Ставка більша за життя. Частина 3

Облога

Ішов мокрий сніг, на морі скаженів шторм. Клосс підняв комір плаща і наддав ходи. З вузенької вулички, де він жив, Клосс вийшов на базарний майдан і переходив його по діагоналі. На майдані було майже порожньо, мертво — двері будинків позабивані, вікна зачинено, лише біля “Soldatenheim”[4] Клосс помітив кількох солдатів вермахту. Дівчина з літерою “П” на пальті пробігла тротуаром і зникла в якійсь брамі. З гучномовця почувся хрипкий голос: “Увага, увага… Комендант поліції та СС міста Тольберга наказує жінкам з дітьми до п’ятнадцяти років з’явитися завтра, 18 березня 1945 року, о шостій ранку в порт, звідки їх буде евакуйовано за межі прифронтової смуги. Повторюю…”

Голос іще долинав до Клосса, коли він повернув на головну Кайзерштрассе і проходив повз порожні, з опущеними ґратами вітрини магазинів. Вони вирішили евакуювати місто… А може, вважають, що їм пощастить утримати Тольберг? Скільки? І відразу настирлива думка: скільки це триватиме? Радянські й польські війська прорвали Поморський Вал. Сьомого березня перший польський солдат дійшов до Балтики, але в приморських містах досі втримуються німці. Використовуючи завчасно споруджену систему укріплень, Гіммлер і думати заборонив про капітуляцію. Це місто, як і багато інших, доведеться здобувати у важких боях… Клосс подумав, що у нього попереду ще багато нелегких днів.

Він подивився на годинник. За десять хвилин йому треба доповісти про своє прибуття начальникові оборони Тольберга оберстові Броху. Увечері він знову має бути на Кайзерштрассе. У підвалах згорілого під час нальоту будинку Клосс влаштував радиста, сержанта, якого викинули з парашутом тиждень тому, коли ще польські дивізії не підійшли до Тольберга. Рація дає змогу передавати повідомлення кожного дня: всі накази оберста Броха відразу потрапляють до польського командування. Клосс подумав, що треба буде, може, ще сьогодні, перенести апарат в інше місце: взагалі слід було б щоразу міняти місце передачі. Ніколи, навіть в останні хвилини битви, не можна недооцінювати ворога.

В ад’ютантурі Броха Клосс зустрів Бруннера, що чекав начальника. Штурмбанфюрер привітав його щиро, з неприхованим задоволенням. Він одразу сказав, що оберст прийде лише за кілька хвилин і що вони, Бруннер і Клосс, мають трохи часу і можуть спокійно погомоніти. Він поводився так, ніби потреба в цій розмові була давно відома й очевидна. Бруннер почастував Клосса сигарою і спинився перед великим планом Тольберга, що висів на стіні. Капітан насторожено стежив за штурмбанфюрером: військова доля зводила його з Бруннером багато разів. Клосс виграв усі двобої, що були між ними, але дедалі частіше замислювався над тим, чи Бруннер не назбирав тихцем матеріал проти нього, принаймні щоб мати підстави для підозрінь… Проте, може, він і не підозрював його ні в чому, а просто вважав Клосса схожим на себе: таким же цинічним і таким же готовим на все в ситуації, коли вже немає чого втрачати.

— Паскудна розвага, — сказав нарешті Бруннер.

— Паскудна, — погодився Клосс.

Бруннер підійшов до вікна, став спиною до Клосса, ніби не хотів, щоб капітан бачив його обличчя.

— Які твої наміри? — тихо спитав Бруннер.

— Ніякі. А твої, Отто?

— Ти не хочеш відкривати карти, так? — Голос Бруннера був спокійний і байдужий. — Завтра можуть відрізати морський шлях. Судна, що відпливають уранці, будуть, певно, останніми.

— Певно… — Клосс не збирався полегшувати Бруннерові гру. Завжди треба бути готовим до провокації.

Штурмбанфюрер несподівано обернувся.

— І що? — запитав він. — І що? Підемо, як барани, під ніж?

— Ти боїшся?

— А ти? А ти хіба не боїшся, Клосс?

— Що ти, власне, хочеш, Бруннер?

Якщо він скаже зараз щось конкретне, то надалі цілком залежатиме від нього. Мабуть, Бруннер щось придумав, але сам здійснити не може: йому потрібна допомога. Але чому він звертається саме до нього? І що він, Клосс, повинен відповісти? Яка позиція в цій грі найкраща? Бути спільником Бруннера? Лояльним німецьким офіцером?

Штурмбанфюрер мовчав. Він уважно розглядав Клосса.

— У мене чудова ідея, — сказав він нарешті.

— Яка?

— Стривай… — Він ще вагався. — Затям, я не люблю жартів. Я давно стежу за тобою, Гансе… І часом думаю, чи не варто пошукати в твоєму минулому…

“Спочатку погрози”, — подумав Клосс.

— Це не для мене, — кинув Клосс сердито. — Можеш шукати, скільки тобі заманеться. І скажи своєму Груберу, щоб припинив за мною шпигувати…

— І це ти знаєш. Не ображайся. Я пропоную перемир’я, а не війну…

— Кажи, про що йдеться…

— Це досить складно, мій любий… Ти чув про професора Гласса?

Гласс? Звичайно, чув. Відомий німецький фізик — він жив саме тут, у Тольбергу. Гласс проводив досліди, про які Клосс знав дуже мало, і очолював завод, що випускав деталі до фау-1 й фау-2. Про це Клосс знав і пам’ятав. Нащо Бруннер згадав прізвище Гласса? Якщо це не спроба провокації, то може бути цікаво.

— Я чув, — мовив Клосс. — Кажи ясніше.

Проте він так і не довідався, у чому полягала ідея Бруннера. Увійшов оберст Брох і запросив їх до свого кабінету.

Начальника оборони Тольберга Клосс знав майже так само добре, як і Бруннера. Вони разом служили на Східному фронті: Брох — тоді ще в чині майора — не приховував, що вважає війну з Радянським Союзом за божевілля. “Це скінчиться трагічно”, — повторював він, але тільки в казино, коли вип’є трохи й поблизу немає нікого з СС чи з гестапо. Він був кадровим офіцером, знавцем військової справи й ретельно виконував кожний наказ. Його сухе, продовгувате обличчя здавалося зараз, коли він зупинився біля свого письмового столу і поклав руки на карту, майже здерев’янілим. Брох поінформував Бруннера і Клосса, що командувач групи армій “Weichsel”[5] Гіммлер категорично відхилив усі пропозиції про здачу Тольберга. І наказав: ні кроку назад. Це говорилося таким байдужим тоном, ніби Брох переповідав дані про чергові тактичні вчення. Далі він так само сухо повідомив, що ворожі бронетанкові підрозділи вийшли на Щецінське шосе, унаслідок чого останній шлях на захід був одрізаний. Лишався морський, принаймні ще лишався. Те, що належить евакуювати, буде евакуйовано завтра.

Бруннер і Клосс склали свої рапорти. Штурмбанфюрер, як начальник місцевих СС та поліції, зухвало доповів, що в місті панує порядок. Розстріляно двадцять чоловік, які спробували вранці протовпитись на судно, що виходило з порту. Вони були здорові й здатні відбувати військову службу. Та ще двох жінок, які намагалися сіяти паніку.

У відповідь на це Брох кивнув головою. Що він думав насправді? Чи він уже був неспроможний протестувати, чи бодай з чимось не погоджуватись?

Почувся артилерійський гул. Завила сирена, а шибки забряжчали від близьких вибухів. За вікном вихопився високий, темно-фіалковий стовп диму. Брох не мав наміру йти до сховища: він почав розглядати план евакуації цивільного населення.

— Цивільне населення мене найменше обходить, — відразу заявив Бруннер. — Найважливіше — це фабрика.

— Авжеж, — погодився Брох, — але всьому треба дати якийсь лад. Жінки й діти…

— Я візьму це на себе… — урвав його Бруннер.

— Ви візьмете на себе фабрику, — сухо кинув оберст. — У нас недвозначний наказ рейхсфюрера: треба евакуювати всі машини й прилади. І догледіти, щоб професор Гласс, цілий і здоровий, потрапив на судно.

— СС уночі оточить порт…

— Порт оточить вермахт, — сказав Брох. Якусь мить вони дивились один на одного, Клосс уже гадав, що Бруннер протестуватиме, але штурмбанфюрер лише зіщулився на стільці.

— Як хочете, — буркнув він.

— Ви відповідаєте за фабрику і за Гласса. Це все.

Бруннер схопився і зметнув руку перед собою. Він зиркнув на Клосса. Якби вони залишились наодинці, Бруннер, очевидно, сказав би. “Ти вже знаєш, про що йдеться?” Клосс знав, чи принаймні йому здавалося, що він знав. Знову завила сирена, хоч за вікном була тиша. А за кілька хвилин озвалась артилерія. Брох відчинив вікно, вони почули гучномовець: “Увага! Увага! Усім чоловікам віком від 15 до 60 років з’явитися сьогодні до міської комендатури”.

— Що ви хочете зробити, пане оберст? — запитав Клосс

Брох дивився на нього, ніби не зрозумів питання.

— Фольксштурм, — повідомив він, зачиняючи вікно, — поставлю їх уздовж каналу. Там найвразливіше місце оборони.

“Чоловіче, — кортіло сказати Клоссові, — ти посилаєш старих і дітей у бойню. Ну, втримаєш місто на день довше. Нащо?”

— З військового погляду… — почав він.

— Знаю, — одразу відрубав Брох. — І що з того, капітане?

— Висновки, здається, самі напрошуються.

— Не про те мова, — відповів оберст. І додав трохи іншим тоном: — Ми нічого не можемо зробити. У нас є точний наказ. Чи ви цього не розумієте? Кожний з нас може думати, що йому заманеться: це не має ніякого значення. Я виконав свій обов’язок: доповів рейхсфюрерові, що, на мою думку, боронити це місто недоцільно. Рейхсфюрер назвав мене пораженцем. Отже, я захищатиму місто, Клосс, бо це мій обов’язок солдата. Я ні за що не відповідатиму. Ні за що! — повторив Брох і замовк, ніби сподіваючись, що Клосс підтримає його. Потім він знову схилився над картою. — Нам більше нема про що говорити, — кинув Брох. — Я чекаю на повідомлення про п’яту ділянку. Що ми знаємо про сили противника над каналом?

Клосс подумав, що треба якомога швидше використати цей прорив в обороні. І подумав також, що, коли йому пощастить вижити, він ще поговорить з Брохом за інших обставин…

Сержант-радист, кремезний хлопець з кирпатим носом, не міг обійтися без люльки. Він твердив, що німецький тютюн, який постачав йому Клосс, зовсім нікудишній. Він випатрошував цигарки різних сортів і готував складні суміші. Це відбирало в нього чимало часу: він, зрештою, чудово влаштувався у підвалі спаленого будинку на Кайзерштрассе, 30. Зі старих меблів, знайдених на звалищі, він змайстрував тапчан, стіл, два стільки й навіть крісло-гойдалку.

— Це основне у війську, — пояснював він Клоссові, — влаштуватися на кожному новому місці як удома. Навіть тоді, коли невідомо, чи підеш ти через годину далі. Я, пане майор, був уже командиром роти зв’язку і знаю що й до чого…

Клоссові здавалось, що сержант Косек не усвідомлює небезпеку, яка постійно загрожує йому в цьому підвалі, звідки він щовечора викликав: “Вісло”, “Вісло”, я “Іскра”, прийом”. Посилені жандармські патрулі нишпорили сусідніми вулицями, німецький пеленгатор міг уже виявити радіостанцію або виявить її протягом найближчих годин, а на обличчі Косека, коли він доповідав Клоссові, не було й сліду тривоги. Він закурював люльку, пропонував Клоссові крісло-гойдалку і розповідав про свої звитяги на Поморському Валу.

Цього вечора, коли Клосс увійшов до підвалу, сержант відразу подав йому аркуш, змережаний чітким почерком радиста.

— Розшифрував?

— Так точно.

У тексті, власне, не повідомлялося нічого нового? крім однієї інформації, вагу якої Клосс умить оцінив. Син професора Гласса, льотчик, обер-лейтенант, збитий над Віслою, перебував у таборі для військовополонених. Чи вдасться це використати? Завдання, визначені просто й чітко, були насправді страшенно складні: перше — не допустити евакуації заводу, друге — запобігти евакуації професора Гласса. Чи можна їх виконати?

Уже багато днів Клосс шукав способу, як потрапити на завод. Він знав, що там працює багато робітників різних національностей, серед них і поляки, але Бруннер наказав перейти на табірний режим, і Клосс не міг навіть відшукати якийсь привід, щоб докладніше оглянути територію заводу. Часу було зовсім мало, власне, лишилися тільки лічені години… Він підійшов до маленького заґратованого віконця, що виходило на подвір’я. Що можна зробити? Що можна зробити, окрім як доповісти, що завтра вранці завод евакуюють? А Гласс відпливе останнім судном… Спробувати — всупереч здоровому глуздові?

Звечоріло. Подвір’я було порожне, мертве. Вулицею проїхала вантажна машина, гуркіт мотора поступово затих, може, це вже кінець?

— Скільки ще, пане майор? — запитав сержант.

— Треба буде змінити резиденцію, — сказав Клосс, не обертаючись. І тут він помітив дівчину. Вона вбігла на подвір’я; на ній був розстебнутий плащик з літерою “П”. Задихаючись, дівчина хапала ротом повітря. Вона раптом зупинилася біля брами, прочитала напис: “Achtung! Minen!”,[6] який завбачливо зробив тут Клосс, проте вагання тривало недовго. Дівчина побачила двері до підвалу… Почулись її кроки на сходах. За кілька секунд у воротах з’явився есесівець.

Точніше — спочатку долинув його голос: “Halt! Ich warde schussen”.[7] Есесівець теж завагався, побачивши попередження, але кинувся за дівчиною.

Сержант, що стояв уже біля вікна, подивився на Клосса. Гауптман кивнув головою, дістав зброю, зняв із запобіжника. Косек відхилив двері, у руці він тримав пружинний ніж. Підвальний коридор був вузький і довгий. Дівчина бігла, перечіплюючись у темряві. Коли вона опинилася біля дверей до їхньої нори, Косек ухопив її за руку і втягнув усередину. Вона впала на підлогу. Есесівець побачив Косека лише тоді, коли дістав удар — він не встиг навіть крикнути. Клосс почув тільки, як гупнуло тіло, вдарившись об камінну підлогу.

Дівчину перенесли в крісло. Сержант схилився над нею, коли вона розплющила повіки.

— Що ми з нею робитимемо? — запитав він.

— Доведеться їй залишитися тут, — сказав Клосс. — Випускати її не можна. А того десь треба сховати.

— Буде зроблено, — буркнув Косек.

Він обережно влив дівчині в рот горілку з фляги.

— Не мала баба клопоту…

Спочатку вона розгледіла обличчя сержанта, потім рацію й автомат на стільці. І тільки потім — Клосса, що й досі стояв біля вікна. Знову повернувся страх, вона заплющила очі й, мабуть, приготувалася до найгіршого.

— Не бійся, дурненька, — пробубонів сержант. — Ні про що не питай, але не бійся. — І додав: — Лише мені могло таке трапитись! Маю жінку на хазяйстві!

Клосс підійшов ближче. Справді, зайвий клопіт! Мало, що треба перемінити місце передачі, та ще й тягни за собою цю дівчину! Хоч і була б вона найпорядніша, ризиковано її випускати.

— Ти звідки? — запитав він по-польському.

Дівчина була приголомшена.

— З Варшави, — шепнула вона.

— Де ти працюєш?

— У професора Гласса. А до того працювала на заводі.

Клосс підсів до неї. Тепер вона справді зацікавила його. Нелегко переборювати недовіру, нічогісінько про себе не кажучи і нічого не пояснюючи, І все-таки розкриваючись, бо Барбара Стецька — так звали дівчину — досить уже всього набачилася, щоб багато чого зрозуміти. Зрештою, вона повинна була повірити, що вони — поляки “звідти”, бо хочуть вивідати в неї щось цікаве. Насамперед вона розповіла про свою пригоду з есесівцем. Пані, дружина професора Гласса, вирядила її до аптеки. Коли дівчина підбігала до ринку, завила сирена, і вона побачила наші — це слово дівчина вимовляла з великою гордістю — наші літаки. Наліт перечекала у під’їзді, а коли знову завила сирена, вона помітила на тротуарі листівки. Поблизу нікого не було, то вона й підняла одну. Листівка була написана по-польському та по-німецькому — вона закликала німців припинити боротьбу… Але до кінця прочитати не встигла: дівчина ще раз нахилилася, щоб зібрати побільше тих листівок і віднести потім на завод, коли заскочив її цей есесівець. Видно, він стояв у якомусь під’їзді. Есесівець гукнув “Halt!”, а вона кинулася тікати, повернула до Кайзерштрассе, потім побачила цей згорілий будинок, подумала, що сховається у руїнах. Напис “Achtung! Minen!” налякав її, але вибору не лишалось — зрештою, їй було однаково…

— Мені пора повертатися, — захвилювалася дівчина. — Дружина Гласса дуже підозрілива.

Клосс не вирішив ще, що робити: він хотів знати якомога більше, особливо всіляких подробиць із життя професора, але дівчина часто не розуміла, що від неї хочуть. Як виглядає квартира Глассів? Розклад дня? О котрій професор повертається з заводу? О котрій лягають спати? Нарешті — завод. Барбара Стецька, одначе, завагалась, перш ніж почала говорити…

— Дівчино, — сказав сержант. — Ти здогадуєшся, нащо ми тут? І не хочеш нам посприяти?

То ж на заводі працюють поляки, французи, росіяни, югослави… Тепер вони відрізані од світу, всім заборонено виходити за межі табірних бараків. Її, звичайно, знають усі, і варта теж, вона буває на заводі, часом дружина Гласса посилає її до чоловіка, іноді майстер Кроль дає їй перепустку, якщо треба щось зробити безпосередньо на заводі… Поступово витяг з дівчини все, що його цікавило. І так само поволі вималювався у нього план операції, в якій Барбара Стецька повинна була відіграти не останню роль.

Це був — принаймні так вважав професор Гласс — останній день існування заводу в Тольбергу. До війни він випускав радіоприймачі, а тепер належить до важливих підприємств військової промисловості. Це він, Гласс, готував нові моделі керованих апаратів. Він знав тут кожну машину і відчував майже фізичний біль, дивлячись на розпочатий демонтаж підприємства. Робітники з літерами “П” та “Ост”, пришитими до комбінезонів, працювали у великому цеху під наглядом німецьких майстрів. Обидві зміни вже багато годин без перерви. Чи встигнуть вони? Гласс спостерігав за демонтажем через засклену стіну з пульта управління. Йому здавалося, що вони працюють надто повільно, що в такому темпі не встигнуть приготувати для транспортування навіть найцінніші верстати. Це, зрештою, не його провина. Треба було раніше дати наказ про евакуацію. Про це він сказав Бруннерові, коли штурмбанфюрер з’явився у нього в кабінеті. Тут було зручно й затишно, звуковбирне покриття на дверях ізолювало професорську келію від шуму заводських цехів.

— О третій тридцять ранку я пришлю вантажні машини, — сказав Бруннер.

— Я не встигну. — Професор Гласс не дивився на гестапівця. Він гордував такими, як Бруннер, і мав з того задоволення, хоч, звісно, ці свої почуття старанно приховував.

— Ви мусите встигнути. Те, що залишиться, ми знищимо.

— Ви хочете знищити завод?

— Звичайно, — сказав Бруннер. — Висадимо в повітря. А ви гадали, що передамо полякам?

Те, що завтра чи позавтра тут можуть з’явитися поляки, все ще було для Гласса тільки в теорії. Він знав і не міг повірити…

— Що станеться з персоналом? — запитав він.

— Кого ви маєте на увазі? Оту чужинську голоту? Чому це вас обходить? Я потурбуюся про них…

— А проте, я хотів би знати. — Насправді це була брехня, бо Гласс нічого не хотів знати. Просто прагнув бути осторонь того, на що й так не мав ніякого впливу. Протестувати? Хіба протести чогось варті?!

Бруннер посміхнувся.

— Ви про машини подбайте. Та про себе. Ви належите до нечисленних щасливчиків, яких ми евакуюємо з цього міста. Прошу приготувати документи. І спалити все, що ви не встигнете забрати. — Штурмбанфюрер зім’яв у попільниці недокурок і пішов з кабінету.

Головного енергетика заводу інженера Альфреда Кроля він знайшов у сторожці. Кроль сидів біля мікрофона й читав оголошення:

— Повторюю, — говорив Кроль, — іноземним працівникам заборонено виходити із заводу без спеціального дозволу. Кожний вихід за межі підприємства розглядатиметься як втеча. Нагадую, що югославського робітника Христо Третнєва за спробу втекти засуджено вчора до страти. — Кроль вимкнув мікрофон. Бруннер усміхнувся й схвально кивнув головою.

— Правильно, інженере Кроль, — сказав він. — Їм треба постійно про це нагадувати.

Кроль підвівся. Він ледве пересувався, ще не звикши до протеза, який заміняв йому ось уже кілька місяців праву ногу, ампутовану в польовому госпіталі під Мінськом. Бруннер, звісно, знав про нього геть усе: і те, що Кроль отримав залізний хрест за битву під Москвою, і те, що він не вступив до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, і те, нарешті, що в його брата — майстра Кроля, який працював на цій самій фабриці, — мати полька. Слід не спускати з нього очей і тримати в кулаці: зараз він був потрібний, дуже потрібний.

— Ви закінчили мінування заводу?

— Так, — сказав Кроль. І додав: — Я виконав наказ.

— Тепер послухайте: о третій тридцять приїдуть вантажні машини.

— Зарано.

— О третій тридцять. До цього часу треба озброїти всіх німців. — Він подивився на годинник. — Зброю привезено. Німецька охорона поїде вантажними машинами.

— А іноземні робітники?

— Ви жартуєте, Кроль. Чому вас турбує доля цих людей?

— Я працював з ними. Дехто з них уже став спеціалістом.

— Годі! — Бруннер не збирався дискутувати з Кролем. — Вони залишаться тут.

— Не розумію.

— Зрозумієте. Тільки без дурниць. Це фронт, Кроль, а ви знаєте, що на фронті виконуються всі накази.

— Знаю, — сказав інженер і пошкандибав на своєму протезі до дверей. — Це все?

— Все. Ключ від складу в начальника заводської варти.

— Знаю.

Бруннер пішов із заводу, а Кроль, спираючись на ціпок, подибав цехом уздовж верстатів, приготованих до демонтажу. Він намагався не дивитись на робітників, навіть пришвидшував ходу, але все одно відчував на собі їхні погляди. Його поймали одночасно страх, зненависть, жаль. Ці люди загинуть, а їхня смерть затаврує і його, Кроля, чесного офіцера-фронтовика. Чи й справді затаврує? У кінці цеху, біля відімкненого вже пульта управління, Кроль побачив свого брата, майстра Яна Кроля. Вони ніколи не були друзями, а проте існував між ними зв’язок, який вони не хотіли чи не вміли порвати. їхнє життя ще замолоду склалося по-різному. Мати Яна була полька, а його батько, дядько Альфред, стверджував, що вся родина Кролів польського кореня, що ще їхній дідусь підписувався замолоду просто “Круль”. Інженер Кроль ніколи про цю польську кров і не думав, а майстер Кроль, вихований матір’ю, постійно і, на думку Альфреда, цілком недоречно це підкреслював.

Отже, не дивно, що їхні долі склались по-різному. Альфред здобув вищу освіту, а Яна вигнали з університету. Альфред став офіцером і пішов на фронт. Ян був робітником, а згодом — майстром на тольберзькому заводі. Він став обережніший, і професор Гласс відстояв його від призову в армію.

Ян Кроль — чоловік плечистий, високий, волосся припорошене сивизною. Він саме набивав люльку, коли на порозі з’явився Альфред.

— О третій тридцять, — сказав він. — О третій тридцять приїздять вантажні машини.

Майстер знизав плечима і показав Альфредові на місце біля пульта.

— А що з ними? — запитав Ян.

— А як ти гадаєш? — скипів раптом інженер. — Що їх — евакуйовуватимуть? Чи дозволять залишитися тут?

— Третього виходу нема.

— Є! — Альфред раптом зайшовся сміхом. Його душила лють. Ось уже близько поразка, а він нічого не досяг: лише втратив ногу, і перший-ліпший гестапівець ставиться до нього, як до хлопчиська. І Альфред зробив те, чого не мав права робити. Він сказав правду.

У майстра погасла люлька. Він висипав тютюн на підлогу.

— А ти що? — запитав майстер. — А ти що? — зненацька закричав Ян Кроль, а кричав він рідко.

— Нічого. — Альфред заспокоївся, і відразу його опосів страх. Як він міг сказати це? Саме Янові!

— Слухай, — шепнув він, — ми не маємо з цим нічого спільного. Не наше мелеться. Залишилося ще кілька годин… Ти не повинен нікому ні слова…

Ян мовчав.

— Чому ти так дивишся на мене? Говори… — Альфред втрачав самовладання. — Я не злочинець, я офіцер…

— А що буде завтра? — запитав нарешті Ян.

— Я не розумію.

— Завтра, — повторив він, — чи за кілька днів? Ти витримаєш?

— Не розумію.

— Я питаю тебе, чи ти витримаєш. Те, що знав і що бачив…

— Я багато чого бачив.

— Війну програно, і німці повинні будуть за все заплатити.

— Німці! — скипів Альфред. — Хто ж це? Я? Ти? Чому я? Я лише офіцером був! Мені теж не довіряли: постійно пам’ятали про твоїх родичів…

— Я завадив твоїй кар’єрі?

— Завадив.

— Слухай, що я тобі скажу… — Ян знову набив люльку і закурив. — Уважно слухай. Ти ганчірка…

Альфред схопився на ноги.

— Сідай. Ти вижити хочеш? Хочеш, звичайно… Але якщо ти навіть виживеш, то після того, що тут скоїться, тебе всюди знайдуть, розумієш?

— Мене ніхто не шукатиме.

— Шукатимуть. Я даю тобі можливість…

— Ти — мені… можливість? Збожеволів, чи що?

— Так. Я нічого від тебе не хочу. Ти тільки дістанеш мені план мінування заводу.

— Ні!

— Стривай. — Ян Кроль був терпеливий. — І скажи, о котрій годині німецький персонал отримає зброю та де саме міститься склад зброї?

— Нічого не скажу. Я йду. — Альфред ухопив свій ціпок.

— Подумай. Ти вийдеш, але коли надумаєш… — І додав лагідніше: — Я хочу тебе врятувати, Альфред. Я ще вірю, що ти насправді порядна людина. Ти міг нічого не сказати мені. Але все-таки сказав. Знаєш, що на тебе чекало б за це в гестапо?

Альфред стукав ціпком по підлозі.

— Що ти хочеш зробити?

— Не знаю. Може, нічого.

— Нерівноцінний обмін. Я даю тобі все, а ти…

— Можливість. Знай, що тебе нема в списку тих, кого буде евакуйовано. Професор Гласс не вважає тебе потрібним. Адже ти тільки енергетик. Я бачив у нього цей список.

— Брехня! — Альфред знову захвилювався.

— Правда. Ти залишаєшся… Розумієш, що це означає?

Запало мовчання.

— Згода, — сказав нарешті Альфред. Він важко опустився на стілець біля пульта. — Мінування вже завершено. Досить з’єднати контакти у сейфі в Гласса, щоб за три хвилини все злетіло у повітря.

— Хто повинен зробити це?

— Не знаю. У нього залишиться ще три хвилини, щоб вийти із заводу.

— Це тобі накажуть зробити, дурню, але живий ти вже звідси не вийдеш. А про зброю що ти знаєш?

— Вона на складі, в начальника варти. О другій сорок п’ять її роздадуть людям.

Важкі верстати уже залишили свої фундаменти. Два інженери у партійних мундирах, Кох і Штрудель, стежили за демонтажем і підганяли робітників. Глухі удари молотів доповнювалися галасом, що чувся з гучномовців. Майстер Кроль, повільно йдучи серединою цеху, вишукував тих, з ким він повинен негайно побачитись. Поляк Станіслав Огнівек, росіянин Толмаков, француз Поль Левон… Керівництво підпільної організації, що виникла кілька місяців тому. Почалося, власне, з дружби цієї трійки, від довгих вечірніх розмов у бараці. Потім вони добирали людей, на яких можна звіритись, а коли Ян Кроль увійшов до складу керівництва, почали діяти. Було їм нелегко. Гласс організував дуже ретельний технічний контроль, а сам табір пильно охоронявся. Одначе багато деталей, виготовлених на тольберзькому заводі, були придатні лише для металобрухту.

Станіслав Огнівек, родом з Варшави, до війни був студентом політехнічного інституту. Толмаков — уже літній чоловік — працював колись на київському заводі, а Левон був робітником з Ліона. Ці троє чудово порозумілись, хоч розмови їхні відбувалися на дивовижному французько-німецько-польському суржику, хоч усе в них було різне: вік, виховання, минуле…

Кроль нарешті побачив їх, пальцем покликав підійти.

— Ви троє, — сказав він, — підете зі мною.

— Для чого ви їх берете? — взявся звідкись Штрудель.

— Годинникові механізми треба розбирати.

— Гаразд, — махнув рукою німець.

Майстер переповів новину. Вони були, власне, готові до того, що почули… Багато разів говорили про таку можливість, однак у глибині душі вірили, що наша армія прийде швидше, ніж німці встигнуть евакуювати завод.

— Хоч що б ми робили, — сказав Левон, — все одно всі загинемо…

— Ти хочеш, щоб ми нічого не робили? — запитав Огнівек,

Левон знизав плечима.

— А що ми можемо?

— Не багато, — погодився поляк. — Але треба все-таки спробувати.

Кроль і Толмаков підтримали поляка. Низький, лисуватий Толмаков одразу сказав, що годі філософствувати — треба діяти.

— Хто охороняє склад зброї? — запитав він.

План був простий: Огнівек, який вважався спеціалістом у військових справах, бо до війни закінчив військове училище, узяв на себе всю операцію. Точно о другій сорок, тобто за п’ять хвилин до того, як мають роздати німцям зброю, Огнівек з двома товаришами роззброїть начальника заводської охорони і забере в нього ключ від складу, Левон зі своїми земляками повинен підстрахувати операцію Огнівка і взяти на себе всіх, хто не належить до організації, щоб запобігти паніці.

Звичайно, треба було обговорити багато подробиць, проте лишалось і найважливіше питання: що ж далі? Озброїти робітників і захопити завод можна, але скільки вдасться їм протриматись? Годину, дві? А потім? Висадити себе в повітря? Адже йдеться ще й про те, щоб перешкодити німцям вивезти устаткування. Левон посміхнувся:

— Звідки ви знаєте, що міни не вибухнуть, якщо німці розпочнуть артобстріл? Адже їм однаково…

— Але їм потрібні машини, — сказав Кроль.

— А нам — люди.

Отже, пробиватись через лінію фронту? П’ятсот робітників, і лише кілька десятків озброєних. Нема ніякої надії… Може, двом—трьом і поталанило б урятуватись…

— Якби ми мали зв’язок з нашими з того боку, — зітхнув Огнівек.

Звідси, з пульта управління, було видно весь цех як на долоні. Вони намагались уявити собі, що буде, коли Огнівек подасть сигнал. Начальник охорони найчастіше сидить у своїй сторожці. По заводському подвір’ю нипає двоє—троє вартових, перед входом — пост. О другій сорок начальник охорони найімовірніше вже піде до складу… Треба його захопити між сторожкою і складом, якщо він буде сам… А якщо не сам? Вирішили збільшити групу Огнівка.

— Під час бою, — сказав Левон, — усе, звичайно, відбувається інакше, ніж заплановано.

— Дивіться! — вигукнув раптом Сташек. — Баська від Гласса! Як вона сюди потрапила?

Справді, цехом ішла Баська Стецька.

Клосс вирішив ризикувати. Адже вибору в нього не було: це єдиний спосіб потрапити на завод. Він повірив у чесність цієї дівчини. Сержант Косек сумнівався — а раптом це провокація? А якщо її зловлять і все з неї вичавлять? Якщо, якщо… Небезпека чигала на кожному кроці, але не вперше, бо так тривало вже п’ять років. Він повернув на широку алею, уздовж якої розташувалися вілли заможних мешканців Тольберга. Невдовзі Клосс побачить професора Гласса і матиме з ним розмову, наслідків якої не можна передбачити. Чого варті його карти? Власне, тільки на одну можна ставити: син Гласса в польському полоні. Він відкриє її неохоче, але, відкриваючи, скаже Глассові все і сам опиниться в пастці. Тоді… Залишиться тільки одна можливість… Клосс не хотів про неї думати. Барбара Стецька не йшла йому з думки. Чи потрапила вона на завод? Чи встановила контакт з організацією, якщо ця організація справді існує та має якусь можливість діяти.

Небо пронизали довгі промені прожекторів, вони весь час перехрещувались. Із заходу долинув гуркіт гармат і потім, ледь чутне, далеке татакання кулемета. Коли розпочнеться наступ? Через дві години Косек виходить в ефір. Чи натрапили вже німецькі пеленгатори на його слід?

Клосс підходив до вілли Гласса. Вона була, як і всі інші, оточена садком, тиха й темна. Він штовхнув хвіртку, натиснув на дзвінок. Відчинила Клоссові дружина професора, в халаті, розхристана.

— Я слухаю вас, — буркнула вона непривітно.

— Капітан Клосс зі штабу гарнізону, — відрекомендувався він. — Я хочу поговорити з професором.

— Заходьте.

Він увійшов до кімнати, схожої на якесь бойовисько. Розчинені шафи, на підлозі валізи, білизна… В кутку стояла навколішки Бася й загортала в папір тарілки. “Отже, вона вже повернулася”, — подумав він.

— Ми пакуємося, — сказала дружина Гласса, — це страшно. — І відразу звернулась до Басі: — Мерщій. У такому темпі ми не впораємось до ранку…

Професор прийняв його в своєму кабінеті. Тут панував ще порядок, все стояло на своїх місцях: книжки у великих важких шафах, глибокі крісла біля маленького круглого столика, картина над письмовим столом. Гласс запропонував чарку коньяку — виявилося, що це мартель, остання пляшка, брати яку на судно не варто. Отже, пийте, пане капітан… І, може, відразу перейдемо до справи, бо часу обмаль. Він, Гласс, не розуміє, зрештою, що потрібно від нього контррозвідці, бо якщо він не помиляється, капітан з контррозвідки…

Клосс кинув на стіл пачку американських цигарок.

— Закурите?

— Закурю, — сказав професор і здивовано поглянув на цигарку. — Це військові трофеї? — запитав він.

— Припустімо, — Клосс зважував кожне слово в цій розмові. — Ви завтра виїздите, професоре?

— Так.

— Звичайно, ви розумієте, що ця морська подорож не дуже безпечна…

— Знаю. Не знаю тільки, чи можна сьогодні десь бути в безпеці? Але чим я завдячую вашому візиту?

— Це не так просто, професоре, — сказав Клосс. — Цього року ви відзначаєте щось ніби ювілей, чи не так?

— Ви, здається, жартуєте, капітане…

— Ні. Двадцять років тому доцент Гласс провів кілька місяців у берлінському Моабіті за допомогу колезі, який…

— Про це всі знають, — перебив його професор.

— Так. Безперечно. А от ви, здається, забули… Потім ваші знання видатного фізика віддано служили Третьому рейху. Нагороди, відзнаки… Нарешті цей завод.

— Ви мене дивуєте, капітане. Невже вам наказано перевірити мою лояльність?

— Мене лише цікавить, — провадив далі Клосс, знаючи, що ризикує дедалі більше, — чи у вас нічого не залишилося від тих років… Ваш найкращий друг, доктор Борт…

— Годі. — Гласс підвівся, підійшов до вікна. Він рознервувався. — Я гадав, що контррозвідка Третього рейху має серйозніші клопоти, ніж моя особа.

Отже, він усе ще нічого не розумів!

— Атож, має, — сказав Клосс. — Доктора Борта, пане професоре, розстріляно в Гамбурзі.

Гласс відчинив двері, що вели з кабінету на ґанок. Він стояв до Клосса спиною, дивлячись на темний сад.

— Замкніть двері!

Професор рвучко повернувся.

— Провокація?! — Це було сказано надто голосно. Але двері він таки замкнув і повернувся на своє місце. Клосс увімкнув приймач, долинула мелодія військового маршу.

— Я розумію, що ви враховуєте можливість провокації. Звичайно, є така можливість. Але уявімо собі, що хтось вам сказав би: професоре Гласс, не треба евакуйовуватись. Не лише тому, що шлях небезпечний, але й для того, щоб врятувати щось зі свого життя.

— Уявімо собі, — Гласс вже опанував себе, — що це питання я повторив би в гестапо.

— Той, хто питає, повинен був би мати якесь виправдання.

— Він міг би просто блефувати.

— Як у покері, — підтвердив Клосс. — Перевіряють, відкриваючи карти, якщо, звичайно, доходить до відкривання.

Гласс знову наповнив чарки.

— Бачите, — сказав він, — я математик і люблю теоретичні міркування. Вдамося до нової фігури: той, хто питає, по-перше, повинен був би мати право ставити питання, а по-друге — давати якісь гарантії.

— Ви думаєте про гарантію збереження життя? А якби це був лише один шанс? Єдино можливий за даних обставин?

— Це надто загадково, капітане. Але, скажімо, я не фанатик і теоретично міг би розглянути різні обставини…

— Це вже симптоматично, — сказав Клосс.

— Міг би, — повторив професор, — але тільки з тими, хто має відповідні повноваження. Крім того, ви, здається, забуваєте, що для німця обов’язок — передовсім.

— Обов’язок! І в ім’я цього, професоре, ви згодні на все. Вічна капітуляція?

— Ви заходите надто далеко. Це ризиковано, капітане. — Ми ведемо теоретичну розмову.

— Отже, тепер ви відступаєте. — У голосі професора Клосс вловив нотку розчарування. — Навіть для теоретичних розмов я повинен мати гарантії, що маю справу з солідною людиною.

— А якщо так? Ви розглянули б конкретні пропозиції?

— У певних межах, — сказав Гласс.

— Вимога проста. — Клосс відкривав карти. — Не евакуюватись.

— Чия вимога? Хто почує мою відповідь?

Клосс знову підійшов до приймача. Військовий марш залунав гучніше.

— Що ви знаєте про свого сина, професоре Гласс?

Гласс схопився зі стільця.

— Боронь боже! — Зараз він був щирий. — Я нічого не знаю. Він загинув чотири місяці тому на Східному фронті. Я не хотів вірити в його смерть. Він живий? Кажіть мерщій — він живий?

— Так, — сказав Клосс. — Він у полоні.

Гласс упав на стілець. Він затулив обличчя руками, потім витер хусточкою очі.

— Це точно? — запитав він. — Звідки ця інформація?

— Чи треба мені відповідати? Гадаю, ви й так зрозуміли?

— Зрозумів, — шепнув Гласс.

— А якби ви схотіли відтворити кому-небудь цю розмову…

— Не кажіть. Я все зрозумів.

— Війна — безжалісна гра, професоре, — говорив Клосс. — Ви продукуєте не цяцьки для дітей, а прилади для ракетних снарядів, що падають зараз на Лондон.

— Знаю.

— І йдеться про те, щоб вас більше для цього не використовували.

— Знаю, — знову повторив Гласс.

— Я вважаю, що ми все сказали один одному. Але це зовсім не так просто: не евакуюватись. Вже завтра вони не дадуть вам спокою. Саме тому я пропоную: через дві години ми зустрінемося на розі Поммернштрассе та Гінденбургплац.

Професор підвівся. Здавалося, він забув про Клосса.

— Курт живий, — шепотів він. — Курт живий…

Він сидів у темній, вузькій комірчині на єдиному стільці, що стояв поруч з ліжком. Бася старанно затулила вікно, потім підійшла до дверей і обережно повернула ключ у замку. В квартирі було тихо.

— Професор пішов спати, — шепнула вона, — він завжди у цей час дрімає. А стара — в їдальні.

Бася сіла на ліжко. Після розмови з Глассом Клосс обійшов навколо вілли, вийшов на вулицю і Повернувся сюди. Бася, як вони й домовилися, лишила вікно в своїй кімнатці за кухнею відчиненим.

— Розповідай, — сказав Клосс.

Вона говорила дуже тихо. Ті, що на фабриці, — Бася не називала прізвищ, — поставилися до її повідомлення з недовірою. Вони твердили, що це може бути провокація, що навіть ліквідація есесівця ні про що не свідчить. Бася запевняла: ніхто не міг знати, куди вона тікатиме, випадковість не можна передбачити, що коли їй вірять… Нарешті переконала думка, що втрачати їм нічого; бо якщо вони залишаться самі, то, безперечно, загинуть, а завод буде знищено. Бася розповіла Клоссові план операції, яку збираються здійснити на заводі підпільники. Він слухав уважно, час від часу ставлячи питання, на які Бася найчастіше не знала відповіді: у кого з німців є пістолети? скільки робітників належить до організації? чи знають вони схему сигналізації на заводі — така схема неодмінно має бути?

Нарешті він упевнився, що у них є надія на успіх, але повстання треба очолити.

“Може, — думав він, — це моя остання операція, і, мабуть, настав час…”

— Тобі доведеться ще раз піти туди, — сказав Клосс.

Бася кивнула головою. Вона була готова до цього: домовилася з майстром Кролем, що за півтори години один з них — Кроль чи Левон — чекатиме на неї у тому місці, де заводський мур підходить до заплавних лук, які тягнуться аж до каналу. Бася не хотіла більше ризикувати, йдучи повз вартового.

— Ти скажеш їм, — мовив Клосс, — що їхній план в основному непоганий. Та лише в основному. Я хочу бути на місці особисто й очолити операцію. Для цього не о другій сорок, а рівно о другій двадцять п’ять група з двох-трьох чоловік зніме вартового біля брами. Це треба зробити дуже вправно, щоб німець не встиг і писнути. О другій тридцять ти і я увійдемо до заводу. І тоді почнеться операція. Ти скажи їм, що я зв’яжуся з нашими. Розумієш?

— Розумію.

Клосс подивився на годинник. Треба ще зайти до Броха, а потім піти на Кайзерштрассе. Косек мусить передати повідомлення і одержати відповідь. Наступ на завод через канал має розпочатись щонайпізніше о другій. Все це ризиковано, проте іншої можливості Клосс не бачив. Закурив цигарку. Полум’я сірника вихопило з темряви обличчя Басі. Темні кола під очима, знекровлені губи.

— Тримайся, дівчино, — сказав Клосс. — О другій я прийду до твого вікна. — Він завагався. Може, не брати її на завод? Треба. Бо члени організації його не знають, і він їх не знає. — Що робили Гласси після того, як я пішов? — запитав Клосс наприкінці.

Професор сказав дружині: “Не пакуйся, ми лишаємось”. Вона кричала й протестувала, а він поклав їй тоді руку на плече і мовив: “Курт живий. Він у полоні”. І ще щось, а що саме — Бася не зрозуміла. Потім дружина Гласса схлипувала, сидячи на великій, вже спакованій валізі, а він повернувся до кабінету.

Почулися кроки, хтось увійшов до кухні.

— Це вона, — шепнула Бася. — Готує професорові цілющу травицю.

— Запам’ятай, — тихо говорив Клосс, — нехай на заводі приготуються, але обов’язково чекають на мене. Найважливіше — зняти вартового.

Знову кроки. Клосс підвівся, підійшов до вікна, і саме тоді пролунав крик дружини Гласса.

— Фріц! — гукала вона. — Фріц!

За мить дружина Гласса була вже в кухні. Ще не встиг Клосс вислизнути у вікно, як вона вже гатила кулаками в двері служниці.

— Відчини, — кричала вона, — відчини!

Клосс зник у сутінках саду. Бася стала на порозі.

— Чому ти замикаєшся? Хто в тебе був?

— Нікого, прошу пані.

— Де мій чоловік?

— Адже пан професор спить у кабінеті, — відповідала Бася своєю школярською німецькою мовою.

— Він зник! — Дружина Гласса знову побігла через кухню та їдальню. Вони зупинилися на порозі кабінету. Двері на ґанок були відчинені, вітер поздував папери з письмового столу, поруч з невеличкою канапою, затиснутою між книжковими шафами, лежали нічні пантофлі професора Гласса.

— Може, він десь вийшов ненадовго, — сказала Бася.

— Без черевиків? — Дружина Гласса вибігла на ґанок, потім — до садка. І знову почувся її крик: — Фріц! Фріц!

Коли вона повернулася до кабінету, в її очах були сльози.

— Боже мій, боже мій, — шептала вона. — Що з ним сталося?

Вона взяла телефонну трубку, через силу набрала номер.

— Це дружина Гласса, — сказала вона. — Я хочу поговорити зі штурмбанфюрером…

Бруннер з’явився у помешканні Глассів через кілька хвилин. Не знімаючи кашкета, він ходив по кабінету професора, нетерпляче й ніби неуважно слухаючи розповідь дружини Гласса. Він оглянув нічні пантофлі професора, понишпорив у паперах і шухлядах, вислав двох чоловік у сад, щоб ретельно обшукали територію вілли.

Потім Бруннер сів на канапу і випростав перед собою ноги в лискучих чоботах.

— Ви сказали, фрау Гласс, що тут був гауптман Клосс. — Саме це, либонь, найбільше його зацікавило.

— Так, — шепнула вона.

— Вони розмовляли в кабінеті. Ви не знаєте — про що?

— Я не підслуховую, пане штурмбанфюрер.

— Шкода. Що було потім?

— Я вже казала. — Вона притулила хусточку до очей. — Чоловік наказав мені припинити пакування речей.

— Чому?

— Я не знаю. І не питала його, бо він сказав мені, що Курт живий. Ви розумієте? Ми стільки часу нічого не знали про нашого хлопчика… Я розплакалася. Він у полоні, але живий.

— Звідки таке повідомлення?

Вона знизала плечима.

— Може, через Червоний Хрест?

— Жартуєте. Про Курта чоловік вам сказав, коли пішов Клосс?

— Так.

— І що було далі?

— Я побігла на ґанок, до садка, потім до служниці, польки. Вона замкнулася на ключ. Мені здавалося, що я чула голоси, що хтось у неї був. Ви допитаєте її?

— Допитаю, — нетерпляче відповів Бруннер. — Ну, гаразд, покличте її.

Він розглядав Басю без будь-якого зацікавлення. Узяв її за підборіддя, легко ляснув рукою по обличчі.

— Що ти знаєш?

— Нічого, прошу пана.

— Не бреши. У тебе був хлопець?

— Ні, прошу пана… Мій хлопець працює на заводі. Пані Гласс причулося.

Бруннер знову вдарив її. Трохи дужче.

— Німцям не здається, ду… Коли ти бачила професора востаннє?

— Пан пішов спати до кабінету.

— Ми ще перевіримо, чи ти часом не брешеш. Скажи мені…

Але він не встиг запитати. До кабінету увійшов есесівець, шепнув Бруннерові кілька слів на вухо і зник. Штурмбанфюрер споважнів, скинув кашкета…

— Забирайся геть! — наказав Бруннер Басі, потім звернувся до дружини Гласса: — Ми повинні бути мужніми, — сказав він, — ми німці. Ваш чоловік загинув. Щойно, недалеко звідси; за садом знайдено його труп. Ви повинні поїхати зі мною. Треба розпізнати тіло.

Треба було доповісти Броху про ситуацію на п’ятій дільниці. П’ята дільниця — це саме канал, найслабкіше місце оборони, яке оберста найбільше непокоїло. Наступного дня… лише наступного дня він збирався відрядити туди два батальйони фольксштурму, у нього жевріла надія, що противник не починатиме з форсування водного рубежу. Треба було підтримати цю його надію. Між каналом і заводом лежали луки й пасовиська, на них майже зовсім не було укріплень, там проходив тільки протитанковий рів, у якому де-не-де тримала оборону нечисленна піхота, озброєна фауст-патронами. Клосс вважав, що ця перешкода не дуже грізна. Якщо наступ почнеться рано, наші війська повинні вступити на завод вчасно.

Брох сидів над картами — він навіть не звів очей, коли капітан увійшов до кабінету.

Клосс сказав:

— На п’ятій дільниці не помічено ніякого руху ворога.

— Гаразд, — оберст показав йому стілець. — Я думаю, що вони почнуть наступ на казарми й вокзал. В усякому разі, на їхньому місці я саме так і робив би. Це дає нам надію утримати порт і завод принаймні до завтрашнього вечора. А потім…

Задзвонив телефон, оберст узяв трубку, уважно слухаючи чиєсь донесення.

Видно, справа була важлива, бо Брох не перебивав доповідача. Може, це вже про Гласса доповідають? Що, власне, могло скоїтися з професором? Клосс, вистрибнувши з вікна Басиної кімнатки, обійшов ще навколо вілли й ступив на ґанок. Він чув голос дружини Гласса, яка розмовляла по телефону з Бруннером. На ґанку було повно брудних слідів. Вони вели до хвіртки, що виходила на вулицю. Клосс обстежив садок, але нічого не виявив, та й часу не лишалося, бо першої-ліпшої миті могло з’явитися гестапо. Професора вбито? Викрадено? Хто? Чому? Нащо?

Клосс почув голос Броха.

— Гаразд. Я все зрозумів… Візьміть взвод жандармерії та взвод з батальйону Фалькенгорна. Про все доповідати. — Брох поклав трубку.

— Запеленговано координати ворожої радіостанції, — сказав він. — Вона працює тут, у місті. Неймовірно!

Клосс ледь стримував хвилювання. Найважливіше зараз — не подати й знаку і бути на Кайзерштрассе раніше за німців. А повідомлення? За півгодини треба вийти в ефір: якщо Косек не передасть, що наступати слід уночі, Що о другій сорок робітники беруться до зброї, все загине.

— За годину Фалькенгорн почне прочісувати квадрат, — сказав Брох.

Клосс підвівся.

— Я повертаюсь на п’яту, пане оберст. Можна йти?

Брох кивнув головою, і цієї миті на порозі з’явився Бруннер. Він недбало гаркнув “Хайль Гітлер!” і відразу звернувся до Клосса.

— Ти поспішаєш, Гансе?

— Поспішаю, — Клосс хотів обминути Бруннера.

— А проте доведеться тобі залишитись. Я хотів би, — він підійшов до письмового столу Броха, — написати важливий рапорт, пане оберст, і поставити у вашій присутності кілька питань капітанові Клоссу.

Брох неприязно глянув на нього.

— Що скоїлось? Нагадую, що в цьому місті нема нічого важливішого за нашу боротьбу з ворогом.

— Це стосується професора Гласса. — Бруннер стисло переповів суть справи. Сказав, що есесівці знайшли труп ученого поблизу саду. Тіло було страшенно понівечене.

Брох скривився, але зреагував на цю звістку байдуже.

— Ви розумієте, що це означає? — казав Бруннер. — Треба негайно надіслати радіограму рейхсфюрерові.

— То надсилайте. А що це має спільного з капітаном Клоссом?

— Має. Капітан Клосс за кілька хвилин до смерті Гласса був на віллі професора.

Брох знизав плечима.

— Ви були там, Клосс?

— Був, — відповів він байдуже. — Повертаючись з п’ятої дільниці. Я пригадав, що маю дещо переказати професорові, а лишився тільки цей останній вечір. — Клосс думав швидко: дружина Гласса, напевно, повторила Бруннерові те, що чоловік сказав їй після того, як Клосс пішов…

— Про що ти говорив з професором? — питав Бруннер.

— Це нічого спільного не має з тією справою, — різко кинув Клосс. Він дивився Бруннерові просто в очі. — Проте я можу сказати оберстові… Під час боїв за Поммернштеллюнг я зустрів одного офіцера зі 148-ї дивізії, який був другом молодого Гласса. Він сказав мені, що син професора поранений, попав у полон. А оскільки я їхав до Тольберга, він просив переказати це його батькові. — Клосс щойно вигадав цю історію — вона звучала досить вірогідно.

— Ти довго зволікав, Гансе, — шепнув Бруннер.

— Я мушу визнати, що забув про це, — Клосс адресував свої відповіді оберстові Броху.

— Коли ти пішов, — вів штурмбанфюрер, — професор сказав дружині, що передумав евакуйовуватись…

— Мені він про це не казав.

— Хіба, Клосс?

Вони стояли зараз один навпроти одного, як два забіяки, що готуються до бійки.

— Тепер я, Бруннер, хотів би поставити тобі кілька запитань…

— З якої речі?

— Панове, — Брох навіть не підвищував голос. — Ви в кабінеті начальника — ведіть далі свою розмову десь в іншому місці…

Брох дав зрозуміти, що його не цікавить справа Гласса.

Вони вийшли до ад’ютантської.

— Де ти знайшов труп, Бруннер? — запитав Клосс.

— За садом, недалеко від паркана. Там, де вже починаються луки.

— Дивні вбивці… Вони вдома не хотіли вбивати, чи що?

— Я не люблю цей тон, Клосс.

— Ти забув, Бруннер, що ти вже згадував сьогодні прізвище професора Гласса. Тоді він ще жив.

Штурмбанфюрер раптом зареготав.

— Ти хочеш грати проти мене?

— Це ти граєш проти мене. Я хочу лише подивитись на тіло.

— Можеш, — байдуже сказав Бруннер. — Його вже розпізнала дружина Гласса.

Труп був страшенно понівечений. Клосс довго не дивився: він упізнав лише куртку. У цій куртці Гласс приймав його в кабінеті. І сорочку… темно-червону з м’яким комірцем.

— Страшне видовисько! — шепнув Бруннер. — Тобі не до серця такі картини?

— Я звик до різних смертей, — сухо сказав Клосс. І запитав: — Розтин, звичайно, не робили. І докладний огляд теж.

— Ні.

— Дружина Гласса впізнала тіло чоловіка по куртці й сорочці.

— Так.

— Ти міг би й не показувати їй цей жах, Бруннер. Це було зайве. Як ти гадаєш, нащо професор так кумедно надів сорочку?

Вони дивились один на одного. В очах Бруннера Клосс помітив страх і ненависть.

— Може, ти на це відповіси? — шепнув штурмбанфюрер.

— Може, й відповім, — сказав він, — але не зараз. Мені тепер ніколи.

Клосс вийшов із штабу. Чи встигне він? Вулиці були темні, безлюдні: на небі знову схрещувалися промені прожекторів, але не чути було ні гудіння літаків, ні гуркоту артилерії. На землі і в повітрі панувала тиша. Він перейшов ринок, на Кайзерштрассе вже побіг. Брох сказав, що Фалькенгорн за годину почне прочісувати квадрат; Клосс подивився на годинник: було близько двадцяти одної тридцяти — час Косека виходити в ефір. Вони мусять передати повідомлення про завод, а якщо рація почне працювати, пеленгатори Фалькенгорна відразу визначать координати з абсолютною точністю. Що робити?

У підвалі сержант уже чекав. Клосс коротко пояснив йому ситуацію. Усе ще відсапуючись, він підійшов до віконця, замаскованого чорною ганчіркою,

— Напишіть текст, пане майор, — сказав сержант, старанно набиваючи люльку.

— Ми передаємо. Знищуємо шифри, папери. Рація теж більше не знадобиться, — говорив Клосс, швидко нотуючи повідомлення. — Викликай!

Цієї миті до них долинув гуркіт вантажних машин. Вони їхали по Кайзерштрассе.

— Вже приїхали, — сказав Клосс. — Ми не встигнемо.

— Встигнемо, — сержант сів до апарата. — Ідіть звідси, майоре.

— Ти збожеволів!

— Ідіть звідси, — повторив Косек. — Треба виходити в ефір, потім я більше не буду потрібний, а без вас загинуть ті, що на заводі.

Знову почувся гуркіт моторів.

— Нащо нам гинути вдвох, — сказав сержант, — вистачить і одному. — Він узяв рюкзак і витягнув з нього гранати. Поруч поклав автомат. Він робив це все старанно, не кваплячись. — Раз мати народила, — шепнув він.

Клосс розумів, що Косек має рацію: йому не слід вагатись, негайно треба йти з підвалу. Сержант мусив загинути, виконуючи своє завдання, а він, Клосс, повинен вижити, щоб виконати своє. Такий закон війни, але Клосс повставав проти нього, відчував, що не зможе лишити в підвалі цього хлопця, який уже надів навушники й ще раз показав майорові рукою на двері. Раптом йому спало на думку ще раз спробувати здійснити одну з тих божевільних ідей, які не раз виручали його із, здавалося б, безнадійних становищ. Відчиняючи двері, він востаннє думав: “Ні, я не зроблю цього, мені не можна”. Сержант уже передавав, він навіть не повернувся, коли Клосс виходив, майор не побачив його обличчя. Коридор був довгий і темний. Всі двері до підвалу замкнені, а їхні — треті від входу. Він знайшов труп есесівця, вбитого кілька годин тому. Тіло було важке, Клосс ледве ніс його. Машини вже гальмували на Кайзерштрассе: він чув голоси і тупіт чобіт, коли ударом ноги відчинив двері “їхнього” підвалу. Сержант саме закінчив сеанс радіозв’язку — глянув на Клосса із здивуванням і навіть злістю.

— Якого біса вам тут треба?! — буркнув він, не дотримуючись уже жодних військових статутів.

— Стягай з нього мундир і переодягайся в це есесівське ганчір’я, — наказав Клосс. Він вимкнув ліхтарик, зірвав запинало з вікна. Німці вже вбігли на подвір’я: вони прямували до прибудови та до підвальних дверей. Клосс натиснув на гашетку автомата — він стріляв влучно, короткими чергами. Думав лише про бій, бачив лише мушку, прицільну планку і тіло ворога. Сержант застебнув есесівський плащ, за мить він став поруч. Німці залягли на подвір’ї, ведучи безладний вогонь. Кулі трощили стіну над вікном.

— Годі! — наказав Клосс.

Німці ще стріляли, поступово наближаючись до підвальних дверей…

— Гранати, — сказав Клосс. Вони схопили по одній і вибігли у коридорчик. Коли перший солдат з’явився біля входу, Клосс кинув свою гранату. Вибух струсонув стіни, полетіли уламки. На мить запала тиша. Німці відскочили од дверей.

— Тепер ти, — сказав Клосс і показав на “їхній” підвал. Лише тепер сержант зрозумів план майора. Косек кинув гранату. Вони впали на землю, в підвалі кілька секунд вирувало справжнє пекло. Німці, які оточили подвір’я, побачили чорний дим, що валив з вузенького віконечка.

Клосс і Косек пробігли коридором і увійшли до першого від входу підвалу. Вони зупинилися біля дверей, затамувавши подих. Минуло кілька хвилин, перш ніж німці насмілились увірватись до підземелля. Так, як і передбачав Клосс, усі побігли до підвалу, звідки стріляли і який знищено вибухом. За мить вони знайдуть рештки рації та понівечене тіло. Подумають, що радист сам підірвав себе гранатою.

На них чекало ще найважче… Клосс оглянув сержанта, застебнув йому ґудзик на плащі і відчинив двері. В коридорі, де юрмилися німецькі солдати, було чорно від диму, Клосс зупинився, роздивляючись…

— Оглянути всі приміщення! — гаркнув він.

“Як добре, — думав Клосс, — що я маю діло з вермахтом, а не з СС. СС займається портом”.

Якийсь фельдфебель біля входу глянув на нього здивовано. Але негайно виструнчився, коли Клосс підійшов до нього й сказав майже пошепки:

— Що це за балаган? Наведіть порядок і доповідайте майорові Фалькенгорну.

Вони пройшли через подвір’я, а коли опинились на вулиці й повільно минали колону військових машин, Клосс подумав, що знову здійснилося неймовірне…

— Вони прийняли повідомлення? — запитав він сержанта.

— Прийняли, — відповів Косек. І додав: — Я гадав, що це буде моя остання передача. Пробачте, пане майор…

Клосс подивився на годинник. Лишилося ще чотири години до операції на заводі.

Інженер Альфред Кроль ішов спорожнілими вулицями Тольберга. Він ішов дедалі повільніше, виставляючи поперед себе ціпок, немов сліпий. Від заводу до штабу були понад три кілометри. Він чудово знав цю дорогу, але вона ставала незмірно довшою. Звичайно, він міг протелефонувати, вони одразу приїхали б, якби він натякнув, про що йдеться, та Кроль вирішив піти особисто, ніби йому треба було ще пройтися годину, щоб остаточно зважитись. Ні, він уже не міг змінити свого наміру. Не міг вчинити інакше, заперечити собі самому, стати раптом, в останній день кимось іншим, ніж тим, ким Альфред Кроль був усе своє життя. Він пройшов повз Гінденбургплац і затримався перед гімназією Бісмарка. Тут Кроль захищав атестат зрілості, тут вступив до гітлерюгенду, сюди приходив згодом уже як офіцер, щоб розповідати про фронтові пригоди. За рогом, у завулку з гордовитою назвою Гельденштрассе, мешкала Інга. Вона загинула в Гамбурзі під час бомбардування влітку сорок третього року. Вони умовилися, що після війни житимуть тут, у Тольбергу, в будинку над морем. Інга вірила в перемогу, радила йому вступити до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, але він не поспішав визначити своє ставлення до цього. Потім був фронт і знову Тольберг, але вже без Інги… І раптом, в останній день, він, офіцер-фронтовик, інвалід війни, кавалер залізного хреста, повинен був би відкинути все своє минуле, зрадити (бо це таки була б зрада) лише для того, щоб вижити? Надто висока ціна, яку не можна сплатити. Може, від завтрашнього дня удавати з себе ворога гітлеризму, може, послатися на нібито польське походження родини Кролів? Ні. Він, звичайно, не любить Бруннера, як і всіх тих типів з черепами на кашкетах, які дивились на нього з погордою і ніколи насправді не довіряли йому, але ж то німці: його пов’язує з ними військова доля. “Я з переможеними, а не з завтрашніми переможцями”,— повторював він собі.

А проте його брав неспокій. Шістсот робітників фабрики загине, і на нього, Альфреда Кроля, впаде — і тепер цілком напевно — відповідальність за їхню смерть. Але потім згорить завод, загине цілий Тольберг і все, що було його життям. Має рацію фюрер, наказуючи: “Залишайте спалену землю…” Виживуть лише щури.

А вони вже гадають, що виграли. Тоді, коли Кроль сказав своєму братові, піддавшись миттєвій слабкості — так він тепер це розцінював — те, чого ні за що в світі не повинен був говорити, його відразу заполонила ненависть. Він бачив збентежені, напружені обличчя свого брата майстра Кроля і всіх тих, що були з ним. Що збиралися робити ці приречені на смерть? Звичайно, йому, Альфредові Кролю, не вірять. Він виказав їм довірену йому таємницю, а вони відразу забули про нього, відкинули його, як предмет, що вже відіграв свою роль. І він опинився на самоті, один-однісінький. Шкутильгаючи по цеху, він бачив робітників, що бігали від машини до машини, чув шепіт незрозумілими мовами. Ті троє, що зустрілися з майстром Кролем, були особливо збуджені. Він знав їх — вони давно вже працювали на заводі: поляк, француз і росіянин. Цей француз, Левон, навіть непогано говорив по-німецькому, знав Париж, а Кроль любив згадувати столицю Франції, яку відвідував ще до війни. Левон мав гарну дівчину, робітницю на ім’я Івонн. Кролю вона не подобалась. Йому здавалося, що Івонн дивиться на нього з погордою та відразою. Колись він спробував звернутися до неї своєю кепською французькою мовою — вона мовчала, втупивши очі в землю. Довелося це саме повторити по-німецькому, а Левон перекладав. Цього вечора, після розмови з братом, він стежив за ними, удаючи, ніби його цікавить демонтаж. електровузлів.

Не лишалося сумнівів, що обидва вони належали до змовників, та й хто з них, зрештою, не належав? Уся ця величезна громада людей із тавром “Р” та “Ost” здалася зараз Кролю грізною стихією, яка щомиті може вибухнути. Він збирався повернутись до сторожки, коли побачив, що Левон, обережно озираючись, прямує до виходу з цеху.

Кроль пошкутильгав за ним. На заводському подвір’ї не було нікого. Він побачив француза, який пробирався між вагонами. Хлопець ішов у глиб подвір’я, в напрямі каналу. Кроль знав, що понад берегом, до якого сягав заводський мур, нема варти. Далі були луки, поля, другий, так званий “справжній” канал і вже фронт. Можливо, Левон намірявся втекти? Якщо так, Кроль не зможе йому завадити, хоч у Левона й небагато шансів здійснити задумане. Якщо навіть подолає мур, по якому прокладено кабель під високою напругою, він не пройде через фронт, а в місті його впіймають…

Звичайно, Кроль не міг посуватися з такою швидкістю, як француз, але бачив його силует, що вимальовувався на тлі неба. Левон біля берега повернув праворуч і наблизився до муру. Кроль, обережно шкутильгаючи, дійшов до самої води: він ледве витягав ноги з болота, йому здавалося, що француз мусить його почути, помітити; Кроль дихав важко, злився на самого себе, бо пересвідчився, що боїться. Француз був здоровий, дужий… Левон сів на камінь; наблизившись, Кроль побачив дірку в мурі: вона була замала, щоб доросла людина могла пролізти через неї, але достатня, щоб розмовляти з кимось, хто стоятиме з того боку.

“Он для чого ти прийшов”, — подумав Кроль. Поблизу від того місця росли кущі, інженер сів на землю і в схованці зміг, нарешті, перепочити. Він чекав. І досить довго. Кроль бачив плечі француза — він раз у раз вставав, ходив уздовж муру, підійшов навіть так близько до куща, що Кроль вже стиснув ціпка, намірившись ударити зухвальця, але той його не помітив. Нарешті! Кроль почув жіночий голос, що здався йому знайомим. “Може, це тільки побачення”, — подумав Кроль розчаровано. Але це було не побачення. Голос звідти спитав: “Левон?” — “Так”, — відповів француз. Вони говорили по-німецькому! Кроль уже знав, хто ця жінка за муром, — служниця Глассів. Вона не вміла по-французькому, а Левон, звісно, не говорив по-польському.

Це була кумедна, неоковирна німецька мова, проте цілком зрозуміла. Як і слід було сподіватись, вони готували повстання. Дівчина пояснювала, що треба спочатку зняти вартового. А коли повернуться на завод (а станеться це о другій тридцять) — захопити склад і роззброїти німців.

— Той твій німецький офіцер цілком надійний? — запитав ще Левон.

— Цілком, — підтвердила дівчина. — Можемо довіряти йому.

— Це єдина наша надія, — сказав француз. — Інакше ми всі загинемо. Ти розумієш, що станеться, коли гестапо довідається раніше?

— Розумію, — шепнула вона.

Німецький офіцер! Кроль думав про нього, йдучи через ринок і повертаючи до вулиці, на якій розташувався штаб. Отже, знайшовся-таки німець, який повірив, що можна зрадою зберегти собі життя. А якщо гестапо вже знає? А якщо той доповів раніше, ніж це він, Кроль, встигне зробити?

Вартовий заступив йому шлях: Кроль назвав прізвище штурмбанфюрера, але минуло не менше як чверть години, перш ніж його пропустили всередину,

Бруннер прийняв його, стоячи посеред кімнати в кашкеті й плащі. Він поспішав.

— Що сталося? — кинув Бруннер різко. — Чому ви пішли з заводу? Чому не потелефонували? Хіба ви не знаєте, що професора Гласса вбито?

Кроль захитався. Не чекаючи на запрошення, він сів на стілець. Гласс мертвий? Його вбито. А він ще вагався! Коротко, стисло, як на фронті перед боєм, Кроль виклав факти. Назвав прізвища, повторив розмову біля заводського муру. Не щадив нікого. Не щадив і брата свого. Він почував себе майже щасливим, — уперше за багато днів Кроль був спокійний.

Бруннер слухав не перебиваючи: по обличчі штурмбанфюрера блукала іронічна посмішка — чи то схвалення, чи то осуду.

— Ви свій обов’язок виконали, інженер Кроль, — сказав він, — ви порядний німець. — І потім відразу спитав: — Хто поінформував змовників про подробиці плану евакуації заводу?

— Я, — тут же відповів Кроль. — Братові це сказав.

— Гаразд, — махнув рукою Бруннер. — Рейх вам дарує. Зрештою, ви не могли припустити, що брат є зрадником.

Бруннер відвів його до оберста Броха. Кроль мусив ще раз повторити свою оповідь. Він не бачив обличчя начальника оборони Тольберга, лише коли скінчив, на нього глянули холодні, байдужі очі.

— Ви заслужили на евакуацію, — сказав Брох, — якщо вас не було в списку. — Це прозвучало як насмішка. — Що ви думаєте про це, Бруннер?

— Думаю, що я знаю, хто цей офіцер, — сказав штурмбанфюрер. — Ви теж знаєте, пане оберег.

— Хто?

— Клосс, так, саме він.

— У вас немає доказів…

— Але будуть, — Бруннер поглянув на годинника й пішов до дверей. — Я беру людей і їду на завод.

— Стривайте, — Брох щось хотів сказати, може, дати інший наказ, але передумав. Потім, коли вони вже виходили, він додав: — Я не вірю, не вірю, що це Клосс… — І знову схилився над картою.

Вантажні машини з есесівцями чекали вже перед штабом. Бруннер і Кроль сіли до легкової машини: вони їхали мовчки, без світла, через безлюдне місто. Панувала тиша, замовкла артилерія, прожектори не розсікали променями темне небо. Вони проїхали заводську браму, есесівці вже вистрибували з машин, оточували цехи щільним ланцюгом. Бруннер давав накази. Кроль почув: “Відпустіть вартового, зробіть засідку біля входу. Далі знаєте…”

Вони увійшли до великого цеху. Бруннер вів есесівців, які відразу кинулися до людей, мов собаки, спущені з ланцюга.

— До стіни, до стіни! — пролунав крик. — Німці всередину, решта до стіни.

Есесівці били робітників прикладами, кидали на підлогу, швидкими, вправними рухами обмацували чоловіків. Вони кричали, але в страшенному гаморі слів не можна було розібрати… Кроль подумав, що так, либонь, виглядає пекло. Бруннер, який стояв поруч з ним, уважно стежив за діями своїх підлеглих. Раптом він вихопив з кобури пістолет і двічі вистрелив… Пролунав крик, потім залягла тиша, принаймні Кролю здавалося, що тихо, бо він почав чути. У цеху вже був лад. Робітники стояли біля стіни, позакладавши руки на потилицю, а посередині, в гурті німецьких майстрів та інженерів, Кроль побачив свого брата.

— Ходімо, — сказав Бруннер. І відразу додав: — Показуйте.

Кроль не знав, що й це ще на нього чекає. Він ледве йшов, дуже повільно, цюкаючи ціпком по підлозі.

— Тих, кого ви згадували, — наказував Бруннер. — Але ж і так усі…

— Показуйте… — різкіше повторив штурмбанфюрер.

Кроль мусив це зробити, мусив бути послідовним. Спочатку він побачив обличчя поляка Огнівка: зі щоки, розтятої ударом приклада, стікала кров.

— Цей, — сказав Кроль.

Потім був француз Левон з блідим обличчям, росіянин Толмаков, що плював кров’ю, нарешті Івонн. Кроль змушений був показати на неї, бо згадував її, коли розповідав про все Бруннерові.

— А ваш брат?

Він хотів сказати, що штурмбанфюрер знає майстра Кроля, але все-таки підійшов до гурту німців.

— Цей.

— Я, — сказав Ян Круль, — ти, брудна ганчірко…

Бруннер ударив його по обличчі. Есесівці відвели усіх до сторожки. Тут штурмбанфюрер теж поставив їх до стіни й мовчки ходив по кімнаті, ніби хотів, щоб його добре запам’ятали, закарбували в мозку його обличчя, перш ніж почнеться допит…

Він зупинився перед Огнівком.

— Прізвище? — гаркнув він.

Огнівек мовчав.

— Прізвище! — повторив Бруннер лагідно і, не отримавши відповіді, ударив прикладом автомата. Огнівек поточився й упав…

— Облий його водою, — наказав штурмбанфюрер есесівцеві. Бруннер підійшов до Кроля.

— Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— У нас вмирають поволі.

— Я вмиратиму поволі.

— Міг би й швидше… Як звуть офіцера, з яким ти злигався?

— Я не знаю жодного офіцера.

— Мені тебе шкода. Невдовзі ти говоритимеш інакше.

— Я не говоритиму.

Знов удар прикладом. Ян Кроль захитався, але не впав.

— Це лише вступ, — сказав Бруннер, — лише звичайний початок.

Він підійшов до француза Левона.

— Що тобі казала полька, служниця Глассів?

— Я не бачив її.

— Кроль, повторіть йому. Підійдіть, пане, ближче. Альфред Кроль підійшов. Він говорив через силу.

— Вони домовилися про час, — казав Кроль. — Дівчина повинна була прийти сюди з німецьким офіцером.

— Як звуть цього офіцера? — гаркнув Бруннер.

— Я не знаю, — шепнув Левон.

Штурмбанфюрер підійшов до Івонн.

— Це твоя дівчина? Подумай, що з нею можуть зробити, якщо ти не говоритимеш. — Бруннер узяв Івонн за підборіддя. — Подумай, що на неї чекає.

Було близько другої ночі, коли Клосс підійшов до віконця Басиної кімнатки. Вілла Глассів була оповита темрявою, на вулиці, за якою він довго спостерігав, перш ніж штовхнути хвіртку, порожньо й спокійно. Сержант Косек — і досі в мундирі есесівця — лишився перед будинком.

Дівчина вже чекала.

— Усе гаразд, — сказала вона, коли вони вийшли на вулицю. — Я розмовляла з Левоном, переказала йому завдання. Вони будуть готові на другу тридцять.

— Ти була на заводі? — запитав Клосс.

— Ні. Ми зустрілися біля дірки в мурі.

— За тобою ніхто не стежив? Ніхто за тобою не йшов?

— Ні, — сказала вона. — Напевно, ні.

Клосс подивився на годинник. Вони повинні підійти до заводської брами рівно о другій тридцять. Часу було вдосталь, навіть з невеличким запасом…

— Наші мають вже почати, — шепнув сержант.

— Сподіваюсь, що ми скоро їх почуємо. — Клосс уповільнив ходу.

Чи добре підготувала операцію заводська організація? Може, — опосіли його враз сумніви, — треба було раніше проникнути на територію заводу? Йому раптом здалося, що він припустився якоїсь помилки, чогось недогледів…

— Від кого, — звернувся Клосс до Басі, — ви довідалися про план евакуації заводу?

Дівчина вже не приховувала прізвища.

— Від майстра Яна Кроля.

— Німець?

— Походить з поляків.

Який жаль, що було так мало часу! Що не міг він побачити цього Кроля, побалакати з людьми на заводі.

Бася вела вузенькими вуличками, потім вони дійшли до провулка, що межував із заводським муром. Усе було тихо, і ця тиша починала непокоїти Клосса. Небо трохи посвітлішало: на півночі, над морем, воно здавалося зовсім білим. Вони підходили до сторожки…

— Косек, — сказав Клосс. — Відстанете від нас на кілька кроків, якщо скоїться щось несподіване, тікайте… А потім самі знаєте…

— Слухаю, пане майор.

Вони зупинились, озираючи браму. Порожньо, тихо, ні сліду варти.

— Гаразд, — зітхнула Бася. — Ходімо… Зняли вони вартового.

— Де ж вони? — шепнув Клосс. — Ніхто не лишився біля брами? Повернулися всередину?.

Але Клосс пішов. Розстебнув кобуру, зняв запобіжник на пістолеті. Коли він опинився напроти сторожки, в-за кущів, що росли вздовж дороги до заводу, вихопилися есесівці. Вони накинулися на Клосса, він не встиг навіть вихопити пістолет, а від удару прикладом у потилицю поточився й упав на стежку… Заторохтіли автоматні черги. Це Косек, всупереч наказу, відкрив вогонь. Есесівці вже вибігали на вулицю. Троє з них тягли Клосса в напрямку цеху, двоє вели Басю, решта оточувала Косека, припертого до муру. Сержант кинув гранату. Есесівці відскочили, потім знову відкрили вогонь. Перша куля влучила Косекові в руку, друга звалила його на землю. Сержант знепритомнів. Він устиг ще подумати, що вперше в житті не виконав наказ…

У сторожці Бруннер уже чекав на Клосса. Коли його привели — Клосс ще не тримався на ногах, на обличчі штурмбанфюрера заграла тріумфальна посмішка.

— Ну що, Гансе, — сказав він, — чия взяла? — Тут же гаркнув: — Дівчину до стіни! — Навіть не подивився на неї. Його цікавив лише Клосс…

— Ти, тюхтію, — цідив він крізь зціплені зуби. — Ти щур, що тікає з тонучого корабля. Гадав, що виживеш, так? І почав грати як аматор… Відколи ти їм служиш, кажи?!

Клосс мовчав. Він ще вагався, минула якась часина, перш ніж вирішив: конспірація вже зайва. Годі удавати з себе німецького офіцера. Вперше за п’ять років він міг одмовитись від цієї ролі…

— Від самого початку, Бруннер, — сказав Клосс голосно. — Від тієї миті, коли одягнув ваш мундир. А ти й не здогадувався? Я офіцер польської розвідки.

У сторожці запала тиша. На Клосса дивилися люди, що стояли під стіною, побиті, приречені на смерть… Цей чоловік у подертому німецькому мундирі викликав подив і повагу. Він уособлював силу, близькість якої всі відчували: і вони, і есесівці, і Бруннер, який зараз мовчав, ошелешений і зганьблений. Якби Клосс сказав, що продався кілька днів тому, що грав за власним розсудом просто для того, щоб вижити, штурмбанфюрер відчув би вдоволення. Але цей чоловік, цей поляк стільки років водив його за ніс, його, німецького розвідника…

— Ти — поляк? — запитав він, хоч знав уже відповідь.

— Так. — Клосс побачив обличчя майстра Яна Кроля. Він прочитав у його очах вдячність і подив.

Бруннер почав втрачати рівновагу.

— Ти заплатиш за це, — ревів він, — але спочатку все мені виспіваєш! Зв’язок! Явки! Мережа!

— Навіщо тобі це, Бруннер? — У голосі Клосса бриніло неприховане глузування. — За кілька годин ти сам співатимеш.

Штурмбанфюрер кинувся на нього, але не встиг ударити… Здалося, що сторожка, мов вагончик на каруселі, описала в повітрі дугу… Вибухи снарядів, щоразу ближчі, звідусіль оточували завод… Потім усе несподівано стихло, і ця тиша їх ще більше приголомшила: всі чекали наступного удару…

Вбіг есесівець.

— Пане штурмбанфюрер, — кричав він, не зберігаючи вже ніяких таємниць, — телефонували зі штабу: їхній флот і літаки заблокували порт…

Обличчя Бруннера застигло.

— Дивіться за ними, — сказав він. — Накази я дам потім. — Він вийняв з кобури пістолет, зняв із запобіжника. — А ти, — звернувся Бруннер до Клосса, — підеш зі мною.

Бруннер вів його до кабінету Гласса. Через скляну стінку Клосс побачив цех, робітників, які стоять попід стіною, есесівців, що вартують їх з автоматами напоготові.

“Недооцінив я ворога, — міркував Клосс, — ця помилка завжди дорого коштує”.

У кабінеті професора було затишно й спокійно. Глибокі шкіряні крісла стояли біля маленького столика поруч з вогнетривкою касою.

— Сідай, — сказав Бруннер. Він і сам сів, пістолет поклав на стіл, не знімаючи з нього руки.

— Ти курити хочеш?

— Так.

— У тебе вже немає надій, мій любий, — говорив Бруннер. — Визнаю, що це тривало довго. Занадто довго. Проте родом ти все-таки німець, правда?

— Ні.

— Не вірю… Зрештою… Гадаєш, що я не встигну? — він раптом змінив тон. — І тебе… і їх… — Він зробив непевний помах рукою. — У мене ще досить часу. Поляки не полізуть через канал…

— І що з того? — запитав Клосс. — Скажімо — ти встигнеш. Але звідси вже не вийдеш. Тебе застукала блокада порту: нікуди дряпати…

Бруннер мовчав. Знову почулися вибухи, ніби ближчі. Канонада не вщухала кілька хвилин, потім долинуло приглушене, ще далеке татакання кулеметів, торохкотіння автоматів. На обличчі штурмбанфюрера з’явився неспокій…

— Гансе, — сказав він. — Твоє становище зовсім кепське, проте… зрештою, ми стільки років знайомі… Двоє офіцерів однієї й тієї ж служби, хоч і ворожих армій, можуть домовитись… — Він пильно стежив за обличчям Клосса.

— Ти змінив тон.

— Обставини щомиті змінюються. Я не дурень…

Час! Клосс розумів, що насамперед треба виграти час: від цього залежало життя і робітників, і його власне…

На порозі з’явився есесівець.

— Приїхали машини, — доповів він.

— Геть! — заволав Бруннер. — Нащо мені зараз машини? Щоб їхати до заблокованого порту? — Есесівець зник.

— Що ти думаєш робити з заводом? — запитав Клосс.

Бруннер посміхнувся.

— Це залежить від багатьох факторів… Від тебе теж… У мене є одна пропозиція…

— Ти вважаєш, що я з тобою торгуватимусь?

— А чому б і ні, Клосс.

— Ідеться про завод і цих людей?

— Не тільки, Клосс, не тільки. У мене є ще щось, може, найцінніше… Чи ти можеш дати мені гарантії?

Мовчання.

— Гарантії, — сказав Бруннер. — У мене нема ілюзій, мій любий… Я знаю, чого варті обіцянки, офіцерів розвідки. — Він махнув рукою. — Але я схильний вірити тобі. Подумай, що я можу застрелити тебе, ліквідувати шістсот ваших і висадити в повітря завод. Багато Бруннер коштує, чи не так? А крім цього…

— У тебе ще є Гласс, — спокійно сказав Клосс.

— Звідки ти знаєш?

— Ти інсценізував убивство і десь сховав професора. Ловко! Але робота не вельми чиста…

— Ота сорочка? Дурниці… Американці чи англійці озолотили б мене за Гласса…

— Вже не озолотять, — сказав Клосс. — А нам він менш потрібний. Ішлося тільки про те, щоб він не евакуювався…

— Ти жартуєш. Подумай як слід: робітники, завод і Гласс. Хіба це не варте життя Бруннера? Хіба не варте? — повторив він. — А лише я знаю, де професор. Бери ще цигарку. Дуже прошу, не соромся…

Клосс поліз до кишені.

— Руки на стіл! — гаркнув Бруннер.

Клосс вийняв сірники.

— Ти дуже нервуєшся, — сказав Клосс. — Твої есесівці мене ретельно обшукали. Гадаєш, я міг би сховати зброю? Навіть офіцери польської розвідки, мій любий, не мають надлюдських можливостей.

— Ну, то як воно буде? — запитав Бруннер.

— Ти винятковий шахрай, Отто. Ще вчора ти сховав професора, аби сьогодні мати можливість торгуватися. І мене хочеш залучити до цього гендлювання.

Штурмбанфюрер криво посміхнувся. Слова Клосса він зрозумів як похвалу.

— Навіть союзникам, — підтвердив він, — будуть потрібні досвідчені фахівці.

— Ти помиляєшся, Бруннер.

Цієї миті потужний вибух струсонув заводські стіни. Татакання автоматів, уже близьке, безперервне, долинало звідусіль.

“Вони форсували канал, — думав Клосс. — Форсували канал і захопили їх зненацька!”

Брязнула шибка, штукатурка посипалася на підлогу, світло на мить згасло і знову засвітилось. Бруннер схопився зі стільця. Клосс умить це використав. Він щосили пхнув стіл на гестапівця і схопив його зброю.

— Не рухайся, Бруннер, я не схиблю…

— Ти збожеволів, — сказав штурмбанфюрер. — Адже ми домовляємось…

Унизу, в цеху, пролунало кілька пострілів. Потім почувся пронизливий крик, який поволі стих…

— У мене є Гласс, — шепнув Бруннер.

Татакання автоматів, вибухи гранат наближалися.

— Слухай, Бруннер, — тихо мовив Клосс. — Ти зараз увімкнеш мікрофон, що стоїть на письмовому столі Гласса. Бачиш?

— Бачу…

— Викличеш сюди інженера, що замінував фабрику.

— Так…

— Як його прізвище?

— Кроль…

— Теж Кроль… Тепер я розумію… Накажеш відімкнути мережу мінування. Якщо ти цього не зробиш, я застрелю тебе.

Бруннер підійшов до письмового столу. Не відводячи очей від Клосса, який тримав зброю напоготові, він увімкнув мікрофон. Бруннер кричав, але голос його приглушували вибухи гранат…

— Нічого, Гансе, нічого, — шепотів Бруннер. — Чого ти, зрештою, боїшся? Ми домовились, завод не злетить у повітря.

— Я не хочу несподіванок. Де це?

Штурмбанфюрер не встиг відповісти… У відчинені двері було видно коридор, повний диму, і каркас сторожки без скляних стінок. На порозі з’явився інженер Альфред Кроль. Він прийшов сюди без виклику. Клосс іще встиг сховатися за Бруннера, дуло пістолета він приклав до спини гестапівця. Кроль з порога бачив лице штурмбанфюрера і в’язня, що стояв за ним. Він міг не здогадатись…

— Це Кроль? — шепнув Клосс. — Говори!

— Де пульт мінування? — запитав Бруннер.

— У вогнетривкій касі. Але з двору теж можна увімкнути. Я підімкнув додатковий провід…

— Негайно знищіть, — наказав Бруннер.

— Що?!

— Вимкнути! — загорлав штурмбанфюрер, відчувши під лопаткою дуло пістолета. Одразу ж дуже близький вибух струснув стіни: вікно затягло димом і пилюгою. Короткі автоматні черги залунали на подвір ї. Бруннер захитався, встав і відкрив Клосса. Альфред Кроль побачив зброю в руці людини, про яку знав, що вона ворог Німеччини. Він зрозумів…

— Страхопуд! — крикнув інженер. — Страхопуд!

Кроль вихопив з кишені пістолет, який отримав кілька хвилин тому від начальника заводської варти. Не цілячись, він вистрелив у Клосса.

Коридором біг есесівець.

— Die Polen?[8] — ревів він. — Die Polen?.. — Есесівець зник на сходах, що вели до цеху. Бруннер метнувся до вікна, висадив раму й зник у темряві.

Альфред Кроль, не зважаючи вже на Клосса, підійшов до сейфа. Дістав з кишені ключа. За мить він увімкне контакти — і всі, й есесівці, й робітники, й ті, що б’ються зараз у дворі й усередині заводу, загинуть. Клосс ледь звівся на ноги: права рука безсило звисала. Він не відчував болю, не чув вибухів гранат, бачив лише спину Кроля і важкі броньовані двері, що відчинялися… Лівою рукою Клосс потягся до зброї, що лежала на підлозі, але не встиг, бо інженер несподівано повернувся… Клосс кинувся на нього, вдарив, поточився й упав…

Польська піхота вже закріпилася на подвір’ї. Кулеметні черги косили есесівців. Змітаючи ґратчасту огорожу, з явився танк Т-34. Він промчав повз заводські приміщення і, розваливши мур, опинився на вулиці. Солдати бігли до цеху. Есесівці ще захищались, відчайдушно й безнадійно. Юрба робітників атакувала їх зсередини. Огнівек і Левон, вже озброєні (повідбирали пістолети в німецьких інженерів), прокладали собі шлях до кабінету Гласса. В диму й куряві вони не розрізняли облич, постатей, бачили тільки силуети людей, тіні, що з’являлись і зникали в пітьмі… Цей бій, запеклий і безладний, ще тривав, коли вони з’явилися на порозі кабінету професора. Побачили відчинений сейф і Кроля. Лежачи на землі, він спромігся дотягтися до пістолета. Дарма… Клосс вибив йому зброю з рук. Тоді Кроль, напружуючи останні сили, схопився з підлоги й метнувся в напрямі сейфа… Він на мить зависнув у повітрі, ніби долаючи невидиму перешкоду, і тоді Левон вистрелив… Альфред Кроль упав на підлогу. Це був останній постріл у битві за завод.

До кабінету Гласса вже заходили солдати в польських мундирах. Вбіг молодий офіцер у чині капітана. Побачив Клосса, що підводився з підлоги за допомогою Левона та Огнівка.

— Хто це? — закричав він.

Йому не встигли відповісти. До кабінету увійшов полковник. Капітан відразу виструнчився, хотів доповідати, але полковник тільки махнув рукою.

— Лишіть нас самих, — наказав він.

Капітан не одразу збагнув, що полковник має на увазі себе й пораненого німецького офіцера…

— Гадаю, — насилу говорив Клосс, — що я вже зможу зняти цей мундир?

Полковник підійшов до вікна.

— Ми не схопили Бруннера, — сказав він.

Професор Гласс прокинувся рано. Він розплющив очі й побачив над собою низьку облуплену стелю. Ліжко, на якому він спочивав, нічим не схоже було на канапу з його домашнього кабінету. Воно було вузьке, залізне, з розірваного сінника сипалася солома. Професор нічого не розумів, нічого не міг пригадати… Як він сюди попав? Скільки часу минуло, відколи він востаннє уклався спати в своєму кабінеті?

Гласс насилу підвівся. Підійшов до вузького, заґратованого віконця. Він побачив вуличку, яку добре знав, бігла вона від ринку в напрямі порту. На ній зовсім безлюдно… З усіх вікон будинку, що стояв навпроти, звисали білі простирадла.

Почувся тупіт чобіт. Унизу марширувало військо, але це були не німці. Вони співали. Професор не розумів слів. Він просунув руку поміж пруттям ґрат і штовхнув віконницю. Скло брязнуло на тротуарі…