Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

У складі великого князівства Литовського. Україна під Польщею. Козацтво

На початку XIV ст. влада монголо–татар через ханські міжусобиці ослабла. Це привело до піднесення Галицько–Волинських земель. У 1303 р. тут була створена Галицька митрополія, що мало велике значення для консолідації українського населення цього краю. Але на початку XIV ст. сусідня Литовська держава почала розширювати свою територію, приєднала білоруські землі і частину російських, її існуванню, проте, загрожували сусідні держави Польща, Золота Орда, тевтонські хрестоносці. Тому вона шукала підтримки галицько–волинських володарів, що зближувало обидві ці держави, зокрема в протистоянні монголо–татарам. Згодом це стало причиною спільного визвольного походу українських і литовських військ за визволення Київського князівства, що піднесло національно–визвольні сили в українському суспільстві, яке підтримало литовських князів у їх прагненні вигнати монголо–татар з Подніпров’я і приєднати його до себе. Проте це викликало агресію з боку польських та угорських феодалів проти галицько–волинських земель (з 1340 р.). В 1349 р. Волинь і Галичина були захоплені Польщею. Внаслідок самовідданої боротьби українського населення і литовських військ Волинь відійшла до Литви, а Галичину польський уряд почав перетворювати на провінцію, надавши місцевій аристократії певні привілеї.

Литовська влада, яка підпорядкувала значні території Подніпровської Русі, визнавала за українським суспільством його національні особливості, надавала українській знаті чільні місця в управлінні, політичні привілеї, що зближувало її з литовськими феодалами й віддаляло від залежності від Золотої Орди. У 1362 р. українсько–литовські війська і їхній союзник кримський хан Мамай визволили від монголо–татарської окупації Чернігово–Сіверщину (аж до Сіверського Дінця) та Переяславщину.

Восени 1362 року у битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько–литовські війська вщент розгромили монголо–татарські загони та звільнили від них Поділля.

Україна була визволена спільними українсько–литовськими військами й об’єдналася з Литвою в одній державі на рівноправних засадах. Так виникла нова держава — Литовське, Руське (Українське) і Жемайтійське князівство, де українська, білоруська і литовська частина суспільства співіснували на рівних правах.

Українські землі перебували в складі цієї держави майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові певне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько новітньої української історичної науки Михайло Грушевський. Це слушно. Адже Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями — від Карпат до Чорного моря — сама ледве становила десяту частку підпорядкованих земель.

Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців–русинів. Оскільки на величезних новопридбаних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, від того зросла потреба у великій кількості урядовців–чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

Це сприяло тому, що в Литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько–українську мову й давні закони “Руської Правди”, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України–Русі. Політична структура країни, духовне, культурне життя, матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві. Державною мовою в Литовській державі стає давня русько–українська мова з її розвиненою літературою — літописами, церковними житіями тощо. Головним зібранням законів Литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько–українською мовою.

Але згодом українське панство, особливо за князювання литовського князя Вітовта, починає втрачати свої привілеї. Зокрема, це стосується українських князів, яких поступово витісняють з перших позицій у литовській державі. Централізаторська політика литовських державців призвела до знищення великих феодальних утворень, таких, якими були Київське чи Волинське князівства. Але цей процес сприяв більшій консолідації українських земель навколо центральної влади. У складі Литовського державного утворення Україна відновила свої традиційні форми управління й суспільного життя, фактично свою національну державність.

У цей період назва “Україна” набула загальнонаціонального значення щодо всієї території Прикарпатсько–Придніпровського регіону. Давньоукраїнська мова, мова епохи Київської Русі, що називалась простіше “руська мова” стала офіційною мовою в Литовському князівстві. І навіть зобов’язувалося, що чиновники–писці мусять володіти й писати цією мовою — “по–руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.

Значна частина української молоді із заможних верств навчалася в європейських країнах. Так, 1353 р. у Сорбоннському університеті навчався магістр Петро Кордован і його товариші “з Рутенії” — тобто з України–Русі, у XV–XVI ст. в Краківському університеті навчалося 800 українців. Українці були в Італії і в Німеччині. Серед них європейської слави зажили відомі вчені Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1517), Станіслав Оріховський (1513–1566) та ін.

Та скоро над Литвою нависла загроза поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося у 80–х роках XIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Кревську унію 1385 року і династичний шлюб королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла.

Ягайло, одружившись із Ядвігою, став католиком і польським королем, а взамін обіцяв перетворити русько–українські землі на польські. Він пообіцяв також — і робив це досить послідовно — передати в Литовській державі всі привілеї католикам, як того й вимагали польська церква і польські магнати. Від того часу українська, білоруська і литовська національні еліти починають витіснятись польською в суспільному житті Литви.

Кревська унія призвела до того, що згодом, уже через століття, Литва стала предметом відвертих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними надбаннями й привілеями в межах Литовського князівства, в т. ч. й в Україні.

Те саме творилось і по містах. Польське католицьке населення діставало переваги і привілеї в ремісництві й торгівлі. Після Люблінської унії, коли утворилася Річ Посполита, в якій першість належала польським панам і владі, розпочався енергійний наступ польського панства і католицької церкви на землі України.

Якщо раніше підпорядкування українських територій Литвою відбувалось в основному мирним шляхом, часто через угоди та просто запрошення українських князів, аби швидше позбутися залежності від монголо–татарських ханів, то включення України до складу Польщі здійснювалося жорстокими методами. Кілька років точилася збройна боротьба за підпорядкування Галичини в XIV ст., аж доки вона була приєднана до Польщі як провінція. Так само відкритими воєнними діями була захоплена частина Волині,Поділля та інші українські землі.

Це був драматичний період і для Литви, яка під тиском Польщі втрачала свою державність, і для українського народу, який опинився під загрозою знищення своєї етнічної цілісності. Польські володарі офіційно проголосили себе “щитом християнства” і заявляли про “хрестові походи” проти язичників–литовців і схизматиків–українців.

Польська експансія була жорстока і брутальна. До того ж із півдня нову загрозу українському народові становило агресивне Кримське ханство, що виникло в XIV ст. та невдовзі стає провідником загарбницької політики Османської імперії. Водночас українському народові, як і литовцям, знову стали загрожувати з півночі тевтонці, зі сходу — золотоординські хани, а пізніше — московські царі. За таких умов повністю не могла відродитися українська державність.

Що ж приніс українському народові період литовсько–польського панування? Українці після початку польської експансії починають швидко втрачати свою національну еліту, носія ідей державності і вищої духовної культури. Дуже помітною стає, особливо в Галицькому краї, полонізація української освіченої верстви. Польсько–католицький елемент повсюди відтісняв православних українців зі сфери виробництва, управління, освіти, культури. Дійшло до того, що українцям як православним заборонялось селитись у центрі міст, як це було у Львові: для ремісників і міщан українців–русинів тут була відведена лише одна невеличка вузенька Руська вулиця. Українцям не було місця на своїй українській землі. Така ж доля спіткала українців і в Подніпров’ї.

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфліктах між українцями та поляками взагалі.

З іншого боку — період литовсько–польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім українська феодальна верхівка, яка швидко католичилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформляється в нову станову верству. З’являються нові, не знані до цього форми суспільного життя — це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. На чолі міста стояв війт, призначений урядом, або бургомістр. Вони очолювали магістрат або ратушу. Право на самоврядування мали, як правило, великі міста — Львів (з 1356 р.), Кам’янець (з 1374 р.), Луцьк (з 1432 р.), Житомир (з 1444 р.) та ін., між ними — і певне число невеликих міст і містечок. Система самоврядування, часткова заміна натурального податку для міщан грошовим сприяла розвиткові ремесел, торгівлі та накопиченню торгового капіталу, що приваблювало численних іноземних торгівців і заможних бюргерів. Українці призвичаювалися до нових умов життя і законів, до тієї системи управління, яка існувала в Західній Європі. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства й підвищувало його політичну культуру взагалі.

Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західноєвропейською політичною та правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалось у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо–татарського владарювання на його терені населення того краю ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги законів і виконання певних громадянських обов’язків. Це затримувало формування й розвиток правильного громадянського суспільства, цивілізованої політичної культури суспільства.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалежної української держави. Пізніше ця думка починає знову пульсувати, коли народжується нова суспільна верства в Україні — козацтво. Воно з’являється саме в цей період історичного буття українського народу — в XV–XVI ст. — на південному порубіжжі українських земель, що входили до складу Литовської, а згодом Польської держави. Місце його первісної локалізації було Середнє Подніпров’я, котре на той час було прикордонною територією Речі Посполитої.

Козацтво з’являється передусім внаслідок внутрішніх соціально–економічних обставин. Польське панство та польська держава намагаються закріпачити українських селян, посилюють кріпосне право, збільшуючи дні відробітків на панському лану, підвищуючи податки та різні побори. Селяни боролися проти наступу кріпосництва. І першою формою цієї стихійної боротьби були втечі на вільні землі, на свободу — на слободи. Оскільки південна частина української землі була слабо заселена, бо часто руйнувалася кочовими ордами, кримськотатарськими, зокрема ногайською та буджацькою, — селяни–втікачі й заселяли ці простори.

Безумовно, переселенці–втікачі не були однорідними за соціальним походженням. Поряд із масою селян тут було чимало міщан, дрібної української шляхти, священиків, які зазнавали утисків від католицької церкви. Так у Середньому Подніпров’ї з’являються численні поселення, міста й містечка, заселені вільними людьми, козаками.

Слово “козак” — тюркського походження, в татарській мові воно означало “вільна людина”. Звідси й назва втікачів. Перша згадка про діяння українських козаків датується кінцем XV ст., коли було зафіксовано, що в 1490 р. козацький загін здійснив похід на Пониззя Дніпра, в межі володінь Кримського ханства. Ця дата стала відправною для відзначення 500–ліття виникнення запорозького козацтва.

Для оборони своїх поселень від мандрівних монголо–татарських орд козаки будували укріплення — засіки. Звідси й з’являється назва Січ. Пізніше Річ Посполита використовує козацьке воїнство для оборони південного прикордоння своєї держави від нападів кримських татар і турків.

У середині XV ст. видатну роль в організації козацтва і його консолідації, утворенні певної структури оборони південних територій України, а відтак і Речі Посполитої, відіграють старости, тобто представники польської адміністрації, які існують у воєводствах. Україна в адміністративному відношенні була поділена на шість воєводств (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське — тобто, Київське), які ділились на староства.

Велику роль в організації оборонної сили козацтва належала відомому українському пану Дмитрові Вишневецькому, на прізвисько Байда, який походив із чернігівської гілки литовського великокнязівського роду Гедиміновичів. У середині XVI ст. на дніпровському острові Мала Хортиця цей гетьман побудував укріплену фортецю, яку нині розкопали археологи. Відтоді ця фортеця стає плацдармом для відвоювання українських земель від кримських ординських агресорів. Він уклав угоду з російським царем Іваном IV про спільні походи проти цих південних агресорів і завдав значних руйнувань татарським і турецьким фортецям у Причорномор’ї та на пониззі Дніпра, намагався оволодіти Кримом. Але польський король та його наближені побоювались посилення авторитету цього видатного полководця і схилялись до вимог турецького султана видати його на розправу. Вишневецький згодом відмовився від союзу з російським царем, який почав загравати з кримським ханом. Гетьман Байда Вишневецький (1651–1563) посилив свою боротьбу за південну Україну, втрутився навіть у боротьбу за молдавський престол. Запорозька Січ ставала лідером у боротьбі з південними агресорами. І це викликало стурбованість сусідніх державців. А молдавські бояри зрадили його, полонили й видали турецькому султанові, який піддав його жорстоким тортурам і стратив. Вічним пам’ятником цьому видатному гетьманові лишилася знаменита історична народна пісня “В Цареграді на риночку…”

Історія відвела запорозькому козацтву велику роль в обороні південного порубіжжя України й усього східного слов’янства від агресії Кримського ханства та султанської Туреччини. З того часу як турки завоювали Візантію та Константинополь, утворили свою імперію й почали підпорядковувати собі одну країну за іншою, Україна стала одним із об’єктів їхньої войовничої експансії. Туреччина з допомогою підкореного нею Кримського ханства намагалась підпорядкувати собі величезні простори багатого Причорномор’я. Завойовники дивилися на Україну як на “білу Африку”, звідки щоразу виводили під час нападу десятки тисяч бранців для продажу їх на невільничих ринках. З України забирали щороку сотні тисяч голів худоби, грабували майно, руйнували поселення. Річ Посполита з її системою децентралізації та панування в політичному житті магнатів–королев’ят, які нікому не жадали коритися, не могла протистояти цим агресорам. Запорозьке козацтво було єдиною реальною силою, здатною самовіддано захищати український народ і його землю, а відтак і володіння Речі Посполитої. Україна і далі продовжувала бути східним мечем європейської цивілізації.

Саме через те польські владці вирішують офіційно взяти на військову службу запорозьких козаків. У 1572 р. король Сигізмунд Август розпорядився вписати перші три сотні козаків у реєстри —в списки, за якими виплачували утримання. Але ці козаки були мізерною часткою того вільного населення, яке зібралося тут і вважало себе козаками. Десятки тисяч збіглих селян–козаків не хотіли повертатись у маєтки польських панів і залишалися на території Середнього Подніпров’я, беручи участь у військових походах проти кримських татар і турків, обороняючи кілька століть українську землю і всю територію східноєвропейських просторів.

Історія визначила українському козацтву ще одну важливу роль — внутрішньополітичну. Козацтво стає об’єднавчим центром антифеодальної боротьби українського народу проти соціального та національного поневолення з боку польсько–шляхетської держави. Наступ полонізації й католицизму щодалі посилювався, особливо після прийняття Берестейської церковної унії 1596 року, після якої українська православна церква втратила свою державницьку національну роль, її почали витісняти уніати, які визнавали над собою владу ватиканських, а не константинопольських церковних ієрархів. Українські міста переставали бути українськими. Польські, німецькі, єврейські, вірменські ремісники та купці діставали значні привілеї, витісняли українство з соціально–виробничої та культурної сфери діяльності. Такі міста не могли відігравати провідної ролі в політичному житті української нації, як це було на ті часи в усіх країнах Європи. Щоправда, в містах, особливо у великих і ремісничо–торгово розвинених, українське населення чинило спротив цьому наступу, організовувало свої торгово–ремісничі та церковні організації, цехи, братства, відкривало свої школи та друкарні. Так було у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці та інших містах. Але цей процес викликав шалену протидію польської окупаційної влади, яка намагалась розчавити будь–які ознаки зростання самосвідомості українців.

Ось чому козацтво стало провідною силою в боротьбі проти наступу чужої влади, чужої нації, чужої культури на український народ. Через те Запорозька Січ перетворювалась у центр антифеодальної боротьби українського селянства і міщанства і проти кріпосництва і проти духовного гніту. Українське козацтво — цей вільний стан населення — таким чином перетворювалось у провідну верству в національно–визвольному житті України.

Особливість української історії цього періоду полягала в тому, що саме козацтво, а не бюргерські міста, як це було в деяких європейських країнах, виходило на чільне місце в боротьбі за відродження української нації та держави.

Першорядну роль у цьому процесі відігравала Запорозька Січ. Що вона собою являла?

На терені України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення. Звичайно, і тут була соціальна нерівність, бо, зрештою, ідея соціальної рівності є неприродною. Втілення її в реальному житті ніде й ніколи не було, та й не могло бути. Запорозька Січ мала свою систему державницького управління. Можна з певністю сказати, що вона відродила і продовжила давні демократичні традиції, вироблені східним слов’янством у додержавний період свого існування у вигляді народоправства — народного віча чи зборів. Ця традиція тією чи іншою мірою проявлялася в добу Київської та Галицько–Волинської держави. Тепер же вона воскресла з новою політичною та національно–усвідомленою силою.

Ці козацькі віча тепер називались козацькими радами. Тут обирались провідники Запорозької Січі: гетьман, його соратники–старшини (генеральний обозний, осавул, суддя, писар тощо). Обирався й орган самоврядування самої Січі — Кіш. Його очолював кошовий отаман і старшини кошові: писар, обозний, осавул, суддя і т. п. Все військове населення Січі ділилось на так звані курені, що формувалися за принципом земляцтва. Були, наприклад, курені Корсунський, Лубенський, Полтавський тощо.

Водночас запорозькі козаки виробили досить чітку військову організацію: вони ділилися на полки, які очолювали полковники та полкова старшина, їх також обирали на козацьких радах. Пізніше полки ділилися на сотні, на чолі яких стояла також обрана сотенна старшина — сотник, сотенний осавул, писар і т. п.

Оця виборна демократична система й була важливою історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорозька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно–національну традицію. Було зрозуміло, що жодна чужа держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, що виникла потреба створити свою державу, яка могла би бути гуманнішою до українців та захищати їхні життя, духовну культуру.

Через те Запорозька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично–державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, що українська держава мусить мати саме таке — демократичне управління, її керівники мають бути обраними народом. У цьому полягає іще одна історична, сказати б, ідеологічна місія Запорозької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча наснаженість українського населення, вироблення ним політично–державницьких прагнень і готовність до їх здійснення.

Козацька сила зростає

Після Люблінської 1569 року унії між Литвою та Польщею, після церковної Берестейської унії 1596 року наступ полонізації та католицизму на український народ посилюється. Посилюється відповідно й відпорна роль українського суспільства і, в першу чергу, запорозького козацтва у збереженні не лише національно–державницьких та культурних традицій, а й у збереженні самої української національності.

Наприкінці XVI ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань проти наступу кріпосництва та духовного поневолення. Одним із перших було велике повстання на чолі із запорозьким гетьманом Криштофом Косинським (15911593). У 1594 р. розгортається нова війна козацько–селянських мас, на чолі яких стає колишній запорозький козак, вправний гармаш Северин Наливайко. Повстання охоплює обидва береги Дніпра — лівий і правий, перекочується до південної Білорусі. Лише в 1596 р. польські війська придушили це народне повстання. Його керівника — Северина Наливайка — було схоплено і страчено у Варшаві. З тих пір столиця Речі Посполитої постійно стинала буйні козацькі голови на своїх кривавих ешафотах.

На межі XVI–XVII ст. Запорозька Січ виходить на широку міжнародну арену. Це було в часи гетьманування Самійла Кішки (1599–1602), який потрапив був до турків у полон, а через 25 років на турецькому судні підняв повстання — визволив численних невільників, визволився й сам. Коли він з’явився на Січі, козаки відразу обрали його гетьманом. Самійло Кішка очолив козацькі походи на Молдавію, на турецькі укріплення у Чорномор’ї, зруйнувавши кілька фортець і визволивши тисячі невільників–українців із рабського полону. Він загинув у Прибалтиці під час Лівонської війни в 1602 р. На початку XVII ст. роль козацтва в суспільному житті України і Речі Посполитої небачено зростає. Особливо тоді, коли гетьманом Запорозької Січі стає відомий політичний діяч, геніальний флотоводець Петро Конашевич–Сагайдачний. Він, виходець з української шляхти Самбірщини, з–під Львова, закінчив Острозьку академію. Був людиною високоосвіченою та далекоглядним державним діячем.

Протягом чверті століття козаки обирали Сагайдачного своїм гетьманом. А це щось та значило, бо козаки нікому нічого не прощали — жодної несправедливості, жодної похибки, а козаки, як відомо, часто та легко міняли свої симпатії й уподобання.

Величезною стає роль запорозького козацтва в часи гетьманування Сагайдачного у зовнішньополітичному житті України.

Під проводом цього гетьмана козаки здійснюють ряд блискучих походів проти турків, проти кримських ординців, відбиваючи їхню агресію. Походи козаків перестають бути оборонними, вони тепер — наступальні. У 1605 р. козаки захопили одне з великих торгових міст Османської імперії — Варну. Там був знищений увесь галерний флот турків. У 1614 р. козаки на своїх знаменитих чайках, що походили від давньокиївських лодій, перетинають Чорне море і з’являються на протилежному, південному, побережжі моря, біля великого міста Синоп. Тут також вони знищують увесь флот, визволяють із неволі десятки тисяч бранців з України. У 1615 р. козаки на чолі з Сагайдачним з’являються біля столиці Турецької імперії — Стамбула (колишній Константинополь), безшумно пробираються на човнах через сторожові пости в протоках і близько підходять до султанського сералю. Кажуть, що вони тоді зухвало посвітили своїми таємничими ліхтарями (до речі, й донині невідома їхня конструкція) у вікна султанського гарему. Султан із переляку тікає з міста. В 1616 р. козаки на чолі із Сагайдачним захопили зненацька в Криму один із найбільших центрів работоргівлі — місто Кафу (поблизу сучасної Феодосії), визволили велику кількість полонених, знищили великий турецький гарнізон.

Ці перемоги принесли козацтву України велику славу. До польського уряду звертаються правителі торгових італійських республік та інших держав, що зазнають тиску з боку Турецької імперії, просячи козацької допомоги.

Та найбільше козацька слава зростає в самій Україні. Український народ розгинає спину, розправляє плечі, починає усвідомлювати свою могуть і силу, здатну подолати і зовнішніх, і внутрішніх ворогів.

У цей час українці в деяких місцевостях самочинно виганяють польських чиновників, обирають на радах своїх керівників. Польські сучасники скаржилися, що по всій Україні зникає польська адміністрація, обираються українські урядовці за козацьким звичаєм — на радах.

Як же на це дивився польський уряд? Справа в тому, що і польський уряд, і польське панство були налякані піднесенням національно–визвольної боротьби українського народу. Звичайно, вони намагалися знищити і козацтво, і все українство.

Але польська держава в цей час потребувала військової допомоги від козаків у її боротьбі — передусім із Московським царством. Польські королі від епохи “смутних” часів мріяли оволодіти московським престолом. Пригадаймо, що в період московсько–польських воєн початку XVII ст. московські бояри коронували королевича Владислава, сина тодішнього польського короля Сигізмунда III, на московське царство. Польські володарі мріяли підпорядкувати собі Московську державу. У 1618 р. відбувається похід польського війська на Москву, а разом з ним бере участь у поході й запорозьке козацтво, бо юридично воно було підпорядковане польському командуванню. Цей похід не приніс нічого Польській державі, крім її ослаблення.

Водночас Польща мусила захищати себе від зазіхань Туреччини, яка поширювала агресію в Європі. Уже майже всі країни південної і південно–східної Європи були залежними від турецького уряду, що прагнув світового панування.

У 1620 р. надійшла черга Польщі. Туреччина розпочала відкриту агресію проти неї. Польські війська зазнали від турків нищівного розгрому на Цецорських полях у Молдавії. Польща постала перед проблемою: продовжувати боротьбу з Османською імперією чи визнати свою залежність від неї. Але щоб дати належну відсіч домаганням турків, потрібно було зібрати в кулак усі військові сили. Отже, їй було вкрай потрібне козацьке військо. Це було могутнє і непереможне військо, яке уміло громити кримських татар і турків, яким захоплювався світ.

У цей час Запорозька Січ стає відвертим провідником українського національного відродження. В Україні на початку XVII ст. як протест проти полонізації активніше зростають братства, засновуються братські школи, де виховуються свої науковці, письменники, богослови, вчителі. Виникає новий напрямок в українській літературі полемічна література, яка відстоює незалежність і самобутність свого народу і його культури.

У 1615 р. у Києві виникло відоме Київське братство, котре згодом стає центром національно–культурної діяльності видатних українських просвітителів. На землі, яку подарувала братству багата київська шляхтянка Єлизавета (Галшка) Гулевич–Лозка, будується козацький Богоявленський монастир, засновується братська школа, друкарня.

Після повернення зі своїх переможних морських походів Сагайдачний вступає до цього братства разом зі своїм козацьким військом. Це стало поворотним епізодом в історії розвитку всього українського визвольного руху. Київське братство стає в ньому провідною організацією. Гетьман Сагайдачний докладає зусиль і для того, щоб відродити в Києві православну митрополію, повержену Берестейською унією.

Треба нагадати, що в епоху середньовічних визвольних воєн у більшості європейських країн релігія ставала ідеологічним підложжям національного визволення. Для українців православна християнська віра, яку тіснив католицизм, також перетворилась у могутню ідейну силу, вона ставала знаменом визвольної боротьби.

За чверть століття після Берестейської церковної унії в Україні багато православних церков було зачинено або перетворено в уніатські храми. Таке ж становище склалось і в Києві. Тут усі православні церкви, навіть Софійський собор, були передані до рук уніатських священиків. Православним центром лишалася тільки Печерська лавра. Крім того, від часу запровадження Берестейської унії чимало вищих православних ієрархів померло, а на їхні місця були наставлені представники уніатства. Таким чином українське православ’я опинилось під загрозою зникнення. Наступ же на православну церкву в цій ситуації був рівнозначний наступу на українську культуру і націю. Ось чому діяльність Сагайдачного з відновлення вищої ієрархії православної церкви в Україні мала величезний патріотичний резонанс.

У 1620 р. гетьман таємно запрошує до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, що добирався до Москви, він таємно висвятив на київського православного митрополита відомого письменника і богослова Іова Борецького, а також шістьох єпископів на вільні єпархії. Причому, в цій акції участь взяли софійський митрополит Неофіт з Болгарії та єпископ страгонський Авраам, які на той час перебували в Києві. Це була величезна подія в об’єднанні визвольних сил українців. У такий спосіб гетьман Сагайдачний з’єднав три напрямки українського визвольного руху: козацтво і його збройну силу, культурно–освітній рух і рух церковний. Це й створило передумови визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст.

Як же поставився до цієї відважної історичної акції польський уряд і, зокрема, “король–єзуїт” Сигізмунд III?

Польська держава змушена була проковтнути цю гірку для неї пігулку: вона в цей момент, після Цецорської битви, опинилась віч–на–віч із агресивною Османською імперією. Тому король змушений був не сваритись із козаками, а навпаки, просити їхнього гетьмана приєднатися до польської армії. Сагайдачний виносить це питання на обговорення козацької ради. І треба віддати належне мудрості й політичній зрілості козацтва: козаки розуміли, що турецька неволя є більшою небезпекою для українців, подолати її можна спільно і зробити це треба насамперед. Вони вирішили допомогти польській армії в боротьбі проти турецької агресії. Так готувалася відома Хотинська битва.

Вона відбулася восени 1621 року. У цій битві козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним відіграло провідну роль. Як свідчать усі польські мемуаристи, козаки взяли на себе основний тягар битви, яка тривала понад місяць. Гетьман Сагайдачний, писав козацький літописець, “… всі ті воєнні тягості ніс на собі, а також в усьому давав раду. Як він радив, на те погоджувались їх милість пан гетьман коронний (гетьман Ходкевич.— Авт.) і королевич його милість (королевич Владислав був головним командувачем усіх військ. — Авт.)”. Апольський полководець Якуб Собєський записав про Сагайдачного: “Це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві — перший, у відступі — останній, проворний, діяльний…” Королевич Владислав тоді ж подарував Сагайдачному шаблю, руків’я якої було всіяне коштовним камінням. Ця шабля довгий час зберігалася у Вавельському замку у Кракові.

Битва завершилась Хотинським миром, за яким Польща мусила платити Туреччині щорічно податок, який вона з часом не сплачувала. За цим миром польський уряд мав суворо контролювати козацьке військо, що так дошкуляло туркам. Вони вимагали тут же роззброїти козаків. Але Сагайдачний ще до завершення переговорів вивів своє військо на Січ. Отже, польський уряд використав збройну силу козацької армії, але одразу же хотів її знищити: козаки заважали і Польщі й Туреччині. Розпочалася блокада Запорожжя з боку польського уряду.

Невдоволення політикою польської держави ще більше збурювало запорозьких козаків.

Сагайдачний під Хотином був поранений отруєною стрілою і наступного року помер у Братському Богоявленському монастирі в Києві. Перед смертю він взявся за перо, писав до короля Сигізмунда листи, в яких вимагав знищити кріпацтво, що постало на українській землі. Доки козаки відстоювали незалежність Польської держави, писав гетьман, польське панство покріпачило їхні сім’ї. Сигізмунд же дякував Сагайдачному, що допоміг відбитися від зазіхань турків, обдаровував козацтво, прислав для війська малинові прапори — корогви, як тоді говорили, для гетьмана прислав коштовні прикраси на груди — золоті ланцюжки на знак подяки. Але Сагайдачного не можна було прикувати до королівського трону ніякими ланцюгами. Він із гнівом писав королеві нові листи й вимагав скасувати кріпацьку неволю, але 22 квітня 1622 р. Сагайдачний помер.

Його справу продовжували наступні гетьмани, зокрема Михайло Дорошенко. Він проводив незалежну від Польщі політику щодо Криму. У 1628 р. надав допомогу одній із династичних гілок кримських ханів Гіреїв, які в цей час хотіли позбутися залежності від Туреччини. Проте похід козаків до Криму не приніс бажаних наслідків: вони були оточені в горах і всі загинули. Про цей похід у народі збереглася пам’ять у знаменитій пісні “Ой на горі та женці жнуть”…

У 30–х роках XVII ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань. Одним із перших було повстання на чолі з Тарасом Федоровичем, яке відбулось у 1630 р. Повстанці здобули блискучу перемогу над коронними польськими військами під Переяславом. Згодом цю подію оспівав Тарас Шевченко в поезії “Тарасова ніч”. У 1635 р. вибухнуло повстання в самій Січі на чолі з Іваном Сулимою. Повстанці повністю зруйнували фортецю Кодак, збудовану польським урядом, де утримувався німецький найманий гарнізон, що мав стежити за козаками. В 1637–1638 рр. потрясають великі повстання на чолі з Павлом Бутом, Яковом Остряницею, Кизимом і Кизименком, Карпом Скиданом, Дмитром Гунею та іншими ватажками. Ці повстання були придушені польськими військами.

Ціле десятиліття — до 1648 р. — в Україні стояло затишшя. Польське панство назвало цей час “золотим спокоєм”, не підозрюючи, що в цій тиші визрівала нова буря, що український народ збирає свої сили для рішучої боротьби за визволення.

Так настав 1648 рік. У січні цього року в Україні вибухає найбільше в Східній Європі народне повстання, яке очолив геніальний полководець, відданий справі визволення свого народу син України Зиновій–Богдан Хмельницький (1595–1657).

Постать цього діяча постійно привертає до себе увагу і дослідників, і літераторів як в Україні, так і в усьому світі. У 1995 р. широко відзначався 400–літній ювілей від народження Богдана Хмельницького. І справді, це унікальна постать у європейській і, можна сказати, у світовій історії.

Це була людина, яка очолила визвольну революцію свого народу, але ніколи не готувала себе для подібної політичної діяльності. Він стає визнаним провідником народу немовби стихійно. Це свідчить, що український народ і його шляхетська козацька еліта визріли політично для боротьби за визволення, для діяльності за відродження державницького існування України.

Б. Хмельницький народився в 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. За походженням він був із українців Підляшшя (тепер це територія Польщі), де в національній пам’яті зберігалися з часів Галицько–Волинської держави національна політична традиція українців. Михайло Хмельницький був людиною освіченою, певний час служив у польському війську, за що дістав хутір Суботів на Чигиринщині. Син Богдан також мав добру освіту — навчався в Ярославі, у школі єзуїтів, володів латинською та польською мовами. У 1620 р. під час Цецорської битви потрапив у полон до турків (батько його у цьому поході загинув). У полоні Богдан пробув два роки, ознайомився з життям Туреччини, в Криму вивчив тюркські мови — і це згодом знадобилося.

Богдан Хмельницький за своїм характером був стриманий, обережний, утримував з польським урядом лояльні стосунки, особисто знав короля Владислава IV. Тривалий час він обіймав посаду писаря у Запорозькій Січі. У 1638 р. взяв участь у повстанні Павла Бута–Павлюка. Коли воно було розгромлене, і Павло Бут був страчений у Варшаві, Хмельницький залишає Січ, перебирається в Суботів і займається господарством.

У цей період польські пани і шляхта намагались ще з більшою агресивністю здобути собі родючі українські землі і міцніше закріпити на них селян. Це робилось найчастіше за рахунок українських землевласників — української шляхти, заможних козаків і селян. І Хмельницький, як і багато його сучасників, також зазнав цієї долі. Сусідній шляхтич Чаплинський зробив наліт на його хутір, пограбував комори та побив канчуками його дітей. Малолітній син Хмельницького, як переказують у народі, помер від побоїв. Чаплинський забрав із дому Богданову дружину, молоду шляхтянку Олену, з якою той як удівець не був обвінчаний, відібрав хутір Суботів.

Хмельницький почав шукати правди в судах України, Варшави. Але скрізь йому відмовляли. Відмовився допомогти йому й сам король Владислав IV, до якого звернувся Богдан. Переказують, що Владислав ніби сказав, що він, Богдан, має шаблю, якою може себе захистити, а він, король, не має й того. Справді, польські магнати повністю забрали владу в короля й перетворились у всевладних правителів — “королев’ят”, які вели міжусобну боротьбу і грабували своїх підлеглих та українських землевласників. У польській державі панували сваволя і цілковита анархія.

Українська національна революція

У 1648 р. в Україні вибухає велике повстання, в якому брала участь уся суспільність України — всі класи, всі стани. Які ж причини спонукали такий всезагальний рух?

Причин було чимало. Одна з головних — соціальне гноблення народних мас, посилення кріпосницької неволі, панщини, збільшення натуральних поборів, відробіткових днів. Французький інженер Боплан, який перебував у складі польських військ і залишив унікальний опис України XVII ст., пише так: “Пани (в Україні. — Авт.) користуються безмежною владою не тільки над майном, а й над життям своїх підданих”. Польська шляхта “перебуває наче в раю, а селяни — ніби в чистилищі, їхнє становище буває гіршим, ніж каторжників на галерах”.

Погіршилось і соціальне становище козацтва. Польське панство прагнуло покріпачити цей вільний стан населення. Причому покріпачення відбувалося надзвичайно жорстоко. Ось, приміром, черкаський підстароста Смерковський виколював очі козакам, які не хотіли виконувати панщини. І таких прикладів було чимало.

Були невдоволені й заможні козаки — реєстровці. Адже польське панство всуціль порушувало привілеї, які надавали польські королі. Зокрема, ці привілеї полягали в тому, що реєстровці мали б не платити податків, не підлягали постою жовнірів (польських солдатів) тощо. До того ж реєстровці, що мали землі, не могли захистити себе від наїздів польських магнатів і шляхтичів військовими загонами, як це було, наприклад, з Хмельницьким. Польські пани і польська шляхта насильно відбирали землі в українських козаків.

Було невдоволеним польсько–шляхетським пануванням і населення міст. Міста були передані магнатам. І незважаючи на те що більшість мали магдебурзьке право, польське панство вимагало від них виконання феодальних повинностей. У Києві та в інших містах утискували і ремісників — їм забороняли ситити мед, вільно торгувати, купувати горілку в місцевих шинках (на початку XVI ст. навіть було видано унікальну грамоту про заборону… світити світло в хатах). Не дозволялося користуватися лісом, сіножатями, озерами тощо. Менші міста були взагалі віддані в оренду магнатам, вони грабували й не давали розвивати ні ремесел, ні торгівлі. Жителі міст через те масово тікали на Січ чи на слободи. Наприклад, з міста Торговиці Київського воєводства (сучасна Уманщина), втекло відразу 200 осіб.

Невдоволення в українського населення викликав і релігійний гніт. Відомо, що наступ католицизму й система полонізації призвели до того, що православних ремісників, купців, міщан не допускали до участі в міському самоврядуванні, схиляли до унії. Українське панство почало переходити або до унії, або до католицизму. І Боплан з цього приводу так писав: “Дворяни у краї в усьому наслідують польське дворянство і, мабуть, соромляться сповідувати іншу віру, окрім латинської, незважаючи на те що всі князі й більш знатні люди походять від православних дворян”.

На права православного населення шалений наступ розпочали єзуїти. Вони громили православні церкви, монастирі, відбирали великі церковні й монастирські будівлі. У 1635 р. єзуїти забрали древній монастир у Новгороді–Сіверському; Київська Софія та частина видатних храмів України опинились у руках уніатів. Цілі міста переходили до володінь католицьких орденів.

Все це спричинило до об’єднання усіх верств української суспільності проти чужоземного польсько–панського поневолення, щоб відстояти свою ідентичність, віру, культуру. Православна релігія стала ідеологічною формою визвольної боротьби.

Ідея визволення зцементувала, зрештою, всі верстви України. В історії інших народів також зустрічаємо періоди, коли національні інтереси стають провідними, об’єднують різні соціальні класи, незважаючи на антагонізм між ними.

Опинившись на Запорожжі й заручившись допомогою кримського хана, Богдан–Зиновій Хмельницький навесні 1648 року підносить прапор боротьби проти польсько–панського панування в Україні. Зауважмо від початку: деякі українські історики слушно підмітили, що початкові наміри Богдана та його сподвижників були спрямовані не на відрив України від Польщі, а лише на те, щоб урівняти в правах українську козацьку верхівку з польським панством. Подальші дії та вчинки Хмельницького до певного часу підтверджують ці спостереження істориків.

На Запорозькій Січі Хмельницький зі своїм невеличким загоном розгромив польських жовнірів. До нього відразу ж приєдналася значна частина козацтва, яка й проголосила Хмельницького гетьманом (щоправда, спочатку він відмовився від такого звання, очевидно, не бажаючи піднімати проти себе короля).

Хмельницький звертається до народу із закликом піднятися на боротьбу. І цей заклик розносять по Україні численні лірники та бандуристи. “Не коріться більше своїм урядникам, як невільники,— говорив у відозві Хмельницький,— ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не корились ніяким королям. Лише силою та страхом смерті можна зламати силу гнобителів”.

Цей заклик сколихнув усю Україну. Створювались селянські загони, які нищили панські маєтки, адміністративні установи польської держави. Автор “Літопису Самовидця” зауважив, що від бідноти велика “наруга була людям значним”. А російський купець Климов повідомляв: “… в который город придут, и тут у них войско пребывает многое, изо всех чинов русские люди”.

Миколай Потоцький, коронний гетьман польських військ, розташованих в Україні, писав: “На Україні не було того села, не було того міста, де не кликали б на бунт і не чинили б замахів на життя й майно своїх панів і державців”.

Повсюди в Україні створювались повстанські загони, вони сковували шляхетські угрупування, що організовувалися по маєтках польських панів. Повстанці не давали їм можливості з’єднатися з військами коронного гетьмана Потоцького.

І ось навесні, коли розтанули сніги й підсохли дороги, Хмельницький вирішив виступити із Січі й розгромити коронні війська. Ще ранньої весни 1648 року йому вдалося домовитись із кримцями про підтримку. Отож, уже в квітні до козаків приєдналась орда ногайського мурзи Тугай–бея. Тим самим повстанці, які були в основному пішими, дістали блискучу кінноту. Між іншим, цей дипломатичний маневр гетьмана Хмельницького — союз із ординцями — нагадує те, що колись не раз робив король Галицько–Волинської держави Данило Романович, коли опинявся в скрутному становищі перед численним ворогом — він кликав на допомогу половецьку орду хана Котяна.

Миколай Потоцький вирішив не допустити з’єднання з Хмельницьким численних загонів селян. Він послав назустріч повстанцям, що вже вийшли із Січі, свого сина Стефана і комісара Шемберга з двотисячним загоном. У його складі було кінне воїнство й військо “плавне”, яке пливло човнами Дніпром. У складі цих військ серед жовнірів було чимало реєстрових козаків, вони служили в польській армії. На чолі плавного війська стояли прославлені у народних думах представники козацької старшини — Яків Барабаш та вихрещений татарин Філон Джалалій.

Основні коронні польські війська чекали на результат битви під Корсунем.

І ось, коли цей загін підійшов до каламутної степової річки, козак–реєстровець Чечель здалеку побачив у степу велику куряву. Він сповістив усім, що то вже йде Хміль.

Стефан Потоцький отаборився на березі річечки, про яку козаки казали, що називається Жовта Вода. Справді, річечка була жовтаво–каламутною. Скоро ж до польського табору наблизився і Хмельницький зі своїм різношерстим селянсько–козацьким військом. Але ще раніше Хмельницький увійшов у зносини з козацькими старшинами, що вели Дніпром плавне військо. Після переговорів воно перейшло на бік повстанців.

У битві на Жовтій Воді, яка відбулась 5–6 травня 1648 р. і перед якою Хмельницькому вдалося відбити в поляків усю важку артилерію, польський загін був повністю розгромлений. Стефан Потоцький був захоплений у полон і помер від тяжких ран. Комісар Шемберг був убитий.

Козаки й татари взяли великий полон. Багато осіб із видатних магнатських родин польської держави потрапило у татарський Крим як бранці.

А в цей час Миколай Потоцький чекав звісток від сина в таборі біля Черкас. Він наказав палити довколишні села, копиці сіна й соломи. Його заступник — польний гетьман Калиновський — заперечував подібну тактику, адже вона тим самим ставила у скрутне становище польське військо, яке потребувало і продовольства, і фуражу. Між обома командувачами розпочалися суперечки.

Уже вся Україна знала про блискучу перемогу повстанців над польським загоном Стефана Потоцького. А коронний гетьман все ще очікував звісток від сина, розважаючись у пишних ридванах із жінками, п’ючи вино.

Богдан Хмельницький використовував давню козацьку тактику, про яку писав іще Боплан. Він засилає в стан польського війська своїх лазутчиків, серед них був і відомий згодом козацький дипломат Самійло Зарудний. Завдання таких вивідників, як повідомляли мемуаристи, полягало в тому, щоб вони подавати неправильну інформацію, як би ми зараз сказали — дезінформувати ворога. Лазутчики, як правило, потрапляли в лабети катів — їх заковували в ланцюги, садили на палі, їхній подвиг полягав у тому, щоб і в свою смертну годину не відмовитися від попередніх свідчень. Іноземців вражала самовідданість козаків, які добровільно зголошувались іти на таку смерть.

Діставши інформацію від козацьких посланців, Потоцький спрямував своє військо до Корсуня і Богуслава. А Хмельницький перекинув йому в тил частину своїх загонів на чолі з Максимом Кривоносом. І коли польське військо почало просуватися через Горохову Діброву, козаки його оточили. Хмельницький завчасно підготував це місце для зустрічі з польськими військами. Козаки загатили невеликий струмок, що протікав по долині, і вода перетворила місцевість у болото. До того ж козаки перекопали дорогу глибоким ровом і коли передні вози почали падати в нього, наступні спинилися, задні натискали на передніх — утворилось звалище. Наймані німецькі війська — так звані крилаті рейтари — метнулися вбік, у діброву, але козаки завчасно поробили там завали в усіх проходах, і рейтари повернулися на попередні позиції. Коли в польському війську, що рухалось замкненим табором, здійнялась метушня, коли почали розриватися зв’язані між собою вози, що утворювали своєрідний рухливий табір, на них ударили козаки Кривоноса й татари.

Так розпочалася битва в Гороховій Діброві біля Корсуня, яка відбулася 16 травня 1648 р. Польські війська були повністю розгромлені. Гетьман Потоцький і польний гетьман (заступник коронного гетьмана. — Авт.) Калиновський потрапили в полон до ординців. Майже вся 10–тисячна окупаційна армія, яка стояла в Україні, була тут знищена. Україна почала блискавично й остаточно звільнятися від польської адміністрації, від кріпацтва, від релігійного гніту. Це були справжні революційні переміни.

Селянські повстання охопили всю Київщину, Поділля, Чернігівщину, Волинь, Галичину, а також південну Білорусь. Розпочалась визвольна війна українського народу і населення південної Білорусі проти польського панування. Головною рушійною силою її було, звичайно ж, селянство. Провідною політичною силою — козацтво. Воно мало чітку військову організацію, талановитих військових провідників, вищу політичну й національну свідомість, що й зумовило його елітарне становище в українському суспільстві. Скрізь повсталі брали владу до своїх рук. На цей час — після двох блискучих перемог повстанців — народ відчув, що він звільняється від чужоземної неволі, що його земля стає вільною.

Селянин чи міщанин чітко і ясно усвідомлював, що він українець, що в нього є своя держава — Україна–родина. “Уся

Україна — то моя родина”,— співалося в пісні. Всезагальне духовне й патріотичне піднесення народу сприяло швидкому формуванню національно–державницької свідомості мас, що стало головним фактором ідеологічного життя українського суспільства впродовж багатьох наступних десятиліть.“А ми ж тую червону калину піднімемо, а ми ж нашу славну Україну розвеселимо”, — співалося в іншій українській пісні того часу. Або іще: “Та нема лучче, та нема краще, як у нас на Вкраїні. Та немає ляха, немає пана, не буде й унії…”

Це був надзвичайно зручний момент, коли Хмельницький і його старшини могли б оголосити повну незалежність України від Польської держави. Саме на той період припадає так звана епоха безкоролів’я, коли після смерті Владислава IV на польському престолі не було ще нового короля. Його мали обрати найбільші магнати — королев’ята. Але вони не могли дійти згоди щодо кандидатури й розділились на окремі угрупування.

Україна тим часом вимітала зі своєї території всю польсько–панську адміністрацію й скидала пута кріпосницького рабства. Щоправда, деякі магнати намагались придушити це повстання. Наприклад, лютий Ярема Вишневецький, український пан за походженням, який сподівався бути обраним на короля, зібрав у свої маєтки на Полтавщині численну шляхту та жорстоко розправлявся з повстанцям. Але все ж і він не міг загасити полум’я повстанської боротьби. Повстанці вигнали його з лівобережних володінь, і він опинився у своїх волинських маєтках, де його також громило селянство.

Але Хмельницький не використав цього зручного моменту історії. Більше того: він посилає до Варшави своє посольство на чолі з полковником Федором Вешняком для того, щоб воно взяло участь в обранні нового короля. Ясно, що Хмельницький та його оточення на той час не ставили питання про окремішнє державницьке існування України. Вони намагались добитися для свого класу певних прав та привілеїв, щоб урівняти себе з панівними верствами польського королівства.

Та, як відомо, найкращими політичними вчителями завжди є наші вороги. Непоступливість, зневага, пихатість, віроломство і лукавство з їхнього боку неодмінно викликає рішучий спротив і, зрештою, вчить однієї найбільшої істини, що “в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”, за словами великого Шевченка.

У ході всієї визвольної війни українського народу національна панівна верства проходить досить значну й складну еволюцію в усвідомленні цієї істини. Бо й справді, ніяка панівна чужоземна сила гнобителів добровільно й надовго не буде ділитись ні владою, ні багатством з пригнобленою нацією чи навіть з її елітою, з точки зору панівної нації — меншовартісною і неповноцінною.

До цього треба було ще дійти нашим провідникам, витерпіти ряд принижень і віроломств.

А тим часом польський канцлер Оссолінський і високі урядовці робили все, щоб повернути Речі Посполитій Україну — найдорожчу перлину польської корони. Вони взяли курс на відрив української шляхти від повстанців — від народних мас. Через те поспішали обрати нового короля. На цю високу посаду претендувало три основних кандидати зі знаменитих польських родів. Один із них — Домінік Заславський. Він любив розкоші, любив добре поїсти й повеселитись, Хмельницький іронічно назвав його “перина”. Другий претендент був із відомого освіченого роду Остророгів — Микола Остророг. Коли в Польській державі в попередні давніші часи було дві книги, то одна з них була в бібліотеці Остророгів. Хмельницький назвав його “латина”. Третім претендентом був представник знаменитого роду Конєцпольських — честолюбний, але недосвідчений у військових справах, юний Олександр Конєцпольський, якого Хмельницький іронічно прозвав “дитина”,

І ось ці три претенденти — “перина”, “латина” й “дитина” — восени 1648 року очолили велике ополчення — посполите рушення — і посунули в Україну. Ця армія прийшла на територію Волині й зайняла позиції біля Пилявецького замку, на річці Пилявці.

Водночас сюди підтяглися козацькі й селянські загони, загони союзних кримських татар. Вони зміцнювали свої позиції, чекали слушної години, щоби вступити в бій.

А польські пани прийшли сюди як на свято. Взяли з собою кращих коней, срібний посуд, кухарів, вина, щоб похизуватись один перед одним.

Битва розпочалась на світанні 11 вересня й тривала три дні. Польські війська були повністю розгромлені. Перелякані навальними атаками козацько–селянських загонів та їхніх союзників татар, польські воїни тікали з поля бою, залишивши все своє багатство та рятуючись за могутніми мурами Львова. В народі їх презирливо прозвали “пилявчиками”. Шлях на Варшаву і Краків був відкритий. Від польських панів були визволені Волинь і частина Поділля. На боротьбу проти польсько–шляхетського гноблення піднімався народ Білорусі. На допомогу йому були послані козацькі полки на чолі з полковником М. Гладким.

Перші кроки державотворення

Після Пилявецької битви у Хмельницького був час, аби повністю відірвати Україну від Польщі. Але він його не використав. Ще сильною була звичка козацьких старшин чекати милості та привілеїв від короля, які урівняли б українське шляхетство з польським панівним класом.

У вересні 1648 р. війська Хмельницького від Пилявки підійшли до Львова. Розпочалась облога міста. Максим Кривоніс, один із найталановитіших сподвижників гетьмана, кілька разів приступом брав Високий замок Львова.

Стояла глибока осінь. Розпочались безперервні зливи. В армії поширилась епідемія чуми. Від неї помер Кривоніс. Кримськотатарські війська, що були в складі воїнства Богдана Хмельницького, вимагали плати за участь у походах і збиралися додому. Облога Львова затягувалася. Багаті львівські міщани боялись розорення. Адміністрація міста жахалась козацької розправи над собою та над великою кількістю “пилявчиків”, що прибігли сюди після Пилявецького розгрому. Через те умовляли Хмельницького взяти великий викуп.

Гетьман не захотів руйнувати старовинне місто, погодився на викуп. Він розрахувався з ординцями. Щоправда, для них цього, як виявилося, було замало. Дорогою до Криму вони пограбували українські міста й села, забравши великий ясир людьми і худобою. Хмельницький повертається до Києва. 23 грудня біля Золотих воріт його зустрічають тисячі людей на чолі з Єрусалимським патріархом Паїсієм, що перебував у Києві дорогою до Москви, та київським митрополитом Сильвестром Косовим. Студенти читали врочисті вірші гетьманові, називали його українським Мойсеєм. Україна вітала свого визволителя. Згодом Паїсій заочно обвінчав Хмельницького і шляхтянку Олену, з якою він збирався одружуватись і яку відібрав у нього Чаплинський. Втім, цей шлюб гетьмана був нещасливий. Уже через кілька літ старший син Богдана — Тиміш — жорстоко розправився з нею за зраду гетьманові. Пізніше Богдан одружився з Ганною Золотаренковою. Це була гідна дружина і соратниця великого державця.

Тим часом польський уряд, намагаючись виграти час і відволікти увагу українських провідників від основного питання — відокремлення України від Польщі — робить спробу перекупити козацьку старшину, задобрити її обіцянками. Взимку 1649 р. до табору Хмельницького в Білу Церкву було послано велике посольство на чолі з великим українським паном і державним діячем Польської держави воєводою Адамом Киселем. Ця депутація з’являється в козацькому таборі, привозить багаті дарунки — булаву, обсипану коштовним камінням, інші регалії гетьманської влади, тонкі сукна для одягу тощо. Адам Кисіль, один із найкращих ораторів сейму, за всіма законами ораторського мистецтва виголосив примиренську промову та високу осанну козакам, щоб задобрити їхнє честолюбство. Але полковник Філон Джалалій, один із найвидатніших козацьких ватажків, грубо обірвав промовця: “Нащо ви привезли нам оці цяцьки?” Переговори зірвалися. Хмельницький і його прибічники не вірили вже обіцянкам польського уряду. Занадто часто ці обіцянки не виконували. На прохання Адама Киселя не вдаватися “до черні”, не піднімати на боротьбу селянство Хмельницький не піддавався. “За Віслу зажену ляхів!” — вперто відповідав гетьман. Хмельницький часто примовляв: “Шкода говорити!” — це була його улюблена приповідка. І справді, той час, коли польському урядові можна було домовитись із українською шляхтою, остаточно минув.

Хмельницький зрозумів, що й Польща ніколи добровільно не відмовиться від України і що Україні ще доведеться витримати чималі “посполиті рушення” і тривалі війни з польською державою. Через те він ще в травні 1648 р. в часи так званого міжкоролів’я, оглядається навколо себе, навколо України, розмірковує, від якої держави Україна могла б дістати допомогу для подальшої боротьби за свою незалежність. Він звертає увагу на Крим, на Туреччину, на Московське царство.

Із Кримом в України уже був союз, але ненадійний: кримські татари постійно грабували українців, повертаючись із походів, до яких їх залучав за плату український гетьман. Населення було невдоволене цим до краю. Туреччина так само дивилась на Україну як на об’єкт пограбування. Татари фактично діяли з мовчазної згоди й за підтримки свого сюзерена — Османської імперії. Незрозумілою була позиція Московської держави. Але ясно було, що це слов’яномовна, православна країна, в попередні часи витерпіла агресію польського війська. Богдан Хмельницький небезпідставно вважав, що вона є природним спільником повсталої України. Тому ще в червні 1648 року через російського купця Климова, якого схопили козаки поблизу гетьманового табору, він звертається з листом до московського царя Олексія Михайловича, повідомляючи, що повстало запорозьке козацтво й уся Україна, що він сподівається на підтримку в цій боротьбі. “Зичимо собі самодержця господаря такого в своїй землі, як Ваша царська вельможність”,— писав цареві гетьман. Утім ця фраза, яку сучасні історики здебільшого трактували як прохання до царя прийти в Україну і стати в ній самодержцем, має ще й інакший смисл: Хмельницький говорив, що українці бажають мати в себе такого володаря самодержавного, який подібний до московського царя. Але ним міг бути будь–хто: чи сам гетьман, чи хтось інший, схожий на “царську вельможність”.

У 1649 р., коли патріарх Паїсій відбув до Москви, Хмельницький посилає з ним посольство на чолі з полковником Силуяном Мужиловським. Та Москва поки що мовчала. Московія нещодавно закінчила тривалі війни з Польщею, які виснажили її. Звичайно ж, вона тепер не хотіла порушувати мирні угоди, не хотіла вступати в нову війну. Це ставило Хмельницького в непевне становище у пошуках союзників. Він намагається прозондувати ґрунт у Молдавії, Трансільванії, Туреччині. Уряди багатьох держав з обережністю ставились ще до України.

Треба зазначити, що час “міжкоролів’я” намагалась використати й Польща для зміцнення своїх позицій щодо України та для обрання нового короля. Сучасники свідчать, що це обрання відбулося при активному тиску козацької делегації на чолі з полковником Федором Вешняком, яка перебувала тривалий час у Варшаві. Хмельницький розумів, що тепер польський уряд мав або примиритися з відходом України, або готувати нове посполите рушення, щоб повернути назад українські землі. Так воно й сталося.

Навесні — влітку 1649 року новий польський король, Ян Казимир збирає посполите рушення й прямує на Волинь. У цей час на Волині боровся із повстанськими селянсько–козацькими загонами великий сполонізований магнат Ярема Вишневецький. Він тривалий час тримав оборону під містом Збаражем. Цей пан із надзвичайною жорстокістю придушував повстання селян на Лівобережжі і на Волині, кидав у колодязі жінок і немовлят, спалював у церквах жителів сіл і містечок, виколював очі лірникам і бандуристам за те, що вони розносили заклики й відозви Хмельницького по Україні. Цей магнат у часи обрання польського короля претендував на польську корону, бо його давній український рід був пов’язаний з чернігівською династичною лінією великих князів литовських — Корибутів. Через те до свого прізвища — Вишневецький дописував ще одне: Корибут. Але цей честолюбний і жорстокий велеможець був для пихатих польських панів “руською кісткою”, хоч і обросла вона “польським м’ясом”. До нього ставились презирливо, як до людини низького походження, як і до тих русько–українських панів, які хоч вірно служили новій польській вітчизні, хоч і ставали фанатичними католиками, але не були поляками, були українцями–русинами по крові. Тож і вся жорстокість “лютого Яреми” і його таланти не допомогли: польські пани обрали королем брата Владислава IV — Яна ІІ Казимира.

Під Збаражем Вишневецький був оточений повстанськими загонами і козаками. Новий король з армією рушив до Зборова, неподалік від Збаража, і не пішов на допомогу Вишневецькому. Хмельницький перекидає частину своїх військ від Збаража до Зборова, сюди приходять нові загони козаків і селян, приходять і давні союзники — кримські татари, яких очолює на цей раз сам хан Іслам–Гірей III. Хан був невдоволений тим, що Польща давно вже не сплачувала “упоминок” — данини. У Кримському ханстві був голод, і кримці сподівались участю в цій боротьбі поліпшити свої справи.

Розпочалася Зборівська битва. Початок її приносив успіх козакам. Представники відомих польських родів, яких забрав із собою король, боялися виходити в бій і ховалися попід возами. Король бігав по табору, виганяв їх звідти батогом, посилав у битву. Ян ІІ Казимир наказав перейти убрід річку Стрипу. У цей момент козаки й татари напали на польських воїнів. У тил ударив Іван Богун. Козаки відрізали короля від його війська. Ось–ось він мав потрапити в полон. І саме в цей момент почувся наказ припинити бій. Козаки піднімали шапки на шаблях — за козацьким звичаєм це означало, що потрібно зупинити бій.

Деякі історики, зокрема М. Костомаров, припускають, що в цей момент король уже фактично був бранцем козаків. Чому ж був зупинений бій? Дехто небезпідставно припускає, що гетьман, який сприяв обранню цього короля, сподівався, що той буде йому вдячний і допоможе українській козацькій старшині здобути привілеї, права, урівняти свій стан з польським привілейованим класом. А можливо, щось інше було причиною такого несподіваного наказу. Кримський хан Іслам–Гірей III увійшов у таємні переговори з польською стороною, йому пообіцяли дати великий відкуп, і він відійшов зі своїх позицій, відвів свої війська. Ординці оголили фронт. Щоб не потрапити у пастку, було оголошено про негайне припинення бою.

Хмельницький, отже, припинив битву та з’явився в наметі короля Яна–Казимира, як оповідає свідок тих подій французький інженер П’єр Шевальє. Він був розпалений боєм, радісний і збуджений, виблискував очима. Певно, сподівався, що переговори будуть на його користь. Але раптом він побачив, що поряд із королем сидить Іслам–Гірей. Хмельницький остаточно збагнув, що його знову кримці зрадили.

Зрештою було укладено угоду, яка пізніше була названа Зборівською. За цією угодою козацька адміністрація діставала під своє управління три воєводства: Київське (Руське), Чернігівське і Брацлавське. Кількість реєстрових козаків сягала 40 тисяч, хоча в армії Хмельницького, в якій було більше 100 тисяч осіб, кожен воїн вважав себе козаком. Сорокатисячний реєстр — це було надто мало для повстанців. За цією угодою польський сейм мав розглянути питання про католицьку та уніатську церкви, урівняти з ними православну. Але Зборівська угода надавала право повернення у свої маєтки польським панам і шляхті. Польські феодали, отже, знову діставали право на селян, які тепер покозачились і вважали себе вільними від панщини та різних поборів і повинностей.

Звичайно ж, Зборівська угода не могла задовольнити ні Польщу, ані Україну. Коли польське панство стало повертатись на свої землі, воно й козаків примушувало виконувати панщину. Пани прагнули якнайшвидше відшкодувати збитки, яких завдало їм повстання.

Проте Зборівський мир дав можливість українському керівництву — гетьманові й генеральній старшині — зміцнити зовнішнє і внутрішнє становище України. Фактично Зборівська угода була першим юридичним визнанням козацько–гетьманської держави польським урядом, хай і з певними обмеженнями.

Розуміючи, що Україна мусить продовжувати боротьбу з великою і сильною Польською державою, Хмельницький докладає зусиль, щоб посилити власні збройні сили, сформувати й добре спорядити загони.

У ході визвольної боротьби в Україні склалась нова козацька адміністрація, яка й виконувала всі накази гетьманського уряду, сформувалася регулярна армія, створювали й діяли нові закони. Виникла нова система державного управління. Таким чином, утверджується самобутня українська державність.

Повсюдно повстанці руйнували польсько–панське управління. Виросла нова система адміністративного поділу. Раніше територія України була поділена на воєводства. Тепер же вона ділилася на нові адміністративні територіальні округи, які називалися полками. А полки ділилися в свою чергу на сотні. На чолі полків стояла полкова старшина: полковник, писар, суддя, осавул, обозний тощо. Всі вони обирались козацькою радою відкрито. Так само формувалась і сотенна старшина. З території полку формувалася на добровільних засадах військова одиниця — полк — при повному спорядженні. Це були коні, вози, фураж, порох, зброя, одяг тощо. З території сотень формувались складові частини полку — сотні, що також мусили мати повне спорядження. На кінець визвольної війни в Україні існувало до 20 полків, кількість української армії досягала до 100–120 тис. осіб. На той час це була величезна сила. В мирні часи ця армія зменшувалась.

У цей же період сформувалась і вища керівна управлінська верхівка — уряд гетьманської України. На чолі його стояв гетьман із генеральною старшиною. Це були генеральний писар, генеральний обозний, генеральний осавул тощо. Ще було два своєрідних чини — бунчужний та хорунжий. Це старшини, які під час козацьких рад тримали над головою гетьмана знаки його влади — бунчук та корогву (прапор). Бунчук — символ влади, запозичений з давніх часів у тюркських народів. Він являв собою дерев’яний держак, вгорі до нього прикріплявся кінський хвіст, яке збоку закріплювався металевим колом, часто прикрашеним коштовним камінням. Коли гетьман говорив, бунчук маяв над його головою. І люди повертались у той бік, бо в натовпі важко зорієнтуватись, де ж стоїть пан гетьман.

Таким чином, у ході визвольної боротьби в Україні сконсолідувалась і етнічна територія України, і сам український народ об’єднався ідеєю самобутнього власного існування, сформувалось і чітке державне управління: на вищому щаблі стояли гетьман і генеральна старшина; далі — полковники і полкова старшина; за ними — сотники і сотенна старшина. Внизу, по селах козацьких, обирали отаманів; по селах посполитих, що належали землевласникам, таким представником влади обирався війт. Ця система чітко діяла в ході війни й задовольняла всі потреби Української держави. Наявність уряду, армії, чіткої адміністративної системи управління забезпечували незалежність України. Все це свідчить про те, що в ході визвольної боротьби українського народу сформувалась і діяла незалежна Українська козацька держава.

Це мало велике значення для подальшого історичного розвитку України. Козацька Українська держава утвердила в нових історичних умовах давнішні державотворчі традиції й ідеали українців. Нарешті вона привела українську еліту до практичного утвердження її як державницької верстви населення, хоча спершу ця еліта виявляла більш обмежені, егоїстичні прагнення в умовах життя в польському суспільстві. Та політика Польщі, численні жорстокості й агресії, непоступливість польського панівного класу, а головне, самовіддана боротьба українського народу, який розривав кайдани кріпосницької неволі,— усе це змусило українську козацько–шляхетську верхівку взятись за практичне створення своєї держави — для себе й для свого народу. І ця держава створювалася на демократичних й республіканських засадах, що крізь віки леліялись і стверджувались у свідомості народних верств, були реалізовані в Запорозькій Січі і тепер стали основою нової Української козацької держави.

У цьому заслуга передусім широких народних мас: козацтва селянства, міщанства, які постійно спонукали вищі верстви українства утверджувати власну державу. Вона була, фактично, першою в історії цивілізації побудована як демократична республіка, де не було кріпацтва, де всі органи управління — знизу до верху — обиралися народом на загальних радах, де було добровільно сформоване військо.

Від повстання — до утворення держави

Посольство Адама Киселя взимку 1649 року можна назвати межею, коли Хмельницький і його сподвижники усвідомили, що народна хвиля винесла їх на гребінь історії і від них тепер залежить майбутнє всієї України. Вони вже відчували, що іншого шляху, як відродження Української держави, в них немає.

Ідея власної держави зріла й викристалізовувалась в українському суспільстві протягом віків. Тепер вона швидко оволоділа масами в ході самого повстання. Ця думка підкріплювалася соціально–економічними потребами, необхідністю знищення кріпосницького гноблення, припиненням духовного і національного гніту. Зрештою, і козацько–старшинська провідна еліта, і широкі верстви українського населення усвідомили, що без досягнення політичної державної незалежності ні соціальні, ні духовні, ні культурні потреби їхні не можуть бути задоволені.

Та Польща не бажала втрачати Україну й через два роки порушила Зборівську угоду — нове посполите рушення прийшло на Волинь.

Битва на Волині під Берестечком 1651 року була вже п’ятою великою битвою визвольної війни. Вона тривала майже два тижні. У ній брали участь величезні військові сили: 150–тисячна польська армія, 100–тисячна козацька армія, з якою було до 50 тис. кримських татар. Але нове зрадництво ординців, які, відходячи від козаків, захопили в полон Хмельницького, призвело до жахливої поразки повстанців.

Розгром козацького війська під Берестечком вніс великі переміни в становище всієї України. Коли Хмельницький звільнився з полону і зібрав нову армію, польсько–литовські війська на чолі з коронним гетьманом Я. Радзивіллом уже захопили Чернігівщину й Київ. Лише під Білою Церквою Хмельницькому вдалося зупинити вороже військо. Польща змушена була йти на переговори з козацьким полководцем–гетьманом.

18 вересня 1651 р. була укладена так звана Білоцерківська угода. Фактично вона зменшила досягнення українців, зафіксовані Зборівською угодою. Реєстровий список козаків зменшувався від 40 до 20 тис. осіб. Крім того, козацькій адміністрації передавалось тільки одне Київське воєводство. Польські пани дістали право повертатися у свої маєтки, а відтак змушувати селян та козаків виконувати панщину. Певна річ, ця угода викликала величезне невдоволення селян та козаків. По всій Україні вибухали стихійні виступи проти панів, а також і проти Хмельницького та його старшин.

Розпочалися масові стихійні переселення українців на вільні землі на межі з Московською державою і в прикордонні її області. Так, чернігівський полковник Іван Дзиковський 23 березня 1652 р. привів у прикордоння із Чернігівщини (Сосниці, Борзни, Батурина та ін. міст) понад 2 тис. українських сімей, які не бажали служити польським панам. У Сєвський повіт московського царства переселилися зі своїми сім’ями козацькі сотні під орудою Сахна і сотника Чорне Лихо і т. д. Ці переселення мас людей у межі Московської країни свідчили про те, що українці сподівалися на підтримку і захист сусідньої православної держави. Україна вирувала невдоволенням.

Великий селянський рух розгорнувся в 1652 р. на Полтавщині — в Прилуччині та Роменщині, коли складалися нові реєстри козацтва. Повстання відбулося і в Білоцерківському полку. Тут повстанці вбили полковника Громику, який звелів не всіх заносити у нові реєстри. Було ясно, що Білоцерківська угода недовговічна. Так воно й сталося.

Проте першою порушила цю угоду все–таки не Україна, а знову Польща. Польський уряд і польське панство не жадали поступатися українцям абсолютно нічим. Не хотіло віддавати козацькій адміністрації навіть Київське воєводство. І, між іншим, ця непоступливість, зухвала затятість у зневазі до України обійшлась Польщі в майбутньому дуже дорого — в ціну власної держави. Але це вже буде в наступному — XVIII столітті.

Після Білоцерківської угоди польський уряд посилає значні військові сили в Молдавію, щоб примусити господаря Молдавії Василя Лупула, з яким Хмельницький домовився про союз, виступити проти Польщі. Цікаво, що союз України з Молдавією був скріплений шлюбом сина Богданового — Тимоша і доньки Лупула — Розанди. Туди були послані й війська на чолі з Тимофієм Хмельницьким, який мав примусити Молдавію залишатися в союзі з Україною.

22 травня 1652 р. між польськими військами і козаками та їхніми традиційними союзниками ординцями розпочалась знаменита битва під Батогом (Батіг — назва рівнини над річкою Буг біля міста Ладижина на Поділлі). Вона завершилась нищівним розгромом польських військ. Коронний гетьман М. Калиновський і ряд чільних польських воєначальників були вбиті. Україна торжествувала перемогу. Козаки вдалися до тактики роз’єднання ворожої армії на частини та повного їх винищення, як це колись робив відомий полководець Ганнібал.

Але на початку 1653 р. Польща посилає в Україну, на Поділля, військо на чолі зі С. Чарнецьким. Воно оточує загони Тимофія Хмельницького біля фортеці Сучава. Польща зуміла нацькувати на Молдавію війська правителів Валахії та Трансільванії, які не хотіли посилення Молдавії, й військовою силою повалили союзника України — молдавського господаря Лупула. Тимофій же в тяжких боях під Сучавою був смертельно поранений і невдовзі помер. Україна втратила союзника в особі молдавського володаря. Гетьман Богдан Хмельницький втратив свого вірного талановитого помічника, сподвижника і спадкоємця — сина Тимофія. Крім того, Богдана Хмельницького знову зрадили кримські татари, які тепер уклали союз із Польщею. Польські війська знову розпочали відвойовувати Поділля.

Кінець 1653 року показав, що Україна без серйозного союзника не може виграти в цій багаторічній і виснажливій боротьбі з Польською державою. Тому Богдан Хмельницький продовжує шукати для України спільника, який не зрадить.

Ще в 1651 р. гетьманський двір обмінявся посольствами з Османською імперією, внаслідок чого Туреччина прийняла гетьмана і Військо Запорозьке під свій васалітет. Це був час, коли Москва ще продовжувала мовчати на всі прохання про допомогу, а сусідні держави зазнавали тиску від Польщі, яка відривала їх від союзу з Україною. Гетьман вважав, що Османська Порта зуміє зупинити Польщу і, оскільки вона далеко, не буде активно втручатися у внутрішні справи України. Проте ця акція не мала підтримки ні в народних масах, які знали турків і татар як своїх споконвічних грабіжників, ні в частині козацької старшини.

А тим часом польський уряд створює антиукраїнську коаліцію, куди входять Трансільванія, Волощина, Молдавія, Польща. У 1653 р. українська козацька рада вирішує, що потрібно й далі продовжувати війну з Польщею за незалежність та одночасно домагатись допомоги від православної Московської держави.

У березні 1653 р. до Москви був посланий відомий козацький дипломат Силуян Мужиловський, а також полковник Бурляй. Вони знову привезли прохання козацького уряду взяти Військо Запорозьке (тобто всю повсталу Україну.— Авт.) під свою “високу руку” й надіслати поміч “ратними людьми”.

Кількаразові звертання українських провідників до російського царя з проханням допомоги, що почалися ще з 1648 р., тривалий час залишалися марними. Московський уряд відмовчувався або відбувався загальними заявами.

Чим же пояснюється така позиція Москви? Ось як говорив про це російський історик В. Ключевський. Він писав, що Москва “протягом шести років приглядалася з постійним інтересом, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до занепаду, як Україна спустошувалась союзниками–татарами і люто–нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже була знищена вщент, її прийняли під високу руку”. М. Грушевський, коментуючи пояснення Ключевського, говорить: “Увесь хід історії Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності, не зневіреною у своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатною бути опозицією Москви, обстояти себе в цій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики, може, ненароком, а може, й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею та дійти до останнього обопільного знищення… аби ввійти зі свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнозначного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого холопа”.

Для Московської держави союз з Україною був вигідний і бажаний. Це відкривало для неї довжелезний кордон з Європою, через який можна було розгорнути торгівлю з багатьма країнами, що стояли на вищому щаблі суспільного розвитку. Відкривався шлях до лінії чорноморського побережжя — і знову ж таки вихід на торгові зв’язки з новими державами Чорноморського басейну. А головне, коли б Україну підбила під себе Польща чи Туреччина, то це вкрай було б невигідно Московській державі — кордони її безпосередньо зіткнулися би з цими войовничими сусідами. Крім того, Україна мала великі мілітарні сили, які могла б використати Москва. Вони були випробувані й загартовані в кількарічній визвольній боротьбі. Це було найчисленніше військо у Східній Європі. До того ж, Україна — це невичерпний резерв матеріальних та людських ресурсів, що могли скласти основу багатства будь–якої держави. Звичайно, ці обставини робили союз з Україною дуже бажаним для Москви. Та щоб користуватися безперешкодно тими всіма вигодами, Москві була потрібна Україна ослаблена й знесилена, а не повна сил, розуму, інтелекту й матеріального багатства.

Такою знесиленою Україна стала вже у 1653 р. І тоді московський уряд нарешті доброзичливо озвався до українців. 1 жовтня 1653 р. Земський собор — вищий дорадчий орган при московських царях — ухвалив рішення прийняти Україну під “високу руку царя”. І в листопаді в Україну вже прибули московські посли на чолі з боярином Василієм Бутурліним.

З посольством Бутурліна їхали відомі московські чини — окольничий Алфер’єв, дяк Лопухін, велика група духовенства з іконами, хрестами, чимало різних слуг. Населення України з великими сподіваннями повсюди зустрічало це посольство. Назустріч йому виходило українське православне духовенство, міщани, селяни — з хлібом і сіллю, з іконами і корогвами. Український народ вбачав у сусідній православній державі вірного й незрадливого спільника в своїй тяжкій багаторічній боротьбі. 6 січня 1654 р. посольство прибуло до Переяслава, де перебував гетьманський уряд Богдана Хмельницького. Проте гетьмана в місті не було. Він ще не повернувся з похорону свого сина Тимоша.

8 січня 1654 р., коли Хмельницький прибув до Переяслава, відбулась козацько–старшинська рада. Московський дяк Лопухін у звіті записав, ніби в Переяславі на раді було дуже багато людності. Насправді в ній брала участь невелика група старшин і місцевого населення розореного війною містечка — всього 284 особи, їхні імена зафіксовані у присязі, яку вони склали в цей день.

На площі біля Успенського собору Хмельницький звернувся до тих, хто сюди прийшов, зі словом про необхідність союзу з Московською державою, наголошуючи на безвиході України і на зрадництві попередніх її союзників у тяжкій багаторічній боротьбі за своє існування. І справді, щойно укладена угода Польщі й Кримського ханства про негайну окупацію України загрожувала їй тривалою і безперспективною війною на два фронти. До цієї війни могла долучитися, уже з третього боку, Оттоманська Порта. Для України це була б катастрофа. Потрібен був негайний союз і негайний розгром Польщі та її союзника. Ймовірно, це добре усвідомлював великий полководець і стратег Богдан Хмельницький, який сказав: “Крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо”.

Варто звернути увагу на обстановку, в якій проходили конкретні переговори гетьманату з царськими посланцями.

Від самого початку посольство Бутурліна було досить стримано зустрінуте козацькою старшиною. Справа в тому, що московські урядовці перед цим домагались, аби їхнє посольство прибуло до древнього Києва, і переговори мали б відбуватися у стольному граді колишньої Київської Русі. Гетьман же обрав Переяслав з причин, про які можна говорити, тільки враховуючи пізніші події.

Хмельницький жодного разу не прийняв у себе це посольство. Можливо, гетьман не міг цього робити після похорону сина. Але не було прийому й у господаря Переяслава, полковника Павла Тетері. Всі переговори, як свідчать сучасники, проходили сухо й офіційно, хоча посли щедро обдаровували старшин соболями, як це оповів у своєму звіті дяк Лопухін. Про причини такої тональності переговорів можна лише здогадуватись. Вони, очевидно, крились у відвертих висловлюваннях московських послів щодо свого бачення майбутності України. Про це свідчить і той політичний скандал, який відбувся вже під час складання присяги в Успенському соборі, про котрий також розповів у своєму звіті дяк Лопухін.

Річ у тім, що боярин Бутурлін, прочитавши царську грамоту, зажадав відразу присяги від гетьмана і старшин. Сам же нічого не сказав від імені царя щодо статусу українських старшин і взагалі майбутності української держави, яку московський цар брав під свою “високу руку”. Хмельницький відмовився присягати відразу та став наполегливо вимагати від Бутурліна офіційної заяви царського посланця щодо юридичної майбутності України та щодо гарантій прав і свобод козацтва. Боярин Бутурлін категорично відмовився будь–що обіцяти від імені царя, твердячи, що “царі–самодержці” нікому ніяких обіцянок не дають.

Це ще більше стривожило старшин. Разом із гетьманом усі полковники покинули Успенський собор і кілька годин радились.

Полковники Тетеря і Лісницький, яких старшини послали до собору, де чекав Бутурлін, знову умовляли московських бояр дати присягу від імені царя. Але Бутурлін знову стверджував, що цар–самодержець нікому ніяких обіцянок не дає. Та оскільки вони давно вже просили царя взяти їх під свій захист і цар на це погодився, то, отже, він їх захистить, бо “його слово вірне”.

І знову старшини радились, а посли знову кілька годин чекали в Успенському соборі.

Нарешті старшини домовились присягти на вірність цареві, прийнявши слова боярина Бутурліна за цареву обіцянку–присягу, що цар “учнет их держать в своем государском милостивом жалованье, и в призренье, от недругов их в оборони и защищенье, и вольностей у них не отымет, и маетностями, их чем кто владеет, великий государь их пожалует, велит им владеть по–прежнему”.

Фактично в цих словах, які Бутурлін повторив двічі, і були висловлені певні гарантії від імені царя в збереженні маєтностей та незалежності української козацької верхівки. Принаймні так зрозуміли старшини й сам Б. Хмельницький.

Рішення про союз Війська Запорозького і Московського уряду було прийнято в основному присутніми козацькими старшинами. Сучасні історики–дослідники звертають увагу на те, що ні міщан, ні селян, ні духовенства чи якихось представників від усіх полків України тут не було представлено. Тож не дивно, що на вірність московському цареві не все населення принесло присягу: відмовились від неї частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля. Відмовилися від присяги митрополит Київський Сильвестр Косів та архімандрит Києво–Печерського монастиря Йосип Тризна, а слідом за ними й чимало духовенства. Наприклад, у Брацлавському воєводстві зі 122 міст і 300 сіл присягу прийняли жителі 81 міста та 36 сіл. Не присягли козаки ряду полків. У селах Полтавського й Кропив’янського полків царських послів селяни побили.

Так уперше в історії українсько–російських стосунків відбулася сутичка українських урядовців, вихованих на традиціях козацької демократії і республіканізму, з централістичною системою та ідеологією Московської держави, якої вони не знали й тому недооцінили. В уяві мас українців та їхньої еліти спільність православної віри урівнювала й державницьку психологію народів та урядів. Хоча більшої політичної наївності, як показує досвід історії наших народів, важко було й уявити…

Це був лише “перший дзвіночок”. Далі централістична ідеологія і система розпочне жорстокий і навальний наступ на Україну. Але тоді не було часу прогнозувати майбутнє. Продовжувалась війна з Польщею не на життя, а на смерть. Угода з Московською державою показувала Польщі, що Україна вже є повністю самостійною у праві на своє державницьке існування. Крім того, ця Московсько–Переяславська угода була другою вже юридичною акцією визнання козацько–гетьманської держави як нової самобутньої держави і суб’єкта міжнародних відносин.

Кілька днів після присяги продовжувались переговори й укладались статті, в яких український гетьманський уряд висловлював свої вимоги. Згодом ці статті були названі Березневі статті, або Переяславські статті Богдана Хмельницького. Передусім — це допомога військовою силою. Крім того, у листі Хмельницького до царя була викладена програма гетьмана, яка полягала в тому, щоб зберегти в Україні республікансько–виборчу форму державного ладу, зберегти до 60 тис. реєстрового війська, зберегти привілеї козацької старшини. Хмельницький просив дати для Києва військову залогу. І до Києва прибув загін у 3 тис. московських стрільців. Фактично це була відверта маніфестація перед Польщею самостійницької політики Гетьманщини та повної незалежності її від Польської держави. Бо для оборони такого великого міста, як Київ, звісно, трьохтисячний загін — це була мізерія. Але для демонстрації, що вже немає й тіні залежності України від Польщі, цього було достатньо.

Пізніше Переяславські статті та лист Хмельницького лягли в основу Московсько–Переяславських домовленостей.

Що досягалося цією угодою? Передусім встановлення військового союзу між Україною та Росією. Москва гарантувала протекцію царя над Україною. Далі цар устами Бутурліна, який твердив, що царське слово “переменным не бывает”, обіцяв зберегти права і свободи Української держави, де вже було знесене кріпацтво. Зберігалося все місцеве самоврядування, українська гетьманська адміністрація, козацька армія, полковий адміністративний поділ, самобутність і виборність суду, звичаїв, освіти. Незважаючи на деякі поступки генеральної старшини в правах міжнародних зносин з Польщею і Туреччиною, з ними Московія мала конфлікт через Україну, — у цілому для України це була вигідна протекція, що нагадувала більше конфедерацію. Вона зберігала повністю всі державницькі завоювання українців, хоча вони проіснували недовгий історичний період.

Серед багатьох істориків і публіцистів у давніші часи й тепер постійно порушується питання, чи не зробив Хмельницький помилки, укладаючи з Москвою таку угоду. Треба це оцінювати хоча б так: нехай кожен із сучасних опонентів гетьмана поставить себе на його місце, зважить усі ті жахливі обставини і скаже, що можна ще було зробити. Довкола лежала зруйнована, спалена Україна, поля не засівались уже кілька років, голод морив людей; населення масово покидало свої міста й містечка, переселялось на слободи в межі Московської держави; людність зменшувалася через численні нищення в битвах і розправах панів, що повертались час від часу у свої маєтки; союзники — кримські татари і Туреччина, що стояла за їхньою спиною,— постійно ламали свої союзницькі угоди та переходили на бік Польщі, щоб не дати Україні піднятися з попелу й стати великою державою в Причорномор’ї і Східній Європі. Отож і Крим, і Туреччина, і Польща робили все, щоб Україна не піднялася з колін. Між іншим, на таку позицію незабаром перейшла і Московська держава. Уже від початку національно–визвольної війни московський уряд узяв курс на вичікування, доки Україна буде знекровлена так, щоб легше було їй диктувати й повністю владарювати над нею. Але це було трохи пізніше.

Зрештою, який же був вибір у гетьмана Богдана Хмельницького? Ніякого. І те, що він у тих надзвичайно складних умовах не тільки побудував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Московсько–Переяславській угоді, є великою заслугою Богдана Хмельницькою перед українським народом, перед історією.

Московсько–Переяславська угода стала юридичною формою незалежності України, що дала їй військовий союз із Москвою для боротьби з Польщею. Не менш важливим було й те, що ця угода стала формою юридичного визнання внутрішньополітичного суверенітету козацької України–Гетьманщини, її демократичних і республіканських державницьких надбань.

У свідомості українського суспільства ця угода була “найсильнішим і непереможним аргументом і доказом суверенності України”, як згодом скаже Пилип Орлик, творець проекту першої української конституції, що стала водночас і першим проектом європейської конституції.

Піднесення і падіння держави

Після затвердження вимог українського уряду Богдан Хмельницький сподівався на таку потрібну допомогу. Але 40–тисячна російська армія була послана проти польських і литовських військ у Південну Білорусь, землі якої невдовзі були приєднані до Московського царства. На прохання гетьмана прислати війська на територію України московський уряд не відгукався. Тим часом польське військо і татари, які на чолі з ханом Іслам–Гіреєм приєднались тепер до Польщі, намагались добити Україну.

їхні загони жорстоко руйнували Правобережну Україну. Зникали міста і містечка. Спустошували українську землю, дощенту вирізували мирне населення сотень сіл — Ходаківки, Куничі, Зіньківки, Лисянки, Каторжина… Один польський шляхтич написав: “… куди військо (польське. — Авт.) не прибуде, людей не застає”.

Польське командування дозволило своїм новим союзникам — кримським татарам — як винагороду брати в ясир українське населення, грабувати села, міста й містечка. Часом поляки самі спочатку захоплювали українські міста, вже потім передавали їх на пограбування татарам. Польський воєвода Криштоф Тишкевич повідомляв, що лише на території між Південним Бугом і Дністром на попіл було перетворено 270 міст і сіл, захоплено в полон 200 тис. українців, вбито 10 тис. немовлят. Цей воєвода хвалився в листі до Я. Радзивілла тим, що з величезних українських просторів поляки “вчинили пустелю”.

А Московія не поспішала прийти на допомогу Україні, хоча Переяславські угоди були вже давно затверджені. Це була перша зрада Москви. Лише наприкінці січня 1655 року прибула допомога в 10–12 тис. на чолі з воєводою В. Шереметьєвим.

На Поділлі під Могилевом ішли жорстокі бої. Польські війська захопили ряд міст і містечок — Мишурів, Ягубець та інші. Восени 1654 р. були захоплені польськими військами Бар, Шаргород, Мурафа та ін. Населення міста Буші підірвало останнє місце свого захисту — пороховий погріб. Узимку 16541655 рр. взяли в облогу Умань. Обороною цієї укріпленої фортеці керував один із найбільш талановитих полковників Хмельницького Іван Богун. Він облив вали водою, вода замерзла, утворились крижані стіни, неприступні для польської й татарської кінноти. Тому Богдан Хмельницький і боярин В. Шереметьєв, які мали до 70 тис. війська, пішли на допомогу обложеним. Під Охматовом, проте, вони були оточені поляками та ординцями. Стояли люті морози, не вистачало продовольства. Козаки потім жартома назвали битву під Охматовом “Дрижопільською”, бо воїнство мерзло, від холоду всі дрижали. Ця битва була виграна українськими і російськими військами за допомогою Богуна, що вирвався з оточення. Польсько–татарські загони були відкинуті. Настав час для звільнення західних українських земель.

На чолі українсько–російських військ влітку 1655 року Хмельницький і боярин В. Бутурлін звільнили велику частину Галичини й підійшли до Львова. Але в цей момент на територію України з півдня напала тридцятитисячна кримська орда, бо турецькі й кримські правителі вкрай були стурбовані посиленням України, перспективою її визволення. Хмельницький і Бутурлін відступають у Подніпров’я. Розпочинаються переговори Хмельницького з володарями Молдавії, Трансільванії, Валахії. Гетьман намагається утворити дипломатичну ізоляцію Польщі, залучити ці країни до боротьби з польсько–татарською коаліцією держав.

У 1656 р. вдалося домовитись про дипломатичне приєднання Молдавії до російсько–українського союзу. Але цьому зашкодили протурецьки настроєні молдавські бояри, які допомогли туркам повалити господаря Молдавії, прихильника України.

У 1655–1656 рр. відбуваються спільні походи запорозьких і донських козаків на Крим, щоб послабити польсько–татарський союз. Розпочинаються переговори Хмельницького також і зі Швецією. Справа в тому, що в цей час шведські війська на чолі з Карлом X захопили значну територію Польської держави та навіть Варшаву. Це був дуже вигідний час, щоб завершити війну і визволити з–під польсько–шляхетського поневолення всі українські землі.

Проте в Московії при дворі царя перемагає партія боярина В. Ордина–Нащокіна, який переконував, що в цей момент цареві вигідніше розпочати війну зі Швецією за завоювання прибалтійських територій, за вихід у Балтійське море і тому потрібно припинити війну з Польщею за Україну. Ця ідея переорієнтувала політику Москви.

Московський уряд іде на сепаратне перемир’я з Польщею, яке уклали в 1656 р. у Вільно без участі української сторони та в обхід її інтересів. Московське царство і Польща припиняли воєнні дії, поділивши між собою Україну. Ця нова зрада Москви викликала страшенне обурення Хмельницького. Він розумів, що втрачаються величезні історичні можливості, аби повністю звільнити Україну від чужоземного ярма. Гетьман розпочинає сам переговори із трансільванським князем Ракоці, який був союзником Швеції, надсилає йому війська для боротьби з Польщею, намагається встановити союз зі Швецією, щоб посилити антипольську коаліцію і довести до кінця справу визволення України.

Ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків В. Смолія та В. Степанкова показують, що під час цих переговорів Хмельницький постійно наголошував на тому, що за українським урядом має бути визнана “вся Русь до Вісли”. Проте Карл X не хотів визнати цих прав. І тоді козацький уряд припинив переговори зі шведами, доки король, як повідомляв шведський посол Г. Веллінг, “… не визнає за ними права на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова, аж по Віслу”. Пізніше Хмельницький знову наголошував, що бажає здобути “… всю країну між Віслою і тутешніми місцями… ” і що цю територію вони нікому не віддадуть.

Отже, Хмельницький твердо й послідовно відстоював соборність України. Та царський уряд за ці переговори звинуватив гетьмана у зраді. Але хто зрадив тоді? Зрадив саме московський уряд, Москва зрадила своїм зобов’язанням щодо захисту українського народу від зовнішніх ворогів. Переяславсько–Московська угода 1654 року була фактично скасована Москвою. Хмельницький, отже, першим дістав титул зрадника від московських політиків, і цей титул потім ліпили чи не кожному гетьманові України, який не зрікався її державності, а в пізніші часи — чи не кожному українцеві, який не зрікався своєї національності.

Невдало перервані воєнні дії, зрада московського уряду потрясли старого гетьмана. Він тяжко захворів і 27 липня 1657 р. помер. Поховали його в родинному хуторі Суботові.

В історії України діяльність Хмельницького відіграла поворотну роль. Це стосується, зокрема, і Московсько–Переяславської угоди 1654 року, яка прив’язала Україну до історичного колеса Московської держави.

До нас ця угода в оригіналі не дійшла. Вона збереглась у численних списках і варіантах, які дісталися нам від московських посольських чиновників–дяків. Вони намагалися в тих документах провести ідею, важливу для московських владців, що нібито Україна з’єдналася з Московією. Проте, якщо уважно переглянути ті статті, перероблені вже в Москві, можна спостерегти, що Україна просила не про ліквідацію своєї держави, а просила тільки військової допомоги й укладала з царем військовий союз, зберігаючи повністю свою державну організацію — гетьманський уряд, армію, самобутній адміністративно–територіальний поділ тощо. Зберігалось самоврядування в містах разом із магдебурзьким правом, демократичний спосіб обрання управлінських органів — магістратів і ратуш.

Україну як незалежну державу визнавала Європа. Шведським король Густав IV писав до Хмельницького в 1654 р.: “Ми знаємо, що між великим князем московським і народом запорозьким зайшов певний договір, але такий, що залишив свободу народові цілою та непорушною”. Австрійський посол від імені свого уряду вітав у 1654 р. Хмельницького та його радників, “що представляють цю славну і войовничу республіку”. Україна укладає ряд рівноправних угод із європейськими державами. Сам Богдан вважав себе володарем України–Русі та заявляв польському послові Любовицькому в 1655 р.: “Я став володарем всієї Русі і не віддам її уже нікому”. В усіх листах до іноземних повелителів Хмельницький використовував титули, прийняті при європейських дворах: “верховний правитель”, “володар”, а відповідно в листах іноземців до нього вживалися титули: “государ”, “верховний владця”, “гетьман з божої милості”.

Іван Виговський, один зі сподвижників Хмельницького і його генеральний писар, так пояснював московським послам верховенство гетьмана Хмельницького в Україні: “Як цар у своїй землі, так гетьман у своєму краї — князь, або король”. Таким чином, ще за життя Хмельницького його держава була визнаною у світі. Та московський уряд усе ж дивився на Україну як на свою новопридбану провінцію.

Справа полягала в тому, що далеко не вся Україна після Московсько–Переяславської угоди склала присягу на вірність московському самодержцю. Не присягнули полки: Кропив’янський, Полтавський, Гадяцький, Брацлавський. Не присягнула московському цареві й частина сподвижників Хмельницького, такі як Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій та ін. Не присягнуло й українське духовенство на чолі з митрополитом Косовим. Киян, як і переяславців, насильно гнали до церков для прийняття присяги. Коли до Києва прибуло три тисячі московських стрільців, московський воєвода розпочав будувати для себе біля Софійського собору фортецю, незважаючи на протести митрополита. Воєвода ж став погрожувати і митрополиту, і киянам розправою, забрав ключі від міста, тримав їх у себе — тобто поводився як завойовник у колонії. Проте всі в Україні добре знали, що Московсько–Переяславська угода не позбавила Україну її державного статусу, що вона зафіксувала союз України з Московією на добровільних засадах, оскільки Україна звільнялась від підлеглості Польщі. І навіть пізніше видатний український гетьман Пилип Орлик, укладаючи конституційний проект гетьманської України в 1710 р., наголошував у передмові до проекту, що гетьман Богдан Хмельницький “… цілком добровільно віддав і себе, і народ царству Московському, сподіваючись на те, що вони… дотримуватимуться своїх зобов’язань… скріплених присягою, і… збереже Військо Запорозьке і вільний народ руський… при непорушних правах законів та вольностей”.

У російській та українській історіографії чимало зібралося літератури, де так чи інакше оцінюється отой Переяславсько–Московський договір на основі Березневих статей 1654 року. У ній подаються різні оцінки цього документа. Одні вважали, що це була унія України і Московії, інші висловлювали думку, що це був своєрідний васалітет, що Україна визнавалася васально залежною від Москви державою. Деякі історики вважали, що цей договір встановлював лише протекторат Росії над Україною. Так вважали, до речі, М. Грушевський, Д. Дорошенко, А. Яковлів, І. Крип’якевич та інші. Цієї ж думки дотримуються В. Смолій та В. Степанков, уточнюючи, що цей протекторат мав форму своєрідної конфедерації у вигляді номінального васалітету.

Деякі історики вважали, що Богданова Переяславська угода — це був мілітарний союз двох держав. Цю тезу підтримували В. Липинський, О. Оглоблин, І. Борщак, почасти А. Яковлів. Цей союз, вважали вони, був спрямований проти Польщі, мав деякі риси протекторату, подібні угоди Хмельницький укладав і з Кримом, і з Туреччиною.

Між іншим, Григорій Орлик, син гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика, уже після Мазепи писав: “Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю і нації з усіма правами для вільної нації. Але перфидія московського царя була причиною, що негайно після смерті Хмельницького права козацької нації почали порушуватись москалями”.

Після смерті Хмельницького на передсмертне його бажання гетьманом був обраний менший син Богдана — юний Юрась Хмельницький. Його в народі ще називали Хмельниченком. Цей факт свідчив, що покійний великий гетьман вважав своє правління в Україні спадковим і жадав у такий спосіб закріпити верховну владу в своїй державі за своєю родиною — тобто в Україні мала встановитися династія гетьманів із роду Хмельницьких. Якби цій його думці вдалося закріпитися, в Українській державі встановилася би монархічна влада гетьманів, що з’єднала б історичним ланцюжком період історії з монархічним минулим українського народу в часи княжі — Київської та Галицької–Волинської держави.

Проте Юрко Хмельницький був нездатний самостійно гетьманувати через свою непідготовленість і хворобу. Та, певно, і козацька старшина не хотіла закріплення державної влади в руках якого б то не було самодержця. Бо кожен значний представник старшини волів бачити себе гетьманом України. Через короткий час Юрій зрікся гетьманської булави, і старшина обрала на його місце одного з найосвіченіших і найталановитіших сподвижників Богдана — Івана Виговського.

Це відбулося 26 серпня 1657 р. на козацькій раді, на яку прибули посли від Швеції, Польщі, Трансільванії, Волощини, Австрії, Туреччини, Криму. Деякі історики вважають, що Виговський був лише регентом молодого Юрія, та інші заперечують цю думку, доводячи, що він був повноправним гетьманом.

Іван Виговський гетьманував, проте, недовго (1657–1659). Він походив із заможної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. Певний час керував справами Луцького земського суду, при польському комісарі був писарем. Під час битви на річці Жовті Води він був на боці поляків, потрапив у полон до татар, звідки його викупив Хмельницький. Іван Виговський як високоосвічена людина був при гетьмані Хмельницькому генеральним писарем. Коли ж його обрали на гетьманство, він розпочав утверджувати Україну серед європейських держав. Зокрема Виговський уклав союз зі Швецією, за яким вона визнала суверенну Україну і її право на землі аж до Вісли, де жив український народ. За цим договором до України від Литви відходили землі Берестейського і Новогрудського воєводств. Виговський знову встановив союз із Кримом і Туреччиною.

Та Польща домагалась повернення України, обіцяючи їй широку автономію. Зовнішньополітичні успіхи нового гетьмана дратували й московський уряд, який одразу використав козацьких старшин, що були невдоволені обранням Виговського. Насамперед виявляли опозицію гетьманові запорозькі козаки, які були ображені тим, що їх не запросили на козацьку раду, котра обирала гетьманом Виговського. Почали сипатись у Москву й доноси від кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря, які самі були готові взяти гетьманську булаву. Вони звинувачували Виговського в польських симпатіях, у намірі продати Україну Польщі тощо.

Москва використовує цю ситуацію та вимагає скликання генеральної ради у Переяславі. Вона сподівалась, що на цій раді козаки провалять обрання гетьмана Виговського. До речі, на цю раду приїхав із Москви боярин Хитрово, довіренець царського уряду, який уміло протиставляв одних старшин іншим, розпалюючи між ними ворожнечу. Але козаки все ж одностайно підтвердили обрання гетьманом Виговського. Боярин Хитрово відразу ж поїхав у Полтаву та почав підбурювати полтавського полковника Мартина Пушкаря підняти повстання проти Виговського.

Після цього московський уряд розпочав урізувати державні права України. Він домігся згоди на введення своїх стрілецьких залог у найбільші міста України. Пушкар, зібравши чимало запорозьких козаків, наймитів та “гультяїв”, підняв проти гетьмана повстання.

Але Виговський невдовзі зібрав сили і розгромив повстанців. В цій братовбивчій, спровокованій недругами війні загинуло дуже багато людей — близько 50 тис.

В Україні крім того, посилилася боротьба між різними групами козацьких старшин. Одні з них прихилялися до Польщі, бо їх лякав царський абсолютизм і його провокаційна політика щодо України. Інші почали опиратись на Москву, очікуючи від неї обіцяних пільг. Міщани й селяни також були вороже налаштовані щодо Польщі та орієнтувалися на православну Москву. Вони не бажали повернення панщини і духовного гніту, гадаючи, що Московія убезпечить їх від цієї біди і буде довічно дивитися спокійно на їхню волю. Іван Виговський, як і інші представники освіченої козацької старшини, бачили, що Московська держава з її централістичною самодержавною владою рано чи пізно намагатиметься підім’яти Україну, що вона вже тепер наводнює її своїми військами. Він почав схилятися до союзу з Польщею, яка, гадалося йому, дістала історичний урок і зрозуміла свої помилки щодо українства в цілому, а тому має бути поступливою до його вимог і потреб.

16 вересня 1658 р. в розколиханій повстаннями і суперечностями країні Виговський укладає Гадяцьку угоду, її авторами були відомий учений–правник, родич Виговського Юрій Немирич, а також полковник Павло Тетеря. Угода передбачала утворення Руського князівства в межах тих кордонів, які були перед визвольною війною — “в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами”. Законодавча влада в цьому Руському князівстві, яке входило до Речі Посполитої (тобто, до Республіки народної з Литвою і Польщею) мала б належати національним зборам, виконавча влада — гетьманові, який обирався б усім населенням України пожиттєво. Руське князівство повинно було мати власну фінансову систему та свої власні гроші, свою армію — в 60 тис. козаків згідно зі стародавніми вольностями їх: на чолі їх стояв “гетьман руський”, який обирався довічно і довічно залишався б першим сенатором від України. Польські війська, коли вже вони переходили кордони України, то відразу мали б вступати під командування українського гетьмана. За цією угодою в Україні мали б урівнятись у правах дві церкви — греко–католицька та православна, вони визнавалися рівноправними. До того ж в Україні мали бути засновані два університети, колегії, школи, друкарні. Широкі привілеї надавались козакам і старшинам. Це була національна державницька програма, зрозуміти яку не могло тогочасне українське суспільство, що не довіряло полякам і боялось, що пани знову повернуть в Україну кріпосництво. Здійснення цієї програми боялась і Московія. Польська держава мала б з’єднатися з Україною на широких правах федерації, як це було раніше з Литвою, і створити своєрідну конфедеративну державу. Але навряд чи дотрималась би панська Польща цих обіцянок. Польські урядовці під час переговорів із І. Виговським звинувачували його й українців у тому, що вони більше хочуть бути незалежними союзниками, аніж бути з’єднаними з “єдиною і неподільною Річчю Посполитою”. Через те Гадяцька угода, як установили дослідники, була підписана лише гетьманом Виговським.

Цій угоді не судилося здійснитися. Вона так і лишилась нереалізованою юридичною пам’яткою епохи української козацької держави — Гетьманщини.

Доба Руїни

Гадяцький договір 16 вересня 1658 р. не зрозуміли не тільки широкі народні маси, але й частина козацької старшини. Вони гадали, що ця угода є зрадою інтересів України. Та більшість українських істориків вважає Гадяцьку угоду видатним досягненням козацької епохи, свідченням зрослої державницької ідеології української еліти. Але, звичайно, як і кожна висока ідея, вона не відразу стала зрозумілою широким верствам суспільства. У цьому й була трагедія Івана Виговського. До того ж реалізувати Гадяцьку угоду практично було неможливо. За спиною у Виговського піднімалися нові суперечки і повстання старшин. На кінець 1658 р. Мартин Пушкар, якого підтримував російський уряд, знову збирає свої загони проти Виговського, звинувачуючи його в зраді й запроданстві Речі Посполитій. Москву і далі дратувала самостійна зовнішня політика гетьмана.

Після укладення угоди в Гадячі Виговський звертається до європейських держав із маніфестом, у якому звинувачує Московське царство в порушенні українсько–російських угод, у тому, що Москва захопила землі Литви, захопила території, завойовані українськими військами, що у Віленській угоді царський уряд зрадив інтереси України, які були зафіксовані офіційними угодами після Переяслава.

Таке звертання до європейських держав викликало велике невдоволення московських правителів, які стали називати Виговського зрадником, закликали український народ не виконувати його розпоряджень. І вже у червні 1658 р. 100–тисячна московська армія на чолі з князем Олексієм Трубецьким і боярином Г. Ромодановським вирушає в Україну. Виговський збирає допоміжні сили з німців, татар, бере частини козацьких військ, які залишились йому вірними, бо велика кількість козацького воїнства від нього відкололась, і 28— 29 червня 1659 р. під Конотопом розбиває московське військо. В цій грандіозній Конотопській битві загинув цвіт московського боярства. Була знищена вся царська кіннота. Татари взяли в полон князя С. Пожарського, С. Львова, Бутурліних і багато високих урядовців. Москву охопила паніка. Цар Олексій Михайлович Тишайший під час моління в монастирі з’явився у чорному жалобному одязі. Три дні Москва, зачаївшись, мовчала. Потім цар наказав готуватися до оборони столиці.

Але Виговський на Москву не пішов. У нього за спиною розпочалося повстання в Гадячі, Лохвиці, Ромнах, яке спровокували московські посланці типу боярина Хитрово. Найбільше невдоволення в народі викликав союз гетьмана з кримськими татарами, які при відході до Криму після Конотопської битви, знову грабували і плюндрували Україну.

Новий запорозький кошовий Іван Сірко почав громити союзників Виговського — татар, і вони залишили гетьмана. Проти гетьмана Виговського виступили також старі полковники — Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко, яким колись не вдалося взяти в руки гетьманську булаву, на відміну від Виговського — молодшого, освіченішого й талановитішого. Невдоволена Виговським була й значна частина населення, зокрема козаки, яким було заборонено ловити рибу в річках, продавати вино. Водночас гетьман всіляко підтримував шляхту, надавав їй землі та пільги. До того ж більшість представників усіх прошарків населення орієнтувалася на православну Москву.

У жовтні 1659 р. Виговський скликає в містечку Германівці, на Київщині, козацьку раду й доручає своїм полковникам Сулимі та Верещаку ознайомити всіх зі змістом Гадяцької угоди. Але його пояснень ніхто не хотів слухати. Козаки–запорожці обом полковникам відрубали руки, в яких вони тримали тексти угод. Розлючений натовп вирував. Виговський склав перед радою гетьманські клейноди, булаву. На гетьмана був знову обраний Юрій Хмельницький. Молодий, але не здатний до управління, він цілком влаштовував честолюбних і бездарних заздрісників. Виговський подався до Польщі. Йому віддали у володіння Київське воєводство, яке, до речі, Польщі не належало. Але пізніше, у 1664 р., за доносом свого політичного суперника Павла Тетері Виговський був страчений за наказом польського уряду. Для урядів усіх держав завжди було вигідніше бачити своїх талановитих опонентів мертвими. Головною причиною невдач у діяльності державця Івана Виговського була, певне, ситуація, в якій несподівано опинилась Україна. З одного боку, Польща не могла примиритись із втратою України і тому не хотіла надати допомоги гетьманові. З другого боку, Московське царство, трактуючи Україну як свою провінцію, азіатською дипломатією підкупу й обіцянок переманювало на свій бік завжди бідну й жадібну до багатств і влади українську старшину, водночас відверто, силою зброї, окуповуючи землі України.

Молодий гетьман Юрій Хмельницький був недосвідченим у політиці. Його життя проходило часто далеко від України, бо його батько мусив часом віддавати сина як заложника то туркам, то ординцям. За натурою він був мовчазним, не любив спілкуватися з людьми та й не дуже розумівся в них. Це була людина невисокої освіти, без почуття відповідальності, але честолюбна, через що часто ставала іграшкою в руках тих чи інших політиків та угруповань. Коли Юрій Хмельницький знову став гетьманом (1659–1663), його покликали в табір до О. Трубецького. Юрасеві підсунули нову російсько–українську угоду.

Українські історики, в тому числі й сучасні дослідники, стверджують, що це були сфальшовані московськими дяками статті, які називались так само, як і колись за Богдана Хмельницького, Переяславськими. Це були статті, які вже вимагали підпорядкування політичного життя України московському урядові, вимагали введення в нові полкові міста України залог московських військ, які віддавали в руки московських воєвод усе економічне життя України. Цей так званий Переяславський договір 1659 року був підписаний Юрієм Хмельниченком. І саме цей варіант статей і залишався надалі офіційним документом, на якому ґрунтувались взаємовідносини України і Московії в подальші роки історії.

Скоро цей сфальшований документ став єдиним офіційним текстом статей Переяславської угоди, яку царські урядовці постійно видавали за угоду самого Богдана Хмельницького.

Згідно з цим фальсифікатом тепер українські гетьмани не могли обиратися без дозволу царя, вони не мали права провадити переговори з іншими державами. Козацька рада не мала права без дозволу царя усувати гетьмана, гетьман не мав права звільняти або призначати генеральну старшину і своїх полковників, не мав права самостійно виступати в походи, а йшов тільки з російським військом, куди накаже цар. Крім того, київський митрополит мав визнати владу Московського патріарха тощо. Такими є основні положення цієї нової Переяславської угоди, які фактично робили українську державність автономією Московського царства.

Згодом усе це поставило Україну в драматичну ситуацію. Після підписання Юрієм Хмельницьким цих статей розпочинається новий етап в історії українсько–російських взаємин і взагалі новий період в історії визвольних змагань українського народу. Якщо до 1659 р. та, власне, ще до Гадяцької угоди 1658 р., український народ і його козацько–старшинські провідники боролися з польсько–шляхетським пануванням в Україні, національно–визвольна боротьба була спрямована лише проти польсько–магнатського засилля і католизації, то від цього рубежу починається поворот у національно–визвольній боротьбі українців: боротьба йде вже і проти московського наступу на Українську державу.

У перші десятиліття після Гадяцької угоди і нових Переяславських статей і, власне, до кінця XVIII століття боротьба українців, таким чином, точиться на двох напрямках: 1) за остаточне витіснення польсько–панського панування на Правобережній Україні і 2) боротьба проти знищення Москвою на лівобережній частині тієї державності, яка склалась у ході визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмельницьким.

Відтак формується новий напрямок і в суспільно–політичній думці, і в середовищі військової козацької верхівки. Ця боротьба проти знищення української державності активно триває до 1709 р. і вже з меншою силою проявляється в період до кінця XVIII ст.

Таким чином, майбутнім історикам потрібно буде звернути увагу на нову періодизацію визвольної боротьби українського народу, врахувати, що вона мала два етапи: від 1648 до 1657 р. — як боротьба виключно проти польсько–панського поневолення; від 1659 р. з’являється ще один напрямок — східний, боротьба проти наступу Московського царства на державне існування України. Згодом цей напрямок стає домінуючим.

У 1660 р. Польща укладає зі Швецією перемир’я, домовляється з Кримським ханством і розпочинає війну з Московським царством та Україною за повернення українських територій. Українські війська зазнають поразки і, як писав літописець Самовидець, Юрій Хмельницький мусив “згоду прийняти з військом коронним присягнути з військом своїм” і укласти з Польщею Слободищенський трактат (18 жовтня 1660 р.). За цим трактатом козацька Україна юридично поверталася під Польщу на правах автономії; крім того, відтоді оформився розкол України на Правобережну й Лівобережну частини, де домінували різні держави — Польща та Московія. Від цього часу історія України йде двома різними напрямками.

Правобережжя відтепер тісно пов’язане з історією Польської держави, Лівобережжя — Московської. Там і там обираються свої гетьмани. Українські козацькі формування воюють у складі військ своїх держав одне проти одного.

У 1663 р. Юрій Хмельницький відмовляється від булави, і гетьманом Правобережної України стає Павло Тетеря (16631665), прихильник пропольської орієнтації української старшини. І в цей же час на Лівобережній Україні, в Ніжині, на “чорній раді” гетьманом обирають Івана Брюховецького (16631668). Обирають його завдяки підтримці 8–тисячного загону російських військ на чолі із князем Д. Вєліко–Гагіним, а також завдяки підтримці чорних (тобто бідних) людей, яких багатий Брюховецький легко купив дешевими обіцянками і ще дешевшими частуваннями. Конкуренти Брюховецького, у т. ч. Я. Сомко та В. Золотаренко, були невдовзі страчені.

Історики вважають цього гетьмана типовим представником української старшини в епоху так званої Руїни, яка розпочинається після смерті Хмельницького.

Епоха України–Руїни — це нескінченна боротьба проти зазіхань чужоземних держав на українські землі, це політичне суперництво та міжусобиці гетьманів, це економічне розорення України, політичний занепад решток її державності, моральна деградація її еліти.

Іван Брюховецький був блискучим демагогом, умів уласкавити трудовий люд обіцянками. Колишній слуга Богдана Хмельницького, він став улесливим слугою Москви. Саме Брюховецький став першим гетьманом України, котрий назвав себе “холопом” (тобто — рабом) московського царя. Більше того, він дістає за це приниження високий чин московської держави — звання боярина, одружується з московською князівною, дочкою князя Долгорукова, і укладає з московським урядом нові угоди — так звані Московські статті 1665 року. За цими статтями посилювалась адміністративна та економічна залежність України від царату, звужувалась її автономна державність. Брюховецький погоджується на введення в нові міста України нових залог московського війська. Погоджується на те, щоб усі податки збиралися в Україні московськими воєводами і ті передавали їх до Москви.

Для України він залишив тільки один привілей, що виборов український народ: це стан козацтва. Брюховецький пішов і на ліквідацію української православної митрополії: погодився наставити в Києві митрополита, якого хотіла прислати Москва. Це викликало велике невдоволення серед українського духовенства. Ігумени монастирів погрожували зачинитися в своїх келіях і краще померти, аніж прийняти московського владику. Крім того, в Україну прибули московські урядовці, які розпочали тут перепис населення і поводили себе вкрай брутально, викликали велике невдоволення серед людей.

Зовнішньополітична діяльність Івана Брюховецького також була невдалою. Він не взяв ніякої участі в укладанні Андрусівської угоди між Польщею та Московією (1667). Україна ж за цією угодою знову юридично оформлялася поділеною по Дніпру на дві частини. Правобережна Україна остаточно закріплялась за Польщею, Лівобережна — за Московією. Київ лише на два роки залишався під владою Московської держави, але й після дворічного терміну цей статус зберігся. Запорозька Січ була поставлена в залежність від обох держав. Це призводило до численних неузгоджень і конфліктів між козаками і царськими урядовцями.

В Україні почало поширюватись невдоволення діяльністю Брюховецького. Ясно було, що він утратить булаву. Через те в 1668 р. він скликає старшин і заявляє, що бажає відійти від Московії і перейти під протекторат Туреччини, навіть послав до Стамбула своїх послів. Турецький султан погодився на цю пропозицію. Татари прийшли на підмогу — розпочалось повстання проти Москви. Проте це вже не врятувало авторитету гетьмана. Він позбувся булави і життя. Розгнівані козаки витягли його з намету та вбили.

У той же час гетьманом Правобережної України після Тетері був обраний Петро Дорошенко (1685–1676). Це був онук гетьмана Михайла Дорошенка і один зі сподвижників Богдана Хмельницького. Дорошенко проявив себе як найталановитіший гетьман епохи Руїни. Це був справді видатний державець, який намагався об’єднати під своєю булавою всю Україну. На його заклик козацька рада проголосила, що Україна не визнає над собою ні влади Польщі, ні влади Московського царства. У цій справі він також опирався на підтримку турецького султана. Дорошенка любили в народі, його підтримували маси козаків, селян, міщан. Отож, коли Дорошенко рушив на Лівобережну Україну проти військ Брюховецького, народ із радістю вітав його. В цей момент козаки Брюховецького збунтувалися й убили свого гетьмана–перевертня. Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Але його тріумф був короткочасним.

Справа полягала в тому, що і Польща, і Московія, і Туреччина намагались не допустити відродження в Подніпров’ї великої держави, яка через своє вигідне геополітичне розташування могла б відігравати серйозну роль в Європі. Через те уряди цих держав пильно стежили за перебігом подій, щоб протиставити кожному сильному гетьманові противагу, аби знесилити його. Тільки–но Дорошенко здобував успіхи на Лівобережжі, йому в тил били якісь ставленики цих держав із числа честолюбних, але політично сліпих козацьких провідників.

Проти Дорошенка почали наступ і московські, і польські війська, які він спочатку успішно громив у союзі з ординськими загонами біля Брацлава (1666), біля Підгайців (1667). Аж урешті напад кошового отамана Івана Сірка на перекопських татар не зруйнував цю перемогу: татари, яких розгромили січовики, пішли на союз з Польщею проти Дорошенка. Як тільки він зумів знову поліпшити справу, спираючись на турецький протекторат, проти нього виступив від запорожців новий претендент на гетьманство — Петро Суховій, якого підтримали й татари. Водночас з’явився ще один претендент на гетьманську булаву — уманський полковник Михайло Ханенко, за якого виступила Польща.

На Сіверщині Москва схвалила проголошення гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного (1668–1672). Об’єднання України під булавою Дорошенка ніхто не хотів допустити — ні Польща, ні Росія, ні Кримське ханство. Многогрішний підписує нову угоду з московським урядом — так звані Глухівські статті, в яких, з одного боку, підтверджувались права і привілеї козацької старшини, а з іншого боку — за цими статтями в межі Лівобережної України вводилися нові загони царських військ, що утримувалися за рахунок українського населення. Скоро Многогрішний був звинувачений у зраді і засланий до Сибіру. Відтоді кістки українських козаків почали щедро встеляти сибірські мерзлоти.

1672 року розпочалась жорстока руйнівна війна між Польщею і Туреччиною за Україну. Вона закінчилася переговорами в місті Бучачі, за якими до Туреччини відходило Поділля і частина Галичини, а на іншій частині Правобережжя встановилась козацька держава на чолі з гетьманом Дорошенком під протекторатом Туреччини. Польща мала сплачувати Туреччині велику данину. Грабіжницьке панування турків на цій території та союз з ними Дорошенка дискредитували гетьмана в очах народу. Коли проти Дорошенка виступив новий гетьман Лівобережної України, прихильник Москви Іван Самойлович (1672–1687), до нього почали переходити правобережні козацькі полки. Самойловича було проголошено гетьманом “обох сторін Дніпра”. Він успішно воював проти турецьких навал на Україну (1677–1678).

У 1676 р. Самойлович розгромив Дорошенка, повернув під свою булаву частину Правобережжя, встановив свій контроль над Запорозькою Січчю. Дорошенко, якого полонили козаки Самойловича, склав гетьманство, передав Москві козацькі клейноди і прийняв почесне заслання: царський уряд призначив його воєводою В’ятки, а потім надав йому під Москвою село Ярополче, де великий гетьман і помер, давши світові ще одну пам’ять свого роду: онуку у четвертому коліні Наталію, що стала дружиною і поетичною зіркою натхнення геніального Пушкіна.

Але й доля Самойловича виявилась нещасливою: це був талановитий полководець і державець, а тому він здавався небезпечним для Москви, Варшави і Стамбула. В 1687 році він був звинувачений у зраді Московському царству і засланий до Сибіру, де й помер.

А Україну–Руїну продовжували нищити. Російсько–турецька війна 1674–1681 рр. була завершена Бахчисарайським миром (1681). В 1686 р. була укладена угода між Польщею і Московією “вічний мир”, за яким Правобережна Україна залишалась з Польщею, а Запорозька Січ була підпорядкована не гетьманові, а московському цареві. У цьому 1686 р. була знищена й Київська митрополія української православної церкви, що була підпорядкована московському патріархові, який став заміняти українських священиків на московських і зросійщувати українську церкву.

У другій половині XVII століття Україна, отже, була розірвана на три частини, де панувало три держави. На Лівобережній Україні керували гетьмани — ставленики Москви; Правобережжя було поділене на дві частини: одна перебувала під владою Польщі, друга — під протекторатом Туреччини. Тут у 1677 р. ще раз випірнув із небуття гетьман–чернець Юрій Хмельницький — уже як ставленик Туреччини. Втім, він не виправдав покладених турками на нього сподівань і був ними ж скараний у 1685 р.

Із Правобережжя розпочалися масові переселення селян і козаків на лівий берег; з Лівобережжя потік переселенців ішов на Слобожанщину, у межі Московської держави. Україна лежала розтерзаною і чекала відродження.

Полишаючи XVII століття..

Підводячи підсумки періодові визвольних змагань у XVII ст., треба сказати, що Богдан Хмельницький заклав основи тієї державності, яка започаткувалася в період козацької доби, — Гетьманщини. Він зумів об’єднати політичні, економічні, військові зусилля українців усіх станів — селян, козаків, міщан, шляхти, духовенства. Він перший і єдиний із політичних українських діячів XVII ст. свідомо, хоч і не одразу, поставив за мету побудову Української держави і рішуче здійснив її. Хмельницький бачив своїм завданням не лише створити Українську державу, а побудувати її в соборній цілісності та єдності. Він прагнув об’єднати Наддніпрянську Україну із західними землями, Запорозькою Січчю, Лівобережжя з Правобережжям.

Одним із найважливіших наслідків національно–визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким було те, що в Україні було знищене чужоземне польсько–шляхетське панування, а також кріпосництво. Селяни дістали особисту свободу і землю, яка передавалась у спадщину. Це було величезне соціально–економічне досягнення України, якого ще не було у більшості європейських держав. Фактично в Україні відбулася революційна суспільна переміна — феодально–кріпосницька система зникла, на її місці постав новий буржуазно–демократичний зміст соціальних і політичних стосунків. Тож можна погодитись із думкою, що національно–визвольна війна українського народу була водночас і національною революцією. Внаслідок цього Україна піднімається на вищий щабель соціально–економічного прогресу, тут розвивається новий тип соціальних відносин у сільському господарстві — вільне землеволодіння (в сучасному розумінні — фермерство) з усіма його перевагами над поміщицько–кріпосницькими стосунками.

Великим завоюванням українського народу було також те, що селянство не тільки дістало особисту свободу і землю, а здобуло право вільно переходити в інші стани — насамперед у стан козаків.

Іншим наслідком цих подій було створення української козацької держави, яка втілила в реальне життя демократичні суспільні ідеали, що збереглись в українському народі з часів первісного суспільного ладу, коли всі справи вирішувалися спільно, на вічах. Вони були збережені й розвинені далі в житті Запорозької Січі. Це і рівність станів, і демократичний спосіб обрання влади на всіх рівнях — як законодавчої, так і виконавчої й судової. Разом зі створенням Української держави в ході визвольної боротьби була сформована і військова сила, яка захищала цю державу, — могутня козацько–селянська армія, що формувалась на засадах добровільності, а не примусу. У певні періоди свого існування, залежно від військових потреб, ця армія нараховувала до 120 тис. осіб. На той час це була надзвичайно велика військова сила. У цьому була першорядна заслуга Б. Хмельницького та його оточення.

Б. Хмельницький виявив себе не тільки талановитим творцем державності українського народу, а й талановитим політичним діячем, полководцем, дипломатом. Звичайно, не все так відбувалося, як хотілося, не завжди вдавалося зберігати рівновагу в питаннях соціальних, військових та дипломатичних. Але він умів маневрувати, умів іти на компроміси, і все це підпорядковувалось одній великій меті — побудові незалежної Української держави.

Б. Хмельницький зумів закласти основи для існування козацько–гетьманської держави. Українські гетьмани, які перейняли кермо управління після Хмельницького, в своїй більшості намагалися зберегти і зміцнити цю державу. Боротьба за її утвердження через об’єктивні історичні причини внутрішнього та зовнішнього порядку призвела до драматичних наслідків. Українська держава в часи Руїни ослабла, знищила свої і без того виснажені економічні та військові ресурси. Внаслідок численних воєнних дій королівська Польща знову оволоділа Правобережжям, відновила і кріпосництво, і магнатське землеволодіння. Частина України, що опинилась під владою Османської імперії, потерпала, як і до Хмельниччини, від нападів турків і татар. І лише Лівобережна Україна, що потрапила під владу Московської держави, дістала в цьому плані відносний перепочинок. Хоча не слід забувати, що царський уряд одразу ж після смерті Б. Хмельницького розпочав наступ на державні інституції Гетьманщини.

Уже за п’ять років після смерті Б. Хмельницького (після Переяславських статей, підписаних Юрієм Хмельницьким у 1659 р.), потім після Московських статей 1665 року І. Брюховецького, після Глухівських статей 1669 року Д. Многогрішного, а далі й після Коломацьких статей 1687 року І. Мазепи царський уряд зменшував автономні права України — її уряду, армії, посилював вплив московських воєвод і вельмож, котрим роздавав землі в Україні.

Епоха Руїни поставила Україну на кінець XVII ст. в надзвичайно складну ситуацію. І ось у цей період — у липні 1687 р. — на Коломацькій раді гетьманом обирають Івана Степановича Мазепу.

В історії Московської держави цей період був переломним — наприкінці століття її очолив цар Петро Олексійович. Це була людина хворобливо шаленого темпераменту, незагнузданої волі. Він прагнув до перемін, які зміцнювали б старосвітську політичну систему управління в Московському царстві — самодержавство — за допомогою перейнятих із Заходу нововведень. А Україні цей період історії приносить руїну і занепад державності. Настав час агонії її визвольних прагнень, царський уряд раз у раз завдавав їм непоправних втрат. Новий же гетьман І. Мазепа жадав відновити державницьку силу Гетьманщини.

Отже, наприкінці століття зіткнулося дві історичні особистості, які уособлювали два напрямки в державному будівництві. З одного боку — Петро І, який із шаленством одержимого намагався витягти стару феодальну боярську Московію на європейські терени життя з допомогою свавільного, безконтрольного самовладдя. З другого боку — високоосвічений гетьман Мазепа, просвітитель і поет, який розумів нерівність сил у боротьбі з російським експансіонізмом, та все ж мріяв позбутися залежності, проводив обережну, тиху, але наполегливу політику, щоб зберегти хоч якісь права гетьманської Української держави, а при можливості відірвати від Москви й відродити її силу.

Україна, котра увійшла в союз з Московським царством ще за Б. Хмельницького, Україна з її вільним козацьким духом, з її республіканськими виборними інституціями, із самоврядуванням міст і містечок; зі своєю козацькою армією, самобутнім адміністративним поділом, із демократичною формою обрання всіх рівнів влади — від гетьмана до війта, попри всі урізання таких прав, Україна з численними братствами, школами, колегіями, академіями, друкарнями, храмами — така Україна була чужорідним утворенням для Московського царства. Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових поміщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться волею в сусідів і збунтуються.

Через те в Коломацьких статтях московський уряд поставив таку вимогу: Україна не може мати ніяких стосунків з іншими державами; московські залоги стрільців вводяться в нові й нові міста України й навіть у столицю Гетьманщини — у місто Батурин, щоб контролювати діяльність гетьманського уряду. У цих статтях заборонено було називати Україну “Малороссийский край гетьманского регименту”, а потрібно було говорити, що Малоросійський край належить до єдиної держави — Московського царства, яке тепер все частіше називало себе Росією чи Великою Руссю.

Визначались і обов’язки гетьманського уряду. Вони полягали в тому, як писалося в цих статтях, щоб народ малоросійський “всякими мерами и способами с великороссийским народом соединять и в неразрывное й крепкое согласие приводить в супружество” — тобто всіляко сприяти одруженню великоросів і українців, щоб у цей спосіб знищити національну і державницьку свідомість українців.

Передусім царський уряд намагався послабити силу Україні, виснажуючи її економічні та людські ресурси. Указами уряду було заборонено вивозити з України будь–куди, окрім Росії, селітру (сировину для виготовлення пороху), вовну. Розвідане в Донеччині вугілля можна було вивозити тільки до Росії. В інтересах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з країн Європи ряд промислових виробів, зокрема тканину, панчохи, голки. Свої товари для продажу Україна могла вивозити лише через далекі і вкрай незручні балтійські порти, тоді як вона традиційно торгувала прядивом, воском, худобою, щетиною із західними державами, що були поряд. Збір податків із товарів, які вивозили з України, був відданий на відкуп російському купцеві Саві Рагузинському, згодом сєвським купцям Шереметцевим.

Російський уряд збував в Україні тільки мідні гроші, а золоті срібні мали залишатися в обігу в самій Росії. Фактично Петро І скасував вільну торгівлю України, заборонив торгувати із Запорозькою Січчю, а в 1709 р. зруйнував її.

Царський уряд обрав ще й інший напрямок політики щодо України — це нищення її військової сили, козацької армії. Від самого початку гетьманування І. Мазепи царі використовували це військо лише в інтересах своєї держави. Козаків постійно брали на війни, які вела Росія в своїх цілях — то в Причорномор’ї, то в Прибалтиці. У 1699 р. в одному із листів до царя Петра І Мазепа писав, що за дванадцять років свого гетьманування він узяв участь в одинадцяти походах російських військ.

Коломацькі статті змушували гетьмана посилати козаків і на суднобудівництво, і на копання каналів, і на будівництво фортець на південному порубіжжі Московського царства, і на будівництво Петербурга, який і виріс на козацьких трупах.

Примусові “канальські” роботи знесилювали й розоряли козацьке господарство. Адже козаки мусили йти на ті роботи при власному спорядженні — зі своїми кіньми, волами, фуражем, одягом, продовольством. Козаки тяжко хворіли на тих роботах, їх косили епідемії. Додому поверталась часом половина чи третина. Через те козаки воліли краще йти до поміщика й виконувати повинності, аніж йти на “канальську” каторгу. Це призводило до того, що козаки перетворювались у залежних селян, але це убезпечувало їх від тієї “канальської” погибелі. У деяких козацьких селах південної України до наших днів збереглось найстрашніше прокляття: “А щоб тебе каналія забрала”.

Збереглось чимало свідчень сучасників про ту тяжку “канальську” працю. Ось що писав полковник Черняк про перебування козаків на копанні Ладозького каналу: “Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби. Найбільше вкоренилася гарячка і опух ніг. І мруть з того. Однак приставлені офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва б’ють їх при роботі палицями, хоч і так вони не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні та святкові дні виконують роботу без спочину”.

До того ж козаків посилали в похід у східні країни, з якими воювала Росія, —до Дербента, Гиляна, у Персію. Під час одного такого походу до Гиляна від хвороб загинуло близько 90 % козаків: було послано 6800, а повернулось тільки 646 осіб.

У 1721 р. з 10 тис. козаків, посланих на Ладогу, повернулася третина.

Порожніли українські села. Петро І намагався навіть будь–кому віддати Україну — або своєму фаворитові Меншикову, або комусь із вельмож, аби лишень остаточно знищити її, аби вона не вивищувалася в його азіатській імперії отими республіканськими формами життя, своїми демократичними інституціями, своєю культурою, юридичними законами. Через те саме й забирали з України за наказом Петра І друкарні, книжки, її науковий потенціал — викладачів академій і колегій, священиків, митрополитів, письменників, дяків, яких використовували на благо Російської імперії та її культури.

Отож Іван Мазепа успадкував страшну Руїну–Україну. Зруйнована була і віра в якесь стабільне життя. Зневіра розхитувала колишню впевненість у можливе державницьке буття. Йому дісталась жахна колоніальна політика російського царату, яка розганялась на політичних колесах і спрямовувалася на знищення України, перетворюючи її в пустельну колонію.

У такій ситуації Мазепа зумів пробути гетьманом 21 рік. Треба було, певно, бути людиною надзвичайно тонкого дипломатичного хисту, щоб стільки протриматися. Він і справді міг уміло маневрувати в цих обставинах. Більше того, зумів стати першим дорадником Петра І. Мазепа всіляко намагався зменшити тиск репресивної самодержавної машини на Україну. І фактично багато пунктів Коломацьких статей зумів заблокувати — вони не виконувалися.

З подачі російських імперських ідеологів та істориків, до яких потім приєднались і радянські, Мазепа вважався “зрадником”. Та Мазепа був не першим “зрадником” російських царів.

Першим “зрадником” московський уряд вважав Б. Хмельницького, який пішов на таємні переговори зі Швецією незалежно від волі російського царату в 1656 р., коли Москва і Польща за його спиною вперше домовилися про поділ України.

Другим видатним “зрадником” був І. Виговський, а потім і Д. Многогрішний, котрого цар заслав до Сибіру, де він і помер; “зрадником” був й І. Самойлович, який теж загинув у Сибіру. Найбільшим же “зрадником” став гетьман Мазепа. Треба сказати, що “зрадниками” Україна була переповнена впродовж історії від XVII ст. до 90–х років XX ст. Українців, які відстоювали свою мову, культуру, теж називали “зрадниками”, “мазепинцями”. Це цікаве ідеологічне явище потребує, мабуть, окремого дослідження. Бо воно було і нині є складовою частиною психологічної обробки населення, якому підсовують брехливі ідеологічні концепції заради здійснення егоїстичних чи імперських інтересів чужої держави.

Гетьманування Івана Мазепи

Гетьман Іван Мазепа–Колединський (1687–1709) належав до заможного шляхетського роду волинського чи подільського походження. У XVI ст. його пращури оселились на Білоцерківщині. Батько його — Степан–Адам Мазепа, який був прибічником гетьмана І. Виговського і брав участь в укладанні Гадяцької угоди, дав синові досить високу освіту. Матір гетьмана — Марина (у чернецтві — Марія–Магдалина) — також походила зі старого українського шляхетського роду Мокієвських. За своєю громадською діяльністю вона належала до видатних українських жінок таких, як Ґалшка Гулевич–Лозка чи Раїна Могилянка. Вона рано втратила чоловіка, і це змусило її самій ставати до громадської праці. Останні роки життя — з 1686 р. — вона була ігуменею Києво–Печерського Вознесенського монастиря. До самої своєї смерті Марина була вірною дорадницею і помічницею сина–гетьмана в усіх його намірах.

Освіту Мазепа здобув у Києво–Могилянській колегії, після чого навчався у Варшаві в єзуїтській колегії. Певний час талановитий і гарний собою юнак служив при дворі короля Яна–Казимира, успішно виконував його дипломатичні доручення. Певно, король був ним задоволений, бо посилав кмітливого юнака до Німеччини, Франції, Італії для вивчення гарматної справи. Там він вивчив ще кілька іноземних мов, прекрасно знав латину — отже, належав до тієї плеяди освічених українців, які дали українській політичній культурі відомого правника Ю. Немирича, гетьмана І. Виговського та інших відомих політичних діячів.

У 1669 р. І. Мазепа залишив королівську службу і перейшов до гетьмана Петра Дорошенка, ставши його сподвижником. Через деякий час він потрапив у полон до запорожців, але кошовий отаман І. Сірко віддав його гетьманові Лівобережної України І. Самойловичу. За якийсь час він став довіреною особою цього гетьмана, часто їздив за його дорученнями до Москви, де також здобув собі прихильників, зокрема в особі фаворита цариці Софії В. Голіцина.

Постать Мазепи надзвичайно цікава. Про нього писали іноземні автори ще за його життя. А вже після смерті написано чимало наукових і літературних творів, в яких змішалося докупи все — і правда, і домисел.

Дуже цікаві й неоднозначні оцінки гетьмана Мазепи в історичній літературі. Та всі підкреслюють його високу освіченість, підкреслюють дивний чар, яким володів цей чоловік у стосунках з людьми. Він умів якось особливо слухати людей, вловлювати й аналізувати їхні думки. Автори відзначають його ненав’язливе уміння подобатись іншим — він зачаровував і російських вельмож, і шаленого Петра І, який йому безмежно довіряв, він міг зачарувати будь–кого. Та, на жаль, не мав такого впливу на групу українських старшин, яка, орієнтуючись на Туреччину чи Крим, протидіяла йому, намагалась висунути проти свого претендента. Таким був, зокрема колишній сподвижник Мазепи — Василь Кочубей.

У своїй політичній діяльності Мазепа мусив проводити політику, яка б не дратувала Москву і відповідала б духові Коломацьких статей, укладених козацькою радою з московським урядом при обранні на гетьманство Івана Мазепи, що відбувалося на річці Коломак. Та водночас він зумів виростити плеяду діячів, які продовжили його боротьбу за відродження української державності.

Деякі автори саме й відзначають, що найбільша заслуга Мазепи полягає в тому, що він виховав оце покоління нових “мазепинців”, які продовжили на три чверті століття ідею української державності та все робили, щоб в історії гетьманська Українська держава не зникла.

Втім, за життя Мазепу часто називали “вітчимом” України — за його потаємність і недовіру до оточуючих. Його недолюблювали козацькі старшини, які звикли до сваволі й здирств, які звикли писати на всіх доноси. Треба сказати, що доноси — це була спеціальна політика спочатку польського, згодом московського уряду, яка сіяла чвари між українськими старшинами й розколювала їхню єдність з часів Руїни. Така політика й допомагала московським царям прибрати до своїх рук Україну. Про це яскраво свідчить лист одного з чільних російських урядовців, князя Д. Голіцина до канцлера Головкіна: “Задля нашої безпеки треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами. Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом. Якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті”. У такий спосіб вдавалося урядовцям із Москви утворювати свої старшинські групи, купувати їх різними подарунками, пільгами, обіцянками, посадами, нацьковувати одну групу старшин на інших, гетьмана на старшину, старшину на гетьмана. Так було за І. Виговського, за І. Брюховецького, П. Дорошенка та інших гетьманів. Про це прекрасно знав Мазепа, і через те, певно, і була йому притаманна ота потаємність, про яку свідчать мемуаристи, брак відвертості навіть зі своїми наближеними. До останніх років він нікому не відкрив своїх планів, як він задумав відродити Україну. Про цю сторону його діяльності говорили його прибічники уже пізніше, підводячи підсумки практичних справ гетьмана.

Через те гетьман так ретельно виконував накази московського уряду — давав полки на “канальські” роботи, для воєн, ходив сам зі своїми військами і російською армією і проти татар, і проти турків. Його полки тримали в облозі чимало татарських і турецьких фортець на пониззі Дніпра під час російсько–турецької війни 1700 року Завдяки цьому Петро І зумів здобути Азов.

Ще одна цікава деталь, про яку повідомив шведський історик Альфред Єнсен. На початку XX ст. він написав дослідження про Мазепу й відзначив його освіченість, людську гідність, талант політичного діяча, але в той же час вказував на дві його вади. Це, на його думку, нерішучість і боягузтво. Бо, мовляв, Мазепа не проявив себе в походах як видатний полководець і герой. Але ж Єнсен забув, що українські козацькі полки на чолі з Мазепою боролись за чужі інтереси, це була боротьба, яка посилювала російський абсолютизм, від якого вони хотіли відбитися. Звичайно ж, здоровий глузд підказував Мазепі, що перемоги московських військ — це погибель для України. Що ж до нерішучості — тут варто подумати. Можливо, детальний аналіз його політичної кар’єри міг би підтвердити таку думку Єнсена. А можливо, ні, бо для рішучих політичних акцій потрібно мати твердий ґрунт. Чи була коли–небудь така твердь під ногами у цього гетьмана? З першого погляду здається, що таких сприятливих обставин у нього ніколи не було…

У той же час Мазепа мусив убезпечувати себе від звинувачень, переконувати царя, що він є послідовним виконавцем московської політики, у чому його постійно звинувачували і запорозькі козаки, і селяни, і частина козацької старшини. Говорили навіть, що Мазепа є тінню Москви в Україні, а душа його — в Москві, що він “бігає” часто до Москви, аби “навчитись”, як гнобити свій народ.

Сам він був великим землевласником, мав великі маєтності й помилування в Московській державі. Петро І Мазепу відзначив селянами–кріпаками за вірну службу. Крім того, Мазепа був другою особою в Російській імперії, яка мала орден Андрія Первозванного. За клопотанням Петра І йому був присвоєний від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії.

У своїй внутрішній політиці Мазепа намагався догодити своїй старшині, яка мріяла збагатитись, завести своїх кріпаків. Своїми універсалами (а він їх видав більше тисячі) Мазепа встановив у окремих північних полках одноденний чи дводенний відробіток селян на землях старшини. Він роздавав землі — старшина збагачувалась. Зростала й багатіла козацька верхівка, яка його ж і лаяла; з іншого боку, були невдоволені ним і селяни.

Водночас гетьман піклувався про зростання шкіл, монастирів, церков, друкарень. Він тим самим сприяв вихованню нового покоління освіченої еліти, яка мала б оточити його й продовжити його справу.

Власне, Мазепа розумів, що діти Руїни, ота стара козацька старшина, зіпсована перекупами й хаосом дикої сваволі, уже була нездатна до державотворчої праці. Потрібні були нові люди. І старий гетьман виховував їх. З одного боку — це підносило його авторитет. З іншого — народ і частина старшини його не дуже любили.

Та історична епоха Мазепи була вже іншою, ніж за часів Хмельницького. Якщо Хмельницький міг спертися на широкий рух народних мас, на всі верстви і стани українського населення, то за Мазепи народ вже не піднімався на боротьбу за визволення проти іноземної держави, бо ця держава була ніби своя — православна. Мазепа фактично був ідеологом української шляхетсько–козацької освіченої еліти і водночас був її найяскравішим представником. Та він не міг спертися на всю українську шляхту, яка була тепер роз’єднана на групи. Він вважав, що в цю епоху відродити державність України можна було не з допомогою народних мас, а з допомогою цієї еліти, якщо об’єднати її єдиною ідеєю. Тому він не зважав на соціальні потреби народу, а основну увагу перекинув на козацько–старшинську верхівку. До цього приєднуються в цій ситуації ще й зовнішні фактори. Б. Хмельницький міг протиставити Польщі союз з іншими державами. Мазепа не міг протиставити Росії такого союзу, бо Україні було категорично заборонено входити в стосунки з будь–якою державою. Мазепу звинувачували у зрадництві. Коли в 1707–1708 рр. в російській державі вибухнуло велике повстання донського козацтва на чолі з К. Булавіним, то Мазепа, вірний елітарній психології та ідеології шляхетсько–старшинського класу, не підтримав цього повстання. Але ж із точки зору можливостей відбитись від московської залежності, це було реальним рішенням. Так само, як його виступ проти народного повстання на Правобережжі в 1702–1704 рр. під орудою Семена Палія, який хотів віддати цю частину України під московського царя, аби звільнитись від Польщі. В тому і в іншому разі московський уряд змів би негайно гетьманську Україну разом з Мазепою, коли б гетьман опинився на боці повстанців. Тому не може викликати подиву той факт, що Мазепа на вимогу московського уряду заарештував і передав російським властям С. Палія.

Проте, ці діяння не сприяли популярності Мазепи ні серед селянства, ні серед запорозьких козаків, і він не міг мати від них ніякої підтримки в справі відбиття України від влади московських царів.

Ось чому, коли з’явився на європейському континенті талановитий шведський полководець і король Карл XII, який розгромив польські війська, а потім і російські, Мазепа вдається до переговорів з ним, намагається скористатись його силою для відновлення Української держави.

Так зароджувалася “зрада” Мазепи, зрада московському цареві, зрада тій колоніальній політиці, яку провадив російський уряд щодо України. Один із дослідників діяльності Мазепи історик Ілько Борщак писав про це: “Зрадник? Так. Але зрадник — зі зрадниками–царями, що з перших днів Переяслава зраджували Україну. Кривоприсяжник? Так. Але кривоприсяжник із кривоприсяжниками–царями, що присягали завжди заховати пункти Богдана Хмельницького, які навіть до останніх днів імперії фігурували в повному зібранні законів. Юда? Так. Але Юда з юдами, що продавали за тридцять срібняків українські землі у Вільно, Андрусові, Москві, Бахчисараї, Царгороді і навіть Відні і Лондоні. Проте ніколи Іван Степанович Мазепа не був ані зрадником, ані кривоприсяжником, ані Юдою супроти України, до якої був повний святої любові як до батьківщини”.

Коли 1700 р. російський цар Петро І розпочав війну зі Швецією за прибалтійські землі, Україна й українські війська брали в ній активну участь. Шведський король Карл X!! розгромив російську армію і повів своє військо на територію Польщі. Саме тоді Петро І розпочав реформування своєї армії. Здається, що однією з причин невдач Мазепи було те, що він не зумів також вдатися до реформування свого війська — воно залишилося відсталим порівняно з військовими силами інших держав. Чи гетьман не розумів важливості таких новітніх перетворень, чи не дозволено було йому це робити російським царем — питання неясне. Але найлогічніше буде припустити: йому це не дозволялось.

Мазепа входить у зв’язок з новим польським королем Станіславом Лєщинським, як і з Карлом XII. Є підстави вважати, що Мазепа проводив переговори окремо з новим польським королем, ставлеником шведів Лєщинським, і окремо зі шведами. Справа виглядала так, що в ході Північної війни для України не було виграшної ситуації. Якщо перемогли б Карл XII і польський король Лєщинський, то Україна потрапила б під владу Польщі, і всі завоювання українців загинули б. Якщо перемога була б на боці Росії і старого польського короля Августа ІІ, союзника Петра, Україну поділили б обидві ці держави і рештки її державності були б остаточно знищені. Відомо, що коли над Україною з’явилась загроза вторгнення польських військ і Мазепа звернувся до Петра І, просячи військової допомоги, цар відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік, борися, як знаєш”. Отже, цар віддавав Україну на поталу ворогам. І взагалі хотів її знищити.

Цю думку підтверджують виявлений згодом в архіві французького міністерства закордонних справ проект Петра І від 1703 р., в якому планувалося усунути гетьмана силоміць від влади, винищити усіх козаків, українські землі віддати росіянам та німцям, ще “раз і назавжди знищити огнище ворохобників”. Були й інші проекти: передати Україну в управління найближчому сподвижнику Петра — Меншикову або ж англійському герцогу Мальборо. Петро зраджував Україну і в часи переговорів з польським королем Августом II, обіцяючи йому віддати частину міст на Правобережній Україні і в Стародубському полку.

Мазепа розумів, що Польща ніколи не згодиться на окреме Русько–українське князівство й федерацію з ним; справа з Москвою була безнадійною, як і з Туреччиною і Кримом. Тому, ведучи переговори з Лєщинським про майбутню федерацію, як того хотіла одна група старшин, він одночасно розпочинає переговори з Карлом XII. За таємною угодою зі шведами Україна мала стати незалежною державою, а Мазепа — довічним її правителем, гетьманом. Після його смерті гетьмани мали обиратись.

Пізніше придворні короля Карла XII, шведські дипломати повідомляли, що для них переговори з Мазепою — це подія великого значення, бо гетьман пропонує йти на Москву через Полтаву, обіцяє допомогу. Так і сталося. Карл XII повернув в Україну.

Але Мазепа довго вичікував, адже військ у нього не було — більшість козацьких полків була в Прибалтиці. За цей час російські війська розгромили великі сили шведської армії на Лісній (сучасна територія Білорусі). Мазепа ж чекав і далі, коли шведи ступили на територію України, почали насильно відбирати в населення продовольство й фураж і тим настроїли їх проти себе. Український народ чинив опір грабіжникам, і шведські війська опинились у несприятливому для себе середовищі.

Після цього ми бачимо Мазепу в таборі Карла XII. Це було восени 1708 року.

Гетьманська Україна в роки Північної війни

Гетьман Іван Мазепа довго еквілібрував у внутрішній і зовнішній політиці між окремими старшинськими угрупованнями й державами.

Поява ж шведських військ в Україні змусила його вживати термінових заходів. Він вирішив прийти до Карла XII з військами, але не міг зібрати усіх своїх полків. Велика частина була поза межами України — вони були на театрах воєнних дій у Прибалтиці, у Польщі разом із російськими військами в боротьбі зі шведами і польськими прибічниками Карла XII. У розпорядженні гетьмана на той час було тільки три полки — Миргородський, Лубенський та Прилуцький. Тож гетьман з’явився у таборі Карла XII лише з невеликою частиною козаків. Одразу ж російські війська на чолі з Меншиковим оточили столицю Гетьманщини — місто Батурин. 27 жовтня 1708 р. Петро І видав маніфест, у якому сповістив, ніби гетьман зник невідомо куди. 28 жовтня він уже повідомив про його зраду та наказав усім мазепинським полковникам повернутися до Росії, інакше вони будуть страчені. На підтвердження цієї погрози Петро І видав наказ про арешт сімей усіх полковників, що були разом із Мазепою в таборі Карла XII. їхні родини були звезені до Глухова і чекали вирішення своєї подальшої долі.

Крім того, Петро І звернувся з маніфестом і до українського народу, де відзначав, що українці мужньо б’ються проти ворожих військ, закликав посилити цю боротьбу. У той же час він очорнював Мазепу як зрадника, котрий нібито хотів віддати Україну полякам, а православну церкву — уніатам. Петро І ще звинуватив Мазепу в тому, що той ніби наклав на свій народ податки на свою користь, а він, Петро І, скасував деякі з них — отже, виставляв себе захисником України. Так почалася багатовікова політика очорнення московськими царями державницької діяльності гетьмана Мазепи. Цар Петро змусив своє духовенство, серед якого було чимало українців, проклинати “зрадника” Мазепу, і його проклинали упродовж віків і в тих церквах і соборах, які він будував за свій кошт. Лише 1992 року українське духовенство зняло анафему з імені гетьмана.

Для історіографів залишається загадкою, чому Карл XII, до якого прийшов Мазепа з дев’ятьма полковниками і чотирма тисячам козаків, не послав допомоги обложеній російськими військами столиці Гетьманщини — Батурину, що була міцною фортецею Лівобережжя, мала достатньо запасів продовольства й озброєння й уперто оборонялась.

Сили Меншикова, які нараховували 10 тис. воїнів, переважали сили замкнутої в Батурині козацької залоги. Деякі історики вважають, що Карл XII був великий полководець, знаменитий стратег, але нікчемний політик. Тому він не розібрався в ситуації в Україні. Карл XII, кажуть, і не відразу прийняв Мазепу, коли той 24 жовтня 1708 р. з’явився в його таборі, а зробив це лише 28 жовтня. Можливо, Карл зважав на те, що Мазепа переходить до нього не як підлеглий, а як політик, що хоче відродити з його допомогою “особоє княженіє”, як говорив Петро I, тобто Українську державу. Імовірно, це зупиняло Карла XII. Можливе й ще одне: Мазепа проводив також переговори з польським королем Станіславом Лєщинським, а не лише з ним. Це змусило його насторожитись: погано, коли за спиною державця про щось домовляються сателіти.

Переговори, котрі Мазепа проводив з Лєщинським, передбачали, що Україна увійде до складу Речі Посполитої на правах федерації.

У свідомості частини української старшини відроджувалися ідеї Гадяцької угоди. Про це свідчив і генеральний писар гетьмана — Пилип Орлик. Він пізніше говорив, що в ці часи українська старшина перечитувала і уважно вивчала Гадяцьку угоду 1658 року.

Але серед української політично активної верхівки не було єдності. Вона була розділена на два угруповання: одне продовжувало орієнтуватись на Польщу і сподіватись, що польський уряд все ж погодиться на федеративний зв’язок України з Польщею і Литвою (До речі, Мазепа добре знав про цю орієнтацію і підтримував зв’язки з представниками цієї групи: це був миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький полковник Горленко, лубенський полковник Зеленський, стародубський — Миклашевський. Саме тому він і проводив переговори з Лєщинським). Інша частина козацької старшини Південної і Лівобережної України (В. Кочубей, І. Іскра) орієнтувалась на Туреччину і Крим.

Ясна річ, що підтримка Мазепи з боку цих полковників була далеко не одностайною. Фактично він не мав тут міцної підпори.

Звичайно ж, Мазепа не міг опиратися і на підтримку народу. Через виснажливі постої російського війська, через податки, через здирства самої української старшини, котра діставала від Мазепи землі, угіддя і селян, людність була незадоволена своїм гетьманом. Тому Мазепа не міг надати достатньої допомоги й Карлу XII. Та, зрештою, він тепер сам сподівався на його поміч. Його столиця — Батурин — була оточена російською армією.

Карл XII Батурину не допоміг. Не міг допомогти йому і Мазепа. Доля столиці Гетьманщини була фактично вирішена.

Обороною міста керував сердюцький полковник Дмитро Чечель. На вимоги Меншикова відчинити ворота фортеці та впустити туди російські війська той відповідав, що пана гетьмана немає, а сам він не може відчинити ворота. Взяти ж місто приступом було важко. Меншиков через те вдався до тих козацьких старшин, які почали повертатись від Мазепи і Карла XII після погроз Петра І розправитись із їхніми сім’ями і тепер шукали способу довести свою прихильність до російського уряду. Серед таких був і сотник Іван Ніс, що вказав російському війську на потаємні ходи до міста під великими укріпленими стінами Батурина.

Вночі 2 листопада 1708 р. московські війська вдерлися через ті потаємні проходи в середину Батурина і розпочали жахливу різанину населення. Було знищено до 10 тис. людей, ніхто не мав пощади — ні жінки, ні діти, ні старі люди. Коли в наступні дні селяни довколишніх сіл прибули до міста на базар, то вони побачили на місці Батурина попелища, гори трупів і повне безлюддя…

Гетьманська столиця була знищена дощенту. Так був виконаний наказ Петра І: “Батурин другим в пример сжечь весь”. Від цієї нелюдської розправи над мирним населенням здригнулася вся Україна. Вістка про звірства в Батурині обійшла світ: про них писав і новгородський літописець, і закордонні сучасники (англійці, австрійці). Але цим справа не обмежилась.

Меншиков і його війська, які окупували значну частину Лівобережної України, розпочали тут жорстокий терор. Усіх, кого запідозрювали у співчутті Мазепі, знищували. Кожного прихильника української справи чекала страта. Поширювались доноси — бо донощики діставали вищі посади, винагороди, землі, маєтки за рахунок своїх жертв. Почалась загальна деморалізація українського суспільства. З одного боку — страх перед звинуваченням у співчутті Мазепі чи Українській державі, з другого — бажання легко збагатитись.

Трагедія Батурина була першою українською жертвою в ході Північної війни — війни Росії і Швеції, в якій не було абсолютно ніяких національних інтересів України. Далі — інша драматична сторінка: Запорозька Січ.

Запорозькі козаки на чолі з отаманом Костем Гордієнком, які не завжди підтримували Мазепу, а часом і погрожували йому за шляхетсько–старшинську політику, з приходом Карла зрозуміли, що Мазепа — менше зло, аніж Московська держава. І козаки на чолі з Гордієнком також переходять на бік Карла XII. Це була значна підтримка шведському війську. Шведській армії відчутну допомогу подали запорозькі козаки, які розпочали навесні 1709 р. витісняти російські війська з території південної Полтавщини. Були знищені московські гарнізони в Кобеляках, Царичанці та інших містечках; запорожці прихиляли населення на бік шведів, аби воно давало продукти війську і фураж. Під Нехворощею був розбитий запорозькими козаками російський гарнізон. Крім того, кошовий отаман Кость Гордієнко підписав (за підтримки Мазепи) у Великих Будищах угоду з Карлом XII, за якою король не мав підписувати з Росією угоди, допоки Україна не здобуде своєї незалежності.

Тож Петро І дав наказ зруйнувати і Запорозьку Січ. Він давно уже ненавидів запорожців, які підтримували боротьбу населення проти російського панування в Україні та надавали допомогу антифеодальним виступам у самій Росії. Зокрема, так було під час повстання донських козаків і російських селян на чолі з Кіндратом Булавіним. Тому цар Петро І вирішив розправитись і з цим гніздом української вольниці.

Російське військо під командою полковника П. Яковлєва та козацького полковника Гната Ґалаґана на початку квітня 1709 р. підійшло до укріплень Січі. Вона була зачинена на всі ворота, і козаки не пускали російських стрільців до себе. Запорожці, власне, не розуміли, чого сюди прийшли війська царя.

Частина козацького населення була на промислах, у плавнях, на хуторах, випасала коней, готувала порох. Інша частина пішла в похід на Крим. Тоді виступив знаний козаками Ґалаґан і оголосив, що вони прийшли до запорожців як друзі. Довірливі козаки відчинили ворота січової фортеці.

Туди увірвались російські війська, і розпочалась кривава драма. Козаки схопились за шаблі, але було вже пізно. Вони захищали кожен клаптик землі, кожну церкву, кожен курінь. Але їх там зачиняли і спалювали живцем. Меншиков повідомив царю, що відразу він стратив 300 козацьких старшин.Січ була розгромлена вщент. Кошовий отаман Степаненко згодом писав гетьманові І. Скоропадському: “Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробів многих не тилко товариства, но і чернеців одкопувано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано”.

Зруйнована була Січ, зруйновані сусідні укріплення — Перевалочна та інші. Російські стрільці спускалися вниз по Дніпру і виловлювали в плавнях мисливців–козаків. Дніпро розлився, плавні були перетворені в суцільне море, і запорожці часом опинялися серед очеретів, на маленьких острівцях. Але й там їх знаходили і вбивали.

На знак перемоги над українською вольницею вперше в історії у столиці Московської імперії пролунав із гармат переможний салют…

Жорстоке руйнування Січі та столиці Гетьманщини Батурина — то було руйнування великих завоювань у державницькому житті українського народу. Частина козаків, що перебувала в поході проти татар, повернувшись на Січ і не заставши нікого живого, пішла назад. Вони попросили у кримського хана, проти якого щойно воювали, дозволу осісти в межах Нижнього Подніпров’я, що контролювалось Кримом. Хан дозволив козакам оселитись по притоці Дніпра — річці Олешки. Тут і була заснована так звана Олешківська Січ. Цікаво, що Петро І був такий лютий на запорозьких козаків, що наказав нікого з них не впускати в межі України, а хто потрапить до рук російських військ, піддавати тортурам: рубати руки, ноги, виколювати очі. Олешківська Січ проіснувала до 1734 р.

У цей час Петро І дав розпорядження обрати нового керманича України, бо козацька армія могла б уся перейти до Карла ХІІ. Потрібен був гетьман, який би цього не допустив. Цар вирішив поставити на гетьмана стародубського полковника Івана Скоропадського. Деякі історики стверджують, що він був однодумцем Мазепи, про що Петро І не знав.

Скоропадський зі своїми полками на той час воював зі шведами, був затиснутий між військом Карла XII і московським. Тому він не перейшов із Мазепою до Карла ХІІ. Деякі козацькі старшини, проте, пропонували обрати на гетьмана чернігівського полковника Павла Полуботка. Це був молодий та енергійний полковник, освічений, користувався повагою старшини. Петро І знав про це. І тому не згодився на цю кандидатуру, заявивши, що цей Полуботок може стати “другим Мазепою”.

У Глухові в жовтні 1708 р. відбувається вузька старшинська рада під безпосереднім наглядом московського царя та його наближених — Шереметьєва, Головина та інших. Перед обранням нового гетьмана в Глухові провели обряд глумління над “персоною” Мазепи (це символічне зображення особи гетьмана в козацькому одязі, своєрідне опудало). Над ним кат зламав шаблю, знівечив герб, зірвав ордени, а саму “персону” повісив. Гетьмана Мазепу прокляли церковники. Після цього козацькі старшини слухняно “викричали” на гетьмана стародубського полковника Івана Скоропадського. Але на цьому цар не заспокоївся.

На його вимогу вище духовенство імперії також оголосило гетьманові анафему, прокляття. У Москві було офіційно оголошено Мазепу зрадником і над ним виконаний обряд прокляття, причому виконав його друг Мазепи (вони разом учились у Києво–Могилянській академії), місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський, який вірно служив тепер Москві. Отож перший крок до зради — зречення своєї землі і своєї мови — приводив і найбільш славних мужів, таких, як Яворський, до зради більшої, до зради друзів, однодумців і найвищих ідеалів свого народу.

Для Московської держави важливо було затаврувати волелюбного гетьмана України, аби його приклад не перейняли послідовники державотворчої традиції в Україні. Із цього приводу справедливо писав історик О. Оглоблин: “Усі засоби терору, психічного і фізичного: пропаганду, обіцянки, погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари й найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь — все кинула Москва у 1708 р. проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності”.

Ця система облуди й дискредитації українських діячів чимдалі глибше вдосконалювалась і в царські часи, і в епоху більшовизму. Для імперії відокремлення України чи іншого народу і самостійне його існування було і є найстрашнішим злочином, “зрадою”.

Навесні 1709 року російська та шведська армії, маневруючи, вибирали місце для вирішальної битви. Нарешті позиція ця була обрана біля однієї із найбільших фортець Лівобережної України — міста Полтави. Хто володів Полтавою, той володів Лівобережною Україною і дорогою до столиці Росії — до Москви. Карл XII, який мріяв детронізувати Петра І, спрямував свої погляди до Полтави.

Полтавська катастрофа. Гетьман Пилип Орлик

Для Карла XII позиція біля Полтави була важливою, бо Мазепа обіцяв надати тут всіляку допомогу. Гетьман розгортав активну дипломатичну діяльність, намагаючись залучити до походу Карла XII на Московію Туреччину, Крим, Волощину. Але Туреччина і Крим, як завжди, вичікували, хто ж переможе і на чий бік стати, кого легше пограбувати.

Навесні 1709 року Петро І і Карл XII обирають під Полтавою поле битви. Пізніше російські історики, а слідом за ними й усі українські радянські історики описуватимуть Полтавську битву як блискучу перемогу російського війська, уникали аналізу її наслідків для української державності.

Цю перемогу російський цар ретельно готував, зокрема, він всіляко послаблював союзника Швеції —гетьманську Україну низкою терористичних акцій. Батурин, Запорозька Січ… Маніфести до українського народу

Останньою подією в підготовці до цієї битви було повернення Петром І із сибірського заслання фастівського полковника Семена Палія, засланого Петром за сприяння залежного від нього гетьмана Мазепи. Семен Палій, що очолював повстання селян на Правобережжі в 1702–1704 рр., був дуже популярний серед селян і рядового козацтва як борець проти польсько–панського гніту. Це використав Петро І.

Палій був доставлений до Полтави, пожалуваний чином полковника і перебував у почті Петра І як знамено справедливості царя, хоча ніякої практичної ролі не відігравав у битві. Сухенький, маленький дідусь з довгою, рідкою борідкою, він “теліпався у сідлі”, постійно супроводжував могутню, кремезну постать російського царя, коли той об’їздив війська. З протилежного табору, з табору шведських військ, Палія впізнали козаки–мазепинці. Частина їх під час бою почала переходити на бік російського війська, бо там був Палій, символ боротьби селян і козаків проти гніту польських магнатів.

Полтавський бій відбувся 27 червня 1709 р. за повної переваги російської артилерії, яка засипала ядрами позиції шведів. Під час одного приступу бою було забито коня під Карлом ХП. Ще перед тим король був поранений. І це справило гнітюче враження на шведське військо.

Петро І поклав на полі бою десять тисяч шведських солдат, три тисячі взяв у полон; до його рук потрапив навіть фельдмаршал граф Реншильд і перший міністр граф Піппер. Петро І, сп’янілий від успіху, забув на якийсь час, що тут загинула не вся шведська армія. Через те Карл XII, Мазепа, кілька козацьких старшин, у тому числі й Кость Гордієнко із запорожцями, почали організовано відступати на південь. 30 червня вони дійшли до Переволочної, сподіваючись, що переправляться до Криму. Але з’ясувалось, що знищено всі човни. Тут їх наздогнали російські загони. Проте шведський король і гетьман зі своїми прихильниками встигли переправитись на протилежний берег Дніпра, а їхнє військо було забране в полон. Фактично шведська армія перестала існувати.

Карл XII, Мазепа та його прибічники, яких потім стали називати мазепинцями, опинились невдовзі в межах Османської імперії. Гетьман і його товариство фактично явили собою першу в історії політичну еміграцію українців.

Таким чином, Полтавська битва стала для Росії вихідним моментом у її піднесенні і встановленні панування на терені Східної Європи. Для України, для відродження її державності вона стала катастрофою. Відкрита збройна боротьба за незалежну Українську державу зазнала остаточного краху. Але ім’я Мазепи і його однодумців залишилось прапором боротьби свідомої української національної еліти за свою державу й надалі. Це був переломний момент в історії розвитку національно–визвольної боротьби, коли українці змушені були остаточно перейти від відкритої збройної боротьби за свою державу до оборони.

Іван Мазепа був одним із видатних діячів, які на ґрунті історичного досвіду прозірливо побачили перспективу розвитку української державності. Такий цікавий документ XVIII ст., як “Історія Русів”, наводить пророчу промову Івана Мазепи напередодні розриву з московським царем, у якій він, зокрема, говорить таке: “Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючи між собою, монархи, що зблизили театри війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка або ціль всього нещастя”.

І далі Мазепа говорить про те, що коли б перемогла Польща, “неминуче причислені ми будемо до Польщі і піддані в рабство полякам і на волю його наставленика та улюбленця короля Лєщинського”. “А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того, бо ви бачите, що, хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, прибравши собі владу необмежену, карає народ той (тобто російський. — Авт.) своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але і саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимучені тиранськими тортурами”. Тобто, Мазепа абсолютно чітко визначив майбутність України між двома “світами, між двома “проваллями” — російським деспотизмом і польським, а в цілому — європейським анексіонізмом. Україна, на його думку, мала шукати власного шляху в майбутнє.

Мазепа помер у вигнанні, був похований у селі Варниці біля Бендер (у Молдавії), потім прах його перенесено до монастиря в Галаці.

На старшинській раді після смерті Мазепи гетьманом було обрано найближчого його сподвижника — Пилипа Орлика. Це була людина надзвичайно яскрава, самобутня, високоосвічена, яка увійшла в історію української суспільно–політичної думки як творець конституційного проекту для України. Пилип Орлик походив із чеської родини, з Віленщини. Навчався в Київській академії, був учнем відомого вченого Стефана Яворського, котрий пізніше зрікся Мазепи.

Орлик працював у військовій канцелярії Мазепи. Гетьман помітив його здібності й наблизив до себе. Згодом Пилип Орлик став чи не єдиною особою, котрій потаємний до всіх Мазепа першій довірив свій задум — відірвати Україну від Москви. Орлик добре володів кількома мовами, в тому числі й латинською. Всю свою 30–річну діяльність як гетьмана України у вигнанні Орлик присвятив боротьбі за незалежність України, відродженню її державницького існування. Він продовжив розпочате Мазепою створення коаліції європейських держав для боротьби проти посилення анексіонізму Росії та її деспотизму на європейському континенті.

Пилип Орлик вбачав причини поразки Мазепи у внутрішній опозиції старшини. Через те він намагався створити теоретичне підґрунтя для розуміння цією старшиною вигідності свого становища в майбутній Українській державі. Він залишив нам цікавий документ “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Під терміном “Військо Запорозьке” тодішні автори, як правило, розуміли Україну, весь її вільний народ. Створивши цей документ, як вважають деякі історики, Орлик заперечив внутрішньополітичні прагнення Мазепи. Головна мета цього документа полягала в тому, щоб організувати в майбутній Україні не абсолютистське гетьманська управління, до чого був дуже схильний старий гетьман, а парламент із представників від усіх станів українського населення, у тому числі й Війська Запорозького.

Починається документ з того, що Україна є незалежною державою, що вона не була завойованою Російською імперією, що вона добровільно приєдналась до Московії. Між іншим, цю свою думку про добровільність приєднання України Орлик підкреслює в ще одному своєму документі. Він називається “Вивід прав України”. Український історик в еміграції Ілько Борщак знайшов його в архівах замку Дентельвіль, що колись належав дружині Григора Орлика, старшого сина Пилипа Орлика, графині Олені Орлик, уродженій маркізі Дентельвіль. Документ був написаний французькою мовою. Пилип Орлик, як відомо, володів кількома європейськими мовами. Борщак зробив переклад з оригіналу й опублікував його ще в 1925 р. у львівському історичному журналі “Стара Україна”.

У цьому документі Пилип Орлик пише, що гетьман Богдан Хмельницький визволив з–під польсько–шляхетської неволі “пригнічену козацьку націю, він же утворив з України незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана Війська Запорозького. І син перейняв це по ньому в спадок. І стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів, і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким поглядом від царів московських”. Далі він стверджує, що Україна є вільним князівством і що її стани “вільно обирали гетьманів по своїй уподобі”. “Це факт установлений і правда загальновідома, що козацька нація й Україна були вільними”, — стверджує він.

Орлик, звісна річ, цей документ писав для європейських держав, показуючи їм особливість української історії, зокрема її політичного влаштування, і відмінність українського суспільного життя від московської самодержавно–деспотичної системи і від польської монархії. Ця ж ідея проходить у нього і в “Пактах Конституцій”. Орлик вважає, що потрібно відродити виборність гетьмана, відродити козацький парламент, який мав би скликатися тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали б входити і представники від Запорожжя і по одному представникові від кожного полку — тобто від усієї території України. Козацький парламент — генеральна рада — на думку Пилипа Орлика, мав обмежити владу гетьмана і робив з України конституційну державу, у якій на власний розсуд (гетьмана) нічого не має ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися.

Цікаво, що ця конституція гармонійно поєднувала й інтереси генеральної старшини — провідної верстви суспільства — та її військової сили, Запорожжя. У той же час, як стверджують дослідники, вона була маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, “вікопомним пам’ятником української державно–політичної думки” — за визначенням українського історика О. Оглоблина.

Оскільки влада гетьмана за цією конституцією мала бути не абсолютистською (тодішній державний устрій майже всіх держав у Європі був монархічним), то проект Орлика, як бачимо, випереджав час. Він віддавав перевагу виборному, парламентарному типу державного управління. Гетьман пише так: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме: і під час війни, і в умовах миру збирати приватні публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі в присутності його величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому б вільній нації (“вільною нацією” тут названо український народ. — Авт.) не дотримуватися такого ж прекрасного порядку. Він існував у Війську Запорозькому у давні часи за старим правом вольностей. Але коли деякі гетьмани узурпували владу, порушуючи всіляке природне право і рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: я так хочу, я так велю. Через таке деспотичне право некомпетентності гетьманського правління на батьківщині та у Війську Запорозькому виникли численні безпорядки, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військов постоїв (мається на увазі російського війська. — Авт.), зневажливе ставлення до старшин, полковників та знатних козаків. Отож ми, старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке, укладаємо договір із ясновельможним гетьманом і постановляємо: в акті обрання його ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині, як з огляду на її високі служби, так і з огляду її перебування при гетьманові”.

Ідея надати перевагу козацькій старшині як панівній верстві, з якої рекрутувалась уся державна адміністрація, ймовірно мала на меті виправити ті помилки, які допускав Іван Мазепа, вважаючи, що тільки влада гетьмана має бути в Україні абсолютною.

Гетьманування Пилипа Орлика минуло поза межами України. Але воно було наповнене численними подіями, пов’язаними з боротьбою за її незалежність. Разом із Карлом XI! Орлик намагався створити коаліцію держав для боротьби з експансіонізмом російської монархії.

У 1711 р. армія Петра І прийшла на Прут проти турецького війська, яке намагалось захопити Україну. Становище Петра І, оточеного з усіх боків турками, татарами, шведами, українцями та військовими загонами інших народів, було скрутним, але йому вдалося відкупитись у турецького уряду. Після цього був укладений так званий Прутський мир, за яким Туреччина повернула собі Озів (сучасна назва Азов. — Авт.), Петро зрікся Запорожжя та Правобережної України, а шведи нічого не дістали.

Хоча Орлик і доводив, що Лівобережна Україна також має відійти від Росії, Петро І знову зумів залишити її за собою.

Туреччина в 1711 р. визнала за Орликом Правобережну Україну, але на цей час Правобережжям заволоділа Польща. Через те дія конституції Орлика на цій території тривала недовго — до 1714 року.

У подальшому своєму житті Орлик переїздить з однієї європейської країни до іншої. Петро І посилає численних вивідчиків–агентів, щоб упіймати неспокійного гетьмана і знищити його або привезти в Росію і заслати до Сибіру, як це він зробив із племінником Мазепи — А. Войнаровським, якому дісталися усі скарби гетьмана. Войнаровського Петрові агенти викрали з–за кордону, привезли до Росії, потім він був засланий довічно до Сибіру. Скарби ж Мазепи, які також прихопили російські вивідчики, потрапили до російських скарбниць. Пилипу Орлику вдалося уникнути рук агентів і продовжувати свою діяльність разом із сином Григорієм для відродження Української держави. Він писав численні листи, петиції, заяви до всіх європейських володарів і урядів, відстоюючи права України на її незалежне існування. Значення його діяльності полягає в ознайомленні Європи з долею України, в застереженні її від агресії Російської імперії.

Початок агонії української Гетьманщини. Іван Скоропадський

Лівобережна Україна, опинившись під владою Росії, потрапила в смугу поступової ліквідації її автономних прав, тобто залишків її державницької самостійності. Але навіть шалений Петро при його нетерплячому натиску на рештки української державності не міг одразу їх ліквідувати. Російська самодержавно–централістична система не могла проковтнути й переварити старі, перевірені часом державницькі структури та інституції козацько–гетьманської України, які були міцно закорінені в політичному та громадському житті її народу. Подальша історія Лівобережної України пов’язана з боротьбою частини її верхівки проти наступу на автономію.

На Лівобережній Україні в 1708 р. гетьманом був обраний, як ми знаємо, полковник Стародубського полку Іван Скоропадський. Російський уряд за його гетьманування намагався все більше обмежити українське самоврядування. Основним принципом цієї політики було давнє “поділяй і владарюй”. Заохочувалися чвари між гетьманом і старшиною; відбувалося постійне нацьковування недосвідчених і довірливих українців проти українських урядовців. Козацька старшина, певна річ, боялась народних повстань і заколотів. Кожен прорахунок козацької адміністрації, кожна скарга від простолюду (а скарги часто організовували зумисне) використовувалися проти гетьмана та його урядовців. Російська політика була спрямована на те, щоб повністю позбутись української адміністрації й підпорядкувати Москві управління Україною, аби максимально використовувати її матеріальні та людські ресурси.

Гетьман Іван Скоропадський відразу ж після обрання на гетьманство звернувся до російського уряду з пропозицією підтвердити, як це робилось традиційно ще з часів Хмельницького, права України, що викладалися в окремих статтях, і щоб цар уклав певну угоду, яка б регулювала відносини між гетьманською адміністрацією та російським урядом. Але Петро І категорично відмовився підтверджувати будь–які статті нібито через воєнний час. Мовляв, недоречно укладати будь–які угоди, коли йде війна.

Скоропадський звернувся до Петра І з проханням, щоб українські козаки в містах залишалися під орудою своїх командирів — своїх старшин, а не московських офіцерів. Цар відмовив і в цьому.

Скоропадський просив царя повернути Україні зброю (гармати тощо), котру було забрано в Батурині. Звичайно ж, і в цьому було відмовлено. Не задовільнив прохання гетьмана, аби московські воєводи не втручалися у внутрішні справи України. Відмовлено також і в проханні не обтяжувати населення постоями численного московського війська.

Петро І зробив таку лицемірну заяву при відмові Скоропадському: мовляв, “… український народ має, з ласки царя, стільки вольностей, як ні один народ на світі”. Яка ж то була ласка царя?

До Скоропадського був приставлений постійний наглядач у ролі міністра — стольник А. Ізмайлов, який мав стежити за діяльністю гетьмана. Він мав слідкувати також за полковниками, за всіма старшинами, прислухатися до розмов козаків і про все доповідати в Москву і в разі якогось “народного невдоволення” вдаватись до застосування “великоросійських полків”. Столиця Гетьманщини була перенесена з розореного Батурина на кордон з Росією — в місто Глухів. Ізмайлов своєю брутальністю і зневагою викликав величезне обурення української адміністрації. Невдовзі його замінили іншим резидентом — це був Протасьєв, який втручаннями у внутрішні справи України перевершив Ізмайлова. Незважаючи на обіцянку Петра І не переслідувати козацьких полковників, які під час війни були на боці Карла XII і Мазепи, вони всі були заарештовані з родинами, частину їх заслано до Сибіру. Багато їхніх сімей було пущено по світу жебраками, бо в них було відібрано і землі і всі маєтності.

Петро І не зважав на українське правління. Часто він сам призначав полкову і навіть сотенну старшину з російських дворян чи представників інших національностей. Маєтки, конфісковані в українських старшин, роздавав своїм наближеним, які абсолютно не зважали ні на гетьмана, ні на його адміністрацію.

Землі та маєтки, які діставали російські землевласники в Україні, ставали центрами поширення нового кріпосництва. Адже їхні нові власники приводили з Росії своїх кріпаків і демонстрували українському панству всі принади безмежного володіння кріпаками. Це особливо подобалось тій частині української старшини, котра жадала швидше збагатитись і урівнятись у правах із російським дворянством.

Одночасно Петро І та його уряд інтенсивно використовували населення України для спорудження численних фортець, риття каналів, для будівництва на фінських болотах нової столиці імперії — Санкт–Петербурга, укріпленої лінії над Тереком, такої ж лінії біля Волги, біля Дону.

Козаки й прості селяни гинули не тільки на тих примусових роботах, а й у численних війнах, які провадила Росія. На ті війни забирали людей, відриваючи від власного господарства, з усім їхнім спорядженням. Крім того, Україна зазнавала великих економічних збитків і від законів, які приймав російський уряд для українського купецтва. Це і підвищення торгового мита, це і заборона торгувати із західними державами, це і спрямування товарів з України через абсолютно невигідні для неї балтійські порти, це і регламентація торговельних шляхів, через які тільки й можна було вивозити товари. Все це руйнувало українську вільну торгівлю.

Українська суспільність постійно деморалізувалася. Гетьман Скоропадський втрачав авторитет, частина підлеглих уже зверталась не до нього, а прямо до московських урядовців чи до самого царя. Крім того, російські чиновники охоче приймали скарги від усіх, щоб потім виступити в ролі миротворців і захисників українців.

Найбільшим ударом для української адміністрації було заснування в 1722 р. Малоросійської колегії із шістьох московських урядовців на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Ця колегія позбавляла гетьмана і тих невеликих прав, якими він ще володів. Вона мала приймати скарги від населення, розглядати ці скарги, контролювати фінанси в Україні; стежити, щоб козацька старшина, мовляв, не обтяжувала простих козаків. І це при тому, що в самій Росії кріпосництво набувало небаченого лиховісного розгулу. А тут — така турбота про звичайних хліборобів. Цей історичний спектакль уже тоді заклав основи державної політики підступності й фарисейства, коли за словами про добрі діла урядовців ховалися жахливі злочини імперського уряду.

Петро І навіть видав маніфест до українців, у якому повідомляв, що Малоросійську колегію засновано для того, щоб “народ український не був ні від кого обтяжений, ані неправими судами, ані утисками старшин”. Ось таким миротворцем хотів виглядати Петро І та його уряд в очах українського населення, і все це було спрямоване на відрив народу від українського гетьманського уряду на дискредитацію його в очах народних мас.

Скоропадський звернувся до царя з протестом проти утворення Малоросійської колегії. Але, звичайно, йому було в усьому відмовлено. Терплячий, урівноважений гетьман цього разу не витримав наруги: він дістав серцевий напад і помер. Це було 3 липня 1722 р. Петро І заборонив обирати нового гетьмана.

Але українська старшина наставила наказним гетьманом Павла Полуботка. Це була людина досить освічена, енергійна та авторитетна, що відкрито відстоювала автономні права України. Він намагався відразу ж протидіяти Малоросійській колегії. Зокрема протидіяв контролю фінансів України, протидіяв розглядові скарг на українських урядовців. Він подав протест проти діяльності Малоросійської колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії (так називалась виконавча інституція гетьманської держави — уряд) з наказами як до підвладної установи. Він домігся того, що Сенат наказав Вельямінову звертатися до Канцелярії з повагою, радитись про ті заходи, які вона хоче здійснити в Україні.

Вельямінов був обурений і рішуче виступав проти цієї вимоги гетьмана. Проте Полуботок провів іще одну важливу реформу — судову. Він перетворив Генеральний суд у колегіальний орган, розгорнув боротьбу з хабарництвом, тяганиною у місцевих судах, встановив порядок подання апеляцій. І цим самим вибив із рук Малоросійської колегії, яка була створена ніби для захисту інтересів українського населення в судах, найважливішу зброю.

Звичайно ж, реформа Полуботка викликала величезне невдоволення в столиці Російської імперії.

Петро І викликав до Петербурга наказного гетьмана Полуботка, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша, ще кількох старшин і поставив вимогу скасувати всі ці нововведення. До того ж, старшину Стародубського полку було намовлено московськими урядовцями написати прохання, щоб урядовцями в Україні були тільки росіяни. У цій ситуації Полуботок зі своїми прихильниками пишуть петицію про повернення Україні її автономних прав. Розлючений Петро І дає наказ заарештувати гетьмана та його однодумців і кинути їх у Петропавловську фортецю.

“Історія Русів” наводить чимало фактів про розправу російських чиновників і особисто царя Петра з останніми українськими державцями. Тут, зокрема, оповідається, що государ звелів узяти їх на тортури і судити в Таємній канцелярії. А квартиру їхню на Троїцькій пристані огородити надійною вартою. Ця Таємна канцелярія, оповідає свідок тих подій, була несхожою на жодні цивільні чи духовні судилища з їхніми правами та обрядами.

“Була вона єдиною в своєму роді в цілому світі, подібно до святої римської інквізиції”,— зі знанням справи констатує сучасник. У ній не приймали ні доказів, ні виправдань — ні письмових, ані свідкових, ні совісних, цебто під присягою. Особа, що не признавалась до вини, мусила витерпіти тортури в три прийоми, а наостанок — вогняним знаряддям, тобто, розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою.

Коли Савич на запитання царя, чи він знав про лихий замір його товаришів і земляків, які нібито душили баранів, куплених царем для розведення нової породи на півдні України, відповів чемно: “Не скажу вашесті”,— то дістав за ту чемність запотиличника і був відправлений на тортури. Коли ж Петрові сказали, що ця відповідь є малоросійською чемністю, він не повірив і послав в Україну спеціальне посольство, щоб довідатись, чи й справді там є такий вираз — “вашесть” (тобто “ваша величність”), то виявилося, що такий вислів є. Це посольство коштувало російському урядові 70 рублів, що їх стягли, звичайно, із Савича.

“Історія Русів” розповідає, що коли Полуботкові був оголошений вирок, він сказав цареві Петру І такі слова: “Бачу, государю, і розумію, з якого джерела зачерпнуто злість твою, що не властива серцю твоєму і не пристойна характеру помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість — суть єдине добро всіх монархів світу цього. І закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі й охоронці повинні їм бути. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад законами, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша і повинність свята в усіх народах так шанована, а жодним чином не законоприступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, государю, декілька разів підтверджував. Народ наш підсилив і звеличив царство твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії”.

І далі: “Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить… бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці… Але, поки ще живу, скажу тобі правду, о государю, що прийдеться складати тобі звіт неодмінно перед царем усіх царів — Всемогутнім Богом — за погибіль нашу і всього народу”. Коли читаєш про ті тортури, про ті високі надії чесних людей, неодмінно виникають асоціації з нашими тридцятими роками, коли мордували ще гірше українську інтелігенцію і навіть українських комуністів, які були при владі і які свято вірили в ідею комуністичного раю, і здається, все почалося звідти, з петровських часів. А може, з часів Івана Грозного і Малюти Скуратова… Коли починалась сама Росія…

Павло Полуботок помер (1724) у Петропавловській фортеці. Його ім’я залишилось у пам’яті свідомих українців як ім’я мужнього й безстрашного поборника ідеї Української держави, законних прав українського народу на державницьке існування, отже — і на життя в історії… Портрети Полуботка в XVIII–ХІХ ст. можна було зустріти в багатьох українських родинах.

Після смерті Павла Полуботка уже не обиралися нові гетьмани. Російський уряд продовжував нищити державницькі інституції нашої країни. Україною управляла Малоросійська колегія.

Вона продовжувала з більшою силою тиснути на українське населення. Ще Вельямінов пишався тим, що його колегія збільшила податки майже на 600 відсотків. З 1722 р. по 1724 рік ці податки збільшились від 45,5 тис. рублів до 241,3 тис. рублів. Тепер колегія почала стягувати податки із українських землевласників та водночас зачепила й російських, які вже укоренилися в Україні. Так, один О. Меншиков, найперший сподвижник Петра І, дістав тут до 200 сіл і містечок, володів Почепом, Ямполем та іншими містами, мав численну кількість промислів. Він перший обурився податковою діяльністю Малоросійської колегії. Через те, коли після смерті Петра І на престол сіла його дружина Катерина І, якій Меншиков допомагав здобути цю честь, він зробив усе, щоб припинити діяльність колегії та знову обрати гетьмана. Уже за царювання наступника Катерини І — Петра II ним став миргородський полковник Данило Апостол (1728–1734).

Але новообраний гетьман не міг відновити знищених державницьких інституцій України. Від нього взяли обіцянку не порушувати присяги російській державі, бути “вірним рабом російських монархів”, не вдаватися до будь–яких зносин з іншими державами і народами, і навіть із запорожцями. Його син залишався заложником у Меншикова. Царський уряд видав гетьманові на його прохання угоди — “Нужды малороссийские” та “Решительные пункты”. Офіційно було дозволено обирати гетьмана України, хоча в таємній інструкції говорилося, що це робиться лише для вигляду,— “для лиця”, — а насправді гетьман України призначається імператором — “с воли и соизволения Его Императорского Величества”. Призначалась і вся старшина, і Генеральний Суд мав бути із трьох “персон” українців і трьох із “великороссиян”. “Обрання” гетьмана мав провести спеціальний представник Москви Наумов. Йому було вказано, що в тому разі, коли козаки на раді будуть не згодні з цією кандидатурою, він повинен припинити раду, щоб козаки не могли обрати когось іншого на гетьмана.

З цього часу фактично російський уряд уже не визнавав Гетьманської України як юридично самостійної державної сторони. “Решительные пункты” мають уже форму указу царського уряду, який потрібно лише виконувати. Діяльність гетьмана Апостола в цих умовах обмежилась економічними питаннями: зменшенням поборів, впорядкуванням податків тощо. Він продовжував започатковану Скоропадським справу укладання зведення українських законів — “Права, по которым судится малороссийский народ”; головна ідея цього твору — збереження автономії України і визнання за українською шляхтою привілеїв. Проте й це викликало настороженість у російській столиці. Там чекали моменту, щоб усунути цього гетьмана від влади, хоча кожен його крок і без того контролювали царські радники, які наглядали за адміністрацією, фінансами і військом України, яке використовував царський уряд на примусових роботах у будівництві укріплених ліній, в роки чергової російсько–турецької війни. Через шість років Данило Апостол помер, і знову вся влада в Україні була передана Малоросійській колегії. Тепер вона називалась “Правління гетьманського уряду” (1734–1750).

Це був період, коли в Московській державі почали часто мінятися царі, які після Петра величали себе імператорами. За імператриці Анни Іоаннівни, дочки Петрового брата, російською державою управляли численні німецькі радники. Період її правління пов’язаний з іменем фактичного правителя Росії — фаворита цариці, прибалтійського німця Ернста Бірона. У самій Російській державі та в Україні він установив жорстокий терористичний режим, коли придушувались всілякі прояви незалежного існування й самобутнього управління.

На чолі Правління гетьманського уряду в Україні був поставлений князь Олексій Шаховськой, якому надавалась необмежена влада.

Останній гетьман України Кирило Розумовський

Князь Шаховськой і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоаннівни спеціальну інструкцію, котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість у судах — все це вина українських урядовців. Ці чутки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина — непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом, захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережжя, яке перебувало у складі Польської держави. Але потрібно було всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі міцніше прив’язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна зрада.

Робилося все, аби українців позбавити навіть доброї згадки, що українська спільнота колись юридично мала в Польсько–Литовській державі стани, вольності та привілеї. Тепер над представниками різних станів українського населення чинилася сваволя. Так, у 1734 р. голова Правління гетьманського уряду — ним тоді став новий російський чиновник князь Барятинський — наказав заарештувати старого чернігівського архієпископа Іларіона Рогалевського. В 1734 р. за наказом цього князя був заарештований увесь київський магістрат, а його архів було перевезено до столиці Росії. Барятинський пояснював необхідність подібних дій тим, що київські міщани повинні забути свої привілеї, записані в паперах магістрату. Подібно поводились в Україні й інші прислані сюди російські урядовці. Наприклад, фельдмаршал Мініх, невдоволений своїми сусідами, українськими землевласниками Марковичами, подав скаргу до суду. Суд виніс вирок: вислати представників цієї знатної родини на будівництво укріпленої лінії. Це були сини члена Правління гетьманського уряду Андрія Марковича, їх вислали як простих козаків. Та Мініх був незадоволений судом і почав брутально лаяти суддів. Як і інші російські чиновники, він вважав, що російський уряд дуже панькається з українцями, і пропонував передати всю владу в Україні одному урядовцю, очевидно, мав на увазі себе. Були плани передати Україну фельдмаршалові Мініху як герцогство — у винагороду за заслуги.

На початку 30–х і в 40–х роках. XVIII ст. Україну постійно грабували економічно через численні виснажливі війни російської держави з турками і Кримом. Українських козаків використовували як військо, а українських селян як допоміжну силу при спорядженні армій. Коні, воли, фураж, підводи, продовольство, одяг — все це забирали безплатно у селянських і козацьких господарів. Наприклад, за час російсько–турецької війни 1734–1739 рр. українські жертви складали такі цифри: всього було залучено 312 тис. козаків і селян, з яких загинуло 34 тис. 200 осіб; загинуло більше 50 тис. коней; з України викачано 1,5 млн рублів, на той час це була величезна сума. Звичайно, все це ніколи і ніким не відшкодовувалось. До всього цього потрібно додати, що населення України утримувало в 1737 р. за свій кошт 75 російських полків, у тому числі — 23 кінних, в 1738 р. — 50 полків і т. д. Після війни Україна не могла відновити свого довоєнного економічного рівня протягом двадцяти п’яти наступних років.

Зубожіння України було жахливим. Навіть Мініх, якого не можна запідозрити в прихильності до українців, об’їжджаючи Україну, говорив, що без сліз не можна було дивитися на спорожнілі села, на незасіяні ниви, на спустошену, колись квітучу землю. Населення Лівобережжя переселялось на південні землі, на Правобережжя.

Українська гетьманська державність, що утвердилась на Лівобережній Україні після визвольних воєн, зникала під тиском політики російського уряду, особливо після Петра І. Україна з усіх сил боронила свої права. Але сили вже вичерпувались.

Остання спроба зберегти хоча б видимість української автономії й урядування української шляхти була за гетьманування Кирила Розумовського.

Після правління Анни Іоаннівни — років біронівщини, що залишили тяжкі драматичні сторінки в історії України, у 1750 р. на російський престол сіла дочка Петра І Єлизавета. Цей час приніс Російській імперії певний моральний перепочинок від судів Таємної канцелярії, катувань, доносів, заслань, розправ. І саме на цей період припадає гетьманування останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.

Це надзвичайно цікава постать, овіяна легендами, міфами, переказами, які й понині живуть у народі, особливо на Чернігівщині, звідки походила родина козака Григорія Розума (село Лемеші, Козелецького району). Його сини — Олексій та Кирило — стали найвищими сановними людьми Російської імперії. Історики твердять, що імператриця Єлизавета Петрівна взяла у свій час морганатичний шлюб із прекрасним співаком петербурзької капели — Олексієм Розумом. Від цього й починається кар’єра козацьких синів, які стали називатись графами Розумовськими.

Мабуть, на чутливе серце імператриці вплинула велика любов Олексія до своєї України, до її пісень та історії, а його народний світогляд позначився і на ліберальному правлінні імператриці. Сам Олексій ніколи не втручався в державні справи. Але сліди його інтелектуального впливу на імператрицю — беззаперечні.

У 1744 р. Єлизавета навіть поїхала в Україну, відвідала кілька міст, де її врочисто зустрічали козацькі війська, віддаючи високу шану, а старшина звернулася з петицією, в якій прохала відновити в Україні гетьманську владу. Імператриця Єлизавета сприйняла це прохання прихильно, але не поспішала його виконувати. Вона мала на меті поставити гетьманом молодшого брата Олексія — Кирила. Та він був надто молодий. Щоб зробити його правителем великої території, потрібні були певні знання. І Єлизавета відправляє Кирила за кордон для навчання. Він слухає лекції в університетах Італії, Франції, Німеччини і 22–річним юнаком повертається до Петербурга. Його призначають президентом імператорської Академії наук.

Цей пастушок, козацький син, мав неабиякі здібності. Настав час, коли імператриця зрозуміла, що Кирило здатен справитися і з управлінням Україною. 5 червня 1750 р. указом імператриці було затверджено, а в Глухові на старшинській раді врочисто обрано гетьманом (а фактично ж — призначено!) Кирила Розумовського. Україна сприйняла відновлення гетьманства як надзвичайно велику святкову подію, бо знову ожила надія на те, що Українська держава відродиться. Після церемонії обрання палили з гармат, співали пісні, читали врочисті вірші, Кирила Розумовського прославляли в різних патетичних промовах. Навіть салютували на його честь. Це була не данина його державним здібностям, яких ще ніхто не знав, а лише надія на те, що знову підніметься з небуття козацько–гетьманська держава — Україна.

Кирило Розумовський протягом свого управління до 1764 р. проводив досить чітку політику, спрямовану на відродження самоврядування України. Деякі історики справедливо вказують, що політиків потрібно поціновувати не по тому, чого вони не зробили, а по тому, що вони зробили в тих історичних умовах. Одним із перших заходів Розумовського була спроба вивільнити Україну з–під політичної підлеглості російському Сенату і передати її справи Колегії закордонних справ, як окремої іноземної держави. Гетьманові також було передано управління Києвом і Запорожжям, які до цього підлягали управлінню російського уряду. Але Розумовському не вдалося вивільнити Україну з–під фінансової зверхності імперії. Російські чиновники не дозволили Україні мати свою скарбницю і продовжували контролювати зносини України з іноземними державами.

Ще одна важлива заслуга Розумовського полягала в тому, що він запровадив старшинські з’їзди у столиці Гетьманщини — у місті Глухові. Ніби постав козацько–старшинський парламент, про який мріяв Пилип Орлик, що мало велике значення для зміцнення демократичних традицій державницького управління в Україні.

У 1763 році Розумовський скликав у Глухові широке зібрання старшин — Генеральні збори. Це вже виглядало справжнім українським парламентом. Він затвердив судову реформу гетьмана, яка повертала судові закони до часів Литовського статуту. Запроваджувався суд земський — для цивільних справ, підкоморський — для справ земельних, гродський — для карних злочинів. Генеральний суд завершував цю ієрархію. Всі судді обиралися із числа старшини, яка тепер офіційно називалась шляхтою.

Українська шляхта оформилася таким чином, як привілейований стан. Цей процес, що відбувався в Україні, нагадував подібний процес у Росії, де дворянство також набувало рис провідної сили держави.

Наступною реформою Розумовського була військова: гетьман запроваджує у війську муштру на зразок європейських армій, вдосконалює артилерію, запроваджує однаковий одяг — однострої та озброєння, а також прапори та геральдику.

У галузі освіти Розумовський також чимало зробив, продовжуючи традиції Мазепи, ідеї якого і пам’ять про якого жили в середовищі української шляхти. Зокрема, в усіх полках Розумовський розпорядився відкрити школи для обов’язкового навчання козацьких синів. Сучасники зазначали, що в тих школах могли навчатися безплатно всі, хто хотів. Вражало, що в тих школах навчалося багато дівчаток. Такого не було і в країнах Західної Європи.

Від самого початку свого гетьманування Розумовський намагався заснувати в Батурині університет. Ідея університету в Україні витала ще в Гадяцьких пактах. Тоді Виговський домовлявся про відкриття такого навчального закладу в Батурині. Розумовський повертається до цієї ідеї знову. Він відбудовував Батурин, зруйнований Меншиковим, прагнув перенести сюди столицю Гетьманщини. До речі, і до цього часу в Батурині стоїть зруйнований величавий палац самого гетьмана Розумовського, реставрація якого продовжується більше як століття. Гетьман зміцнював стан шляхетства, закріплював за ним селян, тягнув його до освіти, розбудовував українську столицю та інші міста палацами, парками, церквами. Українська знать почала захоплюватися кав’ярнями, операми, симфоніями, французькими модами, садами–парками з водоспадами, підземними тунелями, гротами. Досі ще в Україні мають велику популярність концерти класичної музики із колекції родини Розумовських.

Ясно було, що всі ці прагнення Розумовського та його оточення викликали настороженість уряду Єлизавети. Звичайно ж, правила не імператриця, а дворянська верхівка, яка пильним оком стежила за всіма подіями, що відбувалися в підкореній Україні. Вони боялися втратити це невичерпне джерело багатств, якими живилася і дихала імперія. Відродження за Розумовського державницьких інституцій, посилення державного правління гетьмана для Російської імперії не обіцяло нічого доброго.

Історики називають цей період “золотою осінню” Гетьманщини.

Та, на жаль, вона була нетривалою. Російський уряд продовжував грабувати Україну, а це викликало невдоволення серед українського шляхетства, серед широких мас населення. В 1754 р. були скасовані митні кордони між Україною і Росією. Розумовському заборонили розпоряджатися землями в Україні, російські чиновники контролювали фінанси, зовнішні зносини. В 1763 р. російський уряд відхилив прохання української шляхти в Глухівській петиції повернути Україні її державні права і вольності.

Коли в Петербурзі відбулась чергова зміна імператриць, російські урядові кола використовують нову повелительку Росії — німкеню за походженням — Катерину II для розправи над гетьманською Україною. За Розумовського Україна почала підніматись з колін, відроджувати свою економічну силу, національну культуру, освіту, мистецтво, свої старі судові закони, гетьманське управління зі старшинським парламентом, що тепер поширювалось і на Київ, і на Запорозьку Січ.

Приводом для розправи над Україною послужила спроба Кирила Розумовського домогтися від Петербурга, щоб його гетьманська влада була передана у спадщину його синам. До речі, сам гетьман був одружений із родичкою Єлизавети Петрівни — княжною Наришкіною. Питання про спадковість гетьманської влади не було новим для української володарної еліти, яка вбачала в цій спадковості запоруку стабільного існування, безпеку від нових чвар. Передати в спадщину синові Юрасеві гетьманську булаву хотів ще Богдан Хмельницький; Дем’ян Многогрішний просив передати свою владу братові, Іван Самойлович клопотався в цьому плані за своїх синів; Іван Мазепа бачив своїм спадкоємцем свого племінника — Войнаровського. Але щоразу проти цього поставали сили внутрішні і зовнішні: якійсь іншій групі українських старшин, котрі рвались до влади, це було невигідно; невигідне було встановлення спадкового гетьманського правління (власне монархії) і Росії, яка мріяла повністю проковтнути Україну та перетворити її на звичайнісіньку імперську провінцію. Треба відзначити, що цього разу ідею спадковості гетьманської влади підтримала значна частина відомих українських державців, майже всі полковники та сотники; адже монархічна влада в Україні неодмінно призвела б до відділення України від Росії і до повного її виходу з імперії.

За намовою своїх радників, зокрема такого, як Г. Теплов, у жовтні 1763 р. Катерина II викликає Розумовського до Петербурга і пропонує йому йти у відставку. Розумовський не погодився відразу покласти гетьманську булаву. Сподівався, певно, на якісь компроміси і поступки. Але російські урядовці ні на які поступки не йшли.

Розумовський змушений був віддати булаву і всі гетьманські регалії. За це йому було присвоєно звання фельдмаршала і дано дозвіл жити в Москві із забороною повертатися в Україну. 10 листопада 1764 р. Катерина II видає указ про створення Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум’янцевим, яким передавалось усе управління Україною.

Цікавий епізод розповідає нам “Історія Русів” про одного з перших російських радників Розумовського — відомого чиновника Григорія Теплова. Коли Кирила обирали у Глухові на гетьманство, трапилось так, що з його сурдута злетіла блакитна Андріївська стрічка. Теплов підхопив її на льоту, намагався прикріпити її до одягу свого підопічного. Але це йому зробити не вдалося. Тоді Кирило Розумовський забрав у нього ту стрічку й поклав собі в кишеню. В народі було багато різних здогадів, що це могло б означати? Яка це ознака, добра чи погана? Кажуть, що мудра мати Кирилова — Наталя Розумиха — сказала тоді синові, щоб він гнав від себе цього радника, бо той накличе на нього нещастя.

І ось, коли Розумовський втратив булаву і з’явився у палатах цариці, той же Теплов кинувся до новоспеченого фельдмаршала і став його палко цілувати. Спостерігаючи цю сцену, один із фаворитів Катерини II Олексій Орлов сказав, справджуючи слова матері Розумовського: “І лобза, його же предаде”, — тобто, цілуючи його зраджує.

Так закінчив своє гетьманування останній в історії України гетьман Кирило Розумовський. До Петербурга були забрані ознаки української гетьманської влади — бунчуки, гармати, печатки, прапори. Вони й донині сховані десь у глибинах російських музеїв, хоча ще в 1918 р. В. Ленін обіцяв повернути Україні ці національні реліквії.

Та справа цим не закінчилася. Катерина II висуває тезу про негайне зросійщення неросійських територій імперії, зокрема України та Прибалтики. Вона наполягає на тому, щоб зникла навіть пам’ять про колишнє окремішнє існування України. “Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”,— давала імператриця свої інструкції російським урядовцям. Так було остаточно знищене існування української державності в нутрощах самодержавно–кріпосницької імперії.

Та це й закономірно: ці дві державницькі системи управління —самодержавно–централістична і республікансько–демократична — гетьманська — з наявними реальними тенденціями до парламентаризму не могли, ясна річ, існувати ні поряд, ні разом в одній державі. Після ліквідації гетьманського уряду Україною керувала Малоросійська колегія, яка вже була третьою в історії України і яку очолив Рум’янцев. Він мав вказівку поширювати серед селян думку, що їхнє становище погіршується через застарілі українські закони, а з другого боку — старшину зваблював посадами, поширенням кріпосництва на її землях, а тих, хто згадував про свої права, карав жорстоко і немилосердно. Так, обрані до катерининської комісії для створення “Нового уложенія” — збірника законів Росії — посли, що вимагали обрання гетьмана в Україні, були покарані смертю або довічним ув’язненням.

Слідом за ліквідацією гетьманської влади у 1781–1782 рр. був знищений і самобутній полковий адміністративний поділ України. Полки як територіальні одиниці зникли, в Україні були створені три намісництва, згодом — губернії, які нічим не відрізнялися від російських.

Лівобережна гетьманська Україна мала ще одну ознаку державності — армію, яка складалась із 10 полків і які постійно використовувалися Росією у своїх війнах та на будівельних роботах. Тепер Катерина II дає наказ ліквідувати їх. Першими підпали під розформування слобідські полки, які ще з кінця

XVII ст. підлягали російським воєводам. На їхній основі були сформовані гусарські й пікінерні полки російської армії. В 1785 р. були ліквідовані полки і в Наддніпрянщині. Основна маса козаків залишилась тільки вільним хліборобським станом.

На українське селянство тепер поширилася кріпосницька система, коли селянам остаточно заборонялося залишати своїх панів. 3 травня 1783 р. Катерина видає про це спеціальний указ.

Другою важливою акцією Катерини II була остаточна ліквідація ще одного великого завоювання українського народу, давнього гнізда вольниці в Україні — Запорозької Січі.

У 70–х роках XVIII ст. Російська імперія вела війну з Туреччиною за Причорномор’я (1768–1774). У вогні цієї війни загинуло багато козаків та українських селян. Наслідком її було приєднання до Росії земель між Бугом та Дністром, а також ослаблення Кримського ханства, яке опинилося відтепер під протекторатом Росії.

Запорозька Січ відтоді перетворилась у внутрішню територію і перестала відігравати роль форпосту в боротьбі проти кримських нападників, вона втратила роль захисника південних кордонів Російської держави Але вона залишилась місцем порятунку для населення, яке тікало від кріпосницької неволі з усіх кінців України, і ставала центром його антифеодальної боротьби. І не тільки для України.

Під час грандіозного повстання в Росії О. Пугачова (17731775) запорожці переховували в себе його людей, посилали до нього загони добровольців — охочих, і це теж обурювало Катерину ІІ та її уряд. Під час великих селянських повстань в Україні, наприклад, під час Коліївщини 1768 р., запорозькі козаки ставали їх провідною силою. Через те імператриця вирішила ліквідувати Січ. На це активно підштовхував її колишній фаворит, а тоді вже намісник створеного на землях Війська Запорозького Новоросійського намісництва Григорій Потьомкін. З одного боку, він боявся козацької сили, яка опинилась у нього в тилу. З другого — запобігав у козаків ласки, підкуповував старшину то дорогими винами, то тонкими сукнами для жупанів і шароварів. То попросив, щоб і його, як і спритного царедворця графа Паніна, прийняли у “почесні козаки” — така мода почалась тоді в Росії. Бо легендарна слава козаків про їхню мужність перейшла кордони імперії. Бути козаком стало великою честю. “Милостивий батько”, кошовий отаман Петро Калнишевський і старшини “викричали” у козаки Потьомкіна, давши йому козацьке прізвисько Грицько Нечеса (за кучеряву перуку, яку носив Потьомкін, подібно до французьких аристократів).

Та цей Грицько Нечеса строчив листи до імператриці та вимагав: козакам — негайна смертна кара; кошового отамана, писаря, суддю — всіх знищити.

І Катерина II вибрала зручний для цього час — закінчення російсько–турецької війни. Вона наказала генералові Теккелію прийти до Січі і знищити її. Наказ було виконано. В червні 1775 р. Запорозька Січ була повністю зруйнована.

Козацька старшина, яка брала участь у російсько–турецькій війні й мала за це великі нагороди — землями, орденами, медалями, пожалуваннями, була арештована. Останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “цариця–матушка” нагородила найвищою в імперії нагородою — зіркою ордена Андрія Первозванного, обсипаною діамантами, був засланий у Соловецький монастир. І той самий князь Потьомкін — почесний козак Запорозького Коша Грицько Нечеса — тепер милостиво дозволив щомісячно платити Калнишевському за багатства, які відібрали в нього, жалування у 6 рублів. Ще й варту приставили до нього з шести чоловік: оплачували її також за рахунок відібраного багатства в кошового (а він мав більше 14 тис. голів різної худоби). Ще й великий палац дали — кам’яний склеп у підземеллі із солом’яним ліжком, де солома та одяг вмить згнивали від сирості. Арештант писав прохання до настоятеля монастиря відремонтувати цей склеп за його власний кошт, і, часом, ремонтували. Калнишевський, який вірно служив імператриці, який був нагороджений найвищою державною нагородою Російської імперії, який за честь для себе вважав поцілувати черевичок цариці і був допущений до такої честі, цей Калнишевський прожив у тому кам’яному мішку до 1802 р. 1 квітня 1802 р. новий цар Олександр І оголосив помилування двом найбільшим злочинцям Російської імперії — російському революційному публіцисту О. Радищеву і найбільшому її грішнику — Петру Калнишевському, котрому було тоді вже 110 років. Він осліп у підземеллях Соловецького монастиря. Через 2 роки після звільнення, 112 років від роду, Калнишевський помер.

На території Соловецького монастиря до наших днів зберігалась надмогильна кам’яна плита, на якій витіюватий напис повідомляв: “Тут зарите тіло кошового колись існуючої Запорозької грізної Січі Калнишевського, що почив у Бозі, засланого в сію обитель по Височайшому ж повелінню в 1776 році на смиріння. Упокоївся 1804 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду, смертю благочестивою, доброю”. Щоправда, зараз чомусь ця плита у Соловецькому монастирі безслідно зникла…

У безвісті помер останній кошовий Запорозької Січі. А писар Глоба і суддя Головатий та інші кошові старшини відправлені були в сибірські монастирі на заслання, їхнє майно було також конфісковане, весь архів Січі, коштовності, регалії перевезено до Петербурга. І також зникли безслідно…

Зруйнування Запорозької Січі викликало великий жаль в українців. Частина ж козаків, котра під час руйнування Січі була в поході, переселилась за Дунай і утворила Задунайську Січ, в межах Турецької імперії. Вона проіснувала до 1828 р., коли за Адріанопольським миром, після чергової російсько–турецької війни, козаки дістали право повернутися в Україну.

Після розгрому Запорозької Січі частина козаків, які виявили бажання служити російському урядові, були поселені у Причорномор’ї, де й утворили Чорноморське козацтво. Пізніше, у 90–х роках після нової російсько–турецької війни, цих козаків переселили у новоприєднані до Росії землі — до Кубані. Пізніше до цих кубанських козаків, до цих у чистому вигляді запорожців, і були згодом приєднані задунайські козаки. Так виникло Кубанське козацтво, яке зараз відроджує пам’ять про своє походження, що збереглася лише в козацьких піснях…

Російський уряд надавав великого значення знищенню Запорозької Січі. Довгий час він вичікував, чи не вибухне в Україні всенародне повстання. Січ була зруйнована 4 червня 1775 р., і лише 3 серпня, коли ніякого вибуху в Україні не відбулося, Катерина II оприлюднила маніфест із поясненням причини знищення Січі: “Січ Запорозька до кінця вже зруйнована із знищенням на майбутнє і самої назви запорозьких козаків”. Чим же завинили козаки? Виявляється, вони помишляли, “створити з подібних собі серед отечества область зовсім незалежну під своїм власним неістовим управлінням”. Тобто, бажання власної держави та власного управління були для царизму найтяжчим злом.

Отже, Катерина II завершила повний розгром державності України: ліквідувала гетьманський уряд, адміністративний поділ, українське козацьке військо і Запорозьку Січ, запровадила знову кріпосництво. Україна була перетворена на звичайну провінцію Російської імперії.

Які ж підсумки можна зробити, оглядаючи період існування Гетьманщини — від середини XVII до 80–х років XVII! ст.? Це був значний і важливий другий період державницького існування України. Український народ витворив свою державність і утримував її майже сто тридцять літ в умовах, коли зі сходу й заходу її нищівно руйнували анексіоністські держави. Усвідомлення цього залишило в усіх верствах суспільства впевненість, що Українська держава може існувати, що вона має великі історичні потужності й досвід.

Національно–державницька ідея епохи Гетьманщини наснажувала наступні покоління інтелектуальної частини українського суспільства в боротьбі за відродження суверенної України. А сам український народ наповнював гордістю і мужністю свої пісні та думи про героїчне минуле своєї держави й великих її подвижників.

Народ оплакував долю своєї Січі Запорозької. Але чому ж не повстав на її оборону?

Однією з причин цієї історичної драми було угодовство національної еліти. Воно було спричинене передусім економічною слабкістю українського феодального класу. З часів владарювання Польської держави в Україні земля, яка була основним суспільним багатством, силоміць відбиралася в українських землевласників, через те вони були малоземельними й економічно слабкими.

З іншого боку, Польська держава провадила активну політику денаціоналізації в середовищі вищої панівної верстви українського суспільства, через що упродовж століть відбувався відплив найбільш заможних, освічених і діяльних груп цієї верстви населення до панівних станів Польської держави. Сформована в ході визвольної боротьби в XVII ст. нова козацько–старшинська верхівка не мала панівного економічного становища в своїй державі, мусила вдаватись за допомогою до державних структур Польщі, Росії, Туреччини, щоб закріпити за собою завойовані багатства і привілеї. Зрештою, і вона була ослаблена через десятиліття визвольних воєн, що завершились наприкінці XVІІ ст. пануванням в Україні трьох держав — Польщі і Туреччини (на Правобережжі та Півдні) та Росії (на Лівобережжі).

На обох берегах Дніпра щодо української панівної верстви в найбрутальніших формах продовжувалася політика витіснення її з позицій, які вона зуміла зберегти в попередні часи. Російський уряд вдавався ще й до військової сили. Російська імперія насильницьки підпорядковувала українську землю з допомогою війська, яке вона постійно тримала в містах, підкорювала українську військову силу та її керівне ядро власним інтересам. Російський уряд вдавався також до відвертого перекуповування частини панівної української шляхти землями, посадами, привілеями, чим вносив розкол у її середовище.

Через те українська козацько–шляхетська еліта була слабкою політично не консолідованою. Іншої ж провідної верстви в Україні не було. Українські міста не відігравали провідної ролі, як, скажімо, міста в Західній Європі. Козацтво не могло обіпертись у своїй боротьбі на міста. Причина зрозуміла — міста в Україні за Польщі були під польсько–католицьким правлінням, яке від самого початку відтісняло українське православне населення зі сфер життєвої діяльності міст. Ця ситуація повторилась і при встановленні російського владарювання на Лівобережжі. Міста з їхньою освітою, ремісничим виробництвом, широкою торгівлею, зв’язками з іншими країнами опинилися в руках російської адміністрації та заможних верств, які опирались тут на російські гарнізони.

Таке соціально–економічне та морально–політичне становище й призвело до падіння Гетьманщини — Української козацької держави.

Соціальні інтереси козацько–шляхетської еліти, провідної сили в боротьбі за незалежність України, переважили інтереси національні. Імперський уряд грав на соціальних забаганках шляхти, підсилював соціальний егоїзм, підкуповував старшину посадами, пільгами. На українську шляхту у 1785 р. була поширена ота “вожделенна” для поміщиків “Жалувана грамота дворянству”, яка вивільняла дворян від військової служби, постоїв, податків…

Українська козацька старшина, як освічена в цілому верства, сипонула в державні установи Росії працювати й почала доводити високородність свого походження; стягувала поспішно свої старі шаровари й жупани й натягувала німецькі камзоли й вузькі чоботи, французькі трикутні капелюхи й англійські плащі, намагалась бути схожою на російських зденаціоналізованих дворян. Більше того, українська козацька старшина почала віддавати до навчання своїх дітей у престижні російські заклади, котрі постали працею саме українських вчених із Києво–Могилянської академії, колегіумів і шкіл.

Діти старшин стали забувати свою мову і соромилися свого походження. Козацько–шляхетська еліта переставала бути українською національною елітою і носієм національних інтересів свого народу. Вона вливалася в імперсько–російські сили, які підпирали самодержав’я та абсолютизм. Вона досягла в Російській імперії того, чого їй не хотіла дати панська Польща і чого треба було довго чекати в гетьманській Україні.

Зрада української політичної еліти була головною причиною загибелі Гетьманщини.

Україна в складі Російської імперії

На кінець XVІІІ ст. загинула Гетьманська держава і всі здобутки українців, які вони мали у XVІI–XVIII ст.

Не можна говорити, що це не викликало протесту в українського населення. Так частина лівобережних козаків, яких силоміць переводили в солдатські регулярні полки російської армії, в 1769–1770 рр. повстали. Це були Донецький і Дніпровський пікінерні полки. Катерина II дала наказ, як це колись робив Петро І, заарештувати сім’ї повстанців і замкнути їх у погреби — без води, без хліба. Цим вона зламала бунтарів. У 1761–1774 рр. повстали козаки села Кліщині Лубенського полку. До них приєдналися селяни. Повстання очолили отамани Панас Ворона і Грицько Білима. З допомогою артилерії повстання було розгромлене, повсталих заслано до Сибіру або ув’язнено.

У 1789 р. вибухає одне з найбільших повстань на Лівобережжі — в селі Турбаях на Полтавщині. Поміщики Базилевські схотіли закріпачити козаків, зробити з них кріпосних селян. На чолі повстання стали козаки брати Степан і Леонтій Рогачки та Семен Помазан. Вони розправились із поміщиками, обрали своє козацьке самоврядування і чотири роки управляли селом. Російське військо, послане сюди урядом, не наважилось відразу розгромити повстанців. Адже це був час, коли у Франції вибухнула революція, і російський уряд небезпідставно боявся, що повстання в Турбаях може послужити сигналом до всезагального вибуху в Лівобережній Україні проти кріпосницького поневолення. Лише через чотири роки з допомогою артилерії турбаївці були розгромлені, заслані до Сибіру та на віддалені поселення в Таврію. Були в Україні й інші рухи та повстання. Але вони не вилились у всенародну боротьбу.

Гетьманщина дворянилась, українські козацько–шляхетські землевласники дістали право пригнічувати своїх селян так, як це робили польські чи російські поміщики. Кріпосництво, нова панщина затьмарили і політичні, й національні прагнення як української провідної верстви, так і селянства.

Проте існування Гетьманщини як української козацької держави— це вже була друга державність в історії України — залишило величезний слід в історичній пам’яті народу і в історичній науковій думці. Згадки про окреме державницьке існування, національно–державницьке самоврядування козацької України не могли не породити нових прагнень до незалежного державного буття. Це прийшло пізніше, коли народилась нова генерація вищої провідної сили українського суспільства — українська інтелігенція, що вийшла з різних верств і станів суспільства.

Перебування Лівобережної України у складі Російської імперії мало і своє позитивне значення: тут ще тривалий час існували державницькі інституції самоврядування української козацько–шляхетської верхівки. Отже, зберігались ті рештки державності, яку завоював український народ у XVIІ ст. На Правобережній же Україні, що відійшла до Польщі внаслідок Андрусівського (1667), а потім Вічного миру (1686), подібні державницькі інституції були повністю знищені. Польська держава знову повернула в цей край не лише польських панів, а й свою адміністрацію, кріпацтво, дозволила політику полонізації та релігійне переслідування.

До складу Росії відійшла і значна частина Південної України, яку контролювала й обживала Запорозька Січ, що після ряду російсько–турецьких воєн позбулася агресії з боку Кримського ханства і Турецької імперії. Землі, які розорялись постійними нападами або контролювались Кримським ханством, тепер обживались українським землеробським населенням. Як і раніше, тут не було кріпосницького поневолення. Козацькі паланки, козацькі хутори і зимівники, що здавна створювали тут запорожці, приваблювали з Лівобережної та Правобережної України численних селян–втікачів. Після Кючук–Кайнарджинського миру (1774) російський уряд почав роздавати ці землі російським, німецьким та іншим поміщикам, оселяв утікачів–переселенців із Сербії, Болгарії та інших країн. Сюди почали переміщати своїх кріпаків–селян і російські поміщики. Між господарями–козаками й переселенцями розпочалися межові війни за землю.

Південна Україна інтенсивно залюднювалась. Землі давали найперше тим, хто зобов’язувався перевезти сюди не менше 25 господарств. Поміщицькі господарства почали займатись тонкорунним вівчарством для продажу на зовнішніх ринках вовни. Потім, коли з’явився попит на пшеницю, тут вирощували зернові культури для експорту зерна за кордон. Почали виникати міста — Херсон, Миколаїв, Вознесенськ та ін. Розвивались промисли, торгівля. Лівобережна і Правобережна Україна, де вирощувалось багато пшениці на продаж, тепер дістала природні морські порти для вивезення хліба на європейські ринки. Почало розвиватись суднобудування, розвідували поклади залізної руди і вугілля. Виникали чинбарні, салотопні, лісопильні, пивоварні та інші промисли.

Сучасний російський історик В. Кабузан подає такі цікаві статистичні дані: “Лівобережна і Правобережна Україна були тими районами Росії, де здавна жили українці. Звідси вони розселялись на нові землі. До числа їх належить і Новоросія (тобто Південна Україна. — Авт.). Якщо в 60–х роках XVIII ст. доля українців тут становила тільки 24 відсотки населення, то наприкінці XVIII ст. — 52,5 відсотків”. У кінці XVIII ст. в Катеринославській губернії українців було 82,8 відсотка, у Херсонській — 83,7 і т. д. Тобто основна маса переселенців у південну частину України була українська. Заселяється українцями і Таврія — Крим та Північне Причорномор’я…

Після приєднання Криму до Росії наприкінці XVIII ст. велика кількість кримськотатарського населення переселяється в межі Османської імперії. На територію ж Криму прибувають українські хлібороби. До кінця XVIII ст. вони вже становлять 12,5 відсотка всього населення. Згодом їхня кількість швидко зростає.

Таким чином, Південна Україна за етносом і за історією, залишалась українською і в наступний історичний період.

Українські землі, що опинилися під владою Росії, потрапили в більш сприятливі політичні та соціально–економічні умови порівняно з тими землями, які забрала Польща. А історія козацької держави — Гетьманщини, як говорить канадський історик О. Субтельний, стала ключовим явищем для подальшої національної історії та державотворчих змагань українців.

Правобережна Україна в складі Польської держави

Історія Правобережної і Західної України, як бачимо, у різні часи розвивалась осібно від Лівобережної. Вони мали і багато спільного, і багато відмінного. А втім, кожна з цих частин України здобувала свій історичний досвід, який мав придатися в майбутньому.

Після ряду угод між Росією і Польщею в XVІІ ст., як уже згадувалось, Правобережна Україна, а Західна, ще раніше опинилась у складі Польської держави.

Правобережна Україна після Андрусівської угоди 1667 року і Бахчисарайського миру 1681 року перебувала у набагато гірших умовах, ніж Лівобережна, яка все ж утримала свою державність у складі Росії. На Правобережжі повністю відновилося панування польсько–шляхетської держави з її кріпосництвом, соціальним, релігійним та національним гнітом, який існував до Хмельниччини. Тому і в XVІІІ ст. Правобережну Україну потрясали народні повстання, визвольні війни, агресії турків і татар, чвари й міжусобиці між гетьманами і полководцями з обох боків Дніпра.

У XVIІІ ст. Правобережна Україна увійшла сплюндрованою руїною. Знову над українським землеробом, одвічним трудівником, здійнялась зграя урядників, економів, війтів, осавулів, двірських козаків, ланових, десятників, пригонщиків. Після Прутського миру 1711 року на Правобережжя повернулися великі польські магнати — Потоцькі, Браницькі, Синявські, Любомирські… Вони володіли величезними територіями України, що могли б у Європі скласти цілу державу. Так, Любомирським належало 30 міст і 738 сіл. Майже вся Білоцерківщина належала Браницьким і т. д.

Економічний розвиток цього краю гальмувався кріпосництвом. Промисли і торгівля були в руках феодалів–магнатів. На Правобережній Україні польські феодали широко користувалися послугами єврейських орендарів, які ставали посередниками між панством селянином. Ці посередники перетворились у стан визискувачів, які були найближче до народу і найбільше йому дошкуляли. Становище українського ремісництва було тяжким; сфера його діяльності регламентувалася лише потребами панського господарства. Торгівля скорочувалася. І це призводило до звуження внутрішнього ринку.

На додачу в 1720 р. уніатський собор у Замості проголосив православну церкву поза законом. Українське селянство відповідало на всі утиски боротьбою.

Одним із видів такої боротьби стають на початку ХVIII ст. гайдамацькі рухи — на Київщині, Брацлавщині, на Поділлі утворюються загони дейнеків і левенців; у Західній Україні, в Галичині — опришків. Щоб убезпечити себе, панство формувало загони надвірних козаків. Вся історія Правобережжя цього періоду переповнена боротьбою українського населення проти польського панування. Це і велике повстання 1702–1704 рр. на чолі з С. Палієм; це і численні повстання в 30–40–х роках. Коли в 1734 р. російська армія вступила на територію Правобережної України, щоб допомогти союзникові Росії королю Августу ІІІ сісти на трон, на Поділлі вибухає повстання на чолі з Моторним, Гривою, Медведем, Писаренком та ін. У районі Чорного лісу на річці Інгул діяли загони Гната Голого. У 50–х роках загони Теслі, Мочули, Письменного зайняли Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Вони захоплювали маєтки, розправлялися з орендарями, знищували кріпосницькі записи.

На західних українських землях кріпосництво було ще давнішим і сильнішим. Панщина там сягала 5–6 днів на тиждень, селяни, крім того, обкладалися численними податками й поборами. Тому селяни з Галичини, як і з Правобережжя, постійно переселялися в інші регіони України, зокрема на південь. Тут діяли численні загони опришків. Зокрема в 30–40–х роках XVIII ст. ці загони очолив народний герой Олекса Довбуш, син наймита із села Печеніжина. 1745 р. його підступно вбили польські шляхтичі, але пам’ять про його далекі рейди, про боротьбу з визискувачами постійно жила в піснях і переказах галицького краю. У 50–60–х роках тут діяли загони опришків на чолі з Іваном Бойчуком, які ходили і на Буковину.

Майже безперервні повстання відбуваються на Правобережжі в 50–60–х роках XVIII ст.: у 1754 р. — біля Житомира, у 1757 р. — біля Немирова й Умані, 1761 р. — у Лисянці, 1764 р. — у Вінниці. Повстанці домагаються повалення чужоземного панування, скасування кріпосництва. Нарешті в 1768 р. ці рухи виливаються у грандіозну селянську війну, яка дістала назву Коліївщина.

На чолі цього селянського повстання стають запорозькі козаки, зокрема Максим Залізняк. Приводом до повстання було утворення польсько–шляхетської конфедерації, котра виступила проти російського уряду, що намагався посадити на польський престол чергового фаворита Катерини II короля Станіслава Понятовського. Обурені втручанням російського уряду у внутрішні справи Польщі, польські пани в Україні утворили конфедерацію із центром в українському місті Барі. На чолі її стояв Казимир Пулавський. На підтримку ставленика Катерини прийшли російські війська. Проте українські селяни вважали, що ця армія прийшла звільняти Україну від польських панів. І через те почали створюватися загони, в які масово йшли козаки і селяни. Вони здобули населені пункти — Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Умань. В Умані до них приєднався надвірний козак зі своїм загоном — Іван Гонта. Повстанці мали величезний успіх. Польський уряд не мав сили придушити це величезне повстання і звернувся за допомогою до Росії.

Боячись, що ця хвиля народного гніву перекинеться з Правобережної України на Лівобережну, російський уряд відповів згодою. Спільними зусиллями Польщі та Росії найбільше селянське повстання в Європі у XVIII ст. — Коліївщина — було розгромлене. Проте воно підірвало силу Польського королівства, яке, як видно було з усього, не могло впоратись із внутрішніми негараздами. Через те землі цієї держави невдовзі поділили між собою Росія, Пруссія та Австрія.

Внаслідок цих поділів Польщі — 1772, 1793 і 1795 р.— до Росії відійшла вся Правобережна Україна. Вона з’єдналась у такий спосіб із Лівобережжям. І ця єдність двох великих одноетнічних частин України сприяла розвиткові загальнонаціональної свідомості українців, розвиткові їхніх спільної духовної та політичної культури, економічних та торговельних взаємин.

Уроки історії ХVІІІ століття

Історичний підсумок XVІІІ ст. для України був неоднозначним. З одного боку, Україна вже вдруге в історії втратила свою державність — Гетьманщину, і Російська імперія розпочала наступ на українську економіку, культуру, духовність. З іншого боку — український народ мав і відчутні надбання. Після Коліївщини і двох російсько–турецьких воєн та розділів Польщі, ще до кінця XVIIІ ст. була возз’єднана під егідою Росії майже вся етнічна українська територія — Лівобережжя, Правобережжя і південь України. І народ український дістав можливість налагоджувати економічні й торговельні зв’язки між різними регіонами, розвивати спільно свою національну культуру та духовність. І хоча українці втратили державність, позбулися єдності церковного життя, вони тепер все ж більше ніж будь–коли, жили спільними економічними та духовними інтересам, що цементувало етнос, роз’єднаний в попередні віки, виробляло спільну національну свідомість.

Проте Україна повністю опинилася під владою російських царів–імператорів, і її життя підпорядковувалося самодержавно–централістичній системі, яка була властива Російській державі завжди.

Увесь попередній відтинок історії України, починаючи від Київської Русі, був тісно пов’язаний з європейськими країнами. Московський же уряд, починаючи особливо від Петра І, робив усе, щоб зачинити на глухі замки зв’язки України із Західною Європою. Був навіть випадок, що Австрія, з якою активно торгувала Україна, заявила російському урядові протест, коли Україні було заборонено вести з нею торгівлю.

Факт повного підпорядкування України Російській імперії став поворотним пунктом у подальшій українській історії, що спричинився до відриву її від західної економіки й культурного обміну і в цілому призвів до відставання в соціально–культурному та політичному розвитку. Поступово Україна втратила надбання, які вона здобула в період Хмельниччини і Гетьманщини.

Найперше таке надбання — знищення кріпосного права, зметення чужоземного польсько–шляхетського панування, витворення українським народом нового типу соціальних відносин. Після визвольної війни на Лівобережжі в основному переважали дрібні селянські та козацькі господарства та хутори, невеликі земельні володіння української шляхти, які фактично являли собою фермерські господарства. Україна однією з перших країн у Європі перейшла в XVII ст. в соціально–економічному розвитку на капіталістичний приватновласницький тип господарювання. Перед нею відкривались перспективи потужного економічного піднесення.

Але опинившись під владою абсолютистської Російської монархії, українська економіка знову потрапила під безжальний тиск кріпосництва, яке знищило це завоювання українського народу. В Україні відновлюється жорстокий феодальний визиск, якого не було навіть у найчорніші часи польсько–шляхетського владарювання. Це кріпосництво було позначене, як говорив відомий учений тих часів В. Каразін, азіатськими формами землеволодіння і рабовласництва. Натиск цієї системи на ще молоді соціально–економічні здобутки України дуже швидко знищив їх і тим відкинув нашу державу на сто–двісті років назад.

У політичному плані знищення державних інституцій, армії, суду адміністративно–територіального поділу та власних органів управління перетворило Україну на глуху провінцію Російської імперії. Проте ще тривалий час Україна у XVIII ст. залишалась вогнищем інтелектуального живлення імперії. Російський історик Архангельський так характеризує вплив України XVII ст. на Москву: “Кияни, незважаючи на упередження супроти них у Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в Москві, найкращими, найвидатнішими її діячами”. До речі, українські вчені, які не могли застосовувати свої державницькі теорії на батьківщині, ставали видатними теоретиками й діячами в розбудові російського самодержав’я. Зокрема один із видатних українських письменників, вчений — Феофан Прокопович став автором трактату “Правда воли монаршей”, в якому обґрунтовував підвалини самодержавницького управління як найбільш доцільного саме для Росії. Можливо, на той час ця ідея була виправданою.

У XVII–XVIII ст. українські вчені власними працями підтримували інтелектуальне життя в Україні. Вони витворили і свою ідеологію, яка підносила в очах ученого світу наш народ. Якщо московські державники створили теорію “Москва — третій Рим, а четвертому не бути”, то українські публіцисти висунули нову ідеологію: Київ — другий Єрусалим. Першим висловив цю ідею в 1622 р. Іов Борецький. Петро Могила, київський митрополит, у 1633 р. повторив її. За Хмельницького вона набуває широкої популярності у проповідях духовенства, в літературі, в приватному листуванні тощо. Наприклад, кошовий отаман Кузьменко в 1693 р. в листі до Мазепи згадував “второй Єрусалим, богоспасаємий град Київ”. Той же Феофан Прокопович підтримав цю ідею: Київ — другий Єрусалим, тобто Київ є центром духовної культури народів. Для українців ця ідея досягла найбільшого поширення за Івана Мазепи, даючи силу й на снагу державно–національній свідомості українського суспільства.

Українська ідея “Київ — другий Єрусалим” була символом значущості духовного розвитку народу і його культурної досконалості як головного постулату історичного буття, на відміну від ідеї поклоніння силі, ідеї насильницького підпорядкування чужих земель і народів, утвердження егоїстично–централістичних забаганок володарів. У такий спосіб утверджувалась в українському суспільстві ідея національної самобутності та самосвідомості, що живила пам’ять про державницьке існування народу і переконувала в прийдешності такого існування. Навіть за Катерини ІІ, коли імператриця зібрала послів для вироблення “Нового уложенія”, козацькі посли з України висловили ряд претензій до законів імперії і заявили з гордістю, що українці мають найліпші закони, через те вони й вимагали повернення Україні її законів, гетьманів, системи управління, армії.

Ця гордість за Україну, за її історичні й політичні надбання в минулому, за державницькі інституції часів Гетьманщини перейшла і до української інтелігенції пізніших часів. Без Гетьманщини не було б можливим відродження державницьких традицій не лише в Наддніпрянській Україні, а й у Галичині, яке ми спостерігаємо там уже в першій половині XIX ст. Гетьманщина стала акумулятором національних ідей, які потім витворили нову генерацію представників української інтелігенції, що розпочала новий період українського відродження.

Важливе значення мав той факт, що ідеологи гетьманської держави усвідомлювали своє спадкоємство від епохи першої державності українського народу — епохи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства. У політичних трактатах, теоретичних, художніх творах українські автори гетьманської доби не забували, що Українська держава мала тісну сув’язь із тією давньою епохою, що вони, сучасники козацької державності, є продовжувачами державницької традиції Київсько–Руської та Галицько–Волинської держави.

Це мало велике значення для того часу. Бо усвідомлення цього успадкування давало непорушну упевненість у правоті своїх домагань, давало цій ідеї силу вистояти в найтяжчі лихоліття, які згодом випали на долю України. Мало значення це і в майбутньому для розвитку суспільно–державницької ідеї українців.

Українська державність виникала на території, яка розміщена в небезпечному геополітичному просторі. І це завжди відбивалось на долі української державності й народу. Україна постійно перебувала в епіцентрі східних навал, завжди приймала на себе першою удари східних ординців, починаючи з дохристиянських часів. Коли степовий Схід тиснув на цю територію, і орди нищили міста, ремесла, писемні пам’ятки, храми, людність, Захід намагався скористатись силою держави Дніпровсько–Карпатського регіону для своєї безпеки. Водночас прагнув підсилити себе економічно за рахунок цієї території. І цей урок, визначений геополітичним становищем української державності, повинен і нині враховуватися нашими сучасними політиками та державцями: ні Схід, ні Захід ніколи не були зацікавлені в утворенні міцної держави в цьому регіоні, хоча саме така міцна держава завжди була гарантом стабільності в існуванні цивілізації Заходу. Ця позиція Заходу щодо України відбилась і в XVIІІ ст.

Та, може, найбільшим уроком історії епохи XVІІІ ст. є розуміння причин занепаду Гетьманської держави — брак єдності в середовищі політичної еліти, нестача патріотизму і розуміння значення власної держави для власного ж стабільного та гідного існування в історичній перспективі.