Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Соціально–політичне становище України в 70–х — 80–х роках

У період 70–х — 80–х років в Україні відбувається ряд глобальних змін. Передусім, це урбанізація населення України. Відповідно до оцінок цього процесу до 2000 р. в містах України мало жити понад 70 % населення. Це означало, що роль селянства і його український духовний світ зменшує свій вплив на сучасне життя. В цей період Україна давала до всесоюзної скарбниці 17% промислової продукції: серед іншого — 34% вугілля, 51 % — чавуну, 40 % — сталі. Обсяг валової промислової продукції України дорівнював такій країні, як Італія. Темпи її зростання в 70–х роках — 10 % були найбільшими в Союзі, у 80–х — 2–3 %, що було набагато нижче від загальносоюзного. Причина цього загальмування ховалась у старінні технічного устаткування заводів і фабрик, у відставанні в цілому в галузі від новітніх технологій.

Центр, проте, головний потік інвестицій і далі спрямовував у Сибір, нехтував інтересами України. За Щербицького, який керував Україною 17 років, питання про збільшення інвестицій і не зачіпалось.

У 70–х роках Україна залишалась житницею СРСР, даючи зерна стільки, як Канада, за урожаями картоплі переважала Західну Німеччину, цукровим бурякам посідала перше місце в світі. Населення України становило 19 % усього союзного населення, а сільгосппродукції Україна давала у всесоюзну скарбницю 23 %. Проте часом українське населення потерпало від нестачі продовольства. Колгоспи не забезпечували його потреб. Цікаво, наприклад, що приватний сектор присадибних ділянок, який становив у цей час усього 3 % оброблюваних земель, давав 33 % м’яса, 40 % молочних продуктів, 55 % яєць. 1970 року загальний прибуток від приватного сектору в Україні становив більше третини.

Було ясно, що колгоспна система приходить до занепаду, тим більше, що великий відтік сільського населення до міст (за 10 років до 1980 р. — півтора мільйона) залишав села на руки літніх жінок і чоловіків.

Історики — радянські і зарубіжні — часто порушували питання: чи була радянська Україна економічною колонією, чи процвітаючою республікою? З одного боку — могутнє зростання добувної і важкої оброблюваної промисловості ніби й справді підносило її на вершину економічного розквіту, але з іншого боку — як підрахував британський дослідник Пітер Уайлз — Україна постійно вносила до всесоюзного бюджету на 10 % більше, аніж діставала капіталовкладень і технічної допомоги. Через те вона, безперечно, розвиваючись, постійно відставала від Росії та інших регіонів Союзу PCP. Відбувався процес економічної експлуатації її ресурсів центром, при якому витрати не відшкодовувалися.

Крім того, Україна зазнала величезних демографічних втрат — від голодоморів, репресій, війни. За 10 років в Україні зникло приблизно 25 % населення. Проте 1989 р. населення її становило 51,7 млн. осіб.

Індустріалізація, урбанізація і модернізація призвели до значних змін. 1970 року в промисловості було зайнято 74 % українців. Кількість службовців — 1,4 млн осіб, щоправда, серед них близько 30 % були росіяни. Серед студентства — лише 60 % українців. Падіння чисельності української інтелігенції було спричинено низьким рівнем сільської освіти і через російськомовну освіту у вищих навчальних закладах, коли діти із сільських шкіл не могли оволодіти предметом через незнання російської мови. Крім того, значну частину людей з вищою освітою систематично відправляли на роботи в інші регіони СРСР. Низький рівень зарплати (на 10 % нижчий від союзного) стимулював виїзд з України численних потоків молодих освічених українців.

Усі ці явища, попри приховування будь–якої реальної інформації, викликали в українському суспільстві незадоволення. Як повідомляли 1984 року радянські соціологи, глухе, приховане невдоволення в Україні було більшим, аніж в інших республіках і регіонах Союзу.

Владна верхівка була стурбована спробами ретельного аналізу й інакшого тлумачення догм марксизму–ленінізму українськими вченими, як це ми бачили на прикладі І. Дзюби. Починався процес деідеологізації суспільства. Спершу він зачепив науковців та гуманітарну інтелігенцію, які шукали пояснень причин економічного відставання СРСР від Заходу, де бурхливо розвивався процес модернізації суспільства, — далі охопив ширші кола нової молодої інтелігенції.

У листопаді 1982 р. помер Брежнєв. Замість нього лідером СРСР став жорсткий політик, недавній шеф КДБ Юрій Андропов, який помер раніше як за два роки через тяжку хворобу. Тоді до влади партійною олігархією був поставлений (вже в роках) хворий лідер старої більшовицької гвардії Костянтин Черненко. І лише 1985 року після його смерті до влади прийшов молодий та енергійний Михайло Горбачов. Це був представник нового покоління партійних апаратників, який жадав вивести країну зі стану застою.

Початок перебудови

На цей час уже й вищому ешелону влади стало ясно, що країні потрібні перетворення в усіх галузях життя. Зрозуміло це було й Горбачову, тому й проголосив на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985) “перебудову” радянського суспільства.

Проте “перебудову” він сподівався робити, зберігши і вдосконаливши існуючу систему, прискорити соціально–економічний розвиток. Внаслідок цього мав би виникнути новий етап соціалістичного суспільства — “гуманного і демократичного”. Цим опосередковано стверджувалося, що попередній соціалізм, побудований в СРСР, був негуманний і недемократичний.

Таку перебудову передбачалося робити центром зверху, контролюючи всі її заходи. Але ця схема скоро продемонструвала всю свою надуманість і нереальність. Не була належно відпрацьована чітка програма, не було компетентних реформаторів.

Через те спроба прискорити соціально–економічний розвиток лише за рахунок впровадження досягнень науки і техніки, реорганізації органів управління та активізації трудових колективів чи проведення кампаній боротьби з алкоголізмом тощо залишили суспільство без змін. Стара громіздка компартійно–адміністративна система не піддавалася реформуванню.

Причини цього явища полягали в тому, що був збережений увесь адміністративно–командний апарат і такі ж методи керівництва. 96 % продукції України, наприклад, вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, і українські органи влади на них не впливали.

Керівництво, проте, вдалося до певного дозованого плюралізму думок і гласності, а також дозованої перебудови політичної системи. А це, у свою чергу, розкувало енергію масових рухів.

Дозована гласність переростала у свободу слова. Свобода слова формувала організації і рухи, різні громадські об’єднання. Ядром їх ставала інтелігенція та реабілітовані політв’язні. За 1989 р. із концтаборів було випущено близько 300 тис. політв’язнів. Вимога політичних змін ставала все настійнішою.

26 квітня 1986 р. в Україні, неподалік од Києва, сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Це змусило багатьох замислитися над системою господарювання союзного центру. Звісно, що уряди — і союзний, і український — приховували справжню сутність і розміри аварії. На загальних зборах колективу Київського університету ім. Т. Шевченка 29 квітня в Палаці “Україна” один із тодішніх секретарів КПУ Ю. Єльченко сказав, що “нічого страшного не відбулося”, трапилась невеличка аварія, і винуватці її — два якихось оператори — “дістали своє”, тобто, загинули… І все. Влада, приховуючи розміри аварії, продемонструвала половинчастість гласності і всієї, зрештою, перебудовчої роботи.

Ідеологи перебудови висували гасло оновленого соціалізму, “соціалізму з людським обличчям”, нового союзного договору, гарантій прав людини. Була змінена форма правління в країні. Тепер був обраний президент СРСР, і ним став генеральний секретар КПРС Горбачов. Керівна верхівка на чолі з першим президентом СРСР прагнула провести реформи, які б змінили сутність репресивного соціалізму. Він закликав до “радикальної реформи”, до “перебудови” і навіть до “вихідного положення” — до концепцій непу, який у свій час безжально був задушений Сталіним і який дозволяв економічну самостійність підприємствам, вільну торгівлю, запроваджував ринкові механізми, впливав на керівництво економікою “економічними важелями” тощо. Горбачов не відмовлявся від соціалізму, а шукав кращого соціалізму, який реалізує, нарешті, “соціальну справедливість”.

Про подібне в СРСР не чули за всі роки радянської історії. Так само не чули про те, що потрібно було демократизувати всю країну, а цього можна було домогтися через “гласність” і розширення прав людини. Гласність і відкритість рішень та інформації мала торкнутись і партії. І це потрясало уявлення радянського суспільства. Новою для нього була й концепція Горбачова про “спільність” і “взаємозв’язок” складових частин сучасного світу й існування глобальних інтересів, які мають вирішуватись усіма країнами “світу”. Ці його висловлювання робили світоглядний переворот і справді формували “нове мислення”, попри вперту опозицію в самій КПРС.

Це стосувалось і нової оцінки значення атомної енергетики, і ядерної зброї та необхідності роззброєння і припинення гонки озброєнь, що виснажувала і СРСР, і європейські країни. Проте, попри всезагальну народну підтримку в своїй державі і на Заході ці концепції Горбачова зустрічали шалений опір його колег по партії і саботаж рішень, яких він домагався. Особливо це стосувалося ролі партії як гаранта унітарності держави.

Поряд із тим внутрішнім опором проти Горбачова зростала ще одна опозиційна сила — сила націоналізму російського, що почав рішуче піднімати свою голову, і сила сепаратистського націоналізму в радянських республіках, де на його бік часто переходили партійні керівники республік і національних компартій. У Росії опорою націоналізму була відома організація “Память”. Такі відомі діячі, як Борис Єльцин, письменник–дисидент Олександр Солженіцин та їхні однодумці вважали, що інші народи Союзу експлуатували росіян і що потрібно звільнитися від пут імперії. Таким чином, найбільше поширені в часи “перебудови” були націоналістичні рухи.

Вивід радянських військ із Афганістану, визнання поразки в “холодній війні”, крах соціалістичного табору, з’єднаного Варшавським договором, призвели до посилення внутрішньої кризи в Союзі.

Провал перебудови був для всіх очевидним. Російський академік С. Шаталін писав, що КПРС уже повністю виконала свою історичну місію, показавши світові і своєму народові, як не треба робити, хоча цей приклад надто дорого обійшовся народам.

Про невдачу перебудовчих зусиль, які очолював Горбачов, писали політологи й аналітики в усіх зарубіжних країнах. Цікавими були висновки американського політолога Майкла Доббса: “Чим більше Горбачов латав систему, тим більше прояснювалось, що просто залатати її буде недостатньо. Гасло “прискорення” (технічного прогресу. — Авт.) поступилося гаслу “перебудови”. Зрештою і сама перебудова була дискредитована. Повністю прогнила будівля вимагала реконструкції. Те, що почалось як спроба оновити комуністичну систему, призвело до антикомуністичної революції. Спробувавши реформувати комунізм, Горбачов у кінцевому підсумку лише прискорив його занепад”.

Найбільшою помилкою тодішнього керівництва була, як твердять політологи, все ж недооцінка значення національного питання. Впродовж усього періоду більшовицької історії на першому місці завжди стояло як першорядне політичне завдання — тримати міцно, з усіх сил свою імперію під назвою СРСР. До цього прагнув і Горбачов зі своїм проектом нового договору між радянськими республіками.

Але народи Союзу вже не хотіли жити в імперії. Прорахунки влади в усіх напрямах стимулювали розгортання національно–визвольного руху, який почав переростати у боротьбу різних народів за суверенітет і незалежність у республіках Прибалтики, Закавказзя та в Україні.

Демократичні ж об’єднання повсюди, у тому числі й в Україні, вимагали реформ в економіці, політиці і культурі, критикували адміністративно–командну систему. За даними журналу “Віче”, в Україні в цей період існувало 46 тис. різних об’єднань.

Другий період визвольного руху в Радянському Союзі починається з кінця 1989 р. і до грудня 1991 р. Це період виникнення нових партій, радикалізації різних рухів. А в Україні — це вимога української державності, самостійної зовнішньої і внутрішньої політики, підготовка до нових виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади навесні 1990 року.

Важливу роль у цей час відігравав Український культурологічний клуб, заснований у серпні 1987 р. дисидентами. Його очолював журналіст Сергій Набока. Значне місце тут посідали дискусії про наслідки голодомору 1933 року, репресій і тоталітаризму, про символіку України; тут формувалися демократичні погляди на сучасний стан культури та державності. У Львові існувало подібне Товариство Лева та молодіжний дискусійний клуб.

Визначну роль у піднесенні демократичних ідей відіграв з’їзд письменників України 1988 року. Письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Станіслав Тельнюк та ін. відкрито виступили проти тоталітарного режиму, що зруйнував культуру України; вони вимагали державного статусу українській мові. Це змусило керівництво визнати необхідним розробити закон про статус української мови.

Навесні 1989 року на мітингах і демонстраціях 1 травня уЛьвові вперше замайорів синьо–жовтий прапор України. А 21 січні 1990 р. під ці прапори у живий ланцюг — у річницю Акту злуки ЗУНР і УНР — стало від Івано–Франківська — через Львів — до Києва 450 тис. осіб, як твердили органи внутрішніх справ. Ініціатори акції говорили про 5 млн осіб, які взяли участь у цьому ланцюгу єдності. 3 квітня український національний прапор було піднято над Львівською ратушею, а 24 липня — біля міськради в Києві. Демократично–національні сили розпочали широкий наступ на стару тоталітарну систему. Провідну роль тут відігравали українські письменники та представники інтелігенції.

У січні 1989 р. на загальних зборах письменників було прийнято рішення про створення Народного Руху України за перебудову. На кінець року рухівські осередки об’єднували вже 280 тис. осіб. На установчому з’їзді НРУ у вересні 1989 р. було прийнято програму, за якою визначалося, що Рух діятиме в межах конституційності, співпрацюватиме з радами народних депутатів для встановлення справжнього народовладдя. Основною тезою цієї програми було положення про необхідність встановлення суверенної української держави. На підставі нового союзного договору, який вироблявся в Москві, Українська держава мала співпрацювати з іншими радянськими республіками. Рух ще не міг відірватись від старої суспільної ідеї — соціалізму. У програмі говорилося про оновлене соціалістичне суспільство. Але на другому з’їзді НРУ в жовтні 1990 р. були внесені нові радикальні зміни, з назви вилучено слова “за перебудову”, головним визначалося відновлення української держави, вихід із СРСР, усунення від влади КПРС, зникла ідея побудови соціалізму чи комунізму. Голова Руху Іван Драч заявив; “Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації.”

1988 року була відновлена Українська Гельсінська спілка на чолі із Левком Лук’яненком, програма якої визначала: 1) право нації на самовизначення і відновлення української держави (спочатку не відкидалася можливість утворення конфедерації суверенних незалежних республік, але невдовзі (у вересні) УГС заявила про необхідність виходу України із СРСР); 2) Україна мала самостійно встановлювати дипломатичні стосунки; 3) припинення переслідувань опозиційних сил; 4) скорочення армії тощо. Таким чином, УГС вийшла за рамки правозахисної діяльності. На початку 1990 р. вона нараховувала близько 1,5 тис. членів, мала низку представників за кордоном.

З 1988 р. активізувалось відродження греко–католицької церкви. В січні на подвір’ї собору Святого Юра був відслужений молебень на честь Дня злуки українських земель, що мало більше політичний, аніж релігійний характер. Водночас утворився комітет для відновлення Української автокефальної православної церкви (1989), яка почала легально діяти в наступному, 1990 році.

Виникнення багатопартійності. Політична боротьба за владу

Велика позацензурна преса, мітинги, збори, демонстрації, що охопили всю Україну, надавали сили і самоорганізації демократичному рухові, а це прискорювало процес державного самовизначення українців. Важливою була керівна роль української інтелігенції. В українському суспільному житті виникала багатопартійність, яка стала альтернативою до панування КПРС — КПУ.

Це зумовило кризу компартії, яка постійно твердила про реформування, але залишалася консервативною. Партійне керівництво втратило контроль над процесом перебудови, не могло вести пропагандистської роботи в умовах конкуренції і плюралізму думок, не хотіло прислухатись до голосу рядових комуністів про вихід КПУ із КПРС, проводити політику в інтересах української державності.

У КПУ виникало об’єднання “Демократична платформа” (березень 1990 р.), яке мало на меті демократизувати партію зсередини — відмінити сумнозвісний ленінський демократичний централізм. Але вище партійне керівництво орієнтувалося тільки на Москву. Щербицький заявив на ХХVIII з’їзді українських комуністів, що “народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження” за роки радянської влади. Отже, Україна, в його уяві, не потребувала жодних змін. Рядові комуністи почали виходити з партійних лав. За 1990 р. заяви подало 220 тис. осіб. Велика кількість рядових партійців перестала платити членські внески. Таке саме становище з компартією було і в Росії. Все це призвело до того, що Верховна Рада СРСР змінила статтю в Конституції про “керівну і спрямовуючу роль КПРС”. Невдовзі Верховна Рада України приймає постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, і цим відкриває шлях до багатопартійності українського суспільства.

У 1990–1991 рр. в Україні було близько 20 опозиційних партій. Частина з них стояла за незалежну Україну: Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний Рух України (НРУ), Українська міжпартійна асамблея, Українська селянська демократична партія та ін. Ідею федерації ці партії відкидали.

Інша група партій заявляла про непідготовленість народу до незалежності, вважала, що неможливо протистояти сильним позиціям центру і тому треба домагатися оновленого союзного договору і входження до конфедерації суверенних держав. Сюди належали Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально–демократична, Соціал–демократична партії. Всі вони, проте, сповідували ідею суверенітету України, свободу і соціальну справедливість, оновлений договір чи європейсько–азіатську співдружність тощо.

У КПУ виокремилася течія суверенних комуністів, яка також була на позиції самостійності і суверенності України; згодом на її основі виникли Трудовий конгрес України, Партія праці, Партія справедливості.

Чимало комуністів стояло за “радянську федерацію” і збереження Союзу при розширенні прав республік. Вони утворили 1991 року Соціалістичну партію України (СПУ).

Третя частина комуністів — ортодоксальна — була проти незалежної України і виступала за так зване об’єднання слов’янських республік, вона створила Партію слов’янського відродження, Громадянський конгрес і Республіканський Рух Криму.

Усі ці партії радикалізували суспільне життя України, розширили межі легальної опозиції, сприяли боротьбі за незалежність України.

Наприкінці 80–х років українське суспільство було демократизоване і політичне розмежоване в питаннях про владу. Склались нові світоглядні позиції і для завоювання суверенітету України. Це відбилося на постанові Верховної Ради України від

27 жовтня 1989 р. “Про зміни і доповнення до Конституції”, де йшлося про демократизацію виборчої системи: вперше за радянські часи конституційно допускалося висування альтернативних кандидатів, розширювались права Голови Верховної Ради — він набував статусу найвищої посадової особи і міг представляти Україну в міжнародних стосунках. Крім того, судова влада також уперше виводилася із підпорядкування союзним структурам. Вищий судовий контроль здійснювався тепер Верховним Судом; Генеральний прокурор призначався Верховною Радою і їй же підпорядковувався. Діяльність судів і прокуратури визначались виключно законами України. Передбачалось створення Конституційного Суду. Ця постанова свідчила про те, що Верховна Рада як парламент повертала свої права, відібрані у неї центром.

Національно–демократичні сили домоглися і прийняття закону “Про мови в УРСР” (жовтень 1989 р.). Закон ствердив, що “українська мова є одним із національних чинників національної самосвідомості українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної, з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національної державної могутності”.

Українська мова вперше проголошувалася — поряд з російською — мовою міжнаціонального спілкування. Акцентувалося на тому, що держава забезпечує українській мові розвиток і функціонування в усіх сферах життя, створює умови її розвитку, поряд із використанням інших мов у республіці. На жаль, ці положення порушувались і порушуються й нині самою ж державою.

В українському суспільстві тривала боротьба і за наступні демократичні вибори. Масові протести викликав проект закону про вибори, в якому для комуністів передбачалася пільгова квота представництва — не обрання, а призначення депутатів від партії комуністів. Під тиском демократичних сил цей проект був перероблений — антидемократична стаття вилучена. Це була велика перемога демократичної частини суспільства.

Напередодні виборів був сформований демократичний блок із 43 громадських організацій і груп (НРУ, “Меморіал”, УГС, “зелені” та ін.). НРУ у виборчому маніфесті висунув вимоги: досягнення реального економічного і політичного суверенітету України; створення багатопартійної системи; рівноправність усіх форм власності; свобода віросповідання і т. д.

У березні 1990 р. були проведені вибори. Демократичний блок досяг значних успіхів: із 442 депутатів від блоку пройшло 111 осіб. Блок переміг у 5 областях (Івано–Франківська, Тернопільська, Волинська, Львівська, Київська); у місцеві ради — в 3–х областях (Івано–Франківська, Львівська, Тернопільська). Тут компартія перейшла від монопольного керівництва владою до опозиційного становища.

Таким чином, Верховна Рада перетворилась у парламент — і в цьому була велика перемога демократії над тоталітарним режимом. У залі сесії проводились гострі дискусії. Демократичні депутати об’єдналися з опозицію і створили опозиційну парламентську фракцію “Народна Рада” — 125 осіб — на чолі з депутатом академіком Ігорем Юхновським. З іншого боку створилася група (239 осіб), яку очолив соціаліст Олександр Мороз. Народна Рада відіграла величезну роль у політичному житті українського суспільства, спрямовуючи Верховну Раду до прийняття демократичних рішень. Ці події в Україні розвивалися на тлі посилення національно–визвольних рухів у всьому Радянському Союзі і, зокрема, в Росії. Невдачі перебудовчих реформ, які мали б поєднати централізоване планування і ринкові відносини при збереженні монопольного управління за компартією, змусили згодом Горбачова піти у відставку.

Цікаво, що і маси російського народу не протестували. В Росії перед тим постав новий уряд на чолі з Борисом Єльциним, який обіцяв перетворити Росію у сильну Російську державу, бо вона була “знекровлена” Союзом, “імперією”, але тепер завдяки своїм багатствам розпочне процвітання. Ідеї російського націоналізму, підхоплені “царем Борисом”, охопили широкі верстви російської інтелігенції. Тож не дивно, що ще 12 червня 1990 р. Російська федерація першою проголошує свій суверенітет від СРСР, щоб швидше перебрати до себе усю його спадщину: союзні запаси валюти, алмазів, зарубіжних будівель — торгових і офісних — і т. д., щоб не стати заручницею нового федеративного уряду “оновленого” Союзу, щоб захопити ініціативу в міжнародній політиці, армію, міліцію, усі структури колишньої союзної держави тощо. Отже, проголошення суверенітету Росії не знищило її імперської політики.

Проголошення державного суверенітету України

За ініціативою Народної Ради 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про суверенітет України. За неї голосувало 376 депутатів (із 405). У Декларації проголошувалося, що державний суверенітет означає “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність її у зовнішніх зносинах”. Далі: “Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу, забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території”. Ці принципи мали лягти в основу нового Союзного договору, над яким клопоталася Москва. В сутності вони стали першоосновою для законотворчості вищих органів влади України, незалежно від союзного законодавства.

Ряд питань декларації було присвячено економічним проблемам. Тут уперше було визначено найважливіші засади суверенітету України:

1) земля та її надра і повітряний простір — це власність народу і матеріальна основа суверенітету;

2) необхідність створення власної фінансової і банківської системи;

3) Україна має право на власні збройні сили, внутрішні органи та органи держбезпеки;

4) військова служба громадян України має проходити лише в межах України; Україна набуває статусу нейтральної держави;

5) Україна проводить безпосередні зовнішні стосунки — а не через Москву — з іншими державами.

Таким чином проголошувався пріоритет республіканських законів над союзними. Продовжував декларацію закон про “Економічну самостійність Української РСР” (2 серпня 1990 р.), де визначалося, що власністю українського народу є всі надбання України, запроваджувалася повна господарська самостійність і свобода підприємництва. Тут говорилося про необхідність введення в обіг нової грошової одиниці; про самостійне право — без дозволу Москви — вступати до міжнародних економічних та фінансових організацій тощо.

Крім того, з’явилася потреба переосмислити всю систему організації влади. Визнавалося як необхідність існування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. З ініціативи Народної Ради було внесено кілька поправок: про самовизначення української нації як основи суверенітету України; про призначення Генерального прокурора Верховною Радою; про необхідність визнати весь економічний і науковий потенціал, створений Україною, власністю українського народу.

1 жовтня 1990 р. парламент прийняв звернення Асоціації демократичних рад народних депутатів та демократичних утворень у радах із закликами відмовитися від підписання союзного договору, який готувала Москва; перетворити Декларацію про суверенітет України в конституційний акт; розпустити КПРС і націоналізувати її майно і т д. Це звернення викликало в усій Україні восени 1990 року численні мітинги і збори, в яких сотні тисяч людей заявляли свою підтримку цих вимог.

У жовтні 1990 р. розпочали “революцію на граніті” — голодування — студенти вузів Києва, згодом приєднались студенти з інших міст України, які домагалися відмови від підписання Союзного договору, проголошення незалежності України, відставки уряду тощо.

24 жовтня Верховна Рада своєю постановою скасувала 6 статтю чинної Конституції України про керівну і спрямовуючу роль у суспільстві Комуністичної партії і закріпила в Україні багатопартійний статус, надавши право партіям і громадським організаціям брати участь в управлінні державою. Цим законом заборонялися ті організації та об’єднання, які ставили за мету насильницьку зміну конституційного ладу республіки, порушення її територіальної цілісності чи розпалювання релігійної і національної ворожнечі. Вищий судовий контроль належав лише Верховному суду УРСР, а стаття 71 проголошувала в Україні верховенство законів республіки.

У цей час економічне становище в Україні погіршувалося. Катастрофічно падав рівень виробництва: лише за один рік — від 1990 по 1991–й — валовий суспільний продукт зменшився на 11,3 відсотка; національний доход — на 11,2 відсотка. Розгойдувалась інфляція. Уряд усував контроль союзних органів влади над промисловим виробництвом, податками, митницями. На кінець 80–х років в Україні смертність уже перевищувала народжуваність, і це була єдина республіка в Радянському Союзі з такими демографічними показниками.

В той же час розпалася і вся система соціалістичного табору країн Варшавського блоку. Країни Східної Європи, що входили до нього з часів закінчення Другої світової війни, одна за одною оголосили про свою незалежність від Москви. В радянських республіках створювалися національно–визвольні рухи, фронти, що вимагали виходу зі складу СРСР. У деяких із них (Литва, Латвія, Естонія, потім — Грузія та ін.) республіканські компартії домагались виходу з КПРС і створення національних компартій. Першими зі складу СРСР вийшли Естонія, Латвія і Литва. Новий Союзний договір, підготовлений у Москві, не зважав на суверенітети радянських республік і фактично блокував його.

Центр вдавався до силових методів, аби відновити стару радянську систему управління в усіх республіках, які одна за одною оголошували про свої суверенітети. 1991 року у Вільнюсі, Ризі, Тбілісі, Баку відбулися збройні зіткнення учасників демократичних мітингів із радянськими військами. Україна також стояла на шляху до незалежності і над нею вже збиралися хмари. Згодом газета “Правда” від 11 березня 1993 р. повідомила, що у вересні 1990 р. Горбачов і німецький канцлер Коль таємно уклали угоду про розподіл у Європі сфер впливу на випадок розпаду Югославії та Чехословаччини. У цьому випадку СРСР був готовий віддати українське Закарпаття Угорщині. Тим самим виникла загроза нового розподілу України, як те колись робили Гітлер і Сталін.

Україна ж вирувала. З кінця 1990–го і на початку 1991 р. активізувалися масові демонстрації і страйки робітників — зокрема шахтарів Донбасу. Вони вимагали відставки уряду, виведення парткомів із підприємств, деполітизації правозахисних органів та ін. 17 березня центром був проведений всесоюзний референдум, яким Москва хотіла обґрунтувати необхідність збереження Союзу. Але маси вирували в усіх радянських республіках. Під тиском народу в Україні Верховна Рада заявила, що укладання нового Союзного договору є передчасним (17 жовтня 1990 р.). Але українська влада виявила нерішучість, небажання здійснити кардинальні перетворення. Президент СРСР Горбачов стояв на позиціях збереження Союзу, нехай навіть ослабленого, збереження соціалістичних орієнтирів (щоправда, потрібно було суттєво їх підправити). Було ясно, що верхи в Україні оглядаються на центр і очікують втручання військ. З цією метою і справді створювались загони міліції особливого призначення для “наведення порядку”.

Весна 1991 р. принесла нову хвилю шахтарських страйків. Вони вимагали надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності республіки, відставки уряду тощо.

16 квітня в Києві був утворений страйковий комітет. Одночасно виникала Всеукраїнська організація трудящих, її вимоги були політичними: вихід зі складу СРСР; розпуск КПРС — КПУ; припинення відрахування до бюджету СРСР; розпуск Верховної Ради УРСР і проведення нових парламентських виборів.

Центр у Москві не поступався — в новому договорі він навіть скасував формальне право союзних республік на вихід із СРСР; так само залишався централізм у госпрозрахунках із республіками, а Верховна Рада Союзу діставала право встановлювати принципи діяльності усіх республік і місцевих органів влади, а також проголошувати воєнний стан, запроваджувати особливі форми управління. На IV з’їзді народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) центр не захотів визнати декларацій про державний суверенітет союзних республік.

23 квітня 1991 р. в місті Новоогарьовому, під Москвою, було прийнято заяву про новий проект союзного договору. Від України її мав підписати прем’єр–міністр Вітольд Фокін. Але Верховна Рада України вирішила відкласти його підписання (27 червня 1991 р.). Український уряд під тиском масових демонстрацій відмовився брати участь у підписанні договору, призначеного на 20 серпня. Назрівав конфлікт між Україною і центром.

19–21 серпня вище партійне і державне керівництво в Москві на чолі з віце–президентом Г. Янаєвим, за відсутності Горбачова (перебував у Криму на відпочинку), робить спробу відновити тоталітарний режим в СРСР. 19 серпня був створений ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану), який спирався на консервативні партійні кола Комуністичної партії Радянського Союзу, війська і правоохоронні органи.

Ця хунта планувала передусім нейтралізувати Україну, розгромити демократію в Росії, а потім ввести війська в Київ, Львів, Харків, Донецьк. Уповноважений ГКЧП, що з’явився в Києві, генерал Варенніков, пред’явив голові Верховної Ради Леонідові Кравчуку ультиматум: якщо тут буде неспокій, радянські війська окупують міста в Україні.

Кравчук терміново скликав керівників політичних партій, громадських організацій, рухів, які висловилися проти підпорядкування Москві. Вони почали створювати загони для організації відсічі. Верховна Рада України заявила, що дії ГКЧП не мають юридичної сили для суверенної України. Керівники демократичних організацій в Українській республіці проголосили, що координацію дій проти хунти бере на себе Президія Народної Ради.

Демократи України заявили про свою солідарність із демократами Росії і висловили готовність до опору. У Києві населення було закликане до громадянської непокори і страйку.

У зверненні Народної Ради до українського народу говорилося: “У ніч на 19 серпня в Москві вчинено антиконституційний державний переворот. Владу злочинно захоплено верхівкою військово–промислового комплексу, КДБ та правоконсервативного крила КПРС… Головна мета перевороту — придушення демократичних і національно–визвольних процесів у республіках та збереження недоторканними імперських структур. Це неприхована спроба перекреслити здобутки народів на шляху до державного суверенітету”.

І далі: “Ми не визнаємо самозваного комітету з надзвичайного стану та будь–яких його розпоряджень. Закликаємо всіх громадян України, усіх посадових осіб… ігнорувати будь–які рішення путчистів і підпорядковуватися виключно Конституції України та її законам.

У цей вирішальний час усі чесні люди в Україні повинні підтримати Росію та Єльцина. Пам’ятайте, якщо сьогодні танки розчавлять суверенітет Росії, то завтра вони з’являться на вулицях і площах українських міст..

Усі на вулиці й майдани!..

Повсюди виявляйте громадянську непокору.

Народна Рада закликає розпочати Всеукраїнський страйк проти наступу диктатури.

Віримо, реакція не пройде, демократія переможе!”

Невдовзі путч у Москві провалився. Проте він дав урок і українській демократії: потрібно рішуче захищати свій суверенітет.

23 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України проголосила Акт про державну незалежність. Проголосила, що на території України є чинними тільки Конституція України, постанови і закони республіки. Державна незалежність декларувалася як продовження тисячолітньої традиції державотворення в Україні, на основі статуту ООН, який визнавав права на самовизначення народів. Акт проголошував: “Територія України є неподільною і недоторканою”, “на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Крім того, були прийняті постанови про департизацію державних органів, про тимчасове припинення діяльності КПУ.

У ті дні газета “Тайм” писала: “Росія може існувати без України. Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився”.

Справді, радянська імперія розпалась.

1 грудня 1991 р. вперше в державницькій історії України був проведений всеукраїнський народний референдум. Понад 90 відсотків його учасників підтвердило бажання українців здобути незалежність для своєї Батьківщини. Вперше всенародно був обраний і президент незалежної України — тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук. За нього віддали голоси

60 відсоток учасників опитування (претендентами також були М. Гриньов, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, Л. Табурянський, І. Юхновський). Почала формуватися нова державницька традиція, яка розширила базу для участі громадян у політичному житті.

Події 1991 року дістали в народі назву безкровної, або “оксамитової” революції. Але так здається з близької відстані, а з історичних далей, хоча б від початку XX століття, ця назва є неправильною: історія боротьби за українську державність полита ріками крові у часи Української революції і громадянської війни 1917–1920 рр., у роки репресій, концтаборів і голодоморів, свідомого нищення всього українського народу та його інтелігенції — елітарної політично свідомої верстви, які тривали і в 30–х, і в 40–х, і в 50–х, і в 60— 70–х роках. А в цілому незалежність України вистраждана у віковій історичній боротьбі, починаючи ще від XVII століття, викупана в ріках людської крові і сліз. І справедливіше сказати, що жоден народ світу не заплатив за свою незалежну Державність стільки, скільки заплатили українці.

Таким чином, тривалий процес розвитку ідей національної Української державності, що розпочався в новітній період історії — з XIX ст. — в умовах підімперської бездержавності і совєтсько–більшовицької тоталітарно–репресивної системи в СРСР, який розвивався за авторитарних і тоталітарних режимів, завершився перемогою. Головним носієм ідеї національної державності була українська інтелігенція, а не якісь буржуазні чи ліберальні класи і верстви українства, як про те раніше твердили радянські соціологи. Звичайно ж, певні історичні умови позначилися і на існуванні Української незалежної держави.

І все ж перемога національної ідеї була наслідком поступового усвідомлення національної, територіальної й мовно–культурної спільності, усвідомлення окремішності українців порівняно з іншими сусідніми народами. Характерною рисою в розвитку української національної ідеї було те, що ця ідея адаптувалась у свідомості значної частини українців–комуністів та їхньої верхівки, які побачили, а скоріше відчули у національній незалежній державності України своє майбутнє як національної еліти. У цьому особливість і нової Української держави, в якій залишилися при силі всі попередні номенклатурні кадри.

Проте перемога національної ідеї в Україні не є чимось оригінальним і самобутнім у контексті світової історії. Сучасні політологи стверджують, що, як і націоналізм інших народів, “український націоналізм “уписується” в загальний контекст світової історії…”, є виявом “загальносвітових тенденцій… загальнолюдського в національному”.

Після 1 грудня 1991 р. українська державність вступила в нову історичну добу — добу посткомуністичної влади в незалежній державі.

Політичне становище України. Українська незалежна держава. Проблеми розбудови

Референдум 1 грудня 1991 р. відкриває нову історичну добу в історії України — відродження незалежної Української держави. Це було вже четверте державницьке воскресіння незалежної України в її історії. Основою незалежності влади в 90–х роках стала, як стверджують політологи, етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитись у вигляді певної етнокультурної форми співжиття. Необхідність такої держави викликана була потребою захисту українців як етносу від загрози їхнього зникнення через розчинення в інших національних утвореннях.

Політика центру останніх десятиліть була відверто спрямована не лише на економічний визиск національних територій, а й на денаціоналізацію українців і повного їх розчинення в середовищі російського населення через створення російськомовного “єдіного совєтского народа”. Реформи епохи “перебудови”, створення нового союзного договору, де Росія відверто забирала під себе усю загальносоюзну власність, керування на всіх рівнях економікою, культурою, інформаційним простором (згадаймо, що Всесоюзна телерадіокомпанія і Телеграфне агенство Радянського Союзу — ТАРС — були повністю підпорядковані Росії) — все те свідчило про відкрите посилення імперських анексіоністських забаганок. Це викликало спротив не лише з боку національно–патріотичних сил в усіх радянських республіках, а й у середовищі національної номенклатурної еліти, яка тепер прагнула позбутися залежності від центру.

Тому в усіх радянських республіках прагматично налаштовані партійні функціонери зрозуміли, що їм, аби і далі утримати владу і державний контроль над національними багатствами своєї республіки, необхідно відірватись від уже нестабільного і негрізного центру й закріпити в своїх руках владу. В Україні вони спокійно і масово переходили на бік націонал–комуністів на чолі з прозірливим компартійним лідером Леонідом Кравчуком. Цим і пояснюється мирний характер української революції — проголошення України незалежною державою. Але цим самим явищем були усунуті від влади ті демократичні сили і політики, які, власне, десятиліттями боролись і віддавали свої життя за цю самостійність. Проте для всіх тодішніх демократичних партій і об’єднань не вистачало професіоналізму в адміністративному керуванні та в політичному співіснуванні, що викликало постійні конфлікти в усіх новітніх демократичних об’єднаннях та органах влади — від місцевих партійних до найвищих. Це гальмувало функціонування всіх галузей політичного й економічного життя України.

Відсутність досвіду політичної боротьби й уміння йти на компроміс прирекла мітингово–демократичну українську еліту на другорядні ролі в суспільстві, що було властиво в таких випадках політичним елітам усіх раніше пригноблених націй.

Народний Рух України після ІІІ з’їзду розколовся. Частина відомих рухівців перейшла на бік уряду й посіла високі міністерські посади. Інша частина продовжувала розколюватися на окремі опозиційні групи й партії, які не висували, проте, практичних програм державного будівництва. Після IV з’їзду НРУ став політичною партією, яку очолив колишній політв’язень Вячеслав Чорновіл. Проте демократи не зуміли знайти між собою згоди та об’єднатись. Більше того, не змогли залучити в союзники будь–яку структуру чи суспільну групу представників партії влади, що закріплювалась у суспільстві та в державних органах. Лише в наш час деякі представники демократично–рухівського табору, такі, як Юрій Костенко, визнають помилковість своєї ортодоксально–непримиренної позиції. Згадуючи про III з’їзд Руху, він із жалем говорить про те, що ця провідна демократична сила втратила можливість прийти до влади, коли в період урядових конфліктів, які розпочались між президентом Л. Кравчуком і тодішнім прем’єр–міністром Л. Кучмою та значною частиною депутатів Верховної Ради, Леонід Кравчук прийшов на III з’їзд рухівців і попросив підтримати його програму реформ, додавши: “… Я хочу, щоб ви були партією влади, і з цим до вас звертаюсь”. Але рухівці “його освистали, і це була найбільша помилка, — згадує Юрій Костенко. — Я хочу сказати, що тоді ми фактично “просвистіли” владу” (газета “Киевский телеграф”, 31.03.2003).

Отже, розмови про те, що в Україні влада перейшла до демократів, — чиста демагогія. Окрім того, з числа комуністів, керівників великих промислових, аграрних та фінансових підприємств почали з’являтися банкіри, голови торговельних фірм, власники підприємств, фондів тощо.

З іншого боку в суспільстві спливла з мітингової хвилі, піднялась ще одна суспільна верства — люмпенізована, часом напівосвічена інтелігенція й представники найнижчих керівних ланок, які або не могли раніше знайти свого місця в трудовій ієрархії, або займались шахрайством, розтягуючи й розпродаючи державне майно і займаючись нелегальним накопиченням валюти.

Різні директори й директорики, завідуючі баз, торгівці, скупники валюти чи просто численні шахраї й злочинці зрозуміли, що нині для них настав їхній час. Тепер, діставшись будь–якої влади, вони узаконювали нелегально надбані багатства, окрім того, влада (в основному старі партійні кадри) тепер сама відверто гребла все під себе. Запанував принцип: треба будь–що здобути владу, щоб швидше розбагатіти. Ця верства, хоч і нечисленна, але активна й бойова, кинулась здобувати владу на всіх рівнях суспільства — від найнижчого до найвищого. Адже влада — це багатство!.. Так з’явився ще один вид узаконеної буржуазії, часом тісно пов’язаної з кримінальним світом.

У новій незалежній Україні активно формувалася новітня буржуазія, яка не гребувала ніякими засобами, щоб завоювати в суспільстві міцні позиції.

І все ж незалежність України тепер існувала юридично, законно, і настрій ейфорії ще надихав народні маси сподіваннями на швидке покращення життя. Адже створення незалежної державності українського народу було реалізацією цінностей національно–культурного життя, яке опиралося на давню історичну традицію і великі духовні надбання.

Держава — це охоронна сила цих надбань, це умови реалізації національних цінностей, Крім того, держава — це і об’єднавча сила, що тримає всіх в єдиній культурно–етнічній спільноті і в соборній єдності території. Для українців ця держава важлива і з погляду більш ефективного розвитку суспільного співжиття й утвердження рівноправності українського народу серед інших політичних державницьких етнічних спільнот.

Водночас проголошення незалежної Української держави і всенародне обрання президента створило умови для офіційного припинення існування останньої імперії XX століття — СРСР.

Пізніше перший всенародно обраний президент України Леонід Кравчук скаже, що проголошення незалежності України, цей “останній крок України призвів до розвалу імперії. Це є заслуга України”.

І цей факт відобразився в юридичних документах наради президентів Росії та України і голови парламенту Білорусі — Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича, яка відбувалася в Біловезькій Пущі в Білорусії 8 грудня 1991 р. Російські політики так і не зрозуміли, чому розпався Союз, вважаючи головною причиною цього явища двовладдя в Росії. Але це не так: Союз розпався морально й економічно задовго до Біловезької зустрічі. Деякі політологи назвали Біловежжя “пострілом у потилицю для СРСР”. У преамбулі “Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав” (СНД) говорилося:

“Мы, республика Беларусь, Российская Федерация (РСФСР), Украина, как государства — учредители Союза ССР, подписавшие Союзный Договор 1922 года, далее именуемые Высокими Договаривающимися Сторонами, констатируем, что Союз ССР как субъект международного права и геополитическая реальность прекращает своё существование”.

Президенти трьох суверенних держав засвідчили, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи. Лідери цих держав зруйнували, а точніше сказати, зробили останній поштовх імперії, що вже падала в історичне небуття.

Перший президент СРСР Горбачов змушений був іти у відставку, залишившись таким чином і останнім президентом СРСР.

Біловезька угода стала подією величезного історичного значення, яка суттєво, мирним шляхом змінила карту світу. З великими труднощами ця угода все ж була ратифікована українським парламентом 10 грудня 1991 р.

Біловезька зустріч і угода — це був великий історичний і громадянський подвиг лідерів тих трьох країн, які колись засновували нову імперію, а тепер ховали її. На цей крок могли піти лише видатні особистості, які могли свідомо взяти на себе всю відповідальність в ім’я досягнення високих загальнолюдських ідеалів.

Важливо відзначити й той історичний факт, що головну роль у цьому дійстві відіграв президент України Леонід Кравчук.

Політологи та учасники подій свідчать, що саме Кравчукові належить ініціатива зустрічі, саме він запропонував проект можливої угоди, саме він подав пропозицію обговорити цю проблему — створення нових стосунків між колишніми радянськими республіками.

Отже, в міжнародному плані Україна стала відігравати роль інтелектуального центру у створенні нових міждержавних стосунків.

Що ж являла собою Українська держава після проголошення референдуму? До проголошення це була союзна радянська республіка, майже без суверенітету. Економічно Україна вважалася найрозвинутішою з усіх радянських республік. Проте в ній домінувала сировинно–видобувна та військова–промислова галузь, тісно пов’язана з російським військовим комплексом. На цей час спостерігався занепад вугільної промисловості, яку Росія експлуатувала уже кілька століть, а за період СРСР — практично не фінансувалася і не модернізувалася. Вся інша промисловість, у тому числі й легка та харчова, працювали за застарілими технологіями, які часто ще з часів 20–х років — не оновлювались. Усе це призводило до низькоякісного виробництва, надмірного використання палива, погіршення довкілля. Величезні заводи–гіганти, зокрема, в металургії та машинобудуванні, створювалися для потреб усього Союзу РСР, вони виробляли лише 20 відсотків кінцевого продукту. Все інше — напівфабрикати або окремі запчастини, що відправлялися до Росії чи інших радянських республік.

Тепер усі зв’язки були розірвані, промисловість зупинена. Ні Росія, ні тим більше Захід не потребували неякісної продукції. Україна не мала ще й власних енергетичних ресурсів — ні нафти, ні газу. Вугільний регіон занепадав і далі. Оплата Росії і Туркменістану за світовими цінами за енергоресурси шалено підняла ціни на всі види продукції і, крім того, зменшила її виробництво. Ціни на газ збільшились у 100 разів, а на нафту — у 300 разів. До того ж Україна позбулася власного фінансового стартового резерву — у Росію перейшла вся частка України в коштовностях діамантового фонду, у валютних накопиченнях як державних установ, так і громадян України; з України були блискавично викачані всі заощадження вкладників більше 130 млрд карбованців в ніч після референдуму про утвердження суверенітету.

Отож, розмови про те, що Україна після розпаду СРСР — імперії була у прекрасних економічних умовах, — безглузді. Потрібно було будувати все з нуля: і економіку, і фінансову систему, і культуру, і адміністративні структури, і армію, і міжнародні зв’язки. Ці проблеми звалилися на нову політичну верхівку, яка передусім почала закріпляти за собою державну власність, владу і мало переймалася справами держави, бракувало і професіоналізму. Кращі керівні кадри постійно ж бо відкачував центр імперії.

Мирний перехід цієї радянської республіки до суверенітету і незалежності зберіг у всій повноті попередні владні структури і керівну верхівку тоталітарного режиму з її всеохоплюючим контролем суспільства, із силоміць нав’язуваною марксистсько–ленінською ідеологією як “єдіного” правильного вчення, а також існуванням загрози застосування репресій.

Як і в інших радянських республіках, в Україні залишалася при владі попередня владна номенклатура, яку ніхто не усував, а сама вона, звісно, і не збиралася зникати чи відмовлятися від влади. Навпаки вона, миттєво зорієнтувавшись, перейшла від червоних під синьо–жовті прапори і почала пристосовуватися до нових умов.

Почався процес самоперетворення комуністичної номенклатури в нову номенклатуру незалежної вже України через створення нового типу власності шляхом незаконного, нелегітимного, тіньового привласнення колись державної власності, що мала дзвінку назву всенародної. Так виділилася “реформаторська” частина комуністичної партійної бюрократії. Поступово вона згрупувалась у кланово–корпоративну, номенклатурно–капіталістичну суспільну верхівку і створила нових посткомуністичних магнатів. Привласнена державна власність перетворюється у приватну олігархічну власність. І ця олігархія, відсторонена від народу, підперта значними багатствами, з генетично тоталітарною сутністю створила свою систему влади, яку використовувала для власних інтересів. У цій владній системі органічно асимілювалася й ортодоксальна, стара, і нова — “реформаторська” керівна партійна верхівка.

У зв’язку з цим посилилася роль у владних структурах тіньовиків — представників тіньового капіталу, відбулася мафієзація органів влади, криміналізація і корумпованість владного апарату. Із цим процесом було пов’язане і виникнення “п’ятої влади” — кримінальної, коли зростає вплив і владні домагання з боку таких мафіозних центрів.

Характерно, що корупція — підкуп чиновництва — перетворюється в норму державного життя. Відбувається злиття державної бюрократії, лідерів тіньового підприємництва та лідерів кримінального середовища. На цій основі й проходить розподіл і перерозподіл державної власності та економічних ресурсів, приватизація, чи, як влучно її назвали в народі, “прихватизація” народних багатств. Політична влада стала предметом товару — купівлі її та продажу, але на закритому, позакулісному політичному ринку, у тому числі на виборах, де панували кримінальні номенклатурні корпорації кланів. Прикладом цього є справа екс–прем’єр–міністра України Павла Лазаренка, яка прогриміла на весь світ. Колишній партійний функціонер, керівник величезної промислової області за роки незалежності привласнив величезні багатства і вивіз за кордон за попередніми даними понад 880 млн доларів. Величезних збитків завдали українській економіці й чимало інших представників влади, проти яких у деяких іноземних державах порушено слідство. Але це лише видима частина. Позбутися цього явища практично неможливо, адже численна армія владних урядових чиновників пов’язана з тіньовою економікою і корупцією. Тому гасло боротьби з корупцією в сучасній Україні стало популістським, воно ні до чого не могло призвести, бо її ліквідація означала б ліквідацію головних засад посткомуністичної влади.

Крах комуністичної доктрини не означав краху на практиці комуністичного тоталітаризму, тобто, всезагального партійного контролю над суспільством. Тепер посткомуністична ідеологія спрямовується на збереження і культивування соціальних утопій для тотального контролю над суспільством цією новою політичною елітою. Характерною її рисою є відсутність патріотизму, зрощення з російським капіталом і владними структурами. Це призвело, наприклад, до переходу майже всіх засобів масової інформації та видавничих установ на мову іноземної держави — російської, до витіснення української культури низькопробною російською так званою “маскультурою”, що поступово призводить до розмивання світоглядних засад українського суспільства.

Попереднє тоталітарне суспільство зумовило й головні ознаки нашого сучасного суспільства з його денаціоналізацією політичної влади, фактичною несуверенністю і несамостійністю, компрадорською (запроданською) правлячою елітою. Суверенітет і незалежність України не врятували її від імперської залежності. Фактично унезалежнення відбулося в основному у формі перерозподілу влади між центром і республіками. А при владі міцно трималися сили, що генетично походили з імперського соціал–інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосувалися до ролі представників і захисників національних і державних інтересів.

Справді, колишня комуністична номенклатура найбільше виграла від розпаду СРСР, захопивши найбільші матеріальні багатства, а тому має найбільше підстав приватизувати патріотизм. Тим більше, що її влада повністю стала незалежною від влади народу, який її не цікавить, а тому і відсутня національно–державницька програма, яка б давала їй право керувати національними інтересами свого народу. Через те і українське суспільство стало перебувати у стані невизначеності стратегії і пріоритетів у соціально–економічному і державницькому розвитку. Все це призводило до стихійності суспільних реформ, аморфності політичного життя.

Нову українську владу цікавили тільки проблема самозбереження. Розмови про реформи зводилися лише до декларації, оскільки не було жодної достатньо розробленої програми реформ — ні в галузі економіки, ні в галузі політичних перетворень. Демократія стала зводитися також до фікції, демократичні права почали існувати лише віртуально, вони тільки стверджували право мати свою думку, часом навіть висловлювати її, але робити мусиш те, що скажуть, правильніше, накажуть зверху.

Українське суспільство така еліта не може згуртувати. Тому воно не готове до самоорганізації на ґрунті загальнонаціональних інтересів. Це наслідок, з одного боку, політичної слабкості і несамостійності інтелектуальних прошарків нашої інтелігенції, а з іншого — кримінально–мафіозної сутності національного підприємництва. Тому наше суспільство погано структуроване, аморфне, не може цілеспрямовано впливати на владу, через те не може виникнути і повноцінної багатопартійної системи.

Така “декоративна українська демократія” зручна для партії влади і мало корисна для мас. Пасивність, інертність внутрішнього становища України стали причиною славнозвісної стабільності, яка давала можливість владі розбудовувати державу “під себе”. Партія влади, контролюючи засоби масової інформації, користувалася демагогічними оцінками і патріотичними гаслами, експлуатувала довіру людей і діяла монопольно та безконтрольно у своїх власних інтересах.

Українська еліта, отже, не позбулася суспільного менталітету колоніальної провінції, значною мірою зберігала і навіть примножувала, за твердженнями сучасних аналітиків, свою підколоніальну залежність в умовах податково–хабарницького здирства держави, відмовлялася від власної корінної культурно–мовної традиції і тим сприяла на думку Івана Дзюби, що “дев’ятий вал російськомовної “масової культури” заливає руїни культурної інфраструктури України”. Це призводило до поглиблення зросійщення українського суспільства, яке в епоху своєї останньої незалежності постало на межі остаточної втрати національної культури.

Отже, українська держава використовувалася в основному для захисту привілейованих кланів і посткомуністичної влади, яка стала поза суспільством і над ним і яка через відсутність національного патріотизму фактично працювала проти національних інтересів України.

Створення і реорганізація органів влади незалежної Української держави

Декларація про суверенітет, Акт про незалежність України і референдум 1 грудня визначили мирний перехід УРСР до незалежності. Але проголошення суверенної держави висунуло потребу у створенні нових органів влади або реорганізації старих, що відповідали б статусу незалежної держави.

1) Передусім Верховна Рада УРСР 17 вересня 1991 р. внесла до Конституції певні зміни, які мали здійснити суверенітет нашої держави: це — зміна назви: “Українська Радянська Соціалістична Республіка” тепер дістала назву “Україна” — тобто, відроджувалась історична назва нашої Батьківщини.

2) Правовий статус населення регулювався законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України”, який надавав право громадянина кожній людині, що жила в Україні, незалежно від походження та національної належності.

3) Суверенітет України відкривав шлях до незалежності. Але Україна як така не мала багатьох відповідних державних інституцій. Передусім потрібно було створити Національний банк, запровадити власну грошову одиницю, відкрити зовнішньополітичні відомства, консульства, експортно–імпортні організації тощо.

4) Україна не мала своїх збройних сил. Розташоване на її території військове угруповання в 700 тис. осіб підпорядковувалося колишньому СРСР; наявність його в Україні суперечила нейтральному і позаблоковому статусу України, який проголосила Верховна Рада. Через те 24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Але частини стратегічних сил колишнього Радянського Союзу підпорядковувалися не Міністерству оборони України, на чолі якого став генерал–майор авіації Костянтин Морозов, а керівництву збройних сил Співдружності Незалежних Держав, яка була створена в грудні 1991 року. Це призвело до загострення ситуації у військах, і президент Кравчук 5 квітня 1992 р. підпорядкував усі війська, що перебували в Україні, Міністерству оборони України. Військовослужбовці за бажанням присягали на вірність Україні. У той же час 3 жовтня 1993 р. Верховна Рада оголосила, що українські Збройні сили захищають національні інтереси своєї держави, відмовляються від застосування зброї для розв’язання політичних проблем на терені України.

5) Водночас створювалася власна правоохоронна організація — Служба безпеки України (СБУ). Вона створювалася не як каральна структура, а для захисту суверенітету, конституційного влаштування, територіальної цілісності та збереження науково–технічного та оборонного потенціалу України. Велика роль відводилась їй у боротьбі з організованою злочинністю.

6) Було прийнято ряд законів про дотримання прав людини — про реабілітацію репресованих, про свободу совісті, про права національних меншин. Спеціальна постанова “Декларація прав національностей України” гарантувала усім народам і національностям рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Наприкінці 1991 року в системі АН України був створений Інститут національних відносин та політології, згодом створено Міністерство у справах національностей та міграцій.

7) Крім того, Верховна Рада затвердила державний герб України, прапор і гімн.

8) Велика перебудова розпочалась у сфері реорганізації виконавчих структур. 25 лютого 1992 р. були скасовані попередні союзні міністерства, а замість них створено 26 міністерств у системі українських органів влади. Тепер вони не керували безпосередньо виробництвом, а відповідали за проведення державної політики в різних галузях господарства.

При Президентові була створена дорадча інституція — Державна Дума з 62 осіб. В її складі утворилось чотири комітети. Але вона себе не виправдала і через рік була розформована.

9) Українська держава змушена була заново будувати судо–воправові органи. У квітні 1992 р. було прийнято закон про Конституційний Суд. Були визначені його компетенції, а також повноваження Міністерства юстиції, СБУ, прокуратури, адвокатури.

10) На районних і обласних рівнях були ліквідовані виконавчі комітети і запроваджувався інститут представників президента — голів державних адміністрацій. У Криму діяв представник президента з широкими повноваженнями.

Проте всі ці державні структури формувалися з колишньої партійно–радянської номенклатури і не могли по–новому керувати. А внутрішня ситуація в Україні погіршувалася.

Крім того, суттєву роль відіграв тодішній російський уряд, який попри офіційне визнання незалежності України (5 грудня 1991 р.) негативно поставився до самого факту цієї незалежності. Адже багатовікове перебування України в складі Росії виробило міцну анексіоністсько–шовіністичну концепцію, яка була спрямована на ліквідацію державницького існування українців — і в часи Гетьманщини (XVII–XVIII ст.), і в добу Української революції 1917–1920 рр.

Існування незалежної України підривало домінацію Росії в Східній Європі, позбавляло її величезної сировинної бази для промислових, військових і культурних потреб. Тож відразу по проголошенні незалежності України російські політики почали розробляти і втілювати в життя нові методи ліквідації або хоча б знесилення суверенітету України. 1992 року був випрацюваний план, який передбачав припинення замовлень військовим заводам України, 80 відсотків яких були тісно пов’язані з російським військовим комплексом. У такому разі армія безробітних постійно мала розхитувати страйками і демонстраціями українське суспільство. Створення в Україні такої “стабільної нестабільності” — ось головний задум цього плану.

Щоб зруйнувати українську незалежність, почали створюватись численні антиукраїнські партії, рухи, фонди, комерційні організації, трасти, які своєю діяльністю сприяли хаосу в економіці і житті української держави, їхня мета була визначеною. Як сказав один із чільних російських політиків С. Бабурін: “Або Україна знову возз’єднається з Росією, або війна”. У руках російського капіталу опинилась основна кількість видавництв, преси, радіо і телеканалів. За 1992–1994 рр. тираж українських видань зменшився в 4 рази. Українська преса становила всього 25 % від усієї преси. Тепер ця цифра набагато менша: нині на одного жителя України припадає менше однієї книжки. Тим часом у Росії, Польщі, Німеччині та інших країнах — близько 10 і понад те.

Особливо болючим для економіки України був розрив економічних зв’язків. Росія почала запроваджувати до нашої держави руйнівну політику цін щодо енергоносіїв. Хоча Україна зробила величезний внесок у створення та розвиток паливно–видобувної промисловості Росії, російський уряд почав підвищувати ціни для України на нафту й газ. Як писала преса, Росія стала продавати Україні свій стратегічний експорт за світовими цінами, хоча для Казахстану, Білорусі та інших держав була дешевшою — російська нафта. І водночас за транзит через Україну цих енергоносіїв Росія сплачувала в 4 рази нижче за світові ціни. На будь–яке нагадування Києва про таку невідповідність Росія реагувала нервово і навіть агресивно.

В Україні було неспокійним і політичне життя. Почала точитись боротьба навколо проблеми про сильну політичну владу. Такої влади в Україні не було. Не було вирішено й питання про територіальний устрій і територіальну єдність України. Потрібна була державно–політична реформа, яка зміцнила б усе суспільство. Потрібна була ясність у формах державного правління. Дискусії загострилися влітку 1995 року. Це питання було розв’язане Конституційним договором, укладеним між парламентом і президентом до прийняття нової Конституції. Проте ліві сили виступили противниками цього договору, який нібито суперечив чинній Конституції 1978 року. Нові дискусії показали, що потрібний був новий конституційний закон, який допоміг би тримати контроль над суспільними процесами.

Соціально–економічне та політичне становище в незалежній Україні

Як відомо, у часи СРСР промисловість України орієнтувалась на військово–промисловий комплекс (80 %), а не на потреби людини. Крім того, базові галузі (вугледобувна, металургія) давно вже не діставали належних інвестицій і почали занепадати ще в часи СРСР. При утворенні української незалежної держави розпочався розрив давніх економічних зв’язків України з Росією. Суверенні Росія і Туркменістан змінили цінову політику щодо колишніх республік і зажадали від України набагато вищої ціни за нафту і газ. Це стрімко підняло ціни на всю продукцію. Застаріла технологія не дозволяла Україні користуватись іноземним паливом, іноземні ж інвестиції не йшли, бо не проводилися відповідні економічні реформи.

Все це знизило надходження коштів до бюджету. Дефіцит став покриватися паперовими грішми — розпочалась інфляція, яка переросла у гіперінфляцію. За весь час інфляції гроші знецінились у 100 тис. разів (Згадаймо, що згодом обмінки давали за 100 тис. крб. 1 гривню, яка умовно дорівнювала 1 крб.). Розпочалася “тінізація” економіки. В цілому економіка України на початок 1993 року була відкинута на 20—30 років назад.

Різко загострилися соціальні проблеми. У червні — липні 1993 р. вибухнув великий страйк шахтарів Донбасу, які висували поряд з економічними і політичні вимоги: недовіра Верховній Раді, президентові, місцевим радам, вступ до економічного союзу СНД тощо. Стара номенклатурно–компартійна верхівка не могла та й не хотіла змін — вона опинилась знову при владі, і це її вдовольняло. Дії президента були невпевненими й нерішучими. І це принесло Українській державі величезні збитки і призвело до вибуху величезної гіперінфляції 1994 р. Україна стояла на межі загибелі своєї державності. Народ втратив довіру до влади.

Такі обставини схвилювали “партію влади”, було прийняте рішення розпочати підготовку до дострокових виборів парламенту і президента України.

Вибори відбулися в березні 1994 р. У новому складі Верховної Ради більшість виявилась у руках комуністів. Вибори принесли зміну президентів: замість Леоніда Кравчука новим президентом України став Леонід Кучма.

“Епоха Леонідів” продовжувалась. Тривала й нестабільна ситуація в Україні. Комуністична фракція домагалась у Верховній Раді відмінити рішення про заборону діяльності Компартії України. У відповідь на провал цієї вимоги при голосуванні вони перейшли в опозицію до президента. Опозицію підтримали і соціалісти. Вони блокували прийняття важливих економічних реформ. І все ж ці реформи потроху розпочиналися.

Розпочиналися вони з лібералізації цін та валютного курсу, із встановлення економічних зв’язків із Росією. Це мало велике значення, бо товарообіг із цією країною 1996 року становив

16 млрд дол., а приміром, з Німеччиною, яка посідала друге місце в зовнішній торгівлі України — цей обіг становив 1,4 млрд дол. Україна збільшує своє виробництво, експорт її товарів та послуг у Східній Європі зріс на 20,8 %, зарплата також зросла.

Проте економічну кризу подолати не вдалося. Часта зміна урядів, зростання безробіття гальмувало реформи. Про це свідчать низькі темпи розвитку найбільш прибуткових малих підприємств: 1997 року їх в Україні було 150 тис., а в Польщі 2 млн. У нас вони забезпечували 5 відсотків зайнятості населення, а в Росії — 20, у Західній Європі — 60–85 відсотків.

У сільському господарстві реформи також не йшли. 1992 року законом було визнано, що можуть існувати три форми власності на землю: державна, колективна і приватна, причому, всі вони рівноправні. Отже, це було перше законодавче спростування комуністичного догмату, що всю землю потрібно націоналізувати і перетворити в суспільну власність. Проте питання про колективну власність було не з’ясованим: такої форми власності ніде, окрім СРСР, людство не мало. Термін “колективна власність”, як і “суспільна власність”, прийшов у наші часи з міфічної концепції утопічного соціалізму.

У березні 1992 р. Верховна Рада приймає дві протилежні постанови — “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” і закон “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, який на противагу першій постанові про необхідність приватизації, твердив про необхідність збереження попереднього становища. Колгоспи і радгоспи не перетворювались в асоціації чи в господарські товариства, паювання відбувалось повільно.

Обсяг виробництва в сільському господарстві за останні роки зменшувався. За 1990–1995 рр. ціни на товари для сільського господарства зросли у 202 тис. разів, а на сільгосппродукцію — у 34 тис. разів. Порушення цінового паритету призвело до знекровлення сільськогосподарських підприємств. У 1996 р. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 8, 8 відсотка.

Життя вимагало негайного реформування аграрного сектору. Протягом 1996 р. було здійснено перший етап земельної реформи — роздержавлення землі і передача її юридичним особам. Почався другий етап реформи — формування власника землі. 1996 року приватникам належало 16 відсотків землі, які давали 50 відсотків валової продукції у рослинництві і 56 відсотків — у тваринництві.

Наступне завдання в аграрному секторі полягало в остаточному роздержавленні землі і подоланні монополізму держави на володіння нею. Постала найболючіша проблема села — фінансування аграрних перетворень.

Прийняття нової Конституції України

Факт існування в державі Конституції є свідченням суверенності цієї держави. А вже вона створює юридичні засади не лише для прийняття законів та будь–яких нормативних актів, вона формує й утверджує загальні засади політичного й економічного життя, визначає принципи державного будівництва.

Чинна в Україні Конституція 1978 року в 90–х роках зазнала багатьох поправок — їх нараховувалося понад 200. І все ж прийняття нових законів у державно–розбудовчому процесі гальмувалося Конституцією, часом прийняті закони суперечили їй. Тож іще в жовтні 1990 р. Верховна Рада під тиском опозиційних сил прийняла рішення привести чинну Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет України. А в червні 1991 р. Верховною Радою було створено Конституційну комісію на чолі з Леонідом Кравчуком, який тоді очолював український парламент, і було затверджено концепцію нової Конституції. Навесні 1992 року проект її обговорювався здебільшого на сесіях районних та обласних рад депутатів трудящих. Він зазнав різкої критики і не був схвалений Верховною Радою.

На основі альтернативних проектів, які висунули деякі правники і політичні партії, цей проект був доопрацьований і оприлюднений влітку 1993 року. Але одразу ж почалися суперечки навколо питання, хто має приймати цей державний документ — Верховна Рада чи спеціально скликана Конституційна асамблея, на чому наполягала низка демократичних партій.

Так само не було до кінця проведено обрання Конституційного Суду. Суперечки між виконавчою та законодавчою владами поглибились. Щоправда, Конституційний договір від 8 червня 1995 року частково зняв напругу. Коли був підготовлений новий конституційний проект, ситуація знову загострилася. Так, приміром, фракція комуністів наполягала на збереженні старої назви УРСР, попередньої системи управління, вважала за необхідне повернутися до складу СРСР. Свій унітарний проект оприлюднив Конгрес Українських націоналістів. Суперечки розгорілися й довкола інших питань — форми державної влади, власності, побудови парламенту тощо. Дискусії точилися гострі й бурхливі.

Нарешті почалося обговорення у Верховній Раді. 27 червня 1996 року воно тривало цілий день, за жорсткого протистояння лівих сил. Дискусії і перепалки перейшли в нічне засідання. Великий, чи, може й вирішальний, вплив справила промова президента Леоніда Кучми, яку він виголосив вранці 28 червня перед членами Верховної Ради, погрожуючи розпустити її, коли не буде схвалено конституційний проект.

Дебати “конституційної ночі” завершилися перемогою. За Конституцією наша Українська держава визначалась як незалежна, демократична, правова, соціальна держава — водночас як світська й унітарна. Україна є республікою з президентсько–парламентською формою управління. Наша держава є національною за походженням, вона створена на основі волевиявлення всієї української нації і всього українського народу. Тому державною мовою в ній є українська мова, яка утверджувалася 10 статтею Конституції як мова державна. Конституція закріпила також національно–історичну державну атрибутику України (герб, прапор, гімн). Визначалося, що основою державної влади є народ, який проводить свою волю і безпосередньо діє через органи влади. Підкреслювалося, що народ має право будь–кому чинити опір, якщо хтось захоче ліквідувати Українську незалежну державу чи її конституційний лад.

Пріоритетними напрямками в державі визначалися права і свободи людини, гарантування їхньої сутності. Конституція закріплювала демократичні засади, визначені міжнародними пактами.

Вперше Конституція України визначала:

1) права і свободи громадянина не можуть бути скасовані;

2) громадянин України не може бути висланий за межі своєї держави чи виданий іноземним властям;

3) громадянинові України гарантувалося право вільного пересування, вибір місця проживання;

4) право на недоторканність житла;

5) право таємного листування і телефонних розмов;

6) право на свободу думки і слова, поглядів і переконань.

Конституція України визначала соборність території усіх її земель в існуючих кордонах; захист її суверенітету здійснюється Збройними силами України; проголошувалося також забезпечення її економічної та інформаційної безпеки. В основному законі знайшло місце закріплення плюралізму в галузі економічних відносин, у політичній та ідеологічній сфері. Конституцією заборонялася будь–яка цензура.

Політичний плюралізм передбачав існування багатопартійності, свободу політичної діяльності, а також багатоманітність ідеології, що, на нашу думку, є помилковою позицією. Адже кожна національна держава тримається на засадах єдиної загальнонаціональної ідеології, а багатоманітність різних ідеологій призводить до розхитування ідейних засад державницького будівництва.

Громадяни України мають також політичні права: брати участь в управлінні державою, у виборах, референдумах, бути обраними. Громадяни України мають право на вільні об’єднання в політичні партії та громадські організації, і ніхто не може бути обмежений у цих правах.

Проте Конституцією забороняється утворення політичних партій та організацій, які мають на меті ліквідувати незалежність України чи змінити її конституційний лад насильницьким шляхом (щодо ненасильницьким шляхом — скажімо, агітацією, пропагандою — не говориться нічого), заборона порушувати суверенітет і територіальну цілісність.

Широкі можливості гарантуються Конституцією в галузі прав на економічну свободу: ніхто не може бути позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Соціальні права громадян України — право на працю, на страйк, на відпочинок, на житло, на соціальний захист, на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування — також закріплені Конституцією, хоча і не гарантуються нею.

Влада України — за Конституцією — ділиться на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Найперше місце посідає законодавча влада. Найвищим і єдиним органом влади є Верховна Рада, її завдання полягають: 1) у законодавчій діяльності та 2) у функціях парламентського контролю.

Глава держави — президент. Він — гарант державного суверенітету, територіальної цілісності дотримання Конституції, прав і свобод людини. Така посада і з такими повноваженнями фактично є продовженням історичної державницької традиції з епохи княжих часів та козацько–гетьманської республіки, що знайшли своє відображення в першому в Європі конституційному проекті Пилипа Орлика.

Вищим виконавчим органом влади є Кабінет Міністрів, міністерства, місцеві органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації.

Судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України.

Таким чином, Конституція 28 червня 1996 р. визначила шлях державного будівництва України як демократичної і правової держави. Вона визначила і головні напрямки у політичному формуванні суспільства, які мають підняти сучасну Українську державу на рівень світового демократичного співтовариства.

У серпні 1996 р. була здійснена грошова реформа. Вона запровадила у фінансовий обіг грошову одиницю — гривню. Раніше в Україні, як і в усьому СРСР, багато століть і десятиліть грошовою одиницею вважався російський рубль. Українські фінансисти відродили давню українську грошову одиницю — гривню, яка виникла ще в перший період державницького існування українського народу — в Київській Русі. У 1918 р. вона на короткий час була відроджена гетьманом Павлом Скоропадським, а за радянської влади знищена й замінена рублем.

Введення власної грошової одиниці принесло Україні довгоочікувану фінансову стабільність. Незважаючи на серйозні спроби зруйнувати цю стабільність, гривня витримала жорстокий іспит і під час останньої фінансової кризи в Росії 1998 р., і в періоди інших міжнародних фінансових потрясінь. Наприкінці 1999 року і після вересня 2000 року, і навесні 2005 р. гривня хитнулася знову, але все ж вона утрималась у межах визначених Національним банком України.

Усі ці реформи, проте, не вичерпують необхідності подальших змін. Зокрема в аграрному секторі, в галузі політичного управління тощо. Україна хоч і повільно, але рухається шляхом реформ і зміцнює свої позиції серед країн Європи.

Україна на міжнародній арені

Проголошення суверенітету і незалежності вивело Українську державу на шлях рівноправного політичного партнерства з усіма іншими країнами Європи. Незалежну Україну визнав увесь світ. Після проголошення суверенітету вперше в багатовіковій історії українці на міжнародній арені стали діяти самостійно.

Після референдуму Верховна Рада 5 грудня 1991 р. звернулася до парламентів і народів усього світу із заявою, що Україна спрямовуватиме свою зовнішню політику в річищі демократії й миролюбності, дотримуватиметься принципів рівноправного співробітництва з усіма країнами. Це викликало довіру серед багатьох держав, які одна за одною почали визнавати Україну як незалежну суверенну державу і встановлювати з нею дипломатичні, а далі й економічні, наукові та інші зв’язки.

Першими визнали незалежну Україну Польща та Канада (2 грудня 1991 р.). Протягом одного лише грудня Українську державу визнало 68 країн світу. За перший рік існування Україну як незалежну державу визнало 132 країни, з них 92 встановили повномасштабні дипломатичні стосунки.

Головний напрямок зовнішньої політики України визначався документом — “Основні напрямки зовнішньої політики України”, де заявлялось:

1) Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва, а водночас буде дотримуватися рівноправності у таких стосунках, уникаючи залежності від окремих держав чи груп. Першим таким рівноправним договором був договір з Угорщиною від 5 грудня 1993 р.;

2) українські дипломати поставили питання і про вхід України до Ради Європи, хоча цей шлях для нашої країни не міг бути швидким;

3) український президент у лютому 1992 р. поставив підпис на Заключному Акті Наради з безпеки та співробітництва у Європі, а в липні підписав Декларацію гельсінської зустрічі про непорушність державних кордонів та гарантування прав людини. Цими документами розпочалась діяльність України на міжнародній арені як рівноправного партнера європейських держав.

Україна однією з перших із країн СНД приєдналась також до програми НАТО “Партнерство заради миру”.

Однією з найважливіших зовнішньополітичних концепцій України була концепція неприєднання до якихось блоків і політичних союзів. Україна будувала свої стосунки з іншими державами на основі двосторонніх угод. Україна поступово відходила від воєнно–політичного впливу Росії. Хоча російські політики чимало зусиль витрачають і донині, щоб повернути Україну до військового та політичного союзу з Росією та її союзниками.

Україна шукала нових економічних відносин із країнами Балтійсько–Чорноморського регіону. Але ця ідея виявилась малоефективною: наша держава не могла здобути від країн цієї частини Європи безперечного забезпечення в енергоносіях.

Українська держава діяла іще в одному напрямку — це проголошення без’ядерного статусу країни, який був засвідчений ще Декларацією про суверенітет і підтверджений Верховною Радою в листопаді 1994 р., коли було ухвалено рішення про приєднання до договору про ядерну зброю, надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. У відповідь 5 грудня 1994 р. на нараді у Будапешті президенти Росії, США і прем’єр–міністр Великобританії надали Україні гарантію безпеки, зобов’язалися поважати суверенітет та існуючі кордони України, не чинити на неї економічного тиску з метою підпорядкування своїм інтересам. Франція і Китай також підписали деякі документи про такі гарантії.

Новий етап розпочався в стосунках України і Росії. Самостійність і суверенізація обох країн не зняла, а загострила суперечності між ними. 19 листопада 1990 р. Кравчук і Єльцин підписали угоду між Україною і Росією, в основу якої були покладені визнання територіальної цілісності обох держав в існуючих кордонах.

Але частина впливових шовіністично налаштованих московських політиків не захотіла миритися з думкою про незалежне суверенне існування України. І почали розроблятися численні проекти про розчленування України, зведення її території до статусу провінційних губерній, як це було до революції 1917 року (наприклад, проект В. Жириновського). Один із останніх авторів подібних проектів О. Дугін заявляє, що “украинский вопрос”, тобто незалежність України, “требует ответных мер, поскольку речь идет о нанесений России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который “географическая ось истории” (тобто, євразійська російська держава. — Авт.) просто не имеет права”. І далі: “Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов…” Тобто, знову ставиться питання про розчленування України і знищення її державності.

Нині загострилися також суперечності між Україною і Росією по лінії забезпеченості енергоносіями. Росія забирає в України неправомірно високу ціну за енергоносії, не зважає на вклад України в освоєння цих російських родовищ. Водночас за транзит електроенергії, нафти і газу через нашу територію, по якій під лінії електропередач, нафто– і газопроводи відведено величезну кількість родючої землі, дається мінімум. Росія платить за це Україні в 4 рази менше від світових цін. На кожне нагадування про це російські урядовці реагують досить войовничо; більше того, вимагають, щоб Україна виплачувала борги за енергоносії своїми найкращими підприємствами, погрожуючи економічними санкціями тощо. Цікаво знати, що орендна плата за землю, по якій, наприклад, у Чехословаччині проходять дві лінії трубопроводів, що подавали в Європу енергоресурси з Росії, вистачало на те, щоб ця країна повністю забезпечила свої потреби в паливі.

Суперечності між Росією та Україною відбувались і по лінії СНД, де Україна виступала проти перетворення його в наддержавну структуру зі своїми органами влади. У статуті СНД (1993) йдеться про “спільний економічний проект”, “зовнішні кордони”, “головне командування об’єднаних збройних сил” тощо, що не відповідало принципам позаблоковості та нейтралітету, які проголосила Україна. Російські політики намагаються закріпити вплив російських владних структур на територіях молодих суверенних держав, перетворити СНД в суб’єкт міжнародного права. Так, за наполяганням Росії 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення об’єднаних Збройних сил СНД, щоб довести, “що цей регіон є передусім зоною інтересів Росії”, як говорилося в указі Єльцина. Крім того, Україна відмовилася підписувати договори про колективну безпеку країн СНД та низку інших подібних угод, які мали на меті відновити в новому вигляді союз колишніх радянських республік.

Україна стояла і стоїть на позиції двосторонніх угод, вважаючи, що СНД може найліпше посприяти відновленню, скажімо, торгівлі з колишніми радянськими республіками, на долю яких припадало 56 відсотків усієї її зовнішньої торгівлі. Крім того, існування СНД — це цивілізований підхід до розподілу колишніх спільних запасів СРСР — золота, алмазного фонду, закордонних торговельних та дипломатичних приміщень, у будівництві яких активну участь брала Україна. Свого часу українська преса оприлюднила такі дані: щороку з України в часи СРСР вивозилось 220 тонн срібла, 8 тонн золота, численну кількість коштовного каміння — оброблені топази, берили тощо. У бюджет Союзу PCP Росія давала 120 млрд рублів, Україна — понад 100 млрд.

Через те 1994 року (у квітні) Україна приєдналася до економічного союзу держав–учасниць СНД, що надало їй свободу дій у стосунках з іншими державами Співдружності.

Досить гострі дискусії точилися в зв’язку з проблемою входження України до Міжпарламентської асамблеї (МПА) СНД, яка перебуває у Санкт–Петербурзі. “Ліві” в українському парламенті наполягали на негайному вступі до МПА, “помірковані” — стояли за участь на правах асоційованого членства, а “праві” — за невходження до неї. Проте напередодні нових виборів українського президента 1999 року спікер парламенту Олександр Ткаченко за підтримки “лівих” уклав угоду про входження України до МПА, чим намагався здобути собі передвиборчу підтримку з Росії. Проте Україна залишається осторонь, на відміну від Білорусі, від процесів злиття республік — учасниць СНД — у новий союз, і Москва не домоглася поки що зміни у ставленні України до цієї досить пекучої для московських політиків проблеми.

Щоправда, уже в 2003 р. Україна підписала угоду про входження в єдиний економічний простір (ЄЕП) з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Як будуть тут розвиватися політичні стосунки — покаже час.

Російсько–українські взаємини залишаються напруженими і в питанні розподілу іноземних боргів, союзного нерухомого закордонного майна, капіталовкладень, валюти українських вкладників, яку конфіскувала російська влада, в московських зовнішньоекономічних банках після проголошення незалежної України, у питанні повернення Україні привласнених валютних заощаджень українських громадян. Свого часу віце–спікер українського парламенту В. Медведчук заявив, що 1 січня 1992 р. з рахунків українського Ощадбанку, який вважався українським відділенням Сбербанку СРСР, було забрано за нинішнім курсом 132 млрд гривень. Це, за словами В. Медведчука, майже п’ять наших нинішніх річних бюджетів. А причина неповернення цих заощаджень у тому, що коли наприкінці 1991 року Україна стала незалежною державою, Український Ощадбанк перестав бути відділенням союзного Сбербанку. Потрібні були угоди, на які Москва не хоче йти ось уже стільки років підряд.

Тривалий час точилися суперечки навколо розподілу Чорноморського флоту. Відомо, що Росія від першого дня незалежності України підняла питання про суверенітет Криму, підтримавши тут обрання президентом у 1994 р. свого ставленика Юрія Мєшкова. Постійно на російській політичній арені почали з’являтися різні анексіоністські заяви і плани — то В. Жириновського, то мера Москви Г. Попова, а потім Ю. Лужкова, то інших політиків щодо розчленування України, відторгнення від неї тієї чи іншої частини території. Зокрема, Г. Попов підтримав заяву прес–секретаря Б. Єльцина, що Росія має право поставити проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Попов, до речі, першим заявив про претензії Росії на Крим і Одеську область. У такому самому дусі був і виступ у “Правді” віце–президента О. Руцького (30.01.1992) та низки інших політиків. У жовтні 2003 р. про це говорив авторитетний депутат Державної думи Росії Д. Рагозін у зв’язку з побудовою Таманської дамби — з території Росії до українського острова Тузла.

У травні 1992 р. парламент Росії заявив, що акт передачі Кримської області Україні 1954 року не має юридичної сили. Це стимулювало антиукраїнський рух на півострові, який було нелегко втихомирити і де постійно урізуються права 700–тисячного українського населення, яке на півострові має лише одну українську школу, одну українську газету (хоча, наприклад, кримські татари, яких є близько 40 тис. осіб, мають 13 шкіл, 2 своїх журнали, 6 газет, один театр). Вся решта шкіл, культурних та громадських організацій — російськомовні.

Спираючись на бажання більшості населення Криму, Верховна Рада України відновила автономію півострова у складі вже України і ліквідувала в Кримській автономії посаду президента. Сепаратистські рухи пішли на спад, хоча не вщухають і донині.

У липні 1993 р. парламент Росії прийняв безпрецедентну постанову про “Про статус міста Севастополь”, в якій проголосила це місто російським, головною базою Російського Чорноморського флоту. Юридичну недолугість цієї постанови визнав і російський президент Єльцин, а також Рада Безпеки ООН. Подібне рішення прийняла і Державна дума Росії вже в листопаді 1996 р. Ці акції були виявом втручання Росії у внутрішні справи України, які прориваються і в наступні роки вже нового тисячоліття: у зв’язку з так званим мовним питанням (після убивства у Львові відомого композитора Ігоря Білозора), і в часи виборчих кампаній чи терористичних актів (наприклад, у жовтні 2002 р. в Москві), чи під час будівництва дамби до українського острова Тузла в Азовському морі (жовтень 2003 р.). Причому заява Верховної Ради України від 4 жовтня 2003 р., про загрозу територіальній цілісності України російська Державна дума засудила як “дестабілізуючий фактор”, а заступник голови комітету у справах СНГ цього парламенту заявив, що доки немає угоди між Україною і РФ про розділ Азовського моря, не можна говорити ні про яку “недоторканність кордонів” України…

У травні 1997 р. урядові делегації Росії та України підписали три угоди щодо розподілу Чорноморського флоту, за якими Україна здавала в оренду Росії кілька військово–морських баз у Севастополі. Цей факт, проте, дістав неоднозначну оцінку, зокрема з боку національно–патріотичних сил. Адже флот і вся берегова структура були поділені порівну. Зовсім не був визнаний той факт, що Україна в СРСР розбудовувала не лише Чорноморський флот, а й Балтійський і Тихоокеанський. Зауважимо до того ж, що найновіші кораблі в Чорному морі ще до цього розподілу Росія завчасно перевела у свої територіальні води, а поділила 300 застарілих суден. Та сума їх викупу і вартість 19–річної російської оренди бази в Севастополі Україні зараховувались як борги за енергоносії. Фактично ця оренда стала безкоштовною. Створилась, як бачимо, досить неоднозначна ситуація.

Проте цей договір фіксував, що обидві сторони “визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”. І це — головне завоювання України — визнання непорушності її території. Але як свідчать пізніші події, можна визнавати непорушність території та одночасно зазіхати на привласнення собі найефективніших заводів і підприємств, що розташовані на цій території, уже іншим методом — методом економічного підпорядкування України через так звані борги.

Фіналом цих стосунків став багатостраждальний широкомасштабний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (30 травня 1997 р.).

Тривале зволікання з його підписанням, численні консультації на різних рівнях, що супроводжувались анексіоністськими заявами декотрих московських політиків, свідчили, що українсько–російські стосунки залишаються першорядними у зовнішній політиці України. У цьому плані пригадуються слова першого всенародно обраного президента України Леоніда Кравчука, який на запитання кореспондентів, як він ставиться до Росії, відповів, що ставиться як до великого і непередбачуваного сусіда, наприклад, як людина, що спить зі слоном і думає, що буде, коли уві сні цей слон випадково покладе на нього свою ногу.

Нерівними були стосунки України із США. Тривалий час тогочасний президент Джордж Буш–старший, визнавши незалежність нашої держави 25 грудня 1991 р., все ще вбачав її майбутнє у складі “оновленого Союзу”. Адже Україні дісталася третина світового ядерного арсеналу, і уряд Америки боявся розповзання цієї ядерної зброї з України. Визнавши незалежність України, цей уряд висунув ультимативну вимогу нашій державі — позбутися атомної зброї. Лише через півтора року цей уряд почав сприймати Україну не через призму ядерної зброї, а як на важливий геополітичний центр європейської безпеки. Після підписання тристоронньої угоди (1994) — США, Росія, Україна, за якою з української території протягом семи років треба було вивезти всі ядерні боєголовки за фінансової допомоги США, у Вашингтоні стали інакше трактувати Україну.

1993 рік тут був оголошений “українським”. Поступово відбувався процес більшого порозуміння і зближення між нашими державами, свідченням чого була активна діяльність комісії “Кучма — Ґор” (віце–президент США), Міжурядового економічного комітету та інших структур. Хоча треба сказати, США практично завжди і всюди свої національні інтереси ставлять на перше місце, незважаючи на угоди про “стратегічне партнерство” тощо. У 2003 р. стосунки із США знову погіршились у зв’язку з так званою справою продажу до Іраку радіолокаційної установки “кольчуга”.

Українська держава розташована в центрі Європи і тому має величезне стратегічне значення для підтримки стабільності в Європі і в світі. Цей погляд поступово поширюється і серед європейських політиків. Адже поява незалежної суверенної України змінила вплив постбільшовицької Росії на європейському континенті, фактично знищила її домінацію в європейській політиці. І це знайшло відображення в тому, що 1995 року Україна стала 37 членом авторитетної європейської організації — Ради Європи та інших європейських структур. Цим самим Україна повернулась до свого історико–генетичного становища — юридично знову увійшла до сім’ї європейських держав, як це було ще в часи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства.

Україна уклала угоди про територіальні межі з усіма своїми сусідами, створивши навколо себе зони безпеки на півночі, півдні і заході. З Польщею наша держава уклала угоду про стратегічне партнерство. Ліквідація в Україні ядерного арсеналу піднесла її авторитет. Вона стала співпрацювати зі Світовим та Європейським банками, розширила торгівлю на Заході і Сході. А з липня 1997 р. в Мадриді була підписана Хартія про особливі стосунки між Україною і НАТО, що надало нового імпульсу процесові входження України у європейські та євроатлантичні політичні та економічні структури, у створення колективної безпеки і недопущення будь–яких розділів демократичного європейського світу.

Проте нестабільність українського законодавства, особливо що стосується іноземного інвестування, затримує цей процес. Млявість адміністративної, аграрної та інших реформ гальмує приплив зовнішніх інвестицій.

А втім, встановлюються і розширюються міжнародні зв’язки українських підприємств, науковців, митців з відповідними інституціями в країнах західного світу, з українською діаспорою за кордоном. Уряди України, які були створені після останніх президентських виборів 1999 р. успішно завойовують позиції в міжнародному плані. І є надія, що ця діяльність принесе нашій державі нові успіхи в утвердженні в європейській цивілізованій спільноті.

Але шлях до цього нелегкий і суперечливий.

Ситуація ускладнюється тим, що провідною перебудовчою і державотворчою силою, як і раніше, залишається колишня комуністична та номенклатурно–господарська верхівка, яка за своїм світоглядом не є ні національною, ні патріотичною. У своїй більшості ця суспільна група вміло пристосувалась до нових обставин і вимог, аби зберегти і далі керівне становище. Тому вона і не дійшла до розуміння справді нових потреб у розвитку українського державного організму. І в парламенті, і в урядових установах у більшості місця посідають керівні представники колишньої компартії або новонароджені нею олігархи.

З одного боку, це явище закономірне, що колишні представники провідної партії, тобто провідної політичної верхівки старої системи, стають будівничими нової держави. Адже будувати державу може тільки досвідчена політична сила. У нас же іншої політичної провідної верхівки не було і немає.

Біда в іншому: посткомуністична еліта не обтяжує себе розумінням справді важливих потреб розвитку українського державного організму і тому їй абсолютно байдуже, яку державу будувати, і за складних кризових ситуацій ця частина посткомуністичних керівників може стати і почасти стає резервом антиукраїнства й антидержавництва.

У таких умовах проблему міг би вирішити український патріотичний уряд як інституція, що є найбільш інформованою, чутливою та відповідальною за всі суспільні стреси. Але й урядова верхівка, як і нова політична еліта, народжується з тієї ж самої посткомуністичної і господарчої керівної групи Української держави, що й більш численна правляча верства в Україні. Тут також немає нічого дивного: не всі представники колишньої Комуністичної партії були ортодоксальними комуністами–більшовиками чи вірними ленінцями–інтернаціоналістами, не всі зреклися свого народу в ім’я ефемерної світової революції чи побудови комунізму в окремо взятій країні.

Про це свідчать такі цифри: колишня Компартія України мала у своїх лавах понад 3 млн. осіб; теперішні прокомуністичні партії в Україні (компартія, соціалістична, селянська партії та ін.) разом складають близько 250 тис. осіб, причому здебільшого пенсійного віку. Де ж поділася основна маса “вірних ленінців”? Усі вони нікуди не зникли, залишилися на своїх місцях. Частина з них — найсвідоміші і найпатріотичніші представники — працюють на старих місцях уже в нових, досить складних соціально–економічних умовах. Інша частина поповнює прокомуністичні чи проросійські антидержавницькі структури та є резервом повзучої контрреволюції, котра вичікує слушного часу, аби повалити щойно зрослу, нетривку будову Української держави.

Демократичні ж сили в сучасній Україні залишилися слабкими і розпорошеними. Вони не могли обіпертися на могутню об’єднавчу силу народних мас, оскільки в цих масах відсутній головний фермент: усвідомлення власної державницької гідності. Адже і далі продовжувалося шалене зросійщення освіти народних мас: приміром у столиці Донецького краю — Донецьку існує одна українська школа. Подібне явище спостерігалося в усіх східних областях, що дало відвагу харківським депутатам влітку 2003 року вчинити антиконституційний акт: проголосити російську мову, мову сусідньої країни, державною мовою на Харківщині поряд з українською. І це не стало предметом навіть обговорення на урядовому рівні.

Відсутність належної політичної культури, яку постійно замінюють сурогатом різних так званих загальнолюдських чи загальносуспільних ідеалів, усунення національних духовних здобутків від суспільства, а саме вони є джерелом, наріжним каменем державотворення, все глибше штовхають народні маси у глухий кут безвиході і збайдужіння. І вже не викликає зацікавленості чи обговорення той факт, що нині в Україні на одну українську книжку припадає 56 російських, що в Україні, де 78 % населення становлять українці, на душу населення доводиться менше (!) однієї української книжки. Водночас у Росії на душу населення припадає 3,5, у Польщі — 9,5, у Німеччині — 12 книжок. Так само мало кого із урядовців незалежної держави став турбувати і процес все більшого зросійщення каналів радіо, телебачення, преси… Відомо, що подібної ситуації не мала і не має жодна країна, що досягла успіху у своєму історичному прогресі, — скажімо, Японія, Німеччина, Франція, Китай, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща тощо.

Подібні умови створювали і відповідну компрадорську політичну культуру і керівну верхівку, з її зарозумілістю, погордою до слабкої і бідної рідної вітчизни–матері і, натомість, — лакейством і запобіганням перед чужим багатством і чужою силою, зневагою до свого немічного народу (звернімо увагу на те, що новостворена українська буржуазія навіть не зберігає своїх капіталів у рідній державі, а вивозить їх у зарубіжні банки, допомагаючи тим самим збагачуватися чужим країнам).

Звідси — відсутність духовної єдності нашої нації. Звідси — масовий виїзд — до 7 млн — молодих українців на заробітки за кордон. За останні роки Україну полишило понад 4 тисячі вчених, докторів наук, найвищих наукових фахівців! їхній внесок в економіку західних держав становить понад 4 млрд доларів (“Українська правда”, http://www.pravda.com.ua). Без такої єдності і політичної свідомості народу неможливо побудувати державу, та ще й у таких складних міжнародних та економічних умовах.

Після проведення нового референдуму в Україні 16 квітня 1999 р., після “касетного скандалу” 2001 року та політичних дискусій навколо нього в Україні раз по раз виникає критична ситуація, яку намагаються використати багато зарубіжних політиків різного ґатунку, зокрема і політиків Росії, щоб вирішити свої економічні та політичні проблеми за рахунок України.

Головним завданням сучасного державного будівництва стала проблема відновлення національної духовної культури, яка єднає і возвеличує націю, формує патріотичну політичну культуру в масах, коли стає можливе поєднання по–державницьки свідомих, політично активних мас народу з дієвістю політично й національно свідомого уряду. Не може постати й утвердитися держава, коли її керівники не будуть спиратися на власний народ, на власну націю. Тільки народ, нація творить державу в єдності зі своєю політичною елітою, і тільки тоді можуть бути забезпеченими права і свободи кожної людини, кожної особи. Про це яскраво засвідчила виборча кампанія восени 2004 року, що переросла у революційний вибух.

“Помаранчева революція” в Україні

22 листопада 2004 р. на славнозвісний київський Майдан Незалежності на знак протесту проти фальсифікації президентських виборів 31 жовтня — 21 листопада вийшли тисячі студентів, робітників, інтелігентів, пенсіонерів. Усі вони мали в руках або помаранчеві прапорці з написом “Так! Ющенко”, або помаранчеві стрічки в петлицях одягу чи пов’язані на руках, на шапках, на сумочках, на ногах — де тільки можна було прив’язати цей помаранчевий знак опозиційного до влади виборця — навіть на зап’ясті руки, на шиї чи на мізинці. Над площею замаяли помаранчеві прапори з портретом опозиційного до влади кандидата, колишнього прем’єр–міністра, а ще раніше — голови правління Національного банку, котрий в 90–х роках успішно провів грошову реформу в Україні, відновивши давню українську грошову одиницю — гривню. Це був Віктор Ющенко.

Так розпочалася в Україні “помаранчева революція”, що після 10–річного правління Леоніда Кучми і його олігархічно–чиновницького оточення об’єднала людей різних верств: від безробітного робітника і приниженого бідністю учителя й інженера — до середньо заможних і просто багатих, так званих нових українців, які за останні тринадцять літ змогли створити собі певні капітали і які також зазнали усіх “принад” посткомуністичного режиму. Особливе невдоволення різних верств українського суспільства викликала державна діяльність останнього прем’єр–міністра Віктора Януковича, ставленика могутнього донецького олігархічного клану, який виявив у своїй політиці не лише вибірково–регіональну (власне, регіонально–донецьку) спрямованість, а й відверту прихильність до російських монополістичних прагнень ще більше підпорядкувати собі українську економіку.

Виборча кампанія осені 2004 року була надзвичайно жорстокою. Кандидатом від влади і фактичним наступником Президента Л. Кучми та його проросійської орієнтації був прем’єр–міністр — Віктор Янукович який не вагаючись щедро використовував кошти на виборчу кампанію з державного бюджету, дарував автомобілі й інші коштовні дарунки, а потім раптово надав пенсіонерам значні дотації до пенсії. За даними преси, певні російські структури виділили також значні суми, які прем’єр–міністр витратив на свою виборчу кампанію, в тому числі 200 млн дол. від “Газпрому”, який контролює Кремль (“Вечірні вісті”, № 163, 29.10–4.11.2004.). Попри всі моральні та юридичні права Прем’єр–міністр під час виборчої кампанії у відпустку не пішов, широко використовував своє службове становище. Як ніколи раніше в цій виборчій кампанії працювало чимало російських політтехнологів, яких прикривали урядові структури, зокрема й Адміністрація Президента на чолі з “геніальним шахістом” В. Медведчуком (“Вечірні вісті”, 12.01.2005).

Від самого початку виборчої кампанії стало зрозуміло, що слова Л. Кучми про наступну виборчу кампанію, яка буде як ніколи жорстокою і брудною, — справдилися. Спочатку було вчинено спробу покінчити з конкурентом провладного кандидата у президенти — з лідером опозиції “Сила народу” Віктором Ющенком — давно перевіреним методом: розчавити на трасі його автомобіль завантаженим КАМАЗом (перша така акція була проведена ще у 1980–х роках у Білорусії, коли в такий спосіб усунений був популярний у народі чільний партійний посадовець П. Машеров). Друга спроба розправитись із В. Ющенком на виборчих перегонах відбулася на початку вересня 2004 р., коли його намагалися отруїти сильнодіючою хімічною отрутою, що призводить до часткового паралічу, а далі до невиліковного захворювання. Хоча українські експерти відмовлялися визнати цей епізод як спробу вбивства, закордонні спеціалісти, зокрема з відомої австрійської клініки “Рудольфінерхаус”, з якою співробітничали спеціалісти з Англії, Франції та Німеччини, підтвердили факт навмисного отруєння сильною отрутою — діоксином, який перевищував концентрацію в крові і в тканинах тіла В. Ющенка більш як у тисячу разів. До речі, українська парламентська комісія навіть заперечувала (у жовтні) факт отруєння, але згодом під тиском світової громадськості взялася знову до розслідування цієї справи, яка не мала ніяких наслідків. Генеральна прокуратура згодом також порушила з цього приводу кримінальну справу.

У ході виборчої агітації було й чимало інших некоректних явищ. Зокрема, провладний кандидат прилюдно назвав свого опонента “шкідливим котом”, а всіх його прибічників “козлами” — жаргонне слово, яке побутує між кримінальними злочинцями щодо своїх недоброзичливців у таборах позбавлення волі. Цими словами прем’єр–міністр “охрестив” у Луганську своїх опонентів, заявивши: “Я верю, что сильных и здоровых людей намного больше, чем этих козлов, которые нам мешают жить”. А далі у Херсоні на мітингу уточнив, що він буде наводити в країні порядок, знімаючи шкури… Певно ж, із цих “козлів”.

Треба сказати, що в дні “помаранчевої революцій” наметове містечко на майдані Незалежності вибухало неймовірною сатиричною творчістю і щодо кримінального минулого самого прем’єра, котрий двічі побував у в’язниці, і щодо його психічної реакції — непритомності, коли в нього в Івано–Франківську із натовпу студентів полетіло сире яйце, і з приводу його різних висловлювань і сентенцій. Одразу ж Майдан заспівав пісеньок і про “козлів”: Ми не бидло, ми не козли, ми України доньки й сини”.

Перший тур голосування, що відбувався 31 жовтня, не приніс успіху, хоча лідер опозиції В. Ющенко здобув більшість голосів, незважаючи на відверті масштабні маніпуляції з боку провладного виборчого штабу. Проте Центральна виборча комісія запевнила, що В. Ющенко не перейшов необхідної межі в 50 відсотків. Другий тур — 21 листопада — був відзначений шквалом фальсифікацій і масових порушень виборчих прав, у тому числі й відвертим підкупом керівників виборчих дільниць. Про це свідчили сотні тисяч зафіксованих фактів. Один із них був неперевершений: зимового ранку пікетники опозиції затримали машину, яка вивозила з двору будинку Адміністрації Президента сніг, під яким лежали стоси порізаних виборчих документів, у тому числі й списки людей із виборчих дільниць і з підписами, якими вони стверджували отримання певних сум грошей у доларах.

За цих обставин Центральна виборча комісія на чолі з представником донецького регіону С. Ківаловим проголосила переможцем голосування чинного прем’єр–міністра В. Януковича, з чим його і привітав двічі президент Російської Федерації В. Путін. Цей факт, як і попередній приїзд Путіна перед самим головуванням до Києва, підтвердив величезну зацікавленість Кремля у перемозі саме представника донецького олігархічного клану, тісно пов’язаного з російськими монополіями. В Україні вибухнув масовий мітинговий рух проти фальсифікації цих виборів, який політологи назвали “помаранчевою революцією”. На київському Майдані Незалежності одразу виникло наметове містечко студентів і молоді. Своєю хвилею “помаранчева революція” накрила всі регіони України, навіть Харківський і Донецький. Проте місцева чиновницька еліта відповідно до давніх традицій ленінсько–більшовицької імперської тактики почала піднімати своїх прихильників за сепаратистське відокремлення південно–східного регіону української державницької території: від Харкова та Криму до Одеси. Ця тактика колись була успішно застосована у 1918 р. більшовиками в Росії, коли вони боролись із Українською Народною Республікою, яка проголосила свою незалежність. Тоді більшовицька агентура в Україні створила так звану Донецько–Криворізьку республіку, Луганську соціалістичну комуну, Старобешівську республіку, Тавридську республіку у Криму (на чолі з братом В. Леніна Д. Ульяновим) та інші “держави”, де поставила маріонеткові більшовицькі “уряди”, щоб відірвати від Центральної Ради південно–східну частину України. Тоді ця тактики призвела до поразки Центральної Ради та розгрому незалежної Української Народної Республіки.

Тепер же, розгойдуючи хвилю сепаратизму, вищі адміністративні чиновники Харкова, Луганська, Донецька 28 листопада організували з’їзд своїх прихильників у Сіверськодонецьку, де представлені високопосадовці (їх було близько 3 тис.) вимагали відокремлення від України і створення Південно–Східної Автономної Республіки. З підтримкою цієї ідеї виступили чинний прем’єр–міністр В. Янукович, кандидат у президенти тієї України, якою він хотів керувати, а також спеціально запрошений “московський гість” — давно відомий своїми антиукраїнськими шовіністичними виступами мер Москви Ю. Лужков, що цього разу назвав мітингові події в Києві “помаранчевим шабашем”.

4 грудня 2004 р. Партія регіонів та її союзники знову зібрали з’їзд — цього разу так званий Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові, де переважали представники Півдня та Сходу України (три чверті всіх делегацій). Вони зажадали збільшення прав регіонів і переходу до федерації. Один з організаторів з’їзду — голова Харківської облради Є. Кушнарьов — заявив, що його учасники не визнають В. Ющенка Президентом України. Але їм цього разу протистояв 10–тисячний мітинг “ющенківців”, що вийшли з гаслом: “Ні — сепаратизму!”

Опозиційні сили — “Наша Україна” В. Ющенка, Блок Юлії Тимошенко та інші в цей критичний момент тісніше згуртували навколо себе інші опозиційні течії: Соціалістичну партію на чолі з О. Морозом, Партію промисловців і підприємців на чолі з А. Кінахом, які увійшли в коаліцію під назвою “Сила народу”. Вони вдалися до судових оскаржень і через Верховний Суд домоглись відміни результатів цих сфальсифікованих виборів. На 26 грудня було призначене переголосування, яке знову принесло перемогу В. Ющенкові. Увесь цей період на Майдані Незалежності продовжувався мітинг, що переріс у постійно діючий фактор “помаранчевої революції”, і своїми гучними заявами й скандуваннями імені лідера опозиції — В. Ющенка — виявляв волю всієї України. На Майдані далі збільшувалось наметове містечко, в якому постійно змінювалися приїжджі делегації з усіх куточків України — Полтавщини, Львівщини, Закарпаття, Черкащини, Одещини, Донеччини і т. д., на помаранчевих транспарантах і прапорах була позначена вся географія України: “Корсунщина”, “Мукачеве”, “Червоноград”, “Дніпропетровськ”, “Одеса” і десятки подібних написів. Майдан без кінця аплодував ораторам опозиції і підтримував скандуванням імені лідера — Віктора Ющенка: “Ю–ЩЕН–КО!” Сюди почали приїздити лідери сусідніх держав і відомі політичні діячі — президент Польщі А. Кваснєвський, Лех Валенса, представник російської опозиції Борис Нємцов та ін.

В окремі скрутні дні на Майдані збиралося до півтора мільйона мітингуючих. Стали загальнопопулярними слова пісеньки: “Нас багато, нас не подолати” Це був не бачений ще в світовій історії постійно діючий мітинг, який у тяжкі морозні дні, у снігопади й холодні вітровії підтримував опозиційні партії в їхній боротьбі проти фальсифікації, за проведення нових і чесних виборів.

Революція Майдану Незалежності продовжувалася 17 днів. Новий 2005 рік Майдан зустрів при повній і негаснучій силі свого протистояння старому режимові. У ніч на Новий рік поряд із В. Ющенком мітингуючих вітав президент Грузії М. Саакашвілі — герой і переможець “революції троянд” в Грузії, яка повалила посткомуністичний режим Шеварднадзе.

Вирішальну роль у цьому бурхливому періоді відіграла Верховна Рада України, яку очолив відомий історик і політичний діяч Володимир Литвин.

У попередній час між Верховною Радою і Президентом склалися досить напружені стосунки. Президент не раз заявляв, що там “багато хворих і випадкових людей, які ніби вчора спустились із пальми”. І прагнув усі недоліки свого правління перекинути на парламент.

В історії сучасного парламентаризму Володимир Литвин — перший спікер, який здобув справді високий рейтинг, який у кризові ситуації в нашій державі, сміливо і твердо зумів повести за собою парламент, тому користується повагою і в Україні, і серед чільних політиків європейських організацій.

Верховна Рада прийняла 18 грудня 2004 р. низку важливих рішень з уточнення процедури переголосування, відправила прем’єр–міністра В. Януковича у відставку, яку чинний президент Л. Кучма довго не підписував. Депутати рішуче висловились проти розчленування соборної України. Лише 31 грудня прем’єр вирішив–таки піти у відставку.

Переголосування 26 грудня ще раз підтвердило переконливу перемогу кандидата у президенти від опозиції Віктора Ющенка: за нього віддало голоси 51,99 відсотка населення, за його опонента Віктора Януковича — 44,2 відсотка. Але В. Янукович не схотів по–лицарськи визнати своєї поразки. Його штаб розпочав безпрецедентну судову тяганину, намагаючись скасувати взагалі цей, третій уже, тур голосування. До Києва стягали десятки автобусів, що привозили прихильників В. Януковича, який розпочинав виборчу кампанію як кандидат від влади, тепер оголосив себе в “жорсткій опозиції” до ще існуючої тієї ж самої влади й до переможців. Судові позови його штабу надовго затягли час переходу влади до рук нового Президента — В. Ющенка — і його політичного блоку. У проміжку між політичними заявами, прес–конференціями та судовими процесами представники старого режиму вдалися до нової хвилі приватизаційного привласнення найприбутковіших паркових і санаторних зон, промислових об’єктів тощо.

Показовою є позиція правлячих кіл Російської Федерації: незважаючи на те що значна частина глав європейських урядів та організацій (зокрема Франції, Польщі, Литви та ін. — більше 50) привітали В. Ющенка із перемогою, російський президент на довгий час зачаїв глибоку мовчанку. Проте від імені російського парламенту, в особі віце–голови Державної думи В. Жириновського, маємо таку оцінку переможця української “помаранчевої” опозиції: “Любая политическая мразь лезет к власти” (5 канал, 29.12.2004).

Отож 2004 рік закінчився перемогою “помаранчевої революції”, яка стала видатною подією не тільки української, а й загальноєвропейської історії. Саме в рішучому, але мирному — легітимному протистоянні в морозні дні осені і початку зими 2004 року пробуджена Україна створила умови для якісно нових перемін у суспільстві — й переміни посткомуністичної владної еліти. Нова влада прийшла на хвилі революційної рішучості, завдяки масовій підтримці народу. У протистоянні проти старого посткомуністичного режиму народилися — за багато десятиліть минулої історії — національно–державницька єдність громадян, усвідомлення власної сили, значимості своєї влади і держави. Вперше за багато десятиліть нова влада формувалась уже не з компартійного старого середовища, а з нових політичних сил.

Саме в ці дні Україна стала символом прориву посткомуністичного автократизму і демократичних цінностей. Це було несподіванкою для автократичних кіл посткомуністичних режимів, що виникли після розпаду Союзу РСР і повністю утримували владу в своїх руках. Увесь демократичний світ з величезним піднесенням підтримав перемогу української “помаранчевої революції” і виявив солідарність і прихильність до українського народу.

По світу стрімко розлетілися помаранчеві символи київського Майдану, які з’явилися і в петельках депутатів європейських парламентів, і на демонстраціях опозиційних сил у Киргизії, Казахстані, і на площах Санкт–Петербурга під час “пенсійної революції” російських громадян.

22 січня 2005 р. в столиці України відбулася надзвичайно хвилююча й раніше не бачена подія — народна інавгурація новообраного Президента, представника опозиційного блоку “Сила народу” Віктора Ющенка. Стародавній Київ ніколи не збирав одночасно стільки керівників інших держав і європейських організацій з різних континентів — їх було більше 60. З них 7 президентів, 3 прем’єр–міністри, десятки керівників парламентів, представників від Європейського Союзу, СНД, ООН, НАТО, від Королівства Бельгії, Нідерландів, Ізраїлю, Китаю, Лівії, Швеції, США, Франції, Іспанії, Португалії, Греції, Великої Британії, Японії, Туреччини та десятків інших країн. Особисто вітали українців і нового їхнього Президента верховний представник ЄС Хав’єр Солана, герой чеського народу Вацлав Гавел, президент Польщі О. Кваснєвський та ін. Визначальною особливістю інавгурації у Верховній Раді було те, що президентські клейноди — печатку, гетьманську булаву, штандарт та нашийний знак Президента України — Віктор Ющенко дістав не з рук попереднього Президента, як це водилося раніше, а з рук конституційного судді, підкресливши цим, що його влада буде не продовженням попередньої влади попереднього Президента, а якісно новою, визначеною Конституцією України та народом.

На славетному Майдані Незалежності та Хрещатику, прилеглих вулицях і площах зібралося з усіх кінців України більше мільйона громадян. Тут після присяги у Верховній Раді новий Президент України дав присягу своєму народові на вірність, на захист, на життя. Громом овацій зустрічав його Майдан, зі сльозами радості, піснями і надією. “Українська нація, Українська держава відбулась”, — сказав новий Президент Віктор Ющенко. І далі виголосив свою інавгураційну промову.

І справді, піднявся з колін великий народ, роками принижений і визискуваний, підняла свою голову горда і вільна нація, яка розірвала на собі пута шахрайства, неуцтва, зневаги, підняла голову нова нація нової й гордої держави — України.

Увесь демократичний світ із захоплення вітав появу нового демократичного суспільства в Європі, що заявило про бажання будувати своє життя на верховенстві права, що прагне мирним способом розв’язати свої політичні й економічні проблеми, уникнути протиборства і кривавого насилля. Тому не дивно, що сенатори США Джон Маккейн і Хілларі Родем Клінтон звернулися офіційно до Норвезького Нобелівського інституту з пропозицією представити нинішнього Президента України Віктора Ющенка до Нобелівської премії миру. Водночас вони пропонували вшанувати цією премією і великого друга України “героя революції троянд” в Грузії Михаїла Саакашвілі. Адже й справді, українці і грузини показали світові, що складні етнічні, соціальні та політичні проблеми можна вирішувати мирним шляхом.

Нову владу незалежної України чекає тяжка праця, вона мусить вдаватися до якісно нових суспільних, економічних, політичних та культурних стосунків. Адже в ході виборчої кампанії провладні російські кола, як свідчать українські аналітики, мобілізували максимум фінансових і пропагандистських ресурсів, виділили безпрецедентно могутню групу політтехнологів, щоб масовано обробляти свідомість більшості населення сходу й півдня України. І ця політична “бісівщина” успішно привела в дію гримучу суміш великодержавного шовінізму і “совєтської ментальності”, щоб розхитати українську державність “під прапором федералізму”, як зауважує відомий український політолог Олег Білий. Адже Росія не залишає давньої спроби відновити свої геополітичні амбіції прив’язати Україну до російських олігархічних груп і їхніх потреб. Зброєю в цій боротьбі тепер виступатиме ідея федералізації України, яка має привести, на їхню думку, до розпаду нашої країни. І це в той час, коли сама Росія, що є барвистою етнокультурною державою, останнім часом відмовилась від ідей федералізму і зайнялась унітаризацією своєї управлінської системи. Україні ж проросійські організації, що тепер відкрито проголосили гасло “Навеки вместе с Россией” і виступають під державним російським червоно–синьо–білим прапором, готують розколи, що обмежать її євроінтеграційні процеси загрожуватимуть втратою незалежності.

Отже, на нову українську владу чекає складна робота. А тому вона мусить опиратися на народ, щоб виправдати його сподівання, а народ мусить підперти свою владу довір’ям і працею. Це тернистий шлях, але його не обминути.

Як розвиватимуться далі події — покаже час.

Історія була немилосердною до українців. Ніякий інший народ Європи так не нищили, як український народ упродовж віків, фізично і духовно, навалами, голодоморами, концтаборами, розсіюванням у світах, денаціоналізацією і деморалізацією, нарешті, й атомною чорнобильською смертю. Він усе витримав. Звівся з колін. Випростався і відродив свою історичну пам’ять і свою державу. У своїй державі переступив ХХІ століття. Отже, він мусить пройти многотрудну дорогу, на якій його чекає нелегка творча праця. Іншого не дано.