалася, адже він негативно ставився до скандинавського оборонного альянсу, перемовини про який розпочалися одразу після укладення миру. У тому, як сприйняли цю фінляндську ініціативу Швеція й Норвегія, наш народ побачив промінець надії у своєму скрутному становищі. Тож великим було розчарування, коли стало відомо, що совєтський уряд опирається цьому плану. Він посилався на третю статтю мирної угоди, яка приписувала, що кожна сторона зобов’язується утримуватися від нападу одна на одну, а також від укладання союзу чи вступу до коаліцій, спрямованих проти другої сторони. Однак не існувало ані найменших сумнівів, що йдеться не про союз, який має агресивні цілі. Задуманий оборонний альянс був однією з ланок послідовних намагань північноєвропейських країн захистити свій нейтралітет і незалежність. Єдина його мета — забезпечити статус-кво в Північній Європі, який у випадку з Фінляндією охоплював кордони, затверджені Московською угодою. У цьому планованому альянсі була й додаткова гарантія мирних цілей — усі сторони зобов’язалися не починати війни, якщо в ній немає потреби для солідарної самооборони проти нападника.

Виявилося, що совєтська протидія такому оборонному альянсу була помилкою. Те, що цей задум не знайшов втілення в життя, як засвідчив розвиток подій, лише дало користь Гітлерові, чий напад на Скандинавію не викликав спільного опору з боку Швеції й Норвегії. Можна поставити під сумнів, чи Гітлер взагалі напав би на Норвегію, якби знав, що це призведе до неприхованого конфлікту зі Швецією та Фінляндією. Оборонний союз автоматично ввів би нас до табору супротивників Німеччини. Долучившись до оборонної політики Швеції й Норвегії, Фінляндія, навіть утята й ослаблена, могла б гарантувати безпеку Ленінграда.

Згодом з’ясувалося, що Англія в березні 1940 року через свого посла в Москві, сера Стафорда Крипса, висловлювалася за оборонний союз північноєвропейських держав, але не дістала відповіді на свої заяви.

Розладнавши плани укладання нашого оборонного союзу, СССР посприяв тому, щоб німці закріпилися на норвезькому узбережжі Північного Льодовитого океану — «Калоті». Звідти вони невдовзі змогли загрожувати Мурманську і прокладати частину комунікацій навпростець північною Фінляндією. А пізніше, завдяки побудованій за розпорядженням Совєтського Союзу залізниці, підійшли небезпечно близько до Мурманської залізниці в районі, де в іншому випадку лісова глушина на багатокілометровому обширі вкрай ускладнила б усі операції з використанням великих сил.

Упродовж днів і тижнів, які передували агресії проти Норвегії, відчуття непевності досягло кульмінації. Ми отримали донесення, що німецьке військо й судна сконцентровано в портах Балтійського моря. Це свідчило про потенційну операцію і проти Фінляндії, насамперед удар по Аландських островах. Водночас за нашим новим кордоном групувалися чималі сили росіян. Більшість французько-британського експедиційного корпусу лишалася готовою до виправи в британських портах, і на початку квітня 1940 року до шведського й норвезького урядів надійшла нота, у якій їх було поінформовано, що Франція й Англія, незалежно від позиції скандинавських країн, ухвалили не давати нападати на Фінляндію ні Совєтському Союзу, ні Німеччині — а якщо це станеться, вони відрядять військо в дорогу.

Оцінити ситуацію було важко, а надто що ми у Фінляндії не знали таємних клаузул німецько-російського пакту. Дехто стверджував, що одна з них надавала Німеччині право окупувати Аланди, щойно росіяни дійдуть у Фінляндії до певної межі. З огляду на те, що маршрут перевезення залізної руди з Лулео до німецьких портів пролягав повз Аланди, існування такої домовленості було цілком можливе. Хай там як, а Фінляндія мусила бути насторожі й організувати оборону Аландів. У батареях на архіпелагу оголосили повну бойову готовість, а його оборону підсилили одним піхотним полком, знятим зі східного кордону.

З глибоким співчуттям ми спостерігали за нерівною боротьбою Норвегії, яка відбувалася за несприятливих передумов унаслідок того, що обороноздатність країни було майже цілковито занедбано. Насправді не так і багато знадобилося б для успішної оборони країни, яку сама природа створила фортецею. Після загальної мобілізації кількісний склад норвезької армії сягнув приблизно 100 000 солдатів, і такої сили, зважаючи на чудовий рівень вояцтва, фактично мало вистачити для цього завдання. Проте лише два призови пройшли повний 84-денний вишкіл новобранців, а натомість в інших він обмежився 48–72 днями. Роками не відбувалося навчальних зборів, а маневрів — від 1933-го. Комісія, яку згодом призначили для вивчення вад у боєготовості, дійшла висновку, що жодна частина норвезької армії станом на 1940 рік не була придатна для бойових дій. Командирів бракувало, вони мали недостатній вишкіл. Дуже не вистачало зброї, і здебільшого вона була застаріла. На норвезьких збройних силах позначилося те, що їх роками тримали на голодній пайці. Великі кошти надходили на усунення найочевидніших хиб, але безпосередньо боєздатність від цього не підвищилася. Не було взято до уваги й можливість зробити, за прикладом Швеції, оборону ефективнішою, оголосивши мобілізацію після початку світової війни.

Якби збройні сили були у кращому стані, принаймні північ Норвегії, мабуть, вдалось би врятувати від окупації. Наслідки того, що цього не сталося, виявилися далекосяжними і для Швеції, і для Фінляндії, але надто для останньої. Кільце німецького оточення ширилося й ширилося на північ, і коли німці наприкінці червня 1940 року окупували Кіркенес — порт на узбережжі Північного Льодовитого океану поряд із фінським кордоном, — Фінляндія опинилася немов у мішку, у якому Петсамо був тісним дихальним отвором. Через останній порт пролягав наш єдиний шлях сполучення із заморськими країнами, та навіть ним ми могли користуватися лише за згодою західних держав і Німеччини. Наша економічна ситуація загострилася, насамперед вельми ускладнилося стратегічне становище. Німецьке військо стояло біля самого нашого кордону, небезпечно близько до двох важливих об’єктів — Мурманська і нікелевих копалень Петсамо.

Ситуація, що виникла на півночі, створила там поле великополітичного напруження, яке мало двоїстий вплив на долю Фінляндії. З одного боку, присутність німецького війська на півночі Норвегії породжувала ризик, що росіяни вдадуться до контрзаходів, а отже, під загрозою опиниться щойно здобутий Фінляндією мир і державний суверенітет. З другого — німецький силовий чинник на півночі становив дужчу противагу таким намаганням, ніж на це була здатна самотня Фінляндія. Коли норвезькі друзі дорікають нам за те, що 1941 року ми стали побратимами німців, вони забувають: підґрунтям цього було становище, яке поставило Фінляндію перед вибором або–або і на виникнення якого не міг не вплинути крах норвезької оборони.

Через 35 років по розірванні шведсько-норвезької унії Норвегію було покарано нападом Німеччини за те, що вона вихопилася з оборонно-політичної єдності, не компенсувавши її оборонним альянсом зі Швецією і навіть не приділивши належної уваги обороні власної країни. Мало хто міг тоді передбачити, що відгомін розірвання унії дійде колись і до Фінляндії. Що міг би означати для північноєвропейських країн альянс на засадах справжньої волі до оборони, засвідчив перебіг подій 1939–1940 років.

Шанс для Фінляндії зберегти нейтралітет і водночас полегшити економічне становище було втрачено, коли провалився задум Швеції впровадити мир у північній Норвегії. Цей план[33] — один з нечисленних виявів активності у шведській зовнішній політиці під час Другої світової війни — Стокгольм запропонував, коли тривали бої за Нарвік. Полягав він у тому, щоб і французько-британські, і німецькі сили залишити район Нарвіка, а замість них там стали шведи. Фінляндії, яка побоювалася російських прагнень, у тодішній ситуації було б вигідніше, щоб військо західних держав закріпилося на півночі Норвегії, де вони пильнували б великі інтереси і до, і надто після розпаду німецько-російського побратимства. Проте на початку червня західні держави відкликали послані до Норвегії 20 000 вояків, щоб перекинути їх на Французький фронт. Залишаючись у північній Норвегії, ці сили з багатьох поглядів більше служили б інтересам західних держав, а для Фінляндії їх перебування там було б важливим зрівноважним чинником і проти Німеччини, і проти СССР.

Від червня 1940 року розвиток загальної ситуації не віщував нічого доброго. Західні держави, в особі яких фінляндська зовнішня політика мала найдужчу підтримку, було розбито вщент. Німеччина зосередила сили на масштабній експансії на захід. Таким чином, Совєтський Союз мав розв’язані руки, щоб розширювати власні стратегічні позиції.

Події в Балтії засвідчили, що Кремль не марнуватиме такої нагоди. Лихе передвістя можна було побачити в нотах від 13 і 28 травня, адресованих Литві зі звинуваченнями в антиросійських діях. А 14 червня надійшов ультиматум, і вже наступного дня розпочалася окупація країни. 19 червня такої самої долі зазнали Естонія й Латвія. Фінляндська розвідка доносила про велике військове приготування в Ленінградському округу, і зі зрозумілою тривогою ми запитували себе, чи не настала черга Фінляндії.

2 червня — лише за кілька днів після «другого попередження» Литві — росіяни висунули Фінляндії вимогу, на яку не давала підстав мирна угода: повернути всі вивезені з Карелії й півострова Ганко підприємства, і державні, і приватні. 23 червня, за чотири дні після окупації Естонії й Латвії, надійшла ще одна вимога: концесію на нікелеві копальні в Петсамо або віддати Совєтському Союзу, або передати від британської «Монд нікель кампані» товариству, акціонерний капітал якого буде поділено нарівно між Фінляндією й СССР. Навряд чи випадково, що ця вимога з’явилася після того, як британське військо залишило не тільки північну Норвегію, а й усю материкову частину Європи. Як заявив Молотов, росіян «не так цікавить залізна руда, як сам терен, з його довічними запасами нікелю». І нарешті 27 червня Кремль зажадав або демілітаризувати Аландські острови, або фортифікувати їх спільними зусиллями Фінляндії й СССР.

Хоча преса на прохання уряду утримувалася від висвітлення цих резонансних вимог, невдовзі про них пішли чутки. Скидалося на те, що в цій низці примусу криється початок такого самого розвитку подій, як на південному боці Фінської затоки.

Найбільше збурив громадськість напад на фінський пасажирський літак «Калева», який 14 червня було збито під час регулярного рейсу Таллінн–Гельсінкі. Вдалося з’ясувати, що це зробили два російських винищувачі і що російський підводний корабель, перебуваючи поблизу, забрав з нього багаж. Разом з фінським пілотом і екіпажем «Калеви» загинули пасажири, які були іноземцями, зокрема французький дипломатичний кур’єр, чий поштовий мішок належав до підібраної здобичі. У тодішньому дражливому для Фінляндії становищі уряд хотів за всяку ціну уникнути конфлікту, а тому волів ані протестувати, ані вимагати компенсації. У версії для широкого загалу було зазначено, начебто літак упав унаслідок нез’ясованого нещасного випадку, та усі знали, що саме насправді сталося. Це, до речі, потвердив кілька років по тому один з офіцерів субмарини, якого ми взяли в полон. За його інформацією, кур’єрський мішок у відкритому морі було передано на судно, послане для цього з Кронштадта.

Через загрожене становище Фінляндії уряд намагався задовольнити вимоги Совєтського Союзу. Тож ми погодилися віддати державні й приватні підприємства, які під час війни — а в багатьох випадках і набагато раніше — було вивезено з Карелії й Ганко. Особливо гнітило те, що внаслідок цього довелося розпрощатися з 75 локомотивами і 2000 залізничних вагонів. Погодилися ми й на демілітаризацію Аландів, яка мала завершитися до середини лютого 1941 року, а також надали Совєтському Союзові право відкрити в Марієгамні консульство, у якому незабаром працювало аж 38 осіб. Ми пообіцяли почати перемовини про концесію на нікелеві копальні. У цій справі Англія, на жаль, не могла нас підтримати. Коли СССР в липні 1940 року зажадав права започаткувати рух російських потягів від кордону до Ганко, ми згодилися й на це після затяжних перемовин, на яких нам принаймні вдалося домогтися кількох полегкостей. Такий рух крізь увесь південь Фінляндії міг, звичайно, спричинити зловживання, і ми мусили убезпечити найважливіші перехрестя й мости.

Отже, довелося в надзвичайно гнітючих умовах розпочинати відбудову й переселяти майже півмільйонне населення з відданих теренів на нові місця. Треба було щонайшвидше розробляти новий план оборони і вживати пов’язаних з ним заходів. Крім того, переміщення лінії кордону зумовило потребу будувати численні казарми, дороги й засоби зв’язку. Довелося істотно обновити поділ на округи територіальної організації. Унаслідок того, що склади мирного часу не могли вмістити матеріальні засоби демобілізованої польової армії, доводилося залишити чимало зброї й амуніції в місцях демобілізації в прикордонних районах, часто просто неба.

Реорганізація територіальної системи включно з відповідними складами завершилася наприкінці зими 1941 року — з огляду на обсяг праці, дуже швидко, — але влітку 1940-го ми були слабко готові до оборони, і це вселяло тривогу. На війні техніка зужилася, а те, чим її поповнювали, було неоднорідним і здебільшого застарілим — польові гармати мали шість-сім різних калібрів. Найгіршою залишалася ситуація з протитанковою і зенітною зброєю. Німеччина, до якої ми звернулися, щоб подолати нестачу, відповіла холодною відмовою.

Щоб бодай якось компенсувати брак живої сили, довелося будувати фортифікаційні споруди по всій довгій прикордонній зоні. Під умілим і цілеспрямованим керівництвом генерал-лейтенанта Ганелля нова оборонна лінія почала поступово набувати обри­сів. На прибережному секторі Фінської затоки праця посувалася швидко під орудою шведів, а також їхнім коштом. Тішило, що північноєвропейська солідарність часів Зимової війни збереглася і в цій формі.

У тодішньому становищі було як ніколи важливо продемонструвати, що воля Фінляндії до оборони незламна і повторна агресія знову наразиться на об’єднані сили народу. Після суворої науки війни парламент теж усвідомив, що військові асигнування вже не годиться відважувати «на аптекарських терезах», і без ремства давав суми, потрібні для розбудови збройних сил. Від скількох негараздів могла би вберегтися наша країна, якби серед народних депутатів вчасно вкоренилося те розуміння, яке виникло аж тепер!

Найочевиднішим доказом нового ставлення до збройних сил стала ухвала про збільшення терміну чинної військової служби з одного року до двох. Завдяки цьому з’явилася змога подвоїти кількісний склад армії і реорганізувати її так, щоб вона складалася з п’яти армійських корпусів, поділених загалом на 15 бригад.

Наприкінці липня — на початку серпня 1940 року знову настав критичний період. З’ясувалося, що впродовж липня в Совєтському Союзі відбувалося широкомаштабне військове приготування. 26 червня настала черга Румунії дістати ультиматум від свого могутнього сусіда, а два дні по тому було окуповано Бесарабію й північ Буковини. На початку серпня СССР остаточно анексував балтійські країни. Упродовж цих багатих на події тижнів у Москві відбувалися перемовини щодо нікелевої концесії, і нашій делегації доводилося витримувати великий тиск.

Водночас у Гельсінкі було за відомими взірцями інсценовано демонстрації комуністів, які тільки й мріяли, щоб спровокувати кризу. Коли під час вуличних сутичок влада затримала кількох баламутів, посол СССР заявив протест прем’єр-міністрові Рюті. Крім того, він наголосив на обов’язковості виходу міністра Таннера зі складу уряду. Цьому тиску уряд теж волів скоритися.

Як це відбувалося і перед початком Зимової війни, почастішали порушення кордону літаками, що вселяло тривогу. Небезпека нападу з повітря, а надто парашутного-десантного війська, спонукала негайно підсилити столичний гарнізон.

На той час почали з’являтися ознаки того, що Німеччина більше зацікавилася рештою Східної Європи, тобто Фінляндією й Румунією. 31 серпня вона надала останній гарантію, і це зупинило експансію СССР на Балканах. Що стосується Фінляндії, зближення з боку німців відбувалося в набагато скромніших формах. Тож не має під собою жодного ґрунту інформація, яку опублікував колишній міністр закордонних справ Румунії Ґафенку[34], начебто Німеччина восени 1940 року за спиною в СССР домовлялася з Фінляндією про військовий пакт.

Прелюдією німецько-фінляндських контактів стала телеграма, яку я отримав 17 серпня 1940 року від посла Фінляндії в Берліні. У ній він повідомляв, що неназваний пасажир привезе важливого листа, і просив назавтра вранці особисто отримати його на Мальмському летовищі. Це мені якраз було зручно, адже вранці 18 серпня я намірявся летіти до Ювяскюлі, щоб відвідати перші щорічні збори Братерської спілки інвалідів війни. Прибувши на летовище разом з міністром оборони Вальденом і генерал-лейтенантом Гайнрихсом, я виявив, що туди запрошено й міністра закордонних справ Віттинґа. Прочитавши листа, я поінформував обох міністрів про його зміст: мене просили того самого дня прийняти німецького підполковника Вельтьєнса, якому доручили переказати мені повідомлення райхсмаршала Ґеринґа. Перед тим як вирушити, я послав додому звістку, що буду ввечері.

Підполковник Вельтьєнс прибув до мене додому ввечері того самого дня, дуже коректно доповів про себе й переказав вітання від Ґеринґа. Той цікавився, чи дозволить Фінляндія, як це зробила Швеція, транзит постачання (Nachschub), а також перевезення відпускників і хворих до Кіркенеса й назад. Крім того, Вельтьєнс повідомив, що тепер ми зможемо отримати військові матеріали з Німеччини.

Я висловив задоволення тим, що існують перспективи поповнити матеріально-технічну базу наших збройних сил, але звернув увагу гостя, що не можу відповідати на питання стосовно транзиту фінляндським тереном, бо такі питання не належать до моєї компетенції. Через те я порекомендував йому звернутися до міністра закордонних справ і заявив, що можу переказати прохання про зустріч. На це Вельтьєнс відповів, що не має права розмовляти на цю тему ні з ким, крім мене, і що йому якраз наказано уникати зустрічей з очільниками держави й політичними діячами.

Попри мою відмову обговорювати це питання, Вельтьєнс попросився відвідати мене наступного дня, щоб, як він сказав, дістати принципову відповідь, і райхсмаршал сподівався, що вона складатиметься з одного-єдиного слова — «так» чи «ні». Я заявив про готовість прийняти його, але додав, що моя відповідь не зміниться. Дізнавшись про побажання не обговорювати це питання з нашим керівництвом зовнішніми відносинами, я лише зауважив, що моїм обов’язком є сповістити про зміст нашої розмови прем’єр-міністра Рюті, який на час хвороби президента Калліо виконував функції очільника держави. Коли я зробив це ввечері того самого дня, виконувач обов’язків президента доручив мені переказати райхсмаршалові через його емісара позитивну відповідь на питання про дозвіл на транзит. Коли Вельтьєнс відвідав мене назавтра вранці, я ознайомив його з відповіддю.

Міністр оборони негайно відрядив представників до Німеччини, щоб закупити матеріальні засоби. На перемовинах німці зобов’язалися також віддати частину призначеної для Фінляндії зброї, яку було вивантажено в норвезьких портах під час Зимової війни, а потім конфісковано німецьким військом, а також відшкодувати ту, якою вони вже скористалися.

Деталі транзитного руху обговорювали військові органи обох країн, досягнувши технічної домовленості 12 вересня. Саму угоду було підписано 22-го числа після перемовин між представниками міністерств закордонних справ. Вони прописали всі формулювання, не вислухавши думки військових органів Фінляндії, і угода не мала наслідком жодних близьких контактів між фінляндським й німецьким Генштабами.

Угода про транзит згодом зазнала суворої критики, але по її укладанні уся країна зітхнула з полегкістю. Кожен розумів, що зацікавлення Фінляндією з боку Німеччини було в тодішньому становищі єдиною соломинкою, за яку ми могли вхопитися, нехай і ніхто не міг знати, наскільки вона міцна. У середині вересня ще нічого не віщувало розірвання німецько-російського пакту, а також не було відомо, які саме домовленості могли існувати між цими двома диктаторськими країнами щодо розподілу сфер впливу в Північній Європі. Однак подальший перебіг подій і насамперед те, що саме стало відомо про плани росіян під час візиту Молотова до Берліна в листопаді 1940 року, переконало мене: якби не ознаки зацікавлення з боку Німеччини, які оприявнила угода про транзит, Фінляндія ще восени 1940 року стала б жертвою повторної агресії, зустріти яку ми на той час ще не наготувалися.

Угода, щоправда, спричинила протест британського уряду, але приватно нам натякнули про розуміння того, чому нам довелося так діяти. Схожа думка панувала і в американських урядових колах.

Ця німецька ініціатива дала Фінляндії таку бажану змогу перепочити після безперервного тиску, який тривав уже більш як півроку: на якийсь час нам перестали надходити нові російські вимоги. Центральною проблемою впродовж осені й зими стали нікелеві копальні. Фінляндія, як західна правова держава, вважала, що вона не може порушувати права нікелевого концерну й односторонньо розривати укладену 1934 року угоду, а СССР неодноразово погрожував силовими заходами, якщо це питання не буде швидко розв’язано так, як він вимагає. На момент настання війни влітку 1941-го проблему все ще не врегулювали.

Звістка про те, що комісар закордонних справ Молотов на початку листопада відвідає Берлін, викликала у Фінляндії велику тривогу. Багато що свідчило про те, що наша країна знову стане об’єктом торгів між цими двома великими державами. Англію не було здолано. Скидалося на те, що війна затягнеться, а що довше вона триватиме, то більше залежатиме Німеччина від свого могутнього союзника й постачання російських товарів. Ціна за це могла стати високою.

Те, що нам не вдалося дістати надійних відомостей про перемовини в Берліні, лише посилювало тривогу. Щоправда, наше керівництво зовнішніми відносинами помічало, наче Німеччина ставиться до Фінляндії позитивніше, ніж раніше, але наразі ця думка ґрунтувалася суто на припущеннях.

З документів про німецько-російську співпрацю[35], опублікованих Державним департаментом у Вашингтоні, з’ясовується, що фінляндське питання стало центральним пунктом перемовин на берлінській зустрічі восени 1940-го. Укладений за рік до того пакт, за словами Молотова, можна було визнати виконаним, за винятком одного пункту — Фінляндії! Совєтський уряд вважав своїм обов’язком «остаточно розв’язати і врегулювати фінляндське питання». Для цього не потрібно було жодних нових угод, адже Фінляндія відповідно до чинного тоді пакту вже належала до сфери впливу СССР.

Гітлер заявив, що стосовно цього не існує жодних розбіжностей і що політичних інтересів у Фінляндії Німеччина не має, але висловив побоювання, що в разі нового фінсько-російського конфлікту Фінляндію підтримає Швеція. Потенційно і Швеція, і Фінляндія у такому разі нададуть Англії, а можливо, і США авіабази, а це може змусити Німеччину вдатися до контрзаходів. Такий розвиток подій буде не в інтересах Німеччини, адже вона залежна від фінляндських нікелю й деревини. Чи не може СССР зачекати шість місяців чи, можливо, рік, щоб мати карт-бланш щодо Фінляндії?

На це Молотов відповів, що він не збагне, чому Совєтський Союз має відкладати реалізацію своїх планів. Адже йдеться не про війну в балтійському регіоні, а лише у Фінляндії в межах торішнього пакту. Німецьке військо має залишити фінляндську територію.

Сторони не дійшли згоди. Берлінська зустріч у листопаді 1940 року, як з’ясувалося згодом, означала вирішальний крок до остаточного розриву між Німеччиною й СССР.

Уривчасті відомості про перемовини надійшли до фінляндського уряду аж багато місяців по тому й різними каналами, і це, як ніщо, свідчить, що між Фінляндією та Німеччиною не існувало довірчої співпраці. Аж під час візиту міністра Шнуре до Гельсінкі наприкінці травня 1941 року наш уряд дістав повне уявлення про ті перемовини. Але відсутність точної інформації не зменшувала тривоги, зумовленої вимогами й намірами Совєтського Союзу.

19 грудня відбулася зміна варти на найвищому державному посту. Президент Кюесті Калліо, який ще перед війною нездужав, відійшов від справ, після того як численні й важкі обов’язки остаточно підірвали його сили. Очолюючи державу, він дуже відчував свою відповідальність. Патріархальний за духом, Калліо узяв на свої плечі тягар усієї країни, коли, виконуючи важкий обов’язок, засвідчив своїм підписом повноваження делегації, яка вирушила до Москви укладати мир, що змусив стількох наших громадян залишити свої домівки й землю. Власні душевні муки в ту хвилину побожний президент передав словами Біблії: «Горе невдатному пастухові, що залишає череду! Меч на руку його і на праве око його! Рука його цілком висохне; і праве око його цілком потьмяніє»[36].

Невдовзі це пророцтво справдилося. Ще в серпні того самого року президента Калліо розбив параліч, унаслідок якого в нього погіршала здатність говорити й ослабла права рука. Після того як він сповістив про рішення передати державне кермо в інші руки, на 19 грудня було призначено вибори нового президента.

Тут совєтський уряд здійснив резонансне втручання у внутрішні справи Фінляндії, оголосивши, що коли президентом оберуть котрогось із чотирьох названих на ім’я осіб, це буде витлумачено як недружній акт до СССР.

Вибори відбулися, і президентом республіки став Ристо Рюті. Увечері того самого дня попередній президент мав вирушити до рідної домівки в Пог’янмаа. Столиця підготувала розкішні проводи любому батькові країни і його дружині, яка своєю природною поважністю здобула пошану і верхів, і низів. Уздовж утворених студентами смолоскипних шпалер президент Калліо проїхав з палацу до залізничного вокзалу, де на нього чекав новообраний президент в оточенні найвищих державних осіб. Президент Калліо був блідим, а його чоло звологло від зусилля. Він тихо попрощався з присутніми, багато з яких стояли з ним поряд під час його понад тридцятирічної безперервної діяльності в парламенті й уряді.

Наближався час від’їзду, і президент Калліо вийшов на перон, де прийняв ушанування збройних сил. Військовики спустили прапор для привітання, і під звуки «Маршу порійців»[37] він покрокував перед фронтом батальйону почесної варти. Дійшовши до середини лави, президент Калліо заточився, але його підхопили дужі руки, не даючи впасти.

Довге життя на службі Вітчизні завершилося монументально, і це згуртувало фінляндський народ, який був вражений сконом батька нації і відчував тривогу за майбутнє країни.

Наприкінці 1940 року ставлення Совєтського Союзу до Фінляндії призвело до нових, важкоздоланних непорозумінь.

Росіяни знову і знову чинили тиск, пов’язаний із Салльською залізницею. З’ясувалося, що вчасно її прокласти неможливо через великі технічні труднощі, а також нестачу будівельних матеріалів. Незважаючи на цілком очевидний форс-мажор, Москва звинувачувала Фінляндію в навмисному зволіканні.

У грудні 1940 року совєтський уряд торпедував нову й важливу пропозицію фінляндсько-шведської взаємодії. Наприкінці жовтня міністр закордонних справ Ґюнтер повідомив, що шведський уряд готовий обговорити не лише оборонний, а й політичний союз між Швецією й Фінляндією, за умови, що Фінляндія не планує реваншистської війни. 25 жовтня фінляндський уряд заявив, що наша країна не виношує жодних планів нападу і що уряд усе ще має бажання провадити перемовини на основі кордонів, визначених Московським миром. У грудні 1940 року СССР у категоричній та погрозливій формі зробив дві заяви проти планованого союзу[38].

Наприкінці 1940 — на початку 1941 років совєтський уряд зробив резонансний хід: денонсував чинну торговельну угоду й зупинив усе постачання товарів начебто через те, що Фінляндія не виконує зобов’язань, передбачених домовленістю. У тодішній ситуації з постачанням це стало для Фінляндії дуже болючим ударом. Зв’язки з країнами по той бік Балтійського моря урвалися, засівна площа країни поменшала на 11 %, а через несприятливі погодні умови було зібрано приблизно на 30 % менший урожай, ніж зазвичай. Існувала небезпека, що припинення надходження товарів з СССР спричинить у цих умовах серйозну кризу, зокрема в постачанні зернових культур і пального.

Унаслідок цього ми стали залежними від німецьких ресурсів, що, звичайно, із часом дало німцям змогу вчиняти політичний тиск. Хоча влада й так уже зменшила пайки хліба до мінімуму, для збереження їх навіть на такому рівні треба було імпортувати щороку 250 000 тон зерна, які могла постачити лише Німеччина. Те саме стосувалося кам’яного вугілля, бензину, шкіри, текстилю, гуми й багатьох інших матеріалів, конче потрібних не лише для безпосереднього споживання, а й для виробничих механізмів. Їх зупинка призвела б до безробіття й хаосу в економічному житті. Наскільки Фінляндія узалежнилася від постачання німецьких товарів, оприявнює той факт, що невдовзі понад 90 % усього імпорту країни відбувалося через Німеччину. Це був підсумок торговельної політики СССР, яку просто не можна назвати інакше, як недалекоглядною, хоч вона цілком вписувалася в тодішнє загальне ставлення совєтського уряду до Фінляндії.

Таким чином, наприкінці 1940 — на початку 1941 років ми дивилися в майбутнє аж ніяк не з оптимізмом. Економічне становище було критичним, і постала загроза неприхованого конфлікту. Наприкінці січня 1941-го надходили такі тривожні попередження, пов’язані з рухом російського війська біля наших кордонів, що влада ледь-ледь не наказала починати часткову мобілізацію.

Восени 1939 року росіяни розпочали будівництво залізниць, і воно тривало жвавими темпами. Найважливіші відтинки, Петрозаводськ–Суоярві, Лоухі–Кестеньга і Руч’ї–Салла, вони проклали впродовж кількох місяців. Лише до будівництва останнього було залучено десь 100 000 в’язнів. Доповненням до цих залізниць стали п’ятнадцять стратегічних шосейних доріг. У районі завширшки близько 200 кілометрів відбувалося будівництво численних аеродромів, кількість яких, як було визначено пізніше, сягала аж 90.

Вселяло тривогу те, що впродовж осені й зими посилилася шпигунська діяльність росіян. Тотожні висловлювання затриманих більшовицьких агентів наводили на висновок, що СССР повним ходом готується до війни проти Фінляндії. Докладніша інформація про це була в документах з відділу контррозвідки. Красномовними є кілька навмання вибраних прикладів.

У серпні 1940 року полковник і два майори, які в Саллі школили агентів для шпигунської діяльності у Фінляндії, повідомили:

Восени 1940 року було записано таке висловлювання російського офіцера:

Коли мішана комісія, яка мала визначити, де Салльська залізниця перетинатиме кордон, 11 грудня 1940 року засідала востаннє, якийсь російський полковник спробував завербувати одного із членів фінляндської делегації, пообіцявши йому блискучу кар’єру на російській службі, «адже Фінляндію незабаром буде приєднано до СРСР». У лютому 1941 року російські офіцери пояснювали в Саллі своїм агентам, яких мали заслати до Фінляндії: «Капіталістичну Фінляндію буде приєднано до СРСР цього року, щойно закінчиться будівництва Салльської залізниці».

Російська преса й радіо провадили шалену антифінську пропаганду, яка особливо зосереджувалася на вадах, що, мовляв, існували у Фінляндії, і порівнювала ситуацію в ній із чудовими умовами життя в більшовизованій Естонії. «Фінляндсько-совєтське товариство миру й дружби» робило все можливе, щоб обробити твердий фінляндський ґрунт, і це відбувалося за ефективної підтримки російського посольства в Гельсінкі. Штат і посольства, і консульства дуже побільшав. Невдовзі в них з’явилося чимало працівників, які розмовляли фінською й часто їздили по всій країні, особливо цікавлячись забороненими районами.

Єдиним козирем Фінляндії були її збройні сили. Точилася енергійна праця, щоб підвищити обороноздатність, і в цьому відбулися чималі зміни на краще. Було перевезено до пунктів мобілізації зброю та інші матеріальні засоби і здійснено реєстрацію особових карток. Тепер з’явилася технічна можливість для загальної мобілізації, хоча ще існували вади в озброєнні й готовості промисловості. Тривала планомірна робота для створення нових оборонних позицій, однак вразливими для нападу залишалися Аландські острови, після того як на них було під контролем росіян підірвано оборонні споруди.

Контакти з німецькими військовими органами впродовж осені й зими обмежувалися питаннями транзиту й постачання матеріальних засобів. Тіснішого зв’язку не виникло й тоді, коли начальник Генштабу генерал-лейтенант Гайнрихс наприкінці січня 1941 року на запрошення німецького Генштабу зробив у Берліні доповідь про Зимову війну. Під час формального візиту до начальника німецького Генштабу генерала Гальдера той мимохідь висловив думку, що Фінляндії й Німеччині ще раз, як і 1918 року, можливо, судилося битися разом і що природним завданням фінляндської армії в такому разі буде піти на Ленінград. Гайнрихс рішуче відхилив цю ідею, заявивши про свою певність у тому, що ні уряд, ні верховний головнокомандувач не погодяться на таку операцію — а надто що росіяни безперестанно стверджують, начебто Фінляндія загрожує безпеці Ленінграда. Варто окремо зазначити, що Гайнрихса не ознайомлювали ні з так званим планом «Барбаросса», ні з чимось іншим схожим.

Наприкінці лютого до Гельсінкі прибув начальник штабу німецького контингенту в Норвегії, полковник Бушенгаґен. У цьому статусі він передовсім хотів на місці вивчити питання, пов’язані з транзитним рухом. Крім того, полковник мав бажання ознайомитися з нашими оперативними планами щодо Лапландії, а також обговорити ситуацію з транспортом і комунікаціями на півночі. А ще він дав зрозуміти: Німеччина не буде пасивним спостерігачем, якщо СССР нападе на Фінляндію.

Що стосується наших оперативних планів, я беззастережно відмовився їх розкривати, і дискусія про можливу оперативну взаємодію між німцями й фінами теж була неприпустима. Натомість ніщо не заважало обговорити систему комунікацій у Лапландії в межах угоди про транзит.

Незабаром стало очевидним, що німецько-російські стосунки заходять у кризу. 3 березня Совєтський Союз висловив протест з приводу приєднання Болгарії до Троїстого пакту. На Балканах загострилися суперечності інтересів, коли пронімецький уряд Югославії, який 25 березня задекларував приєднання країни до націй Осі, кілька днів по тому було повалено внаслідок державного перевороту. Пакт про дружбу, який совєтський уряд уклав з новими керівниками Югославії 5 квітня, увечері напередодні нападу Німеччини, став неприхованим викликом. Те саме прагнення оприявнилося в гарантії нейтралітету, яку 24 березня СССР дав Туреччині. Совєтський уряд передчував можливість неприхованого розриву з Німеччиною та потенційне збройне зіткнення, тому намагався виграти час, сковуючи німецьке військо на Балканах.

Події на Балканах ішли одна за одною у швидкому темпі. Упродовж квітня німці окупували весь півострів. Румунія оголосила мобілізацію, і на кордоні з Бесарабією було дислоковано потужні німецькі сили. Під час цих подій тиск на Фінляндію, здавалося, трохи ослабнув. Відкликання посла СССР у Гельсінкі, Зотова, який своїм нетактовним поводженням неодноразово погано прислужився працедавцям — було сприйнято як намагання поліпшити стосунки. Зотова заступив делікатний Орлов.

Зміна риторики, очевидно, зумовлювалася силовим розвитком подій з боку німців на південному сході, що поклало край домінуванню Совєтського Союзу і, здавалося, відновлювало рівновагу у Східній Європі. Полегкість, яку відчула Фінляндія, була тимчасовою і продиктованою кон’юнктурою. Тому нічого дивного в тому, що у Фінляндії багато хто хотів забути про ставлення Німеччини під час Зимової війни й намагався покращити стосунки. Що більше минав час, то важливішим це здавалося і з політичного, і з економічного погляду.

В усіх країнах існують «активісти», які мають забагато часу й сил, і це спокушає їх змагатися з органами влади (вони гадають, що в них більше можливостей служити загальному благу).

Зокрема в царині зовнішньої політики така активність легко може призвести до ускладнень. Так сталося, коли з приватної ініціативи почалося створення фінляндського добровольчого батальйону СС, який навесні 1941 року мав перебазуватися до Німеччини. Коли це питання було поставлено на розгляд в уряді, приготування зайшло вже так далеко, що він волів змиритися із цим, побоюючись, що протидія нашкодить економічним зв’язкам і взагалі справить негативне враження в Німеччині.

Зі свого боку я вважав, що таке починання по-прикрому втягне Фінляндію у великодержавну й расову політику Німеччини. Як головнокомандувач, я заперечував проти цієї ініціативи на тій підставі, що Фінляндії потрібне все її вояцтво у власній країні. Я особливо рішуче дистанціювався від цього починання, бо дізнався, що серед вербувальників є особи, які посилаються на те, що вони діють з дозволу головнокомандувача. Не міг я схвалити й аргумент міністра закордонних справ, який казав про потенційний політичний ефект від того, що створенням цього добровольчого батальйону Фінляндія окреслювала ідейну єдність з німецькою політикою щодо Європи.

Незважаючи на всі мої заперечення, батальйон було сформовано, і його бійцям довелося підписати контракт із зобов’язанням пройти дворічну службу. Утім мені вдалося домогтися того, щоб до батальйону вербувалися лише ті, хто не належав до штатного складу армії, а також до призову, який наступним мав стати під прапори. Розформування батальйону два роки по тому теж, як можна було передбачити, спричинило серйозне ускладнення.

Наприкінці зими 1941 року у наших стосунках з Німеччиною не сталося нічого нового, але 20 травня президент республіки прийняв міністра Шнуре, який прибув за дорученням Гітлера. Як я зазначив вище, тоді стало відомо про вимогу мати повну волю дій у Фінляндії, яку висунув Молотов на берлінських перемовинах у листопаді 1940 року, а також про позицію Німеччини в цьому питанні. Напружені стосунки між Німеччиною й СССР не конче мали призвести до війни, мовив Шнуре, але існувала ймовірність і такого варіанту, а також того, що СССР вчинить напад і у Фінляндії, і на Балканах. Тому райхсканцлер пропонував відрядити одного чи кількох військових експертів до Німеччини, щоб ознайомитися з інформацією стосовно тривожного становища у світі, яку німці хотіли надати.

На це президент Рюті відповів, що Фінляндія в жодному разі не нападатиме на СССР і що вона не хоче бути втягнутою у війну між великими державами. Але якщо ми самі зазнаємо агресії, то знову дамо відсіч. Якщо в такому разі є сподівання на допомогу, ми, звичайно, будемо раді. На запитання президента, чи вважатиме Німеччина російську агресію проти Фінляндії приводом для війни, міністр Шнуре відповів позитивно.

Про зміст цієї розмови я дізнався на бенкеті, що його справив президент республіки для багатьох членів уряду, міністра Шнуре й нашого посла в Берліні Ківімякі. Одностайна думка президента Рюті й членів Державної ради, яку я цілком поділяв, полягала ось у чому: ми, аби зорієнтуватися в актуальному становищі світової політики, маємо всі підстави послати делегацію офіцерів до Німеччини для отримання інформації, яку обіцяв міністр Шнуре.

Щоб наголосити, що делегація їде по інформацію, я спершу вибрав її членів не з найвищих військових керівників. Однак довідавшись, що наших офіцерів прийматимуть провідні німецькі військовики, я волів призначити керівником делегації начальника Генерального штабу. Серед вказівок, даних генерал-лейтенантові Гайнрихсу, було те, що він не має повноважень приймати рішення і мусить ретельно уникати взяття будь-яких зобов’язань. Президент теж зазначив міністрові Шнуре, що Фінляндія має лише бажання не втручатися в з’ясування стосунків між великими державами.

У Зальцбурзі 25 травня делегацію прийняли генерал-фельдмаршал Кайтель і генерал Йодль. Перший привітав гостей і зазначив загальними висловами, що Німеччина стоїть перед новими, знаменними починаннями, для втілення яких треба ретельно підготуватися. Питання, яке стало першопричиною цього запрошення, «не є терміновим», і нічого ще не ухвалено, «але ми звикли готуватися ґрунтовно і завчасно, щоб мати змогу діяти швидко, коли настане час».

Далі генерал Йодль виступив з короткою доповіддю, у якій торкнувся всіх аспектів світового конфлікту. Збройний конфлікт з СССР був у межах можливого, а оскільки шанси Фінляндії залишатися поза ним невеликі, найкраще вже тепер вжити належних заходів. За зиму й весну росіяни підсилили свої гарнізони на заході, тож тепер до їхнього складу належать 118 піхотних дивізій, 20 — кавалерійських, 5 — танкових і 25 танкових бригад. Це зосередження війська викликало відповідні заходи Німеччини. Таке становище не може довго тривати. Німеччина прагне до мирної розв’язки, але наразі неможливо передбачити, якою мірою совєтський уряд готовий піти на поступки. Хоч СССР і досі постачав Німеччині сировину й деякі споживчі матеріали — і то не лише в межах чинної угоди, а ще й відповідно до наразі не ратифікованих домовленостей, — не можна довіряти зобов’язанням з того боку. Якщо почнеться війна, вона стане, як сказав Йодль, справжнім хрестовим походом, який призведе до розгрому більшо­вицької влади. Як може держава з такою зіпсутою моральною основою витримати таке випробування? «Я не належу до оптимістів, — мовив генерал, — і не сподіваюся, що війна скінчиться за кілька тижнів, але й не думаю, що вона триватиме багато місяців».

Німеччина хотіла, щоб Фінляндія насамперед скувала російське військо, яке стоїть біля її кордонів. Потенційно фіни могли б узяти участь у наступі на Ленінград, водночас із тим як дужий німецький наступальний клин добуватиметься до міста з півдня. Але зважаючи на війну, яку нещодавно пройшла Фінляндія, Німеччина чекатиме від нас лише сковувальних дій на південному сході. Натомість німці сподівалися, що Фінляндія підтримуватиме їхні операції проти Мурманська й Салли, на першому напрямі невеликим угрупованням, а на другому — дивізією, яка після здобуття Салли мала зупинитися на колишньому державному кордоні.

Після свого виступу генерал Йодль попросив фінів висловити їхню позицію. Генерал-лейтенант Гайнрихс заявив, що делегація із цікавістю вислухала всю інформацію, але не має повноважень обговорювати ні політичні, ні військові питання. Якщо Фінляндія зазнає російської агресії, вона й надалі оборонятиметься, але делегація не могла навіть на той гіпотетичний випадок робити жодних заяв із зобов’язаннями щодо оперативних питань. У разі війни між Фінляндією й СССР в умовах, що окреслив ґенерал Йодль, невеликий фінський загін міг би взаємодіяти з німцями на узбережжі Північного Льодовитого океану. Натомість сил навряд чи вистачить, щоб підсилити німецьке військо в наступі на Мурманську залізницю. Річ у тому, що все приступне військо потрібне для захисту життєво важливих районів країни. А якщо існуватимуть передумови для наступу, ми маємо насамперед дістатися до інвазійної брами на Карельському перешийку й на північ від Ладозького озера, що дозволить неабияк скоротити лінію фронту. Щодо бази росіян на Ганко — ми навряд чи можемо думати про досягнення чогось більшого, ніж її нейтралізацію.

На це генерал Йодль зауважив, що для здобуття Ганко безперечно доведеться залучити чимало техніки, а також частини зі спеціальним вишколом, і що із цим районом слід поводитися пасивно, доки не врегулюється становище на південному березі Фінської затоки. Він з розумінням поставився до того, що делегація не може брати на себе жодних зобов’язань, і попросив поінформувати його про ставлення Фінляндії до побажань, висловлених в доповіді, через емісара, якого буде послано до Гельсінкі.

За приклад оптимізму військового керівництва Німеччини можна навести обмін думками, що відбувся за обідом по закінченні дискусії. Генерал-лейтенант Гайнрихс зазначив: Німеччина в разі кампанії на сході знову воюватиме на два фронти, що під час Першої світової призвело до її краху. На це генерал Йодль відповів, що Німеччина вже не має Західного фронту: «Війну на заході фактично завершено!».

Назавтра делегацію прийняв у Берліні начальник Генерального штабу генерал-полковник Гальдер. Виклавши загальну ситуацію, він заговорив про фінляндсько-німецьку взаємодію й пішов набагато далі, ніж генерал Йодль: німці сподівалися на участь Фінляндії в операції проти Ленінграда. Генерал-лейтенант Гайнрихс повторив, що він не має права обговорювати це питання, яке виходить за межі його компетенції. Фінляндія хоче зберегти свій нейтралітет, якщо російська агресія не змусить її відступити від цього курсу. Але і в такому разі Фінляндія, як Гайнрихс зазначав під час попереднього візиту в грудні 1940 року, утримається від наступу на Ленінград. Гальдер теж висловив побажання, щоб емісара, який поїде до Фінляндії, поінформували про те, яку позицію посядуть уряд і військове керівництво нашої країни щодо висловлених ним думок.

У військовому щоденнику німецької Ставки було виявлено такий запис від 1 червня 1941-го: «Підготовчі[39] перемовини з Генеральним штабом Фінляндії почато 25 травня 1941 року». Запланований приїзд емісара не відбувся з невідомої причини.

Те, що німецько-російські стосунки загострилися, підтверджувало збільшення кількості призовників у Німеччині, а також масштабне перевезення війська на схід. Утім керівництво нашими зовнішніми відносинами, як і дипломатичні кола загалом, гадали, що Москва поступиться німецьким вимогам і війна не на порозі. Посли СССР і у Фінляндії, і в інших країнах теж запевняли про готовість іти ледь не на будь-які поступки.

У другій половині травня міністерство закордонних справ Німеччини поцікавилося, які побажання матиме Фінляндія, щоб можна було взяти їх до уваги на перемовинах із совєтським урядом, які тоді відбувалися і, як сподівалися німці, мали мирно врегулювати напружене становище. Після появи відповіді, написаної 30 травня на нараді в президента республіки, міністр Ківімякі дістав такі вказівки: Фінляндія сподівається, що результатом перемовин стануть гарантії незалежності країни, а також постачання харчових продуктів й імпорту сировини. Крім того, ми сподівалися на врегулювання ситуації з кордоном. У такому разі СССР потенційно зберігав би у себе ті райони на Карельському перешийку, які можна вважати конче потрібними для безпеки Ленінграда, тимчасом як Фінляндія мала б відповідну компенсацію у Східній Карелії з урахуванням етнографічних та стратегічних аспектів.

Ці сподівання, звичайно, можна вважати дуже оптимістичними, але такі тези було тоді випрацьовано для розгляду фінляндського питання на перемовинах. У Фінляндії не існувало жодних ілюзій, наче Німеччина, торгуючись із Совєтським Союзом, важитиме власними інтересами, щоб дбати про фінські. 10 червня 1941 року посол Ківімякі доповів, що, як повідомило міністерство закордонних справ Німеччини, нашу позицію було сприйнято доброзичливо. Утім невдовзі нам довелося констатувати, що інформацію про перемовини висмоктано з пальця і все це просто містифікація.

Яким було становище Фінляндії на порозі прийдешнього німецько-російського конфлікту?

Простір для маневру був у нашій зовнішній політиці вкрай обмежений, якщо взагалі можна про нього казати. Уся наша політика й саме існування Фінляндії як суверенної держави залежали від стосунків з Німеччиною. Угода про транзит запобігла нападу росіян і до того часу відігравала свою роль. Тепер здавалося, що вона загрожуватиме нашому нейтралітету, якщо німецько-російський конфлікт інтересів загостриться до краю. Чи не можна анулювати цю угоду, щоб Фінляндія звільнилася від неї? Можливостей, очевидно, було так само мало, як і у випадку з угодою з росіянами.

Про денонсацію угоди з німцями можна було подумати, але вчинити так, не забезпечивши собі гарантій попередніми перемовинами і з німцями, і з росіянами, — це, з одного боку, кинути виклик Німеччині, а з другого — віддати свою долю в руки СССР. Розірвання угоди з німцями про транзит призвело б до конфлікту з Німеччиною і альянсу з СССР. Гітлерівська держава перебувала на вершині своєї моці, панувала над Європою, і навряд чи можна було подумати, що вона потерпить таку втрату престижу. Свіжим прикладом того, як саме реагує Німеччина, стала Югославія. Але навіть якщо відкинути крайнощі, Німеччина мала змогу перетяти наші комунікації, які проходили через Петсамо, і вже самою торговельною війною домогтися свого. Наскільки СССР забезпечив би потрібне для нас постачання, — це питання здавалося непевним, зате як легко використати нашу залежність від російського постачання як зброю проти нас — свіжі приклади цього ми мали. Припинення постачання, хоч з того, хоч з того боку, не залишило б нам жодних можливостей для вибору й неминуче спричинило б кризу, якою і росіяни, і німці поспішили б скористатися. Як урядові в часи голоду й безробіття керувати країною так, щоб вона не втратила незалежність?

Поставало ще одне питання: чи буде розумним для Фінляндії ризик піти на конфлікт з Німеччиною, якщо триває діалог між Німеччиною й СССР, що, як ми мали підстави припускати, стосується й Фінляндії?

Власне кажучи, постанова проблеми з початком війни була б такою самою, якби німецьке військо на півночі порушило нейтралітет Фінляндії, адже наодинці ми не спромоглися б чинити опір такій агресії і водночас захищати свою недоторканність на сході. Чи не слід фінляндському війську разом із Червоною армією стати проти Німеччини, яка, щоправда, 1939 року «продала» нас, утім майже рік була і вочевидь залишається єдиним нашим захистом від загрозливих експансіоністських зазіхань росіян? Такий розвиток подій лише призвів би до катастрофи.

Інакше кажучи, у виборі між Німеччиною й Совєтським Союзом нас було загнано в тісний кут. Я чудово пам’ятав слова Сталіна, сказані нашій перемовній делегації восени 1939 року: «Я добре розумію, що ви хочете залишатися нейтральними, але, запевняю, це неможливо. Великі держави цього просто не дозволять». Саме так, це ми вже побачили — Фінляндія більше не могла вільно правувати своєю долею. І це не єдина держава, з якою так сталося після порушення рівноваги в Європі.

Наші можливості залишатися поза прийдешнім конфліктом фактично дорівнювали нулю. Першою умовою такого дива було б те, що СССР не вдався б до нападу, навіть якби німці добувалися б через Лапландію до Мурманська, а другою — що Німеччина ні економічними, ні іншими способами не змусила б Фінляндію вибрати сторону.

Приблизно 10 червня 1941 року до Гельсінкі повторно приїхав полковник Бушенгаґен. Із заяв у Генеральному штабі з’ясувалося, що цього разу його завдання полягає, з одного боку, в тому, щоб обговорити практичні деталі, пов’язані з можливою взаємодією на півночі, якщо Фінляндія зазнає нападу СССР, а з другого — дістати гарантії того, що Фінляндія братиме участь у війні на боці Німеччини. Коли я ознайомив із цим президента республіки і він потвердив незмінність своєї позиції, я звелів переказати Бушенгаґену, що ми не можемо надати жодних гарантій участі Фінляндії у війні. Наша країна вирішила лишатися нейтральною, якщо не зазна́є агресії.

Зосередження російського війська свідчило про те, що є ризик раптового нападу, якщо ми не підвищимо свою обороно­здатність. Насамперед треба було подбати про зміцнення оборони на найбільш загрожених напрямах, а саме в південній Фінляндії поміж Фінською затокою і Саймаа, а також на півночі в районі, прилеглому до Салльської залізниці. По той бік кордону стояли щонайменше 17 російських піхотних дивізій і одна панцеротанкова, а також прикордонне військо. До того ж були й сили на Ганко — крім особового складу фортифікаційних споруд, залізниць і протиповітряної оборони, ще дві піхотні бригади, підсилені танками. Інакше кажучи, нам протистояло більше, ніж ті 16 дивізій, які Фінляндія була в змозі виставити після загальної мобілізації. Якщо брати до уваги й наявні в росіян танкові частини, а також зумовлену близькістю Ленінграда можливість швидко та непо­мітно підсилити угруповання в прибережних районах Фінсь­кої затоки, диспропорція ще більше увиразнювалася. За лічені дні СССР міг сконцентрувати між узбережжям і річкою Вуокса 7–8 дивізій, тобто вдвічі більше, ніж Фінляндія, якщо рахувати від дня мобілізації, спромоглася б виставити на цій ділянці за тиждень із чимось.

За такого становища не було іншої ради, як здійснити часткову мобілізацію. Перший наказ, який стосувався резервістів війська прикриття, вийшов 9 червня. Вони зайняли недобудовані оборонні позиції, хоча й слабкими силами.

13 червня совєтський уряд офіційно спростував усі чутки про війну, проте надходили надійні донесення, що по той бік нашого східного кордону широкомасштабно готуються до війни. А ще було виявлено активність на Фінській затоці й на Ганко. Це змусило нас мобілізувати всю польову армію. Відповідний наказ було дано 17 червня. Згідно з Аландською конвенцією 1921 року ми мали зайняти демілітаризований архіпелаг. Довелося евакуювати населення з великих прикордонних теренів, і 60 000 осіб було переселено в центральні частини країни. Військо дістало наказ уникати будь-яких дій, які могли б дати росіянам привід для провокації.

Ми мали лише один план воєнних дій, і він був суто оборонним: відповідно до нього концентрація війська цілковито ґрунтувалася на оборонних завданнях. Твердження, що Фінляндія готувала наступальну війну, не відповідає дійсності. Те, що перша наступальна операція на півночі від Ладозького озера розпочалася аж за три тижні після початку війни, а наступна, наслідком якої стало визволення Виборга й Карельського перешийка, ще за три тижні, зумовлювалося тим, що військо довелося перегруповувати для наступу.

Транзитний рух німців через Лапландію, який ще наприкінці весни становив лише кілька тисяч відпускників і хворих, останнім часом набував дедалі більших масштабів. Коли розпочалася мобілізація, рух транспорту перевантажив нашу рідку мережу комунікацій, що призвело до серйозних затримок. Аби впровадити порядок у цьому всьому, я домовився з німцями, щоб вони перейняли на себе постачання дислокованого на півночі Фінляндії ІІІ корпусу. Виклавши цю справу президентові республіки, я 15 червня наказав підпорядкувати корпус, щойно закінчиться його концентрація, німецькому командувачеві. Водночас я звелів командувачеві корпусу негайно зв’язатися зі мною, на той випадок, якщо йому всупереч нашій гадці надходитимуть оперативні накази німців.

Повідомлення, що Німеччина розпочне воєнні дії проти Совєтського Союзу, і то вже завтра, надійшло увечері 21 червня. Застережних заходів було вжито в останній момент.

Раннього ранку 22 червня 1941 року німці перетнули кордон СССР, й о 6:00 по радіо було передано відоме звернення Гітлера, у якому він зокрема заявив, що фінляндське й німецьке військо на узбережжі Північного Льодовитого океану стоїть пліч-о-пліч, боронячи фінляндську землю. Зважаючи на те, що Фінляндія не зобов’язувалася вступати у війну разом з німцями і неодноразово категорично наголошувала їм на цьому, Гітлер не мав жодного права робити таку однобічну заяву. Я не можу позбутися думки, що він це зробив з метою поставити Фінляндію перед фактом, і це спровокувало б напад росіян. Але з другого боку я певен, що в будь-якому разі його було не уникнути.

Уранці 22 червня росіяни почали низку атак, бомбардуючи й обстрілюючи суто фінські об’єкти. О 6:05 вони скинули бомби на фінські панцерники під Соттунґою, о 6:15 — на форт Альшер на архіпелагу Турку, а о 6:45 — на транспортні судна під Корппо. О 7:55 запрацювали російські батареї на Ганко. У Петсамо одне судно зазнало артилерійного обстрілу, і росіяни відкрили там вогонь на наш бік державного кордону.

Щоб роз’яснити позицію Фінляндії, міністерство закордонних справ розіслало того самого дня нашим представникам за кордоном — зокрема і в Москві та Берліні — циркулярну телеграму. У ній ішлося про те, що Фінляндія має намір залишатися нейтральною, але оборонятиметься в разі нападу СССР. Цю заяву було повторено два дні по тому в ще одному повідомленні для посольств. Позаяк Вільгельмштрасе на прес-конференції 24 червня оголосила, що з позицією Фінляндії не все зрозуміло, а тому її наразі вважають нейтральною стороною, нашу заяву взяли ad notam і в Німеччині. У британському парламенті міністр закордонних справ Іден заявив, що Англія вважає Фінляндію нейтральною і що, наскільки відомо, у фінсько-російських стосунках нічого не змінилося.

Унаслідок атак фінляндської території, які відбулися 22 червня, міністр закордонних справ подав ноту протесту. Однак посол СССР у Гельсінкі відмовився прийняти її і стверджував, що жодних бомбардувань не було — навпаки, фінські літаки зафіксовано над російською територією! 23 червня посла Фінляндії в Москві Гюннінена запросили до комісара закордонних справ Молотова. Той звинуватив фінів у тому, що вони відкрили вогонь по Ганко і літали над Ленінградом, де один з літаків було збито; утім, як він визнав, виявилося, що то німецький. Гюннінена закликали негайно з’ясувати, чи має намір Фінляндія лишатися нейтральною. Російська влада зробила так, щоб телеграму міністра до уряду було затримано аж на добу, а коли росіяни невдовзі по тому перервали телеграфний зв’язок, не існувало ніякої можливості доправити відповідь.

Отже, росіяни, як і на початку Зимової війни, перервали зв’язок і унеможливили мирну розв’язку. Звинувачення Молотова і цього разу не мали жодного підґрунтя. Мабуть, уже тут доречно наголосити, що категорична заборона літати над Ленінградом, яку я зробив нашим військово-повітряним силам, залишалася чинною всю війну 1941–1944 років.

Порушення кордону, бомбардування й артилерійний обстріл з Ганко були спорадичними явищами. Але 25 червня російська авіація здійснила масштабні налети на десять міст у південній і центральній Фінляндії, зокрема Гельсінкі й Турку, а також на кілька відкритих промислових центрів і населених пунктів. Інтенсивність цих налетів показує те, що того дня наше військо збило не менш як 26 бомбардувальників. Було втрачено чимало людських життів, не кажучи вже про матеріальну шкоду. На державному кордоні російські піхота й артилерія відкрили вогонь. Усі ці дії набули такого характеру, що їх уже не можна було трактувати як поодинокі операції з ініціативи нижчих командирів. До того ж майже всі спрямовувалися на суто фінські об’єкти і на ті частини країни, де не було німців, тож стало очевидним, що Совєтський Союз розпочав воєнні дії проти Фінляндії.

Уряд мав намір 25 червня оголосити в парламенті про свою ухвалу тримати нейтралітет Фінляндії. Виступ прем’єр-міністра був готовий 24 червня ввечері, але події наступного дня змусили переглянути це питання, і тепер не лишалося нічого іншого, як констатувати, що СССР почав планомірні воєнні дії. Доповідь, яку того самого вечора зробив прем’єр-міністр, мала наслідком одностайний вотум довіри урядові, коли й парламент зі свого боку констатував, що Фінляндію знову змушено вдатися до оборонної війни.

Військо дістало право відповідати на вогонь, але йому заборонили переходити кордон до 24:00 28 червня.

25 червня Ставку було переміщено до Міккелі. Утретє керівництво збройних сил дислокувалося в цьому ідилічному містечку.

Початок війни не став несподіванкою для будь-якого мислячого громадянина Фінляндії, і народ одностайно підтримував уряд і парламент. Кожен розумів, що нас вимусили до ще однієї боротьби до загину і що ми потребуємо всієї потенційної допомоги. Якби не Зимова війна і п’ятнадцятимісячна «холодна війна», постанова проблеми була б інакшою. Безперервний тиск і погрози, втручання в наші внутрішні справи й неодноразові приклади ненадійності росіян не могли не породити підозри щодо намірів СССР. Ще раніше фінляндський уряд усвідомив, що без підтримки з-за кордону неможливо забезпечити існування й суверенітет країни. Після Московського миру Фінляндія шукала підтримки в формі оборонного альянсу північноєвропейських держав, а згодом — оборонного союзу зі Швецією. Кожен з них став би запорукою нейтралітету країни, і створення обох зірвалося через протидію совєтського уряду. Було природно, що після того ми скористалися приступною нам підтримкою. Зв’язок Фінляндії з Німеччиною став заходом самозахисту.

Угода з Німеччиною про транзит не означала, що доведеться принципово відступити від ідеї північноєвропейського нейтралітету. Та й уряд постійно дбав про дотримання вимог, прописаних для держави, що не бере участі у війні, у міжнародних угодах. Після укладання угоди тривав наш діалог про альянс зі Швецією, яка ще раніше погодилася на німецький транзит. Ми хотіли лише замінити угоду про транзит на шведсько-фінський оборонний альянс.

Що стосується спорадичних військових контактів з Німеччиною в першій половині 1941 року, включно з візитом нашої військової делегації до Зальцбурга, то з нашого боку вони вирізнялися стриманістю, яка цілковито відповідала політиці уряду. Ці контакти відбувалися з ініціативи Німеччини, і ми використовували їх, щоб знати про становище у великій політиці. Вони не мали характеру перемовин[40].

Лише у випадку з другим візитом полковника Бушенгаґена до Гельсінкі в червні 1941 року, коли сторони обговорювали форми взаємодії на півночі Фінляндії в разі війни, можна казати про перемовини, і то вони тоді й аж до початку війни були гіпотетичними. У процесі цього діалогу, як це відбувалося й під час попередніх контактів, фінська сторона наголошувала, що країна вступить у війну лише за умови, що вона зазнає нападу росіян.

Затиснуті між двома великими державами, ми мусили робити поступки обом сторонам, бо наших сил не вистачало на підтримання твердого нейтралітету. Однак, вимагаючи транзитного руху до і з Ганко, саме СССР примусив Фінляндію зробити перший відступ від нейтралітету. Тож логічно було, що Молотов, розмовляючи 23 червня з фінським послом, ані словом не згадав ні нашої угоди з Німеччиною про транзит, ні присутність німецького війська в країні, а обмежився черговим звинуваченням Фінляндії в нападі, якого не було. Це Совєтський Союз вирішив втягнути Фінляндію у війну.