Сучасна польська повість

I

Я вже літня людина, а ще й досі сниться мені рання молодість, її радощі й розчарування, все ясне й темне, що було в ній. Ці переживання міцно переплелися. «Бо невідомо, де взялось…»

Що невідомо?

«…Бо невідомо, де взялось оте палке кохання…» Це — пісенька. Вона починається сьогодні, кінчається вчора.

Заглиблююсь у покручені завулки минувшини, в лабіринти без виходу; що далі, то все більше темного і ясного. Тільки от не знаю, чи я й досі такий, як колись.

Хочеться мені, щоб це було так, і заразом не хочеться.

В думках я часто вертаюсь до того кохання, справжнього першого кохання. Бо інакше не зможу відчути себе молодим і знов пережити той давній тріумф — на жаль, тільки в уяві.

Боже, боже, я, наче мала дитина, вимальовую на запотілій шибці химерні візерунки.

— Візьми дзеркало, — кажу сам собі. Взяв. І що ж у ньому бачу? Шпакувате волосся, розповніле обличчя, стомлені й пригаслі очі. А де ж ота молодецька гордовита врода? Чуєш глузливе прицмокування законовчителя-ксьондза: «До перукаря ходиш, кучері накручуєш, а на спасіння душі бідолашного негреняти й десять грошів не даси, жалієш, бач. Ото ще мені красунчик!» Не всміхайся на ці слова, бо похвала означає тут вирок.

Не розумієш? Ти вже не той, чию фотографію вона, можливо, зберігає. Якщо досі ще жива.

А твої рухи? Ну ж бо, підведись зі службового крісла…

Не про те йдеться, що коли хочеш, то й видригуєш ногами й вимахуєш руками, мов той вітряк крилами. Але ж після першого сигналу серця вгамовуєшся, колишня свобода рухів тепер тільки сниться тобі, завдаючи гіркоти.

Було ж інакше…

Ще тобі не досить? То порівняй своє вбрання — тодішнє й нинішнє. Поміряй черевики, зрівняй гаманець, шлунок.

Порівняй свою боротьбу тоді й тепер. Порівняй нелегальну листівку на цигарковому папері, яку доводилося ховати в холошу, з грубезними томами, що їх купуєш і роздаєш, не криючись. Порівняй револьвер, схований за пазуху, з законами, що охороняють тебе сьогодні.

Порівняй свій тодішній велосипед з нинішнім лімузином. Як небо і зрмля. Це і добре і погано.

З дзеркала на тебе дивиться суб’єкт, вельми обережний у виявленні своїх почуттів. Ба навіть у доборі слів. На ноги він каже «ноги», а не «лапи», на образу відповідає осторогою: «дістанеш по фізіономії», а не погрозою «як затоплю в пику»; ідучи на батьківські збори в гімназію, навіть подумки не називає її «будою». У нього вже великі діти.

То що ж залишилось у мене від молодості? Нині я маю гроші, досвід, вплив — виходить, хотів чи ні, а здав старе кохання в утиль. Реальна дійсність буде такою, як сказано в одному українському вірші:

Не хочу. Невже ж у мене серце таке тісне, що в ньому не вмістяться спогадання й фантазія? Звертаюсь раз у раз до неї, як до свого адвоката. Папір пожовк, але її личко й досі сяє, як весна, що розжеврілась над землею.

Це до неї ти так рвешся? Чого прагнеш — запаморочення чи заспокоєння? Відтоді ще ніяк не можеш угамуватись, хоч уже й пізнав закоханість і любов, уже ними натішився. Але сонце обернулося в місяць. То що ж залишилося?

Співай, рання молодосте, виповнюй мене співом до останнього подиху, до смерті.

Було нам тоді по кільканадцять років. У такому віці кохану істоту вважають єдиною в світі й оточують романтичним ореолом.

Ванда була старша за мене, проте ходили ми до одного класу. Вона пропустила рік, лікуючи легені в Закопаному. Звідти приїхала якась збуджена і через те нещасна, здавалося, вона безнастанно шукала рівноваги; мабуть, і не усвідомлювала, що під час розмов з подругами на устах у неї блукає усмішка якоїсь поблажливої зверхності, ніби Ванда була втаємничена в щось для нас неприступне.

А чому, власне, я вважав, що Ванда дивиться на нас звисока? Чи не тому, що вона вже знала, як цілуються?

Коли ми з нею вперше цілувались, дівчина, ніби боронячись, вміло вигнулась.

Тепер я вже не розгадаю того її усміху. Може, вона була просто сміливіша за мене?

Я старанно приховував іронію, коли на уроці польської мови, історії або закону божого відповідав так, як вимагалось, але всупереч своїм переконанням. Я пишався тим, що так спритно обдурюю своїх ворогів. Тільки згодом я відкрив цю таємницю двом товаришам з нашого класу.

З якою міною вчитель польської мови, худючий, високий, випростаний — про такого кажуть: кийка проковтнув — ставив мені п’ятірку за твір на вільну тему: «Чому Ридз-Смігли став маршалом?» Чи здогадувався він, що двох перших тем, літературних, з того матеріалу, що його ми якраз тоді вивчали, я не міг узяти? Він гугняво гмикав, скуб руді волосинки на лівій руці. Напевно, здогадувався! Коли мовника морочили, він завжди вдавав із себе людину, стомлену власного величчю й поблажливістю, і прикидався, що вірить твоєму молодечому запалу. «Бо він — герой, — писав я. — Узяв Київ майже голими руками. — І так далі, в тому самому тоні. — Не хотів поступитись наш Ридз, хоч Будьонний кинув свої передові загони аж під Львів. А наш Смігли, ніби нічого й не сталося, приймав собі парад… Оце по-солдатському. З того «мішка» він вислизнув чудом, подавшись на північ кружним шляхом. За це йому й дісталась маршальська булава».

Не знаю, чи дотримувався вчитель іншої думки, та одного я певен: не міг він сказати, що Ридза-Смігли в нагороду за оту його втечу слід було повернути до Академії мистецтв[1]. Я начебто дав мовникові ляпаса, а він тільки всміхався під білявими підстриженими вусиками. Не хотів відступити перед нахабством, та не міг і відкинути отруєної принади. А я не переставав провокувати його: «Адже ви, пане вчителю, теж такої думки?» Учні в класі здивовано переглядались. А він обережно підводив повіки, наче відхиляв заслінку на вічку в дверях камери, і зі страдницьким виразом обличчя бубонів півголосом, повторюючи те саме, що казав на звістку про смерть Пілсудського чи про образу єпископа Лосінського в Кельцях.

Але цього разу, важко злігши ліктями й грудьми на кафедру, він говорив ніби сам до себе: «Дух величі дужчий, ніж голос дзвонів. Дух величі сам відлунює, як дзвони…»

Він кивнув головою раз і другий, таки на моє вийшло, і я заспокоївся.

Іншим разом я загнав на слизьке ксьондза-законовчителя.

Дужий, кремезний, він, здавалося, складався із самих жил, довгого, мов хобот, носа та розчепірених пальців. «Як ви розпізнаєте комуністичного агітатора, що прийде до вас вести пропаганду? Ножа в зубах він не держить, на дітей не кидається. Хто відповість?» Ніхто не зголошувався. Я знав, що сьогодні виправлю свою оцінку, але мовчав, нахабно сміючись у душі, і чекав, яку він запропонує нагороду, щоб тоді вже вийти на двобій. Ксьондз майнув сутаною і поплив до кафедри, сів за неї, згорбившись, похилив голову й обхопив її руками.

— Ну що, нема такого? Ніхто не хоче п’ятірки?

— Я.

Законовчитель, повагавшись хвильку, кивнув головою і пробурмотів:

— Розумію, розумію.

Він завжди впадав у войовничу меланхолію й починав вимахувати оенерівським журналом «АВС»[2], як тільки життя підстроювало йому якусь прикру несподіванку. Він терпіти не міг непорядку: «От хоч би й ті наймички в директоровому садку… Ніколи не перехрестяться перед роботою».

Я прокашлявся, щоб трохи підбадьоритись, і почав:

— Приходить у підвал до безробітного знайомий чи незнайомий чоловік, чує, як плачуть голодні діти, і, замість дати якусь християнську розраду, починає підбурювати нещасну родину, кажучи, що в її злигоднях винен капіталістичний лад. Оце і є комуніст.

Ксьондз закліпав очима, сіпнув головою.

— Приходить якийсь чоловік до селянина, коли в того судовий виконавець забирає за податки останню корову.

Замість розтлумачити, що кожен свідомий громадянин повинен виконувати свій обов’язок перед державою, він підбурює до антиурядової демонстрації. Це комуніст.

Ксьондз закліпав ще швидше, потім опустив повіки й похилив голову.

Осмілівши, я розгледівся по класу. Товариші, задоволені тим, що я виручив їх, били байдики. З ксьондза, мабуть, на сьогодні досить. Вацек Б., «графеня», навіть почав уже замикати портфель посрібленим ключиком; лише кілька дівчат пильно дивились на законовчителя, а Ванда сиділа нерухомо, з напруженим обличчям. «Ага, я й тобі ще покажу, ксьондзова попихачко, чортова буржуйко, ендецьке[3] поріддя». Я вже розійшовся й не міг спинитись. Мені кортіло познущатися з ксьондзових прихвоснів.

— Приходить до ксьондза чоловік без покори в серці, щоб умовитися про похоронну відправу, бо в нього померла жінка. Почувши надто високу ціну, він жахається і, не втримавшись, вигукує: «То ви навчаєте жити, як Христос велів, а самі…»

Я впивався власним голосом, у мені палав огонь іронії.

Даремно сусіда смикав мене, щоб я сідав. Ксьондз схопився й заволав:

— Годі, годі! — Він крутив головою, лупав очима, неначе в класі от-от мав статись вибух, а він хотів відвернути небезпеку. Нарешті, поступився і, тамуючи лють, вигукнув: — «Відмінно»!

Отже, мені довелось припинити наочну лекцію «антикомунізму».

Ксьондз іще довго не міг заспокоїтись, без жодного приводу тицяв пальцем у дівчину, що сиділа поперед мене, батька якої називали то адвокатом, то ендеком:

— Ну, як твій тато? Не розумієш? От бачиш, от бачиш! Перекажи йому вітання.

Це він звертався до Ванди.

Отож моя іронія пояснювалась необхідністю якось викручуватись, а у Ванди оту її іронічну усмішку викликав напружений спомин про щось, відоме лише їй самій.

А може, вона десь чогось трошки закуштувала й дошукувалась незнаного, тоді як мені здавалося, що я себе знаю досконало.

— Нема чого теревені розводити, — казала Ванда подругам, коли після уроків вони тупцювали на місці й розважалися плітками, очікуючи старших учнів, щоб переморгнутися з ними, і… наперед тішачись моїм обуренням. Вона тягла їх до костьолу. (Звичайно говорила одна Ванда, а інші тільки попискували в стані перманентного екстазу та істерії). Губи її при цьому якось особливо тремтіли. — Помовч трохи, Зосько. Ходім подякуємо пречистій діві, що дала нам змогу ще один день провчитися їй на славу, а нашому народові на благо. Хлопці не підуть, вони невіри…

— А був же він як мальований, як той образок… такий чистісінький… і пішов до духовної семінарії, — тішилася своїми жалюгідними переживаннями косоока Зоська, яка не зубрила уроків тільки в неділю вранці. — На такого б я молилася й молилась!

Вандині губи сіпнулись:

— Образок? Нащо тобі ті образки, коли в костьолі побачиш справжніх святих. А хлопчаки — вони невіри, правду вам кажу.

Але не про швидку й небезпечну дозрілість хотів би я розповісти, а про перипетії молодого віку. Болісна дозрілість надто помітно прозирала в наших рухах та словах. Болісна дозрілість… Дозрілість — це не те саме, що жага. Так, не те. Спершу була бурхлива сутичка характерів, зіткнення політичних поглядів. Спершу… А потім? Потім ми втратили рівновагу.

Ми сиділи в лісі, притулившись до сосни, що верховіттям сягала неба. Білка несла аж туди, у безкрай, горішок, щоб спожити його в небесній високості. (Матері його ковінька, я вже висловлююсь, як наш латиніст, українець аскетичного вигляду, що, де тільки міг, точно перекладав латину на польську. Спожити… Здається, його вже нема на світі).

Я дуже ніжно обіймав Ванду, пам’ятаючи, що кожну мить, хоч ми й цілувались безліч разів, якась дрібниця може її злякати. (Так відчайдушно вона змагалася сама з собою). Під пахвою держала книжку, вже треба було вертатись, але ми затримались, милуючись білкою. О, вона вже ось-ось місяця досягне! Тоді Ванда, захоплена цим видовищем, раптом встала, в екстазі простягла руки вгору, немов пригадавши щось казково прекрасне, вимріяне:

— От би мені туди!

Книжка в чорній палітурці впала й розгорнулась на сторінці, закладеній стьожечкою. Темно-синя сукенка зачепилася за обламану гілку. Я нагнувся, і всі мої думки, оті страшенно поважні, просто аж державної ваги думки, розвіялися, поступившись місцем одному-єдиному жаданню. Але мене стримали несмілість і страх перед повторною компрометацією. Адже з тією веселою, зальотною, гарненькою… (ех, не хочу навіть згадувати її ім’я, щоб знову не завдати собі жалю!) я промучився до півночі.

Не так і давно це було. Власне, ми обоє мучилися, спраглі аж до болю. І дарма. Ніхто нас не навчив любитися.

А як же тепер?

Довго я сердився на Ванду. За що? Невже за її досвідченість? Мабуть, за те, що випередила мене. Бо раз, кажу, я вже спробував. З іншою. Недавно. Ще й досі пече сором. Не вийшло.

Потім у тривожних снах я чув безсоромні поклики зозулі і спокусливий спів солов’я, мені ввижалися теплі дівочі тіла, з яких сільські парубки зривали білизну.

Я не витримував, прокидавсь, увесь тремтячи, і подумки дякував долі, що через недосвідченість у чоловічих справах урятував своє серце, присвячене служінню високим ідеалам. І ось зараз саме така ситуація, якої я прагнув і якої боявся. Найкраще було б буркнути: «Відчепись, це просто так, ненароком. Дотумкала? Адью!»

Острах, що тугим клубком застряг у горлі, я сприймав як пересторогу від зради ідеалу. Мені хотілося, щоб це було так. Боже мій, як хотілося… Я не знав би цих мук, якби обійняв дівчину за шию, якби притуливсь до неї, цілком певний себе. Світ захитався б, як це не раз бувало потім. Світ? Егоцентричній молодості здається, що дерева застигли від подиву, а пташки у верховітті понахиляли голівки і вдивляються вниз…

Я хотів щось сказати, але раптом обох нас пойняла якась непереборна слабість, і ми опинились у зеленій колисці трави.

Я покірно схиляюсь перед природою, згадуючи цю мить, здаля бачу, як ген там, на самотньому листочку, дві краплі роси несподівано линуть одна до одної, підкоряючись ритмові нікому не чутної музики.

Я роздратував Ванду. Хоч уся вона й віддалася в мої руки, в її погляді вже не було покори.

— І де це такий мужчина вродився? — прошепотіла вона з удаваним жахом.

— На селі! — майже крикнув я з ненавистю. В її запитанні мені почулася іронія. А може, то тільки моя підозріливість? Ага, то ти ось яка… Сучка буржуйська. Сучка! Ти в мене слізьми вмиєшся! Я тобі покажу роман!

Тоді досить було однієї випадкової фрази: «І де це такий вродився», щоб я відчув себе зневаженим хлопом…

Її пухнасте волосся лоскотало мені щоки.

Мені й на думку не спало, що за Вандиними словами криється деяка досвідченість. Та й годі. Я роздратував її.

Дебютанти завжди дратують.

Нерішучість і обида все більше сковували мене. Якби я почував себе справжнім мужчиною, а вона мліла зі страху, як цнотливе дівча, тоді б я помстився… Але за хвилину все вже було добре; я й гадки не мав, що в нас криються такі можливості. Враз усі наші незгоди щезли.

Разом з нами співали дерева. При місячному сяйві я вгледів на відкритій сторінці книжки слова, що звучали, як молитва: «Господи, розвій хмару тіла мого». Я подумав про релігію чуттів, про релігію тіла; але ж це благання вирвалося з грудей Терези, що мала стати святою в муках незайманості. Назва книжки «Житія святих дів».

Не пам’ятаю, чи довго пробули ми вдвох, тільки вдвох, зовсім оновлені, в якомусь досі не знаному світі. Я хотів принизити Банду, а насправді вона підкорила мене. Світ перевернувся догори ногами. Саме так. Ще й досі я відчуваю в собі оту шалену роздвоєність у гонитві за насолодою. Я справді так думав? Сьогодні мені смішно. Так я повинен був думати. Ванда ніби все передбачила й отямилась перша. Здавалося, бурхливі хвилі винесли її на твердий берег. Спочатку вона була якась розслаблена, ніби скута, соромилася своєї наготи. Потім допитливо глянула на мене.

— Обернись до неба. Будемо дивитись на зорі. Нам уже нема спасіння.

Я мовчав, умираючи від сорому. Біля мене шелестіло щось, шелестіло.

— Завойовнику, — озвалася вона злісно, тоном, яким дарувальниця могла б звернутись до обдарованого. — Ти переміг. Тобі здається, що переміг? Що виграв битву єдиним помахом?.. Виграв битву, правда?

Я злякався. Знову відчув, як клубок підступив до горла, знову мене пройняв сором переможеного, хоч цим разом я був переможений не як мужчина. Через силу я встав, рукою зробив рух, ніби повертаючи ключа в замку.

— Ах, он як! — прошепотіла Ванда, гнівно тріпнувши волоссям. — То хоч підведи мене, герою.

Герой. Ну й клята, злякавсь я; ледве рота роззявить, уже й починає кепкувати. І, підвівши Ванду, я затулив їй рота поцілунком. Вона пручалась, а я довго-довго не пускав її. І все ж таки вона встигла сказати:

— Я й досі не знаю, хто ти… Тільки нікому не кажи, бо лихо мені буде.

— Вандо… не може бути лиха!

— Та помовч, прошу тебе.

Хоч вона мене й злякала, на серці було легко і спокійно. Я глянув на світ іншими очима. Геть обережність, якої я досі додержував так пильно, наче від цього залежала доля цілого світу. Зважував кожен свій крок, весь час боявся порушити конспірацію. А тепер ладен був прилюдно заявити, що мені начхати на самого Пілсудського, селяни в нашій окрузі сміються з нього, розповідаючи, як майбутній маршал рятувався в селі Уліна від російського війська, що настигло його: він переодягся в жіноче вбрання і сів доїти корову. Або я ще міг би сказати, що релігія — опіум для народу і що колись ми перетворимо костьоли на музеї та кінотеатри, і таке інше, і таке інше. Маєво червоних прапорів змете буржуїв до решти. Ванда геть змінилася — ось цього я й хотів.

Донька багатія, ендека. Але ілюзії розвіялись, ледве Ванда заговорила. Вона стояла відвернувшись, напіводягнена, не могла справитися з сукенкою. Чи справді так?

Навмисне вовтузилась, тепер я це розумію. Її схилена голова виразно вимальовувалась у місячному сяйві. Ну та й гава ж я, от же ж гава! Ох, як вона вміє наказувати.

— Застебни. Зумієш? Гудзики повідривались. Зумієш?

Завойовник. Веди до остаточної перемоги. Від перемоги до перемоги. Зумієш? — насмішкувато питала вона, повернувшись до мене лицем, а я стояв, втягши голову в плечі. Це виглядало так, ніби вона шпетила недотепу чоловіка при чужих людях. Зумієш? Та розмірковувати часу не було. Ванда безупинно говорила, не пам’ятаю вже що. Тепер я розумію, чого вона лютувала.

— Зумієш застебнути гудзичок за гудзичком? Боже, боже, що я наробила! Повідривалось на мені геть-чисто все.

Ох, я не міг і поворухнутись. Мене сліпили дівочі перса.

Де були досі мої очі? І ото я нехтував цим світлом?

Куди ж тепер від нього подінешся…

Іще й потім, рік чи два, Ванда мене вабила, простотаки чарувала. Та й самій їй дуже подобалися власні перса. Білі грона. Хоч вона завжди намагалась показати (прикидалася!), що зовсім не цінує жіночу принадність, і підкресленою байдужістю до уборів неначе хотіла приховати свою грішну вроду. А ось зараз: візьми, скуштуй, ну, що, солодко? Цілуй, цілуй, мій маленький… Я вгадував у тремтінні її губ ці слова, принизливі для такого богатиря, яким себе вважав.

На початку війни якось я застав її роздягненою в селянській хатині. Вона стояла перед дзеркалом; облизала язиком губи, повернулась боком, ніби приміряла сукню, — мабуть, перевіряла, чи не позначилися труднощі воєнного часу на принадності її тіла, потім підняла руки.

Хотіла злетіти? Куди? Я вважаю, що була вона не стільки розбещена й хтива, скільки ласа на похвали, прагнула, щоб схилялись перед її красою. Мабуть, їй досить було б і дзеркала, якби… могла зазнати всієї повноти обожнювання, не роздягаючись. Тоді вона, може, й зовсім не грішила б. На жаль, схиляння мусить бути очевидним, реальним. Обожнювана жінка повинна щодня відчувати всю свою неповторність.

Ліс колихав зірки. Ванда припала до мене всім тілом, носом уткнулася в мою щоку. Знову була змучена, нещасна, геть виведена з рівноваги. Зіниці в неї звузились.

— Ти мені ще нічого не сказав. Нічого ще… — Вона оглянулась. «Зараз скажу, все тобі розкажу. Бо ти вже не будеш єдиною жінкою в моєму житті, — це мене дуже пригнічувало, — будеш другою, а за хвилину, може, й третьою, і четвертою».

Я не спромігся потішити її самолюбство, задовольнити жадобу до похвал. Я мовчав, а вона плакала. Як заспокоїти її? Ледве усвідомивши, яке безмежне щастя, просто-таки нове життя, дала мені Ванда, я вже почав боятися за дотеперішнє своє життя. Що станеться з моєю ненавистю до того ворожого, жорстокого світу, до якого належить і вона? Чи не опинюсь я й сам у тому світі проти своєї волі? Павел казав на зборах нашої групи: «Будьте пильні, дефензива[4] вдається до різних методів, підсилає до наших товаришів жінок, щоб нас провалити чи принаймні розкласти нестійких. Один товариш… через провокаторку… невтомну в любощах… звабливу…»

Голос остороги бринів не вгаваючи… Невтомну…

Звабливу… Авжеж, авжеж, вона зваблива. Ясно — це провокація. Усе на світі перемішалося: насолода, а потім спокута — страждання. Мабуть, так злидар годинами стоїть, втупившись очима в золотий храм. Так, мабуть, поводиться перед смертю зрадник, прагнучи останніх пестощів. Іще раз, іще тільки один-однісінький раз… О-дин!

Це вже наказує зверхник підлеглому. «І згинь мені з очей».

— Ти думаєш, я не знаю, хто ти такий? Пекельний виплодок. Комуніст. О господи боже… («Розвій хмару тіла мого!») Камінь і той можна зрушити, а ти… Хіба для того я прийшла сюди, в ліс?

— Аякже. Знаю. Для чогось іншого прийшла. Аякже.

Павел недарма попереджав. — Я прикусив язика.

— Павел? Який Павел?

— Такий собі.

— Брат, чи що?

— Може, й брат.

Ванда стиха охнула. Я й досі не розумію, чи була вона засмучена тим, що даремно пожертвувала собою, а чи невдоволена, що я не висловив захоплення її незрівнянною красою, яку годилося повсякчас прославляти. Мені все-таки стало шкода дівчини, і я промовив:

— От як зустрінемось тут завтра, я тобі все розкажу.

— Він мені завтра розкаже! І що значить «все»?

Цією зневажливою відповіддю вона знов здобула перевагу наді мною. Знов я втягнув голову в плечі, але не склав зброї і сказав з іронією:

— Розповім тобі, де збираються групи. (Груп тоді вже не було).

— Що ти мені товчеш про якісь там групи! Шила в мішку не сховаєш, Дарвін тобі подобається, а гудзичків застебнути не можеш. Позастібай. І щоб ти знав: у лелек я давно вже не вірю. Може, тільки косоока Зоська ще вірить.

Ця її наївна мудрість роззброїла мене, і я зітхнув з полегкістю.

Напевне, саме тоді й розвіялась моя підозра щодо Вандиної ролі в нашій любовній грі. А може, вона знала лише назву «осередок», яку вживала вся фашистська пропаганда, а таке поняття, як «групи» Комуністичної партії та Спілки комуністичної молоді, було їй не відоме?

Та мені було досить самого тільки натяку на те, що Ванда щира, і я палко запевнив:

— Застебну. Побачиш, застебну. Ти й сама мов чарівний гудзичок. Тисяча гудзичків. Тільки застібай та розстібай.

Вона була спокійна й задоволена, коли я виводив її з лісу. Ми йшли стежкою вздовж вузькоколійки. В пітьмі поблискували рейки. Під легеньким повівом хвилювало збіжжя. Повітря, пронизане місячним сяйвом, пахло кислим молоком. Як любо, привільно і легко з Вандою!

Якийсь вихор бурхав у мені з дедалі більшою силою, сіючи в душі самі лише суперечності.

Наші ноги рухались в одному ритмі. Раз-два, раз-два…

Нехай мені добра не буде, коли тоді — незалежно від того, що сталося потім, — я не мріяв, що отак ми йтимем разом на вершину життя, повного несподіванок і небезпек.

Бо чого ж би то я так непокоївся за Ванду, мов за дружину? У неї вдома будуть неприємності. Як їм запобігти? Вона поглянула на мене з добродушною поблажливістю.

— Лишенько моє, який же ти недолугий стратег! Хіба ти нічого не знаєш?

Щоразу, коли вона не вертається додому пізно ввечері, її батьки думають, що донька залишилася в косоокої Зоськи, яка живе на приватній квартирі, щоб до ранку зубрити з нею уроки. Адже Зоська має славу завзятої зубрилки. Спершу вона намагається все зрозуміти, а потім вивчає урок напам’ять і тоді виспівує його, як молитву.

Ванда обіцяла Зосьці, що нікому не зрадить таємниці її непереборного кохання до бліденького семінариста, — а це ж гріх великий, це все одно, що намовляти господа бога на злочин, — а за те Зоська погодилася завжди покривати подругу. Найбільше Зоська боїться, щоб не знайшли в неї фотографії семінариста, яку вона цілує перед сном, примовляючи: «Шануйся, не перевтомлюйся.

Все буде гаразд, як дістанеш парафію. Щиру правду тобі кажу, я ж це добре знаю, мій панотченьку». Зосьчина мати була економкою в ксьондза.

— І ти не боїшся? — спитав я.

— Ні, — відповіла Ванда, чомусь образившись.

Я відчув огиду до себе за свою надмірну обережність.

Тепер я знаю, що цей нав’язливий комплекс був не тільки наслідком конспірації, а й дістався мені у спадок від батька. Сама свідомість цього бентежить людину, змушує весь час бути насторожі. Хай йому біс, я ж сам вважав, що на шлях підпільної боротьби мене привело не тільки прагнення служити високим ідеалам — Народові, Справедливості, Революції, а й переконання, що чи не найважливіше в житті — повсякчас переборювати власний страх. А тим часом задавав Ванді безглузді запитання.

Але вже й тоді я сумнівався, щоб Вандин батько міг бути таким легковірним. Невже він повірив казочці про ночівлю в косоокої Зоськи? «Неймовірно, неймовірно», — як казав старший швейцар, коли зразковий учень запізнювався в гімназію.

З-за прозорої хмарки диму виринає гладка пика пана адвоката. Показний був чолов’яга. Хоч і невисокий, опасистий, але задерта вгору голова ніби додавала йому зросту й величності. Його вважали за теоретика місцевих ендеків, яких, незважаючи на культ Дмовського[5], він пробував примирити з Пілсудським. Мене це навіть розважало. Адвокатова метушня зміцнювала мою віру, що от-от почнеться великий наступ комунізму, наступ, який реакція намагається стримати, об’єднавши всі свої сили.

Але це їм не вдасться, адже всі вони — егоцентричні блазні, маленькі миколки та распутіни. Розляжеться громоподібний тупіт ніг народу, заревуть на сполох заводські гудки, задвигтять розкішні палаци. Але, крім того, адвокат був досвідченим і тонким дипломатом. До певного часу. «Про що це ви, молоді, дискутуєте? Про гуманізм?

Аби тільки ваші дискусії не призвели до утворення нового, позбавленого моральних основ безнаціонального суспільства. Ну, ну, я жартую… Ванда — це така істота, що ніколи не потрапить у темну безодню пристрасті. Навіть коли б забрела в темні лісові хащі». Ну, хіба це не прозорий натяк на нічну відсутність Ванди? Але він вважав її неприступною, як скеля.

Або про майбутню професію: «Ви підете на юридичний? Тоді будемо з вами заодно, хоч і не у всьому згодні».

Дипломат. Вряди-годи, чекаючи на Ванду, я частував пана адвоката цукерками. Одного разу, задумавшись, я витяг з кишені замість цукерок паперові пакетики з чимось зовсім іншим. Як сьогодні, пам’ятаю удавано перелякане обличчя господаря. Він підніс руки, мов такса лапки: «Це для мене занадто солодке. Моя дружина це добре знає. Скаржиться, бідолашна. Усе їм мало. Це жарт, звісно, та чом би й не пожартувати, коли жінки не чують.

Але признайтеся, з ким це ви зраджуєте Ванду?» Він любив мене егоїстично, маючи якісь далекосяжні плани, через те багато чого прощав, гнав од себе підозри, бо твердо вірив, що кінець кінцем знайде в моїй особі посередника, який принаймні в одному селі допоможе йому організувати ендецький гурток. «Експериментальний. Мені якось треба придивитись до цих… приспаних шелів![6] Бр-р! Аграрна програма нашої партії нікчемна, нам нічого протиставити навіть тим нерішучим реформам, які пропонує міністр сільського господарства Понятовський, а переконати цих тупоголових важко».

— Добре було б оселитися там назавжди або на якийсь час, — сказав я одного разу неголосно, але так, щоб почула Ванда. — Одружитись і осісти на селі. Шкода тільки, що життя там убоге.

— Але той, хто має багато землі, може взяти собі наймита й жити зовсім непогано, правда?

— Правда.

Підохочений, він делікатно закинув:

— А до вашого села дорога йде лісом, еге ж? Ванда лісу не боїться, але перед селом тремтить. Ми не знаємо, як порятувати оту бідолашну селянську худобу. Коли бачиш, яка та скотина худа, як вона мучиться на припоні, то аж бридко молоко пити. У Гітлера є великі селянські господарства, «бауернгофи».

Адвокат знав про ліс. Виходить, Ванда не відала, хто кого дурить. Батько був безпорадний супроти своєї одиначки, схильної до істеричних вибухів через кожну дрібницю. До того ж — про це я теж довідався пізніше, — Банді імпонувало, що батько, шанований у місті адвокат, приділяє їй стільки уваги: така близькість дуже «підносить» розумовий рівень дівчини! А Ванда виконувала різні батькові доручення. «Ну, Вандусю, Ванду сю, в ім’я господа, задля незалежної Польщі!» — чув я зі своєї схованки адвокатові вмовляння, і серце в мене краялось від ревнощів, бо в уяві я бачив, як «моя дівчина» на ті слова нашорошує вушка, ніби лошичка, що рано познайомилася з упряжжю й батогом.

— А що ви будете зубрити з Зоською?

— Усе. Між іншим, історію. Це моє найслабше місце. (Ванда вживала цей вираз часто, в різних ситуаціях і з усякого приводу. «От ти хвалиш мої губи, а мені здається, що це в мене найслабше місце»). Я ж, власне, крім дати хрещення Польщі, нічого не знаю.

— Я запитаю історика про війну. З чим ми підемо на війну, якщо Гітлер нападе на нас?

— Ну, — спалахнула вона, — на таке безглузде запитання можна відповісти хіба що дотепом: «Чим побили ворога?» — «Ворога побили солдатами».

Я гучно зітхнув і задер голову вгору, благаючи небо остудити холодним душем розпалену уяву Ванди. Звідки в неї така принциповість? Вона — викапаний батечко з його великодержавницьким гаслом «від моря до моря».

Адже йдеться про те, щоб її допустили до іспитів на атестат зрілості, а не про теоретичні сутички. Ось я вже цілу годину не маю спокою, турбуюсь за неї, так наче вона — примхлива дитина, що потребує невсипущого догляду.

Стало трохи темніше, місяць пірнув за хмару і, хоч плив по небу, ніяк не міг із-за неї вийти, бо хмарина вибрала якраз ту саму путь. З пітьми, блимаючи нечисленними вогниками, невиразно проступало місто. (А чим не місто? Адже бувають і гірші закутки). В центрі здіймалась величезна баня костьолу. За хвилину почулось тупотіння копит на кам’янистому висохлому шляху — мабуть, коні верталися з паші. Цокання копит заглушили хрипкі голоси та тирликання гармошки, що долинали з міста. Ану, скаже чи не скаже Ванда, як завжди в таких випадках, шукаючи зачіпки: «Твій робітничий клас горілку жлуктить. Десь на Стефанові». Тут вона не шукала делікатних висловів. Ні, на цей раз таки змовчала. Але я не вірив, щоб вона так раптово перемінилась, і швидше перевів розмову на історію.

— А хіба тобі пошкодить, коли історик пробалакає аж до дзвоника? Він заторочить, як той осінній дощ. Ти що, війну через те програєш? Чи, може, адвокат програє?

— Слухай, не займай мого батька, бо вже як я почну…

Історик — невеликий чоловічок з білявими вусиками й безбарвними очима, на ньому сірий костюм, у руці паличка. Входить нечутно, сяючи, мов сонечко, вітається, описуючи в повітрі кола елегантним капелюхом і кладе його разом з паличкою на класний журнал. Переклички не робить.

— Ну, хлопці-молодці, хто з вас нагадає мені тему попереднього уроку? Забули, молодці? То, може, котрась із панночок? Що, поснули, вояки? Ну, то доведеться когось викликати.

— Пане вчителю, ми читали в газеті, що головну роль у наступі німців тепер відіграватиме танкова армія. Про танки Гітлер дбає над усе, це його коник. А скільки танків у нас?

Історик складає руки на запалому животі, скрушно похитує головою, і в очах у нього вже поблискують смішинки. Ось коли він поговорить про свій досвід, про свої погляди, а заразом і про невміння інших логічно мислити…

— Скільки у нас? Якби навіть знав, то не сказав би. Військова таємниця. Пустити танкову армію на наше бездоріжжя, на наші шляхи з природними вовчими ямами — значить шукати собі могили. Це наша лінія Мажіно. — Вчитель аж трясеться від сміху. — Вони всі зуби погублять, тельбухи повідбивають. — Що далі він говорив, що дужче сміявся, то більше червоніло його обличчя, наче від кількох чарок горілки. Клас весело і схвально іржав. «Ми теж так вважаєм». — Отож, отож. Бомби — теж дурниця, недарма ж ми розпродуємо наших «лосів», кому трапиться. Скільки на них іде всякого матеріалу, скільки вони бензину жеруть, а користі майже ніякої. Хіба ж легко влучити бомбою? Спробуйте для прикладу вибрати собі ціль на землі, ну хоч би камінчик який, і плюнути. Чи влучите? Ні, ні, не тут, будете вправлятися на уроці військової справи. Скільки разів поцілите? Так ви ж стоїте на землі, а літак летить. Замість ударити в завод, бомба поб’є кози та гуси на луці за містом.

Під кінець ставав серйозним, підносив руку, як той пророк, коли промовляє у хвилину натхненного ясновидіння: «Істинно кажу вам…»:

— Бідний той народ, що сподівається перемогти у війні за допомогою заліза. — Нарешті, по короткій паузі, він ні сіло ні впало красномовним жестом показував на схід: — Ведмежу послугу зробив би нам той, хто схотів би знищити більшовизм у Росії. Добре, що нема царя.

Той би нам залив сала за шкуру, та й не раз. А більшовизм — не така вже й велика сила. Це може здатися смішним, але в ньому наш порятунок. Таким чином ми забезпечені з двох боків. Тільки не треба втручатися в їхні справи. Нехай виб’ють одні одних. Нам сам бог помагає.

II

Я буваю в рідному місті не тільки тоді, коли туди приїжджаю, — я лину до нього серцем і пам’яттю. Моя путь починається з головної вулиці — через річку-млинівку, про яку раніш ніхто не казав, що вона смердюча, ніхто не вимагав мільйонних кредитів, щоб її «закрити».

А було ж тут людно, і послід, не тільки козячий, качиний та гусячий, стікав до вузького річища, наче до клоаки.

І тинів було без ліку, біда від біди відгороджувалась байдужістю багатіїв та людським плачем. Попід тинами росла кукурудза «кінський зуб» і то без усякої пропаганди та умовлянь, а от тепер «не родить», бо клімат надто холодний. Я ’зупиняюсь, задумливо тру ногу об ногу, точнісінько, як тодішні дітлахи, посинілі від холоду.

Розхристані чоловіки, неголені й брудні, рубали накрадені вночі дрова. Де-не-де у вікнах блимало тьмяне світло.

Діти бігали на селянські ниви — взимку по мерзлу картоплю, а навесні — по молоду моркву та капусту, яка ледве зав’язалася.

Ще як слід не навчившись вибріхуватись, я вибирав найдальшу дорогу до гімназії, щоб пропустити перший урок — геометрію. Сама назва предмета паралізувала мій мозок. Я ладен був спізнитись на вузькоколійку, чалапати по болоті; щоб не привертати до себе уваги, зубрив по дорозі з розгорнутого зошита якісь там аблативи або ж ховав книжки під сорочку, щоб наглядачі за поведінкою школярів подумали, що я звичайний собі селянський парубчак.

Повідь часу знесла халупи, поглинула їх мешканців, частину людей порозкидала по Польщі і по всьому світу, а інших перемістила в затишні центральні квартали, щоб компенсувати колишні злидні та кривди.

Раптом на цьому історичному пустирищі з’являються люди, навіть чути рипіння коліс та цокання кінських копит, та їх заглушують сигнали автомобілів. Ну от маєш…

Тільки-но намірився нап’ясти вітрила уяви, як художник напинає полотно, хотів відтворити голоси, що долинали з глибокої криниці минулого, аж раптом оті сигнали. І немає минулого, немає дітей з перев’язаними шийками, дітей, що потім помирали від свинки. Не пізнаю я й людських облич на вулицях. Не ваблять мене жінки з намазаними карміном губами, не подобаються й пересичені життям чоловіки. Якісь вони байдужі до навколишнього світу, до свого діла, якісь заскнілі. Приглядаюсь до них ближче, мені хочеться вірити, що вони тільки прикидаються такими. Може, просто замкнулися в собі.

Мабуть, у глибині їхньої пам’яті ще живуть спогади про минуле: п’ять шинків по дорозі до базару (їх уже нема), ряд рундуків з гречаниками, з рогаликами — відкусиш шматочок і аж усміхнешся; знайдеш тут і підроблену шоколадку — льодяник, облитий кавовим сиропом. А танець у повітрі — кружляння каруселі, яку крутять хлопчаки. Тут є все, чого тільки запрагне голодна молодість. І гребінчики, і дзеркальця по десять грошів, з портретами найславетніших артисток світу. А жебракам хіба не знайдеться місце у споминах? Ану пригадай, наказую сам собі й визивно поглядаю на новочасну поліклініку, побудовану там, де колись корови, приведені на продаж, лили під себе чистий аміак, перетворюючи цю дільницю на суцільне гноїще. Але тодішній гній я люблю, а з нинішнім борюся.

Заплющую очі й порівнюю далі. Крони каштанів порідшали, а квіти по садках, що завжди чарували мене чудовою гамою кольорів, тепер зблякли. Боже, яка ж то ніч так страшно перемішала барви! І дуби над могилами повстанців не пнуться вгору, мов сторожа, а стоять понуро, і крізь них видно чорні діри в мурах. Усе якось змаліло.

Люди, люди, чому ви забуваєте картини молодості?

Чи вас здолав час? Допоможіть мені оживити минувшину! Скільки людей кане у вічність, якщо не воскресити її!

Я знов зупиняюсь. Кузня. Стара, крита гонтом. Та сама. І коваль той самий. Закіптюжений, аж чорний.

Тільки кобила, яку він підковує, дуже смирна, не брикається, коли коваль, бува, припече їй копито, а вугілля в горні ледве жевріє, це не той пекельний пломінь, що колись…

Не буду йти далі, туди, де стояли дво— і триповерхові будинки, задивившись на баню костьолу. Я знаю, куди прямую. Серце своє я розжарив, як ту піч, — мріями, згадками, жалями, задихнутись можна від цього жару, але в ньому… Отож звертаю на заболочену стежку.

Адвокатова дружина займала тільки невелику частину вілли. Вона була вдома. Сиділа перед дзеркалом.

Спочатку мене не впізнала, проте не перестала намащувати кремом своє шпаристе обличчя і заразом клясти більшовиків, які прирекли її на злиденне животіння:

— Лишили мені тільки одну кімнату та передпокій, погляньте, — рухом голови вона показала на купу пуховиків та стос гаптованих подушок і знов обернулась до дзеркала. «Ті самі, ті самі», — подумав я.

— Я прийшов до Ванди.

Тепер вона впізнала мене, відсунула ослінчика до дзеркала і з плачем простягла руки, чи то до мене, чи то до неба.

— Нарешті ви мені розкажете, як усе це було. Вам є де ночувати?

Я перехрестився подумки, і в голові мені майнуло: «В старій печі чорти топлять».

III

З Вандою все почалося того дня, коли я отримав першого листа від Павела.

Павел. Проникливий, на вигляд лагідний. Говорив неквапно, співучим голосом — цю звичку він перейняв від товаришів, з якими сидів у в’язниці на вулиці Святого Хреста в Кельцях. Насправді ж Павел зовсім не був такий м’який. Завжди тримався так, наче стояв біля ковадла, і слова бризкали з нього, мов іскри.

Висловлювався тільки по суті — різко, аргументовано. Коли казав на нелегальних зборах: «Від багатіїв та режиму, що їм служить, народ не бачить нічого, крім стусанів», — то був для нас частинкою народу, і ми пригадували, як після першого арешту поліцаї вели його містом до в’язниці, б’ючи ногами в живіт і куди попало. Коли твердив: «Релігія — опіум для народу», то, напевно, уявляв собі процесію на чолі з ксьондзом у день говіння.

Зупинившись біля кузні, юрба ревла: «Хай висповідається! Хай прийме причастя або отруту!»

Павел, Павел! Тоді, в умовах підпілля, для мене не було більшого авторитету. Він утік з в’язниці — і ось лист від нього. Самі собою вкарбувалися в пам’ять троє речень з того листа, які бриніли у вухах весь час, що б я не робив, про що б не думав. Вони спалахували в свідомості величезними вогненними літерами, ніби неонові повідомлення про якісь важливі події. «Витримати. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ставити до себе ще більші вимоги, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».

…ВИТРИМАТИ

…ПОМИЛКА

…БІЛЬШІ ВИМОГИ

На перерві я ходив задуманий по гімназичному подвір’ї. Високий паркан перед дерев’яним будинком директора, пофарбовані в зелений колір поруччя, служниця, приспівуючи, годує каченят. Директор проганяє хлопчаків, що вминають сніданок біля вбиральні: «Ану геть звідси з хлібом!» А я ходжу, піднісши голову високо.

… Сторонньому могло б здатись, ніби я стою на порозі якогось геніального відкриття. Або придумую, як зірвати урок фізики. Фокус із мокрою вимочкою, встромленою в патрон, від чого через кілька хвилин гасло світло, вже було викрито.

Могло б здатися, але не здавалось. Мої самотні прогулянки всі вважали просто виявом зарозумілості. Для них зарозумілістю було й те, що я не хотів устрявати в дискусії: хто візьме гору в наступних виборах до міської управи. Прибічники санації[7] переможуть ендеків чи навпаки? Я вдавав, що ширяю в надхмарній високості й зовсім не цікавлюся земними справами. Ото ще йолопи! Я захоплювався Вежинським, Тувімом і Пшибосем, у томиках їхніх віршів переховував нелегальні листівки.

Книжки Броневського для цього не годились, він і сам був під підозрою. Буржуйські синки не могли простити мені байдужості до їхніх «політичних» суперечок і до передвиборної боротьби між ендеками та пілсудчиками. Їхніх газет я не читав. «Однаково, хто виграє, — говорив я, — хоч круть-верть, хоч верть-круть, світ від того не зміниться». Не міг же я сказати їм, що вірю в інший, вільний світ. І що зміцнюють мою віру Маркс і Ленін, твори яких я вже читав. За мій скептицизм мене висміювали, як могли:

— Гляди, щоб з великого розуму клепки в голові не розсохлись.

— А ви зроду безклепкі.

— Видумуй, видумуй порох, тільки не нашим коштом. «Ідіть під три чорти! О, якщо треба буде для ПЕРЕМОГИ, — міркував собі я, — ми не станем цяцькатися з буржуями. Декотрим постинаємо голови на відплату за кривди, а декотрим — для острашки».

Тепер мені смішно, коли згадаю ті свої «криваві» плани. Ось і зараз пишу, а рука аж підстрибує від сміху.

Щоправда, у воєнне лихоліття ми мусили вбивати, обороняючись, тож довелося трохи постріляти, але в шкільні роки мені робилося млосно від самого вигляду крові.

Почувши кувікання кабана, якого кололи на подвір’ї, я ховав голову в перини та подушки і лежав, принишклий, виставивши зад, мабуть, довгенько, аж поки не приходив брат, що плював на долоні й вигукував: «Нумо гуляти в квача!» Але подумки я охоче уявляв себе в ролі невблаганного ката.

БІЛЬШІ ВИМОГИ ДО СЕБЕ

Дзвоник. Старшокласники поважно простують до кремової будівлі, зневажливо поглядаючи на молодих гімназистів, які мчать туди вистрибом. Гармидер, тупотіння, штурхання ліктями. Хтось запізнився — мабуть, списував на перерві завдання, — а тепер прожогом з’їжджає поруччям, щоб устигнути до вбиральні. Ух!

— Ах ти ж, зараза!

Крамарів синок Бенек Пінчовський щосили штурхнув мене і крикнув у саме вухо:

— Фізик — наш! Збираємось о п’ятій у мене!

В Бенека на обличчі було написано, що він жартівник і веселун, з фізика він просто знущався, взиваючи його «сухотним Інтернаціоналом». Довіри до Бенека я не мав, хоч той і давав щомісяця на МОДР п’ять злотих — неабиякі гроші! — та передплачував газети Єдиного народного фронту. Блазень. А може, провокатор?

Дурні дівчиська нашвидкуруч малювали на класній дошці шараду про фізика й пискляво верещали: «Сухотник блідолиций!» Інші збивались докупи, наче скуйовджені горобці на кізяках, смішили одна одну, а вгледівши мене, кидалися врозтіч, неприязно поглядаючи в мій бік. Їх дратувала моя серйозність, при мені вони почували себе недоростками й соромилися своїх витівок. Мабуть, тільки Ванда ставилась до мене інакше. В її очах прозирала насторожена увага. А може, то була цікавість?

Але я вперто гнав від себе думку, що Ванда якось вирізняє мене з-поміж інших. Хіба вона всміхається до мене? Ні, напевно, просто так, у дівчат це виходить несамохіть. Я не бажав ніяких знаків уваги, бо сподівався на увагу від самої Нової історії — Матері народу. А проте краще вже бути об’єктом уваги, навіть небезпечної, аніж якимсь страшилом. Ці дівчиська мало не стерли шаради.

А ось і фізик…

Хто він — невдаха масон чи ще якийсь недовірок?

Мов зараз бачу, як він слухає на одному уроці розповідь Ванди про останні чудеса в Лурді, схиляє обважнілу від сумнівів голову й виводить на дошці, а потім рішуче закреслює: «XX століття». Поволі, ледве торкаючись дошки крейдою. Кожен рух фізика неначе складався з багатьох етапів — таке враження справляла його повільність, він говорив спроквола, розтягуючи слова, та ще й шепелявив трошки, ніби пробував їх на смак.

Через те недоброзичливці вважали його за тупака.

Нескладно й марудно висловлював учитель свої міркування у відповідь на кожне провокаційне запитання, спрямоване проти наукових поглядів на явища природи: «Я багато чого не розумію, тому не міг би вести людей до великої мети, я можу тільки вести з вами уроки. Зрештою, за це мені гроші платять. Але одне я знаю твердо: чудес у житті не було, нема й не буде».

— А рай на землі буде? — під’юджував учителя Бенек Пінчовський, знаючи його нахил до філософських розумувань.

Фізик махав рукою.

— Дурні багато чого обіцяють, церква у цьому питанні мудріша — вона обіцяє рай після смерті. Ніхто не перевірить, ніхто не звинуватить у брехні.

— А радянський рай?

— Тс-с-с… не втягайте мене в політику.

В гімназії він з перших днів тримався осторонь усіх інших учителів, що обросли місцевими знайомствами, а може, вони самі сторонились його. Я симпатизував фізикові, його бліде обличчя показувало, що це виходець із вогкого підвалу. Потенціальний революціонер! Він заглядав мені через плече, перевіряючи, які газети я читаю, і по-змовницьки підморгував. Я цікавив його, а він — мене. Хоч ми ніколи не розмовляли про політику, відчувалося, що ми ідейно близькі. Він загинув, гестапівці розстріляли його чи то у Величці, чи то в Бохні. «О, це був чоловік дуже радикальних поглядів, — почув я недавно від флегматичного математика, — хоч, мабуть, ні до якої організації не належав». А все ж мені не подобався його тісний костюм, що підкреслював недоладність статури та ведмежу незграбність рухів.

Увійшовши в клас, фізик навіть не глянув ні на кого, а відразу почав ганяти нас по всьому матеріалу, пройденому за рік. «Що йому в голову стукнуло?» — зашепотіли учні і вхопилися за підручники. Чи його гедзь укусив?

Я теж піддався паніці. Фізика взагалі давалась мені дуже важко (над фізикою, а особливо над геометрією я бився, як той відчайдух, що хоче голіруч вивернути дуба). До того ж останнім часом я занедбав навчання. Саме тоді я болісно переживав крах своїх надій і не міг змусити себе систематично працювати. Переді мною неначе розкрилась чорна прірва. Здавалося, все моє життя піде шкереберть, якщо тільки не станеться якийсь несподіваний вибух. Цей настрій був викликаний розпуском партії.

Підстьобуваний грізними запитаннями я гарячково гортав підручник, надійно сховавши його за Вандиною спиною. В думці я кляв те дівча, що намалювало на дошці шараду: звичайнісіньке дівоче серце, винову даму і на лихо перекривлене вчителеве обличчя з написом «фізика». Я ковтав знання: закон тяжіння, дифузія, світло, електрика, — бр-р! — а в вухах лящали вигуки: «Сідай!

Сідай! Вам корови пасти, а не в гімназії вчитись!» Як же мені було боляче. Невже я обманувся в ньому? Що за вислови! Парта за партою по черзі падали жертвою.

Ванда обернулась до мене, і обличчя її раптом просяяло.

Рух двома пальчиками — і підручник закритий. Я розгорнув його, буркнувши: «Не дурій!», ще не здогадуючись, що це зроблено навмисно. Коли нарешті знову відшукав загублений текст про дифузію чи ще щось таке, пальчики знову швиденько згорнули книжку. Цим разом я вже остеріг Ванду: «Відчепись, ти… святеннице, бо так і трісну по довбешці… Я таких жартів не люблю». Може, я справді занадто грубо присадив її. Ванда зараз же помстилась — втретє закрила книжку. А може, вона розсердилась за оту «святенницю», бо очолювала шкільне релігійне товариство, кузню дівочої непорочності. Я ж і в гадці не мав, що ця роль дуже їй не до вподоби. Чи не тому це прізвисько так боляче вразило її? Хіба міг я тоді припустити, що Ванда прагне чогось зовсім іншого й чекає своєї духовної поразки в чиїхось обіймах? А поки що вона мусила лицемірити: «Дівчатка, подруги любі, не носіть таких облиплих сукенок, бо в них ви схожі на блудниць. Не гнівайтесь, але вони надто вже підкреслюють форми».

Я скипів, мене опекло почуття образи. Цю чутливість до всякої кривди розпалював Павел своїми виступами на таємних зборах у лісі. В цьому гнилому суспільстві людина людині завжди буде вовком. От як Ванда. До того ж, як я вже згадував, на кожному моєму вчинку тяжіло від певного часу якесь прокляття — самотності, порожнечі, песимізму. І тільки цей лист став вісником революційної надії…

БІЛЬШІ ВИМОГИ

Я вже знав, що зірву свою злість на першому, хто під руку потрапить. «А не діждете, щоб селянський син дозволив збиткуватись над собою розбещеним і лицемірним дрібнобуржуазним виплодкам!» Недовго думавши, я щосили луснув Ванду підручником по голові. Вчитель на півслові урвав свій присуд над котроюсь із учениць: «Сід…» Він стояв біля дошки, роззявивши рота і приголомшено дивлячись на мене. Лише за кілька секунд у нього з грудей вирвався вигук обурення: «Це щось нечуване! Зроду не бачив, щоб учень ученицю!..» (Ущипнути когось на уроці, щоб відплатити за якусь кривду, — це була в нас річ звичайна. Потерпілий тільки зуби зціплював). Фізик давився словами, говорив швидше, ніж звичайно, з його обличчя зник овечий вираз, а очі, завжди сонні, метали блискавки. Я встав, коли вчитель почав мене картати, роздратовано простягаючи в мій бік руку.

Я дивився йому в вічі з піднятою головою, хоч це й могло видатись зухвальством.

ВИТРИМАТИ

Учитель гримнув:

— Марш за двері! — Але одразу ж, ніби збентежений моєю поведінкою, знизив тон. Обличчя його знову стало розгубленим. — Прошу вийти з класу.

Я не мав наміру ані просити пробачення, ані тим більше послухатися вчителя. Що, поступитися перед цією зграєю, яка з удаваним острахом дивиться на мене?

Ніколи в світі. Мало того, що народ нидіє в злиднях… через жменьку людей, чиї сини й дочки становлять більшість у нашому класі. Тоді я принципово поділяв вітчизну на два непримиренних табори. Ні, я не зігнуся ніколи.

Хоч би й світ завалився…

БІЛЬШІ ВИМОГИ ДО СЕБЕ

Я зробив найбільшу поступку, коли буркнув:

— Пане вчителю, я не винен.

А в душі весь кипів, бурхливо протестував проти зради вчителя, від якого міг би чекати розуміння й поблажливості.

Пізніше, розмовляючи з ним про цей випадок, я дізнався, що він зовсім не мав наміру принизити мене. Просто хотів, щоб я отямився й пожалів себе і його. Ох, таж він міг удати, що нічого не бачив…

— Ти що, з глузду з’їхав?! — кричав фізик, аж запінившись і, нарешті, пригрозив — Якщо ти не вийдеш з класу, то я вийду. — І вже повернувся до дверей, сховавши таким чином від очей учнів своє розгублене обличчя.

Клас завмер. Такого в історії гімназії ще не було.

Вчитель капітулює перед учнем, що не є сином ані комісара поліції, ані старости! Як от Янек З. Товариський, але трохи гордовитий, добре вихований, чемний, улюбленець широкоплечої й вузькостегної вчительки німецької мови. Одного разу він безжально взяв її на глум. Вона звертається до нього на «ви», з улесливою усмішкою на товстих губах, просить прочитати з Гете якийсь уривок про любов, а він цинічно відповідає: «Освідчуватись у коханні я буду десь в іншому місці». — «Янеку, схаменись, а то доведеться поставити тобі незадовільну оцінку». Мені й досі стоїть перед очима ця картина: німкеня заламує руки, її плечі й руда кучма трясуться від ридань, а однокласники пишаються твердістю Янека.

Клас затамував дух. Чути було тільки шипіння спиртівки, запаленої на початку уроку, ще перед тим, як фізик помітив на дошці ту злощасну шараду. Він уже взявся був за ручку дверей. Отоді-то схопилася з місця Ванда, почервоніла, з розтріпаною гривкою, і, благально склавши руки, схвильовано вигукнула:

— Пане вчителю… я його виправлю! їй-богу (господи, прости мені, грішній!). Виправлю, щоб він був такий, як усі ми. У нього якась дивна вдача. Кожен підтвердить, що в нього важкий характер.

Ванда конвульсивно стиснула губи. Здавалось, вона зараз заплаче.

Вандин порив нікого не здивував, адже вона просто приєдналась до тієї кампанії за моральне вдосконалення учнів, яку вже давно розпочали наші гімназичні духовні наставники. Вони вважали, що в нашій країні багато хиб, які слід виправити, — і тут нібито йшли назустріч прагненням молодого покоління, — але виправлення годиться починати із себе самих та найближчого оточення.

Час від часу лунали заклики: «Виховай себе громадянином з високими моральними якостями!», або коротше: «Будь доброчесним!» Ці заклики падали на сприятливий грунт. Нас, як і дорослих, турбувало поглиблення економічної кризи, ми прагнули стати на перешкоді якимсь ворожим силам, пуститися в погоню за якимось розкрадачем загального добра. Переслідування, захист, боротьба!

І от раптом десятки гімназистів, радо порвавши зі своїм одноманітним життям, кидались ловити ворогів суспільства. Якщо ти не брав участі в цих ловах, то сам ставав об’єктом цькування. Кожен твій «хибний крок» сповнював юних громадян певністю, що вони викрили корінь зла. Оскільки ж до «збочень» схильні були здебільшого діти бідняків, то все своє обурення новоявлені борці зі злом спрямовували проти грізної темної сили, ім’я якій — «чернь». І починався справжній «хрестовий похід» — адже ж не могли існувати поряд високі ідеали і хамство, зразковий порядок і безлад! Кожен намагався показати себе героєм і шукав небезпеку, де тільки міг.

Тож не дивно, що з гімназичних паріїв робили спритних і підступних ворогів. Тому, хто брався знищити «заразу» серед однокласників, здавалося, ніби він іде на богатирський подвиг. Смерть загрожує звідусіль, а він безстрашно прямує вперед! Природно, такі «герої» проти всіляких дрібниць пускали в хід важку артилерію.

Віська В. не стала на вулиці навколішки, коли ксьондз, калатаючи дзвоником, поспішав з причастям до хворого.

В містечку про це загомоніли. На суворому допиті в гімназії Віська скрушно відповіла:

— Я недавно купила нові панчохи, боялась, що вони попродираються на колінах, як стану навколішки. Адже брук — не пісок. А я бідна.

— Ти бідна? А яке це має значення? — спитала француженка. Її сіре, зів’яле обличчя оживлялося тільки під час надзвичайних подій чи якихось скандалів. Тоді очі в неї мало не лізли на лоба.

— Це небезпечна недуга — думати про панчохи, коли твій ближній, може, помирає без причастя. Який жахливий егоїзм! Ти мусиш, дитино, знайти надійну підпору, щоб виправитись. Хто дасть їй таку підпору?

Зголосився Генек Батко, гречний, вилощений лобур.

Вісьчина недуга була не така вже й страшна, причина її крилася в тому, що дівчині не відповів взаємністю один старшокласник, на честь якого вона навіть вірші складала.

Коли Віська порозумілася з Генеком, вона знов стала побожною, та й про бідність уже не згадувала.

Гнів і обурення охопили учнів, викладачів і самого директора гімназії (ми прозвали його Дріботуном, бо він був малий на зріст і ходив видрібцем, мов той жебрак, що поспішає на храм), коли стало відомо, що Сташек Цесляк, не боячись ганьби й викриття — його звільнили від занять через хворість, — разом з гицлем ловив на базарі собак. Всі наче увіч бачили його спітніле бліде обличчя й ребра, помітні навіть крізь сорочку. Хтось сказав, що взагалі Сташек не хворіє, а заробляє, як може, на прожиття, бо його батька звільнено із шевської майстерні. Згадали також, що вже двічі Сташек не був на сповіді перед Великоднем.

— Ну, хіба ж можна до такого негідника ставитись як до людини? — запитував Дріботун.

Мій найкращий приятель Юзек Подгурський насупив брови, підморгнув мені й рушив у «хрестовий похід»:

— Пане директоре, я його візьму в шори… тобто, я хотів сказати, перевиховаю.

І справді перевиховав. Невдовзі Сташек уже поширював нелегальну пресу.

Але це все дрібниці. Найважче було вистояти в атмосфері загальної істерії, яка могла штовхнути тебе, молодого прихильника революції, на якийсь відчайдушний і марний героїчний вчинок. Адже часом здавалось, що ось уже ти в їхніх руках. І робилося страшно.

Я досі пам’ятаю таку сцену. Величезний гімнастичний зал ледве вміщає учнів усіх класів. На підвищенні сидять понурі вчителі на чолі з директором. Учитель гімнастики в позі боксера — рукава сорочки тісно облягають могутні м’язи. Педагогічна рада доручила йому викрити й викоренити «східну заразу», що підступно закралася в стіни державної гімназії. Оббиті шкірою гімнастичні козли, шведські драбини — достоту знаряддя для тортур. Настрій тяжкий, пригнічений. Учитель гімнастики стоїть, розчепіривши ноги, і кричить, вимахуючи комуністичною листівкою: «Ну що, знайшли винуватця? Чого ж ви гаєтесь?!» Гімназисти переглядаються, а мені здається, ніби на мене наведено прожектор.

Ще мить, і щось станеться. Яким неймовірним зусиллям я примусив себе стояти на місці! Хотілось лягти ницьма на підлогу й чекати, поки підбіжить якийсь посіпака, копне ногою під ребра й поверне горілиць, щоб я побачив радість товаришів, яких минула кара. Як я боявся, що почну наслідувати героїчні сцени, вичитані в книжках!

Доброзвичайність прищеплювали нам під наглядом достойних опікунів і релігійні товариства, і «Страж Пшедня»[8] мета була одна, хоч гасла й різні. Згодом зв’язок цієї організації з гімназією урвався. Щоправда, і виховна лихоманка минула. Оце тільки мій вибрик нагадав про традицію, і Ванда дістала нагоду…

Фізик закліпав очима. «От ускочив, так ускочив! — гукаю йому із сьогодення. — Ти ж продав — та й не мав іншого виходу — свого прихильника, як то кажуть, за миску сочевиці». Сам аж пополотнів, потом умився, простяг руки і весь подався до мене, ніби хотів кинутись на поміч. Але отямився й почав пояснювати урок, забувши, що перед тим нас опитував. Вряди-годи сумно поглядав у мій бік, немов уже бачив мене серед молільників під корогвою пречистої. Клас відітхнув з полегкістю, тільки я не міг заспокоїтись. У вухах безупинно бриніли Вандині слова — нова її обітниця: «Я його виправлю, щоб не ганьбив класу». Що ж, я й раніше знав, чим «вони» дихають. Того, хто вийшов з простого люду, навіть коли б це був чоловік найдостойніший, «вони» нізащо не визнають за рівню, якщо в нього погано вичищені нігті або за столом він не так тримає виделку. За цього прогнилого ладу багатії ставляться до власного народу як колонізатори. Мені було досадно до болю, що я не міг тоді жбурнути Ванду додолу і помститися на ній за всі заподіяні народові кривди. Що, її чиста душа терпіла б муки? Ну й нехай. Тим більша була б заслуга. Це означало б, що я зумів деморалізувати хоч одного представника ворожого класу. З Вандиного наміру нічого б не вийшло, якби не одна думка… Вона блиснула мені в голові і вже не згасала. Сьогодні я всміхаюсь, пригадуючи тодішню жадобу помсти. Тому що я несамохіть потягся до чогось ще не знаного, що дрімало в мені. Ще й сьогодні пам’ятаю: я захищений панциром своїх переконань, безстрашний, а кривульки першої любовної записки миготять у повітрі, мов сонячні промені, що розтоплюють кригу. «Зустрінемось на перерві, тільки не для мріяння». Отак і було написано через одне «н». А насправді мені дуже хотілось почути щось таке, про що мріють звичайно в юні роки, і в душі я поклявся: ти в мене пам’ятатимеш оті «мріяння»!

Тільки-но пролунав дзвоник на велику перерву, Ванда схопила мене за рукав.

— Тепер ти від мене не втечеш. І не думай.

Поговоримо з тобою, і ти пом’якшаєш. От побачиш. Ти ж, певно, навіть богу не молишся. Я давно вже не бачу тебе в костьолі перед уроками. Добре, що так сталося. Ти мене вдарив, але не буває такого лиха, щоб на добре не вийшло. Тепер я за тебе візьмуся. З чого починати, я й сама до ладу не знаю, спитаю в тата. Про мого тата навіть у газетах пишуть.

Довгий дзвоник. Велика перерва. Міські синки та донечки лізуть у портфелі по булочки з ковбасою або шинкою. Блиснули срібні замочки, клацнули ключики. Ось як виховуються власники й охоронці порядку.

В коридорі вже грають у пінг-понг. Стрибають один перед одним Юзек і Стефек. Здоровані. Один ходить до гімназії чотирнадцять, другий п’ятнадцять років. Обидва знають її історію краще, ніж усі вчителі, разом узяті. Вони навіть хотіли були вступити в легіони Пілсудського.

Серед малюків шастає куцак, чоловічок з рукавичку, викладач праці в молодших класах. Фертик. Він увесь час крутився коло німкені, що викликало цілу зливу дотепів. На думку спадала байка про муху, яка сіла на ріг вола під час оранки. «І ми орали!» Здоровані міняються місцями. Стефек витирає з лоба піт, роздивляється довкола і простягає п’ятдесят грошів викладачеві праці: «Хлопче, збігай по сигарети». Той відскочив як опечений. І зник. Переполох, галас, метушня.

— Прощайся тепер з будою, — каже хтось співчутливо.

Стефек чвиркнув.

— Я самому полковникові Беліні стремено держав, а цей не може збігати по сигарети? Це ж для нього честь!

— Твій тато такий розумний? Ну, то наші розмови не підуть на марне, — пробурмотів я розгублено, безтямно втупившись очима в одну точку. Я ніби вперше помітив дівочі опуклості, які визивно розпирали тісну в цьому місці сукню. Ванда, збентежившись, підняла руки, ніби затуляючись, і чимшвидше побігла до законовчителя по благословення. А в мені ще дужче спалахнула жадоба помсти… Ах ти ж… ще побачимо, хто кого перевиховає! Може, тоді вже виникло в мене невиразне бажання оволодіти Вандою. (Боже милий, тільки як же це робиться?) Не пам’ятаю.

Скидалось на те, що керівниця шкільного релігійного товариства здобуде нову перемогу. Скільки разів ксьондз гримав на мене, коли я на уроці закону божого дивився під парту: «Ей ти, покинь там читати антихристові газети. Вчення Христове тобі не йде в голову, вона лайном набита». Сказано недвозначно. Щербатий Юзек П. через моє плече шепотів на вухо Ванді, щоб подражнити її: «Лайно найшвятішого отця, порізане на кружальця». Отож і законовчитель зрадів, що я погодився на виховні розмови. На тій самій перерві він з батьківською усмішкою підійшов до мене й почав говорити про те, що дороги господні недовідомі, а тому грішна людина завжди може стати праведною. Доказом того можуть бути святі.

Від нього тхнуло ладаном. До гімназії він приходив, відправивши дві служби: для школярів і для хворих у лікарні.

Я паленів від сорому, бо ксьондз говорив голосно, і учні з інших класів, які симпатизували лівим, могли подумати, що я зрікся своїх переконань. Похнюпившись, я пересував ногою сюди-туди камінці на доріжці. Скільки зусиль я докладав, щоб прищепити їм огиду до ренегатів різного гатунку! Отож тепер, «рятуючи честь», у відповідь на ксьондзові напучення я заявив, що й ангел не стерпів би і стукнув Ванду, якби вона закривала йому книжку.

— Та вона ж… — я хотів показати, чого варта її «добрість», але ксьондз, усміхнувшися з жалем, перебив мене:

— Ач ти який! Справжній більшовик! Це тільки доказ твоєї гордині. Ванда готується як слід за тебе взятись, розумієш? Люципер теж хотів… Але не буду брати на себе Вандиних обов’язків. Вона перебере все в тобі по зернинці, як купу піску, і тоді ти побачиш увесь занепад душі своєї. Вона по ниточці дійде до клубочка. Натомість хочу тобі сказати те, чого Ванда через свою скромність не скаже. Побожні та покірні люди й такі діти божі, як Ванда, бачать зло на світі, бачать людські провини перед богом, а тому й спалахують, гніваються з усякого приводу й тоді уподібнюються найгіршим грішникам.

Але вони швидко змивають свій гріх каяттям і молитвами. Їхню поведінку можна виправдати, адже світ мерзіє в гріхах. Ти погодишся зі мною, коли відбудеш бесіду з Вандою.

Він посварився на мене пальцем і сховав руки в рукави сутани, ніби для того, щоб утриматись від розправи з заблуканою вівцею.

Я кивнув головою й відійшов, ще раз пересвідчившись, що духівництво прощає багатіям усі злочини, мовляв, винен у всьому народ, який не засвоїв церковного вчення про покору. Фізик, проходячи повз мене в коридорі, пробурмотів: «От ви вже й почали очищатись від ганьби, гріха і… від прогресивних ідей». Я здригнувся. Відразу зрозумів, скільки в цьому жарті гіркоти. Фізик був засмучений. А викладач праці бігав по всій гімназії, шукаючи Дріботуна, щоб вимагати кари Стефекові.

Здоровані вчилися в паралельному класі, тому Стефеків вибрик на наших заняттях не позначився. Зрештою, здоровані були вже в такому віці, що начебто й не належали до нашої гімназичної братії. А дівчата сприйняли цей випадок, як відплату за зневагу та образи.

Після дзвоника Ванда, стоячи біля груби, плескала язиком серед черідки своїх подруг з релігійного товариства.

Я намагався не слухати бабських теревенів, бо саме заходився вчити хімію. А може, боявся почути щось про себе. Що б я тоді зробив? Що? Серце мені шалено калатало. В мене визрів твердий намір — «я тебе провчу», але здійснення його я вирішив відкласти на потім.

Увійшов хімік з більмом на правому оці й синіми, наче покусаними, губами. Потягнув носом і, як завжди, промовив:

— Чи не повідчиняти всі вікна? — Він мав звичку говорити в безособовій формі.

У вікна ринув зелений шум, здавалося, в клас влетіли птахи й заспівали. Дерева гойдали вітами під широким небесним шатром. Я зітхнув. Ох, що діється в моєму серці… Як багато воно може вмістити… Ванда, обернувшись до мене, прошепотіла:

— Незабаром вже й квіти розцвітуть, правда?

Мені перехопило дух, і я тільки мовчки кивнув. Я весь палав, у голові шуміло. Я не стежив за уроком, не брав участі в знущанні з хіміка. «Я тебе провчу», — повторював із розпачем.

Надворі, біля купи гною, сердито рохкала директорова свиня, воюючи з курми.

— Пінчовський, тихше! — озвався басом Янек З.

Хімік міг почути лише грубий голос.

— Пінчовський, тихше, — попрохав і старенький хімік, перериваючи урок. Він недочував, а Янек З., син старости, скористався з цього, щоб потішити своїх дружків.

Свиня знов зарохкала, цим разом голосніше. І знову бас Янека:

— Пінчовський, тихше!

Хімік підбіг до кафедри й щосили ляснув класним журналом по пюпітру:

— Пінчовський, ви перестанете чи ні?!

Елегантний Вацек Б., що сидів на передній парті в сусідньому ряду, підпушив гребінчиком волосся і, обернувшись назад, почав пускати бісики очима, усміхаючись до Ванди. Вона не могла не помітити цього загравання, але не зводила очей з хіміка, що метушився біля кафедри. Свиня все рохкала. В мене було таке враження, ніби з мого «жорстокого» серця хтось цебром вичерпував ненависть і вливав надію, живлющу, як запашна весняна вода. Але я не хотів погодитись на таку зміну в почуттях. Ні!

IV

Скільки вогню приховувала вона під личиною непорочності! Мабуть, Ванда досягла зрілості в Закопаному, серед старших віком пацієнток санаторію, але тільки зі мною вперше відчула всю повноту насолоди. Так, зі мною! Незважаючи на всю мою недосвідченість. Адже одного разу, з великою мукою долаючи соромливість, сама призналась, що аж тепер це зрозуміла. То вже була не випадковість, то спалахнула гамована досі кров, що плинула з самого її серця. Тепер Ванда відсторонилась від подруг, яких вважала невинними дітьми. Вона справляла враження людини, що після довгої боротьби нарешті вирвалась на волю. Вимагала всього і сама віддавала все. Хоч як це дивно, але найгірше бувало тоді, коли Вандині батьки разом кудись ішли. Мати, що останнім часом чомусь стала домосідкою, іноді зненацька поверталась. Дівчина наливала мені келих міцного вина, нервово чекаючи «несподіваного» повернення матері. Ледве встигне розпустити волосся перед дзеркалом, як уже чуємо сердитий, капризний голос: «Посварився зі мною на вулиці й кудись повіявся. Ото божевільний! Він, мабуть, залюбки взяв би розлуку зі мною, та не випадає!»

Це вона так про чоловіка.

Коли Вандині очі затуманювались, мені здавалося, що якби вона завжди була в моїх обіймах, між нами взагалі не виникало б суперечок. В любовному пориві ми геть забували про наші ідейні незгоди, але потім, отямившись, знов суворо картали себе за зраду своїх ідеалів.

Вандині руки завмирали, вона зводила очі вгору, до неба, якщо це було в лісі, немов бачила там гнівний лик діви Марії, а в своїй квартирі, повній дорогих меблів, дивилась на розп’яття, поряд з яким висів портрет маршала.

— Тебе коли-небудь мучить сумління? — пригадується мені одне з її запитань. — Боже, боже! Ти хоч розумієш, яка страшна кара чекає нас? Я тепер не маю права причащатися без сповіді.

Беру в долоні твою голову, стискаю, цілую враз похололі уста. Ще й досі я з гордістю думаю, що ти запалювалась від найлегшого мого дотику. Під деревами, обважнілими від квітів чи плодів, і в напівтемному холі адвокатової вілли. Твої тонкі пальці впивалися в мої руки.

Я повинен врятувати цю стражденну душу від мук каяття, від самозасудження…

— Слухай, за яких два тижні випускні екзамени. Я боюся хімії. А ти? Контрольну скатала? Хімік переписав усіх, хто з ким сидів, а тоді вже навіть не дивився, чи хто списує. Дома розкладе зошити рядами попарно і кінець кінцем докопається, хто скатав роботу, а хто написав сам. Цей дістане п’ятірку. Ні, трійку… В хіміка своя теорія. «На п’ять знає бог, я — на чотири, а учень у найкращому разі на три. Хіба ж учень щось тямить?»

І цілому ряду поставить трійки, але зі знаком запитання, а це ще гірше ніж двійка, бо впливає також на оцінку з поведінки.

О, він хитрун і вигадник, той хімік з більмом на правому оці; око в нього пошкоджене під час вибуху на російському кораблі у війну з японцями 1905 року.

Ванда поглядає на мене, ніби з-під крис капелюха, похитує головою — «ех, ти, базікало» — і знову щось стискає їй горло, голос уривається… вона знов заводить своєї:

— Я ж взяла на душу подвійний гріх. Якби ксьондз довідався, що я… та ще з ким? А він же мені тебе доручив. — Слово «він» вона вимовляла з такою побожністю, наче говорила про самого господа.

— Заспокойся, люба. Не треба так себе гризти. Кожен спокутує свій гріх, як сам знає. Не треба перебільшувати свою провину. Ось піду на сповідь, то і в цьому покаюсь. Буду послідовний. Я вмію бути послідовним. Але можеш не сумніватись: ти мене приборкала. Такого харцизяку…

Коли це я піду на сповідь? Бр-р! Як я пишався тим, що в головному не поступився ні на йоту. Тут я ні разу не покривив душею, відколи зблизився з Павелом.

На недільні шкільні відправи учні, що жили за містом, могли не приїздити, приносили довідку від місцевого ксьондза, що в нього слухали слово боже; від сповіді в місті я також відкараскувався: подавав довідку нібито з нашого сільського костьолу, скріплену печаткою, яку Павел зробив у кузні. Краєчком ока поглядав на Ванду, боячись, що мої витівки буде викрито.

Я таки заспокоїв її сумління, чи вона свідомо дала себе обдурити? Байдуже. Тепер мені вже важко пригадати ті хвилини, коли між нами виникало відчуження і хвилею наринало каяття, бо ми почали остерігатись кожного слова, яке могло б довести до розриву. Часом вона ніби волала: ось я, іди зі мною в світ моєї віри! Але водночас якась непереборна сила спонукувала її опиратись адвокатовим наказам. А я, вислухавши всі докори, знов повертав на своє. Вона віддалялась на якийсь час, а потім раділа, що знову належить мені і що я цього хочу. Аж дивно, як спритно вона вміла викрутитись, коли ми потрапляли в ніякове становище.

Одного разу ми з Бандою поїхали на велосипедах до сусіднього містечка Коминки подивитись, якого лиха наробила повінь. Нам схотілося поласувати морозивом, і ми зайшли до єврейської крамнички, бо там воно коштувало дешевше, а в мене в кишені були самі дрібняки, мабуть, не набралося б і злотого. Ванда делікатно поправила мені комір сорочки, коли рудоволоса хазяйка принесла дві порції вершкового морозива, а як та подавала лимонад, удруге зробила цей жест, аби тільки не дивитись на неї. (Господи, що їм зробили євреї, обурювався я в душі, відколи облишив антисемітську «Самооборону народу» і за допомогою лівої преси засвоїв принципи гуманізму та класової солідарності. На думку ендеків, євреї гірші навіть за злодіїв і бандитів, бо вони невиправні. Ще в початковій школі вчитель, щоб покарати за пустощі, садовив мене на одну парту з дівчатками-єврейками). Але любов заступила в цю мить усі інші почуття, і в цій тісній кондитерській, де стіни були засиджені мухами, а вікно виходило на вбиральню, я, дивлячись Ванді просто в очі, палко говорив:

— Краще б ти вже грішила не сама, а разом зі мною, аби тільки не мучилась так, як оці жертви поводі… — і стискав її руку.

— Грішила? — шепотіла вона. — Тобі ще мало? Ти хочеш катувати мою душу?

— Душу і тіло.

— Я почуваю душею…

Вона зашарілась. В цю мить до кондитерської ввійшов прилизаний, вичепурений Генек Батко, лобуряка невиправний, він уже цілий місяць не ходив до гімназії і знічев’я залицявся до Ванди. Він низько вклонився нам, замовив морозиво й боком сів на підвіконня. Вандине лице побіліло, наче його хтось пудрою обсипав. Вона відразу пішла в наступ на мене. Здається, кожен знайомий стежив за нею на доручення адвоката. Бідолашна Вандуся!

— Чому ти не читаєш «Малий дзеннік», а тільки «Дзеннік поранний»? А може, щось іще гірше? Не вдавай із себе дурня. Ой, вибач, це я зопалу. Все переплутала, я так нервуюсь. Адже це комуністична газета. Мій тато тобі вже казав.

Ах, пан адвокат! Він курив цигарки з солодкавим запахом, здається, єгипетські, і з сардонічною посмішкою, з сардонічною люб’язністю, удаючи з себе людину безсторонню й зичливу, пояснював мені, що таке свобода.

У нас дозволено робити і те, й те, ми ніколи не допустимо в Польщі справжнього фашизму, для цього досить одного концентраційного табору, аби тільки він був в інших руках, та ізоляції євреїв, — але чи все те, що дозволено і не загрожує в’язницею, слід — робити? «Я в цьому питанні згоджуюся з визначенням Маркса чи Енгельса. Ми живемо в світі необхідності, і людина вільна лише в тій мірі, в якій усвідомлює цю необхідність».

Світлий костюм у сосонку, модна шовкова сорочка темно-синього кольору, щоки в червоних жилках. Сірий капелюх з химерно вигнутими крисами (адвокат відрепетирував погляд з-під нього). «Ну, дітки, бувайте, не пустуйте. Коли ваш поїзд?

Я все забуваю. Пах-пах-пах!» — Він вдало наслідував чахкання старенької чортопхайки, що возила вже третє покоління гімназистів з нашої округи.

За адвокатом суне його дружина, здоровенна туша, шия, як у вола. Але ж вона зараз повернеться. Чорти б її взяли!

— Газети мені надсилають безплатно.

— Безплатно? — радісно підхоплює Ванда. — Ага!.. Так воно і є: хтось їм дає гроші. Недарма пишуть у наших газетах про оті московські срібники…

— Ти їх бачила?

— Ні, але доказів є скільки завгодно.

— Шкода. — Я глибоко зітхнув. — А мені б так хотілось побачити.

— Ну знаєш… Я ще раз прошу тебе — не строй із себе дурника.

— Боронь боже!

— От і добре! — вона аж у долоні плеснула.

Іншим разом, приклавши руки до розпашілого обличчя, вона вчинила мені просто-таки інквізиторський допит.

Я здогадувався, що Ванду гризе сумління, вона страшенно мучилась, вважаючи, що пожертвувала всім, і вимагала від мене такої самої жертви. Це було якраз після сповіді.

— То хто ж кінець кінцем переможе в Іспанії?

— Заспокойся, Вандо. Ну… Не треба істерики. Республіканці гірше озброєні. Я читав, що їм доводиться витягати кулемети з-під трупів своїх товаришів, щоб битись далі, що вони підхоплюють гвинтівки, які випадають з рук убитих братів…

— Ти не викручуйся! Я питаю, хто, по-твоєму, повинен перемогти.

— Повинна перемогти справедливість.

— Знов те саме! Ти що, смієшся з мене?! — Вона мало не плакала. — Повинні перемогти фалангісти! Католики. Тобі що, вуха позакладало, коли тато пояснював? Комунізм — небезпечна ідея.

Пан адвокат! Ледве з’явиться хмарка, як він вертається додому, шукає парасоля, встряє в суперечку, вгамовуючи наш молодечий запал. «Ви, юначе, людина недурна, тож повинні розуміти, що життя дається нам тільки раз і не варто жертвувати ним навіть заради ідеї. Поліцаїв скрізь вистачає… А як там ваше господарство? Буде з нього справжній бауернгоф, а? Доживемо до тих часів, доживемо, будьте певні. — Він підморгнув Ванді: — Ти знаєш, яка ідея нам не до вподоби, ну, бувайте, бувайте…»

А в мене й досі таке почуття, наче в серце мені ножа вгородили. Він підморгував Ванді, кабан вгодований!

Змова проти мене?!

Ванда аж корчиться, так бідолашній тяжко, таких мук завдає їй власна покірливість. Ох, що ж ви наробили — ти, адвокате, і ти, ксьондзе!

Ванда розлючено накидалась на мене:

— Ти комуніст? Я всім кажу, що це неправда.

— Не хвилюйся. — І, щоб заспокоїти її, почав оповідати, скільки штурханів перепадало мені від батька, коли я кидав корови на вигоні й біг до костьолу, аби тільки вбратись у мереживну накидку і стати з кадилом перед вівтарем поруч ксьондза. Я калатав дзвоником і кадив так завзято, що червоні іскри, розлітаючись на всі боки, сипались на лик Христа, і ксьондз мусив стримувати мене — мовляв, не слід виявляти такий великий запал, прославляючи господа бога.

Ванда слухала, примруживши очі: «знайшов дурненьку».

Галу-балу (це вона!), теревені-вені (це також вона!) про все — і про важливе, і про дрібниці.

Про косооку Зоську, яка ніяк не може сплатити внесок «на спасіння душі нехрещеного негреняти», бо вислала своєму коханому в семінарію кілька злотих. Не може дати собі ради з тією дурною любов’ю, цілісіньку ніч лежить крижем на холодній підлозі, тремтить уся, наче в любовному екстазі. «Що робити, що робити, пречиста діво, адже Зоська збожеволіє, її семінарист далеко, а тут на неї ніхто й глянути не хоче».

Про свою маму, яка не слухається адвоката і коли-неколи заглядає до єврейської крамнички, бо там можна поторгуватись. Вона запевняє, що обдурює євреїв, а тато каже (і слушно), що євреї обмахорюють її. Як нічого не зміниться, тато перестане давати їй гроші і все купуватиме сам. Ото буде сенсація, цирк на колесах.

Про комісара поліції, якого прислано з воєводства і який тепер порядкуватиме в нашому місті, бо міська рада відмовилась обрати бургомістром кандидата ОЗОНу[9]. Поліцай-бургомістр обіцяв змінити лице міста й розгорнути в широкому масштабі громадські роботи. Вже розбивають газони на базарі, скрізь вивішено наказ фарбувати фасади будинків. Перед магістратом стали в чергу безробітні, що живуть на тому злиденному Стефанові, з них вибрано дванадцятьох і відкрито їм кредит у польській крамниці. «Тато сказав, що національна ідея переможе, тільки влада дістанеться не тим, котрі за цю ідею боролись, і добре напився. Тато терпіти не може несправедливості».

Про «гнилих інтелігентів», яким м’ясо в польських рундуках здається брудним і смердючим, то вони задніми дверима заходять до того кульгавого Симхи, що його внучка сидить у в’язниці за комуну. Нишком купують кошерне м’ясо. «Боже, боже, який же ти милосердний, що не караєш їх на місці».

Про моду — сукні відрізані в талії, донизу кльош… «Мама вже набрала мені матерії на таку сукенку, я буду в ній, як… ох, що мені лізе в голову, нескромність — це гріх. Матерію мама купила в крамниці Панка, у нього тверді ціни».

Про те, що Вацек Б. написав їй в альбом віршика: «Як згадаєш, знай одно: буду я тоді в кіно». Бо знаєш, він після гімназії збирається вступати до ДІТу. Смішно звучить, правда? Питаю делікатно, що воно таке. «ДІТ, — відповідає, — це Державний інститут театральний». Бельбас прилизаний. Йому виступати в якомусь дешевому балагані. От Ясь З. — то інша річ. Цей аби тільки схотів. У нього статура краща, ніж у самого старости».

І отак галу-балу іще про дядечка-ченця, який приїхав увечері й присилував адвоката молитись на сон грядущий.

Я пробую докинути щось про школу. На червону від призахідного сонця траву лягають тіні дерев. Ванда раптом вислизає з моїх обіймів: вона боїться, що ми не досить обережні в своїх любовних забавах. Поки я її заспокоював, поглянула на годинник і, ніби вернувшись думкою до чогось забутого, спитала:

— А ритуальний заріз тварин? Якої ти думки про це?

— Не можна мучити тварин, це варварство! — рішуче відповів я.

Ванда підставила мені щоку для поцілунку. Вона завжди робила так, вимагаючи подяки за проведену бесіду. Чудова агітаторка! Останнім часом наші відповіді на певні запитання були недвозначно одностайні.

Але не слід думати, що Ванда висловлювала свої власні погляди, вони, мов дзеркало, відбивали настрої і пристрасті її оточення. Ех, коли б не батько, перестала б вона зі мною сперечатись після першого ж поцілунку!

Моє повітове містечко, населене дрібними гендлярами, крамарями, людьми вільних професій, жило ненавистю до конкурентів, таких, як Грюнбаум, та до комуністичної ідеї про рівність людей.

Товстун Зенусь, пекар з вулиці Веселої — веселої через свої споконвічні калюжі, де бабралися свині, засміченої, загидженої собаками й котами, — вставав удосвіта й виливав зібрані за ніч відходи всієї сім’ї під вікнами Іцека Грюнбаума на відплату за те, що той раніше від нього відкрив свій «заклад». Через хвилину з’являвся поліцай і штрафував Грюнбаума на п’ять злотих за недодержування чистоти.

А хто це щовечора впускає кота, а потім собаку в хату до годинникаря Симхи Зіпфеля? Собака гавкає як скажений, кіт нявчить, наче йому бебехи випускають, господарі зчиняють гвалт, а з-під лап у милих звіряток розлітаються гвинтики, камінці, коліщатка і губляться по кутках. Чи то часом не «послуга» конкурента з майстерні навпроти — Яся Бжуски, в якого руки не годяться для такої тонкої роботи?

Не розум керував поведінкою молодих ідейних противників, а страх. Ванда вчиняла мені допити від імені неофіційних, але, на її думку, всевладних присяжних.

Вона робила це повсякчас. Хто знає, якою мірою зраджувала їх, а якою — себе. Я вже казав: поборники ідеї дедалі частіше ставали рабами кохання. Але Ванда ніколи не дозволяла собі забувати про взяті на себе обов’язки.

Вона заспокоювала своє сумління тим, що хоч чимось затьмарювала найсвітліші хвилини. Щоб трошки помучитись. Ось іще один приклад…

Було це в лісі. Ліс! Той ліс! Спершу сповнене дзижчанням комах узлісся — просторе ложе сонця…

Вузькоколійка обминає благословенні яри, вранці по дорозі до гімназії сюди на ходу вистрибують прогульники; разів зо два чи зо три вистрибували й прогульниці, що, зрештою, відразу ставало відоме різним тітусям з педагогічного колективу.

Прогул! Через обніжки, схожі на заквітчані вівтарі, через розлогі рожево-червоні луки до нічим не обмеженої свободи! А потім у ліс, щоб натішитися цією довгожданою свободою.

Не вмовляючись, поволі-поволі побрели ми з Бандою в гущавину. Минувши перші дерева, ми враз заспокоїлись і забули про всі свої незгоди та суперечки, навшпиньках сходили в улоговинку, де ще бриніло відлуння вчорашньої зустрічі. В улоговинку, яка була прелюдією до буйного спалаху чарів молодості. Звідси, з вогкої сутіні, ми підіймалися знову на пагорки, обходячи вітроломи й серцями вслухаючись у різноголосий спів пташок. Але й тут знаходили затишні гніздечка. «О Вандо, як перла з молока і сонця, твоя урода промениста. Я їх нижу в своєму серці, мов сонячний разок намиста».

Це я відновлюю в пам’яті вірші, писані зеленою галузкою в запахущому повітрі…

Я завжди перший покидав зелений притулок, шануючи Вандину соромливість. Правду кажучи, її безпорадність і зворушувала мене, і смішила. Вона була квола, мов новонароджене ягнятко. На селі кажуть: необлизане теля. Але вона швидко набиралася сил. Легко зрозуміти, куди вони були скеровані. В ній знов пробуджувалась поборниця ідеї. Я зійшов на високий пагорок, сонячне проміння ковзало по схилу й пірнало в ядучо-зелену гущавину вільх, переплетених малиною, ожиною та всякою іншою порістю. Зелений намет. Дощ туди не досягав.

— Де ти? — почув я.

— Тут… тут!

— Боже мій! — вигукнула Ванда зляканим голосом. — Де ти?! — І знову: — Боже мій!

— Та що там таке?

— Змія, змія…

— Змія в цьому садку?

У відповідь почулось якесь хлипання. Мої сумніви вмить розвіялись — Ванда не жартувала.

— Відступай! (Військовий термін). Я зараз трісну її по голові! — крикнув я і майнув униз, очима шукаючи підхожу ломаку. От якби прут з ліщини. Гадюки я боявся, але ще більше боявся, що вона вжалить Ванду. «Чи в лікарні є сироватка проти отрути?»

На щастя, тривога була фальшива: я прийняв за плач стримане хихикання. Ось, розхиляючи сплутані гілки та густе листя, показалась весела й задоволена Ванда.

Пригладила долонею розкошлане чорне волосся й відразу поклала її на мою руку, готову вдарити змію. Золотисто-карі очі дивились допитливо і вдячно. Їх колір так чудово гармоніював з густою засмагою личка. Ця гра тонів просто зачарувала мене.

— Чому ти вчора не прийшла? Я не спав цілу ніч.

— Цілу ніч! Як у пісні…

— «Цілу ніч не міг я спати, цілу ніч бузок пахтів».

Ні, таки справді не спав. Я зірвав гілку бузку, всю в росі. І поклав її на подушку біля себе. Я цілував її, наче то було твоє волосся, мокре від дощу. Он воно як, — зітхнув, дивуючись сам собі, — і це я, матеріаліст.

Гілочка бузку притулилась до мене й так проспала до ранку.

Півчі поверталися з костьолу після репетиції й горлали щосили: «Цілу ніч бузок пахтів». А то заводили, перефразовуючи священний гімн: «Вуста, хваліте кусень хліба, ще й маслом мащений як слід, горілки чарку теж хваліте, що вранці добра і в обід». Це співалось на мотив: «Вуста мої, хваліте бога…» Мене вражає оця здатність сільських хлопців і дівчат пристосуватись до всяких обставин: і бога прославили, і для власної втіхи поспівали. Молитви, обійми, присягання… А завтра підуть на збори Спілки сільської молоді.

З виразом муки в очах Ванда відсахнулась від мене.

Але не втекла, як звичайно, тільки поникла вся. Поникла, хоч стояла випроставшись, піднісши руку, немов тримала в ній караючий архангельський меч.

— Як ти можеш? І тобі не сором глупоту видавати за мудрість? Народ? Знаю я робітників. Увечері дудлять горілку, а вранці, йдучи на роботу, бідкаються, що ніколи й помолитись. Теж мені мудрість! — Вона почала передражнювати служниць із села: — «Марисю, налий води рибкам». — «Та вони ж іще, пані, вчорашньої не випили». — «Гелю, не забудь, що завтра неділя». — «Не забуду, наваксую черевики та й піду до костьолу». А те й не в голові, що треба продуктів на обід купити. Ось твій народ! — Розлютившись, вона мені навіть язика показала. Гостренького червоного кінчика. — Ти там зразків шукаєш? То й не дивно, що можеш ударити по голові.

А я батькові брешу: «Він не тільки одягається інакше, а й сам перемінився».

Вона звітувала перед батьком, все життя звітувала.

Ох, що ти наробив! Вандине личко завжди сяяло б радістю й захватом, якби не отой град нагадувань. Ванда бігала б по пагорбах легко, мов сарна, і спинити її могла б тільки втома. Вітерець розвівав би її сукенку, відслоняючи не діткнуті засмагою ноги, щодня я милувався б нею. Коли б над нею не тяжіли всі оті батьківські напучування. Я уникав суперечок з Вандою, боячись за наше кохання. Щоправда, і суперечки ті були одноманітні, як осінній дощ. Без кінця одне й те саме: євреї, націоналізм, великодержавність. Доки ж я міг втовкмачувати їй, що крамар Фелек обдирає селянина так само, як і крамар Йосек, тільки менш чемно?

Або оті вічні балачки про Схід. Хіба ж селяни підуть воювати за те, щоб графи та князі могли повернутися в свої колишні маєтки під Києвом і Вітебськом? Невже єдиний спосіб завоювати щастя для народу — визискувати й гнобити слабших? Якщо хтось так думає, то нехай не стає в позу народолюбця, а зразу йде в прислужники до Гітлера.

Apage, apage, apagel[10] —ладен був я гукати, мов наш законовчитель, коли перед Великоднем виганяв учнів із вбиральні, де вони різались у карти, до гімназичної каплички на сповідь. Apage disputae…cum[11] Вандою!

Коли вона взялась перевиховувати мене, в перші дні я плекав проти неї, правду кажучи, просто-таки жахливі наміри, а вийшло так, що я зробився їй любим, може, й єдиним. Я розумів, що таке буває лише в ранній молодості й більш ніколи не повториться. Так усе було, поки… Але не варто забігати вперед. Відколи Ванда стала моєю, я почав боятися самотності більше, ніж смерті. Вся моя гордість і воля були безсилі проти цього почуття. Від самотності навіть пес виє. Якби ж я міг вити, мов пес…

У нас самих відбувалися зміни, вони були важливіші, ніж слова прощення, любові й навіть великодушне мовчання, і сильніші, ніж наша близькість, ніж єдність тіл.

Що значив для неї я, що вона для мене? В кожному з нас було щось явне і щось приховане. Як розпізнати, де те, а де друге?

Переплутались наші обопільні уявлення — її про мене, а мої про неї, і кожне потай силкувалося відкрити справжнє єство другого, єство, очищене від усякої фальші й антагонізму.

Але поміж нами стояв хтось третій. Батько — адвокат, ідеолог. Такий поблажливий у щоденному житті, дотепний, співчутливий до тих, хто стукав до нього в двері, просячи допомоги, — і водночас такий паскудник. Це він навчав дочку щодня чинити наді мною ідейну екзекуцію.

Та хай йому грець, я вийшов з тих словесних баталій, здається, переможцем, але Ванда була приречена на довічну службу батькові. На службу, як виявилося згодом, принизливу. Ох, що він наробив!

Недавно під час відпустки я випадково познайомився з чоловіком моїх літ, і новий знайомий, довідавшись, звідки я родом, розповів мені, що за окупації працював шофером у начальника гестапо нашого міста. Він був єврей, з-під Перемишля, але на єврея не скидався. Йому пощастило спритно замести сліди і пробратися в саме вовче лігво. Під час розмови почав розпитувати мене про різних людей, переважно жінок. Цікавився, що вони роблять тепер, розказав, як ці дамочки поводилися за окупації. О, німці їм подобались. Високі, стрункі. Поки не відпаслись у Польщі.

Нарешті він назвав прізвище Ванди. Вона працювала в міській управі. (Це я знав). І була однією з коханок отого гладкого кабана — крайсландвірта. Ото ще був султан із свастикою! Заводив собі коханку в кожному містечку, кожному селищі. За тих часів харчі або патент на право торгівлі важили більше, ніж зовнішність мужчини.

Він раптом урвав розповідь, збентежений моїм приголомшеним виглядом. Відставив кухоль з пивом.

— Вам недобре? Може, зашкодило пиво після горілки?

Таке з багатьма буває.

— Зі мною це вперше…

Співрозмовник здогадався, що допустив нетактовність, поставивши Ванду в один ряд з іншими наложницями гітлерівців.

— Не пийте більше пива. Офіціанте, ще чвертку горілки! — Він нахилився до мене й конфіденціальним тоном сказав: — У неї не було іншого виходу. — Повагавшись якусь мить, додав: — Майже так само, як і в мене. Адже я мусив возити катів, що розстрілювали людей… Батько її сидів у таборі для військовополонених. Він був офіцером запасу, попав у полон на фронті. Вона його дуже любила, казала, що він для неї нічого не шкодував, і довго клопоталася, щоб його випустили. А той німець, в якого вона працювала, міг зробити все, в усякому разі, багато чого. Грошей у неї не було, отож самі розумієте… Але потім вона вже й не пробувала визволити батька, тільки висилала йому до табору пакунки, бо мала багато продуктових карток. Казала, що, може, ще й краще, як батько залишиться в таборі, бо хто знає, чи не прийдуть сюди більшовики. Більшовиків вона не любила ще більше, ніж німців.

— Дякую. Випиймо, — сказав я, втупивши очі в чарку. — Кажете, німців вона теж не любила? Виходить, вона страждала? — Мені хотілось якось виправдати її, бо здавалося, що колишній шофер дивиться на мене з осудом.

— Випиймо. Хто як постеле, так і виспиться.

— Хто вбив собі в голову, що більшовизм — це страховище, той його боятиметься довіку. З ким постелешся, з тим і виспишся.

Перед наступом Радянської Армії Ванда втекла на Захід.

Пив я багато. Для мене пити горілку означає плакати.

Я плакав зі злості на себе, бо почував, що теж винен у занепаді Ванди. Хоча, щиро кажучи, люди, створені з такого ефірного матеріалу, як Ванда, завжди схильні до занепаду, як браковане литво до тріщин.

V

Мені здається, що спогади мої надто хаотичні. Я полинув, наче гнаний вихором, але не домчу до мети, якщо не впорядкую тодішніх своїх переживань. Візок споминів котиться без передніх коліс. Отож повернемось назад і полагодимо, що треба. Поставимо передні колеса.

Спробую дати всьому лад.

Я наперед знав, що розмови з Вандою після тієї обіцянки, яку вона дала на уроці фізики, будуть наскрізь лицемірні, бо на них не можуть не позначитись наші політичні незгоди, та й неоднакові інтелектуальні запити.

Тому я хотів перетворити ці розмови в гру, розпалити в ній пристрасть тонкими натяками, нещирості яких Ванда не розгадала б. У тій грі, в тій пристрасті я загартував би свою волю, щоб розправлятися з ворогами, ну, скажімо, для початку зробити нещасною бодай одну представницю ворожого класу. Але — на жаль, чи на щастя — вже після першої розмови з Вандою відчув потяг, та не до боротьби, а до чогось іще не знаного. Проте був «непохитний» і не кидав свого наміру помститись. Лише зціплював зуби, щоб серце не вискочило з грудей від хвилювання. Випала слушна нагода, і Ванда сама йшла в пастку. Вона буде жертвою. На якийсь час я знайшов собі заняття. Хоч би діждати до завтра…

Я взявся за завдання, яке перевищувало мої можливості, не кажучи вже про мою недосвідченість у таких справах. Спокусити дівчину, вродливу дівчину, штовхнути її в прірву страждань, принизити. Якби тільки схотіла, вона могла б обрати собі кого завгодно, тільки ж не мене, селюка. Ванда — з чорною, як воронове крило, непокірною гривкою, чорноброва, висока, на зріст майже така, як я, з довгими, стрункими ногами й маленькими ступнями, взутими в мало не дитячого розміру ботики, пошиті на замовлення, або в скромні на вигляд, але дорогі сандалії. Прихована палкість прозирала на її лиці крізь скромність і покору, повні, вологі вуста підкреслювали яскраву вроду дівчини. Тоді я дивився на неї холодним поглядом оцінювача.

Досі я ставився до жінок з погордою, мабуть, саме тому і пустився, не зваживши своїх сил, на цю авантюру, що суперечила моїй натурі. Я просто не знав, які саме якості потрібні для такої боротьби, котру навіть і не вважав за боротьбу. Упадати за жінкою — це ж пусте діло… Та ще й коли! Тоді, коли весь світ корчиться в болісних пологах і народжується щастя — у вирі страйків, муках ув’язнення, громадянських війнах? Коли на тебе звернені очі всіх, хто прагне рівності і справедливості.

Я та ще кілька хлопців з нашого класу зневажливо копилили губи, прислухаючись до збуджених балачок про любовні пригоди. А скільки віршів писалось на честь кохання. Ми ж якомога берегли свою енергію від марнотратства.

Усі вдавали з себе неабияких знавців, з приводу випадкового дотику до спіднички розводили цілі теорії.

Смакували кожну дрібницю — хвилі еротики геть затопили старші класи. Ні я, ні мої найближчі друзі не знали жіночих принад, проте вважали їх химерою і відразу давали відсіч кожному, хто починав розводитись, наприклад, про те, що перса — це «гашиш», джерело якихось там райських утіх. Коли буржуйські синки в синіх мундирчиках гарячково вишукували у найславетніших поетів римовані афоризми на цю тему, ми з щербатим Юзеком, мабуть, досить-таки вульгарно висміювали обожнювання жіночих грудей. Ми голосно сперечались, паплюжили сповнені захвату вірші, гамуючи в собі розбурхану кров.

Нещадно викривали ми всю нікчемність жадань тих молокососів, які сиділи з нами на одній парті. Вважали, що неможливо поєднати велике з малим, електричну лампочку з каганцем. Моя твердість, оперта на голій теорії, здається, ще більше зросла після першої невдачі.

Жінки, тілесна любов — все це для людей слабких, щось не варте уваги. В наших розмовах через край били самовпевненість і зарозумілість. Ото велика радість — близькість із жінкою! Та хіба можна це порівняти з нашими агітаційними бесідами серед селян, наймитів, ремісників! А тих бесід ми провадили багато, де тільки траплялась нагода. Шкварили просто з мосту: «Вам подобається санаційний уряд? Ні? То ви — справжні революціонери. Маркс не помилився. Влада буде у ваших руках».

Оце теми! Революція вічна, за який рік, ну, хай за два вона охопить усю Європу. А кохання скороминуще. Ми це відчували. Нащо зв’язуватися з жінкою, коли любов — це взаємне знищення, що кладе край усім ілюзіям? (Ох, начитались ми Фрейда, Ван де Вельде…) Навіщо одружуватись, коли невдовзі після шлюбу мрії в’януть, мов листя на деревах восени, хоч весною воно й було таке буйне? Все це ми вважали за принизливе, брудне, тваринне. Ми затуляли собі вуха, коли гімназія і все місто аж гули, обурені звісткою, що розпуста загніздилась навіть у чоловічому товаристві діви Марії.

Всіх товаришів ми міряли на свою мірку. Прогулянки з дівчатами нашого наставника й керівника з Комуністичної спілки молоді Павела я вважав за маскування від шпигів. Горді своїм самозреченням, ми захоплювалися тим, як наполегливо декотрі наші старші товариші вербували серед дівчат нових співчуваючих. Оце самопожертва! Отій дівчині, дочці лідера місцевих пепеесівців[12], наш товариш, напевно, розтлумачує, що верховоди ППС прагнуть дійти згоди з санаційною «лівицею», а це буде останнім етапом на шляху зради, яким ідуть соціал-фашисти. Без сумніву, товариш N., забувши про відпочинок після тяжкої праці в шевській майстерні, пояснює блакитноокій білявці причини невдач республіканської армії в Іспанії. Винні в цьому троцькісти, анархісти і Блюм.

Ми вітали побачення наших товаришів, як спосіб масового залучення жінок до революційної роботи. Як спосіб олюднення жінки. Через те я не розумів, чому рудуватий представник окружного комітету на масовці в лісі гнівно картав нас за повільну підготовку до Першого травня: «Як ви працюєте? Що ви робите? Ви пасете задніх, відстаєте від революційного авангарду! Чого ви захрясли?»

А ми зовсім не вважали, що захрясли. У нас свербіли руки, ми не могли дочекатись, коли підемо бити поліцаїв та буржуїв.

І от мов грім з ясного неба: партію розпущено, нас звинувачено в зраді, покарано, невідомо за що. Я не знав, за що, Павел, розумна голова, теж не знав, за що.

Навіть Павел, який щодня зустрічався з окружним керівництвом!

Гострий біль прошив серце. Чому, чому? Може, не треба було дискутувати? Дискусії призводять до розколу.

Виходить, за це нас і покарано. І все-таки ми дискутували похапцем, крадькома, але з запалом.

Що повинен робити той, хто мав певну мету в житті і раптом її втратив?

Спочатку я розгубився. Я чекав доручень, які б мене знову змусили діяти. Саме змусили. Адже для людини молодої, що не має революційного досвіду, провідна нитка — це доручення й директиви. З нашої гімназичної четвірки лише отой у береті (він завжди приплутував бога, коли просторікував про нашу діяльність та історичні події) капітулював, щоб якось жити. З тих самих міркувань — щоб жити — ми рішуче відкинули капітуляцію.

Павел мусив переховуватись, бо йому загрожувала Береза[13]. Він виїхав до Варшави разом зі своєю тендітною Мірою з симпатичним ластовинням на обличчі.

Куди ж подіти кипучу енергію, куди подіти молодість, що якимсь незбагненним чином поступилася своїми правами на користь повної тривог і небезпек революційної боротьби?

Що робити? На світі, мабуть, немає нічого важчого, як долати порожнечу, надто ж тому, хто звик виконувати завдання партії, а для жовторотого бунтаря вони були квінтесенцією ідеалів. Вибухом величезної сили мене жбурнуло в порожнечу. Цілком порушилося співвідношення між жадобою діяти й реальними можливостями для цього.

І як діяти? А ще ж треба пам’ятати про підступи провокаторів. А втім, самостійно працювати я ще не вмів. Я міг лише примусити себе не згадувати і, спалахуючи гнівом, повставати проти всього, що чуже ідеалам. Як уже казав, я почував себе страшенно самотнім. Але тепер мене мучить підозра, чи не загострювала цього почуття розбуяла юнацька кров? І ось лист… «Вистояти. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ще більше вимагати від «себе, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».

Що ж, як вистояти, то й вистояти. Притлумити біль, навчитись нормально жити. Але цілеспрямовано. Ця цілеспрямованість повинна стати захисним панцером.

БІЛЬШЕ ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ…

Кохання? Будь ласка. «Перевиховання», яке розпочала Ванда, повинно було закінчитись коханням. З її боку.

З мого ж боку — це буде жага без любові. Конче без любові, щоб не вдатися в сентиментальність. Серце? Яке там серце? Є тільки наповнений кров’ю мішок.

Мушу признатись, я відразу відчув, яка глибока прірва залягла між моїми намірами й можливостями. Під час розмов з Вандою зі мною діялося щось небувале. Хіба ж раніш мені переймало дух, коли я дивився на стрункі дівочі постаті? Ну, то й що, як погляд не може від них відірватись? Це просто якась фізична недуга, хворість. І я пив воду, щоб заспокоїтись.

Вандина врода, яку я пізнав, її чари, — так, звичайно, але за всім цим усе-таки мріють інші стрункі постаті, тремтячі перса, покірні очі. Звичайно, але… Безвладні уста то віддаляються, то наближаються… Стрункі постаті зникають у місячному сяйві або під пухкими перинами, якщо сьогодні я знаю, що ці жінки продажні або заміжні.

Та й годі. І більш нічого. Зате й через багато років не меркне обличчя Ванди: вона єдина, і над швидкоплинною юністю не владні ні час, ні земля. А ті, інші? Вони — мов розпливчасті візерунки. Романтика виринає з імли: «Я не знала, що такі великі очі можуть бути гарні, — каже Віся. — Очиська!» — «В тебе довгі ноги, ти танцюватимеш, як бог», — пророкує Казька-цокотуха. «Уламки лав лежать по скверах», — сказав Тувім.

Це дуже повчально — через багато років заглибитися в аналіз своїх давніх переживань, відкопувати те, що через принциповість ти хотів живцем поховати в собі заради ідеї. Похвали з уст дівчат були приємні. Чи справді я, «непохитний борець», підсвідомо цікавився, як і кожен чоловік, як оцінюють мою особу жінки? Тоді я над цим не замислювався й навіть обурився б, якби хтось мені таке сказав. Я б скоріш міг повірити, що перепливу Атлантичний океан чи навіть разом з фізиком полечу на Місяць, ніж допустити, що здатен на оті безглузді любощі з жінками.

На кожнім кроці я демонстрував свою недосвідченість і небажання визнавати цнотливу недоторканість жіночого тіла. Ніхто не вірив у мою наївність, і через те раз у раз виникали всілякі непорозуміння. Якось я жартома обійняв за стан гарненьку білозубу Крисю і сказав їй: «Уявляю собі, який у тебе бюст». Скандал, плач, галас. Ото неотеса!

Він думає, що лапає сільську дівку. Я тільки головою похитав, виказуючи цим свою зневагу до фальшивої буржуазної моралі. А якби я обійняв її в танці, та ще й міцніше, то все було б гаразд, хіба ні? Отож деякі гімназистки дивились на мене як на розбишаку й губителя дівочої цноти.

Раз ота святенниця француженка (вона завжди ходила в чорній сукні мало не по кісточки) потягла мене до директора і скрипучим голосом почала скаржитись: мовляв, я показував її вихованці Ванді ілюстрації в німецькому спортивному журналі. Дівочі груди на цих фото надзвичайно гармоніювали з лініями всього тіла, дівочі ноги в легких стрибках нагадували списи в польоті. Директор непорозуміло дивився на ілюстрації та все повторював: «Заспокойтесь, будь ласка, колего, я зараз принесу валер’янки. Але чого ви так хвилюєтесь? Хіба сталося щось страшне? Я не бачу тут нічого непристойного». — «Диявол сіє зло, де тільки може. Як ми врятуємо молодь, коли не станемо йому на перешкоді?»

Директор був прихильником світського виховання, але після смерті Пілсудського злякався змови святенниць і знову на стіні в своєму кабінеті почепив розп’яття.

З самого початку, ще коли ми вперше йшли до парку на вступну розмову, я помітив, яка гарна, легка й пружна хода у Ванди. Ось вона на краю тротуару, ось пурхнула на шосе, махнула портфелем, знову скочила на тротуар. І знов, і знов. Біля дому акушерки показала язика курям, що порпалися за сіткою. Коло млина озвалась до малого хлоп’ятка: «Агу!» А її гривка од вітру — фр-р, фр-р — здавалось, можна було всі волосинки полічити. Ну і що ж тут такого? А тим часом… Я міг їй відразу сказати, що думаю про буржуазно-католицьку мораль та етику і про те, хто винен у всіх злигоднях народу, хто спекулює на високих гуманістичних ідеалах, і хто чваниться витонченими манерами, — міг би сказати, але не сказав. І зовсім не тому, що не мав твердих переконань.

А з тієї самої причини, з якої пізніше не образив її жодним словом, коли вона, розлючена моєю непоступливістю в суперечці, назвала мене клятим комуністом, якого треба негайно віддати в руки поліції, бо я невиправний.

Мав я моральне право образити її? Мав. Мої нерви витримали навіть випробування ревнощами, які я таїв глибоко в душі, — привід до них дала Вандина досвідченість у коханні.

Ми сиділи на лавочці в парку. Нехай вона почне перша, нехай вона… А як ні, вмовляв я себе, то я її візьму в шори. Я збирався з силою, а в скронях гупало, наче молотом.

На костьольній вежі туркотіли голуби, спурхували і, шукаючи холодку, сідали на карнизи, на піддашшя.

Крізь віти де-не-де пробивалося сонячне проміння. Я пересував ногу по ясній смузі. Ванда простягла ногу теж туди, я відсмикнув свою і сховав під лаву.

— Ну, з чого почнемо? — спитала вона голосно й аж надто діловито. — Що будемо робити?

Я здвигнув плечима, вона не зводила з мене очей, на губах її майнув майже невловний вираз вищості. Слова самі зірвалися в мене з уст:

— Сонечко пригрівав. Ти правду казала, дерева дуже швидко розвиваються. В місті швидше, ніж у нас, на селі.

— Так, — відповіла вона, усміхаючись, — незабаром вже й квіти будуть. Я так чекаю, коли заквітне бузок і жасмин у нашому садку.

— Будуть і ягоди.

— Агрус і полуниці, — доказала вона, зайшовшись сміхом.

— То що ж ми будемо робити? Почнем з їжі?

Я розсердився, і враз де й поділась моя ніяковість.

— Будемо поширювати свій кругозір… Можна запросити стенографістку, і новий номер нашої газети готовий. Та ще й який! — Я весело свиснув.

Один — нуль. Мої слова розрядили атмосферу, тепер я вже почував себе цілком певно. Ванда, випроставшись, плеснула в долоні, усмішка не сходила з її уст.

— Історія не повторюється.

— А кажуть, бог трійцю любить, — відповів я. — А ще ж і двох разів не було.

Газета «Наше життя» друкувалася в маленькій міській друкарні поволі, ручним способом. Не пам’ятаю вже, відколи. Виходила вона три або чотири рази на рік, все залежало від наявності коштів, матеріалу та від енергії редакційної колегії. Обсяг — вісім чи десять невеликих шпальт. У тій газетці було все і не було нічого. Така собі торбинка, куди вкидали, хто що мав. А коли номер з’являвся, всім впадали в око насамперед його хиби.

Претензій було без ліку. Щоб застрахувати себе від нарікань і критики, редактори самі заохочували різні гуртки або учасників якоїсь урочистості подавати матеріал для газети. А тоді їх, у свою чергу, просили допомогти в писанні статей та заміток. Яка велика сила — друковане слово!

Коли редактор приходив, скажімо, на виступ оркестру, його приймали, як іноземного сановника. Погано оплачуваний і погано вдягнений капельмейстер змахував паличкою, — і ось полинула музика: заревла труба, на тон вище підхопила ота друга, закручена, заплакав кларнет, слідом за ними заридали скрипки. Оркестр грав усе нові пісеньки й мелодії, поки редактор, скінчивши замітку, не йшов собі. А йому легше було б описати спітнілі, червоні від напруги фізіономії музикантів, їхні руки, що літають сюди-туди, аніж перетворити на слова оцінки всі ці октави, бемолі, діези, піаніссімо й баси. Якщо в редактора було дубове вухо, можна було наперед сподіватись найвищих похвал. А невдаха капельмейстер ставав геніальним диригентом у бездоганному фраку з елегантно розмаяними полами.

З відвідин природничого гуртка, що тулився в кабінеті природознавства, редактор виносив враження, що побував на берегах чудових ставків і в лісах із рідкісною рослинністю. Посеред усіх тих чудес стояла вчителька природознавства в коричневій мішкуватій сукні й чесала скуйовджене фарбоване волосся або, змагаючися з дрімотою, переступала з ноги на ногу. Але редактор писав, що вона стояла, зачарована величчю божественної природи.

І що вона доброзичлива. Дуже доброзичлива. Кожному, хто знав життя гімназії, ці слова нагадували про різні сцени, що їх учні влаштовували викладачці природознавства.

От хоч би й таку.

На одному з уроків вчительку природознавства зустрічає дзенькіт чарок, вона здивовано питає, що це таке.

З задньої парти чути відповідь: «Весілля буде». В цю мить наперед вискакує Богдан Б., напахчений, у випрасуваних штанях і начищених до блиску черевиках, у руці тримає величезний букет квітів. Учителька попередила, що сьогодні викличе його, щоб виставити річну оцінку, це його останній шанс. І ось Богдан, підсмикнувши штани, з серйозним виглядом стає навколішки перед нею.

— Дозвольте освідчитись вам. Не відмовляйте мені, прошу…

Вона отетеріла.

— Іди геть, нахабо…

— Та я ж серйозно…

— Не дурій.

— Я хочу ділом довести.

— Не можу, не можу. Багато вас тут, молоденьких херувимчиків, що тільки й чекають нагоди.

Дівчата запротестували, зчинився галас. Учителька вже не питала Богдана, і він дістав трійку надурняка.

Ось так розшифровували підтекст, газетка ставала темою розмов на багато тижнів. У ній друкувалися також і статті виховного змісту, наприклад, про те, яким повинен бути одяг учнів та учениць. Тоді можна було не сумніватись, що наступного дня зануда француженка напуститься на учениць, а за її намовою хтось із педагогів-чоловіків на учнів, які порушують правила. Хлопцям не можна ходити у світлих штанях! Гімназисткам перепадало за завужені на стегнах сукенки або за відсутність однієї кнопки на спокусливій лінії від талії до шиї.

Нарешті проти такого невмілого редагування газети виступив голова міської общини, чоловік вродливий, з гордовитою поставою, дарма що мав прищувате обличчя й походив із селян. Він тримався дуже самовпевнено, і тому ніхто не посмів закинути йому, що костяні гудзики на піджаку — річ неподобна. Він домігся того, що відповідальність за редагування газетки було покладено на міську общину. Інакше кажучи, Ромек узяв газету в свої руки. Повинен бути якийсь головний напрямок, якась ідея. Нехай молодь на шпальтах газети подискутує про події в світі, про майбутність.

Голова начебто таки досяг свого, новий номер був куди змістовніший, але молодь від цього нічого не виграла.

Вийшло непорозуміння з доставкою газети. Та ще й яке скандальне! Звичайно триста примірників бралися розповсюдити класні наставники. Цим разом також. Але цей номер до рук читачів не потрапив. Проте гроші до общинної каси було внесено. Директор, коли його спитали, як це слід розуміти, відказав, не підводячи очей: «А в чому річ?

Адже ніхто від того не потерпів!» Яка двозначна, істинно фарисейська відповідь. Фізик розводив руками: «Я нічого не знаю, я ж не класний наставник. Я хотів був узяти якийсь клас, але мені сказали, що мій вік і брак досвіду стоять цьому на заваді».

Не завжди нам з Вандою щастило порозумітися, — у питаннях начебто нейтральних, — так легко, як першого разу. От, наприклад, ми знов сидимо на тій самій чи на якійсь іншій лавочці… Ванда розчісує волосся, потім ховає гребінець у сумочку і щось у мене питає, я не чую й нахиляюсь до неї, але так, щоб, боронь боже, не торкнутись її плеча. Вона кілька хвилин крутить срібний браслетик на зап’ястку. Вигинається то в один, то в другий бік, тому я притискаю лікті до себе і ввесь напружуюсь. Ось зараз на мене посиплються запитання, наздоганяючи одне одне, мов намистинки в разку.

— Які книжки читають у вашому селі?

— Не знаю. Їх одержують через Спілку селянської молоді.

— Там погані книжки.

— Кажуть, що хороші.

— Хороші? Тому-то, мабуть, ваші хлопці й виховані точнісінько, як ти, а дівчата й на дівчат не схожі.

— Вони в цьому не винні. Цілий день працюють, живуть у злиднях, отож увечері їм хочеться якось розважитись. І ось раптом — таке в мене враження — у них неначе виростають крила, й вони летять, летять…

Ванда подивилась на мене уважно й докірливо.

— На селі негаразд. Слухай мене, я краще знаю.

Ксьондз казав, що там не вдасться заснувати католицьке об’єднання молоді. А ксьондз неабихто, він член «Католицької дії»[14]. А батько, ти ж знаєш, шукає, де можна було б організувати гурток Стронніцтва народового[15].

— Думаю, їм досить і Спілки селянської молоді. «Але спробувати треба», — якось порадив я адвокатові.

— Господи, коли так піде далі, то з людьми взагалі не можна буде знайти спільної мови. Богові доведеться пекло розширити, чи що? Невже ти цього не бачиш?

— Ні, ще не бачу. Бог розширюватиме пекло? Навіщо ж завдавати клопоту богові? Досить буде й кількох нових Берез.

— Береза? Може, й так. Шкода цих людей, але нічого не вдієш! Там сидять не тільки комуністи. Ох, боже, боже, часом туди відправляють і цілком порядних людей.

Стоячи на двох протилежних полюсах — і не тільки в описаному випадку, — ми часом ідемо на уявний компроміс.

— Що ти насправді думаєш про селянство? Без ідеалізації, без крайнощів. Чим воно живе? (Позавчора у нас дома якраз була про це розмова. Адже повалити уряд неважко, але спершу треба завоювати село).

— Молитвами. Народ ходить до костьолу, — відповів я, наче під диктовку.

— Хіба цим обмежуються його інтереси? Ти не крути.

— Не знаю. В Росії теж до церкви ходили. З народом ніколи нічого не відомо. Ні, скоріш відомо.

— Церква — не костьол.

— Так, звичайно. А піп — не ксьондз. Там розпустили народ, а тут його тримають у покорі. Не дозволяють з колін піднятись.

— Отож-бо. Адже існує моральна й духовна дисципліна.

Від двозначностей ми часом вибухали, а часом ні. Коли сутичок між нами не було, ми вважали це за вияв взаємної симпатії. Лукавлять не тільки з ненависті, а й з любові, або коли підсвідомо мріють про любов.

Метаморфоза, метаморфоза. Колись я намірявся люто помститись над «буржуйкою» (а хто ж із городян не був «буржуєм»?), а тепер кожен рух, що нагадував її ходу, кожен звук, що нагадував шелест її сукні, сповнювали мене тугою й ніжністю. Дивлячись на її округлі перса, я думав про те, щоб «збезчестити» їх, хоч не уявляв, як це зробити, а сам боявся ліктем торкнутись її ліктя й мало не умлівав, коли вона брала мене за руку.

Я вже передчував незнані втіхи молодості й шукав шляху до них. Це буде не примус, не насильство. Думки мої крутились навколо одного: як здобути щастя, як зазнати його?.. Я скотився до того, чим досі гордував.

Шукаючи способу досягти своєї мети, я гортав бульварні романи, розпитував старших хлопців, що вже мали якийсь досвід. У мені немовби народилася зовсім інша істота.

Цей процес був болісним і вимагав величезного напруження сил. Я жахнувся, коли порівняв це з тією енергією, яку раніш віддав служінню великій справі. Соромлячись, що потрапив під владу почуття, яке мене геть заполонило, я водночас пишався, почуваючи себе мужчиною.

У вихідні дні вечорами я вибирався на гулянки до сусідніх сіл. Ох, яка ж то молодь охоча до розваг! Витяг парубок з кишені губну гармошку, продмухав, вибив такт ногою і — до танцю. У дівчат ще коси не висохли, а вони напнуть хусточки, зав’яжуть їх під шиєю, покроплять одна одну одеколоном — от і освіжились, і пахнуть конваліями.

Не цурався дівчат і я. Звісно, поводився обережно, дотримуючись принципу: не кривдити своїх. Мати знала про мої походеньки й одного разу, трохи зніяковівши, сказала: «Коли б ти там чого не накоїв… Сільська дівчина не знає способу, щоб не було дитини, міська — та знає».

Мої спроби наслідувати вичитані в книжках любовні сцени викликали в дівчат спершу здивування, потім зацікавлення, збудження і… захисну реакцію. Я сміявся.

Брат мені казав, що дівчата, боронячись, уже готуються піти на «жертву». І ось тоді я відступав. Мій вродливий середній брат теж навчав мене: «Дівчина так утікає, щоб ти її наздогнав. Коли ти їй подобаєшся, вона так легко тебе не відпустить. Наприклад, у танку весь час вигукуватиме «ширше коло», щоб якось добратись до тебе».

Мені здавалося, що я вже відбув «холодний гарт».

Вернувшись додому, я мився до пояса над коритом, з якого напували корів і коней, пирскав, розминав м’язи, тішився своїми перемогами. Уявними. Тими, яких ще не було. А вночі мучився. «Геть, іди геть! — кричав: — Ах ти шльондра! Ти заодно з адвокатами, купцями і ксьондзами. Але ти ще в мене поплачеш!» І враз передо мною поставали розтулені, ніби припухлі Вандині уста, гаряче, покірне тіло. «Ось так буде, ось так…» Я ніби й не бажав перемоги, і ненавидів себе, коли думав про поразку.

Я тоді ще не знав, що Ванда вже має досвід у цих делікатних справах.

У хід подій втрутилася стихійна сила — погода. Спека.

Міський майдан, передчасна спекота, крізь підошви як вогнем пече. Життя завмерло. Часом біля колонки зупиниться вантажна машина, щоб набрати води, підбіжать дві-три собаки, скроплять задні колеса, та й по всьому.

Діти доторкнуться голими задками розпеченого каменю на бруку і прожогом навтьоки. Міські нетрі зі смердючими калюжами, житла-нори, населені шевцями, кравцями, дрібними крамарями, пралями, нори, наче вулики, набиті брудом та хирлявими дітлахами, здавалися прохолодним оазисом. Адже з вулиць і тротуарів, білих від куряви, до них вели тунелі підворіть, темні, як лісові хащі.

Я сказав Ванді:

— Хіба ж це місце для розмов? Та тут дихнути не можна. Нехай вже хтось інший брук шліфує.

Ми пішли просто в «парк», такий собі сліпий заулок, з одного боку — лави, з другого — костьольний мур. Тут лежала густа тінь, сонячне світло ледве пробивалося крізь листя. Ані подиху вітерця.

— Ото з дощу та під ринву.

Вона допитливо дивилась на мене. Я витримав цей погляд, навіть не всміхнувся. Може, злякалася, що я помітив у неї синці під очима, ознаку гріховності? Від парку вниз збігали вулиці другої половини містечка, а вгорі проходила вузькоколійка, по ній бігав паровозик з кількома старенькими вагончиками, який весь час монотонно гудів: «Уф-фа, уф-фа-ззд!» Залізничники безупинно переганяли його сюди-туди, щоб він, бува, не застоявся, ніби цим не тільки доводили свою старанність, а й підносили містечко до рангу важливого залізничного вузла.

Містечко здавалось великим тільки тому, що навколишні містечка й селища були ще убогіші. Жінки немилосердно молотили палицями по перинах, пропечених сонцем; раз у раз з однаковими інтервалами розлягався відчайдушний крик: «Байгеле, байгеле, купуйте байгеле!» То кричав маленький, заввишки як його кошіль з булочками та рогаликами, старий єврей, голос у нього був різкий, як у павича, що походжав у ксьондзовому садку. Я зроду не чув більш розпачливого волання, ніж цей заклик порятувати голодних дітей. У «байгеле» їх було семеро.

Все, що ми бачили й чули, — це було життя, яке не тільки не посувалося вперед, а навіть ішло назад, життя безрадісне, «казенне», з печаттю добровільного упокорення. Тісні завулки, похилі халупи. Тут жили так, неначе йшли вузькими сходами без поруччя, хапаючись за вітер.

А ми прагнули не такого життя, хоч кожне уявляло його по-своєму.

— За містом, — говорив я пошепки, підкрадаючись до своєї жертви непомітно, як мисливець, — ми знайдемо підхоже для розмови місце. Ген за містом є ліс, тільки там і квітує життя, в лісі ніколи не минає весна, — спокушав я її оксамитним голосом.

Вона метнула на мене нищівний погляд, крутнула головою — я не зрозумів, що це означало, — коси майнули в неї за спиною. Лагідний, але рішучий тон. Проте на обличчі помітне хвилювання.

— Ні. Я ніколи не піду до лісу вдвох. Ти забуваєш, що ми зустрічаємось не для того, щоб роман заводити. Зрозумів?

І гордовито попливла до хвіртки. Так вона робила завжди, коли перемога, навіть уявна, сповнювала її почуттям вищості. Я лишився позаду, та, зрештою, й не поспішав, не хотів бути смішним. «Ну що ж, Вандо, до завтра». Я був задоволений із себе. І тут послухався внутрішнього голосу. Я переповнювався снагою, як молода зав’язь наливається соками. Треба дати їй вихід. Як?

Подолавши несміливість, подав сигнал. Ліс! Ліс! А Ванда також налилася соками? Ми ходимо вдвох майже місяць. Стегна в неї помітно заокруглились. Соки, соки…

Стій! Ось і її будинок, весь у зелені. «Бувай, бувай!»

Але я не встиг відійти, бо на веранду вискочив пан адвокат. Прозора біла сорочка з короткими рукавами, легкі черевики вишневого кольору, незмінний димок цигарки, червоне обличчя, в міру сердечний, в міру ласкавий помах руки. Жінкам він подобався, бо не шкодував грошей на тістечка та на шоколад і мав шанси стати в майбутньому старостою. А дружина стежила за кожним його кроком ревнивим і мстивим поглядом.

— Хіба ви не зайдете? Може, уникаєте дискусії зі мною?

— Зовсім ні.

— Наша куховарка зварила чудовий компот. З ревеню. Але ж як деруть за все селяни, ой деруть!

— То ж не селяни, а городники.

— Як це не селяни? А до якого ж соціального прошарку залічити цих майстрів кон’юнктури? — наїжився адвокат.

На веранді з’явилась Ванда в легкій рожевій блузочці та бузковій спідниці. Я злякався, що вона втрутиться в розмову. Але в подібних випадках вона трималась так, ніби переклала тягар обов’язку на когось іншого.

Наодинці зі мною була просто-таки скажена, а в присутності інших у розмови про політику не встрявала, тільки прислухалась до пих з трохи іронічним виглядом. Цікаво, чого стосувалась її іронія?

Тепер на її обличчі не лишилося й сліду недавнього обурення. Очі дивились насторожено, очікувально. Може, вона хотіла побачити на лиці майбутнього коханця, мов у дзеркалі, захоплення елегантністю домашнього її вбрання? Так, звичайно. Я раптом усміхнувся до неї, щиро зачарований. «Ти найкраща, наймиліша у світі». Цього було досить. Ванда, хоч і звикла до лестощів, ніби зніяковіла від мого захвату. Крутнулась на місці — фр-р, фр-р — і зникла. Мені тут більше нічого було робити.

З глибини дому долинули звуки фортеп’яно.

— Я не можу зайти, пане адвокате, вертаюся в саму гущу селянства. Ви самі радили мені перебирати цю масу по зернині, бо це придасться і мені, і вам.

Адвокат зробив такий рух, ніби згортав вітрила.

Другого дня латиніст увійшов до класу, як звичайно, з дуже офіційним виглядом, не сходячи на підвищення, перевірив по журналу присутніх, кілька разів обвів суворим поглядом рівні ряди голів — тихо, хоч мак сій… При латиністові нас охоплювало якесь дивне почуття відповідальності, скованості й навіть ніби жаль, що ми ще не дорослі, — і зненацька наш Громовержець і наш Авторитет зовсім змінив і поведінку, і тон. Змінився ввесь!

Розстебнув піджак, сперся на грубу, худе, вольове обличчя проясніло. Повторювалася щорічна сценка, і все-таки ми щоразу сприймали її, мов якусь приємну новину. Аж дивно, яка складна натура в цього чоловіка! Чорне і біле, добро і зло уживається в ньому поряд. Сухий, педантичний латиніст більше, мабуть, інтонацією, ніж словами, виливав свою любов до світу й ніби складав коротенький звіт про свою діяльність. Сьогодні ми назвали б це лагідною, необразливою для промовця самокритикою.

— То що мені з вами робити? Мені вже нема чого робити. Як тільки зацвітуть каштани, то й науці кінець.

Селянин, той мусить поспішати, щоб зорати й засіяти поле, а вчитель не може змагатися з каштанами й сонцем.

То мені вже нема чого з вами робити. Кому на той рік доведеться в карцері сидіти, той його все одно не мине.

Тут нічого вже не вдієш, такий світ, такий і вчитель. Не всі ж геніальні. Так от, я мушу вас повести на прогулянку до лісу, бо в цих стінах ви знудитеся, спаритесь тут, за партами. То як, хочете чи ні?

Він лукаво мружив очі. Ха-ха! Ну й жартун!

За два чи три дні ми вирушили до лісу. Вся гімназія.

Спершу йшли начебто рядами, а потім, уже за містом, безладною юрбою. Вчителькам і вчителям це було, мабуть, на руку, бо вони могли розійтися парами, не привертаючи до себе уваги. Сп’янівши від повітря, вони скинули з себе оту звичну суворість, стали схожі на звичайних людей, навіть понижчали. Все це не могло не вплинути на Ванду. В лісі парочки горнулись одне до одного, то збігали на пагорки, то спускалися вниз. Чисто тобі їзда возом без ресор по вибалках. І зітхання, зітхання без кінця. Всі до нестями захоплювалися грою барв. Які витончені узори!

Дівчата пірнали в буйні зелені зарості і мліли перед досконалістю витворів природи. Ах, яка розкіш! Верховіття колихнув різкий порив вітру — там він володар. Помалу гурточки розтікались по лісі, як весняні струмки.

Законовчитель, здоровань заввишки з дерево, десь подівся.

Напевно, і француженка з ним. Ванда також милувалась чарами природи. Розтулила рот, облизала губи і глянула на мене, вона вбирала в себе навколишню неземну красу потроху, краплю по краплі, мов п’янкий напій крізь соломинку. Боялась порушити ідеальну гармонію всесвіту — її творили живлюще повітря, свіжість молодих ялинок, веселий щебет пташок, співзвучний з ритмом її серця.

І яка в усьому незайманість! Ванда сама себе переконала, що природа вабить людину чистотою.

Отак почалися наші з Вандою прогулянки до лісу.

Щоразу вона зважувалась на це після деякого вагання. На узліссі закручувала коси у вузол. Це надавало їй вигляду дорослої жінки. Дедалі частіше наші руки ненароком стикалися, і ми вже не відсмикували їх. Проте своєю поведінкою вона все ще нагадувала людину, яка щосили опирається своїй долі. Вона була серйозна, стримана, самим добором слів підкреслювала, що не забуває про ту шляхетну місію, яку взяла на себе. А я з перших же днів, та й потім, коли вже все в нас було добре, хоч ми й не перестали сваритись, частенько, сам того не помічаючи, благально простягнув руки. От-от зловлю свою надію і вже не випущу. Не зникай з мого життя, не спустошуй його…

Ми обговорювали світові проблеми. Світ нікчемний і потворний. «Щебетушка» реагувала на все дуже серйозно (це спочатку, перед самоспаленням під сосною, на вершечку якої вмостилась білка…).

Серце линуло до серця. І раптом удар: Іспанія. Свободу там придушено, запроваджено «порядок». Ніхто вже не перешкоджає вірити в бога, навпаки — тепер примушують вірити в бога. Отака-то правда. А яка наша участь у цьому? Ніякої. Ми про це не говорили, але страждали від того, що марнували час і почуття.

Ванда вчасно помітила, що ми обкрадаємо себе, вдаючи, ніби нас досі серйозно цікавлять «виховні» теми.

Потроху встановилося мовчазне перемир’я. Ми припинили розмови про недосконалість світу, про вади суспільства, моя дівчина пожвавішала, і личко її сяяло вродою, прихованою від інших людей.

Всоте вклонявся нам ліс. Від лісового повітря паморочилась голова.

Після школи часу звичайно залишалось обмаль. Ми ганяли по лісі, як діти, бавились, як діти. Підіймались на пагорки й називали їх горами, а невеличкі улоговини — прірвами. Це збуджувало нашу фантазію, і ми малювали собі якийсь новий, ідеальний світ. Але обоє уявляли його по-різному. Коли йшлося про ідеали, я з гіркотою говорив про те зло, яке панує навколо нас. Про яке ідеальне суспільство може бути мова, якщо навіть брат стріляє в брата, захищаючи цей несправедливий, жорстокий світ.

— Та досить про це. Потім поговоримо.

— Добре, на сьогодні досить. Головне — виконувати свій обов’язок перед богом, тоді все буде гаразд.

Що ж ти, дівчино, знала про обов’язок? Про який обов’язок? Ти вважала, що виконала свій обов’язок: той, хто корився, брудний; той, хто жив у бруді, п’яниця, — той, хто напивався, хоч і пив куди менше, ніж можновладці й багатії. Чи знала ти ту істину, що насправді брудний і грішний тільки той, хто обжирається, хто купається в розкошах?

Чи знала ти про попереднього директора гімназії Руса, якого всі вважали за взірець моралі і якого зняли невдовзі після травневого перевороту[16]? Чи знала ти, що селянин міг купити в нього атестат зрілості для свого сина за віз пшениці? Ти казала: ми повинні бути чистими, як сонце! І та пшениця теж була дуже чиста, без куколю.

У цій пекельній коловерті почуттів з змагань нарешті одного вечора, коли ти, зачарована співом пташок і сяйвом зір, загубилась десь між землею і небом, ми з тобою зустрілись посередині — устами. Уста — два полюси. Вам це знайоме? Знайоме… Удар блискавки. Я неначе попав у вогненну піч. Лісова стежка шугнула під саме небо.

Коротка перерва. Я розчісував Вандине волосся, між пальцями мигтіли відблиски місячного сяйва. Ви знаєте це, знаєте…

А дальшу нашу історію теж знаєте. Опівночі я проводжав Ванду до самого дому, хоч вона благала, щоб я вертався з залізничного переїзду. Мовляв, сама добереться додому, точніше, на квартиру до Зоськи. Вона стягала плащик з плечей і дбайливо вкривала мене полою, хоч було й тепло. Гули рейки, поїзд набирав швидкість, іскри роєм вилітали з труби паровозика, і можна було подумати, що в темряві мчить якась велетенська машина. «Стрибай, стрибай! Коли ж ти додому потрапиш?» Раз я послухав її, то мало ноги не позбувся, пробуючи вискочити з вагона на ходу. Розігнавшись, зачепився за стовпчик і на весь зріст простягся на стежці, що бігла вздовж колії.

Я з жахом дивився, як незліченні сталеві леза коліс сунуть по рейках. Рейки стогнали.

Цей випадок я сприйняв як пересторогу й наказ: Ванду треба проводжати до самих дверей. Ми блукали під зорями, а коли було хмарно, наші наелектризовані долоні, очі, вуста, наш трепет заміняли нам зорі. Мені не хотілось вертатися в село. Тільки собаки змушували нас розлучитись.

До того ж мені було страшно йти самому лісом. Я боявся бандитів і привидів. У привиди й не вірив, а проте ледве десь шелесне, ледве майне щось біле, мені вже вчувалося їхнє шепотіння: «Ми тут, ми тут». За пазухою я носив свинцеву гирку, щоб захищатись від привидів.

Вигулькне привид з кущів і задушить мене, але перед тим відчує на собі мою руку…

Дивні, неповторні чари молодості.

VI

Я поспішав до міста, хоч у нашому селі сталась незвичайна подія і коваль, Павлів брат, радив мені залишитись, бо саме в такі хвилини, коли селяни обурені, з ними можна поговорити відверто. Сьогодні кинеш зернину в їхні розпалені голови, а завтра виросте колос. Збереш добрий врожай. Але селяни, побачивши, що поліцаї вимахують гвинтівками, щоб їх спровокувати, почали розходитись, поглядаючи на небо, вдаючи, ніби рятуються не від смертоносної зброї, а від дощу. Була четверта година, а я домовився, що прийду до Ванди о п’ятій. У них влаштовували вечірку на честь того, що дочка успішно склала екзамени на атестат зрілості.

Сірі хмари купчилися, ставали дедалі темнішими.

Грозу я переждав у придорожній капличці край села.

На священному начинні, не чищеному вже багато місяців, струп’ям наросла іржа. Я силкувався настроїтись на урочистий лад, думаючи про наступний бенкет. Та якась невидима рука зривала рожеву запону, і перед очима мені поставали оті поліцаї та їхні «подвиги». Я ударив себе кулаком у бік. «Революціонере, будь пильний! Ти мусиш помститись реакції за наругу над народом». До того ж мій батько, побачивши, як я надягаю краватку, зауважив ущипливо: «Знов ідеш комедію строїти?» — і я хотів за всяку ціну довести йому, що нікому не дозволю сміятися з моїх переконань. «Тягне тебе, сину, тягне». — «Що мене тягне?» — «У твоєму віці, — батько зніяковіло викручувався, — я навіть черевиків ще не мав, а тебе тягне до міщанського добробуту».

Я скинув черевики, підкачав холоші й почесав лісом.

Болото так і чвиркало з-під ніг. Попереду, на півдні, небо вияснювалось, але з протилежного боку насувались темні, з фіолетовим відтінком хмари. Я закачав штани ще вище і, йдучи стежкою навпрошки через поле — збіжжя вже починало половіти, — добрався до вузькоколійки. Назустріч мені котив велосипедист, прямуючи до лісу. Він їхав, не тримаючись за кермо, склавши руки на грудях. (Як той у селі). З кишені в нього стирчало мотуззя. Він глянув на мене і, пригальмувавши, довірливо спитав: «Чи там не видно лісника або об’їждчика?» — «Ні, не видко». — «Ви не йдіть до міста навпростець, краще від станції до майдану. На Стефанові б’ються, зуби летять, скоро полетять і шибки, тоді вже хтось і поліцію викличе». Отак віддячивши мені послугою за послугу, він натис на педалі.

Я обтер ноги травою, взув черевики й почухрав просто на Стефанів. Це передмістя, здавалося, створив якийсь ураган — з химерно погнутого дерева, перекошених вікон майже без шибок та провалених дахів, позалатуваних абичим, як жебрацьке лахміття. Найкоротша дорога до адвокатової вілли вела через Стефанів. Крізь кашель сухотників, крізь несамовиту лайку голодних і розлючених людей. Повз чорні діри вибитих вікон, повз мазанки та підвали, де було тісно і голо. Це супроводило перехожого аж до згірка, до вулиці Всіх Святих. Тут немовби стикалися два світи. По цей бік її були зосереджені безсилі зітхання людей, які прагнули тільки одного — щоб хтось усе це зруйнував, а по другий осіли так звані «вершки суспільства», котрих зараз хвилювало питання, куди спрямує свою політику Ридз-Смігли, на кого робитиме ставку — на фашиствуючих студентів чи на ліберальних стариків з опозиції. Біля перехрестя стояла крамничка з дрібним товаром, позначена печаттю обох світів. За склом вітрин видно було геометрично чіткі лінії полиць та прилавків, але покупці з’являлися тут рідко. Вряди-годи забредала сюди дитина з низини, затискаючи в кулачку десять грошів, щоб купити хліба та цигарок. Але сьогодні на цьому перехресті точилась люта бійка. Та помилився б той, хто подумав би, що бездомні, викреслені з життя люди пішли приступом на той рай, де окраєць хліба не був проблемою. Оточені юрбою збуджених півголих глядачів, серед яких найбільше було дітей у батьківських піджаках до п’ят, кілька обідранців, закривавлених, із синцями на обличчі, з підбитими очима, дихаючи горілчаним перегаром, з останніх сил гамселили один одного кулаками. Я не міг розібрати, хто до якого табору належить. Брудними тремтячими руками вони хапали один одного за барки, впирались лобами, шарпались, декотрі виривались, тікали і знову кидались у бійку. Подеколи клубок сплетених тіл підкочувався до самої крамниці, але вмить відкочувався, коли на дверях її з’являвся незворушний поліцай з кийком у руках. З коротких, уривчастих вигуків, подібних до гарчання, можна було зрозуміти, що причина бійки — нечесна гра в футбольному матчі. Задихаючись від обурення, вони хрипіли: «Ногу… ногу підставив! Вони йому горілки дали… він продався… пропустив… такий гол!»

Позаду, біля поваленого паркана, стояв літній чолов’яга з паличкою, тримаючи м’яча обіруч, мов дитину. Часом, коли юрба присувалась до нього, він звільняв праву руку, хрестився й волав: «Спортсмени, та що ви, що ви, господь з вами!» Але не відступав ні на крок, ніби чекав продовження матчу.

Схвильований цим видовищем, я звернув убік і пустився стежкою туди, де стояла оточена деревами двоповерхова вілла з рожевим дахом. Перед віллою догоряли ранні квіти і вже розцвітали літні. Мармурові сходи на веранду були облямовані плитками, на яких візерунки трохи нагадували герби. Адвокат у бездоганно білій сорочці, в сірому пуловері пройшов з веранди до вітальні, за ним хвилями поплив димок від цигарки. Я подумав про те, яка величезна відстань відділяє цей дім від Стефанова з його вбогими й темними мешканцями, хоча звідеи крізь гілля можна було побачити їхню жалюгідну «розвагу». Небо і земля, Гімалаї і безодня. Контраст між убозтвом халуп і розкішшю вілли ще більше підкреслювали багаті меблі, пишні оздоби та запах ванілі, що долинав із кухні.

Сталість і бундючність цього добробуту стверджувала ще й карта Речі Посполитої за часів королювання Ягеллонів — без східних кордонів, що включала маєтності польських магнатів ген-ген за Києвом і Могилевом.

Ох, якби господарі знали, який гнів палає в мені… Я б помилував одну лише Ванду. Звичайно, коли б міг карати і встановлювати рівність на землі єдиним помахом руки.

Мої рішення були б остаточні й безповоротні. «Зруйнувати все, щоб на руїнах побудувати новий, прекрасний світ». Я б зірвав з адвокатші її рожеву сукню з мереживом, здер би бюстгальтер, що високо підіймає груди, — нехай би світ побачив, яка бридота криється під цим камуфляжем. Адвоката я вдяг би у дрантя харпака — нехай би він тоді розводився про ідеали та шукав слухачів.

А по довгому столу, застеленому двома скатертинами, я проїхав би на животі, мов на санчатах, перевертаючи кришталеві келихи, в яких грало сонячне проміння, порозбивав би пляшечки з різними горілками, маслиновою олією, оцтом та бутель з вином. Це на початок.

Адвокат, плавно розводячи руки, ніби дівчинка, що розкидає квіти під час процесії, вітав мене з одержанням атестата.

— Заходьте, будь ласка, поговоримо. Вже несила слухати крик отієї банди. Хіба в поліції нема кийків? Для студентів-ендеків вони ж є…

Адвокатша востаннє оглядала себе в дзеркалі. Адвокат запрошував до столу й гукав на служницю, щоб подавала закуски. Я кусав губи, ледве стримуючи сльози. Що зі мною діялось! Яке нестерпне почуття провини! Ванда в сукенці з такої самої тканини, як і в матері, глянула на мене владно, і я слухняно сів за стіл. Як тримати руки? А що робити, коли подадуть суп, а в нього впаде муха?

— Скільки землі у ваших батьків? — почув я адвокатове запитання. — Ви на гектари міряєте чи на морги?

У Ванди в очах майнула тривога.

— Двадцять з гаком моргів.

Ванда вп’ялась очима в батькове обличчя. Адвокат схилив голову, ніби щось підраховував.

— Не більше?

— Ні.

— А найману силу маєте? — Він допитувався так, ніби збирався укладати шлюбний контракт.

— Ні, пане адвокате. Тільки в сезон наймаємо двох людей.

— Але ж, мабуть, можна й більше найняти?

— Можна, тільки ж тоді довелося б землі докупити.

Адвокат випростався, подумав з хвилинку і спохмурнів.

Ванда теж посмутніла, наче я сплутав якісь її розрахунки.

Отоді-то я й відчув ще більшу відразу до себе за пасивність і, вдаючи, ніби дуже стурбований, лицемірно заходився рятувати настрій господарів, а відтак і своє становище серед них.

— Ви не спитали про коні, — швидко сказав я. — У нас їх пара.

— Гм… пара?

— Пара, та ще лошиця, її можна пустити під сідло…

Але які коні! Карі, таких рідко й побачиш! Ідуть рівно, нога в ногу, як на параді. М’язи під шкірою так і грають.

А шерсть проти сонця блищить, мов роса. Кожна волосинка аж сяє. Мабуть, ніхто в усій Польщі не має таких коней. Обох відібрали були для кінноти, давали по тисячі злотих, та батько не погодився, бо їх хотіли взяти для генералів. Такий уже в мене батько…

Господарі пожвавішали, приємно здивовані, у Вандиному погляді я побачив вдячність. Та й адвокат був задоволений.

— То на тій молодій кобилці можна буде їздити верхи, так? Скажімо, на збори.

— Авжеж.

— А ваш батько, він що за чоловік?

— Простий селянин. Краватки не носить.

— Я не про те хотів спитати.

— Знаю, — відповів я. — Батько краватки не носить, то й не повіситься. Бо гріх.

Адвокат сердито гмикнув, налив вина в келихи і спробував залагодити мій політичний випад дотепом, який, очевидно, мав свідчити, що мені простили. Він махнув рукою.

— У Совєтах вас би все одно визнали за куркулів і заслали б у Сибір.

— Справді?

— Повірте мені. Випиймо за успіхи нашої молоді на чолі з сьогорічними випускниками.

— За їхнє невідоме й непевне майбутнє, — додав я з притиском. — В усякому разі, я п’ю не за всіх.

Адвокат уже не міг не випити, те саме зробив і я. Він, не поспішаючи, вицідив келих до дна, пронизуючи мене очима.

— Навіщо цей песимізм і ця багатозначна усмішка? — Він не так щоб і добродушно посварився на мене пальцем. — Ми, ендеки…

Розлютившись, я став зухвалим і впертим.

Безцеремонно перебив адвоката:

— Навіщо? Щоб показати, як у Совєтах погано і як у Польщі добре.

— …маємо ясну програму. Через євреїв багато поляків, переважно інтелігенція, не можуть знайти роботу.

— Ангеле божий, хранителю мій, — я молитовно склав руки, — зараз у цьому домі почнуть хулити й самого Ісуса Христа.

Адвокатша підвелася, сіла, знову встала… Рот у неї скривився від обурення, з обличчя сипалась пудра; склала руки на грудях, але чоловік красномовно глянув на неї, і вона повернулась до мене спиною. Тоді я побачив, що на ній сукня в бузковий горошок, горошок кумедно підстрибував на заду. Ванда насилу стримувала сміх. А з батька сміятись вона собі ніколи не дозволяла. З природною грацією налила в келихи вина. То був, мабуть, вермут, бо вступив у голову. Адвокат червонів щодалі більше, ляскав себе по колінах і правив своє:

— Більшовизм — то чиста фантасмагорія.

— Це на вашу думку. Але в ньому є сенс.

— У тім то й річ, що ніякого сенсу в ньому нема, тільки руйнація…

— Ні, не руйнація, а необхідність. Я багато читав про це й багато думав. Що ж дивного в тому, що народ проти визискувачів і паразитів? І коли вони не поступаються, їх треба брати за горло…

Адвокат зірвався з місця й відскочив до вікна, хоча Ванда знову наповнила келихи. Він обурено махав руками.

— Пийте, пийте, я вас наздожену. Народ темний. Як же можна йому віддавати?.. — він замовк, бо Ванда побігла кликати матір.

Розмова стала якась уривчаста. Адвокат почервонів ще дужче, зараз він скидався на людину, яка відчуває, що її влада під загрозою.

— Народ темний? Але ж він — єдиний законний господар Польщі — тепер позбавлений прав.

— Мене дивує, що ви… людина інтелігентна… так несподівано змінились.

Це вже була не розмова, а перестрілка.

— Вандо, а що ти на це скажеш?

Ванда саме зайшла до вітальні. Адвокат підскочив до дочки. Ванда, збентежена, спинилась посеред кімнати, глянула на мене, глянула на батька, звела очі до стелі, потім похнюпилась, враз якось знітившись, відійшла до вікна й почала тарабанити пальцями по шибці, точнісінько так, як батько. Мабуть, давала вихід своїй досаді.

Додержуючи неписаної угоди, вона при батькові завжди мовчала, коли починалися суперечки на дражливі теми, а от я в цій дискусії вийшов далеко за межі дозволеного.

Зціпив зуби, коли адвокат під’юджував мене:

— Здавалось, такий тактовний… і от маєш! Убивав би всіх підряд… А ми ж із щирим серцем…

— Ви ж радили мені йти в саму гущу народу… Я сягнув ще глибше. Саме сьогодні…

— О боже, боже! Виявляється, є люди, які тільки часом нагадують цивілізованих людей. А загалом це дикуни.

— Та хіба ж люди можуть мислити однаково? Бідняки й багатії? Народ і гнобителі?

Я вимахував руками, стоячи біля крісла. Мене потягло на символіку. Промені призахідного сонця, що пробивалися поміж деревами, — це списи, націлені в мого супротивника. Заради Ванди мені хотілось якнайшвидше скінчити цю дискусію, але неабияк, а натхненною, полум’яною фразою, котра б містила в собі чітку й неспростовну оцінку всієї сучасної дійсності та всього майбутнього і зламала б опір зарозумілих невігласів, що розжиріли, кривдячи народ. Але з мого наміру говорити стисло і ясно нічого не вийшло, розповідаючи про події в нашому селі, я збився на жалісливий тон, замість кинути гнівний докір гнобителям.

…Поліцай гнався за парубком, що їхав на велосипеді без номера. Спіймав, коли той був у своєму дворі вже без велосипеда. Парубок заперечував: він нікуди не їздив. «Ти брешеш представникові влади!» — «Ви самі брешете». — «Думай, що кажеш, хаме. Ти, байстрюк зашмарканий!» У наших місцях такі слова вважаються страшною образою, а хлопець був повнолітній, недавно проходив призовну комісію. «Що ви сказали?.. Що я?.. То поцілуйте мене он куди…»

Поліцай озвірів. Він бив свою жертву гумовим кийком куди попало, найбільше ж по обличчю та по голові. Потім, коли хлопець звалився на землю, копав його чоботом і по-батьківськи попереджав людей, які з’юрмились навколо них: «Я й стріляти вмію!» Парубок знепритомнів, хтось крикнув: «Убили!» Юрба почала наступати на поліцая, але той устиг вискочити з кола. «Убили? Хто це сказав?» — «Усі бачать». — «Усі? Бунтувати здумали?! Я зараз доповім начальникові!» Він сів на велосипед і поїхав. Тоді з’явився коваль. Став навколішки біля хлопця, приклав вухо до серця. «Живий». — «Ми знаємо, — озвався батько парубка. — Тому й не плачемо». — «Але треба зараз же послати по ксьондза». Всіх пойняв страх. Коваля вважали за комуніста, а коли комуніст радить кликати ксьондза, то, мабуть, надія тут вже тільки на бога.

Запрягли коні, хлопця перенесли до хати, обмили. Він опритомнів. За годину й висповідався. Коли церемонія закінчилась, на подвір’я з галасом вкотили троє поліцаїв на велосипедах, у повній бойовій готовності. Селяни, пригнічені молитвою: «Іду вже до тебе, в темну могилу», похмуро втупились у поліцаїв і навіть не звернули уваги на ксьондза, котрий даремно силкувався вилізти на воза, а стати на дишель не хотів, — боявся, що коняка вбрикне.

Така байдужість селян розворушила поліцаїв, які сховались під стріху стодоли, бо саме насувалась гроза, і дудлили горілку просто з пляшки. Поліцай — герой події — пересунув кобуру наперед, підхопив ксьондза під зад і кинув у віз на вівсяну солому. Потім обернувся до селян і зневажливо засичав: «Хіба ви католики? Лайно ви, а не католики! Навіть ксьондза не шануєте». Потім засунув руку в сумку другого поліцая, витяг шмат ковбаси й демонстративно урвав зубами здоровенний кусень. Коваль негайно кинувся в атаку з флангу: «А ви їсте ковбасу в п’ятницю. Християни так не роблять». Поліцай трохи зніяковів, але за мить огризнувся: «На війні ніхто не постує!» — «Так війни ж нема. Де ж тавійна?» — «А в Іспанії що — жарти?» Селяни стояли, вражені й принижені цією безсоромністю. А поліцаї, зовсім розперезавшись, сукали їм дулі: «По-вашому ніколи не буде. Ми вас у баранячий ріг скрутимо, наше завжди буде зверху».

Я глибоко зітхнув. Що я хотів виразити цим зітханням? Нездоланну жадобу помститися за кривди, вчинені не тільки в моєму селі. Ох, якби коваль зараз міг зазирнути мені в душу, то, напевно, не думав би про мене погано. Може, я хотів переконати адвоката, що він перший повинен добровільно стати перед суворим, невблаганним судом. А інакше нема чого й говорити про лад і справедливість на світі. Після кожної фрази я вставляв «розумієте» і коли-не-коли ще й підіймав стиснутий кулак: «До перемоги!» — хоч цей жест зовсім не в’язався з тією сумною подією, про яку я розповідав. Проте мені здавалося, що я досяг свого, бо адвокат був явно приголомшений.

Коли Ванда відійшла до дзеркала, він зараз же зайняв місце біля вікна й затарабанив по ньому так, що мало шибки не вибив.

У цей час з’явилась адвокатша, на ній була вже інша сукня, чисто рожева, шовкова, що тісно обтягувала живіт. Мабуть, у першій сукні вона сама собі не подобалась, бо тепер, хоч я глянув на неї лише мигцем, вона стала весела, як рання пташка, певне, вважала, що її належно оцінили. Ванда знову глянула на стелю і здвигнула плечима. Тверезо й егоїстично оцінюючи становище, вона намагалась відвернути мою увагу від небезпечної теми.

Поки адвокатша походжала під руку з чоловіком між двома світляними смугами на підлозі, щось жваво шепочучи йому на вухо, Ванда стояла спиною до дзеркала й поглядала в нього то через ліве, то через праве плече: видно, чекала похвал. Вона нудилась. В її позі відчувалася байдужість до всього, крім власної персони. Раз по раз вона з млосним виглядом опускала очі. Що це — нова манера кокетувати? Напруження спало, і риси її обличчя пом’якшали.

Ах, он воно як! Я відчував усю безглуздість становища: ну, виконав свій обов’язок — а що ж далі?! Мені стало соромно, але я цього не показував. Нарешті прийняв рішення і тепер тільки думав, чи вклонитися всій родині на прощання. Так нічого й не придумавши, сказав:

— Все вже ясно. Мені треба йти.

Подружжя повернулось до мене лицем, і адвокат, випнувши черево, зауважив:

— Ви повинні самі знати, що робити.

— Я знаю.

— Я протестую, — писнула адвокатша таким тоном, ніби наші останні слова, мої й адвокатові, були тільки добре розіграним жартом, і розпростерла руки. — Ходімо разом на бал до гімназії. Адже його влаштовують на вашу честь. Нащо ж я передягалась? — цокотіла вона. — Вандусю, сядь до фортепіано та заграй що-небудь, щоб нас розважити. Чоловік неодмінно кудись щезне, то мене ніхто й до танцю не запросить. Вандусю, ти відступиш мені свого кавалера, правда ж?

Адвокат постукав пальцем по лобі. У Ванди якось дивно блиснули очі, вона мало не вибухнула, але зціпила зуби і стрималась. Тільки низько схилила голову. Я послав їй очима поцілунок. Сонечко моє з мінливим настроєм, світи мені завжди!

— Я ж не ради вас прийшов, — пирхнув я просто в лице адвокатші.

Господар налив собі вина, випив одним духом і вийшов з кімнати. Я вибіг на вулицю.

Навздогін мені нісся істеричний крик:

— Ніхто ще мене так не ображав у власному домі!

О господи, оце дожилася. Тут і не такі бували, та поводились чемно!

Ех ти, мавпа, діжа з тістом!

Вийшовши з вілли, я відчув себе якось особливо легко — так буває, коли скинеш важке зимове вбрання і вдягнешся по-весняному. Ех, шкода, коваль не бачив, як я тримався. Я жалкував тільки, що наговорив багато зайвого. Я ж приходив до них не для того, щоб сперечатись, а заради Ванди. А те, що я вчинив хоч якийсь там переполох серед ворогів, сповнило мене почуттям задоволення й вернуло внутрішню рівновагу.

А чому, власне, так сталося?

Згодом, уже після війни, здається, 1946 року, гнаний чимось — чим же, як не почуттям самотності? — повернувсь я в рідні місця. Мабуть, шукав забуття, ходячи слідами свого першого кохання. Я розшукував Ванду, писав їй листи за кордон, куди вона втекла перед наступом Червоної Армії, під крильце свого батечка. Вона відповіла, що повернулася б до мене, хоч я й комуніст, але не вернеться в «таку» Польщу. Бо я живу ідеєю Народної Польщі, а в такої людини на інше почуття вже не лишається місця.

Вона ще могла б примиритися з моїми переконаннями, але не з почуттями. Не хоче знову страждати. Наді мною тяжітиме відповідальність за кожну похибку, за кожну невдачу, з ранку до вечора я гучно битиму на сполох. А їй яка з того радість?

Я не йняв віри, щоб хтось міг зректися Польщі з особистих міркувань, і вбив собі в голову отаке: це адвокат, вирішивши повернутись на батьківщину, продиктував дочці брехливого листа, щоб змусити мене забути про своє кохання й припинити розшуки. Він вже повернувся, переконував я себе. Земля горить у нього під ногами, бо він співробітничав з НСЗ[17] і ось тепер, забравши дочку, він утік до лісу й організував банду. Якраз тоді в нашій місцевості орудувала банда, чинила напади, потім десь зникала, і ніхто не міг її вислідити. Я пішов до начальника Управління безпеки, запевнив його, що натрапив на слід фашистських злочинців, і попросив дати мені кілька хлопців, готових на все. Мені довіряли, отже, трохи подумавши, начальник дав у моє розпорядження п’ятьох своїх співробітників та взвод солдатів з корпусу внутрішньої безпеки. Яке ж було їхнє здивування, коли за район дій я обрав «наш ліс»! «Та це ж садочок, тут і гадюка не сховається». — «Не турбуйтесь, тут може сховатися щось дуже велике, ціле людське життя, і до того ж навік.

Хіба у вас нема особистих споминів?» Чому я почав ці розшуки, всі зрозуміли лише тоді, коли, ретельно перетрусивши лісок, я запропонував улаштувати вечерю по-партизанському, з диких кролів, засмажених на багатті, під склепінням лісу та зоряного неба, слухаючи шум дерев та крики нічних птахів. Багаття я розіклав там, де сталося наше з Вандою перше самоспалення.

Солдати смажили кусні м’яса, обертаючи їх на багнетах, на вогні шкварчали краплини жиру, полум’я кидало відблиски аж на гілля дерев, а я, повний туги, розповідав свою сумну історію:

— Чому так сталося? Я мусив знайти хоч одну ланку, хоч одного з тих, хто був винен у всіх нещастях за того проклятого ладу. Знайшов і вдарив по ній, як умів.

Адвокат заслуговував кулі, але піти на таке не можна було.

Не можна, та й годі. Я не хотів здобути Ванду з його ласки, а без цього вона якось вислизала з моїх рук. Ще й тепер мені сниться, що ми з адвокатом біжимо наввипередки, і приз — Ванда. Ми ганяємось один за одним, як двоє оскаженілих потвор. Дві голови на одному тулубі й тільки одна пара ніг… Я вбиваю його… Сліплять мене її груди. «Застебни гудзички, застебни гудзички», — шепоче Ванда.

Ті гудзички починаються в неї на грудях, тепер я вже знаю, знаю, тільки надаремне. Прокидаюсь, сорочка на мені мокра до рубця. Я думав, що наздожену його тут.

Може, на тій стежці, де ми з Вандою не могли вміститися поруч і йшли одне за одним? А може, там, звідки чути гарчання якогось звіра, що пожирає пташку, кроля чи зайченя? Чуєте? Вона тоді завмерла, злякана й готова на самопожертву. «От би зараз сховатись у воду». — «То сховаймось». І ми ховались у високій траві, в зеленій воді.

Може, тепер я там хотів його зустріти? І вбити.

Вчинити інакше я б не міг. А якби зустрів тут їх обох — і його, і її, що тоді? Вона знов була б моєю, вона б усе знесла… ох, Вандо! — але моє серце краяла б думка, що навіть після того, як народ переміг, моє приниження не кінчається.

Одні слухали мене співчутливо, в інших ледь тремтіли руки. Вони кивали головами, а потім відпровадили мене до міста як навіженого. Ото сміх! По дорозі співали задьористу пісеньку, одну з тих, які народжувались на дорогах війни від туги за домівкою та жадоби до кохання і вмирали, тільки-но життя починало налагоджуватись:

Я сів на лавочку в парку, де почалось наше кохання, на серці лежав якийсь тягар. Наді мною з кряканням пролітали ворони, прямуючи до лісу. В голові тріщало, ніби хтось тріски ламав. З узвишшя біля залізничної станції долинало жалісне волання: «Байгеле, байгеле!»

Пригніченість, безцільність, порожнеча. А потім страх перед самотністю, що мало не примусив мене зірватися з місця, бігти кудись наосліп, топтати, вбивати… Крізь усі перепони пробитись до Ванди, міцно схопити за руку й не відпускати. Я щосили вчепився в лаву. А треба було б не гаючись бігти. Адже ж Ванду, напевно, вирядять кудись.

І впаде кришка повноголосого фортепіано. Нас розлучать?

Це залежить від того, чи сама вона погодиться на розлуку. А якщо погодиться, то це означатиме, що вона дивиться на мене так само, як у ті часи, коли думала, що всі мої вчинки продиктовані найгіршими намірами. Їй не вдалося «виправити» мене, але навіть від свідомості цього мені не буде легше, якщо вона справді мене покине. Що тоді робити? Вбити кого-небудь з їхнього кола, щоб кров’ю змити це приниження. Що ж, уб’ю… О свята наївність!

Як бачите, я не здався. Ідучи на таку крайність, я плекав надію, що цим утримаю Ванду від небезпечного кроку.

До гімназії, де в гімнастичному залі відбувався прощальний бал, я пішов пізно, вже після того, як смеркло.

Цим я довів собі, що можу побороти принизливе нетерпіння. Я все зроблю з холодним розрахунком. Що саме?

Все… І от сходи, звичайно приступні тільки для вчителів, а сьогодні дозволено піднятися ними й мені. Парадні двері, над ними зображення матері божої. За порогом, як завжди, чатував присадкуватий сивобородий Міхал, старший швейцар. Він не долічився одного випускника й чекав. За мною відразу ж замкнув двері.

— Моє шанування, пане… як? Як? Пане докторе? Інженере? Не хочу вас образити, але ж у ксьондзи ви, мабуть, не підете. Неймовірно, неймовірно… — Він мружив очі й приказував: — Неймовірно.

Ех, воротарю, воротарю! Ти не міняєшся, ти завжди чиїсь очі й вуха. А все ж таки ти не знаєш, що одного разу врятував мене від в’язниці. Коли в гімназії було виявлено комуністичні листівки і в усіх класах робили обшук, — провадили його вчителі, — ти виніс мені на подвір’я моє пальто, в якому були матеріали V Пленуму Комінтерну. Доброго здоров’я тобі, старий.

Підіймаючись на другий поверх, я дуже хвилювався. Чи буде Ванда? По коридору, що вів до гімнастичного залу, звідки вже долинали звуки оркестру, походжав законовчитель. Руки за спиною, увесь він — втілення пильності.

Ксьондз був живою перешкодою парочкам, що схотіли б шукати місця для надмірно ніжних освідчень.

— О-о! — протяг він і підняв руку, зупиняючи мене. — Ро-зу-мію! — Він, мабуть, завжди пережовував ті самі теми, бо запитав, ніби продовжуючи перервану розмову: — Що ти, власне, думав, коли вдарився в комунізм? Що в таких випадках почувають?

— А коли це я вдарився в комунізм? — відповів я задирливо, та зразу ж прикусив язика. Мабуть, Ванда виставила перед ним наслідки своєї роботи зі мною в найкращому світлі. — Мене цікавить інше питання, — почав я філософським тоном. — Кожною людиною керує якесь почуття. Почуття має в собі щось від свідомості й водночас щось від хвороби. Свідомість відбивається в хворобі.

Хтось слабує на шлунок — ну, відомо, з якої він касти…

Іншого мучить жовчний міхур, і його дратує, що на світі стільки зла. А я хворий на серце. На цій землі серцем є народ. Я почував це при кожнім його ударі.

Ксьондз насупив брови, я хотів був відійти, але він знову підняв палець правої руки і змусив мене слухати.

Уже розшолопав.

— Я бачу, з тебе будуть люди. За всяку ціну тримайся Ванди. Тоді все буде гаразд. Вона не дасть тобі зійти на манівці. От побачиш… побачиш…

Я відчув приплив надії. З вдячністю подумав, що законовчитель не такий поганий, як здається. На підвищенні музиканти, найняті на цей вечір, витинали скільки сили. У злагоджену гру оркестру силкувався втрутитись викладач гімнастики. Він притупував ногою і вимахував руками, намагаючись диригувати. Побачивши мене, вирішив, що надійшла підмога.

— О… будемо диригувати вдвох. Ви сердитесь на мене? Я вже вас більше не вчитиму. Ви ніколи не могли перестрибнути через козла. А як підіймали руки, коли робили вправи… мов дві дуги. Ну, а тепер ви можете зробити розгін? — Він уже випив, обличчя в нього стало ще червоніше, ніж звичайно. Взагалі він був якийсь зовсім інший. Скинувши короткі спортивні штани та вбравшися в темний костюм, викладач гімнастики аж ніби погарнішав і вилюднів. Зараз навіть важко було собі уявити, що він міг одним махом перескочити кафедру в класі, щоб спіймати когось із учнів на гарячому. Енергійними жестами він запрошував приєднатись до нього.

Та й усі тут здавались іншими. Може, тому, що в залі, у вирі танцюючих і в натовпі глядачів, які стояли попід стінами, крім учителів, учительок, випускників і випускниць, були й сторонні — чоловіки з підстриженими по-модному вусиками та дами в облягаючих сукнях, які неначе зійшли з обкладинки модного журналу. Гості прибули сюди відсвяткувати успіхи своїх уже дорослих нащадків. Я дивився на них усіх згори, дивився й ненавидів їх усім серцем. Так, як тільки може ненавидіти розпещених міських синків і дочок людина, що походить із села.

Дикун. Не комуніст, підкреслюю, а дикун. О, як вони лицемірно вклоняються, походжаючи по залу! Називають свої прізвища, хоч усі добре знають одне одного. Ота стара порхавка, з гривою, як у гнідої кобили, — нащо вона нап’яла на себе сукню з таким довгим шлейфом, коли мусить раз у раз відкидати його ногою?

Ванди я не бачив. Не бачив і її батьків.

Ванди тут нема… То що мені тут робити?

Усі, хто був у залі, самі того не знаючи, чекали свого кінця. Вони вже розчавлені, як блощиці. Я примружив очі. Думки мої мчали із швидкістю поїзда. Коли розплющив очі, мені здавалось, що я все ще мчу, а ці буржуяки тупцюють на місці, перебираючи ногами. Що буде далі, що буде далі?.. Ніби тікаючи від чогось страшного, я зважився зійти вниз. Там літні пани й панії прискіпливо допитували моїх однокласників, як проходили екзамени, здавалось, от-от почнуть робити нотатки, щоб передати наш досвід прийдешнім поколінням. Криська, та сама, бюст якої колись я наївно похвалив, чорнилом написала на долонях найважчі тригонометричні формули.

Математик підкрався до неї зненацька: «Прошу вашу руку».

Вона злякалась, але не розгубилась і рішуче відповіла: «Це дуже серйозна справа. Я повинна спитати батьків».

Математик був нежонатий. Отак і відшила його. Люцек, органістів син, маніпулював двома дзеркальцями, наводячи їх на третій ряд, щоб перевірити відповідь, — у тому ряду розв’язували ту саму задачу. Але справді дивовижним, цілком новаторським і дотепним способом урятувався від провалу Богдан. Той самий, що освідчувався вчительці природознавства. Точніше, не він врятувавсь, а його врятували. Він знав, що завалить польську мову. — «Боже мій, — бідкався він, — фатер і мутер не переживуть цього. Вони одружились пізно, тепер живуть на пенсію і цілими днями тільки й мріють, щоб я закінчив гімназію.

Мене вже чекає посада писаря в магістраті».

Ми вирішили допомогти йому і, порадившись, виробили план дій. Богдан візьме на екзамен якомога більше шпаргалок. Витягши білет, ніби ненароком перекине столик.

А ми на цей сигнал заходимо до класу з квітами й починаємо дякувати вчителям за батьківське ставлення до нас протягом стількох років, за щире піклування і так далі.

Робимо це помалу, не поспішаючи…

Все проходило за планом. Яке було зворушення, скільки сліз вдячності, поцілунків і в руку, і в щоку! А тим часом Богдан «установив контакт» зі шпаргалкою.

— Куди ти розігнався? Зупинись на хвилинку.

— Він усе шукає свою ідею фікс. Скінчилась наука, минулося розкошування, коханчику!

Я зціплював зуби й пробирався вперед, скориставшися з перерви в танцях. Частина людей посунула до буфету.

За спиною в мене чулося — я не мав сумніву — зміїне сичання. Жіночий спосіб обміну думками. Я відчував, вони розглядали мене, того, котрий… Зараз самі заперечували те, що говорили вчора. «В цьому селюкові, мабуть, щось є, коли адвокатова дочка так липне до нього.

Видно, добрий зух, якщо загнуздав такого туза, як адвокат».

А сьогодні: «Минулися йому розкоші. Адвокат — ха-ха! — побавився ним та й сказав: годі, набридло! І викинув за двері, як щеня!»

Буфет був на першому поверсі, в невеличкій кімнатці, де ми звичайно роздягались перед тим, як прийняти душ.

На деяких столиках красувались карафки з горобинівкою.

Зітхання полегкості вихопилося з моїх грудей. Ванда…

Тверда шкаралупа, в яку я ховався, враз спала з мене.

При Ванді я лагіднів і робився м’яким, як віск.

Адвокатша біля буфету пхала дочці в рот тістечко за тістечком.

Дівчина відмовлялась, боронилась і через силу ковтала їх.

Розгодована дитина з рекламного малюнка. Адвокат, збуджений, самовдоволений, сидів за столиком біля вікна й упивався своїм красномовством. В запалі вимахуючи келихом, він уміло розбивав усі аргументи директора гімназії, що просторікував про єдність нації на чолі з урядом. Окуляри в Дріботуна запотіли, було видно, що він от-от зірветься.

Не знаю, чим би закінчилась ця коротка сутичка між політичними противниками, якби не залунали звуки музики. Танго. Всі посхоплювалися з місць. На сходах лунко зацокотіли каблучки. Ага, так ось де парочки ховались від ксьондза! Як уже сказано, я злагіднів і розм’як, та коли адвокат, якого покликала дружина, обернувшись, кинув на мене нищівний погляд, у мене стало сили гордо, з презирством відвернутись від нього. Проте я ще встиг мигцем побачити й Ванду. До неї, відштовхнувши мене, підскочив Генек Ватко (екзаменів він не склав), напомаджений, напудрений, у лакованих черевиках. Я подумав, що ревнощі — нице почуття, і коли в мене болісно забилося серце, то тільки тому, що Ванда обрала собі до танцю такого поганого кавалера.

І відбулася німа сцена між мною й Вандою. Я й досі бачу її, ніби увічнену на екрані. Ми не мовили одне одному ані слова, але очима сказали все. Який то чудодійний зв’язок! Точнісінько, як у пісні:

Між нами пробіг струм, очі заблищали, кров завирувала. Я знаю, досить було тільки кивнути, і вона зразу прибігла б до мене, як молоденька сарна. Але я не зробив цього через її батьків. Адвокатша, затуляючи собою Ванду, виступила наперед. Її обличчя, з якого обсипалась пудра, дихало смертельною ненавистю. Я відійшов убік, нібито переможений, несучи в своїм серці оте чудове почуття єдності.

Прихилившись до стіни, я стежив за Вандою та Генеком, що кружляли у вирі танцюючих пар. Він пригортав її, вона намагалась визволитися з його настирливих обіймів. Навпроти, теж спершись на стіну, стояла адвокатша й пасла мене очима, вважаючи, що загнала в пастку. Але Ванда, мабуть, передбачила, що я попаду в облогу, бо, вибравши слушну хвилину, потягла Генека до мене і прямо спитала, чи буду я танцювати. Я зиркнув на Генека.

— З ним домовлено, — сказала вона. «Tango milonga… tango milonga…» Сигарета підстрибує на губі в скрипаля. Викладач гімнастики з німкенею пробують збити хор, щоб підспівувати оркестру. Я відчуваю тіло Ванди так, ніби вона обгорнута лише в прозорий муслін.

— Ти знаєш, що викладач праці залишає гімназію?

Я не відповідаю, бо навіть найцікавіша розмова нічого не варта в порівнянні з чудом нашої близькості.

— Так-так, — жваво провадить далі Ванда. — А німкеня зовсім безсердечна, недарма така руда. Хіба ж він винен, що маленький, а вона…

— Кобила, — підказую я.

— Фізкультурник причепурився, от вона й обрала його… і знову на все життя. Як це так можна міняти?! Хоч дурний, аби поставний… «А ти, а ти? — з болем рветься із мого серця. — Хіба ж я не міг би признатись тобі, що навіть у ті хвилини, коли був на вершині щастя, я щоразу падав у прірву розпачу, згадавши, що я в тебе не перший? Хоч, правда, коли б склалось інакше, я не був би ні другим, ні третім. Чи й ти мене на когось проміняєш?»

— Що ти мені торочиш про вчителів? Розкажи про себе.

Чи довго я чекав відповіді? Мені перехоплює дух, підламуються ноги, а вона міцно стискає мою руку. В диму мелькають руді пасма волосся. Адвокатша, наче риба, пливе в натовпі, слідкуючи за кожним нашим рухом.

Ванда ще міцніше стискає мою руку.

— Ти їдеш, так?

Вона ніби отямилась і чогось злякалася.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю.

— Іду, — каже вона тихо. — Батько так вирішив. Мала поїхати лише на канікули, але після того, що сталося…

Я не можу противитись батькові, він завжди на своє поверне.

О боже, боже, та єдність душ, яка так окрилила мене в буфеті, — лише міраж. Мій розпач глибоко зворушує Ванду.

— Так, так, батькові я тільки корюся, а тебе, мабуть, кохаю. Не віриш? То повіриш! — Мені здалося, що вона тупнула ногою.

Зупинилась, а на підвищенні з’явився законовчитель і спитав, де француженка.

— Іди й чекай біля нашої вілли. Я зараз. — Ванда вислизнула з моїх обіймів, пурхнула на підвищення і, молитовно склавши руки, попросила ксьондза приділити їй хвилинку для розмови, останньої перед довгою розлукою.

Ксьондз насупився, і знову його губи скривились.

— Ходім, — сказав він, шелестячи сутаною.

Адвокатша, задерши голову, подалася в буфет.

Ніщо не роз’єднувало нас, крім наказів. Але ми й самі для себе були наказом. Добре, що тієї прохолодної літньої ночі, коли здалеку долинало жалібне квиління дрімлюги, коли голова наморочилась од випитого вина, що додало нам сили, — добре, що тоді я не вимагав від себе більше, ніж міг дати. Я не говорив про те, що все ближче чути гудіння «Хейнкелів-111», яке переміщується з Іспанії через Чехословаччину в бік Польщі. Не говорив про роззброєння Польщі. Про те, що треба негайно припинити розправи з народом у нашій країні, бо вони є кроком до того, що і в нас завтра почнуть ночами виводити людей за село чи за місто й розстрілювати при світлі прожекторів. Як у Дахау, як в Іспанії. Я не говорив цього, бо не хотів, щоб Ванда перегоріла в суперечці. Не хотів гребтись у попелі.

Все почалось, як ніколи. Як першої ночі між закоханими, що надто довго чекали, поки їх поєднає обручка. Вона роздягалася, не чекаючи просьб і умовлянь. Не могла дати собі раду лише з гудзичками на спині. Вони випорскували в неї з-під пальців.

— Розстебни. Пам’ятаєш, як ти їх застібав?

— Пам’ятаю.

— Замкнене коло… Неначе все життя складається з самого лише розстібання та застібання.

— Гм… Яка глибока філософія…

Ванда погасила лампу. Тепер вона віддавала свою силу, свою дівочість ізнову й до решти. Хотіла пізнати те, чого ще і я не пізнав у ній. Та й у собі теж. Ми розкриваємо себе, ще нічого не кажучи. Шовк, муслін, і пломінь. Усе це, сплавившись разом, відкриває таємниці до кінця.

Тихо, по-змовницькому. Я не розумів, навіщо так довго докучав їй політикою. Адже тільки злившись так на муки й на радість, можна було кинути обвинувачення цілим поколінням, цілим століттям і взяти під обстріл цей несправедливий світ. Мені марилась якась сила.

Квінтесенція боротьби і плоті. Сила реальна, матеріалізована, як Ванда, але духовно нероздільна. Сон про могутність!

— Годі, — сказала вона, коли промчав перший порив урагану, і провела долонею по тілу.

Над отоманкою блимала лампадка. Я спершу здивувався, потім мене обсів рій сумнівів. Вона, бісова дівчина, вже знає, чого варта. Я позастібав усі гудзички. Трохи згодом Ванда сумно спитала:

— Чи правда, що коли людина дуже щаслива, то потім мусить за це розплачуватись?

— Неправда.

— Боюся, що правда.

Я хотів обійняти її, заспокоїти, але Ванда не далася.

Вона прагнула сповіді й очищаючих душевних мук так само палко, як ніжності й пестощів. Ждала кари, сповнена хвилювання й жаху. Те, що сталося в Закопаному, було лише незначним випадком, то було тільки несміливе пробудження жіночості. Але, повернувшись через рік до школи, дівчина почувала себе так, ніби опинилась не серед ровесниць, а серед малят. Гріх поряд невинності. Це порівняння раз у раз наверталось їй на думку. В костьолі, стоячи навколішках, вона чекала, що склепіння от-от упаде на неї, і молилась, благаючи, щоб грім небесний зараз-таки вразив її. Але тієї провини перед богом і сумлінням навіть рівняти не можна було з тим, що сталося в лісі, коли виявилось, що насолода — це жахлива безсоромність. Вона не знала, що в її устах, грудях, кожній часточці тіла стільки безсоромності. Як же можна не думати про кару, як же не підкоритися присудові справедливого бога?

Вона говорила тихо й спокійно. І мені передавався цей настрій, мені теж стало сумно і страшно, але тому, що вона брала участь у змові проти нашого щастя. Що вона замислила, що намірялась робити? Невже я буду приречений на самотність? Може, любов до Ванди буде єдиною радістю в моєму житті? Ми довго мовчали, просто переставали існувати. Нам навіть здавалось, що ми не дихаєм, що ми затаїлися, передчуваючи змову, яка знов народжувалась у наших тілах. За вікном шелестіло, дихаючи за нас, листя високого клена. І знову ми, змовники, злившись в обіймах, без слів відкривали навстіж одне перед одним свої душі. Ні для яких недомовок і хмар не було місця.

— Правду сказати, я найбільше боюся за тебе, — призналась вона потім.

— За мене? Чому за мене? Хіба ж я міг би тебе зрадити?

— Ні, я не про те. Якби не розпустили вашої партії, тебе заарештували б. — При світлі місяця я бачив її очі, що дивились лагідно й заспокійливо. На губах її майнув змовницький усміх. Вона зітхнула.

— Звідки ти знаєш? — через силу вимовив я. — Якби я раніше таке почув, то з душею вирвав би в тебе признання, від кого ти довідалась… Звідки ти це знаєш?! У дефензиві працюєш, чи що?

— А тепер не будеш виривати в мене душу, правда?

Місяць підбився вище. Мені стало невимовно прикро, бо в цім домі ніби було виявлено, що я людина цілком безпечна. В мене лишилось тільки тіло й осиротіле, повне любові серце. Але виявилося, що для Ванди я досі був на вершині, на яку зійшов за допомогою партії. Ванда казала:

— Мабуть, я тебе тому покохала, що ти не такий, як усі. Вже одне те, що ти потрапив під нагляд поліції…

— Та-ак? — бурмотів я, збентежений. — Авжеж.

— Скільки я попомолилася, щоб ти став на правдиву путь… Якби ти тільки знав.

— Так, так… Обіцяла ксьондзові й фізикові.

— Фізикові? Фізик сам у бога не вірує. Часом здавалось мені, що я удостоїлась ласки господньої і всі мої молитви линуть до самого бога. Фр-р… фр-р… — Вона піднесла руки вгору, як тоді, коли дивилась на білку. — Я хотіла врятувати тебе. А вийшло так, ніби дала притулок бандитові в своєму домі. І знов просила прощення в бога за те, що твою сліпоту прикрашаю любов’ю. Але я не в силі тебе навернути, хоч ти й помиляєшся. От якби ти переконав мого батька, то цим довів би й мені, що правда на твоєму боці.

Яка трагічна роздвоєність! Нам не лишалось більш нічого, як оповідати історії про щасливе кохання та втішати одне одного. Заради Вандиного спокою я не згадував зараз про існування двох барикад, двох берегів цього світу, хоч переконливим прикладом цього в нашому місті був голодний, нездоровий сон сотень людей на Стефанові і, з другого боку, — бал у гімназії. І ми, мабуть, забули б про все на світі. Матір божа на стіні заснула. Ніч заколисувала нас своїм лагідним подихом, спокійно плинучи кудись у безкрай. Якби не налетів несподівано новий вихор подій…

Зненацька внизу почувся стук у двері. Як я вже казав, вілла була двоповерхова. Нагору, де містились кімнати всіх трьох членів родини, можна було пройти або через хол, або через вітальню.

Я затаїв подих. Ванда кивнула злегка головою, вона це передбачила.

— Хто це? — спитав я самим порухом губ.

— Батьки. А то хто ж? — відповіла вона і притримала мене за руку. — Я взяла двері на засув.

Я був страшенно схвильований. Аж ось застукотіли у вікна. Злившись устами, чекали ми дальшого розвитку подій. Раптом у кімнату впала тінь, хтось виліз на клен.

У золотому місячному сяйві різко виділялась кругла чорна голова. Крізь вікно долинув зойк:

— Вона спить з ним… Вона… З цим… із цим!.. Це отой мерзотник! І вона з ним!

В мене ніби влучив снаряд, начинений склом, що боляче вп’ялося в тіло, в кожну його часточку. Я випручався з її міцних обіймів.

— І ти теж так думаєш? — спитав здушеним голосом.

— Ні.

— То колись думала.

— Ні. Повір мені.

Коли б не це рішуче запевнення, я б, мабуть, бився головою об стіну, об грубу, об двері. Але й воно мене не заспокоїло, переді мною знов постало болюче питання: що з тобою буде, недавній бунтарю й ідеалісте? До того ж я почував себе змученим до краю, хоч Ванда була близька мені, як ніколи. Мов легкокрила приручена пташка в моїх руках.

Ванда встала роздягнена й розсунула фіранки.

Здавалось, вона не хотіла залишати батькам ані найменших ілюзій. Її рішучість підбадьорила мене.

— Тікай! — почув я адвокатів голос.

Потягшись по свій одяг, я побачив жест Ванди, сповнений розпачу й безпорадності. Вона не може тікати без мене.

— Я покличу поліцію! — репетував адвокат. Почувся жіночий плач. — Коли що, — запевняв він дружину, — я звелю відшмагати його прилюдно на майдані! Ач який, скористався з нагоди!

Хоч і трохи розгублений, я тріумфував і в душі сміявся. «Відшмагаєш? Ти мене сьогодні, а я тебе завтра».

Я вже вдягся і накинув на Ванду плащ. Адвокат незграбно зсунувся з дерева. Гладка опукла спина робила його схожим на горбаня. Він приголомшений? Ха-ха!

Адвокатша все ще спазматично схлипувала.

— Я ж тобі казала, що з такими нема чого філософію розводити, їх треба зразу по пиці! — Пишні груди її здіймались аж до підборіддя.

— Правда, Ядзю, правда. Таких треба різками сікти! — підтакував оскаженілий адвокат, вже налагодившись бігти по допомогу. — А ти його не випускай звідси! Треба його спіймати! — І він простяг уперед руки.

Якийсь вихор шугнув аж ген під самі зорі, струм повітря ринув слідом за адвокатом, пригнув до землі квіти на клумбах. Ванда квапливо натягала на себе білизну.

Знову гудзички випорскували в неї з-під пальців.

— Застебни! — просила вона, коли я застеляв постіль.

За яких п’ять хвилин ми вже сиділи біля вікна, сповнені рішучості, й чекали, що буде далі.

— У тебе немає з собою ніяких листівок? — спитала Ванда.

— Ні. Звідки ж?

— Ти не боїшся?

— А що може статись?

— Ти все-таки будь чемний з мамою. Вона до тебе так… добре ставилась…

— А ксьондз теж сюди прийде?

Вона зашарілась і затулила обличчя руками.

Події розгорталися швидко, мов у кіно. Все навколо закрутилось, наче карусель. Святково вбрані «рятівники» щодуху бігли до вілли, топчучи кущі та квіти. Адвокатша стогнала.

— Прибули на наше весілля, Вандо, зійди вниз і заграй щось на фортепіано. — Я сміявся, марно намагаючись стримати дрож.

Ванда глянула на мене здивовано і справді пішла вниз.

Але не до фортепіано, а до дверей, і відсунула засув.

Адвокатша спершу заридала від щастя, що дочка визволена, а потім зажадала пояснень. Але Ванда мовчала.

В кімнату вбіг адвокат.

— Поліція відмовилася втручатись. Це все директор підстроїв, за те, що я висміяв його однодумців. Каже: «Як не можете дати собі раду з приватними справами, то кличте ксьондза, а не представників влади найяснішої Речі Посполитої». Зразу видно, що масон… А я ж так старався добитись єдності народу з маршалом.

Законовчитель стояв, згорбившись, серед молодих людей з веселими або зляканими обличчями, що при світлі місяця здавалися круглими, наче яблучка. Він простягав свої довгі жилаві руки й безпорадно опускав їх. Чекав Ванду, але даремно. Аж увесь зіщулився.

Перша ввійшла в кімнату Ванда, плавною, пружною ходою, навіть трохи грайливо, всім своїм виглядом кидаючи виклик присутнім. Потім убігла адвокатша, а за нею адвокат. Адвокатша, побачивши мене, звела руки вгору для прокляття, але відразу ж відступила до порога.

— Признавайся, признавайся в усьому!

— Признавайся, а то… — гаркнув адвокат і кудись зник.

Батько перелякав Ванду, вона сполотніла, тільки звабливі губи та ясні очі здавались живими на її обличчі.

— У мене буде дитина, — сказала вона й піднесла високо голову.

Її напружене обличчя враз споважніло, в усій постаті з’явилося щось величне; горда і прекрасна, вона стояла серед цього вульгарного, крикливого натовпу. Потім повільно провела руками по тілу від грудей до живота.

— Ти… — зойкнула адвокатша і впала, як сніп.

Переполох, галас, хтось — то була руда німкеня! — підсунув крісло, адвокатша якийсь. час лежала нерухомо.

Почали шукати ліків і принесли цілу аптечку.

Мене вдарило, наче громом, я був приголомшений, нічого не бачив, нічого не чув. Хотілося висадити в повітря увесь світ і лишитись тільки вдвох із Вандою. Та потроху до мене почало доходити дещо з того, що робилось у Вандиній кімнаті.

— Я вагітна… в мене буде дитина… Чуєте? І нічого ви тут не вдієте.

— І я тебе породила?! — Сльози, ридання. Миска, завита голова адвокатші над мискою. Вона блює. Випила отруту. Хто? Та, напевно ж, адвокатша. Не допильнувала дочки. — Ох, ох… — Хтось стягує з неї бальну сукню.

— Зараз дамо протиотруту. Сердешна дитина… Аби тільки наш ксьондз не брав цього дуже близько до серця, а то все можна залагодити… — говорила німкеня.

Коли це почалося? «Я так не можу, я так не можу», — зітхала бідна Вандуся, яку мучило наше грішне кохання.

Одного разу в лісі я зірвав цупку травинку, зробив з неї дві обручки, ми обмінялись ними, я був ксьондзом, що вінчає, і водночас молодим. «Ну, а тепер кохайтеся на славу божу», — промовив я в ролі ксьондза. «Ох, боже, боже», — прошепотіла тоді вона і схилила голову, мов покаянний грішник.

Зараз Ванда простягає руки до батька й киває головою в бік німкені:

— Тату… я не зношу цього кодла.

Опущені голови… Обоє зворушені. Схиляються одне перед одним. Сцена родинного примирення, від якої я вибухаю. «Ти хоч гопки скачи, а Ванда моя, — кажу в думці адвокатові, — з тобою її єднає тільки спільна ненависть.

Ось загляну тобі, Вандо, у вічі… Заглянув і сахнувся — в очах твоїх побачив те, що й завжди: любов і ненависть.

У них відбивались і промені вечірньої зорі, і чорні хмари. Що ти накоїв, адвокате! Відступися, а то як жахну з револьвера!»

Напевно, я був у нестямі, коли погрожував, бо не погоджувався з адвокатом, який, цокаючи зубами, доводив мені, що комуніст не може вдаватись до індивідуального терору. А револьвера в мене не було. Я таки не тямився — від страху за своє щастя.

Потім було дуже погано і мені, і Ванді, бо вона справді наступного дня виїхала з міста. А згодом знову стало добре, хоч ми зустрічались таємно, як змовники. Нарешті, війна — і ви вже знаєте, що сталося з Вандою. Обставини перешкодили нам поєднатись, але в мені й досі живе почуття, описане у вірші:

І вона теж молиться на мене, хоч я й не знаю, чи вона жива. Ми обожнюємо одне одного, закохані й нещасливі, бо таким було наше кохання, яке ми вбивали в зародку і водночас ніжно плекали, немов зачате в недузі дитя, що приречене на смерть, але тим часом росте, щоб умерти.

Я й досі не можу забути нашу раптову сутичку на уроці фізики і запитую фізика: невже не досить того, що народи винищують одні одних? Чому ще й люди ворогують між собою? Він, як завжди, здвигає плечима, конспіратор. «Спитай про це в Маркса». Я не питаю, бо знаю; не питаю, бо до мене доноситься тлінний дух приреченого, прогнилого ладу.

Проминула ніч, зоряна ніч молодості. Я наситився собою, бо яскраво уявив себе тодішнього. Молодість вирувала, ніби кров у жилах. Мені схотілося ще раз глянути в дзеркало. Я змінився за цю ніч. Тепер я в сто разів молодший, ніж учора ввечері. На обличчі вираз завзяття — ось у чім суть. Завзяття — це теж сила. Прагну молодості — значить, я молодий. Спомини бадьорять мене, як тоді роса, повів вітерця — це ніби її дотик, а квіти, серед яких я її шукав, — це її ніжні цілунки, кожен дужий удар серця — це вихор тих променів і сонячних зайчиків.

Я навідуюсь до рідного міста, яке з кожним роком оновлюється й молодіє, але водночас зберігає в собі все, чим його наділила історія. Час лине вперед, ох, як швидко лине, але ми з Вандою завжди такі самі, як були. Для нас не існує ні зміни днів, ні сходу, ні заходу сонця.

Словом, ми самі володарі часу. Я мушу приборкати час, щоб він підкорявся моїм спогадам. Тому що кожного разу, коли я вертаюсь у минуле, до мене долинає злораде хихотіння адвокатші. Мовчи, гадюко. Нехай ніхто не заважає мені втішатись молодістю й знову хвилюватись.

1961