Ставка більша за життя. Частина 3

Кафе Розе

Пахло рибою. Кожний подих вітру, теплого й вологого, приносив цей запах знизу, з тісних провулків, де стояли будинки без вікон на фронтонах.

Клосс затримався біля вузьких сходів із пощербленими приступцями, подивився униз на пласкі дахи прибережного району, між якими вряди-годи прозирав клаптик зелені, а потім, вдаючи знудженого туриста, огледівся довкола. Хлопець теж зупинився, не дуже й ховаючись. Він сперся на мур, який оточував нетрища, і яскраво-зеленою хусткою витирав спітніле чоло. Клоссові захотілося випробувати його витримку. Коли б він кинувся сходами вниз, то втік би від шпика, зник би у в’юнких вуличках, що пахли рибою, часником і потом стомлених людей. Проте Клосс облишив цю думку. Шпик, — мабуть, працівник турецької політичної поліції, — зовсім не заважав йому, принаймні зараз, а коли буде потрібно, він вчинить, як учора, коли ошукав якогось миршавого чоловічка з вусиками, мов у тюленя, що пантрував за ним.

Він рушив угору, звідки долинав пронизливий гуркіт трамвая на повороті. Краєм ока Клосс помітив, що його “ангел-хранитель” іде слідом за ним. Вулиці з кожним кроком змінювали вигляді будинків ставало ніби більше, на облуплених стінах висіли крикливі рекламні плакати, змісту яких ніяк не міг втямити Клосс. Він вийшов на майдан із водограєм. Рух тут, навіть у час сієсти, тобто післяобіднього відпочинку, був досить жвавий. Не озираючись, Клосс відчув, що шпик наблизився до нього, побоюючись втратити слід. Перед ним розкинулись риночні ятки, тут йому вчора пощастило збити з пантелику того миршавого чоловічка, можливо, приятеля свого сьогоднішнього супровідника. Клоссові стало шкода цього спітнілого бовдура, і він дав йому віддихатись. Розсунувши завісу з нанизаних на шнурки кораликів, Клосс опинився у темному приміщенні без вікон. Чоловік, зодягнений лише в штани, з пелехатими грудьми, вкритими крапельками поту, крутив веретено над розжареними колосниками. Клосс сів біля низенького столу, над яким поволі обертався вентилятор, ніби йому важко було розгортати загусле від спеки повітря. Пелехатий залишив роботу й підскочив до свого єдиного відвідувача. Він змів зі столу крихти і завмер у догідливому чеканні. Клосс спитав по-англійськи, що. можна поїсти, але чоловік лише похитав головою, Клосс повторив своє запитання по-французьки і по-німецьки, але пелехатий тільки безпорадно розвів свої лаписька. Він нічого не зрозумів, і Клоссу навіть закортіло звернутися до нього по-польськи. Та тієї ж миті розсунулася завіса, і на порозі з’явився шпик, якому, мабуть, обридло чекати на спекоті. Він сів на ослін на протилежному кінці того самого столу, біля якого сидів Клосс, і мовив кілька фраз, що на слух сприймались як токування глухаря. Негайно йому подали кухоль пінявого пива і таріль із шматками підсмаженої баранини, окрайцем булки і пучком дрібно порізаної зеленої цибулі. “Коли б я зараз вийшов, — подумав Клосс, — хлопець махнув би на мене рукою”. З виразу його обличчя було видно, що ніяка сила не змусить його кинути гарячу баранину і запітнілий кухоль холодного пива.

Господар знову підійшов до нього. Клосс показав на таріль і кухоль свого сусіда, господар ударив об поли і радо заґелґотів по-своєму.

Потім за дуже міцною, солодкою та запашною кавою (певно, грошей у шпика було обмаль, бо він раз у раз ласо позирав на мідяну посудину перед Клоссом) він пригадав, що обіцяв штандартенфюрерові Ресману привезти кілограм кави зі Стамбула. І одразу ж пригадалася йому розмова зі штандартенфюрером.

Було це в тому великому кабінеті, все меблювання якого складалося з чотирьох глибоких м’яких шкіряних крісел і столика, — за кілька годин після розмови з генералом Ебергардтом. Зрештою, слово “розмова” не найточніше в цьому контексті, бо єдина думка, яку міг висловити Клосс, була: “Jawohl, Herr General”. Ебергардт без будь-яких пояснень повідомив обер-лейтенанта, що, на прохання СД, передає його у розпорядження штандартенфюрера Ресмана. “Їм потрібно, — додав генерал, — щоб хтось володів іноземними мовами й мав пристойні манери”.

Манери… Відколи це СД потрібні слухняні діти? Ресман, змірявши його поглядом з ніг до голови, спитав:

— Чи доводилося вам, пане обер-лейтенант, носити смокінг?

— Так точно, — відповів Клосс.

— А фрак? — спитав той.

— Раз у житті, — відповів Клосс і змушений був прикусити язика, щоб не сказати, коли саме. Фрак — безперечно, позичений — він одяг на останній довоєнний новорічний бал у варшавському політехнічному інституті, де мешкав тоді протягом двох місяців, бо життя у Гданську стало нестерпне. Він танцював з гарною, хоч занадто худою донькою господарки квартири, в якій він разом із товаришем наймав куток. Власне, Стеня вважалася дівчиною цього товариша, який закінчував медичний інститут, та йому випало якраз чергувати в госпіталі. Із вражень цього балу в пам’яті лишилися тільки лаковані черевики (теж позичені), але страшенно тісні.

— Гаразд, — сказав Ресман. — Після нашої розмови ви собі виберете в крамниці декілька комплектів цивільного вбрання. А поки що — до діла…

Пропозиція (чи можна це, зрештою, назвати пропозицією?) штандартенфюрера, про якого Клосс знав, що він сірий кардинал у закордонному відділі СД під особистим командуванням Кальтенбруннера, здалася надзвичайно цікавою. Виїхати до нейтральної країни, де не падають бомби, де люди не знають, що таке затемнення, де можна піти до крамниці і все придбати без карток. Чи справді є ще такі місця на світі? Нарешті він почув назву країни: Туреччина. І місто: Стамбул.

— Це справа делікатна, обер-лейтенанте, — вів Ресман, одпиваючи маленькими ковтками італійський вермут, — делікатна й тонка. До нашого стамбульського представництва — формально це консульство, але виконує функції торгової місії — прокрався ворог. Багато важливої інформації потрапило в Англію, доки ми встановили, звідки вона надходить. Тепер ми напевно знаємо, що це у Стамбулі. Ви, звісно, можете спитати, чом же ми не відкликаємо до Берліна все стамбульське представництво. Хоч я й не повинен цього робити, але скажу. Це тому, що зрадник, напевне, відмовився б повернутися і ми не змогли б його покарати. Але біс із ним! Рано чи пізно правосуддя німецького рейху скарає його, хоч де б він був. Але річ ось у чому: турки надто чіпляються за свій нейтралітет, але він може мати різне забарвлення. За першого великого успіху Німеччини вони — наші найкращі друзі. На жаль, успіхів давно не було, а сталінградське нещастя викликало антинімецькі настрої. Туркам — аби був претекст. Виклик Грандела (даруйте, я ще не сказав вам, обер-лейтенанте, що це прізвище шефа стамбульського представництва) і всіх працівників консульства міг би зашкодити в акредитації когось іншого, а Стамбул потрібний нам не так з погляду політики, як з погляду економіки. Рідкісні метали з Південної Африки або Латинської Америки… Хіба вони були б у нас, якби не Стамбул?

Отож завдання Клосса полягало у викритті агента Інтеллідженс Сервіс і, як це вишукано назвав Ресман, у знешкодженні його. Клосс мусив протягом трьох—чотирьох днів познайомитися з особовими справами працівників стамбульського консульства, з сотнями агентурних донесень, чи, точніше, доносів, і з цієї плутанини злостивості та глупоти, інсинуацій та підлабузництва виловити те, що може знадобитись йому у новій ролі. Крім цього, на нього чекало перечитування рапортів та повідомлень торгової місії про закупівлю джуту, бо Ресман вирішив відрядити його до Стамбула як експерта у справах текстильного виробництва. Кілька вечорів гибів Клосс над біржовими повідомленнями, способами визначення різних ґатунків сирової нитки тощо, упевнений, що все це йому ні до чого. Щоправда, вивчення цих даних і порівняння їх із поточною кон’юнктурою біржі дало йому поживу для роздумів. Посередники, завдяки яким Третій рейх діставав дефіцитну сировину, непогано гріють руки на кожній операції. Та чи тільки вони? А працівники стамбульського представництва хіба не такі самі? “Треба буде придивитися до цього механізму”, — подумав Клосс. Досвід підказував йому, що там, де вступають у гру нелегально здобуті гроші, легше знайти продажного інформатора. Межа між крадіжкою і зрадою дуже нечітка, інколи навіть непомітна.

Клосс допив останній ковток міцної та дуже солодкої кави, ще раз кинув оком на шпика на протилежному кінці столу. Той перехопив погляд, але нітрохи не знітився. Він доїв м’ясо, начисто вимастив таріль білою булкою і зараз, мабуть, молиться своєму аллахові, щоб людина, за якою наказано стежити, якомога довше сиділа в цьому прохолодному напівпідвальному ресторані. У Клосса виникло навіть співчуття до свого переслідувача. Він міг би сказати йому: “Знаєш, брате, посидь тут зо три години, я тим часом влаштую свої справи й вернуся. Адже ніхто не перевірятиме, виходив я з цього ресторану чи ні”.

Він збирався вже постукати в таріль, щоб покликати господаря, але той прийшов сам. Клосс сплатив за досить завищеним рахунком. Очевидно, іноземці були рідкісними відвідувачами цього ресторанчика, і його власник скористався випадком. Вже розсуваючи завісу, помітив краєм ока, що шпик нервово нишпорить у своєму портфелі. Клосс неквапно пішов нагору. Лишалась принаймні година, а до полудня він не боявся, що турецька поліція знатиме його маршрут. Що може бути природнішим, коли посланець німецького міністерства торгівлі відвідає німецьку торгову місію? Якщо тут і є щось підозріле, то тільки те, що робить він це лише на другий день після свого приїзду.

Зупинився Клосс перед залізною балюстрадою. Під ним гомоніла вулиця: продовжена мостом над затокою Золотий Ріг, вона сполучала західний район з європейським Стамбулом — під назвою Бей-оглу. Оце тут, поблизу пристані, звідки відпливає пором до Іскудару, старої азіатської частини міста, де живуть заможні грецькі крамарі, власники великих магазинів, на головній вулиці розташувалась німецька торгова місія. Клосс витяг із футляра свою “лейку”, наклацав кілька знімків.

Ідучи вниз, він помітив, що шпик щось квапливо записує до блокнотика із зеленою палітуркою. Клосс подумав про Марту Ковач. Може, тому, що в неї був темно-зелений плащ, а сумка й черевики мали такий самий зеленкуватий відтінок, що й блокнотик турецького шпика. Подумав. про неї, як про Марту Ковач, хоч міг би заприсягтися, що ні її ім’я, ні прізвище не відповідають дійсності. Вона не була вродливою, о ні, просто вирізнялася спокійною елегантністю, такою рідкісною у жінок з середньої Європи на третьому році війни. Він міг би зараз побитися об заклад, що вона майнула на пероні варшавського Центрального вокзалу, перш ніж він сів на своє місце у вагоні першого класу поїзда Варшава—Софія. А може, це тільки здалося? Він став на пероні, вдивляючись у червоне око семафора, зовні спокійний, хоч і не дуже впевнено почував себе в цивільному одязі, від якого одвик. Старанно приховуване збентеження мало серйозні підстави. Перейшовши під оруду Ресмана, він підлягав — і Клосс про це знав — посиленому наглядові. Тільки раз йому вдалося непомітно зв’язатися телефоном із Людвіком, який виконував протягом останнього часу роль зв’язківця Клосса з Центром, і повідомити його примітивним шифром про рішення своїх начальників. Він не знав, чи вдасться йому ще скористатися телефоном, точніше знав, що це буде неможливо. Знав лише день і час свого від’їзду. На випадок такої ситуації у них була багато разів випробувана система. Якийсь продавець газет або цигарок увесь час крутиться на пероні, й нема нічого дивного, що людина, яка лаштується до від’їзду, купує газету чи цигарку. Під час розрахунку дуже зручно кинути мимохіть кілька слів або передати, що більш безпечно, цидулку. Проте нині, як на лихо, на пероні не було нікого, хто сказав би, чи можна буде в місті, куди він їде за наказом німецьких начальників, розраховувати на допомогу Центру. Зо два рази йому вже випадало працювати без зв’язку із Центром, і Клосс знав, що для агента нема нічого гіршого, ніж подібна ситуація. Йому не потрібні були інструкції, що робити в Стамбулі, бо це підказували самі обставини. “Одначе факт відрядження мене німцями до цього міста міг би прислужитися і нам, нашій роботі”, — думав Клосс, не бажаючи зізнатися навіть собі самому, що йдеться передусім про те, щоб відчувати поруч себе присутність людей, яким можна безоглядно довірятися в найтяжчих випробуваннях. Щоб, навіть не користуючись їхньою допомогою, знати, що така допомога можлива. Відси й ледь приховувана нетерплячка.

Кілька хвилин тому погасло червоне світло і спалахнуло зелене — дорога поїздові, яким Клосс повинен був їхати, відкрита, а на пероні так ніхто і не з’явився. Пролунав протяжний свисток, з грюкотом позачинялися двері вагонів, паровоз смикнув і натужно зрушив вагони з місця. Клосс став на східцях, збираючись зачинити за собою двері, як раптом помітив хлопчину в картатій жокейці, котрий вибіг із тунелю. Клосс не міг помилитися: це мав бути той, на кого він чекав. “Може, його затримала облава, може, він лише в останню мить отримав інструкції?” — роїлося в голові. Хлопець не здавався, хоч поїзд і набирав швидкість. Він біг уздовж вагонів і кричав: “Кафе Розе”, — ніби це був заголовок найсенсаційнішої статті у варшавській щоденній газетці. Хлопець, мабуть, побачив Клосса, який стукнув за собою дверима, бо, вигукнувши ще раз своє “Кафе Розе”, уповільнив біг, а потім — ніби у відчаї — рвучко повернув до виходу.

Ще не знаючи, що повинно означати “Кафе Розе”, Клосс не мав сумнівів, що це призначалося для нього. Він пішов коридором, шукаючи купе, де залишив свою валізу. Може, тому, що, зазираючи до купе, дивився насамперед на горішні полиці, він не одразу помітив дівчину в зеленому плащі. Вона сиділа зіщулившись у кутку купе і роздивлялась, як за вікном повільно пропливають стіни якихось залізничних складів. Майже непомітним рухом голови відповіла на його привітання. Так, це Марта Ковач — її прізвище Клосс дізнався лише згодом, провівши кілька годин у цьому купе, — вже в протектораті Чехії та Моравії. Вона була спритна дівчина. Не бажала знайомитися з випадковим попутником, що тільки б підсилило його обережність, навпаки, робила все, щоб уникнути розмови. Метка дівчина і непогана акторка. Лише за кілька десятків кілометрів до угорського кордону, коли почало зростати в ній нервове напруження, а точніше — як це вже Клосс знає тепер — вона почала удавати, що дуже нервується, де й поділася її байдужість! Вона ніби намагалася зарівняти провалля між ними, що виникло внаслідок тривалої мовчанки. Але тепер Клосс був насторожі. Йдучи до вагона-ресторану, він побачив (цього дівчина не знала) за погано закритою фіранкою одного із сусідніх купе чоловіка, якому не було чого ховати від Клосса своє обличчя, коли б не мав наміру діяти проти нього. Це був сам штандартенфюрер Ресман…

Клосс зрозумів, що може бути. Якщо він погодиться перевезти через кордон кілька пачок із цигарками, то стане її спільником, бо на території Угорщини пані Ковач зізнається, що працює на когось там, а в пачці, перевезеній Клоссом, будуть компрометуючі документи або мікрофільм. Відкритий шлях до шантажу: “Ви повинні мені допомагати, бо інакше…” Присутність Ресмана у щільно завішеному купе і той факт, що Марта подорожує зі зброєю (коли вона вийшла на часинку з купе, Клосс вправно обмацав муфту на поличці й відчув форми дамської “п’ятизарядки”), виключив можливість співпраці Марти Ковач з якоюсь союзницькою розвідкою чи підпільною організацією однієї з окупованих країн. Отже, обережно. Звісно, Клосс міг відмовити Марті Ковач у цій дріб’язковій послузі, руйнуючи увесь майстерно приготовлений план, але, по-перше, йому кортіло переконатися, що він не помиляється, по-друге — він знав, що коли СД справді вирішило ще раз його перевірити, то невдовзі знайде для цього іншу нагоду.

Отже, “він був такий люб’язний”, що взяв од Марти Ковач дві пачки із цигарками. Вибрав ті з них, у яких целофан був приклеєний нерівно, і показав Марті.

— Скажете, яку пачку відкривати, чи в усіх шукатимемо? — спитав він.

Марта не відповіла, Клосс зірвав целофан і, пильно дивлячись їй в очі, вийняв цигарку за цигаркою. Всередині пачки він відчув щось тверде.

— Мікрофільм, — сказав він скоріше ствердно, ніж запитально. — На кого ви працюєте? Попереджаю, що ми ще на території рейху, і я на найближчій станції покличу поліцію… Будете говорити?

Вона невимушено розсміялася.

— Не вдалося, Клосс, — сказала вона. — А я вже сподівалася, що мені пощастить завербувати вас до Інтеллідженс Сервіс, — вона знову засміялася. — Ходімо до штандартенфюрера Ресмана, він чекає на нас… Кумедна ситуація, чи не так?

Клосс удавано здивувався і почав і собі сміятися. Ідучи за нею коридором, він думав, що ситуація справді була б кумедна, якби Марта Ковач, як і він, грала подвійну роль. Але про це він, мабуть, ніколи не довідається.

Коли він зупинився біля балюстради мосту, щоб глянути на каламутні води затоки, то, повернувшись, побачив украй змученого свого переслідувача. Мабуть замислившись, він ішов дуже швидко. До умовленої зустрічі з консулом Гранделем лишалося двадцять хвилин. Клосс вирішив дати шпикові п’ять хвилин на перепочинок.

Радник Вітте не з найкращими почуттями піднімався сходами, думаючи, що виклик до шефа не віщує нічого доброго. Коли три місяці тому Грандель — як і сьогодні, щойно вступивши у свої права, — викликав його до себе, то Вітте почув, що міністерство, задля економії валюти, наказало відкликати до Німеччини родини своїх закордонних працівників. Він ледве переконав шефа, щоб той дозволив його дружині й дітям лишитися у Стамбулі принаймні до відпустки. Зрозуміло, Вітте більше не одержував грошей на родину, але добре вже те, що не треба вертатися до бомбардованої країни саме зараз, коли посилилися нальоти союзників, коли тріумф німецької зброї, очевидний для Вітте ще три роки тому, не є вже цілком надійним, а якби Вітте мав сміливість визнати власні сумніви, то повинен був би ствердити, що аніскілечки не вірить у перемогу великої Німеччини, і йому не відомо лише, коли саме настане крах божевільних марень про загарбання світу. Може, Грандель хотів повернутися до тієї розмови, розпочатої ще три місяці тому? Може, йому нагадало про це міністерство? Адже тепер перебування родини Вітте в Стамбулі не коштує рейхові ні шілінга. Отже, економія валюти, можливо, була тільки зачіпкою, а вони, мабуть, хочуть відіслати його дружину й дітей до Німеччини як заложників або вже пронюхали, що комісійна плата за доставку невідкладного вантажу манганової руди була надто висока, навіть для Стамбула, і беручи до уваги стан війни… Важко. Якщо вони й справді захочуть зробити це, він намагатиметься максимально відкласти рішення, а потім, продавши геть усе, що знає, яким-небудь розвідкам, сховається десь подалі від Європи І терпляче дочікуватиметься закінчення війни.

Це рішення, а може й думка про те, що за мить його мірятимуть пильні очі Ельзи фон Тільден, секретарки шефа, байдужої старої діви, до останку відданої нацизмові (“Нема нічого гіршого за нацисток, які лишаються старими дівами”, — звик він говорити своїй дружині, коли був цілком певний, що ніхто його не зможе почути), трохи поправила йому самопочуття, бо, відчинивши двері до консульського секретаріату, Вітте мав веселий вираз обличчя.

— Heil Hitler, Ельзо, — сказав він доброзичливо. — Ви не знаєте, нащо мене викликав старий?

— Він уже п’ять хвилин чекає на вас, — відрубала вона байдуже.

Вітте прочинив оббиті клейонкою двері консульського кабінету. Грандель мовчки показав на крісло навпроти письмового столу і ще якусь хвилю переглядав ранкову пошту. Консул зробив якусь позначку на берегах останнього листа, зняв окуляри, старанно закрутив свій “ватерман” і тільки тоді поглянув на Вітте.

— Ви все зробили у зв’язку з прийомом?

— Так, — охоче відповів Вітте, радий, що розмова йтиме про те, за що він анітрохи не побоювався. — Кухарів і кельнерів, пане консул, замовили, запрошення розіслали. Але… — Він замовк і подививсь у водянисті очі консула. Були в цьому погляді і відданість підлеглого, а також і натяк на своєрідну конфіденційність. — Я побоююсь щодо гостей, — закінчив він думку. — Дзвонив до мене секретар голови міської управи, що голова повинен бути цього дня в Анкарі. Безперечно, прийде жменька наших друзів, представники фірм, з якими ми підтримуємо торговельні стосунки. З офіційного боку прийдуть, мабуть, нижчі чиновники.

— Вас це дивує, Вітте? — Грандель звів брови над короткозорими очима. — Мене — ні. Перша-ліпша зміна на фронті не на нашу користь, і турки відразу посилають на наші прийоми якихось другорядних осіб. Любий раднику, я переконаний, що невдовзі голова міської самоуправи й найзнаменитіші люди благатимуть у нас аудієнції. Досить одного переможного наступу. Адже ви знаєте цих гендлярів, цей, — він чмихнув, — східний ярмарок. А зараз треба триматися так, ніби ми цього не помітили. Прийом має бути скромний, це зрозуміло, адже наша країна бореться, ми не можемо дозволяти собі розкіш, однак усе слід робити в найкращому тоні. Ви розумієте, що я маю на увазі? Запрошуйте, кого можна. Нижчі службовці знають інколи більше за своїх шефів, а тримати язик за зубами ще не навчилися.

— Я такої ж думки, пане консул, — квапливо погодився Вітте.

— Ще одне, — Грандель зробив паузу. Він затарабанив пальцями по склі на письмовому столі. Консул, примруживши очі, дивився на свого співрозмовника.

Мовчання тривало недовго, заледве кілька секунд, але Вітте відчув, як його опосідає страх. Якби не сидів у кріслі, то, безперечно, впав би. За мить він про все пошкодував: і про заробітки, і про свій приїзд до Стамбула, і навіть про те, що з’явився на виклик консула. “Зараз увійде Петерс”, — майнуло в голові. Петерс був офіційно водієм консула, але ніхто в консульстві не сумнівався, хто насправді цей чоловік із квадратною щелепою і розбитим носом колишнього боксера, який майже не виймає руку із завжди чимось набитої кишені. Вітте багато разів замислювався: хто порядкує у консульстві — Грандель чи шеф служби безпеки Петерс, без якого не міг би обійтися цей клаптик німецької території посеред чужого міста? На щастя, двері не відчинились, і в них не показався Петерс.

— Ще одне, пане раднику, — повторив Грандель. — Ви й досі підтримуєте стосунки з Христопулісом?

— Адже ви знаєте, що це входить у коло моїх обов’язків, — відповів Вітте, сподіваючись, що консул не помітить у його голосі тремтіння. — Це завдяки йому мені вдалося влаштувати негайну доставку мангану.

— Він добрі гроші дістав за цю послугу, — буркнув консул і махнув рукою, ніби давав зрозуміти, що не про це мова. — Ви зустрічаєтеся там, де й раніше?

— В “Кафе Розе”, — відповів Вітте.

— Чудово, — сказав консул. — Сподіваюся, ви ще там будете перед прийомом. Я був би дуже радий, якби панна Розе погодилася прийти до нас. Запрошення ви передасте особисто. Особисто, — повторив консул. — Знайомство з цією дамою знадобиться нам у нашій роботі…

“Ще б пак”, — подумав Вітте. Він знав уже від Христопуліса, що старому Гранделю кортить зустрітися з гарненькою власницею нічного закладу. Проте багаторічний досвід німецького чиновника — не абищо. Із скам’янілим обличчям він погоджувався з невиразними висновками шефа про користь, яку може принести консульству така можлива прихильниця, як панна Розе. Одночасно йому хотілося побити себе за це прокляте почуття страху, яке оволоділо ним кілька хвилин тому. Та після того він ураз ніби помолодшав на кілька років, хутко схопився з крісла, коли Грандель завершив свою тираду.

— Зрозуміло, пане консул, я не тільки передам їй запрошення, але й зауважу пошепки, що панові консулу вона особисто до вподоби…

Вже коли відчиняв двері, на нього звалився удар, який він передчував із самого ранку. Вітте аж захитався від слів консула, кинутих мимохіть, ніби ненароком.

— Ще одне, Вітте, я забув сказати вам, що міністерство торгівлі надсилає якогось ревізора — він може з’явитися кожного дня. Придивіться до нього.

— Гаразд, пане консул, — сказав Вітте і зачинив за собою двері.

У секретаріаті він зустрівся очима з байдужим, похмурим поглядом панни фон Тільден.

“Вона схожа на ентомолога, який роздивляється комаху, наколену на шпильку, — подумав він. — І ця комашина — я”, — усвідомив Вітте вже на сходах.

Він мав кімнату на другому поверсі, з вікном та балконом. Готель був невеличкий, стояв у затишному районі, неподалік від центру європейської частини міста, і сюди не долинало дзеленчання трамваїв, що ходили за два квартали. Зі свого балкона Клосс міг помітити вузенький блакитний краєчок Босфору, далеко, на самому прузі, перерахувати тоненькі вежі на мечеті. Він міг також, трохи вихилившись, побачити посипаний грубим гравієм під’їзд до готелю і ряд розлогих каштанів. Під одним з них стовбичив прилизаний молодик із зовнішністю перукаря провінційного містечка, що налічує не більше як дві тисячі душ. Він курив цигарку з довгим мундштуком і машинально розгортав під ногами гравій кінчиком ясно-жовтого черевика.

Цей хлопець, мабуть, заступив свого колегу, коли Клосс був у Гранделя.

Клосс відвів погляд од вікна, ще раз роздивився кімнату, обстежив усі закутки. Хоч він і не передбачав влаштовувати в готелі важливі зустрічі — не терпів мікрофонів і камер, прихованих у готелях для іноземців з типовим для поліції браком уяви. Але ні в люстрі, ні під картинами на стінках, ні в бра в головах ліжка нічого не було. Подивився на валізки — елегантні, з тисненої шкіри, просто зі складу від Ресмана. Вони стояли там, де Клосс їх залишив. Та, проте, щось викликало в нього підозру. Замок валізки, що звичайно трохи відставав, був зараз дуже сильно втиснутий. Отже, як і слід було сподіватися, хтось уже зацікавився перебуванням у Стамбулі посланця німецького міністерства торгівлі. На що він ще міг сподіватись — навіть якби справді репрезентував міністерство торгівлі? Учора, тільки-но вийшов з вокзалу, серед перекупників, які настирливо нав’язували свій крам, носильників, ладних піднести валізки, і агентів, що пропонували прибульцям більш і менш відомі готелі, Клосс помітив молодика з націленим на нього об’єктивом фотоапарата. Молодик, звісно, удавав з себе такого собі вуличного фотографа, загадка була тільки в тому, що, даючи Клоссу візитну картку своєї фірми, він звернувся до нього зовсім непоганою німецькою мовою. Учорашні й ранкові прогулянки зі шпиками за спиною теж про дещо свідчили.

Клосс підійшов до меншої валізки, оглянув її, потім зазирнув усередину. Все було в цілковитому порядку, принаймні зовні, сорочки, шкарпетки й хусточки, як і раніше, старанно складені. Ось лише зникла десь волосинка між другою й третьою хусточкою. Отже… Він був уже переконаний, до другої валізи можна й не заглядати. Клосс знав, Що хоч би хто тут робив обшук, все одно нічого б не знайшов. Єдина річ, за яку варто було побоюватися, це револьверчик із глушником, який Клосс спокійно провіз через митницю у футлярі своєї “лейки”, а приїхавши і влаштувавшись у готелі, ні на мить не розлучався з ним.

Можна було, безперечно, вдати, що нічого про трус він не знає, але Клосс вирішив скористатися нагодою й познайомитися з власником готелю. Він подзвонив покоївці й звелів покликати його. За мить на порозі з’явився чоловік, легко нахиливши голову в поклоні.

— Ви мене кликали, sir? — спитав він ламаною англійською мовою.

— Якщо ви хазяїн…

— Я хазяїн, — вклонився він ще раз. — Ви чимось невдоволені?

— Так, — відповів Клосс. — Я приїхав з країни, що воює. Я бізнесмен, але розумію, що наражатимусь у цьому місті на надмірну цікавість різних людей. Проте хотілося б уникнути провокацій і принаймні хоча б тут, у цьому готелі, почувати себе в безпеці.

— Здається, я вас не зовсім розумію, — сказав хазяїн, ледь усміхаючись.

— Хтось длубався у моїх речах, — сердито кинув Клосс.

— Сподіваюсь, ви помилились, sir.

— Не помилився.

— Можливо, служниці, прибираючи, — майже непомітно усміхнувся хазяїн, — пересунули якісь ваші речі, але запевняю, що більше це не повториться. Я дам відповідні розпорядження. До речі, в інших готелях поліція також стежить за іноземцями. І це не дивно, чи не так, sir? — Він уклонився й, не мовивши більше ні слова, зачинив за собою двері.

Щиро кажучи, власник готелю не дуже сподобався Клоссу. Щось ховалося за його чемністю, Клосс не міг сказати, що саме, хоч щодо поліції він мав рацію. Може, й сам працював на поліцію. У кожному разі його зацікавленість прибульцем, який вибрав найдорожчий і найкращий номер у готелі “Орієнт”, трошки перевищувала межі звичайної хазяйської гостинності. Учора, у вестибюлі, коли Клосс удавав, що шукає у телефонній книжці номер німецького консульства, хоч насправді хотів знайти адресу кафе, назву якого вигукував рознощик газет на варшавському вокзалі, увесь час відчував на собі допитливий, хоч і прихований погляд цього добродія. Але Клосс тоді подумав, що це головний портьє, а не хазяїн.

Ще вчора він знайшов на плані Стамбула назву вулиці, на якій мало бути “Кафе Розе”, і пішов у місто. Багато часу, одначе, пішло на те, щоб одв’язатися від учорашнього шпика, отого кістлявого з вусиками: випадково потрапив на базар і лише там між порозвішуваними килимами йому вдалося щезнути з очей свого переслідувача. Нарешті Клосс знайшов будинок жовтого кольору на одній з вулиць, що розбігалися від головної магістралі, яка вела до вокзалу; це було не далі, як за кілометр від його готелю, та він спочатку думав, що переплутав адресу. Ніщо не свідчило про те, що в будинку розташувалося кафе, принаймні в європейському значенні цього слова. Лише маленька емальована табличка з написом “Кафе Розе” підтвердила: це саме те, що він шукав, а маленькі літери під назвою на емальованій пластинці пояснювали, що це за будинок: “Privat Club”. Клосс постукав дерев’яним молоточком по дубових дверях і за мить побачив бабисько в розхристаному халаті, з великим носом і сивими волосинками над верхньою губою. Вже тоді йому спало на думку, що слово “Privat” на пластинці далеко не точно визначає характер цього закладу.

Бабисько заторохтіло по-турецькому, намагаючись щось йому пояснити, але, помітивши, що це марна Справа, хотіло хряснути дверима перед самим носом. Проте Клосс саме на це й сподівався від неї, бо притримав двері й спочатку по-англійському, а потім по-французькому спробував розтлумачити жінці, яка, мабуть, була тут за цербера, що хоче побачитися з мадемуазель Розе.

Та він так і не добився б нічого, — стара махала руками, щось безперервно белькочучи, — коли б угорі на сходах не з’явилася молода жінка з високо підбитим білявим волоссям.

— Це нічний заклад, мосьє, зараз не працює, — сказала вона вільно по-французькому з ледь помітним акцентом. — Це саме намагається пояснити вам моя консьєржка. Крім того, це приватний клуб, лише для своїх членів.

— Перепрошую, — сказав Клосс. — Мій приятель, який порадив мені “Кафе Розе”, ні слова не сказав про це.

— Ваш приятель? — по складах мовила вона. — Він член нашого клубу? Можу я знати, хто це?

— Мій приятель Теодор, — сказав він.

— Он воно що! — зраділа жінка. — Ви приятель Теодора — це інша справа. Ласкаво прошу. — Вона показала йому рукою, щоб ішов за нею.

Чоловіче ім’я, котре Центр міняв щомісяця, було першою частиною пароля, з допомогою якого легко перевірити, чи співрозмовник є тим, за кого себе видає. Це було обов’язковим для агентів Центру, і завдяки універсальності такого принципу ним успішно й не раз користувався Клосс. Байдуже, що говорилося, навіть мова, якою звертались, не мала значення. Важило тільки ім’я: у цьому місяці — Теодор.

Клосс роздивлявся кімнату, в яку вона його привела. Це був типовий, може, занадто типовий, будуар кокотки. Рожеві стіни оббиті адамашком, такі ж фіранки, велике овальне дзеркало з рамою, що претендувала бути принаймні на сто років старіша, ніж була насправді. Гора подушок на низькому й широкому французьких ліжках. Лише темно-горіховий письмовий стіл — завеликий для жінки — був чужим у цій кімнаті.

Вона підсунула йому пуф, накритий шкурою якогось звіра. Підійшла до дзеркала, поправила зачіску. Вона не була вродливою, важко навіть сказати, чи була вона гарною. Але, мабуть, було в ній щось таке, що принаджувало чоловіків. “Літніх мужчин”, — подумав Клосс.

— Ну, то що? — повернулась вона до нього. Це були перші слова, мовлені в кімнаті. Вона не хотіла називати першу частину пароля — чекала на нього.

— Теодор не мій приятель, — сказав він.

— Він, мабуть, ваш кузен?

— Він двоюрідний брат моєї матері,

— Гаразд, “Я-23”, — відповіла вона. — Нас повідомили, що ти приїдеш. Шеф наказав усіляко тобі допомагати. — Вона відчинила нижні дверцята письмового столу, вийняла пляшку і склянки. — Трішки віскі?

— Чому трішки?

— Можеш пити, скільки хочеш, але ж ти, мабуть, приїхав до Стамбула не напиватися? Тобі щось треба? Може, грошей?

— Зараз мені нічого не треба, може, згодом. — Коротко, без зайвих подробиць Клосс пояснив їй свою місію. Поцікавився, чи знає вона щось про німецьке консульство.

— Кілька працівників консульства рейху — члени нашого клубу, а сам пан консул має до мене ніжні почуття. Якщо ти хочеш, щоб я познайомилася з ними ближче…

— Ні, зараз ні, — сказав Клосс занадто швидко. — Може, — додав він, — мені буде потрібний якийсь підхід до англійців. Але спочатку треба роздивитись.

— Я доповім шефу. Він уже знає, що ти приїхав. Я, звісно, накажу, щоб тебе пускали до клубу, хоч краще було б, коли б тебе відрекомендував хтось із знайомих німців. Обачність ніколи не завадить. У Стамбулі, незалежно одна від одної, працює принаймні шість розвідок, не враховуючи турецької поліції та військової контррозвідки. Нещодавно турки з величезним галасом видворили з країни консула Манджукуо. Ти ніколи не здогадався б, — розсміялася вона невимушено, — на кого він працював, крім, звичайно, японців. Зараз, зараз, — підвищила вона голос, — я пригадала одну річ, яка й тебе повинна зацікавити. Мені натякнули в Центральному банку, що хтось із німецького консульства має у них свій рахунок. Мабуть, на себе працює — сам розумієш — поставки, хабарі тощо. Спробую довідатись, хто це, якщо вдасться — дістану тобі виписку з рахунку. Добре мати напохваті піжона, якого можна трохи притиснути.

— Бачу, що ти знаєш усі таємниці нашого ремесла. А щодо притискування…

— Любий, — урвала вона його, — дванадцять років з цією професією…

— Неможливо! — щиро здивувався Клосс, а потім додав: — З притискуванням треба бути обережним. А раптом це той самий тип, що працює на англійців і тримає в банку зароблені у них грошики і при нагоді поповнює рахунок ще якимось зиском.

— Не схоже, — відповіла вона, поміркувавши. — Англійці надто обережні для цього. Вони воліють тримати гонорари в Bank of England.

Клоссові довелось погодитися з нею. Він вирішив розпитати ще про одну людину, прізвище якої надто часто мелькало у рапортах радника Вітте.

— Тобі щось промовляє прізвище Христопуліс?

— Ти з ним познайомишся, він постійний відвідувач нашого клубу. Чудовий хлопець, — усміхнулась вона. — Грек з турецьким громадянством, — додала. — Юрист, зараз без практики, а втім — хто його знає. Зрештою, його називають — пан меценас. Імовірно: зв’язаний з турецькою поліцією, посередник, комісіонер — називай, як хочеш; завжди має гроші, власник найновішої моделі “ягуара”, оточений букетом найвродливіших у цьому місті дівчат. Час від часу дістає цікаву інформацію, яку ладен продати першому-ліпшому за відповідно високу ціну. Прекрасно володіє кількома мовами. Подейкують, ніби він англійський резидент, але навряд. Надто впадає в око його зовнішність.

Вона провела Клосса до сходів і кивнула головою на прощання.

— До вечора, — мовила.

Клосс подивився на годинник. Незабаром сьома. Спека за вікном трохи спала. Щоправда, клуб панни Розе відчиняється вже о восьмій, але Клосс вирішив прийти пізніше. За порадою Розе, в консульстві він заговорив з Вітте про те, де б можна розважитися чоловікові в цьому місті, і спровокував його назвати “Кафе Розе”. Ґречний радник одразу запропонував Клоссу відрекомендувати його в клубі.

Шпик стирчав під каштаном, але Клоссу нічого було приховувати, куди він збирався увечері. Заклад панни Розе, безсумнівно, перебуває під постійним наглядом. Узяв і оповістив портьє,— тобто хазяїна готелю, бо нікого, крім нього, Клосс ще не бачив у приймальній готелю, — що хоче трохи перепочити і просить його розбудити й викликати на десяту таксі.

— Якщо ви хочете розважитись, sir, — сказав хазяїн своєю тріскучою англійською мовою, — то можу порадити славетне кабаре поблизу нашого готелю. Вам навіть не треба брати таксі. Називається воно “Кафе Розе”, але нехай вас назва не вводить в оману, це не…

— Дякую, — сухо перебив його Клосс. — Я собі сам дам раду.

Він ліг, але, ще не заснувши, встиг подумати, що власник готелю “Орієнт” подобається йому дедалі менше.

Радник Вітте помітив сріблясто-сірий автомобіль Христопуліса неподалік од тераси модної кав’ярні, поблизу Музею мозаїк; він зайшов усередину порожнього в цей час музею, але грека ніде не було видно. Вітте написав на аркушику кілька слів і поклав за чистильника вітрового скла “ягуара”. Він хотів побачити грека раніше, ніж той стрінеться з посланцем міністерства торгівлі. Вітте жене від себе думку, що цей молодик, з яким він кілька годин тому мав розмову в кабінеті консула, приїхав навмисне, щоб його, Вітте, ткнути носом у дрібні, зрештою, зловживання, яких він припустився на шкоду німецькій державі. Але обачність ніколи не завадить. Христопуліс не належить до базік, хіба що в його інтересах буде розкрити якусь таємницю, та краще перестрахуватися. Консул Грандель, запобігаючи перед берлінським гостем, наказав Вітте “всіляко допомагати докторові Клоссу”. Молодий чоловік з посмішкою спростував цей титул, але після короткої бесіди Вітте зорієнтувався, що Клосс непогано поінформований у справах торгівлі.

Хоч із Клоссом умовилися на пізню годину, Вітте прийшов до “Кафе Розе”, щойно заклад відчинився. Неподалік він помітив біля тротуару машину Христопуліса. Це означало, що грек знайшов цидулку, залишену за чистильником. Вусате бабисько біля входу привітало його як Давнього знайомого, допомогло зняти плащ, висловило радість, що знову має щастя бачити “пана посла”. Так воно називало усіх працівників іноземних представництв, які приходили сюди. У великому залі, який завсідники називали “дзеркальним”, напівсонна дівчина в шароварах із напівзапнутим обличчям подавала напої, інша, теж із затуленим обличчям, але з оголеним животиком, досить ліниво вигиналася на невеличкій естраді у такт якійсь монотонній східній мелодії, яка долинала з маленької ніші, де три дівчини перебирали струни якихось інструментів — Вітте не знав навіть їхньої назви. Ніби для врівноваження того, що в цьому закладі працювали самі жінки, клієнтами були всі без винятку чоловіки. “Зрештою, “клієнти” — це погане слово”, — виправив він себе подумки. Розе гнівалася б на нього. Вона сказала б — гістьми або членами клубу.

Вітте оглядівся. Біля низенького столика гурт товстунів із східним типом обличчя голосно з чогось сміялися, але Христопуліса між ними не було. І в картярському залі — порожньо. Він здогадався, що Христопуліс нагорі, в приватних апартаментах власниці закладу. Грек належав до небагатьох знайомих Вітте, що мали право туди підніматися. Бо кабаре панни Розе, всупереч зовнішньому виглядові, було цілком пристойним закладом. Жоден відвідувач не міг похвалитись інтимними стосунками хоч би з однією танцюристкою чи кельнеркою, і лише небагатьом вдавалося піти нагору.

Вітте аж здригнувся: хтось несподівано торкнув його за плече. Він рвучко повернувся.

— Журимось? — запитав Христопуліс. — У вас вигляд людини, якій аллах послав клопоти.

Він присунув собі низький пуф і сів поруч з Вітте. Але, перш ніж він це зробив, радник устиг помітити, що піджак грека довший, а штани трохи ширші, ніж рекомендує цьогорічна Мода. Христопуліс поклав вузьку, випещену долоню на коліно Вітте. В інтимних сутінках всіма кольорами веселки блиснув величезний перстень на його пальці. Якось, коли Вітте поцікавився, скільки коштує цей перстень, Христопуліс недбало відповів, що два-три добротних будинки в центрі міста.

— Аллах посилає клопоти, аллах і забирає клопоти. — Він узяв з таці дівчини, що схилилася над їхнім столиком, дві кришталеві склянки, до половини наповнені бронзовою рідиною. — Вип’єте? Досі нічого кращого, щоб забути про турботи, ще не вигадали.

— Аллах забороняє пити, — зауважив Вітте.

— Він закриває очі, — блиснув білими зубами Христопуліс, — коли п’ють за добре діло.

— Я гадав, що ви завжди робите добрі справи. Чи бувають винятки?

— Ви чули давню оповідку про чоловіка, який продавав відданого собаку? Це був дуже добрий собака — він щораз повертався. І можна було знову його продавати.

— Облиште, Христопуліс, анекдоти. Щоразу, як ви починаєте розповідати східні казки, мені здається, що ви когось наслідуєте.

— Ми всі когось наслідуємо. Ви, наприклад…

— Христопуліс, — сердито сказав Вітте, — ви хочете, щоб ми посварилися?

— Анітрохи! — розсміявся Христопуліс. — Я не хотів би втратити найкращого свого клієнта. Може, мені вдасться і вам продати свого собаку. Треба подумати.

— Не жартуйте. На якийсь час треба припинити наші ділові стосунки. Адже вам, Христопуліс, непогано зі мною живеться. Невідомо, чи з моїм наступником…

— Вас хочуть відкликати до рейху? — запитав він серйозно.

— Ще ні, але приїхав тут один, можливо, схоче щось винюхати…

— А гроші любить? — спитав Христопуліс. — Ви як гадаєте, він зможе відрізнити стодоларову купюру від доларової?

— Для вас усе просто, Христопуліс. Думаєте, що всіх можна купити. Адже мені важко запропонувати йому хабара. Це молодий ще чоловік і скидається на… — Вітте завагався, добираючи слово, — ідейного, — він скривив губи в іронічній гримасі. — Такі не беруть.

Христопуліс зареготав.

— Ах, ця ваша європейська психіка. — Він присунувся до Вітте ще ближче. — Затямте на все життя: усі беруть. Неясно одне: скільки. — Він підсунув Вітте золоту табакерку. — Куріть. — Христопуліс блиснув вогником запальнички й додав: — Звісно, в кишеню ви йому грошей не всунете, але для кожного є певний спосіб. Що ще забороняє аллах, Вітте? Ну, поміркуйте. — Він кивнув головою у бік завішених портьєрою дверей, які вели до картярського залу. — Так, Вітте, азартні ігри. Чи не могли б ви програти йому трохи грошей? Запросіть його сюди. Якщо ви хочете, я пристану до компанії. Залюбки прислужуся вам.

— Я вже запросив його. Він прийде, — Вітте подивився на годинник, — менш як за годину.

У нього відлягло на душі. Це не вперше помітив Вітте, що сама присутність цього зухвалого грека діє на нього заспокійливо. Він узяв кришталеву склянку, льодинка майже розтала.

— За ваше здоров’я, Христопуліс. Нехай у вас будуть завжди гарні ідеї.

Краєм ока він помітив мадемуазель Розе, яка спускалася сходами. Вона була в довгій елегантній сукні без декольте. Розе прямувала до їхнього столика. Вітте підхопився, бо щойно пригадав завдання консула. Він поцілував її гарну руку й спитав, чи одержала вона запрошення. “Так”, — кивнула головою.

— Пан консул просив передати, що ваша присутність буде для нього особливо приємна. Чи можемо ми розраховувати?..

— Я збираюсь, — відповіла вона. — Сподіваюся, мені ніщо не завадить.

Вона сіла на край підсунутого Христопулісом пуфа, ніби хотіла сказати, що не має наміру засиджуватися. Вітте сказав, що дозволив собі запросити до клубу посланця німецького міністерства торгівлі, який прибув до Стамбула у справах. У цю мить одна із скромно одягнених дівчат зупинилася біля їхнього столика, тримаючи на підносі телефон.

— Пана радника Вітте, — сказала вона.

Не здивувавшись, він узяв з її рук трубку, йому не вперше телефонували до цього закладу. Сам консул знав, де найлегше розшукати радника у такий час. Але це був не консул. Вітте почув лише одне речення, проте цього вистачило, щоб відчути, як охоплює його — дедалі частіше останнім часом — страх.

— Ви себе погано почуваєте? — запитав Христопуліс.

— Б’юся об заклад, — променисто всміхнулася до нього Розе, — що дзвонила жінка. Тільки жінка може справити таке приголомшливе враження.

— Атож, — відповів він на її посмішку, — це була жінка. — І не збрехав. Але те, що він од неї почув, не мало нічого спільного з тим, про що подумала Розе.

Ця жінка вимовила тільки одне речення: “Я знаю, кому належить рахунок номер 115/185 у Центральному банку”. І все, але цього вистачило, бо Вітте також знав, хто власник суми в п’ятдесят з гаком тисяч фунтів стерлінгів, що лежала на цьому рахунку. Звідки жінка довідалася, що це саме рахунок Вітте? Нащо вона сказала йому про це? Початок шантажу?

— Це, мабуть, той самий приїжджий, на якого ви чекаєте? — вивів його із задуми Христопуліс, показуючи на молодика в елегантному костюмі, який стояв на порозі й роздивлявся навколо.

— Так, — сказав Вітте. — Клосс! — гукнув він.

Молодик підійшов до їхнього столика, граціозно схилився над простягнутою йому рукою мадемуазель Розе, потис руку Христопулісу і приязно поплескав Вітте по плечі.

— Тут славно, — сказав він, а потім звернувся безпосередньо до Христопуліса: — Отже, це ви той самий Христопуліс, завдяки якому радник Вітте забезпечив своєчасну доставку мангану?

— Я завжди допомагаю своїм німецьким друзям чим можу і з усією відданістю.

— Спробуйте заприятелювати з паном Христопулісом, — защебетала Розе. — Це людина, яка знає всі таємниці цього міста. — Вона встала і, кивнувши їм головою, пішла до стойки. Клосс провів її поглядом, а потім, прикурюючи подану Христопулісом цигарку, сказав:

— Знаєте, мене менше цікавлять таємниці. Я охоче встановив би контакти з місцевими торговельними сферами.

— Христопуліс тут усіх знає, — втрутився Вітте.

— Знаю, — усміхнувся той, — якщо це корисно, не знаю — якщо не треба.

— Гадаю, ми домовимося, — сказав Клосс.

— Все залежить від того, який вас цікавить товар. Але я пропоную відкласти цю розмову до завтра. Ви, мабуть, не щодня бачите напівголих танцюристок? Чи знаєте ви, що Розе довелося отримати спеціальний дозвіл поліції?

— На цей голий живіт? — поцікавився Клосс.

— Ні, на це не треба дозволу. На танок із запнутим обличчям. У Туреччині вже двадцять років жінкам не дозволяється затуляти обличчя, але мадемуазель Розе все може влаштувати.

— Ви гадаєте, що вона махлює з поліцією?

Христопуліс лише по-своєму усміхнувся і, замість відповіді, змусив їх вислухати довгу східну історію, з якої випливало, що не та людина погана, яка махлює з поліцією, а та, яка працює тільки на поліцію.

“Він застерігає мене, інформує чи насміхається?” — думав Клосс, вдивляючись у рухливе обличчя елегантного грека.

Клосс з’явився на прийом до німецького консульства точно о п’ятій, як і зазначалося в запрошенні. Він був першим гостем. Консул, тиснучи йому руку, не виказав своїх почуттів, але його секретарка, кістлява панна фон Тільден, одягнена в сірий військовий костюм із нацистським значком на відлозі, не приховувала іронічної посмішки.

— Пунктуальність — це риса німецьких офіцерів, — зрештою кинула вона на його адресу.

Начебто бажаючи подивитися сад, Клосс залишив її, знайшов затишну альтанку і взявся обмірковувати свої спостереження, які зробив протягом трьох днів у Стамбулі.

Він познайомився з усіма працівниками консульства. Крім Гранделя, Вітте і панни фон Тільден, у гру ще входив Петерс — небалакучий похмурий чоловік. З цієї четвірки Клоссові треба було вибрати одного, котрий для Ресмана відіграє роль розвінчаного шпигуна. З четвірки, бо п’ятий працівник консульства, радник Байтц, уже третій місяць лежав у стамбульському госпіталі, хворіючи на жовтуху. Тому можна було спокійно виключити його, бо, за інформацією Ресмана, британський агент працював у консульстві ще два тижні тому. Теоретично агентом Інтеллідженс Сервіс міг бути кожний з цієї четвірки, всі мали однаково легкий доступ до інформації, та Клосс повинен виявити справжнього агента, отже, кандидатів на роль англійського шпигуна зосталося тільки троє. Досі йому вдалося ближче познайомитися лише з Вітте. Добре прислужилася цьому гра в покер у “Кафе Розе”.

Після кількох перших ходів він помітив, що Вітте хоче програти йому. Це його розлютило. І по деякому часі чимала купа великих купюр стала власністю консульського радника. Згрібаючи гроші, Вітте мав жалюгідний вигляд.

Коли Клосс на мить зустрівся з Розе біля бару, вона спитала, чи він часом не збожеволів, програючи Вітте таку суму грошей. Клосс відповів, що саме це він і мав на меті, беручи карти в руки, бо звістка про його програш швидко пошириться і англійці не проминуть нагоди запропонувати йому позичку. Вони зроблять це, безперечно, через свою людину в консульстві, от і звузиться коло тих, кого він підозрює. Розе лише знизала плечима, сказала, що вона вже знає прізвище людини, яка має рахунок у Центральному банку, але, перш ніж вона встигла задовольнити цікавість Клосса, довкола них стало тісно, і їй довелося змінити тему розмови. Вже біля виходу вона шепнула, коли він нахилявся, щоб поцілувати їй руку:

— Передам тобі завтра в консульстві.

Отже, сьогодні через кілька хвилин він довідається, хто власник рахунку. А може, Розе принесе якусь звістку про шефа тутешньої резиденції його Центру, обов’язком якого є допомогти Клоссу визначити справжнього агента англійців. Бо хоч стосунки між розвідками союзників не завжди складались ідилічно, у справді загрозливих ситуаціях вони діяли злагоджено. Інша річ, що дотягтися до англійського резидента навіть шефу — і, може, саме йому більше, ніж Клоссу, — було нелегко, бо виникала загроза деконспірації, а на це — що Клосс чудово знав — Центр ніколи не згодиться.

Через ріденькі гілки Клосс помітив гостей, що сходилися у садку. Він пішов до них.

За кілька хвилин познайомився з паном Цзи Фун-лі, маленьким кругленьким китайцем, представником царства Манджукуо, і його вродливою дружиною, японкою. Він відповідав загальними фразами на запитання гостей про настрої в Німеччині, а вони з ввічливістю вислуховували його, коли до них підійшов консул Грандель, запанібрата тримаючи під руку високого смаглявого чоловіка з великим носом:

— Дозвольте, Клосс, — сказав він, — відрекомендувати вас нашому надійному другові, князю Мжаванадзе.

— Я радий, щиро радий познайомитися з вами, — сказав князь. — Мені приємно потиснути руку людині, яка приїхала з країни, що взяла собі на плечі тягар боротьби з більшовизмом.

— Вам треба знати, Клосс, що цей князь — нащадок грузинських царів і єдиний законний претендент на трон.

— Сам фюрер обіцяв князеві, що невдовзі він сяде на грузинський трон, — поштиво шепнула панна фон Тільден.

Клосс буркнув, що знайомство з князем для нього справжня честь. Грандель, кивнувши їм головою, пішов до дверей зустрічати новоприбулих гостей, а князь повернувся до чоловіка, який стояв за ним і пильно вивчав Клосса, ніби хотів запам’ятати його обличчя, а зараз щось півголосом сказав князеві, мабуть по-грузинському. Він був у яскраво-червоній сорочці, підперезаній поясом з китицями, у чорних штанях і чоботах з високими халявами. Він мав такий вигляд, який повинен бути у відданого князеві слуги з оперети.

— Даруйте, — сказав князь. — Я повинен піти привітатися з послом Японії. Гадаю, ми ще побачимося, пане Клосс. Заходьте до мене, коли зможете. — Він кивнув чоловікові у червоній сорочці, а той подав Клоссу маленьку візитну картку князя.

І знову Клосс опинився у товаристві сухої, як тріска, панни фон Тільден.

— Японія дала князеві зрозуміти, — сказала вона без усміху, — що тільки його визнає претендентом на трон майбутньої, вільної від більшовизму Грузії.

— Ви справді вірите, панно фон Тільден, — вирішив Клосс поглузувати з неї, — що цей блазень сяде колись на трон?

— Фюрер йому обіцяв, — сказала вона з притиском. — Фюрер дотримує слова. Чи ви сумніваєтесь у цьому?

— Ви не зрозуміли мене, панно фон Тільден, і боюся, що ви не розумієте нашого фюрера. Лише англійські скаути дотримують слова, і це ще вилами по воді писано. А наш фюрер — не англійський скаут, він дотримає слова, якщо це буде в інтересах рейху, і відступиться, коли так буде вигідніше. Чи ви й справді не розумієте, на чому ґрунтується наша нова націонал-соціалістична мораль?

Панна фон Тільден зиркнула на нього переляканими очима. Те, що говорив Клосс, вона могла витлумачити подвійно: або як цинічне одкровення запеклого гітлерівця, або… Вона воліла про це не думати. То був єдиний момент їхнього кількаденного знайомства, коли Клосс відчув до неї крихітку симпатії. З глибини саду наближався Вітте. Він приязно помахав Клоссові рукою. Панна фон Тільден одразу скористалася цією нагодою.

— Даруйте, але я мушу вже йти — може, потрібна буду панові консулу.

— Гаразд, — усміхнувся до неї Клосс, а потім запитав: — Панна Розе вже прийшла? — Він завагався, бо раптом усвідомив, що досі не знає прізвища власниці клубу.

— Ви теж належите до її поклонників? — скривила вона губи в своїй звичній посмішці. — Так, прийшла. За кілька хвилин після вас. — Вона рвучко повернулась і пішла до вілли.

— Ви вже познайомилися з князем? — спитав Вітте. — Правда ж, цікавий чоловік?

— У вас зсунулася краватка, — сказав Клосс і поправив її. — Не так той князь, як його…

— Це ви про Паулі? То охоронець князя. Він його водій, камердинер і приятель. Здається, він теж походить із високої грузинської аристократії. Князь узяв його з собою на спеціальне прохання консула. Паулі буде окрасою сьогоднішнього вечора. О, — він показав на гурт гостей, що теревенили на протилежному кінці садка. — Здається, він уже почав. Вам обов’язково треба це побачити. — Вітте рушив туди, але раптом, ніби щось пригадав, зупинився. — Ледь не забув, Клосс. Мені прикро за вчорашнє.

— Не розумію, — сказав Клосс, хоч усе добре розумів.

— Ви програли мені вчора стільки грошей…

— То пусте, — недбало кинув Клосс.

— Проте я знаю, як мало дають вам грошей. Валютні обмеження… — Він замовк, ніби чекаючи, що Клосс йому допоможе. Учора, коли Клосс підвівся з-за столу, кажучи, що дешевше дивитись на голий живіт танцюристки, ніж грати, Вітте, згортаючи купу банкнотів, докірливо подивився на Христопуліса. “Ну, то як ваші мудрації? — казав цей погляд. — Замість програшу, я виграв”. Христопуліс зрозумів його. “Це ще краще, — сказав він, — ніж було досі. Цей чоловік багато програв. Отже, він у грошовій скруті, але світ не без добрих людей. Ви повинні йому позичити. І взяти розписку”, — додав він, підводячись з-за зеленого столика. Вітте чекав, що Клосс підтвердить його слова про валютні обмеження — отоді він і запропонує позичку. Але Клосс мовчав і запитливо дивився на нього. Тому Вітте пішов у наступ:

— Скажіть мені відверто — як у вас із грішми?

— Щиро кажучи, не дуже добре, — відповів Клосс, думаючи, що його припущення, ніби хтось із консульства намагатиметься позичити йому гроші, потвердилося із зовсім несподіваного боку. “Отже, — подумав він, — Вітте — той, кого треба охороняти”.

— Прошу, — сказав Вітте, даючи Клоссові пачку купюр.

— Що це? — спитав Клосс, удаючи, ніби не розуміє.

— П’ятсот фунтів, приблизно стільки ви програли.

— Я не можу, — сказав Клосс, — щиро, не можу… — завагався він.

— Гаразд, — ніби зрадів Вітте. — Вважайте це не поверненням програшу, а позичкою. Я й це передбачив, а тому приготував розписку. Жодного терміну я не визначаю — ви віддасте, коли зможете. А може, вам треба більше? — Вітте вийняв з кишені авторучку й подав Клоссові.

— Згода, — сказав Клосс, підписуючи підсунутий папірець нерозбірливою карлючкою. — Ходімо до цього… Паулі.

— Так, так, — квапливо погодився Вітте. На його обличчі з’явився вираз полегшення.

“Він гадає, що купив мене”, — подумав Клосс. Наближаючись до гурту гостей, які скупчилися під розлогим дубом, Клосс приглядався, чи не побачить часом панну Розе. Але її не було там.

Звісно, те, що Вітте назвав окрасою вечора, справді варто було побачити. Маленька, гарненька дружина посла Манджукуо стояла під деревом, а Паулі з десяти метрів кидав у стовбур навколо неї ножі. Сталеві вістря оточували вже майже половину тіла маленької японки, черговий ніж із свистом увігнався в стовбур щонайбільше на п’ять сантиметрів од правого вуха дружини консула. Гучні оплески пролунали на честь Паулі. Три наступні ножі, летючи один за одним з інтервалом кілька секунд, вганялись у стовбур з неймовірною точністю довкола шиї та плечей дівчини.

І лише зараз Клосс помітив те, що було кульмінацією всієї розваги: Паулі кидав наосліп, очі були зав’язані барвистим шарфом.

— У вас відважна дружина, — звернувся Клосс до схожого на барило китайця із зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Замість відповіді, консул тільки усміхнувся на свій загадковий азіатський манір.

— Дружина консула в цілковитій безпеці, — озвався пошепки Мжаванадзе. — Паулі ніколи не схибить. Мої вороги добре це пам’ятають.

— Тому я не хотів би бути вашим ворогом, — відповів Клосс.

— Це залежить лише від вас, — тихо прошепотів йому Мжаванадзе.

Клосс не встиг навіть збагнути значення цих слів, коли помітив панну фон Тільден, яка квапилася до групки, що плескала влучним кидкам Паулі.

— Пане консул, — нервово прошепотіла вона, а потім, ніби перелякавшись, іще більше притишила голос. Клосс розчув тільки слова: “ця Розе” і “в альтанці”, але йому й цього було досить. Він поспішив за консулом, який вибирався з натовпу спостерігачів. Панна фон Тільден бігла попереду.

В альтанці, майже на тому самому місці, де він пробував зосередитись одразу після свого приходу, зараз лежала Розе. У світлі підвішеного біля стелі ілюмінаційного ліхтаря вона мала жахливий вигляд. Спосіб убивства не міг викликати сумнівів. Петля з кашне й досі стискувала довгу шию дівчини. Поруч з нею лежала відкрита сумочка, у якій були помада, пудрениця, гаманець із грішми, французький паспорт.

Машинально подивився на прізвище: “Розе-Марі Лорен, 1908 року народження”. “Отже, їй тридцять п’ять. Вона була на вигляд молодша”, — подумав Клосс і краєм шарфика прикрив їй обличчя.

— Боже мій, — лементував Грандель, — я так старався уникнути скандалу. Що тепер робити?

— Гадаю, треба викликати поліцію, — сказав Клосс.

— До екстериторіальної садиби консульства? Ви збожеволіли! — обізвалася панна фон Тільден.

Клосс із подивом глянув на неї. Ця гітлерівка, певно, з міцними нервами. Вона трималася так, ніби ЇЇ постійним обов’язком було виявлення трупів задушених молодих жінок.

— Я боюся, — сказав придушеним голосом Грандель, — що доведеться повідомити поліцію. Боюся також, що справа ця буде страшенно незручна для неї, бо майже всі присутні на прийомі іноземці мають право на недоторканність. Може, ви нам допоможете, Клосс, у цю скрутну хвилину? Ми з панною фон Тільден підемо, — він підборіддям показав напрямок, звідки долинали сміх і оплески, що нагороджували талант Паулі та відвагу дружини консула, — і спробуємо підготувати їх до того, що скоїлось. А ви потелефонуйте до поліції, згода?

Клосс хотів підсунути до себе зіжмаканого папірця, що лежав на підлозі, потім, удаючи ніби впустив хусточку, нахилився за папірцем, якого — він міг би заприсягнутися — не було, коли він годину тому сидів у альтанці. Клосс сховав знахідку разом із хусточкою до кишені і лише тоді сказав, що він, безперечно, готовий до послуг пана консула і в усьому допоможе йому.

Панна фон Тільден ішла попереду, вони за нею.

— Клосс, — консул боляче вхопив його за лікоть, — прошу мені відповісти, чи це не за вашим наказом, а може, ви самі…

— Ви підозрюєте мене у вбивстві жінки, яку я бачив удруге в житті?

— Я стара людина і старий працівник закордонної служби, Клосс. — Він затримався посередині алеї. — Я можу сподіватися на найгірше: димісію або щось на зразок цього. Може, турки зажадають, щоб я виїхав зі Стамбула. Вони ладні вчепитися за будь-яку дрібницю. Але я у цьому місті репрезентую Німеччину. Тому й прошу від вас щирості. Не знаю ні вашого рангу, ні мети приїзду. Я свідомий того, що в роботі СД або гестапо трапляються різні речі, але мушу знати…

— Якби мене навіть прислали ті, кого ви так необачно згадуєте, — байдуже відповів Клосс, — то запевняю вас, Грандель, що я не прийшов би до вас жалітися. Проте хай буде між нами: я її не вбивав. І годі ілюзій щодо моєї місії у Стамбулі.

— Адже ми самі, — сказав Грандель і ніби лише зараз помітив панну фон Тільден, яка стояла за кілька метрів од них, повернувшись спиною, і сказав: — Вона…

— Годі! — відрубав Клосс і попрямував до освітлених вікон вілли.

Він легко знайшов кімнату, в якій працювала панна фон Тільден, де був, як Клосс пам’ятав, телефонний комутатор. Насамперед витяг із кишені зіжмаканий папір, знайдений в альтанці, і розгорнув його. Це був жовтий конверт з фірмовим штампом: “Центральний банк — Стамбул”. Лист призначався йому. Але зараз конверт був порожній. Клосс знав, що всередині мав міститися витяг із банківського рахунку та прізвище власника. Розе загинула саме тому, що знала це прізвище. Може, вона була настільки необережна, що натякнула людині, якої це стосувалося, про свою обізнаність.

Він підвівся й вирвав з гнізда усі дроти. Клосс збагнув: треба квапитися. Потім вибіг до садка й доповів консулові, що хтось пошкодив телефон.

— Я подзвоню з першого-ліпшого телефону в місті, — додав він незаперечним тоном. І, не чекаючи на відповідь консула, вибіг.

Нагла смерть Розе надала справі шаленого темпу. Перше, що Клосс мусив зробити, це потрапити до “Кафе Розе”, а точніше — до кімнати власниці клубу, доки прибуде поліція. Через ріденькі штахетики огорожі Клосс помітив свого “ангела-охоронця”, той розмовляв із жандармом біля варти. Часу не було, щоб одв’язатися від нього. Він пройшов уздовж паркана до найближчого повороту і, уважно роздивившись навкруги, переліз на вулицю. Байдуже пройшов повз таксі, що стояли одне за одним, і лише на головній вулиці сів у машину. Клосс попросив їхати в готель, але перед поворотом до вулички, що вела нагору, затримав таксі, пояснивши, що далі піде пішки. Коли таксі зникло з очей, Клосс завернув у “Кафе Розе”.

Він приязно заговорив до вусатої жінки біля входу, випив у барі коньяку і, коли вимкнулося велике світло та засвітився “пістолет” над мініатюрною естрадою, на котрій дівчина з голим животом робила свої вихиляси, Клосс пішов, ніким, як йому здалося, не помічений, до сходів. Двері кімнати Розе, — в коридорі треті ліворуч, як він запам’ятав, — були замкнені, але Клосс швидко впорався з ними за допомогою комплекту відмичок з Вісбадена. Він одразу кинувся до письмового столу й почав обережно приміряти свою відмичку до верхньої шухляди. І цієї миті відчув на потилиці холодний доторк криці.

— А, це ти, — почув він за спиною. — Що ти тут шукаєш?

Клосс обернувся. Він побачив на рівні свого обличчя голий живіт дівчини. Подивився вище. Дівчина вже зняла запону. Вона не цілилася в нього з револьвера, який, одначе, тримала в руці.

— Даруйте, нас, здається, не знайомили, — сказав Клосс не з дуже розумним виглядом.

— Я знаю тебе, — сказала дівчина. — Розе показала мені тебе. — Вона повідомила першу частину пароля.

— Ти шеф? — здивувався Клосс.

— О ні, — розсміялася вона, — але шеф теж тебе знає. Що сталося?

Довелося розповісти їй про події у консульстві.

— Зараз приїде сюди поліція, — закінчив він. — Сховай усе і повідом шефа.

Вона мовчки кивнула головою й витерла заплакані очі.

— Бідолашна Розе, — сказала дівчина і потім додала: — Вона нічого тут не тримала. У нас сейф у банку. Завтра раненько все вийму з нього. Зрештою, хай вирішує шеф.

— Ти можеш зв’язати мене з шефом? Я дуже хотів би поговорити з ним.

— Я передам твоє прохання. Це він повинен сказати, чи хоче побачитися з тобою.

Клосс устиг повернутися до консульства раніше, ніж прибула поліція. Гості невдалого прийому стояли купками й шепталися поміж собою. Осоловілий кельнер мовчки розносив чарки. Клосс знайшов консула в кабінеті. Разом із секретаркою вони кидали до каміну якісь документи. В кімнаті було повно диму. Клосс, не мовивши ні слова, відчинив вікно.

— Я хотів би поговорити з вами наодинці, — шепнув він.

Консул мовчки кивнув головою. Невдовзі він під якимось приводом вислав панну фон Тільден з кімнати.

— Щось невідкладне, Клосс? — спитав консул.

— Так, — відповів він, — це справа надзвичайної ваги. Прошу, ось мої повноваження. — Подав Гранделю невеличке посвідчення, видане головним управлінням безпеки рейху.

Грандель надів окуляри і оглянув його з усіх боків. Коротенький текст він, мабуть, перечитав кілька разів.

— Я слухаю, — сказав Грандель. — Отже, я не помилявся щодо вашої місії. Мушу всіляко вам допомагати. Я готовий. Що вам треба?

— Я маю вам сповістити, що в консульстві діє агент британської розвідки.

— Це виключено! — зірвався Грандель. За мить він поволі осунувся на стілець. Сховав обличчя у долонях. — Я певний у своїх людях, — сказав він тихо, але з його тону Клосс зробив висновок, що консул повірив йому.

— Краще сказати: “Я був певний”. Ми встановили з усією точністю, що агент працює саме тут. Я вас не інформуватиму, як саме це зроблено. Агент діє у вас, поблизу вас, або… — Клосс зробив паузу.

— Або… — як луна повторив Грандель.

— Або ви самі британський агент, — сказав Клосс і, побачивши раптові зміни в обличчі консула, злякався, що у Гранделя буде серцевий приступ. Цього ще бракувало! Він розсміявся. — Прошу заспокоїтися, пане консул, це був тільки жарт. Повернімося до найважливішої справи. Я знаю, точніше здогадуюся, хто британський агент. У мене ще немає всіх доказів, але все з’ясується найближчими днями.

— Скажіть мені, будьте ласкаві, швидше: Петерс чи Вітте? А може, радник Байтц? — сказав консул з надією в голосі.

— Радник Байтц уже три місяці перебуває в госпіталі, а англійський агент діяв тут ще два тижні тому.

— То хто з них двох? — спитав консул.

— А кого б ви назвали? — відповів Клосс запитанням, бо хотів виграти час. Після позички Вітте, яка так добре прояснювала ситуацію, у нього не було великого вибору. Скомпрометувати Гранделя навряд чи вдасться, він може мати сильну руку в Берліні в особі Ріббентропа. Лишалось двоє: Петерс і секретарка. Спочатку його спокусила кандидатура Петерса — на одного гестапівця буде менше. Одначе на його користь промовляла вайлуватість у роботі. Хтось, присланий замість нього, міг би виконувати свої обов’язки розумніше, а це небезпечно. Отже — вона.

— Кажіть-но… — У голосі Гранделя вчувалася нетерплячість.

— Гаразд. Жоден із них. Британський агент, найімовірніше, ваша секретарка.

— Ви марите, — спокійно відповів Грандель. — Чи усвідомлюєте ви, що, кидаючи цю ідіотську підозру на панну фон Тільден, ви б’єте по мені? Може, ви досі не знаєте, що вже півтора року, себто після смерті моєї дружини Матильди, я і панна фон Тільден… — Затуливши рота, він почав кашляти.

Цього Клосс не знав. Зізнання консула сплутало йому карти. Безперечно, літню людину завжди можна злякати, але вони не в Німеччині, а в нейтральній країні, де німецький чиновник, такий навіть, як Грандель, підданий багаторічному дресируванню, може не повірити.

— Мені не треба вам нагадувати, що, незважаючи на близькі стосунки з цією жінкою, ви й натякати не повинні їй про мою підозру. Бо це лише підозра. Я маю деякі підстави вважати саме так. Але мій здогад може виявитись хибним. Я перевірю це з усім сумлінням і, коли виявиться, що це помилка, то буду першим, хто вам про це скаже. Обіцяю, що, в разі помилки, я в своєму рапорті відповідним інстанціям жодним словом не згадаю про свої попередні припущення. Проте якщо підтвердиться моя підозра, то при всій повазі до пана консула…

— Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс. Вона очолює нашу націонал-соціалістичну організацію у консульстві. Раніше була довіреною особою нашого посла в Анкарі. З тридцять четвертого року на закордонній службі, багато разів перевірялася службою безпеки… Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс.

— Я хотів би помилятися, — відповів Клосс. — Хотів би — з огляду на вас.

Хтось постукав у двері, вони відчинилися, на порозі з’явилася панна фон Тільден.

— Пане консул, інспектор поліції хотів би побачитися з вами.

— Вже йду, — підхопився консул.

Фон Тільден неквапливо підійшла до письмового столу і сіла у крісло свого шефа. Взяла з коробки цигарку, закурила.

— Починається весела ніч, — сказала вона Клоссу, — інспектор начитався детективів і має бажання шукати мотивів убивства власниці цього… — вона проковтнула якесь слово, — цього веселого кабаре в Стамбулі у тисяча дев’ятсот сорок третьому році. Треба бути абсолютним ідіотом.

— Усі поліцейські шукають мотивів злочину.

— Не удавайте з себе наївного, Клосс. Ви вже досить довго тут, аби не знати, що “Кафе Розе” є місцевим шпигунським центром. Хіба треба більше? Що скоріше поліцейський зрозуміє це, то краще. Але, але… я хотіла вас запитати. Жовтий папірець, який ви підняли в альтанці, — то конверт? Конверт із штампом банку? — вона глибоко затяглася цигаркою.

— Я не розумію, про що ви говорите. Якщо ви вважаєте, що я наважуюся приховати якісь речові докази, то скажіть про це інспекторові.

— Отакої, — обурилася вона. — Невже ви й справді гадаєте, що я виноситиму наші німецькі справи на цей східний ярмарок? Розумієте, цей конверт власниця веселого будинку під назвою “Кафе Розе” тримала в своїй сумці, коли прийшла на прийом. Вона чепурилася біля дзеркала, відкрита сумка стояла поруч. Я знаю такі конверти — тому й звернула на нього увагу. Коли ми потім зазирали до сумки, конверта в ній не було.

— Хто ще, крім вас, міг бачити цей конверт?

— Як на представника міністерства торгівлі, — іронічно всміхнулася фон Тільден, — ви надто цікавий. — Вона стала серйозна. — Всі. Петерс був у роздягальні, забирав од гостей верхній одяг. Пан консул виспівував гарненькій панні компліменти. Радник Вітте разом зі своїм приятелем зупинялися біля неї. І ще кілька інших осіб, прізвищ яких ви навіть не знаєте, бо мадемуазель Розе дуже довго чепурилася. Може, це її загубило. До речі, ви помітили, що радник Вітте був сьогодні в поганому настрої? І не тішився із сумнівних жартів Паулі?

— Ви теж не тішились. Крім того, ви перші знайшли труп.

— Так, я була перша. За кілька хвилин після вбивці. А штукарство Паулі я бачила багато разів. Мене не тішать дешеві емоції.

— Ви спостережливі, панно фон Тільден.

— Це звичка старої секретарки, пане Клосс. Мене вважають дуже гарною секретаркою. Так, ще одне. Я домовилася з консулом не згадувати вашого прізвища серед гостей сьогоднішнього вечора. Особи, що користувалися правом недоторканності, вже пішли. Через ці двері, — вона показала на маленькі двері біля бібліотеки, — ви вийдете з консульства непомітно. На добраніч, Клосс.

Він помилився. Про це Клосс уперше подумав у кабінеті Гранделя. Ясна річ, цілковитої певності ще не було, але щось його бентежило. Дивна розмова з панною фон Тільден і її пропозиція піти з консульства непомітно, уникаючи зіткнення з інспектором турецької поліції, який легко міг зруйнувати плани Клосса, оголосивши його як іноземця небажаною особою, — все це разом поглибило хвилювання Клосса. Через залізні грати огорожі він помітив поліцейську машину і свого переслідувача, що зіперся на підмурок паркана.

Клосс повернувся і, ховаючись у затінку консульства, пішов до протилежного кінця садка знайомою вже стежкою. Визирнув, але знову побачив поліцейського, що зіперся на стовп із табличкою “Зупинка таксі”. Довелося ще раз повернутися, пройти повз дуб, під яким кілька годин тому стояла маленька, гарненька дружина товстого китайця. Потім він обминув альтанку, де помітив силует службовця в мундирі. Опинився Клосс перед високою мурованою огорожею. Один стрибок. Сильно відштовхнувсь, стрибнув — і вже нагорі. З протилежного боку теж був сад, але зовсім занедбаний.

Клосс зорієнтувався, що коли піде ліворуч, то дійде до вулички із зупинкою таксі, але буде це вже досить далеко від тамтешнього поліцейського. Він стрибнув і впав навзнак. Зачепився ногою за якийсь дріт, прокладений попід самісіньким муром. На щастя, він не зламав і навіть не вивихнув ноги.

Кульгаючи, попрямував у той бік, де сподівався знайти вихід. Для певності дістав револьвер із задньої кишені штанів, зняв запобіжник. Несподівано швидко він добіг до низенького муру, за яким починалася знайома вулиця. Обтрусивши одяг від цегляного пилу, Клосс рушив до свого готелю. Знову поставив револьвер на запобіжник і сховав його в кишеню. Він не знав, що вже за кілька хвилин картатиме себе за таку необачність.

Це сталося, коли він був у кількох метрах од готелю Замислений, Клосс ішов вузенькою вуличкою, обнесеною обабіч високим, майже двометровим муром. Було темно. Лише там, де вулиця повертала під прямим кутом праворуч, висів самотній ліхтар, який кидав тьмяне світло. І саме тоді, коли опинився на цьому розі, Клосс пошкодував, що сховав зброю. Бо треба ж було таки сподіватися, що гра почалася, що помилка, якої він припустився, спровокує помилку ще когось, хто зовсім не хотів бути його ворогом. Проте ці думки прийшли значно пізніше.

Дійшовши до того місця, де перетиналися два високі білі мури, утворюючи майже прямий кут, він раптом спіткнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя. Сріблястий предмет пролетів над його потилицею і дзенькнув об тиньк білого муру. Клосс метнувся вперед, краєм ока побачив за кілька метрів чоловіка, який кидав другого ножа. Не було сумніву: Паулі. Клосс ухилився, впав, умить схопився на ноги, тримаючи жменю гравію. Кинув ним у Паулі саме тоді, коли просвистів поруч ще один ніж. Гарячково думав, скільки ножів може мати Паулі. Принаймні сім він уже метнув, але — ось диво — жодний не влучив. Клосс був чудовою мішенню. Чорний смокінг на тлі білої стіни. Усе це тривало якусь мить, але Клосс відчував, що болить нога, пошкоджена під час стрибка з високого муру, коли зачепився за дріт, який бозна-чому там стирчав. Він стрибав на тлі муру, а ножі з металевим брязкотом падали на брук. Один із них, кинутий швидше, ніж Клосс устиг відхилитись, вгородився в передпліччя, а коли інстинктивно вхопив поранену руку — побачив, що нападник підступає до нього. Та раптом сталося те, чого Клосс одразу не збагнув. Паулі з піднесеною вгору рукою, в якій тримав ніж, раптом ослаб і впав на брук. Лише зараз Клосс помітив спину чоловіка, що віддалявся.

Стискуючи поранену руку, він побіг до готелю. На щастя, портьє не було на своєму місці, не треба було нічого пояснювати, бо Клосс не мав аніякого бажання задовольняти цікавість власника готелю “Орієнт”. Він узяв ключа од свого номера й пішов нагору. Тепер він з усією ясністю усвідомив собі, що замало не став жертвою своєї помилки. Факт, що людина князя Мжаванадзе вчинила на нього замах відразу після того, як він кинув підозру на панну фон Тільден, міг означати тільки одне: панна фон Тільден справді агент Інтеллідженс Сервіс, а князь Мжаванадзе — її шеф.

Одне було Клоссові не зовсім зрозуміло: як вони так швидко зреагували? Нехай навіть панна фон Тільден підслухала його розмову з консулом і повідомила про неї князеві. Якщо князь ще був у консульстві, це легко було зробити, він міг дати Паулі наказ. Тільки ж коли інспектор турецької поліції опитував гостей консульства, котрі не мали права недоторканності, то малоймовірно, щоб він випустив Паулі. Звісно, панна фон Тільден, перераховуючи учасників прийому, могла не згадати князя й Паулі, як не згадала Клосса, але тоді яким чином довідався князь про його розмову з консулом? Замкнене коло.

Ці думки роїлися у його голові, коли він оглядав свою рану. На щастя, вона була неглибока. Допомагаючи собі зубами, Клосс забинтував поранене передпліччя. І подумав, що ця невеличка рана не така вже й дорога плата за інформацію, яку він одержав. Однак, якби не допомога незнайомця, невідомо, чим все скінчилось би. Він саме губився в здогадах, хто є його рятівником, коли задзвонив телефон.

— Я дзвоню від імені Теодора, — почув Клосс голос у трубці й не відразу усвідомив, що слова були сказані по-польському. Він занімів, достоту занімів од враження. — Ти погано почуваєш себе? Поранений?

Той самий, трохи хрипкий голос. Нарешті Клосс зрозумів.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ти можеш піднятися нагору? Візьми з собою пляшку, я хочу випити на радощах, що знову можу говорити по-польському.

— Гаразд, — відповів голос. — Принесу тобі не тільки пляшку.

Клосс відчинив двері, коли хтось легенько постукав. Власник готелю “Орієнт” прийшов з пляшкою, але приніс також усе потрібне для перев’язки.

— Насамперед покажи свою рану, “Я-23”.

Лише за годину безладних взаємних розпитувань і відповідей двох людей, які, нарешті, могли висловлювати свої думки рідною мовою, шеф стамбульської резиденції перейшов до справи.

— Розе припустилася помилки, точніше — двох помилок. Вона любила легкі ефекти. Тому, довідавшись, що власником рахунку номер 115/185 у Центральному банку є радник Вітте, вона задумала перевірити, яке враження справить ця звістка на радника. З цією метою вона підійшла до його столика, а її помічниця (дівчина з голим животом) тим часом сказала йому по телефону, що знає, кому належить згаданий рахунок. Друга необережність полягала в тому, що вона вирішила прийти на прийом, а не передати інформацію якось інакше або просто переказати її мені. Вона не припускала, що Вітте викрив її гру.

— Я боюся, що було трохи інакше, — втрутився Клосс. — Вітте міг спочатку нічого не знати про роль Розе, а її друга помилка полягала в тому, що вона не закрила сумку, коли чепурилася у холі консульства.

Клосс коротко переповів шефу про спостереження панни фон Тільден.

— Вітте, — провадив він далі, — помітив, мабуть, конверт зі штампом Центрального банку в сумці Розе, зіставив це з телефонним дзвінком у її кабаре, а коли вона, надто певна в собі, пішла з ним до альтанки, він її вбив. Натомість я, — вів Клосс, — введений в оману квапливістю, з якою він позичив мені гроші, дійшов висновку, що саме Вітте є тією людиною, яку я повинен охороняти. Якби я раніше знав, що князь є шефом тутешньої мережі англійців…

— Якби ти з “Кафе Розе” приїхав до готелю, а не повертався до консульства… — Він подивився на годинник. — Зараз поїдеш до князя. Про всяк випадок я відвезу тебе своєю машиною.

— Зараз, вночі? — здивувався Клосс.

— Князя попереджено про твій візит, він чекає на тебе.

Авто зупинилося перед віллою у псевдосхідному стилі, яка чомусь здавалася Клоссові знайомою. Освітлені вікна другого поверху свідчили, що господар справді досі не спить.

— Я приїду приблизно за годину, в мене є ще справи, — сказав хазяїн готелю. — Не виходь раніше, ніж я по тебе приїду.

— А консул? — спитав Клосс. — Я повинен пояснити йому помилку, заспокоїти, зрештою, його.

— І завтра встигнеш це зробити.

— На завтра я лишив собі Вітте.

— Не мороч собі цим голову, я сам потурбуюся про Вітте. Він убив Розе, — сказав він так, ніби це повинно було все пояснити. — Отже — за годину.

Він почекав, доки Клосс піднявся на ґанок, і лише тоді натиснув на газ.

Двері прочинилися. Клосс побачив чоловіка, який кілька годин тому мало не вбив його. Не без задоволення він помітив, що голова Паулі забинтована. “Шеф, мабуть, непогано стукнув його”, — подумки всміхнувся Клосс.

— Князь чекає на вас, — сказав Паулі, ніби побачив Клосса вперше в житті.

Мжаванадзе стояв на порозі кабінету в строкатому халаті, накинутому на фрачну сорочку. Він мовчки пропустив Клосса поперед себе, мовчки показав на глибоке крісло під великою лампою, яка була вимкнена. Старанно зачинив за собою двері, налив два келихи з пляшки, що стояла неподалік, і лише тоді сів навпроти Клосса.

— Запрошуючи вас, я не припускав, що візит відбудеться так швидко. — Він підняв келих.

— Даруйте, що це не зовсім відповідний час для візиту, — сказав Клосс, піднімаючи свій келих.

— Я радий, що Паулі не вдалося вас убити.

— Якби ви знали, як я радію.

Вони одночасно розсміялися.

— Нас обох зрадили нерви, — сказав Мжаванадзе.

— Я мало не наклав головою за свою помилку. Ще трохи — і ваш Паулі пришпилив би мене до стіни, бо ви відповіли помилкою на мою помилку. Я гадав, що Вітте — ваша людина, отже, щоб його охороняти…

— Коли ви приїхали і коли я дістав ось це, — князь розсипав перед Клоссом фотографії: на всіх Клосс був перед стамбульським вокзалом, — то знав лише половину вашої ролі. Я збагнув, що ви не той, кого із себе вдаєте, але й не думав, — усміхнувся він, — що у вас таке складне завдання. Звідки я міг знати, що ви збираєтесь охороняти мою людину?

— Один—один, — погодився Клосс. — Ми квити. Звісно, я вилучу всі звинувачення на адресу панни фон Тільден, бо дійшов висновку, що на роль англійського агента набагато більше підходить радник Вітте. Проте панна фон Тільден повинна замовкнути. Принаймні на якийсь час. Просто берлінський центр має зрозуміти, що зникнення Вітте означає кінець агентури в консульстві.

— Розумію, — сказав князь. — Найцікавіше те, що панна фон Тільден ніколи не повідомляла мені нічого такого, про що я сам не знав би. Вас не здивувало, яким чином я так швидко довідався про вашу розмову з Гранделем, у якій було названо прізвище панни фон Тільден?

— Вона підслуховувала?

— Вона? Ні. Шкода, що вже пізно, але спробуймо. — Він підійшов до вимикача і покрутив його. Засвітилась велика лампа біля крісла Клосса. Одночасно Клосс почув якісь звуки, не розуміючи звідки вони йдуть: шарудіння, човгання, щось схоже на важке дихання людини.

— Пан консул нервується, не може спати, і це все через вас. — А потім пояснив: — Разом одинадцять мікрофонів, три в самому кабінеті консула. Тепер ви розумієте?

— Коли ви це зробили?

— О, ще до війни. В усьому районі прокладали газ. Просто, чи не так? Звісно, установка має свої вади, бо в консула Гранделя нема звички голосно читати секретні документи. Для цього нам і потрібна панна фон Тільден.

— Установка має ще один недолік, — доповнив Клосс. — Я через неї мало ногу не зламав. Якщо ви не накажете позакопувати дроти в своєму садку, то їх зможе знайти навіть дурний Петерс.

Лише тепер Клосс зрозумів, чому цей будинок у псевдосхідному стилі здався йому знайомим.

Вночі він двічі проходив повз нього. Будинок стояв поруч із зупинкою таксі. Лише занедбаний сад відділяв його від консульства.

— Ви вб’єте Вітте? — запитав Мжаванадзе.

— Я тут сам, — підкреслив Клосс.

— Гаразд, ви самі збираєтесь його вбити?

— Ви заперечуєте?

— Ні, — відповів Мжаванадзе. — Я теж хочу зробити вам послугу. Звичайний гендель. Ви даєте спокій панні фон Тільден і одержуєте досьє на Вітте. Ваші шефи дістануть вичерпний матеріал. Тоді його смерть матиме якийсь сенс. Я не питаю, хто ви насправді. Я хочу лише мати гарантію, що панна фон Тільден…

— Любий князю, людина, яка мене привезла до вас машиною, а доти домовилася про мій візит, знає стільки про вас, що…

Князь не дав йому закінчити.

— Ви забулися, пане. Адже ви тут один, зовсім один… — Він голосно розсміявся, потім підняв свій келих. — За наше порозуміння, союзнику!

Вони випили. Князь підійшов до вікна, подивився на небо — вже світало.

— Ви ще довго будете в Стамбулі?

— Декілька днів. Власне, місія моя завершилася. Треба лише купити кілограм кави для штандартенфюрера Ресмана, а може, навіть я куплю йому два кілограми…