Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Трипільці. Скіфи–сколоти

Найвидатнішою цивілізаційною спадщиною нашого народу із найдавніших часів була епоха трипільської культури, що належить до часу так званого мідного віку, або енеоліту. Це IV—ІІІ тисячоліття до н. е.

Xарактерною рисою населення, що жило на терені Балкано–Нижньодунайської території й захоплювало південно–східні регіони Прикарпаття і Подніпров’я, було осіле землеробство. Розкопки на Подніпров’ї поблизу селища Трипілля (на південь від Києва) показали високий рівень сталого землеробства порівняно з іншими європейськими регіонами, який характеризувався переходом від мотичного обробітку землі до орного землеробства.

Це населення займало, як на той час, досить великі простори, що зростали швидкими темпами.

Трипільська культура, яку вперше дослідив видатний археолог В. Xвойка, у часову тривалість — до 2 тис. років. Вона швидко поширювалась і на інші східні території, об’єднувала різні племена та їхні культури.

Важливими стабільними елементами її була система утворення поселень концентрованими групами, між якими розташовувались менш заселені простори. Очевидно, через виснаження оброблюваних полів ці землероби змушені були через певний період — 50–80 років — залишати освоєну місцевість і пересуватись далі. Трипільці займались і скотарством, причому це був свійський тип розведення худоби, так потрібної землеробам, а не приручення диких тварин.

Трипільське населення мало досить розвинені ремесла, зокрема гончарство та металообробку. Через їхні території проходили торгові шляхи.

Основою суспільного та економічного життя трипільців була велика родина: вочевидь, кілька парних сімей найближчих родичів жили в одному великому будинку, який складався з окремих кімнат. Такі будинки інколи мали піч для випікання хліба, зернотерки, різний посуд.

Для трипільців був характерним досить високий рівень духовного життя, що відбився на численних орнаментах глиняного посуду. Глиняні скульптурки, зокрема жіночі, символізували прагнення людей до добробуту, пошанування роду й жінки–матері. На одному з горщиків, наприклад, орнамент відбивав тричленну побудову світу: хвиляста лінія у верхньому ярусі символізувала воду, на центральному ряді орнаменту зображувалося сонце, місяць, краплини дощу; нижній ярус — рослинний світ, людей і тварин.

Одним із найбільших досягнень епохи трипільської культури є трипільська абетка, яка була розшифрована ще в 50–70–х роках XX ст. відомим (щоправда, вже після смерті) українським істориком М. Суслопаровим. Ця абетка — найвидатніша спадщина в історії європейської цивілізації. Адже саме вона стала основою буквено–звукового письма. Як твердить М. Суслопаров, ця абетка, яку він розшифрував із написів на гончарних виробах епохи трипільців, виникла “за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма”.

Він переконливо довів, що саме звідси, з Подніпров’я, бере початок буквено–звуковий алфавіт народів Європи.

Значення винайдення буквено–звукового письма важко переоцінити в історії європейської й світової цивілізації. І ми всі повинні бути свідомими того, що саме давні пращури нашого народу — трипільці, а східні автори їх називали ще лелезги або пелазги — подарували цивілізації цей найбільший інструмент суспільного історичного поступу.

Під тиском кочових племен та зміни кліматичних умов трипільська культура розчинилась у конгломераті культур інших народів, залишивши, проте, їм свої найбільші досягнення в господарсько–економічному та духовно–культурному житті.

У І тисячолітті до н. е. серед численних прийшлих кочових народів значне місце посідають кіммерійці, які створюють у лісостеповій зоні перші укріплені городища (XI–VIII ст. до н. е.). Але їхній вплив обриває навала сколотів, чи скіфів, які вперше згадуються в ассирійських клинописах у середині VII ст. до н. е. У другій половині VI ст. до н. е. центром їхнього життя стають Подніпров’я та Крим. До складу їхньої держави входять численні народи осілого землеробства й кочовики. Захищаючись від навал інших кочовиків, скіфи створювали численні укріплення і городища. Серед них — відомі нам Трахтемирівське, Мотронинське, Більське, Каратульське та ін. Висота стін земляних валів деяких із них і тепер сягає 8 метрів, а ширина — 30 метрів.

Про Скіфію дійшло чимало звісток від древніх авторів. У Канаді український історик В. Паїк подає чимало цікавих і нині маловідомих свідчень про древніх скіфів, чи скитів (давньоукраїнською мовою). Ось деякі з них.

Діодор Сицилійський, який у своїй “Історичній бібліотеці” дав огляд доступних йому історичних праць, написав: “Тепер з черги будемо говорити про скитів (сколотів), сусідів індів. Вони колись посідали вузьку територію, але поволі стали сильніші, своєю силою й змаганням поширюючи свої границі в довжину і ширину, довели свою націю до великої могутньої імперії і слави”. І далі: “А маючи одних із найстаріших і найбільш войовничих королів з надзвичайним умінням володіння, вони прилучили до своїх територій всі гористі околиці аж до Кавказу, як теж долини (поля) аж до Океану (Атлантики), мокляків Меотиди (Озівського моря) і прочі землі над Доном уздовж ріки… Тоді повернули зброю в іншу сторону й дійшли аж до єгипетського Нілу. Після підбиття багатьох і великих народів, сколотська (скитська) імперія сягала аж до Східного океану (Пацифік). Величні діла створила ця нація і мала королів, гідних пам’яті”.

“Історія сколотів (скитів) дуже багата й величава. Вони (сколоти) мали славний початок, а також імперію з величними подвигами їхніх мужів та чеснотами жінок… Вони заснували Патрію і Бактрію, а їхні жінки — Королівство Амазонок…

…Сколотська (скитська) нація вважалася за найбільш стародавню у світі, хоч між сколотами та єгиптянами відбувалися довгі суперечки, яка з націй старша”. Вийшло, що Сколотія, бо мала більші природні багатства (чорнозем, густа сітка чистих рік), була більш придатна для людей, ніж щойно штучно створені канали в Єгипті.

Помпей Трог писав: “Сколоти — це найстарша нація світу.

Ця нація (сколоти) плекає справедливість із вродженого нахилу, а не під примусом законів”. Він порівнював їх із греками, які навіть після довгих навчань їхніх філософів і мудреців “залишилися шахраями”.

І далі: “Сколотія (Скитія) — нація, славна з подвигів і воєн, сколоти величезної фізичної будови, не бояться жодних невдач, а коли були переможцями, то задовольнялися тільки славою”.

“Три рази наступала Сколотія (скити) на азійські імперії, але жодне з тих військ не відважилося напасти на них, не могло їх завоювати. Вони розбили й змусили до втечі єгипетського фараона Сотостріса (Рамзес II), коли він наважився наступати на Сколотію. Вони знищили Кира з цілою його армією (Томира).

Змусили до втечі зі Сколотії перського царя Дарія І (513 12 р. до X.).

Перемогли Зопіріона, генерала Александра Великого, розгромивши дощенту його армію…”

“Вони завоювали Азію і наклали на неї трибут невеликий, радше як символ визнання їхнього завоювання після перемоги. Азія платила цей трибут 1500 років, аж король Нінус (3000 р. до X.) відмовився платити цю данину…”

У Помпея Трога немає навіть найменшої згадки чи натяку на походження сколотів з Азії (чи Ірану).

З його писань виразно видно, що вони (сколоти) жили споконвіку над Дніпром і Чорним морем.

Таким чином, цей великий народ сколотів, чи Геродотових осколотів, тривалий час жив на території Подніпров’я і творив свою культуру.

Хто такі руси?

Київська держава, як, зрештою, і будь–яка інша держава раннього чи пізнього середньовіччя, виникла й розвивалась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з іншими народами, слов’янськими й неслов’янськими. Центральним стрижнем цієї могутньої територіально–державної спільноти було подніпровське плем’я полян, яке через деякий час привласнило собі ще й іншу назву — руси, русичі, русини. Є підстави вважати, що назва ця була перейнята полянами–слов’янами від своїх південних сусідів, з якими вони межували з давніх часів, а отже, мали досить багато спільних контактів, зокрема щодо захисту своїх земель від численних нападів кочових орд.

Так готський історик VI ст. Йордан розповідає про народ під назвою росомани, з якими воювали готські племена (“рос” — самоназва народу, ман — в німецькій мові “людина”, отже росоман — роська людина, чи, в пізнішій вимові, рос, русич, русин). Готи воювали не тільки з росоманами, а й із племенем антів, на чолі якого стояв легендарний Бос, або Бож. Народ росів згадує й сирійський автор VI ст., відомий під іменем Псевдо–Захарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам’ятці світової цивілізації — Біблії — пророк Єзекіїль згадує великий войовничий народ “рош”. Корінь “рос” досить поширений серед імен і власних назв у народів північно–східного Причорномор’я, Приазов’я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на ім’я Руса; стародавня назва Волги — Рос–Аракс тощо. Росів знають усі східні джерела, що проживають на території північно–східного регіону Європи (Дон, Приазов’я, Крим). Часто візантійські джерела називали їх ще скіфами.

Проте регіон західного Причорномор’я завжди пов’язувався джерелами із розселенням слов’ян–антів. Плем’я полян, очевидно, жило на межі з племенами росів–русів. Поляни зіграли консолідуючу роль у творенні Подніпровської слов’янської держави.

І, як твердить автор “Повісті врем’яних літ”, згодом прийняли на себе іншу назву — руси. “А слов’янський народ і руський — один”, — говорив згодом літописець.

Отож бачимо, що згодом слов’яни–поляни називалися ще й руссю. Залишмо поки що осторонь питання, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що “Повість врем’яних літ” навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — у розумінні держава, прибрала іншу назву — Русь. Під датою 6360 р. від сотворення світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, “індикта 15, коли почав Михайло (імператор Візантії Михаїл III. — Авт.) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля”. Далі літописець роз’яснює, що він довідався про цю назву з літопису чи хроніки грецького походження: “А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій Амортала — грецький хроніст. — Авт.) у літописанні грецькому”.

Автор літопису виводить назву “русь” від закликаних до словен ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на російському престолі, безпідставна й що вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не повертатись до цього питання, якби вона не відроджувалась деякими сучасними істориками Росії та якби під неї не підводились нові докази.

Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під словом “варяги”. А він говорить, що “… варяги… є приходні”. Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, “… називались “русь”, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці”.

Тут ясно видно, що назва “русь” — це була назва цілого народу, від якого й прийшла до слов’ян Новгорода та їхніх сусідів — чуді, кривичів і весі — закликана ватага русів. Ось тільки неясно, звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце перебування русів, каже, що посланці північних слов’ян, що жили навколо Новгорода на Волхові, “яких пригнічували варяги із замор’я”, пішли “за море” просити собі військової дружини для свого захисту.

Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути тільки Балтійське море й що ті варяги, які прийшли до словенів та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи або дани, або нормани. Але ж ті варяги–руси могли прийти й із–за іншого моря, якщо зважити на те, що морем у давнину часто називали й великі озера — такі, як озеро Ільмень на півдні від ільменських поселень словенів, чи озеро Чудське, на захід від них. Якщо зважити, що словени ільменські прийшли туди від південніших — подніпровських — розселень слов’янських племен, що вони підтримували стосунки зі своїми соплемінниками (а навіть, якщо словени ті були за походженням із слов’ян балтійських), то не буде великою натяжкою припустити, що словени ільменські могли запросити русів–варягів від південних сусідів своїх — полян–русів Подніпров’я. Так і могли з’явитися на Волхові руси–варяги.

Хто ж ті руси? Де вони жили?

У зв’язку з цим є цікавими дослідження відомого історика М. Брайчевського, який вважає, що первинна територія народу русь займала східну частину антсько–полянської землі, яка межувала з територією північнокавказького регіону.

Як свідчать усі вітчизняні джерела, у X–XIII ст. назва Русь у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель–князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була територія, де жили слов’яни, які сформувались в умовах слов’яно–іранського симбіозу.

Які ж, власне, землі входили до складу Русі? Академік Б. Рибаков з’ясував: руською землею не називались у літописах Новгород Великий, Володимир–на–Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, землі Володимиро–Суздальського та Рязанського князівства, області, заселені в’ятичами, Полоцьк, а також Галич (на Дністрі), Володимир–Волинський. Зате постійно Руською землею називалась земля Київська, Переяславська, Чернігівська. Літописи постійно іменують Київ і Київщину Руською землею, Переяслав Південний у Лаврентіївському літописі вісім разів названий “руським” на відміну від Переяслава Суздальського (або Заліського); так само земля Чернігівська — постійно іменується Руською землею.

Територія колишньої Руської землі, як засвідчують літописи, з XII ст. називалась і Україною, в слов’янській мові — країною, тобто державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське подніпровське територіальне ядро стало центром формування східнослов’янської країни — в пізнішому розумінні держави. Відомо, що на території саме Руської землі сформувалась українська народність, державна народність. Відомо, що українці зберегли й свою іншу назву — руси, русини,— на величезних просторах свого розселення, у тому числі на землях прикарпатських і закарпатських, — до новітніх часів.

Назва “Русь”, “Руська земля” залишилась за територією України й у часи литовського та польського панування над Подніпров’ям. Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні діячі також вживали тоді подвійну назву — Україна–Русь. Цікаво, що всі українські видання в Західній Україні в XIX ст. іменували себе руськими, починаючи від знаменитої “Русалки Дністрової” Руської трійці 1837 року, де в передмові “К народним руським пісням” вказувалось, що “нарід руський оден з головних поколінь слов’янських… ”

Ще раз підкреслимо, що уважне прочитання давніх вітчизняних джерел, зокрема “Повісті врем’яних літ”, переконує : 1) поляни жили по сусідству із народом під назвою русь, роси, русини; 2) ця назва перейшла до полян і їхньої держави згодом.

Руси входили до складу воїнства Олегового під час його походу з Києва на Константинополь. Олег каже переможеним грекам: “Ізшийте паруси паволочні русам, а словенам — шовкові”. Тобто, руси й словени–новгородці тут виступали як два окремі народи. Далі — князь з Києва Ігор збирається в похід і “… зібрав багато воїнів — варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців… ” Руси тут виступають також осібно як народ, а не як найманці–варяги. Варяги зовсім відокремлені від руси, але коли Олег ішов на Київ — русів у його війську не було. Цікаво, що найдавніша редакція “Руської Правди” 1015 року, написана для новгородців, фіксує закони, що охороняють права вищої новгородської еліти, в тому числі й “русинів”, які прибули до Новгорода з Київської землі. Ймовірно, що названа ця “Правда” Ярослава “Руською” через те, що сам князь вважав себе князем Руської (Київської) землі та її столиці Києва.

У 1146 р. новгород–сіверський князь Святослав Ольгович запрошує Юрія Долгорукого: “Піди–но в Руську землю, до Києва…” Отже — Суздальсько–Володимирська земля не була Руссю. Так само, як раніше радимичі, підкорені київським воєводою Вовчим Хвостом, змушені були платити “данину Русі” і платили її Києву до часів Володимира Мономаха. Як пише літописець XII ст., вони платять данину Русі “і до сьогодні”. Отже, радимичі й у XII ст. не жили в Русі, тільки сплачували їй данину.

Проте в сучасній історіографії з наукового обігу не зникла й стара версія, за якою руси–варяги — північного походження. “Назва “Русь” виникла в Новгородській землі”, — повідомляють нам творці модифікованої в дусі сучасного російського патріотизму варяго–руської теорії. Вони намагаються довести, що “первинним ядром” “древньоруського ранньофеодального утворення” була племінна територія ільменських словен, яка окреслена назвами з етнонімом “Русь”. Центром його була нібито Ладога та її околиці. І от ця “північна Русь” в середині IX ст. начебто розпалась на південну, Київську, і північну — Верхню Русь, яка, до речі, невідома ні вітчизняним, ні зарубіжним хроністам чи мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми апологетами старої теорії. Вони вважають, що закликані варяги–руси з вікінгом Рюриком і поклали початок давньоруській державі.

Щоб довести свою концепцію фактологічно, ці історики переконують, що етнонім “русь” виник “у Новгородській землі”, бо він “зафіксований тут багатою топонімікою, якої немає на півдні” (йдеться про “південь” Росії — Подніпров’я, тобто Україну,— та сама термінологія, що й у самодержавній Російській імперії. — Авт.). Автори наводять ряд назв, що збереглися на Новгородщині з коренем “рус”: Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — “військо”, “гребці”, “дружина”. Ці автори не знають чи, може, вдають, що не відають, що й на “півдні”, на Подніпров’ї, існує не менша кількість гідронімів, власних географічних назв із коренем “рус”: річки Рось, Росава, Роставиця, населені пункти Рава Руська, Руська Поляна, Руська Мокра та ін., а головне, й донині збереглося населення в Галичині й Закарпатті, яке ще нині називає себе русинами.

Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи не називала себе Руссю ні верхньою, ні північною, ні якоюсь іншою, з’явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твердять про переселення слов’ян із південних східноєвропейських регіонів до озера Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, яке на багато століть зберегло у своїй топоніміці назву перших слов’янських пришельців,— це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов’ян — Велес, або Волос), Перунове капище — Перинь тощо. Логічно, що слов’яни з Подніпров’я прийшли туди зі своїми сусідами русами й принесли разом зі своєю культурою й традиціями нову назву — руси.

Проте може бути, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних племен слов’ян, що займали територію центральної Європи від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети–лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни (по р. Укра, що плинула до Одри) та ін., були й руси, можливо, якась торгова група, оскільки древні західні джерела вказують на існування на побережжі Балтики міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем, Колобрегом, Штетином та ін.

Але ті “північні руси” не дали своєї назви всій Новгородській землі чи Приладожжю, попри все. Відомо, що Олег, який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого війська “багато своїх воїв–варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів”. Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці полян, мовив: “Хай буде се мати городам руським”. Не Ладога і не Новгород були оголошені “матір’ю”, тобто столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: “І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю”. Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою разом з іншими народами і русів.

Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?

Однією з останніх спроб пояснити історію, власне, русів як народу, що жив і утверджував себе в Подніпров’ї, зробив історик Г. Василенко в своїй невеличкій праці “Руси”. Втім, треба визнати, що подібні спроби були й раніше.

Для з’ясування походження терміну “русь” і його проникнення в слов’янський світ деякі дослідники використали свідчення давніх західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово “руси” — кельтського походження. Звідки вони взялись на Подніпров’ї та в регіоні Закарпаття й Західної України, де й донині збереглась самоназва українців — русини?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н. е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс, за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем’я бастарнів, яке мало самоназву — рутини (русини). Ці рутини пішли на Подунав’я, частина їх з’явилась у Прикарпатті. Після Маркоманської війни 166–169 рр., в якій брали участь придунайські кельтські племена, зокрема й рутини–руси, частина їх була переселена у Фракію, частина рушила на схід, до Криму й Подніпров’я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони й могли зіткнутись із готами, з якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з Йордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин від готів. Сучасники Нестора–літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрин повідомляють, що руси — кельтського походження.

Про русів як небезпечних сусідів арабського світу повідомляє арабський історик VII ст. Табарі. Хан Дербента Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: “… руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам… Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі й власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни”. Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI–VII ст., доки поляни стали також іменувати себе руссю.

У Прикарпатті кельти–русини змішалися зі слов’янами, ослов’янились і дали місцевому населенню ще одну назву — рутини, або русини, яка залишилась відомою в численних документах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XX ст. Можна допустити, що ці рутини–кельти, яких римляни називали також галлами, тобто прихильниками ритуального птаха рутинів — півня (галана), принесли ще одну назву слов’янському населенню та місцевості Прикарпаття — галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко небезпідставно доходить висновку, що етнонім руси, чи русини є трансформацією племінної назви рутини.

Можуть викликати сумнів окремі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні два висновки сучасних істориків: 1) назва руси з’являється раніше від появи варягів–норманів у слов’янських землях, а тому твердження літописця про варягів, що “прозвашася руссю”,— не стосується жодного північного народу — шведів, данів, норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені “рос” чи “рус”, не існувало й такого регіону — Русь. Проте слово “рус” і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка, Росвигове і т. д.), у Трансільванії (25 населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), у Словаччині (46 географічних назв: Русбах, Руска, Росина і т. д.); 2) територіальне поширення цього етноніма прив’язується все ж таки до Подніпров’я, південної межі полянського слов’янського світу й збігається з численними свідченнями хроністів вітчизняних та зарубіжних, зокрема особливо важливих арабських авторів, про існування окремого народу русів, які, як повідомляють ті ж таки джерела, злились із слов’янським населенням, зіслов’янились самі й принесли подніпровському та прикарпатському слов’янству свою назву (як, скажімо, пізніше булгари дали свою назву слов’янам Балканського півострова).

Тож новітня реанімація теорій про північних варягів–русів у світлі нових фактів також відпадає. Як відпадає спроба довести, що була спочатку створена “від Ладоги на півночі до Києва на півдні держава”, назва якої була “Руска земля” і що центром її були Ладога і Новгород, регіон “племінного княжіння ільменських словен”.

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена населенням Подніпров’я, в якому провідна роль належала слов’янам–полянам, що жили в тісному контакті з численними неслов’янськими племенами, у тому числі й з русами. Держава ця була створена задовго до появи будь–яких приходнів із півночі і була цілком самобутньою у своєму існуванні, зі своїми законами, традиціями й навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно–творчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, у тісному контакті з Візантійською імперією та південно–східним світом.

Назва “Руська земля” виникла як назва територіального ядра київсько–полянської держави й уперто утримувалась протягом Х–ХІІ ст. в основному за регіоном Київського, Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала поширюватись на “инии языци, иже дань дають Руси”, тобто, на колонізовані русами й полянами території. До меж Київської Русі, за літописними джерелами, не входив регіон північно–східних, північних і північно–західних земель, які жили своїм осібним життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи проти неї. Лише в деяких літописах пізнішого часу на окремі частини державних київських околиць поширилася назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення саме подніпровських слов’янських і неслов’янських племен, їх співжиття, з яких у багатовіковій історії сформувалась українська народність. Спроби зробити ініціатором утворення Київської Русі “північних русів”, що нібито прийшли зі Скандинавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода, і тим підтвердити споконвічну “єдність” і “неподільність” російського народу з українським, не мають під собою наукового підґрунтя.

У зв’язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народності в тому розумінні, як про неї нині пишуть у підручниках та історичних розвідках,— як цілісної самосвідомої етнічної єдності, що нібито жила на всьому обширі східнослов’янської держави в X–XIII ст. і якої насправді не існувало.

Ось як трактується це питання в сучасній історіографії: давньоруська народність визначається такими основними рисами, як: “… спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві діалекти… спільність території, що збігалася з політичною спільністю у формі Давньоруської держави, яка об’єднала весь східнослов’янський світ. У наявності певна економічна спільність, а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи була єдиною формою ідеології”. Проте факти повністю заперечують наявність такої спільності і мовної, і політичної, і економічної, і релігійної.

Один із відомих сучасних російських істориків, Б. Греков, безпідставно заявляє, що під Давньоруською державою “… ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла внаслідок об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю”. Треба сказати, що таку думку проводять не лише російські, а й декотрі українські сучасні історики, що звикли приймати нав’язані чужою імперською наукою концепції.

Як бачимо, Б. Греков стверджує навіть існування “Новгородської Русі”, яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована. Власне, ніякої принципової відмінності між дореволюційними та радянськими російськими істориками немає. Разом із подібними твердженнями російських істориків, українські історики, принаймні частина із них, також повторюють цю саму думку. Деякі навіть датують цей процес, вважаючи, що вже в IX–X ст. сформувалась етнічна єдність — давньоруська народність, що ця єдність її населення безперечна, через те саме до неї можна застосовувати термін “давньоруська народність” в епоху Київської Русі. Проте факти заперечують ці так звані наукові твердження. Саме в цей же період існували у складі Київської держави й інші досить цілісні державні утворення, що підпорядковувались Києву. У них була своя самобутня політична традиція, своя спільність матеріальної культури, духовна спільність. Передусім важливе місце посідає в Київській державі Новгородська земля, літописна Славія, середньовічна парламентська республіка.

До цього можна ще додати свідчення “Повісті врем’яних літ” про те, що плем’я полян було “з роду слов’янського”, як і древлян, а “радимичі ж і в’ятичі походять од ляхів” (мова йде про народи Прибалтійського Помор’я). І справді, населення Новгородщини та плем’я кривичів, що осіло на верхніх притоках Волги, як свідчать археологічні пам’ятки, зберегли в собі значні сліди західнослов’янської культури, а також місцевого угро–фінського населення, зокрема мері, весі, муроми, мещери та ін.

Політичне ж об’єднання цих двох великих слов’янських держав Новгородської республіки парламентської та монархічної Київської навіть у пізніші часи було номінальним, нагадувало більше конфедеративний союз, який був завжди нетривкий і розпадався під першими ударами як всередині, так і ззовні країни. Єдності між ними ніколи не було, як правдиво зауважує видатний сучасний російській історик Б. Рибаков. Бо й справді, “руська земля” складалась із ворогуючих князівств.

Держава Кия та Києвичів

Початок стабільного державного життя українців–русів пов’язаний із діяльністю князя Кия. Тривалий час ця постать вважалась міфічною, легендарною. Але існування града Києва постійно стверджувало, що князь Кий — реальна особа в історії. І ось сучасні дослідники — М. Брайчевський, Б. Рибаков та інші — документально й археологічно довели реальність постаті Кия та його столиці — давнього Києва…

Перші зв’язки слов’ян із Візантійською імперією припадають на кінець VI — першу половину VII ст., коли східнослов’янські племена активно рухалися на Балкани. Через те перші звістки про східних слов’ян–антів подав нам візантійський історик Прокопій Кесарійський, який описав політичне життя слов’ян, їхні звичаї, численні походи на Візантійську імперію тощо. Ймовірно, союз і дружні стосунки між Візантією та східними слов’янами стосуються періоду аварської навали, коли візантійці змушені були відбиватись від неї, — це друга половина VI — початок VII ст. І саме на цей час припадають згадки про князя Кия. Вірменська хроніка VII ст. називає Кия Куаром, а візантійська — Кувером. Ці хроніки разом із вітчизняними літописами допомагають відновити біографію першого князя Подніпровської держави — Кия.

Князь Кий був князем у полян, у роді своєму. На цей час їхніми сусідами були руси. Близько 634 р. він повстав проти аварів, які з’явилися в цей час у Подніпров’ї й підпорядкували собі частину слов’янських племен. Кий зазнав поразки, але знайшов підтримку у візантійського імператора Іраклія. Саме тому Кий із частиною білих хорватів, що жили на прикарпатських рівнинах, та інших слов’янських племен переселився в межі Візантійської імперії, у провінцію Сірмію — це частина сучасної Хорватії. Кий стає другом Іраклія, виховується, як говорять візантійські джерела, “у надрах християнства” і після смерті Іраклія підтримує дружні зв’язки з його сім’єю. Мабуть, тоді ж він дістає землі у володіння чи в управління на Подунав’ї, засновує там городок Києвець, про що згадує пізніше вітчизняний літописець Никонівського літопису–компедіуму. Але тамтешні племена витіснили Кия з цього краю.

Очевидно, як союзник Візантії Кий тривалий час перебуває у візантійській столиці. Та скоро (можливо, при наступних імператорах) Кий став претендувати на місто Солунь. Це викликало невдоволення у візантійців. І ось із середини VII ст. постать Кия зникає з обрію візантійської історії. Зате “Повість врем’яних літ” підхоплює дальшу біографію Кия. Ми знаємо, що він з’являється на Подніпров’ї, на заклик полян веде боротьбу з якимись кочівниками, котрі “поруйнували ниви полян”. Історики підказують, що це були волзькі булгари, які почали саме в цей історичний період пересуватись на захід, у Подунайські рівнини, на чолі з ханом Аспарухом.

У землі полян Кий залишився княжити, тут був зведений город в ім’я цього князя. Побудували його два молодших брати — Щек і Хорив. І з того часу Кий і його нащадки — Києвичі — стали правити в полянській державі.

Починається стабільне державницьке існування подніпровського населення — слов’ян і русів. Це були 60–70–ті роки VII ст.

Від цього часу постійно існує наступність державницької традиції поляно–руського народу. Про неї свідчать і зарубіжні історики. Так, наприклад, відомий польський хроніст Ян Длугош (XV ст.), який, певно, користувався старовинними руськими літописами, повідомляє, що “… після смерті Кия, Щека й Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини та племінники багато літ панували у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда й Діра”.

Східні джерела окремо повідомляють про державу царя Діра (ім’я, що в кельтській мові означає — міцний, сильний, знатний). Цей правитель має великі городи, і мусульманські купці прибувають до столиці його держави з різними товарами. Так пише автор X ст. Масуді. Ще один хроніст IX ст. Ібн–Русте розповідає, що цар русів Дір засилає інколи злочинців “до правителів віддалених областей” своєї держави. Тобто, його держава була достатньо великою, мала свій адміністративний поділ на окремі області, на чолі яких стояли правителі. Для нас важливо, що існувала держава з певним адміністративним поділом, з певною системою управління.

Більше історичних фактів відомо про останнього Києвича — князя Осколда, як називає його новгородський літопис, або Аскольда (“Повість врем’яних літ”), Б. Рибаков вважає, що слово Аскольд, Оскол або Осколд походить від давньоплемінної назви древніх сколотів–скіфів, про яких ішлося вище. В “Повісті врем’яних літ”, яка дісталася нам уже від російських переписувачів–ченців, мові яких притаманне “акання”, Осколд став Аскольдом. Інший сучасний історик О. Кузьмін, додав, що існує ряд кельтських імен із суфіксом aid, ard, old і що слово аскольд — має значення “високий”. Можливо, давнє сколотське ім’я могло з’єднатись із кельтським — і витворилось ім’я явно кельтського звучання. В усякому разі, князь Аскольд був представником династії Києвичів, як твердять зарубіжні хроніки.

“Повість врем’яних літ” називає його лише воєводою князя Рюрика, якого закликали в Новгород бояри. Чому так трапилося, що останній київський князь з династії Києвичів був низведений в нашому літопису до рангу лише воєводи? А тому, що “Повість” ця, як відомо, не раз перероблялась у XI–XII ст. на догоду князям династії Рюриковичів, зокрема на догоду Володимиру Мономаху. Бо “просвіщенні” князі цієї династії намагалися довести своє юридичне право на Київський престол і на Київську державу, яку вони захопили як узурпатори.

Візантійські хроністи упродовж 300 літ писали про Аскольда, “прегордого кагана скіфів”, як назвав його візантійський імператор Василій Македонянин (слово каган у східних народів означало імператорський чин), писали про численні його походи на Константинополь, на Візантійську імперію, писали як про великого войовника. Саме за Аскольда молода феодальна подніпровська держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання, утвердила себе в історії європейської цивілізації першим дипломатичним договором із Візантією, як довів це російський історик А. Сахаров.

Головною зовнішньополітичною акцією Аскольда були його візантійські походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого значення набув похід на Константинополь 860 року. 18 червня воїнство русів, на чолі яких стояв князь Аскольд, раптово оточило столицю Візантії й тримало її в облозі сім днів. Ось що повідомляє нам найбільш авторитетний сучасник, патріарх Фотій, який керував обороною Константинополя від Аскольда: “Місто ледве не було підняте на списа… Що за удар і гнів такий тяжкий і вражаючий, звідки найшла на нас ця північна й жахлива гроза, які густі хмари пристрастей і яких доль могутні зіткнення запалили проти нас цю нестерпну блискавку?” Далі Фотій дає таку характеристику цьому ворогові: “Народ вийшов з країни північної, прямуючи ніби на другий Єрусалим, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і списа, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, як море… ”

Дізнавшись про облогу столиці, повернувся до Константинополя тодішній імператор Михаїл III. Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився в церкві святої Софії, просячи заступництва у Богородиці. Руси захопили та пограбували, як повідомляє хроніст Нікіта Пафлагонський, усі поселення й монастирі довкола Константинополя й на сусідніх островах. Для правлячої верхівки було небезпечним те, що руси–поляни захопили острів Теренвінф, на якому перебував відправлений насильно в заслання попередник патріарха Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що із церкви на Влахерні, в якій вінчали на престол імператорів, вийняли ризу Богоматері й принесли до собору святої Софії. Ця риза була однією з найбільших святинь православної церкви.

З русами розпочалися переговори. Внаслідок цього був укладений мирний договір, який вивів із “небуття” нову державу в Європі. “Народ неіменитий, — говорив у своїй проповіді Фотій, — народ ніщо, народ на рівні рабів, невідомий, але який дістав ім’я після походу на нас, незначний, принижений і бідний, але який досяг блискучої висоти й незчисленного багатства… О, яке бідування, послане нам від Бога…”

У 863 р. Аскольд робить новий похід — на Принцеві острови в Мармуровому морі. 866 року — ще один, який, як і попередній, завершився невдало: буря розметала кораблі русів. “І бисть в Києві плач велій”. 874 року відбувся новий похід, вдалий для руських дружин. Аскольд випросив для Києва ієрарха для християн. Це був Михаїл Сирин — перший християнський архіпастир на Русі.

Одним із найважливіших наслідків цих походів на чолі з Аскольдом було хрещення самого князя та його наближеної еліти. Одні історики вважають, що це було 860 року, інші — що, можливо, пізніше. Але ясно одне, що держава Аскольда була вже настільки внутрішньо стабільною, настільки сильною на міжнародній арені, що створилися умови для прийняття християнської релігії, яка ще більше зміцнювала внутрішню владу князя, яка виводила його Київську державу на міжнародну арену і ставила в один рівень із блискучою християнською Візантійською імперією. Таким чином, можна говорити про те, що епоха Аскольда була періодом розквіту держави Києвичів, що це був період її найбільшого піднесення. Проте походи на Візантію і, особливо, прийняття християнства викликали велику опозицію в самій його державі.

Справа в тому, що численні походи вимагали великих матеріальних і людських ресурсів, потребували постійної мобілізації дружинної еліти, яка збільшувала свої багатства. Вона, прийнявши християнство, певно, щільно оточила князя Аскольда. І як це водиться, не допускала в своє середовище провінційної родової аристократії. Християнство ж, яке Аскольд прийняв разом зі своїми наближеними, ще більше посилювало його особисту владу та владу оточення. Це повинно було викликати незадоволення племінної верхівки, яка була усунена від походів, від християнства, від величезного багатства, яке здобували в походах.

Ясна річ, було глибоке незадоволення новою релігією й серед волхвів, які втрачали владу над населенням. І ось відбувається злиття опозиції племінної аристократії та волхвів, а також народних мас, які були незадоволені прийняттям нової віри, що витісняла старих богів, старі звичаї, традиції, обряди. У країні Аскольда внутрішня опозиція мала велику суспільну опору. Опозиція шукала підтримки іззовні, бо хотіла повалити християнського князя і його оточення.

Таку підтримку ця опозиція знайшла — це був язичницький правитель сусідньої слов’янської держави Новгорода — Олег. Після смерті Рюрика (879), якого новгородці закликали у 862 р. захищати їхні володіння, Олег залишився опікуном малолітнього сина Рюрикового — Ігоря — та водночас почав розширювати територію новгородських володінь. На той час він уже підпорядкував Новгороду землі полочан, землі смоленського князівства і, отже, з’явився біля верхів’їв Дніпра.

882 року, переодягнувшись на купців, дружина цього новгородського завойовника з’являється на березі Почайни в Києві. Туди був запрошений київський князь Аскольд. Невідомо: прийшов він один чи разом зі своїм боярським оточенням, але, напевно ж, він не сам на сам зустрічався з Олегом. Ймовірно, що він прийшов з тими боярами, які були в змові з Олегом. Тут же Олег убиває Аскольда та спокійно перебирає владу до своїх рук. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести боярської верхівки. Вірогідно, всі вони виступали за те, щоб у Києві був язичницький володар, який би не зачіпав їхніх інтересів, зокрема також і їхніх звичаїв і традицій. Таким чином, у Києві після вбивства останнього Києвича встановлюється нова династія — Рюриковичів. Бо після Олега далі влада в Києві переходить до Ігоря Рюриковича.

Проте, забравши владу в Києві, Олег не скоро передає її Ігореві, утримує її кермо до самої смерті. Отож новгородський завойовник Олег, підкоривши собі київську країну, не створив держави для полян–русів, як писалося раніше в наших підручниках, а покінчив з правлячою династією Києвичів. Він здійснив тут свої автократичні прагнення, ставши речником язичницької боярської опозиції, і так утримувався при владі до самої своєї смерті, до 911 чи 912 року. Те, що проголошувалося у підручниках з історії, що у 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і Київ і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності.

Київська держава існувала вже майже два століття до приходу Олега. Вона витворила свою власну політичну структуру — монархічне правління, не сприйняла новгородського типу політичної організації — віча, або, по–сучасному, — парламентського типу держави. Олег не перемінив монархічної форми правління в Києві, він сам перейняв її й далі зміцнював цю систему. Новгородська земля, як і Полоцька, тепер номінально визнавала київських володарів, зберігаючи свою політичну структуру управління. Ні за Олега, ні за спадкоємців віча як політично–управлінського органу в Київській державі не було. Політична структура монархічного Києва і Київської держави, отже, не змінилась. І це надзвичайно важливо. Через те ми можемо говорити, що 882 рік — це не рік утворення Київської Русі, а рік династичного перевороту, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється через перехідну постать Олега династія Рюриковичів.

Рюриковичі продовжили розбудову Київської держави, розширювали її межі, зміцнювали самовладдя, а разом і монархічне правління в Києві. Таким чином, Київська держава продовжувала існувати як стабільне самобутнє державне утворення подніпровського поляно–руського населення.

Подніпровська поляно–руська держава Рюриковичів

Державність на Подніпров’ї розпочинається за Кия. Династичний переворот 882 року й переміна династії Києвичів на династію Рюриковичів не змінили політичної структури державності східних слов’ян.

Декілька зауваг про державу Рюриковичів. Учені в минулому вважали, що це була норманська династія, тобто представники князівської лінії від германських народів — норвежців, шведів чи датчан, які започаткували у Подніпров’ї нашу державність. Пригадаймо: Гітлер, готуючись до війни з СРСР, писав у книжці “Майн кампф”, що тільки германський елемент дав “цьому слов’янському зброду” організаційну, державницьку структуру, бо слов’яни, мовляв, не здатні були створити свою державу.

Нині частина сучасних російських істориків продовжує підтримувати норманську теорію походження Київської держави й династії Рюриковичів. Хоча ще у XVIII ст. видатний російський історик і вчений М. Ломоносов заперечив тезу норманського походження династії Рюриковичів. Деякі сучасні російські історики (бо українські цих питань, на жаль, не торкаються) вважають, що Рюриковичі — це представники панівної династії у германських народів. Проте інші вважають, що ці Рюриковичі походять з династії прибалтійсько–слов’янських князів.

На користь цієї теорії найбільш доказовий матеріал дав сучасний московський історик О. Кузьмін у розвідці “Древнерусские имена и их параллели”. О. Кузьмін пише: “Только норманистским ослеплением можно объяснить поиски аналогов для летописного Рюрика в Скандинавии. Дело в том, что имя это известно в Европе по крайней мере с IV века. А. Хольдер приводит пять “Рюриков”, известных VII веку. 12 “Рюриков” отмечено на территории Франции IX–XII веков. Имя это проще всего может быть понято как отражение племенного названия руриков или рауриков (откуда французские “рорики”). Название племени происходит, очевидно, от реки Рур или Руара… Как было упомянуто в другом месте по генеалогии Фридриха Хемница (це вчений XVII ст.— Авт.), Рюрик с его братьями считались сыновьями Готлейба, ободритского князя, плененного, а затем убитого в 808 году датским королем Готфридом”.

Цікаво, що слово “рюрик” у мові слов’ян ободритського племені означає “сокіл” (порівняймо з польським діалектним “рарог”). На території слов’янського племені сорбів була річка Рюрик, що також означала Сокіл, існувало озеро Рюрик. Можливо, звідси й походить родовий знак Рюриковичів — сокіл, оцей наш знаменитий тризуб, що являє собою графічне зображення сокола, розкриленого в польоті.

Династія Рюриковичів, утвердившись у Київській державі, продовжує державотворчі процеси на подніпровському терені, започатковані Києвичами. Першим правителем був Олег. Його ім’я, як з’ясовує О. Кузьмін, іранського походження, означає “творець”. Олег утвердив Київську державу тим, що приєднав до неї племена, які відпали внаслідок династичного перевороту. Він ходив у походи на Константинополь, на Царгород і утверджував Аскольдів договір з Візантією (907), за яким імперія сплачувала Русі данину. Цей правитель цікавий тим, що він зміг стабілізувати внутрішнє життя держави, спершись на язичницько–боярську верхівку. Відомо, що після його смерті влада в Києві перейшла до Ігоря, першого представника династії Рюриковичів.

Діяльність його неоднозначно оцінюється нашими істориками. Одні вважають Ігоря слабким правителем, який нічого не зробив для Київської держави. Інші вважають його мудрим діячем. Якщо подивитися на походи, які він здійснив, на відбиття численних печенізьких навал, на приєднання деревлянської землі (яка, очевидно, знову відпала від Києва після смерті Олега), на боротьбу його з уличами, то треба сказати, що цей князь чимало зробив, аби зібрати навколо Києва великий східнослов’янський регіон. Є у нього ще одна заслуга. Його дружина — княгиня Ольга — була християнкою, і, на відміну від Олега і від наступника, сина Святослава, Ігор толерантно ставився до християнської громади в Києві, яка започаткувалася з часів хрещення Аскольда. Цей князь, напевно, відчув значимість християнської релігії для державотворчого життя в Києві й не забороняв самої релігії та дозволяв ставити християнські храми. Через те після вдалого походу на Константинополь у 944 р. язичницька частина його дружини присягала біля капища на горі Перуновій, присягала на мечі перед язичницькими кумирами Перуном і Велесом. А християнська частина князевої дружини присягала в соборній церкві святого Іллі. Тобто, у Києві християнська громада вже мала багато церков, тому була вже й соборна церква. З усього випливає, що цей князь дозволяв будувати церкви й не влаштовував нагінок на християн, як це робив Олег.

Таке ставлення Ігоря до християнської віри історик М. Брайчевський прагнув пояснити тим, що після вдалого договору з Візантією 944 року Ігор, напевно, теж хрестився, можливо, навіть разом з Ольгою. Через це він так добре ставився до християн. М. Брайчевський робив припущення, що й відоме повстання деревлян проти Ігоря у 945 р. було, можливо, не через додатковий збір данини, а через оте хрещення князя.

Але тут вірогідніша інша версія: князь Ігор одружився з болгарською князівною, яка, звісно, була християнкою. І саме під час цього одруження князь–язичник міг бути хрещеним — інакше князівну–християнку йому не віддали б у жони. Тому Ігор як християнин мав одну жону, на відміну від язичницького звичаю багатожонства.

Після повернення князя Ігоря з походу на Царгород 944 р. він пішов на полюддя до деревлян, причому двічі обійшов їх, розповідає літописець. Тоді деревляни повстали, захопили Ігоря й убили його, розірвавши між двома деревами. М. Брайчевський слушно зауважує, що для населення не було дивиною те, що князі двічі чи тричі збирали ту чи іншу данину. Причиною повстання деревлянського племені проти Ігоря могло бути й справді те, що він був християнином. Це означало, що на деревлянську державу Ігор міг накинути новий зашморг, так би мовити, ідеологічний, у вигляді нової — християнської — релігії. Безумовно, волхви й народ деревлянський, який не хотів приймати християнського віровчення, могли піднятись проти Ігоря–християнина.

Після смерті Ігоря (945) при малолітніх синах (як відомо з праць В. Татищева, у князівського подружжя Ігоря та Ольги було два сини — Гліб і Святослав) управління державою перебрала княгиня Ольга (945–969). Це унікальна постать у ранній державній історії Київської Русі, постать, яка залишила надзвичайно великий слід у державотворчих процесах того періоду.

Княгині Ользі належить честь і заслуга внутрішнього облаштування Київської держави. Саме Ольга провела глибоку внутрішню реформу економіки, яка практично протягом усього існування Київської держави не змінювалась. Вона впорядкувала фінансову систему, визначила повністю розміри данини — оброки, дані, уроки, час збирання данини — меду, воску, хутра, шкіри, якими Русь торгувала з іншими державами. Вона визначила місця для княжих перевісищ — місць, де масово виловлювали перелітних птахів для заготівлі на зиму; також визначила княжі місця для добування хутра — це так звані боброві гони, що це було значною статтею державного доходу. Княгиня Ольга визначила місця звезення данини — погости, давні кладовища, де тепер ставили двори для збирання данини. Впорядкування податкової системи, внутрішнього економічного життя призвело до того, що були виключені можливості подвійного чи потрійного полюддя, а також свавілля з боку князів, чи воєвод, чи різних варязьких гуляй–витязів. У такий спосіб княгиня Ольга стабілізувала й внутрішню ситуацію. Протягом 20 років, коли ця княгиня керувала з Києва всією державою та сусідніми племенами, жодного випадку незадоволення якимись економічними здирствами не спостерігаємо.

Княгині Ользі належить велика заслуга в тому, щоб мирними засобами утримати землі, які раніше не хотіли визнавати зверхність Києва. Одна з найбільших таких земель — деревлянська держава, постійно, з часів Аскольда, протестувала проти підпорядкування її Києву, боролася проти київських князів. Археологи (зокрема, розкопки П. Толочка) свідчать, що Київ колись був окраїнною межею деревлянської держави. Через те деревляни воювали і з Аскольдом, і з Олегом, і з Ігорем. Як же Ольга приєднала й утихомирила деревлянську землю?

Ця державницька акція була пов’язана з її сином Святославом. Літописи переповідають чимало легенд про княгиню Ольгу. Та ці легенди далекі від істини й перекручують драматичні та дуже складні реалії далекої історії й мудрої діяльності державної правительки.

Княгиня Ольга одружує свого сина Святослава другим шлюбом з донькою деревлянського князя Мала — Маломира. Це було після того, як вона розгромила столицю деревлянського князівства Іскоростень після убивства князя Ігоря і підпорядкувала деревлянське боярство Києву. Деревлянського володаря князя Маломира було приведено до Ольги й віддано у полон, вона не убила його, за звичаєм того часу. Княгиня поселила його в фортеці города Любеча. Його діти — Добриня і Малуша — потрапили як заручники до двору княгині Ольги. І ось донька князя Мала Малуша стає ключницею у Ольги, княгиня довіряє всі ключі від свого великого князівського господарства. Малуша була, отже, князівського роду, спадкоємицею династії Ніскиничів, яка управляла у деревлянській землі, останнім представником якої був князь Мал.

Одруження Святослава з Малушею, представницею деревлянської династії Ніскиничів, практично принесло в посаг Київській державі всю деревлянську країну. Малуша й Святослав народили сина — князя Володимира, знаменитого Володимира Красне Сонечко, який і успадкував разом із Київським також і Деревлянське князівство, разом із родовим знаком деревлян — зображенням красного сонечка Ярила–Дажбога на деревлянських знаменах.

Ще одна історична заслуга княгині Ольги полягала в тому, що вона намагалася — також мирним шляхом — вивести країну Русь, або Україну–Русь на міжнародну арену. Якщо Аскольд, Олег, а за ними й Ігор хотіти встановити з Візантією тісніші стосунки силою меча, то княгиня Ольга спробувала зробити це миром.

У 957 р. вона сама очолює велике посольство до Царгорода — Константинополя, маючи на меті не тільки відновити попередню угоду про мир і дружбу між обома державами, не тільки відновити сплату Візантією данини Київській Русі, але, вочевидь, як пише московський дослідник А. Сахаров, дістати для свого сина, князя Святослава, жону–царівну.

Династичний шлюб, звичайно, зміцнив би союзницькі стосунки між Київською Руссю та Візантією, зробив би Візантійську імперію найближчим і добрим сусідом Київської держави. Княгиня домоглася успіху лише частково.

“Повість врем’яних літ” подає хибну дату поїздки княгині Ольги до Константинополя: 955 рік. Історики уточнили її — це був 957 рік. “Повість” повідомляє, що імператор Костянтин Багрянородний чомусь не одразу прийняв княгиню, змусив її чекати майже три місяці в пристоличній гавані Суд. Повідомляє також і про хрещення її в Константинополі. Візантійські ж джерела про це хрещення не пишуть нічого, проте інформують, що княгиня Ольга приїхала християнкою, при собі мала пресвітера Григорія. Припустити, що було друге хрещення княгині з рук Константинопольського патріарха та імператора Костянтина Багрянородного неправомірно, бо церква категорично забороняла подвійне хрещення. Залишається погодитись, що факт хрещення Ольги був придуманий літописцем, аби підняти престиж княгині.

Княгиня Ольга була дуже зацікавлена в династичному родичанні двох владних сімей. Проте переговори з імператором не увінчались успіхом. Щоправда, імператор Костянтин Багрянородний двічі приймав Ольгу в себе в палацах. Залишився детальний опис прийомів, опис подарунків, якими вони обмінялись. На той час візантійці запровадили закон, що забороняв шлюб дітям царського роду з володарями сусідніх держав, бо ті часто втручалися у внутрішні справи імперії. Тому княгині Ользі в її просьбі про шлюб сина й царівни було відмовлено.

Певно, що відбулись переговори княгині з візантійським патріархом — адже Ольга відвідала найголовнішу святиню столиці Софійський собор і залишила там коштовні подарунки. Ймовірно, в цих переговорах мова могла йти про встановлення в Києві автокефальної православної церкви, для чого міг би бути затвердженим тут архіпастирем її пресвітер Григорій, який прибув у складі посольства до Константинополя. Але подібні прагнення Ольги не могли зустріти в імперській церкві підтримки, адже церковна підлеглість використовувалась Візантією для встановлення свого впливу й підпорядкування собі політичного життя інших християнських країн. Для нашого літописця цей візит і переговори Ольги з патріархом був незрозумілий, тому він подає ці зустрічі з ієрархами то як нібито хрещення Ольги, то як сватання до неї одруженого імператора Костянтина Багрянородного. І те, й інше було неможливим за канонами християнства. До того ж княгиню Ольгу приймала сама імператриця Єлена. Оповіді літописця були спрямовані на те, щоб показати велику мудрість княгині та її розум, що викликало нібито захоплення навіть в імператора.

Літопис оповідає, що Ольга мирно попрощалася з візантійцями та пообіцяла візантійському володареві прислати не тільки шкури, мечі, меди й хутро, але навіть і воїнів, яких потребувала імперія для постійних воєн з арабами. Та коли прибула до Києва відповідна делегація від імператора з Царгорода, Ольга страшенно розгнівалась і сказала такі слова: “Нехай він у мене тепер стільки почекає (тих воїнів), скільки я чекала у Суді”. Стався повний розрив дипломатичних стосунків із Візантійською імперією. Візантія не згодилася дати Русі те, чого вона жадала. Княгиня ж відповіла тим самим: вона не допустила, аби свою країну перетворити на донора візантійських імперських потреб.

У 959 р. княгиня Ольга посилає на Захід свою делегацію. Сучасні історики називають цю дипломатичну акцію “західним демаршем” київської володарки. Княгиня розуміла, що кожна держава може розвиватися лише в добрих стосунках із сусідніми країнами, а в цей час на Заході піднімалась могутня Священна Римська імперія, імперія германських володарів.

Отож у 959 р. до імператора Оттона І у Кведлінбург, столицю цієї імперії, прибуває посольство від руської володарки — “королеви ругів Олени”, як зафіксували тодішні німецькі хроністи. За свідченням цих же хроністів, “посли просили посвятити для цього народу (ругів)”, тобто для русів, “єпископа й священиків”. Якщо врахувати, що в ті часи за справами церковними обов’язково й неодмінно стояли справи політичні, то можна погодитися з думкою, що це була спроба княгині Ольги встановити стосунки миру і дружби з могутньою європейською державою. Оттон відгукнувся на цю просьбу київської княгині. У 961 р. до Русі був посланий єпископ Адальберт. Проте вже 962 року він повернувся. При цьому відомо, що Адальберт “ні в чому не досяг успіху”, отже, праця його в Києві була даремною, більше того, частина посольства цього єпископа загинула, а сам він “ледве уникнув смерті”, як записує німецький хроніст.

За цими скупими повідомленнями хроніки стоїть драматична історія Києво–руської держави, яка намагалась утримати свою самобутність між Заходом і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга прикликала Адальберта не для того, щоб він поширював тут вплив латинської церкви. Очевидно, княгиня Ольга мала на меті організувати союз могутньої європейської держави з могутньою східноєвропейською державою — Руссю — з тим, щоб чинити тиск на ще могутнішу Візантійську імперію. І примусити в такий спосіб Візантію рахуватися з потребами сусідніх народів.

Єпископ Адальберт, найімовірніше, розумів свою місію вужче: лише як поширення латинського християнства. Напевно, як і більшість місіонерів, він провадив латинізацію в Києві надто вже фанатично, що і викликало в середовищі київської правлячої еліти і простого люду рішучу відсіч. Адже тогочасне суспільство Київської держави переважно було язичницьким. Через те деякі історики вважають, що діяльність Адальберта призвела до бунту в Києві, до якогось заколоту, через що, можливо, княгиня Ольга була тимчасово усунена від управління державою. До влади в Києві прийшов її син Святослав (964). Проте це радше гіпотеза, яка не підтверджується історичними фактами. Адже княгиня Ольга впродовж усього так званого князювання Святослава практично залишалася володаркою, керманичем Київської держави, стратегом усієї внутрішньої політики.

Приблизно десь у ці ж роки княгиня Ольга вдається й до другого “західного демаршу”. Не діставши синові в жони царівни із Константинополя, вона одружує його з дочкою угорського короля, ім’я якої, за Татищевим, було Предслава. На цей час угорська королівська родина уже була хрещена, як і весь народ цієї держави. Тому є всі підстави твердити, що княгиня все ж домоглася для себе знатної невістки–християнки з королівської родини. А коли врахувати, що на той час Угорщина була лютим ворогом Візантійської імперії та постійно громила її територію жорстокими набігами, то можна цілком впевнено стверджувати, що антивізантійська коаліція, створена Ольгою, стала реальним явищем європейської історії. Адже тепер був створений союз трьох великих європейських держав, що дотримувались антивізантійської орієнтації — Русі, Угорщини й Священної Римської імперії. Ця коаліція, безумовно, протистояла анексіоністському натискові Візантійської імперії на європейський континент.

Можливо, саме ця політика княгині Ольги визначила й антивізантійський напрямок зовнішньої політики її сина Святослава.

Коли в Константинополі невдовзі помер русофоб Костянтин Багрянородний, до влади прийшли нові візантійські правителі, які розуміли значення мирних стосунків із державами на всіх кордонах імперії, у тому числі з Київською Руссю. Але в княгині були свої власні рахунки з Константинополем. Княгиня Ольга знову повертає свої погляди, як і її син, до Візантії…

У нашій історіографії, як і в підручниковій літературі, закоренилась норманська теорія походження княгині Ольги, яка твердить, що княгиня Ольга — варяжка. Але ця теза була придумана пізніше.

Церковний життєпис “Житіє святої княгині Ольги” розробляє міфологізовану біографію княгині: вона — проста дівчина, хтось із її батьків був з варягів, вона живе у Псковській землі. І ця неграмотна, неосвічена дівчина стає княгинею через свою добропорядність. Бо колись перевезла молодого князя Ігоря через річку, коли він був на полюванні, а за зухвалі спроби залицятися присоромила його. Тож князь нібито поцінував її розум і через те одружився. У цій концепції ясно проглядає не лише відголос норманізму, а й моралізаторська християнська ідеологія.

Проте є й інші, більш вірогідні свідчення про походження княгині Ольги. Наша “Повість врем’яних літ” свідчить, що 903 року Олег привів у Київ княгиню Ольгу із Пскова і дав її в жони Ігореві. Інші літописні повідомлення уточнюють, що він привів її з Плескова. Але ось цікаве повідомлення Владимирського літописця: “Ігоря же Олег жени в болгарах поят за него княжну именем Ольгу і би мудра вельми”. “Повість” за Іпатіївським списком уточнює: “Ігореві… приведоша ему жену от Плескова, именем Ольгу”. Цей факт підтверджує й Новгородський літопис: “Ігор привів собі жону від Плескова на ім’я Ольга. І була мудра і смислена”.

Беручи до уваги широку завойовницьку політику Олега, можна з певністю сказати, що саме перед походом Олега на Візантію 907 року чи й раніше київський правитель увійшов у союз з Болгарією, через територію якої до Константинополя найліпше було дістатись русько–полянським військам. Болгарія, що відібрала у Візантії Балканський півострів і Подунав’я, була природним союзником Київської Русі в боротьбі з імперією. У цих умовах одруження Ігоря з болгарською княжною зміцнювало коаліцію проти Візантійської імперії Русі й Болгарського царства.

Тож виходить, що Ольга — не простого роду, а князівського, та ще й болгарського.

Привертає увагу й ще одна обставина: Олег привів Ольгу з Плескова. Плесков — це давня столиця болгарської держави, що в ті роки вела енергійну боротьбу проти Візантійської імперії. На цей час — початок X ст. — припадає період активної діяльності царя–просвітителя Симеона на піднесення Болгарії. Тож логічно, що Олег узяв у жони Ігореві князівну з болгарської правлячої династії, яка мешкала у Плескові (Плісці), давній столиці Болгарського царства. Її християнське ім’я — Єлена. Ім’я ж Ольга було дано, певно, уже в Русі. У ті часи жіночі імена в слов’ян–язичників утворювались від чоловічих, видатних представників свого роду; Ярослава — походило від чоловічого імені Ярослав, Богдана — від чоловічого імені Богдан, Малуша — від чоловічого імені Мал і т. п.

Оскільки саме Олег найбільше клопотався за це одруження й був владним представником прийшлої династії, його іменем і була названа на Русі болгарська князівна, за давнім тутешнім звичаєм.

Звідки взявся в літописців Псков? Деякі історики кажуть, що раніше російський Псков називався Плесковим, але під руками малограмотних літописців було згублено дві літери — Л і Е. Звичайно, літописці могли й пропустити і літери, і слова. Та звідки ж самі псковичі, самі місцеві люди знали, що літописці зробили помилку, і почали називати своє місто неправильно — замість Плескова — Псковом? Це абсолютно нелогічна думка. Є інше твердження: часто в іноземних хроніках Псков іноземці називали Плесковим. Це могло бути, бо іноземці часом перекручували імена і назви, природно, і записували так, як їм здавалося зручнішим. Скажімо, Ольгу називали “королевою ругів”, а не “русів”, бо прибалтійське плем’я ругів було відоміше німецьким хроністам. Так само в тодішньому світі була відоміша назва давньої столиці могутньої болгарської держави, аніж маленький населений пункт Псков на краю землі, серед угро–фінських та слов’янських племен, що загубився в лісах і болотах. Але найважливішим фактом є те, що це одруження, за літописом, відбулось 903 року, а Псков — за давніми літописами й свідченнями, був заснований 962 року… Отже, походити зі Пскова Ольга аж ніяк не могла.

Про болгарське походження княгині Ольги говорили ще в дореволюційній історіографії, говорили й у наші часи деякі болгарські історики. Але ця теорія суперечила російській і радянській історіографії, яка підтримувала свою, нібито самобутню, а насправді норманську теорію походження княгині Ольги.

…Постарівши, княгиня Ольга в 964 р. передає державне кермо своєму синові Святославу (964–972). Це був перший князь у династії Рюриковичів, який мав слов’янське ім’я. Але він був і єдиний, який виявився найбільшим чужинцем для Київської країни. Це був князь, який практично ніколи не жив у Києві, не займався внутрішніми державними справами. Його діяльність проминула у походах задля розширення території Київської держави. Це призвело до послаблення економічного, політичного, культурного життя Київської Русі.

У 964 р. Святослав, зібравши численні війська та дружину, найманців–варягів, з якими виріс і на яких опирався, іде на схід. Він підпорядковує собі величезні території Поволжя, розбиває велику державу — Хазарський каганат. Деякі історики слушно зауважують, що Хазарія зіграла значну роль в історії утворення Київської державності: вона загородила своїми військами ворота зі сходу, через які постійно просувались дикі кочові орди на територію Подніпров’я, Причорномор’я та Східної Європи.

У 964–965 рр. Святослав розгромив цю державу, яка переживала тяжкі часи після тривалої громадянської війни, яку роз’їдали релігійні та інші суперечності. Святослав підпорядкував Києву численні народи Північного Кавказу, що були під Хазарським каганатом — касогів, ясів; він підпорядковує собі значні території Причорномор’я, Криму, тобто райони, які були під контролем Візантійської імперії. Згодом це піднімає Візантію проти Русі й проти Святослава.

Святослав здійснює великі походи на Подунав’я, на Болгарію. Ми знаємо про них з багатьох літературних джерел, із високим патріотизмом пише про них і “Повість врем’яних літ”. Цей пієтет ченців–християн підхоплює історіографія, спочатку російська, самодержавно–монархічна, а потім і українська, яка оспівувала згодом загарбницьку діяльність династії Рюриковичів. Метою цих походів Святослава на Дунай було оволодіння територією на нижньому Подунав’ї разом із значним торговим центром — містом Переяславцем. Імовірно, зважаючи на ослаблення в цей період Болгарського царства, проти якого озброїлась Візантійська імперія, Святослав прагнув здобути болгарський трон як законний спадкоємець болгарського княжого роду, зважаючи на болгарське походження своєї матері — княгині Ольги–Єлени.

Святослав справді був активним полководцем, мужнім воїном, великим завойовником, був людиною відважною, особисто невибагливою у побуті — це справді непоганий приклад для воїнства. Але для керманича держави головне — бути не завойовником, а упорядником життя власної країни, просвітником, будівничим, мудрим правителем.

Святослав не прийняв Ольжиної традиції християнства, він виховувався варязькою дружиною, яка оточувала ще князя Ігоря; від неї була прийнята ним завойовницька ідеологія. Святослав негативно ставився до християнства, хоча княгиня Ольга намагалася навернути його до цієї віри. Святослав, як і Олег, влаштовував у Києві, як це довів М. Брайчевський, антихристиянські погроми, особливо в той період, коли він зазнавав невдач у болгарських походах. Такий погром зафіксовано в 968 р., після його повернення з першого дунайського походу і пізніше, у 970–971 рр., зокрема й у Болгарії.

Російський історик XVIII ст. В. Татищев повідомляє, що після поразки Святослава від війська імператора Іоанна Цимисхія, князь розлютився на всіх християн, котрі були в його дружині, і “не пощадив” навіть свого “єдиного брата Гліба” який, певно, також був християнином, віддав усіх “на різні катування”…

Про дунайські походи Святослава існує численна література.

Сучасний російський історик А. Сахаров написав велику й детальну монографію про діяльність цього князя. Але в оцінках його він опирається на праці, традиційні для нашої історіографії,— оспівування, ідеалізація князя Святослава та його політики завоювань, що відповідало анексіоністським уподобанням російських імперських ідеологів різного ґатунку. І справді, Святослав започаткував своїми завоюваннями утворення величезної території імперії Рюриковичів. Між тим, в історичних оцінках інших авторів все частіше зустрічається теза про те, що такі завоювання були непотрібними для Київської держави: вони непомірно розширили її територію, ослабляли центр, вимотували матеріальні й людські ресурси, а головне — зруйнували на сході заслін із держав, що стримували натиск кочовиків на східноєвропейську рівнину, котрі згодом перетворили тутешню цивілізацію в руїну.

Реформи Володимира Великого

Тепер звернімо увагу на події в історії Київської держави після загибелі князя Святослава під час повернення з другого дунайського походу в 972 р., коли на нього напала орда печенігів біля дніпровських порогів і вщент розгромила його дружину. Князь Святослав був убитий. І печенізький хан Куря, за переказами, череп князя Святослава оббив золотом, зробивши з нього чашу, і написав віщі слова: “Хто шукає чужого, губить своє”.

Ідучи на Подунав’я, князь Святослав залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, який був народжений від першої його жінки — угорської князівни, яка мала слов’янське ім’я — Предслава, як говорять деякі джерела. На ті часи угорські володарі прийняли християнство, отже, жінка Святослава була християнкою. Деякі історики справедливо вважають і самого Ярополка християнином, адже його виховувала не лише мати–християнка, але й християнка бабуся, княгиня Ольга. Отож і виходить, що Ярополк був першим християнським князем (після Аскольда, звичайно) на київському княжому престолі.

Після загибелі батька Ярополкові дісталась велика й зруйнована Святославовими війнами держава. Вся діяльність Ярополка, проте, займала невеликий проміжок часу і залишила в історії тільки окремі фрагменти. Ймовірно, що він змушений був відбивати печенізьку орду, яку нацькувала Візантія на князя Святослава, від якої він загинув. Можливо, саме боротьбою з печенігами була викликана його спроба знову зв’язати поляно–руську державу із західним світом, як це у свій час робила княгиня Ольга. Це тим більше було можливим, бо після воєн Святослава стосунки Русі з Візантією зіпсувались, і Подніпровська держава одна протистояла ординському Степу і вселенській імперії.

Як відомо з наших та зарубіжних хронік, у 973 р. до столиці Священної Римської імперії, до Кведлінбурга, з Києва знову було відправлено спеціальне посольство. Ми не знаємо про наслідки цього візиту. Можемо лише здогадуватись, що Ярополк намагався знайти собі спільників у боротьбі, передусім проти агресивних степовиків. Із Никонівського літопису дійшла до нас звістка, що 979 року до Києва прибули посли з Ватикану. Є ще одна дата цього посольства — 977 рік. Певно, воно мало якийсь успіх у Києві, бо залишились у літописах повідомлення про якесь хрещення Русі за Ярополка.

Із цих фрагментів випливає, що Ярополк був речником християнської ідеології в язичницькій Київській державі.

У 978–980 рр. в країні спалахують міжкнязівські чвари. Ярополк і його менший брат Олег, якому ще Святослав віддав в управління землю деревлян, розпочали між собою боротьбу. Обидва Святославичі загинули в цій братовбивчій борні. Літописи повідомляють, що в цій громадянській війні підступну роль відіграли варязькі загони, зокрема, один із давніх варязьких керманичів у Києві, сумнозвісний Свенельд. Після загибелі обох Святославичів київський престол залишився вільним для третього сина Святослава — Володимира, народженого ключницею княгині Ольги Малушею. Володимир за волею свого батька сидів у Новгороді разом зі своїм дядьком і вихователем Добринею, братом Малуші.

Варто нагадати, що деякі історики — і українські, і російські — доводять, що Малуша та її брат Добриня були дітьми поверженого княгинею Ольгою деревлянського князя Маломира (Мала) з древньої династії деревлянських князів Ніскиничів. Тож Володимир законно лишався спадкоємцем деревлянського князівства, а після загибелі своїх старших братів йому судилося вже без конкурентів зайняти київський стіл.

Володимир, а найперше Добриня, як старший і досвідченіший, дізнавшись про смерть старших синів Святослава, організував варязьку дружину і новгородську рать для походу на Київ. Вони підняли земські війська й дружини тих князівств, через які пролягав їхній шлях на Київ. Це землі Полоцького, Смоленського, Дреговицького князівств, а також деревлян. Цей енергійно організований кидок допоміг підпорядкувати Володимирові ці землі–князівства. Під час походу Володимир, наприклад, підкорив собі Полоцьк, убивши місцевого князя Рогволода й насильно взявши в жони його дочку Рогніду. Літопис наводить слова полоцької князівни, яка не хотіла ставати жоною Володимира, не бажала “роззути робучича”, тобто, за звичаєм сватання, роззути жениха, якого назвала “робучичем” — сином раба. На підставі цієї фрази деякі історики твердили, що горда полочанка не бажала ставати жоною сина “рабині” Малуші, бо син рабині за тогочасною суспільною традицією був рабом.

Попередньо з’ясовано, що Малуша, ця полонянка війни, мала високе князівське походження, що, зрештою, і зробило князя Володимира уже не представником прийшлої узурпаторської династії, а суто слов’янським місцевим князем. Це мало величезне моральне значення для утвердження самого Володимира в Київській державі й у всьому східнослов’янському світі. Це слов’янсько–деревлянське походження Володимира зробило його надзвичайно популярним у народі: його сприймали не як чужинця, а як свого рідного, слов’янина. А символ деревлянського князівського дому із зображенням на полотнищі кумира Дажбога, Ярила–сонця, став легендарним німбом самого князя Володимира. У народній творчості він дістав ласкаве прізвисько Володимир–Красне Сонечко.

Володимир прийшов у Київ з допомогою ратних військ і за моральної підтримки довколишніх слов’янських земель і в такий спосіб став ніби речником об’єднання багатьох племен східнослов’янського світу. Це змусило його задуматись над тим, як далі утримати за собою ці князівства.

Передусім Володимир, сівши на київський стіл (980–1015), зіткнувся із нестабільною внутрішньою ситуацією. Країна була виснажена численними війнами Святослава, відпливом матеріальних і людських сил у завойовані регіони. До того ж варязька дружина, яка з ним прийшла із Новгорода, раптом заявила, що хоче Києвом володіти, що пограбує місто. Літописець пише: “По сім ріша варязі Володимиру: се град наш. Ми прияхо ім да хощем і мати одкуп од них по дві гривні од чоловіка”. Податок 2 гривні від кожного киянина, який вимагали варяги,— це був страшенний грабіж (одна гривня — це 160 г срібла). Володимир розумів, що варяги й надалі диктуватимуть йому свою волю. Він був змушений негайно реорганізовувати варязьку дружину. І зробив це надзвичайно рішуче й мудро. Частину керівництва варягів він підкупив тим, що дав їм земельні наділи — бенефіції — у володіння за службу. Цим він поклав початок відомої земельної реформи, під час якої він наділяв землею тих, хто боровся разом з ним за утвердження незалежності Київської держави. Іншу частину варязької дружини Володимир спровадив до Царгорода.

І “варязьке питання” було остаточно вирішене.

Другим важливим завданням Володимира було знайти спосіб утримати біля себе підпорядковані ним під час походу на Київ слов’янські князівства. Таке рішення знайшов Володимиром. Це була перша релігійна реформа київського князя, коли він запровадив “шестибожжя”.

На Перуновому пагорбі у Києві, поряд із київським полянським кумиром Перуном, постали кумири ще п’яти східнослов’янських князівств, які допомогли Володимиру під час походу на Київ. Це новгородський бог вогню — Хорс (давньослов’янське “Кьрс”, від цього похідне: кремінь, кресало та ін. — вмістилище вогню); це смоленська покровителька родючості й багатства Мокоша; це полоцький кумир Стрибог; це кумир лісових дреговичів, людина–вовк Сімаргл; і нарешті, це покровитель рідної землі його матері Малуші і дядька Добрині — Дажбог, Ярило–сонце. Всі вони стали поряд із Перуном як рівні кумири–божества. Через возвеличення на священному пагорбі усіх шести кумирів найбільших князівств Володимир стверджував єдність східнослов’янського регіону. Цей пантеон — шестибожжя перше прагнув закріпити єдність земель східнослов’янського світу під егідою Києва, який їх захищав від ворогів і урівнював у політичному становищі.

Звідси така величезна популярність Володимира у народній творчості на всьому терені східного слов’янства — у численних казках, переказах, билинах, обрядових піснях. Жоден київський князь не мав такої популярності в народній пам’яті, як князь Володимир. Ми не знаємо жодного народного переказу — свідчення любові народної до знаменитого батечка Володимирового — полководця Святослава, якому літописець присвятив чимало палких слів. Не знаємо нічого схожого й про Ярослава Мудрого чи Володимира Мономаха. Але про Володимира Святославича до наших днів, майже через тисячу літ, дійшла величезна фольклорна спадщина. Народна популярність князя Володимира пояснюється двома причинами: Володимир — перший Рюрикович, який був уже місцевого, слов’янського походження через свою матір, деревлянську княжну Малушу; Володимир об’єднав під своєю рукою найважливіші слов’янські князівства, надавши рівні права їхнім богам і елітам під моральною управою Києва.

Між іншим, ця реформа Володимира, це “шестибожжя” (Перун, Хорс, Мокоша, Стрибог, Сімаргл, Дажбог) підтверджує думку деяких істориків XIX ст., зокрема М. Костомарова, що політична структура Київської держави не була унітарною, що це була первісної форми конфедерація основних східнослов’янських держав–князівств.

Та “шестибожжям” тільки розпочиналися реформи Володимира.

Ставши керманичем величезної країни, князь Володимир мусив зміцнювати рубежі своєї держави й відбиватись від сусідів, що прагнули розшматувати ту чи іншу її частину. Володимир продовжував закріплювати території своїх володінь, які підбив під свій меч його батько — князь Святослав. Так 981–982 рр. він здійснює походи для остаточного підпорядкування в’ятичів, а також радимичів, на яких наклав податок на плуг. Здійснює походи проти литовського племені ятвягів на північному заході.

Зміцнивши свої порубіжні володіння, Володимир запроваджує важливу адміністративну реформу. Він ліквідовує племінні княжіння й замінює місцевих князів та представників могутніх боярських кланів своїми намісниками. Всю територію країни він ділить на вісім волостей, на чолі яких поставив своїх управителів — волостелів. Пізніше на чолі кожної волості були поставлені його сини. Це підірвало антицентристські угрупування племінної аристократії й зміцнило владу Києва над усією східнослов’янською територією, що визнавала владу київського володаря.

Надзвичайно важливою реформою стала військова реформа Володимира. Вона була спрямована на зміцнення оборонної сили держави, на ліквідацію ролі племінної верхівки в обороні своєї землі та заміну її загальнодержавною системою оборони. Раніше згадувалось про те, що Володимир, щоб позбутися впливу варягів у Києві, був змушений давати варязьким ватажкам землі. Цю ж систему наділення землею за службу, за захист кордонів своєї держави він продовжує й далі. Усім, хто бажав боронити кордони Київської держави, він давав землю. Це викликало великий приплив на військову службу нових сил із середовища народних низів. Нова група служилих землевласників стала опорою Володимира. Вони потіснили стару боярську еліту, бо не були зв’язані з місцевим князівсько–боярським підложжям і стали вірними захисниками не лише кордонів, а й влади самого князя.

З літописів, із переказів і билин ми знаємо таких відданих князеві й своїй вітчизні захисників, як Ян Усмошвець, Олекса Попович, Ілля Муромець. Вони були вихідцями із селян, ремісників, духовенства.

Ця реформа створила могутню земську армію, яка міцно тримала оборону країни. Вона мала велику підтримку серед широких верств населення, про що свідчать народні пісні й перекази. Пізніше подібну реформу провадив у московській державі Іван Грозний, який створив нову земельну аристократію — служиле дворянство.

Ось ця нова земельна й військова аристократія і стала опорою влади князя Володимира. При ньому гуртується тісне коло однодумців, що виконувало роль дорадчого органу, де були і бояри, і селяни, і ремісники, котрі брали участь в обговореннях княжих справ на княжих учтах — “пирах ”. Ці наближені й довірені люди визначали основні напрямки всієї державної політики Києва. До цього варто додати, що князь, розгромивши степові орди торків, берендеїв, чорних клобуків та ін., підпорядкував їх своїй владі й розселив на південному порубіжжі Київської держави. Багато століть ці осілі племена несли військову прикордонну службу — першими приймали на себе удари нових кочівників: печенізьких орд, пізніше — половецьких та інших. І лише монголо–татарська навала змела їхні військові заслони і городки на Сулі, Трубежі та інших територіях сучасної Полтавщини та Переяславщини.

Складовою частиною військової реформи Володимира було будівництво фортець. Це Білгород — на Ірпені, Василів на — Стугні, Берестове — на південній околиці Києва та інші укріплення.

Крім того, Володимир, уже після прийняття християнства, провів судову реформу. Внаслідок цього відбулося розмежування градського суду та єпископського. Доказом цього є церковний статут. Спроба запровадити смертну кару, як вважає М. Брайчевський, зазнала невдачі. Русь була єдиною в Європі державою, де не було узаконеного вбивства.

Через сім років після запровадження шестибожжя Володимир був змушений провести нову релігійну реформу. Шестибожжя не виправдовувало себе. Об’єднання князівств під рукою Володимира не було міцним. Князь, між тим, бачив поряд зі своєю державою інші країни, де були єдині для всіх релігії, в яких через те центральна влада була сильною і реальною. Це були християнські Візантія, Болгарія Дунайська, мусульманська Булгарія на Волзі й Камі, ще тримались рештки іудейської Хазарії на Волзі. Володимир ретельно знайомиться з різними віровченнями та доходить висновку, що найбажаніші наслідки для ідеологічного зміцнення його держави може дати християнство.

Проте, як мудрий політичний діяч, він розумів, що Візантійська імперія, яка залюбки дає, а то й нав’язує християнство своїм сусідам, намагається водночас підпорядкувати ці країни і народи від своєї політики не лише в релігійному відношенні, але й у політичному. Звичайно ж, така ситуація не подобалась амбітному київському володареві, і він змушений був шукати способів прийняти нову віру таким чином, щоб країна зберегла свою повну незалежність від імперії.

Такий вдалий момент з’явився в середині 80–х років, коли у Східно–Римській імперії — Візантії — спалахнула громадянська війна.

Це був складний період у долі двох константинопольських братів–імператорів — Василія II і Костянтина VIII. Вони ледве не втратили корону імперії. Візантійський хроніст Лев Диякон писав, що в ті часи імперію розхитували “страшні заколоти, нашестя народів, міжусобні брані, переселення міст і сторін, холод і морові язви, жахливі струси і майже суцільна загибель Ромейської імперії”.

Тяжкого удару Візантії завдає Дунайська Болгарія, яка підняла голову після попереднього погрому під час походів Святослава й почала відроджувати свою державність. Саме тоді київський князь Володимир робить переможний похід на Дунай. Про цей похід яскраво оповідає наш літопис.

Утім через неточність літописних повідомлень вітчизняні історики вважали, що цей похід Володимир робить на Волзьку Булгарію. Відомий сучасний український історик М. Брайчевський, уважно досліджуючи літопис, ствердив, що йдеться в літописі саме про похід на Дунайську Болгарію. Він звертає увагу, що в літопису точно повідомляється про традиційний шлях цього походу: “Іде Володимир в лодіях, а торки — берегом приведе на конях. І тако побіди булгари”. Ясна річ, у лодіях Дніпром пливла дружина князева до Руського (Чорного) моря, а берегом Дніпра ішли спільники русичів — торки та інші ординці. Це був здавна відомий полянам–русам шлях до Болгарії Дунайської та Візантії. До Волги ж плисти на лодіях із Києва неможливо так само, як і йти “берегом” кіньми.

Переконливою є думка цього дослідника щодо Дунайської Болгарії висловлена в літопису: “… рече Добриня Володимиру, сгляда колодник: “І суть всі в сапозіх. Сим дані нам не даяти. Поїдем шукати лапотників”. У “сапозіх” — у чоботях — ходили в ті часи у Візантії та в Болгарії Дунайській. “Лапотників” же можна було знайти саме в протилежних сторонах, скажімо, у Поволжі.

Як свідчить наш літопис, Володимир і болгари уклали між собою угоду про тривалий мир, який образно ствердили такими словами: “Толи не буде мира межи нами, оли вже камінь зачне плавати, а хміль грязнути”.

Переможний похід Володимира на Подунав’я показав Візантії, що в особі київського князя вона має могутню й реальну силу, з якою краще дружити, ніж ворогувати. Союз країни Русі і Болгарії був для Візантії небезпечним. А з другого боку, в тяжкі дні, коли проти імператорів постало два колишніх полководці — Варда Фока і Варда Склір — лише Країна Русі могла стати спільником і опорою імператорської корони.

Через те десь із кінця 987 р. й розпочинаються переговори візантійського двору з Києвом щодо надання імператорам військової допомоги. Саме під час цих переговорів у Володимира з’явилась думка відновити добрі стосунки з Візантією, до чого прагнула ще княгиня Ольга, а водночас і закріпити їх прийняттям християнства. Але щоб Візантія не трактувала київського князя неповноцінним партнером, Володимир зажадав, щоб йому в жони дали сестру імператорів — Анну.

Це був досить відважний і рішучий крок Володимира. Бо відомо ж, що імператорський двір уже давно нікому із володарів не давав своїх царівен і царевичів, аби не було з боку інших держав приводу через родинні зв’язки втручатися у внутрішні справи імперії. Саме перед цим імператор Василій ІІ відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його сина Роберта з однією з принцес імператорського двору. І раптом — рішуча вимога Володимира!

Звернімо увагу на традиційну позицію вітчизняної історіографії щодо епізоду сватання Володимира. Наші історики однозначно твердять, що для Володимира, як для бастарда, тобто незаконно народженого сина Святослава, було надто почесним отаке одруження з константинопольською царівною. Раніше вже пояснювали цю ситуацію. Володимир був законним сином князя–язичника Святослава, бо всі діти князів–язичників від своїх жінок тоді визнавалися законними. Та наші історики не можуть звільнитися від впливу пізнішої християнської моралі, що володар мусить мати одну жінку, з якою мусить обвінчатися, і лише діти від неї вважаються законними спадкоємцями. В язичницькому суспільстві мораль була іншою, і це відомо з усіх документів тієї доби: усі діти князя–язичника були рівноправними і законними. Тому вважати Володимира “бастардом”, тобто незаконнонародженим — не можна ніяк.

Одруження Володимира з константинопольською царівною було потрібним Володимирові не для власного самоствердження, а з політичних мотивів: воно давало київському керманичу міцний династичний союз з могутньою державою й стверджувало ті мирні стосунки, яких добивались перед тим і княгиня Ольга, і її попередники, починаючи від Аскольда. У такий спосіб князь Володимир діставав значні зовнішньополітичні переваги, хоча не виключались і власні честолюбні мотиви, коли ще врахувати, що імперія відмовила дати невісту для батька Володимирового — Святослава, що завдало великого удару честолюбству і княгині Ольги, і самого Святослава.

Проте візантійські імператори відмовили Володимирові в його домаганнях щодо одруження на тій підставі, що він був не християнином, а “поганином”. Ось саме це й стало потрібною зачіпкою для київського володаря: він негайно ж погодився прийняти християнство сам і обіцяв хрестити свій народ. І його, родича імператорів, уже не могли б тоді трактувати як залежного чи неповноцінного правителя.

Домагання Володимира про одруження з царівною викликали спротив братів–імператорів. Адже потрібно було ламати усталену традицію імператорського двору задля цього “поганина” і варвара. Тоді Володимир вдався до військового тиску. Він зі своєю дружиною прийшов у межі Візантійської імперії, у Крим, обложив місто Херсонес (русько–слов’янський Корсунь) і через деякий час, оскільки імператори продовжували чинити опір одруженню Володимира з Анною, взяв це укріплене місто приступом. Як повідомляє літопис, Володимир нахвалявся їм: “А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (тобто Константинополю.— Авт.), яко і сьому сотворив”. Виходу в імператорів не було: повсталі полководці наближались до столиці. Імператорський трон хитався і ось–ось мав впасти. Імператори дають згоду на одруження Анни з єдиною умовою: хрещення Володимира.

Він приймає хрещення там само, у Корсуні, певно, у церкві святого Якова, де відбувалося, мабуть, і його вінчання, як гадає М. Брайчевський. Князь повертається до Києва з жоною–царівною, з награбованими багатствами, зі священиками слов’яно–руського походження, котрі приєднались до нього у Корсуні. Володимир прихопив із собою й одну з найбагатших прикрас Херсонеса — бронзову статую чотирьох коней (творіння язичницької доби античності). Згодом цей витвір мистецтва, що полонив своєю красою серце язичника–християнина, прикрашав центр Києва, площу так званого Бабиного торжка (приблизно там, де сучасна Михайлівська площа). А шеститисячний військовий загін русів був відісланий князем на допомогу візантійським імператорам. Уже в жовтні наступного 989 р. під Хрисополем, поблизу Константинополя, він брав участь у битві із заколотниками. Війська збунтованих полководців були повністю розгромлені — імператорський трон порятовано.

Від цього часу розпочинається стабільне існування імперії протягом тривалого періоду. А Київська держава, як бачимо, дістала християнство як рівноправна доброзичлива сусідка і союзниця Візантії, про що мріяли і до чого прагнули попередні володарі русів.

Прибувши до Києва, Володимир розпочав приготування для хрещення киян і всієї держави. Він дає наказ усім мешканцям Києва прибути до річки Почайни та зайти у воду. Наказ був достатньо грізний і рішучий. Князь погрожував: хто не послухається його, хай це буде “багатий чи бідний, жебрак чи раб”, і не з’явиться біля Почайни — “противник мені да буде”. Як бачимо, хрещення відбувалось під тиском Володимирової влади і сили. Хоча за традицією вся церковна література твердить, ніби всі кияни з великою радістю приймали це хрещення. Далебі, ні.

Це була драматична ситуація як для киян, так і для багатьох східнослов’янських міст. Прадавні захисники полян–русів — кумир Перун бог–громовержець, та інші статуї були стягнуті зі священного пагорба. Володимир наказав прив’язати Перуна до коней, а далі приставив, як оповідає літописець, до нього дванадцять мужів, які бігли слідом за Перуном, били його “желєзієм”. Це робилося “на поруганіє бісу”, який нібито через Перуна намагався “прельстити” людей.

Люди бігли слідом за дерев’яною колодою, на якій був висічений образ Перуна, плакали, рвали на собі волосся. І коли цей дерев’яний кумир був скинутий у Дніпро, він довго плив на хвилях, а люди все бігли берегом і кричали: “Видибай! Видибай!” — тобто випірни, випірни. І скоро хвилі Дніпра викинули дерев’яного кумира на рінь — на мілину — поблизу сучасного Видубицького монастиря. Колись ця місцевість, певно, називалась Видибичі, тобто місце, де “видибав”, за літописом, Перун. І тут, напевно, таємно було відроджене капище цьому богові.

Як установив академік Б. Рибаков, згодом християнська церква завжди ставила свої храми на місці колишніх язичницьких требищ, щоб утвердити свою перемогу над поганською вірою. Тож згодом на місці, де “видибав” Перун і виріс Видубицький (ймовірно, первісне Видибицький) монастир.

Поступово хрещення поширюється на всю територію Київської держави. Дядько Володимира Добриня хрестив силою меча Новгород. Нова віра повільно входить у свідомість, поступово вживається в попередній світогляд слов’янського населення, переплітається з ним і співіснує. Цей багатовіковий процес призвів до витворення своєрідного двовір’я, коли поряд із язичницькими уявленнями про світ, поряд із старими звичаями і традиціями населення переймало й церковні християнські обряди. Це було унікальним і своєрідним явищем у духовному житті слов’янських племен, що входили до складу Київської держави, яке збереглось і до наших днів.

Прийняття Володимиром християнства мало надзвичайно велике значення як для внутрішнього, так і для зовнішньополітичного розвитку України–Русі. Передусім християнство вносило в життя суспільства високу культуру, ввібрало з древньосхідного та античного світів. Християнський світогляд змінював саму людину. Якщо язичництво культивувало залежність людини від сил природи, страх перед нею, то християнський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння силам землі, води, неба, підносив її дух, робив господарем землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом. Людина ніби діставала тепер захист від Всевишнього за свою трудову діяльність, за сміливе втручання й освоєння сил землі. Це сприяло посиленню трудової активності людини, зростанню продуктивності праці й, у цілому, економічному поступу суспільства.

У державно–історичному плані важливим здобутком від прийняття християнства для Країни Русі було те, що князівська влада тепер мала підтримку й освячення своєї діяльності від нової ідеології. Це посилювало владу київського князя на широких теренах Подніпровсько–Київської держави, зміцнювало централізм. У нових місцях виростають опорні пункти центрального управління, постають нові городи й монастирі. Нові території включаються в єдиний політичний державний процес. З другого боку, християнське віровчення згладжувало соціальні конфлікти, стверджуючи, що перед Богом усі рівні — багаті і бідні, а багаті, які визискують бідних, будуть покарані Божим судом і не треба хапатись негайно самому за сокиру, щоб розправитись із своїм гнобителем.

У міжнародному плані прийняття християнства вивело Київську поляно–руську державу на рівень добрих і плідних відносин з такими великими й процвітаючими християнськими країнами, як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Німеччина. Між Руссю і Сходом та Заходом віднині налагоджуються постійні культурні та торговельні зв’язки. Київська держава активно включається в загальноєвропейський політичний та торгово–економічний процес. Вона стає невід’ємною реалією європейського історичного життя.

Утім, діяльність Володимира Великого, як його потім прозвали історики, чи Володимира Хрестителя, не в усьому була непомильною. На схилі свого владарювання цей далекоглядний державець допустився політичного прорахунку. Залишаючи державу в спадщину своїм синам, він не визначив чітко, кому з дванадцятьох його синів мала належати першість у державному урядуванні. І цим він порушив традицію стабільного успадкування престолу, за яким княжий стіл мав передаватись старшому в роді.

Це й призвело після завершення його владарювання до драматичних подій.

Старшим у сім’ї Володимира вважався Святополк, якому князь став батьком, хоча насправді був його вітчимом. Святополк був сином старшого брата Володимирового — Ярополка, одруженого з красунею–грекинею, імені якої ми не знаємо. Коли Ярополк загинув, а Володимир зайняв київський стіл, ця дружина Ярополка уже була вагітною, і, за законами того часу, Володимир мав узяти її собі в жони. Коли народився Святополк, Володимир вважався його батьком. Святополк був старшим від інших синів Володимира, яких він мав від Рогніди та від царівни Анни.

Тепер виходило, що й за походженням (син старшого брата Володимирового — Ярополка) і за народженням (старший серед синів) Святополк мав право бути спадкоємцем Київської держави. І він вирішив цим правом скористатись, хоча князь Володимир мав намір передати кермо влади у своїй країні іншим своїм нащадкам, зокрема, синам від царівни Анни — Борису чи Глібу.

Святополк, певно, знаючи про це, організував змову проти батька–князя. Довідавшись про неї, Володимир велів кинути Святополка у поруб (підземелля), викликав із далекого Ростова сина Бориса, а сам поселився у Видубицькому монастирі. Коли Борис наблизився до Києва, дорогу йому перетнули союзні Святополку орди печенігів. Борис зіткнувся з ними на річці Альті. Та в цей час князь Володимир, не залишивши ніякого розпорядження щодо престолу, помер. Це сталося 15 липня 1015 р.

Наближені до Святополка бояри звільнили його з поруба й проголосили князем. Дізнавшись про це, Борис відмовився йти на Київ, бо зрозумів: влада до престолу мала пролягти через кров його зведеного брата. Але цю його нерішучість використав Святополк: він таємно підіслав своїх людей у табір до Бориса, і ті його вбили. Далі Святополк так само позбувся і ще одного суперника, Гліба, також народженого царівною Анною, який прибув з дружиною на допомогу Борису, але й Гліб таємно був убитий. У боротьбу проти Святополка за київський стіл вступають інші сини Володимира. Кривава боротьба між братами продовжується до 1019 р., доки Святополка і його польських союзників не розгромив остаточно Ярослав, син Володимира від Рогніди полоцької, який княжив у Новгороді.

Ярослав Володимирович і завершив реформаторську діяльність свого великого батька, остаточно перетворивши Київську державу в могутню державу європейського середньовіччя.

Епоха Ярослава Мудрого. Київська держава за Володимира Мономаха

Володимир залишив після себе міцно сформовану політичну структуру Київської держави, дещо розхитану громадянською війною після його смерті. На долю Ярослава Володимировича (1019–1054) випало відновити її та завершити реформи Володимира блискучою просвітницько–культурною надбудовою.

Ярослав передусім змушений був знову збирати докупи всі землі, які внаслідок децентралістичних зусиль племінної аристократії після смерті Володимира відпали від Києва. Він приєднав до своєї держави в 1022 р. Берестіє, в 1030 р. — Белз, в 1031 р.— червенські городи та ін. Крім того, в 1038 р. він ходив походом на ятвягів, в 1040 р.— на Литву, в 1041–1047 рр. — у Мазовецьку землю на допомогу Казимиру, який боровся за княжий стіл у Мазовецькому князівстві. Ярослав одружив із краківським князем свою сестру Добронігу, а згодом — свого старшого сина Ізяслава одружив із сестрою Казимира — Гертрудою.

Отже, першою європейською країною, з якою Ярослав встановлює тісні добросусідські державницькі стосунки, була польська держава — Краківське князівство.

У 1030 р. київський володар здійснив похід на землі чуді, внаслідок чого на Західній Двіні побудував місто Юр’їв, пізніший Дерпт (нині це місто Тарту в Естонії). Ярослав здійснив кілька походів у північно–східні землі, де жили племена в’ятичів і радимичів та чимало неслов’янських племен, і знову підпорядкував їх владі Києва. Цей київський державець успішно завершив боротьбу своїх попередників із печенігами. У 1036 р. під Києвом він розгромив величезне скопище печенізьких орд, після чого вони покинули Придніпровські степи й пішли на Дунай. На місці битви Ярослав заклав і побудував величезний храм — собор святої Софії.

Ярослав продовжував політику миру із Візантійською імперією. Проте в 1043 р. його син Володимир і новгородський посадник Вишата, син Остромира, очолили похід русів на Константинополь. Цей похід був невдалим. Візантійці–ромеї, або ж греки, розбили їх, взяли великий полон, частину бранців осліпили, у тому числі й воєводу Вишату. Деякі історики вважають, що причиною цього походу була спроба Ярослава в непевні для імперії часи захопити там престол, оскільки його жінка була родичкою імператора Костянтина, інші ж історики припускають, що цей похід був спричинений незгодами між Константинополем і Києвом на церковному ґрунті: Ярослав хотів поставити в Києві митрополитом не грека, а русина. Це означало б, що Київська Русь повністю відмежувалась би у церковних справах від Константинопольського патріархату і виявилась би повністю незалежною від Візантії. Імперія ж цього не хотіла. Наслідком походу було замирення і одруження одного з синів Ярослава — Всеволода — з візантійською принцесою з дому Мономахів. Таким чином, мир з Візантією був закріплений династичним шлюбом. І це був міцний мир, на довгі століття. Русь більше вже не воювала з імперією.

Однією з особливостей зовнішньої політики Ярослава було встановлення родинних стосунків із найбільшими володарями Європи. Тісні взаємини княжий київський дім встановив із Німеччиною, з Генріхом ІІІ. Вони підтримувалися великими посольствами в 1040 і 1043 рр., шлюбними зв’язками. Один із синів Ярослава — Святослав — був одружений із сестрою трірського єпископа Бурхгарда. А один із синів Ярослава, ім’я якого до нас не дійшло, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Ще один із Ярославичів був одружений із дочкою графа Штадтського — Одою.

Ярослав також підтримував тісні стосунки зі скандинавськими країнами. Відомо, що варязька дружина князева в ці часи набиралась у Швеції й Норвегії. У київських князівських палацах перебували в недобрі для себе часи вигнані з батьківщини норвезький король Олаф ІІ Святий і його син Магнус, який тут і виховувався. Сам Ярослав був одружений першим шлюбом з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною). Старша дочка Ярослава — Єлизавета — стала дружиною норвезького короля Гаральда, який, щоб мати згоду князя на це одруження, зробився войовничим вікінгом. Він плавав зі своїми відважними воїнами у Середземному морі, робив блискавичні висадки на узбережжя та здобув славу непереможного витязя. До наших днів збереглася пісня вікінгів про подвиги цього князя і руську діву у золотій гривні — київську княжну.

Під час походу разом із Вільгельмом Завойовником до Англії Гаральд загинув у бою. Вдова Єлизавета згодом вийшла заміж за датського короля Свена Естрідсена.

Один із синів угорського короля Ласла Лисого, Андрій, був одружений із донькою Ярослава — Анастасією–Асмундою, що сприяло добрим сусідським стосункам між Київською та Угорською державами.

У такий же спосіб склалися доброзичливі зв’язки між Київською Руссю й далекою Францією. Дочка Ярослава Анна взяла шлюб із королем Франції Генріхом І у 1049 р. Ще за життя чоловіка вона брала участь в управлінні французькою державою, про що свідчать такі записи в деяких державних актах: “В присутності королеви Анни” або “За згодою моєї дружини”. Цікаво, що на деяких державних документах того часу зберігся підпис королеви: “Анна реїна”. А король замість свого імені ставив хрестик, бо був неграмотним. Анна листувалася з папами римськими — Миколаєм ІІ і Григорієм VII. Вона будувала церкви на взірець київської Софії, зокрема у містечку Санлісі, резиденції французьких королів; як подарувала королівському храму в Реймсі “Євангеліє”, на котрому присягало багато французьких королів, сідаючи на трон. Назва Києва у західноєвропейських документах зустрічалась частіше, ніж назви міст ближчої Польщі.

Цікавий і такий факт. Сини вбитого в 1016 р. англійського короля Едмунд Залізний Бик та Едвард втікли спочатку до Швеції, а згодом — перебралися до Києва.

Княжий київський двір стає епіцентром європейського політичного життя.

У внутрішній політиці Ярослав провадив надзвичайно важливі, багатогранні культурно–просвітницькі заходи на зміцнення і консолідацію внутрішнього становища. Як унікальний політик з глибоким розумінням сутності справжнього державотворення, він розумів, що найліпшим цементуючим ферментом суспільства є розвиток культури, освіти, знань. У цьому аспекті діяльність Ярослава Володимировича стала повчальною для всіх державців, яких цікавили проблеми зміцнення й величі країни.

Передусім Ярослав почав розбудовувати свою столицю — Київ, яка мала уособлювати силу і красу його держави. Він зводив нові храми і палаци, обніс стольний град новим укріпленням — валом зі стінами. Цей витвір оборонного будівництва явив собою найдосконаліший на ті часи взірець фортифікаційного будівництва.

Символом досконалості цього знаменитого Ярославового валу стали так звані Золоті ворота, над якими була зведена дивовижна золотоглава церковця Благовіщення. У 1037 р. було закладено будівництво знаменитого Софійського собору, що і нині є унікальним пам’ятником і Київській державі, і мудрості її державців.

Крім того, були збудовані монастирі Святого Георгія, Святої Ірини. Почав розбудовуватись Києво–Печерський монастир як центр літописання, освіти та книгописання. З’явилися Святогірський монастир, монастирі на Волині, в Чернігові, Переяславі, у містах північно–східних земель, колонізованих русами. Тут також виникають нові міста, в яких будуються храми і монастирі, розпочинається літописання. Це міста Володимир, Ярослав, Переяслав, Галич та ін.

Усе це сприяло посиленню ролі церкви і церковної організації, яка не тільки підтримувала владу київського володаря, а й поширювала освіту, знання, культуру. З’явився значний прошарок освічених людей, імена яких називають літописи. Це перші літописці — письменники та історики східнослов’янського світу: Никон, Іларіон, Нестор. Визначним громадським та церковним діячем епохи Ярослава був митрополит Іларіон. Це перший русин–митрополит, якого Ярослав поставив на Київську митрополію замість грека–митрополита.

Усунення грека–митрополита й заміна його русином ліквідували будь–який контроль над Києвом з боку Візантійської імперії. Це викликало неабияку напругу в стосунках між Києвом і Константинополем. Візантія не хотіла ні за яку ціну випускати з рук оцей ланцюжок впливу на життя в Київській державі, не хотіла втрачати й джерело збагачення, що надходило через церковні канали до Константинопольської патріаршої скарбниці.

Іларіон, який був поставлений князем Ярославом у 1051 р. Київським митрополитом, створив один із цікавих богословських, філософсько–історичних творів, що звеличують українсько–руський народ і проводять гуманістичну концепцію загальнолюдської історії. Це — “Слово про закон і благодать”.

Тут визначається місце Київської держави серед інших держав світу як провідної. Іларіон говорить про те, що країна Русь, яка прийняла християнство від Візантії, є рівною з усіма іншими християнськими державами, тобто, він заперечує імперську зверхність вселенської держави. Більше того, тут стверджується, виходячи з філософії нового віровчення, що “хто був останнім, той буде першим”. Тобто, оскільки Київська держава пізніше за інших прийняла віру в Христа, то, пророкує він, їй уготована в майбутньому перша роль в історичному поступі. У знаменитому своєму “Слові” Іларіон апологетизує діяльність князя Володимира, показує бурхливу просвітницьку працю його сина Ярослава, якого сучасники прозвали Мудрим і заявляє, що Київська держава тепер “… відома й почута усіма кінцями землі”.

Проте напружені стосунки між Києвом і Константинополем у боротьбі за Київську митрополію закінчилися поразкою Ярослава. До Києва був присланий із Візантії новий митрополит — грек Феопемпт. Іларіон змушений був таємно зникнути, бо новий владика розшукував його, щоб покарати на смерть. Подальша доля Іларіона невідома, проте деякі історики XIX ст., приміром М. Присьолков, вважають, оскільки Іларіон був підданий анафемі (прокляттю) новим митрополитом і був приречений на знищення, тому заховався у Києво–Печерському монастирі, прийняв схиму й нове ім’я — Никон. Там він провадив просвітницьку працю, навчав учнів, вів літописи тощо.

Православна русько–українська церква, підтримувана Ярославом Мудрим і Києво–Печерським монастирем, продовжувала політику незалежності від Візантії. Київські вчені, літописці, державні діячі вимагали канонізації (тобто возведення у ранг святих) подвижників християнського віровчення серед русів. Зокрема, вони вимагали освячення княгині Ольги, князя Володимира, загиблих у громадянській війні братів Бориса і Гліба. Константинопольська патріархія рішуче відкидала такі домагання. Бо це означало, що Київська митрополія дістане ідейну самостійність, маючи своїх святих, здобуде й незалежність.

Тривала багаторічна боротьба за канонізацію видатних русько–українських діячів все ж завершилась перемогою: наприкінці 70–х років XI ст. було висвячено двох руських святих — Бориса і Гліба. Вони швидко завоювали серця віруючих в усьому християнському світі. Згодом вже були висвячені і князь Володимир, і княгиня Ольга, а також і сам Іларіон (під ім’ям Іларіона Святителя).

За Ярослава Мудрого з’являється багато оригінальних літературних та історичних творів — “Повість врем’яних літ”, “Читання про Бориса і Гліба”, збірник–кодифікація юридичних законів “Руська Правда” та низка інших, що свідчило про високу політичну зрілість тодішнього суспільства. Особливо велике значення мала “Руська Правда” та її продовження “Правда Ярославичів”, що на багато століть залишались основним юридичним збірником законів, за якими жила ранньофеодальна держава русів–українців, а також пізніше князівства північно–східних та західних регіонів.

Ярослав залишив після себе могутню й розвинену державу. Але відходячи у світ пращурів (1054), Ярослав Мудрий своїм заповітом розділив Київську державу між трьома старшими синами: Ізяславом, якому віддав Київське князівство, Святославом, котрому дісталась Чернігівська земля, і Всеволодом, що давно вже осів у Переяславському південному порубіжжі. Таким чином витворилась нова форма політичного управління: замість єдиного самовладця — три рівноправних правителі, тріумвірат Ярославичів.

Ці три князі збирали на спільні ради, визначали нові напрямки внутрішньої та зовнішньої політики. Але мир між князями–братами тривав недовго.

Тріумвірат Ярославичів невдовзі розпався. Початок цьому поклала драматична подія в історії Київської держави: навала нового степового агресора — половецьких орд. Це був 1068 рік. Половецькі орди розгромили військо князів, князі повтікали з поля бою та залишили напризволяще населення, селища, міста і ниви.

Тому 1068 року у Києві вибухнуло велике народне повстання. Кияни вигнали свого князя Ізяслава Ярославича, витягли з поруба полоненого князями раніше полоцького князя Всеслава Брячиславича, військо якого перед тим тріумвіри–князі розгромили. Всеслав був одним із нащадків князів по лінії першої жони Володимира — Рогніди. Він був улюбленцем народу, його називали чародієм (волхвом). Пізніше його поетично оспівав автор безсмертного “Слова о полку Ігоревім”. Втім, Всеслав не жадав князювати у Києві. Через 7 місяців він утікає зі столиці.

У Київській державі розпочинається смуга міжусобиць, чвар, повстань. Вона триває довго. Кожен із Ярославичів по черзі захоплює Київ і недовго урядує в ньому. Вже після смерті третього Ярославича — Всеволода (1093) —до Києва був запрошений боярами й ченцями Києво–Печерського монастиря старший у роді — син Ізяслава Ярославича, Святополк.

Це був маленький, малопомітний князьок, що сидів у Турові (південна білоруська земля, тодішня земля дреговичів). Святополк не відзначався ніякими державницькими обдаруваннями — ні розумом, ані честолюбством, ані військовими талантами. Це був розбещений, розгульний чоловічок, сріблолюбець, п’яниця. Але традиція вимагала, щоб він узяв кермо влади в державі як старший нащадок правлячої династії.

Святополк сидів на київському столі близько 20 років. Цей правитель не зміг провести жодної внутрішньої реформи, яка б зміцнила державу чи вивела її з міжусобиць. Нічого не робилося й для того, щоб припинити похолоплення ремісничого населення, яке спонукали київські лихварі та купці саме за підтримки князя. Внутрішня діяльність Святополка була спрямована на власне збагачення. Він продав за велику кількість срібла право на соляні торги в Києві купцям Жидівської слободи, яка виникла ще в часи Святослава і Володимира після розгрому Хазарії (звідти й переселилась до Києва зі столиці цієї держави чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віровизнання. У старовину, як і нині в Європі, слово “євреї” не було в обігу документів, як і в мові народів. Тому й торгова слобода в Києві називалась Жидівською. Літопис ще згадує Жидівські ворота, які зруйнувала пізніше монголо–татарська навала в 1240 р. і які вже не відродили).

Віддавши монополію на торгівлю сіллю купцям Жидівської слободи, Святополк призвів до того, що вони підняли ціни на сіль, а також збільшили лихву (процент на позичені гроші) на купу. Купа — це 5 гривень, що становило на той час досить велику суму грошей (Одна київська гривня — це злиток срібла вагою 160 грамів і дорівнювала 25 кунам, 20 ногатам, 50 різанам). Тих, хто брав купу гривень, називали закупами. Якщо закуп не міг віддати боргу, він ставав холопом — рабом.

У Києві за Святополка швидко зростає лихварство й похолоплення людності. Холопів купці продавали як рабів половцям, грецьким, мусульманським та іншим купцям; безкінечні натовпи пов’язаних вірьовками за шиї холопів почали виводити з Києва.

Через те, коли 17 квітня 1113 р. раптово помер Святополк, у Києві вибухнуло величезне народне повстання. Запалала Жидівська слобода, боярські та купецькі двори. Бояри змушені були вдатись до запрошення нового князя. Таким князем, хто вже давно, ще до Святополка, претендував на княжий стіл, був син Всеволода Ярославича, онук Ярослава Мудрого — князь Володимир, прозваний Мономахом. Саме він за князювання бездарного Святополка вміло обороняв Київську державу від половецьких орд. Саме цей освічений князь, князь–письменник, доклав багато зусиль, щоб за Святополка пригасити міжусобні князівські чвари. Володимира Мономаха боялися київські бояри та опиралися його бажанню посісти київський стіл по смерті його батька Всеволода.

Тепер же, перелякані вибухом народної розправи, ці бояри запросили Володимира Мономаха на князювання (1113–1125).

Під час повстання 17 квітня 1113 р. новий київський князь Володимир Мономах змушений був видати “Статут” (доданий згодом до “Руської Правди”), який мав полегшити становище міських низів і знедолених холопів та закупів, принижених і задушених лихварями та феодалами.

З іменем цього князя пов’язаний нетривалий період єдності Київської держави. Володимир Мономах став організатором активної боротьби проти половецької навали. Практично він приборкав половецьких ханів, відтіснивши їхні орди до Причорномор’я і Приазов’я. І слава про ці великі перемоги пішла “… до всіх країв далеких… до греків, і угрів, і ляхів, і чехів, допоки й до Риму не прийшла…” — з гордістю розповідає літописець. Його ім’ям половчанки лякали дітей. У той же час він поклав початок політиці шлюбного родичання з половецькими ханами, що призвело до широкої участі половецької верхівки в князівських чварах. Деякі історики повідомляють, що сам він був одружений удруге з половчанкою куманського племені; свого наймолодшого сина — Юрія — одружив з донькою половецького хана Аєпи (це був той самий Юрій Долгорукий, який згодом з ординською захланністю обдирав Київ і київський люд).

Володимир Мономах мав велику армію, з допомогою якої підпорядкував Києву ряд князівств, що відпали від нього. Так, із великою жорстокістю була приєднана Турово–Пінська волость, він забрав Мінську волость, відібрав у Святополкового сина Ярослава його спадщину — Волинь, розгромив коаліцію військ із чехів, угорців, поляків, яку організував Ярослав Святополчич, що й сам загинув під час цієї боротьби. В руках Володимира Мономаха зібралась майже вся територія країни Русі і її колишніх володінь. До того ж він розширив свої надбання й на північно–східних кордонах київської імперії Рюриковичів: посадив князем у Ростово–Суздальську землю, яка була населена муромою, вессю, мерею, свого найменшого сина — Юрія. Це був перший князь, який залишився жити в цих володіннях і який почав розбудовувати цю землю. Як повідомляв В. Татищев, Юрій “почав будувати в області своїй… многі гради, з тими ж іменами, як у Русі суть, бажаючи тим утолити печаль свою, що позбувся великого княжіння Руського”.

Київська держава за Володимира Мономаха та його сина й спадкоємця Мстислава знову набула великого авторитету серед європейських країн. Про це свідчать династичні шлюби його дітей: старший син Мстислав був одружений із дочкою шведського короля Інгвара — Христиною; цікаво, що після її смерті Мстислав одружився з донькою новгородського посадника Завидича. Друга дочка Мономаха — Євфимія — була одружена з угорським принцом Коломаном. Мстислав Великий Мономахович також поєднав свою родину з представниками правлячих європейських династій: одну з дочок — Інгеборгу — він одружив із датським принцом Канутом II, королем ободритів, другу — Малфрідь — із королем Данії Еріком–Едмуном, а після його смерті — з норвезьким королем Сігурдом. Син останньої — Вольдемар Великий, прославлений король Данії — одружився пізніше із Софією, онукою старшого сина Мстислава — Всеволода. Ще одна дочка Мстислава — Ірина — стала дружиною грецького царевича Андроніка, четверта дочка — Єфросинія — вийшла заміж за короля угорського Гейзу II. Сини Мстислава також були поєднані з родинами правлячих династій. Один із них — Ізяслав — одружився з польською князівною, другий — Святополк — з дочкою короля Оттона II, моравською принцесою.

Як і за Ярослава Мудрого, ці зв’язки київського князівського дому свідчили про авторитет Київської держави серед європейських володарів, про великі торговельні зв’язки Київської Русі з далекими й близькими країнами цивілізованого світу.

Та по смерті Мстислава І (1132) Київська держава почала швидко дробитися на окремі князівства.

Київська держава в XII–XIII ст. Особливості державницької історії

Можна вважати, що з середини XII ст. починається період феодальної роздрібненості в історичному поступі державницького існування подніпровського населення. Це був закономірний процес політичного та економічного розвитку, характерний і для інших країн Сходу та Західної Європи. Проте процес феодального розчленування Київської держави мав і свою специфіку, яка і визначила в подальшому історичну долю східноєвропейського регіону і, зокрема, України–Русі.

Територіальні простори Київської держави, яку здобули київські князі, починаючи від Святослава, не сприяли зміцненню її внутрішньої економіки та політичної стабільності. У цій державі були об’єднані різні за соціальним та культурно–психологічним рівнем розвитку етноси й території. І єдності цієї Київської держави практично не могло бути. Через те панівна серед російських істориків–державників (Соловйов, Кавелін, Чичерін) думка про державну централізацію в епоху Київської Русі, про політичну, економічну та культурну її монолітність не має під собою історико–фактологічного підложжя. Більше того, цей історіографічний міф призвів до недооцінки федералістської системи організації східнослов’янського суспільства, яким була Київська Русь, імперія Рюриковичів.

У свою чергу це викликало гальмування у вивченні правдивої історії державницько–політичного розвитку нашого краю та взагалі історичного процесу в східноєвропейському регіоні.

Факти історичного буття давньої держави полян–русів показують, що політична єдність київських володінь під егідою київських володарів у великій мірі була номінальною. Відомо, що юридичне підпорядковані Києву землі в’ятичів, радимичів, землі Новгорода, Полоцького, Турівського та ряду інших князівств в основному жили своїм осібним етнічним і політичним життям. У київські справи тамтешня еліта практично не втручалась, за винятком окремих випадків щодо новгородської боярської олігархії. Залежність від Києва всіх надбаних територій обмежувалася сплатою данини. Київські владці, вочевидь, також не втручались у внутрішнє життя цих регіонів, за окремими винятками.

Тож безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані полянами й русами, були слабко пов’язані поміж собою — і економічно, і політично. Недостатньо відчувалася на місцях і влада центру — Києва. Але цей величезний масив, заселений не лише слов’янами, а ще в більшій мірі (особливо на сході) численними угро–фінськими племенами, що жили на приєднаних “сторонах” і стояли на нижчому соціальному та культурному рівні від русів–полян Подніпров’я, відтягував матеріальні та людські ресурси від центрального державного ядра Київської Русі. Відтак зменшувалась його економічна, військова, культурна міць.

Жодна європейська держава не мала таких умов для свого розширення, як те мала Київська Русь. Через те соціально–економічні та культурні процеси в країнах Західної Європи розвивались не в ширину, а в глибину й висоту, зміцнюючи могуття центрального ядра держави. На терені ж Київської Русі історичний поступ розсіювався на значні обшири імперії Рюриковичів, ослаблюючи в цілому саму метрополію.

Другою важливою особливістю в соціально–політичному розвитку державності на Подніпров’ї було розташування цієї держави на межі між осілим землеробським населенням Східної Європи і кочовим Степом. Ординські навали постійно загрожували існуванню Київської держави. Гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, монголо–татарські орди завдавали постійного нищення виробничим силам цього регіону. Від нападів зникали городи з їхнім ремісництвом, торгівлею, храмобудівництвом, гинули розорані ниви. І це в той час, коли країни західноєвропейського регіону були зайняті лише власними справами за спиною у східних слов’ян. Таке враження, ніби історія прирекла східне слов’янство бути оплотом для процвітання Західної Європи, брати на себе нескінченні удари кочового Степу й тим берегти європейську цивілізацію.

Ще однією особливістю розвитку державності полян–русів було те, що державно–політичні традиції східнослов’янського регіону вироблялись у двох напрямках: перший — напрямок зв’язку з високоцивілізованими європейськими державами, зокрема зі Східно–Римською імперією — Візантією, а також Німеччиною, Болгарією та ін. Другий — зв’язок з азіатськими державами і кочовим ординським Степом. Це збагачувало державницьку традицію Київської держави, бо змушувало її володарів виробляти динамічніші й гнучкіші методи управління. Вироблявся своєрідний, не схожий на інші держави досвід.

Але з певністю можна сказати, що подібне надбання давалось подніпровцям великою кров’ю та величезними втратами, чого не знала Західна Європа. Цим же й зумовлювалося відставання східноєвропейської цивілізації від західноєвропейської.

До середини XII ст. Київська Русь досягла значних вершин. Її торгівля, ремесла, літописи, храми, городи вражали тодішню Європу. Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами Тітмара Мерзебурзького, у Києві в 1018 р. було понад 400 церков, а під час пожежі 1124 року тут згоріло, повідомляє літописець, більше 600 храмів. Після монголо–татарської навали залишилось 5–6 монументальних споруд. Археологи вважають, що до монголо–татарської руйнації Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200— 300. Число жителів Києва зменшилося з 50 до 2 тис.

Населення Подніпровського краю виступає у свідомості літописців як спільний етнос, як окрема політична і національна спільнота, яка вже закріпилась в уяві місцевого населення й стала повсякденною реальністю. Так, під датою 1187 року в “Іпатіївському літописі” літописець повідомляє про смерть переяславського князя Володимира Глібовича та заявляє, що по нім плакали “всі переяславци… о нем же Украина много постона”. Під датою 1189 року мовиться про приїзд князя Ростислава “ко Украине Галичькой”, тобто, до Галичини. У 1213 р. Червенські міста Галицько–Волинського князівства також названі “Україною” — тобто, країною, державою, що прибирала нову назву — Україна. Відомо, що слова “край”, “країна” існують в усіх слов’янських мовах і означають не околицю, а територію, обмежену, окраяну певним кордоном, де живе певне населення, тобто, державу.

Така нова назва державницького населення Подніпровсько–Прикарпатського регіону свідчить, що на цій території активно проходили процеси консолідації різних етносів і витворювалася нова національність — український народ.

З кінця ХП ст. в писемних джерелах починає вживатися нова назва щодо території, яка складала державу під назвою “Русь”, або “Руська земля”. Ця територія охоплювала Середнє Подніпров’я і Забужжя і тепер поряд із попередньою назвою все частіше вживається нова — “Україна”.

Розвиток феодальних відносин у Київській імперії Рюриковичів призвів до виділення окремих держав–князівств. Новгородська земля, приміром, яка й у часи Олега не була тісно пов’язана з Києвом, у добу феодальної роздрібненості взагалі відійшла від усякого впливу на київські чи загальнодержавні справи, мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом — боярським вічем. Спочатку новгородські бояри просили на князювання старших синів правлячої династії Рюриковичів, потім почали запрошувати тих, кого хотіли, або виганяли, якщо їх не хотіли. Новгородська боярська республіка мала величезні території — п’ятини, на терені яких проживали племена угро–фінського населення. Практично це була окрема середньовічна держава.

Полоцьке князівство, що займало басейн річки Полоти, де здавна жили кривичі, теж витворило свою самостійність і не залежало від Києва навіть у кращі часи його владарювання. Ще Володимир Великий відступив своїй жоні Рогніді всю Полоччину, і там урядували її сини — по імені старшого з них називали їх Ізяславичами. Бояри полоцькі тримали в своїх руках всю владу, з князями ж тільки укладали “ряд” — угоду для захисту землі від зовнішніх ворогів.

У північно–східних володіннях Київської держави вичленовується у XII ст. Ростово–Суздальська земля. Уже з XI ст. вона підпорядковується Києву. Це були величезні простори, заселені угро–фінськими племенами. Мордва, черемиси, мещера, буртаси, мері, весь, мурома та ін., серед яких розселились із перших віків нової ери прибалтійсько–слов’янські племена, які прийшли, як пише Нестор–літописець, “від ляхів”. Це радимичі і в’ятичі.

Звернімо увагу на те, що цей регіон почав активно розвиватися на два століття пізніше від Подніпровського регіону. Тут не відразу було утворене князівство. Відомий російський історик В. Ключевський називає час початку Ростово–Суздальського державницького існування на ХІІІ ст. Він зауважує, що ще в XII ст. цей край був “більше інородний, ніж руський”. Історик слушно стверджує, що на терені цього князівства витворювалася нова етнічна спільність — пізніша назва — великоросійська. Вона не була, каже він, “наслідком розвитку старих особливостей населення центральної середньодніпровської смуги”, а “була справою нових різноманітних впливів”, які відбувалися в країні, що розташована була поза межами давньої корінної Русі й у XII ст. була більше інородним, аніж руським краєм. Цей історик справедливо вважає, що наслідком русинської, чи руської адміністративної та духовної колонізації Верхнього Поволжя було утворення великоросійської народності, яка консолідувалась спочатку в межах Ростово–Суздальського князівства.

Центрами цього краю були древні міста корінного місцевого населення. Ростов, приміром, був центром племені меря; Муром був центром племені муроми. Очевидно, до місцевих старих городів належить і Суздаль, який уперше в літопису згадується під датою 1024 року. Пізніше тут виникають нові городи, які городять — ставлять — руси, котрі прийшли з Подніпров’я. Так виникають тут Переяслав, Юр’їв, Звенигород, Галич, Володимир та ін. Вони повторюють назви міст, що вже існували в Київській державі в Подніпровсько–Прикарпатському регіоні.

Проте усвідомлення власної самобутності і незалежності цього краю від Києва починається від часу перших Мономаховичів — від Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, які тут першими владарювали як князі. Юрій Володимирович Долгорукий перший заявив про незалежність свого князівства і, більше того, почав підпорядковувати собі блискучу столицю України–Русі — Київ. Велич і могуття Київської держави ще засліплювали його. Він намагався перехопити в свої руки управління всією державою Рюриковичів. Через те, захопивши Київ у 1155 р., вважав себе київським володарем, якому підлягали всі інші князі. Всі землі довкола Києва він роздав своїм синам. Та водночас Юрій Долгорукий активно розбудовував свою першу отчину — Ростово–Суздальську землю. З Києва він переводив туди урядовців, будівельників, книжників, купців, бояр, роздавав їм землі. Але це часто викликало спротив місцевих знатних людей і всього населення, яке час від часу повставало проти русів. Отож ця колонізація північно–східних земель проходила не завжди мирно, як зауважує й російський історик А. Насонов.

Возсівши на великокнязівському столі в Києві, Юрій Долгорукий не зміг, проте, своєю діяльністю, на відміну від свого батька Володимира Мономаха, об’єднати всі руські землі й тим відновити політичний престиж столиці імперії. Адже за своїм політичним світоглядом Юрій не міг піднятися до розуміння важливості такої акції. Для нього володіння Києвом було межею політичних прагнень. Він відзначався жорстокістю, пихатістю, захланністю. Це не сприяло моральному авторитетові цього князя серед київського населення, яке довго згадувало та оплакувало вигнаного Юрієм київського князя — Ізяслава II, Літописець про це пише: “І плакала по ньому вся руська земля і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму. А найпаче же яко по отцю”.

Юрій Долгорукий помер під час всенародного повстання у Києві в 1157 р. І літописець зафіксував, що в цей день багато зла вчинилося в місті, бо кияни “… розграбували його двір красний і другий двір його за Дніпром розграбували, який він називав Раєм, і Васильків двір, сина його, розграбували у місті, і по городах та селах люди вбивали скрізь суздальців”. Таким чином, Юрій Долгорукий, котрому в Москві стоїть пам’ятник як засновникові цього міста і творцеві Московської держави, помер у Києві при всезагальній ненависті й огуді. Тож він і є Долгоруким, бо далеко простягнув руку з далекої сторони — до Києва, але не міг утримати його не міг здобути такого бажаного для нього визнання киян.

Син Юрія — Андрій Боголюбський — також намагався показати над Києвом свою зверхність. Він, проте, відмовився сам завойовувати Київ і сідати на київський стіл. Андрій послав туди свого сина Мстислава разом із численними військами підвладних йому місцевих князів. Літописець говорить, що разом зі Мстиславом Андрій Боголюбський “… з ростовцями, із володимирцями, із суздальцями та інших князів послав одинадцять”. 12 березня 1169 р. ця армія зайняла Київ. Літописець описав, що робилося тоді в столиці: “І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими”. Цей погром суздальцями Києва літописець прирівнює до найстрашніших пограбувань ординців, поган. Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, вивести все населення у свою “сторону”. І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, “ сповнившись зарозумілості, возгордившись веле”. Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярославом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літописець повідомляє, ніби суздальці так сказали: “Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками”. Під Вишгородом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного розгрому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуумвірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.

Як бачимо, Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його матеріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав перебрати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств.

Характерно, що у внутрішній політиці князь Андрій особливу увагу приділяв утвердженню власного самодержавства. У його землі не було ні віча, ні ремісничих чи купецьких об’єднань на зразок братчин. Ростово–Суздальська земля, яка утверджувалась як держава на терені колишніх київських володінь, розвивалась в іншій політичній площині. Тут переважала необмежена самодержавна влада князя, яка межувала зі свавіллям.

За брата Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, основна увага у зовнішній політиці уже спрямовується не на захід, а на схід. Це було завоювання Волзько–Камського регіону з його торговими шляхами до багатих східних держав, це й боротьба з волзькою Булгарією чи утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив суздальських князів у Новгородській землі починає зростати. Монголо–татарська навала спрямувала зовнішню політику цього князівства на схід. Особливо яскраво це проявилося при князюванні Олександра Ярославовича (Невського), онука Всеволодового.

Таким чином, північно–східний і південно–західний регіони колишньої Київської імперії Рюриковичів з кінця XII ст. повністю розмежовуються в своїй зовнішній орієнтації. Подніпровсько–Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово–Суздальський (пізніше Володимиро–Суздальський) — повністю переключається на проблеми, якими живе Схід. Так починає свою історію ще одне державно–політичне утворення на східноєвропейському материку — Володимиро–Суздальське князівство. Тут формувалася своя самодержавно–монархічна політична система управління, своя культура, яка вперше починає не тільки виявляти суперництво з українською народністю, що уже формувалась у цей час, а й починає показувати, як зазначає М. Грушевський, свою силу. Ця традиція власної сили, зверхності над Києвом та над іншими підкореними територіями і народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії “третього Риму”. У пізніші часи ця держава — Володимиро–Суздальське, а згодом Московське князівство — стала основою великого Московського царства, що з початку XVІІІ ст. починає називатись Росією.

Галицько–Волинська держава як продовження державницького життя русів–українців. Монголо–татарська навала

З середини ХІІ ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої держави Подніпровського регіону. Причина цього — виокремлення держав–князівств, численні міжусобиці, половецькі грабіжницькі напади. Що собою являв тоді Київ?

За сто років, як підрахували історики, тут було 47 князювань. Терміни князювання були дуже короткими. Найдовше правління тривало до 13 років. Київ стає об’єктом численних честолюбних зазіхань з боку смоленських, чернігівських, суздальських та інших князів.

У цей період на західних землях колишньої Київської держави починають підніматись Галицьке і Волинське князівства. У 1199 р. вони об’єднались під рукою волинського володаря Романа Мстиславича в одне утворення.

Роман у 1205 р. загинув. Галицькі бояри, яких перед тим князь Роман досить міцно затиснув не даючи їм права урядувати всією державою, вигнали його дружину, княгиню Анну Романову, дочку візантійського імператора Ісаака II, з двома малолітніми синами — Данилком і Васильком.

Анна спочатку втекла до сусіднього краківського князя Лешка Білого шукати захисту, потім перебралась до Буди, під захист угорського короля Ендре (Андрея) II. Тим часом її Волинські землі захопили польські феодали. Коли підросли сини, вона поступово, разом із прихильниками Романа, волинськими боярами, почала відбирати свої володіння від галицьких і польських феодалів.

Під час цієї боротьби галицькі бояри не раз закликали до себе угорські війська. Угорські ж феодали й сам король, користуючись цим, підпорядкували собі Галичину. Людність цього князівства постійно піднімалась на повстання проти угорських загарбників. Зрештою, вони були вигнані з Галичини. У ході цієї багаторічної угорсько–феодальної інтервенції в Галичину відбувається одна важлива подія. У 1214 р. галицькі бояри, щоб не допустити до влади уже підрослого й змужнілого Данилка Романовича, волинського князя, закликають у Галич п’ятирічного сина угорського короля — королевича Коломана — і вінчають його на галицький престол. (Згодом це стає причиною багатовікових претензій угорських правителів на Галицьку землю. Зокрема, у 1772 р. при розділі Польської держави віденські дипломати використали це коронування, щоб приєднати Галичину до Австрії, у складі якої вже була Угорщина.)

Сусідній краківський князь Лешек Білий, занепокоєний тим, що Галицькі землі дістануться Угорському королівству, вирішив увійти в згоду з Ендре II. Він домовляється з королем у містечку Спіші, що заручать Коломана з трьохлітньою дочкою Лешека — Саломеєю. Лешек Білий за цією угодою діставав у посаг своїй доньці Волинські землі. Незабаром його війська окупували всю територію Волині.

Тож боротьба молодих Романовичів — Данилка і Василька — за повернення своїх земель була досить тривалою, напруженою і тяжкою. Зрештою, Данило утвердив себе у волинських володіннях. А в 1221 р. у Галичі утвердився, після вигнання угорських військ князь Мстислав Удатний (покликаний із Новгорода), який вибив угорські війська з допомогою свого тестя хана Котяна.

Проте цей князь не зміг виборсатися із сітей галицької боярської еліти, яка тримала його під контролем і не допускала посилення його влади. Бояри змушували цього “безрадного князя”, як називає його літописець, воювати навіть зі своїм зятем — волинським володарем Данилом Романовичем. Тесть воював проти свого зятя, отже, батько — проти дочки.

У 1238 р. галицькі бояри, зрештою, вигнали Мстислава із Галича. Він подався до тодішнього київського князя Рюрика. Але в дорозі помер. А ремісники і торговий люд Галича закликали до себе волинського князя Данила. Під його рукою знову з’єднались землі двох великих західноукраїнських князівств. Із цього часу починається тривала багаторічна боротьба Данила Романовича зі свавільним галицьким боярством за утвердження своєї держави в розгойданому хисткому світі між двома збуреними регіонами Східної Європи — ординською навалою монголо–татар та зазіханням західних держав на землі його країни. Все свідоме життя Данило Романович поклав на олтар цієї боротьби, аби його держава вистояла між двох мечів, що шматували тіло українців–русів і їхнє державницьке існування. Самовіддана боротьба цього великого державця викликала до нього любов і повагу сучасників, які прозвали Данила — Галицьким (1202–1264).

У XIII ст., у часи князювання Данила Галицького, його Галицько–Волинська держава опинилася в надзвичайно складному становищі. Ніби сам сатана послав у це нещасливе XIII ст. найбільші в історії випробування українцям–русам, аби вони довели свою спроможність залишитися в історії. Жодна країна світу не пережила такої всезагальної кривавої драми, яка випала на долю нашої держави і народу.

З одного боку — нищівна монголо–татарська навала. З іншого — західні країни, вони ніколи не поціновували й не були вдячними українцям–русам, які першими брали на себе основний удар кочівників. Більше того, європейці намагалися скористатися з ослаблення східнослов’янських князівств, щоб урвати для себе шматок її землі, її багатств. Уже в 1238 р. Данило змушений був відбивати агресію із заходу рицарів–тевтонців із Добжинського ордену, які захопили частину волинських земель. Це була битва з хрестоносцями під містом Дорогочином. Магістра ордена Бруно було узято у полон. Князь Данило, за словами літописця, тоді сказав: “Не гоже є держати отчину нашу крижевникам–тепличам, тобто, соломоничам” (криж — хрест, тевтонські хрестоносці мали білі плащі з чорним хрестом; теплич (лат. templus) — храм, Єрусалимський храм святая святих, покровитель хрестоносців, який був побудований на місці Соломонового храму).

Галицько–Волинська держава зуміла вистояти. Вона перейняла державотворчу традицію, політичний досвід і духовну культуру від Київської держави — без будь–якої історичної паузи. За політичною структурою це була також монархічна держава, як і в київську добу. Але була й певна відмінність: в останні роки у Київській державі посилилась роль віча, особливо в період роздрібнення країни. У Галицько–Волинській державі в часи її найбільшої могутності віча фактично не існувало. Побіля князя стояла численна група радників із прибічників і сподвижників реформаторської діяльності Данила Галицького. Основними законами суспільного життя були “Руська Правда” і “Правда Ярославичів”. Навіть спосіб формування військ, управління боєм, грошова одиниця — залишались тими самими. Православна релігія була основною ідеологічною опорою князя–самовладця.

Галицько–Волинська держава повністю перейняла і продовжила державно–політичну традицію епохи Київської Русі. Через те є підстави період існування першої державності українського народу поділити на два етапи: київський і галицько–волинський. Хронологічно цей період обіймає час від виникнення Подніпровської держави, від Кия (середина VII ст.) до падіння Галицько–Волинського королівства (середина XIV ст.).

Данилові Романовичу випало вести боротьбу з новим великим завойовником, що прийшов зі Сходу — монголо–татарською ордою. Перша зустріч відбувається в 1223 р. на річці Калці. Це була вкрай драматична битва.

Перед тим полководці великого войовника монголів Чингісхана пройшли через Дербентські ворота й увірвались на територію Північного Кавказу. Тут вони розгромили стійбища кочового народу аланів, а також їхніх спільників — половців. Половецький хан Котян, який був тестем галицького князя Мстислава Удатного, примчав до Галича й закликав руських князів до боротьби з новим, ще невідомим нападником. Саме за наполяганням Котяна Мстислав Удатний переконав багатьох руських князів піти в степи та розгромити нового ворога.

На цей заклик пристало небагато князів. Наймогутніші, найсильніші з володарів не приєдналися до цього походу.

Навесні 1223 року галицький князь Мстислав, волинський Данило, київський, пересопницький, курський та деякі інші князі зі своїми дружинами вирушають у степи назустріч невідомим ордам. На річці Калці (сучасному Кальчику) вони зіткнулися з передовими ордами монголо–татар. Невідомі прибульці, невідома їхня тактика бою. Літописець зазначає, як вісім днів ці кочовики заманювали в глибокі степи наївних князів, що намагалися наздогнати ворога та розгромити його.

А монголо–татари робили так: їхній невеличкий загін ішов на зближення з супротивником, тричі пускав густий дощ стріл у вершників і відходив. А коли ворог тікає, природно, за ним потрібно гнатись. І ось ця восьмиденна гонитва привела русинів з їхніми провідниками–князями до того місця, де були основні сили степовиків–ординців. Треба відзначити, що не всі руські князі взяли участь у цій погоні. Київський князь Мстислав та інші залишилися на березі Калки й вичікували в таборі, де укріпилися, чим закінчиться битва, яку провадили з ординцями Мстислав Удатний, Данило Романович і хан Котян зі своїми ратями. Ці князі були розгромлені. Вони добрались до Калки й ледве живими переправилися через річку. Тут їх почали добивати недавні соратники — половці, що відбирали в русів коней і зброю. Все це відбувалося на очах у інших князів, що спокійно сиділи на протилежному березі в своєму укріпленому таборі, але на допомогу не прийшли.

Данило Романович і Мстислав Удатний після поразки повернулися у свої землі. Літописець говорить, що був “плач великий” по всій їхній землі. А до табору князів, що лишалися ще на Калці, був посланий від ординських воєначальників Джебе і Субеде якийсь бродник на ім’я Плоскиня. Він передав князям пропозицію, щоб ті дали великий викуп ординцям і тоді їх залишать у спокої. Звичайно ж, руські князі погодились на це. Гадали, що справа на цьому завершиться.

Та не так сталося. Тільки–но зійшло сонце й освітило місце, де звечора ще був табір руських воїнів, як воно раптом затьмарилось. По всьому полю валялись зламані вози, купи людських трупів та бігали нажахані коні… Увесь табір був розгромлений. Князів забрали в полон, їх пов’язали вірьовками, склали вряд на землі, зверху наклали дошки. Ординські полководці святкували на них свою перемогу. Жахливі крики невдатних князів потонули у реготі сп’янілих переможців. І той крик, і та ганьба, і та зрада були великою пересторогою для всіх руських володарів. Але вони не захотіли того почути. Князі продовжували ворогувати, не жадали об’єднуватись, їх врятувало поки що тільки те, що в 20–х роках Джебе і Субеде не мали наміру заглиблюватись у Подніпров’я — вони повернули своє військо.

У 1237–1238 рр. онук Чингісхана (син його старшого сина Джучі) — хан Бату, який з наших літописів відомий як Батий, зібрав величезну орду й вирушив спочатку в північно–східні князівства — Рязанське і Володимиро–Суздальське. 4 березня 1238 р. у битві з ординцями загинув могутній володимиро–суздальський князь Юрій Всеволодович. Як писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”, цей князь шоломами своїх воїнів міг розплескати Дон.

Це був той самий могутній і гордий володар, який зверхньо поставився до заклику Мстислава Удатного і хана Котяна і, власне, зрадив їх, не пішов з ними до Калки проти ординців. Але історія не прощає зрадникам. У битві на річці Сіті в березні 1238 р. його зрадив рідний брат Ярослав Всеволодович. Літописець пояснив, ніби провидіння, Бог так підказали йому. Після смерті Юрія на річці Сіті Ярослав перший прибіг до хана Бату та випросив у нього ярлик (дозвіл) — на велике князівство Володимиро–Суздальське. Він, Ярослав, виявляється, сам жадав бути великим князем. Тому й зрадив брата.

Історія і йому не простила зради: пізніше князь Ярослав, який з усіх сил гнувся перед ординськими завойовниками і слугував їм в усьому, був отруєний великою ханшею Туракіною–ханум у Каракорумі — у столиці Монгольської імперії.

У 1238–1239 рр. орди хана Бату, хана Менгу та інших ханів, що вели за собою величезну, небачену на ті часи воєнну силу — більше 200 тисяч тільки монгольських воїнів та ще більше воїнів, набраних серед завойованих народів, рушили на північ, у Новгородському напрямку. Втім, орда повернула невдовзі на південь, бо монгольські керманичі збагнули, що взимку вони пройшли б по снігах і замерзлих річках до багатих городів Новгорода і Пскова, але повернутись назад їм би не довелося: цей час випадав на велику весняну повінь, коли розливалися ріки й затоплювали безкінечні лісові та болотяні рівнини. Вони опинились би в пастці. Монголо–ординські полководці повернули на південно–західні руські князівства — Чернігівську, Київську, Переяславську землі.

У 1239 р. була сплюндрована Чернігівщина. Далі хан Менгу повністю розорив Переяславщину і підійшов до Києва з лівого берега Дніпра. Звідси він міг спостерігати за гомінким торговим Подолом, бачити людні пристані на Почайні. У цей час у Києві вокняжився після боротьби за престол чернігівський князь Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Через свого посланця Товрула хан Менгу запропонував, щоб Київ здався на милість переможця.

У монгольських завойовників була давня тактика: пропонувати містам і народам свою милість, щоб вони добровільно склали зброю. Але це була тільки пастка для довірливих, бо, як тільки люди припиняли боротьбу проти орди, завойовники входили в місто і відразу ж винищували людей, плюндрували дощенту населені пункти. Київський князь Михайло і його син Ростислав вислухали вимогу ординського полководця, а вночі таємно втекли з Києва, залишили місто напризволяще.

Долю столиці вирішили кияни. Вони схопили Товрула, втопили його в Дніпрі й попросили від галицького князя воєводу, який би організував військову оборону Києва. Це був тисяцький Дмитро. Хан Менгу відступив. Та вже через рік воєвода Дмитро очолив оборону Києва від нової, ще більшої ординської навали.

Зауважимо, що від 1239 р. Київська земля включається в державне життя Галицько–Волинського князівства. З цього часу доля Київщини, а разом з тим і Переяславщини на тривалий час пов’язується з історичною долею Галицько–Волинської держави, Данило Романович відчував, що ординська навала скоро докотиться і до його столиці — до Галича. Через те в 1239 р. він разом зі своїм старшим сином Левом на чолі великого посольства відбуває до могутнього короля сусідньої Угорщини Бели IV.

Данило і Бела в дитинстві росли разом, коли вигнана з Галича княгиня Анна з дітьми мусила була шукати захисту і притулку при дворі угорського короля Ендре II.

Тепер Данило Романович мав на меті укласти з угорським володарем угоду та закріпити її шлюбом свого сина Лева і дочки Бели IV Констанції. У такий спосіб Угорщина і Галицько–Волинська держава повстали б спільно проти монголо–татарської навали. Та гордий Бела IV виявися короткозорим політиком.

Утім, він підтримав традиційну позицію європейських правителів, що споконвіку лишали напризволяще долю руських земель і руських державців заради своїх вузькоегоїстичних інтересів. Бела IV відмовився від будь–якого союзу з Данилом Галицьким і від одруження дітей. Він вважав, що ординці не прийдуть на його землю, бо не подолають Карпатських гір. Крім того, Бела пам’ятав, що його рідний брат і співправитель Коломан був коронований галицькими боярами і, мабуть, мріяв тепер, коли галицька держава ослабла під ударами ординців, приєднати Галичину до Угорщини. Час для цього обіцяв бути сприятливим, адже ординські загони уже котилися східними околицями Галицько–Волинської держави.

Монголо–татарська навала залишала після себе чорний слід від пожеж і руйнувань. Зникали міста й містечка з церквами, монастирями, ремісничими центрами. Були спалені і зруйновані Чернігівщина, Переяславщина, Київщина.

Данило Романович розумів, що один не зможе зупинити цю велетенську навалу. Після невдачі в столиці Угорщини він їде до польських князів з метою здобути собі союзників. Але й там йому відмовили. Ні з чим він і повертався.

Йому зустрічалися натовпи втікачів, які розповідали про смертоносну навалу. Було вже зруйновано багато галицьких міст — Галич, Володимир… Коли Данило зі своїм загоном увійшов у місто Берестя, щоб переночувати, там не було живої душі. Від неприбраних трупів, що розкладалися, смерділо так, що не можна було спинитись на ночівлю. Данило повернув у гори. Там він згодом заснував нову столицю своєї держави — Холм (сучасний Хелм на території Польщі).

А тим часом восени 1240 року ординці щільним кільцем закрили всі підступи до древнього Києва. 40 днів кияни й невелика дружина воєводи Дмитра обороняли вали й ворота старого града. Останні його захисники зачинилися в Десятинній церкві, яка обвалилась від того, що її стіни і двері і вдень, і вночі (“нощеденно”) довбали могутніми стінобитними знаряддями — пороками. Десятинна церква рухнула. Під руїнами загинули всі, хто був на той час у храмі, їхні рештки розкопав археолог О. Каргер в 30–х роках XX ст.

Київ був захоплений ординцями. Знищені храми, палаци, торговища, пристані, ремісничі майстерні, оселі киян. Знищене й саме населення. Уже в пізніші часи археологи розкопали в центрі міста в районі Житомирської вулиці та інших місцях величезні братські могили, де людські кістяки лежали пластом завширшки кілька метрів. На місці багатолюдного Києва довго тліло попелище. Орда ж покотилася на захід. Під її важкою ходою гинула цивілізація східноєвропейського слов’янства. Перемоги сп’янили ординців: вони тепер жадали більшого — захопити увесь світ.

І хан Бату розділив своє воїнство на дві частини: одна з них попрямувала в країни Західної Європи через польські князівства, плюндруючи їхні землі. Інша частина — попрямувала у південноєвропейські держави, до Середземномор’я.

У 1241 р. був розгромлений польський князь Болеслав Соромливий. Зруйновані Люблін, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав… 9 квітня 1241 р. біля Лігніце полягли воїни нового краківського князя Генріха Благочестивого та його союзників–хрестоносців на чолі з магістром Поппо фон Остерном, полягли раті із Сілезії і Моравії. Дев’ять мішків відрізаних від убитих воїнів правих вух надіслали до нової столиці Каракорум ординські полководці. Це мусило підтвердити їхні блискучі перемоги в Європі, які вони діставали, щоб виконати заповіт

Чингісхана: завоювати землю від краю землі, де сходить сонце, до краю землі, де воно заходить.

Інша частина орди на чолі з самим Бату пішла на болгар, сербів, дійшла до Середземного моря, оточивши могутню кам’яну фортецю — місто Траугут. Ординці нищівно пройшли й землю Угорської держави.

Бела IV та його брат Коломан не сподівалися, що хан Бату зуміє перейти через Карпатські гори. Але його воїни прорубали проходи крізь ліси в горах, дерева спалили й вирівняли дорогу. Орда скотилася з гір і зайняла долину річки Тиси. Влітку 1241 року в долині Тиси, де впадає в неї річечка Соль, угорські війська були повністю розгромлені й розсіяні. Коломан ж був смертельно поранений і невдовзі помер. Бела IV утік аж до побережжя Адріатичного моря, повелів спішно збудувати для себе галеру та перебував на ній постійно, боячись пристати до берега. Хан Бату обіцяв велику нагороду тому, хто принесе відрубану голову цього “невдатного” державця. Угорське королівство перетворилося в руїну. По спорожнілих дворах і згарищах розгулювали зграї вовків–людоїдів, які нападали на кожного, хто ще лишався живим. Лежала в руїнах столиця королівства — стотисячне місто Пешт. Над ним ще довго смерділи дими, дотлівали замкнені в церквах і монастирях людські трупи. Кілька днів хвилі блакитного Дунаю були червоними від крові — ординці кинули в ріку десятки тисяч забитих людей.

Горіли хорватські міста Рагуза, Котора, Свація, Дрівость… Германський імператор Фрідріх, який перед тим відмовився увійти в союз з Белою IV, збирався тікати світ за очі…

Так розплачувалась Європа за зраду, за відмову допомогти Данилові Галицькому в боротьбі проти монголо–татарської навали… Але найдивніше те, що цей жорстокий урок у майбутньому зневажила самовдоволена Європа…

Українсько–руські землі між двох мечів

Данилові Галицькому за цих обставин довелося боротися самому між двома ворожими мечами, націленими в серце України–Русі.

У 1242 р. орда хана Бату рушила з Європи в степи. Дізнавшись, що в столиці Монголії Каракорумі помер великий хан Угедей, Бату повертає свою орду. Він вважав себе найбільш гідним посісти імператорський трон. Проте аж біля Волги довідався, що трон у Каракорумі захопила вдова Угедея — Туракіна–ханум. Покидаючи землі, завойовані в Європі, Бату знову пройшовся мечем і вогнем по Подніпров’ю. Це було небаченим явищем — поворот орди, бо раніше, коли на захід рухалися різні кочовики — алани, угри, булгари та інші,— то, як правило, вони там уже й залишались, асимілізовувались, осідаючи на нових землях. Гадалося, що так буде і з цими ординцями. Розорені руські землі відроджувались. Але сталося по–іншому. Ординці повернулися — і знову принесли розорення землі, яка ледь піднімалася з попелу.

Хан Бату, перейшовши на лівий берег Волги, заснував свій улус — Золоту Орду, і свою ставку — Сарай–Бату. Він починає порядкувати в завойованих землях. Передусім кличе до себе руських князів, роздає дозвіл — тархан — на їхні землі в разі, якщо ці князі визнавали його своїм зверхником. Першим дістав милість хана й тархан Ярослав Всеволодович, брат загиблого на річці Сіті могутнього князя суздальського Юрія. За ним потяглися до ставки Бату й інші князі.

Проте, коли прибув сюди збіглий із Києва чернігівський князь Михайло зі своїм боярином, трапилася несподіванка. Князь Михайло Всеволодович виконав майже весь язичницький ритуал ординців, який вимагав у такому випадку: перестрибнути через вогнище, яке ніби очищало людину від злих замислів; випити кумис — кобиляче молоко. За віруванням монголо–татар, хто п’є кумис, стає ніби їхнім молочним братом. Але Михайло Всеволодович чомусь відмовився поклонитися кущу на південь, “тіні Чингісхана”. Літописець повідомляє, що тут же князь Михайло і його боярин “ножем заклана биста” — були вбиті. Мабуть, за давні “гріхи”, коли цей князь відмовився добровільно віддавати ординцям Київ.

Пізніше у ставці хана Бату князі руських земель навчилися розправлятися один з одним руками ординців, нацьковували на своїх суперників орди, нашіптували ханам про своїх противників — і князівські міжусобиці продовжувались. Як і боротьба між окремими князівствами, якими володіли ті чи інші династичні лінії Рюриковичів.

Та Данило Галицький до 1245 р. так і не з’явився на поклін до хана Бату. Він відновлював розорені міста, ремесла, розправлявся зі зрадниками–боярами, водночас відбивав у цей період агресії західних сусідів.

Країни Європи, які щойно позбулися монголо–татарської навали, та сама Європа, яка нещодавно тремтіла перед цією кочовою навалою,— тепер угледіла, що руські землі були вдруге зруйновані ордою, котра відходила на схід, і вирішила поживитись за рахунок ослаблених руських земель.

Ще до навали Данило Галицький у Дорогочинській битві 1238 р. розгромив рицарів–хрестоносців і припинив їхнє просування на русько–українські землі. Після ж відходу орди Данилові Галицькому довелося витримати шалений військовий натиск з боку свого колишнього друга дитинства, угорського короля Бели IV. Після відходу ординців король повернувся у свою сплюндровану країну та згадав, що його померлий від ран брат Коломан був вінчаний у Галичі на престол. Бела IV вирішив, що тепер, коли галицька земля вдруге сплюндрована, її легко приєднати до своєї держави.

Влітку 1245 р. угорський король зібрав війська, на чолі поставив досвідченого полководця, який не раз розоряв руські землі, бана Фільнія і зятя свого Ростислава Чернігівського. До них приєднався загін польських ратників на чолі з воєводою Войцеховичем. Разом вони рушили на Галицько–Волинську державу. Невдовзі були окуповані землі західної Волині.

Данило Романович зібрав свої полки, до нього приєднався його родич хан Котян, який на цей час уже повернувся в причорноморські степи після монголо–татарського розгрому. Під стінами старовинного волинського міста Ярослава (тепер це територія Польщі) відбувалася грандіозна, одна з найбільших в історії Східної Європи Ярославська битва (15–17 липня 1245 р.): “… списи так ламалися [об броню], наче це були удари грому, із обох [сторін] многі, упавши з коней, померли, а інші поранени були сильними ударами списів…”, — говорить літописець. Руси на чолі з Данилом Галицьким здобули блискучу перемогу. Бан Фільній потрапив у полон, і Данило Романович велів його жорстоко покарати. Його відрубану голову настромили на кіл, і жадібні, тепер невидющі очі дивились на ту землю, яку він розоряв своїми військами вподовж багатьох десятиліть.

Ця битва поклала край зазіханням західних сусідів на Галицько–Волинську державу. Бела IV тепер сам уже пропонує Данилові укласти мирну угоду. Більше того, пропонує одружити своїх дітей, хоча раніше цього не хотів.

Так була упокорена королівська Угорщина. Але ця ситуація, коли Данило силою меча утвердив себе серед європейських держав, викликала тривогу в ставці хана Бату. Через те посилає до Данила, в його нову столицю Холм, свого посланця Мауци (Могутній). Він став на порозі й кинув лише два слова: “Віддай Галич”. Це означало, що Данилові потрібно було негайно їхати в Золоту Орду.

Князь Данило усвідомлював, що він може й не повернутися. Через те передав владу братові Васильку. Треба сказати, що в історії не часто зустрічалися випадки співправління двох братів, коли вони один одному підставляли плече в тяжкі часи свого володарювання.

Хан Бату не відразу прийняв Данила. Він вичікував. У Каракорумі знову точилася боротьба за імператорський престол. І він, певно ж, розмірковував, чи доведеться йому воювати за цей престол і чи потрібні будуть в цій боротьбі спільники, скажімо, Данило Галицький і його ратна сила.

Ситуація в Каракорумі склалася не зовсім сприятливо для хана Бату — на престол сів не бажаний йому хан Гуюк. Тоді Бату прийняв князя Данила. Цікаві подробиці цього візиту описав придворний літописець. Виявляється, що Данило хоч і прийняв усі вимоги язичників–монголів, але поводився з гідністю. Золотоординський правитель зрозумів, що йому вигідно мати союзником князя Данила. Адже князь зумів захистити свої землі від посягань західних держав, зумів підперти Карпати своїми залізними полками. Тому Данило Романович повернувся до своєї країни “мирником” хана Бату, тобто його союзником. Це була велика дипломатична перемога Данила Галицького.

Коли ж про це дізнались західні володарі, то спочатку насторожились, а далі Європа, пам’ятаючи походи ординців у свої глибинні регіони, особливо ж Ватикан, що намагався підпорядкувати своєму впливові не лише західні країни, але й східноєвропейські держави, почала дивитися з жахом на цей союз і розмірковували, як нейтралізувати монгольську агресію або як прибрати під свою руку русів з тим, щоб у разі нової ординської навали убезпечити себе від розорення. Адже Європа знала, що монголи збираються все–таки здійснити заповіт великого Чингісхана. Ясно було, що монгольська орда не вичерпала себе. Європа шукала способів поставити заслон проти можливого нового походу орди. Руси–українці були для цього вкрай необхідні!..

Восени 1245 року папа Інокентій IV відправив до Каракорума своє посольство, щоб розвідати наміри ординців. Посольство очолив учений чернець францисканського ордену Плано Карпіні. Дорогою це посольство мало заїхати у столицю Галицько–Волинської держави Холм і зустрітися з князем Данилом та його братом. Певно, метою цієї зустрічі було привернути володарів цієї держави на свій бік і, в разі потреби, використати їхню військову силу проти можливої ординської навали.

Місія папського посланця Плано Карпіні, з іншого боку, полягала ще й в тому, щоб перетягти в лоно християнської латинської церкви язичників–монголів. Це дало б Ватикану величезну збройну силу в прагненні до світового духовного панування, що було небезпечним для багатьох держав і народів. Але такі наміри здійснити було нелегко: монголи–язичники не піддавалися християнізації. Важкою мала бути розмова з руськими князями — і галицько–волинськими, і володимиро–суздальським князем Ярославом Всеволодовичем та іншими. Адже вони визнали Золоту Орду та встановили з нею мирні стосунки.

У 1246 р. ідучи до Бату в Золоту Орду, Карпіні зустрів у донських степах Данила Романовича, який повертався до своєї столиці вже мирником — союзником хана. Відбулася довга розмова. Літописець нічого не повідомляє про її суть. Але наступні дії князя Данила допомагають нам розшифрувати її смисл.

Логічно стверджувати, що одним із наслідків цієї розмови було посольство Данила Романовича до Ватикану, які розпочало там тривалі переговори. Ясно було, що Данило хоч і дістав високе звання мирника хана, проте не погодився з ординською зверхністю над його державою. Цей союз із Золотою Ордою князь розглядав лише як тактичний хід.

У 1248 р. у місто Холм до Данила Романовича прибуває із Риги єпископ Альберт, щоб коронувати галицького князя. Певно, була попередня домовленість через Плано Карпіні про таке коронування, але — взамін за військову допомогу русинам європейських державців у боротьбі з ордою. Мабуть, була також певна церковна угода з Ватиканом, який прагнув розширити свої сфери впливу в Східній Європі.

Це була б справді історична міжнародна акція: з’єднання військових сил європейських держав і русів–українців у боротьбі з поганами–агресорами — і прилучення Данила Романовича, який брав корону від Ватикану, до європейських королів. Якби це сталося, то вже тоді народи Східної Європи позбулися б тривалого й руїнницького панування ординців на своїх землях.

Але цього не трапилося. Ватикан більше дбав про власні інтереси — розширення сфери впливу й підпорядкування собі такої величезної території, якою була Галицько–Волинська держава. Європейські держави зовсім не воліли хрестового походу супроти ординців. Одна справа — ходити в хрестові походи на Єрусалим через цивілізовані, багаті землі культурних країн, де дорогою можна пограбувати, часом відшматувати якусь територію. Інша справа — іти в глибину монгольських степів, де спалені українсько–руські міста й села, де лише отруєна монгольська стріла могла бути винагородою хрестоносцям за похід проти невірних.

На таке дуже прагматична Європа була нездатна.

Як повідомляв польський хроніст Ян Длугош, князь Данило так сказав єпископу Альберту: “Рать татарська з нами погано живе”. І відмовився від корони. Ян Длугош уточнює: князь відправив Альберта “без честі”. Очевидно, що Данилові потрібна була не корона, а військова допомога, яку мав подати Ватикан, але не зробив цього.

Коронування Данила Галицького. Спроба повалити ординське панування

Подальша історія Галицько–Волинської держави входить у фазу нової боротьби за своє існування.

Із середини ХІІІ ст. вона мусить відбиватися не лише від монголо–татарської навали, але й від Литовського князівства, яке піднімається на її північно–західних кордонах у союзі з прибалтійськими хрестоносцами. Це змушує Данила Романовича шукати нових спільників.

У 1253–1254 рр. сусідні литовські племена–ятвяги, які не хотіли підкорятися литовському князеві Міндовгу, звернулися до Данила з проханням прийняти їх під своє управління. Данило Романович розпочинає приєднання їхньої території до своєї держави. Це викликало війну з Литвою. Князь Міндовг вирішив заручитися підтримкою ордену хрестоносців, що на цей час пустив коріння в прибалтійських землях пруссів, латів, чуді та інших народів. Для цього він вирішив прийняти корону від Ватикану. У такий спосіб Міндовг став єдиновірцем із хрестоносцями й дістав від них військову допомогу в боротьбі з галицьким князем.

Західні кордони Галицько–Волинського князівства були спокійними. Угорський король Бела IV після Ярославської битви поспішив налагодити союз із Данилом. Такі ж мирні добросусідські стосунки встановилися у Данила Романовича з польськими князівствами, які також скуштували монголо–татарського володарювання. Східне ж пограниччя Галицько–Волинського князівства постійно руйнувалося ординськими походами. А тепер небезпека нависла від Литви й хрестоносців. Русь–Україна знову опинилась між двох мечів.

Це й змушує Данила Галицького налагоджувати стосунки з Ватиканом — потрібно було вибити з рук ворожих сусідів отой хрестоносний меч, який разом підняли над головами русів–українців Литва і орден хрестоносців. Під час війни з ятвягами в 1253 р., у тому ж самому місті Дорогочині, яке увійшло в історію як місто, де вперше в Східній Європі була зупинена агресія хрестоносців, Данило Романович коронується. Для цього був присланий від Римського Папи Інокентія IV спеціальний посланець — легат Опізо. Літописець звертає увагу на те, що цю корону Данило Романович приймає не тільки від церкви святого апостола Петра, тобто від Ватикану, але й “від усіх єпископів своїх”, тобто, від усіх своїх володінь. Коронування було визнане і народом. Із цього часу Галицько–Волинська держава в офіційних європейських документах іменується королівством.

Прийняття корони від папського легата було вдалою дипломатичною та політичною акцією Данила Галицького. Це вибило з рук литовців і хрестоносців головну зброю, якою вони воювали з русами–українцями,— поширення християнства в землях язичників–ятвягів. Крім того, акція коронування Данила стала політичним визнанням за ним і його державою давніх прав на київську спадщину. Адже ще київські князі в давніх європейських документах не раз визнавались царями, королями або ж іменувались найвищим титулом, який прийшов від східних народів,— “каганами”, тобто імператорами. “Прегордим каганом скіфів” візантійський імператор у свій час називав Аскольда. Іларіон називав каганом князя–хрестителя Володимира. Західні хроністи іменували княгиню Ольгу “королевою ругів”. “Царем Русі” називав себе співправитель Ярослава Мудрого чернігівський князь Мстислав, “королем русів” титулував папа Григорій VII онука Ярослава Мудрого — Ярополка, який жив у вигнанні. У той же час короля польського Болеслава він називав просто — “князь”. У листах до магістра Тевтонського ордену хрестоносців папа тепер називав Данила королем, а правителя Суздальської землі — князем.

Отже, коронування Данила Галицького принесло юридичне міжнародне визнання за ним права на Київську землю разом із найвищим титулуванням.

І справді, давній титул київських керманичів — цар, каган чи король — в очах європейських політиків закономірно належав володареві Галицької Русі, яка була прямою спадкоємницею київського столу і природним продовженням Київської держави, що віддавна була шанованою в світі.

У цей період існування Галицько–Волинської держави її міжнародне становище і внутрішнє, зміцнюється. Данило Романович приборкав боярську опозицію, що часто намагалася використовувати монголо–татарських ханів і мурз у боротьбі проти сильної руки самовладного князя. Були замирені західні і північно–західні кордони. Данило налагодив стосунки із золотоординським двором і ханом Бату. Тепер Галицька Русь входить як рівноправна держава в коаліцію європейських країн, які визнавались Ватиканом. Це дало можливість Данилові небезуспішно втручатися в європейські справи. Він спробував навіть стати твердою ногою в центрі Європи — в Австрії.

У 1252 р. син Данила — Роман одружується зі спадкоємицею австрійського герцогства Гертрудою Баденберг і веде боротьбу із суперниками за австрійський престол. Але така ситуація, коли Данило був мирником могутнього золотоординського хана Бату, коли він був королем, визнаним Ватиканом, а тепер прагнув ще й посадити свого сина у Відні, така ситуація викликала дружний спротив європейських правителів. Передусім це насторожило Белу IV та його польських друзів–князів. Будь–яке посилення Галицько–Волинського королівства збільшувало його роль на європейському континенті. Це не входило й у плани честолюбного папи Інокентія IV. І Схід, і Захід не хотіли посилення українсько–руської Галицько–Волинської держави. Ось чому війська Данилові, які він послав на допомогу синові Роману до Відня, були навмисно заведені провідниками, яких надали польські князі, в глухі ліси, “в дебрі”. Вони вчасно не підійшли до Віденського замку, де чекав підмоги обложений військами своїх суперників Роман Данилович. Він змушений був тікати з Відня.

Уся історія Галицько–Волинської держави сповнена битвами, війнами, перемогами і поразками. Цей новий урок Заходу, змушує Данила звернути погляди на Схід. Він встановлює союз із північно–східними князівствами, зокрема із новим великим князем Володимиро–Суздальської землі — Андрієм Ярославичем, який став його зятем; із князем Тверським — Ярославом Ярославичем, рідним братом Андрія, це були сини загиблого в Каракорумі князя Ярослава Всеволодовича, з їхнім дядьком Святославом. Таємний союз цих князів був спрямований проти ординського владарювання.

Вони потім збирають війська, готуються до боротьби проти нестерпно–гнітючого монголо–татарського ярма. Але рідний брат Андрія та Ярослава — Олександр, відомий під прізвиськом Невський, мав, певно, інші наміри. Відомо, що князівські чвари, братовбивчі війни були характерною особливістю у політичному житті руських земель уже в XII ст. Подібна ситуація склалася й тепер.

Ханові Бату раптом стало відомо, що князі на чолі з Данилом готують сили для повалення золотоординського панування. Тож Бату блискавично зреагував на це — надіслав величезну орду на Суздальського князя, розгромив, спалив і сплюндрував його землю. Андрій із сім’єю врятувався втечею до Швеції. Зненацька був розгромлений Ярослав Тверський. Його родина потрапила в полон, була відправлена в рабство до Монголії. Невдовзі розгромлено і їхнього дядька — Святослава. Князь же Олександр Ярославич відразу дістає ярлик на Володимиро–Суздальське князівство і титул великого руського князя — і водночас право на Київську землю. Хоча Київ був знищений татарами, цей древній град Києвичів мав престижне значення для всіх східнослов’янських князів. Він навіть у руїнах продовжував бути духовною столицею східноєвропейського слов’янства. Не будучи жодного разу в Києві, Олександр, проте, зажадав від монголів почесного звання великого князя київського.

Такі дослідники, як В. Пашуто, а також англієць Джон Феннел, кажуть, що Олександр, який багато років жив у орді як заложник свого батька, тепер видав своїх братів золотоординському деспотові. Д. Феннел пише, що так зване татарське ярмо почалося не стільки від часу монголо–татарської навали на Русь, скільки з того моменту, як “Олександр зрадив своїх братів”.

Хан Бату насилає орду, звичайно ж, і на Галицько–Волинську Русь. Данило, покинутий Заходом і зраджений на Сході, сам на сам б’ється з ордою.

Ця боротьба була тривалою та жорстокою. Треба додати, що завжди в спину русам–українцям у цей час била Литва. Європа ж спокійно спостерігала, як монголо–татари і руси знемагали у взаємній боротьбі, виснажуючи один одного. Про обіцяну допомогу ніхто тепер і не згадував. Мовчав і Ватикан. Боротьба завершилася невдачею для Данила і для його землі. У 1258 р. Данило Романович був остаточно розгромлений. Він змушений був підпорядкуватися Золотій Орді, зруйнувати на вимогу Бату частину фортець і міст, у тому числі Львів, Данилів, Стожеськ, Кременець.

Ординці намагалися зробити все, щоб Данило не зміг знову зав’язати союз із європейськими володарями. Для цього хани примушували його, а потім і його сина Лева, разом з ординцями ходити в походи на Литву, Польщу та ін. І тим намагались нацькувати європейські держави на Галицько–Волинське королівство.

Проте й у цій складній ситуації Данило Романович зумів поступово відновити стабільність внутрішнього життя своєї країни. Знову приборкав боярську опозицію, що підняла, було, голову й намагалась вирвати владу з його рук, зумів відновити власні збройні сили, згодом почав відбудовувати й міста.

Король Данило Галицький помер у 1264 р., залишивши велику країну, що об’єднала майже всі землі південно–західних володінь Київської Русі.

При наступниках Данила Галицького, князях Василькові і Левові, ця держава продовжувала відігравати важливу роль у припиненні просування ординців на західноєвропейські регіони. Вона стала живим бар’єром на шляху цієї нищівної навали. Через те Європа зберегла свої надбання як у політичному, так і в культурному, і в матеріальному житті, примножила їх за той час, доки русини шукали способів вистояти й вижити, постійно своїми грудьми зупиняли цю орду та своєю невтомною боротьбою зменшували її руйнівну силу. А Європа у найвідповідальніший час свідомо віддавала в жертву Ваалу цивілізацію східного слов’янства. Це має бути уроком сучасним державцям і політикам, які занадто великі надії покладають на Європу.

Галицько–Волинська держава після смерті Данила Романовича успішно продовжує своє історичне буття. Несправедливо говорив відомий російський історик Л. Гумільов, що Данило віддав українців полякам, а от Олександр Невський був істинним захисником своєї землі. Справді, повністю зорієнтувавшись на Золоту Орду, на Схід, князь Олександр зберіг свою силу й використав ординців для боротьби зі своїми конкурентами. Але це лише півправди, а вся правда полягає в тому, що ординське панування жорстоко визискувало й розоряло і його землі, загальмувавши надовго їхній цивілізаційний розвиток. Крім того, не віддав полякам Данило своєї держави.

По смерті Данила Галицького його держава проіснувала ще майже сто літ — до середини XIV ст. Золотоординські хани боялись відродження сильної українсько–руської держави і на терені колишньої великої держави — Київської Русі розпалювали ворожнечу між князями та боярами, нацьковували одних князів на інших. Але Галицько–Волинське королівство й при наступниках Данила зберігало свою силу і впливи, вміло маневруючи між європейськими державами і монгольськими ханами. Воно посунуло свої території до гирла Дністра і Південного Бугу та з кінця ХІІІ ст. увійшло в період свого державницького піднесення. Лише в 1340 р. галицькі бояри, що знову підняли голову, отруїли останнього галицько–волинського володаря Юрія–Болеслава. У 1349 р. Галичину — “королівство руське” — захопила Польща. Князь Данило другим шлюбом був пов’язаний з литовською княгинею, сестрою великого князя Міндовга. Син Шварно успадкував як династичну спадщину Волинь. Разом із спадкоємцями від цього шлюбу вона першою перейшла в такий мирний спосіб до Литви. Але частину Волині завоювали польські феодали під приводом захисту в цьому краї католиків, це були переважно німецькі городяни.

Із середини ж XIV ст. майже всі землі Подніпров’я потрапляють під владу Литовського князівства. Та історикам невідомо жодного випадку, коли б таке підпорядкування відбувалося насильницьким шляхом. Українські землі переходили в підпорядкування цієї держави, аби звільнитися від ординського поневолення. Уже в 60–х роках XIV ст. до Литви відійшли всі землі Київщини, Переяславщини, Чернігово–Сіверщини — усі основні землі Подніпров’я, ядро Київської Русі.

Таким чином, величезна українська територія вивільнилась від ординського ярма на століття раніше, аніж інші землі, завойовані монголо–татарами.

З падінням же Галицько–Волинського королівства припиняється перший період державності українського народу, який почався з середини VII ст. і продовжувався до середини XIV ст. Як бачимо, він мав два етапи — це епоха Київської держави й епоха Галицько–Волинського королівства, що була прямим продовженням, без історичної перерви, державницьких традицій попереднього часу.

Найвидатніші, найяскравіші сторінки першого періоду державницького існування — це останні роки династії Києвичів, зокрема князювання Аскольда, цього “прегордого кагана скіфів”, коли подніпровська Київська Русь вийшла на міжнародну арену та стала постійним фактором європейської політики.

Встановлення династії Рюриковичів після династичного перевороту 882 року розпочало нову епоху зміцнення Київської держави. Розквіт її припадає на часи правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Після нищівної навали монголо–татарської орди державність давньоукраїнського народу не зникла. Вона продовжилась на терені Галицько–Волинського та частини Подніпровського краю, витворивши сильну європейського типу монархічну політичну систему у вигляді королівської влади в добу Данила Галицького та його нащадків.

Які ж причини призвели до падіння державності українського народу першого періоду?

Передусім — геополітичне розташування держави. Вона існувала на межі кочового степу й осілого землеробського населення східних слов’ян. Починаючи від перших століть нової ери, кочовики постійно нападали на цей регіон і найперше підминали під себе державу русів–полян, русів–українців. Отже, ця територія постійно зазнавала руйнування.

У часи розквіту цього першого державницького існування велику роль відігравали надбання нових земель і розширення володінь за рахунок менш розвинених у соціальному та культурному плані народів. Це почалося з часів Святослава, а далі Володимира і Ярослава Мудрого, які безмежно розширювали свої володіння на схід. Ця політика експансії, яка була згодом перейнята всіма Рюриковичами, особливо Рюриковичами московської династії, стала традиційною для державців. Але вона чаїла в собі небезпеку ослаблення Київської Русі. Постійний відплив матеріальних, людських, військових, культурних ресурсів і цінностей призводив до ослаблення ядра Київської держави.

Ще однією причиною падіння першої державності українців була та, що в найтяжчі часи боротьби русів–українців із кочовими навалами розпочинались численні завойовницькі походи західних держав, вони ніколи не надавали реальної допомоги україно–руській державі, а навпаки, хотіли поживитись за рахунок її територій. Особливо прикрим це було в XIII ст., в добу найтяжчих випробувань історичного буття подніпровсько–прикapпaтcькoгo нacелення. Деpжaвнicть тут oпинилacь у лещaтax. Бaгaтoвiкoвa і безпеpеpвнa бopoтьбa нa двa фpoнти виcнaжyвaлa yкpaiнcький нapoд.

Пpoте нaйбiльший здoбyтoк пеpшoгo пеpioдy деpжaвнocтi yкpaiнцiв голягав у тoмy, щo нaш нapoд мaв сім cтoлiть cвoгo деpжaвницькoгo життя. Це дocить тpивaлий чac, щoб нapoдoвi не зaбyти, rn;o він мaв cвoю деpжaвy, cвoю пoлiтичнy культуру. І ця icтopичнa пaм’ять cтaлa ocнoвoю вiдpoдження деpжaвнocтi yкpaiнcькoгo нapoдy вже в пiзньoмy cеpедньoвiччi — у чacи литoвcькo–pycькoi деpжaвнocтi тa пoльcькoi екcпaнcii, a нaйбільше — у дoбy кoзaччини.