Спогади. Том 2

11. Вісім років наввипередки з бурею

Моє повернення до чинної військової служби. — Організація й завдання Ради оборони. — Боротьба за асигнування на оборону. — Перехід на територіальну систему. — Великополітичні аспекти. — Проти внутрішнього розколу. — Оновлення матеріально-технічної бази. — Візит до Англії. — Візит до Німеччини. — За північноєвропейську орієнтацію. — Похорон короля Ґеорґа V. — Відділ військової економіки. — Створення артилерійного заводу. — Олдершот. — Президентські вибори. — 70-річний ювілей. — Програма основних закупівель. — 20-річчя визвольної війни. — Совєтський Союз зондує ґрунт. — Питання Аландських островів. — Програма основних закупівель. — Поїздка до Центральної Європи. — Загрозливі передвістя. — Політичні діалоги. — Лист до президента республіки. — Фортифікаційна робота на перешийку. — Перемовини західних країн у Москві. — Доля балтійських країн. — Бойові маневри. — Московські перемовини. — Недооцінювання загрози війни. — Моє прохання про відставку. — Майнільські постріли. — Початок війни.

У 1931 році завершилася каденція президента Реландера, й очільником держави було обрано сенатора Свінгувуда, голову «самостійницького Сенату» часів визвольної війни. Уже 2 березня, на другий день після інавгурації, новообраний президент запросив мене до себе. Він висловив гадку, що з керуванням державою впорається, «але війну, — сказав він, — я не в змозі очолювати». Тож йому хотілося, щоб у разі війни я обійняв пост головнокомандувача, але щоб уже й тепер став на службу на чолі збройних сил.

Я був неготовий одразу дати відповідь. Я відчував вдячність президентові за довіру, і мене тішило, що він вважає цю справу дуже важливою та воліє обговорити її однією з перших. Утім я не хотів, щоб ішов з посади тодішній головнокомандувач, а тому відмовився очолити військо. Якщо президент, додав я, таки вирішить доручити мені верховне командування воєнного часу, самозрозуміло, що перед тим мені було б важливо підготуватися до цього складного завдання, ознайомившись із проблемами й потребами оборонного відомства країни. Я попросив часу на роздуми до наступного дня.

У домовлений час я знову повідомив президентові, що в жодному разі не хочу в мирний час ставати головнокомандувачем збройних сил, натомість можу себе уявити на посаді голови Ради оборони, щоб попрацювати там для підвищення нашої обороно­здатності й докладно вникнути у справи, пов’язані із захистом країни. Розмова скінчилася тим, що я в принципі висловив згоду обійняти посаду голови Ради оборони на час урядування президента Свінгувуда, а якщо буде потреба, стати й верховним головнокомандувачем у війні.

Було очевидно, що розвиток політичної ситуації в Європі віщує небезпеку і для Фінляндії. Закінчилося перше по світовій війні спокійне десятиліття, і 1930-ті роки від самого початку мали інакші ознаки. Совєтський Союз у межах першого п’ятирічного плану розпочав широкомасштабну механізацію й моторизацію армії; швидко розвивалась і його авіація. У німецькому націонал-соціалістичному русі було помітно такі тенденції, що невдовзі він міг набути й зовнішньополітичного виміру. Франція почала будувати лінію Мажино, й існувала небезпека, що вона поглине мільярди, потрібні для утримання боєздатної армії. Англія, зрівноважний чинник Європи, ослабла з військового погляду — загальну військову повинність було скасовано, й зосталася лишень наймана армія. Імперія занехаяла військово-повітряні сили, і навіть флот не отримав асигнувань, що їх вимагало адміралтійство. Колективна безпека, перспективу якої окреслила Ліга Націй, з непереборною силою приваблювала більшість країн. Швеція й Норвегія зменшили своє озброєння, а Данія роззброювалася цілковито.

Фінляндія й собі скоротила термін військової служби, й уряди, а також парламентська більшість послідовно опиралися асигнуванню потрібних коштів на оборону. Комуністичну партію було розпущено, що стало наслідком реакції на її тяжіння до зради батьківщини, реакції, яка спричинилася до народного повстання — Лапуаського руху. Але серед соціал-демократів, які після виборів 1930 року стали найбільшою партією в парламенті, оборонний нігілізм усе ще мав відданих прихильників. Більшість у парламенті належала буржуазним партіям, але Аграрна спілка, друга завбільшки фракція, у питаннях асигнувань часто солідаризувалася із соціал-демократами.

Хоч від 1919 року я багато часу перебував за кордоном, та не втратив контакту зі збройними силами, а надто із шуцкорівською організацією. Я більш-менш орієнтувався в тому, якого поступу досягло фінляндське військо станом на 1931 рік і які вади йому притаманні.

Великий поступ відбувся у вишколі. Це стосувалося насамперед артилерії з її надзвичайно високим рівнем вишколу завдяки здібності й зусиллям інспектора артилерії генерал-лейтенанта Ненонена. Зросла однорідність офіцерського корпусу, і від 1924 ро­ку Військова академія випускала потрібну кількість команди­рів та штаб-офіцерів. Натомість ситуація зі зброєю й амуніцією була гіршою. Армія фактично мала на озброєнні лише те, що зосталося із часів визвольної війни, а та зброя, звичайно, вже застаріла й зужилася. Зовсім не було сучасної техніки, зокрема протитанкової й зенітної. Усе, що мало військо з панцеротанкової зброї, — це кількадесят танків «Рено», придбаних 1919 року, коли я ще був регентом, на мою вимогу й відомих ще із часів світової війни. Не в набагато кращому становищі перебувала й авіація. Особливо виразно постала скрута з мобілізаційними запасами, яких аж ніяк не вистачало на формування озброєної польової армії. Від 1927 року всі великі бойові навчання було з міркувань економії скасовано. Асигнувань на оборону сяк-так вистачило на створення й утримання збройних сил, яких кількісно бракувало для захисту держави, однак зброя і амуніція лишилися цілковито поза увагою.

За кілька років до того парламент ухвалив суднобудівну програму, що містила два панцерники берегової оборони, п’ять підводних човнів і невелику кількість торпедних катерів, і це відбулося насамперед завдяки активній пропаганді недержавної організації — названої згодом Спілкою фінляндського флоту, — яка обстоювала інтереси морської оборони країни. Реалізація цієї програми мала завершитися 1932 року, але вона не передбачала повного озброювання суден. З огляду на те, що суднобудівна програма поглинула кошти, набагато потрібніші для подолання нестачі найелементарнішого в армії та авіації, можна лише пожалкувати, що потяг до розвивання морської оборони не пішов на користь іншим родам війська. Керівництво збройних сил не змогло скерувати цей ентузіазм у потрібному напрямі.

Берегова артилерія більш-менш ефективно захищала столицю країни і ще деякі сектори, проте інші надзвичайно важливі прибережні й острівні ділянки лишалися без прикриття. До останніх належали Аланди, оборона яких була складною проблемою.

Шуцкорівська організація постійно розросталася й охоплювала нові сфери діяльності, однак дотації на неї не зростали відповідною мірою. Взаємодія між армією й цією добровільною організацією була недосить тісною. Що технічні засоби, що вишкіл дуже різнилися, і давалася взнаки відсутність єдиного керівництва.

Держава створила кілька військово-промислових підприємств, але їхня продукція не задовольняла потреб навіть мирного часу в зброї та боєприпасах. План мобілізації промисловості перебував на обговоренні від 1929 року, часу заснування Ради з економічних питань оборони, але жодних практичних заходів не було вжито.

Що стосується мобілізації й концентрації армії, у цьому ми дуже відставали від нашого великого сусіда. У разі агресії наше військо мусило дістатися до інвазійної брами Карельського перешийка раніше від імовірного нападника. Однак він мав на віддалі одного денного маршу від кордону залогу великого міста, а також чималі технічні й матеріальні ресурси, а в Ленінграді та його околицях міг сформувати стільки само дивізій, скільки ми в усій країні. За розрахунками, на мобілізацію й концентрацію фінляндської польової армії знадобилося б близько двох тижнів, натомість Червоній армії було до снаги за лічені дні дійти до перешийка й заскочити переважальними силами наше військо прикриття.

Через такі обставини владі Фінляндії було потенційно складно вибрати слушний момент для мобілізації. Запізнення чи вагання могло б означати загибель. Мобілізація ґрунтувалася на кадровій системі: військові частини мирного часу становили кадрову армію, яка подвоювала кількісний склад, поповнюючись резервістами. За такої системи неможливо було ні тримати достатню кількість війська на перешийку, ні швидко підсилити його. Щоправда, трохи поліпшити вразливе становище війська прикриття могли фортифікаційні споруди, але нечисленні вогневі точки, збудовані попереднього десятиріччя, уже застаріли.

Такою була загальна картина стану, у якому перебували фінляндські збройні сили на той момент, коли мені запропонували очолити Раду оборони й, отже, взяти відповідальність за обороноздатність країни. Я добре усвідомлював, що на цій посаді переді мною постануть великі та складні завдання.

Передовсім я мав зробити так, щоб парламент краще розумівся в оборонних питаннях, а також здійснити все можливе, аби усунути хиби в оснащенні армії, призначеної для мирного і для воєнного часу. А ще мусив обстоювати і квапити переведення збройних сил на територіальну основу — так звану територіальну систему, — яку в принципі було вже схвалено, але втілення якої, як я бачив, натрапляло на труднощі. До того ж надзвичайно важливе й нагальне завдання полягало у фортифікації Карельського перешийка.

Слабке розуміння зокрема лівими й центристськими партіями того, що таке оборона країни й яке її значення, було зумовлене насамперед нерозвинутістю зовнішньополітичного мислення — природний наслідок відсутності у Фінляндії і традицій, і грамотних кадрів у цій царині. Перехід до незалежності відбувся для нашої країни, завдяки її понад сторічній автономії, без серйозних внутрішньо-організаційних негараздів і конституційних пертурбацій, проте в питанні розбудови державних збройних сил і зовнішньої політики нам довелося починати з нуля.

У 1920-х Фінляндія фактично не мала зовнішньої політики. Швеція під час визвольної війни холодно відкинула наші спроби започаткувати політичну співпрацю з нею, а аландське питання, яке тоді розмежовувало наші країни, роками заважало налагодженню фінляндсько-шведських зв’язків. Ставлення офіційної Швеції до їдеї оборонно-політичної взаємодії й військової спів­праці — доконечна потреба яких стала аксіомою у військових колах ще від 1918 року — було й лишилося категорично негативним. Найкращим свідченням цього є миттєва реакція на те, як міністр закордонних справ Гедершерна наважився 1923 року в одній із застільних промов висловити особисту симпатію до оборонного союзу з Фінляндією — за добу посаду міністра закордонних справ обіймала вже інша людина!

Втручання Німеччини у фінляндську визвольну війну, як я й передбачав, стало тягарем для нашої зовнішньої політики. Всупереч сподіванням великої частини народу, виявилося, що Німеччина — це аж ніяк не підпора. У квітні 1922 року Німецька республіка розпочала співпрацю із Совєтським Союзом на базі Рапалльської угоди, яку згодом було доповнено німецько-російським пактом про ненапад, коли 1926 року Німеччина вступила до Ліги Націй. Так Німеччина дістала змогу не зважати ні на санкційний параграф статуту Ліги, ні на Аландську конвенцію, до підписантів якої вона належала.

Для Фінляндії вже це було тривожним фактом, який підточував колективну безпеку. А ще більше її значення маліло внаслідок загального роззброювання, розпочатого одночасно з тим, як Совєтський Союз — ініціатор регламентування військового озброєння на Ґенуезькій конференції 1922 року — нарощував військовий потенціал. Ще в 1920-х було цілком зрозуміло, що безпека під егідою Ліги Націй — це фікція. Хоч Фінляндія не зовсім перейнялася ідеєю колективної безпеки в системі Ліги, ця ідея вочевидь відігравала велику роль у тому, як парламентська більшість оцінювала питання оборони держави. Відчувалося, що в цьому важко буде домогтися якихось змін. А проте існування країни як суверенної держави залежало від того, чи усвідомить фінляндський народ, що раціонально зорганізовані збройні сили є найпершою умовою самостійної зовнішньої політики, спрямованої насамперед на захист власних інтересів країни. Я міг лишень сподіватися, що розбудова соціального життя й зусилля, спрямовані на зцілення ран 1918 року, полегшать мені завдання і викличуть довіру в лівих партіях. Гадаю, що це мені певною мірою і вдалося, але, на жаль, занадто пізно.

Рада оборони, чи радше її зародок, на папері вже існувала. Цей орган було створено указом від 22 квітня 1924 року, і найточніше його можна описати як комітет, у якого президент мав змогу попросити експертних висновків. Ця рада не мала права виявляти власну ініціативу й збиратися, коли хотіла, не мала вона і жодної відповідальності. Головою ради був міністр оборони, а членами її автоматично ставали командувач збройних сил, начальник Генерального штабу, головнокомандувач шуцкору, а також два члени, яких президент призначав на рік. Указ геть обминав питання про верховного головнокомандувача на час війни, про його місце перебування й функції в мирний час.

Після того як я погодився очолити Раду оборони, цей орган треба було щонайперше реорганізувати — можна сказати, створити наново — і зробити це ще до мого офіційного призначення, адже дотепер обов’язки голови автоматично виконував міністр оборони. Нову Раду оборони президент створив 11 березня 1931 року указом, приписи якого щодо складу, функції і повноважень Ради були далекими від ідеалу, та все ж містили очевидні покращення. Ця Рада оборони складалася, крім головнокомандувача збройних сил та начальників Генерального штабу й шуцкору — автоматичних її членів — ще з двох генералів, що їх призначав на три роки президент. Отже, склад став суто військовим. Обрання голови Ради належало до функцій президента, який призначав його з-поміж її членів. Важливо й те, що відповідно до нового указу засідання Ради скликав її голова, а не президент. Утім найбільше важило те, що то вже був не лише дорадчий орган, який на прохання давав експертні висновки. Тепер він мав право, та й обов’язок, подавати пропозиції, спрямовані на підвищення обороноздатності.

10 червня 1931 року президент призначив мене — формально на трирічний термін — головою цієї оновленої Ради оборони. Він волів наразі повідомити лише найвище військове керівництво, що відповідно до цього призначення, у разі війни я обійму пост головнокомандувача. Уже того самого дня я скликав членів Ради оборони на перше засідання. Присутніми на ньому були генерал-лейтенант Сигво, генерал-майори Мальмберґ і Еш — усі троє в статусі автоматичних членів, — а також мій начальник етапу часів визвольної війни, відомий промисловець, генерал-майор Вальден, який разом із головою Ради належав до тих членів, яких призначав президент.

Попри недосконалість нового указу, я вважав, що ми можемо братися до роботи на його основі. Утім незабаром з’ясувалося, що повноваження, надані Раді оборони, потребують уточнення. Хоч Рада не мала виконавчої влади, то був відповідальний орган, який мусив тісно співпрацювати що з іншими ланками оборонного відомства, що з органами, які належали до різних офіційних і приватних сфер діяльності. Тому інтереси обороноздатності конче потребували того, щоб не лише керівництво збройних сил, а й ширші кола знали про рішення президента призначити голову Ради оборони верховним головнокомандувачем воєнного часу.

В офіційному листі, текст якого Рада оборони ухвалила 13 жовт­ня 1931 року, її члени довели цю позицію до відома президента республіки, який дав відповідні вказівки прем’єр-міністру й мініст­ру оборони. Утім стосунки між головою Ради оборони й головнокомандувачем збройних сил було остаточно регламентовано аж 25 серпня 1933 року, коли президент дав тодішньому головнокомандувачу, генерал-майорові Естерману персональне й таємне розпорядження:

Однак організаційних заходів, зумовлених цим розпорядженням, було вжито аж 1938 року, коли в голови Ради оборони після чималих зусиль з’явився власний штаб, що складався з розвідувального й оперативного відділів Генерального штабу.

Робота тривала на підставі указу 1931 року, доки президент республіки видав 1 квітня 1938 року новий документ, який неабияк поліпшив становище. У ньому було прописано, що голову Ради обирають безпосередньо, а не з-поміж її членів. Крім очільника й автоматичних членів, тепер Рада мала у складі ще трьох генералів, що їх призначав президент за поданням міністра оборони, який перед тим мусив узгодити це питання з головою Ради.

Цим новим указом членами Ради оборони було призначено генерал-лейтенанта Егквіста, а також генерал-майорів Вальдена й Вальве. У новому складі Рада вперше зібралася 5 травня 1938 року. Тоді було ухвалено, що надалі вона засідатиме регулярно першого й третього вівторка кожного місяця.

Після цієї конспективної розповіді про моє становище на посаді голови Ради оборони, а також про трансформації, яких зазнало це моє знаряддя праці впродовж тих вісьмох років, коли ми бігли наввипередки з дедалі ближчою бурею, я хочу в контексті загального розвитку подій дати огляд власних тогочасних намагань і, на мій погляд, вельми незадовільних їх підсумків.

Якщо повертатися до першого засідання Ради оборони, що відбулося 10 червня 1931 року, діяльність було розпочато обговоренням капітальних витрат на оновлення матеріально-технічної бази оборонного відомства, закладених у проекті державного бюджету на 1932 рік. Природно, що згодом питання, пов’язані з бюджетом, стали істотною частиною дискусій у Раді оборони. За кілька тижнів до того запрацював призначений урядом «комітет у справах ощадності», який виробив загальні настанови щодо розгляду питань, пов’язаних з бюджетом. Тепер Рада оборони мала своєю чергою визначитися з позицією стосовно статей витрат у проекті бюджету, які містилися в програмі закупівель для збройних сил.

Парламент, обговорюючи 1930 року державний бюджет на 1931-й, ухвалив принципове рішення про так звану екстрену програму, спрямовану на закупівлю найпотрібнішого нового обладнання для армії та флоту, а також на підсилення авіації. У цю програму — сама назва якої свідчить про її характер — було закладено 700 мільйонів марок асигнувань, розподілених на шість років. На 1931-й припадало 75 мільйонів із загальної суми, а починаючи від 1932 року, коли, за розрахунками, мало завершитися виконання суднобудівної програми, по 125 мільйонів на кожен з наступних п’ять років. Комітет у справах ощадності, посилаючись на економічну скруту, запропонував зменшити асигнування на 1932 рік, призначені для оновлення матеріально-технічної бази, до 75 мільйонів марок.

Щоб дати уявлення про найочевиднішу нестачу, далі треба трохи детальніше розповісти про те, як саме військове керівництво задумало використати оті 125 мільйонів, асигнованих на 1932 рік. За планом розподілу загальної суми асигнувань 66 мільйонів ішло армії, 29 мільйонів — військово-морським силам і 30 мільйонів — авіації.

З 66 мільйонів марок, призначених для задоволення найнагальніших потреб армії, одну з найбільших статей — 10 мільйонів — треба було використати на підсилення зенітної артилерії, потреба якої, за оцінками, становила 20 батарей, тобто загалом 80 гармат. В екстреній програмі, яка виходила з наймінімальніших вимог, кількість зенітних гармат зменшилася до 34. На той час було лише 16 гармат, а зазначених 10 мільйонів марок вистачало не більш як на 8 гармат із боєприпасами.

Кепські справи були й зі зброєю для піхоти. Відповідно до штату воєнного часу потреба у гвинтівках становила 259 000, але ця кількість у екстреній програмі зменшилася до 185 000. Утім для бойових одиниць існувало не більш як 167 000 гвинтівок, отож усе ще бракувало 18 000. Завдяки 5 мільйонам марок, запропонованим на лагодження гвинтівок, можна було додатково отримати ще близько 10 000, зібравши їх зі старих деталей. Тобто польова армія не мала навіть достатньо основної зброї. Брак набоїв, за задумом, можна було подолати асигнуванням 10 мільйонів марок, які забезпечували двомісячні потреби воєнного часу.

За розрахунками, потреба в ручних кулеметах становила 4096, а в екстреній програмі ця кількість зменшилася до 3176. Після того як 1931 року завершилася закупівля, армія отримала понад 1000 нових ручних кулеметів. Пропозиція асигнувати на це 15 міль­йонів марок означала додаткову 1000 кулеметів, після чого нестача відповідно до екстреної програми все ще сягала 1176.

Крім того, треба було придбати 50 зенітних кулеметів — армія взагалі не мала їх на озброєнні. Інші статті асигнувань на армію стосувалися протихімічного захисту, а також поповнення найпотрібніших елементів майна зв’язку, саперного й медичного інвентарю. Незважаючи на велику нестачу в польовій артилерії, цього разу довелося цілковито оминути її увагою.

З 29 мільйонів марок, запропонованих для військово-морських сил, 10 мільйонів призначалося на придбання гармат і боєприпасів на панцерники берегової охорони. Як не дивно, ці статті не увійшли до суднобудівної програми. А що в ній не було зазначено й тралерів, ми мусили запропонувати кошти на будівництво двох таких суден, а також двох мінних заслонників. А ще існувала потреба підсилити берегову охорону Гельсінкі й Порккали чотирма 305-мм гарматами. Решта асигнувань на морську оборону мала піти на найелементарніші потреби берегової охорони в протиповітряному й протихімічному інвентарі.

Зі скромних 30 мільйонів марок, відданих військово-повіт­ряним силам, приблизно половина призначалася на придбання літаків. Доконечна потреба становила 272 літаки. У нас було 47 більш-менш придатних машин, і за 1931 рік ця кількість мала збільшитися на вже замовлені 30 літаків. На запропоновані приблизно 15 мільйонів марок можна було придбати близько 25 машин різних типів. Отже, загальна кількість літаків, враховуючи й заплановану на 1932 рік закупівлю, мала зрости до 102, тож відповідно до кризової програми нестача становила 170 машин. А що замовлені літаки треба було й озброїти, ми запропонували придбати на 5 мільйонів марок авіаційні кулемети, а крім того, закупити 4,5 мільйона набоїв, що відповідало витраті на три місяці війни. А ще запропонували деякі додаткові асигнування на придбання авіабомб і парашутів, радіоапаратури тощо. Крім того, з’ясувалося, що конче треба 7 мільйонів марок на будівництво летовищ.

Окремо треба згадати гостру нестачу боєприпасів до гвинтівок. Продуктивність державного набійного заводу була геть недостатньою, а тому Рада оборони бачила потребу клопотатися про 28 мільйонів марок додаткових асигнувань на збільшення продукції. За розрахунками, витрата набоїв у воєнний час сягала 37 592 000 штук на місяць — це за мінімальною оцінкою. На той час уся продуктивність набійного заводу становила 22 мільйони штук на рік. За розрахунками, проханих 28 мільйонів марок асигнувань мало вистачити на збільшення продукції приблизно до 7,5 мільйона штук на місяць. Наявність гвинтівкових набоїв становила основу всієї оборони, тож Рада окремо наголошувала на цьому компоненті, водночас зазначаючи, що цю статтю треба цілком відділити від інших закупівель, щоб вона не припадала на ту загальну суму 125 мільйонів марок.

Коли це питання було розглянуто в Раді оборони, я вирішив особисто зв’язатися з «комітетом у справах ощадності», щоб не згаяти жодної нагоди запобігти зменшенню цих важливих асигнувань.

Комітет складався із сенатора Паасиківі, директора банку Рюті й виконавчого директора Таннера. Із цих добродіїв я добре знав Паасиківі ще від 1918 року, а тому почав з візиту до нього. Він дружньо мене прийняв у своїй гарній домівці, але, як давній банкір, волів перекинути частину зазначених асигнувань на інші рахунки, а Рада оборони мала наразі вдовольнитися меншою сумою. Утім по тривалій дискусії мені вдалося переконати сенатора, і він визнав, що треба збільшити видатки на оборону. Наша розмова скінчилася тим, що Паасиківі пообіцяв зі свого боку зробити все можливе для порятунку тих 125 мільйонів.

Далі я вирушив на зустріч з директором Фінляндського Банку Ристо Рюті. Ми зналися лише поверхово. Рюті був відомою постаттю в Прогресивній партії, лідер якої, професор Столберґ, перший президент республіки, мав геть відмінну від моєї позицію щодо питань оборони. Пам’ятаючи про це і зважаючи на роль, яку відіграє в нашій країні партійна політика, я не сподівався, що Рюті особливо зацікавиться зміцненням оборони держави. Утім я виклав йому свою позицію і побачив, що він уважно слухає мене, нічого не заперечуючи й не просячи додаткових роз’яснень. Коли я вичерпав запас аргументів і підвівся, щоб попрощатися, господар провів мене до дверей, але перед тим як зачинити їх за мною, мовив: «Та який сенс асигнувати збройним силам такі великі кошти, коли війни все одно не буде?».

Я відповів, що коли розбудовувати збройні сили на цьому його переконанні, потреби в таких видатках і справді не було б. Я не встрявав у подальшу дискусію і пішов.

Виконавчого директора Таннера, лідера соціал-демократичної партії, я не знав. Під час визвольної війни кооперативне підприємство «Еланто», яким він керував, зі своїми складами стало кістяком постачання в бунтівників, а від 1919 року Таннер був непохитно проти асигнувань на оборону. Я мав підстави гадати, що він не прислухається до моєї позиції, а тому вирішив не йти до нього. Якби тоді я знав цього вольового чоловіка так само, як пізніше, після особистої зустрічі, то напевно зробив би спробу, хай би й годі було сподіватися на успіх.

Упродовж літа в Раді оборони відбувалося й обговорення бюджету оборонного відомства на 1932 рік. Комітет у справах ощадності позбиткувався і з нього, а фінансовий комітет Державної ради пішов іще далі у вимогах зменшити асигнування.

З одного боку, Рада оборони не мала нічого проти скорочення видатків, зумовленого загальним зниженням рівня цін. Але з другого — не могла схвалити запропоноване мінусування, яке всупереч програмі закупівель шкодило обороноздатності. Скажімо, з’явилася пропозиція зменшити удвічі асигнування на зарплату для екіпажу, найнятого на панцерник берегової охорони «Вяйнямейнен», а також викреслити зі списку кошти, призначені для екіпажу «Ільмаринена». Його, за розрахунками, мали спустити на воду 1932 року, з надією, що на це судно можна набрати екіпаж зі штату інших підрозділів берегової флотилії. Тут проігнорували те, що треба заздалегідь розпочати вишкіл, щоб у свій час мати на «Ільмаринені» боєздатний екіпаж. Береговій флотилії вже довелося відрядити на «Вяйнямейнен» і на навчальний корабель «Суомен Йоутсен»[1] стільки офіцерства й унтерофіцерства, що нічого іншого не лишалося, як законсервувати мінну й торпедну флотилії. Такі самі дії з «Ільмариненом» означали те, що треба припинити вимірювання морських глибин. Це могло мати фатальні наслідки, адже важкі для навігації прибережні води були настільки не виміряними, а їх мапи — до того недосконалими, що придбані з великими зусиллями флотські одиниці наражалися б на серйозний ризик. Ситуація стала б особливо неприйнятною, адже російські військово-морські сили знали наші води ліпше, ніж ми самі.

Така сама непослідовність оприявнилася в питанні коштів на військово-повітряні сили. Парламент заклав у торішньому бюджеті придбання зазначених мною раніше 30 літаків. Запропоноване тепер зменшення видатків означало, що не на всю нову техніку буде змога набрати екіпаж. Було підтримано пропозицію використати асигнування, призначені для оновлення матеріально-технічної бази, на створення двох нових ескадрилій — по одній на острові Сантагаміна й на Карельському перешийку. Водночас лунала вимога, щоб штату однієї з них вистачило на обидві.

Такою самою послідовною в низці непослідовностей стала пропозиція скоротити на один мільйон видатки на авіаційне пальне й мастило. Мотивували це тим, що з міркувань економії треба зменшити кількість літних годин. Якщо брати до уваги збільшення авіапарку і штатного складу, це було те саме, що знизити рівень вишколу і збільшити кількість авіатрощ, унаслідок чого техніка зазнавала пошкоджень на куди більшу суму, ніж вдалося зекономити. Я наголошував на тому, що зменшення асигнувань фатально позначиться на стані авіації, і то саме тоді, коли в решті світу військово-повітряні сили набувають дедалі більшої ваги. У цьому ми не могли собі дозволити відставати. Навіщо закуповувати дорогу техніку й водночас не забезпечувати достатнього озброєння й штату!

А що було з доглядом за технікою та її утриманням? Як виявилося, ще торішні видатки були геть недостатніми й непропорційно малими порівняно з вартістю матеріальних засобів. Попри недешеве оновлення матеріально-технічної бази, зокрема купівлю ламкої зенітної артилерії й боєприпасів, з’явилася пропозиція зменшити на півмільйона марок асигнування на догляд і утримання на 1932 рік. Якщо брати самі склади, уряд хотів зменшити асигнування аж на 8 мільйонів марок, попри великі збитки, які вже виникли через погані можливості для зберігання. То було погане господарювання держави — приватному підприємству ніколи не варто так робити.

Запропоноване мінусування коштів на вишкіл також означало, що не вдасться провести бойові маневри, заплановані на наступне літо, і знову зменшиться тривалість навчальної стрільби — що в піхоті, що в артилерії.

І взагалі, скрізь було запропоновано набагато зменшити видатки. Досить навести яскравий приклад: у статті утримання фортифікаційних споруд, на яке мало піти лише 550 000 марок, уряд хотів заощадити 150 000 марок, хоч, як фактично з’ясувалося, навіть запропонована сума надто мала й не перебуває в розумному співвідношенні з величезною вартістю самих лиш берегових фортів.

Рада оборони була не проти вимог економити бюджетні кошти, але щоб це відбувалося раціонально. Тому вона заявила про готовість пристати на те, що військовики з 15-місячним терміном служби матимуть три місяці відпустки, а призов 2000 військовозобов’язаних відбудеться на рік пізніше. Так з’являлася змога заощадити близько 24 мільйонів марок. Утім Рада висловила побажання, щоб ця сума пішла на подолання нестачі матеріальних засобів у збройних силах.

Після остаточного розгляду державного бюджету на 1932 рік — крім власне його дохідної та видаткової частин, ще й додаткової (капіталовкладення) — з’ясувалося, що завдяки зусиллям Ради оборони зниження асигнувань на оборону обмежилося 62 мільйонами марок, тобто близько 10 %. Зменшили насамперед суми на закупівлю матеріальних засобів. Вони знизилися зі 158 мільйонів марок до 109 мільйонів — найменші кошти на оновлення матеріально-технічної бази, починаючи від 1924 року. Мабуть, найтривожнішим стало те, що відклали на невизначене майбутнє інвестування у збільшення продукції набійного заводу. Дуже прикро й те, що не знайшла підтримки ідея асигнування додаткових коштів, 1,25 мільйона марок, шуцкорам. Тому вони не могли придбати амуніцію і зброю багатьом тим, хто хотів служити в їхніх лавах, але не мав на це коштів.

У державному бюджеті на 1932 рік через економічну кризу поменшали суми асигнувань для всіх міністерств, загалом на 256 міль­йонів марок, з яких на оборонне відомство припало 24 %. Ці цифри були непропорційно великими, зважаючи на те, що асигнування на оборону становили лише 19 % всього бюджету, а ще тому, що це відомство лише нещодавно стало частиною державного апарату і щойно починало розвиватися. До того ж не закінчилися його основні закупівлі. Потреби відомства, безумовно, треба було б оцінити на інших засадах. Ми могли обійтися без низки того, що містилося в програмах інших міністерств, але не могли економити на готовості до війни. На ці аспекти мені часто впродовж наступних восьми років доводилося звертати увагу уряду й парламенту.

Через недостатність асигнувань 1931 року довелося обмежитися лише невеликим бойовим навчанням. Це завдало великої шкоди, для повного усвідомлення якої треба бути фахівцем. Нічим іншим, крім широкомасштабних маневрів, неможливо дати військові попереднє уявлення про різноманітні вимоги війни, і ніщо інше не може краще згуртувати командний і рядовий склад. Крім того, вони вносять часто в одноманітну службу бажаний свіжий струмінь, і у військовиків лишаються після них тривкі й багаті спогади. Для взаємодії між різними родами війська, а також для навчання штабної служби великі маневри мають неоціненне значення — витрачені на них кошти ніколи не є змарнованими.

На маневрах 1931 року я з радістю зауважив, що й офіцерство, й унтерофіцерство пройняті ентузіазмом, рішучістю та енергійністю. Рядовий склад справив добре враження. Утім нестача засобів зв’язку давалася взнаки й неабияк ускладнювала проведення маневрів. До того ж забракло коштів на орендування коней, тому в нас був там мінімум артилерії та обозів. Унаслідок цього втратилася важлива незлагодженість, яка виникає під час маневрів за участю повного складу батарей і постачальних колон.

Ознайомившись і з оперативними планами, і з плануванням мобілізації й концентрації війська, я в серпні 1931 року здійснив ґрунтовну розвідку Карельського перешийка. Ця частина країни була для мене відомою, але відтоді стала ще знайомішою і любішою. Я дедалі більше зачаровувався її розмаїтими краєвидами й чудовими людьми, які з покоління в покоління зазнавали бур зі сходу, не втрачаючи веселої вдачі й незламної волі до оборони свого краю. У діяльності шуцкорів і лотт[2] Карельський перешийок ставав взірцем.

Карельський перешийок був замко́м Фінляндії — нашими Термопілами: він утворював тісну браму між Фінською затокою й Ладозьким озером, де найвужча ділянка мала завширшки лишень 70 кілометрів. Я побачив місцевість, сприятливу для оборони, адже озера й болота ділили перешийок на тіснини, що їх було порівняно легко захищати. Моренно-гравійний ґрунт добре надавався до спорудження польових фортифікацій, але гірше — до постійних, адже бракувало кристалічного фундаменту. Малогорбиста місцевість була, на жаль, приступною танкам. Утім стрижневе питання полягало, як завжди, у тому, чи зможуть головні сили польової армії вчасно дістатися цієї інвазійної брами. Через слабкість війська прикриття і примітивність лінії оборони, а також повільну мобілізацію і концентрацію, проблема в тодішніх умовах здавалася нерозв’язною. Домогтися зміни в цих моментах було одним з найважливіших і найнагальніших завдань, спрямованих на підвищення обороноздатності Фінляндії.

На початку 1920-х було збудовано кістяк головної лінії оборони: кількадесят кулеметних гнізд і гарматних позицій, які я тепер проінспектував. Розташування перших часто-густо здавалося не дуже вдалим, а їхня конструкція — непридатною. Догляд за ними було занедбано, тому більшість фортифікацій звутліло, як і нечисленні дротяні загороди. Ці оборонні споруди, звичайно, не становили якоїсь цілісної системи.

Повернувшись до Гельсінкі, я виклав результати своїх спостережень міністрові оборони Оксалі й зумів переконати його в тому, що треба щось робити для фортифікування перешийка. У дискусіях ми зійшлися на тому, що найпридатніший спосіб — це домогтися використання частини асигнувань, наданих парламентом на боротьбу з безробіттям (єдині приступні кошти), для фортифікаційної роботи на перешийку. Рада оборони подала пропозицію, у якій поділила цю роботу на три категорії. Виконання її мало за нагальністю відбуватися в такій черзі: оборонні споруди, летовища й будівництво доріг. Хоча врешті було асигновано лише частину попроханих коштів, завдяки ним з’явилася змога побудувати деякі укріплення, що стало скромним початком нового етапу фортифікування Карельського перешийка. Так найближча до Фінської затоки частина лінії оборони набула трохи виразніших обрисів.

Уже на перших засіданнях на початку літа 1931 року Рада оборони порушила питання планованої реорганізації оборонного відомства, і згодом дискусії щодо цього точилися на різних заходах і з багатьох приводів.

Попри часткові реформи, армійська організація, створена після визвольної війни, не відповідала своїй функції. На її основі годі було здійснити ні мобілізацію, ні концентрацію з надійністю й швидкістю, потрібними для ефективної оборони. Мобілізація польової армії ґрунтувалася на описаній раніше кадровій системі, яка мала чимало мінусів. По-перше, проведення мобілізації зосереджувалося в нечисленних гарнізонах — чудових об’єктах для повітряних нападів, адже там перебувало б повно-повнісінько прибулих резервістів, реквізованих коней, транспорту й інших матеріальних засобів. По-друге, мобілізаційні перевози забирали багато часу внаслідок не дуже зручної дислокації частин у мирний час. Своєю чергою, це зумовлювалося тим, що через нестачу коштів оборонне відомство не будувало нові казарми. Мабуть, найтривожнішим було те, що на прикриття мобілізації й концентрації командування могло відрядити лише невелику частину армії мирного часу. У ті два тижні, які, за розрахунками, пішли б на ці процеси, слабке військо прикриття мало заблокувати Карельський перешийок, і це завдання напевно стало б для нього надсильним.

Ці серйозні вади можна було усунути, поставивши мобілізацію на територіальну основу з використанням шуцкорівської організації, яка охоплювала цілу державу, — так з’являлася змога відрядити на прикриття фактично всю армію мирного часу. Територіальна система уможливлювала створення набагато більшої польової армії й забирала менше часу, ніж кадрова система. Замість поповнюватися закликаними до зброї резервовими призовниками, дивізії могли, віддавши частину командного складу територіальній організації, негайно рушити до кордону бригадами зі штатом воєнного часу. За новою системою з’являлася змога використовувати державні ресурси швидше й доцільніше. Важливо й те, що система уможливлювала часткову мобілізацію, адже більшу чи меншу кількість підрозділів вдалось би мобілізувати залежно від конкретної потреби.

Велика перевага полягала в тому, що польові дивізії стали ціліснішими й мали регіональніший характер — уся піхота тієї чи тієї дивізії проходила в мирний час вишкіл в одному полку. Крім того, керівна ланка військових губерній і військових округів ще в мирний час складалася з постійної, хоча й нечисленної кадрової частини для штабу відповідної польової дивізії. Утім ця система теж була не без вад. Її неминучий наслідок — волості, які мусили створювати піхотні підрозділи, у разі великої втрати в живій силі опинялися б у сутужнішому становищі, ніж ті, з яких відбувався набір до інших родів війська. І все ж таки не можна було надавати вирішальної ваги цьому браку однорідності, якщо порівнювати його із зазначеними перевагами, такими очевидними для успішної організації оборони держави.

Загалом план територіальної організації був ідентичним з тим, який я виробив навесні 1918 року, але уряд його тоді відхилив, обравши вузькоглядний план генерал-майора фон дер Ґольца. При переході на територіальну систему знаходили втілення й ідеї щодо ролі шуцкорів та їх взаємодії з армією, — під час регентської каденції я послуговувався ними, намічаючи діяльність цієї добровільної організації.

За розрахунками, перехід на територіальну систему мав відбутися впродовж трьох років, тому Рада оборони воліла, щоб реформування розпочалося негайно. Передумовою втілення системи в життя було розташування мобілізаційних складів по всій країні й регулярне проведення обов’язкових навчальних зборів. Тому виникла потреба, з одного боку, в додаткових коштах, а з другого — у відповідних змінах у законі про військову повинність. У Раді оборони я особливо наголошував на важливості таких навчальних зборів, на які буде закликано резервістів відповідно до групування воєнного часу. Це дало б нам змогу працювати з укомплектованими бойовими одиницями воєнного часу, що і з технічного, і з морального погляду готувало б командний і рядовий склад до воєнних завдань у польових умовах.

1931 року Рада оборони приділила особливу увагу військово-повітряним силам. Цей рід війська великою мірою опинився у становищі сироти й не посів того місця в оборонному бюджеті та громадській свідомості, якого потребував його розвиток. Із жалем я констатував, що керівництву цієї важливої галузі не вистачає досвіду й розуміння. Воно оновлювало матеріально-технічну базу без достатньої цілісності й цілеспрямованості, а певні явища ускладнювали досягнення загальної довіри й отримання коштів. Скидалося на те, що кілька авіакатастроф, які призвели до смертей і втрати коштовної техніки, зумовлені браком дисципліни й технічних навичок. Рада оборони домоглася призначення слідчої комісії, яка мала всебічно розслідувати огріхи. Я також звернув увагу президента республіки на те, що бажано замінити командувача.

На той час майже вся Європа змагалася з економічними труднощами, що в багатьох країнах призвело до послаблення обороноздатності й до ще більшого поширення комуністичних ідей. Совєтський Союз завершив 5-річний план, енергійно розпочатий 1928-го, і спромігся продемонструвати неабиякі результати, зокрема у важкій промисловості. Перша ластівка бурі з’явилася, щоправда, далеченько від Європи, коли Японія у вересні вдерлася до Маньчжурії і цим розпочала нову експансію. На порозі 1932 року майбутнє здавалося мені сповненим небезпек. Ліга Націй не впоралася зі своєю місією запобігти агресії, і Фінляндія стала фактично беззахисною.

Тоді був неслушний момент для загального обмеження військового озброєння, однак після чотирирічної підготовчої роботи, яку здійснювала Ліга Націй, у січні 1932 року в Женеві зібралася запланована Конференція у справі роззброєння. Не обійшлося і без курйозу: в одному з документів Ліги її було названо La conférence de la limitation de la réduction des armements — тобто «Конференція у справі обмеження роззброєння»!

Упродовж попередніх років сформувалися два протилежні погляди на питання безпеки. З одного боку, Англія за підтримки Швеції, Норвегії, Данії й деяких інших країн прагнула зберегти мир, зменшивши озброєння відповідно до § 8 статуту. А з другого — Франція хотіла посилити санкційний параграф 16. Фінляндський уряд послідовно солідаризувався з позицією Франції. На тлі цих суперечностей можна було досить легко передбачити провал конференції, проте вона дала в нашій країні привід наївно сподіватися на зменшення податків, що вдарило б по оборонному бюджеті. Це стало ще одним доволі безнадійним фронтом робіт, на який Раді оборони доводилося витрачати час і зусилля. Рада у своїх заявах постійно наголошувала на тому, що Фінляндія може долучитися до планів роззброєння, лише якщо Совєтський Союз, який, до речі, ще не вступив до Ліги Націй, погодиться на ті самі зобов’язання й контроль, що й інші країни, а Москва поручиться за виконання зобов’язань. Щоб СССР змирився з ефективним роззброєнням і контролем — самозрозуміло, що це нам здавалося таким ілюзорним, як і тепер, коли я пишу ці рядки, а Москва знову з пропагандистською метою порушує питання загального роззброєння.

Рада оборони підтримала і пропозицію Франції створити міжнародні поліційні сили. Утім важко було уявити, що таку гетерогенну формацію вдасться зробити досить потужною, аби запобігати конфліктам у різних куточках світу, а надто таким, у яких братимуть участь великі держави. А що стосується військових санкцій, то Рада оборони висловила свою позицію: треба прагнути до того, щоб кожна держава взяла на себе військові зобов’язання лише в межах невеликих груп держав. Ці межі можна було звузити для маленьких держав і розширити для великих, але визначити їх так, щоб збереження статус-кво всередині них відповідало інтересам усіх держав, які утворюють «санкційну групу». Таке регіональне групування санкційного механізму під контро­лем Ліги Націй здалося мені метою, якої варто прагнути. Тоді я думав насамперед про співпрацю між Фінляндією та її скандинавськими сусідками. Ще одним варіантом було б створити нейтральні чи напівнейтральні зони на небезпечних напрямах. Од­нією з них міг би стати Карельський перешийок. Між 100-тисячним російським гарнізоном у Ленінграді та його околицях і фінським військом прикриття була чимала диспропорція, яку вдалось би подолати, нейтралізувавши певні зони.

Наскільки далекими від дійсності були дуже узагальнені пропозиції Женеви стосовно регламентації, ілюструє те, що спершу Конференція хотіла дозволити фінляндським військово-повітряним силам мати лише 25 літаків. Хоча після наших заперечень вона збільшила кількість до 125, цього теж було недосить. Уже саме намагання зробити слабших іще слабшими, попри нестабільне становище маленьких держав, стало тривожним свідченням неналежних уявлень, притаманних дискусіям на Конференції у справі роззброєння.

Паралельно з намаганням зміцнити слабкі гарантії безпеки під егідою Ліги Націй Фінляндія взялася усталювати стосунки з великим сусідом — геть не беручи до уваги, що Комінтерн дедалі активізував діяльність у нашій країні, а совєтський уряд заразом офіційно відмежовувався від підривної роботи своїх агентів. СССР іще 1927 року розпочав перемовини з Фінляндією щодо пакту про ненапад, однак їх перервали після пропозиції фінляндського уряду, яка стосувалася процедури врегулювання непорозумінь. У 1932-му росіяни ініціювали повернення до цьогопитання. Тепер вони схвалили позицію Фінляндії, і 21 січня 1932 року сторони підписали угоду про ненапад і мирне врегулювання конфліктів, однак із застереженням, що ратифікація відбудеться аж після додавання до неї пункту щодо процедури врегулювання непорозумінь. Це доповнення було зроблено в квітні того самого року, і в серпні угода пройшла ратифікацію. Пізніше балтійські країни пішли за нашим прикладом. Тож Фінляндію не можна звинуватити в тому, що вона знехтувала нагодою налагодити відносини з єдиним сусідом, який потенційно загрожував її безпеці.

У квітні 1932 року до Ради оборони надійшло повідомлення, що міністерство фінансів вимагає наступного року скоротити на 10 % асигнування для всіх міністерств. Це означало зменшення оборонного бюджету приблизно на 60 мільйонів марок, а отже, знову зривало фактично затверджений 6-річний план оновлення матеріально-технічної бази, який ґрунтувався на щорічному додатковому асигнуванні 125 мільйонів. Становище було серйозним, адже, за оцінками, перехід на територіальну систему спричинив би додаткові видатки на суму 70 мільйонів. Невже заради здійснення організаційної реформи доведеться відмовитися від закупівлі матеріальних засобів?

Саме так і сталося. Якщо не вдаватися до цифр і опису затяжних дебатів, які точилися влітку й восени 1932 року, можна просто коротко зазначити, що все скінчилося черговим зменшенням оборонного бюджету — утім, не більш як на 4 мільйони марок. У 1933-му внаслідок видатків на територіальну реформу закупівля сучасних матеріальних засобів не сягнула навіть рівня попереднього року. За таких умов виникало відчуття, що марно навіть говорити про шестирічний план. На жаль, цей задум ґрунтувався на ухвалі парламенту, а не на особливому законі, як у випадку із суднобудівною програмою. Частка оборонного відомства у витратах загального бюджету поменшала з 19 % до 17 %. Адже ми мали пакт про ненапад із Совєтським Союзом!

У жовтні 1932 року голова Ради оборони дістав цікаве доручення репрезентувати разом з військовою делегацією фінляндську армію в Люцені під час відзначення 300-ліття героїчної смерті короля Ґустава ІІ Адольфа. Як відомо, у цьому останньому бою під орудою короля воювала фінська кіннота.

За два дні до урочистостей фінляндські представники прибули в Ляйпциґ, де їх зустріли полковник фон Фалькенгорст, який брав участь у допоміжній експедиції, відрядженій 1918 року Німеччиною до Фінляндії, а також радник посольства Дуквіц, що був до моїх послуг. Назавтра гостей запросили на концерт відомого ляйпцизького філармонічного товариства, і там я зустрівся зі спадкоємним принцом Швеції та його дружиною, які разом зі шведськими делегаціями брали участь в урочистостях.

6 листопада Службою Божою почалася й сама церемонія в капличці, збудованій на зібрані у Швеції пожертви. Поминальна відправа зібрала більше публіки, ніж вміщала капличка, і багато присутніх мусили стояти за межами храму і слухати звуки орга́ну, які долинали крізь усі відчинені двері. День був туманним і мрячним, що трохи потьмарювало святкову атмосферу. Поруч стояла почесна варта, а серед німецьких представників був командувач армії генерал фон Гамерштайн. Після відправи спадкоємний принц Ґустав Адольф привітав присутніх від Швеції, а далі я від імені Фінляндії вшанував пам’ять героїчного короля такими словами:

Нагадавши про реформацію й зумовлене нею проповідування народною мовою, я зазначив, що фінляндському народові було до снаги десятиріччями тримати під прапорами 20 000 вояків і заповнювати прогалини в лавах у часи, коли його населення становило лишень 300 000 душ. Закінчилася моя промова так:

Далі я поклав вінок від президента й уряду Фінляндії.

По закінченні церемонії в капличці почесна варта пройшла урочистим ходом, і тут я вперше побачив, як німецьке військо маршує «високим кроком», який справляв неабияке враження бо за ним відчувалося тренування. Я усвідомив, що цей церемонійний хід напевно має куди більше значення для вишколу, ніж могло здатися на перший погляд. Потім ми побували на бойовищі й довколишніх теренах, де відбулися різні прийняття з промовами місцевих представників. На обід фінляндську військову делегацію запросили бургомістр Ляйпциґа Ґерделер з дружиною, і після кількох приємних годин у їхній гостинній домівці ми поїхали до Берліна, відгукуючись на запросини президента Німецької республіки, генерал-фельдмаршала фон Гінденбурґа.

Уранці того дня, коли мав відбутися візит, ми були в повному убранні, з хвилюванням чекаючи тієї хвилини, коли постанемо перед тим доблесним солдатом, якого — попри нещасливий кінець війни — весь його народ і досі дуже шанував, а його імені не затьмарювала ані найменша тінь. На подвір’ї президентського палацу стояла вишикувана почесна варта, і ад’ютант повідомив мене, що президент особисто звелів поставити варту в найкращому вбранні. І ще він не забув попросити камердинера, щоб той приніс Великого хреста Ордена Хреста Свободи, яким було нагороджено генерал-фельдмаршала фон Гінденбурґа (подяка за допоміжну експедицію, надіслану 1918 року до Фінляндії).

Райхспрезидент спочатку прийняв мене. Коли я переказав вітання від президента й уряду Фінляндії, він подякував кількома ґречними словами, а тоді перевів розмову на нашу визвольну війну й надзвичайно високо оцінив здобутки фінляндської армії. Це дало нам привід згадати деякі епізоди тієї кампанії. Далі президент попросив мене відрекомендувати членів делегації, з якими він доброзичливо поспілкувався, зокрема сказав, що йому подобаються наші прості мундири — такими тоді доводилося вдовольнятися.

На прийнятті у фінського посла Вуолійокі я зустрів графа фон дер Ґольца й запізнався з багатьма найвищими командувачами німецької армії. Один з них — генерал фон Шляйхер, якого разом із дружиною розстріляли 1934 року під час чистки, вчиненої націо­нал-соціалістичною партією.

Моє відвідання Німеччини було доволі швидкоплинним і не дозволяло якось вникнути в німецьку політику, проте тамтешні розмови дали багато приводів для роздумів. Повернувшись додому, я писемно виклав стрижневі моменти своїх спостережень і висновків президентові республіки.

Що насамперед впало у вічі — це докорінна зміна зовнішньополітичного курсу, зумовлена домовленостями, які уклала Німеччина із Совєтським Союзом, починаючи від Рапалльської угоди 1922 року. Намагання німців підтримувати добрі стосунки з Москвою спричинилося до неабиякої взаємодії, яка не останньою чергою оприявнювалася в збільшенні контактів між військами цих двох країн. Німеччину, мабуть, найбільше цікавило те, щоб умілі фахівці навчилися користуватися забороненою для неї важкою зброєю, як-от важкою артилерією, панцеротанковою зброєю й авіацією. Крім того, імовірно, держава сподівалася на придбання й зберігання цих бойових засобів за межами власної країни. Совєтському Союзові, зі свого боку, йшлося про німецьку промисловість, а також про використання спеціалістів-німців у реалізації 5-річного плану. Водночас СССР, зрозуміло, хотів вишколити кваліфікованих інструкторів, тому багато високопоставлених військовиків навчалися в німецьких військових школах і на військово-технічних курсах.

Співпраця між Райхсвером і Червоною армією була, без сумніву, націлена проти Польщі. Що Німеччина, що Совєтський Союз хотіли поквитатися із цією країною, яка перешкоджала, з одного боку, Німеччині розв’язати питання коридору й силезьку проблему, а з другого — стояла на заваді російській експансії на захід в інтере­сах світової революції. Не можна було відкидати можливість, що уже є домовленість стосовно Польщі, а також план спільної операції, розроблений генеральними штабами. Якщо так, це, мабуть, насамперед означало зосередження російських сил проти Польщі й Румунії, і тоді правий фланг сягав би Естонії й Латвії. Тоді Совєтському Союзу було б вигідно не виставляти військо проти Фінляндії, яка відповідно до пакту про ненапад, укладеного за російською ініціативою, мусила відігравати роль пасивної спостерігачки.

Судячи з усього, в інтересах обох країн було збереження миру у Фінляндії. Про це свідчило й завзяття, з яким німецькі дипломати у Фінляндії та інших країнах уже тривалий час декларували, що Совєтський Союз і на думці не має нападати на Фінляндію і що Німеччина в кожному разі використає свій вплив, щоб запобігти таким планам. Райхсверміністеріум теж незадовго до того дав нашому Генштабові схожі роз’яснення, і на тому самому наголошували провідні німецькі військовики під час урочистостей у Люцені.

Якщо сьогодні проаналізувати мої враження, що їх я виклав президентові республіки, і пригадати ставлення Німеччини до Фінляндії в час побратимства із Червоною армією, не можна не побачити в цьому потвердження базової ідеї, яка лежала в основі багаторічної німецько-російської дружби на засадах Рапалльської угоди.

Мої враження від хитросплетеної внутрішньої ситуації Німеччини були неоднозначними. Унаслідок світової кризи країну спіткало масове безробіття, і почала розростатися комуністична партія. На виборах у листопаді 1932 року партія набрала таку кількість голосів, яка була дуже близькою до результату соціал-демократів. Утім обох їх випередили націонал-соціалісти, незважаючи на удар, якого зазнала партія, адже чимала кількість її колишніх прибічників проголосувала за комуністів. А що і комуністи, і націонал-соціалісти мали власні бойові організації, між якими часто-густо ставалися сутички, країна була на межі громадянської війни. Доволі поширеною стала думка, що Веймарська конституція не в змозі забезпечити міцної державної влади. Тому нічого дивного, що Гітлер у січні 1933 року виборов владу, розгромив червоні загони й розпустив парламент. Серед його прихильників, без сумніву, було багато тих, хто не симпатизував тоталітарним ідеям беззастережно, але вважав порядок ціннішим за невгамовну свободу.

Стало очевидним, що курс, накреслений новим керманичем Німеччини, впливає на долю всієї Європи. Гітлер, щоправда, прислужився нашому континенту, розгромивши комуністичну партію у власній країні, проте вихід нової Німеччини на арену похитнув баланс сил у Європі, адже що Англія, що Франція жили роззброєнням. Те, що Німеччина в жовтні 1933 року — як перед тим і Японія — вийшла з Ліги Націй і Конференції у справі роззброєння, було нищівним ударом по колективній безпеці, на яку покладалися маленькі нації. Існували побоювання, що ідеологічні суперечності між нацистською Німеччиною й Совєтським Союзом можуть, з огляду на наші традиційні зв’язки з німецькою державою, дати росіянам привід для агресивнішої політики щодо Фінляндії, незважаючи на пакт про ненапад.

Фінляндія на той час була ще гірше готова до нападу росіян, ніж раніше, адже досі тривала територіальна реформа. Оборонне відомство створювало новий апарат мобілізації, перереєстровувало сотні тисяч особових карток, перевозило матеріальні засоби, призначені для підрозділів воєнного часу, до нових складів, збудованих у мобілізаційних центрах по всій країні, переробляло плани, які стосувалися реквізиції коней, автомобілів і матеріальних засобів тощо. Складно й важко було також опрацьовувати нові плани операцій та концентрації війська. Можна сказати, що всі ланки оборонного відомства два роки докладали максимальних зусиль, аби здійснити масштабну реформу за якнайкоротший час. Утім лише після навчального збору влітку 1934 року польову армію можна було вважати організаційно цілком готовою до мобілізації.

Фінляндії пощастило, що водночас і в її великого сусіда відбувалися дві масштабні реформи: 5-річний план і колективізація сільського господарства. Їхня мета полягала в тому, щоб стабілізувати позиції СССР як великої держави і як серйозного чинника у великій політиці, а для досягнення цього потрібен був мир. І невдовзі Совєтський Союз таки записав собі до активу великий дипломатичний успіх: визнання де-юре з боку США в листопаді 1933-го.

Звіти про перебіг 5-річного плану свідчили про те, що промислова й військова міць СССР повільно, але впевнено зростає. На відміну від того, що стверджувало багато іноземних оглядачів, «пятілєтка» аж ніяк не зазнала фіаско. Було помітно великі здобутки у збройних силах, зокрема в панцеротанковій зброї й авіації. Червона армія мала сучасні танки американського й британського типів, «Кристі» й «Вікерс», а для тактичного й стратегічного застосування панцеротанкової зброї російські військові теоретики вже сконструювали самостійні та сміливі доктрини, що їх застосували на практиці німці в Другій світовій війні. А ще було досягнуто неабияких результатів у галузі авіації, надто в бомбардувальній, яка оперувала дво- й чотиримоторними літаками TБ.

Отож я вважав доречним на святкуванні 15-річчя визвольної війни в Гельсінкі 16 травня 1933 року застерегти фінляндський народ від надмірного оптимізму. У промові на цьому заході я зокрема сказав:

Ми живемо в неспокійний і грізний час. Ми мусимо бути готовими, і всі мають брати участь у тому, щоб будувати цю державу дужою й великою. Тож простягнімо відкриту руку кожному, хто хоче працювати й виконувати свої обов’язки в цій країні. Патріотичний дух, ознакою якого є бажання захищати й рішення стояти як один у лавах, якщо доведеться боронити цю країну, — ось і все, чого ми вимагаємо, і нам уже не треба питати, де хто був п’ятнадцять років тому. Найбільша сила маленької країни — єдність. Тож забудьмо чвари й підозри і не марнуймо більше сили нації на другорядні питання. Ми всі потрібні одне одному, і, дай Боже, усім нам мати досить сил, стоячи пліч-о-пліч.

Центральним питанням на засіданнях Ради оборони 1933 року було оновлення матеріально-технічної бази. Замість передбачених 6-річною програмою 325 мільйонів марок Рада впродовж трьох останніх років отримала на це лишень 249 мільйонів. Тому первинні плани довелося коригувати. Виникли непорозуміння, і не було жодної певності в бюджетних коштах на наступний рік. Зменшення асигнувань дуже вдарило по авіації, для якої Рада оборони затвердила переглянутий 6-річний план. Ставало дедалі очевиднішим, що головна умова розвитку оборонного відомства на тривалу перспективу — відокремити оновлення матеріально-технічної бази від партійнополітичних інтриг, які повторювалися щороку, спричиняючи свавільні торги. Через те я висловив ідею взяти позику на оборону, яка додасть певності й забезпечить швидші результати. Рада оборони подала цю пропозицію на розгляд Державної ради, а я зробив усе можливе, щоб усно переконати її членів у потрібності цього заходу. Міністри визнали, що позика була б найвдалішим рішенням, але на цьому все і скінчилося.

Коли дійшло до оборонного бюджету на 1934 рік, зусилля Ради оборони таки увінчалися певним успіхом: асигнування було збільшено на 145 мільйонів марок, які головно вклали в капітальні витрати на придбання матеріальних засобів, і сума ця зросла зі 113 до 236 мільйонів. Це означало, що 1934-й став першим роком, коли на асигновані кошти вдалося оновити матеріально-технічну базу відповідно до первинної, хай і недостатньої програми. На жаль, ми дуже в цьому відставали, і частка оборонного відомства в загальній сумі видатків державного бюджету, яка зросла на 853 мільйони марок, ще трохи поменшала — із 17,74 % до 17,42 %. Я знову мав привід поскаржитися на цей факт, а надто що економічну кризу було вже подолано.

Брак далекоглядності, притаманний обговоренню питань оборони, оприявнювався і за інших обставин. Для прикладу можна навести кілька типових випадків, що свідчать, якою далекою від дійсності була позиція влади під час проектування кількох вкрай важливих для оборонного відомства промислових підприємств і якою вирішальною стала роль невійськових чинників.

Питання про перебазування Державного авіаційного заводу із Суоменлінни ще раніше перебувало на розгляді в парламенті, і після певного зважування між двома варіантами — Тампере чи Гямеенлінна — вибір було зроблено на користь першого із цих міст. Попереднього 1933 року парламент асигнував на будівництво заводу в Тампере 5 мільйонів марок з коштів на подолання безробіття. Були всі підстави сумніватися, чи вдале це рішення. Раніше я не мав нагоди висловити свою думку щодо цього перебазування, тому вважав доречним на одному із засідань Ради оборони в березні 1934 року поставити на обговорення питання, чи було це принципове рішення продуманим з огляду на розвиток стратегічної ситуації. У разі переміщення заводу до Тампере ворог зміг би одним-єдиним наступальним маневром розладнати технічне постачання авіації, і, крім того, завдати смертельного удару по іншій важливій з військового погляду індустрії в місті. У теоретичному сенсі найкращим місцем мені здавався таборовий район поблизу міста Коккола. Присутній на засіданні міністр оборони відповів, що це питання може надовго загальмуватися, якщо починати тепер вибирати інші місця. Можливості перемістити завод із Суоменлінни цілковито залежали від того, чи перебазують його до Тампере: парламент поставив це за обов’язкову умову. Тобто вибирати доводилося не між Тампере й іншим населеним пунктом — питання стояло просто: Тампере або нічого!

Завод було збудовано в Тампере, а тому згодом стало важко завадити розташуванню в тому самому промисловому комплексі й виробництва авіадвигунів. Ось так одна помилка спричинила другу. Те, наскільки вразливим було становище Тампере, оприявнилося, коли Совєтський Союз прибрав до рук авіабази в Естонії. Довелося ще під час Зимової війни перебазувати деінде велику частину виробництва авіазаводу.

У Раді оборони точилися дискусії і щодо інших принципових питань, пов’язаних із промисловістю. У містечку Іматра було джерело гідроенергії, унаслідок чого в долині річки Вуокса, небезпечно близько до найзагроженішої ділянки державного кордону, виріс чималий промисловий центр. Уже це вселяло тривогу, а тепер ще й держава хотіла розташувати на тих теренах кілька важливих з військового погляду заводів, а саме свою міделиварню, дотовану рудню Акціонерного товариства «Вуоксенніска», а також хлоровий завод державного підприємства «Енсо-Ґутцейт». Будувати міделиварню вона постановила ще за рік до того. Нову рудню не можна було закладати надто далеко від міделиварні, а де розташувати хлоровий завод — це наразі не вирішили.

На одному із засідань Ради оборони в березні 1934-го я ініціював обговорення цього питання. З’ясувалося, що Генеральний штаб іще 1929–1930 років ознайомив Раду з економічних питань оборони з військовими аспектами розташування промислових підприємств, наголошуючи на важливості того, щоб сполучити енергомережі країни. Своєю чергою ця Рада в одній із заяв закцентувала, що оборона країни дуже потребує заводів, спроектованих у вуоксенській долині, й окремо застерегла від того, щоб розташовувати в тій зоні міделиварню. Незважаючи на це, уряд і парламент розв’язали це питання на свій розсуд, не поцікавившись думкою керівництва оборонного відомства. Не лишалося нічого іншого, ніж вимагати скасування відповідної ухвали, яка очевидно суперечила інтересам країни і могла призвести до того, що в разі війни доводилося б висаджувати новозбудовані заводи в повітря. Ми не мали права, та й не могли собі дозволити змарнувати переваги, що їх давали географічні умови. Отримання електроенергії теж було недостатньою підставою для такої ухвали, адже передавати її вже збудованими лініями, навіть довгими, коштувало небагато. Це все навівало ще більший сум, ніж питання про перебазування авіазаводу.

Рада оборони в листі до Державної ради попросила повторно обговорити питання розташування спроектованих підприємств, і в розмовах з представниками влади й «Енсо-Ґутцейтом» я знову застеріг від зосередження промисловості в долині Вуокси. Однак усе було марно, зроблених помилок не годилося чіпати, і вони спричиняли нові. Як наслідок, виробництву на нових заводах упродовж і Зимової, і Подальшої війни[3] 1941–1944 років подеколи дуже шкодила близькість фронту. Довелося вживати спеціальних заходів, щоб захистити цей промисловий комплекс від налетів. Хлоровий завод було втрачено 1940-го з укладенням миру в Москві. А коли 1941 року розпочалася Подальша війна, лінія фронту пролягала лише за кілька кілометрів від підприємств, здавання чи знищення яких неабияк позначилося б на військовому потенціалі країни.

Мене не полишала ідея взяти державну позику, щоб оновити матеріально-технічну базу оборонного відомства, і на радість, міністр оборони Оксала прислухався до цього. Проте уряд і парламент, як я побачив, і далі не розумів ні задуму узяти позику, ні збільшення бюджету на скромні 135 мільйонів марок, запропоновані міністром оборони влітку 1934 року. За попередньою інформацією, оборонний бюджет мав зрости лише на 80 мільйонів. Наслідком стали чергові торги за різні статті.

Ще в попередні роки вдалося чимало зекономити, надавши військовозобов’язаним відстрочування від призову чи ще більше їх відсіявши. Бажання зробити те саме існувало й тепер, тож з’явилася пропозиція зменшити черговий призов аж на 4000 осіб «з метою заощадити кошти для придбання матеріальних засобів». Це мені здалося просто небезпечним — закуповувати матеріальні засоби замість вишколювати призовників: 4000 осіб становило аж 18 % призову. Це зменшення кадрової армії, тобто корпусу війська прикриття, не лише небезпечно вплинуло б на її боєготовість, а й зменшило б кількість вишколеного резерву.

Під час обговорення проекту бюджету військово-повітряних сил оприявнилася давня диспропорція між особовим складом і матеріальними засобами. Якщо штат не відповідав кількості підрозділів, визначених для цього роду війська на наступний рік, було нелогічно асигнувати кошти на додаткову авіатехніку. Уряд, розподіляючи гроші, певна річ, мав би зважити на те, що навчання певних фахівців, наприклад, механіків, триває до двох років. Показовим був і проект асигнувань на протиповітряну оборону. На незгоду з розташуванням важливих з військового погляду промислових підприємств у долині Вуокси й перебазуванням авіа­заводу до Тампере пролунала відповідь, що загрозу повітряного нападу можна зменшити зенітною артилерією. Однак коли постало питання асигнувань на протиповітряну оборону, саме цей пункт у проекті бюджету зазнав наруги.

Скромне асигнування на фортифікацію Карельського перешийка було взагалі викреслено. Я гостро розкритикував це рішення, наголошуючи, що цим поставлено під загрозу концентрацію польової армії у межах розрахованого мінімального часу. З розвитком російської авіації стало імовірним те, що наші мобілізація й концентрація затягнуться і подовжиться фаза, коли оборону триматиме лише військо прикриття, а тому для нього треба підготувати можливість витримати тривалу оборону. А коли ні, ми мусимо готуватися до здачі перешийка. І ще я вимагав створення спеціального бюро, що планувало б фортифікаційну роботу.

У червні 1934 року я дістав запрошення на показові польоти британських королівських військово-повітряних сил у Гендоні. Ці щорічні дійства були віхами в розвитку авіації, а що я особливо вболівав за розвиток військово-повітряних сил, поїхав з великими сподіваннями. І вони цілком справдилися. Показові польоти справили велике враження, а виставка, зорганізована британською авіаційною промисловістю, продемонструвала величезне піднесення у галузі.

Коли після повернення на батьківщину преса попросила мене про інтерв’ю (це було в липні), я скористався нагодою, щоб поінформувати широку публіку про враження від перебування в Лондоні й занепокоєння щодо майбутнього. Моя заява закінчувалася тим, що нам теж конче треба дати авіації належне місце в системі оборони, а надто що саме в цьому роді війська є змога, не перевищуючи нашого економічного потенціалу, досягти з найменшими матеріальними витратами й мінімальним штатом максимально можливої ефективності. Зокрема для маленької країни, яка перебуває в загрозі, цей рід війська мав домінантну вагу. Водночас я хотів скористатися нагодою, щоб зробити заяву стосовно оборони і — адже незадовго до того проблеми оборони північноєвропейських країн обговорювалися в Гельсінкі на конференції міжпарламентської ліги цих країн — прокоментувати висловлювання, які пролунали на цьому форумі.

Ось частина моєї заяви:

Готовість, із якою вітчизняна буржуазна преса заявила про розуміння моєї позиції, дуже мене втішила, а ось із соціал-демократичних кіл незабаром залунали недвозначні протести. Голова партії Вяйне Таннер в інтерв’ю, опублікованому в «Суомен Сосіалідемокраатті»[4], визнав, що моя заява поміркована й аргументована, але зазначив, що вона перебирає мірку, адже збільшення асигнувань на оборону породить хаос у фінансах країни. На моє запитання «Хто візьме на себе відповідальність запевняти, що ми без дужої оборони зможемо втриматися осторонь від світових ускладнень, і хто наважиться будувати оборону нашої країни на утопіях», Таннер відповів контрзапитанням: «А хто візьме на себе відповідальність запевняти, що державний суверенітет буде гарантовано асигнуванням на оборону ще більших сум?». І додав: «Фракція соціал-демократів не може брати участі в таких ініціативах, бо, як і раніше, вважає безсумнівною умовою збереження нашого суверенітету підвищення добробуту народу й загальних умов життя до такого рівня, аби кожен громадянин вважав, що їх варто боронити». Таннер іще не відмовився від неприхильної до оборонного відомства позиції, на яку так очевидно став його уряд, розробляючи оборонний бюджет на 1928 рік.

Осмілений доброзичливим ставленням преси, я хотів і далі провадити просвітницьку діяльність і з цією метою запросив усіх головних редакторів вітчизняних видань до себе додому на початку серпня 1934 року. На тій зустрічі я розвинув думки, висловлені в інтерв’ю, водночас наголошуючи на тому, як важливо Фінляндії зближатися зі Скандинавією. Крім того, редактори прослухали дві доповіді, одну про військовий потенціал СССР, а другу — про нашу обороноздатність. Я хотів продемонструвати довіру до преси, оприлюднюючи вади нашої оборони, адже був певен, що цією довірою не зловживатимуть. І я не мав причини жалкувати через цю ініціативу. Ба навіть здавалося, що моя позиція знайшла розуміння преси.

Трохи згодом я мав втіху бачити в себе представників парламентських фракцій, яким висловив свої думки й особливо наголосив на важливості того, щоб асигнування на оборону, розгляд якого тривав у процесі ухвалення бюджету, було затверджено відповідно до пропозиції міністерства оборони. Я щиро визнав, що водночас конче треба зосередитися на підвищенні життєвого рівня широких верств населення, і зазначив, що своєю діяльністю завжди намагався достукатися до всіх прошарків суспільства, незалежно від подій 1918 року. Але, як я гадав, поліпшення кон’юнктури уможливлює тепер підвищення і обороноздатності, і життєвого рівня. З розмов із народними депутатами в мене склалося уявлення, наче багато з них визнає, що треба дбати про потреби оборонного відомства. Але були й такі, хто занадто занурився в політичні ігри, щоб наважитися перед власними виборцями обстоювати особисту думку. Утім чимало стверджувало, що наше становище стало набагато надійнішим після того, як у вересні Совєтський Союз вступив до Ліги Націй.

Згодом членство СССР у цій організації відіграло певну роль і в парламентських дебатах під час розгляду бюджету. Наслідком стало те, що асигнування на оборону було збільшено лишень на 62 міль­йони марок. Ще треба взяти до уваги, що ця сума з огляду на загальне підвищення цін (яке своєю чергою сталося внаслідок поліпшення кон’юнктури) уже не мала такої самої купівельної сили, як за рік до того. Мене не полишає думка, що президент і уряд прогаяли рідкісну нагоду скористатися позитивним ставленням до питань оборони, яке на той час починало вкорінюватися.

Моє звернення знайшло відгук і в студентстві, яке докинуло свою лепту, організувавши збір коштів на оборону країни зі зворушливою метою — подолати деякі найочевидніші вади.

Окрім матеріальних слабин нашої обороноздатності, мене турбувала незлагода, яка загрожувала внутрішній єдності. Давній розбрат, який тягнувся від 1918 року, швидко згладжувався, зате розгорілася мовна суперечка. Унаслідок історичного розвитку фіномовному населенню впродовж багатьох поколінь доводилося миритися з тим, що його не чули й не розуміли рідною мовою. Але тепер було досягнуто балансу між мовними групами. Хоч шведська мала статус, який, зважаючи на суто математичну пропорцію між мовними групами, давав сприятливіші умови шведомовному населенню, було прикро, що фіномовні кола перебирають мірку. Крім того, групи меншин мали своїх радикалів, заяви яких ускладнювали порозуміння. У час, коли доля країни могла в будь-який момент зависнути на терезах, ці внутрішні чвари привернули до себе увагу за кордоном, й існувала думка, що вони можуть набути навіть зовнішньополітичного виміру. Мовна суперечка відвертала нас від Швеції. Крім того, політична пропаганда, що її провадила студентська організація «Акатеемінен Кар’яла-Сеура»[5] на користь карельської іреденти, загострювала наші стосунки із Совєтським Союзом. До речі, ця діяльність, здається, не мала позитивних наслідків для карельців за нашим східним кордоном.

Хоч моя рідна мова — шведська, я ніколи не мав відчуття осібності від фіномовних співвітчизників і завжди називав себе — і називаю — фіном (finne). У моєму роді поборником фінської мови був іще дід, голова Виборзького апеляційного суду К. Ґ. Маннергейм, який свого часу виявив важливу, сприятливу для неї ініціативу. Вона мала на меті надати фінській офіційного статусу в судах і державних установах та почала втілюватися ще за життя діда. До того ж це опосередковано сприяло пришвидшенню й реалізації вже наявної ініціативи, а саме — створенню в Гельсінському університеті професури фінської мови. Також дід продемонстрував свою любов до фінської мови тим, що вступив до Виборзького фінського літературного товариства, у якому 1847 року обійняв посаду голови.

Було очевидно, що мовна суперечка дає зброю до рук тих, хто хоче ізолювати й послабити нашу країну. Наслідки цього сповненого емоцій конфлікту, а також те, наскільки він може потьмарити розсудливість і по той бік Ботнічної затоки, ілюстрували дописи шведської державної преси. Мовляв, мислення в дусі «Щирого фінства»[6] стає на заваді будь-якій дискусії про спільну оборону північноєвропейських країн. Ми аж ніяк не могли дозволити собі, щоб така внутрішня гризня ставила під загрозу набагато важливіші справи.

Обговоривши це питання з моїми давніми друзями й військовими побратимами, генералами Ганнесом Іґнатіусом і Рудольфом Вальденом, ми визнали, що конче треба знизити напруженість у мовній суперечці. Із цією метою ми написали звернення до фінляндського народу, яке було опубліковано від нашого імені 6 лютого 1935 року. Ось його текст:

Розвиток ситуації у світі потребував дедалі більшої пильності й актуалізував вимоги політичної та військової готовості, тож я волів полишити ті функції приватного характеру, які розпорошували час і сили. Упродовж усіх 1920-х я мав відповідальне завдання — очолював правління банку «Суомен Лійттопанккі», а коли його 1931 року під час економічної кризи було об’єднано з «Гельсінґін Осакепанккі», згодився обійняти відповідну посаду в цій новоутвореній структурі. Виявилося, що діяльність у цій новій для мене царині складніша, ніж спочатку здавалося. Проте вона мені дуже прислужилася, адже я мав справу з питаннями народного господарства й ділового життя, що давало мені задоволення від усвідомлення того, що я в міру своїх здібностей впорався з обов’язками. 1935 року можна було вважати, що період кризи минув й економічне життя країни ввійшло в спокійнішу колію. Я відчув тоді, що, зважаючи на інші обов’язки, ніщо не заважає мені піти з посади в правлінні «Гельсінґін Осакепанккі».

Загальний розвиток подій ще тоді свідчив про загострення суперечностей між великими державами. 9 березня 1935 року Німеччина офіційно оголосила про створення «Люфтваффе», а 16-го — запровадила загальну військову повинність. Того самого дня Франція перейшла на дворічну військову повинність, що мимоволі нагадало перебіг подій напередодні Першої світової війни. Німці неприховано порушили приписи Версальського миру, однак Франція та Англія не мали сміливості, щоб завадити їм реалізувати свої прагнення. Ці дві країни обмежилися протестом у Лізі Націй, і це не породило жодних заходів — ще один доказ слабкості й неспроможності цієї організації. Не було чого дивуватися, що Франція, як це сталося й перед 1914 роком, зблизилася з росіянами, на противагу німецькому озброюванню. У травні 1935 року Франція й СССР уклали пакт про взаємодопомогу. Невдовзі женевська організація зазнала ще одного удару — Італія напала на Абіссинію, запобігти чому могли б сильні уряди в Лондоні й Парижі. Невдала спроба накласти санкції на Італію врешті теж посприяла підриву авторитету Ліги.

Улітку Ґеринґ, міністр-президент Прусії і водночас у статусі міністра авіації командувач військово-повітряних сил Німеччини, запросив мене відвідати німецькі авіазаводи. Я хотів доповнити набуте в Гендоні уявлення про розвиток авіатехніки, тому прийняв запрошення й у вересні поїхав до Берліна. Ця подорож надзвичайно багато мені дала й переконала мене, що нові керівники Німеччини вміло та швидко розбудовують збройні сили, а надто авіацію. Завдяки ключовому становищу Ґеринґа саме військово-повітряним силам діставалося найбільше коштів. Починаючи від розкішного Люфтфартсміністеріуму, будівництво якого тривало в Берліні, скрізь було видно лише нове й сучасне. Це стосувалося передовсім заводів «Юнкерс» і «Гайнкель», які справили на мене враження, а продемонстровані типи літаків нічим не поступалися тим, що я бачив у Гендоні за рік до того, а то й перевершували їх завдяки швидкому розвитку. А ще мене ознайомили з вишколом пілотів, і я вперше побачив використання планерування як першої стадії навчання. Повернувшись на батьківщину, я поговорив про це з керівництвом наших військово-повітряних сил. Мені вдалося зацікавити Спілку цивільної оборони цим дешевим і ефективним методом вишколу, тож незабаром його впровадили й у нас.

Ослаблення престижу Ліги Націй мало й добрий наслідок: Швеція зробила із цього певні висновки, зокрема призначила комісію для планування нової системи оборони. У Фінляндії це було сприйнято як ознаку зміцнення оборонної політики, що потенційно відкривало перспективу спільної оборони північноєвропейських країн.

Я почав обговорювати свою улюблену ідею в дедалі ширших колах і, як мені здалося, знайшов у них розуміння. Крім того, що відповідне питання було порушено на нарадах у президента і в уряді, відбувалося ефективне поширення цих думок серед провідних парламентських і партійних кіл, у чому мені віддано допомагав друг генерал Вальден. Щоб стимулювати цікавість преси до північноєвропейської орієнтації, я запрошував журналістів до себе додому на обговорення цього питання й на зустрічах торкався мовної боротьби. Щоправда, існували кола, які не підтримували ідею північноєвропейської орієнтації, хоча не через практичні сумніви: знаючи військову й політичну слабкість керованої соціалістами Швеції, ці люди не сподівалися на допомогу звідти. Вони, як і раніше, звертати погляд на Німеччину. Але врешті-решт ущух опір цих кіл, і я, посилаючись на громадську думку, запропонував урядові, щоб Фінляндія офіційно задекларувала свою позицію.

Це і сталося, коли прем’єр-міністр Ківімякі, який активно підтримував мої прагнення, 5 грудня 1935 року виступив у парламенті з такою заявою про цілі, визначені урядом у зовнішній політиці Фінляндії:

Цю заяву парламент схвалив одностайно. Я щиро сподівався, що таке відверте висловлення Фінляндією власної позиції в той чи той спосіб знайде відгук у Скандинавії, насамперед у Швеції, і що ця декларація у свій час — адже колективна безпека здавалася дедалі нереальнішою — спричиниться до укладення часткової угоди про взаємодопомогу в межах системи Ліги Націй. Розвиток подій засвідчив, що зобов’язання, прописані в статуті Ліги Націй, не буде застосовано в первинному обсязі, а отже, йшлося до спроб запровадити їх у межах регіональних груп. А ще, як здавалося, існували підстави сподіватися, наче скандинавська орієнтація Фінляндії переконає СССР у тому, що нашим намаганням є забезпечити нейтралітет і ніщо інше.

Ці сподівання не справдилися. 1936 року на асамблеї Ліги Націй шведський представник повідомив, що «уряд Швеції не має бажання укладати угод, які розширяють зазначені в статуті зобов’язання, навіть таких, що охоплюватимуть лише регіональні групи країн». Що стосується позиції совєтського уряду, то, як можна було судити з нечисленних відомих нам російських заяв, СССР вважав, наче в мирний час скандинавська орієнтація Фінляндії не суперечить його інтересам, але війна може створити нові реалії в разі нападу на СССР котроїсь із великих держав через територію Фінляндії без її згоди й згоди інших північноєвропейських країн. Це навряд чи можна було витлумачити інакше, ніж що совєтський уряд анітрохи не зважав на захист скандинавського нейтралітету порівняно з німецькою загрозою і що Совєтському Союзові байдуже на скандинавську орієнтацію Фінляндії, допоки Швеція утримується від офіційного висловлення позиції й ефективного зміцнення оборони.

Часом лунає питання, чому Фінляндія не контактувала зі шведським урядом до офіційної декларації парламенту. Дехто з політиків, які навіть хотіли висунути Швеції певні умови, таки цього вимагав, але я зі свого боку вважав такі дії неприйнятними, адже вони могли призвести до негативного підсумку. Натомість я сподівався, що наша окрема заява матиме вплив — якщо не одразу, то із часом — і спричинить відповідну шведську ініціативу.

У січні 1936 року мені було доручено репрезентувати Фінляндію й президента республіки на похороні короля Ґеорґа V. У Лондоні, куди я прибув літаком, мене зустріли, крім друга й родича, посла Ґрипенберґа, ще й генерал сер Джордж Макдонаф і підполковник Ліз, наданий до моїх послуг. Напередодні жалобної церемонії король Едуард VIII прийняв у Букінгемському палаці всіх іноземних представників, які приїхали на похорон, і я мав нагоду висловити йому співчуття від імені президента й фінляндського народу. У цьому блискучому товаристві я зустрів короля Данії, який із зацікавленням розпитував про фінляндські справи, а також приємного норвезького принца-наступника.

Наступного ранку жалобна процесія пройшла від Вестмінстерського абатства до Падинґтонського вокзалу, а звідти поїхала потягом до Віндзора, де відбулося поховання. Величезний натовп облямовував дорогу, якою прямувала процесія, від вокзалу до Віндзорського замку. Труну, що стояла на лафеті, тягли за линву кількадесят матросів, і всі, крім членів королівської родини, які їхали в кареті, повільно крокували за ними довгим кортежем. Хода тривала дві години й була дуже втомливою.

За кілька днів після похорону я зробив прощальний візит до короля Едуарда VIII. Він розпочав розмову проханням переказати президентові республіки подяку за те, що той доручив мені поїхати на похорон. Я зі свого боку подякував за те, що король захотів прийняти мене й надав нагоду ще раз запевнити його в співчутті Фінляндії Британській імперії в день її національної жалоби. Потім король поцікавився підсумками Тижня Британії у Фінляндії, і я коротко ознайомив його з нашими торговельними зв’язками і з планами закупівлі літаків.

Далі король звернув розмову на Німеччину й запитав, чи був я нещодавно там і що думаю про розвиток ситуації. Я відповів, що, на мій погляд, можна по-різному ставитися до націонал-соціалізму, але годі заперечити — він поклав край комунізму в Німеччині, що є корисним для всієї західної цивілізації. Король погодився зі мною, і я повів далі, що не слід дозволяти емоціям впливати на ставлення до цієї країни: колись націонал-соціалістичну владу заступить якась інша, але залишиться безперечно позитивний факт, що міць німецьких комуністів розбито. Король теж зазначив, що вважає комунізм всесвітньою загрозою, і принагідно розповів ось що:

Ми обмінювалися думками, і я зазначив: скидається на те, що у світі панують панічні настрої — принаймні у Франції. Великим завданням була б спроба зблизити Німеччину з Францією — це не здається неможливим. Король мовив, що він теж думає про замирення між країнами Заходу й Німеччиною, однак додав:

Король Едуард здався мені надзвичайно природним і простим, але це анітрохи без втрати королівської поважності. Я йшов після аудієнції з відчуттям, що розмовляв з монархом, який має самостійні уявлення й відомості про європейське життя.

Кілька днів по тому я зустрічався з міністром закордонних справ Іденом у Форин-офісі. У нас зайшла мова насамперед про Лігу Націй, авторитет якої підупадав, що не могло не вселяти тривоги. Містер Іден зазначив, що британський уряд наразі хоче підтримати Лігу Націй, а тому імперія не може укладати альянси з іншими країнами. Якщо виявиться, що Ліга Націй нездатна виконувати свою функцію, британський уряд обдумуватиме інші форми міжнародної співпраці. Наразі імперія може вживати заходів, щоб допомогти якійсь іншій країні, лише в межах, визначених Лігою Націй. На це я відповів, що здається вельми непевним, яку саме ефективну допомогу спроможеться надати Ліга Націй маленькій країні, яка зазнає агресії з боку великої держави; остання може, наприклад, стверджувати, що сама стала об’єктом агресії, і тоді все обмежиться марними перевірками й полемікою замість справжньої допомоги.

Містер Іден погодився із цим, але наголосив, що не слід недооцінювати морального ефекту від втручання Ліги Націй. Він не вважав, що Совєтський Союз стоїть на заваді миру в Європі. Москву тримає в шорах її страх перед Німеччиною і Японією, і до того ж слабкість внутрішньої структури країни стримує її бажання до експансії. Я дозволив собі зауважити, що ще в царській Росії існувало багато вад, але це не спиняло її експансіоністських зазіхань. Крім того, варто було зважати, що СССР з економічного погляду рівномірно прогресував — його перший 5-річний план продемонстрував неабиякі результати зокрема у важкій і нафтовій промисловості.

Ми ще обговорили регіональні блоки, серед них і той, укласти який зі Скандинавією сподівалася Фінляндія. За словами Ідена, британський уряд не мав нічого проти того, щоб такі угруповання виникали для збереження миру, аби лиш це не суперечило приписам статуту Ліги Націй.

Далі я мав утіху зустрітися з військовим міністром Дафом Купером і начальником Генерального штабу фельдмаршалом сером Арчибальдом Монтґомері-Масинґбердом, які поводилися якнайґречніше й натякнули, що британський уряд наміряється невдовзі запросити мене на офіційний візит.

У січні 1936 року в міністерстві оборони було створено відділ військової економіки, що стало великим поступом у підвищенні економічної та промислової обороноздатності. Ще 1924-го уряд призначив комітет, який мав подати пропозицію щодо організації державного економічного життя, зважаючи на обставини воєнного часу й потреби оборони. Цей комітет підготував кілька гідних меморандумів, у яких зокрема зазначив, що конче треба створити постійний орган для роботи в цьому напрямі. Але аж 1929 року з’явилася запропонована комітетом Рада з економічних питань оборони. У подальші роки вона виконала неабияку роботу для вивчення ситуації, що, втім, не дало практичних результатів.

Тепер відповідне завдання перейшло до згаданого відділу військової економіки, який у співпраці з Генштабом та іншими підрозділами міністерства оборони взявся з’ясовувати, яка кількість матеріальних засобів потрібна збройним силам у разі війни і що саме знадобиться щомісячно, якщо боротьба триватиме. Заразом відділ мав підготувати вітчизняну промисловість до виробництва у воєнний час, а також оцінити кількість матеріальних засобів і сировини, якими треба запастися.

Невдовзі з’ясувалося, що неможливо вивчити ситуацію, не створивши менших місцевих органів. Країну поділили на п’ять промислових округів з власними штабами, які розпочали діяльність у першій половині 1937 року. Ситуацію треба було вивчати якнайшвидше, адже лише на добування коштів і постачання товарів пішло б чимало часу, а ще й тому, що навіть побіжний огляд структури й обсягу промисловості засвідчував: вітчизняні заводи аж ніяк не спроможні задовольнити потребу.

Важливим питанням, обговорення якого почалося в Раді оборони на початку 1936 року, стала організація виготовлення гармат. Існувало три альтернативні пропозиції. Перша передбачала розподіл замовлень між наявними вітчизняними заводами, друга — що для виготовлення гармат буде створено завод, який працюватиме самостійно, а третя — що виробництво відбуватиметься в співпраці зі шведським концерном «Бофорс». Останній варіант здавався мені безперечно найкращим, і , на мою думку, я посприяв намаганням започаткувати виготовлення вітчизняних гармат, спонукаючи шведський концерн зацікавитися фінським заводом. Під час відвідання «Бофорса» разом з директором банку Рюті й генералом Вальденом я переконався в можливості співпраці. Крім того, у мене склалося враження, що це може мати значення і в політичному сенсі.

На думку багатьох, найкращим рішенням був вітчизняний завод із самостійним виробництвом, але сам я наголошував, що підтримка від потужного іноземного концерну, технічними й фінансовими ресурсами якого ми зможемо користуватися, якнайбільше економитиме час і кошти, потрібні для навчання. Крім того, завдяки співпраці з «Бофорсом» з’являлися сподівання на збут товарів за кордон, що зменшило б залежність артилерійного заводу від внутрішніх замовлень. Генерал Вальден теж сумнівався в можливості створити вітчизняне підприємство, яке досить міцно стояло б на ногах і мало б належний технічний досвід, якщо вся іноземна допомога, що в нього буде, обмежуватиметься ліцензіями, а їх йому в будь-якому разі доведеться придбати. Якщо для нас існувала перспектива безпосередньо отримувати винаходи й виробничі таємниці іноземного підприємства, ми мали всі підстави довірливо йти на співпрацю.

Рада оборони була рішуче проти плану розподілу замовлень між уже наявними вітчизняними підприємствами. Придатні заводи містилися здебільшого на території, яку внаслідок ризику повітряного нападу доводилося вважати занадто небезпечною, а на чималі асигнування, що, за прогнозами, мали надійти на основну закупівлю, цілком можна було створити промислові підприємства в інших частинах країни. У багатьох колах лунали твердження, що географічне розташування небагато важить, якщо застосовувати принцип розміщення роботи заводів під землею. На це я зауважив, що навіть у такому разі доведеться лишити чималі частини підприємств назовні. Щоправда, годі було уявити, щоб у нашій країні існував такий куточок, куди не сягнуть ворожі операції військово-повітряних сил. Але що далі на захід розташовувалися об’єкти бомбардування, то меншим ставав тоннаж бомб, які потенційно міг скинути туди ворог.

Мої зусилля дали лишень частковий результат, бо міністр оборони й підлеглі йому технічні органи негативно ставилися до співпраці з «Бофорсом». Пройняті націоналістичним мисленням, яке знайшло підтримку в парламенті, провідні сили не уявляли, що країна може зненацька зазнати агресії. Щоправда, коли питання було остаточно розв’язано, влада відмовилася від розподілу виробництва між уже наявними й доволі невдало розташованими заводами, але рішення про іноземну допомогу не ухвалила. А отже, підсумком зусиль Ради оборони в цій сфері став цілком вітчизняний завод, який, однак, працював за іноземними ліцензіями і який — що відповідало часові — перебував у стовідсотковій власності держави. Можливо, ми б трохи краще наготувалися зустріти напад росіян, якби націоналістична позиція не заважала адекватніше оцінювати різні варіанти. Артилерійний завод було споруджено 1938 року поблизу міста Ювяскюля в комплексі, час­тково розташованому всередині розробленої гори. Але перші 19 мільйонів марок на будівництво влада взяла з грошей, призначених для закупівлі матеріальних засобів!

Коли обговорювали бюджет на 1936 рік, Рада оборони попросила на панцеротанкову оборону, що все ще складалася лиш із застарілої техніки, суму, на яку можна було придбати з тридцять танків. Випробування, здійснені 1934 року на Карельському перешийку, засвідчили, що місцевість з виборзького напряму дуже пасує для танків. Попрохані кошти було асигновано, і Рада оборони мала тепер визначитися, який тип танка вибрати: легкий чи важкий. Більша й розмаїтіша застосовність легких танків «Вікерс» спонукала зробити вибір на їхню користь. Рада оборони наголосила на важливості того, щоб танки було придбано з повним озброєнням і з гарантією отримання потрібної кількості запчастин. З приємністю я констатував, що це придбання заповнило велику прогалину. Хоч би яким неймовірним це здавалося, але минули роки, доки завершилося озброювання цих танків — здається, це сталося перед самісіньким початком Зимової війни.

Разом із цією закупівлею Рада оборони розглядала питання щодо найпридатнішого типу протитанкової зброї й рекомендувала розпочати виготовлення 37-мм протитанкової гармати, розробленої концерном «Бофорс». Водночас вона зазначила, що треба негайно придбати за кордоном певну кількість протитанкової зброї.

Якщо поглянути на створення проекту бюджету, то великою і складною проблемою в ньому була закупівля літаків. Авіація розвивалася так швидко, а дані про потужність найновіших літаків настільки суперечили одні одним, що часто нелегко було вирішити, який тип вибрати. До того ж великі держави вже не хотіли ділитися виробничими таємницями — скрізь переважало намагання засекречувати розвиток військово-повітряних сил. Продуктивність нашого власного авіазаводу була невеликою, тому ми мусили вдаватися до закупівель з-за кордону, а отже, існував ризик замовляти застарілу техніку.

У вересні 1936 року я на запрошення британського уряду дістав нагоду ознайомитися з тактикою й організацією протитанкової зброї. Я ознайомився з найсучаснішими їх типами в навчальному центрі Олдершот і переглянув маневри на Солсберійській рівнині.

В Англії, як я помітив, — усупереч французькій доктрині, що найбільше зосереджувалася на товщині панцеру, — головне значення мала маневровість танків. Імперія ще не комплектувала армію на засадах військової повинності, і їй не вистачало кадрів на зміцнення протитанкових сил, які з технічного погляду перебували, мабуть, на вершині розвитку. Загальну військову повинність було запроваджено аж у квітні 1939 року, хоч у зовнішньополітичних подіях ще раніше оприявнювалися тривожні передвістя: навесні 1938[7] року Гітлер зайняв Рейнський край, а іспанська громадянська війна, почавшись у липні, могла призвести до непередбачуваних конфліктів.

Мій візит до Англії завершився бенкетом, функції господаря на якому виконував військовий міністр Даф Купер. З минулої нашої зустрічі я добре пам’ятав цього високоосвіченого й приємного чоловіка, який, як здавалося, усвідомлював велику загрозу, що криється в нацизмі. Натомість його заявам про Совєтський Союз і більшовизм була притаманна певна обережність. Але скидалося на те, що пережите мною під час російської революції і думки щодо розвитку більшовизму за останні вісімнадцять років не пройшли поза його увагою і якесь враження таки справили. Прощаючись із господарем, я висловив побажання, щоб під час наступної зустрічі його уявлення про більшовизм були ближчими до моїх, на що містер Даф Купер відповів: «Вони такими вже стали!».

На цьому заході, як і в інших розмовах з політиками й чиновниками з керівних кіл, я помітив, що вони з дивовижною легковажністю ставляться до більшовицької загрози й озброювання СССР, які здавалися їм геть другорядними порівняно із центральноєвропейськими проблемами.

Наближалися президентські вибори. Обіцянкою президентові Свінгувуду я взяв був на себе зобов’язання очолювати Раду оборони всю його каденцію. Тож тепер відчув, що можу порушити питання про те, щоб відійти від справ, а надто що моя праця була невдячною і мої ініціативи не здобували достатньої підтримки президента й уряду. Неодноразово мені здавалося, наче доводиться протягати товсту линву крізь тоненьку трубу, у якій повно смоли. Діяльність Ради оборони теж, попри помітний у протоколах поступ, не дала тих результатів, на які я сподівався. Щоправда, оборонний бюджет, починаючи від 1931 року, регулярно зростав, хоча й недосить, але його частка в державному бюджеті з такою самою регулярністю меншала. Становивши 1931-го приблизно 20 % від нього, наступного року вона мала впасти до 16 % — найменша дотепер цифра, якщо не брати до уваги видатки 1928 року за соціал-демократичного уряду, коли відповідна частка дорівнювала 13,8 %.

Пропрацювавши майже шість років на виснажливий посаді голови Ради оборони, я в листопаді 1936 року попросив згоди президента Свінгувуда на рекреацію до Індії і повідомив його про намір відійти від справ. Президентові, як я побачив, не сподобалося це рішення. Він запитав, чи не можу я пообіцяти йому залишитися на посаді, якщо його переоберуть. Мені довелося роз’яснити, що навіть якщо так станеться (і саме в тому разі), я наміряюся дотримати свого рішення.

По завершенні каденції Свінгувуда новим президентом обрали голову парламенту Кюесті Калліо. Удалині від батьківщини я одержав телеграму нового очільника держави, який відгукнувся на моє привітання з обранням і дуже просив не йти з посади. Трохи згодом надійшло телеграфом звернення і від прем’єр-міністра Каяндера, який від імені уряду долучився до прохання президента. Ні президент, ні прем’єр-міністр під час мого регентства не схвалювали моєї політики, а на перших президентських виборах не підтримали мою кандидатуру. Часи змінилися.

Я вирішив відкласти цю справу до повернення на батьківщину. На моє вичікувальне ставлення вплинуло й те, що ті звернення наводили на висновок: президент і уряд вирішили підтримувати мене. Після повернення з Індії президент Калліо повторив прохання, запевнивши мене у своїй підтримці. Я вирішив лишитися на посаді.

Неодноразово у хвилини невдач і поразок мені могло здаватися, наче непробивний мур байдужості й нерозуміння поставав на шляху всіх прагнень згуртувати фінляндський народ навколо завдання, яке полягало в піклуванні про свою домівку й захисті свого майбутнього. А з другого боку, інколи ті прагнення діставали публічне визнання, яке, немовби цінний вотум довіри, давало величезний стимул працювати далі. Таким особливо пам’ятним для мене заходом стало моє сімдесятиліття 4 червня 1937 року. У моїй пам’яті із вдячністю зберігається чимало свідчень щирого порозуміння, довіри й відданості, які оприявнилися на вшануваннях і урочистостях з нагоди того дня. Тут буде досить відтворити головний зміст промови, яку виголосив на одному з тих заходів колишній прем’єр-міністр, професор Ківімякі:

Висловлюючи подяку за виявлені мені доброзичливість і шану в день 70-річного ювілею, я мав привід перш за все звернутися до президента республіки, парламенту й уряду, а також до представників дипломатичного корпусу і моїх шведських і німецьких побратимів у війні 1918 року, до давніх бойових товаришів із часів визвольних змагань, а ще до нових поколінь вояків, які виросли по тому. Привітання дітей та молоді потішило й зворушило моє серце, а крім того навернуло на думку, яке значення для майбутнього батьківщини має праця на благо молодого покоління. Мої емоції оприявнилися в таких словах:

Відділ військової економіки вивчав ситуацію, і наприкінці 1937 року з'явилася змога зробити загальний огляд, базований на реаліях, і створити остаточну програму основних закупівель. Вона поділялася на дві частини, одна з яких охоплювала зброю і спорядження, а друга — промислову продукцію, машини, сировину, напівфабрикати, будівлі, фортифікаційні споруди, склади матеріально-технічних засобів і пального тощо. Рада оборони неодноразово обговорювала детальні розрахунки, наведені у програмі. Коли було визначено загальну потребу, уряд призначив комітет, якому доручив оцінити план оборонного відомства, зважаючи на економічний потенціал країни. Цього разу знов довелося торгуватися стосовно вимог, а тому було зроблено зменшений розрахунок матеріальних засобів, який мав стати основою для діяльності комітету. Це, звичайно, означало чималі обмеження, які напевно позначилися б на боєздатності війська.

Запропонована комітетом загальна сума зросла до 2911 мільйонів марок. Меморандум було подано урядові 17 лютого 1938 ро­ку, але минуло три дорогоцінних місяці, доки закінчився розгляд відповідного урядового законопроекту. 20 травня парламент ухвалив закон, який зафіксував остаточну суму — 2710 мільйонів марок. Реалізація програми мала відбуватися поступово впродовж 7 років, а отже, її повне завершення було заплановано на 1944 рік.

Пропозиція Ради оборони потрапила до 5-річної програми після того, як виявилося, що конче треба пом’якшити первинні вимоги щодо коротшого терміну її реалізації. Нам не лишалося нічого іншого, як констатувати, що найкращим з усіх поглядів рішенням стане позика на оборону. У тодішньому вигляді програму теж годі було вважати цілком задовільною, адже вона залишала небезпечні вади, зокрема в морській обороні, протиповітряній обороні й мобілізації промисловості. На цю обставину звернула увагу Рада оборони в листі до президента республіки.

Парламентські дебати не оприявнили великих розбіжностей у поглядах. Щоправда, від запропонованої комітетом суми було віднято дві сотні мільйонів марок — проти чого виступали праві партії. Але головне, що й ліві, здавалося, нарешті збагнули: в наявному становищі вже не можна нехтувати потребами оборонного відомства. Цей підсумок дуже мене потішив. У ньому я бачив свідчення того, що мої зусилля знайшли розуміння в усіх парламентських фракціях. Одностайність в оборонних питаннях давала надію на майбутнє.

Затверджуючи програму основних закупівель, парламент ухвалив принципове рішення: за кордон можна давати лише ті замовлення, яких не здатна виконати вітчизняна промисловість. Хоча це застереження й було зрозумілим з погляду розбудови й поступу вітчизняної промисловості, але, ніде правди діти, матеріально-технічна база оборонного відомства перебувала б у кращому стані напередодні війни, якби робилося більше закупівель за кордоном. Ще до того як промислові підприємства могли бодай подумати про те, щоб розпочати виробництво, вони мусили придбати потрібне обладнання, поповнити свої машинне устаткування тощо. Підготовка до заводського виробництва спеціальних матеріально-технічних засобів забирала чимало часу, навіть роки. Таким чином, вітчизняну промисловість не можна звинуватити в тому, що вона не встигла постачити пристойну кількість матеріальних засобів до початку війни. Проміжок часу був закоротким.

Одне з питань, які я в той час поставив на обговорення в Раді оборони, полягало у вивезенні центральних установ з Гельсінкі в разі війни. Це стосувалося насамперед Державної ради, парламенту й таких центральних органів, діяльність яких конче потрібна для життя й оборони держави. Столиця розташовувалася в настільки небезпечному місці, що годі було й подумати, щоб функціонування зазначених органів тривало безперешкодно в розпалі війни. Питання евакуації впливало на плани, що стосувалися організації захисту від нападів з повітря, створення мережі зв’язку і т. ін., а отже, становило вельми складну проблему, яка потребувала ґрунтовної підготовчої роботи. У листі, в якому було викладено військові аспекти, важливі для розв’язання цього питання, Рада оборони звернулася до президента республіки з проханням, щоб уряд негайно розглянув справу. Попри те що я й усно неодноразово вимагав швидких дій, за рік по тому не з’явилося нічого, крім деяких пропозицій загального характеру. Початок війни цілковито заскочив центральні органи, розташовані у столиці, і спричинив, хоча й лише на трохи, багато сум’яття, якому можна б було запобігти вчасними заходами і яке могло мати далекосяжні наслідки, якби російська авіація перебувала в належному стані.

Аналіз асигнувань на 1938 рік засвідчив, що частка оборонного відомства в державному бюджеті неабияк зросла. 1937 року вона становила лише 16 %, а тепер — 23 %. Коли настала черга бюджету на 1939 рік, у процесі його опрацювання знову лунали заперечення пропозицій керівництва оборонного відомства. Цього разу Рада оборони обстоювала насамперед збільшення асигнувань на вишкіл. На тлі зовнішньополітичного становища я вважав, що треба обміркувати подовження терміну строкової служби. Радісні почуття викликало те, що уряд і парламент узяли до уваги найважливіше з того, на чому наголошувала Рада. Унаслідок цього частка оборони в державному бюджеті на 1939 рік зросла до 30 %. Тобто відсоток майже подвоївся порівняно з 1937-м, а в проекті державного бюджету на 1939 рік неминучих зменшень цього разу зазнали асигнування для інших міністерств, про потрібність чого я казав роками.

Мене дуже втішило, що відзначення 20-ї річниці визвольної війни відбувалося 16 травня 1938-го в геть новій атмосфері, яка віддзеркалювала неабиякий поступ порівняно з 1918 роком. Оборона країни стала тепер центральним і насущним питанням, що його обстоювали всі верстви народу. Навіть ті, хто раніше з неприхованою ворожістю спостерігав за зусиллями, спрямованими на розбудову й удосконалення оборонного відомства, тепер, як я бачив, усвідомили свою помилку. У мовній суперечці теж було помітне певне спадання напруги, а економіка демонструвала виразні ознаки розвитку. Складалося враження, що буряні хмари віддалилися, і мало хто хвилювався через невпинне загострення стосунків між великими державами. А проте Німеччина в березні окупувала Австрію, що не могло не пришвидшити загальну кризу.

З огляду на те, що Фінляндії вдалося створити певні передумови, щоб лишатися осторонь європейських конфліктів, я дозволив собі на урочистостях 16 травня виголосити такі слова:

Дії, спрямовані на зміцнення оборони й узгодження нашої зовнішньої політики з прагненнями нейтралітету з боку Швеції та інших північноєвропейських країн, мали сприяти фінляндському нейтралітету під час міжнародних конфліктів. З тією самою метою уряд Фінляндії зробив крок для звільнення країни від санкційних зобов’язань, передбачених § 16 статуту Ліги Націй. Як і деякі інші країни, зокрема Швеція, Фінляндія ще під час спроби накласти санкції на Італію 1 липня 1936 року підписала відповідну заяву. У ній було сказано, що з огляду на те, як саме застосовано санкційний параграф, вона хоче утриматися від посідання позиції. 20 травня 1938 року Фінляндія здійснила ще один крок, узагалі залишивши за собою право в кожному конкретному випадку вільно вирішувати, якою мірою дотримуватися санкційних приписів Ліги Націй. Швеція й Норвегія зробили водночас аналогічні заяви. Причиною таких дій Фінляндія оголосила намагання розширити співпрацю з північноєвропейськими країнами, щоб захистити спільний нейтралітет.

Можна взяти під сумнів, чи ці заяви, які докладно обговорили північноєвропейські країни, саме тоді пішли на користь інтересам Північної Європи і чи варто було Фінляндії сприяти їх виникненню. Якби наше прагнення до співпраці зі Скандинавією дало практичні результати в політичній та військовій царинах, навряд чи існували б підстави для якихось заперечень з приводу цієї відмови від міжнародних зобов’язань. Але тепер ці заяви лише додатково послаблювали систему Ліги Націй. А стосовно шкоди для Фінляндії, то зі шведського звернення з’ясувалося, що в разі агресії ми навряд чи зможемо сподіватися на допомогу звідти. Заяви, власне кажучи, розбивали нашу надію на регіональну систему допомоги, якої ми послідовно прагнули, і формували в Совєтського Союзу уявлення, що напад на Фінляндію не пов’язаний із ризиком конфліктів з іншими північноєвропейськими країнами. Якщо вірити містеру Дейвісу, колишньому послу США в Москві, Кремль сприйняв ті заяви як пронімецькі[8], адже на той час передовсім Німеччина була потенційним кандидатом для накладання санкцій.

За тодішніх обставин фінляндський уряд мав усі підстави остерігатися кожної дії, яка призводила до ізоляції нашої країни, адже саме в той час політична напруга в Європі вперше безпосередньо подіяла на стосунки між Фінляндією й СССР. У квітні 1938 року, одразу після аншлюсу, Совєтський Союз розпочав серію дискусій з урядом Фінляндії, які мали справити вирішальний вплив на розвиток ситуації. Вони лишалися таємницею аж настільки, що лише вкрай обмежене коло людей знало: наші стосунки зі східним сусідом увійшли в нову фазу. Безперечно, вельми прикро, що уряд не знайшов способу довести пропозиції Совєтського Союзу до принаймні вузького кола парламентарів, щоб щоб ті краще зрозуміли нагальні потреби збройних сил. Якби так сталося, ті групи були б ліпше готовими до діалогу, що відбувся згодом, восени 1939 року. А державне керівництво настільки слабко взаємодіяло з військовим командуванням, що навіть голова Ради оборони не мав відповідної інформації. Уряд, можливо, побоювався пропозицій щодо збільшення асигнувань на оборону, проти яких було б важко заперечувати. Аж набагато пізніше мене повідомили про цей надважливий діалог.

14 квітня другий секретар посольства СССР у Гельсінкі, Ярцев, попросив про термінову розмову з міністром закордонних справ Голсті. Останній прийняв його в той самий день, і Ярцев повідомив, що дістав від свого уряду широкі повноваження на таємний діалог щодо можливостей більшого порозуміння між Фінляндією й СССР. Совєтський уряд, як сказав Ярцев, хоче поважати фінляндський суверенітет і територіальну недоторканність, але Москва впевнена в тому, що Німеччина виношує плани нападу на СССР, які охоплюють десантування війська у Фінляндії з подальшим наступом на схід. Як Фінляндія поставиться до такого акту агресії? Якщо Німеччині буде дозволено скористатися фінляндською територією для нападу на СССР, він не чекатиме на Раяйокі[9], а перемістить свої частини якомога далі на захід, і Фінляндія перетвориться на войовище. Натомість якщо Фінляндія протидіятиме десантуванню німецького війська, СССР буде готовий надати нам усіляку військову й економічну допомогу, а також зобов’яжеться вивести свою армію після війни.

Далі Ярцев пояснив: його уряду відомо, що фінляндські фашистські елементи в разі негативного ставлення уряду Фінляндії до німецьких планів мають намір здійснити переворот і призначити уряд, який погодиться підтримувати зусилля Німеччини. Совєтський уряд хотів певних гарантій, що Фінляндія не підтримуватиме Німеччину в її війні проти СССР. На запитання міністра зовнішніх справ, які це мають бути гарантії, чіткої відповіді не пролунало. По завершенні розмови Ярцев попросив обговорювати все пов’язане із цими питаннями лише з ним.

Перемовини з Ярцевим тривали протягом весни й літа, а СССР не робив жодних конкретних пропозицій. 11 серпня російському дипломатові було вручено такий проект угоди між Фінляндією й Совєтським Союзом:

Уряд Фінляндії, звичайно, хотів мати згоду СССР на заходи, які забезпечували б нейтралітет Аландських островів і щодо яких від початку року тривали перемовини між Фінляндією та Швецією. Відповідь Совєтського Союзу не забарилася.

Уже 18 серпня Ярцев повідомив: якщо фінляндський уряд не вважає за можливе підписати таємну військову угоду, СССР може задовольнитися й писемною гарантією, у якій Фінляндія зобов’язалася б протистояти нападу Німеччини й задекларувала готовість прийняти збройну допомогу від Росії. СССР заявив про бажання погодитися на фортифікацію Аландських островів, якщо сам дістане змогу брати в ній участь, наглядати за фортифікаційною роботою й контролювати використання оборонних споруд. Для компенсації за це Совєтський Союз хотів дістати дозвіл на будівництво укріпленої військово-повітряної й військово-морської бази на острові Суурсаарі[10]. На цих умовах він був готовий гарантувати недоторканність Фінляндії й підписати вигідну для нас торговельну угоду.

У відповіді фінляндського уряду було зазначено, що російська пропозиція означає порушення суверенітету нашої країни, а також суперечить політиці нейтралітету, яку провадять Фінляндія та інші країни Північної Європи.

Попри негативну позицію нашого уряду, СССР запропонував на початку жовтня новий варіант угоди щодо Суурсаарі. Якщо Фінляндія не погоджується на те, щоб росіяни фортифікували Суурсаарі, це можуть зробити й самі фіни, але проектувати роботу треба спільно із совєтським урядом. А якщо Фінляндії буде не до снаги обороняти цей острів, росіяни готові взяти це на себе.

Цю видозмінену пропозицію теж було відхилено з такою самою аргументацією, натомість фінляндський уряд пообіцяв розглянути питання фортифікації Аландських островів. На цьому все і скінчилося, а перемовини, що точилися в Москві стосовно торговельної угоди, урвалися через суурсаарське питання.

Згаданий діалог відбувався на тлі збільшення напруженості загального становища. На мюнхенських перемовинах у вересні 1938 року Німеччині було передано Судетський край, а відповідно, й володіння фортифікованими смугами в Чехословаччині. Це означало, що СССР втратив одного союзника. Швидке зростання німецької моці, дедалі прохолодніше ставлення до Москви з боку Франції й Англії збільшували політичну ізоляцію СССР, а також його недовіру до Фінляндії.

Якщо повернутися до міжнародних ускладнень наприкінці зими 1938 року, існувало побоювання, що нейтралітет буде важко зберегти, насамперед через відсутність фортифікацій на Аландських островах. Ще на початку року я доручив Генеральному штабові виробити план оборони Аландів, їх фортифікації й забезпечення особовим складом, а також присутності мобільних військово-морських сил, а в лютому наспіла й калькуляція. Суму витрат було запропоновано збільшити до 476 мільйонів марок.

Під час цього процесу ми постійно контактували зі шведськими військовими органами й зауважили, що шведів не менше від нас турбує відсутність фортифікацій на Аландах і що існують певні передумови для того, аби Швеція іще в мирний час долучилася до планування оборони архіпелагу. Вихідним пунктом перемовин було те, що Фінляндія побудує фортифікаційні споруди — це здавалося цілком підсильною справою — і що участь Швеції обмежуватиметься певним внеском у мобільні військово-морські сили. Ці плани містили й те, що населення Аландських островів братиме участь у захисті рідного краю і що треба зробити відповідні зміни в законодавстві.

Під час мюнхенської кризи фінляндсько-шведські перемовини досягли такого поступу, що було ухвалено уніфікувати військові заходи, спрямовані на захист Аландів. Стосувалися вони насамперед перевезення війська морем. На ту пору російський Балтійський флот провадив у Фінській затоці й Балтійському морі маневри, дуже схожі на антинімецькі демонстрації. Розвиток ситуації в балтійському регіоні міг призвести до того, що на архіпелаг довелося б швидко вводити військо і вдаватися до інших заходів, передбачених Аландською конвенцією.

З огляду на загострення загального становища й повільне оновлення матеріально-технічної бази, я дійшов висновку, що треба напружити всі сили, аби пришвидшити заходи для підвищення обороноздатності. Також треба було ще раз поінформувати уряд про найсерйозніші вади. Я сподівався, що останні тижні кризи розкрили очі уряду на важливість заповнити прогалини, які лишилися поза увагою в програмі основних закупівель. Це питання Рада оборони розглянула на початку жовтня 1938 року. Підсумком стало таке подання:

Крім того, у тексті йшлося про низький рівень вишколу, слабкий матеріальний стан офіцерства, а також брак кадрів. Резерв літного складу військово-повітряних сил був геть недостатнім: він складався з менш як 200 слабенько вишколених пілотів. Зважаючи на те, що лише потреба на перші п’ять місяців війни становила 600 осіб, я наголосив на важливості підвищувати кількість резерву й рівень вишколу. Наприкінці зазначив: якнайбільшу тривогу вселяє те, що досі не затверджено план фортифікації Аландських островів.

У моєму зверненні містилося багато такого, що було висловлено раніше. Але я покладав надії, що цього разу, на тлі тієї кризи, очевидно, ще свіжої в пам’яті уряду, воно викличе енергійні дії, спрямовані на зміцнення оборони.

Що стосується вишколу, я кілька місяців тому подав президентові республіки два меморандуми, у яких звертав увагу на таку дивну річ: останніми роками суми на вишкіл постійно зменшуються. Насамперед це відбувалося з асигнуваннями на навчальну стрільбу, таборові збори й бойові маневри. Їм би годилося не падати, а зростати. Наслідки були помітні вже тепер в очевидному погіршенні рівня вишколу у війську. Я наголосив, що коли основна частина стрілецького навчання відбуватиметься на бойовищі, платити за це доведеться кривавими втратами. Стрільці могли вистріляти лише 97 набоїв на рік супроти 250, які багато країн вважали нормою. Шуцкорівська організація мала лишень 41 набій на рік на одного вояка. Стрілецьке навчання артилерії та флоту теж було неналежним через брак боєприпасів.

Окрема історія була з недостатністю вишколу у військово-повітряних силах. Я звернув увагу на те, що навчальний час, який давався нашим пілотам, — 10 годин на місяць — мінімальний. Як свідчила статистика, за останні роки на 6500 літних годин припадала одна аварія зі смертельним наслідком і одна аварія, що призводила до знищення чи серйозного пошкодження літака. Якби стільки нещасних випадків припадало на вдвічі більшу кількість літних годин, це ще сяк-тяк. Як з’ясувалося, причина більшості аварій — пілоту бракувало впевненості в кермуванні літаком, що своєю чергою було прямим наслідком недостатності асигнувань на пальне. Програма розвитку військово-повітряних сил передбачала перехід на сучасні, швидші літаки, які, звичайно, потребували більшої майстерності пілотування. Якщо не додавати навчальних годин, потенційно кількість аварій збільшиться. Якщо все так і триватиме, війна продемонструє, що щорічною кількамільйонною економією витрат на пальне й мастило було змарновано сотні мільйонів коштів, витрачених на військово-повітряні сили, а тимчасом цей рід війська не став спроможним виконувати свою роль в обороні країни. Кількість доводилося компенсувати якістю, а нестачу авіатехніки — висококваліфікованим штатом, який завдяки ретельному вишколу було можливо вивести на рівень, що відповідав вимогам сучасної війни.

Далі я зазначив, що термін служби в СССР, залежно від роду війська, становить 2–4 роки супроти одного року у Фінляндії. Я навів такий ілюстративний приклад: в оборонному бюджеті Швеції сума асигнувань на вишкіл, якщо перерахувати на фінляндські гроші, — 210 мільйонів, а в нас — 65 мільйонів. Коли у Фінляндії на маневри армії, військово-морських та військово-повітряних сил асигновано 5,5 мільйона, у Швеції відповідна цифра лише на армію становить 25 мільйонів на рік. Ще 60 мільйонів іде на маневри флоту, включно з пальним, а 35 — на навчальні польоти.

Подання завершувалося заувагою: найпершою умовою того, щоб вишколювання стало ефективним і давало задовільні результати, є залучення належного штату — офіцерства й унтер­офіцерства. Однак кадровий склад мав прогалини, які вселяли тривогу, і заповнити їх можна було, лише покращивши умови оплати праці.

Пізно восени 1938 року мій стану здоров’я погіршився, тож я поїхав до Центральної Європи. Те, що я, повертаючись на батьківщину, дізнався в Парижі й Лондоні, поглибило побоювання, що недовго ще бути миру. Німеччина дуже посилила вплив на Балканах і дедалі більше випереджала інших в озброєнні. У Парижі я зустрівся з генералом Вейґаном, який незадовго до того подав у відставку з керівного поста у збройних силах і був вкрай занепокоєний військовою слабкістю своєї країни. Здавалося, Франція перестала претендувати на те, щоб її вважали великою державою.

У Лондоні я обговорив становище з військовим міністром Гор-Белішею, помічником міністра закордонних справ лордом Плімутом і міністром торгівлі лордом Ренсименом. За ланчем у міністра закордонних справ лорда Галіфакса я зазначив, як у Фінляндії жалкують, що Англію, здається, мало цікавить балтійський регіон. На це він відповів, що імперія таки цікавиться проблемами балтійських країн, але їй доводиться розв’язувати й багато інших. Коли я сказав про своє бажання повідомити кого слід у Фінляндії, що Англія озброюється так, ніби вона вже вступила у війну, лорд Галіфакс, поміркувавши, запевнив: я можу це зробити — озброювання у Британії відбувається якнайенергійніше.

Напередодні 1939 року в мене з’явилася певність, що Європа та Фінляндія прямують до серйозних ускладнень. Я вже не міг спокійно дивитися, як повільно реалізовувалася програма основних закупівель, і вирішив знову звернутися до уряду. Щось треба було робити, аби пришвидшити поповнення армійської зброї. Кошти, надані на 1939-й, призначалися на замовлення, зроблені попереднього року, а про нові не могло йтися без додаткових асигнувань. Тож існувала небезпека, що надважливі закупівлі буде відкладено щонайменше на рік. Натомість якщо затвердять додаткову програму на 500 мільйонів марок, яку я ініціював, вдасться скоротити приблизно на рік термін, визначений на реалізацію програми основних закупівель. У середині лютого 1939 року, після детального вивчення додаткової програми, було подано пропозицію урядові взяти на зазначену суму позику. Цього разу справу розглянули порівняно швидко. Замість запропонованої позики було зроблено подання до парламенту на асигнування додаткових коштів, 350 мільйонів марок, що парламент і ухвалив трохи згодом навесні.

1939 рік почався з недобрих передвість. Утім добрим наслідком дедалі більшого усвідомлення небезпеки, яка загрожувала Північній Європі, стало те, що нарешті можна було серйозно порушувати питання фінляндсько-шведської співпраці. У процесі перемовин на військові теми дві країни дійшли принципової згоди щодо спільної оборонної політики північноєвропейських держав. Однак вона через брак матеріальних ресурсів мала обмежуватися певними царинами, де взаємодія видавалася можливою і бажаною. Така взаємодія, спрямована на розв’язання спільних проблем, потенційно охоплювала б насамперед оборону фенноскандського «Калота», а також Ересунна й Аландських островів.

Однак практичних підсумків вдалося досягти лише в питанні білатеральної проблеми фортифікації й оборони Аландських островів. Коли фінляндський уряд двадцять років по моїх перших спробах налагодити військову взаємодію на Аландах знову порушив це питання, ініціатива викликала зацікавлення і зовнішньополітичного, і військового керівництва Швеції. Лише тепер, у січні 1939 року, перемовини дали попередню домовленість, названу Стокгольмським планом. Відповідно до нього, потенційна оборона Аландських островів поділялася на три головні групи: берегові артилерійні позиції на південних шхерах, військову службу аланд­ців і протиповітряну оборону на суходолі. До цього долучалося, звичайно, сприяння мобільних військово-морських сил.

Підвалини нової політики щодо Аландських островів, яку започаткував Стокгольмський план, врешті-решт заклало усвідомлення того, що двом країнам буде легше захищати нейтралітет у разі заповнення вакууму, утвореного Аландською конвенцією. У нефортифікованому й незахищеному стані ці острови, звісно, приваблювали б великі держави, розташовані поблизу Балтійського моря. Опинившись у руках великих держав, Аланди становили б і для Фінляндії, і для Швеції ризик того, що їхні оборонні позиції зазнають атаки з флангу ізсередини країни. А якщо Аланди фортифікувати й боронити, з’явиться змога перекрити Ботнічну затоку й вивільнити чималі фінляндські та шведські сили на інші завдання. Крім того, можна було вважати самозрозумілим, що оборонювані Аландські острови не заохочуватимуть до агресії так, як незахищені.

Для затвердження Стокгольмського плану розпочалися перемо­вини фінляндської сторони з державами-підписантами Аланд­ської конвенції, а також, на прохання Швеції, із Совєтським Союзом, який до них не належав. У разі позитивного підсумку справу було б передано на розгляд Ліги Націй. Внаслідок демаршу, висловленого Фінляндією наприкінці січня 1939 року, всі держави-підписанти, тобто й Німеччина, беззастережно ухвалили план. Проте СССР посів негативну позицію, зазначаючи, що фортифікованими Аландськими островами здатна скористатися якась третя нація. Як можна було чекати, совєтський уряд узалежнив свою позицію від того, чи готова буде Фінляндія пристати на пропозиції, які він зробив 1938 року.

5 березня 1939 року комісар закордонних справ Литвинов через посла Фінляндії в Москві Юр’є-Коскінена ініціював поновлення перемовин. Цього разу совєтські вимоги полягали в тому, щоб узяти в оренду на 30 років острови у Фінській затоці Суурсаарі, Лавансаарі[11], Сейскарі[12] і обидва Тютярсаарі[13]. СССР не мав наміру фортифікувати острови, а хотів використати їх як спостережні пункти, щоб охороняти водяний шлях на Ленінград. Схвалення цієї пропозиції означало б поліпшення стосунків між нашими країнами й вигідну для нас економічну співпрацю.

У відповіді, наданій 8 березня, фінляндський уряд повідомив, що не може обговорювати передавання островів іноземній державі, адже вони є невіддільними частинами території, недоторканність якої СССР сам визнав і засвідчив у Тартуській мирній угоді, коли острови було нейтралізовано. Здавалося, що комісар закордонних справ готовий до такої відповіді, і він негайно запропонував Фінляндії для компенсації російські землі на півночі від Ладозького озера. Цей варіант було відхилено 13 березня. Однак Литвинов зауважив, що не вважає відповідь остаточною.

Для докладніших перемовин совєтський уряд прислав до Гельсінкі свого посла в Римі, Штейна, який раніше працював у Фінляндії, і він уже 11 березня сконтактувався з міністром закордонних справ Еркко. Вдаючись до аргументів, які було наведено раніше, Штейн стверджував, що безпека Ленінграда в разі нападу на нього з боку Фінської затоки залежить від того, чи матиме змогу СССР користуватися зазначеними островами. Він рекомендував укласти угоду про оренду, яку вважав найкращим рішенням. Це стало б гарантією збереження фінляндського нейтралітету. А ще совєтський уряд був готовий обміняти острови на територію площею 183 квадратних кілометри, розташовану біля нашого східного кордону. Письмове зобов’язання Фінляндії протидіяти кожній спробі порушити її нейтралітет СССР не вважав чогось вартим, якщо воно не ґрунтуватиметься на практичних заходах. Однак фінляндський уряд і далі тримався негативної думки.

Моя позиція полягала в тому, що ми конче мусимо так чи інак піти назустріч росіянам, якщо цим вдасться поліпшити стосунки з могутнім сусідом. Я обговорив з міністром закордонних справ Еркко пропозицію Штейна, але не зумів переконати його. Я ще відвідав президента республіки й прем’єр-міністра Каяндера, щоб особисто висловити свою позицію. Звертав їхню увагу на те, що з тих островів немає для нашої країни жодної користі і що ми не можемо їх захищати, адже вони нейтралізовані. Престиж Фінляндії, як я розумів, теж не підупаде, якщо ми згодимося на обмін. Натомість для росіян ці острови, які перекривали доступ до їхньої морської бази в Лузькій губі, мали реальне значення, а тому нам слід було спробувати скористатися нечисленними наявними козирями.

Мої міркування не знайшли жодного розуміння. Пролунали твердження, що уряд, який зважиться запропонувати щось таке, негайно зазнає відставки, і що жоден політик не готовий отак кидати виклик громадській думці. На це я відповів, що якщо і справді немає нікого іншого, хто ризикнув би прихильністю в народі заради такої важливої для держави справи, то я готовий подати себе до послуг урядові. Був певний, що мій чесний намір знайде розуміння. Я пішов ще далі і зазначив, що, на мій погляд, Фінляндії вигідно запропонувати перенести лінію кордону поблизу Ленінграда на кількадесят кілометрів на захід за належну компенсацію. Ще коли Виборзький лен[14] 1811 року повернувся до складу Фінляндії, багато хто вважав, що кордон пролягає заблизько до міста на Неві. Цю думку зокрема поділяли граф міністр-статс-секретар Ребіндер, а також, як я часто чув удома, мій прадід, державний радник К. Е. Маннергейм, який у ті часи був членом Врядувальної ради й начальником її канцелярської експедиції.

Я наполегливо застерігав від того, щоб посол Штейн повертався з порожніми руками. Але саме це сталося: 6 квітня він залишив Гельсінкі, не виконавши свого доручення.

Парламент не було сповіщено про місію Штейна. Украй прикро за це недалекоглядне приховування інформації.

Крім зупинки московських торговельних перемовин, припинення політичного діалогу призвело до того, що СССР не дав згоди на перегляд Аландської конвенції, а отже, це питання було цілковито заморожено. Коли у травні 1939 року в Лізі Націй обговорювали зміни в конвенції, совєтський уряд дав зрозуміти, що він хоче зберегти статус-кво на Аландах. У виступі 31 травня Молотов пішов іще далі — у разі фортифікації архіпелагу, сказав він, Совєтський Союз матиме більше підстав брати участь у цьому процесі, ніж Швеція.

Після того як СССР виклав свої карти, шведський уряд посів нерішучу позицію щодо Стокгольмського плану. Багатьом, мабуть, стало зрозуміло, що опір Росії засвідчив, яким слушним цей проєкт насправді був, і з цього випливало, що тепер його реалізація важлива як ніколи. Однак кола, близькі до прем’єр-міністра Швеції, думали по-іншому, і в червні шведський уряд відкликав відповідне подання до риксдагу, пояснивши, що це питання буде розглянуто на позачерговій сесії парламенту. Це означало смертельний удар по планах фортифікації Аландських островів. СССР випробував північноєвропейську співпрацю на міцність і міг тепер робити із цього висновки.

Фінляндська влада знехтувала деякими надзвичайно сприятливими нагодами, унаслідок чого втратила свій шанс. Наші намагання зміцнити позиції країни перед дедалі ближчою бурею мали два природні напрями: з одного боку, політична й військова спів­праця зі Швецією і з другого — зближення з СССР у спосіб, який зменшить його підозріливість. Від початку року ця підозріливість зростала через загострення загальної ситуації, коли Німеччина розпочала психологічну війну проти Польщі й окупувала Чехословаччину й Мемель.

Позиція нашого уряду, здавалося, ґрунтувалася на вірі в те, що Фінляндія може досягти зовнішньополітичної мети без поступок, а тимчасом умовою фінляндсько-шведської співпраці було зміцнення стосунків із СССР. Уряд міг би бодай спробувати вкупі зі Швецією домогтися від СССР згоди на перший крок до спільної північноєвропейської оборони, що, за всіма ознаками, мало певні передумови для успіху без завеликих жертв. Совєтський уряд, мабуть, у принципі не заперечував проти скандинавської орієнтації Фінляндії чи проти Стокгольмського плану, що потвердила й мадам Коллонтай, посол СССР у Стокгольмі. У діалозі про вимоги Совєтського Союзу нам вдалося усунути найнебезпечніше — питання про військову взаємодопомогу. Влада Фінляндії могла вільно вибирати нові теми для перемовин, які потенційно збільшували б нашу безпеку — скажімо, нові форми фінляндсько-шведської солідарності — і щодо яких могла б порозумітися й із совєтським урядом. Небезпечно було гаяти час, адже сприятливий для перемовин період 1938–1939 років, коли СССР почувався покинутим західними державами й загроженим з боку Німеччини, тривав недовго. Утім ми мали досить часу, щоб керівництво держави встигло усвідомити, що свої позиції можна зміцнювати й поступками і що хто не гнеться, той урешті ламається. Після того як 4 травня 1939 року Литвинова заступив Молотов і Кремль удався до таємних контактів з Німеччиною, шанси Фінляндії вже було змарновано.

Той факт, що Фінляндія у травні 1939 року, як і Швеція з Норвегією, відхилила німецьку пропозицію укласти пакт про ненапад, в очах росіян не було повноцінною гарантією нейтралітету. Ці дії лише погіршили й так уже холоднуваті стосунки Фінляндії з Німеччиною. Навряд чи можна назвати доцільним те, що уряд уже кілька років демонстративно виявляв свою антинімецьку позицію. Після того як самі себе загнали в становище, яке зв’язувало руки в зовнішній політиці, ми навряд чи могли загострювати стосунки що з Німеччиною, що із Совєтським Союзом — це я неодноразово наголошував у розмовах з державним керівництвом.

Дехто зазначає, що навіть якби ми передали острови у Фінській затоці росіянам, ті збільшили б свої вимоги восени 1939 року. Я не хочу стверджувати протилежне, але наше становище безперечно було б міцнішим, якби ми, скажімо, хоч у квітні 1939 року правильно скористалися ситуацією і перш за все домоглися фінляндсько-шведської співпраці на основі Стокгольмського плану. Імовірно, Фінляндія в такому разі не сиділа б самотньо за столом перемовин у Кремлі. А ще можна припустити, що досвідчена шведська дипломатія сприятливо вплинула б на діалог.

Упродовж весни Рада оборони приділяла головну увагу Аландському питанню й морській обороні. Крім того, що обстоювала ідею фортифікації островів, вона ще виробила й подала урядові пропозицію асигнувати додатково 36 мільйонів марок на задоволення нагальних потреб військово-морських сил. Далі було розглянуто питання доукомплектування флоту, пропозиція щодо якого не встигла потрапити до первинної програми основних закупівель. Щоб терміново з’ясувати потреби морської оборони, Рада пришвидшила створення в листопаді 1938 року комітету, який уже підготував перший меморандум щодо оновлення матеріально-технічної бази флоту. Наступний етап вивчення ситуації стосувався розбудови берегової артилерії, а останній — спорудження бази флоту в Пансіо поблизу Турку. Нова 8-річна суднобудівна програма містила згідно із зазначеним меморандумом одне охоронне судно, 4 есмінця і 24 торпедних катери. Крім того, було складено альтернативну 5-річну програму. У травні 1939-го Рада оборони передала відповідний висновок урядові, але швидкий перебіг подій призвів до того, що цю справу не встигли остаточно розглянути до початку війни.

Навесні 1939 року Фінляндія намірялася ввести військо на Аландські острови: до цього її змусив розвиток подій, який перетворив Балтійське море на епіцентр міжнародної політики. Становище видавалося таким серйозним, що я запропонував залишити на службі призов, який мав демобілізуватися в квітні. Це було зреалізовано лише в Уусиманському полку, який на короткий час перейшов на воєнний стан. А ще я подав на розгляд уряду питання, чи немає потреби викликати кількасот резервістів морської оборони на позачерговий навчальний збір, щоб можна було зробити боєздатними панцерники берегової оборони.

Однак складалося враження, що уряд якось не дуже поділяє побоювання військового керівництва. Урядові кола вважали, що Німеччина після мюнхенської ухвали не має підстав провадити агресивну політику. Однак незабаром на обрії з’явилися нові буряні хмари, які з повною очевидністю показали необґрунтованість такого оптимізму. 28 квітня 1939 року, того самого дня, коли Німеччина запропонувала Фінляндії пакт про ненапад, вона денонсувала і німецько-британську морську угоду, і пакт про ненапад з Польщею, а водночас уточнила свої вимоги до Польщі. Коли Англія у квітні поновила загальну військову повинність, Італія в тому самому місяці напала на Албанію, а в травні Німеччина й Італія уклали військовий союз, майже не лишалося сумнівів, що протягом літа стануться серйозні конфлікти.

До цього місця я не розповідав про певну незлагоду, яка рік у рік вельми ускладнювала працю Ради оборони і насамперед спричинювалася незадовільністю співпраці між головою Ради оборони й міністром оборони, зокрема в питаннях бюджету й асигнувань. Упродовж 1937-го інтенсивно й довго обговорювався проект остаточного врегулювання взаємостосунків і розподілу праці поміж ланками керівництва в оборонному відомстві. Наприкінці року після певних компромісів було знайдено варіант, щодо якого, як здавалося, можна дійти згоди. Однак на засіданні, що відбулося 4 січня 1938 року, мені довелося поінформувати Раду оборони, що міністр оборони Ніукканен з невідомих причин подав президентові проект указу, який у важливих пунктах відрізнявся від того, що містив погоджений текст і з коректою якого Рада ознайомлювалася. Підсумок багатомісячних перемовин і зусиль було свавільно переінакшено без відома військового керівництва. 30 грудня президент затвердив указ у тому вигляді, у якому його подав міністр. Окрім, делікатно кажучи, некоректності таких дій, це рішення засвідчило: владні кола ще не навчилися усвідомлювати важливість того, щоб керування військово-економічною діяльністю було цілісним і відбувалося за вказівками найвищого військового командування, тобто фахівців.

Навесні 1939 року Раду оборони знову спіткав подібний випадок. Цього разу справа полягала в пропозиції Ради асигнувати 476 мільйонів марок на фортифікацію Аландських островів: цю суму визначив комітет, створений на початку березня. До нього надійшло прохання міністра оборони зменшити загальні видатки до 400 мільйонів, але комітет вважав неможливим це зробити. Я особисто роз’яснив міністрові оборони, чому не можна задовільно організувати оборону Аландів на запропоновані менші кошти. Я ще й писемно попросив його переказати під час розгляду справи в Державній раді окрему думку, якої дотримувалися ми з військовим керівництвом. Але уряд так і не дізнався про це й затвердив пропозицію міністра оборони щодо 400 мільйонів, після чого вона надійшла до парламенту так, буцімто її схвалили військові спеціалісти.

Найбільше тривожило те, що з планованої на острові Лоґшер важкої батареї викреслили одну з двох гарматних веж, яку запропонувала Рада оборони, і що кількість гармат у кожній мобільній батареї зменшили на одну. Варіант з двома гарматними вежами був цілком обґрунтованим з огляду на випнуте розташування Лоґ­шеру і його надзвичайно важливу функцію перекриття Ботнічної затоки. А що форт не міг сподіватися на підтримку з інших укріплених пунктів, його треба було робити якомога потужнішим. Зменшення цієї потужності вдвічі порівняно з тим, на чому зійшлися фахівці, ускладнювало морське сполучення і збільшувало загрозу висадження десанту. Мобільні батареї теж мали бути потужними бодай тому, що участь Швеції в обороні Аландських островів за домовленістю між фінляндським і шведським урядами залежала від певних умов, а отже, цілком імовірним залишався варіант, коли оборона лежатиме лишень на плечах Фінляндії. За таких обставин було неприпустимо торгуватися за суму асигнувань, передбачених розробленим планом.

Я дуже терпляче мирився з тим, що мої пропозиції й дії роками зазнавали спотворення й гальмування. З тривогою бачачи, як розвивається військово-політична ситуація, я мусив констатувати: якщо все й далі так триватиме, це поставить мене в нестерпне становище. Тому 16 червня 1939 року я адресував президентові республіки листа з таким змістом:

Цей вчинок привернув до себе багато уваги і спричинив широкі коментарі що у вітчизняній, що в закордонній пресі. Унаслідок енергійної реакції громадськості і її занепокоєння рівнем обороноздатності уряд нарешті волів вжити заходів для перегляду указу, виданого 30 грудня 1937 року за спиною в Ради оборони.

Ухвалою від 27 червня 1939 року Державна рада дала нові приписи щодо застосування зазначеного указу. Вони створювали належні гарантії того, що надалі неможливо буде розв’язувати питання, пов’язані з обороноздатністю, ігноруючи думку Ради оборони. За таких обставин я вважав за можливе пристати на заклики і не йти у відставку.

Фактично ухвала Державної ради містила такі новації: будь-який референт, що представляв міністерство оборони, мав у всіх питаннях, які стосувалися обороноздатності, перед вирішенням справи попрохати висновок голови Ради оборони і без зміни тексту доповідати про всі висунуті ініціативи щодо таких питань. Якщо з’ясується, що зробити певну ухвалу так, як це запропонував голова Ради оборони, неможливо з якихось інших причин, крім військових, справу треба повернути йому з проханням надати додаткову інформацію. Якщо позиції голови Ради оборони і референта міністерства різняться, цю окрему думку теж треба наводити під час розгляду справи в Державній раді.

Аби пришвидшити нашу вельми скромну фортифікаційну роботу на Карельському перешийку, я доручив розробити нову програму, яку на початку липня 1939 року було подано міністрові оборони. У ній містилася вимога асигнувати додаткові кошти на добудову лінії оборони між Фінською затокою й річкою Вуокса, а також на нову лінії оборони трохи далі, від Виборзької затоки до Вуокси, з вигідним природним розташуванням. Її продовження у східному напрямі, другорядне за терміновістю, охоплювало кілька фортифікованих районів на півночі від Вуокси. Крім того, було намічено будівництво третьої лінії від Виборзької затоки до озера Саймаа. До першої групи зараховували й межу на річці Янісйокі й район Лоймоли, які містилися на півночі від Ладозького озера. Я зазначив, що внаслідок розвитку ситуації черговість будівництва може змінитися, і тоді пріоритет матимуть дальші позиції. Орієнтовні асигнування зросли до 621 мільйона марок. Цю справу теж не було остаточно розглянуто до початку війни.

І знову ми стали свідками інстинктивної реакції народу на небезпеку, коли передчуття її у звичайної людини оприявнилося раніше й дужче, ніж в уряду й парламенту. Улітку 1939 року виник справжній народний рух для добровільного будівництва фортифікацій. Охочі з усієї країни рівномірним потоком сходилися на Карельський перешийок, де впродовж чотирьох місяців представники всіх суспільних класів пліч-о-пліч жертвували літніми відпустками заради оборони країни. Крім того, було зібрано чималі пожертви для фінансування цієї роботи. Про практичну організацію подбали шуцкори. На найнебезпечніших напрямах постали за літо переважно протитанкові перепони — кам’яні надовбні, рови, контрескарпи — які істотно збільшували міцність оборонних позицій. На жаль, згодом з’ясувалося, що поставлені вертикально кам’яні брили, з яких складалися перепони, мали б бути ще вищими, щоб стати ефективною завадою для танків нападника.

В оборонному бюджеті на 1939 рік було закладено кошти на великі маневри, підготовча робота до яких розпочалася наприкінці зими. Маневри відбулися на Карельському перешийку у першій половині серпня. Становище на них полягало в тому, що сили «жовтої» сторони, наступаючи з південного сходу, відтиснули «біле» військо прикриття на схід від Виборга, де рух «жовтих» було зупинено. По завершенні масування головних сил білих на північному сході від Виборга розпочався генеральний наступ на правий фланг і в запілля жовтих.

Протягом двадцяти років по визвольній війні на перешийку неодноразово відбувалися маневри, вихідні позиції і різноманітні ситуації яких повторилися в майбутніх війнах. Чимало операцій серпневих маневрів 1939-го теж перетворилися на криваву реальність улітку 1941 року, коли їх підсумком стали відвоювання Виборгу й оточення російських частин на півдні від міста.

Завершилися маневри у Виборгу парадом, який справив неабияке враження кількістю війська, що взяло в ньому участь. Емоційна карельська публіка пройнялася захватом, але професіоналу було важче пристати до цього спільного захоплення. Відчуттю задоволеності (навіяному, з одного боку, тим, що продемонструвало військо на самому навчанні, а з другого — його парадною виправкою попри тривалі маневри і стомливу спеку) дошкуляло усвідомлення, як мало досягнуто в усьому, що стосується озброєння й амуніції. Іноземні військові аташе легко могли спостерегти, що Фінляндія не має жодної протитанкової гармати. Панцеротанкова зброя складалася з усього, що ми взяли на маневри: кількадесят танків, частина з яких застарілі, а нові, попри нагадування Ради оборони, усе ще не мали озброєння. Військово-повітряні сили були надзвичайно скромними. Ще більше ці вади увиразнювалися, якщо порівнювати їх з панцеротанковими й авіаційними ресурсами по той бік кордону, і це вселяло тривогу.

У тій парадній атмосфері я вважав доречним попередити про грізну небезпеку й застерегти від того, щоб зацікавлення обороною лишалося на рівні порожніх слів. У промові на бенкеті, організованому мною для іноземних гостей і командування маневрів, я зокрема сказав:

А назавтра прем’єр-міністр Каяндер поздоровив армію з тим, що за минулі роки вона не отримала техніки, якій би лише довелося іржавіти й старіти!

У травні 1939-го британський і французький уряди ініціювали перемовини з Москвою щодо створення оборонної коаліції на противагу експансіоністським зазіханням нацистської Німеччини. Від самого початку це вселяло дуже мало надій. Після того як Литвинова заступив на посту комісара внутрішніх справ Молотов, перемовини, пройняті духом виразної недовіри, продовжилися. Їх деталі досі частково вкриті млою невідомості, але центральним питанням була вимога СССР мати право вступати на територію сусідніх країн, якщо вони зазнають потужного тиску чи нападу Німеччини, незалежно від того, проситимуть ті держави російської допомоги чи ні. До цих держав СССР хотів зарахувати й Фінляндію, яка мала надати планованій коаліції, тобто Совєтському Союзу, Аландські острови, Ганко й острови Фінської затоки.

Хоча цей політичний діалог зайшов у глухий кут, наприкінці липня Москва ініціювала військові перемовини з Англією та Францією. Згодом з’ясувалося, що то був маневр з метою зміцнити позиції СССР у німецько-російських перемовинах, які відбувалися водночас. Утім військовий діалог із західними державами, що почався 12 серпня, мабуть, дійшов лише до польського питання. Російське військове керівництво тоді висловило бажання зустріти німецькі армії до того, як буде розбито польське, а можливо, й румунське військо. Із цієї причини воно вимагало безборонного проходу до Вільна і Львова (Лемберґа), а також крізь Бесарабію, щойно Німеччина піде в наступ. Після того як польський уряд висловився категорично проти вступу Росії на територію Польщі, діалог завмер на мертвій точці. Сторони не встигли обговорити відповідні вимоги щодо Фінляндії та балтійських країн.

23 серпня було підписано німецько-російський пакт про ненапад, який став прелюдією до Другої світової війни. Він наражав на важке випробування й фінляндську зовнішню політику.

Віра нашого народу в цінність фінляндсько-німецької дружби була, попри все, такою твердою, що широкий загал вважав, наче той пакт про ненапад стане стабілізаційним чинником і в стосунках Фінляндії із СССР. Але тим небагатьом, які знали про таємні фінляндсько-російські перемовини і про те, що запропонувала Москва західним країнам, було зрозуміло: цей пакт напевно містить схвалення німецькою стороною тих вимог — включно з такими, що стосувалися Фінляндії, — щодо яких не дійшли згоди учасники перемовин між СССР і західними державами. Напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, який став початком Другої світової війни, означав, що й Фінляндія опиниться у фокусі російських інтересів.

Водночас із тим, як СССР розпочав 17 вересня воєнні дії проти побитої Польщі, совєтський уряд зобов’язався поважати нейтралітет Фінляндії. Цей маневр теж викликав довіру в певних фінських колах, які прозріли аж трохи згодом, після подій у Балтії.

Формальною підставою для дій Совєтського Союзу в Балтії стала втеча польського підводного човна «Ожел» з Таллінна. 18 вересня 1939 року «Ожел», якого відповідно до приписів нейтралітету треба було затримати й роззброїти, вночі проти 15 вересня ввійшов у Талліннський порт. СССР звинуватив естонський уряд у порушенні цих приписів і, крім того, стверджував, що той посприяв втечі «Ожела» і дозволяє ворожим підводним човнам використовувати естонські порти за свої бази. У територіальних водах Естонії з’явилися російські військово-морські сили, крейсування яких сягало Ризької затоки. Останнього тижня вересня російські літаки неодноразово пролітали над естонським тереном, а в прикордонній зоні зосередилося російське військо силою 3–4 дивізії. Щоб не дратувати могутнього сусіда, уряд Естонії вирішив вичікувати й обмежитися мінімумом військових заходів. Адже Естонія теж мала підписаний ще 1932 року із Совєтським Союзом пакт про ненапад.

Тим часом у Москві відбувалися перемовини щодо торговельної угоди, для підписання якої 22 вересня приїхав міністр закордонних справ Селтер. Утім за два дні він повернувся, і тут уряд дізнався, що перемовини стосуються чогось більшого, ніж просто торговельної угоди. 27 вересня міністр закордонних справ знову вирушив до Москви, де наступного дня було підписано пакт про взаємодопомогу терміном на десять років. Він надавав Совєтському Союзу право розташовувати військово-морські бази на островах Сааремаа, Гіюмаа і в місті Палдіскі, а також кілька летовищ на зазначених територіях, де росіяни могли тримати домовлену кількість піхотних одиниць і бойових авіапідрозділів. СССР зі свого боку зобов’язувався забезпечувати естонську армію зброєю та іншими військовими матеріалами.

Щойно пакт було ратифіковано, совєтська військова комісія в Таллінні висунула нові вимоги, які не випливали з пакту. Вони зокрема полягали в праві користуватися кількома летовищами й дислокувати військові частини на материку. До того ж СССР узяв собі право користуватися Талліннським портом. 18 і 19 жовтня до країни прибули російська піхотна дивізія, танкова й авіаційна бригади.

Отже, для скорення Естонії не знадобилося великого тиску. Становище з амуніцією в армії було сутужним, а те, яка доля спіткала Польщу, поза сумнівом, стало застережливим прикладом для естонців. Існував військовий союз із Латвією, але невідомо, чи контактували між собою Естонія й Латвія після виникнення цієї кризи. Щоправда, з естонського боку лунають твердження, що латиський уряд негативно відповів на запит, чи набуде чинності військова угода, якщо Естонія вирішить вчинити опір. Але латиші запевняють, що їм не надходило такого запиту.

Дехто стверджує, що верховний головнокомандувач литовської армії, генерал Раштикіс, одразу по нападі на Польщу висунув ідею балтійського військового союзу, але буцімто Естонія з Латвією відхилили його пропозицію, побоюючись, що СССР бачитиме в цих діях провокацію. Балтійський військовий союз міг би оперувати десь 20 дивізіями.

2 жовтня міністр закордонних справ Латвії Мунтерс дістав запрошення приїхати до Москви, а три дні по тому Латвія й СССР підписали пакт про взаємодопомогу. 11 жовтня за прикладом Естонії й Латвії те саме зробила Литва, і цим було проторовано шлях для російської окупації Балтії.

Совєтський Союз приберіг Фінляндію наостанок, знаючи, що розкусити цей горішок буде важче, ніж маленькі балтійські держави поодинці. Оцінюючи ситуацію, він, звичайно, узяв до уваги й послаблення становища нашої країни після того, як південне узбережжя Фінської затоки опинилося в руках росіян.

5 жовтня, за день до підписання пакту з Латвією, посол Фінляндії в СССР дістав прохання переказати своєму уряду пропозицію прислати до Москви уповноваженого, щоб провести перемовини щодо конкретних політичних питань, які актуалізувалися внаслідок початку війни. Водночас пролунало побажання, щоб прибув особисто міністр закордонних справ, і прохання відповісти якнайшвидше. 8 жовтня посол СССР у Фінляндії попросив поквапитися з відповіддю — Москву дуже обурила затримка. На той момент Совєтський Союз мав багато справ одночасно, зокрема тривали перемовини з турецькою делегацією, у яких не видно було поступу.

Фінляндія, зрозуміло, не могла бути без діла після початку війни, у якій брали участь великі держави. 1 вересня я попросив дати змогу знову закликати на службу частину резервістів з війська прикриття й морської оборони, які демобілізувалися в серпні. Я отримав відповідні повноваження, і цю процедуру було негайно втілено в життя. За моєю порадою уряд наприкінці вересня ухвалив підвищити обороноздатність, і з цією метою військове командування протягом осені викликало трьома заходами на навчальний збір офіцерів та унтерофіцерів, переведених 1938 року в резерв. Хай там як, а після запрошення Совєтським Союзом нашого уряду на перемовини оборонне відомство мусило надати нашій дипломатії всю підтримку, на яку було спроможне. 6 жовтня відбулася мобілізація всієї організації війська прикриття, після чого військові частини негайно передислокувалися в прикордонні райони. Одна залога стала й на Аландських островах. З огляду на підготовчі заходи росіян по той бік кордону, я 11 жовтня запропонував провести навчання для резервістів, яких персонально викликали повістками. Ці маневри, початі 14 жовтня, відповідали в прихованій формі загальній мобілізації. На прикордонних теренах відбулася евакуація, і частину населення міст, що перебували в зоні небезпеки, було переміщено деінде. Коли військо досягло районів зосередження, фінляндський народ міг з більшою певністю дивитися в майбутнє.

Керівником делегації, якій доручили провадити перемовини із совєтським урядом, було призначено державного радника Паасиківі, посла Фінляндії у Швеції. Він володів російською мовою і мав досвід політичного спілкування з росіянами. Під час затяжних мирних перемовин у Тарту 1920 року Паасиківі вміло обстоював інтереси Фінляндії. А що уряд не надав йому військового консультанта, я ініціював призначення йому полковника Паасонена, одного з небагатьох наших знавців Росії.

Ті нечисленні люди, яким було відомо про минулі таємні перемовини, приблизно здогадувалися, куди повернуть вимоги Совєтського Союзу. Їхня тема — безпека міста на Неві — сягає царських часів, коли Росія за кілька років до Першої світової війни запропонувала відокремити від Великого князівства Фінляндського прикордонні фінські волості Ківеннапа, Уусикіркко й Рауту. Питання організації кордону на Карельському перешийку, як і цікавість росіян до островів у Фінській затоці, ще в Тарту призвели до серйозних непорозумінь. Фінляндія мала на тих перемовинах вигідну позицію, тож їй вдалося захистити свої права.

Отже, уряд, затверджуючи інструкції для делегації, міг передбачити, про що йтиметься на перемовинах, і вибрати певну лінію. Паасиківі було доручено посилатися під час обговорення теми кордонів на гарантію, яку ми отримали за Тартуським миром. А загалом він мав спиратися на приписи угоди про ненапад і на спеціальну додаткову домовленість, яка стосувалася визначення поняття «напад». Треба було енергійно наголошувати, що метою фінляндської зовнішньої політики завжди було і є підтримування й розвиток дружніх стосунків із сусідніми країнами, а також те, що Фінляндія безумовно хоче залишатися поза всіма міжнародними конфліктами. А тому можливу пропозицію щодо пакту про взаємодопомогу треба було відхилити як таку, що суперечить нашій політиці нейтралітету. Те саме стосувалося й вимог передати військові бази на материковій частині чи на Аландських островах, а також перенесення кордону на Карельському перешийку. А щодо островів у Фінській затоці — Суурсаарі не міг бути предметом дискусій. Крайня поступка, про яку могло йтися, — це обговорення передання інших островів за умови, що СССР запропонує настільки поважну компенсацію, аби решта світу зрозуміла прийнятність такого врегулювання. А ще керівникові делегації було доручено заявити, що Фінляндія вважає своїм правом здійснювати фортифікацію Аландських островів, якщо цього потребуватиме ситуація.

Коли Паасиківі вирушав 9 жовтня до Москви, на гельсінському залізничному вокзалі відбувся напрочуд велелюдний патріотичний мітинг, який засвідчив міцну внутрішню єдність. Як це заведено у Фінляндії, почуття оприявнилися у співі[15]. Народ відчував, що означає це запрошення до Москви, і його ставлення було виразно негативним. Преса висловлювала приблизно таку саму позицію.

Хоч ми й гадали, що підготувалися до вимог Совєтського Союзу, але ніхто не чекав, що вони будуть такими суворими. Перемовини почалися 12 жовтня, і Сталін з Молотовим уже на першій зустрічі запропонували такий самий пакт про взаємодопомогу, що його СССР уклав з балтійськими державами. Коли Паасиківі відповідно до вказівок відхилив цей план, совєтська сторона запропонувала локальний пакт про взаємодопомогу, який доповнив би естонсько-російський, щоб гарантувати ефективне перекриття внутрішньої частини Фінської затоки. Обговорювати цю пропозицію делегація теж не мала права. Посилаючись на безпеку Ленінграда й бажаючи дістати гарантії дружнього ставлення до СССР, совєтський уряд урешті заявив такі вимоги:

За цих умов СССР не заперечував проти того, щоб ми фортифікували Аландські острови в тому разі, якщо жодна інша держава — тобто і Швеція — не братиме в цьому участі.

Паасиківі заявив, що виконання цих вимог суперечить фінляндській політиці нейтралітету. Пролунала відповідь, що це мінімальні вимоги СССР. На думку військового керівництва, достатню безпеку Ленінграду може дати щонайменше кордон Петра Великого, затверджений 1721 року Ништадтським миром. А ще воно вважає за потрібне, щоб Совєтському Союзу передали цілий півострів Ганко. Військово-морські бази в Порккалі на заході від Гельсінкі й на острові Найссаар перед Таллінном давали б росіянам більше можливостей для перекривання Фінської затоки, ніж Ганко й Палдискі, але СССР вважав, що останні розташовані занадто близько до столиць Фінляндії та Естонії. Совєтський уряд не хотів висувати вимог, які образили б національну самосвідомість сусідніх народів. СССР не боїться, що Фінляндія нападе на нього, але хвилюється, що ми можемо зазнати тиску котроїсь з великих держав. Тут Сталін назвав Францію й Англію. Британська імперія, зазначив він, тисне на Швецію, щоб дістати в користування певну базу, те саме робить і Німеччина. Англія здобула нікелеву концесію в Петсамо, на яке й Німеччина поклала оком. Можна було припустити, що обидві ці держави виношують плани нападу на Мурманськ. З Німеччиною СССР мав тепер добросусідські стосунки. «Але, — сказав Сталін, — все в цьому світі може змінитися».

Відчувалося, що росіянам важко збагнути: позитивне для СССР розв’язання питань, які стосувалися передавання фінляндської території іншій державі, потребувало ухвалення змін до конституції 5/6 депутатами парламенту. Проте Сталін висловив певність, що його пропозиція набере 99 % голосів! Якщо для Фінляндії неприйнятно віддавати базу на материковій частині, СССР міг би, наприклад, розглянути варіант із побудовою каналу крізь півострів Ганко. Коли Паасиківі попросив зрозуміти, що Фінляндія мусить дбати про свою безпеку, Сталін відповів, що в цьому сенсі немає чого боятися. Пакти з Естонією, Латвією й Литвою не означають загрозу для суверенітету цих держав — навпаки, він зміцнився. На зауваження Паасиківі: «Ми хочемо зберігати мир і перебувати поза всіма конфліктами» Сталін відказав так: «Я це розумію, але запевняю, що це неможливо — великі держави цього не дозволять».

Отже, діалогові виразно бракувало змістовності. І ще супротивна сторона не хотіла обговорювати висновків фінського військового експерта, які полягали в тому, що Фінляндія здатна ефективно завадити кожній спробі котроїсь із великих держав висадити військо на важкоприступному фінляндському узбережжі і що безпека Ленінграда цілковито залежить від того, у чиїх руках перебуває південний берег Фінської затоки. Розвиток подій засвідчив правильність цих думок. Коли влітку 1941 року німці захопили Естонію, ізольований Ганко втратив своє значення, унаслідок чого росіяни воліли піти звідти. Острови Фінської затоки, як з’ясувалося, теж малоцінні з військового погляду — і Суурсаарі тут не виняток — а Карельський перешийок був єдиним напрямом, з якого не відбулося нападу на Ленінград.

Далі Паасиківі повернувся до Гельсінкі по нові вказівки. Його перебування у Фінляндії трохи затяглося через те, що у Стокгольмі з ініціативи шведського короля було організовано зустріч між чотирма очільниками північноєвропейських країн. Фінляндський народ мав багато сподівань перед цим з’їздом і почувався впевненіше після того, як президент Рузвельт у розмові з Калініним, Головою Президії Верховної Ради СССР, висловив надію, що між Фінляндією та Росією збережуться дружні стосунки. Посли скандинавських країн у Москві після марних спроб потрапити на прийом до Молотова у своїх нотах теж висловили таке сподівання. Ось у чому оприявнилася дипломатична підтримка, яку у Фінляндії так цінували і яка спонукала уряд і громадськість до непоступливості. Ніхто не хотів вірити, що в тодішніх умовах Совєтський Союз спровокує неприхований конфлікт.

Якої ваги надавав уряд СССР зверненню Рузвельта, видно з виступу Молотова 31 жовтня на засіданні Верховної Ради: він порадив президентові США дбати радше про незалежність Філіппін, а не Фінляндії. А що стосується зустрічі голів північноєвропейських держав, стокгольмське комюніке виявилося настільки млявим, що виразно оприявнило ізольованість Фінляндії. Після повернення президента Калліо на батьківщину і йому, і урядові треба було усвідомити, що тепер ми лишилися на самоті. Шведи, які в той час надали нам позику на 40 мільйонів крон, не дозволили нам навіть опублікувати новину про це.

У разі відмови від Ганко й великих територій на Карельському перешийку ситуація з обороною Фінляндії геть змінилася б. Півострів Ганко, опинившись у руках СССР, означав би не лише небезпечну прогалину в береговій обороні, а й став би плацдармом, спрямованим проти життєво важливих частин і сполучень країни. Цей російський опорний пункт скував би добрячу частину наших і так уже нечисленних сил. Запевнення совєтського уряду, що гарнізон у Ганко складатиметься лише з 5000 вояків, а також спеціальних підрозділів, навряд чи могло вселити в нас відчуття безпеки. Для наступу вистачило б швидко перекинути підмогу на Ганко з Естонії, а надто що дислокована там російська авіація надавала б підтримку операції.

Передавання теренів Карельського перешийку, що означало б зрушення кордону, затвердженого ще 1323 року Оріхівським миром, дозволило б Совєтському Союзу посісти тіснину, фінляндську природну оборонну зону, яку ми фортифікували впродовж літа й осені. Знищення захисних споруд, які після того ще лишалися б на перешийку, означало б, що він втратив би будь-яку цінність для оборони. Із зобов’язання росіян зробити те саме ми, звичайно, не мали б ні радості, ні користі. Вимога знищити наші оборонні споруди вселяла тривогу. Були підстави сприймати це як сигнал, що невдовзі совєтський уряд, мов у випадку з Естонією, заявить нові вимоги й захоче послабити наші можливості опиратися їм, а також створить вихідні позиції для нападу.

Розмовляючи із членами уряду, державним радником Паасиківі й іншими політичними діячами, я наголошував, що нам треба прагнути до компромісу, адже, як усі знали, наші збройні сили були неготовими спіткати напад великої держави. Уряд не мав такої армії, якої потребувала його зовнішня політика, і тепер мусив зробити висновки зі свого ставлення до розбудови збройних сил — навіть останніми тижнями я натрапляв на опір, коли йшлося про надважливі асигнування. Як я пропонував навесні, варто пожертвувати островами у Фінській затоці, а на Карельському перешийку не хапатися за село Іно, яке в очах росіян мало велике значення для оборони Ленінграда. СССР, очевидно, прагнув відбудувати позиції берегової артилерії, споруджені в царську добу і зруйновані за Тартуською мирною угодою. Разом з батареями міста Оранієнбаум вони перекривали доступ до найближчої до Ленінграда частини Фінської затоки. Що стосується вимог стосовно опорного пункту на Ганко, треба докладати всіх зусиль, щоб завадити росіянам закріпитися на материковій частині. Мабуть, існував шанс досягти компромісу тим, що ми пожертвували б деякими островами. Потенційним об’єктом перемовин був острів Юссаре, який містився між Ганко й Порккалою вдалині від узбережжя і розташування якого давало росіянам непогані передумови для взаємодії з береговою артилерією острова Найссаар у південній частині Фінської затоки.

Крім того, я висловив переконаність, що СССР, якщо захоче, не стримуватиметься від того, щоб домогтися свого силою зброї. Він успадкував від царської Росії панславістські ідеї, хоч тепер їх було завуальовано комінтернівською ідеологією. Зовнішньополітичне становище дуже сприяло російській експансії. До того ж престижу СССР не пасувало, щоб Фінляндія виплуталася з цієї ситуації, не втративши територій, передавання яких росіяни вважали обов’язковим. Не було жодних сумнівів, що Совєтський Союз концентрує своє військо на Карельському перешийку. Надходила інформація, що туди саме прибули танкова бригада, важка артилерія та інші підрозділи, а ще в Ленінграді з’явилася піхотна дивізія, помічена раніше в Польщі. Від 9 жовтня мало не щодня відбувалися польоти в глибину перешийка, на півночі від Ладозького озера й над Петсамо. Зі сходу Карелії повідомляли про збільшення контингенту щонайменше на дві дивізії, а також спеціальні підрозділи. Від початку вересня пасажирське сполучення на Мурманській залізниці обмежили до мінімуму, і на північ цілодобово йшли військові ешелони. Крім того, на півночі зосередили велику кількість авіації.

Усе свідчило про серйозність становища. Будь-якого дня росіяни могли влаштувати провокацію, яка дала б їм формальний привід напасти на Фінляндію. Я наказав ретельно уникати будь-яких дій на суходолі, на морі й у повітрі, які потенційно давали б СССР привід для провокації, і відвести всі батареї на таку віддаль, щоб їх далекобійність не сягала за кордон. Для нагляду за виконанням наказу я відрядив на перешийок інспектора артилерії.

На перемовинах, які поновилися 23 жовтня і на які було делеговано й міністра фінансів Таннера, лідера соціал-демократичної партії, фінляндський уряд згодився поговорити про Суурсаарі. На Карельському перешийку він запропонував випрямити лінію кордону в місці так званого Куоккальського закруту, що означало перенесення кордону на 13 кілометрів на прибережній ділянці Фінської затоки. Пропозицію щодо оренди Ганко було відхилено. Єдиною російською поступкою стало те, щоб провести нову лінію кордону на 10 кілометрів далі на південний схід в напрямі головної залізничної колії, а стосовно Койвісто вони не хотіли шукати компромісу.

Ще раз делегація повернулася до Гельсінкі по вказівки. Тепер уряд вирішив зробити більші поступки й заявив про готовість перенести кордон на прибережній ділянці на 30 кілометрів у західному напрямі. Натомість на оренду Ганко він не міг пристати. Кілька днів по тому уряд був ладний віддати Іно, якби росіяни відмовилися від претензії на Ганко й Койвісто, а також обговорити передавання південної частини Суурсаарі. Зі свого боку совєтський уряд повідомив, що замість Ганко може задовольнитися групою островів Гесте–Бусе–Германсе–Кое, розташованих на сході від півострова Ганко, а також зазначеною раніше якірною стоянкою в Лаппог’ї. То була неабияка поступка, яка і з економічного погляду лягала б меншим тягарем на країну, ніж передавання Ганко, хоч і довелось би втратити важливі батареї берегової артилерії.

На цю пропозиція фінляндський уряд не пристав. У середині листопада делегація повернулася до Гельсінкі ні з чим.

Якщо уряд намірявся й надалі залишатися непоступливим, що означало війну, саме час було попросити посередництва в Ліги Націй. Відбулося чи ні обговорення такого звернення, мені не відомо. Якщо так, то, либонь, при цьому згадали, що Фінляндія незадовго до того відмовилася від зобов’язань, прописаних у § 16 статуту Ліги Націй, і що цим ми самі доклалися до ослаблення і позицій Ліги Націй, і своїх. Після того як розбилися надії на шведську допомогу, послідовним кроком було б звернутися до Ліги Націй, але уряд вчинив так аж після російської агресії. Щось би важило, якби на наших прикордонних теренах перебували спостерігачі від Ліги Націй і якби ми бодай на місяць раніше за підтримки Ліги могли розпочати перемовини, щоб підсилити матеріальне забезпечення. Може, Фінляндія через Лігу Націй зуміла б зацікавити своїм становищем угруповання двох великих держав, Англія–Франція, яке від літа 1939 року посідало неприховану антиросійську позицію і, як відчувалося, хотіло створити блок, який протидіяв би німецько-російському союзу. Цілком імовірно, що Фінляндія активною зовнішньою політикою, подібно до Туреччини, іще на цьому етапі могла б якось забезпечити собі підтримку Заходу.

Кілька днів по тому як совєтський уряд розпочав перемовини з фінляндською делегацією, після безрезультатного діалогу повернулася на батьківщину делегація Туреччини під проводом міністра закордонних справ Сараджоґлу. У цьому випадку совєтський уряд захотів «довести свою довіру», заявивши, що готовий укласти оборонний союз, проте можна обійтися й без нього, якщо турки зобов’яжуться зважати на інтереси СССР. У такому разі Туреччина може сподіватися на широкомасштабну російську підтримку. Запорука дружньої політики — Туреччина забезпечить Совєтському Союзу вільне проходження Дарданеллами і Босфором зокрема й у воєнний час, а також дозволить брати участь у фортифікації проток на певних ділянках, за які він готовий сплачувати оренду.

У цьому не було нічого нового. Це потверджувало, що совєтська дипломатія дотримувалася й на півдні тієї самої експансіоністської політики, яка почалася ще із царської доби й за сотню років до того ненадовго досягла мети завдяки Юнкяр-Іскелесійській угоді від 1833 року. Прагнення Совєтської Росії спричинили вельми швидку реакцію, чималу роль у якій і тепер відігравала Англія з її потужною підтримкою. Сараджоґлу прибув до Анкари 17 жовтня, і вже два дні по тому було укладено британсько-турецький, а за кілька днів і французько-турецький пакти про взаємодопомогу, і обидва вони мали демонстративно антиросійський характер. Відтоді як заступник комісара закордонних справ Потьомкін відвідав Туреччину — приблизно в той самий час і з тими самими цілями, що й посол Штейн у Фінляндії, — турки активно намагалися відвернути загрозу. Престиж західних держав, щоправда, підірвала польська катастрофа. Але географічне розташування Фінляндії було кращим, ніж у Польщі, адже була змога потрапити на нашу територію через Петсамо, де завдяки нікелевій концесії закріпилися британці. Зважаючи на все, флотська демонстрація так близько до Мурманська не лишилась би без наслідків. Навряд чи можна думати, щоб СССР напружував стосунки з Англією та Францією аж до розриву.

Цінність британсько-французької підтримки, зрозуміло, зійшла б нанівець після пробиття Французького фронту в травні 1940 року, однак піврічний перепочинок багато важив би для підвищення обороноздатності. І ще можна спитати, чи вважав би СССР розумним у тому становищі, яке виникло влітку 1940 року після німецької окупації Норвегії, оприявнювати свої антинімецькі прагнення і на Балканах, і на півночі. Цілком можливо, що найпершою стала б Румунія. Якби Фінляндія виграла час, шансів лишатися поза конфліктами поміж великими державами неабияк побільшало б.

Непевність щодо західної підтримки, можливо, замінилася б упевненістю, якби наші збройні сили були в доброму стані — важливий чинник і для ставлення Швеції до нас. Державам з поганенькими збройними силами важко знайти союзників.

Виступаючи у Верховній Раді СССР 31 жовтня 1939 року, Молотов оприлюднив вимоги росіян до Фінляндії. Попри це фінляндський народ не зрікався негативної позиції. В усіх суспільних класах відбувалося небачене для нашої країни патріотичне й громадянське єднання. Але ніхто не хотів війни, і ніхто не провадив військової пропаганди. Незважаючи на серйозність становища, ніхто не вірив, що буде війна. Після того як московські перемовини зірвалися, почали поступово повертатися в домівки ті, кого впродовж осені було вивезено з небезпечної зони, відчинив двері університет, запрацювали школи, і певну кількість резервістів звільнили у відпустку.

Два тижні не відбувалося нічого. Фінляндський уряд багатьма способами давав зрозуміти, що готовий поновити перемовини. Однак у російській пресі й на радіо і далі лунали запеклі випади проти уряду Фінляндії[16], а це не віщувало нічого доброго. Почастішали випадки, коли російські літаки опинялися на території Фінляндії. Військова розвідка доносила про численне перекидання війська і будівництво доріг на різних ділянках. На сході Карелії росіяни розпочали будівництво залізниці з Петрозаводська до Суоярві, і в тих самих краях відбувався ремонт дорожньої мережі.

Інформація, яку мало міністерство закордонних справ, була не такою тривожною і свідчила про те, що в політичних і дипломатичних колах за кордоном поширена думка, що ймовірність неприхованого конфлікту мала. Лише деякі німецькі та британські джерела вважали по-інакшому, а відомості, які я приватно отримав з Німеччини, містили застереження не перетягати струну. Я не приховував від проводу держави, що дуже турбуюся за найближче майбутнє й годі надивуватися, як уряд і парламент з такою нехіттю ставляться до пропозицій, які я подав останніми тижнями щодо асигнувань, хоч відчувається: війна вже на порозі. Розмова з президентом Калліо засвідчила, що мої думки не в усьому знаходять його розуміння і що в його ставленні до них виразно відчувається вплив деяких членів уряду. Тому я визнав своїм обов’язком заявити, що більше не можу поділяти відповідальність за занедбання оборони. Президент у принципі був згідний, щоб я відійшов від справ.

27 листопада 1939 року я адресував президентові республіки листа з таким змістом:

Нам не довелося довго чекати на справдження слів, які Молотов сказав 3 листопада на перемовинах у Москві: «Тепер черга солдатів вести перемовини». 26 листопада СССР влаштував провокацію, відому як «Майнільські постріли». Увечері того самого дня Молотов повідомив посла Фінляндії в Москві, що о 15:44 з фінляндського боку на Карельському перешийку було відкрито артилерійний вогонь по російському війську, дислокованому в селі Майніла, унаслідок чого загинули троє рядовиків і один молодший командир, а дев’ятеро дістали поранення. Совєтський уряд, мовив Молотов, не хоче перебільшувати значення цього нападу, але вважає конче потрібним висловити рішучий протест. Він запропонував відвести фінляндське військо на 20–25 кілометрів від кордону, щоб запобігти подальшим провокаціям.

Назавтра ми повідомили, що гарматні постріли було зроблено не з боку Фінляндії. Фінляндські прикордонники визначили, де саме вибухнули набої — приблизно за 800 метрів від лінії кордону на відкритому полі поряд із Майнілою. Водночас вони, провівши лінії перетину від трьох спостережних пунктів, з’ясували, що постріли було зроблено з південно-східного напряму на віддалі 1,5–2 кілометри від місця вибуху, тобто з російського боку. Такі спостереження прикордонники зафіксували в журналах. Посилаючись на ці дані, уряд якнайрішучіше відхилив протест, але заявив про готовість до перемовин щодо обопільного відведення військ на домовлену віддаль від кордону. Крім того, він запропонував доручити прикордонним комісарам розслідувати інцидент відповідно до приписів конвенції про врегулювання прикордонних суперечок, укладеної між Фінляндією й СССР 24 вересня 1928 року.

Ось і сталася провокація, якої я чекав ще від середини жовтня. Я особисто, відвідуючи Карельський перешийок 26 жовтня, ставив запитання генералові Ненонену, і він потвердив: артилерію в повному складі зосереджено за фортифікованою лінією оборони, звідки жодна батарея не може досягти пострілами до кордону. До речі, під час Подальшої війни 1941–1944 років до нас у полон потрапили деякі солдати, які докладно змалювали, як саме було організовано цю неоковирну провокацію.

Тепер події йшли одна за одною у швидкому темпі. 27 листопада Молотов повідомив фінляндського посла, що совєтський уряд відтепер вважає себе вільним від зобов’язань, прописаних у пакті про ненапад. Пропозицію фінляндського уряду про спільне розслідування манільських пострілів Москва проігнорувала і, перекручуючи факти, стверджувала, нібито фінляндський уряд зажадав відвести російське військо на 25 кілометрів від кордону. У ноті від 29 листопада Молотов висловив звинувачення, що напади фінляндських військових частин, «як відомо», тривають, і не лише на Карельському перешийку, а й на інших ділянках; унаслідок цього совєтський уряд вважає, що мусить розірвати дипломатичні стосунки.

Незважаючи на повідомлення, уряд Фінляндії ще раз звернувся до совєтського уряду з пропозицією врегулювати це непорозуміння відповідно до § 5 пакту про ненапад. Водночас він повторив: Фінляндія готова домовитися про відведення війська на Карельському перешийку на таку віддаль від Ленінграда, аби розвіяти будь-які підозри, що воно може становити загрозу для безпеки міста.

На цю ноту СССР відповів вогнем. У Петсамо фінські прикордонники ще 29 листопада зазнали атаки, а вранці 30 листопада 1939 року росіяни переважальними силами розпочали операції на суходолі, на морі й у повітрі. Тепер кожен зрозумів, що весь фінляндський народ мусить битися до загину.