Спогади. Том 2

14. Подальша війна

Початкове становище: власні сили, вороже групування. — Перегрупування польової армії. — Воєнні дії 1941 року: починається наступ Карельської армії. — Наступ у Східній Карелії. — Німці в Лапландії. — Посольство Англії. — Наступ на перешийку. — Здобуття Виборга. — Звернення німецького командування. — Перехід через старий державний кордон. — Мурманська залізниця. — Ленінградське питання. — Наступ на Свір. — Здобуття Петрозаводська. — Побажання Німеччини. — Візит спадкоємного принца Швеції. — Нота англійського уряду. — Східний фронт Німеччини. — Друга нота. — Листування із Черчилем. — Англія оголошує війну. — Здобуття Ганко. — Перехід до оборони. — Контрнаступ росіян. — Становище на кінець року. — Воєнні дії 1942 року: Поділ Карельської армії. — Ситуація з постачанням. — Перемовини з Дитлем. — Здобуття Суурсаарі. — Військовополонені. — Єврейське питання. — «Бої в бездоріжжя». — Східнокарельська військова адміністрація. — День матері. — Мій 75-річний ювілей. — Візит у відповідь до Німеччини. — Військове впорядкування. — Нота США. — Ленінградське питання. — Воєнні дії 1943 року: інформаційний захід для парламенту. — Політичні перемовини. — Поїздка до Швейцарії. — Батальйон СС. — Таємні контакти. — Візит генерала Йодля. — Загальне становище. — Воєнні дії 1944 року: зондування миру. — Поїздка генерала Гайнрихса до Німеччини. — Становище на перешийку. — Генеральний наступ росіян. — Питання уряду. — Пакт Рибентропа. — Генеральний наступ триває. — Стабілізація становища. — Політика Німеччини в Балтії. — Відступ зі Східної Карелії. — Підґрунтя генерального наступу.

Хоч стратегічне становище було цього разу гіршим, ми могли покладати більші, ніж восени 1939 року, надії на оборонну боротьбу, що розпочалася 25 червня 1941 року — і це завдяки цілеспрямованій праці, проведеній за попередній рік, у результаті якої збільшився кількісний склад і покращав загальний стан збройних сил.

Унаслідок подовження терміну служби з одного року до двох з’явилася змога збільшити кадрову армію до 15 бригад, поділених на 5 корпусів. Коли ми формували польову армію за новою системою, оборонні споруди вздовж східного кордону, попри недосконалість, становили твердиню для війська прикриття, яке мало стримувати наступ ворога. Країну було поділено на 16 військових округів, кожен з яких виставляв по одній дивізії, що мали у складі і бригади мирного часу. Інакше кажучи, польова армія складалася тепер з удвічі більшої кількості оперативних одиниць, ніж на початку війни восени 1939 року. Виходило так, що було залучено всю живу силу, включно зі старшими призовами. Недостатній вишкіл цих контингентів — наслідок того, що частину з них у 1920-х і 1930-х з міркувань економії перевели до ІІ категорії ополчення без проходження чинної служби, — по змозі доповнився навчальними зборами. І врешті-решт Зимова війна, ота велика навчителька, остаточно загартувала дух і поліпшила стан війська.

У матеріальному сенсі ситуація теж покращала. Прогалини в ресурсах, пробиті Зимовою війною, було заповнено частково завдяки допомозі західних країн, яка надійшла із запізненням аж після укладення Московського миру, частково — замовленням, які від кінця осені 1940 року ми могли розміщати в Німеччині. Вітчизняні промислові підприємства ефективно сприяли нашому озброюванню, маючи чималі запаси сировини.

Вогнева міць піхоти зросла, адже збільшилася кількість автоматів і на озброєнні з’явилися 20-мм протитанкова рушниця і 120-мм міномет. Польову артилерію доповнили кількома важкими батареями — їх дуже бракувало на Зимовій війні, а також підсилили зенітну артилерію. Почисленнішали й військово-повітряні сили, попри те що забракло часу, аби як слід розбудувати їх наземну службу і збільшити парк бомбардувальної авіації.

Мобілізація, наказ про яку з’явився 17 червня, йшла відповідно до програми, як і концентрація війська, що завершилася 29 червня. Загалом на кордоні стояло 11 дивізій, поділених на 5 корпусів, і одна додаткова, яка мала протистояти базі на Ганко. Крім того, був іще резерв головнокомандувача, який складався із чотирьох дивізій.

Виставлені проти Фінляндії російські сили, що належали до Північно-західної групи армій під командуванням маршала Ворошилова, складалися з трьох армій, у яких загалом налічувалося 13 дивізій, 4 бригади, 2 танкові дивізії, одна дивізія прикордонного війська, а також кілька спеціальних підрозділів. Кількість залоги на Ганко становила не менш як 35 000. Крім того, уздовж кордону було збудовано фортифіковані зони, так звані укріпрайони, що їх захищав спеціальний особовий склад. Таким чином, загальний кількісний склад цього угруповання можна оцінити у 18–20 дивізій. Спочатку росіяни, мабуть, хотіли збільшити згруповану на півночі від Ладозького озера 7-му армію, яка складалася із чотирьох дивізій, ще на вісім дивізій і дві танкові бригади. Однак успіхи німців на головному войовищі змусили їх перекинути ці сили до балтійських країн. З планованого в Ладозькій Карелії напряму головного удару нічого не вийшло, й авіаційне угруповання, яке спершу складалося з 2000 літаків, було зменшено наполовину.

Як я зазначав вище, зосередження нашого війська базувалося на суто оборонному плані. Проте коли російська агресія стала беззаперечним фактом, по змозі бажано було перенести оборону на короткі ділянки, створені самою природою на Карельському перешийку й у Східній Карелії. Насамперед треба було нейтралізувати російський район зосередження і створити для життєво важливих частин країни досить глибоку захисну зону. Крім того, у нашому сутужному становищі здавалося конче потрібним повернути в економічне життя країни терени, віддані за Московським миром. Передумовою цього всього був перехід до наступу, але перед тим ми мусили зробити широкомасштабне перегрупування.

Фінляндський народ, мабуть, сподівався, що армія насамперед відвоює Виборг і Карельський перешийок, не кажучи вже про ті кола, які хотіли, щоб вона пішла набагато далі — до Ленінграда! Я твердо вважав, що така операція суперечить інтересам країни, тому від самого початку сповістив президента республіки й уряд, що в жодному разі не керуватиму наступом на місто на Неві. Операція на Карельському перешийку на такій ранній стадії викликала б у супротивника гадку, що ми маємо на меті не менш як здобути Ленінград — і то самотужки, адже німці перебували ще так далеко від міста. Можна було побоюватися, що росіяни в такому разі здужають зібрати достатні сили, щоб завдати нам дошкульного удару. До того ж наступ, який не ґрунтувався на перевазі в кількості й техніці, міг захлинутися на тісному войовищі. Тоді великі сили були б скутими внаслідок флангової загрози і з північного боку річки Вуокси, і з Фінської затоки, а надто з Койвісто.

Замість атакувати Карельський перешийок, я вирішив розпочати наступ на півночі від Ладозького озера, обабіч озера Яніс’ярві, плануючи спершу добутися до берега Ладоги на заході й сході від міста Сортавала, а далі вийти на державний кордон. З головною операцією мав поєднуватися рух на півночі від Яніс’ярві в напрямі району Суоярві. Завдання полягало в тому, щоб перетяти шлях для відступу російським силам, зосередженим на заході від Сортавали, уклинитися з флангу у ворожі позиції на півночі від Вуокси і цим створити вигідні вихідні пункти для подальшого наступу на Виборг і перешийок.

Відповідно до цієї провідної ідеї наші операції найближчими місяцями поділилися на три головних етапи: відвоювання Ладозь­кої Карелії, відвоювання Карельського перешийка та вступ на територію Східної Карелії.

Вказівки для наступу на півночі від Ладозького озера було затверджено 28 червня. Наші сили, дислоковані приблизно на лінії Кітее–Іломантсі, спочатку складалися з двох корпусів (VІ під командою генерал-майора Талвели і VІІ під командою генерал-­майора Геґґлунда), що становили п’ять дивізій, а також з «групи О» під проводом генерал-майора Ойнонена (кавалерійської бригади, 1-ї і 2-ї єгерської бригад і одного партизанського батальйону). Згодом їх було об’єднано у формацію, яка мала у складі близько 100 000 вояків і дістала назву Карельська армія. Очолив її начальник Генерального штабу, генерал-лейтенант Гайнрихс, якого на посту в Генштабі заступив генерал-лейтенант Ганелль. В останньому пункті наказу було визначено кінцеві об’єкти операції: Свір і Онезьке озеро.

30 червня вийшов наказ, який уточнював провідну ідею наступу. Спрямувавши головний удар на північний схід від Яніс’ярві, Карельська армія мала розбити ворожі сили на заході і сході від цього озера, після чого її першою метою було якомога швидше вийти на лінію Яаніккяніемі–Гямекоскі–Суйстамо–Лоймола–Сувілагті. Там армія мусила підготуватися до того, щоб розправитися з ворожим угрупованням навколо Янісйокі, а головними силами рухатися далі в напрямі Салмі й Тулемаярві. На лівому крилі треба було захопити село Ліусваара поблизу колишнього державного кордону й підготуватися до наступу на Поросозеро й Сяамяярві.

Під час групування Карельської армії прибуло несподіване підсилення з Норвегії через Швецію. То була німецька 163-тя піхотна дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Енґельбрехта, яку німецьке верховне командування захотіло передати Фінляндії й підпорядкувати мені. Один її полк разом з артилерійним дивізіоном залишився для підсилення німецьких частин у Лапландії. Дивізію дислокували поблизу Йоенсуу в резерв головно­командувача.

Те, що чужу частину, амуніція і вишкіл якої навряд чи відповідали вимогам війни в лісовій глушині, передали під моє командування, мені не сподобалося.

Карельська армія почала наступ 10 липня. Головний його удар було спрямовано на Корпіселькю із зосередженням зусиль на лівому фланзі. Попри впертий опір і важкі умови місцевості, VІ корпус, підсилений 1-ю єгерською бригадою під командуванням полковника Лаґуса, швидко рухався і найближчими днями дійшов до берега Ладозького озера, просуваючись широкою дугою на сході від Яніс’ярві з бригадою в авангарді. Так дороги на схід було перетято для ворожих сил, дислокованих навколо Сортавали. 21 липня VІ корпус дістався Салмі, розташованої біля колишнього державного кордону.

На правому фланзі наступу Карельської армії VІІ корпус натрапив на впертий опір і спромагався лише крок за кроком пробиватися крізь міцні оборонні позиції росіян. Цим було скуто чимале вороже угруповання на заході від Сортавали, яке тепер не могло завадити наступу VІ корпусу північним берегом Ладоги.

Після здобуття Салмі біля державного кордону і після того як частини VІ корпусу наступного дня дійшли річки Туулосйокі, яка вливається в Ладозьке озеро, і до Віел’ярві й Гурсюлі трохи північніше, VІ корпус дістав наказ припинити наступ. Пора було вживати заходів, щоб відвоювати район між Суоярві й Толваярві, розташований глибоко на правому фланзі Карельської армії.

Із цією метою я надав 163-тю піхотну дивізію генерал-лейтенантові Гайнрихсу. Незважаючи на його вказівки здійснювати операцію двобічним оточенням, командувач німецької дивізії спрямував головний удар наступу в північному напрямі через Толваярві. Натомість підпорядкований йому фінський полк мав рухатися через Лоймолу до Коллаа, яка уславилася в Зимовій війні. Коли з’ясувалося, що здобуття німецькою дивізією численних перешийків і тіснин в районі Толваярві забирає багато часу і спричиняє великі втрати, я надав частини «групи О» генерал-лейтенанту Енґельбрехту, після чого наступ пожвавився. Проте опір міцнішав, що більше наші наближалися до Суоярві, і лише за допомогою обхідної операції, здійсненої відповідно до моїх вказівок, його вдалося зламати 21 серпня. Російські частини, які утворювали фронт на лоймольському напрямі, було при цьому атаковано в запілля з південного сходу і сходу. Росіяни відступали так швидко, що німці, яким звеліли тиснути на них зі свого боку, виявили перед собою порожню місцевість і змогли дійти маршем до села Сувілагті майже без стрілянини. Там часом фінське військо і тут перейшло державний кордон, добувшись на перешийок між озерами Сот’ярві й Сяамяярві.

Після здобуття району Суоярві 163-тю піхотну дивізію було повернуто до мого резерву.

Щойно VІ корпус припинив наступ, ворог розпочав низку шалених контратак. Уночі проти 24 липня виникла небезпечна ситуація, коли росіяни висадили на острови Лункула і Мантсінсаарі одну бригаду, щоб перетяти під Салмі підвізну дорогу корпусу, і одночасно чималі сили ворога пішли атакувати межу на Туулосйокі. Кризову ситуацію було подолано й обидва острови — відвойовано. Наприкінці липня — на початку серпня росіяни повторили атаку на туулосйокську межу, поєднуючи її з нападом свіжими силами, яких підтримували танки й авіація, на віел’ярвській ділянці. Ці атаки наше військо відбивало в упертих боях, які тривали до 15 серпня і призвели до того, що ліве крило VІ корпусу добулося на перешийок між озерами Нуос’ярві й Міккілян’ярві. Контратаки в центрі теж було відбито: це зробив полковник Снеллман і його 17-та дивізія, 17 серпня знята з Ганкського фронту.

Під час цих подій у Ладозькій Карелії 31 липня почався наступ на північному фронті Карельського перешийка з вихідних позицій на лінії Вуокса–Пюгяярві. Наступ, який здіснював ІІ корпус під командою генерал-майора Лаатикайнена, мав перший об’єкт — залізничний вузол Гійтола і завдання перетяти з півдня комунікації російського угруповання під Сортавалою. 10-ту дивізію, зняту 25 липня із західної частини перешийка, було дислоковано позаду сил ІІ корпусу в резерв головнокомандувача. Під час цих важких боїв, які я спостерігав зблизька, неодноразово надходили прохання про підмогу. Та я й далі залишав цей резерв у себе і лише 4 серпня надав його командувачеві корпусу, щоб у повному складі поставити на визначеному мною напрямі. Відпочила дивізія пішла назавтра в наступ під командуванням полковника Сигво, захоплюючи із собою сусідні формації, і 7 серпня здобула селище Каукола. Глибокий пробій було успішно здійснено. 8 серпня військо дісталося берега Ладозького озера під Лагденпог’єю і цим остаточно перетяло комунікації російського угруповання під Сортавалою.

Важливий залізнично-шосейний вузол Гійтола було захоплено 11 серпня, коли південніший наступальний клин дістався Ладоги на ділянці поміж Гійтолою й містом Кякісалмі. Дві російські дивізії тепер були відтиснутими на великий острів Кілполансаарі. Звідти їх після енергійної оборони, яка тривала до 23 серпня, переправили до ладозьких портів Карельського перешийка, де вони з’являлися й на пізнішій стадії боїв.

Після розв’язки на прибережному секторі треба було торувати шлях для наступу у фланг і в запілля російського угруповання на заході перешийка. 13 серпня командувач ІІ корпусу дістав наказ швидко зайняти берег Вуокси від Енсо до Пелляккялі, а також створити плацдарм на західному березі річки. Коли наше військо у важких боях на півночі від середньої течії Вуокси розтрощило російські частини, правий фланг добувся на берег річки, і вже 23 серпня було створено великий плацдарм, обмежений водяною лінією Яюряпяан’ярві–Салменкайтайокі. У цих операціях відзначилася 18-та дивізія. Її очолював заповзятливий командир полковник Паярі, який форсував Вуоксу під Гопеасалмі — повторення відповідної наступальної операції, що відбулася на маневрах улітку 1939 року. Захопивши спалене ворогом Кякісалмі, 21 серпня ліве крило стало на межі Суванто–Тайпале. ІІ корпус завершив завдання після тритижневих безперервних боїв.

Тим часом військо на сортавальській ділянці захопило такий великий терен, що з’явилася змога вжити заходів, аби здобути місто Сортавала й райони, розташовані на заході від нього. Це завдання було доручено сформованому для цього І корпусу, який очолив генерал-майор Мякінен. До цієї нової формації перейшла більшість сил VІІ корпусу, а його штаб і решту війська, підсиленого новоствореними підрозділами, перекинули на схід. Там ці сили мали стабілізувати становище на півночі від Ладозького озера, а пізніше взяти участь у наступі на цій ділянці. 16 серпня Сортавалу здобула 7-ма дивізія, командував якою полковник Свенссон. Тут теж ворожі сили, зазнавши дужого тиску, переховалися на островах, звідки російська Ладозька флотилія переправила їх до Валамо, а далі — у район Ленінграда. Нам до рук потрапило багато ворожих матеріальних засобів.

Операції в Ладозькій Карелії й на берегах Ладоги відбувалися за планами, але мали не зовсім такий підсумок, як я задумував. Це, мабуть, насамперед пояснювалося тим, що авіація не спромоглася завадити росіянам вихопитися від нас водяним шляхом, коли кільце навколо них дедалі більше стягалося. Утім було визволено Ладозьку Карелію і створено вихідне становище для наступу на Карельський перешийок.

У міру того як береги Ладозького озера поверталися до наших рук, туди ми перекидали артилерійну техніку й інші матеріали з лінії оборони, збудованої після Московського миру побіля вод Саймаа. Гармати здебільшого були з берегової оборони Ладоги. У процесі відновлення колишніх батарей з польової армії виокремили підрозділи для майбутніх маневрових операцій.

У центральній Карелії підпорядкована безпосередньо мені 14-та дивізія, командував якою полковник Рааппана, теж здобула територію й досягла великих успіхів. Після того як його військо в районі Ребол оточило й, відбиваючи вперті контратаки, розтрощило російську дивізію, воно дійшло до села Рукаярві й 11 вересня здобуло його. Далі воно дістало наказ переходити до оборони. Так було створено захисну зону для важливої залізниці Йоенсуу–Контіомякі, яка і під час Зимової війни була під загрозою.

Під час операцій я неодноразово відвідував військо і мав нагоду ознайомитися як з його труднощами, так і з неповторною заповзятливістю. Уже на першій стадії наступів на Корпілагті–Салмі я відвідав штаб Карельської армії, дислокований у Нійттюлагті під Йоенсуу, і на залізничній станції незадовго до того відвойованої Вяртсилі зустрів чимало командирів, а також привітав військо, яке маршувало вперед. До Вяртсилі було викликано й командувача VІ корпусу. Генерал-майор Талвела зажадав поновити наступ з туулосйокської межі. Але, знаючи його імпульсивну вдачу, я вважав за потрібне зауважити, що для цього ще не настав час. Наступ не годилося починати, доки не налагоджено постачальних комунікацій і не знято сили з інших ділянок. Я не прагнув блискавичних успіхів.

Німецькі лапландські сили, підпорядковані командувачеві в Норвегії, генерал-полковникові фон Фалькенгорсту, утворювали окрему групу армій, яка складалася із чотирьох дивізій. Крім того, на цьому напрямі стояли фінські 3-тя й 6-та дивізії, які, дислоковані в Суомуссалмі й Куусамо, було об’єднано в ІІІ корпус під командою генерал-майора Сійласвуо. Відповідно до вказівок німецького верховного командування, Лапландська армія мала здобути Мурманськ і перетяти Мурманську залізницю.

Завдяки нещодавно збудованій Салльській залізниці з’явилася змога спрямувати головний удар наступу на Саллу, звідки німці мали намір добутися до Кандалакші, розташованої біля Мурманської залізниці. Це завдання було доручено німецькому ХХХVІ корпусу, який складався з двох дивізій. Він вирушив 1 липня, а тим часом фінська 6-та дивізія, дислокована в Куусамо, рухалася лісовою глушиною до ворожих підвізних доріг на сході від Салли. Трохи далі на півдні решта ІІІ корпусу почала наступати на об’єкти Кестеньга й Ухта.

Виявилося, що наступ на Саллу — вкрай важке завдання. Широка система російських фортифікацій витримувала всі спроби німців, і лише загрозливий двобічний обхідний маневр змусив ворога врешті здати Саллу. Існувала загроза, що шлях до відступу йому перекриє 6-та фінська дивізія, яка вже наближалася. Водночас широкомасштабний маневр на півночі від Куолайокі 6 липня вивів німців на залізницю й шосейку позаду Салли. Утім вони не змогли завадити ворогу вибитися з оточення, коли він, ослаблений втратами й усвідомлюючи небезпечність ситуації, почав відступ уранці 8 липня.

Після того, як було здобуто гірський масив Салли, якогось іншого серйозного захоплення території не відбувалося. Лише частини ІІІ корпусу, які оперували в напрямі на Кестеньгу й Ухту, наступали й далі, хоча з обмеженими об’єктами. У районі Петсамо рух німців теж зупинився в лісовій глушині біля Літсайокі (Ляатсяйокі), де вони й стояли до кінця війни.

Німці проводили операції незалежно від наших. Але через те, що вони відбувалися з фінляндської території і дії на німецьких ділянках впливали на наші, виникала ідея підпорядкувати німецькі частини фінському головнокомандувачеві. Те, що про це вже йшла мова, з’ясувалося, коли представник німецького військового командування в моїй Ставці, генерал піхоти Ерфурт, наприкінці червня сповістив начальника Генштабу, що це питання було поставлено на обговорення в німецькій Ставці. Мені цей задум не подобався. З одного боку, така організація дуже збільшила б моє навантаження і поклала б на мене відповідальність за військо, якого я не знав. З другого — я передчував, що за цим крилося: з великою імовірністю такий чималий контингент німецької армії хочуть підпорядкувати мені для того, щоб зробити мене залежним від німецького командування.

Повідомлення генерала Ерфурта слід вважати зондажем, і це з’ясувалося з того, що він поцікавився в начальника Генштабу, чи той переказав його головнокомандувачеві і як останній відреагував на ідею. Генерал-лейтенант Гайнрихс поінформував його, що я проти.

Після війни було багато розмов про залежність Фінляндії від Німеччини. Крім економічної, якої уряд не міг ігнорувати, коли йому довелося виробити ставлення до пропозицій німців, не існувало жодної залежності, яка базувалася б на угодах чи організаційних домовленостях, а надто у військовій царині. Про це свідчать численні випадки, розглянуті в цих мемуарах, коли з огляду на інтереси країни я посідав негативну позицію щодо й оперативних, й інших ініціатив німців.

Тим часом як зведення з фронту загалом були позитивними, політичне становище давало привід для занепокоєння. Британське посольство у Фінляндії, яке після початку війни постійно збільшувало штат, провадило широкомасштабну розвідувальну діяльність, спрямовану насамперед проти німців. Останні зверталися із цього приводу до міністра закордонних справ Віттинґа, а Гітлер у листі до президента республіки особисто попросив вжити заходів для того, щоб покласти край цій діяльності. Наші пропозиції обмежити штат посольства було проігноровано, а міністр закордонних справ не вважав можливим, як я пропонував, заборонити відвідання певних зон.

Ситуація загострилася, коли міністр закордонних справ 28 лип­ня повідомив британського посла, що посольство Фінляндії в Лондоні тимчасово припиняє діяльність, і попрохав повідомити, чи збереже Англія своє посольство в Гельсінкі. 31 липня британські пілоти здійснили бомбардування Петсамо, на що Фінляндія заявила протест і відкликала свою амбасаду. Британське посольство теж залишило Гельсінкі. Те, що наші стосунки з Англією, яка на першій стадії війни ставилася до нашого становища з розумінням, менш як місяць по тому набули такого тривожного повороту, не віщувало нічого доброго. Міністр закордонних справ Віттинґ стверджує, що головнокомандувач підтримував ці заходи, але це не відповідає дійсності. Авжеж, я звертав увагу уряду на неприйнятність того, що ми даємо британській розвідувальній діяльності так масштабно розгортатися, а ще пропонував попросити, щоб зменшили штат посольства й заборонили іноземцям відвідувати певні райони. Але я не заходив так далеко, щоб радити двостороннє відкликання своїх представництв.

Я вважав, що Фінляндії у виниклому становищі слід тримати в Лондоні неофіційного представника, якого британський уряд сприймав би як «персона грата». Це мала бути авторитетна особа, яка не підтримувала б зовнішню політику уряду, але мала б репутацію доброго патріота. Ті рази, коли я порушував це питання в розмові з президентом Рюті, він виявляв повне розуміння моєї пропозиції, але з невідомих мені причин її так і не було втілено в життя.

Якщо повертатися до наших визвольних дій, далі настала черга Виборга й Карельського перешийка. На лінії фронту між Фінською затокою й Саймаа стояв очолюваний генерал-лейтенантом Ешем ІV корпус, який складався з трьох дивізій. Відповідно до оперативних планів він мав, щойно ІІ корпус просунеться настільки, щоб ефективно загрожувати супротивнику з тилу, почати наступ, оточити російське угруповання навколо Виборга, завдавши головного удару по лівому крилі. Коли ІІ корпус, як було змальовано вище, добувся до Вуокси й утворив плацдарм на південному березі річки, Еш дістав наказ іти в наступ 22 серпня.

Однак напередодні надійшло донесення про те, що росіяни висаджують у повітря свої фортифікаційні споруди на ділянці навпроти ІV корпусу. Це свідчило про те, що вони наміряються відходити й намагаються нищенням дорожньої мережі затримати наш рух. Тож приписаний наступальний маневр набув форми переслідування. Уже 23 серпня правий фланг ІV корпусу дістався до Вілайокі на західному березі Виборзької затоки, а лівий — до Кілпеенйокі, розташованого за 18 кілометрів на північ від Виборга. Водночас легка бригада, яка переправилася через Вуоксу з плацдарму ІІ корпусу і ще 20 серпня пішла в наступ, рухаючись у західному напрямі, дісталася до Люукюлі, розташованої на віддалі лише 12 кілометрів на схід від Виборга. Скидалося на те, що виникле становище дає змогу спрямувати глибокий удар аж до Фінської затоки, щоб цим перетяти комунікації виборзького угруповання й перекрити шлях потенційним атакам, зробленим з метою допомогти. А тому 23 серпня ІV корпус дістав наказ розвернути лівий фланг у бік Уусикіркко, тимчасом як правий фланг ІІ корпусу мав іти на Ківеннапу.

На виборзькій ділянці перебувало три російські дивізії, одна з яких мусила обороняти Виборг і його околиці, а решта — перейти до наступу на Вуосалмі й відкинути супротивника назад за Вуоксу. Із цією операцією мав поєднуватися наступальний маневр через Валк’ярві, який виконала одна з двох дивізій, перекинутих з Кілполи на перешийок. Російський план операції свідчив про ініціативність і сміливість, але здійснили його запізно — швидкий рух ІV і ІІ корпусів зірвав його, та й загони з Кілполансаарі не підійшли вчасно. Щоправда, коли російський наступальний клин дорогою з виборзького напряму до Вуосалмі несподівано втиснувся в бік лівого крила ІV корпусу, який наступав через Кямярю й Перк’ярві на Уусикіркко, виникли деякі небезпечні ситуації. Але їх вдалося розв’язати в інтенсивних боях, які тривали дві доби. Наступ тривав, і 25 серпня біля станції Кямяря було перетято найважливіше для росіян залізничне сполучення з Ленінградом.

На правому фланзі ІV корпусу теж почалася операція, яка мала далекосяжні наслідки. У той час як основні сили ворога брали участь у контратаках на сході від Виборга, а решта його частин було скуто на північному напрямі, 8-ма дивізія під командою полковника Вінелля 24 серпня переправилася через Виборзьку затоку. Назавтра наші частини перетяли шосейні й залізничні комунікації з Койвісто.

Російські дивізії було охоплено обома флангами ІV корпусу. Праве крило здобувало дедалі більше площі на східному березі Виборзької затоки, а тим часом ліве пробивалося з боку Гейнйокі в південно-західному напрямі. Російське угруповання, яке билося під Виборгом і на сході від нього, незабаром виявило, що його комунікації перетято, і врешті потрапило в мотті, яке утворювало величезного «їжака» в просторому лісистому районі між Порлампі й Метсякюлею на півдні від Виборга. Лише після багатоденних відчайдушно-сміливих спроб вибитися з оточення частині оточеної дивізії вдалося з великими втратами відступити з кільця лісами й перебратися на Койвісто. Залишки війська і більшість обозу й зброї опинилися в наших руках, після того як 1 вересня «Порлампський мотті» було розтрощено й зачищено.

Уже 29 серпня деякі частини ІV корпусу вступили до Виборга. Того дня прапор, який було спущено 13 березня 1940 року, знову піднісся над старою фортецею Торґільса Кнутсона. Час визволення, на який з нетерпінням чекав увесь народ, настав, радість і гордість з нагоди здобуття столиці Карелії були великі. Утім атмосферу потьмарювала методична руйнація, яку ворог здійснював і в самому місті, і на його околицях.

31 серпня деякі підрозділи ІV корпусу вийшли до Ваммелсуу, розташованого на березі Фінської затоки. Того самого дня полковник Паярі добувся сміливим наступом до відомої за прелюдією до Зимової війни Майніли поблизу віковічного кордону — того, на якому ми, якби Совєтський Союз цього хотів, могли стояти як нейтральні сусіди, а не люті вороги. 2 вересня було захоплено селище Койвісто, але решта острова ще два місяці опиралася нашим атакам.

Під час наступу мене турбувала ймовірність того, що ворог зі східної частини перешийка свіжими силами вступить у бої за Виборг. Близькість Ленінграда потенційно могла викликати енергійні контрзаходи, яким сприяли б шосейна й залізнична мережі в цьому куточку країни. Тому треба було одночасно зі здійсненням Виборзької операції розбити ворожі сили на сході перешийка. Це завдання дали лівому флангу ІІ корпусу, а саме — двом дивізіям. 24 серпня його переформували в І корпус, і йому вдалося у важких боях відігнати ворога на південь від Вуокси. На цьому напрямі військо теж дісталося колишнього державного кордону 2 вересня.

Після місячного наступу було відвойовано Карельський перешийок, розбито вщент 5 ворожих дивізій, захоплено багато полонених і цінної техніки. Далі операції на перешийку перейшли в затяжну позиційну війну, яка припинилася аж три роки по тому.

Коли військо вийшло на державний кордон, я подякував йому в наказі, водночас зазначивши, що попереду нові зусилля й ще не час міняти гвинтівку на плуг. Таке нагадування було доречним, щоб розвіяти поширене уявлення, начебто війна вже майже скінчилася.

У той час як бої на перешийку були саме в розпалі, я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, начальника верховного командування німецьких збройних сил. Він пропонував, щоб фінляндська армія наступала на Ленінград з півночі одночасно з наступом німців з півдня і щоб наступ на сході від Ладозького озера сягав по той бік річки Свір, аби досягти контакту з німцями на тихвінському напрямі. У цьому зверненні було також передбачено залишити якусь потужну маневрову частину для забезпечення здобутих районів на південному сході від Ладоги.

Коли до Ставки на моє прохання прибув президент республіки, я ознайомив його з пропозицією військового керівництва Німеччини й повторив: я обійняв пост верховного головнокомандувача саме з умовою, що наступу на Ленінград не буде. А ще зазначив, що, на мій погляд, перехід Свірі навряд чи відповідає інтересам країни.

Президент Рюті підтримав мою позицію, і 28 серпня я надіслав генерал-фельдмаршалу Кайтелю відмову. Відповіддю стосовно сягання кампанії за Свір німці вдовольнилися, зате вперто не відступалися від пропозиції, щоб ми взяли участь у наступальній операції проти Ленінграда. Не маючи змоги залишити Ставку, щоб подати це питання на розгляд президентові, я мусив знову попросити його приїхати до мене. Підсумком обговорення знову став лист з негативною відповіддю, датований 31 серпня.

Ще того самого дня армійські корпуси на перешийку дістали наказ не переходити оборонної межі росіян, розташованої одразу за колишнім державним кордоном на південному боці. Те, що кінцевим об’єктом нашого наступу було визначено не сам кордон, пояснювалося ось чим: для оборони ліпше надавалася коротша межа, ніж та, яка пролягала би по звивистому державному кордону.

Утім цим питання про наступ на Ленінград не було знято з порядку денного. Кілька днів по тому, 4 вересня, до Ставки прибула найближча людина генерал-фельдмаршала Кайтеля у верховному командуванні — генерал піхоти Йодль. Йому доручили переконати мене в тому, що Фінляндія конче має взяти участь у цій операції. Я твердо тримався своєї думки, і Йодль, якому, очевидно, дали суворі вказівки, врешті випалив: «Але зробіть же бодай щось, щоб продемонструвати добру волю!».

Щоб запобігти подальшому загостренню наших стосунків з німцями і по змозі позитивно розв’язати питання про постачання 15 000 тон зерна з Німеччини до Фінляндії, розгляд якого тривав на перемовинах, я знехотя погодився обміркувати наступ на Чорну річку, що текла перед нашим правим флангом. Це теж не було зреалізовано.

Питання про перехід колишнього державного кордону, мабуть, у ті часи викликало жваве обговорення в урядових і парламентських колах. Мені розповідали, що міністр фінансів Таннер ставився до цього категорично негативно. Зі свого боку я не розглядав цього питання в такому вузькому аспекті, який до того ж здавався мені дуже формальним. Той факт, що мир було порушено, давав нам право заходити на територію по той бік державного кордону й залишатися там, якщо цього потребують військові моменти. Коли я заперечував проти участі нашого війська в наступі на Ленінград, визначальними стали політичні причини, які, на мій погляд, переважали військові. Постійним аргументом росіян у їхніх намаганнях вдертися на фінляндську територію було те, що незалежна Фінляндія, мовляв, становить загрозу для другої столиці СССР. А тому нам було ліпше не давати зброю до рук супротивника в цьому дискусійному питанні, яке не зійшло з порядку денного навіть із закінченням війни.

Що стосувалося кампанії у Східній Карелії, ситуація була інакшою. Там ми не загрожували ані Ленінграду, ані — як згодом дізнається читач — Мурманській залізниці. Метою окупації було завадити ворогові скористатися базою, яку він збудував для переведення війни на фінляндську територію.

Як я вже розповідав, план німців спрямувати через Петсамо й Саллу вирішальний удар по важливій для комунікацій між СССР та його союзниками Мурманській залізниці зірвався. А що не було можливостей підсилити там військо, то німецьке командування ухвалило перейти до оборони. 2 серпня я дізнався про німецький наказ, з якого оприявнилося, що Гітлер вирішив скасувати здійснення запланованого наступу на Кандалакшу. Водночас у ньому було пояснено, що це не означало відмови від ідеї перетяти Мурманську залізницю і що наказ стосується лише спершу вибраного напряму. Тепер німці запропонували, щоб ІІІ корпус за підтримки німецького війська добувся до залізниці через Лоухі. Якщо виявиться, що це нездійсненне завдання, можна приступні німецькі сили перекинути на південь, аби підсилити Карельську армію.

Ці задуми мені не подобалися, бо я вважав, що наступ на південнішому напрямі із часом стане і ризикованим, і обтяжливим. Можливо, буде легше дістатися до Мурманської залізниці в певних південніших точках, але я не мав сумнівів, що супротивник бурхливо на це відреагує, і саме це стало засадничим мотивом мого негативного ставлення. Адже йшлося про те, щоб не тільки тимчасово здобути якийсь пункт чи відтинок залізниці, а й втримати те, що зайнято. Мої враження від дій 163-ї піхотної дивізії на півночі від Ладозького озера не викликали позитивного уявлення про придатність німців до війни в лісовій глушині. Але незалежно від цього я не хотів змішувати Карельську армію з німецьким військом. Я знав, що німці на південніших ділянках Східного фронту, де командування було в їхніх руках, систематично долучали німецькі підрозділи до угорських і румунських частин, але за наших обставин про відповідний метод не могло йтися.

Утім ІІІ корпус було надано німцям, а мені довелося обмежитися тим, що я наголосив генералу Ерфурту на мінусах, пов’язаних з реалізацією німецьких пропозицій.

Моє побоювання, що спроба руху до Мурманської залізниці спричинить швидку реакцію, справдилося. Перекинувши підсилення на ділянку ІІІ корпусу, німці почали наступ через Кестеньгу на залізничну станцію Лоухі. Проте й росіяни підсилили свої частини, і в підсумку наступ захлинувся.

Наприкінці серпня — на початку вересня тривав наступ німців на Східному фронті, хоча в набагато повільнішому темпі. 28 серпня було здобуто Таллінн, а першого тижня вересня німці дійшли до південних околиць Ленінграда. 8 вересня вони захопили Шліссельбург, завдяки чому вийшли до Ладозького озера. Таким чином, наземні комунікації Ленінграда було перетято, проте місто не цілком оточено. Позаду нього на Карельському перешийку лежала територія, яка мала 25–40 кілометрів у глибину і з якої вдавалося через Ладогу підтримувати водяний зв’язок з районами, розташованими за межами німецького кільця оточення.

Дивовижно, що німці не зруйнували чималого плацдарму навколо Оранієнбаума, який через Фінську затоку мав комунікацію з Кронштадтом і Ленінградом, і що вони роками мирилися з існуванням цього мішка в себе в тилу. Це свідчило про нестачу війська і призвело до фатальних наслідків під час контрнаступу росіян восени 1944 року.

Часто лунають твердження, що Гітлер у ті часи вирішив заморити голодом місто-мільйонник на Неві. Якщо це відповідає дійсності, то таке рішення означало велику недооцінку витривалості й кмітливості росіян. І, до речі, це погано узгоджується з неодноразовими закликами до нас узяти участь у наступі на Ленінград. Варто зазначити, що німецьке військове керівництво в той час — за отриманою 5 вересня інформацією — вирішило перекинути танкову армію, яка оперувала за межами міста, на московську ділянку. Це переміщення довго таїли від нас, бо ці дані могли збільшити наше небажання брати участь у наступі. Скидається на те, що Гітлер на той час вагався у прийнятті рішень. Але, можливо, суперечливі відомості пояснюються й тим, що німецьке командування, бажаючи скористатися шансом на досягнення успіху на московській ділянці, вирішило послабити бойову потугу під Ленінградом, і тому так хотіло, щоб Фінляндія взяла на себе частину зусиль. Рішення здобути Ленінград з допомогою голоду, якщо воно взагалі існувало, у такому разі напевно з’явилося на пізнішій стадії, після того як сподівання на участь Фінляндії в наступальній операції остаточно розвіялися.

У Східній Карелії треба було завершити розпочаті операції, припинені доти, доки ми полагодимо залізничні колії до Лоймоли й Ууксу і з’явиться змога зняти частини з Карельського перешийка. 27 серпня Карельська армія дістала наказ наступати далі частково з межі Вітеле–Віел’ярві в напрямі Свірі, частково — з району Сяамяярві на столицю Карельської Совєтської республіки Петрозаводськ, розташований на західному березі Онезького озера.

Найближче до Ладозького озера стояв VІ корпус, що мав три дивізії. Центр уздовж відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ і на півдні від нього утворювали дві дивізії переформованого VІІ корпусу, для підсилення яких ішла одна дивізія з Карельського перешийка. На лівому фланзі на півночі від Сяамяярві стояла «група О».

Протистояла Карельській армії підсилена новими частинами 7-ма армія, чотири дивізії якої було дислоковано між Ладозьким озером і Сяамяярві, а п’ята на півночі від цього озера перекривала дорогу «групі О».

Місцевість і дорожня мережа давала командирові Карельської армії сприятливу нагоду утворити широке кільце оточення навколо центру росіян, комунікації якого на півдні командувач вирішив перетяти. Він доручив правому флангу — VІ корпусу — швидко рухатися до середньої течії Свірі, а тим часом VІІ корпус на лівому крилі мав захопити єдину наземну комунікацію центру росіян, яка була на півдні від відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ. Військо дотримувалося цього плану наступу дуже послідовно.

З боїв, які відбулися під час цього наступу, найбільше значення мав бій проти ночі 4 вересня, коли наше військо прорвало міцні позиції, що ворог збудував на річці Туулосйокі. Після артилерійної підготовки, у якій брали участь 16 дивізіонів і яка за кількістю гармат і набоїв перевершила все, що коли-небудь мало наше військо, VІ корпус пробив оборону. Уже вранці 7 вересня 1-ша єгерська бригада, яку очолював вправний і безстрашний командир, полковник Лаґус, дісталася до Свірі, а назавтра — до великого залізничного моста через цю річку. Утім залізничне сполучення з Мурманськом не вдалося цим перетяти, бо росіяни застрахувалися від цього і збудували бічну колію, яка, пролягаючи берегом Білого моря, сполучала Мурманську й Архангельську залізниці.

У той час як наш правий фланг пробивався до Свірі й напосідав на центр росіян з півдня й заходу, права губа наших кліщів добувалася до Пряжі, яку після шалених боїв 8 вересня здобула 11-та дивізія під вправним командуванням полковника Гейсканена. Першу фазу операції було завершено, а комунікації двох російських дивізій, які билися в центрі, перетято. Найближчими днями наше військо дедалі цупкіше затискало ці дивізії на берегах Пюгяярві. Їхні спроби захопити дорогу на Петрозаводськ було відбито, як і всі атаки підмоги. Головним силам цих дивізій вдалося з величезними зусиллями вибитися з оточення розпорошеними групами через болота й ліси; всю свою матеріальну частину вони покинули. Як і у випадку зі здоланням «Порлампського мотті» на Карельському перешийку, російські солдати й тут демонстрували неймовірну витривалість і здатність зносити поневіряння. Донесення з району боїв під Пюгяярві змальовували їхні блукання й страждання в лісовій глушині з моторошною наочністю.

Кілька днів по тому південний наступальний клин вийшов до Онезького озера в районі села Шокша, а незабаром — до Вознєсє­нья, розташованого біля верхів’я Свірі. Невдовзі ці сили наблизилися до Петрозаводська з південного боку, а водночас північне угруповання просто через Олонецький перешийок наступало з важкими боями на місто із заходу. Коли авангард VІІ корпусу й 1-ша єгерська бригада досягли між собою контакту, наземні комунікації росіян обмежувалися вузьким коридором у північному напрямі між Кондопогою і Медвеж’єгорськом, та й то він уже перебував під загрозою. У цій фазі почалася евакуація Петрозаводська пароплавами й баржами, а саме місто росіяни руйнували квартал за кварталом. Від 17 вересня точилися важкі бої за місто, які закінчилися його захопленням 1 жовтня. Цим було завершено першу фазу здобуття Східної Карелії.

Більшість 7-ї російської армії, яку в процесі наступу було підсилено однією дивізією й деякими меншими підрозділами, наші частини розтрощили, узявши в полон чимало росіян і діставши в трофей цінну техніку. Опір росіян дужчав у міру того, як військо наближалося до Петрозаводська, і важкі умови місцевості й доріг поставили наступальників перед багатьма важкими випробуваннями.

Верхоріччя Свірі внаслідок того, що на півночі від неї мережа доріг була рідкою, не дуже надавалося до оборони. Тому Карельська армія дістала наказ переправитися через річку й утворити плацдарм на її південному березі. Після того як його було збільшено й утворено район завглибшки приблизно 20 кілометрів і завширшки — 100, наше військо й на цій ділянці перейшло до оборони.

За великі заслуги в керуванні наступом у Карелії генерал-лейтенант Гайнрихс здобув звання генерала піхоти. Після Зимової війни уряд запровадив орден, названий хрестом Маннергейма — чи, власне кажучи, два нових ступені хреста свободи, тобто хрест Маннергейма 1-го і 2-го ступеня. Ним нагороджували вояків фінляндських збройних сил, незалежно від звання, за «особливу відвагу, надзвичайно важливі здобутки в боях або за особливі заслуги в керуванні воєнними операціями». Першим кавалером хреста Маннергейма став полковник Лаґус.

Задоволення здобуттям столиці Карельської Совєтської республіки було великим серед війська та громадськості і дало привід для виявів радості, які свідчили про те, що думки полинули далеко за межі реалій. Як з’ясувалося, ці маніфестації й заяви, хоча й неофіційні і, власне кажучи, зрозумілі, несприятливо вплинули на спомин про кампанії що у Фінляндії, що за її межами. Місцеві органи дуже поспішили й розпорядилися ввести в ужиток фінські назви населених пунктів на здобутих теренах. Можна навести такий приклад: офіційно фінською місто називається Петроской, російською — Пєтрозаводск, а тепер його перейменували на Яаніслінну. Коли мене поінформували про це розпорядження, Ставка видала наказ про його скасування.

Як було зазначено вище, наприкінці серпня — на початку вересня я відхилив прохання німців про те, щоб фінське військо перейшло Свір, аби на віддалі 125 кілометрів на тихвінському напрямі досягти контакту з німцями, які наступали з півдня. Місто Тихвін розташовувалося на залізниці Вологда–Ленінград, і якщо її перетяти, можна було позбавити російські сили на півдні від Ладозь­кого озера останньої залізничної комунікації із центральними час­тинами СССР. Тепер ця пропозиція надійшла ще раз, але знову я відповів відмовою. А ось ситуація з варіантом, який стосувався 163-ї німецької піхотної дивізії, була інакшою. Цю дивізію надали Карельській армії, щоб поставити її на краю правого флангу, звідки вона могла зробити стрибок у невідомість.

На півночі німці теж мали свої побажання. 22 вересня мене відвідали командувач Лапландської армії генерал-полковник фон Фалькенгорст і командувач тамтешніх німецьких військово-повітряних сил генерал-полковник Штумпф. То мав бути візит увічливості, яким він і став, але поза тим вони порушили питання про бажаність надати німецькому командувачеві ще більшу кількість фінського війська. Гості наголошували на тому, що німці не можуть упоратися з відповідальними завданнями без допомоги фінських сил, звиклих до умов місцевості. Жодних сподівань такого ґатунку я, звичайно, не міг їм дати.

Кілька днів по тому я мав честь прийняти в Ставці гостя, чиє зацікавлення нашою армією дуже мене втішило. То був шведський спадкоємний принц Ґустав Адольф, герцог Вестерботтенський, який у супроводі кількох офіцерів прибув до Міккелі, щоб звідти з власної волі вирушити до Східної Карелії.

Принц Ґустав Адольф був військовиком, дуже зацікавленим цим ремеслом, і щиросердою людиною, трагічна смерть якої в авіакатастрофі 1947 року викликала глибокий смуток серед численних друзів у Фінляндії. Його супровідники утворювали дослідницьку комісію, яка збирала відомості про умови, які більше відповідали шведським, ніж континентальні. Шведських офіцерів поділили на групи і надали змогу спостерігати за операціями зблизька. Сам принц вирушив до Петрозаводська через кілька днів після здобуття міста, а звідти на північ до Кондопоги, де став свідком переправляння через пониззя річки Суни. У лісах сновигало повно росіян, часто траплялися обстріли самотніх людей і транспорту чи напади на них, а тому така експедиція не була цілком безпечною.

Стосунки з Англією впродовж літа поступово гіршали. У ноті від 22 вересня, переданій через норвезьке посольство в Гельсінкі, британський уряд заявив про готовість поновити дружні стосунки за умови, що Фінляндія припинить бойові дії й відведе військо за кордон 1939 року. Якщо ми й далі наступатимемо на російській території, британський уряд вважатиме, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога не лише впродовж війни, а й під час укладання миру. Про цю ноту стокгольмська газета «Даґенс нюгетер» висловилася 8 жовтня 1941 року так:

Відповідь фінляндського уряду на ноту стала темою детальних дискусій. 7 жовтня мене відвідав у Ставці президент Рюті, і наша розмова торкалася здебільшого ноти-відповіді та її формулювань. Заклик відвести військо за кордон 1939 року ми мусили відхилити, але взагалі ноту було написано у вельми доброзичливій формі. Наш уряд зазначив, що Совєтський Союз від 1939 року був стороною-нападником і що Фінляндія, вільна від політичних зобов’язань, провадила оборонну боротьбу. Тому уряду було важко зрозуміти, чому Англія за таких обставин вважає, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога. Найближчі місяці засвідчили, що це питання ще не знято з порядку денного.

По завершенні наради в Ставці я поїхав у товаристві з президентом, прем’єр-міністром і міністром оборони на Карельський перешийок, де ми побували у знаному із часів Зимової війни Тайпале й на деяких інших бойовищах.

Після здобуття 1 жовтня Петрозаводська я дав наказ наступати далі в північному напрямі до вузького перешийка Мааселькя, який розташовувався між Онезьким озером і Сеес’ярві і давав непогані можливості для оборони в північно-західному напрямі. Наступальне військо, підсилене однією дивізією з Карельського перешийка, підпорядкували генерал-майорові Лаатикайнену, якого разом зі штабом корпусу перекинули з перешийка й надали командувачеві Карельської армії.

Згідно з моїми планами наступ треба було припинити, щойно військо вийде до перешийка Мааселькя, який був останнім зі стратегічних об’єктів, визначених на першій стадії війни, і займе там позиції. 6 жовтня я дав Карельській армії такий наказ:

Під час наступу в напрямі перешийка Мааселькя ІІ корпусу довелося долати впертий опір. Крім того, рання зима та довгі й кількісно недостатні підвізні дороги поставили військо перед важким випробуванням. Протягом жовтня точилися інтенсивні бої між Шуєю й Кяппяселькя, і невдовзі наші сили, наступаючи з півдня, підійшли до Медвеж’єгорська. Військо, яке рухалося з боку Поросозера, теж поступово пробивалося до роздоріжжя Цопіна, що тієї осені так часто згадувалося у зведеннях з фронту й розташовувалося за 15 кілометрів від Медвеж’єгорська. Далі опір подужчав, і лише в грудні, коли 1-шу єгерську бригаду було перекинуто зі свірської ділянки до Цопіни, атака за підтримки танків вирішила долю Медвеж’єгорська.

До завершення жовтня наше військо у Східній Карелії пройшло так далеко, що можна було давати наказ створити й на Онезькому озері бригаду берегової оборони.

Учетверте за ту осінь президент республіки в товаристві прем’єр-міністра відвідав мене в Ставці, де ознайомився зі становищем на фронті й порадився зі мною щодо актуальних політичних питань.

На німецькому Східному фронті за жовтень сталися значні події. Захопивши у вересні Київ, німецькі армії здобули важливу перемогу у великій подвійній битві під Брянськом–Вязьмою, яка шаленіла від 2 до 17 жовтня. Уже 3 жовтня Гітлер оголосив, що на Східному фронті почалася вирішальна битва, а кілька днів по тому було заявлено, що СССР зазнав такого удару, від якого вже не отямиться.

Утім те, що битва мала таке вирішальне значення, не можна було помітити ні на наших, ні на сусідніх німецьких фронтах, й останньою чергою на тихвінському напрямі, де прогнозований наступ затримувався.

Ще 16 жовтня німці попросили наказати 163-й піхотній дивізії готуватися до переходу через Свір, дату якого буде визначено пізніше. За якийсь час, коли німці, як здавалося, вирішили здобути Тихвін, дивізія дістала наказ переправлятися через річку впродовж 24 годин від моменту отримання наказу. Виявилося, що дістатися до об’єкта важче, ніж собі думали німці, і коли вони 9 листопада захопили Тихвін, наступальні сили внаслідок дедалі більшого опору ослабли так, що було визнано: наступ 163-ї піхотної дивізії не має шансів на успіх. Уже відчувалося наближення зими, і 10 грудня німці залишили Тихвін. Отож довго обговорюване питання про наступ на тому напрямі було знято з порядку денного.

У фінляндсько-британських стосунках стався загрозливий поворот через ультимативну ноту з Лондона, яку уряд Фінляндії одержав 28 листопада. Цього разу в ній були вимоги не відвести військо, а до 5 грудня припинити операції з подальшим завершенням усіх активних дій.

Нота надійшла під час наради в Державній раді, на якій мені припало бути. Питання з порядку денного, які стосувалися нестачі робочої сили й демобілізації чималого контингенту особового складу, довелося відкласти, натомість присутні зосередили всю увагу на британській ноті. Як я відчував, загальна думка склалася така, як її висловив тодішній прем’єр-міністр Ранґель на судовому процесі над призвідцями війни наприкінці 1945 — на початку 1946 років: «Оскільки цього разу британські вимоги були набагато помірнішими, ніж висунуті в ноті від 22 вересня 1941 року, і стратегічні цілі наших збройних сил, продиктовані міркуваннями безпеки, за інформацією головнокомандувача, дуже близькі, і можна сподіватися на їх досягнення максимум за кілька днів, ми визнали, що на ноту можна дати позитивну відповідь». Щоб бути точним, треба зазначити: моя заява на тому засіданні полягала в тому, що стратегічні цілі, продиктовані міркуваннями безпеки, за нормальних умов можна досягти за півдня, але я — попри мої сподівання, що здобуття Медвеж’єгорська може статися впродовж кількох діб — не міг назвати точної дати, бо військо виснажилося після тривалого наступу. Ніколи я не мав наміру провадити наступ далі від перешийка Мааселькя в бік Мурманської залізниці.

Невдовзі по тому як надійшла британська нота, я одержав через американського посла в Гельсінкі Шенфельда персональну звістку від прем’єр-міністра Вінстона Черчиля. Великий державний діяч, який у той критичний момент водночас з офіційною нотою мав ґречність персонально звернутися, підготував мене до того, що Англія вже за кілька днів імовірно вважатиме, начебто мусить оголосити Фінляндії війну. У звістці було сказано:

Мою відповідь на це звернення було надіслано 2 грудня через посла США, і зміст її був таким:

Якби я міг вважати звернення прем’єр-міністра Черчиля суто британською ініціативою, то, покладаючись на його розуміння й здатність не розголошувати інформацію, міг би відповісти на нього з більшою щирістю й докладністю. Але в тодішньому становищі це, на жаль, було неможливо. Ми мусили виходити з того, що британська ініціатива є підсумком тиску росіян (це згодом і потвердив Черчиль у мемуарах) і що ті, хто надсилав звернення, зобов’язані сповістити Москву про зміст відповіді уряду й моєї. Тож я не міг поінформувати містера Черчиля про те, що ще 6 жовтня вирішив — і повідомив про це військо в наказі — припинити наступ одразу по здобутті Медвеж’єгорська, до якого ми вже впритул наблизилися. Таке сповіщення розв’язало б ворогові руки, і він зміг би знімати сили з однієї чи більше ділянок фронту й створювати нові напрями головного удару наступу на інших ділянках.

Найпершою умовою позитивного ставлення до пропозиції «де-факто вийти з війни» було б, звичайно, те, що ворог узяв би на себе зобов’язання відмовитися від наступальних операцій проти Фінляндії. Утім навіть у такому разі навряд чи ми могли відчувати впевненість, що росіяни не скористаються обізнаністю з нашими планами, аби обманути нас, створити нам труднощі й посіяти розлад між нами й німцями. Крім того, були всі підстави гадати, що німці можуть перехопити обмін телеграмами, та й навіть іншим способом довідатися, що діється. Зобов’язання Фінляндії, яке задовольнило б совєтський уряд, поза всяким сумнівом, викликало б відповідну реакцію з німецького боку, а саме від них ми були навіть економічно цілком залежними. Тож наразі ми не мали достатньої волі дій, щоб скористатися закликом Черчиля вийти з війни.

У відповіді фінляндського уряду, переданій послу США 4 грудня, було повторено: Фінляндія провадить оборонну війну, аби забезпечити власну безпеку. Водночас уряд повідомив, що «фінляндські збройні сили невдовзі досягнуть своїх стратегічних цілей».

6 грудня Англія оголосила Фінляндії війну.

І урядова нота, і моя телеграма згодом зазнали гострої критики, насамперед під час судового процесу над призвідцями війни. З другого боку, розсудливі люди запитували, чи запобігли б ми оголошенню війни, зробленому на вимогу росіян, якби відповідь було сформульовано по-іншому.

У день незалежності Фінляндії 6 грудня 1941 року громадськість дістала три важливих звістки. Того дня парламент урочисто оголосив, що до держави долучено відвойовані терени, а на патріотичному святі в гельсінському Мессугаллі, де виступив з промовою президент республіки, публіку повідомили, з одного боку, про оголошення Англією війни, а з другого — про здобуття Медвеж’єгорська.

Те, що влада односторонньо скасувала територіальні приписи мирної угоди 1940 року, а отже, ще до миру, нічого не знаючи про його умови, оголосила про злучення Виборзького лену з Фінляндією, здавалося мені вельми небезпечним. Хоч цей захід, певно, таки пожвавив людей, можна було передбачити, що він викличе критику за кордоном і завдасть нам принижень під час укладання миру.

Прикро було, що стосунки з Англією, яка надавала нам таку цінну підтримку під час Зимової війни, остаточно розірвано після багатьох років гармонічної співпраці і в економічній, і в політичній царині. Це сталося лише за неповних два роки після того січневого дня 1940 року, коли Вінстон Черчиль у промові по радіо так оцінив боротьбу фінляндського народу проти того самого ворога, який мав кількісну перевагу й постійно загрожував нашому існуванню:

Такий беззастережний вияв симпатії з вуст людини, що посідає таке становище, як Вінстон Черчиль, того разу надав фінляндському народові мужності й вселив надію в його нерівній боротьбі. Те, що тепер британська позиція оприявнилася в офіційному оголошенні війни, не могло не викликати гіркого розчарування. Водночас це сприйняли як свідчення того, що у великій політиці немає місця моралі. Важко зрозуміти, чого домоглася Англія оголошенням нам війни.

Опис операцій під час першого року війни доречно завершити розповіддю про події на Ганкському фронті, де вони від самого початку набули характеру позиційної війни, якій були притаманні артобстріли, часто інтенсивні. На справжній штурм нам забракло сил, після того як 17-ту дивізію в серпні довелося перекинути до Східної Карелії. Залишилися підрозділи берегової оборони, а також шведський добровольчий батальйон, командував яким підполковник Берґґрен. Тактика полягала в тому, щоб локальними атаками на суходолі й морі притлумити залогу, сподіваючись, що з настанням зими вдасться її ізолювати.

Поставши перед такою перспективою, росіяни воліли з власної ініціативи залишити Ганко. Рішення було виконано вночі проти 3 грудня. На наземному фронті ворога не вдалося скувати, але вийшовши в море, транспортний флот зазнав великих втрат від мінних перепон і артилерійного вогню.

Наше військо ввійшло на Ганко 4 грудня. Загрозу життєво важливим частинам країни було ліквідовано, і тепер з’явилася змога вжити заходів, щоб відкрити навігацію до цього найважливішого нашого зимового порту, і крім того, поновити рух прибережним фарватером Фінської затоки. Військо на Ганкській ділянці дістало подяку в наказі, у якому особливо було відзначено внесок шведських добровольців.

У середині грудня я відвідав Ганко, де у сніговій прийняв парад війська. Я багато років улітку мешкав у цьому ідилічному містечку, тому мені було боляче дивитися, наскільки воно змінилося за короткий час чужого панування й війни, хоча будинки збереглися, готові приймати попередніх власників.

Німецькі армії й далі наступали на Москву і на початку грудня утворили загрозливе півколо на півночі, заході, півдні й південному сході від міста. Совєтський уряд готувався переїздити до міста Куйбишев (Самара), розташованого за 800 кілометрів на схід біля середньої течії Волги. Хоча найкоротша віддаль від фронту до Москви становила лише 25 кілометрів, гітлерівським арміям не судилося вступити до давньої столиці Росії. Саме в той момент, коли здавалося, перемога гарантована, у боротьбу вступила російська зима, зупинивши наступальну хвилю. На багатьох ділянках відбулися успішні російські контрудари. Моторизовані німецькі частини вмерзали в багно, і служба постачання зазнала випробування, яке німецькі організаторські здібності не витримали. Для зимової кампанії німецьку армію не було споряджено — потвердження цього я незабаром почув від самого Гітлера.

Ця невдача лише за півроку після початку війни нагадувала кожному, наскільки оманливими бувають розрахунки. Що більшим був оптимізм і впевненість у перемозі, то напевно важчою здавалася катастрофа тому, хто вважав, що труднощі переборено й супротивника розбито. «Я не кажу, — заявляв Гітлер у промові по радіо на початку жовтня, — що ми переможемо Совєтський Союз, ми вже це зробили».

У той час як становище на Східному фронті загострилося, далеко від нього сталася подія, яка суттєво схилила шальки терезів не на користь Німеччини. 7 грудня 1941-го Японія напала на базу американського флоту Перл-Гарбор на Гавайських островах без попереднього оголошення війни — таким чином, повторила свій маневр проти росіян у Порт-Артурі 1904 року. Кілька днів по тому Німеччина оголосила війну США, що навернуло кожного безстороннього аналітика на думку про переломний момент, яким став вступ Америки у Першу світову війну. Фінляндія була пов’язана зі США традиційними дружніми зв’язками й під час попередніх воєнних років діставала багато розуміння й підтримки демократичної західної наддержави. Тому нам стало вкрай прикро, що Америка приєдналася до союзників СССР. А ще й скидалося на те, що наша справа цілковито лишиться в тіні величезної боротьби, яка починалася між державами світу.

За рік, який добігав кінця, армія на всіх фронтах досягла поставлених стратегічних цілей і перейшла до оборони. 6 листопада 1941 року армійські корпуси на Карельському перешийку дістали наказ виробити пропозиції щодо будівництва опорної лінії між Ваммелсуу на березі Фінської затоки й Тайпале біля Ладозького озера, так званої ВТ-лінії, позаду передової. 11 листопада вийшов відповідний наказ щодо Олонецького перешийка, де, крім фортифікаційних споруд, треба було збудувати батареї на всій свірській межі. Наказ про обладнання оборонних позицій на перешийку Мааселькя з’явився на початку 1942 року. Невдовзі розпочалася фортифікаційна робота на всіх трьох перешийках.

Пізньої осені з’явилася змога почати масштабну демобілізацію старших призовів. Наприкінці листопада шість батальйонів було переведено з Карельського перешийка до їхніх збірних пунктів для розформування, а на початку грудня — стільки само з тієї самої ділянки. Кілька тижнів по тому почалася демобілізація частин з Олонецького перешийка й перешийка Мааселькя, і до весни 1942 року загальна їхня кількість сягла 180 000 вояків.

Після того як у перший рік війни великий наступ німців на Східному фронті досяг кульмінації, їхнє військо почало відходити. Тепер настала черга росіян переходити до наступу, і на початку 1942 року німецькі армії втратили багато цінної, а частково й незамінної техніки. Крім підмосковної ділянки, росіяни пішли в наступ на напрямі, який найбільше стосувався нас — біля Ладозького озера проти кільця оточення навколо Ленінграда. Німці й тут зазнали локальних невдач. Незважаючи на енергійну оборону, неодноразово здавалося, що кільце буде пробито. Утім воно витримало, хоча в лінії фронту виникли чималі западини. Ще одним прикладом активності росіян стало прокладання Крижаної дороги крізь південно-західну затоку Ладозького озера. Нею постачали харчові продукти, і це разом з повітряними перевозами ледве-ледве підтримувало життя в місті-мільйоннику. Таке тимчасове збільшення постачання, організоване за сприяння зими, змусило нас зважати на можливість поновлення бойових дій на Карельському перешийку. Лише в березні на півдні від Ленінграда ініціатива знову перейшла до рук німців, яким вдалося повернути лінію фронту приблизно до попереднього вигляду.

Восени 1941 року британські й американські фахівці дістали завдання вивчити здатність до опору й військовий потенціал Совєтського Союзу. Коли експерти повідомили, що шанси цього союзника не втрачено і що немає безпосередньої загрози, буцімто техніка, надіслана до СССР, опиниться в руках німців, допомога англосаксів матеріалами набула дедалі більших масштабів. Про це зокрема свідчать розпочаті пізньої осені 1941 року перевози морем до Мурманська, порту в Північному Льодовитому океані, звідки матеріали їхали Мурманською залізницею на півдні від Сороки на Архангельську залізницю, а далі — через Вологду на південь. Щоб покласти край цьому руху, німці знову порушили питання перетинання Мурманської залізниці, заразом вони, як і раніше, намагалися умовити нас самим виконати цю операцію чи принаймні взяти в ній участь.

Загалом можна сказати, що перша зима війни позначилася порівняним спокоєм на наших фронтах — за винятком мааселькської ділянки, розташованої найближче до Мурманської залізниці, яка ставала дедалі важливішою для воєнних дій союзників. Там росіяни демонстрували очевидне занепокоєння, що в перші десять днів січня оприявнилося в атаках з боку Повенци, метою яких, як здавалося, було відвоювати Медвеж’єгорськ. Усі атаки на цьому напрямі наше військо відбило. Приблизно в той самий час йому довелося в центральній частині перешийка Мааселькя відбити ще одну низку атак росіян з менш однорідним керуванням, так звані бої під Кріві, які після енергійної фінської контратаки завершилися здобуттям місцевої залізничної станції. Обидві операції засвідчили, що ворог побоюється фінських активних дій, спрямованих проти Мурманської залізниці.

Коли Карельська армія виконала завдання, я повернув її заслуженого командувача, генерала Гайнрихса, на посаду начальника Генерального штабу, а генерал-лейтенанта Ганелля, який обіймав цей пост від липня 1941 року, було призначено інспектором фортифікаційної роботи. Виконуючи ці функції, він іще раз міг продемонструвати здатність успішно керувати масштабною фортифікаційною роботою у пришвидшеному темпі.

Карельську армію було поділено на дві групи, південнішу з яких — Олонецьку — підпорядкували генерал-лейтенантові Ешу, а генерал-лейтенанта Лаатикайнена призначили командувачем північнішої, Мааселькської групи. Еша на посту командувача ІV корпусу, дислокованого на Карельському перешийку, заступив генерал-лейтенант Егквіст.

Окупованою Східною Карелією, починаючи від попередньої осені, керував тимчасовий орган під орудою гірського радника, полковника Котилайнена. Упродовж січня 1942 року ця організація набула остаточної форми, так що весь окупований терен — за винятком зон, які містилися найближче до фронту й лишалися під контролем фронтових командирів — було об’єднано в один адміністративний округ, підпорядкований начальнику військової адміністрації зі штабом у Петрозаводську. Начальником військової адміністрації лишився Котилайнен.

Перш як повернути генерала Гайнрихса на пост начальника Генерального штабу, я відрядив його до німецької Ставки у Східній Прусії, щоб дістати інформацію про на позір великі невдачі німців, а також про їхні плани на найближчий час.

Повернувшись, генерал Гайнрихс повідомив, що катастрофа на центральній ділянці Східного фронту, очевидно, справила велике враження на німецьку Ставку. Коли він відвідав Гітлера, той звинуватив у невдачах ненадійні зведення метеорологів і пояснив, що все дуже перебільшила ворожа пропаганда. За словами Гітлера, загальна кількість обморожених не сягає навіть стількох десятків, скільки тисяч називає пропаганда. А ще райхсканцлер заявив про тверду певність, що гіркий досвід непридатності певної техніки в дужий мороз надихне збройні сили на нові зусилля, завдяки яким буде подолано труднощі і проторовано дорогу до остаточної перемоги. Фронти на півдні й південному сході від Ленінграда буде повернено до попереднього стану. Начальник Генерального штабу армії генерал-полковник Гальдер натомість видався перевтомленим і пригніченим. Як він висловився, російська кампанія надмірно коштувала німцям. Однією з причин цього він вважав бойовий дух росіян, який разом з кількісною перевагою сприяв їхнім успіхам.

Наприкінці січня 1942 року мене відвідав президент республіки, щоб обговорити становище. Вельми сутужною була ситуація з постачанням, і країна дуже залежала від імпорту харчових продуктів з Німеччини. Урожай вдався слабенький, та ще і його збиранню шкодило те, що вдома жінкам доводилося брати на себе тягар чоловічої роботи. На заході Швеція була єдиною країною, з якою ми мали зв’язки. Ми мусили зберегти незалежність від Німеччини й волю дій, але не ставлячи під загрозу імпорт харчових продуктів. Коли зайшла мова про загальне становище у війні, я зазначив, що мою віру в шанси Німеччини успішно впоратися з війною було підірвано, щойно з’ясувалося, як кепсько німці наготувалися до зимової кампанії; мені здавався цілком можливим і повний крах на Східному фронті.

Обговорили ми й те, як росіяни зондували ґрунт. Вони хотіли встановити контакт із Фінляндією і 24 грудня 1941 року передали відповідне повідомлення міністрові закордонних справ Ґюнтеру через посла СССР у Стокгольмі. І президент Рюті, і я вважали, що зокрема становище з харчовими продуктами, не кажучи вже про військову міць Німеччини, на цей момент унеможливлюють такий контакт. Без сумніву, ним скористалася б ворожа пропаганда, і це могло призвести до ускладнень з німцями.

На початку лютого знову постало затяжне дискусійне питання про наступальну операцію на Мурманську залізницю. Незадовго до того генерала гірського війська Дитля було призначено командувачем німецького лапландського контингенту, виокремленого у 20-ту гірську армію зі штабом у Рованіемі. Відвідавши мене, Дитль, сповнений завзяття, намагався домогтися спільної операції, у якій фінляндська армія мала здобути місто Сорока на узбережжі Білого моря. Мені довелося розвіяти це сподівання.

Кілька днів по тому я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, який повторив цю пропозицію і окреслив перспективу участі в операції чималої кількості авіації. Моє негативне ставлення до такого варіанту зумовлювалося і військовою, і політичною непевністю. Хоч я вважав, що є можливості перетяти Мурманську залізницю — насамперед у деяких пунктах на сході від Сороки, саму яку було важко здобути, — така операція означала б прелюдію до боїв, які, найімовірніше, із часом стали б для нас надсильними. Росіяни безперечно залучили б усі свої сили, щоб швидко поновити постачання через Мурманськ, і тоді ми не могли б сподіватися на ефективну підтримку німців, бази яких розташовувалися на великій віддалі звідти. Що стосується політичних аспектів, ця операція втягнула б нас у світову політику зі складними проблемами, які було б важко розв’язати державному керівництву. Моя позиція щодо пропозицій німців узяти участь в операціях проти Мурманської залізниці була й залишалася негативною, і це я повторив президентові Рюті під час відвідання Гельсінкі. Коли президент повідомив, що поділяє мою думку, я надіслав Кайтелю негативну відповідь.

Єдине переміщення фронту на цьому напрямі, яке можна було вважати таким, що відповідає нашим інтересам, стало б висування вперед позицій на ділянках Рукаярві й Мааселькя, аби скоротити лінію фронту. Із цих міркувань такий захід запропонував головний квартирмайстер генерал-майор Айро. Він зазначив, що велика кількість сил, потрібних для цієї операції, стоїть на вигідних вихідних позиціях. Згідно з його проектом плану дій, позиції треба було перенести вперед на рівень станції Парандова на відтинку залізниці Сорока–Петрозаводськ, лише за 50 кілометрів від Мурманської залізниці.

Я вважав, що мушу відхилити й цей план дій, адже така операція, хоч вона й не дуже масштабна, викличе в росіян відчуття, що нашою метою є Мурманська залізниця. Проте, зважаючи на політичне значення цієї операції, я хотів ознайомити зі своїми міркуваннями президента республіки. Тому я був дуже здивований, коли одразу по нашій зустрічі одержав від нього довгого, власноруч написаного листа, у якому він обґрунтовував такі самі аргументи, як ті, що я висловлював, проти наступу на зазначеному дражливому напрямі. Той лист є серед матеріалів судового процесу над призвідцями війни. Сторонньому легко може здатися, що президент у ньому розглядає або відкидає моє обґрунтування потрібності зазначеної операції. Насправді ми обидва, президент Рюті і я, і під час зустрічі 24 березня, і згодом сходилися на думці, що небажано вдаватися до дій проти Мурманської залізниці. Тож слова, які президент сказав на судовому процесі над призвідцями війни: «24 березня 1942 року верховний головнокомандувач відвідав мене в Гельсінкі й виклав план цієї військової операції, але так, щоб наступ спершу відбувався на Парандову. Водночас він повідомив, що більшість війська вже перебуває на вичікувальних позиціях», — треба або вважати непорозумінням, або пояснити забудькуватістю.

Приблизно в той час генерал Ерфурт, очевидно, з ініціативи генерала Дитля, знову порушив питання підпорядкування мені німецьких сил у Лапландії. Йому й цього разу довелося доповісти начальникові, що після обміну думками я не виявив зацікавлення цією ідеєю. Інакша позиція була б неможливою вже з огляду на те, що німці дуже обстоювали ідею наступу на Мурманську залізницю. Якби до такої операції ми вдалися під орудою фінського головнокомандувача, Фінляндії — незалежно від того, яке військо брало б у ньому участь, фінське чи німецьке, — довелося б відповідати за ту операцію і її політичні наслідки. Крім того, очільник німецької лапландської армії обіймав командування на відтинку норвезького узбережжя Північного Льодовитого океану. Якби генерала Дитля підпорядкували мені, я мусив би відповідати за воєнні дії німців і на тій норвезькій ділянці, куди німці прийшли не як побратими, а як інтервенти, правом переможця.

Генерал Дитль, який після Першої світової війни у званні майора подав у відставку, щоб працювати лісівником, був приємною особистістю і зважав на наші позицію й побажання. Завдяки своїй жвавій і лицарській натурі він здобув багато друзів у Фінляндії і велику популярність серед лапландців.

Натомість коли німці висунули ще одну ініціативу, пов’язану з операцією, що збігалася з інтересами фінів чи навіть була потрібна для цих інтересів (відвоювання островів Суурсаарі, Лавансаарі й обох Тютярсаарі у Фінській затоці), ми порозумілися. Суурсаарі росіяни вже одного разу залишили, коли йшли з Ганко, після чого його зайняв слабкий фінський загін. Однак на початку січня 1942 року СССР раптовою атакою повернув собі Суурсаарі, а далі міцно тримав його в руках.

Незабаром стало очевидно, що німцям бракує війська і на їхню участь у цій операції не варто сподіватися. Острови треба було відвойовувати самотужки. Якщо Суурсаарі опиниться в руках фінів, ми могли б створити там важливу для протиповітряної оборони столиці й південної Фінляндії станцію повітряного стеження, а водночас росіяни втратили б базу легких військово-морських сил. 9 березня я вирішив: наступу на Суурсаарі й обидва Тютярсаарі бути.

Здобуття Суурсаарі було важкою і складною операцією. Віддаль до острова від найближчої бази, міста Котка, становила понад 40 кілометрів. До того ж здавалося, що через двадцятикілометрове суцільне крижане поле навколо нього неможливо туди дістатися непомітно й несподівано атакувати. А щоб успішно здійснити операцію, конче потрібен був саме елемент раптовості. Ми мали також брати до уваги небезпеку, що у війська після тривалого нічного маршу на лижах не залишиться сил на те, щоб форсувати скелясті береги Суурсаарі і в глибокому снігу пробиватися на горбкувату місцевість, імовірно, ще й фортифіковану. Якщо атакувальні сили й на світанку залишатимуться на кризі, вразливі для повітряних нападів і для вогню оборонців, ця операція може скінчитися катастрофою. Ситуацію дуже ускладнювало те, що ми нічого не знали про кількісний склад суурсаарського гарнізону і не могли цього з’ясувати з допомогою розвідки й повітряного стеження.

Очолювати атакувальні сили я призначив командира 18-ї дивізії, теперішнього генерал-майора Паярі, на тактичну розсудливість і міцні нерви якого я цілковито покладався. 10 березня Паярі було викликано до Ставки, де я доручив йому розробити план дій, базований на атакувальних силах, які складалися б щонайменше з трьох батальйонів. Того самого дня вийшов наказ про формування «групи П» і її завдання. В атакувальних силах, які складалися з війська морської оборони й невеликої кількості армійських підрозділів, було багато солдатів генерал-майора Паярі часів Зимової війни, які безмежно довіряли своєму командирові.

Схваливши план, я 18 березня приїхав до Котки, де докладно перевірив організацію операції і дав генерал-майору Паярі деякі доповнювальні вказівки. Атаку призначили на ніч між 26 і 27 березня, за щербатого місяця.

За добу до ночі операції військо було скеровано на острівці вдалині від узбережжя, звідки кінний обоз вирушив у дорогу до настання темряви, щоб вчасно долучитися до своїх підрозділів, частину з яких мали довезти автомобілями. Хоч вояки були в білих маскоплащах, а коні й обоз теж було вкрито білими накривками, ворог, здавалося, пронюхав, що щось діється. Принаймні про це свідчили перехоплені сигнали небезпеки, передані до Крон­штадта.

Головну атаку було спрямовано 27 березня о 3:30 на західний берег Суурсаарі. У цей час зайшлася шалена завірюха, яка тривала ще й більшу частину дня, огортаючи військо непрозірною млою. Як ми й передбачали, бій вийшов важким. Оборонні сили, кількість яких сягала близько 600 вояків, билися з великою відвагою й наполегливістю, а атакувальники мусили ще й долати важкі перепони, утворені снігом і місцевістю. Пополудні було захоплено центральну частину Суурсаарі. Далі бої зосередилися на південному й північному краях острова. Тим, хто вижив на останньому, вдалося наступної ночі перебратися на Лавансаарі.

Коли снігова буря вщухла, запрацювали військово-повітряні сили обох сторін. Незважаючи на потужну підтримку авіації й багато збитих російських літаків ще того самого дня, наші зазнали чималих втрат внаслідок бомбардувань. Авіаналети, які поновилися назавтра, коштували росіянам ще дорожче. Це стало днем тріумфу для фінської авіації, яка збила не менш як 27 літаків. Бої за південну частину Суурсаарі тривали до вечора 28 березня, й останні росіяни на тій ділянці капітулювали.

Невдовзі після здобуття Суурсаарі ми захопили й обидва Тютярсаарі. За підтримки німецького загону, який прибув з Естонії, там було відбито контрудар на Великий Тютярсаарі з боку Лавансаарі. Але наступ на Лавансаарі, виконання якого німці взяли на себе, не відбувся. Загострилося становище на південному сході від Ленінграда, тож німці мусили потроху перекидати військо, вже зібране для здобуття острова, на загрожені ділянки. Лавансаарі й надалі лишався в руках росіян.

У наказі, де було особливо відзначено наших вправних пілотів, я висловив подяку військові, яке брало участь у звільненні Суурсаарі, а насамперед їхнім відважним командирам, за виконання тієї складної операції.

17 березня я мав честь удруге привітати в Ставці шведського принца Ґустава Адольфа. Він мав доручення від короля Швеції вручити мені меча до Великого хреста Ордена Меча. Після урочистої церемонії вручення я виступив з короткою промовою у відповідь, у якій попросив Його Королівську Високість переказати королю подяку й радість, яку відчуваю з приводу цієї рідкісної відзнаки, яка пригадує мені бої минулих часів, — нею не було вшановано жодного солдата після наполеонівських кампаній. Я сказав про своє розуміння того, що відзнака адресована не лише мені, а й фінляндським збройним силам. Далі був вільний від формальностей обід, під час якого присутні побачили в особі шведського спадкоємного принца природного, жвавого офіцера, який мав теплі почуття до нашої країни.

Після цього начальник Генерального штабу доповів про операції на сході від Ладозького озера, з якими принц Ґустав Адольф ознайомився під час попереднього візиту.

З рапортів про військовополонених і стан їхнього здоров’я я ще в перші місяці року зауважив, що в деяких таборах зросла смертність. Після вивчення цього питання, мені стало зрозуміло: треба вживати заходів, щоб краще забезпечувати їх харчами. Очевидно було, що хоч чимало полонених помирало, бо від самого початку перебування в таборах вони були в кепському стані, та тут перед нами стояло завдання, яким не годилося нехтувати. Під час численних розмов з головним лікарем і головним інтендантом армії я аналізував можливості збільшити поживність раціону, а також заглиблювався в актуальні питання, пов’язані з охороною здоров’я.

Під час важкої воєнної зими 1941–1942 років довелося зменшити й пайки військовиків, а ситуація з продуктами для цивільного населення просто-таки вселяла тривогу. У цих умовах було зрозумілим, що військовополонених, кількість яких уже сягнула 47 000, неможливо забезпечити достатніми пайками. Проте я вимагав докладати зусиль, аби поліпшити їхнє становище. Ось приклад заходів із цією метою: в’язнів, яким можна було довіряти, посилали працювати до сільських садиб у центральних частинах країни. У своїх інспекційних поїздках я регулярно відвідував один чи більше таборів, щоб ознайомитися з умовами життя полонених і побачити, як з ними поводяться. Невдовзі мені стало зрозуміло, що власними ресурсами годі домогтися ефективного покращення, тому я, як голова Фінляндського Червоного Хреста, вирішив звернутися до Міжнародного комітету Червоного Хреста в Женеві.

У листі від 1 березня 1942 року, адресованому голові комітету, я зазначив: хоч СССР не долучився до Женевської конвенції, а отже, не існувало гарантій того, що з фінськими військовополоненими поводяться справедливо й гуманно, ми зі свого боку, попри різноманітні труднощі, ретельно дотримуємося приписів конвенції, які стосуються військовополонених. Далі змалював важку кризу з харчовими продуктами, яка панує у Фінляндії, і її вплив на пайки військовополонених. Хоч і довелося зменшити до мінімуму пайки для цивільного населення, калорійність раціону військовополонених збережено майже на такому самому рівні, що й у тих, хто виконує фізичну працю. Аби підтримати нормальний стан здорової людини, калорійності цього раціону досить, чого не можна сказати про вміст у ньому вітамінів. Фізичний стан російських солдатів упродовж війни поступово гіршає, і багато з них ще в момент полонення були змарнілими й потерпали від нестачі вітаміну А. Під час допитів військовополонених з’ясувалося, що пайки в російському війську вже тривалий час були вкрай малими й одноманітними. Здебільшого вони харчувалися хлібом і макухою, а у виняткових випадках — ще й кониною. Якщо не збільшити пайки військовополонених, то, попри медичні та інші заходи, годі досягти поліпшення становища й уникнути смертельних випадків від надмірного схуднення й заразливих хворіб.

Я закінчив листа повідомленням про своє бажання довести ці обставини до відома комітету, сподіваючись на те, що він зверне увагу на долю російських полонених і знайде способи їм допомогти. Також зазначив, що буду дуже вдячним комітету, якщо він відрядить представника до Фінляндії: той дістане змогу проконтролювати, щоб надіслана допомога йшла суто на потреби військовополонених.

Моє звернення не лишилося поза увагою. Не гаючи часу, Міжнародний комітет Червоного Хреста звернувся до американського Червоного Хреста, який протягом наступних двох років надіслав у наше розпорядження 30 000 п’ятикілограмових стандартних пакетів з харчовими продуктами й цигарками. Від швейцарського Червоного Хреста надійшло 40 000 кілограмів порошкового молока й меленого гороху, а від канадського — 600 кілограмів ліків, насамперед вітамінних препаратів. Розподіл відбувався за інструкціями й під контролем представників Міжнародного комітету, яким надали змогу ознайомитися з умовами перебування полонених.

Коли було подолано найгірший етап кризи з харчовими продуктами, ми змогли й зі свого боку поліпшити раціон полонених. Особисто мене потішило й те, що полонені офіцери висловили вдячність у кількох адресах і надіслали мені в подарунок на Різдво й Великдень власноруч виготовлені мистецькі вироби.

Щоб самому докладно ознайомитися зі справами полонених, які належали до функцій штабу тилових частин, і щоб розгляд відповідних питань було надалі скоординовано з діяльністю різних відділів Ставки, я влітку 1943 року утворив для цього окремий керівний орган.

Під час обміну полонених після укладання миру з’ясувалося, що супротивник у ставленні до наших не дотримувався бодай найелементарніших принципів гуманності. Виявилося, що багато фінських солдатів, які потрапили в російський полон до 1944-го, загинули через нелюдські умови перебування.

Коли 1938-го Німеччина анексувала Австрію, деякі біженці-євреї попросили притулку в нашій країні. У наступні роки за ними поїхали й менші групи, і їх кількість сягнула близько 200 осіб. А що у Фінляндії ніколи не траплялося жодних утисків євреїв і не існувало надзвичайних законів щодо таких біженців, у нашій країні вони почувалися в безпеці.

Спочатку біженці могли вільно пересуватися й жити приватним життям, як і решта іноземців, але після початку війни 1941 року біженців чоловічої статі за приписом міністерства внутрішніх справ було зібрано в табори, де вони виконували організовану для них роботу. Однак німцям, мабуть, спало на думку, що політичні емігранти у Фінляндії перебувають під недостатнім наглядом, і в підсумку вони зажадали видачі цих євреїв. Без відома інших урядових органів міністерство внутрішніх справ почало вживати заходів для того, щоб передати близько 50 євреїв Німеччині.

Довідавшись про це від генерала Вальдена, я висловив у присутності його і ще кількох членів уряду категоричне несхвалення цих дій, зазначивши, що це принизливо — погоджуватися на таку вимогу німців. Хоч фінляндці за всю війну нічого не знали про методи, які використовували німці в концтаборах і які оприявнилися пізніше, проте було доволі зрозуміло, що цих біженців, які шукали притулку в нашій країні як правовій і цивілізованій державі, у Німеччині чекає аж ніяк не прихильна доля. Трохи повагавшись — а тим часом було депортовано чотирьох євреїв, які з власної провини втратили право на притулок, — уряд вирішив не задовольняти вимогу німців.

Аж набагато пізніше я дізнався про існування поширеної думки, наче мої заяви в присутності кількох членів уряду вирішально вплинули на те, як було розв’язано це питання. І під час моєї президентської каденції, і пізніше — що на батьківщині, що за кордоном — чимало євреїв висловлювали вдячність за мою позицію, і це мене тішило. Вдячність — це рідкісна річ у нашому світі, але тому кожен її вияв здається особливо цінним.

На початку квітня я поїхав у Рованіемі до генерала Дитля з візитом у відповідь. З його резюме про становище на північному войовищі стало зрозуміло, що співвідношення сил між російським і німецьким військами — включно з фінськими частинами на правому фланзі — значною мірою вирівнялося. Інакше кажучи, не існувало достатньої для наступальних дій кількісної переваги. А щодо стосунків між фінами й німцями в Лапландському лені, місцеві посадовці поінформували мене, що треба віддати належне ставленню німців до населення й посадовців.

Коли я повернувся до Ставки, туди почали надходити тривожні звістки зі Свірського фронту, де росіяни чималими силами пішли в наступ на наш плацдарм. Нападники, очевидно, сподівалися на те, що наступ під час найбільшого бездоріжжя поставить оборонців у критичне становище. І справді, рідка мережа доріг на півночі від Свірі під час розталі наприкінці зими стала майже непроїзною. Настав критичний період, під час якого неодноразово здавалося, що ми мусимо здати плацдарм. Однак після важкого бою становище стабілізували, а до 21 квітня відновили первинну лінію фронту на всій довжині.

З’ясувалося, що російська 7-ма армія, яка оперувала на Свірській ділянці, від січня діставала чимале підсилення й на час початку наступу складалася із 6 дивізій і 4 бригад. Хоч дані про втрати ворога були непевними, можна стверджувати, що наступ дорого йому коштував і він відчув, що фінляндська армія не втратила боєздатності.

Схожа «бездоріжня битва» відбулася між 24 квітня й 23 травня на Кестеньзькій ділянці, де оборону тримали дві дивізії ІІІ корпусу. Там росіяни посилили своє угруповання двома дивізіями і такою самою кількістю бригад. Вони загрожували обхідним маневром єдиній підвізній дорозі корпусу, яка пролягала в слабко забезпеченій лісовій глушині. Хоча це войовище належало до ділянки, за яку відповідав німецький командувач, я відчував неспокій за підсумок цих боїв, і то не лише з оперативних міркувань. Тепер німці теж попросили про фінську підмогу, але попри напружене становище й усвідомлення того, що серйозна невдача на півночі поставила б усю фінляндську оборону у важке становище, я не міг задовольнити їхнього прохання.

Натомість я не мав нічого проти того, щоб 163-тю піхотну дивізію було повернуто німцям, а надто що за домовленістю з генералом Дитлем до мене повернулася фінська 6-та дивізія, дислокована в Каяані. У середині травня німецьку дивізію перевезли до Лапландії. Ця формація, зібрана з мешканців Берліна і його околиць, незважаючи на велике бажання, мало що змогла досягти на Свірському фронті. Це було нелегко для берлінців і брандербузців, які геть не знали умов карельської місцевості, і до того ж не мали практичності і вправності, які натреновані у фінів з дитинства.

Після того як 163-тю піхотну дивізію було скеровано на північ, не лишилося жодних німецьких частин на півдні від межі Оулуярві–Мійноа. Ми зробили великий крок у бік розділення, якого я прагнув аж від початку війни.

За допомогою підсилення, яке генерал Дитль надав ІІІ корпусу, вдалося врешті-решт зупинити наступ ворога на кестеньзькій ділянці й відновити первинну лінію фронту. Втрати росіян і тут були великими. Їхня ідея пробитися чималими силами крізь лісову глушину підвізною дорогою, яку вони прокладали під час маршу, продемонструвала ініціативність і безстрашність. Але тепер, як і під час Зимової війни, росіяни не дозріли до таких операцій.

Навесні 1942 року у військовій адміністрації окупованих районів було запроваджено певні зміни. Інспектором став полковник Котилайнен, який від січня вмілою і твердою рукою опікувався адміністрацією Східної Карелії. Виявилося, що то був продуманий хід, який водночас дав мені змогу зблизька стежити за роботою військової адміністрації.

Головні сфери цієї діяльності у Східній Карелії заслуговують на висвітлення.

Коли 1941 року фінське військо займало частини Східної Карелії, воно заходило на терен, дуже пошкоджений війною, але ще більше — руйнацією, яку під час відступу здійснили росіяни. Як і на інших войовищах, тут теж було застосовано тактику випаленої землі, яку започаткував совєтський уряд. Це означало вивезення людей і знищення населених пунктів, транспортних сполучень і рухомого майна в разі, якщо його не вивезли раніше.

Що стосується евакуації, цей захід вдався лише частково. Карелам, які в довоєнні роки не стали жертвами масових виселень, не хотілося залишати рідний край. Багато хто затягував від’їзд настільки, що воєнні дії встигли унеможливити евакуацію, або ж люди ухилялися від вивезення, переховуючись у лісах. Тим, хто лишився, надавали право повернутися в рідні місця або, якщо цьому ставала на заваді близькість фронту, їх оселяли в таборах. Таким чином, там залишилася чверть первісної кількості населення, тобто загалом 90 000 осіб, з яких половину становили карели, а решту — здебільшого люди, виселені із центральних частин СССР. Найкращих і найпрацездатніших було закликано на військову службу чи депортовано, тож більшість становили старі й наймолодші люди.

Більших успіхів росіяни досягли в руйнуванні й вивезенні рухомого майна. У колгоспах переважно не лишилося коней і худоби, а запаси зерна було або спалено, або вивезено. Влада полишила населення надголодь. Із сіл вона встигла знищити лише деякі, а ось міста і промислові селища зазнали великої руйнації. Підсумком особливої ретельності, з якою було понівечено міста Петрозаводськ і Кондопога, стало те, що із житлової площі першого лишилася половина, а другого — заледве 20 %. А що п’ять із семи електростанцій було зруйновано, а із сімох великих лісопилень лише одна збереглася в сякому-такому робочому стані, промисловість фактично було виведено з ладу.

Відсутність місцевої адміністрації і ладу в економічному житті поставила окупаційну владу перед непростим завданням, виконання якого на основі спеціальних інструкцій вона спочатку поклала на командувачів корпусів і дивізій. Відповідно до них систему врядування окупованого терену треба було якомога більше наблизити до наявної у Фінляндії. Інструкції наголошували, що варто вживати таких адміністративних заходів, щоб вони оприявнювали і східнокарельським жителям, і за кордоном, що Фінляндія хоче підвищити добробут незалежно від національності чи політичних переконань мешканців. Населення треба було спонукати з власної волі долучатися до продуктивної праці.

Ці принципи передбачали довірчу взаємодію з людьми. Уже перші контакти вселили більше надій на це, ніж ми наважувалися сподіватися з огляду на вказівки щодо партизанської війни, які всупереч міжнародним нормам дав совєтський уряд. Ні з карельською, ні зі слов’янською частиною населення не виникло жодних непорозумінь.

Однією з ознак доброї взаємодії був створений у січні 1942 року для допомоги начальникові військової адміністрації дорадчий комітет, до членів якого головнокомандувач запросив деяких корінних карелів. Цей комітет, який збирався що третій місяць, мав право висловлюватися щодо засадничих організаційних заходів і ініціювати їх здійснення. Крім того, він міг зі свого постійного бюро в Петрозаводську стежити за діяльністю різних адміністративних органів. У лютому 1944 року я дав наказ замінити цей дорадчий комітет на представництво, створене на ширшій основі, проте план не встигли зреалізувати.

Першим і найважчим завданням військової адміністрації стала організація постачання харчових продуктів. Коли військо рухалося Східною Карелією, потребу в харчуванні цивільного населення спершу доводилося задовольняти лише з армійських складів. Унаслідок того, що з харчових продуктів, призначених для розподілу, довелося обмежитися найпотрібнішим і найлегшим для транспортування, пайка борошна стала удвічі більшою, ніж у Фінляндії, та й пайка цукру теж трохи зросла. Врожаю у Східній Карелії за сільськогосподарський рік 1941–1942 вистачало лише на 120-грамові пайки хліба на день. Тому постала доконечна потреба передати з невеликих фінляндських запасів стільки, щоб пайку хлібних злаків можна було збільшити втричі.

Коли 1942 року вдалося відновити хліборобство й тваринництво і рільники зауважили, що результати їхньої праці справді йдуть їм на благо, ситуація з харчовими продуктами покращала. Від колгоспної системи довелося відмовитися внаслідок нестачі сільськогосподарського інвентарю й робочої сили, а також відрази, яку вона виклика́ла. Натомість від кінця зими 1942 року придатну для обробляння землю було тимчасово передано в приватне користування. Із часом це здобувало дедалі більше популярності. Навесні 1944-го в користуванні було понад половина оброблюваної площі, або приблизно 20 000 гектарів. Тішило, що постійно збільшувалося поголів’я худоби, і навіть настільки, що на кінець третього року окупації воно відповідало потребам населення.

Цих результатів не вдалося б досягти без добрячої допомоги з Фінляндії сільськогосподарським інвентарем і плідниками, а також без різнобічної діяльності, яка полягала в наданні консультацій, влаштуванні курсів, створенні спеціальних гуртків, які збирали молодь і заохочували її до ініціативності. Спільні зусилля поступово допомогли утримувати харчові пайки у Східній Карелії на такому самому рівні, що й у Фінляндії, а в деяких випадках — навіть на трохи вищому. Це стосувалося також видавання тютюну, гасу й карбіду.

Промислові підприємства лежали в руїнах, а тому не було змоги організувати для населення працю на заводах і фабриках, але з другого боку, на заваді широкому виробництву ставав брак робочої сили. Щоправда, вдалося довести до ладу деякі електростанції, лісопильні й інші невеликі підприємства, але більшість потрібної промислової продукції доводилося привозити з Фінляндії. Що стосується трудової повинності, приписи у Східній Карелії були такі самі, як у нас.

Економічне зростання оприявнилося і в товарообміні, який розпочався після того, як чотири розподільники, одні з найбільших у Фінляндії, створили монопольне товариство з магазинами на всьому окупованому терені. Це підприємство, назване акціонерним товариством «Вако», змогло збільшити продаж від 17 мільйонів марок 1941 року до 297 мільйонів 1943-го. Товариство мало готель і ресторан, заклало кілька підприємств харчової промисловості, а ще дало населенню змогу продавати власні вироби за його посередництвом. Зі своїх прибутків «Вако» робила великі пожертви, зокрема лише завдяки ним функціонувала створена в Петрозаводську реміснича школа.

Фінляндський Червоний Хрест організував роздавання населенню великої кількості одягу і взуття. Щоб зменшити їх нестачу, було створено муніципальні заклади рукодільної праці і влаштовано курси, крім того, східнокарельська людність отримала трофейне вбрання і взуття. Приватні кампанії, проведені у Фінляндії з метою забезпечити дітей одягом, дали втішні підсумки.

У розпалі війни й за важкої ситуації з харчовими продуктами теж було нелегко втілити в життя програму охорони здоров’я, яка відповідала б фінським вимогам. Ще влітку 1941-го я попросив Фінляндський Червоний Хрест підготуватися до цієї нової діяльності, і коли восени того самого року було створено окружну управу для Східної Карелії, ця організація могла там братися до праці. У Східній Карелії вона створила два загальні шпиталі, дві дитячі лікарні, туберкульозний диспансер, психіатричну лікарню, 10 медпунктів з пологовим відділом, а також 14 поліклінік. Ці заклади, більшість з яких виросла за кілька тижнів, з’являлися в міру того, як просувалося наше військо. Для хірургічного лікування були військові й польові шпиталі. Загалом одне лікарняне ліжко припадало на 87 мешканців, тимчасом як відповідне співвідношення у Фінляндії становило 1:156.

До послуг населення було кілька патронажних сестер, робота яких мала вирішальне значення в боротьбі з епідеміями. Кількість щеплень проти черевного тифу, висипного тифу, віспи й дифтерії сягла багатьох десятків тисяч, і це запобігло поширенню пошестей. У цій праці неоціненну користь дала центральна лабораторія, яку подарував Фінляндський Червоний Хрест. У процесі боротьби з туберкульозом третина людей пройшла рентгеноскопічне обстеження, а крім того, кільком тисячам зробили щеплення.

Енергійні заходи потрібні були для боротьби з рахітом, поширеним у Східній Карелії. Упродовж двох зим війни всім дітям шкільного віку видавали, крім вітамінних таблеток, разову дозу концентрату вітаміну D. Завдяки цьому та збільшеним нормам харчових продуктів швидко поліпшувався стан здоров’я дітей, що можна було зауважити й зі статистики смертності серед немовлят. Кухні в кожній школі забезпечували дітей гарячою їжею раз на день. Школярі перебували під лікарським наглядом, не забували навіть про лікування їхніх зубів.

Окупаційна влада мусила подбати і про освіту. У листопаді 1941 року функціонувало близько 50 загальноосвітніх шкіл для карельського населення, і поступово ця кількість зросла до 112. У них навчалося приблизно 10 000 учнів. Крім того, у Петрозаводську були ліцей зі спільним навчанням і вища народна школа, а ще існували семінарські курси. Багато молоді мало змогу вступити до фінляндських навчальних закладів різного рівня. Було забезпечено й навчання російською мовою в 15 школах для 3000 учнів. До послуг населення працювало 110 бібліотек.

Релігійні справи було врегульовано відповідно до мого наказу, який гарантував свободу віровизнання й забороняв релігійну пропаганду. Величезна більшість населення записалася до греко-католицької церкви[41], що, як і євангелічно-лютеранська, діяла цілком незалежно від фінляндської.

Важке й делікатне завдання полягало в тому, щоб знайти належний спосіб для впровадження правового захисту і судочинства, адже, звичайно, неможливо було застосовувати закони й постанови Совєтського Союзу. Правовий лад Фінляндії нова влада теж не могла механічно перенести сюди. Засадничі правові норми було затверджено наказом головнокомандувача або інструкціями, які давав начальник військової адміністрації від імені головнокомандувача.

Що стосується карного права, не було іншого варіанту, ніж упровадити наявне у Фінляндії кримінальне законодавство, яке застосовували незалежні військові суди. А основою приватно-правового судочинства стала система мирових суддів, яка походила із царської доби і згідно з якою першою судовою інстанцією цивільного судового процесу був мировий суддя. Існувало правило, що мировий суддя мусив мати компетенцію фінляндського судді.

Наступною судовою інстанцією був верховний суд, який відповідав нашому надвірному суду[42]. А оскільки східнокарельські суди могли розглядати і справи проти підданців Фінляндії, було видано спеціальний закон про те, що ухвали верховного суду мають таку саму чинність, як і ухвали фінляндських судів. Цим окупаційна влада прагнула надати мешканцям Східної Карелії такий самий правовий захист, як і в громадян Фінляндії.

Цих фрагментарних відомостей про діяльність військової адміністрації напевно вистачить, щоб дати уявлення про життя у Східній Карелії 1941–1944 років. Мабуть, є всі підстави казати, що населення теренів, зайнятих Фінляндією, не лише дістало права, які йому належали за міжнародними угодами, а й спізнало піклування, унікальне в літописі Другої світової війни.

Уже багато років один із травневих днів присвячується фінляндським матерям, і в роки війни ця дата набула глибшого змісту з огляду на велику частку в зусиллях нації і тягарі жертв, що судилося винести на своїх плечах жінкам. Для десятків тисяч матерів жертва була найважчою — любий син загинув на полі бою. Тлінь полеглих надсилали на їхню батьківщину керовані капеланами організації, щоб загиблих поховали в рідній землі. Але часто бувало так, що родичів лише повідомляли про зникнення сина в боях.

У День матері 10 травня 1942 року я підписав такий наказ:

Від весни 1942 року цей наказ висів у всіх церквах країни в рамці за склом, увінчаний хрестом свободи із цілковито чорною стрічкою, яким відзначили спільно всіх матерів полеглих на війні.

Під час Зимової війни я розпорядився вручати хрест свободи ІV або вищого ступеня з мечем — із цілковито чорною стрічкою — найближчому родичеві полеглого на війні на згадку про нього. Дружині, найстаршій доньці чи матері, у такому порядку, також надавалося право носити цей орден.

Навесні 1942 року на більшості ділянок німецького Східного фронту було порівняно спокійно, що скидалося на тишу перед бурею. Лише на південному й північному флангах точилися локальні бої, унаслідок яких німці на найдальшій південній ділянці запанували над Кримом, а на південному сході від Ленінграда їм вдалося випрямити западини в кільці оточення, що супротивник утворив упродовж зими.

Мій 75-річний ювілей 4 червня 1942-го я хотів справити на фронті в інспекційній поїздці, щоб уникнути персональних віншувань під час війни. Однак президент Рюті побажав, щоб я на певний час урвав свою поїздку: він із супровідниками мали прибути в домовлене місце, щоб зустрітися зі мною і провести цей день. Те місце — мис озера Саймаа поблизу промислового селища Каукопяа, куди вела бічна залізнична колія. Зважаючи і на квітчастість природи, і на близькість залізниці й іммольського летовища, локація, безперечно, була вдало вибраною.

3 червня о 8 годині вечора надійшло повідомлення і президентові республіки від посла Німеччини в Гельсінкі фон Блюхера, і мені до Ставки через першого ад’ютанта райхсканцлера Гітлера, генерала Шмундта. У ньому йшлося про те, що до Фінляндії літаком прибуде райхсканцлер, аби привітати мене з днем народження. Гітлер висловив побажання, щоб у програмі заходів не робили заради нього жодних змін і щоб я не їхав зустрічати його на летовищі. Мене майбутній візит і здивував, і змусив замислитися щодо того, чи не дасть він привід для різних здогадів і припущень. Часу лишалося обмаль, і треба було подбати про практичні підготовчі дії, потрібні у процесі візиту очільника іноземної держави, а також переглянути програму заходів.

Назавтра рано-вранці мене персонально вшанували привітаннями президент республіки й члени уряду, а також президія парламенту. У короткій промові президент повідомив, що він за поданням Державної ради надав мені звання Маршала Фінляндії. Самозрозуміло, що я високо оцінив це визнання, продемонстроване в такий спосіб фінляндській армії в особі її головнокомандувача.

Далі пішли привітання від представників кадрового й резервового офіцерства, а також різних громадських організацій. Дуже мене порадувало поздоровлення, яке висловила делегація Центрального об’єднання професійних спілок на чолі з його головою, редактором Вуорі, від імені організованих робітників країни. Для мене це було цінним визнанням моєї багаторічної праці, спрямованої на порозуміння й довіру між суспільними групами з різними переконаннями. Вшанували мене персональними вітаннями й генерал Дитль і генерал-полковник Штумпф.

Після вітальних візитів я був готовий приймати райхсканцлера Німеччини. Точно в призначений час його літак приземлився на іммольському летовищі, де його зустрічав президент Рюті. Райхс­канцлера з його супровідниками, зокрема з генерал-фельдмаршалом Кайтелем, привезли автомобілями на мис озера Саймаа. Після того як я привітав високого гостя та його почет і відрекомендував йому своїх офіцерів, райхсканцлер потис руки присутнім німецьким офіцерам. Особливо щирою здалася його зустріч з генералом Дитлем. Ненадовго зайшовши до вагона президента республіки, райхсканцлер разом із президентом Рюті прибув до мого вагона, де ми надовго розговорилися. Присутнім при цьому був і Кайтель.

Поздоровивши мене і промовивши кілька ґречних слів про те, як високо він, невідомий солдат на Першій світовій війні, цінує зустріч зі мною — чоловіком, який ще тоді був визволителем свого народу, райхсканцлер перейшов до великої політики. Він висловив жаль, що Німеччина не підтримала Фінляндію під час Зимової війни. Це було тоді неможливим, бо означало б війну на два фронти, яка стала б надсильною для Німеччини — адже вона залучила чималі сили на заході, де не спромоглася перейти до наступу через погані погодні умови! Це стало великою халепою. Німецьку зброю було виготовлено на добру погоду. Вона була чудовою, вона була ефективною, але пристосованою лише на гарну погоду. Ще віддавна в Німеччині панувала думка, що неможливо воювати взимку. Ця помилка призвела до того, що панцеротанкова зброя і танкові дивізії ніколи не проходили випробування в зимових умовах і не мали відповідної підготовки. Навпаки, пробна їзда танків мала на меті довести, що неможливо воювати взимку. Якби Францію було здолано ще восени 1939 року — райхсканцлер спершу розрахував, що це можна зробити за шість тижнів — світова історія пішла би в іншому напрямі.

Утім на великі успіхи на заході кидала тінь, вів далі райхсканц­лер, справжня катастрофа — вступ Італії у війну і її слабкий внесок. Німеччині довелося допомогти союзникові в його скрутному становищі. Це означало розпорошення німецьких авіаційних і танкових частин саме тоді, коли всі приступні сили треба було згрупувати на сході, адже з осені 1940 року німецьке керівництво почало міркувати про розрив із СССР. Уже після перемовин з Молотовим у листопаді 1940-го стало очевидно, що війни не уникнути — російські вимоги були просто нечуваними! У той час німецький уряд насамперед турбували прагнення росіян на Балканах. Якби Совєтський Союз тоді захопив румунські нафтові джерела, Німеччина пропала б, адже без щонайменше чотирьох-п’яти тон румунської нафти на рік вона не спромоглася б воювати. Також Німеччина не могла б завадити просуванню росіян, бо тоді в Румунії у неї було сміховинно мало війська. Румунський уряд звернувся до Берліна запізно. Узагалі німці були ще не готові на сході. Вони мусили виграти час і дочекатися того моменту, коли матимуть досить сил, щоб протидіяти шантажу росіян, який стосувався й Фінляндії.

Далі ми з президентом Рюті прослухали жваву розповідь про російські вимоги щодо Фінляндії, які висунув Молотов у листопаді 1940 року. Приводом він назвав те, що Совєтський Союз, мовляв, відчуває загрозу з нашого боку. Райхсканцлер відповів на це, що будь-яке побоювання фінської агресії безглузде з огляду бодай на співвідношення сил. Тут Молотов зазначив, що СССР не може примиритися і з моральною загрозою, яку становить Фінляндія, і непохитно наполягав на тому, щоб Москва мала карт-бланш стосовно Фінляндії.

Єдиним виходом для Німеччини було вдатися до нападу на сході, зазначив райхсканцлер. Він додав, що навіть якби мав більше інформації про те, як озброєний супротивник, дотримав би свого рішення, хоча з важчим почуттям. Райхсканцлер не приховував, що неймовірний військовий потенціал росіян став щонайприкрішою несподіванкою. Якби хтось йому раніше сказав, що СССР має понад 35 000 танків, він вважав би такого інформатора божевільним. А проте німці на той час захопили чи знищили 34 000 машин! Під час наступу було виявлено новозбудовані чи невідомі раніше велетенські заводи, зокрема танковий завод на Донбасі, на якому працювало 30 000 робітників — і ця кількість після досягнення проектної потужності мала зрости до 60 000. Протягом двадцяти років було пожертвувано всім заради озброєння, і ставало дедалі очевидніше, що ворог знищить наші нації, якщо тепер ми спільними зусиллями не візьмемо гору в цій боротьбі. Не можна було дозволити, щоб за п’ятнадцять чи двадцять років знову здійнялася буря, яка загрожуватиме самому існуванню нації.

Далі під час обіду, поданого у вагоні головнокомандувача, почалася низка промов, першу з яких виголосив президент республіки. Райхсканцлер Гітлер говорив без папірця й доволі часто повторявся. Беззастережно віддавши належне фінляндській армії, він знову наголосив на страхітливому обсягу приготування більшовиків до наступу на Європу і заявив, який він щасливий, що мав достатньо сили й розуміння, аби вирішити стати до боротьби на сході. Незважаючи на прийдешню перемогу, завжди чигатиме небезпека зі сходу. Навіть якщо зазирати в найдальше майбутнє, багато європейських націй мають спільний інтерес у тому, щоб пильнуватися від цієї небезпеки, а в разі потреби зустріти її, дивлячись обома. Свою промову райхсканцлер закінчив тим, що долучив до власного вітання з моїм 75-річчям поздоровлення від німецьких збройних сил і всього німецького народу.

Напередодні райхсканцлер через ад’ютанта попрохав подавати йому їжу, яка відповідає його дієті. Так і було зроблено. І в той час як інші наминали добрі, хоча й прості страви, райхс­канцлер споживав невеликими порціями вегетаріанську їжу, запиваючи її чаєм і водою. Один із присутніх запитав його особис­того лікаря, чи стан здоров’я райхсканцлера справді змушує дотримуватися такої суворої дієти, на що лікар відповів, що річ не в тому — ці спартанські звички зумовлені переважно психологічними причинами.

По закінченні обіду райхсканцлер Гітлер попрощався і вирушив своїм літаком на батьківщину.

Мої побоювання, що цей візит дасть підстави для розлогих коментарів, справдилися. Упродовж минулого року війни Фінляндія посіла самостійну позицію щодо німців, а тому напрохувалася думка, що справжньою метою Гітлерового візиту було спонукати нас до участі у воєнних зусиллях Німеччини. Як приклад того, яким був резонанс у світі, можна процитувати такий коментар у «Вашинґтон пост», що із симпатією ставилася до Фінляндії: «Візит Гітлера до Фінляндії може означати лише одне. Нацистська Німеччина, на яку дуже напосідає Росія, намагається переконати фінів перетяти її північну підвізну дорогу, котрою нині відбувається живлення російської військової машини». На прес-конференції містер Кордел Гал оголосив, що Державний департамент «уважно стежить за ситуацією, щоб побачити, чи стане наслідком візиту Гітлера посилення взаємодії, спрямованої проти союзників». Він схарактеризував відвідини, «з одного боку, як свідомий маневр Німеччини для компрометації Фінляндії в очах тієї частини світу, яка проти Осі, а з другого — як спробу замаскувати відчайдушні зусилля Гітлера спонукати Фінляндію активніше брати участь у воєнних діях держав Осі».

Такі, власне кажучи, зрозумілі коментарі не мали жодного підґрунтя. Під час того короткого візиту, який тривав три із чимось години, ніхто не обговорював ні військові, ні політичні теми, і райхсканцлер не робив жодних спроб перевести на них розмову.

Незабаром постало питання, хто мав би зробити візит у відповідь. Гітлер приїздив до головнокомандувача збройних сил, тож із цього випливало, що я вирушу з візитом до німецької Ставки. З другого боку, райхсканцлер був очільником держави і зустрічався у Фінляндії з президентом республіки. Обговорення скінчилося ухвалою, що поїду я.

27 червня я в супроводі п’ятьох офіцерів вирушив у дорогу у просторому літаку, що його мені ґречно надав райхсканцлер. Після безпроблемного шляху ми приземлилися поблизу німецької Ставки недалеко від міста Ґолдап у Східній Прусії. На летовищі, де стояла сотня почесної варти й оркестр, нас зустрів генерал-фельдмаршал Кайтель. До райхсканцлерового потяга, який чекав на поблизькій станції, ми під’їхали на автомобілях. Обтрусившись від дорожнього пороху, ми вийшли на перон, щоб зачекати на райхсканцлера, який невдовзі прибув у відкритому автомобілі. Він підійшов бадьорою ходою й міцно потиснув мені руку, після чого я висловив подяку від фінляндської армії і від себе самого за його візит до Фінляндії, а також переказав вітання від президента республіки.

Із залізничної станції райхсканцлер завіз мене на своєму автомобілі до Ставки, розташованої в розлогому лісовому масиві, де різні її відділи містилися в добре замаскованих будівлях і сховищах. Найважливіші органи працювали в просторих бункерах, і в одному з них відбулася доволі тривала розмова віч-на-віч між мною і райхсканцлером. Я певною мірою чекав, що він порушить давнє питання про спільну операцію проти Ленінграда й Мурманської залізниці, але із задоволенням констатував, що господар хоче насамперед обговорити військовий потенціал Фінляндії. Статистичні дані, які я навів, упевнили його в тому, що війна поклала великий тягар на плечі фінляндського народу. Тягар, як мусив визнати райхсканцлер, що навіть перевищував воєнне навантаження, яке мала Німеччина. Це дало йому привід ще вище оцінити наші воєнні здобутки.

Далі генерал Йодль у великому бункері оперативного відділу зробив огляд становища на різних войовищах, усе це резюмував райхсканцлер своєю промовою, що засвідчила його і обізнаність, і оптимізм. Наступ у Лівії, який за всіма ознаками мав закінчитися вирішальною перемогою, давав йому привід висловити якнайвищу похвалу вправному командувачеві, генерал-фельдмаршалу Ромелю. А ще райхсканцлер поінформував нас, що найближчими дням почнеться наступ німців на сході і що він сподівається на переможну розв’язку перерваної зимою кампанії, яку вінчатиме просування до кавказьких нафтових джерел. Нафта — ось що насамперед потрібне Німеччині, щоб провадити боротьбу далі! Цікавою, без сумніву, була інформація, що незабаром розпочнеться наступ на Ленінград.

Після простого сніданку у Ставці я подався до Генерального штабу армії, щоб зробити візит у відповідь до його начальника, генерал-полковника Гальдера, якого не зміг прийняти під час його відвідин Фінляндії за кілька років до того. Мені здалося, що цей візит увічливості не дуже сподобався райхсканцлеру і його найближчим людям. З подальших подій я зробив висновок, що Гальдер, якого на початку 1943 року змусили залишити свій пост, ще в часи мого візиту перебував у неласці. Обхід Генерального штабу вийшов цікавим. Випивши чаю у Ставці, я подякував райсканцлерові за прийняття, яке він підготував для мене й моїх офіцерів, і попрощався з ним.

Райхсмаршал Ґеринґ запросив нас на бенкет до свого мисливського павільйону неподалік від Ставки. З найвищим командувачем німецьких військово-повітряних сил я бачився ще до війни: спершу коли був гостем на полюванні, а потім, 1935 року, під час навчальної поїздки до Німеччини на його запрошення. Тепер я мав нагоду подякувати йому за сприяння тому, що з деякими політичними в’язнями в німецьких концтаборах — моїми польськими, бельгійськими й австрійськими друзями — поводилися ліпше, ніж зазвичай. Знані госпо́дарські риси райхсмаршала цілковито розкрилися в той вечір, який проминув у приємному спілкуванні. Я заночував у мисливському павільйоні, а назавтра, 28 червня, повернувся до Гельсінкі літаком.

Генеральний наступ німців на південній ділянці Східного фронту розпочався 28 червня 1942 року штурмом Севастополя і рухом з курської ділянки на Воронеж, розташований над Доном, а далі тривав у південно-східному напрямі попід цією річкою. Виявилося, що росіянам під час уміло проведених стримувальних боїв раз по раз вдавалося відриватися від супротивника в потрібний момент. Наступ так і тривав тиждень за тижнем, німці захоплювали дедалі більше території, але без вирішальних битв. Подолавши Дон, німці 28 серпня дійшли до вигину Волги на півночі від Сталінграда, але тут опір зміцнів. Трохи згодом вони й на півдні від Сталінграда добулися до Волги, після чого почалася запекла битва за саме місто.

Натомість на північній ділянці довгого Східного фронту літо й осінь минули без особливих подій.

За домовленістю з генералом Дитлем наприкінці червня — на початку липня 1942 року було проведено нову межу між фінлядською і німецькою оборонними смугами. Ухтинська ділянка тепер належала до території, за яку відповідав я. Фінське військо на цій ділянці — штаб ІІІ корпусу і 3-тя дивізія — підпорядкували мені, а певні німецькі підрозділи поступово перекинули на північ. А що ІІІ корпус складався тепер лише з однієї дивізії, то вивільнився його штаб. Маючи на увазі майбутні потреби, я не хотів його розпускати, а після того як командувача корпусу, генерал-лейтенанта Сійласвуо, було призначено інспектором вишколу, цей штаб підпорядкували командувачеві 3-ї дивізії, який мав здійснювати постачання й адміністрування ухтинської ділянки.

Наприкінці липня німці знову порушили питання щодо атаки фінів на Мурманську залізницю. Цього разу вона мала відбутися з напряму Рукаярві, щоб скувати ворожі сили, а тимчасом самі німці пішли б у наступ на Кандалакшу. Я сповістив президента Рюті про цю пропозицію, яку було відхилено з такою самою аргументацією, що й раніше.

Тими днями німецькі частини в Лапландії відвідав верховний керівник війська СС і державної поліції Німеччини Гімлер, який під час поїздки Норвегією завернув і до Фінляндії. Він попросив про зустріч зі мною, щоб — як було сказано в повідомленні — висловити запізнілі вітання з нагоди мого 75-річчя. За Гімлером ходила недобра слава що у Фінляндії, що в інших північноєвропейських країнах, але свого часу він подбав про те, щоб чимала кількість інвалідів-фінів пройшла спеціальне лікування в німецьких військових шпиталях, тож ми мали бути йому вдячні. Крім того, він на прохання Ґеринґа погодився поліпшити поводження в концтаборах з деякими моїми друзями, і від цього впливового чоловіка залежала доля кількох близьких для мене людей.

29 липня Гімлер прибув до моєї Ставки з групою офіцерів, які мали високі звання СС, але очевидно молодявий вигляд багатьох з них дуже контрастував із цим. Він зробив деякі заяви, які здалися нам трохи перебільшеними, про нову ручну панцеротанкову зброю двох типів — «панцершрек» і «панцерфауст». Це дало привід для того, щоб відряджена німецька команда у вересні продемонструвала мені їх у вишкільному центрі в Нійнісало. Виявилося, що це безвідкотні гармати з легким дулом, постріл у яких відбувається за допомогою ракети — тепер вони відомі під американською назвою «базука». Незважаючи на простоту конструкції й застосування, вони відповідали високим вимогам і стали у Фінляндії вельми популярними на завершальній стадії війни.

Наприкінці серпня я послав начальника Генштабу до німецької Ставки, яка тоді дислокувалася в українській Вінниці. Його завдання полягало в тому, щоб з’ясувати наміри німців щодо північної ділянки Східного фронту. Коли він прибув до Вінниці, його запросили на сніданок до Гітлера, який того самого ранку отримав від Ґеринґа оптимістичне донесення про стан з харчовими продуктами і через те був у чудовому настрої. Одразу по закінченні сніданку Кайтель і Йодль ознайомили фінського гостя з воєнним становищем. Найбільшої уваги в їхньому огляді було варте те, що німці, які днями після важких боїв здобули Севастополь, тепер — як раніше передбачив Гітлер — намірялися розправитися з Ленінградом. Облогова артилерія з-під Севастополя вже прямувала на північ, і можна було сподіватися, що операція почнеться в середині вересня.

25 вересня 1942 року посол США в Гельсінкі передав нам ноту, у якій було висловлено побоювання американського уряду, що Фінляндія поступиться тиску Німеччини і погодиться взяти участь у наступальних операціях. Посол Шенфельд зазначив: заява, яка пояснювала б, що фінляндська армія не має наміру виходити за межі досягнутих позицій, справила б добре враження в Америці. Дізнавшись від президента Рюті про цей демарш, я на його прохання виїхав до Гельсінкі, де обговорювали, як сформулювати відповідь на американську ноту. З міркувань безпеки ми не могли, як і в часи британських демаршів восени 1941 року, офіційно взяти на себе зобов’язання залишатися пасивними. Тож відповіддю була витримана в дружньому тоні нота, яка ґрунтувалася на таких самих арґументах.

Мені не відомо, чи мав американський уряд на увазі якусь конкретну операцію. Можливо, існували побоювання, що Німеччина, яка саме в ті часи зажадала від Угорщини й Румунії посилити внесок у війну, поширить вимоги і на Фінляндію. Утім нота, ймовірно, стосувалася Ленінграда. Проситься думка, що американська розвідка пронюхала про перевезення німецької важкої артилерії з-під Севастополя на Ленінградський фронт і США хотіли упевнитися, що фінляндська армія не братиме участі в німецькій операції проти міста на Неві.

Самозрозуміло, що ми з дедалі більшим напруженням чекали на початок спрогнозованого наступу на півночі, але він усе не починався. Те, що німецькі корпуси на півдні від Ленінграда було об’єднано в армію під командуванням генерал-фельдмаршала фон Манштайна, а її штаб разом зі спеціальними підрозділами виряджено з Криму на північ, свідчило про великі події. Але і вересень, і жовтень проминули без жодних наступальних дій. Виявилося, що німці затримувалися, бо мусили знімати одну за одною частини, призначені для здобуття Ленінграда, щоб розв’язати кризу на інших ділянках.

Незабаром було очевидним, що 1942 року жодного наступу на Ленінград не відбудеться. Для Німеччини становище ставало загрозливим. Наприкінці жовтня — на початку листопада британське військо розбило під Ель-Аламейном німецько-італійське угруповання, поступово відтискаючи його до кордону з Тунісом. 8 листопада західні держави десантували військо на атлантичному узбережжі північної Африки, звідки воно швидко рухалося на Туніс. Армії держав Осі в Африці зауважили, що тепер мають загрозу з двох боків. Можна було вважати, що відкриття «другого фронту», про який точилося багато розмов, стало набагато ближчим до здійснення. Окупація північної Франції і охорона атлантичного узбережжя від літа 1940 року сковували чималі сили, і коли німці через загрозу з африканського напряму захопили всю Францію, на заході довелося тримати ще більше сил. У той самий час — 19 листопада — росіяни почали контрнаступ під Сталінградом, і вже 23-го числа 6-ту німецьку армію було оточено. Є всі підстави вважати, що цей контрнаступ росіян і успішні операції союзників в Африці означали переломний момент Другої світової війни.

Таким чином, для Німеччини новий, 1943 рік почався лиховісно. Операції західних держав у північній Африці наближалися до розв’язки, яка загрожувала знищенням німецьких частин в Африці, а на сході росіяни повільно, але впевнено стягали кільце навколо 6-ї армії під Сталінградом, відбиваючи всі намагання допомогти їй. 2 лютого залишки 6-ї армії капітулювали. Водночас почався наступ росіян на всіх південних ділянках Східного фронту, і лише з великими зусиллями німцям вдалося відвернути катастрофу поблизу Харкова. Те, що італійські, угорські й румунські армії, яким на Донському фронті дісталися з огляду на їхній кількісний склад і зброю занадто широкі ділянки, зазнали розгрому, теж було з політичного погляду тривожним.

Вселяли занепокоєння й події на північних ділянках, де зміни у становищі впливали і на наші фронти. У важких боях між 12 і 18 січня росіянам вдалося відкрити наземну комунікацію з Ленінградом, пробивши кільце німецького оточення поблизу гирла Неви біля Ладозького озера. Наш фронт на Карельському перешийку втратив характер другої межі, що вкупі з поворотними подіями на великому войовищі не віщувало нічого доброго.

3 лютого, наступного дня після капітуляції німців під Сталінградом, до Ставки прибули президент Рюті, прем’єр-міністр Ранґелль, а також міністри Вальден і Таннер, щоб дізнатися мою думку про загальне становище. Під час цієї наради ми дійшли згоди, що у великій війні стався вирішальний перелом і що Фінляндія мусить за першої нагоди знайти спосіб вийти з неї. Водночас ми констатували, що міць Німеччини наразі не дозволяє нам втілити цю ухвалу в дії.

Після цієї наради в мене з’явилося ще більше переконання, що слід організувати інформаційний захід, щоб роз’яснити парламенту серйозність становища. Тож коли міністр оборони попросив дати якомусь придатному для цього офіцеру завдання зробити в парламенті доповідь про становище на наших і закордонних фронтах, я охоче пристав на це. Таке доручення дістав начальник розвідувального відділу Ставки полковник Паасонен, який добре знався на воєнному становищі і міг без ілюзій оцінити зміни в ньому.

На таємному засіданні в будинку парламенту 9 лютого полковник Паасонен зробив для народних депутатів, які зібралися майже в повному складі, огляд тодішнього військово-політичного становища. У доповіді він констатував беззаперечний факт, що міць німців проминула пік і дуже виснажилася — за зиму країна й її союзники на Східному фронті втратили загалом близько 60 дивізій, що навряд чи можна надолужити. Крім того, Паасонен зазначив, що з’явилися серйозні суперечності між націонал-соціалістичною партією та збройними силами. Потенційно вони могли перерости в неприхований конфлікт, який мав би наслідки і для Гітлера відповідно до історичних законів про долю диктаторів. Далі він сказав, що можуть статися радикальні зміни в становищі, якщо відбудеться очікуване висадження війська союзників на заході — імовірно, на узбережжі французького Па-де-Кале — і відкриття другого фронту. Стосовно Фінляндії було зроблено такий висновок: доля країни наразі пов’язана з успіхом чи поразкою німецької зброї і, зважаючи на розвиток ситуації, найкраще призвичаюватися до думки, що нам, можливо, ще раз доведеться підписувати «Московський мир».

Цей реалістичний огляд став холодним душем для багатьох депутатів, які не могли й не хотіли зрозуміти, що ситуація вже не така, як у перші успішні місяці війни. Унаслідок резонансу, що його наробила доповідь, міністр оборони вважав конче потрібним повернутися до неї перед тією самою аудиторією, вилучивши буцімто необережні формулювання і дратівні зауваги, але, звичайно, не переінакшуючи опису загального становища, який відповідав моєму уявленню і був зроблений в огляді полковника Паасонена.

Це завдання «вгамовувати хвилі олією» дісталося начальникові Генерального штабу. Генерал Гайнрихс разом з міністром оборони суто по-діловому написав військово-політичний огляд, а потім зачитав його перед депутатами парламенту. Доповідь закінчувалася висновком, що Фінляндія наразі не може вільно діяти в зовнішній політиці, а, отже, мусить воювати далі.

Утім громадськість почала прокидатися, і 15 лютого соціал-демократи оприлюднили заяву, у якій стверджували, що Фінляндія має право вийти з війни, якщо лиш вважатиме це бажаним і можливим.

Тими днями настав час проводити нові президентські вибори, бо каденція, на яку було обрано очільником республіки Кюесті Калліо, завершувалася 1 березня 1943 року, а президента Ристо Рюті поставили його наступником лише до її кінця. У тодішніх виняткових обставинах, коли велика кількість тих, хто мав право голосу, були на фронті, проведення виборів довелося знову доручити тим самим людям, які обирали президентів Калліо й Рюті. З невідомих причин моє прізвище проти моєї волі почало фігурувати під час обговорення кандидатур, і за кілька днів до виборів я отримав телеграму від Аграрної спілки, яка повідомляла про ухвалу висунути мене своїм кандидатом. Я швиденько зазначив, що не давав на це згоди і що не маю наміру балотуватися. Водночас я висловив побажання одностайно переобрати президента Рюті, якого вважав найпридатнішим претендентом на пост очільника держави. Ще вранці в день виборів до мене надійшов відповідний запит від Коаліційної партії, але й на це звернення я відповів відмовою. 15 лютого 1943 року Ристо Рюті з великою перевагою було переобрано на пост президента республіки.

Після виборів уряд Ранґелля за усталеною парламентською практикою подав на розгляд новообраного президента питання про своє майбутнє. І першим його завданням стало сформувати новий уряд, що, як багато хто вважав, збільшувало можливості країни вийти з війни. 5 березня було призначено новий уряд, який очолив професор Лінкоміес. Міністром закордонних справ став доктор Рамсай, а міністром оборони лишився генерал Вальден. Це дуже мене потішило, бо я вважав подальше перебування Вальдена на цьому посту важливим для країни, а призначення Рамсая здалося мені вдалим з огляду на його добрі стосунки з англосаксами.

Питання про вихід Фінляндії з війни незабаром стало особливо актуальним. 20 березня повірник у справах США, містер Макклінток, передав меморандум, у якому Державний департамент зголошувався допомогти у цих наших намаганнях. Я зрозумів, що ця пропозиція пройшла серйозне обговорення в Гельсінкі, але і замислився, і стривожився, дізнавшись, що міністрові закордонних справ доручено поїхати до Берліна. Там він, посилаючись на американський демарш, спробує домогтися від німців зобов’язання добровільно вивести військо з Фінляндії (були сподівання, що це полегшить для нас шлях до миру). Хто знає лицарську вдачу міністра Рамсая, той зрозуміє, що він сподівався на те саме і від свого німецького колеги фон Рибентропа. Можна як завгодно оцінювати цей план дій, проте немає жодних сумнівів, що німецька розвідка так чи так невдовзі довідалась би про наші намагання досягти миру.

Не моєю справою було втручатися в це, але я не приховував від міністра Рамсая, що вважаю візит на Вільгельмштрасе небажаним. На мою думку, ми цим нічого не виграємо. Навпаки, варто було побоюватися, що візит зруйнує наші можливості досягти мети за підтримки американців.

Міністр закордонних справ поїхав до Берліна, де реакція була такою, як я і чекав. Міністр закордонних справ Німеччини не лише попросив Фінляндію відхилити пропозицію США, а зажадав від нас зобов’язання, що ми без згоди Німеччини не укладатимемо ні перемир’я, ні миру з СССР. А ще дав зрозуміти, що остання вимога йде від самого райхсканцлера і що на неї треба негайно погодитися.

Під час перебування міністра Рамсая в Берліні уряду стало зрозуміло, що пропозиція американців означала лишень технічне посередництво для зондування миру з боку Фінляндії. Кілька днів по тому уряд передав повірникові у справах США свою відповідь, у якій зазначив, що Фінляндія за тодішніх обставин, на жаль, не може скористатися їхньою пропозицією.

Однак ця дія була недостатньою для німців, які наполягали на підписанні проханого зобов’язання. Дізнавшись від міністра Рамсая про його зустріч із фон Рибентропом, я вважав за потрібне застерегти уряд від того, щоб погоджуватися з німецькими вимогами. Мені гадалося, що ця вимога йшла не від Гітлера, а була продиктована особистими амбіціями німецького міністра закордонних справ.

У час, коли точилися ці перемовини, Гітлера у Ставці по черзі відвідали очільники Угорщини, Румунії, Болгарії та Словаччини. Посол Німеччини в Гельсінкі зажадав, щоб і президент Рюті зробив те саме і під час свого візиту описав контакт з урядом США. Рюті відмовився. Тоді в німців увірвався терпець — і посол фон Блюхер демонстративно залишив Гельсінкі.

Моє здоров’я, яке й попереднього року було не найкраще, погіршало навесні 1943-го, коли я вже вдруге за рік захворів на двобічне запалення легень. Хоч я терпляче пив ліки, жодного поліпшення не відбувалося. З огляду на те, що, як я відчував, на нас насуваються часи, коли мої сили зазнають чималого випробування, мені довелося поступитися вимозі лікаря, доцента Лаурі Калаї, і провести якийсь час у м’якшому кліматі.

17 квітня я вилетів до Швейцарії. Коли після проміжного приземлення я перебував на Рамсдорфському летовищі за межами Берліна, на розмову зі мною прибув наш посол, професор Ківімякі, якому я висловив свої думки щодо вимоги німців про пакт, а також сумніви, чи стоїть за нею саме Гітлер. Бо як тоді пояснити, що німці ладні чекати на відповідь фінів тижнями? Утім Ківімякі не погодився зі мною, а ще, як я побачив, був певен, що якщо ми упиратимемося, це спричинить рішучі контрзаходи. До шансів Німеччини уникнути поразки він ставився так само реалістично, як і я.

Під час перебування в Швейцарії я, звичайно, не мав жодного стосунку до виконання функцій головнокомандувача і до актуальних політичних питань. Однак незабаром по приїзді мені надійшла тривожна звістка з батьківщини. 22 квітня американське посольство повідомило, що більшість його персоналу готується до від’їзду з Фінляндії, а це свідчило про ймовірний розрив дипломатичних стосунків.

Мені треба було насамперед швидко відновити сили, щоб перерва у виконанні службових обов’язків стала якомога коротшою. У цьому — як і під час пізніших, триваліших відвідань — дуже допомогли сприятливий швейцарський клімат і приступне там чудове лікування. Мені було добре, як і завжди, у цій приязній атмосфері спокою і здоров’я, притаманній цій маленькій центрально­європейській країні. Швейцарський народ з його чотирма мовними групами й двома конфесіями може стати для нашого розколеного континенту прикладом згуртованості навколо цінностей, які творять стабільне і щасливе життя: старанна праця для підвищення загального й приватного життєвого рівня, твердий курс у внутрішній і зовнішній політиці, ефективний захист незалежності й миру в країні. Поширеними у Швейцарії були симпатія до Фінляндії й розуміння її і серед верхів, і серед низів, що оприявнювалися в багатьох спонтанних формах і зігрівали мені душу.

Після тритижневого курсу лікування в гарному Лугано я повернувся на батьківщину 9 травня ввечері. На мальмському летовищі мене зустрів генерал Вальден, який сповістив, що уряд напередодні вирішив поступитися тій вимозі фон Рибентропа і що це було зроблено передусім через критичну ситуацію з харчовими продуктами.

Ця інформація стала для мене прикрою несподіванкою. Чому уряд, який залишався непохитним кілька тижнів, тепер дійшов висновку, що конче треба погодитися на вимогу німців? Після візиту міністра Рамсая до Берліна я весь час категорично застерігав від такого кроку. Перебуваючи у Швейцарії, я ознайомився з тим, як нейтральна сторона оцінює шанси Німеччини дати собі раду у війні, і дедалі більше упевнювався: на державу, яка тепер міждержавним пактом пов’яже долю з Німеччиною, чекає загрозливе майбутнє. Тому я вважав своїм обов’язком зробити все, що міг, аби спонукати уряд переглянути ухвалу. Наступного дня після повернення я запросив прем’єр-міністра Лінкоміеса на обід до свого штабу, де були і міністр оборони з начальником Генштабу. Не уникаючи відвертих слів і категоричних тверджень, я заявив, що уряд наміряється зробити фатальний для країни крок, і вагомо зазначив: конче треба в останній момент переглянути ухвалу. Навідався я і до президента республіки, щоб висловити свою позицію. Перед моїм від’їздом до Ставки уряд скасував ухвалу.

Ставлення Німеччини найближчими тижнями аж ніяк не було прихильним, проте кризи, як багато хто чекав, не сталося. Імпорт харчових продуктів зупинився на початку червня, і в той самий час було повідомлено, що ми можемо сподіватися хіба на половину обіцяної кількості бензину й мастила, але цим, наскільки я знаю, контрзаходи й обмежилися. Після великої поразки в Тунісі німецьке керівництво мало інший клопіт, ніж тиснути на Фінляндію. А ще німці вважали небажаним занадто загострювати ситуацію, і це оприявнилося в тому, що наприкінці червня обмеження на експорт було скасовано.

До завершення червня розформували німецький батальйон СС, зібраний навесні 1941 року з фінських солдатів-добровольців. Коли його створювали, я висловлював рішучу незгоду з аргументами, які лунали за реалізацію цієї ініціативи, чужої і для мене, і для армії. Так сталося, що бійці батальйону саме перебували у відпустці у Фінляндії, коли закінчувався термін дії їхніх контрактів. Тоді, як я побачив, настав слушний момент заборонити їм поновлювати контракти, а надто що ті молоді солдати майже всі без винятку належали до вже мобілізованих вікових категорій. Ця позиція не знайшла повного розуміння, і мені не вдалося переконати уряд заборонити підписувати нові контракти. Міністерство закордонних справ, яке в часи формування батальйону взяло вербування під свій патронат, побоювалося, що таке втручання може справити негативне враження в Німеччині. Я і далі тримався своєї позиції, і коли юнаки тим часом зібралися в Ганко, відрядив до порту одного генерала, щоб він повідомив їм про мою заборону поновлювати контракти й сідати на корабель, який мав везти їх до Німеччини. Верховному начальникові війська СС Гімлеру довелося оголосити в наказі, що він розформовує батальйон, аби вберегти бійців від конфлікту обов’язків.

Моє ставлення до цього починання, звичайно ж, не поширювалося на тих юних солдатів, що, як я чув, у південноросійських степах і на Кавказі воювали відважно й безстрашно. При розподілі цих вояків по підрозділах ми намагалися по змозі зважати на їхні побажання, і я був радий бачити, як наші лави, що потребували кожного, поповнювалися юнаками, які мали досвід війни.

Фінляндії поступово довелося розпочати мобілізацію вишколеного резерву включно із 45-річними, чого ще не траплялося в жодній іншій країні, навіть у Німеччині. Наслідком цього майже тотального використання живої сили стала чимала нестача робочих рук, й аби усунути цю проблему, потрібні були радикальні організаційні заходи. Із цією метою я на початку 1943 року погодився надати командувача V корпусу, генерал-майора Мякінена, до послуг уряду: він став начальником трудових ресурсів міністерства шляхів і громадської праці.

Питання виходу Фінляндії з війни неодноразово впродовж року було на порядку денному. Російське посольство у Стокгольмі в липні поінформувало посла Бельгії, що СССР хоче перемовин про мир, але ініціатива має йти від Фінляндії. Відповідь фінського уряду на це звернення, як і російське повідомлення, була усною і, певно, полягала в тому, що принциповим вихідним пунктом для перемовин можуть стати кордони 1939 року, але уряд готовий за потреби обговорити й нове врегулювання кордонів.

Розгляд можливостей досягти миру відбувався влітку 1943 ро­ку на перемовинах з посольством США в Лісабоні, організованих через тамтешню фінляндську амбасаду. Наслідком цього обговорення стало те, що міністр закордонних справ Рамсай на прохання американців надіслав Державному департаменту особистого листа, який містив запевнення: фінляндська армія не заходитиме в бій з американськими частинами в разі, якщо вони після десантування в північній Норвегії поширять свою операцію й на територію Фінляндії. Це зобов’язання я, звичайно ж, схвалив. Мені не відомо, наскільки серйозно американці розмірковували над висадженням десанту в північній Норвегії, але було зрозуміло: діалог у Лісабоні породив сподівання, що на завершальній стадії війни можна буде взяти до уваги ще один врівноважний чинник на шляху експансіоністських зазіхань СССР.

Ні про ці, ні про інші контакти, які мали на меті покласти край війні, широка громадськість не знала. Тому показовим для настроїв у країні було те, що тридцять три відомих громадяни, зокрема й чимало народних депутатів, восени 1943 року в листі до президента висловили сподівання, що уряд вживе заходів для досягнення миру. Це звернення, назване «листом тридцятьох трьох», створило вельми дражливу ситуацію, коли його зміст оприлюднила шведська преса.

На великому войовищі події набували дедалі несприятливішого для держав Осі повороту. Західні країни, які здобули Сицилію після несподівано слабкого опору, почали 3 вересня 1943 року десантувати військо на материковій частині Італії. Коли Муссоліні сформував «неофашистський» уряд у північній Італії, відгомін цих пертурбацій докотився й до нашої країни. В адресованому президентові республіки листі від 10 жовтня Гітлер зажадав, щоб Фінляндія визнала уряд Муссоліні. Відповіддю була відмова.

У жовтні через генерала Ерфурта надійшов запит німецького військового керівництва, чи можу я прийняти генерала Йодля, якому доручили поінформувати мене про загальне воєнне становище. Причиною цієї ініціативи насамперед була катастрофа в Італії, а також побоювання, що вона матиме психологічний вплив на Фінляндію. Я залюбки прийняв генерала Йодля, якого знав як мудрого офіцера, що з розумінням ставився до нашої країни.

Знайомлячи мене з останніми подіями війни, він зазначив, що італійці як союзник ніколи не були додатковою силою для Німеччини. Зупинка наступу союзників на котрійсь із придатних ділянок у північній Італії, де терміново розпочато фортифікаційну роботу, усуне вплив краху італійців і зробить ситуацію більш-менш прийнятною. Що стосується загрози висадження десанту в Західній Європі, насамперед на французькому узбережжі, то, сказав Йодль, десант можна відбити приблизно тими силами, які вже й тепер потрібні для охорони атлантичного узбережжя. Якщо не вдасться відкинути десантоване військо назад на самому узбережжі й воно захопить територію для вивантаження підсилення — з’явиться змога завдати вирішального удару західним державам, а це вивільнить сили для зупинки російського наступу. Утім говорячи про розвиток подій на Ленінградському фронті, Йодль визнав, що після невдачі там виник серйозний ризик для нас. Водночас він зазначив, що німецьке командування вже певний час обдумує варіант відвести лівий фланг Східного фронту назад до району Риги, але відмовилося від цього маневру, спрямованого на збереження війська, насамперед з огляду на те, як він може вплинути на Фінляндію.

Генерал Йодль сказав, що йому відомо про певні контакти Фінляндії з метою з’ясувати можливості для виходу з війни, і висловив стосовно цього таку важливу думку: «Жодна нація не може мати вищого обов’язку, ніж той, який продиктовано піклуванням про існування власної країни. Перед цим піклуванням мають відступити всі решта міркувань, і ніхто не має права вимагати, щоб один народ ішов на смерть заради якогось іншого». Нинішнє становище Фінляндії, вів далі Йодль, безперечно, тривожне. Які можливості країна матиме в найближчому майбутньому? Ми можемо укласти сепаратний мир, але ризикуємо в такому разі поділити долю, яка 1940–1941 років спіткала балтійські країни, з більшовизацією й депортацією освіченого класу. Фінляндія, якщо вона сподівається на перемогу союзників, може також укласти перемир’я, щоб на боці західних країн — коли британці й американці закріпляться в Скандинавії — взяти участь у неминучому з’ясуванні стосунків між ними і Совєтським Союзом. У цьому разі Фінляндії теж доведеться провадити далі воєнні дії, які вона почала на боці Німеччини, але цього разу разом з країнами, які тепер є її супротивниками. А до того ж існує можливість, що ми, об’єднавшись з росіянами в завершальній боротьбі проти Німеччини, забезпечимо собі вигоди, яких навряд чи досягнемо при укладанні миру. Утім він сумнівався, що фінський народ вибере цей шлях, бо він не поєднується з північноєвропейськими уявленнями про лояльність і гідність. Останній варіант полягає в тому, щоб воювати далі на боці Німеччини, а це Йодль — не маючи бажання провадити пропаганду, як він висловився — вважав за цих обставин найменш ризикованим.

Міркування генерала Йодля потвердили мою й найближчого оточення думку, що він порядна людина, яка навіть у часи невдач зважає на наші труднощі. Утім окреслені стратегічні перспективи не змогли вплинути на моє уявлення про становище.

Восени 1943 року держави Осі зазнали фатальних ударів не лише в середземноморському регіоні. На сході німці крок за кроком відступали назад до Дніпра, й поширеною була гадка, що вони втримаються на цій водяній перепоні до зими, а може, і довше. Проте цього не сталося. Росіянам вдалося за порівняно короткий час пробитися на плацдарми в багатьох місцях попід річкою, яку вони форсували в жовтні. За даними німців, ці успіхи врешті-решт зумовлювалися величезною кількістю привезених з Америки всюдихідних автомобілів, які уможливили просування грузькими українськими дорогами.

У Фінляндії після цих подій запанувала гнітюча, сповнена роздумів атмосфера. На початку листопада соціал-демократична партія опублікувала ще одну заяву, в якій не лише наполягала на праві Фінляндії на власний розсуд вийти з війни, а й наголошувала на тому, що це має статися без зволікань. Народ хоче миру, казала вона, але такого миру, який гарантуватиме нам незалежність і волю.

У середині листопада знову актуалізувалося питання миру. Державний секретар міністерства закордонних справ Швеції Бугеман на одній із зустрічей сповістив мадам Коллонтай, що, за отриманою інформацією, Фінляндія має бажання укласти мир. 20 листопада Коллонтай попросила державного секретаря довести до відома фінського уряду, що він може надсилати представників до Москви. Відбулося обговорення пропозиції в Державній раді, а Швеція натякнула, що готова допомогти нам харчовими продуктами, якщо контакт, спрямований на досягнення в питанні миру, призведе до зупинки імпорту з Німеччини. Відповідь уряду на запрошення росіян полягала в тому, що ми хочемо розпочати мирні перемовини, але не можемо здавати міста й інші життєво важливі для нас терени. Крім того, уряд попросив повідомити позицію совєтського уряду щодо інших питань, пов’язаних з укладанням миру, пояснюючи, що це не ускладнюватиме перемовин. Коли відповідь передали мадам Коллонтай, вона зазначила, що варто було заявити вихідним пунктом кордони 1940 року.

Тими днями міністр закордонних справ фон Рибентроп знову порушив питання про визнання уряду Муссоліні. Ба більше: на початку грудня Вільгельмштрасе передала послові Фінляндії меморандум, у якому критикувала політику фінляндського уряду, посилаючись на чутку про намагання укласти сепаратний мир. Нота закінчувалася вимогою підписати угоду, в якій Фінляндія зобов’яжеться не укладати сепаратного миру.

1943-й, третій рік війни, який уже добігав кінця, був позначений великими невдачами німців, порівняно спокійним становищем на наших фронтах, дедалі більшою прохолодністю в наших стосунках з Німеччиною, а також бажанням миру, яке ширилося в загалі.

З послабленням позиції Німеччини і зростанням загрози російського наступу постала потреба зміцнювати наші позиції і створювати нові межі оборони. 18 листопада я звелів будувати на Карельському перешийку так звану ВКТ-лінію (Виборг–Купарсаарі–Тайпале), а на сході від Сортавали — У-лінію (ууксунську лінію). Було терміново здійснено розвідку, і вже за кілька тижнів з’явилася змога зафіксувати напрям нових позицій, після чого негайно почалася фортифікаційна робота. Було також затверджено план евакуації людей з вуоксенської долини.

Рік скінчився, і його події не вселяли оптимізму, але ще серйозніші передвістя окреслювалися з початком нового, 1944-го. У січні росіяни почали наступ на півдні від Ленінграда, займаючи території ледь не щодня. Невдовзі вони досягли контакту із частинами, які перебували в мішку під Оранієнбаумом, 3 лютого вийшли до гирла річки Нарва, яка вливається у Фінську затоку, а кілька днів по тому — до Чудсько-Псковського озера.

Операції росіян актуалізували загрозу наступу на Карельському перешийку, фронт на якому потребував підсилення. Тому танкова дивізія дістала на початку лютого наказ передислокуватися з Петрозаводська на перешийок, де в очікуванні подальших наказів нею було підсилено частини, які перебували на сході від Виборга, виконуючи фортифікаційну роботу. Завдяки своїй маневровості дивізія могла дістатися до лінії оборони за кілька годин.

Після того як генерал Дитль погодився взяти на себе відповідальність за оборону ухтинської ділянки, з’явилася змога перекинути й 3-тю дивізію на Карельський перешийок, де в лютому військо було поділено на два корпуси, підпорядковані безпосередньо мені: ІV корпус під командуванням генерал-лейтенанта Лаатикайнена на західній частині перешийка і ІІІ корпус під командуванням генерал-лейтенанта Сійласвуо на східній. Усі приступні сили на Карельському перешийку ми залучили до фортифікаційної роботи на передній лінії оборони, ВТ-лінії й ВКТ-лінії.

В останній день січня я приїхав до Гельсінкі на прохання президента Рюті. 30 січня повірник у справах США передав ноту, в якій нам радили зробити перший крок до порозуміння з Москвою. Президент попросив мене стисло викласти уявлення про загальне становище. Я сказав, що Німеччина з великою ймовірністю вже програла війну, і якщо ворог сконцентрує сили, достатні для пробиття наших фронтів, він зможе це зробити. Президент мовив, що поділяє мою думку, і заговорив про ситуацію, у якій ми опинимося, якщо дії для досягнення миру призведуть до розриву, а може, і до збройного конфлікту з німцями. Після цього він поставив мені таке запитання: чи вважаю я, що офіцерство за всіх обставин підкорятиметься наказам, а також воюватиме проти будь-кого? На це я відповів, що не сумніваюся в цьому.

Після тривалого й докладного обговорення уряд відрядив державного радника Паасиківі до Стокгольма, щоб отримати від мадам Коллонтай інформацію про наміри совєтського уряду. 23 лютого Паасиківі повернувся, а три дні по тому я прибув на нараду в президента, на якій провід держави обговорив умови укладення миру, що надала посол СССР. Було важко на душі, коли довелося ставити вихідним пунктом перемовин кордони Московського миру, але цього разу учасники наради не вважали територіальні претензії найсерйознішими з перепон для врегулювання становища. Найскладнішою, а ще й нездійсненною — тут мені не лишалося нічого іншого, як погодитися — була вимога інтернувати німецьке військо, яке перебувало на півночі. Коли подумати, які військові ресурси мали німці на півночі Фінляндії й у балтійських країнах, і зважити, що наших сил мало вистачати і на дії проти німців, і щоб далі стояти на позиціях на східних фронтах, це завдання здавалося надсильним.

На вечір того самого дня державного радника Паасиківі й міністра Рамсая було запрошено на вечерю до мого штабу, але Гельсінкі зазнало повітряної атаки, яка завадила гостям прибути. Тож я аж на другий день дізнався від Паасиківі подробиці перемовин у Стокгольмі. Наліт на столицю, найінтенсивніший за всю війну, став уже третім у лютому великим бомбардуванням. Скидалося на те, що мета активних дій росіян у повітрі — притлумити наш дух опору й надати більшої ваги вимогам совєтського уряду.

Після того як наступними днями було обговорено умови миру з парламентом, який одностайно підтримав позицію уряду, ми через Стокгольм відповіли відмовою. Однак міністр закордонних справ Швеції Ґюнтер попросив відкорегувати текст відповіді, а водночас прем’єр-міністр Лінкоміес повідомив мене, що король Швеції адресував уряду, а через нього й мені звернення, у якому висловив сподівання на початок перемовин із совєтським урядом. Саме цей демарш мав на увазі уряд, коли 15 березня повідомляв парламент про звернення, яке надійшло від «авторитетних кіл Швеції».

До того як уряд встиг зафіксувати остаточну позицію щодо російських вимог, Стокгольм повідомив, що їх треба вважати мінімальними умовами, зі ставленням до яких уряд Фінляндії мусить визначитися до 18 березня. Посилаючись на американську ноту від 30 січня, повірник у справах США Макклінток 13 березня повторив звернення свого уряду. Того самого дня міністр закордонних справ Кордел Гал вважав слушним на прес-конференції висловити побажання Америки, щоб Фінляндія вийшла з війни, і нарешті президент Рузвельт 16 березня заявив схожий заклик. Назавтра фінляндський уряд через Стокгольм попросив уряд СССР надати докладнішу інформацію про мінімальні вимоги. 20 березня надійшло прохання прислати із цією метою представника до Москви. Емісарами уряду було призначено державного радника Паасиківі й колишнього міністра закордонних справ Енкелля, які 25 березня вирушили до Москви.

Ухвала, якою президент республіки й уряд мали зробити вибір між війною і миром, була важкою та відповідальною. 20 березня німецьке військо зайняло територію Угорщини після зондування нею миру із союзниками, а кілька днів по тому така сама доля спіткала й Румунію. Чи мала й Фінляндія зважати на можливість подібних контрзаходів від німців? Чи не зазнає столиця й південь Фінляндії атаки німецької авіації з естонських летовищ, чи не нападе на наші узбережжя німецький балтійський флот і чи не паралізує він наше мореплавство?

21 березня я наказав розробити план вивезення цивільного населення з Карельського перешийка. Ще один план евакуації міст, які перебували під найбільшою загрозою, було вже підготовано в лютому. Крім того, існувало розпорядження вивезти зі Східної Карелії всю військову техніку й інше майно, без якого можна там обійтися.

В останній тиждень березня я викликав командувачів корпусів і дивізій, а також інших високопоставлених офіцерів до Ставки, де відбулися три поспіль інформаційні заходи з метою ознайомити усіх із ситуацією і діями, спрямованими на укладання миру. В огляді воєнного становища начальник Генштабу зазначив, що військову міць Німеччини надламано. Хоч німецьке військове керівництво запевняє, буцімто воно спокійно і навіть радо чекає на висадження десанту в Західній Європі, і стверджує, що це дасть Німеччині чудову нагоду завдати вирішального удару західним державам, є підстави сумніватися в щирості таких заяв. Певним є те, що утворення нового західного фронту поглине ще більше дивізій і полегшить наступ Червоної армії. Тому з нашого погляду становище викликало серйозне занепокоєння.

Посилаючись на цю доповідь, я зазначив, що, на мою думку, негативне ставлення до мирного врегулювання стосунків, яке забовваніло на горизонті, спровокує критику й розкол, а також послабить бажання жертвувати собою й боротися. Я вважав, що уряд діє відповідально і правильно, скориставшись нагодою та відрядивши представників до Москви, щоб детальніше дізнатися про умови, які висуває совєтський уряд для укладення миру. Якщо з’ясується, що неможливо досягти миру зі збереженням незалежності й свободи Фінляндії, то важке усвідомлення цього, я певен, надихатиме народ на подальшу оборону.

Повернувшись з Москви 1 квітня, делегати потвердили, що умовою мирного врегулювання стосунків є заявити вихідним пунктом перемовин кордони Московського миру. Німецькі частини у Фінляндії треба інтернувати чи депортувати впродовж квітня поточного року — вимога, яка суто з технічного погляду вже була абсурдом. Утім цього разу найгнітючішим здавалося те, що росіяни зажадали репарацій у сумі 600 мільйонів доларів, які ми мали сплачувати товарами впродовж п’ятьох років.

Уряд терміново попросив експертів у питаннях фінансів і народного господарства, зокрема і шведських, подати висновки, і всі в один голос запевнили, що вимога репарацій набагато перевищує можливості Фінляндії. Після кількох днів, сповнених тривоги й вагань, урядові довелося констатувати, що ці умови неможливо виконати. Парламент одностайно підтримав цю позицію, і 18 квітня російські вимоги було відхилено. Невдовзі по тому заступник наркома закордонних справ Вишинський, виступаючи на радіо, заявив, що Фінляндія відкинула пропозицію миру совєтського уряду й тепер за наслідки відповідатиме фінський уряд.

У квітні генерал Ерфурт передав запрошення від генерал-фельдмаршала Кайтеля начальникові Генштабу. Його запрошували відвідати німецьку Ставку, розташовану тоді в Берхтесґадені, щоб обмінятися думками й отримати інформацію. Було важливо довідатися про наміри німецького командування, тому я дав згоду на поїздку. Повернувшись 1 травня, генерал Гайнрихс повідомив, що в Ставці панує неабияка знервованість.

Коли він приїхав, Кайтель і Йодль перебували в Берліні, і вони повернулися звідти наступного дня. Аж близько третьої години генерал-фельдмаршал був готовий привітати генерала Гайнрихса й запросити на обід, після якого він у присутності деяких інших офіцерів висловив невдоволення політикою Фінляндії, зокрема відряджанням делегатів до Москви. Фінляндську пресу він теж дошкульно покритикував за, мовляв, її сумнівну позицію. Кайтель говорив таким тоном, що Гайнрихс підвівся й запропонував розмовляти далі віч-на-віч. «Невже ви проти присутності Йодля? Ми хотіли, щоб він зробив огляд для маршала — якщо це взагалі ще вам цікаво», — відповів Кайтель.

Далі всі троє зайшли до вагона, де були великі столи з мапами, і там Йодль у своєму стилі, по-діловому й зрозуміло, розповів про воєнне становище. Утім генерал Гайнрихс звернув увагу на те, що і Кайтель, і Йодль докладали всіх зусиль, пояснюючи, яку бажану нагоду дасть німцям для вирішального поєдинку із західними державами очікуване висадження десанту. Коли він висловив стурбованість тим, що кільце оточення навколо Ленінграда пробито і росіяни крок за кроком відтискають німців на захід, Кайтель і Йодль щодуху намагалися виправдати ці невдачі. Жодного слушного аргумента, який змінив би наше уявлення про становище, Гайнрихс не почув у їхніх заявах, резюме яких полягало в наголошенні того, що лише перемога німців може врятувати Фінляндію від більшовизації. Начальникові Генштабу — як і мені — здалося, що метою запрошення до Берхтесґадена передусім було дати німецькому військовому керівництву нагоду висловити невдоволення політикою нашої країни, яка хоче миру.

Атмосфера у Фінляндії була пригніченою. Дії, спрямовані на укладання миру, зайшли у глухий кут, а стосунки з Німеччиною виразно гіршали. На початку червня німці припинили експорт зерна до Фінляндії, унаслідок чого ситуація з харчовими продуктами під час чекання на врожай стала критичною. Що більше слабшала міць Німеччини, то виразнішим було усвідомлення того, що Фінляндія опиняється в ізоляції і ми можемо покладатися лише на власні сили.

Я сподівався, що всі дадуть моєму дню народження 4 червня минути непомітно, але вийшло по-іншому. Ставку відвідували з поздоровленнями гості, і президент республіки теж прибув, щоб привітати мене. Ми з ним поїхали до Енсоо, де було організовано парад за участю підрозділу танкової дивізії, яка отримала деяку нову техніку. Парад справив добре враження. Після обіду, під час якого президент Рюті у промові наголосив на серйозності становища, я мав нагоду порозмовляти з багатьма фронтовими командирами, які, як побачив, усе ще вірили в щасливе закінчення війни, хоча їхній колишній оптимізм трохи вщух. Це було моє загальне враження, але самозрозуміло, що чимало з них відчували глибоко в душі сумніви та неспокій, хоч і не наважувалися висловлювати їх у присутності президента й головнокомандувача.

З кінця зими на Карельському перешийку посилилися ворожі розвідувальна діяльність і артобстріли. У травні надходили донесення, що змінився склад російських частин, з’явилися нові піхотні дивізії, артилерійні й танкові підрозділи, а ще було виявлено невідомий раніше штаб. Утім ці дані не цілком збігалися з тими, які мали німці: вони стверджували, що частина цих підрозділів протистоїть їм на Балтійському фронті.

Зосередження російського війська на Карельському перешийку було явищем, яке повторювалося щовесни. Росіяни мали звичай у гарну пору року перекидати підрозділи на великі таборища, розташовані на півночі від Ленінграда, для реорганізації і відпочинку. Певно, це відбувалося й тепер, адже існувала поширена думка, що незабаром будуть вирішальні операції проти німецького угруповання в Балтиці. Оперативні органи Ставки схилялися до цієї думки, яку поділяли й найвищі командувачі на перешийку. Недооцінювання загрози наступу на цьому напрямі частково зумовлювалося й вірою в те, що передові позиції, розбудовані за три роки, витримають потенційний натиск.

Після пробиття блокадного кільця навколо Ленінграда я відчував тривогу, через те що більшість нашого війська дислокувалася у Східній Карелії. Хоч звідти було перекинуто підрозділи на Карельський перешийок, там лишалося дев’ять дивізій і три бригади, натомість на перешийку стояло шість дивізій і дві бригади, включно з танковою дивізією. Проте послабити східнокарельське угруповання було би все одно, що здати весь цей стратегічно цінний терен і вже наперед втратити предмет торгів на перемовинах, який містився в наших розрахунках і мав стати одним з козирів для досягнення миру. Ці розрахунки ґрунтувалися на слушному сподіванні, що фортифікаційні споруди на перешийку зможуть компенсувати нечисленність живої сили.

Угруповання на передовій лінії Карельського перешийка складалося на той час з трьох дивізій, 10-ї, 2-ї і 15-ї, а також однієї бригади, поділеної між ІV і ІІІ корпусами. Крім того, 3-тя й 18-та дивізії, а також кінна бригада, перебували на ВТ-лінії, виконуючи фортифікаційну роботу. Їх і танкову дивізію на ВКТ-лінії на сході від Виборга було надано головнокомандувачеві. На завершальній стадії Зимової війни сили на перешийку сягали сімох дивізій і двох бригад. Але дивізії тоді мали у складі 11–12 батальйонів, а тепер лише сім, тож кількість піхоти становила лише половину тієї, що була 1940 року. Утім різницю вирівнювало те, що нині підрозділи мали доволі повний штатний склад і кращу зброю, та й артилерія була незрівнянно потужнішою. До того ж тепер оборонцям належали дві позиції, кожна з яких була майже вдвічі коротшою, ніж головна лінія оборони під час Зимової війни.

На світанку 9 червня 1944 року зчинилася буря на прибережному фронтовому секторі завдовжки 15 кілометрів. Після годинного бомбардування за участю кількасот літаків почалася настільки велика артилерійна підготовка, що за дві війни такої не бувало. Щоб дістати уявлення про силу обстрілу, варто взяти до уваги, що канонаду було чутно в Ставці, а також у Гельсінкі, тобто на віддалі 220 і 270 кілометрів. Хоч оборонні позиції здебільшого зруйнувалися вщент, наступ вдалося відбити на всій межі. Повторивши атаку ввечері того самого дня, ворог зумів за підтримки танків захопити кілька висунутих опорних пунктів і втримати їх. Настала ніч, що завадила остаточній розв’язці.

Назавтра приблизно о п’ятій ранку почався набагато дужчий артобстріл. За даними росіян, на ділянці наступу припадало 300–400 гармат на кожен кілометр фронту. Для порівняння варто зазначити, що в боях під Сталінградом щільність артилерії становила 200 гармат на кілометр. Дія вогню була прямо пропорційною масі використаної техніки й боєприпасів, і повітряні налети, що їх здійснювало близько 1000 машин по наших передових позиціях, шосейних дорогах і залізничних коліях, мали безпрецедентну інтенсивність.

Є всі підстави назвати 10 червня чорним днем нашої воєнної історії. Атака піхоти, здійснена силами трьох гвардійських дивізій проти одного-єдиного фінського полку, пробила оборону й відкинула фронт на прибережному секторі приблизно на десять кілометрів. Шалені бої точилися на деяких стримувальних межах, але опір було зламано навальними танковими масами.

Унаслідок швидкого наступу ворога 10-та дивізія, яка воювала на прибережному секторі, втратила більшість артилерійної техніки. 11 червня її розтрощені підрозділи відвели за ВТ-лінію для поповнення й переформування.

На інших напрямах було відбито менші атаки. Головний удар наступу було спрямовано на західну частину перешийка з його сприятливою для масового застосування танків і артилерії місцевістю, а ще там існувала загроза нашому правому флангу від російських військово-морських сил. Кількісний склад наступального угруповання ми оцінили у приблизно десять дивізій, підсилених чималою кількістю артилерійних і танкових підрозділів.

Щойно мені надійшло донесення про наступ, я надав майже всі резерви, які перебували в західній частині перешийка, командувачеві ІV корпусу, генерал-лейтенантові Лаатикайнену. То були 3-тя дивізія, кінна бригада і один полк 18-ї дивізії, до яких наступного дня долучилася танкова дивізія. ІV корпус мав стримати ворога на ВТ-лінії й зупинити його там. 4-та дивізія, дислокована у Східній Карелії, а також 3-тя бригада, яка на прохання генерала Дитля перебувала в резерві за Салльською межею, дістали наказ при першій нагоді перебратися на перешийок.

Перед ВТ-лінією зав’язалися запеклі бої, найінтенсивніший з яких був на півдні від Ківеннапи, де три єгерські батальйони чинили опір цілому гвардійському корпусу, підсиленому танками. Тож бій від самого початку був нерівним і скінчився тим, що єгерям довелося відступити. А тоді оголилося ліве крило ІV корпусу, де 2-га дивізія на своїй ділянці успішно стримувала ворога. Але і їй тепер довелося відійти на ВТ-лінію. 12 червня росіяни вийшли на підступи до ВТ-лінії на всій довжині фронту корпусу. ІІІ корпус теж відступив на ВТ-лінію.

Хоч ці позиції на деяких ділянках ще не добудували, втім можна було сподіватися, що вони стануть міцною підпорою для оборонців. Від 1942 року ці позиції було зміцнено різноманітними оборонними спорудами, а до того ж вони розташовувалися на вкрай вигідній місцевості.

12 червня перші підрозділи 4-ї дивізії прибули зі Східної Карелії до центру Карельського перешийка. Того самого дня я наказав перекинути на перешийок і 17-ту дивізію, а також 20-ту бригаду.

День 13 червня минув у безрезультатних спробах супротивника добутися на позиції ВТ-лінії, але назавтра він був готовий кинути в бій масу своєї техніки. На узбережжі наше військо відбило атаки, але під селом Куутерселькя на півночі від головної залізниці росіянам вдалося пробити оборону, і, як виявилося, це мало вирішальне значення. Щоправда, за ніч генерал-майор Лаґус зі своєю танковою дивізією відвоював висоти біля села, але далі вони в безперервних запеклих боях переходили з рук до рук, аж поки вранці 15 червня врешті залишилися за ворогом. Його кількісна перевага була такою великою, що відновлення лінії оборони здавалося безнадійною справою, а тому військо на цій ділянці ми відвели на п’ять кілометрів.

Підрозділам на узбережжі теж довелося знятися, бо їм загрожувало оточення, а їх комунікаціям — перетинання. ВТ-позиції було пробито на довжині 15 кілометрів, і ворог негайно скористався цим успіхом. 15 червня в першій половині дня надійшли донесення про те, що дужі колони наступають у північно-західному напрямі. Вони мали перед собою лише розпорошені й розбиті частини, бойовий дух яких більшою чи меншою мірою був надламаний через матеріальну перевагу супротивника. Єдиним свіжим підрозділом на цьому напрямі була 3-тя бригада, яка терміново зайняла позиції на півночі від Уусикіркко. Важливе питання полягало в тому, чи зможемо ми завадити ворогові пробитися до тіснини між Виборгом і Вуоксою, що створило б загрозу оточення для угруповання в центрі перешийка і відтискання його до Вуокси.

Упродовж кількох днів становище змінилося настільки, що наша воєнна позиція тріщала по цілому. Можна було чекати активних дій, що потребуватимуть усієї моєї уваги, на всіх ділянках фронту, тому я волів полишити безпосереднє розв’язання проблем, які щодня і щогодини виникали під час боїв на перешийку, і підпорядкував ІІІ і ІV корпуси одному командувачеві. На цей пост я обрав очільника Олонецької групи, генерал-лейтенанта Еша, який 15 червня дістав вказівки, як діяти. Відповідно до них він мав, якщо цього вимагатиме ситуація, перейти до стримувального бою, щоб відвести своє військо в боєздатному стані на ВКТ-лінію (Виборг–Купарсаарі–Тайпале).

Щоб зняти частини, потрібні для оборони Карельського перешийка, довелося робити евакуацію Східної Карелії. 15 червня я наказав розпочати останню її фазу, тобто вивезення військової техніки, яка ще там перебувала. Три роки Східна Карелія виконувала важливу функцію буферної зони — тепер її значення полягало в тому, що ми мали район завглибшки 200 кілометрів, який добре пасував для стримувальних боїв. Якщо ворогові не вдасться скувати наші сили, можна було сподіватися, що наступ кульмінує на ууксуській межі. Надійшли також інструкції, як вчинити з населенням: насамперед його мали забезпечити харчами на перехідний період.

Тим часом як оборону біля Фінської затоки було пробито, лівий фланг ІV корпусу — зокрема його 2-га дивізія під командою генерал-майора Мартоли — успішно стримував масовані атаки в центрі перешийка. 14 і 15 червня біля опорного пункту в Сійранмякі відбувся бій, який став одним з найзапекліших за всю війну. Якби тут фронт подався, це поставило під загрозу б не лише відступ ІІІ корпусу до Вуокси, а й весь важкий маневр, який доручили генерал-майорові Ешу.

Рух ворога на заході перешийка потребував швидких контр­заходів. 16 червня було дано наказ про загальний відступ на ВКТ-лінію. Праве крило ІV корпусу того самого дня відтиснули до водяної межі Фінська затока–Куолемаярві–Каук’ярві–Перк’ярві, де перекинута зі Східної Карелії 4-та дивізія під командою генерал-майора Аутті стримувала ворога на напрямі головної залізниці й чекала, як розв’яжеться ситуація на ківеннапському напрямі. Там, за 25 кілометрів на південь від ВТ-лінії, бився центр, 3-тя дивізія генерал-майора Паярі, якій загрожувало оточення. 17 червня її відвели на один рівень з правим флангом — і так вдалося розв’язати надзвичайно тривожну ситуацію. Три дні по тому ІV корпус розташувався на ВКТ-лінії між Виборгом і Вуоксою. ІІІ корпус після успішних стримувальних боїв теж зайняв позиції на водяній межі Вуокса–Суванто–Тайпале, боронячи плацдарм під Вуосалмі.

Загалом відступ пройшов ліпше, ніж можна було сподіватися. Кількісний склад наступальної армії росіян поступово зріс до 20 піхотних дивізій, 4 танкових бригад, 5–6 танкових полків і 4 полків штурмової артилерії. Але незважаючи на цю величезну перевагу, супротивнику, після того як було пробито й розтрощено 10-ту дивізію, не вдалося розділити наші формації, а також завадити частинам у боєздатному стані відступати з однієї стримувальної межі на другу. Командири тримали їх у руках, і витривалість фінського солдата лишалася незмінною.

Цей маневр нагадував відступ часів Зимової війни, але з тією різницею, що віддалі були довшими, а ночі — світлими. Ми знову опинилися на межі, де 1940 року зупинили штурм росіян. Тепер ми мали випробувати її на міцність у літніх умовах. ВКТ-лінія ще аж ніяк не була готова, але місцевість робила позиції вигідними. У наказі від 19 червня я апелював до почуття відповідальності війська й наголошував на тому, що майбутнє Фінляндії буде підважене, якщо ворогові вдасться пробитися крізь нашу лінію оборони, і що я покладаюся на фінського солдата, який, використовуючи місцевість, збере всю свою снагу і стоятиме непохитно.

20 червня почалася ще одна стадія бойових дій, якій були притаманні запеклі бої на всіх фронтах. У Східній Карелії росіяни перейшли до наступу, а на войовищі на Карельському перешийку здійснили невдовзі такий самий маневр через Виборзьку затоку, як і під час Зимової війни, коли він змусив нас украй напружити сили.

ВКТ-позиції на ділянці між Виборгом і Вуоксою завширшки близько 40 кілометрів захищали три дивізії і дві бригади, а на удвічі довшій лінії Вуокса–Суванто–Тайпале стояли дві дивізії й одна бригада. Усі ці сили, за винятком перекинутої зі Східної Карелії 20-ї бригади, яка боронила територію Виборга, брали участь в оборонних боях на перешийку. Резерви, які складалися з танкової дивізії й 10-ї дивізії, відведеної в запілля для поповнення, дислокувалися на заході від Виборга, куди, як ми гадали, буде спрямовано головний удар наступу. Ми нетерпляче чекали на додаткове підсилення зі Східної Карелії. З них 17-та дивізія була вже в дорозі, а 11-та і 6-та саме вантажилися у вагони для транспортування на 400 кілометрів. Питання було в тому, чи доїдуть вони вчасно і чи не перериватимуть їхнього руху налети авіації.

20 червня ворожа 21-ша армія почала наступ між Виборгом і Вуоксою, досягши чималого успіху. Виборг ми втратили після короткого бою, який за рівнем жорстокості годі було порівняти з поєдинками за це давнє місто в останні дні Зимової війни. Падіння Виборга стало важким ударом по бойовому дусі й означало втрату важливого з огляду на стратегічні й топографічні умови опорного пункту, який мав би чинити опір чималим силам. Крім того, у ворога тепер був трамплін для подолання Виборзької затоки. Попри неодноразові масовані атаки, звідти він не зміг пробитися далі на захід, бо на цьому напрямі 10-й дивізії під проводом полковника Саавонйоусі і новоприбулій зі Східної Карелії 17-й дивізії під командою генерал-майора Сундмана вдалося створити міцну оборону.

Протягом 20–24 червня росіяни спрямовували шалені удари на всьому фронті між Виборзькою затокою й Вуоксою, а крім того, на центральній вуоксенській ділянці здійснили атаку на плацдарм під Вуосалмі. Підсумки штурму ВКТ-позицій обмежувалися тим, що лише під Виборгом і на північному сході від міста ворогу вдалося відтиснути оборонців на кілька кілометрів, але й тут наше військо стабілізувало становище. Підсилення зі Східної Карелії надходило рівномірним потоком. 24 червня прибула 11-та дивізія, а 6-та мала підійти лише за кілька годин по тому. Більше не було чого чекати, адже від 20 червня військо у Східній Карелії теж зайшло в бої.

Нестача штурмовиків і бомбардувальників призвела до того, що налети на місця зосередження російської техніки не дали бажаного ефекту. Тому я визнав конче потрібним запитати генерала Ерфурта, чи може німецьке командування надати нам кілька загонів «Штуки»[43] . На моє звернення відповіли згодою, після чого німецькі літаки успішно взяли участь в оборонних боях. А ще я поцікавився можливостями передати нам кілька дивізій, а також протитанкову зброю і боєприпаси, яких ми потребували в чималій кількості. То була прелюдія до виснажливих перемовин, які скінчилися підписанням так званого пакту Рибентропа.

Тут варто перервати опис бойових дій на войовищах і розповісти про події на політичній арені.

Президент Рюті, який щодня зв’язувався з міністром оборони й зі мною, а отже, уважно стежив за розвитком ситуації, вважав, що для досягнення миру конче треба сформувати новий уряд. 15 червня він запитав мене, чи погоджуся я стати прем’єр-мініст­ром. Я рішуче відмовився, бо не міг залишити посаду головнокомандувача у хвилину найбільшої біди.

Кілька днів по тому президент відвідав мене у Ставці, щоб повідомити про намір скласти повноваження, якщо я погоджуся бути його наступником. Я вважав, що мушу відхилити й цю пропозицію. А що стосується формування нового уряду, я порекомендував генерала Вальдена на пост прем’єр-міністра і ще висловив думку, що з гірського радника Котилайнена вийшов би гідний міністр оборони. З огляду на добрі стосунки з Англією, які має міністр Рамсай, бажано залишити його на посаді міністра закордонних справ. Тут я дізнався, що до Вальдена вже зверталися, але він за пильною порадою лікаря відмовився.

Коли минуло ще кілька днів, я вважав слушним повідомити президента, що, на мою думку, небажано формувати новий уряд до того, як стабілізується ситуація. Такі дії, з одного боку, згубно вплинули б на настрої в армії, а з другого — поставили б під загрозу закупівлю товарів з Німеччини.

21 червня президент республіки знову прибув до Ставки в супроводі міністра закордонних справ і міністра оборони. Доповідь про становище на фронтах, яку зробив головний квартирмайстер, засвідчила, наскільки критичною стала ситуація.

Щойно президент Рюті повернувся до столиці, як увечері 22 червня до нього несподівано приїхав з візитом міністр закордонних справ фон Рибентроп. Мета цього відвідання підтверджувала наші передчуття, що Німеччина хоче скористатися нашою кризовою ситуацією. Зазначивши про нагальність мати гарантії того, що німецькі товари «не потраплять до небажаних рук», фон Рибентроп повторив вимогу підписати німецько-фінляндський пакт, у якому Фінляндія зобов’яжеться не укладати сепаратного миру.

Підписання такої угоди було обов’язковим для отримання зброї, боєприпасів і зерна, без яких ми не змогли б контролювати ситуацію, а також створити вихідні позиції для мирних перемовин. З огляду на серйозність становища я визнав, що мушу зректися колишньої позиції стосовно такого зобов’язання. Угоду можна було підписати, але лише й тільки за умови, що цим одноособово зв’яже собі руки президент, а не уряд і парламент.

Увечері 23 червня, під час перебування фон Рибентропа в Гельсінкі, до уряду надійшло через Стокгольм таке письмове повідомлення від совєтського уряду:

Ось яким було підґрунтя тодішньої ситуації. Стояв вибір між беззастережною капітуляцією і підписанням пакту, який збільшував наші шанси створити передумови для укладання прийнятного миру.

Після війни лунають твердження, що непоправні оптимісти у Ставці вимагали підписання пакту, щоб Фінляндія поряд з Німеччиною змогла довести свою боротьбу до перемоги. Таке перекручування фактів свідчить — у найкращому разі — про дивовижну необізнаність. По-перше, Ставка — це не колегіальна установа, а орган, завдання якого полягає в тому, щоб виконувати волю й рішення головнокомандувача. Підписання пакту підтримувала не Ставка, а я. Мета полягала не в тому, щоб не дати можливість країні далі провадити війну, яку вже слід було вважати програною, а стабілізувати становище і створити засади для мирних перемовин. У тій формі, яку я запропонував, пакт ні до чого не зобов’язував фінляндський народ. У разі, якби президент склав свої повноваження, Фінляндія могла б безборонно діяти так, як потребувала ситуація. А чого саме вона потребувала — стосовно цього не було ані найменших сумнівів, принаймні в мене.

У процесі затяжних перемовин фон Рибентроп урешті повідомив, що Гітлера задовольнило б написане у формі листа незасвідчене зобов’язання, яке підписав би особисто президент і в якому було б сказано, що він — тобто президент чи призначений ним уряд — не братиме участі в укладанні миру, якого не схвалить Німеччина. Таке запевнення одноособово підписав президент Рюті 26 червня 1944 року.

Навряд чи треба додавати, що мені було неприємно переконувати президента вчинити дію, яка призведе до того, що в найближчому майбутньому йому доведеться залишити свій пост. Й особливо важко це було тому, що в мені бачили наступника президента Рюті. Але я вважав, що не можу діяти по-інакшому. Те, що президент Рюті, цілком усвідомлюючи наслідки, таки підписав зобов’язання, робить йому честь. В одному з міркувань, яке я подав, коли тривав суд над призвідцями війни, я зазначив: те, як діяв президент Рюті, було громадянським подвигом, і цю оцінку ніщо не може змінити.

Військова допомога, яка надійшла до нас завдяки підписанню пакту, була доволі невеликою, утім свою роль відіграла. Із цієї підмоги прибула наприкінці червня одна дивізія — 129-та піхотна — яка взяла участь у боях незадовго до того, як російський наступ послабшав[44]. Цінніший внесок зробила бригада штурмової артилерії, яка прибула ще до укладання пакту. Щоправда, вона була нечисленною, але мала сучасну й ефективну техніку. Найбільше важило те, що ми роздобули протитанкову зброю й багато боєприпасів. На найближчі місяці було забезпечено й надходження зерна. Вдалося, хоча й балансуючи над прірвою, створити основу для стабілізації ситуації, а відповідно — й для укладання миру.

Перший наступ на позиції ВКТ-лінії, який тривав чотири доби, оприявнив дошкульне місце фронту. То був відкритий район на півночі від Талі, дуже придатний для масованого використання танків. Водночас із тим, як уся ділянка між Виборгом і Вуоксою від 25 червня зазнавала безперервних атак, ворог кинув 10–11 дивізій, підсилених підрозділами танкового війська й штурмової артилерії, на відтинок фронту, що прилягав до Виборга зі сходу. Авіація теж сконцентрувала всю силу на цій ділянці, обороняли яку лише дві дивізії й одна бригада. Виснаженість цих частин вселяла велику тривогу, а надто що маневри росіян біля гирла Виборзької затоки свідчили про майбутню атаку на узбережжя західніше від Виборга. Тож треба було й на цьому напрямі тримати резерви напоготові.

На напрямі головного удару північніше від Талі ворогові вдалося поступово вклинитися в наші оборонні позиції на 4 кілометри вглиб. Утім контратаки нашого війська відкинули росіян трохи назад, і, докладаючи майже нелюдських зусиль, воно ледь не перетяло комунікації атакувального клину й не замкнуло його самого у великому мотті. Невдача цього маневру зумовлювалася насамперед тим, що ми мали занадто слабкі танкові сили. Чотири доби фронтом прокочувалися безупинною низкою то в той, то в той бік хвилі атак і контратак. Перед оборонцями постала загроза, що їх самих буде оточено, а тому їм врешті довелося перенести лінію фронту назад обабіч пробитого відтинку і зайняти позиції на нефортифікованій межі на рівні Ігантали.

Таким чином ворог на західній ділянці ВКТ-позицій створив западину приблизно на 6 кілометрів углиб і спробував негайно нею скористатися. На всій новій межі 30 червня розгорілися шалені бої, але цього разу оборона встояла. Остання з одиниць, перекинутих зі Східної Карелії, 6-та дивізія під проводом відважного генерал-майора Вігми, який у цих боях героїчно загинув, вчасно прибула і зміцнила оборону під Іганталою. Великий наступ на ВКТ-позиції за участю загалом 16–17 дивізій було відбито. Сталося те, на що ми навряд чи сподівалися — такий підсумок можна вважати справжнім дивом. Цей фронт і надалі витримував усі атаки аж до кінця війни.

Однак спроби ворога пробити браму на південь Фінляндії цим не вичерпалися. Після того як було зупинено штурм на ігантальському напрямі, росіяни перейшли до атак понад Виборзькою затокою і під Вуосалмі на Вуоксенському фронті. Вони хотіли двобічним обхідним маневром пробити оборону між Виборгом і Вуоксою.

Перший із цих двох маневрів був, безперечно, небезпечнішим, адже від останнього тижня червня стало цілком очевидним, що росіяни і на морському фронті вдадуться до дій великими силами, які належали до 59-ї армії, нещодавно перекинутої на Карельський перешийок.

Перші атаки 1 і 2 липня в напрямі островів у гирлі Виборзької затоки було відбито. Водночас надійшли донесення, що на островах, розташованих вдалині від узбережжя, помічено велику концентрацію кораблів і що на східний берег Виборзької затоки прибуло додаткове підсилення. 4 липня, після дводенних боїв, острови було втрачено. Далі ми чекали наступу на узбережжя, захищали яке підрозділи берегової оборони й кавалерійська бригада.

5 і 6 липня ворог марно намагався здобути низку острівців, розташованих уздовж узбережжя, а увечері 7 липня розпочав масований штурм, відбитий після багатогодинних боїв, під час яких було потоплено чимало десантних суден. При цьому чудово попрацювала авіація. Супротивник зазнав у боях великих втрат. Тим часом трохи далі в морі транспортна флотилія чекала на створення плацдарму для десантування головних сил. Після того як 9 липня ще одна спроба закріпитися на узбережжі провалилася, десантні кораблі і транспортна флотилія попливли геть. Так було відвернуто паралітичну загрозу флангу й комунікаціям ВКТ-позицій, і при цьому не довелося кидати в бій усі приступні сили. Піхотні підрозділи й батареї берегової оборони заслуговують на особливу відзнаку за наполегливий опір, як і командувач військово-морських сил генерал-лейтенант Вальве — за передбачливі й самостійні дії.

Далі відбувся ще один важкий бій, аж поки ворог усвідомив, що йому доведеться заплатити занадто дорогу ціну, щоб здолати нас. Наприкінці червня — на початку липня було спостережено велике скупчення війська й техніки на Вуоксенському фронті південніше від Вуосалмі, де дорожня мережа на півночі від річки сприяла подальшому просуванню. 4 липня, за день до наступу через Виборзьку затоку, ворог вдався до атаки на плацдарм, розташований на південному березі Вуокси, утім не досяг мети. Унаслідок штурму, який відбувся назавтра, було втрачено частину наших позицій, а під час кривавих боїв у наступні дні плацдарм меншав і меншав, аж поки ворог усередині його пробився на берег річки. Вирішальний наступ розпочався 9 липня після величезного арт­обстрілу й бомбардування, а далі супротивник заходився форсувати річку широким фронтом під покровом димової заслони. Незабаром він закріпився на протилежному березі, а найближчими днями розширяв плацдарм на північ і схід. Попри контратаки, у яких брали участь сили, зняті з виборзької ділянки, ворога не вдалося відкинути за річку. Але з другого боку, він і не спромігся скористатися плацдармом для подальшого наступу. Атаки росіян за підтримки свіжого підсилення тривали аж до 20 липня, а далі набагато послабшали.

Так було стабілізовано фронт і на цій ділянці. Усі спроби переправитися через Вуоксу в її пониззі й форсувати межу Суванто–Тайпале було відбито.

У середині липня надійшли донесення про те, що ворог вивозить з Карельського перешийка гвардійські дивізії і більшість танкової й артилерійної маси. Ці сили він перекинув головно на балтійські фронти, що безпомилково свідчило: росіяни полишили думку добутися на південь Фінляндії. Після того відбувалися лише локальні атаки. Оборонці перешийка оговталися, а невдовзі з’явилася можливість зняти дві бригади й перевезти їх на войовище біля східного кордону.

У ті часи німці попросили повернути їм 122-гу піхотну дивізію й бригаду штурмової артилерії, що свідчило про їхню нагальну потребу в усіх військових ресурсах. Обидві частини добре впоралися із завданнями, особливо це стосується бригади, яка відважно допомагала долати багато криз на ВКТ-позиціях. На батьківщину вони поїхали наприкінці липня — на початку серпня.

Ілюстрацією того, наскільки мало було можливостей самостійно вибирати побратимів, є такий факт. Німецька дивізія біля Виборзької затоки воювала пліч-о-пліч з піхотним 200-м полком, зібраним з естонських добровольців. Вони стали під наші прапори, щоб збутися німецької влади, яка панувала на їхній батьківщині, і уникнути відряджання на чужі бойовиська в німецьких лавах. Коли бої перемістилися на естонський терен, добровольці попросили розформувати полк, щоб воювати далі на рідній землі. Відповідний наказ вийшов 16 серпня, і назавтра я мав нагоду висловити подяку цьому відважному полкові, коли делегація від нього прибула до Ставки.

Політику німців у балтійських країнах, як і взагалі на сході, безперечно можна назвати незбагненно короткозорою, адже вони навіть не надали автономії цим трьом балтійським націям, які влітку 1941 року зустрічали німецьке військо як визволителів і були готові брати участь у боях проти СССР. І взагалі поводження з естонцями, латишами й литовцями було далеко не найкращим. Від Фінляндії лунало чимало демаршів, з якими і я згоджувався, щоб домогтися змін. Наша позиція, щоправда, знаходила розуміння в німецькому командуванні, але позаяк визначальними були міркування націонал-соціалістичної партії, ці звернення нічого не давали. Німецька політика в балтійських країнах, поза всяким сумнівом, позбавила німецьку армію цінної підтримки.

Як я раніше зазначав, росіяни почали наступ у Східній Карелії одночасно з атакуванням ВКТ-позицій на Карельському перешийку. Ще до того, 16 червня, залишкам війська на свірській і мааселькській ділянках було наказано відходити до кордону, щоб їх не зачепив наступ, відбити який тепер здавалося неможливим. 18 червня широкий плацдарм на південному березі Свірі евакуювали, і ворог у це особливо не втручався. Коли росіяни три дні по тому переправилися через Свір у західній частині Олонецького перешийка, наше військо перейшло до стримувальних боїв. Те саме відбувалося й на мааселькській ділянці, де наступ розпочався 20 червня.

У Східній Карелії було споруджено кілька задніх позицій, які тепер дуже придалися. На свірському і мааселькському напрямах ми мали чотири дивізії й дві бригади, проти яких ворог атакував 11 дивізіями і 6 бригадами, що доповнювалися дужими авіаційними, танковими й артилерійними підрозділами. Головний удар наступу було спрямовано на приладозький сектор, де 23 червня відбулися найінтенсивніші оборонні бої, коли росіяни десантувалися між Туулосом і Вітеле. За підтримки дужих авіаційних формацій, танків-амфібій і вогню з канонірських човнів дві бригади перетяли шосейку, яка пролягала берегом Ладозького озера, і залізницю на місто Олонець. Після безрезультатних спроб знищити плацдарм нашим вдалося вибитися звідти частково навпростець, частково — новозбудованою дорогою.

На деяких інших напрямах теж виникли кризи, усі з яких було подолано. Ворог навчився використовувати лісисту місцевість, що неодноразово оприявнилося під час стримувальних боїв. Треба було вивести військо в боєздатному стані до У-лінії, яка пролягала від Піткяранти до Лоймолан’ярві і на якій, як і на ВКТ-лінії, ми потребували кожної дивізії.

Тут нам теж вдалося здійснити маневр. 10 липня, після 20-денних безперервних стримувальних боїв, головні сили Олонецької групи дісталися до У-лінії, де їм ще один тиждень довелося вкрай напружувати сили, щоб відбити шалені атаки. Так минула кульмінація наступу, адже й тут росіяни знімали свої елітні частини й чимало артилерії. Більшість цих сил вони перекинули до балтійських країн, а решту — до Іломантсі, а також у лісову глушину між Лоймолою й Толваярві.

На тих далеких теренах військо і далі наполегливо та непохитно воювало, й останній бій війни минув під знаком активної оборони. Після того як надійшло підсилення з перешийка, бойова група, яку очолював генерал-майор Рааппана, наприкінці липня — на початку серпня перейшла до наступу на сході від Іломантсі, де перетяла комунікації двох російських дивізій, відбивши всі спроби надати їм допомогу. Утім забракло сил на те, щоб завадити оточеним російським дивізіям, які зазнали великих втрат у живій силі й покинули більшість техніки, пробитися до своїх позицій. Те, як наснажила нашу стомлену армію перемога в Іломантсі, мало неоціненне значення.

Після двомісячних боїв, які потребували залізних нервів, наше військо остаточно зупинило рух ворога на всіх фронтах.

Цікаво буде спробувати проаналізувати цілі й виконання генерального наступу росіян на Фінляндію, а також те, як він був пов’язаний із перебігом подій на великих фронтах.

У листопаді 1943 року в Тегерані союзники ухвалили здійснити висадження десанту у Франції в червні 1944-го, поєднавши його з наступом на Німеччину на всіх фронтах. Просунувшись у січні й лютому 1944 року територією України до району Луцька в Польщі і до кордону з Естонією, а в березні аж до кордонів з Угорщиною й Румунією, росіяни забезпечили собі вигідні вихідні позиції для спільного наступу. Насамперед на північній ділянці забовваніла мета, якої варто було прагнути, — швидкий наступ на Ригу й Кенігсберг перетяв би комунікації німецької групи армій у балтійських країнах і суттєво наблизив би російські армії до столиці Німеччини, куди росіяни прагнули потрапити раніше від західних держав.

На цьому тлі здається, м’яко кажучи, дивним з військового погляду, що росіяни взагалі вдалися до наступальних дій проти Фінляндії. З одного боку, тому, що така широкомасштабна операція на другорядному фронті послаблювала й сповільнювала наступ у балтійських країнах, а з другого — що, поза всяким сумнівом, фінляндське питання було б розв’язано разом з поразкою німецької зброї, бо в такому разі Фінляндія лишилася б наодинці проти потужної Червоної армії. Що більше слабшала міць Німеччини в балтійському регіоні, то більше шансів вивести країну з війни з’являлося у фінського уряду. Легко можна було передбачити, що Фінляндія прийняла б помірні умови миру й без російського наступу й не становила б жодної загрози Совєтському Союзу на завершальній стадії війни. Якщо ми відмовилися від походу на Ленінград тоді, коли німці стояли на його околицях, а згодом, коли Німеччина перебувала на вершині своєї моці, вперто опиралися всім спробам долучити фінів до такої операції, то, мабуть, ніхто не уявляв, буцімто ми підемо на Ленінград після того, як німецьке військо було відігнано на 150 кілометрів на захід. Для вирішальних операцій проти німців росіянам не були потрібні ні фінляндська територія, ні терени, які ми зайняли. То чим пояснити наступ СССР на Фінляндію?

За інформацією союзників, совєтський уряд вирішив поглинути Фінляндію, перед тим як вдатися до інших справ. Авторитетний спостерігач, посол США в Анкарі Стейнгарт, який під час місії в Москві добре познайомився з російським життям, зазначив нашому послові в Туреччині, що цей наступ став цілковитою несподіванкою для західних країн і що становище Фінляндії надзвичайно серйозне. Можна було чекати, що Червона армія завдяки перевазі в силі увійде в Гельсінкі до середини липня, хоча це, мабуть, коштуватиме їй життя ста чи й двохсот тисяч вояків. Навіть якби Фінляндія зберегла незалежність, існувала б небезпека, що всю країну чи принаймні велику її частину буде захоплено. Цілком усвідомлюючи, що означає російська окупація, США хотіли завадити такому розвитку подій. Але посол Стейнгарт не приховував, що можливостей вплинути на Совєтський Союз, який знав свою силу, тоді фактично не залишилося. Він сказав: йому соромно, що його країна перетворила СССР на військову потугу, адже без американської допомоги він би зазнав поразки. Закінчив посол розмову словами: в Америці добре розуміють, що стати побратимами Німеччини Фінляндію змусили обставини.

Від інформації з нейтральних джерел віяло схожим песимізмом стосовно долі Фінляндії. Побоювання, що в планах Москви було змусити нас здатися, справдилися, коли ми 23 червня отримали вимогу про капітуляцію. За тим, як розвивалася політична ситуація від осені 1939 року, було цілком зрозуміло, що Москва хотіла забезпечити собі повну волю дій у Фінляндії, доки не з’явився якийсь новий зрівноважний чинник замість Третього Райху. Це пояснює, чому умови укладання миру, які пролунали навесні 1944 року, були неприйнятними і чому совєтський уряд не взявся їх належно обговорювати.

Саме із цих причин СССР посилив своє військо, яке вже протистояло нам, тридцятьма дивізіями, чимало з яких були гвардійськими частинами, а також 2000 танків і важкою артилерією. Те, що вони — а частину них СССР зняв з Балтійського фронту — не встигли долучитися до великого наступу, який Червона армія розпочала 23 червня між Пейпусом і Прип’ятськими болотами, напевно було серйозним прорахунком росіян. Саме це вирішально вплинуло на те, що німецька група армій у балтійських країнах уникнула катастрофи і що зустріч російських і англо-американських армій не відбулася ще західніше, ніж це насправді сталося. Те, що наступ на балтійському напрямі взагалі почався так пізно, особливо дивує, адже західні держави вдалися до десантної операції ще 6 червня. Пояснення цього запізнення, можливо, криється в наступальних діях проти Фінляндії, які теж, як видно, не відбулися за графіком.

Мабуть, спершу росіяни сподівалися ось на що: аби змусити нас здатися, вистачить лише потужних сил, залучених до наступу на Карельському перешийку. Інакше важко зрозуміти, чому вони, розпочавши там операцію, дали нам 12 днів перепочинку на Свірському фронті і 11 — на Мааселькському перешийку, що уможливило перекидання чотирьох дивізій і однієї бригади на перешийок. Те, що ворог не зміг ефективно скувати наше військо у Східній Карелії та налетами авіації завадити нам перегрупуватися, мало вирішальне значення для боїв на перешийку, адже без свіжого підсилення наші задні позиції не вдалося б втримати.

Так само дивно, що супротивник після глибокого пробою нашої оборони біля Фінської затоки не скористався своєю перевагою, щоб скувати наші сили в центральній частині перешийка й перетяти комунікації на перешийку між Муолаан’ярві й Вуоксою. Якби це сталося, ми не мали б ані найменшої можливості відвести центр назад. Те саме стосується й перегрупування, здійсненого під час відступу, щоб посилити західну частину перешийка ціною послаблення східної. Замість маневрувати, супротивник сліпо встромився поглядом у географічний об’єкт Виборг. Брак оперативної уяви й маневровості, притаманний бойовим діям росіян під час Зимової війни, оприявнився й тепер і допоміг нам повторити той самий відступний маневр.

Коли ворогові стало зрозуміло, що нам вдасться побудувати оборону тіснини на сході від Виборга, він розширив план наступу, додавши до нього атаки на Виборзькій затоці й під Вуосалмі. Однак потрібні для цього сили треба було зняти і привезти, що пояснює, чому ці атаки не відбулися під час першої і найважчої фази наступу на ВКТ-позиції в останній тиждень червня. Якби це відбулося, ситуація стала б для нас ще неконтрольованішою.

Порівняно з наступом на Карельському перешийку, дії росіян у Східній Карелії були набагато гнучкішими. І десантна операція, і форсування стримувальних позицій заслуговують відзнаки з військового погляду.

Годі заперечити, що наші сили були напружені до краю. Це пояснювалося не лише величезною перевагою супротивника. За майже трирічну позиційну війну, під час якої нам довелося залучати військо до фортифікаційної роботи й відпускати солдатів для праці в рідному краю, вояки відвикли воювати. Тимчасом Червона армія з 1942 року йшла від перемоги до перемоги, набуваючи унікальних навичок наступу. До того ж наймолодшим солдатам бракувало досвіду війни, і велика частина особового складу пройшла бойове хрещення аж у червні 1944 року.

А ще ми впродовж цього наступу зауважили, у чому причини успіхів російської зброї на німецьких фронтах. Сила воєнної техніки росіян була в масовому застосуванні елітних частин і матеріальних засобів, якому ми не змогли чинити опір на місцевості на виборзькому напрямі, сприятливій для використання артилерії й панцеротанкової зброї. Ми не мали достатньо танкових частин і протитанкової зброї до того, як з Німеччини надійшло чимало ручної протитанкової зброї, а тому зокрема здавалося неможливим протистояти силами піхоти новим танкам Т-34. А коли ми мали і важку, і легку протитанкову зброю, а бої відбувалися на зручній місцевості, з’ясувалося: незважаючи ні на що, сучасно озброєного ворога можна зупинити. Гарним прикладом цього були вперті стримувальні бої в центрі перешийка і оборона ВКТ-позицій.

Ще під час відступу на Карельському перешийку я висловлював упевненість, що рух ворога можна зупинити, щойно військо відчує довіру до нової зброї. Я добре пам’ятаю епізод, який став у цьому сенсі поворотним моментом. Коли російські танки виїхали вперед поблизу Лейпясуо, деякі безстрашні командири й рядовики з 4-ї дивізії рішуче вилаштувалися проти сталевих страховиськ, перші з яких було виведено з ладу кількома прицільними пострілами з панцерного кулака. Решта танків повернули назад. Від того дня довіра війська до нової зброї стала очевидною. Упродовж кількох днів замість пригніченості з’явилася віра в свої сили і відродилося бажання воювати. Без сумніву, ця докорінна зміна настрою була вирішальною причиною того, що наше військо врешті зупинило наступ росіян на останній, уже дуже роздовбаній межі оборони.

Хоч частини, які воювали від самого початку наступу, були виснажені й частково зазнали великих втрат, армія, що зайняла оборону на ВКТ-позиціях, перебувала в боєздатнішому стані, ніж стомлені частини на тій самій межі під час Зимової війни. Завдяки підсиленню зі Східної Карелії побільшало свіжого війська, крім того, лави поповнилися віковими контингентами, демобілізованими під час позиційної війни. Ситуація з технікою теж була інакшою.

Покладаючись на те, що є змога стабілізувати становище і цим створити можливість для мирних перемовин, державне керівництво мало обґрунтовану причину відхилити вимогу про капітуляцію, хоча саме тоді шаленіли найзапекліші бої. Збройні сили не схибили, вони дали цей шанс дипломатії.