Ставка більша за життя. Частина 3

Залізний хрест

Заєць-русак прищулив вуха і кинувся в гущавину, та сховатися не встиг. Шротина влучила в нього під час стрибка. Він звівся на задніх лапках, крутнувся на місці і впав.

Оберст Герберт Райнер узяв рушницю на плече і вставив монокль в око.

— Шостий, — сказав він, не ховаючи вдоволення, і попрямував до вбитого русака. Граф Едвін Вонсовський зупинив його рухом руки.

— Хлопи заберуть, пане полковнику.

Із зарослів показався штандартенфюрер Дібеліус, він помахав їм здалеку рукою.

— Як завше, мій Герберте, у тебе несхибна рука і точне око.

У довгому кожусі, що сягав майже до п’ят, він був схожий на ведмедя: опецькуватий, нетверда хода і випростана У вітальному жесті рука, яку Дібеліус не опустив, мабуть, Щоб не втратити рівновагу в глибокому до колін снігу.

“Як ведмідь у танці”, — подумав Вонсовський.

— Ви, полковнику, нині король полювання, — сказав граф уголос. — Але, мабуть, уже годі, ми всі померзли.

— Любий кузене, адже ви господар. Не гніваєтеся, що я так вас називаю? Чи я вже казав тобі, Максе, — він звернувся до Дібеліуса, який щойно вибрався із замету й, тупцюючи, обтрушував від снігу свої чоботи. — Чи я вже казав тобі, Максе, що ми з паном Вонсовським родичі?

— Пане полковнику, це мені робить честь, — сказав Вонсовський.

— Казав і не раз казав, — недбало кинув Дібеліус. — Вже пізно, — звернувся він до Вонсовського.

— І граф пропонує кінчати. Я вже чую запах його знаменитого бігосу.

Вонсовський подав рукою знак селянам, які стояли групою віддалік, біля саней.

Пролунав гук мисливської сурми. Із зарослів вийшли останні мисливці.

— Ласкаво прошу до саней, панове, — сказав Вонсовський, — я поїду верхи, бо мушу доглянути бігос, щоб не підгорів.

Граф легко скочив на коня. Хоч йому було вже п’ятдесят, він зберіг спритність колишнього переможця кількох міжнародних змагань з кінного бігу. Граф помахав гостям рукою і торкнув гнідого острогами. Кінь рушив навпростець, через ліс. Хотілося приїхати першим не так задля бігосу, як для того, щоб зустріти одного чоловіка, який ось-ось мав прибути. Перед мисливським будиночком граф зіскочив з коня і, пестливо поплескавши його спітнілий круп, повів на стайню; сани з німецькими офіцерами ще й не показалися, не чутно було навіть пронизливої мелодії дзвіночків, прив’язаних до збруї.

У великому, під темний дуб залі, оздобленому мисливськими трофеями хазяїна, вже сидів молодий чоловік, з яким граф Вонсовський мав зустрітися. Лакей Францішек Жребко, — під цим ім’ям і в цій ролі протягом двох років виступав майор Руцінський, до війни відповідальний працівник сектору “Захід” Другого відділу[1] генерального штабу, багаторічний начальник капітана Вонсовського в цьому ж таки відділі,— саме подавав молодому обер-лейтенантові вермахту прикурити.

— Непогано вам тут живеться, графе, — сказав Клосс, побачивши Вонсовського.

— Принесли? — спитав Вонсовський, потискуючи йому руку. — Вам треба квапитися, бо за кілька хвилин сюди приїдуть

— Ні, можна и не квапитись, — відповів Клосс. — Я в службовій справі. Мушу забрати одного вашого гостя. — Він витяг із теки маленьку пачку і простягнув її Вонсовському. — Це гроші, стільки, скільки ви просили, тітка Зузанна цього разу розщедрилася.

— У мене є дещо і для вас, — сказав Вонсовський, — таке, що дуже потішить тітку Зузанну. Можете взяти з собою. Дві родинні фотографії із зимового лігва… вовка. — Вонсовський зрозумів, що вразив гостя. Він не помилився: Клосс аж свиснув.

— У вас є “вовча яма”? Садиба нашого улюбленого вождя?

— Хвилиночку… — почав Вонсовський, але тут же почулося дзеленчання дзвіночків, потім — форкання коней, гучні вигуки, тупіт чобіт. — Важко, — сказав Вонсовський. — Післязавтра в домовленому місці.

— Добре заховайте це — лихо не спить.

— Не хвилюйтеся, у цьому домі шукають лише горілку, а її тут вистачає.

Францішек кинувся допомагати гостям скидати із себе кожухи, натягнуті на військові шинелі. Клосс відшукав очима Райнера, за статутом клацнув підборами. Райнер навіть не приховував, що наказ, якого привіз обер-лейтенант Клосс, не викликав у нього захоплення.

— Не весело, — буркнув він, а потім, пересилюючи гомін, вигукнув: — Мені прикро, панове! Особливо прикро перед вами, дорогий господарю й кузене, — Райнер глянув на Вонсовського, — та високе начальство…

— Генерал? — запитав упівголоса Дібеліус. — Ти ніяк не перевиховаєш цього старого цапа. Випадає добра чарка.

— Дуже вас прошу, панове, — вів далі Райнер, — не завдавайте собі зайвого клопоту, самі ж знаєте, що нашим шефам ми потрібні найбільше тоді, коли це нам найменше до вподоби. Служба — не дружба.

— Сумно, — сказав Вонсовський, простягаючи до Райнера обидві руки, ніби хотів його обійняти. — Я знаю, що таке наказ, бо сам служив у війську його цісарської величності Франца-Йосифа, до речі, в одному полку з вашим шефом, генералом Вірлінгером. Передайте йому при нагоді моє вітання, сподіваюся, він мене пам’ятає.

— Він дуже тепло згадує вас, — сказав Райнер. — Ходімо, Клосс, ми навіть не понюхаємо знаменитого графського бігосу.

— То, може, на коня? — Вонсовський широко розчинив двері до їдальні.

Коли стало видно стіл, що гнувся під вагою страв, очі в офіцерів, які на четвертому році війни вперше побачили таку розкіш, жадібно спалахнули.

— На жаль, любий Вонсовський… — Райнер похитав головою.

— Ну, тоді, пане оберст, до наступного полювання. Сезон тільки-но почався.

— Ба! — пирснув на свій манір Дібеліус. — У цій країні нам немає часу полювати на зайців, ми полюємо на людей! — Він розреготався, вдоволений своїм жартом. — Даруйте, — додав він, — на півлюдей. А за твоє здоров’я, Райнер, ми вип’ємо.

Вже наближаючись до дверей, Клосс помітив, як Вонсовський, узявши під руку Дібеліуса, повів його до їдальні. Цей панібратський жест щодо шефа СД і поліції району, людини, саме ім’я якої викликало жах і ненависть у кожного мешканця краю, не виходив Клоссові з голови всю дорогу до Варшави. Розморений теплом, мовчанням Райнера, який дрімав на задньому сидінні, та тихим шумом мотора, він і собі задрімав, але вигляд колишнього працівника Другого відділу, а нині однієї з Клоссом групи, яка мала криптонім “Ванда”, та ще у ніжних обіймах із лиховісним Максом Дібеліусом, що його навіть есесівці називали “кривавим Максом”, не йшов з думки. “Непоганий актор, — думав Клосс, переборюючи сонливість. — Цікаво, чи він справді граф?”

Клосс не міг знати, що той, кого він подумки назвав непоганим актором, мав незабаром зіграти найвідповідальнішу роль у своєму житті. Не знав він і того, що саме йому, Клоссу, випаде нелегке завдання бути режисером у тому спектаклі.

Ударив мороз, сніг, що припорошив колію, прокладену автомобілем оберста Райнера, порипував під черевиками двох баншутців, які охороняли невеличку станцію й десятикілометровий відтинок залізничної колії неподалік од мисливського будинку Вонсовського. Вони кляли свого шефа, рябого гефрайтра, який у таку холоднечу звелів їм обійти залізницю. Хіба ж вони ідіоти, якісь хлопчаки, що сліпо виконують накази! Обом їм уже за сорок, родом вони із сусідніх сіл під Шварцвальдом, довіряють один одному і знають, що донощика поміж них не буде. Знають також, що з їхнього ходіння уздовж насипу нічого доброго не вийде, — може, одержать кулю від партизана, який причаївся в кущах, — а їм так хочеться повернутися до своїх жінок у Тюрінгію, а не наражатися вночі на озброєних людей. Не домовляючись, вони звернули з насипу, як тільки дійшли до місця, де вже дзюбатий Петер нізащо в світі не побачить їх. Село було за кілометр, обидва знали, що нічна подорож набагато безпечніша за безглузде ходіння уздовж колії, яку їм удвох не під силу встерегти. Люди, розбуркані опівночі грюкотом прикладів у двері, не задумуються над тим, чи має право залізнична варта забирати харчі й самогон. Зрештою, марно згадувати про право, коли є два шмайзери. Вони самі селяни й легко знаходили селянські схованки то з яйцями, то з гускою, то зі шматом жирного шпеку. Вигукуючи своє: “Бабо, шпек, шнель!” — вони мстилися за те, що мусять, замість того, щоб лежати біля своїх жінок під теплою ковдрою, блукати вночі по цій холодній, непривітній країні, боятися свого рябого начальника, який щомиті може написати рапорт, і тоді вони опиняться на Сході, там, де люди такі ж суворі, а холод ще лютіший.

— Завтра я надішлю своїй посилочку, — тихо сказав нижчий із баншутців. — Трохи свинячого сала і ці панчохи.

Другий кивнув головою. Він знав, про що мова. Нещодавно за півкабана вони виміняли у залізничників дві коробки французьких панчіх. Там цього добра стільки, що стачило б дружинам обох до кінця життя щонеділі ходити в костьол у новеньких шовкових панчохах. Раптом він зупинився.

— Чого ти став? — запитав нижчий. — Забув, що Петер хоче гуски? Тому й послав нас вартувати. Треба віддячити бовдурові, а то…

— Тихо, — гримнув на нього другий. — Слухай: музика.

Пройшовши кільканадцять метрів, вони почули її виразніше. За якусь хвилину побачили освітлені вікна, почули багатоголосий гомін.

— Це той граф, — сказав нижчий баншутець. — Відчуваю: сьогодні буде чим поживитися.

Грюкаючи черевиками, вони вийшли на ґанок, затарабанили прикладами, але їх не почули. Це було просто зухвальством. Вищий з розмаху вдарив у двері і мало сам не впав, улітаючи до залу. їм не пощастило. Відчиняючись, двері затулили вішалку, вкриту офіцерськими пальтами й кашкетами з черепом. Це б протверезило баншутців. Але вони, розлючені тим, що ніхто й не думав їх зустріти, попрямували до дверей, за якими лунали вибухи реготу й хрипкий звук патефона. Нижчий розчинив двері навстіж.

— Тихо! — гукнув він і нараз прикусив язика.

Другий, ще у залі, не знаючи, чому товариш замовк, і собі заволав:

— Затулити вікна, наказ — затулити вікна! — Переступив поріг і завмер.

Штандартенфюрер Дібеліус підвівся, хитаючись, ступнув до них, але ноги вже погано його слухалися, і він зіперся на плече котрогось із офіцерів, що сиділи.

— Пане штандартенфюрер, — пробелькотів той, що увійшов першим, — ми не знали…

— Мовчати! — гримнув Дібеліус. — Я вам не дозволяв базікати! Тепер знатимете. Там, де я, треба слухатись моїх наказів! Зрозуміли?

Баншутці майже одночасно гавкнули своє “jawohl”, ступивши крок назад.

— Хто вам дозволив іти? — визвірився Дібеліус. — Я зашлю вас на Схід! — загорлав несамовито.

— Але, любий Дібеліус, — заспокоїв його Вонсовський, — ці солдати не мали злих намірів. Зрештою, добре, що німецькі солдати дбають про виконання наказів німецької влади. Це моя провина. Я так мало буваю у цьому будинку, що не звелів поробити штори на вікнах. Францішку, — звернувся він до лакея, — дивись, щоб наступного разу…

— Слухаю, пане граф.

— Геть звідси! Миттю! — заверещав Дібеліус.

— Хвилиночку, — сказав Вонсовський. Баншутці нерішуче зупинилися. — Францішку, — звернувся він до лакея, — проведи цих хлопців на кухню, нехай дадуть їм попоїсти й шнапсу, щоб розігрілися і випили за здоров’я пана штандартенфюрера Дібеліуса.

— Ти обеззброїв мене, любий Вонсовський, остаточно обеззброїв. Ідіть, — він широким жестом показав солдатам на двері, — і ніколи більше не цікавтеся цим будинком і моїм приятелем паном Вонсовським. Чи знаєте ви, недотепи, про що ми тільки-но дізналися з паном графом: у тисяча дев’ятсот одинадцятому році пан граф і я мешкали в Мюнхені на одній вулиці, харчувалися в одному ресторані, вчащали до одного борделю і не знали один одного. — П’яним жестом він пробував обійняти Вонсовського.

Офіцери підвелися з чарками. Дібеліус ухопив склянку, налив по вінця, з розмаху стукнув по чарці Вонсовського. Хтось із молодших офіцерів почав наспівувати студентську пісню. Дібеліус все тримався за плече Вонсовського.

— Друже, — белькотав він, — здається, я випив забагато. — Дібеліус голосно гикнув. — Веди, — сказав, — веди до туалету, — додав він на здивований погляд Вонсовського.

Баншутці, яких супроводжував Францішек, зникли у залі. Дібеліус звільнив плече Вонсовського і бігцем кинувся до дверей. Він підставив обличчя під широкий струмінь води, легкими рухами пальців погладив набряклі щоки. Потім узявся роздивлятися себе в дзеркалі, думаючи з сумом, що волосся на голові рідшає, а мішки під очима збільшуються і стають брунатними. Не обертаючись, простяг руку до полички з рушниками і послизнувся на кахляній підлозі. Поточився. І так закортіло йому розлягтися тут, на цій підлозі, і заснути. Може, він навіть задрімав, та протверезила його вода, що скрапувала з незакрученого крана. Хотів підвестися і, переборюючи сонливість, що огортала його, пошукав очима, за що б йому вхопитися руками. Нарешті знайшов — умивальник. Узявся за край, але знову впав, бо умивальник, мовби не прикріплений до стінки, відсунувся під вагою його тіла, відкривши темну нішу. Не одразу второпав Дібеліус, що це йому не примарилося. Несподівано підвівся з якимось полегшенням. Навідліг ляснув кілька разів себе по обличчю, щоб оговтатися, але ніша не зникала. Ще не ймучи собі віри, простяг руку. Відчув долонею якийсь предмет, витяг його. Він побачив грубенький стосик стодоларових купюр, перев’язаний стрічкою, ніби щойно з банку. Дібеліус удруге простяг руку і дістав пачку цигарок “Juno”. Пачка була відкрита, без цигарок. Витягнуті з неї ролики вузенької фотоплівки приголомшили. Дібеліус ураз протверезів. Сів на край ванни, замислився, дивлячись на купюри і пачку від цигарок.

Потім підвівся, поклав знайдені предмети туди, де вони й лежали, потягнув за край умивальника — він дуже легко став на своє місце.

— Не Райнер сьогодні король полювання, а штандартенфюрер Макс Дібеліус, — сказав він своєму двійнику в дзеркалі. Двійник закліпав до нього маленькими, але майже тверезими очима.

У залі не було нікого — це полегшило справу. Він підійшов до настінного старосвітського телефону, замовив розмову з Варшавою. Службіст Льозе, якому випало чергувати, не спав, відгукнувся майже відразу.

— Шістьох чоловік, — наказав Дібеліус, — якомога швидше, — і поклав трубку на важелі. Він не хотів задовольнити цікавість Льозе й не бажав йому щось розповідати. Нехай думає, що шеф просто боїться вертатися вночі без супроводу.

Графові гості збиралися вже до від’їзду. По черзі підходили до Вонсовського, тиснули йому руку, а він кожному з однаково привабливим усміхом казав, що це він, господар, повинен дякувати за честь, яку зробили йому. Дібеліус умостився в глибокому кріслі біля каміна. Він випростав ноги і гриз незапалену сигару.

— Ви не їдете, пане штандартенфюрер? — звернувся до нього худий полковник саперних військ із довгою зморшкуватою шиєю, як в обскубаного індика, на якій метлявся залізний хрест.

— Моя машина зіпсувалася, — збрехав Дібеліус.

— Ми підвеземо вас, — запропонував майор військово-повітряних сил.

— Дякую, — відповів. — Я наказав, щоб мені надіслали іншу. Я почекаю. Звісно, якщо наш господар дозволить.

— Звичайно, пане штандартенфюрер, — сказав граф. — Якщо ви себе погано почуваєте…

— Я чудово себе почуваю. Давно так не почував.

— Я мав на увазі, — пояснив Вонсовський, — кімнати для гостей. Францішек добре напалив. Ви переспите, вранці їхати приємніше. Які чарівні засніжені ліси на світанку!

— Вам добре, пане Вонсовський, — сказав Дібеліус, простягаючи одночасно руку майорові, — вам добре, — повторив він, — у вас є час милуватися чарами природи. А я не можу дозволити собі спати цієї ночі, навіть у кімнаті, яку так натопив ваш Францішек. Мені треба ще допрацювати.

За вікном загурчали мотори автомашин, якими від’їжджали офіцери. Вонсовський провів їх аж до вхідних дверей. Дібеліус, зручно вмостившись у кріслі, димів сигарою, нарешті запаливши її полінцем із каміна.

— Ви надзвичайна людина, Дібеліус, — сказав Вонсовський, влаштовуючись у другому обтягнутому шкірою кріслі. — Після такого дня ви ще працюватимете? Але я вам вірю, хоч іще півгодини тому я дав би голову на відсіч, що ви підете спати. Оце риса справжнього німця: обов’язки на першому місці. Якби мої співвітчизники дотримувалися цього правила, то історія, може, була б до них прихильніша. Та що вдієш: ми любимо базікати, мітингувати…

— Любите їсти й пити, це мені у вас подобається.

— То, може, ще по крапельці чудової наливки? Її робив Францішек за рецептом своєї матері, яка була економкою у маєтку моєї матері, графині фон Екендорф. Ну, то як?

— Залюбки скуштую наливку з такою генеалогією.

Францішек ніби лише на це й чекав — нахилився до них з тацею, на якій стояли вже кришталева карафка, наповнена променистим рубіновим трунком, і два важкі кришталеві келишки.

— Нумо, мій Вонсовський! — Дібеліус підняв келишок. Скуштував трунок, цмокнув з визнанням. — Отже, через свою матір de domo фон Екендорф ви родичі з оберстом Райнером?

— Точніше кажучи, — відповів Вонсовський, — пан оберст називає мене кузеном лише через свою люб’язність. Про таке родичання поляки кажуть: десята вода на киселі.

— Однак у ваших жилах тече наполовину німецька кров. Цікаво — багато це чи мало?

— Саме стільки, щоб здобути доброзичливість і довіру німецьких офіцерів. Якби не фатальний кінець світової війни, ми, може б, служили в одному полку. Пригадую, вже тоді, — в дванадцятому—тринадцятому році, — багато розумних офіцерів думали про об’єднання всіх німців під владою одного цісаря.

— І тільки нашому фюреру вдалося здійснити мрії польських колег. Отже, й ваші? Ці п’ятдесят відсотків німецької крові…

— Боюся, — перебив його Вонсовський, — щонайбільше сорок дев’ять. Зараз у моїх жилах плине принаймні один відсоток алкоголю. Але я перебив вас.

— Дурниці, Вонсовський. Ми ще не раз повернемось до цієї розмови, повірте мені на слово. Вам ще набриднуть розмови зі мною.

Вони почули шум моторів.

— Нарешті! — сказав Дібеліус. — Приїхали. Ще мить, і вам урвався б терпець.

Енергійним рухом він узяв Вонсовського під руку. Гауптштурмфюрер СС Адольф Льозе саме обтрушував сніг, коли вони підійшли до дверей залу. Обличчя Дібеліуса, досі лагідне й доброзичливе, вмить посуворішало.

— Тепер, Вонсовський, ходімо відвідаємо вашу ванну. — Він розстебнув кобуру, вийняв зброю. — Ходімо, Льозе, побачиш щось цікаве. Пан граф піде з нами, — уклонився він глузливо. На щастя, він не помітив лакея Францішка, який виходив із кухні і трохи затримався біля сходів.

Тим часом Дібеліус, як вправний цирковий ілюзіоніст, поволі наближався до умивальника. Одним рухом, але повільним, урочистим, він смикнув за край умивальника.

— Це ж несподівано, Вонсовський?

— Тайник? — Вонсовський притулив до ока скельце пенсне, ніби не йняв очам віри.

— Хіба ви не знали?

— В мисливському будинку я буваю рідко, у мене квартира у Варшаві. Цікаво, ці старі будинки завжди мають якісь таємниці.

— Справді, дуже цікаво, — спокійно сказав Дібеліус. — Особливо те, що на цих купюрах, — він простяг руку до схованки і з тріумфом підсунув пачку під очі Вонсовському, — є дата випуску: 1939, 1938, о, є навіть 1940. Справді, таємничі ці старі, рідко використовувані мисливські будиночки. — З пачки цигарок “Juno” він виклав на долоню касети мікрофільмів. — Ну що, Вонсовський?

— Багато грошей, як на око прикинути, — сказав Вонсовський. Дістав цигарку, закурив.

Але Дібеліусові остогидла ця гра.

— Візьміть його! — закричав він. Дібеліус щосили штовхнув Вонсовського до есесівця, який, зачувши галас, з’явився на порозі ванни.

— Дивний спосіб віддячувати за гостинність. — Вонсовський струсив попіл з відлогів. — Сподіваюсь, шубу я можу взяти?

— Мовчати! Я ще віддячу! Бабуся фон Екендорф не допоможе тобі. Льозе, — пригадав він раптом, — тут ще є лакей.

— Авжеж, — сказав Вонсовський. — Ви досі не дали мені сказати, що цією ванною користуються слуги, а моя — вгорі.

Льозе, вихопивши з кобури зброю, кинувся до кухні. За мить повернувся. Йому все пояснило відкрите навстіж вікно.

— Утік, — сказав він. — Зважаючи на те, як там холодно, сталося це кілька хвилин тому.

— То це Францішек? — спитав Вонсовський. — Неймовірно. Але в іншому разі нащо було тікати? Мені прикро, пане штандартенфюрер, що в моєму домі знайшлася людина…

— Мовчи, — сказав Дібеліус тихо. — Ми побалакаємо у Варшаві. — І, не дивлячись на Вонсовського, рушив до дверей.

Два баншутці, навантажені провіантом; зробили цим разом великий гак, оминаючи мисливський будиночок.

— Диви, Хорст, — сказав нижчий, показуючи рухом голови на тьмяне світло, що лилося з вікон будинку. — Пан із паном завжди домовляться. Коли ти граф, то можеш бути й поляком.

Але вищий із баншутців не підтримав цієї теми. Він захопився приборкуванням гуски, яка била крильми, намагаючись вирватись із одубілих від морозу рук.

Оберст Райнер, нервуючи, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці і водночас брутальними словами (у стосунках з іншими офіцерами, навіть молодшими, він був завжди взірцем толерантності, але вдома не стримувався) лаяв ординарця, гладкого фельдфебеля, який забарився з приготуванням ранкової кави. Щоправда, він не звик готувати оберстові каву так рано. Райнер підійшов до вікна, відсунув штору, на темному зимовому небі сяяли зірки. Годинник на відермаєрівському комоді (Райнеру ця квартира й меблі дісталися від якогось адвоката, переселеного до гетто) показував чверть на шосту.

— Клаус, ти лінива свиня!

— Слухаю, пане оберст, — сказав ординарець. У випростаній руці він тримав таріль, на якій поставив чашку з кавою й поклав печиво. З-під накинутої на довгу нічну сорочку військової шинелі визирали зовсім цивільні ранкові пантофлі. Ординарець був схожий на стару опасисту бабу.

— Я можу йти, пане оберст?

Іти — це означає повернутися до теплого ліжка в службовій кімнатці за кухнею, а тим часом він, оберст Райнер, через ідіотський дзвінок і п’яне варнякання збожеволілого Дібеліуса буде пертися на протилежний кінець міста, півгодини туди, півгодини назад, а ще добру годину треба, щоб вибити з упертої голови штандартенфюрера СД божевільні ідеї, — то про сон нічого й думати, часу вистачить лише поголитись і зайти до свого кабінету.

— Ні, — кинув він мстиво, — ти досить поспав, Клаусе. Витрусиш усі килими, натреш підлогу. Я потім перевірю.

— Слухаю, — сказав Клаус без особливого захоплення і човгнув ногою, ніби показуючи, що залюбки клацнув би закаблуками, коли б на ногах не було пантофлів.

Обпікаючи губи, Райнер випив чорну каву, бо заспаний Клаус, як звісно, забув налити згущеного молока.

“Мабуть, він випиває мою порцію молока і від того так погладшав”, — подумав Райнер, кваплячись по сходах униз.

Перед брамою гуркотів мотор його “мерседеса”. Водій, не дотримуючись наказу заощаджувати бензин, грів двигун на високих обертах. Умостившись на м’якому сидінні і сказавши водієві адресу на алеї Шуха, Райнер почав розмірковувати, що буде, коли повідомлення, яке передав Дібеліус чверть години тому, виявиться правдою, а не макабричним жартом штандартенфюрера. Ця думка вразила його. Щоб потамувати страх, він нахилився до водія.

— Ти можеш швидше?

— Слизько, пане оберст, я вісімдесят витискаю, — відповів водій, але слухняно наддав газу.

Вибігаючи широкими мармуровими сходами на четвертий поверх колишнього польського міністерства у справах віросповідання й народної освіти, де розташувався відділ Дібеліуса, він ще сподівався, що старий пияка поглузував з нього, що той у кабінеті хоче продовжити пиятику, розпочату в маєтку Вонсовського. Але, відчинивши двері секретаріату і зустрівшись поглядом із байдужими, риб’ячими очима гауптштурмфюрера Льозе, який учепився за телефонну трубку і лінувався підвестись на привітання оберста, а тільки кивнув підборіддям — мовляв, Дібеліус чекає в кабінеті, Райнер збагнув, що треба приготуватися до найгіршого. Обличчя штандартенфюрера Дібеліуса теж не віщувало нічого доброго: глибокі тіні після безсонної ночі, але вигляд цілком тверезий.

Райнер упав у шкіряне крісло біля столу.

— Ти збожеволів, Дібеліус, зовсім збожеволів. Скажи, що це неправда, — промовив він тихо і не сподіваючись на підтвердження.

Дібеліус мовчки підсунув йому коробку з цигарками. Підніс вогню.

— Це неможливо, — сказав Райнер, відчувши раптом, що комір його мундира, пошитого на індивідуальне замовлення, став умить тісний. — Це жах.

— А проте… — це були перші слова Дібеліуса. Він подав Райнерові через стіл аркуш машинопису. — Прочитай.

Це був стислий, написаний досить неоковирною німецькою мовою протокол про події у мисливському будиночку якогось Едвіна Вонсовського. Дріб’язковий опис ванни та ніші за умивальником. Райнер в думках усміхнувся, побачивши формулювання “якогось Вонсовського”; Дібеліус не міг позбутися колишніх своїх навичок комісара прусської поліції, але зрозумів раптом, що цей внутрішній сміх є лише позою, яка має приховати справжній страх. Райнер витяг сигару з рота і помітив, як тремтить рука.

— А може, справді, цей слуга…

— Я розбудив наших спеціалістів, — сказав Дібеліус, не даючи йому закінчити. — Зараз я можу з усією певністю ствердити, що і на купюрах, і на ебонітових касетах відбитки пальців Вонсовського.

— Лише його? — поцікавився Райнер.

— Ні, є й інші. У кожному разі — не лакея. Я наказав узяти відбитки з карафки і таці. Сам він, щоправда, утік від нас, але я вже дістав його фотокартку.

— Отже, при цьому він ще й необачний?

— Схованка була чудово замаскована. Тобі я можу сказати, що відкрив її цілком випадково. А щодо лакея, то справа тут нечиста. Один із службовців архіву, якому я довіряю, присягається, що вже десь бачив обличчя цього лакея. Зрештою, втеча його свідчить сама за себе: вони, певно, спільники.

— А плівки? Що на плівках?

— Запевняю тебе, що це не аматорські знімки під час прогулянок. Якісь плани та фрагменти системи укріплень. Ми ще не встановили, чи один об’єкт на них, чи декілька. В усякому разі — укріплення. Крім того, схема організації берлінської поліції, сфотографовано фрагмент списку працівників спеціального відділення по розподілу продовольчих пайків, перелік прізвищ офіцерів СД, які працюють у спецгрупах. Як бачиш — чимало.

— Це можна тлумачити досить однозначно, — сказав Райнер. Він зрозумів, що його побоювання були трохи перебільшені. Зрештою, справа потрапила до рук Дібеліуса, в інтересах якого не надавати цьому надмірного розголосу. Бо у Вонсовського бували…

— Так, однозначно і невесело для нас. — Голос Дібеліуса порушив плин його думок. — Щоправда, я не його кузен, графські родичання — це пусте, — Дібеліус навіть не приховував іронії, — але… — зробив він паузу. — Скажу тобі, Райнер, я вперше у житті щасливий, що мій батько був ковбасник, а не барон.

— Наші родинні зв’язки…

— Знаю, знаю, — урвав його Дібеліус. — Зрештою, мова не про родинні стосунки, а про ті зв’язки, які ти з ним підтримував. І не лише ти.

— Власне, — байдуже сказав Райнер, — ти також. Пригадай-но, адже це ти мені відрекомендував його.

— Я не забув, — скривився Дібеліус. — Але нащо ці порахунки?.. Коли хочеш знати, я познайомився з ним на прийомі в губернатора. Нас звела його дружина.

— Я бачив його ще раніше в Берліні. Особисто ми тоді не знайомились, але він мене запам’ятав. Запевняю тебе, що в дуже гарному домі.

— Тим краще, — сказав Дібеліус. Він підвівся і потягнувся, як людина, що виконала дуже важку роботу. А на здивований погляд Райнера додав: — Тим краще, що не тільки ми попали в цю веремію. Більшість вищих офіцерів у Варшаві бували на його прийомах або на цій віллі на Жолібожі, або в будиночку у Вонсові. О, цей наш офіцерський: снобізм! Віденський граф, сучий син! Його дід, мабуть, купив собі цей титул, забагатівши на поставках джутових онуч для армії. Тільки наші офіцери, надто ті, що вважають себе вихованцями старої школи…

— Облишмо це, — втрутився Райнер. Він і сам подивувався з тієї певності, яка забриніла в його голосі. У том}, що говорив Дібеліус, він знайшов кілька пунктів, які допоможуть йому виплутатися з цієї афери. Він про це так і сказав.

— Виплутатися з честю? — повторив Дібеліус. — Поміркуй… Ми вже пересвідчились, що Вонсовський знав багатьох високопоставлених осіб. У мене є інформація з надійного джерела, що його навіть викликали до Вавеля, пам’ятаєш, тоді, коли мали створити щось на зразок уряду в цій країні. Отже, не тільки ми будемо зацікавлені в тому, щоб тихцем полагодити цю ідіотську справу.

— А конкретно? — запитав Райнер.

— Я пропоную, — сказав Дібеліус, — пропоную тобі співробітництво. Я хочу, щоб ви відкрили шлях для молоді. Мій заступник Льозе аж тремтить за роботою. Ти теж мені називав якогось тямущого офіцера. Отой, як його, Клосс, повинен бути досить розумним, щоб розплутати тенета Вонсовського, а водночас спритним, щоб не втягнути в цю аферу наших людей. На Льозе я можу покластися. Це відданий собака.

— Про Клосса я цього не скажу, — мовив Райнер. — Він самостійний, дуже самостійний, але, на щастя, його особа не викликає жодних застережень.

— Найважливіше, — сказав Дібеліус, — щоб він не був занадто гонористий. Розумієш, що я маю на увазі? — Не чекаючи відповіді на це запитання, він обійшов навколо столу й упав в інше оббите шкірою крісло навпроти Райнера. Ляснув Райнера по коліні. — Я пропоную викласти цю справу перед ним так…

— Що у вас болить, пане обер-лейтенанте? — запитав Курт, ставлячи біля ліжка Клосса начищені до блиску чоботи. — Може, піти до аптеки?

— Дякую, — відповів він, — нічого в мене не болить. Принеси мені сніданок, я зараз встану. Пошта була?

— Пан обер-лейтенант забув, що сьогодні неділя.

— А хіба тобі ніколи не було на похмілля? — скривив Клосс губи в удаваній усмішці.

— То, може, дістати кисляку? — Курт був охочий виконати навіть невисловлені бажання начальника, бо, певно, збирався десь чкурнути після обіду. Клосс так і спитав його про це.

— Я хотів і справді піти в кіно, якщо пан обер-лейтенант не заперечує. Але от коли на похмілля, то, здається мені, найліпше кисляк, хоч, перебуваючи в Росії, я бачив, що вони на похмілля…

Клосс жестом попросив Курта вийти. Він уже не раз чув, що на похмілля добре помагає розсіл. Клосс вирішив дозволити Куртові піти в кіно, але скаже йому про це після обіду — хай хлопець хоч кілька годин попрацює. І хай думає, що обер-лейтенант Клосс цієї ночі перепив.

Це була неправда. Клосс має клопіт, якому не може дати ради.

Почалося це в ніч з п’ятниці на суботу, Клосс добре спав, була третя чи четверта ранку, коли задзвонив телефон, який він поставив на підлозі біля ліжка.

— Тітка Ванда тяжко захворіла, — почув він у трубці. — Її відвезли до варшавського госпіталю.

— Was? — гарикнув він у трубку, як годилося німецькому офіцерові, якого розбуркали серед глухої ночі.

— Її можна відвідати у неділю в госпіталі “Немовля Ісуса”, — сказав хтось по-польському, ніби не почув його гарикання.

Отже, Клоссові знову довелося крикнути по-німецькому, що це помилка і польське нахабство, а потім щосили хряснути трубкою по важелях. Для того, хто підслуховуватиме, усе буде зрозуміло. Якийсь поляк помилково потрапив до квартири німецького офіцера і дістав відкоша. Але Клосс до ранку вже не стулив повік. Криптонім “Ванда” мав ротмістр Вонсовський, якого він бачив кілька годин тому. Виїзд до варшавського госпіталю міг означати лише одне: арешт. Голос майора Руцінського, який виступав у ролі камердинера Вонсовського, Клосс упізнав одразу. Майор призначив побачення. Кількість літер останнього почутого в трубці слова означала годину зустрічі. Отож, у неділю о п’ятій в давно визначеному місці Клосс зустрінеться з кимось, хто повідомить його про деталі арешту Вонсовського. Аж у неділю, о п’ятій пополудні, а зараз субота, ранок. Він пригадав Вонсовського, який майже розчулено обіймав штандартенфюрера Дібеліуса, і тепер той самий Вонсовський… Ні, це незбагненно. Як він міг попастися? Може, Дібеліус, їдучи на полювання, планував і господаря забрати з собою? Що потрапило йому до рук? Чи й ті дві пачки стодоларових купюр, які привіз Вонсовському Клосс? З почуттям полегшення пригадав, що дав Вонсовському долари, загорнуті в газету. Адже він був у рукавичках, і тому слідів, мабуть, не залишив. Проте в їхніх лабетах Вонсовський. Щоправда, це надійний і досвідчений офіцер розвідки, але чи зможе він витримати? Дібеліус вихвалявся, що може зламати найвитриваліших. І водночас ще одна загадка: як пощастило втекти Руцінському? А може, Дібеліус арештував і камердинера, той продав йому Клосса, а нічний дзвінок і є тією ціною, яку Руцінський заплатив Дібеліусові за свою голову? Клосс відігнав цю думку, бо, зрештою, єдиною підставою для таких підозрінь була особиста неприязнь до Руцінського. Власне, невідомо, чому він його не любив. Працював він безпомильно, діло своє знав пречудово. Може, через той зверхній тон, з яким Руцінський часом звертався до нього, він, старий фахівець, до аматора, яким вважав Клосса; може, це й викликало в Клосса неприязнь?

Проте зараз, у хвилину смертельної небезпеки, нічого покладатись на свої антипатії. Можна не почувати любові до працівника Другого відділу, але цінувати його уміння, старанність і особисту відвагу.

Цю справу Клосс вирішив одкласти на післяполудень у неділю, більше не думати про неї, доки не вивідає якісь подробиці. Про всяк випадок він очистив, як міг, своє помешкання, користуючись тим, що Курт ще спить, спалив над попільничкою кілька промокашок із записами, їх зміст завчив напам’ять і пішов на роботу. Та виявилося, що йому все-таки доведеться думати про справу, яка розпочалася нічним телефонним дзвінком. І все завдяки оберстові Райнеру!

Сержант Патшке, шеф таємної канцелярії, зупинив Клосса в коридорі.

— Шеф хоче негайно вас бачити, обер-лейтенанте, він уже двічі питався про вас.

Клосс здивовано глянув на годинник. Сержант зрозумів його жест.

— Ні, ви не спізнилися, це Райнер з’явився вдосвіта.

Клосс постукав у масивні двері з дубовою фурнітурою. Виструнчився перед столом оберста.

— Прошу сідати, обер-лейтенанте. У мене буде з вами довга розмова.

Приязний тон, як завжди, бездоганні манери, тільки в очах якийсь страх, — спостеріг Клосс. Чи й він боїться? Райнер підсунув Клоссові крісло, зробив жест, ніби хотів допомогти обер-лейтенантові сісти. Таким люб’язним він ще ніколи не був.

— Я не говоритиму вам компліментів, що дуже ціную вас і таке інше. Ближче до справи. Місія, яку я хочу вам доручити, дуже важлива й надто делікатна. Саме тому я вирішив дати вам для дій простір і волю. Успішне завершення цієї справи — одержуєте залізний хрест, поразка — дорого заплатите, можливо, навіть життям. І не лише ви, — сказав він.

— Я люблю ризик, — щиро відповів Клосс.

— Ми арештували небезпечного агента, обер-лейтенанте. Здійснювало арешт відомство нашого приятеля Дібеліуса, але, зважаючи на серйозність справи, ми вирішили вести її спільно. Вона однаковою мірою стосується безпеки та абверу. Я хотів би доручити цю справу вам і досвідченому офіцерові СД, який має багаторічну криміналістську практику, гауптштурмфюреру Льозе. Ви його знаєте?

— Знаю. А кого саме заарештовано? — спитав Клосс, передчуваючи, яка буде відповідь.

Райнер підтвердив його припущення. Не відриваючись од паперів, він переповів Клоссові історію випадкового виявлення схованки у ванні. Райнер дозволив собі навіть деякі ущипливі компліменти на адресу штандартенфюрера, котрий будучи п’яним відкрив тайник, ніби у такий спосіб він хотів скласти між собою та Клоссом якусь мовчазну угоду. “Цей старий п’яниця має дивовижну здатність заварювати пиво, яке нам спільно доведеться сьорбати”, — такий мав бути підтекст ущипливих натяків Райнера. Потім він коротко переповів про втечу лакея і вміст схованки, але невдовзі урвав себе на півслові.

— Усі подробиці ви знайдете в паперах. Зараз, обер-лейтенанте, я волів би звернути вашу увагу на делікатні й тендітні речі. Едвін Вонсовський — аристократ, який перебуває у кревних зв’язках з деякими добрими німецькими родинами. За всіх умов було б надзвичайно прикро, якби… — Він зробив паузу.

Клосс хитнув головою, що зрозумів.

— Даруйте, пане оберст, — почав Клосс повільно, ніби хотів підібрати найвідповідніші слова, і йому це ледве вдалося, — коли я вчора приїхав до вас із наказом генерала Вірлінгера, у мене склалося враження, що Вонсовського зв’язує зі штандартенфюрером Дібеліусом якась, сказав би я, товариськість. Якщо моє враження було помилкове…

— Не було, Клоссе. Ми всі були у нього, і я також. Вонсовський відвідував дім варшавського губернатора, якось його запрошували до Вавеля. Можу сказати вам, що бачив його і в Берліні у домі… — Райнер завагався. — Але то пусте. Жоден цей візит не може мати зв’язку зі справою Вонсовського, не може, ви розумієте? Якщо у вас є щодо цього якісь сумніви, то прошу висловити їх зараз. Я ще можу відібрати у вас цю справу.

— Я не маю жодних сумнівів, — відповів Клосс, — коли йдеться про вірність пана оберста нашому фюрерові.

— З мене цього досить. У понеділок візьметеся з Льозе за цю справу. Не кваптеся, працюйте поволі та обережно. Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли, ми не хочемо з Дібеліусом оберігати ворогів рейху, незважаючи на їхнє становище й родинні зв’язки. Проте ми не можемо дозволити, щоб ця брудна справа заплямувала невинних людей, які, може, надто легковажно повірили в особисті чари Вонсовського, однак лишились переконаними німцями й гітлерівцями. Методи слідства залежатимуть лише від вас. Одне тільки ясно: воно має бути успішним, безжальним до ворогів…

Задзвонив телефон. Райнер узяв трубку. Клосс помітив: уважно слухаючи, оберст зблід.

— Він у мене, дорогий Дібеліус, зараз я йому переповім. — Райнер поклав трубку на важелі, став навпроти Клосса, змушуючи його тим самим підвестись і виструнчитись. Райнер подивився йому просто в очі.— Клосс, — сказав він, — од вас дуже багато залежить. У кар’єрі молодого офіцера бувають вирішальні моменти. Лихо тому, хто не помітить їх вчасно. Штандартенфюрер Дібеліус сказав мені, Що в планах, знайдених у мисливському будиночку у Вонсові, накреслені розташування оборонних об’єктів довкола головної квартири фюрера…

Це сталося в суботу. Вийшовши від Райнера, Клосс лише на мить повернувся до свого кабінету, передаючи помічникові, молодому лейтенантові Гайслерові, поточні справи. Клосс задумав пройтися та обміркувати становище. Не міг собі подарувати, що під час останнього візиту до мисливського будиночка не забрав мікрофільми. Очевидно, ще вдасться Клоссові скопіювати їх на початковій фазі слідства, але завдання може ускладнитись тим, що Дібеліус, а отже й Льозе вже знають зміст мікрофільму. Та про це ще буде час подбати, а зараз лишається найважливіша справа: Вонсовський. Клосс майже нічого не знав про нього. Коли кілька місяців тому кур’єр Центру поінформував його, що до “тітки Зузанни” переходить одна з довоєнних берлінських мереж польської “двуйки” разом з представництвами у Варшаві, Відні та Кракові, Клосс не приховував своїх побоювань. Проте кількамісячна співпраця з Вонсовським, який разом із майором Руцінським керував варшавським представництвом, переконала його, що варто було йти на цей крок. Од Вонсовського він багато разів діставав цінні матеріали, не кажучи вже про те, що граф, завдяки своїм зв’язкам, мав можливість бувати в таких колах, де добута таємниця часто багато важила не лише для воєнних дій, а й для дипломатії союзників. Викриття Вонсовського буде, отже, серйозним ударом для “тітки Зузанни”. Немає майже ніяких шансів вирвати його з лап Дібеліуса, і, зрештою, попри симпатії Клосса до Вонсовського, тут має значення не особа цього аристократа, а його діяльність, мости до якої раз і назавжди спалено. На карту тепер ставиться особиста безпека Клосса. Ймовірно — лише його безпека, хоч немає в цьому ніякої певності, але й цього досить. Про Вонсовського він міг висловити лише найкращу думку, Клосс душею відчував у ньому людину, яка під щиросердою безтурботністю приховує завзятість і незламність. Є, проте, маленьке “але”… Вонсовський був професіоналом, що вже протягом багатьох років грав роль марнотрата, ненажери та гультяя, тим для нього легшу, що справді походив з графської, досить заможної родини… Але це створює небезпеку ототожнення ролі з життям. Може, Вонсовському шкода буде розлучитися зі своїм двійником і за те, щоб зберегти статус кво, він погодиться продати Дібеліусу всіх, а може, він так вжився у гру, що захоче вести її і далі навіть під контролем німців? Клосс надто добре вивчив усі таємниці своєї роботи, щоб не усвідомити загрозу такої гри. Він багато разів зустрічався з агентами, які працювали на двох, трьох або й більше хазяїв і які на певному етапі життя вже не зв’язували себе з жодним із них і вели свою гру.

З найближчої аптеки він зателефонував до Льозе. Той уже знав, що їм доведеться співпрацювати, і поставився до Клосса трохи зверхньо. Це було Клоссові на руку, бо роль помічника гауптштурмфюрера відкривала деякі можливості.

Клосс і не помітив, як задрімав. Його розбуркав Курт, принісши обід. Наближалась четверта година. Клосс хутко поїв, відпустив Курта і першим рикшею поїхав на Мокотовську.

У маленькій кав’ярні він завважив, що під вікном сиділа незнайома дівчина, яка пила чай з ерзацу, позирала на “Кур’єр варшавський”, що лежав перед нею і на якому були зелена сумочка і пара навхрест складених зелених рукавичок. Він почекав, доки дівчина вип’є чай, і, коли вона підвелась, пішов за нею. Дівчина йшла не оглядаючись, а Клосс не спускав з неї ока. Вона повернула у Вільчу, пройшла Кручу і Маршалковську, затрималась, ніби перевіряючи адресу, перед сірим будинком на Познанській. На третьому поверсі зупинилась перед якимись дверима, відімкнула їх ключем і лишила прочиненими.

Майор Руцінський чекав на нього у великій, темній, захаращеній кімнаті. Він підсунув Клоссові стілець, із сидіння якого стирчала трава.

— Колись це мало статися, — сказав він. — Ви хочете знати, як усе було?

— Я знаю, — відповів Клосс. — З понеділка я із гауптштурмфюрером Льозе вестиму цю справу.

— Слава богу, — сказав Руцінський.

— Чому? — скипів Клосс. — Адже ви, либонь, не думаєте, що я зможу його щадити? Можливо, мені доведеться дивитись, як його б’ють, і чути, як він вибовкне перше прізвище. Я припускаю, що це буде моє прізвище.

— Едвін не скаже, Едвін нічого не скаже.

Клосс тільки усміхнувся. Він бачив людей, здавалося б, сильних і відданих, які благали, щоб їх убили, а коли смерть не приходила, вони оббріхували родичів і найближчих друзів, прирікаючи їх на такі ж тортури.

— Я знаю його п’ятнадцять років, ще з Берліна та Гамбурга. Якщо не зможе витримати, він розкусить ампулу, заховану в зубній пломбі. Можу вам ручитися, що Едвін не втратить самовладання. Якби вдалося щось для нього зробити…

— Що? — Клосс розреготався йому в обличчя. Цей Руцінський дратував його. — Зробити напад на алеї Шуха?

Руцінський мовчав. Клоссові стало шкода його, а водночас він відчув щось схоже на сором. Майор ніби й не помітив цього.

— Розумієте, — сказав він, — Едвін Вонсовський — дивовижна людина. Як ви гадаєте — нащо він це робив? Кар’єра? Плював він на кар’єру. Ніколи він мені цього не казав, але здається, що взагалі не полюбляв війська. Гроші? Смішно. Едвін витратив на берлінську мережу більше власних грошей, ніж урядових. Отже, й це відпадає. Він не любив німців, особливо пруссаків, але — боже мій — самої зневаги до представників іншого народу, хоч якою б сильною вона була, замало. Він це робив — і можу вам сказати, що робив блискуче, бо був актором, актором, якому не судилося грати на сцені. Вонсовський грав у житті, готувався до своїх ролей напрочуд старанно. У тридцять п’ятому, після ліквідації нашої попередньої мережі, нам треба було за щось зачепитися. Ми заснували фіктивне підприємство: гамбурзько-південноамериканське товариство торгівлі кавою. Воно мало бути прикриттям нашої справжньої діяльності. І було ним. Але Едвін… Ви не знаєте Едвіна. Він став одним із провідних фахівців у цій галузі. Невдовзі міг розбагатіти. Ви розумієте, до чого я веду?

— Ні, — щиро визнав Клосс.

— Ми не можемо врятувати Едвіна. Я не знаю, чи й хотів би він цього. У тридцять сьомому, коли щохвилини могли схопити, Едвін просив мене пообіцяти, що, коли він попадеться, ми його не виміняємо. Чи знають вони, — Руцінський раптом змінив тему, — що на мікрофільмі?

— Авжеж, — відповів Клосс.

— Тим краще, — промимрив майор. — Ми не можемо врятувати Вонсовського, але можемо дати йому можливість зіграти ще одну роль, найбільшу роль у його житті,

— Розумію, — сказав Клосс. — Ви хочете, щоб Вонсовський почав брехати.

— Атож, — відповів Руцінський. — Оббріхувати спільників, яких ви йому підсунете. Нехай гризуть одне одного.

— У мене є краща пропозиція, — тихо промовив Клосс. Він відчув, як йому починає подобатися Руцінський. — Набагато краща, — повторив він. — Те, на що вони легше клюнуть. Змова, внутрішня змова. Що ви скажете на це?

— Ви натякаєте на рапорт Едвіна три місяці тому? Про спробу групи берлінських генералів шукати контактів у Стокгольмі?

— Не бійтесь, я не маю на увазі справжньої змови. Даймо спокій тим, хто готує змову проти Гітлера, а для Дібеліуса і Райнера ми подамо щось особливе.

— Гаразд, — пожвавішав Руцінський. — Я повідомлю Центр. Попрошу затвердити план і список кандидатів. — Він умить аж помолодшав. — Найважливіше, щоб Едвін збагнув, про що йдеться, щоб не сказав ні дуже багато, ні надто мало.

Клосс повертався в Вільчої підбадьорений. План, який кілька хвилин тому викристалізувався у голові, лише зовні здавався божевільним. Механізм терору Третього рейху був такий складний, зв’язки між окремими ланками настільки заплутані, а розподіл обов’язків такий нечіткий, що гра, до якої він збирався удатись, мала певні переваги. Вонсовський уже беззбройний, замкнений у тісній камері, позбавлений друзів і зв’язків, викритий як ворог рейху, але він ще може декому зіпсувати настрій, і він це зробить.

Клосс відчув приплив енергії і вирішив, що, хоч до слідства йому треба приступати лише завтра, ніщо не заважає переглянути справу ще сьогодні. Він зупинив рикшу і наказав одвезти його на Жолібож. Рикшу відпустив на майдані Інвалідів, а сам рушив униз до Вісли вузькими, темними вуличками старого району. Незабаром Клосс помітив, що нічого він тут не зробить. Перед приземкуватою модерною віллою, що, як він знав, належала Вонсовському, двоє поліцейських гріли руки над кошиком, у якому жевріло вугілля. Клосс рвучко обернувся, перехопив дрожки і звелів візникові їхати до Абверштелле Варшави. За півгодини пікапом “Шкода” з шістьма охоронцями він мчав до Вонсова. Людей залишив у фільварку, сам же, озброєний лише пістолетом і електричним ліхтарем, пішов до будиночка. Клосс витяг із кухні перелякану жінку і наказав їй провести його до кабінету графа. Він із задоволенням вислухав повідомлення про те, що, відколи забрали графа, тут ще нікого не було. Мабуть, Дібеліус, звелівши стерегти жолібозьку віллу, припускав, що тільки сам Вонсовський переховує речі, які його цікавлять. Величезний стіл, такі ж крісла й шафи. Єдиним дисонансом в умеблюванні був простенький американський стілець, який стояв біля письмового столу. Клосс перевірив, чи шухляди в столі замкнеш. їхній вміст він перегляне потім. Насамперед хотів знайти місце, де Вонсовський переховував папери, які, на його думку, варто зберігати. Клосс відсунув шафи від стіни, шукаючи якоїсь схованки, по черзі піднімав картини, потім, згорнувши килим, присвітлюючи собі ліхтариком, метр за метром оглянув підлогу, але все дарма. Коли, майже зневірившись, він сів на американський стілець біля письмового столу й намірився зазирнути до шухляд, — зрештою, якби Едвін Вонсовський тримав усе напохваті, це пасувало б до безтурботного життя графа, — Клосс пригадав, що його так вразило на порозі кабінету. Він перевернув стільчик догори ногами й помітив шурупи, що притримували сталевий щиток із гвинтом, на якому стільчик обертався. Клосс знав, що трапив на правильну стежку, коли, натиснувши вістрям ножичка, почав одкручувати перший шуруп. Усередині, під сталевим щитком, була маленька металева коробочка для тютюну. Коробочка була вже не нова: на ній ледь виднівся кольоровий малюнок морського офіцера з величезною люлькою в зубах. Клоссові не треба було зазирати до середини, щоб знати — саме тут Вонсовський переховує найцінніші, на його думку, речі. Не відкриваючи коробочку, він поклав її до кишені, вкрутив на свої місця чотири шурупи, які тримали ніжку стільчика, й почав оглядати письмовий стіл. Але, висунувши першу шухляду, Клосс зрозумів, що справа забере куди більше часу, ніж йому попервах здавалося. У шухлядах панувало цілковите безладдя. Він саме заходився побіжно сортувати вміст горішньої шухляди, коли знадвору долинув гуркіт мотора автомашини. Клосс вимкнув ліхтарик, відсунув штору. Він побачив на снігу різкий силует чорного “мерседеса”. Водій саме відчиняв дверцята високому згорбленому чоловікові. Клосс усміхнувся. Він знав цей “мерседес” і цього чоловіка. Починалася захоплива гра.

З’явився перший партнер.

Кабінет, до якого високий есесівець привів Вонсовського, був світлий, просторий. Крізь вікно без фіранок било різке зимове світло. Едвін затулив очі рукою. Ця світла кімната після двох днів, проведених у темній камері, подразнювала зір.

— Сісти, — буркнув чоловік за письмовим столом.

Тепер тільки Вонсовський помітив його. Синювата щетина на щоках, важкі, ніби припухлі, повіки, низьке чоло, густі брови, качиний ніс. Нічого нордичного не було у цьому гауптштурмфюрера СД, до якого привели Вонсовського.

— Сісти, — повторив він.

Вонсовський згадав, що десь бачив цього типа ще до того, як пам’ятної ночі, після полювання, він приїхав з есесівцями на телефонний виклик Дібеліуса. Але ніяк не міг згадати, де саме.

— Я звик до інших форм обходження, — сказав він збайдужа, — особливо, коли до мене звертаються нижчі офіцери, — кинув безадресно.

Вплинуло. Льозе схопився, мов на пружинах, і став перед Вонсовським, виказуючи в усій стрункості свої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту. Він, либонь, помітив, що, навіть задираючи голову, сягає Вонсовському лише до підборіддя, бо хутко сів.

— Сам знаю, як звертатись до проклятих шпигунів.

— І цього вам досить знати, Льозе. — Він згадав його прізвище. Півтора року тому — першокласний санаторій у Саксонії, щоденні процедури для заспокоєння нервів, так званий “шведський бич”: струмінь то крижаної, то гарячої води, що, б’ючи під великим тиском, обливала голі тіла курортників. Маленький, опецькуватий Льозе пищав, як жінка, під час цих процедур.

— Хіба ви не впізнали знайомого? Як ваші нерви? Упізнав. Вонсовський помітив це по виразу його обличчя.

— Не розумію, — промимрив Льозе, — що пан хоче цим сказати?

— О-о-о! “Пан”! Це вже краще. Коли ви почнете називати мене “пане граф”, ми, напевне, порозуміємося.

— А що означає “і цього вам досить знати”? — Льозе підхопив розмову про спільні купелі.

— Це означає, — відповів спокійно Вонсовський, нарешті сідаючи та закидаючи ногу за ногу, — що ви нічого більше не довідаєтесь від мене. А взагалі я хотів би почати з того, що хочу, аби прислали сюди перукаря — мені треба поголитися, білизну та змінне вбрання, а також смачної їжі. Без дотримання цих елементарних умов усілякі спроби вести зі мною розмови зазнають невдачі. Будьте ласкаві, передайте це моєму другові, штандартенфюреру Дібеліусу. — Вонсовський встав і легко вклонився, ніби вважав розмову закінченою. Він будь-що хотів вивести цього малого товстуна з рівноваги.

— Встати! — гримнув Льозе. Здається, він утратив над собою контроль. — Ти гадаєш, свиня, що ми тут розпатякувати з тобою будемо! Зараз переконаєшся, що помилявся. Дрючки моїх хлопців розм’якшують навіть графські зади! — Він набрав повітря, ніби хотів ще щось сказати, але відчинилися двері, й на поріг ступив обер-лейтенант Клосс.

Це захопило Льозе зненацька, і він стояв з напіврозтуленим ротом. Вонсовський повернувся і зустрівся поглядом із молодим офіцером абверу. “Навіть повіки йому не затремтіли”, — задоволено подумав Клосс.

— Не нервуйся, Адольфе, — сказав Клосс. Він глянув убік, щоб не дивитися на Вонсовського, до якого йому нібито було зовсім байдуже. — Я бачу, що ти почав працювати без мене. Я вже казав тобі, як я зрадів, коли Райнер мене повідомив, що ми працюватимемо разом. Як твій пацієнт? Бачу — небагатослівний? — Міряючи три кроки на три, він ходив по кімнаті. — Але, мені здається, пан Вонсовський зрозуміє, що інколи краще говорити, ніж мовчати? — Останнє речення Клосс вимовив так, щоб знову надовго зустрітися поглядом із Вонсовським.

— Може, ти спробуєш? — Льозе не приховував іронії.

— Я мрію про це, — сказав Клосс. — Відпочиньте, будь ласка, пане граф, — звернувся він до Вонсовського, показуючи на зручний стілець у кутку кімнати. Краєчком ока помітив, що обличчя Льозе набрякло кров’ю.

— Що вже вермахт, то вермахт, — сказав Вонсовський, сідаючи. — Одразу видно.

— Не забудь мене гукнути, коли він почне співати, — сказав Льозе. Він і не думав приховувати лють, що закипала в ньому. Льозе з розмаху зачинив за собою оббиті двері. Нарешті вони лишилися на самоті.

— Чарку коньяку, пане граф? — Клосс відчинив шафу, що стояла біля вікна. Він боявся, що Льозе підслуховує, а може, й стежить за ними. Багато всілякого розповідалося про таємниці кімнат для допитів на алеї Шуха, щоб усе це виявилося брехнею. Вонсовський мав зрозуміти його.

— Натщесерце? — спитав Вонсовський.

— Вам не давали сніданку?

— Принесли якусь бурду, я не наважився навіть узяти в рот. Я хотів, власне, пояснити вашому другові, обер-лейтенанте, що доки мені не створять людських умов…

— Розумна позиція, треба віддати вам належне. Я вважаю, що можна створити вам людські умови. Ваше суспільне становище, ще недавні впливи, широкі, дуже широкі знайомства змушують поставитися до вас якось особливо. Зрештою, ви неабиякий шпигун.

— Підозру про шпигунство треба чимось довести, навіть у Німеччині.

— Ви помиляєтеся: не треба, навіть у Німеччині. Проте у схованці вашої ванни на знайдених там доларових купюрах і касетах плівки “Агфа” (це дуже добре, що навіть для ворожої рейхові мети ви використовуєте німецькі плівки) були відбитки ваших пальців, графе. Це дуже необачно. Хіба вас ніхто й ніколи не попереджав?

— Авжеж, — відповів Вонсовський, — я був необачний. — Він усміхнувся. Його приваблювала ця гра. Ще не знав, куди веде цей чоловік, одягнений у німецький мундир, відвагу і розум якого Вонсовський вже добре знав, але відчув, що Клосс втягує його до якоїсь своєї гри.

— Ми двічі вжили слово “шпигунство”. Чи гарне це слово?

— Не розумію, — сказав Вонсовський. — Хіба моє німецьке походження викликає у вас сумніви?

— Деякі справи зовні здаються однаковими, — замислився Клосс. — Ось порівняння з галузі медицини. Дві цілком різні хвороби можуть викликати дуже схожі симптоми. Невправний лікар, ставлячи діагноз, вибере, безперечно, найпоширенішу хворобу. Роблячи висновок за симптомами, сказав би такий лікар, ми маємо справу із Шпигунством.

— А що сказав би досвідчений лікар? — Вонсовський відчув, що наближається дуже важлива мить у їхній розмові.

— Він би не відкинув висновку свого колеги, але зважив би й на інше. Він замислився б над тим, чи не називається ця хвороба “внутрішньою змовою”.

— Дуже цікаво, — сказав Вонсовський щиро. — Дуже, — повторив він.

— Особливо, — вів далі Клосс, — якщо береться до уваги гонор пацієнта, його становище, з якого випливало б, що він розраховує на чиюсь допомогу. Допомога не можлива, пане граф. — Він схилився до Вонсовського. Вирішив, що настав час сказати Вонсовському, що операцію погоджено з Руцінським. — Вашому лакею і, мабуть, спільникові в злочинних діях вдалося, щоправда, втекти, та ви ж не розраховуєте, що він зможе витягти вас із алеї Шуха? Жоден із впливових приятелів не ворухне пальцем на ваш захист. Навпаки, він постарається мерщій забути, що й знав вас. Допомога ззовні неможлива, — повторив Клосс. — Єдина людина, що може вам допомогти, це ви самі. — Клосс вимовив це речення з притиском, потім невимушено розсміявся. — Очевидно, треба рахуватися з тим фактом, що нічого на нашому похмурому світі не дається дарма. Я думаю, що міг би обіцяти вам гарні умови, гідні вашого високого становища і вашого віку, коли б пан пообіцяв мені, що не приховуватиме більше своїх спільників у змові для повалення уряду рейху і нашого вождя Адольфа Гітлера. Чи зрозуміло я висловився?

— Здається, що так.

— Я не вимагаю негайної відповіді. Вам треба обміркувати цю справу і багато чого пригадати. Ми допоможемо вам у міру наших сил і можливостей. Я їздив учора ввечері до вашого будиночка у Вонсові, відвідав ваш кабінет. У вас дуже чудові меблі. Письмовий стіл — це справжній чіпендейл, і американський стільчик просто диво, хоч, на перший погляд, і не пасує до решти меблів: він дуже практичний… То ви обміркуйте цю справу. Для нас ваше зізнання буде важливе у тій мірі, в якій воно буде деталізоване.

— Я поміркую, пане обер-лейтенант.

— Добре буде, коли ви відповісте завтра, — сказав Клосс. Він підійшов до дверей і широко їх розчинив. Двоє есесівців, побачивши його, підхопилися на ноги.

— Вивести арештанта, — кинув Клосс і сів на стілець, де ще хвилину тому сидів Вонсовський. Треба зачекати Льозе, прикинути, чи він не пронюхав чого, бо Вонсовський, здається, зрозумів усе як слід.

Не підводячись зі стільця, Клосс узяв пачку цигарок, яку Льозе лишив на письмовому столі, безцеремонно витяг одну й закурив. Він мусив ще раз продумати всі деталі гри, яку затіяв.

Коли учора вночі він помітив “мерседес”, а за мить і самого оберста, який вилізав із машини, Клосс збагнув, що справа дуже ускладнюється. Коли ж він упізнав Райнера, сяйнувши йому ліхтариком прямо в очі, і вже потім, удаючи, що тільки-но вперше бачить оберста, перепросив його за це осліплення, на його обличчі тоді ж помітив той самий страх, перші ознаки якого він спостерігав у суботу вранці в кабінеті свого шефа.

— Ви налякали мене, Клосс, — сказав оберст, трохи оговтавшись. — Я не сподівався, що ви вже тут.

— Я серйозно ставлюсь до своїх обов’язків, пане оберст, — відповів тоді він. — Як ви бачите, до цього нас привела спільна думка. Очевидно, ви й собі хотіли переглянути папірці, що лежать у бездонних шухлядах цього письмового столу. Гадаю, варто оглянути і віллу Вонсовського на Жолібожі.

— За це, мабуть, узявся Дібеліус, — сказав Райнер, але Клосс відчув, що оберст, як і він сам, спробував дістатись на віллу вузенькою, тінявою вуличкою неподалік майдану Інвалідів. — Ви знайшли там щось цікаве?

— Я перегляну все це у Варшаві. Упорядкую, викинувши непотріб, і передам знайдене вам. Чи, може, пан оберст хотів би познайомитися з цим раніше?

На мить запала мовчанка. Райнер задумався.

— Ні, Клосс, я вам цілком довіряю. Та хотів би попросити про одну річ. Не офіційно, — завагався він, — а приватно, — оберст вимовив, нарешті, це слово.

Клосс відчув, що зараз Райнер чекає на його допомогу. Клосс вирішив не зважати на це. Він чекав мовчки, не поворухнувшись.

— Якщо ви знайдете серед паперів якусь кореспонденцію з Відня, особливо від когось із родини фон Екендорф… — Він зробив паузу.

— Я сподіваюсь, — Клосс вирішив зглянутися над ним, — що в ній не буде нічого цікавого для слідства, і в такому разі не прилучатиму її до протоколу слідства.

— Авжеж, Клосс. Я не помилився щодо вашої завбачливості. Я не хотів би, щоб сім’я, з якою негідник випадково перебуває у родинних стосунках, а я запевняю вас, Що це дуже порядна німецька сім’я, цілком віддана рейхові та фюреру, мала б якісь прикрощі.

— Даруйте, — сказав Клосс, — але краще спитати щиро. Ви теж належите до цієї родини?

— Це пусте. Ми не можемо дозволити собі, щоб віддані люди зазнавали лиха тільки через те, що якийсь шпигун…

Клосс подумав, що настав відповідальний момент викласти Райнерові свою пропозицію.

— Отож, пане оберст, — скористався він хвилиною мовчання, коли Райнер саме запалював сигару, — ви цілком переконані, що йдеться тут лише про шпигунство?

— А ви хіба сумніваєтесь? — Райнер пихнув на нього димом.

— Я не хотів би вдаватися до завчасних висновків — пан оберст завжди застерігав мене від цього, але…

— То що ж це, коли не шпигунство?

— Ми думаємо про одне й те саме, пане оберст, — помовчавши, сказав Клосс, ніби хотів дати оберстові час самому висловити цю думку. — Хтозна, чи не напали ми на сліди злочинної державної зради. Ці плани укріплень навколо квартири фюрера, ці зборища німецьких офіцерів високих рангів…

— Облиште! — істерично заволав Райнер. — Облиште! — А потім тихо додав: — Аби ви помилились…

Його роздуми порушив голос Льозе:

— Ну, що — вдалося тобі, Гансе?

— Гадаю, що вдасться, але треба почати з того, що відвести йому чисту камеру, забезпечити одягом, білизною, обідами з ресторану.

— На це потрібна згода Дібеліуса, — непевно відповів Льозе.

— Якщо такою ціною можна здобути інформацію, то хіба він не дасть згоди?

— Я слухав, як ти його допитуєш. Від абверу теж можна дечого навчитися. Не знав, що в тебе є лікарська жилка.

— У кожного з нас власні методи, Адольфе, — сказав Клосс, дивлячись йому просто в очі. Льозе навіть не намагався приховати, що підслуховував його розмову з Вонсовським. — Бачиш, Льозе, — мовив він небавом, — я хочу поділитися з тобою однією підозрою. А зрештою, — він махнув рукою, ніби передумав, — може, я помиляюсь, може, тільки завтра після допиту Вонсовського…

— Ти так говориш, ніби напевно знаєш, що Вонсовський виспіває все.

— Сподіваюсь, просто сподіваюсь, мій Адольфе.

Льозе вийшов із кабінету штандартенфюрера дуже здивований новим, не відомим йому доти поводженням свого шефа. Дібеліус був надзвичайно ласкавий. Неймовірно! Він, який ганив останніми словами його, гауптштурмфюрера, у присутності службовців-есесівців, сьогодні упадав біля Льозе, мов коло найдорожчого гостя.

— Пам’ятайте, Льозе, — Дібеліус підвівся й почав ходити по кабінету, жестом показуючи гауптштурмфюреру, щоб той сидів, — я не випадково вибрав саме вас. Нам доводиться часом співпрацювати з абвером. Знаю, знаю: ви мені скажете, що це не найкращий варіант, але нічого не вдієш. На щастя, обер-лейтенант Клосс, якого Райнер призначив вести справу під вашим керівництвом, офіцер дисциплінований і, як запевняє Райнер, знає межу, за яку навіть найкращий офіцер розвідки не повинен виходити.

— Це пуцьверінок, пане штандартенфюрер, — вставив Льозе, — із тих інтелігентиків, які мають “власні методи”.

— Авжеж, авжеж, Льозе, влучно ви його назвали. Ви справжній професіонал. Нас — бо ми з вами старі поліційні рутинери — ці шмаркачі, навіть найбільші інтелігенти, не зможуть ошукати. Адже ви не дозволите обвести себе навколо пальця, Льозе? — Дібеліус довірливо поплескав його по плечі.

— Клоссу? — чмихнув він. — Можете бути спокійні, пане штандартенфюрер.

— Погодьмось, — по-діловому вів далі Дібеліус, — що всі методи придатні для досягнення бажаних наслідків. Я не маю нічого проти того, щоб Вонсовського голили та харчували. Щоправда, я не розумію, нащо добре харчувати небіжчика, а він не такий ідіот, аби не усвідомлювати, що на нього чекає. Та нехай йому всячина! Аби заговорив! Ваша справа, безпосередньо ваша, Льозе, — відокремлювати зерно від полови. У протоколах слідства, якими, напевно, зацікавиться Берлін, не повинно бути прізвищ людей, відданість яких фюреру і народу загальновідома. Проте це не означає, що ми повинні потурати ворогам рейху. Мусите за будь-яку ціну вивідати у Вонсовського прізвища його інформаторів, контакти з розвідкою союзників. Як ви гадаєте: він працює на американців чи на англійців?

— Я гадаю, що все ж таки не на більшовиків. — Льозе вирішив, що може дозволити собі цей жарт.

— Я теж так думаю, — розреготався Дібеліус. — І ще одне, Льозе, це між нами, есесівцями. Треба постійно стежити за діями наших приятелів із абверу. Вони залюбки примазуються до наших перемог, а ще охочіше записують свої поразки на наш рахунок.

— Дякую за довіру, пане штандартенфюрер.

— Коли говорити про довіру, — Дібеліус ніби враз пригадав щось. — Гадаю, можу сказати вам по секрету, що після завершення справи я проштовхну до рейхсфюрера рапорт про ваше підвищення. Ви давно вже заслужили на це.

Такої ласкавості від Дібеліуса Льозе ще ніколи не відчував. Із прохідної головного корпусу він зателефонував до свого канцеляриста, щоб привели із в’язниці Едвіна Вонсовського, але довідався, що півгодини тому цей наказ дав обер-лейтенант Клосс, котрий щойно почав допит. Льозе подумки вилаяв цього жовторотика, бо хотів ще до допиту Вонсовського поснідати як слід, але що вдієш? Він пішов навпростець через подвір’я, яке очищали від снігу кілька арештантів під охороною есесівця.

Тим часом обер-лейтенант Клосс і справді розпочав допит графа. Едвін був поголений, з-під картатого спортивного піджака визирала сніжно-біла сорочка. Черстве, смагляве обличчя, слов’янські вуса і відсутність краватки на сорочці робили його схожим на міфічного Вітоса.

— Сподіваюся, сніданок був панові графу до смаку? — спитав Клосс.

— Авжеж, — відповів Вонсовський. — Після ситого сніданку й сигари краще думається.

— Ви щось надумали цікавого? — Клосс подав йому шкіряний портсигар. Вонсовський узяв одну сигару, відгриз кінчик, почекав на сірника, що його подав Клосс. За-тягнувся запашним димом.

— Я спробую задовольнити вашу цікавість, обер-лейтенанте.

— Я ні на мить не сумнівався у вашій розсудливості. — Клосс вирішив хутчіш, користуючись відсутністю Льозе, перейти до справи. Він припускав: якщо не Льозе, то хтось інший постійно наглядає за ним. Клосс не міг, проте, змінити образного стилю розмови. — Я вже нагадував вам учора, що передивлявся вміст шухляд гарного письмового столу в стилі чіпендейл. Серед багатьох цікавих документів, до яких, певно, ми ще не раз повернемось, я знайшов багато візитних карток. — Клосс витяг із кишені колоду карток і, ніби між іншим, кинув їм на письмовий стіл так, щоб Вонсовський міг прочитати прізвища.

— Авжеж, — машинально відповів Вонсовський, — бували в мене імениті люди. — Його погляд ковзає по картках, які, мовби розважаючись, пересуває обер-лейтенант Клосс.

— На цих візитках лише деякі прізвища, бо у вас бувало набагато більше гостей.

— Коли ви доживете до мого віку, то теж багатьох знатимете.

— Особливо багато знайомих ви мали серед німецьких офіцерів, високих офіцерів, — додав він, — і не тільки вермахту, а також есесівців і поліції. Проте не всі з них були ваші давні знайомі.— Клосс помітив, що при словах “високих офіцерів” Вонсовський зробив жест, ніби хотів це спростувати. Клосс глянув так, що той тільки усміхнувся.

— З багатьма я познайомився згодом, вже під час війни, з деякими навіть заприятелював.

— І тому вас визнали чудовим посередником у змові, яку снували проти нашого фюрера?

— Безперечно, саме тому, — широко усміхнувся Вонсовський.

Тієї миті на порозі з’явився Льозе. Він трохи засапався.

— Ну як, Гансе? Як твої знамениті методи? Розмовляв із паном графом про медицину?

— Не було потреби, мій Адольфе. Граф Вонсовський розповів про все.

— Авжеж, пане гауптштурмфюрер, — сказав Вонсовський, — я скажу все, що знаю. Але доки почну зізнаватись, я прошу кави.

— Стенографіста! — гукнув Льозе, відчиняючи двері до сусіднього приміщення. — Дайте мені негайно стенографіста! Стенографіста й чашку кави!

— Цілий кавник, — підправив його Клосс. — Боюся, мій Адольфе, що пан Вонсовський багато що нам оповість.

Коли Клосс схвалив план майора Руцінського, коли сам брав участь у розробці сценарію, коли, врешті, Вонсовський зрозумів, про що йдеться, побачивши підсунутий йому список осіб, вартих “спеціального розгляду”, він і гадки не мав, що пекельна машина, приведена в дію з його волі, закрутиться в такому блискавичному темпі.

На що Клосс розраховував, починаючи цю гру? Насамперед на тривалість слідства, причетність до нього осіб, не винних з погляду інтересів великої Німеччини; сподівався також, що ускладнить справу, а тим часом у стосах вхідних і вихідних документів, різних інструкцій загубиться її суть і т. ін. Не маючи змоги врятувати Вонсовського, він хотів принаймні відтягти на кілька місяців неминучий вирок і створити приреченому більш-менш пристойні умови існування на цей час, а в найгіршому випадку — хоч цієї думки він ніколи не висловлював — забезпечити Вонсовському легку смерть: скажімо, комусь із високопоставлених чинів відмовлять нерви, й він, щоб замести сліди, накаже ліквідувати дуже балакучого в’язня. Клосс сподівався, що наслідком цієї ризикованої операції буде компрометація деяких вищих офіцерів, а це в атмосфері непевності й морального занепаду матиме неабияке значення.

Тому такої великої ваги надавали вони з Руцінським складанню списку “підозрілих осіб”, який, скориставшись трюком з візитками, Клосс показав Вонсовському.

Майже всі вони й справді бували у заарештованого, але Клосс підібрав лише ті прізвища, які могли бути занесені до майбутнього переліку військових злочинців… Зіставивши те, що сам знав, із матеріалами різних відділів руху Опору, які постачав йому Руцінський, і з відомостями, одержаними по рації з Центру, Клосс підсунув Вонсовському список із шести осіб, запеклих гітлерівців.

Це оберст Вайшекер, який протягом перших днів вересня тридцять дев’ятого року видав наказ розстріляти триста катовіцьких гарцерів; майор Штукгардт, відомий звірствами в Бельгії та Голландії; генерал Вірінгер, про якого в повідомленні Центру значилося коротко: кат Боснії; Ганс Ліпке, оберштурмбанфюрер СД, організатор знищення єврейського населення в Білосточчині; Грубер і Келлер, обидва штурмбанфюрери СД, очолювали відомі своєю жорстокістю спецгрупи на західних кордонах України та Білорусії…

Вонсовський виправдав сподівання Клосса. Вже під час першого допиту, коли пив маленькими ковтками каву, він посвідчив:

— З паном оберегом фон Вайшекером я познайомився у Граці в санаторії для вищих офіцерів. Це було в лютому, ні, перепрошую, на початку березня сорок першого року. Ми дуже швидко заприятелювали, і одного дня, приблизно за тиждень після нашого знайомства, пан оберст запросив мене до своєї кімнати. Там було вже кілька офіцерів. Ми говорили про можливість виграшного завершення війни. Пан оберст дотримувався тієї думки, що усунення Гітлера створить передумови для порозуміння з англосаксами. Я й досі пам’ятаю його висловлювання, — сказав Вонсовський: — “Після усунення цього дурного єфрейтора англійці захочуть домовитися з нами”. Мене тоді питали, чи міг би я, в разі потреби, бути посередником у налагодженні контактів з британським урядом. Ми планували, що я з цією метою поїду до Будапешта, де скористаюсь допомогою своїх знайомих із кіл угорської аристократії та спробую довідатися про думку Черчілля…

Клосс схилився над письмовим столом, де розіклав папери із свідченнями Вонсовського (внизу кожного аркуша стояв химерний, проте зрозумілий підпис: “Едвін гр. Вонсовський”), потер чоло, ніби хотів у такий спосіб збагнути те, що неможливо зрозуміти. Десять днів тому стенографіст квапливо записував зізнання про оберста Вайшекера, а вже за три дні Клосс, випадково заглянувши до залу, де провадився допит і де порядкував Льозе, побачив скривавлене, беззубе обличчя людини, яка безпорадно кліпала повіками, коли есесівець виливав йому на голову відро води.

— Вайшекер починає співати, — сказав йому тоді Льозе.

Авжеж, цей заюшений кров’ю чоловік був оберстом Вайшекером, якого Клосс упізнав по м’якому профілю.

Він перегорнув кілька аркушів і знайшов зізнання оберста, який пишався тим, що він, найстаріший гітлерівець серед офіцерів, брав участь ще у Мюнхенському заколоті. А зараз і справді “співав”. Не лише визнавав себе винним, а й оббріхував інших.

На мить Клоссові аж ніби стало жаль цього клубка понівечених м’язів, яким став презентабельний ще недавно оберст, але він згадав про триста п’ятнадцятирічних хлопчиків із Катовіц, про масові вироки військового суду, що ним керував фон Вайшекер. Засуджених було багато, але вирок завжди однаковий: шибениця.

Клосс, який, здавалося б, достатньо всього надивився, здригнувся Усі: Штукгардт, Ліпке, Келлер, втягнені в машину “кривавого Макса”, Дібеліуса, визнавали геть усе. Вони робили наклепи на “спільників”, протоколи рясніли від кількості названих ними осіб, що стануть уже завтра чи післязавтра предметом “обробки” спеціалістами типу Льозе. Лише Груберові пощастило: напередодні арешту він загинув од руки солдата однієї з підпільних організацій. Найдивніше, що навіть ця випадкова з погляду їхньої роботи смерть відіграла свою роль. Дібеліус, власне, дійшов висновку, що учасники змови вирішили стратити Грубера, щоб не віддати його під арешт. Потім почали гарячково шукати убивць, аби ствердити свою гіпотезу, та, на щастя, серед багатьох випадково затриманих не знайшли нікого, хто міг бути причетним до цієї акції.

Працювали з поспіхом. Тепер уже тільки Клосс допитував Вонсовського, щоправда, завжди в присутності стенографіста, але, незважаючи на все, він ухитрявся підсовувати графові різні пропозиції. Льозе тим часом узявся “витискати правду” з арештованих на підставі зізнань Вонсовського та інших, які по черзі видавали одне одного.

Коли на другий чи третій день під час зізнань Вонсовський назвав прізвище Вірлінгера, Клосс перелякався, що передав куті меду. Льозе (вони тоді ще допитували Вонсовського удвох) почав голосно сопти. А стенографіст, який доти зі скрупульозністю й бездумністю автомата записував усе, не виявляючи ніякої цікавості, зараз був явно настраханий. Він зламав один за одним три олівці й змушений був попросити зачекати, щоб знову приготуватись до роботи. Хто ж бо не чув про генерала Вірлінгера, про якого гітлерівські газети писали як про “героя Балканської кампанії”, якому сам фюрер прикріплював дубове листя до хреста з діамантами? Клосс умить жахнувся: увесь майстерно розроблений сценарій операції розсиплеться, бо хтось нагорі збагне, що малоймовірно, щоб цей старий прусський генерал, затятий мілітарист, міг бути у змові проти фюрера, з рук якого на нього сипалися лише милості. Коли, рапортуючи Дібеліусові, Клосс висловив свою думку, піддаючи сумніву зізнання Вонсовського, а отже, перекреслюючи й свій план, бо на мить безнадійно завагався, то почув, що йому не варто завдавати собі зайвий клопіт.

— Що ближче до фюрера, то більше у нього ворогів, — афористично висловився Дібеліус.

За чотири дні всі німецькі газети, а також нікчемний “Кур’єр варшавський”, вмістили на перших шпальтах у жалобній рамці фото сухорлявого дідуся з моноклем у оці. Генерал Вірлінгер — з глибоким співчуттям повідомляло ОКВ[2] — загинув од кулі російських бандитів десь під Смоленськом.

Машина працювала на повних обертах.

Клосс закрив теку з протоколами і подивився на годинник. Льозе спізнювався, щось мало його затримати. А Клоссові, проте, хотілося, щоб сьогодні на допиті Вонсовського був присутній гауптштурмфюрер. Він щойно довідався, яку роль відіграв його шеф у ліквідації грецького руху Опору, й збирався використати кілька документів, знайдених під сталевим щитком американського стільця у кабінеті Вонсовського.

Двері відчинилися. На поріг ступив Льозе. За мить, ніби тільки й чекали на нього, есесівець привів Вонсовського.

Інший, здоровань, приніс кавник і чашку. Клосс показав Вонсовському на постійне місце — глибоке крісло у кутку кімнати, слухаючи тим часом пояснення Льозе. Його спершу викликав до себе Дібеліус і наказав перевезти сьогодні Вонсовського до абверівської в’язниці.

— Справді? — здивувався Клосс. — Я нічого про це не знаю.

— Це нібито погоджено з Райнером, — буркнув Льозе. — Цей наказ шефа його захопив зненацька: він не звик, щоб Дібеліус добровільно випускав кого-небудь із рук. — Зрештою, Вонсовським зараз тільки ти займаєшся — він буде в тебе під рукою

Постукав стенографіст, за мить він уже сидів біля свого столу й, чекаючи на допит, гострив олівці.

— Я вперше відчуваю таку турботу про себе, — сказав Клосс, не приховуючи свого похмурого настрою. Він не кривив душею. Йому справді не подобалося це рішення начальства. Може, вони щось відчули? Він замислився. То добре, тим краще, грати — так грати. А вголос запитав у Льозе: — Це пусте. Як твої справи?

— Ліпке впертий. Коли прийшов до тями, відмовився од попередніх показань. Але не хвилюйся…

— Я не хвилююсь, — Клосс подивився на Вонсовського. Граф сидів на своєму стільці, тримав у губах згаслу сигару і дивився на краєчок сірого зимового неба за вікном. “Невже хоче тікати? — злякався Клосс. — Забув, що він на п’ятому поверсі?”

Але Вонсовський, ніби відчув, про що думає Клосс, відвів погляд од вікна, налив у чашку кави, покуштував її.

— Минулого разу кава була краща, — сказав Вонсовський. Своїм спокоєм він знову вразив Клосса.

— Ти сказав мені по телефону, що хочеш щось з’ясувати, — озвався Льозе. — Давай, я страшенно змучений.

— Атож, — відповів Клосс. Він поглядом подав знак стенографістові і звернувся до Вонсовського: — Мене зацікавила, графе, одна суперечність.

— У моїх свідченнях? — здивувався Вонсовський. — Це дивно. Я добре все обміркував.

— Непослідовність у ваших свідченнях, — Клосс ушнипився в папери, — і в протоколі трусу в будиночку у Вонсові в день вашого арешту. Отож, штандартенфюрер Макс Дібеліус і присутній тут гауптштурмфюрер Адольф Льозе твердять у протоколі, що в схованці вашої ванни знайшли долари й касети з плівкою.

— Я це підтвердив.

— Знаю, — відповів Клосс. — Ідеться про суму грошей. Коли ви згодились говорити, то визнали, що були там десять тисяч доларів і плівки.

— Так, — сказав граф, — дві перев’язані стрічками пачки по п’ять тисяч доларів кожна. У стодоларових купюрах.

— Брехня, — втрутився Льозе. — В обох пачках було п’ять тисяч. Ви, мабуть, помиляєтеся, Вонсовський.

— Я не можу помилятись. Обидві пачки привезла мені в день арешту людина, якій я цілком довіряю. Це не перша передача, яку я отримав з її рук. Тому й так міг би довіритися, але задля формальності я перерахував одну пачку. В ній було п’ятдесят стодоларових купюр.

— Я не можу помилятись, — сказав Льозе. — Приїхавши до Варшави, я одразу перерахував обидві пачки, в них було разом п’ять тисяч доларів. До того ж… — завагався він, — до того ж вони були в моєму портфелі, який я весь час мав при собі.

— Облишмо поки цю справу, — сказав Клосс. Він помітив, як Льозе завагався, зерно сумніву посіяно, треба дати йому час прорости. — У мене є ще одна неясність, пане Вонсовський. Три дні тому ви визнали, що повідомлення до Відня, до начальника штабу віденського гарнізону, ви переслали у вересні через одного свого приятеля. Наступного ж дня ви уточнили, що посилка містила докладні інструкції для віденської групи змовників на випадок вдалого замаху на життя нашого фюрера. Ви не звернули увагу на одну подробицю.

— Я все сказав.

— А проте — ні. Ви замовчали прізвище кур’єра. Коли під час трусу у вашому кабінеті я, сидячи на вашому знаменитому стільчику, переглядав папери, мені попало до рук кілька конвертів з адресами. Допомогти вам?

— Ця людина, — повільно почав Вонсовський, вдивляючись в обличчя Клосса, ніби хотів угадати відповідь, — ця людина, — повторив він, — не знала, що везе. — Він явно вагався. Майже не помітний для стороннього спостерігача кивок голови, зроблений обер-лейтенантом Клоссом, був знаком для Вонсовського викласти все. Проте він справді був неабияким актором. Вирішив подратувати Клосса.

— Я волів би, — сказав Вонсовський, — не згадувати це прізвище.

— Коли кажуть “а”, — гримнув Льозе, — треба сказати…

— Гаразд, пане обер-лейтенант, — мовив Вонсовський, — але попереджаю, що ви пошкодуєте. Кур’єром був ваш безпосередній начальник.

— Хто? — схопився Клосс. Він сподівався, що непогано зіграв роль здивованого і приголомшеного.

— Авжеж, — підтвердив Вонсовський, — оберст Герберт Райнер.

Льозе мовчки підвівся, відчинив двері, жестом покликав есесівця і наказав йому відвести в’язня. Стенографіст, ніби переляканий тим, що сталося, квапливо збирав свої папери.

Тільки-но він вийшов, Льозе сів у крісло навпроти Клосса.

— Для мене справа очевидна. Я збагнув, нарешті, що він шукав у мисливському будиночку на другий день після арешту Вонсовського, і, вітаю тебе, Гансе, ти зміг завадити йому це знайти.

— Я не вірю, — сказав Клосс, — щоб оберст Райнер теж був зрадником.

— Ти ще дуже молодий, Гансе, а я старий дойда. За це самі факти. Ми не маємо права піддаватись сентиментам.

— Ти маєш рацію, але я не знаю, що тепер робити. Адже я мушу доповідати Райнеру про кожну нову деталь слідства.

— Я пропоную усунути Райнера із слідства, — сказав Льозе. — Доповімо про це Дібеліусові — хай він думає.

— Авжеж, — сказав Клосс, — тільки Дібеліус нам і лишився. Та, — завагався він, — я не знаю, чи можу тобі сказати про це. Мені не виходить з голови сума: п’ять чи десять тисяч доларів? Я переконаний, що, коли ти поліз до схованки, в ній було п’ять тисяч. А Вонсовський затявся, що було десять. Навіщо йому брехати? Я спочатку думав, що це просто якийсь недогляд, помилка стенографіста чи моє необачне припущення. Серед паперів Вонсовського я знайшов, до речі, ці три картки. — Клосс посунув їх через стіл до Льозе. — Підпис ідентичний і здається мені знайомим.

— Це підпис Дібеліуса, присягаюсь, — сказав Льозе. — Стривай, але ж це боргові розписки. Шість тисяч марок, — прочитав він тихо, — двадцять тисяч злотих. Це неможливо!

— Тепер ти вживаєш слово “неможливо”. Отже, я не помилявся.

— Я збагнув лише зараз тираду Дібеліуса, яку він виголосив переді мною, коли ми розпочинали слідство, і те, що він був такий ласкавий до мене. Він просто заборгував Вонсовському. Слухай, Гансе, я не розумію одного: адже він повинен був пам’ятати про ці розписки? Нащо було арештовувати Вонсовського? Чому він просто не застрелив його на місці? Нащо він мене викликав?

— Вонсовський — важлива птиця. Йому важко було б тихенько це владнати. Крім того, не забувай — ти мені сам казав про це: Дібеліус був тоді дуже п’яний. А може, не випускаючи справи із власних рук, він розраховував повернути собі ці розписки? Бо у віллі на Жолібожі поколупано стіни та позривано підлогу в пошуках схованок. Будиночок у Вонсові теж був ретельно оглянутий, але, на щастя, трус робив я першим. Бачиш, мій Адольфе, я боявся цього і тому про всяк випадок не включив ці розписки до протоколу. Я сподіваюся, що ти не ставиш мені цього на карб. Ось вони — роби з ними, що хочеш. Я покладаюсь на твій досвід. Якщо вирішиш написати на мене рапорт про приховування речових доказів…

— Заспокойся, Гансе, я не писатиму рапорта, а все владнаю. Ще сьогодні я звернусь безпосередньо до рейхсфюрера.

— Обминувши службовий порядок? — збентежено спитав Клосс. — А якщо ми помиляємось? Якщо ці посилки привели нас на хибний шлях? Якщо підписи Дібеліуса підроблено? Якщо нарешті, — а ми не повинні виключати цю можливість, — Вонсовський з невідомих нам причин просто бреше? Що тоді?

— Навіщо йому брехати?

— Не знаю, — Клосс безпорадно розвів руки. — За його зізнаннями звинувачено багатьох офіцерів.

— Але ж вони теж зізналися, всі зізналися, — розреготався він. — А ти ще маєш якісь сумніви.

— Так, — тихо мовив Клосс, — зізналися.

Розглядаючи гладке обличчя Льозе, він думав, на якому допиті зізнався б Льозе, коли б попав у пазури такого спеціаліста, як він сам. Клосс ладний був заприсягтися, що після першого ж допиту опецькуватий Льозе сказав би все, що знає, а може, навіть більше. Щоб уникнути третього допиту, він би визнав, що особисто мав намір зарізати Гітлера.

— Може, й справді нема іншого виходу, — сказав Клосс.

Задзвонив телефон. Льозе, що сидів ближче, взяв трубку. Послухав. З виразом безмежного здивування поклав її на важелі.

— Телефонував Дібеліус. Він вимагає, щоб ми обидва були під час конвоювання Вонсовського до в’язниці абверу. Ми повинні гарантувати його безпеку. Ти щось у цьому розумієш?

— А ти — ні? — спитав Клосс. — Раджу тобі перевірити, чи заряджений пістолет, і не тримати його в кобурі.

Есесівець виструнчився, побачивши перепустку обер-лейтенанта Клосса, інший розчинив перед ним важкі дубові двері. Він опинився у величезному залі. Уздовж колонади стояли, мов статуї, есесівці в сталевих касках, з пістолетами-автоматами напоготові.

Штурмбанфюрер у чорному мундирі ще раз уважно перечитав його перепустку, щось перевірив у списку, який тримав у руці.

— Все правильно, пане обер-лейтенант, — сказав він, — прошу віддати зброю. Пройдіть, будь ласка, до цього залу. Всі уже там. Це триватиме недовго.

Клосс подав йому кобуру і пішов за есесівцем. Він опинився у довгому залі без вікон. Уздовж стін прямі колони з сірого мармуру, темна гранітна підлога, на чільній стіні — прикраса: чорний орел тримає в пазурах свастику. Усе це більше скидалося на домовину, аніж на зал аудієнцій. У кутку залу один за одним, як пацієнти в черзі до зубного лікаря, вже сиділи інші офіцери, котрих, як і Клосса, викликали сюди, щоб вручити нагороди. Всі мовчали.

Клосс сів поруч із майором люфтваффе із забинтованою головою. Кортіло закурити, але поблизу він не помітив попільнички. Ще раз у думках зважив події, які привели його до цього залу, де за кілька хвилин якийсь гітлерівський маршал прикріпить йому до мундиру залізний хрест.

Коли він наважився вплутати Райнера у справу Вонсовського, то відчув щось схоже на докори сумління, хоч, ясна річ, не мав ніяких ілюзій щодо особи свого шефа — повідомлення Центру про його діяльність у Греції було достатньою підставою, щоб долучити ім’я оберста до списку військових злочинців. Та через дві години в нього не лишилося й крихти сумнівів. Він довідався, що саме Райнер наказав знищити його і Льозе…

Операція, як видно, готувалася нашвидкуруч. Коли їм відвели місця у в’язничній машині — Льозе поруч із водієм, Клосс із Вонсовським і двома есесівцями всередині, він не відривав погляду від заднього віконечка, через яке було видно передок пікапу “оппель”, що їхав за ними із загоном жандармів. Він знав, що коли “оппель” десь “загубиться”, це означатиме, що їх вирішили ліквідувати: надто багато знають…

Клосс на мить одвів очі од віконця, щоб, трохи наблизившись до Вонсовського, шепнути йому по-польському, аби на випадок якоїсь стрілянини він рятувався втечею. Коли він знову поглянув у віконечко, “оппель” уже десь зник.

А далі все розігралося блискавично. Хтось штовхнув з тротуару візок із овочами просто під колеса машини, машина запетляла, пролунало дві черги з автомата. Тієї ж миті Клосс помітив, як упав водій, а Льозе неприродно скорчився поряд, на сидінні. Клосс вибив шибку, що відділяла його від кабіни, переліз туди саме тоді, коли граната висадила двері в’язничної машини. Ударна хвиля викинула його з кабіни на проїжджу частину, він помітив якогось чоловіка у світлому плащі та жокейці набакир, який, ставши на одне коліно, палив з автомата по кузову машини. Клосс метнувся до нього, й вони зчепилися посеред дороги. І тільки Клосс подумав, що Йому кінець, раптом відчув, що супротивник обм’як. Решта цивільних, що брали участь у нападі на в’язничний фургон, щезли; наполохані стріляниною перехожі поховались у підворіттях, а посередині вулиці лишилися тільки він і чоловік у білому плащі.

— Donnerwetter! Пусти, — зарепетував той по-німецькому.

Тоді Клосс стиснув його ще дужче. Лише за п’ять хвилин прибув “оппель” з охороною. Клосс міг нарешті переконатись, що Райнерові не все вдалося зробити. Щоправда, загинув Вонсовський і ніколи вже нічого не скаже, проте вцілів він, Клосс, і гауптштурмфюрер Льозе, якого тільки поранено.

За дві години Клосс уже зміг принести Льозе до госпіталю свідчення удаваного партизана. Це було справжнє свідчення. Єдине справжнє свідчення у цьому слідстві: молодий чоловік, фольксдойч на послугах поліції та абверу, дістав наказ атакувати з групою в’язничний фургон і трьох застрелити — Вонсовського, Льозе і Клосса. Наказ йому дав оберст Райнер. Але до того, як їхати в госпіталь, щоб показати Льозе це свідчення, Клосс не відмовив собі в приємності. Він потелефонував до ад’ютанта оберста Райнера і попросив доповісти, що обер-лейтенант Клосс за чверть години принесе панові оберсту свідчення схопленого партизана. Та йти туди не довелося. За п’ять хвилин подзвонив уже ад’ютант. Хрипким від хвилювання голосом він повідомив Клоссові, що оберст Райнер щойно пострілом у рот покінчив життя самогубством…

Розчинилися двері, ті самі, через які Клосс увійшов до залу. За двома есесівцями ступав не відомий Клоссові есесівець у чині группенфюрера. Усі офіцери, як учні, коли з’являється вчитель, підхопилися на ноги. Він зупинився перед ними.

— Панове, — сказав він, — вам випало велике щастя і честь, які випадають небагатьом. Сам наш фюрер — Адольф Гітлер — вирішив вручити вам нагороди. Прошу за мною.

Усі рушили до великих дверей під чорним гербом.