Сучасна польська повість

I СВЯТВЕЧІР: ЧЕКАННЯ

Була та пора, коли з великих похмурих будинків з облупленими стінами починають виходити бліді, змучені цілоденною працею службовці, коли жінки поспішають додому з останніми різдвяними покупками, торговці складають свої барвисті лотки, повні блискучих ялинкових прикрас, а селянські підводи й сани з бубонцями на кінській збруї наввипередки виїжджають з міста; була та вечірня година, коли порошить сніг, бере мороз і в завулки прокрадаються сутінки.

Я стояв на розі Кракауерштрасе і Бангофплац, як тепер звалися Краківська вулиця й Вокзальна площа, на самому краю тротуару, яким повзло багатоголове чудовисько — то сірою гадюкою звивалась у вечірньому присмерку довга низка людей, що кралися попід стінами будинків, — і пильно стежив за всім, що діялося на площі та навколо єдиного в цьому місті вокзалу. Великий вокзальний годинник показував чверть на четверту; сніг перестав сипати, але мороз із кожною хвилиною дужчав; уздовж вокзалу вишикувалися в ряд військові грузовики і кілька легкових автомашин; всі тротуари й переходи захаращувала юрба продавців газет та цигарок, галаслива, рухлива юрба злидарів, що настирливо пхали в руки перехожим свій дешевий товар, — ці люди, бездомні, як і я, вільні, нічим не зв’язані, нікуди не поспішали, бо ніхто їх не ждав, цей вечір був для них зовсім буденний, і вони не піддавалися святковому настроєві, який пойняв усе місто, що з гарячковим збудженням очікувало першої зорі й різдвяної ночі.

Я страшенно змерз. Мене взяли дрижаки, і я підняв комір пальта. Все тіло задубло, суглоби геть заклякли, на превелику силу я добув закоцюблими пальцями з кишені цигарку й закурив, а упоравшися з цим, почав терти руки, хукати в долоні, щоб хоч трохи їх зігріти, — адже мої руки мусять бути завжди готові до дії, спритні й вправні, як у кишенькового злодія, як у зломлювача, що орудує коло замка, міцні й гнучкі, мов у борця, що виходить на двобій; а коли вони зігрілись настільки, що можна було вільно ворушити пальцями, я попрямував до бару, який містився по той бік площі.

Ще здалеку впадав у вічі величезний напис уздовж всього будинку: «RESTAURANT-KAFFEEHAUS «KAKADU»[18]. Цю назву я знав напам’ять; сповнений суперечливих почуттів, я понад годину простояв на площі, стежачи за входом до цього закладу; він здавався мені не зовсім підхожим місцем для зустрічі з Монтером. Ідучи туди через площу, я помалу стягував рукавичку, мої пальці тепер безупинно ворушилися. З кав’ярні вийшло двоє поліцаїв. Ту ж мить мої руки опинилися в кишенях пальта, нерухомі й спокійні, але поліцаї, не звертаючи на мене уваги, пройшли мимо і зникли в натовпі; пальці, судорожно стиснуті на рукоятці пістолета, трохи розслабились; не виймаючи рук із кишень, ховаючись за спиною залізничника, що йшов попереду, я прослизнув у ресторан; двері самі зачинилися, сухо клацнувши автоматичним замком, то були добротні двері відомої віденської фірми; я пройшов через роздягальню й несподівано опинився на порозі гомінливого задимленого залу.

В першу мить я мало не повернув назад: всі столики були зайняті, я не бачив у залі жодного вільного стільця, — але потім подумав, що краще постояти біля бару й почекати, поки звільниться місце, аніж стовбичити на тротуарі або кружляти по Вокзальній площі, куди досить часто навідувалися жандармські патрулі. Міста я не знав, піти не мав до кого, а зустріч була призначена саме в цій кав’ярні, тут я мусив чекати на Монтера. Весь час стежачи за залом, зосереджений і сторожкий, я рушив до стойки, стискаючи в кишені рукоятку пістолета; від його холодного дотику виникало неясне почуття певності, що, поки зброя у мене в руках, я дам собі раду і, коли мене спробують затримати, в першу-ліпшу хвилину зумію пробитись на вулицю; ця думка трохи заспокоювала, хоч водночас я розумів, що вулиця для мене, як і для всіх людей, не може бути захистком і вискочити туди — ще не значить врятуватись.

Я підійшов до стойки, де стовпився гурт п’яних чоловіків, і лише тоді біля естради помітив вільний столик, втиснутий в самий куток, а це якраз було те, що треба.

Я поспішив зайняти місце, сів лицем до дверей, що вели в роздягальню. Розстебнув пальто, зняв із шиї шарф і ще раз пильно оглянув зал, де були самі тільки чоловіки.

Кілька повій безупинно крутилися поміж столиками, підсідали до підпилих відвідувачів; розв’язні, вульгарні в своїх намаганнях здобути на одну ніч щедрого коханця, повні відчайдушного нахабства, властивого людям, котрим уже нічого втрачати, жалюгідні, нещасні й самотні, вони заливали свою тугу горілкою, що нею так охоче винагороджували їх випадкові любчики за той час, який ці жінки їм віддавали, за ту зневагу, яку від них терпіли, за масні, плоскі анекдоти, які мусили вислухувати; на вигляд безтурботні й веселі, а насправді насторожені й хижі, вони, мов голодні вовчиці, чигали на здобич.

Після довгої перерви на естраду вернулись музиканти й розсілися перед пюпітрами, із роздягальні в зал юрбою ввалились німецькі солдати, мабуть, зі щойно прибулого поїзда, і з галасом та сміхом збилися біля стойки; в них неважко було вгадати відпускників, які їдуть з фронту, — самовпевнені, сп’янілі від свободи, звільнені від пут залізної дисципліни, вони знов потрапили в звичайну життєву колію, знов смакували життя, аж захлинаючись від надміру відпущеного їм часу, і не хотіли гаяти ані хвилини.

— Два grofie Віег[19].

— Горілка, мама, налий два горілка.

— Schnaps bitte, ein Schnaps[20].

Повії в залі збуджено заметушились; оркестр грає вальс Йоганна Штрауса, німці регочуть, повітря сповнюється випарами людських тіл, а в мене жар, у скронях стукотить, я задихаюсь від огидного, кислого, отруйного духу цього шинку, я б радо втік зараз із «Какаду», але мене вже геть розморило. Мені нема куди йти, в цьому місті я нікого не знаю, а в «Какаду» тепло, бринить музика, співають п’яні, хрипко сміються повії; в цьому гармидері відвідувачі намагаються перекричати один одного.

Несамохіть я ловлю уривки розмов, чекаю, поки підійде офіціант, і раз у раз поглядаю на двері роздягальні та двох убиралень, а оскільки щохвилини може з’явитись Монтер, водночас стежу і за входом, взагалі за ці роки я привчився не сідати спиною до дверей.

Я боявся дверей, хоч це, може, й смішно, але я боявся дверей і щоразу, коли вони були позад мене, почував себе безпорадним, мов звір у пастці, якому видерли ікла й пазури, або як оточена ворогами людина, котра заблукала в густому тумані й щосекунди чекає смертельного удару ножем у спину, — це, може, й смішно, але в мене завжди було таке відчуття, коли двері не потрапляли в поле мого зору.

Та зараз я був спокійний, навіть задоволений, що все так склалося: я сидів у добре натопленому залі, навколо ні на мить не стихав оглушливий гомін людських голосів, гримів оркестр, дзенькали склянки та кухлі, горлали біля стойки п’яні й визивно реготали повії, яким, нарешті, всміхнулося щастя: їхні відчайдушні зусилля увінчалися успіхом, кінець кінцем їх помітили, вони зайняли постійні місця за столиками й могли тепер пити досхочу, напиватися чужим коштом, тепер вони мали «клієнтів», і час для них сповільнив свій плин, їм уже не треба було нікуди поспішати, гарячково шукати випадкових коханців на мить, на годину, на одну ніч; тут, у гущі стільців та тісно зсунутих столиків, заставлених пляшками, ці старі, потріпані, страхолюдні шкапи зваблювали блакитнооких оленів у зеленкувато-сірих мундирах. У залі не припинялася шалена коловерть, юрба людей відкочувалась від столиків і знов набігала, мов хвиля брудної води; гендлярі, спекулянти й сутенери — ці мали гроші; шпиги з щурячими мордами, злодії й валютники, професійні шантажисти — ці теж мали гроші; всі найпослідущі покидьки стікалися сюди цього вечора в гонитві за втраченим часом, сподіваючись винюшити нове дільце, інтригу, на якій можна добре заробити, або підслухати щось для доносу, за який давали в нагороду літр горілки та сотню сигарет.

Гарячка з кожною хвилиною палила мене все дужче, загострювала слух і зір. Чекаючи на офіціанта, я знічев’я, а почасти з професійної цікавості дивився й слухав.

— Хороша ти дівчина, Манько…

— Краща за руду Зоську?

— А це ми ще побачимо, любко моя зачухана…

— Руду Зоську вколошкали серед руїн на Каштановій, в сімнадцятому номері.

— Що ти кажеш?

— Витягли учора вранці з підвалу, без трусів, голова провалена цеглиною. Я на власні очі бачив…

— Чого ж вона водила туди бахурів?

— Бо не мала хати.

— Куди в біса подівся Фелек? Рахунок треба сплатити…

— Стовбичить біля стойки, в тому хорі дідів, що співають реквієм по вмерлих.

— «Какаду» — просто шик.

— Знов барабан гуркоче. Мов у цирку, коли якийсь одчаяка готується до останнього сальто без сітки…

— Як приємно ти пахнеш, дівчино…

— Оселедцем?

— Ні, конвалійним милом…

— Франько, ти мене задушиш, стара хвойдо. Не будь нахабою, все одно не дам ні гроша понад таксу.

— Говорив-балакав…

— Ой дівчино, сухоти вже геть ізжерли твої груди. Мабуть, господь покарав тебе за те, що висміяла дівича…

— Земля пахне кров’ю.

— Весною на полях замість трави виростають хрести, скоро світ стане справжнім кладовищем…

— Франю, куди ти йдеш?

— За малим ділом, хлопчику.

— Скажи, як до тебе дістатись, коли ти опинишся між зірками?..

— Прокляте життя! Тридцять років підряд самі поневіряння. І нащо я на світ народилась?..

— Господи, як Войтек сьогодні набрався!..

— Програма завершується. Тепер він ще обніме свою дівчину, бо більш уже ні на що не здатний, потім блюватиме, а вкінці розреветься, мов малюк, — та й по всьому…

— Не судіть його, хлопці. Дехто забуває про своє горе, тільки як налигається…

— Хто ще хильне чарчину?

— Приставайте до нас, люди добрі! Господь бог сьогодні всім ставить по чвертці щастя…

Мій столик, втиснутий у куток недалечко від естради, стримить у тісному проході, мов кораловий риф на дні океану; люди мимохідь зачіпаються за нього й сердито поглядають на мене, ніби це я винен, що столик поставлено саме тут; на щастя, ніхто до мене не підсідає, всі мовчки проходять мимо.

Піаніст, що сидів навпроти мене, схилившись над клавіатурою рояля, грав «Кумпарсіту» і раз у раз зацікавлено позирав у мій бік: він уже помітив мене, вже збагнув, що до завсідників «Какаду» я не належу, і, заінтригований, стривожений, певне, подумки перебирав усі причини, які могли привести мене сюди цього передсвяткового дня, а його короткозорі очі за грубими скельцями окулярів бігали й блискотіли, мов дві золоті рибки за склом акваріума; він дивився на мене, нічого про мене не знаючи й ні про що не здогадуючись, а я сидів, стискаючи в руці пістолет, відчуваючи, як усе зростає в мені нервова напруга, і чекав, коли ж з’явиться офіціант або Монтер. Все навколо — постаті людей, столики, чорний корпус рояля — було оповите тютюновим димом.

Стіни в «Какаду» голубі, того особливого відтінку, що його має морська гладінь, в якій відбивається чиста блакить неба, і часом мені здавалося, що я лежу на дні морському й самотність моя, наче море, глибоке, холодне й неосяжне, а вороття для мене вже немає, раз я опинився на дні, і коли я ще почував щось, крім самотності, то це була ненависть до часу — аж тепер я вперше зрозумів справжню ціну часу і то в цілком конкретних, фізичних вимірах, відчув його вагу, колір і смак; час став тягучим, мов гума. Чекання стомлювало, мене враз опанувало почуття цілковитої байдужості, неначе я несподівано опинився перед лицем неминучої смерті, — так засуджений чекає страти або помилування; на думку наверталися все нові й нові порівняння, але я прагнув лише одного — не чути глухих ритмічних ударів серця, що відмірювали час.

Я лежав на дні моря, гарячка палила чимдалі дужче, і зал здавався мені нутром підводного човна, а окуляри піаніста — лінзами перископа, за якими пропливали повільні, байдужі восьминоги; мій корабель потонув, я чекав рятунку, але знав, що кликати на поміч дарма, бо моє волання загубиться в безмежнім просторі, ніхто його не почує. Якби ж то я був певен, що кохана дівчина хоч думкою зараз зі мною, якби ж то вірив у це, може, мені було б легше, але я знав, що надії марні, вона мене покинула, розсталася легко, без вагань, як завжди, як робила вже не раз за час нашого знайомства, вхопилася за перший-ліпший нікчемний привід і пішла, вважаючи себе обманутою, а насправді її обманув не я, а час, бо він не лишив у нашому спільному світі місця для щастя.

Я підвів голову й несподівано побачив, що біля столика, похитуючись, стоїть п’яний офіціант у зношеній, засмальцьованій куртці, із брезклим, червоним лицем і запухлими очима; він нетерпляче бгав у руках серветку, втупившись у мене неприязним, підозріливим поглядом, — певне, теж зміркував уже, що я в цьому місті чужий, а до «Какаду» заглянув випадково, і це зразу настроїло його проти мене. Годі було сподіватися, що я уп’юсь і йому перепадуть щедрі чайові, до яких він звик, услуговуючи місцевим королям чорного ринку; я був для нього зайдою, приблудним псом, і він з першої хвилини почув до мене неприязнь, а я — до нього. Я відчував, як наростає між нами мовчазна ворожість; нарешті він не витримав цього гнітючого мовчання і, поприбиравши зі столу порожні пляшки та кухлі, обізвався грубим, майже образливим тоном:

— То ви будете щось замовляти чи ні?

— Довго у вас треба чекати замовлення?

— А вам ніколи?

Я глянув на годинник: була за чверть четверта, офіціанта я прождав майже півгодини, отже, мав підставу висловити невдоволення і скористався з цього.

— Довгенько довелося чекати, поки ви зволили підійти до мого столика.

— Ви поспішаєте?

— Атож.

— Ну то йдіть звідси й пошукайте який-небудь інший ресторан. Може, там вас швидше обслужать.

— Вже пізно, я залишусь тут.

— Що подати?

Я завагався. Дуже хотілось пити, мучив голод, але я досі не вибрав ні напою, ні страв, меню на столі не було, та це й не мало ніякого значення, за тих часів вибір був дуже обмежений, м’ясо подавалося по спекулятивних цінах, з безалкогольних напоїв сяк-так годилася тільки мінеральна вода, а сурогатну каву та чай підсолоджували звичайно сахарином, від якого мене нудило, одно слово, я не знав, що можна замовити; офіціант не приховував свого роздратування й неприязні, а я раптом відчув себе зовсім безпорадним перед цим типом з мордою злого бульдога.

— Що є з гарячого?

— Нічого.

— Навіть супу немає?

— Навіть супу.

Тепер узяв гору офіціант, я був у нього в руках, він міг не дати мені хоч раз за цілий день попоїсти гарячої страви; в його очах блиснув неприхований тріумф: він уже не мав сумніву, що швидко здихається мене. Тут, у цьому залі, він був повновладним господарем, знав це і міг випровадити кожного, хто йому не подобався, хто необачно роздратував його, — крім тих, звісно, кого боявся; а про мене він не знав анічогісінько, і це незнання стало його тимчасовим союзником; розпочалася безглузда гра «хто кого», а я завжди вважав її принизливою для себе, коли доводилось мати діло з супротивником, що не заслуговував на повагу.

— Які у вас є напої?

— Нема ніяких!

— Як? — здивувавсь я. — Зовсім нічого пити?

— Є горілка, пиво, ячмінна кава, чай.

— А хазяїн є?

— А що таке?

— Приведи його сюди.

Вперше він глянув на мене з інтересом, але не збентежився, навпаки, здавалося, все це справді почало його тішити; він з підкреслено приниженим виглядом глибоко вклонився мені і з їдкою іронією спитав:

— А хазяйку теж привести?

— Ні, шельмо. Слухай мене уважно. Якщо протягом трьох хвилин ти не приведеш сюди хазяїна, це може для тебе скінчитися дуже погано. Хазяїну скажеш, що його чекає чоловік з Кгіро[21]. Зрозумів?

Офіціант, спочатку такий самовпевнений, повний іронії й неприхованої ворожості, був трохи спантеличений моїм тоном і раптовою зміною в поведінці, а коли, нарешті, до його свідомості дійшло слово «Кгіро», це грізне слово, що викликало в людей страх, я, в свою чергу, побачив, як блискавично змінився цей чоловік. Стало ясно, він просто свиня, але мене ця метаморфоза анітрохи не тішила.

— Уклінно прошу вибачити. Я не хотів вас образити…

— Приведи хазяїна.

— Для вас завжди що-небудь знайдеться в кухні…

— Я хочу говорити з хазяїном, чуєш?!

— Є ще борщик з картопелькою, суп з квасолею, горохова юшка з грінками, а на друге можу подати смажену рибу…

Він ураз протверезів, і це мене трохи здивувало: я не думав, що можна так злякатися слова «крипо», тим більше, що офіціант, як, мабуть, і всі інші працівники «Какаду», стикався з людьми із крипо, але за мить мені сяйнув здогад: певно, найбільш його непокоїло те, що я був чужий і не схожий на всіх тих, кого він досі знав, видно, це його й лякало.

Офіціант квапливо подався до кухні, я провів його очима до самих дверей, а коли він зник за ними, глянув у бік бару, де за стойкою увивалися дві молоді вродливі дівчини; оркестр грав вальс «Очарування», у скронях мені стукотіло, я почував себе все гірше, в горлі пересохло від спраги, а в поставлені на стойці кухлі лилося з відкритих кранів темне і світле пиво; я відвів погляд од бару і зиркнув на схиленого над клавішами піаніста, він дивився на мене з дружньою іронією, я всміхнувся до нього, він у відповідь кивнув головою, в цю мить я почув швидкі кроки офіціанта, його збуджений голос, а коли глянув перед себе, по той бік столика побачив високого, статурного чоловіка середніх літ, який, спершись обома руками на застелений скатертю стіл, пильно й очікувально дивився на мене, але я вперто мовчав, і він заговорив перший:

— Чим можу служити?

— Вас звуть Грегори?

— Так. А з ким я маю честь?

— Крипо!

— Розумію. Чим можу служити?

Я глянув на офіціанта, що нервово тупцював біля столика, запобігливо поправляючи скатерть, переставляючи то склянку з серветками, то попільницю, схопив його за лікоть і сказав стримано:

— Іди геть, шельмо.

— Я вже не буду вам потрібний?

— Ні. Залиш нас самих.

Офіціант пішов. Грегори ще нижче нахилився над столиком, так що прямо переді мною опинилося його довгасте, смугляве, зосереджене обличчя із зсунутими бровами — широкою смугою чорного густого волосся, зрослого на переніссі, — і спитав ще раз:

— Слухаю вас! Чим можу служити?

— Я хотів тільки спитати, що значить слово «какаду».

— Це назва птаха, а певніше, назва одного виду чубатих папуг.

— Какаду несе яйця?

— Це залежить від догляду за птахом.

— Я орнітолог-аматор, хотів би купити кілька какаду.

— Ми маємо кілька штук на продаж.

— Купую всі, скільки є.

— У нас їх п’ять.

— Отже, п’ять?

— Так. П’ять.

Я глянув на годинник — стрілки показували вісім хвилин на п’яту, значить, чекати мені ще цілих п’ятдесят дві хвилини.

— Доставник на місці?

— Ні. Але він прийде з кліткою в призначений час.

— Все гаразд.

Я підвівся й подав йому руку, він потис її з усмішкою; по його обличчю видно було, що йому відлягло від серця.

— Господи! Яка у вас гаряча рука!

— Я застудився. Погано себе почуваю.

— У вас, напевно, жар.

— Так.

— Зараз я вам дам аспірину.

— Спасибі. Буду вам дуже вдячний.

— Ходімо звідси. Ви почекаєте Монтера в сусідній кімнаті. Там нікого немає. Можете замкнутись, так буде безпечніше.

— Згода.

— Я жду вас уже три години. Монтер питав про вас по телефону, а я не знав, що відповісти.

— Поїзд дуже спізнився.

— Так я й подумав.

Ми пройшли через зал і звернули в прилеглий до кухні довгий коридор, Грегори вийняв з кишені ключ, відімкнув двері і впустив мене до невеличкої напівтемної кімнати, де стояло всього кілька столиків; стіни її були пофарбовані олійною фарбою в густо-червоний колір, єдине вузьке вікно, загратоване й запнуте завіскою, виходило на Вокзальну площу.

— Ви сьогодні, мабуть, ще нічого не їли?

— Ні.

— У нас є добрий борщ і ковбаса з капустою. Селянська домашня ковбаса.

— Мені страшенно хочеться пити. Принесіть два великі кухлі теплого пива.

— З цукром?

— У вас є цукор?

— Для вас знайдеться.

— Чудово. І не забудьте аспірин, будь ласка.

— Ви повинні що-небудь з’їсти.

— Я погано себе почуваю. Зовсім нема апетиту.

— І все-таки треба перекусити.

— Ну, гаразд, хай буде ковбаса, коли ви так її хвалите.

— Зараз подам, ось тільки спущу затемнення й засвічу світло.

— Ні-ні, не робіть цього.

— Ви волієте сидіти поночі?

— Так.

— Як собі хочете. Мені однаково.

Я лишився сам. Кімната була добре натоплена, я переклав пістолет у внутрішню кишеню піджака, потім зняв пальто, кинув його на стілець, що стояв поблизу, і тільки тоді, сівши за столик, вийняв пачку сигарет і закурив — вогник сірника на мить освітив кімнату, і я побачив, що сиджу проти величезного дзеркала в масивній позолоченій рамі.

Невдовзі з’явився Грегори з тацею. Мовчки поставив переді мною два кухлі паруючого підігрітого пива, тарілку з подвійною порцією ковбаси, кошичок з хлібом, поклав металеву капсулу з таблетками аспірину і ключ від кімнати.

— На всякий випадок замкніться. Так буде краще.

— Звичайно. Дякую вам.

Я провів його до порога, він, усміхнувшись, кивнув головою і попрямував до кухні, а я встромив ключа в замок і тільки тоді помітив, що двері, які за мить мали відгородити мене від усього світу, оббиті грубою сталевою бляхою; повертаючи ключ, я подумав, що в такому бункері можна довго оборонятись, куля з пістолета не проб’є броні на дверях, виважити їх теж не вдасться, бо вони ще й зміцнені двома грубими залізними штабами.

Я вернувся до столика. Одним духом випив кухоль пива й заходився їсти. Ковбаса, напевно, справді була добряча, але я насилу проковтнув лише кілька шматочків, та й від них мене зразу занудило, щедро помащена салом картопля теж мені не смакувала, тоді я взявся до капусти.

Попоївши; якомога далі відсунув тарілку, від запаху ковбаси і смаженої цибулі млоїло, я схопив другий кухоль, пожадливо ковтнув кілька разів, потім узяв дві таблетки аспірину й запив їх рештою пива.

Як же повільно спливав час, як повільно він ще плинутиме до зустрічі з Монтером і до тої хвилини, коли я нарешті дістануся з вантажем на вокзал і все ввійде в свою звичайну колію! Проте я знав, що кожна хвилина цього стомливого чекання, як кожен новий день, як усякий день, наближає мене до фатального кінця, і свідомість цього була тим тяжча, що мене дедалі дужче опановувало почуття самотності. Я почував себе самотнім навіть серед людей. В мене був зовсім інший життєвий досвід, інше сприймання світу, в якому мені досі пощастило вціліти, — таке саме світосприймання було тільки в моїх загиблих товаришів.

Багато років я боронився від самотності, шукаючи рятунку в коханні, проте завжди зазнавав поразки, як і останнього разу, хоч спочатку мені здавалося, що нове почуття, попервах таке прекрасне, витримає всі випробування; але вже через кілька місяців у нашій ідилії щось порушилось, і помалу, крок за кроком, я дав себе втягнути в одвічну гру, чи, певніше, торг двох статей, кожна з яких намагається довести свою правоту, вищість власної особи, ураженої всілякими комплексами, торг огидний, принизливий для самої суті кохання — торг дрібних гендлярів, які добре заробляють тільки раз на рік під час ярмарку, скидають один на одного провину за свої невдачі й розчарування, силкуються за всяку ціну виправдати свою нікчемність, лінощі, дріб’язковість, егоїзм та дедалі більшу ненависть до світу й до людей, і хоч підсвідомо прагнуть очиститись від бруду, що із часом осів у їхніх душах, проте, замість послухатись доводів розуму, вдаються знову ж таки до взаємних обвинувачень. Отож я дав себе втягти в цей торг і одного дня з жахом побачив, що в наші стосунки закралось почуття взаємної неприязні й злості, що з кожною хвилиною ми стаємо все більш чужими, насторожено стежимо одне за одним, підстерігаємо кожне слово, погляд, кожен необережний жест; але й тоді я не усвідомлював, що це був початок кінця нашого кохання, мені все ще здавалося, що цей перший акт драми — лише тимчасова криза, просто не витримали нерви, пошарпані страхіттями війни і життям в умовах тривалої облоги й неволі.

Кохання любить гарне тло, але тоді я цього ще не знав, і, мабуть, тому мене спіткала ще одна поразка в житті; я був легковажний, надто вірив власному почуттю, а то була помилка, яку я усвідомив тільки тепер; тут, у темній загратованій кімнаті «Какаду», я зрозумів і те, що мене ніколи по-справжньому не кохали, а почуття наше, надто рано зазнавши суворого випробування, не витримало його; та я не жалкую, що воно так несподівано скінчилось, адже якийсь час, хоч і недовго, я був щасливий і зберіг у своїх спогадах все найкраще, що було між нами, а цього вже ніхто й ніщо в світі не зможе в мене відняти.

Ми познайомилися в поїзді; виявилося, що обоє їдемо до того самого міста, домовились про зустріч, потім бачилися щодня, сходячись завжди в одній кав’ярні, нарешті я привів її в будинок біля тополевої алеї, до своєї маленької кімнатки на мансарді, де жив та іноді потроху працював у вільний від завдань час, а в того, чиє життя — боротьба, його не так і багато. Мої полотна їй дуже подобались, вона любила гострий, але приємний запах олійних фарб, яким просякли всі кутки майстерні, повітря, що ним ми разом дихали, меблі, якими користувались, навіть постіль, в яку спочатку так охоче лягали; маленька, завішана полотнами майстерня солдата, що мріяв присвятити себе мистецтву, перетворилась на острівець тиші, спокою і спочинку у величезнім океані навколишнього світу; але з часом безтурботний, погідний настрій почав розвіюватись, і та сама кімнатка стала першим приводом для нескінченних сутичок, що, зрештою, привели нас до взаємної неприязні й нетерпимості; вони з кожним днем зростали, врешті ми зробилися зовсім чужі одне одному й самі шукали приключки для сварки; будь-яка, навіть зовсім незначна подія переростала в трагедію, сповнювала нас ненавистю, безперервно точилися болісні суперечки про те, хто винен, — а винні були ми обоє, та кожен з нас завжди вмів виправдати свою власну нездатність і нехіть до спільного життя в тісній, захаращеній меблями та каструлями кімнатці, де доводилося й куховарити на електричній плитці, і кожний день, кожна година, кожна хвилина наближали остаточний розрив.

У вухах мені досі звучали її слова: «Алеку, все це не має жодного сенсу. У нас з тобою різні інтереси, різні вимоги до життя. Ми не підходим одне одному».

«Люба моя, — відповідав я їй. — Якщо є кохання, ми в усьому дійдемо згоди, кохання допоможе нам пережити все, навіть якщо світ буде таким, яким ми бачимо його щодня».

«В цій кімнаті? — глузливо питала вона. — В цій кімнаті, де ми задихаємось, де ледве вистачає місця для твоїх книжок, мольберта, картин і ліжка? Я не можу оселитися з тобою в цій кімнаті й не хочу все життя їздити до тебе трамваєм».

«Або рикшею, — пробував жартувати я. — Якщо нас ще зв’язує щось, то саме ліжко, але тепер навіть у ліжку ти з кожним днем робишся все байдужішою. Ти все більше віддаляєшся від мене. Я стаю тобі зовсім чужим. Навіть тіло твоє сторониться мене, воно вже не таке ласкаве, як колись, у перші дні нашого кохання».

«Це не моя вина. Тут я не можу бути такою, як колись».

«Такою, як у перші дні нашого знайомства, — підказував я. — Тоді я був для тебе загадкою. Щодня ти відкривала в мені щось нове, але з кожним днем втрачала до мене інтерес, все частіше бачила мої вади і все рідше помічала те, що могла б цінувати».

«Це не моя вина!»

«Авжеж, люба, — згоджувавсь я з болем. — Безперечно, ти, як завжди, маєш рацію. Коли кохання вмирає, винен завжди чоловік».

Я сиджу в темній загратованій кімнатці «Какаду», чекаю Монтера, згадую всі розмови, які годинами провадив зі своєю дівчиною, намагаючись врятувати бодай те, що можна було ще врятувати, — та всі мої старання пішли намарне; розрив був для мене дуже болючим, хоч я й розумів, що іншого виходу в нас немає, а тепер я вже трохи заспокоївся, щогодини з’являлися все нові можливості, їх можна було використати або відкинути, але так чи так на них доводилося зважати, кожен день ніс із собою передчуття нової зустрічі, спокушав і надив облудною надією на здійснення всіх досі не справджених мрій.

Я подивився на годинник, у присмерку світляні стрілки показували цифри п’ять і одинадцять — за п’ять хвилин п’ята, час плинув страшенно повільно. Монтера все ще не було, і я почав розмірковувати над тим, як просто спинити плин часу; я міг би це зробити в будь-який момент, коли б не моє презирство до легкої смерті; крім автоматичного пістолета, я мав при собі ще й отруту, маленьку ампулу ціаністого калію — отрута річ певніша, вона діє безвідмовно й блискавично. Я був готовий до того, що може настати хвилина, коли вона мені знадобиться; я, солдат, який щодня дивився у вічі смерті, не уявляв межі власних можливостей, не знав, що здатне мене зламати, — це міг бути біль, а могло бути й бажання за всяку ціну зберегти життя; досі мені ще не доводилось переступати порога катівні, я не знав, як триматимусь у годину лютих фізичних мук, адже мене ще ні разу не допитували, досі я спритно вислизав із наставлених сілець, але це могло трапитись, і тоді маленька ампула ціаністого калію стала б моїм спільником, врятувала б мене, якби я потрапив у безвихідь. Те, що я міг вибрати рід смерті, додавало мені рішучості, рука моя ні разу не затремтіла, око ніколи не губило цілі, нерви витримували будь-яку напругу, я був спокійний, бо мав надійного спільника, а до моєї героїчної відчайдушності потроху долучався бойовий досвід.

Я ніколи не переоцінював своїх сил, завжди був у повній готовності, сторожкий і зібраний, мов людина, що поставила на кін усе, мов гравець у покер, що тягне свою останню карту, — я, комівояжер смерті, для котрого життя стало грою, найазартнішою з усіх ігор, які я знав; а я любив іти ва-банк і, навіть програючи, не почував себе переможеним, бо вважав, що можна програти багато битв, але програти війну не можна.

Якби вона знала, ким я був насправді, може, все у нас склалося б інакше, але я розкрив перед нею лише одну сторону своєї біографії, їй було відомо, що я художник і мистецтво — моє покликання, єдина життєва мета.

Спочатку це здавалося їй цікавим; ця міщанка з психологією крамарки навіть пишалася тим, що живе з художником, та через якийсь час упевнилася, що художникам властиві ті самі вади, що й усім смертним, і, всупереч її сподіванням, у них немає нічого незвичайного, — а вона так і не змогла зрозуміти, хоч була, безперечно, недурна й спостережлива, що незвичайність буття художника полягає не так у його особистих якостях, як у самій суті його таланту і щоденної професійної праці; пересвідчившись, нарешті, в тому, що її уявлення розбігаються з дійсністю, вона вже не приховувала свого розчарування й злості і навіть вважала себе в чомусь обманутою. Кінець кінцем своє співжиття з чоловіком, для якого мистецтво становило єдиний і головний зміст усіх життєвих прагнень, вона визнала банальним, а може, й принизливим. Я часто почував, як їй бракує в моїй біографії отої другої, героїчної сторони, але вперто мовчав, старанно приховуючи все, що могло б мене викрити, бо я ніколи не дозволяв собі купувати почуття жінки ціною всього того, що пережив: ціною безнастанної нервової напруги, страху, пролитої крові й убивств.

Я ніколи не дозволяв собі бавитись ані коханням, ані зброєю. Добре знав, що на світі було немало дурнів, які гинули саме через такі забави.

Але вона й гадки не мала, ким я був насправді, яке складне й тяжке моє життя, не розуміла, мабуть, і того, яким самотнім я себе почував, не уявляла, як важко мені в цій своїй самоті зберегти віру в себе. Я шукав у ній приязні й розуміння, прагнув, щоб вона стала свідком моєї творчості, чекав підбадьорення й підтримки моїх зусиль творити наперекір війні і смерті. Але ми все більше віддалялись одне від одного, і тільки після остаточного розриву я зрозумів, що вона була б рада навіть найменшому натяку на мою причетність до тих справ, які я так старанно від неї приховував і яких нізащо б їй не відкрив, поки триває в нашій країні стан облоги й боротьба.

А вона все частіше глузувала з мене, це було тим кумедніше, що, нічого не відаючи, вона висловлювала свої іронічні зауваження в кімнаті, де була схованка із зброєю та боєприпасами — схованка, в яку я заглядав мало не щодня, зброя, якою я так часто успішно користувався.

Кожна розлука лишає по собі гіркоту й порожнечу, мої надії на щастя не справдились, розчарування було дуже болючим, і я довго не міг погодитися з тим, що прожиті разом з нею дні минули без вороття й нічого вже не можна виправити; скінчилася ще одна невдала історія в моїм житті, але тепер я думав про це спокійно і байдужо, несподівано для самого себе помітив, що в мені вже немає ані гіркоти, ані суму, і це навіть трохи здивувало мене, мигнула думка, що винні в цьому втома й лихоманка, яка трясла мене вже кілька годин; зі мною діялося щось дивне, — я й сам не міг би сказати, що це таке, — може, давалося взнаки хвилювання, бо Монтер все не йшов, а час призначеної зустрічі повільно й невблаганно збігав, несучи з собою напруження і страх, малюючи в збудженій гарячкою уяві картини найжахливіших подій, які могли статись.

II СВЯТВЕЧІР: У ПАСТЦІ

Я сидів на стільці у темній, загратованій кімнатці «Какаду», спершись ліктями на застелений скатертиною стіл, і крізь пітьму, розтяту струменем світла з вуличного ліхтаря, вдивлявся в дзеркало у важкій позолоченій рамі, що висіло на протилежній стіні; моє бліде й змучене лице помалу розпливалося в сутіні, так що кінець кінцем можна було розгледіти тільки його обриси та вогник сигарети в кутику рота.

Я заплющив очі, мене змагав сон, у жарко натопленій кімнаті було душно, тут я був відгороджений від усього світу, і сон налягав на мене із страшною силою, але я не піддавався, вперто боровся зі сном і з утомою, лічив кожну хвилину, що наближала нашу зустріч з Монтером, непевність і тривога за його долю здіймалися в моїй душі нестримною хвилею, яку я не годен був ані приборкати, ані спинити. «Какаду» — ненадійне місце, — подумав я сонно. — Якщо поліція щось пронюхала, ми всі можемо вскочити в халепу. — Я поклав обидві руки на стіл і схилив на них голову. — Все це надто затяглося, — думав я. — Монтер зовсім не зважає на те, що «Какаду» не дуже-то придатне місце для такої зустрічі».

Я розплющив очі й глянув на вікно — на карнизі лежав грубий шар снігу, шибки теж були заліплені білим пухом і в темряві світились голубуватим блиском. «Святвечір, — сумно подумав я. — Саме сьогодні. А я навіть не знаю, чи пощастить виплутатися з цієї історії. Щось Монтер не йде. А вже мав би бути в «Какаду».

Десь у глибині коридора грюкнули двері, я підвів голову і став прислухатися. Спершу до мене донеслось гупання підкованих чобіт і чоловічі голоси, потім у двері моєї кімнати хтось постукав кілька разів гучно й настирливо, ніби намагаючись їх виважити, але замок не піддавався.

Відсунувши стілець, я обережно встав і рушив до дверей, щоб відчинити їх, хотів уже був повернути ключ у замку, але в останню мить із жахом збагнув, що це не ті, кого я чекав, адже не було умовного сигналу.

Коли застукотіли вдруге, я інстинктивно відскочив на середину кімнати, глянув на запнуте брудною завіскою, вузьке й довге, засніжене, надійно загратоване вікно і зрозумів: коли в двері добувається поліція, мені звідси не вийти. — Я опинився в пастці. Обачно відступивши ще далі від дверей, я притулився до стіни, весь час думаючи про те, що в мене можуть поцілити і через вікно, може, вони вже причаїлися там і тільки ждуть слушного моменту, щоб почати стрільбу, може, їх стримувала лише надія, що я відчиню двері, не стану боронитись і здамся без бою; разом з тим я пробував угадати, які причини перешкодили Монтерові прийти на умовлену зустріч до «Какаду». Його, звичайно, могли заарештувати, та все ж важко було повірити, що я потрапив у пастку саме через це, я навіть думки не допускав, що він міг мене зрадити, одначе, все те, що зараз тут діялось, скидалося на зраду.

Якомога обережніше я присунув до себе стілець — найменший шум допоміг би їм визначити, де я, — і поклав на нього чотири запасні обойми, щоб мати їх напохваті.

За дверима на якийсь час усе стихло, потім я почув зляканий голос хазяїна «Какаду» та приглушені, невиразні голоси ще двох чоловіків, а тоді знову хтось ще настирливіше почав добуватися в кімнату, де я сидів, мов у пастці. Я глянув на годинник — було двадцять п’ять на шосту. Монтер мав прийти о п’ятій, і якщо він досі не з’явився з незалежних від нього причин, то мене вже ніщо не врятує, рано чи пізно я попадусь їм у руки, пістолетна стрілянина може тільки попередити Монтера про небезпеку, але я не був певен, що зараз Монтер не в такому самому або й ще гіршому становищі. Його могли схопити під час перевезення вантажу, він міг оборонятися в момент арешту, адже на вулицях міста весь час товклися жандармські патрулі, я бачив, як на Вокзальній площі жандарми зупиняли й обшукували перехожих; від них я й сховався в «Какаду», повіривши, що місце, яке Монтер вибрав для нашої зустрічі, надійне й безпечне.

Я зіперся спиною на стіну і, не випускаючи з рук пістолета, раз у раз позирав то на двері, то на яскраво освітлене вуличними ліхтарями вікно. Несподівано шум за дверима стих. Відвівши запобіжник, я переклав пістолет у ліву руку, праву, мокру від поту, витер об холошу; вже ясно, що буде далі, — вони відійдуть од дверей і спробують добратися до мене вікном. Мене трясла нервова пропасниця, напруження з кожною хвилиною зростало; облизавши пересохлі, пошерхлі від гарячки губи, я помалу, крок за кроком почав посуватися вздовж стіни до вікна, а наблизившись до нього, трошки відхилив завіску й обережно виглянув надвір.

Спершу, прямо проти вікна, я побачив поліцая в темно-синьому мундирі, а потім ще якогось цивільного в шкіряному пальті, що неспокійно походжав тротуаром і час від часу поглядав у бік вікна, за яким причаївсь я з пістолетом в руці, готовий кожну мить дати відсіч. Не схоже. щоб вони збирались підійти ближче, мабуть, чекають підкріплення; вони ж не знають, хто ховається в малому залі «Какаду», може, гадають, що нас багато, що оточили цілу групу, й тому готуються до операції дуже старанно; якщо це справді так, якщо вони сподіваються застукати в «Какаду» кількох озброєних людей, значить, нас зрадили, і коли Монтер нічого про це не знає, він щохвилини може з’явитися зі своїми людьми, щоб, як і я, вскочити в заздалегідь наготовлену пастку.

На слабо освітленій площі стояло кілька військових грузовиків, а біля вокзалу, перед головним входом, я помітив ще дві чорні поліцейські машини. Йшов сніг, продавці газет і цигарок шукали захистку попід стінами, поодинокі перехожі, незважаючи на ранню пору, квапливо пробиралися занесеними снігом тротуарами й зникали в темній глибині сусідніх вуличок. Поліцай — він стояв обличчям до входу в «Какаду» — закурив сигарету, цивільний у шкіряному пальті спинився біля нього, і вони довгенько про щось жваво розмовляли. Я стежив за ними, а час плинув, щохвилини на площі міг з’явитись Монтер, і я вирішив: якщо хтось із них наблизиться до вікна, я вистрілю, адже мені все одно звідси не вийти; до цього факту я поставився досить спокійно, навіть звеселів, коли подумав, що ці оббиті залізом двері, це вікно з грубими гратами так само відгороджують їх від мене, як і мене від них, і що збіжить не одна година, перш піж вони винесуть з цієї клітки мій труп, бо я боронитимусь до останнього патрона.

Я був певен, що в цій ситуації поводитимусь саме так, а не інакше, бо вже перевіряв себе за схожих обставин і ні разу не піддався інстинктові, бажанню за всяку ціну зберегти своє життя; неодноразова самоперевірка перед лицем смерті давала мені такий потрібний зараз спокій і самовладання.

Я був насторожі. І знав, що не здамся. Я не хотів проходити випробування тортурами. В душі був певен, що не здатний на зраду, але не міг уявити собі, як би повівся на багатогодинному допиті, мене ніколи не катували, і я не знав, чи стане мені сили витримати біль, а тому волів не допустити до випробування, яке могло б виявити мою слабкість, а головне — привести мене до остаточної поразки. В житті я завжди вибирав певні, вже перевірені шляхи, намагався йти лише ними, хоч іноді й кортіло пуститись незнаною стежкою — не тільки з цікавості, а й для того, щоб краще пізнати самого себе.

Я поглядав на площу й на тротуар, де стояв поліцай.

Тип у шкіряному пальті вернувся в «Какаду», невдовзі знов почулося гупання в двері, і я подумав, чи не вийти їм назустріч, я вже знав, що в коридорі їх тільки двоє, несподівана вилазка могла захопити їх зненацька, а якби мені пощастило вибратися з «Какаду» на вулицю, вже була б якась надія на порятунок. Зважившись, я ще раз обдивився Вокзальну площу, окинув швидким поглядом сусідні вулички і вже збирався відійти од вікна, щоб здійснити свій замір, коли раптом побачив Монтера: він та ще троє чоловіків спокійно прямували в бік «Какаду».

Мене пойняв жах, я спробував відчинити вікно, щоб гукнути їх і попередити про небезпеку, але було вже запізно, я бачив, як вони один по одному ввійшли в широко розчинені двері «Какаду». Їх було троє, в коридорі — двоє шпигів, треба поспішати. Відступивши од вікна, я похапцем накинув пальто, зібрав зі стільця запасні обойми, поклав їх у ліву кишеню, потім навшпиньках підійшов до дверей і став повільно повертати ключ у замку — дуже повільно й обережно, щоб ті двоє в коридорі не помітили, що гатять у вже відчинені двері. Добре змащений замок відімкнувся беззвучно, тоді я лівою рукою вхопився за ручку і сперся плечем на одвірок.

Я чекав першого пострілу. Тепер я вже знав, що зроблю, коли Монтер увійде зі своїми людьми в коридор, що відділяє головний зал «Какаду» від кухні й кімнати, яка стала для мене пасткою, знав, що в цій ситуації поліція сама несподівано опиниться в западні, під загрозою з двох боків — досить тільки сильно штовхнути ці окуті сталевою бляхою двері, вони розчиняться, і в мене буде чудове поле обстрілу; правда, я розумів, що надії зостатися живим у мене майже нема, хоч вогонь з двох боків повинен паралізувати дії поліцаїв, і єдине, що їм залишиться, — якомога швидше відступити в бік кухні, бо більше нікуди, якщо, звісно, їх ще раніш не покладуть кулі Монтера та його хлопців.

З піднятим угору пістолетом, кожну мить готовий стрибнути вперед і кинутись у бій, я чекав першого пострілу; в голові з шумом пульсувала кров, у мене знов почався нервовий дрож, я заплющив очі й раптом мало не розреготався, подумавши про те, як швидко все може змінитись: спершу я був у пастці, здавалося, становище безвихідне, та не минуло й півгодини, як мої переслідувачі самі опинилися в западні, котру лаштували для мене, а може, й для Монтера та його товаришів; гра починалася заново, я почував себе азартним гравцем, який ставить на кін усе, що має, і нетерпляче жде наслідків. Монтера я знав і був певен, що він не покине мене в цій дірі й не втече нишком з «Какаду», помітивши небезпеку; цей напівфранцуз, напівполяк, що говорив чудним польсько-французьким жаргоном, ще ні разу мене не підвів, і я міг розраховувати на його допомогу; в коридорі вже чути було чоловічі голоси та кроки, що наближались до дверей, за якими я причаївся, готовий вистрелити… І раптом запала напружена тиша, голоси змовкли, а потім почувся обережний стук — два коротких удари, три довгих, три коротких і знов два довгих, — я слухав, вражений, і нічого не розумів: то був сигнал, про який ми домовилися з Монтером. На всяк випадок я відступив від дверей, розчинив їх різким ударом ноги й навів пістолет на купку чоловіків, що стояли в коридорі.

— Ну, старий! — весело вигукнув Монтер, побачивши націлену в його бік зброю. — Сховай пукавку. Тут усі свої. Не треба нікого лякати.

Звісно, Монтер мав рацію, та хіба міг він здогадатися, що діялося зі мною в ці нескінченно довгі хвилини чекання, хіба міг знати, що я пережив, коли він, нарешті, з’явився? Мене затопило болісне розчарування, досада, гіркота й шалена злість на Монтерових товаришів за все те, що через них довелося витерпіти, за мої даремні хвилювання, а коли я подумав, що мало не почав ідіотську перестрілку з ними, бо ж не знав їх, я відчув, що блідну, — мені раптом стало ясно, до чого це могло призвести.

— Мерзотники! — кинув я з гнівом, відійшов у темний куток кімнати і сховав пістолет у кишеню.

Вони мовчки ввійшли за мною, хазяїн «Какаду» зразу почав поратись коло вікна, старанно запнув його, і тільки тоді в кімнаті засвітили світло.

— Чого ти казишся? — спокійно запитав Монтер.

Я прикусив губу, але все ще не міг опанувати себе, мене душила лють, у цю хвилину я дивився на Монтера майже з ненавистю, його хрипкуватий гортанний голос і м’яка неправильна вимова дратували мене, а здивовані погляди його товаришів, які, здавалось, були ображені моєю поведінкою, ще більш розлютили, і я, нарешті, вибухнув:

— Слухай, Монтере! Не знаю, може, всі твої люди ідіоти. Але якщо серед них є хоч двоє-троє хлопців з головою на в’язах, чому ти не прислав їх сюди?

Монтер насупив брови, мовчки присунув до себе стілець і сів коло столу.

— Чого ти казишся?

— Якого дідька ти прислав цих двох йолопів?

Він здивовано глянув на мене.

— Та що в біса сталося?

— Під три чорти таку роботу!

— Гаразд, гаразд! Але скажи нарешті в чім річ, друже?

— У нього спитай! — кинув я, показуючи на хазяїна «Какаду». — Він все тобі пояснить.

— Це я винен! — квапливо визнав той. — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.

— Вони так гатили в двері, що, напевно, було чути в найближчому комісаріаті поліції. Просто диво, як це всі ми не вшелепались у біду.

Монтер замислено кивнув головою.

— Я наказав їм чекати мене тут, у коридорі, — пояснив він стомленим голосом. — Вони не мали права ні стукати в двері, ні з кимось говорити, ні щось робити без мого відома…

— Це я винен! — знову втрутився хазяїн «Какаду». — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.

Монтер зсунув капелюха на потилицю, зручно всівся на стільці, потім обвів суворим поглядом своїх хлопців і у ледве стримуваною злістю сказав:

— Так, Похмурий, твоя правда. Я послав на цю операцію ідіотів, які неспроможні навіть запам’ятати, що їм сказано, хоч це їхній найперший обов’язок…

— Ну, годі вже, — несподівано обізвався один з них, — я впізнав у ньому того типа в шкіряному пальті, який крутився під вікном і якого я мав за шпига.

— Заткни пельку, Крук, — гаркнув Монтер. — Це стосується й тебе. Comprenez-vous?[22]

— Розумію, — відповів Крук. — З кожним раз у житті трапляється якась дурна історія. Сьогодні, мабуть, наш день, тому так і вийшло.

— Щоб ти, бува, не накликав лиха, Крук, — вже спокійно сказав Монтер. — Якщо в тебе справді такі думки, то можеш уже зараз помолитися за упокій своєї душі.

— Гаразд, — засміявся Крук. — Помолюсь і господу богу, і сатані. Про всяк випадок. Адже невідомо, кому ми більше подобаємось.

— Молися, Крук, — згодився Монтер.

Він уважно подивився на хазяїна «Какаду», на його брезкле червоне обличчя, і мені здалося, що він сердиться на нього за цей інцидент, хоч той був зовсім не винен, потім промовив повагом зі своїм чудернацьким акцентом:

— Слухай, Ваню! Ми дуже голодні. З самого ранку в роті й ріски не мали. Принеси нам чого-небудь попоїсти і чвертку горілки.

— Може, смаженої ковбаси?

— Voila![23] І чвертку горілки.

— Несу!

Хазяїн «Какаду» старанно обмів серветкою скатертину, висипав на тацю недокурки з попільниці й тільки тоді пішов до кухні. Монтерові товариші посідали довкола столу, не скидаючи ні капелюхів, ні мокрих од розталого снігу пальт, від яких у добре натопленому приміщенні незабаром пішов кислий дух; я стояв трохи осторонь, все ще сповнений неприязні до цих людей, а вони ж прийшли сюди лише для того, щоб прикрити мене в разі несподіваного наскоку поліції, готові, як і я, прийняти смерть.

Того дня вони були авангардом, на початку путі їм загрожувала більша небезпека, ніж мені, і вони це знали, але були готові рискувати заради спільної справи та й взагалі не боялися смерті, як усі ті молоді хлопці, котрі ще не встигли пізнати справжню ціну життя. Проте зараз вони були мені чужі, я дивився на них байдужно, і якщо їхня доля якоюсь мірою й цікавила мене, то лише тому, що вони могли стати мені в пригоді, коли я виконуватиму своє завдання. Я розумів, що ми, можливо, більш ніколи в житті не стрінемось, і це звільняло мене від потреби говорити утерті люб’язні слова, яких я взагалі терпіти не міг і уникав навіть у розмовах з людьми, з котрими хотів бути в добрих, дружніх стосунках.

Монтер сидів мовчки, глибоко замислений, а потім вийняв з кишені пачку німецьких сигарет, кинув її на стіл і — несподівано для нас усіх — зайшовся голосним невимушеним сміхом.

— Що це тебе так розвеселило? — спитав я задирливо.

— Ох, негідники! — мовив він, ласкаво дивлячись на своїх хлопців. — Ну й телепні, ну й тупаки! Уявляю, як ти почував себе в цій загратованій дірі, коли вони добувалися в двері.

— Я весь час був певен, що це поліція…

— Oui[24]. Так я й подумав.

Я глянув на Крука — мені хотілося знати, яке враження справили на нього мої слова і чи зрозумів цей хлопчина з рудуватою чуприною й зеленими очима, до чого міг призвести його нерозважний вчинок; я шукав у його погляді якихось ознак каяття, котрі свідчили б, що він розуміє мої тривоги й хвилювання, але не помітив у його очах нічого, що могло б дати мені бодай найменшу втіху, а тільки веселі іскринки — він зовсім не почував себе винним; тому я сердито насупив брови й дивився на нього мало не вороже; але Крук раптом нахилився над столом і спитав:

— Ти бачив мене у вікно?

— Бачив.

— І бачив, як я розмовляв з поліцаєм?..

— Авжеж.

— Хай йому бісі — лайнувся він. — Мабуть, ти вважав мене за шпига?

— Еге ж.

— А знаєш, я ж збирався підійти до вікна. І якби не поліцай, що стовбичив на вулиці…

— На твоє щастя, бовдуре! — вибухнув я. — Ти, мабуть, справді думав, що я приїхав сюди тільки для того, щоб продірявити тобі довбешку?

Монтерові товариші ззирнулись і голосно засміялися.

Крук нахилився над столом ще нижче, а потім з ніяковим виглядом простяг мені руку.

— Дай лапу, Похмурий, — сказав він серйозно. — І, ради бога, не сердься. Тепер я бачу, яку дурницю зробив. Що ж, буду обережніший…

— Ну, гаразд. Забудьмо про це. На щастя, все скінчилось добре.

Я потис руку Крукові, взяв у нього сигарету, Монтер підсунув мені стільця й жестом запросив сісти. Настрій у всіх враз змінився, я бачив навколо усміхнені, приязні обличчя, ми вже освоїлися один з одним, сміх розрядив напруження, а проте мене все ще трусив нервовий дрож, а може, то була лихоманка, мені довелося міцно зціпити зуби, щоб вони не цокотіли; я сів поруч Монтера, проти дверей, і спитав:

— З вантажем усе гаразд?

— Так, — відповів Монтер.

— Коли відходить поїзд?

— За півгодини.

— Встигнемо?

— Звичайно. Встигнемо ще й попоїсти, і по чарці випити. Треба зігрітись. Ми ж геть задубіли.

Я мовчки кивнув. До кімнати ввійшов хазяїн «Какаду», несучи величезну тацю, заставлену тарілками, на них парували чималенькі порції смаженої ковбаси, на столі з’явився ще хліб, солоні огірки та пляшка горілки.

Хазяїн наповнив чарки і зараз же вийшов.

— Я не п’ю.

— Ти що, непитущий? — спитав Монтер.

— Ні. Просто обережний, — пояснив я. — Чи, коли хочете, обачливий. Мені треба їхати. Ніколи не відомо, що може трапитися в дорозі. І я хочу, щоб голова була ясна.

Невже це так важко зрозуміти?

— Ти все ще задираєшся.

— Ну, чого тобі треба? По-твоєму, я не маю права відмовитись від горілки?

— Ах, mon ami[25], — відказав він. — Ти завжди маєш рацію.

Монтер повернувся до товаришів і підніс чарку.

— За ваше здоров’я, друзі! Salud![26]

— На здоров’я.

Голодні й перемерзлі хлопці з задоволенням випили й пожадливо накинулись на їжу. Мені ж їсти не хотілось, я закурив другу сигарету і, з нетерпінням чекаючи кінця вечері, дивився на хлопців, на Монтера; мене вразило, як він змінився. Коли ми починали нашу спільну роботу, він здавався зовсім молодим, тепер йому можна було дати щонайменше років сорок. Тоді це був вродливий, стрункий юнак, а тепер — літній чоловік із сивими скронями. Боже мій, така робота кінець кінцем хоч кого доконає, адже всі ці роки ми жили в безперервній тривозі, нерви були напружені до краю, навіть лягаючи спати, ми мусили бути готові до всяких несподіванок, навіть уві сні не могли знайти спокою, і це вкорочувало нам віку. Скільки років збігло від нашої першої зустрічі — п’ять, десять, п’ятнадцять? Ні, всього три роки — три літа, три осені, три зими, а мені здавалося, що відтоді минула ціла вічність.

Я сидів на стільці лицем до дверей, дивився на Монтера та його друзів, незабаром ми вже мали вийти з «Какаду», час знову змінив темп, тепер він мчав, немов скажений пес, і кожна секунда наближала момент відходу поїзда; вже був початок на сьому, я став нервуватись, але намагався цього не виказувати, треба їм підживитися й перепочити. Вони їли мовчки, з гарячковим поспіхом, втупившись у тарілку, відгороджені один від одного мовчанням; кожен думав про своє, але я розумів, що означає ця повна суворої зосередженості тиша, — вони теж відчували натиск часу, який невблаганно штовхав нас назустріч подіям цього вечора, котрі важко було передбачити; їхнє завдання зараз видалось мені зовсім легким: вони повинні були провести мене на вокзал, тільки на вокзал, а потім, у поїзді, протягом трьох годин їзди з трьома зупинками я вже повинен сам давати собі раду; в кінці путі мене мали зустріти й забрати вантаж — так замкнеться коло моїх обов’язків цього дня, який ще не скінчився і триватиме аж до півночі.

Отож я нерухомо сидів на стільці, лицем до дверей, прислухався до звуків, що долітали з коридора, і дивився на Монтера та його людей.

З Монтером я вперше зустрівся три роки тому, і наша зустріч тоді, як і цього передсвяткового вечора, була не випадкова, а дуже ретельно підготовлена, хоч ми в цьому участі не брали; ми зустрічалися ось уже три роки, але досі не знали один про одного анічогісінько, навіть імені й прізвища, і хоч виконували разом багато тяжких і небезпечних завдань, по суті, були зовсім чужі. Для мене Монтер був тільки Монтером, тридцятилітнім худорлявим чоловіком з довгастим обличчям і дуже гарними очима, в яких не можна було помітити нічого, крім холодної зосередженості; його біографія для мене не існувала, я знав лише одтіу її сторону, пов’язану з нашою спільною діяльністю, але цього було мало, надто мало, щоб склалася певна думка про цю людину; нічого не відаючи про Монтера, я не міг почувати до нього ні особливої симпатії, ні антипатії, мені були невідомі його погляди, я не мав ніякого уявлення про те, що він думає, тому між нами не могли виникнути близькі, дружні взаємини. Для Монтера я був просто Похмурий, чоловік невизначеного віку, а мені недавно сповнилося двадцять чотири роки, без імені й прізвища; зустрічались ми досить рідко, то були короткі, хапливі зустрічі, а небезпека, яка нам загрожувала, зближала нас тільки на час спільної операції. Ще менше я знав про Монтерових товаришів, яких він привів у «Какаду», адже я бачив їх уперше; Монтер щоразу приводив з собою нових хлопців, і я мав підставу припускати, що тих, які приходили раніше, уже немає живих. Подумати тільки: я мусив покластися на них, довірити їм свою долю й саме життя, бо ці молоді хлопці брали участь у тих справах, про які я не розповів би навіть найближчому другові, коли б його мав, — і я вірив цим зовсім не знайомим людям, хоч як дивно; я сидів у малому залі «Какаду» й чекав, коли вони нарешті будуть готові вирушити разом зі мною в дорогу, щоб дбати про мою безпеку, поки я сяду в поїзд; так, це було дивно, але якби цього зимового вечора я потрапив у пастку, хлопці повинні були б відвернути увагу поліції, прийняти вогонь на себе, — і все це задля мене, задля людини, про яку вони нічого не знали.

III СВЯТВЕЧІР: НА ВОКЗАЛІ

Нарешті сталося те, чого я чекав уже кілька годин: я опинився на вокзалі. Ввійшовши до головного залу, на хвилину затримався, щоб оцінити становище. З усіх боків мене оточував гомінкий натовп пасажирів, які чекали прибуття поїздів, десь поблизу крутився Монтер зі своїми людьми, шастав по всіх закутках, визираючи поліцію.

Я протиснувся до газетного кіоска, поставив на підлогу важку шкіряну валізу й, купивши «Berliner Zeitung» та два розкішно ілюстрованих журнали «Die Wehrmacht» і «Flugel, пробрався ближче до виходу на перон; там спинився, глянув у бік залу, де містився буфет, над дверима якого висіли яскраві афіші, що рекламували нові фільми, і став читати оголошення: «Кінотеатр «Ріальто» — «Любов шейха», хвилююча драма про кохання і смерть, дві години незабутніх переживань у пустелі Сахарі, фільм німецько-іспанського виробництва; кінотеатр «Кассіно» — «Ганс Мозер і Тео Лінген у повному гумору фільмі «Сім років щастя», ви знов побачите незабутню пару коміків у їхніх найкращих ролях», — я перевів погляд з афіші на двері, що вели до буфету, і побачив Монтера, він стояв у проході, роздивляючись на всі боки, нарешті, помітив мене й кинувся назустріч.

— Слухай, Похмурий. Треба негайно йти на перон.

Більш нічого не лишається.

— Що сталося?

— В буфеті сидить Вовк із НСЗ.

— Він тебе бачив?

— Ні.

— Стонадцять чортів! Бракує тільки, щоб ми зустрілися з ним у поїзді.

— Він не їде.

— Звідки ти знаєш?

— Сидить з якимись підозрілими типами і п’є. Вже добре набрався, ледве на ногах тримається. До того ж у нього тут сім’я. На святвечір він нікуди не поїде.

— Ти певен?

— Цілком. Недарма ж вони носять на грудях образок божої матері. Сьогодні в них свято.

— А він знає тебе?

— Знає. Раз уже стріляв у мене.

— Зрозуміло. Ушиваймося звідси. Якщо він побачить нас разом, буде кепсько.

— Іди на перон. Я з хлопцями зараз туди прийду.

— Я стоятиму під годинником.

— Гаразд…

Взявши валізу, я вийшов на перон і з подивом побачив, що тут повно людей, хоч мороз був добрий. Крізь юрбу пасажирів, що чекали поїзда, я пробився в глиб перону, поставив валізу на кам’яну сходинку, просто під годинником, який висів на залізному стовпі, й уважно огледівся кругом. Місце було зручне, звідси можна було спостерігати, що робиться по обидва боки перону та біля станційних будівель; я дивився на засніжені рейки, на вокзал і чекав появи Монтера та його людей. Поки що все йшло за наперед розробленим планом, і, якщо поліція в останню мить не захопить нас зненацька, довірений мені вантаж буде доставлено на місце в призначений час.

Але тільки тепер, коли я опинився на пероні, в колі світла, яке кидали низько повішені ліхтарі, мені стало легше, нервове напруження ослабло; а втім, я не почував ні заспокоєння, ні радості: адже попереду було ще кілька годин їзди, і кожна станція, кожна зупинка могла стати для мене новою пасткою. Як і раніш, я був готовий до найгіршого, але тепер ясно усвідомлював, що в усякій, навіть найскладнішій, ситуації не буду таким безпорадним, як у темній загратованій кімнатці «Какаду», бо звідти, якби мене там справді оточили поліцаї, я б не вибрався, — тим-то моє теперішнє становище здавалося мені зовсім непоганим.

Я стояв на пероні серед натовпу пасажирів і чекав Монтера; мене охопив неспокій, я боявся, щоб його, бува, не помітив Вовк — якщо він колись уже стріляв у Монтера, їхня зустріч могла погубити нас усіх.

Несподівано мені спало на думку, що тільки завдяки щасливому збігові обставин Монтер і я не стали ворогами, адже могло вийти так, що Монтер переслідував би мене, а я б переслідував Монтера, і в цьому не було б нічого дивного. Я ніколи не цікавився політикою і навіть уже за окупації, коли почалась підпільна боротьба, розбирався в політичній ситуації так погано, що не міг свідомо вибрати партію, до якої хотів би належати, як і підпільну армію, в лавах якої хотів би воювати. Зовсім випадково я опинився на боці лівих, але випадок міг привести мене й до табору правих, і в цьому не було б моєї вини, бо тоді я був, мов сліпий, я навіть не уявляв собі, що в моїй країні так багато людей, які прагнули врятувати вітчизну, не розумів, як багато каламутних течій у тій річці, що на її хвилях опинивсь і я, — ось чому я подумав, що тільки завдяки щасливому випадку я не став ворогом Монтера, а разом з ним боровся проти Вовка та його спільників із НСЗ.

За минулі роки я багато чого навчився, пізнав багато такого, про що раніш і гадки не мав. До війни я жив у трохи нереальному світі, тому мені довелося вчитися всього заново, починати життя з самого початку, ніби я вдруге народився, але тоді поряд не було нікого, хто керував би моїми першими кроками, остеріг перед мілинами, на які я раз у раз натикався, не було нікого, хто допоміг би мені знайти правильний шлях, я був завжди страшенно самотній, і це кінець кінцем привело до того, що я геть віддалився від людей, замкнувся в собі, став мовчазним, недовірливим і потайним і так боявся виявити свої думки й почуття, що жартома мене прозвали Самітником. Може, це прізвисько, іронічне й водночас повне розчарування, вихопилося з уст однієї з тих жінок, з якими я спав, хоч ніколи не належав їм цілком; зрештою, це не мало значення: прізвисько прилипло до мене, і відтоді для близьких знайомих я став Самітником, як згодом для товаришів по боротьбі був Похмурим, хоч ні ті, ні другі не знали мене по-справжньому.

Але і я сам теж не усвідомлював у повній мірі, хто я, і якби мене про це спитали, мабуть, не зміг би дати ясної відповіді; я знав, ким хочу бути, але не мав уявлення, хто я насправді. Мені треба було переступити ще чимало сходин, пройти багато важких випробувань, тому я щодня перевіряв себе, був до себе суворий і вимогливий, завжди вимагав від самого себе більше, ніж від інших; та коли під час нічних роздумів підсумовував пережите за минулі дні, завжди виявлялося, що на моєму рахунку невдач більше, ніж справжніх успіхів, я не раз опинявся на грані банкрутства, але в тому, що досі я не зазнав цілковитого краху, не було нічиєї заслуги.

Я стояв на пероні під величезним годинником, почепленим на залізному стовпі, і, чекаючи Монтера, пробував уявити, що було б зі мною, якби я опинився у ворожому таборі. Поміркувавши, дійшов висновку, що в той час, коли я гарячково шукав шляхів свободи, я, очевидно, пристав би до всякої групи, яка дала б мені зброю й залучила до боротьби, не вдумуючись у її ідеї та гасла. Отже, я міг потрапити і в НСЗ — від самої думки про це мене пройняв дрож; та найбільш жахало мене те, що я міг повірити в їхню правоту, ба навіть мусив би повірити, якби приєднався до них, і тоді захищав би такі ненависні й ворожі мені позиції, але якби так сталося, якби я опинився серед цих людей, з часом мене, напевно, почала б мучити свідомість своєї вини, породжена самим фактом співробітництва з угрупованням, яке не зупинялося навіть перед зрадою, щоб позбутись політичних противників.

Але в перші дні моїх шукань я нічого цього не знав; щоб розібратися в ситуації, мені потрібен був час і люди, які з’ясували б мені завдання й мету різних підпільних угруповань, щоб я міг свідомо зробити вибір. Волею випадку я опинився на боці Монтера, але випадок міг штовхнути мене і в табір Вовка, я був неспроможний вибрати сам.

Мені пощастило, я потрапив до тих, хто боровся чесно й безкомпромісно, чия програма не викликала застережень, і це давало мені величезне внутрішнє задоволення.

На пероні з’явився Монтер. Спершу я побачив у натовпі його зелений баварський капелюх з едельвейсом, а потім довгасте обличчя і очі, що дивилися на годинник, під яким я стояв. Нарешті він помітив мене, махнув рукою й почав пробиратися між пасажирами, між зваленими на пероні валізами та клунками, а опинившись біля мене, підморгнув і сказав: Ш — Все гаразд, Похмурий. За десять хвилин ти вже будеш у дорозі.

— Якби тільки знайти місце в купе. Схоже на те, що сьогодні буде страшенна тиснява. А я ж не можу з таким вантажем їхати на приступці вагона.

Високий і худорлявий, у капелюсі, зсунутому, як звичайно, на потилицю, Монтер стояв переді мною і всміхався.

— Не будеш ти їхати на приступці, топ аті, — сказав він, не виймаючи з рота сигарети. — Крук повинен знайти тобі місце в купе.

— Ти завжди про все пам’ятаєш, старий.

Монтер засміявся.

— Ні, не завжди. Сьогодні я зробив помилку, яка могла стати фатальною. Це погано. Останнім часом я щось часто став забувати про те, що в нашій роботі не повинно бути промахів, якщо ми хочемо дожити до кінця війни…

— Не треба про це.

— Я повинен був тебе попередити.

— Так.

Монтер глянув на годинник.

— Поїзд запізнюється, чорти б його взяли! Хочеться, щоб це вже було позаду.

— Мені теж, друже.

— За чотири години ти будеш на місці.

— Так. Якщо мене не згарбають по дорозі.

Монтер покивав головою і, трохи помовчавши, сказав:

— Облиш ці думки. Не час зараз про це думати.

— Мушу тобі признатись: інколи почуваю, що з мене вже досить.

— Не тільки ти. Кожен з нас мріє про ті часи, коли нарешті можна буде спокійно посидіти на гузні.

Він усміхнувся, а мені несподівано згадалося все те, що я передумав, чекаючи Монтера, мене розвеселило його наївне бажання, і раптом я зрозумів, що навіть коли скінчиться війна й окупація, ми ще довго не зможемо, як він висловився, «спокійно посидіти на гузні». Період боротьби за незалежність скінчиться, це правда, але одночасно розпочнеться щось далеко складніше: боротьба за владу в країні, поділеній на ворогуючі між собою табори, боротьба напружена й непримиренна, в тому ми вже пересвідчились на власній шкурі. Не буде окупантів, але залишаться люди з НСЗ і залишимось ми та представники деяких інших угруповань, і залежно від того, яке буде політичне становище, хтось із нас — або ми, або вони — муситиме скласти зброю. Але я знав, що ні та, ні та сторона не здасть своїх позицій без боротьби, отже, мине ще багато часу, перш ніж здійсниться бажання Монтера, його хлопців та й моє — скінчити нарешті з усім цим і почати жити заново. Я дивився на Монтера і бачив, як на губах у нього з’являється гіркий усміх.

— Це вже вдруге так, — сказав він. — Вдруге жінка й діти ждуть мене на святвечір удома, а я в цей час товчусь на вокзалі й навіть не знаю, чи ще колись їх побачу…

Я кивнув мовчки й подивився на заповнений людьми перон, на засніжені колії, що бігли до холодних білих пагорбів, які обступили з усіх боків це місто, а потім на всіяне зорями небо, чисте й гладеньке, мов крижина.

Піднявши комір, я старанно обмотав шию шарфом, бо мороз брав усе дужче, на вилоги пальта сіла паморозь, руки геть пограбли, і я почав їх квапливо терти, щоб повернути пальцям гнучкість.

— Терпіти вже недовго, — промовив Монтер.

— Що ти сказав?

— Незабаром все це скінчиться.

— Безперечно. Тому було б дуже прикро засипатися саме сьогодні…

Монтер нахилився до мене й тихо мовив:

— Ми вибрали найкращий час. А це гарантія успіху.

— Атож. Досі все було гаразд.

— І сьогодні так буде.

Я здвигнув плечима.

— А втім, це не має ніякого значення. Завдання треба виконати за всяку ціну. Не знаю тільки, чому ми так багато про це балакаєм.

Монтер знов усміхнувся.

— Ми просто втомилися. Мабуть, тому…

Він мав рацію, ми втомились, дуже втомились, усе це тривало надто довго, і ми не знали, скільки ще триватиме, здавалося, ще трохи — і нам кінець, нерви часом уже не витримували, ось я мало не застрелив Крука — його врятував випадок і те, що в мені жевріла слабенька надія: не все ще втрачено; але наступного разу за схожих обставин нерви можуть не витримати напруження, і тоді справді всьому кінець, отже, я мушу завжди про це пам’ятати, треба повсякчас пам’ятати, що тільки спокій і витримка допоможуть нам уникнути загибелі.

Монтер дістав пачку сигарет, я взяв одну. Він запалив сірника і дав мені прикурити.

— Що це в лихої години скоїлося з поїздом?

— Цілий день сипав сніг. Мабуть, колію занесло. Поїзд застряг у заметах і тепер пробивається до станції.

— А час летить.

— Летить. І нас тут щохвилини можуть застукати.

— Сьогодні облави не буде.

— Ти певен?

— Відомості з надійного джерела.

— Але є Вовк.

— Ну?

— Коли він натрапить на нас тут, на пероні, ми засипались.

— Мої хлопці не спускають його з ока. Якщо він схоче вийти на перон, нас попередять.

— Тут навіть ніде сховатись.

— Не хвилюйся, Похмурий. Він зовсім не такий небезпечний, щоб нам від нього ховатися.

— І все-таки. Адже він стріляв у тебе.

— Сьогодні не насмілиться.

— Але може привести поліцію.

— Сьогодні навряд. Він так нарізався, що світа божого не бачить. Навіть якщо вилізе на перон, все одно не помітить нас у цім натовпі.

— Ну, гаразд. Зрештою, це не має значення. Однаково доведеться до прибуття поїзда стовбичити тут…

— Це правда, хай йому чорт!

Я раптом засміявся, Монтер стурбовано глянув на мене і спитав:

— Чого тобі так весело?

— Ти знаєш, я оце подумав, що міг би опинитись на місці Вовка.

— Дурниця.

— По-твоєму, це було б неможливо?

— Безперечно.

— Ну, то ти помиляєшся, друже.

— Та годі-бо, не мели дурниць.

— Я ж міг потрапити до них.

— Невже згодився б працювати з цими гадами?

— Бачиш, я ж нічого про них не знав.

— Але кінець кінцем усе-таки зрозумів би, з ким маєш діло.

— Та напевно.

— Ну то нема чого про це й розводитись.

— Ти так гадаєш?

— Еге ж, раз ти з нами, ці балачки ні до чого.

Ми розмовляли напівпошепки — ні час, ні місце не сприяли вільному обмінові думками. Але з цієї розмови я зрозумів, що проблеми, які не давали мені спокою, для Монтера просто не існують, моє признання він сприйняв з гумором, але в голосі його чулося легке роздратування.

Було цілком ясно — коли б я звірив йому все те, про що так часто думав, коли б розповів, як тяжко б’юся над безліччю заплутаних питань, то, певне, здався б йому диваком, чоловіком складним і химерним, не схожим на всіх інших знайомих йому людей, зовсім не здатним зрозуміти прості й очевидні істини, і в цьому не було б нічого дивного — хоч мета в нас була одна, ми йшли до неї різними шляхами. Монтер мав наді мною велику перевагу: він був на кілька років старший, вступив у життя в інший час і за зовсім інших умов; з юнацьких літ, мало не з дитинства, брав участь у революційному русі. Отож доля вберегла його від усіх тих пасток, в які я міг потрапити через свою недосвідченість, через те, що не знав реальної дійсності і був майже зовсім відірваний від неї, — адже до війни я жив відлюдно, серед книжок, фарб та полотен, вже викінчених і ще не початих, тоді для мене існував лише світ власної нестримної уяви, я перебував завжди немов у якомусь мрійливому півсні. Збудили мене постріли з гвинтівок, я побачив на вулиці скривавлених старих людей, над якими збиткувалися з моторошним спокоєм, а одного дня товстий фельдфебель у сіро-зеленому мундирі вдарив мене в обличчя й зіпхнув з тротуару на брук, і я вперше спізнав усю гіркоту приниження; а втім, то була тільки перша ланка в довгому ланцюгу принижень, чаша терпіння переповнилась дуже швидко, незабаром я відчув у собі лють раба, який прагне помститися над своїм гнобителем, а коли це усвідомив, готовий був на все, аби тільки знову відчути себе вільним і оборонити свою людську гідність, зневажувану на кожнім кроці.

Я ніколи не мав змоги поговорити про це з Монтером, обставини, за яких відбувались наші зустрічі, не сприяли щирим розмовам про химерність людської долі, ми не могли навіть побалакати про те, що разом пережили; ці зустрічі завжди проходили в напруженій, нервовій атмосфері, ми повсякчас чекали подій, розвитку яких ні я, ні він не могли передбачити, тож не дивно, що наші розмови кінець кінцем зводились до обміну найпотрібнішою інформацією.

Монтер щохвилини нетерпляче поглядав то на годинник, що висів у мене над головою, то на двері вокзалу, звідки безупинно виходили все нові пасажири. І раптом ми обидва одночасно почули гудок паровоза, ще далекий і приглушений, що донісся з-за пасма білих гір, а потім у морозній тиші до нас долинуло глухе гуркотіння швидкого поїзда.

Натовп на пероні захвилювався, в приміщенні вокзалу пролунали тривожні дзвінки, а над нами, під склепінням перону, захрипіли гучномовці, і різкий деренькучий голос проказав: «Achtung! Achtung! Der Zug nach Krakau lauft gerade ein, es ist verboten uor der Abfahrt im Speisewagen Platz zu nehmen. Achtung! Achtung!..»[27] Я глянув у той бік, звідки мав прибути поїзд, — він з гуркотом в’їхав на станцію і мчав до перону, де стояли ми з Монтером; пасажири хапали речі й проштовхувались на край перону, щоб зайняти зручніші місця. Спершу показалася платформа, навантажена мішками з піском, а за нею паровоз; промайнув поштовий вагон, і нарешті поїзд спинився, пронизливо заскреготівши гальмами.

— Ходім! — крикнув Монтер. — Придивляйся, де Крук.

Він виглядатиме нас із вагона.

— Гаразд!

У страшній штовханині ми повільно пробиралися в кінець перону; пасажири кинулись до вагонів, тиск зчинився неймовірний, входи в купе умить були захаращені валізами та клунками, зваленими біля самих дверей; чоловіки, не обтяжені багажем, лізли у вікна, здиралися на буфери, щоб дістатися ближче до приступок або перебратись на другий бік поїзда, звідки було легше добутися всередину; біля вагона, який ми саме минали, придушили жінку, вона заверещала так пронизливо й несамовито, що натовп на мить затих, але одразу ж вибухнув ще більший галас, перемовляючись, ми мусили кричати щосили.

Намагаючись не відставати від Монтера, я пильно вдивлявся у вікна купе, сподіваючись побачити Крука, але надаремне; ми дійшли вже мало не до середини поїзда, де був вагон-ресторан та два майже порожніх вагони першого класу, до яких ніхто навіть не пробував підійти — на дверях цих вагонів біліли таблички з чітким написом, виведеним чорною фарбою: «Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche»[28] далі знов тягся ряд облізлих, розхитаних вагонів.

Монтер спинився і, намагаючись перекрити галас, гукнув мені:

— Зачекай тут! Чого швендяти з валізою по перону? Як тільки знайду Крука, відразу ж вернусь!

— Не гайся! Ми можемо спізнитись.

— Не турбуйся. Часу в нас ще доволі. Паровоз набирає воду, так що встигнемо.

— Ну, добре. Чекатиму тебе тут.

Монтер кинувся вперед майже бігом, і я відразу згубив його з очей. Валіза була дуже важка, я поставив її на землю і з тривогою глянув у той бік, куди мали подати паровоз, але червоного кашкета начальника станції ніде не було видно — мабуть, до відходу поїзда справді лишалося ще чимало часу. Трохи заспокоївшись, я повернув голову й поглянув на вагон, біля якого спинився, — усі вікна в ньому були зачинені, крім одного, де я побачив офіцера вермахту; в шинелі наопашки, він стояв, вихилившись з вікна, спираючись ліктями на опущену раму, і з цікавістю спостерігав метушню, що знялась на пероні.

Коли він на мить обернувся в мій бік і я побачив його обличчя, в мені ворухнулося щось схоже на ревнощі; власне, це було якесь інше почуття, я подумав, що коли бог є, то він дав цим людям такі обличчя тільки для того, щоб вони показували їх усім підкореним і змученим народам Європи, — в офіцера було напрочуд вродливе обличчя, до того ж надзвичайно мужнє, серйозне й зосереджене, але водночас позбавлене холодності й погордливої бундючності, що їх так охоче демонстрували перед нами офіцери окупаційних військ. Майор, на якого я так пильно видивлявся, відчувши, мабуть, мій погляд, повернув голову й знову зиркнув на мене. Я зразу відвів очі, бо з власного досвіду знав, що це могло викликати несподівану реакцію — нам, рабам, не дозволялося надто довго дивитись у вічі нашим гнобителям, це вважалося зухвальством.

В цю мить я почув оклик Монтера і, побачивши, що він біжить до мене, схопив валізу й рушив йому назустріч.

Зненацька серед пасажирів на пероні зчинилась дика паніка, в перший момент я навіть не зрозумів, що сталося, довелось зупинитися, щоб не упустити з очей Монтера, але коли повз мене прокотилася перша хвиля втікачів, я почув гавкіт поліцейських собак та гортанні вигуки жандармів, які оточували перони і всю територію вокзалу. Все було ясно, з розпачем оглянувшись навкруг, я помітив Монтерових людей, що пробирались у мій бік в ошалілій зі страху юрбі, я бачив їхні зблідлі, стривожені обличчя; вони спинилися неподалік від того місця, де стояв я, біля колії, на другому боці перону, але нічим не могли мені допомогти; становище здавалося безвихідним, схоже було, що цим разом усі ми попались — я, Монтер і ці хлопці. Поліцаїв на вокзалі ставало дедалі більше, тепер перекрили вже всі проходи, перелякані пасажири метались по перону й безперестанку штовхали мене, бо я стовбичив на місці, шукаючи очима струнку постать Монтера, нарешті побачив його, — він вискочив з натовпу, засапаний, блідий від хвилювання, і, підбігши до мене, швидко сказав:

— Ходім, Похмурий. Крук уже в купе. Треба за всяку ціну позбутися цього вантажу. Якщо накажуть відкрити валізу, буде лихо.

— Сьогодні ж не мало бути облави! — кинув я зі злістю. — Ти ж сказав, що облави не буде.

Монтер безпорадно знизав плечима.

— Інформація була цілком певна. Та хіба ж їх розбереш?

Він взяв у мене з рук валізу й рішуче кинувся вперед, я подався за ним, та не пройшовши й кількох метрів, ми помітили, що жандармські патрулі перевіряють багаж пасажирів, які були на пероні; а тих, хто намагається прорватись за кордон поліцаїв, негайно затримують.

Я схопив Монтера за плече.

— Слухай, друже, тут ми не пройдемо. Треба спробувати деінде.

Монтер неуважливо подивився на мене.

— Де? За хвилину те саме буде і з другого боку. Вони оточили увесь вокзал.

Проте ми повернули назад і знов опинились у тій частині перону, де стояли майже порожні вагони з білими табличками, на яких виднілись написи: «Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche».

— Стривай, — швидко мовив я. — Є ідея. Я знаю, що треба зробити.

Монтер поставив валізу долі, я знов помітив серед охоплених панікою пасажирів його людей, що весь час крутились поблизу нас, глянув на відчинене вікно вагона, в якому бачив офіцера вермахту, але зараз там нікого не було; я подумав, що майор, напевно, висів на цій станції, та одразу ж угледів його трохи віддалік. Він відійшов од газетного кіоска і з пачкою ілюстрованих журналів під пахвою попрямував до вагона; наші погляди на мить зустрілись, на обличчі майора майнула усмішка — очевидно, паніка на вокзалі дуже забавляла його, я відповів багатозначною усмішкою і кивнув на знак того, що цілком його розумію, — в голові майнула думка, що він вважає мене за тутешнього німця, і це додало мені рішучості. Майор увійшов до вагона, мимо пробігли останні пасажири, перед нами був тепер вільний перон, яким у наш бік поволі простував жандармський патруль із трьох чоловік. Я подивився на Монтера — він був спокійний, обидві руки держав у кишенях пальта, я знав, що в цю мить він так само, як я та його люди, котрі стояли поблизу, готові на все, судорожно стискає рукоятку пістолета. Якщо жандарми підійдуть до нас і накажуть відкрити валізу, Монтер, напевно, вистрелить перший, тепер ми вже не могли рушити з місця, це викликало б ще більшу підозру і зразу привернуло б до нас увагу поліції. Жандармів відділяло від нас яких тридцять метрів, вони дивились на нас — тоді я підняв валізу й подав руку Монтерові.

— Бувай, старий, — сказав я тихо. — Дай руку. Говори до мене по-німецькому, та якомога голосніше.

Монтер швидко закліпав очима, одразу здогадавшись, що я хочу зробити; на обличчі його промайнула тінь вагання, але він квапливо подав мені руку.

— Те, що ти надумав, річ дуже рискована.

— Підкажи кращий вихід.

— Чорт!

— Якщо я не ввійду в цей вагон, нас усіх схоплять.

— Так.

— Спробую. Може, вдасться. Чи пан, чи пропав.

Жандарми були вже метрів за двадцять від нас, із кожною секундою вони все наближались, але треба було почекати, поки вони підійдуть ще ближче; в цій ситуації ми мусили виявляти цілковитий спокій і самовладання, — а це не так-то легко, — не можна було ні поспішати, ні нервуватись, а тим більше показувати, що хочемо уникнути зустрічі з ними. Від хвилювання мене аж трусило; коли я знов обізвався до Монтера, голос у мене тремтів і зривався, і я ледве міг говорити.

— Коли їдеш до Берліна?

— Завтра.

— Свято проведеш з родиною?

— Так.

— Жалкую, що ми не можемо виїхати разом.

— Я теж.

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Подзвони завтра.

— Ти ж повинен виїхати.

— Так, але аж увечері.

— Я подзвоню в «Какаду».

— О котрій?

— А коли тобі зручно?

— Найкраще вранці. Скажімо, об одинадцятій.

— Добре.

— Чекатиму твого дзвінка. Я в цей час завжди дома.

— Чудово. Неодмінно подзвоню, аби тільки не довелося довго чекати, поки з’єднають.

— Завтра ж свято.

— Може вийти так, що я буду зайнятий…

— Розумію. Але якщо вдасться, подзвони.

— Авжеж, якщо вдасться, подзвоню неодмінно.

Я глянув на вагон, в який збирався сісти. У відчиненому вікні знов з’явився стрункий офіцер, він подивився на мене, потім зиркнув на жандармів, які наближались до вагона, і всміхнувся мені: видно, був певен, що я німець, — ну, тим краще; жандарми були вже за кілька кроків од нас, Монтер усміхався, і тільки по очах його видно було, що нерви в нього напружені до краю; він випустив мою руку і голосно сказав:

— Передай привіт Моніці. І скажи їй, що я одержав листа від Віллі.

— Дякую. Перекажу. І передам привіт.

Жандарми майже порівнялися з нами, коли Монтер цокнув підборами й фашистським жестом попрощався зі мною; вони поволі проходили повз нас, зовсім поряд я виразно бачив їхні байдужі, кам’яні обличчя, нерухомі очі, руки, що стискали приклади автоматів. Вони минули нас, я взяв валізу і, сідаючи в вагон, все ще чув гучний, нестерпний для вуха, розмірений тупіт їхніх важких, підбитих цвяхами чобіт по бетонному перону; не повертаючи голови, я ривком втягнув у вагон важку валізу й опинився в коридорі, лице в лице з майором, який, усміхаючись, чемно відчиняв переді мною двері купе.

IV СВЯТВЕЧІР: У ПОЇЗДІ

Отже, мені ще раз пощастило у цій дивній грі, де найменшою ставкою було чуже життя, а найбільшою — власне. Я вже не раз вигравав партію, вдаючись до блефу, від котрого ніколи не відмовлявся, якщо до цього не Змушував мене противник і обставини. Однак я розумів, що гра ще тільки почалась і, залежно від того, чи повезе мені і як розвиватимуться події, я або розіграю партію на свою користь, або — це теж було не виключено — взагалі не встану з-за столу, бо мої партнери не любили програвати, а коли вони ще й здогадаються, що я той гравець, котрого розшукують усі поліцейські служби країни, то мені буде дуже нелегко вийти з гри, яку я сам затіяв.

Валіза з вантажем лежала на полиці в купе майора вермахту, а я їхав у вщерть набитому людьми, темному й задушливому вагоні третього класу, та зате втішався почуттям цілковитої безпеки, якого вже давно не дізнавав.

Я був звичайним собі пасажиром без багажу, цю нову роль я прийняв з радістю, нерви заспокоїлись, я мав доволі часу, щоб без поспіху викурити сигарету й докладно обміркувати план подальших дій. Після довгих роздумів я нарешті дійшов висновку, що найкраще буде піти по валізу на найближчій зупинці й вернутися сюди, не слід було залишати вантаж у німецькому вагоні, хоч ліпшого, надійнішого місця для нього я б не знайшов, але моя відсутність могла викликати тривогу й цілком обгрунтовану підозру в самотнього офіцера — ні, я не міг так рискувати.

Минула добра година, перш ніж я зважився здійснити свій задум. До найближчої станції було ще півгодини їзди, часу в мене лишалося не так і багато; я обережно відчинив двері і, не слухаючи попереджень та умовлянь своїх супутників, вийшов з тамбура й почав повільно пробиратися по обмерзлих приступках до вагона першого класу. Іншої можливості я не мав, поїзд складався з дуже старих вагонів, внутрішніх переходів між ними не існувало, зате вздовж усіх вагонів тяглися приступки, якими можна було пройти увесь состав в обидва кінці; я знав про це, й теплої пори така вилазка була б мені за іграшку, але зараз стояв мороз, холодний, гострий вітер збивав з ніг, до того ж знялася хуртовина, тому не встиг я добратися до кінця вагона, як уже почав шкодувати: риск був надто великий; а проте я мусив за всяку ціну дістатись до вантажу, забрати його з-під опіки майора і ще до зупинки поїзда на найближчій станції вернутися з валізою до свого купе. Я думав про це і ще про багато інших справ, а крижаний вітер так шмагав мене по обличчю грудочками злиплого снігу, що довелося заплющити очі й сховати обличчя в комір пальта; так я досить довго їхав, учепившись за залізне поруччя коло дверей, а коли вітер трохи стих і перестав здувати на мене сніг із даху, знов повільно й обережно рушив уперед, щоразу пробуючи ногою обмерзлу, слизьку приступку, по якій мав перебратись до сусіднього вагона. Я мусив бути надзвичайно уважним, кожен непевний рух міг мене погубити; я проповз лише вздовж двох вагонів, коли згори на мене знов сипонуло снігом, довелося вдруге спинитись, бо сніг геть заліпив мені очі, а поїзд, глухо вистукуючи колесами, мчав уперед, мов шалений. Коли ж нарешті я зміг щось розгледіти, то побачив, що ми їдемо пустинною, безлюдною місцевістю, серед білих гір та карликових дерев, які беззвучно пливли назад; і мені раптом здалося, що все це колись вже було, що я вже їхав раз на приступках вагона такої морозної, заметільної ночі, але найдивнішим було інше: несподівано в мене виникло почуття, ніби все те, що я роблю, — цілковите безглуздя, а сам я здавався собі нікчемним, слабким і безпорадним, адже я міг загинути через один необережний крок; від цієї думки мене пойняв панічний страх, і довго я був неспроможний зрушити з місця, та, нарешті, перемігся й почав поволі посуватися вперед.

Ще трохи, і я б повернув назад, хоч пройти лишилося зовсім небагато; але рухатись далі було все важче, і, здавалося, на цей останній відтинок путі мені вже не вистачить сили. Я добрався до місця, де сніг на приступці змерзся у велику крижану брилу, і щоразу, коли я ставив на неї ногу, нога спорсала вниз, до землі, яка мчала в протилежний бік; руки мої страшенно втомились, а долоні задубіли так, що я зовсім їх не чув; я вже ладен був відмовитись від свого заміру, та страшна думка, що можу позбутись вантажу, коли покину його без нагляду, штовхала мене вперед. Нічого не зоставалось, як знов і знов пробувати поставити ногу на кляту приступку, я то лаявся, то стогнав від нестерпного напруження, і кінець кінцем мені це вдалося, але всю обмерзлу частину приступки я проліз на колінах, судорожно вчепившись руками в поруччя. Нарешті дістався на місце, відчинив двері і всунувся у вагон; ноги тремтіли від утоми, і, щоб не впасти, я мусив спертися спиною на стінку.

Я вийняв пачку сигарет, закурив і переклав пістолет з піджака у внутрішню кишеню пальта. Потім ще довго стояв у коридорі, гарячково розтираючи закляклі руки.

А коли вже міг вільно поворушити пальцями, зняв рукавичку з правої руки і, стиснувши в кишені пістолет, обережно ввійшов у купе. Валіза лежала на тому ж місці, де я її поклав. Мені зразу відлягло від серця, я глянув на майора, що сидів біля вікна, відкинувшись на спинку обтягнутого зеленою шкірою дивана, і в синьому світлі затемненої лампочки побачив його вродливе обличчя та сторожко втуплені в мене очі.

— Ну, досі все йшло якнайкраще, — раптом сказав майор бездоганною польською мовою. — Але боюся, що кінець кінцем щастя може вас зрадити. Вам це не спадало на думку?

Я відповів не зразу, розгубившись від несподіванки, мене вразила певність, з якою цей чоловік звернувся до мене, — виходить, він не має сумніву, що я поляк; я стояв нерухомо, пильно стежачи за офіцером, котрий, як і я, тримав руку в кишені, і раптом мені здалося, що крізь сукно шинелі виразно проступають обриси націленого на мене пістолета; я розумів, що він кожну мить може вистрелити, і завмер, не відриваючи погляду від його обличчя, на якому неспокійно поблискували очі, в напруженій тиші чути було тільки наше уривчасте, швидке дихання; я все ще мовчав, і майор заговорив перший.

— Сідайте, прошу вас, — сказав він з чемною іронією. — Тільки, будь ласка, не робіть дурниць. Це може для вас погано кінчитись. Я готовий до всього. Не думайте, що мене можна захопити зненацька…

Не повертаючи голови, я повільно зачинив за собою двері й запитав із робленим здивуванням:

— Gestatten Sie mir die Frage nach…[29]

— Ах, облишмо що комедію, — перепинив мене майор. — Я знаю, хто ви. Мушу також сказати, що чекати на вас довелось досить довго. Я вже навіть думав, що ви не вернетесь, та, виходить, помилився…

Я все ще стояв біля дверей з якимсь дивним почуттям збентеження й розгубленості і гарячково міркував, як вийти з цього становища, але все, що спромігся зараз придумати, здавалось надто рискованим і непевним. Тоді я вирішив просто вичікувати, я ж не міг навіть вихопити з кишені пістолет, бо майор ні на мить не зводив з мене очей, один мій необережний рух — і він вистрелить перший, я мушу бути весь час насторожі, адже він поцілить у мене на якусь частку секунди раніш, ніж я його, позиція в нього куди зручніша; до того ж затіяти зараз стрілянину — страшенне безглуздя, тим більше, що в інших купе, напевно, теж їдуть військові і постріл одразу ж підніме їх на ноги.

— Та сядьте нарешті. І вийміть, будь ласка, руки з кишень.

Я промовчав, а потім, подумавши, спроквола сказав:

— Так. Облишмо цю комедію. Ви маєте рацію, хоч у всій цій справі є одне «але». Ми обидва покладемо руки на стіл, або ця зустріч справді погано кінчиться, але для нас обох…

Офіцер хрипко засміявся і по хвилині вагання вийняв з кишень обидві руки.

— Слухайте! Те, що ви робите, не має жодного сенсу.

Рано чи пізно ви попадетесь.

— Все може бути. Я зовсім не виключаю такої можливості.

Я вийняв з кишені пістолет і опустив защіпку на дверях.

— Не станете ж ви в мене стріляти? Забагато грому буде. До того ж хвилин за п’ятнадцять поїзд прибуде на станцію, і тут, напевно, з’являться люди, разом з якими їхати далі ви не зможете, — сказав майор.

— До цього купе більш ніхто не повинен ввійти.

— Признаюсь, я не зовсім розумію вас.

— Це ж так просто.

— Що?

— Ви подбаєте про те, щоб сюди ніхто не ввійшов.

— А чи не забагато ви від мене вимагаєте?

— Не думаю. В моєму становищі, мабуть, всяка вимога цілком виправдана. Вам не здається?

— Але ж я не можу силою не пускати людей в купе!

— Звичайно. Але ви мусите знайти на це якийсь спосіб.

— На що?

— Не прикидайтесь дурнем. Ви добре знаєте, про що йдеться. Вже зараз це купе надто тісне для нас двох.

Майор замислено кивнув головою і сказав:

— Справді. Один пасажир у цьому купе зайвий.

— Я мушу доїхати до місця.

— Сумніваюсь, чи це вам удасться.

— Гадаю, ви мені допоможете.

Майор із щирим подивом високо звів брови й пильно подивився на мене, ніби хотів перевірити, чи я, бува, не жартую; за мить він розреготався з дивною за таких обставин невимушеністю — вся ця історія явно почала забавляти його — і з відтінком приязної іронії заявив:

— Це справді стає цікавим. Але, ради бога, юначе, не лякайте мене принаймні револьвером! Ми ж іще на самому початку нашої незвичайної зустрічі домовилися, що обидва покладемо руки на стіл. Але ви не додержуєте слова.

— Я в гіршому становищі, ніж ви. Пістолет у моїх руках — це, здається, єдиний аргумент, який може переконати вас, що ви повинні створити мені сприятливі умови для дальшої подорожі.

— А якщо я скажу «ні»?

— Вам набридло життя?

— Ви ж не хочете цим сказати, що будете стріляти в мене?

— А чому б і ні? В моєму стані втрачати нічого.

— І все-таки я не вірю, що ви це зробите. Не так-то легко без жодної причини вбити людину. А я досі нічим перед вами не завинив і до того ж зараз зовсім беззахисний.

— О, запевняю вас, я знайду чимало поважних причин, щоб вас убити, а от вам буде значно важче довести, що ви повинні жити, що ваше існування в цій країні бажане й конче потрібне.

— Так говорити жорстоко.

— Може, й так. Але винен у цьому не я, а час, в який ми живемо.

— Розумію. По-вашому, я — людина, наперед приречена на смерть.

— Так само, як і я. Ми в однаковому становищі.

— Але ви хочете мене вбити.

— Якщо ви не будете розважні, ні один із нас не доїде до кінцевої станції.

— Ми починаємо погрожувати?

— Ні. Я не маю такої звички. Просто попереджаю.

Якщо я потраплю в безвихідь, то не пожалію нікого, а вас тим більше…

Майор не відповів. Я пильно дивився йому в обличчя: він сидів так само спокійно, з тією ж іронічною усмішкою на губах. Я чекав відповіді, хоч зовсім не покладався на той крайній аргумент, яким могла стати в моїх руках зброя, скоріше був певен, що за мить він засміється мені просто у вічі, щоб потім сказати «ні» з властивою йому стриманою й заразом ввічливою невимушеністю, але свідомо продовжував цю гру, аби тільки вигадати час.

Я швидко зиркнув на годинник: хвилин через десять буде перша зупинка; я вирішив, як тільки поїзд почне стишувати хід коло вокзалу, вискочити з валізою із вагона, іншого виходу в мене не було, не міг же я іти на риск і їхати далі, і так ця подорож стала надто небезпечною.

Прийнявши таке рішення, я відразу заспокоївся, але все ще чекав майорової відповіді, мені було цікаво, якими доводами він умотивує свою відмову. Раптом у коридорі почувся стук кованих чобіт, хтось наближався до нашого купе, майор підвів голову, він дивився на мене серйозно і вже без усмішки, ми обидва пильно прислухались до кроків, а коли вони віддалились од дверей, обидва зітхнули з видимою полегкістю. На вікнах купе, що виходили в коридор, висіли грубі завіски, і звідти не було видно, що робиться всередині.

— То як?

Майор розвів руками, всміхнувся і, подумавши, відповів:

— Я вам допоможу. Зрозуміло, в межах своїх можливостей.

— Більш нічого я й не вимагаю.

— Ви збираєтесь весь час стояти біля дверей?

— Ні. Попереду ще дві години їзди. І дві зупинки. На щастя, це швидкий поїзд.

Майор стиха засміявся, взяв зі столика пачку сигарет і спитав:

— Ви дозволите мені закурити?

— Звичайно.

— Дякую.

— Це вас дуже смішить?

— О, ви навіть не можете собі уявити, як це смішно, — ствердив він, оживившись, і простяг мені сигарети. — Але мушу вам признатись, що через вас мені довелося пережити кілька жахливих хвилин. Я спочатку подумав, що у валізі схована бомба з годинниковим механізмом.

Я взяв сигарету, та коли майор підніс мені запальничку, в мене раптом майнула думка, що в цьому жесті, сповненому невимушеної чемності, може критися підступ, тому я забрав її в нього з рук і прикурив, ні на мить не зводячи очей з його обличчя.

— Тепер ви, звичайно, знаєте, що в цій валізі?

— Знаю. Але спочатку я гадав, що там лежить бомба сповільненої дії.

— Ви розкривали валізу?

— На жаль, — трохи ніяково признався він. — Але ви повинні зрозуміти мою цікавість і неспокій. Я боявся, що ця валіза вибухне в мене над головою.

Майор заплющив очі й мовчки курив, його вродливе обличчя дихало спокоєм, здавалось, він поринув у мрії.

Трохи згодом, не розплющуючи очей, задумливо мовив:

— Далебі, ви, поляки, просто невиправні. Іноді в мене складається враження, що у вас усіх якийсь колективний комплекс боротьби і смерті. Для вас на світі немає нічого, що було б співмірне зі смертю. Нічого ви так не цінуєте, як смерть. Всюди шукаєте її й кінець кінцем знаходите. І коли щось і любите по-справжньому, то саме небезпеку, а вміння вмирати ви перші в світі піднесли до рівня високого мистецтва.

Він розплющив очі й подивився на мене очікувально, ніби сподіваючись, що я підхоплю зачеплену тему, але я мовчав і пильно стежив за кожним його рухом, мов загнаний у западню звір, що шукає з неї виходу.

Мене збентежило несподіване рішення майора, його згода допомогти здивувала, але я відразу здогадався, що не страх смерті спонукав його згодитись. Вже з перших фраз, якими ми обмінялись, я зрозумів, що переді мною гравець високого класу, гравець, який вражав своїм незворушним спокоєм, надзвичайним самовладанням і водночас невимушеністю поведінки. І раптом я збагнув, що справжня гра ще тільки починається, бо ні його, ні мене не могло задовольнити це непевне становище, в якому ми все ще залишались; принаймні я зовсім не збирався дозволити, щоб він позбавив мене всього, чого я домігся з величезним риском, за вельми складних обставин, які були несприятливі для мене з самого початку дороги.

Я розумів, наскільки трудне моє становище, і уявляв собі, які наслідки могла потягти за собою ця гра, котру затіяв я сам, хоч і не мав наміру доводити її до кінця; та ось виникли нові ускладнення, що не давали мені змоги вийти з гри: мене викрито, моя діяльність стала відомою, і це було принизливим, хоч водночас я усвідомлював, що іншого виходу не було і коли б я не вскочив у це купе, ні мені, ні Монтерові та його хлопцям не вдалося б уникнути збройної сутички з жандармами, яка могла б закінчитись для нас фатально. Добре розміркувавши, я навіть зрадів, що все склалося саме так, а не інакше.

Я ще раз мав нагоду перевірити себе перед лицем подій, розвитку яких не міг передбачити, я боявся потрапити в пастку, але в моєму становищі не лишалось нічого іншого, як згодитись на цю дивну гру, що її напівжартівливий, напівіронічний тон дедалі більше мене інтригував; тому я відмовився від наміру залишити купе, вважаючи, що краще безустанно пильнувати ворога і бодай на якийсь час позбавити його змоги вчинити щось проти мене.

— Хтось, крім вас, знає про цей вантаж?

Майор підняв повіки, серйозно подививсь на мене, потім спокійно відповів:

— Ні. Я нікому нічого не сказав.

— Чому?

— Вас це дивує, правда? — запитав він з усмішкою. — Так от, я не зробив цього, бо мені цікаво було перевірити, чи довго можна гратися з вогнем. Проте ви повернулись і навіть раніш, ніж я гадав. Незалежно від того, як би я повівся в цьому випадку, так чи інакше, ви кінець кінцем однаково попадетесь. Тому я вирішив удати, ніби нічого не знаю, й чекати, що з того вийде.

Погодьтеся, це може бути забавно.

— Атож. Можна бавитися й так, хоч ви обрали досить дивну й небезпечну забаву.

— Що ж, я цю забаву люблю…

— Розумію. Але все-таки те, що ви зробили, річ дуже рискована.

— Час покаже, хто з нас більше рискує.

— Авжеж.

— Я не втрачаю надії, що ця пригода дасть мені певне задоволення.

— Це залежить від того, чого ви сподіваєтесь і чого чекаєте від мене. Але вже зараз можу запевнити вас, що навіть коли ви не будете поводитись розумно, я зроблю все від мене залежне, щоб ми не розлучались під час цієї подорожі, хоч вам це, напевно, не до вподоби.

— Я сказав, що допоможу вам.

— На більше я й не сподіваюсь.

— Але ж можуть виникнути такі обставини, коли навіть моя допомога нічого не дасть.

— Я не вимагатиму від вас неможливого.

— Чудово.

Поїзд почав стишувати хід, ми обидва знали, що наближаємось до станції; я відійшов од дверей і став біля вікна, затуленого темною завіскою, потім трошки відхилив її і, не випускаючи з рук пістолета, визирнув.

Ми наближались до Єнджеєва; спочатку я побачив костьол та старий монастир на околиці містечка, потім перші будинки, що здавалися понурими й темними в сніговій імлі. Поїзд різко загальмував і зупинився біля вокзалу; пасажирів було небагато, на відкритому пероні я помітив кількох поліцаїв, але вони стояли спокійно, і не схоже було, щоб поїзд затримався тут надовго; до нашого вагона ніхто не підходив, на пероні залишилися вже тільки поліцаї, звідкись долинали голоси пасажирів та перегукування залізничників, потім почувся грюкіт дверей і гудок паровоза. Я зітхнув з полегкістю й подивився на майора.

— Поїхали! Коли так і далі буде, боюся, ви не матимете нагоди забавлятись моїм коштом.

— Ми проїхали тільки половину дороги.

— Так, це правда.

— Отож може статися ще багато цікавого.

— Не знаю, чого ви очікуєте від цієї подорожі. Але гадаю, що минулі роки війни, яку ви самі розв’язали, дали вам уже чимало сильних вражень…

Майор знизав плечима й уважно подивився на мене.

— Річ не в сильних враженнях. Ви, здається, все ще вважаєте мене за одного з дурнів, які тішаться тим, що можуть убивати, кидати гранати й цілими тижнями сидіти в окопах. Але ви помиляєтесь. А якщо я за ці роки й почував певне задоволення, то воно мало своєрідний характер і було пов’язане з суто особистими переживаннями та спостереженнями, якими я не міг поділитися навіть зі своїми земляками.

— Розумію…

Я все дивився у вікно; ми знову мчали білою пустелею, але краєвид уже змінився, не було ні гір, ні лісу, навкруг стелилася безкрая, заметена снігом рівнина. Раптом я відчув гострий біль у руках вище ліктя, поміркувавши, збагнув, що це реакція м’язів на ті неймовірні зусилля, яких коштував мені перехід по обмерзлих приступках вагонів; якби я був слабший і не такий обачливий, зараз моє тіло вже присипав би сніг, а по якомусь часі обхідники знайшли б його, задубіле, заклякле, і ніхто б ніколи не дізнався правди ні про мене, ні про те, як я загинув.

Я думав про це спокійно, без хвилювання, ніби це мене не стосувалось, і стежив за майором, який, зручно вмостившись на шкіряному дивані, сидів нерухомо; я дивився на нього і раптом з подивом відзначив, що атмосфера ворожості зникла без сліду; мене це прикро вразило, я любив за таких обставин відчувати глибоку ненависть ворога, бо це полегшувало мені боротьбу, надавало певності моїм діям, нарешті, звільняло від докорів сумління, коли доводилось убивати. Але цього разу сталося щось таке, що сповнило мене тривогою, я раптом відчув себе внутрішньо роззброєним; до того ж мене мучила невідступна думка, що мій противник з самого початку надав грі бажаного для нього тону, а це було небезпечно, я мусив опиратися цьому, мені не можна було виявити своїх почуттів, я не міг показати, що визнаю його тимчасову перевагу, і повинен був і далі триматись як людина, котра є господарем становища, хоч з кожною хвилиною це ставало все важче. Нарешті я відійшов од вікна, сів на м’який, зручний диван і простяг ноги. Майор приглядався до мене з дедалі більшим зацікавленням.

— Скільки вам років? — спитав він.

— Сорок.

— Ви виглядаєте значно молодшим. Я б дав вам років двадцять три, не більше.

— Я сказав неправду. Мені шістдесят чотири.

— Отже, я помилився тільки на рік.

— Це не має ніякого значення.

— Ви вважаєте, що рік у житті людини нічого не значить?

— Цього я не казав.

Майор засміявся.

— Все-таки це дуже смішно.

— Що?

— Ситуація загалом, наша незвичайна зустріч, нарешті, ця подорож в одному купе. Правда ж, смішно?

— Як кому.

— Незабаром ми розстанемось.

— Напевно.

— Ви виходите в Кракові?

— Не знаю.

— Як, ви не знаєте, куди їдете?

— Я знаю тільки, куди хотів би доїхати. А це не одне й те саме.

Майор мовчки кивнув, потім якось непевно махнув рукою, — значення цього жесту я так і не вловив, — знову взяв сигарету, закурив і, подумавши трохи, спитав:

— Навіщо ви це робите? Будь ласка, скажіть мені…

— Що?

Кивком він показав на полицю, де лежала валіза, і мені здалося, що на його обличчі з’явився вираз болісного роздуму, він трохи подався в мій бік, на гладеньке ясне чоло набігли поперечні зморшки, але мене в цю мить цікавили тільки його руки, білі, випещені, в яких відчувалась прихована сила. Дивлячись на них, я зняв з шиї шарф і розстебнув пальто, бо мені враз стало дуже жарко.

— Ну то як?

— А навіщо ви носите цей мундир, майоре? — спитав я зі злістю. — І чого ви шукаєте в цій країні?

— Йде війна. Це, мабуть, все пояснює.

— Так. Іде війна. Існує фронт. А ми — вороги!

Обличчя його спохмурніло, він мимохіть сахнувся й відкинувся на м’яку спинку дивана, потім, задумано подивившись на вогник тліючої сигарети, з якої від цього різкого руху зірвалась сіра купка попелу, сказав лагідно, майже з сумом:

— І все-таки це не має сенсу. Те, що ви робите, не має ніякого сенсу. Ви повинні, нарешті, зрозуміти, що у відкритій боротьбі з нами у вас немає ніяких шансів виграти. Вам треба ждати. Ждати, і більш нічого. Ваш найкращий союзник — час. Адже ви, як і я, мабуть, добре розумієте, що ждати лишилося вже недовго. А наражатись на смерть напередодні визволення, на мою думку, просто безглуздо.

— Ми обидва в однаковому становищі. Смерть так само загрожує і мені, і вам, майоре.

— Але між нами все-таки є певна різниця.

— Можете не нагадувати. Я й сам це добре знаю.

Різницю, про яку ви говорите, мені не раз довелось відчути на собі, і до того ж дуже болюче. Вже сам факт, що я змушений їхати у вагоні з написом «Nur fur Deutsche», досить принизливий, і якби не особливий збіг обставин, що привів мене сюди, я, напевно, відмовився б від сумнівної приємності подорожувати у вашому товаристві.

Майор поволі похитав головою і ще раз обвів мене уважним поглядом, що кінець кінцем спинився на дулі пістолета, якого я все ще не випускав з рук.

— Ви не зрозумієте мене, — спокійно, монотонним голосом сказав він. — Говорячи про ту різницю, що існує між нами, я мав на увазі зовсім інше. Я не шовініст і визнаю право на незалежність кожної, навіть найменшої держави. Кожного народу. Війну я розглядаю як жахливий катаклізм, перед яким я зовсім безпорадний. Я нічим не можу йому протидіяти. Мене примусили надягти цей мундир і ткнули в руки зброю, а потім послали сюди.

Моєї думки ніхто ніколи не питав. Нікому не було діла до моїх поглядів, і я навіть не пробував удавати, що мене цікавлять проблеми війни, чужі моїй натурі й такі далекі від моїх особистих інтересів. І так я живу з дня на день, спостерігаю і жду кінця цієї війни, яка завжди була мені така чужа, що я навіть ніби зовсім не брав у ній участі, за винятком, певна річ, кількох випадків, коли йшлося про моє життя і я був змушений стріляти задля самооборони.

— Нащо ви мені це говорите?

— О, не бійтесь. Я зовсім не збираюся сповідатись перед вами.

— Здогадуюсь.

— Так от, коротше кажучи, я хотів тільки пояснити вам, що завжди був проти війни, але не зміг цілком відгородитись від її жорстоких і безглуздих подій.

— Це прикро.

Майор підвів голову, засміявся і сказав тихо, з гіркотою:

— Ви з мене глузуєте. Мені здається, ви нічого не розумієте.

— Можливо!

— Чому ви уникаєте розмови зі мною? — спитав він серйозно. — Ви не думаєте, що це може бути цікаво? В нашому становищі ми можемо дозволити собі бути щирими. Щодо мене, то я, в усякому разі, не вважаю за потрібне приховувати свої погляди.

Я не знав, що відповісти, і не хотів признаватися в тому, що ця розмова страшенно дратує мене, розпорошує увагу, заважає думати, а я зараз над усе прагнув тиші й спокою, щоб зібрати всі сили, потрібні мені для цієї подорожі, — адже попереду в нас дві зупинки та ще кінцева станція. Вже давалася взнаки страшенна втома після всього, що довелося пережити за останні години; в теплі добре опалюваного купе мене почали огортати млявість та непереборна соннота, а часом находила якась дивна байдужість, я дуже гостро відчував свою відірваність од усього світу: адже я був один як палець і ніхто не міг мені допомогти; це почуття цілковитої самотності дуже пригнічувало, але я силкувався не показувати, що зі мною діється, бо не хотів видатися слабшим за противника, котрий начебто тільки й ждав, щоб якимсь необачним рухом я виявив справжній стан своїх нервів, найменша необережність могла мене погубити, тож не зоставалось нічого іншого, як і далі вдавати, ніби я господар становища, свідомий своєї переваги й тому схильний до невеликих поступок.

— Вас так цікавлять мої погляди? — спитав я.

— А вас це дивує?

— Правду кажучи, не так, як могло б здаватися. Признаюсь, цей випадок особливий, я б навіть сказав — винятковий. Тому я добре розумію вашу тривогу й цікавість. Мушу, однак, вас порадувати: я так само, як і ви, безупинно думаю про те, чим для нас обох закінчиться вся ця історія.

— Я зовсім не збираюсь вас провокувати.

— Дуже розумний намір, — сказав я з іронією. — Я дуже радий, що ви, зрештою, так вирішили.

Майор знов невимушено засміявся, усмішка помалу осяяла все його обличчя. Він мовив з виразом лагідної задуми:

— Все це не має сенсу. Світ невідворотно йде до загибелі. Якщо людство не визволиться з-під влади безумців і не перешкодить їхнім божевільним замірам, вся земна куля незабаром перетвориться на величезне кладовище.

— Це було б ще не найгірше. Якби ваші пророкування справдились, не було б принаймні ні переможених, ні переможців. На кладовищі немає місця расовим передсудам. Правда ж, це було б кумедно: величезні гробниці з написами «Nur fur Deutsche» або гробокопи, яким треба показувати свідоцтво про арійське походження покійника?

— У вас своєрідне почуття гумору.

— Справді?

— Трохи моторошне, як на мене.

— Час, в який ми живемо, не викликає життєрадісних асоціацій.

— І все-таки людина не повинна піддаватися цим настроям.

— Ви думаєте, майоре, це так легко — примусити себе бачити світові проблеми в масштабах колишніх уявлень? Тепер, коли одна людина нерідко являє собою для другої смертельну небезпеку?! Коли життя втратило всяку цінність! Коли смерть стала долею всіх людей! Немає такого дня, ані години, щоб ми не відчували загрози своєму існуванню. На що перетворили нас, людей, за ці кілька років війни? На диких, зацькованих тварин, що намагаються непомітно вислизнути з наставлених на них сілець. Ми живемо в світі катів і їхніх жертв — тих, що приречені на смерть і чекають виконання вироку. Доказів того, що це справді так, не треба далеко шукати. Досить тільки глянути на нас з вами. Ми сидимо в одному купе, розмовляємо, робимо якісь мавпячі жести, а все це таке безглузде, коли знаєш, що в першу-ліпшу хвилину я можу стати вашим катом, а ви — моєю жертвою, і навпаки, бо ми обидва приречені, хоч кожен з нас волів би бути в ролі ката, а не жертви.

Майор сидів, низько схиливши голову, здавалося, він зосереджено думає про щось своє, та потім випростався і, підвівши голову, глянув на мене.

— Тепер я вже знаю, чому ви це робите, — стиха сказав він.

— Я не хочу терпіти приниження.

— Ага, виходить, тільки це?

— Що ж тут дивного?

— Я гадав, ваша діяльність продиктована передусім патріотичними міркуваннями.

— Даруйте, але це звучить надто наївно. Нині вже відомо, що патріотизм — поняття відносне. Запевняю вас, у нашій країні принаймні дев’яносто відсотків населення вважають себе патріотами, але якби я відкрив перед ними свої переконання, половина з них була б проти мене.

— Отже, свобода на свій страх і риск?

— Я б не міг жити з тавром раба.

— Ви анархіст?

— Ні.

— Дивно.

— Що?

— Спершу ви кажете, що ви не патріот, принаймні в звичайному розумінні, отже, свобода народу не g головним мотивом тієї діяльності, яку ви провадите, важачи життям; потім ви заявляєте, що ви не анархіст, виходить, не факт невизнання вами існуючого в світі порядку став головною причиною дій, які щодня можуть вас погубити. Отже, слід припустити, що є ще якісь мотиви, котрі спонукали вас обрати такий рискований і небезпечний для вас спосіб існування.

— Коли вибирати менше лихо, то я волію бути катом, а не жертвою, що покірливо чекає виконання вироку.

— Кати теж приречені на смерть.

— Парадоксально, правда?

Майор кивнув головою, а коли заговорив, голос його став ще глухіший і безбарвніший.

— Не знаю, який ваш цивільний фах і хто ви насправді. Але якби я був на вашому місці і обставини склалися так, що я не мусив би носити цей мундир, самий вигляд якого викликає люту зненависть у населення всієї Європи, я б згодився навіть на роботу каменяра, аби тільки дотягти до того дня, коли нарешті кінчиться це пекло, цей нелюдський, безмірно жорстокий час…

— Каменярі теж приречені на смерть.

— Ох, не треба перебільшувати. Адже ж є кінець кінцем певна категорія людей, які поза всякою підозрою у влади?

— На жаль, ні. Я знав двох каменярів, яких повісили тільки тому, що зі складу каменоломні, де вони працювали, зникло кілька кілограмів динаміту.

— Виходить, усі під загрозою?

— Так.

— Далебі, часом не хочеться вірити, що все це правда.

— Світ, в якому ми живемо, це — божевільня.

— А проте все начебто йде своїм звичаєм, ніби й справді нічого не діється.

— Авжеж. Історія повторюється. Земля обертається навколо сонця. Як і раніш, є чотири пори року. Доба складається з двадцяти чотирьох годин, за днем настає ніч. Цього ніщо й ніхто не в силі змінити. Земля оберталася навколо Сонця навіть тоді, коли інквізиція примусила Галілея зректися своїх тверджень про обертання небесних тіл.

Майор засміявся.

— Яке забавне зіставлення.

— Атож! Виявляється, ми навіть не розучилися сміятись, хоч момент для цього зовсім невідповідний.

— Ви гадаєте, що зараз доречніше було б читати молитви й каятися у своїх гріхах?

— Ви католик?

— Так.

— Тоді ваші сумніви мені не зрозумілі. Ви повинні зробити все, що тільки можете, щоб урятувати бодай душу од вічних мук, коли вже тіло приречене…

— Все в руках господніх. Світом править Час. Кожній бактерії і кожній людині він каже: зникни. Назавжди. Що ви про це думаєте?

— Ми вмираємо щодня.

— Це сумно, правда ж?

— Так, особливо коли подумаєш, що на вулицях міст так багато гарних і дешевих жінок.

Майор вийняв сигарети.

— Закурите?

— З охотою.

— З вами важко встановити контакт, — сказав він, простягаючи мені пачку французьких сигарет. — Ви спритно ухиляєтесь від усіх найцікавіших для мене тем і все повертаєте на жарт.

Я взяв сигарету, ми закурили.

— Не можу серйозно ставитись до цієї розмови, — сказав я.

— Чому?

— З багатьох цілком очевидних причин.

— І тому, що ми вороги?

— Це теж має значення.

— Ви вважаєте, що ми взагалі не можемо порозумітись?

— Ні, чого ж, але тільки в одному випадку.

— Я вже сказав, що допоможу вам.

— Так, я пам’ятаю. Але я не це мав на увазі.

— Що ж тоді заважає нам вільно говорити між собою?

— Становище, в яке ми обидва потрапили.

— Уявімо собі, що ми обидва кати і зовсім випадково опинились в одному купе, — сказав майор з жартівливими бісиками в очах. — Вже досить довго їдемо разом, встигли придивитись один до одного, і от помалу зав’язується розмова; спочатку ми зачіпаємо зовсім незначущі, дріб’язкові теми, обмінюємося зауваженнями про погоду та про незручності подорожі, нарешті один із нас визнає за потрібне відрекомендуватися, другий теж називає себе, розмова одразу жвавішає, і виявляється, що ми дуже добре розумієм один одного; для нас обох це трохи несподівано, але потім з’ясовується, що в цьому немає нічого дивного, бо ми— представники одного фаху і кожен з нас щодня має справу зі смертю. Нам здається дуже кумедним, що ми зустрілися за таких незвичайних обставин, адже нечасто трапляється, щоб два кати їхали в одному купе, і ми заводимо цікаву для нас обох дискусію на професійні теми, а основною ниткою нашої розмови є проблеми, що споконвіку хвилюють людський розум: проблема смерті, яка вражає нас щоразу, коли ми виконуємо свою роботу, проблема часу, що його жорстокий механізм так добре нам відомий, бо насправді тільки ми є свідками того фатального моменту, коли в людині цілком стирається грань між свідомістю існування і темним нуртом смерті, яка знищує все; надзвичайно цікава проблема людської гідності, бо ми знаємо, як неоднаково поводяться наші жертви перед близьким і неминучим для них кінцем, — часом ми мучимось через них, а іноді нас просто принижують їхні жалюгідні спроби продовжити хоч на одну хвилину своє життя, яке вони використовували так невміло і так легковажно марнували, що кінець кінцем збилися на манівці й опинились у наших хватких і твердих руках; але буває також, що ми почуваємо щось схоже на гордість, коли нашою жертвою є сильна людина, яка з іронічною усмішкою спостерігає останні наші приготування, хоч значення їх для неї цілком зрозуміле, і часом нам навіть стає жаль цієї приреченої на знищення людини. А трапляється й так, що нас мучить сумління, неначе ми вбиваємо брата. Але це ще не все, і ви це добре знаєте, є ще ціла низка не менш хвилюючих проблем, пов’язаних з нашою роботою, наприклад, вибір місця та засобів умертвлення, знарядь, якими ми особливо охоче користуємось, методів, які найчастіше застосовуєм…

Він замовк, а я, сидячи проти нього і ні на мить не випускаючи з рук пістолета, допитливо дивився йому в обличчя, що було якраз врівні з моїм, на його губи, що ледь помітно ворушились, вслухався в глухий, безмірно стомлений голос; погляд мій був прикутий до його уст, я стежив за кожним, навіть найлегшим порухом їх на цьому застиглому обличчі, нерухомому, як усе тіло, безвільно сперте на шкіряний диван, шукав бодай найменшого сліду хвилювання в його очах, блиску зіниць, який оживив би цей повільний монолог, що плинув, немов спокійна, заколисуюча хвиля; мигцем я глянув на його руки, сподіваючись, що, може, хоч вони зрадять його, — адже руки часто бувають виразніші, ніж очі, і легше вислизають з-під контролю їх власника, — але й руки безвладно, нерухомо лежали на стегнах, ніби не були частиною його тіла, а коли я знову втупився йому в обличчя, майор заговорив неквапно й задумливо:

— Ви мовчите? Чому? Може, вважаєте, що не слід торкатись питань про роль ката, роль жорстоку й антигуманну? Але ж ми самі завели цю розмову, хоч, правда, почасти нас змусили до цього страхіття війни. Ну, гаразд. Не будемо про це говорити. Хоча взагалі чоловіки з найбільшою охотою розводяться про свої професійні справи. Проте ми можемо прийняти інший, не менш захоплюючий варіант дискусії. Припустімо, наприклад, що ми обидва — засуджені на смерть і невпинно переслідувані люди, і тільки завдяки щасливому збігу обставин нам вдалося дожити до цієї хвилини. Чудова тема, правда ж? Ми — жертви тупого тоталітаризму, для суспільства вже майже не існуємо, але, незважаючи на це, а може, саме тому захищаємося скільки сили, хоч дуже стомились від цієї боротьби. Дедалі частіше охоплюють нас зневіра й безсилля, породжені почуттям самотності в цьому ворожому й страшному світі, а проте життя для нас саме тепер починає набувати нових барв, час — нового ритму, кожна мить здається дорогоцінною, всяка пора дня чи ночі — безмежно прекрасною, наші емоції стають яскравішими, ми схожі на смертельно хворих людей, що чекають дня, коли урветься низка їхніх страждань; але ми не допускаємо, щоб хоч якась дрібниця вислизнула з-під нашого контролю, ревниво бережемо кожну годину, всяке, навіть зовсім пусте діло робимо з гідною подиву, аж святобливою старанністю, бо невпинно міцніє наше переконання, що воно може бути останнім у нашому житті, ми шануємо кожну хвилину, чуття наші загострюються, ми бачимо речі в їхніх справжніх вимірах, справжній формі, якої не помічають інші люди, що зі сліпою зарозумілістю хтивих і здорових тварин нехтують таємничу суть смерті, хоч вона й дрімає в нас уже з моменту нашого зачаття, коли ми ще в лоні матері…

— А проте кожен вірить, що він не вмре.

— Атож, та чи можна уявити собі щось абсурдніше? Ми ж краще за всіх знаємо, як воно є насправді, ми стикаємося зі смертю щодня, не кажучи вже про те, що від самого народження носимо її в собі і кожна мить наближає нас до остаточної розв’язки; наша доля визначена наперед, так чи інакше, ми кінець кінцем умремо; однак щоразу, коли це усвідомлюємо, нас поймає страх і тривога, що, може, це єдине життя, яке нам даровано, буде змарноване, позбавлене всякої принадності й сенсу, — і ми починаємо гарячково шукати свого місця на землі, якоїсь мети, що виправдала б наше існування. Звичайно, при цьому ми робимо безліч помилок, на кожнім кроці спотикаємось, об власну недосконалість, раз у раз потрапляємо в тісний кут, звідки, здається, немає виходу, та згодом упевнюємося, що все це було потрібне, наш особистий досвід примножується, і лиш тоді ми починаєм потроху осягати справжню будову світу, яка виявляється далеко простішою, ніж здавалось на перший погляд. Спочатку це нас трохи бентежить, але помалу ми звикаєм і до цього, а коли нарешті знаходимо відповідний для себе ритм життя, коли остаточно складаються наші переконання й погляди, — одного дня раптом трапляється катастрофа. Ми стаємо перед лицем зовсім нових фактів та проблем, над нашими позиціями нависає загроза, ми починаємо їх захищати, щоб не зайти у конфлікт з власним сумлінням, з власним світоглядом, і уподібнюємось переслідуваному звірові — приречені на смерть, безпорадні й самотні. Скільки ж це породжує нових проблем, як часто саме тоді, перед лицем всіляких несподіваних і тяжких випробувань, що підстерігають нас мало не щодня, нам випадає нагода по-справжньому перевірити, на що ми здатні… Ви, звичайно, відмовчуєтесь. А жаль. Тим ви накладаєте на мене обов’язок говорити за нас обох, а це, без сумніву, надзвичайно збіднює порушену мною тему, бо наші спостереження й досвід, напевно, нелегкі, але цікаві, мабуть, дуже різняться. Та що я можу вдіяти? Доведеться говорити самому, дорога попереду довга, а ви й досі — зовсім незрозуміло, навіщо — лякаєте мене своїм пістолетом, хоч я й не збираюсь давати вам привід продемонструвати своє вміння стріляти, я вірю вам на слово, вірю, що ви належите до того розряду стрільців, котрі ніколи не хиблять, зрештою, так само, як і я. Але ми відійшли від теми. От бачите, скільки клопоту завдає ваше вперте мовчання, мені важко не загубити нитку думок, а ви не хочете допомогти. Та не будемо відхилятись, я ж збирався говорити про нас, про людей приречених, людей-жертв, котрих випадковий збіг обставин звів в одному купе швидкого поїзда, я збирався говорити про свої спостереження, які, можливо, де в чому збігатимуться з вашими, але, їй-право, не знаю, з чого почати. Мені в цю хвилину спадає на думку сила-силенна проблем, суть яких вміщується в одному слові, наприклад: страх, боротьба, поліція, зброя, катування, в’язниця, пастка, зрада і, нарешті, смерть. Не знаю, чи звернули ви увагу на те, що деякі слова набрали для нас особливого значення, щойно я назвав, власне, лише кілька, всіх їх не перелічиш, це забрало б дуже багато часу, але кожне з них нав’язливо асоціюється з певними ситуаціями, в яких ми колись уже були або, що гірше, ще можемо опинитися; це слова небезпечні, ворожі, ми не любимо їх і, якби це було можливо, радо викреслили б взагалі зі словників. Є також слова-фетиші, ми вимовляємо їх неохоче, через силу, вже само їхнє звучання примушує здригатися зі страху, а ви ж не станете заперечувати, що страх є одним із тих почуттів, на які ми наражаємося щодня, він не залишає нас навіть уночі, навіть уві сні, ми неспроможні захиститись від нього, а проте не піддаємося йому до останку й не дозволяємо опанувати нас настільки, щоб почувати себе приниженими. Останнім часом усе частіше можна почути розмови про те, що життя не має сенсу, — мабуть, ви теж стикалися з цим, — та чи звернули ви увагу, хто висловлює такі думки? Здебільшого люди, які ніколи навіть не пробували замислитись над суттю життя, отже, не вміли й надати йому сенсу. Саме з-поміж них виходять потенційні самогубці, ладні розпрощатися зі світом при найменших труднощах; готовість, з якою вони зважуються на крайній крок, неминуче викликає осуд, бо що може бути легше, як вчасно ухилитись від усякої відповідальності за власні помилки, втекти від конфліктів навколишнього світу, від страху перед майбутніми випробуваннями, яких ми неспроможні ані передбачити, ані вгадати? Та хіба не в тому вся принадність нашого життя, що кожен наступний день є для нас таємницею, що він несе з собою нові події, перед лицем яких ми тільки й можемо по-справжньому оцінити себе? Вмерти ми завжди встигнемо, це лише питання часу. Далеко важче жити, стійко держатися в цьому світі, де повно несподіванок і небезпек, боротися за те, щоб утримати власні позиції і не дати себе зламати ніяким злигодням. Всі ми оточені ворогами, приречені на смерть, самотні — це правда, але поки ми захищаємось, поки боремося за збереження своєї людської гідності, доти життя має сенс. Ви зі мною згодні?

— Згоден, — визнав я нетерпляче. — Але я не розумію, навіщо ви це говорите.

Майор усміхнувся.

— Так рідко вдається відверто поговорити про деякі справи.

— Тільки тому?

— Ні. Мене цікавили також ваші погляди.

— І все?

— А ще я говорив, щоб збавити час.

— На жаль, час збавляє нам життя.

— Я вжив риторичний зворот. Але ж ви зрозуміли, про що йшлося…

— Ви чудово говорите польською мовою.

Майор кивнув і знову всміхнувся.

— Люблю цю країну, — признався він. — Я родом з Відня, але до війни довго жив у Польщі. Майже шість років. У Кракові вивчав славістику. Так само добре я говорю й по-російському.

— Розумію.

— В Польщі у мене багато друзів.

— Навіть тепер?

Майор завагався.

— Так, — відповів, подумавши хвильку. — І тепер теж. Незважаючи ні на що. Багатьох, правда, я втратив, але є й такі, котрі розуміють ситуацію і досі підтримують зі мною дружні стосунки. Мене це тішить. Я люблю вашу країну і глибоко поважаю ваш народ, незламний і гордий.

Я глянув на майора з інтересом, цей чоловік інтригував мене й водночас насторожував, у мене була підозра, що під цією маскою вишуканої чемності ховається хижий гравець, який тільки й жде слушного моменту, щоб кинути на стіл всі козирі; так я думав, але не надавав цьому великого значення, бо все ще мав над ним перевагу, а його монолог тільки посилив моє недовір’я і тривогу.

— Це вам не вдасться, майоре, — мовив я стиха.

— Що саме?

— Приспати мою чуйність.

Офіцер скривився.

— Нічого ви не зрозуміли, юначе, — сказав він з гіркою іронією. — Я міг вас знищити. Я все бачив. Коли ви сідали в цей вагон і я помагав вам покласти валізу на полицю, я знав, що ви поляк. І відразу здогадався, що ви за всяку ціну хочете уникнути зустрічі з поліцією. Я допоміг вам. Потім ви перейшли в інший вагон. Признаюсь, це мене дуже стурбувало. Я не був певен, що ви не вискочили з поїзда і що у вашій валізі немає бомби, яка може вибухнути у вагоні. Я заглянув у валізу. Те, що я там побачив, не було для мене несподіванкою. Я помилився тільки щодо призначення цього вантажу. Але я зрозумів, що ви сюди повернетесь. Досить було тільки сповістити інших пасажирів, моїх земляків, — і цей вагон став би для вас пасткою, з якої ви б уже не вирвались. Але я не зробив цього…

— Чому?! — сердито запитав я. — Чому ви цього не зробили?!

— Ви сьогодні вже вдруге про це питаєте.

— Так.

Майор знизав плечима.

— Видно, в мене є на те свої причини, — відказав лагідно.

— Може, ви не зробили цього тільки через своїх польських друзів?

Він усміхнувся.

— І це теж має значення, — відповів тихо. — Я саме їду до них. Вони запросили мене на свято. Ви розумієте, що це значить? Я проведу з ними святвечір.

— Боже мій, як зворушливо! — сказав я з неприхованою ненавистю. — Падлючі польські «патріоти» і солоденький сентиментальний німець за спільним святковим столом…

Майор зблід, суворо глянув на мене й насупився, якусь мить мені здавалося, що він зараз вибухне, але офіцер стримався, тільки низько схилив голову, а коли брав сигарету й закурював, я помітив, що руки в нього тремтять. «Чудасія, — думав я з подивом. — Що за дивний чоловік! А може, він каже правду? Коли так, не слід більше його дратувати. Адже ж невідомо, чи надовго вистачить людині доброї волі. Якщо я й далі його провокуватиму, у ньому прокинеться звір, і тоді все стане ще небезпечнішим. Добрий німець, чорти б його взяли! — подумки вилаявсь я. — Добрі польські «патріоти»! Падлючі, паскудні «патріоти»… Сидять собі вдома й чекають німецького майора, щоб сісти з ним за святковий стіл, а тисячі порядних хлопців мусять тинятись по світу в цю проклятущу завірюху. Мене теж чекають, — раптом подумав я розчулено. — Але із зовсім іншим настроєм. Вони страшенно непокояться і навіть не певні, що я взагалі повернусь. Ні я, ні вони — ми ніколи не знали, чи побачимося ще раз. Милі, дорогі люди! Як мені хочеться бути сьогодні з ними або ще хоч раз у житті їх побачити! Дівчатка, напевно, прикрашають ялинку. Їхня мати стоїть біля плити і з тривогою думає про мене. Жде. Якщо я повернусь, вона заплаче. Весь її страх і неспокій виллються в сльозах. «Патріоти», — подумав я з ненавистю. — Падлючі польські «патріоти». І ще цей сентиментальний, брехливий німець, який не бажає рішити мене тільки тому, що йому, бач, хочеться зі спокійним сумлінням сісти за святковий стіл».

— Вибачте, майоре, — сказав я несподівано для самого себе. — Я не повинен був так говорити.

Офіцер мовчав. Потім глянув на мене згаслими очима.

— Мені зрозуміла ця ненависть, — тихо сказав він — І вона мене зовсім не дивує.

— Я зійду на першій же зупинці.

Він кивнув головою, тоді сказав:

— А я думав, ви їдете до Кракова.

— Ні, — збрехав я. — Не цього разу.

— Зараз буде станція Тунель?

Я глянув на годинник.

— Так. За кілька хвилин ми повинні бути на місці.

— Що ви робитимете, коли на вокзалі буде облава?

— Не знаю, — відповів я роздратовано. — Я ніколи не замислююсь над тим, що може трапитись. Зрештою, якийсь вихід знайдеться.

— Розумію.

— В якій кишені у вас пістолет?

Майор кивком показав нагору, де на полиці лежали дві шкіряні валізи.

— Пістолет разом з поясом лежить між валізами.

— Не в кишені? — здивувавсь я.

— Я ж вам сказав, — знехотя відповів майор. — Зрештою, можете перевірити.

Неквапно вставши з місця, я метнув очима на полицю і зразу помітив углибині пояс та кобуру, з якої стирчала рукоятка парабелума.

— Гаразд, — мовив я, трохи зніяковівши. — Треба було сказати це з самого початку. Я думав, що пістолет у вас в кишені.

— Ні.

— Ну то все гаразд.

Поставивши пістолет на запобіжник, я засунув його у внутрішню кишеню пальта, потім знов сів на місце і зручно сперся головою на м’яку спинку дивана.

Я почував страшенну втому, сонна знемога зборола мене, і я з нехіттю думав про те, що за кілька хвилин доведеться піти з цього купе, бо далі залишатись тут не можна. «Все з самого початку йшло не так, — подумав я з досадою. — Монтер зовсім вимотався. Через нього ми всі сьогодні мало не попались. Ще місяць-два такої роботи — і він неодмінно засиплеться. Все це надто затяглось. Ні в кого вже не витримують нерви. Якщо цей проклятий німець мене обдурив, я вб’ю його. Якщо він хоче віддати мене в руки поліції, то вийде за мною на перон. Тоді я його й уб’ю».

Я глянув на майора, він, як і раніш, нерухомо сидів навпроти мене, стриманий, холодний, і, відгорнувши темну завіску на вікні, вдивлявсь в наметені хуртовиною білі снігові кучугури, що проносились мимо. Потім ця сліпуча білість за вікном зникла, поїзд мчав у пітьмі, а гуркотіння його коліс стало тихшим і глухішим.

— Ми вже в тунелі, — озвався майор. — Скоро станція.

Вставши з місця, я зняв — з полиці важку валізу й поставив її біля дверей, але з купе в коридор не виходив, чекав, поки поїзд зупиниться. Колеса лунко загуркотіли на стрілках, почувся пронизливий гудок паровоза — ми під’їжджали до станції.

Тоді я сказав майорові:

— Я зійду з поїзда. Якщо ви вийдете за мною, мені все стане ясно. Попереджаю вас, щоб не було непорозумінь.

Офіцер кивнув.

— Прощайте, — холодно сказав він. — Я солдат і, так само, як і ви, не зношу поліції. Може, хоч це переконає вас, що я не втручатимусь у ваші справи?

— Ні, — засміявсь я. — Ні, майоре. Я нікому не можу вірити. Ви розумієте мене?

— Так.

— Отож прошу вас не виходити з вагона. Я можу це витлумачити по-своєму.

— Гаразд. Я про це пам’ятатиму.

— І розкажіть цю історію своїм польським друзям, — докинув я в’їдливо. — Вона їх, напевно, дуже розсмішить!

— Думайте краще про себе, — глухо відказав майор. — Перед вами дорога. Невідомо, що ще може статись…

— Еге ж, — згодивсь я. — Прощавайте. Вашої перестороги я не забуду.

Майор не обізвався, він похмуро дивився на мене, але на обличчі його я не помітив злості; воно виражало тільки розчарування й гіркоту.

V СВЯТВЕЧІР: СМЕРТЬ БРАТА

Без особливих перешкод я повернувся на своє попереднє місце, в купе польського вагона, і знов опинився в страшній тисняві, серед твердих дерев’яних лав, валіз та стовпища пасажирів, що напирали на мене з усіх боків; задуха тут була нестерпна, люди, змучені такою їздою, нетерплячі й злі, безупинно штовхались, і через те раз у раз вибухали сварки. Я стояв між двома рядами лав, біля самого входу, а на моїй валізі сиділа дівчина, яку мені насилу вдалося втягти у переповнений вагон, за вікном темніли постаті чоловіків, що їхали на приступках, учепившись за поруччя; сніг уже перестав іти, але вітер не вщухав, я розумів, як їм важко там, надворі, і весь час з острахом позирав у вікно, перелічуючи скулені нерухомі постаті, щоб упевнитися, чи не змело когось поривчастим крижаним вітром. Раптом пасажири почали так напирати в бік дверей, що зіпхнули дівчину з валізи, втративши рівновагу, вона всією своєю вагою навалилась на мене, потім ледве звелася на ноги, і я відчув її швидкий подих.

— Боже мій! — скрикнула вона з жахом. — Відсуньтесь од дверей, а то вас виштовхнуть з вагона!

Вхопившись рукою за металеву підпірку, що підтримувала полицю, я ласкаво сказав:

— Не бійтесь. Ми не випадемо.

Товкотнеча в купе не припинялась, дівчину штовхнули в спину з такою силою, що наші обличчя на мить зіткнулись.

— Вибачте, — шепнув я їй, а потім крикнув у пітьму купе: — Що там у вас робиться, хай вам чорт?

— Бабі приспічило! — відразу озвався хтось із юрби. — В такій тісноті!

— Дайте їй горщечок! Люди, в кого є який-небудь горщечок?!

В купе вибухнув регіт.

— Щоб ти здох, поганцю! На сміх мене береш?

— А ви не можете потерпіти до станції?

— Я вже дві години терплю. Більш не можу.

— Змилуйтесь, люди! Дайте жінці який-небудь горщечок!

— Пляшка згодиться?

— Куди ж бабі пляшка? Краще б горщечок.

Знов гримнув регіт, а потім у темряві розлігся гучний ляпас.

— Та ви що?! Рукам волі не давайте!

— Ах ти, виродок вошивий! То це ти з жінки знущаєшся?

— Я тобі не «виродок»!

— А хто ж ти?

— Гей, бабо, не розпускай язика.

— Я тобі покажу «бабу»! Постривай, ось я зараз вернусь. Ботт «й ти до місця не доїхав, клятий лобуряко!

Деякий час ще тривала глуха шамотня, та нарешті всі вгамувались, навіть стало ніби трохи вільніше, пасажири знов завели розмови, і вагон сповнився монотонним гомоном.

— Боже! — зітхнула дівчина. — Які лихі стали люди!

Я мовчки глянув на неї, її худеньке, змучене і бліде обличчя нагадувало личко втомленої дитини. З-під хутряної шапочки вибивалися золотисті кучері, коли дівчина повертала голову, вони на мить торкалися моїх губів.

— Далеко їдете? — запитав я пошепки.

— До Кракова.

— Я теж, — признавсь я і знову спитав: — Ви постійно живете в Кракові?

— Так. З початку війни.

— А до війни?

— Що?

— Де ви жили?

— У Варшаві.

— Люблю це місто.

— А я ні.

— Чому?

— Там я втратила батька і двох братів.

— У Кракові ви живете з матір’ю?

— Ні. Матір я втратила ще в тридцять дев’ятому. Під час втечі, — пояснила вона так спокійно, що я аж здивувався.

Почувся гудок паровоза, я виглянув у вікно й побачив темні скулені постаті на приступках, безмежний білий обшир, розвироване клуботиння снігу біля самих коліс поїзда, що з глухим гуркотом мчав по рейках.

— У мене теж немає родини, — сказав я. — Так само, як у вас.

Раптом я відчув, як дівчина м’яко й довірливо припала до мене, голова її лягла на моє плече. В першу мить я подумав, що в цій задусі й тисняві їй стало млосно, але коли вона підвела обличчя, спокійне і ясне, на мене наринула хвиля безмежної ніжності, схотілося торкнутись її щоки, провести рукою по волоссі, та я не зробив цього, боячись, що вона може не так витлумачити мій порив і в чомусь мене запідозрити. «У всьому винна війна, — подумав я. — І втома, і відчай, і муки, і страх, і вічна непевність у завтрашньому дні. Люди зробилися злі й недоброзичливі, але ж не всі такі. Незабаром війна скінчиться. Ждати лишилось недовго. Після зими приходить весна, а вона завжди несе з собою надію. Ця дівчина молода. Забуде. Так само, як і я почав забувати».

Подумавши про це, я раптом усвідомив, що не зміг би зараз уявити собі лице померлої матері, і мені стало прикро. «Досі це завжди вдавалося, — сказав я собі гірко. — Бувало, тільки схочу — і враз побачу материне обличчя.

Досить було лиш заплющити очі й подумати про неї — і вона ось тут, переді мною. Тепер цього вже замало. Час робить своє діло, він стирає навіть те, що ми хотіли б пам’ятати довіку».

— Далеко ще до Кракова? — тихо спитала дівчина.

Я подивився на годинник.

— За півгодини повинні бути на місці.

— Ви їдете до своїх рідних?

— Ні. Я ж вам сказав, що в мене немає родини.

— Я мала на думці далеких родичів. Завжди є якісь дядьки або тітки, до яких можна заїхати…

— Ні. В Кракові я не маю ніяких родичів.

Дівчина скрушно похитала головою, через моє плече вона дивилась на сріблясту розпливчасту смугу землі за вікном.

— Може, це навіть краще, — мовила задумано. — Іноді буває краще, коли нікого нема.

— Чому ви так думаєте? — здивувавсь я.

— Тоді ніщо не нагадує про минуле, — сумно відповіла вона. — Особливо такого вечора, як сьогодні. Святвечір.

Це слово будить стільки спогадів. І коли людина в такому становищі, як я, в душі часом робиться щось жахливе, не знаю навіть, як це пояснити. Тільки серед людей ми по-справжньому можемо зрозуміти, що втратили. Боже мій! Боюся, що я вже ніколи в житті не радітиму святам. Зараз я думаю про святвечір з ненавистю…

— Ви забудете, — сказав я лагідно. — Напевно, забудете.

— Що?

— Все, — пояснив я. — З часом у людині вмирає все — і хороше і погане. Це навіть добре. Інакше люди просто збожеволіли б…

— Так, — шепнула вона. — Може, ви й маєте рацію.

Я всміхнувся. «Ти надто мало живеш на світі, дівчинко, щоб знати це, — подумалось мені. — Колись і я так гадав, а бач — забув. І так само, як ти оце зараз, ненавидів світ та людей. Я почував себе пограбованим, немов багач, в якого одного дня вкрали весь його статок.

Здавалось, для мене ніщо вже не має сенсу в цьому світі, який враз став пустим і ворожим. Я ненавидів і вбивав.

Перший час мене це задовольняло. Я думав навіть, що знайшов у цьому себе і відплачую за все заподіяне мені й моїм близьким зло, та незабаром зрозумів, що помилявся. Вбивство ніколи не очищає людину. Воно тільки спустошує ще більше, і в нас дедалі міцніє певність, що навколо немає нічого тривкого. Всі ми умрем. Ми вмираємо щодня. Коли б ти знала, дівчино, яким стане твоє обличчя за десять-двадцять років, тобі було б ще тяжче.

Навіщо обманювати себе? Ми йдемо назустріч своєму призначенню і, мов сліпці, навіть не бачимо дороги, якою бредем. Сьогодні мені двічі загрожувала небезпека, а тим часом усе те, що я пережив, було лише примхою долі, вона завжди жартує над нами, коли ми цього зовсім не сподіваємось. Але найбільш безпорадні ми перед лицем часу. Ми ніколи не знаємо, що принесуть найближчі години. Проте не спиняємось на своїм шляху і не втрачаємо надії, що колись таки здійснимо свої заміри. Це додає сили, а вона нам така потрібна, щоб перебути злигодні. Надія. Надія. Сьогодні найгірше, мабуть, уже позаду. Я все-таки доберуся з цим вантажем на місце».

— Як вас звати?

Дівчина відсахнулась і недовірливо глянула мені в обличчя.

— Чому ви питаєте?

— Не знаю, — признавсь я щиро. — Сам не знаю, чому я спитав.

Уперше за весь час дівчина засміялась.

— Які ви смішні, — мовила вона лагідно. — Мене звуть Ева.

— Гарне ім’я.

— А вас?

— Що?

— Як вас звуть?

— Алек, — швидко відповів я. — Просто Алек…

— Це скорочено. А повне ім’я?..

Я мовчав, думаючи, що ж їй відповісти, я завжди ніяковів, коли в мене це питали. Ім’я моє було просто неподобне. Єдине, за що я ремствував на свою матір, — це те, що мене нарекли таким ім’ям. Його носив, напевно, найбільший шалапут з усіх святих. Альфонс — це ім’я незмінно асоціювалося з найганебнішим для чоловіка ремеслом, я соромився свого імені й не любив відповідати на запитання, як мене звуть, бо щоразу, коли вимовляв його, почував себе так, ніби признавався в своїй приналежності до того гатунку людей, до яких ставився з глибоким презирством, і здавалося, неначе до мене прилипла частка бруду, що завжди зв’язується зі словом «сутенер»; тож і зараз я не наважувався назвати своє ім’я й мовчав, наївно вірячи, що дівчина не домагатиметься відповіді.

— Знаю, — сказала вона радо. — Вас звуть Александр, правда?

— Може, — засміявсь я з полегкістю. — Якщо вам так подобається.

— Еге ж. Александр — гарне ім’я.

— Я радий.

— Алек, — повторила вона замислено. — Алек. Це звучить ще краще.

— Що ви робите на свята? — швидко спитав я, щоб перемінити тему розмови.

— Нічого. Сиджу вдома.

— І нікуди не підете?

— Ні.

— Невже у вас немає в Кракові ні друзів, ні знайомих?

— Немає.

Я відсунувся од вікна й подивився на Еву. Вона гарна, це я помітив ще тоді, як допомагав їй сісти у вагон, але не це було головне — найбільш мене вабив у ній якийсь особливий вираз задуми й суму, що робив її маленьке овальне личко безпорадним і жалісним, мов у дитини. Мене особливо приваблювала в жінках лагідність і ніжність — якості, котрих мені весь час бракувало, а потреба в них зростала тим дужче, чим частіше я стикався з жорстокістю навколишнього світу, що породжувала в мені ненаристь, безпощадність і болюче почуття внутрішньої порожнечі; я інстинктивно шукав у людях доброту, бо в мені її лишилося дуже небагато, але, мабуть, саме тому я так цінував цю рису в інших, і вона мене завжди обеззброювала.

— Мені хотілося б іще коли-небудь зустрітися з вами, — сказав я тихо.

— Справді?

— Я кажу цілком серйозно.

Вона всміхнулась.

— Якщо ви цього хочете, ми можемо домовитись.

— Так, так, — поквапно мовив я.

— Та коли ж?

Я зробив непевний жест.

— Завтра, позавтра?..

— Завтра в другій половині дня.

— Добре.

— А де?

— Біля Сукенниць[30] або біля пошти, чи, може, на Ринку під ялинкою?..

— Біля головного поштамту, — прошепотіла вона. — О четвертій…

— Гаразд. Я чекатиму на вас.

Ми всміхнулись одне до одного. Мені було приємно, що дівчина така мила і не комизилась, її не довелось довго вмовляти, пояснювати, чому я хочу з нею зустрітись, мою пропозицію вона сприйняла, як щось цілком природне, і це мені дуже сподобалось. Я подивився на годинник і, здивувавшись, як швидко збіг час, глянув у вікно — перед очима промайнули темні силуети якихось будівель, а за хвилину й димарі фабрики, і я зрозумів, що це вже передмістя Кракова. Інші пасажири, певне, теж побачили, що до вокзалу недалеко, і все це стовпище враз завирувало, всі кинулися шукати свої валізи та клунки, немилосердно штовхаючи сусідів у переповненім купе, хтось засвітив свічку, і з темряви виринули стомлені, розгарячілі обличчя. Раптом гвалт і метушня стали ще дужчі — в кутку, біля величезної купи речей двоє розлючених чоловіків мовчки, незграбно дубасили один одного, під час бійки скинули свічку, і купе знов огорнула м’яка, тепла пітьма.

— Люди! — закричала якась жінка. — Люди! Бійтесь бога! Мало того, що вас німці вбивають, то ви ще й самі б’єтеся?! Хіба ж так можна?!

Ева стояла, притулившись до мене, а я заслоняв її й відпихав забіяк, що раз у раз штовхали її в спину, це тривало досить довго, нарешті терпець мені урвався, і я сердито крикнув:

— Та годі вже, нехай вам всячина! Почекайте, поки поїзд стане!

Вони послухались, тим паче, що в цій тісноті битися було ніяк.

— Це вже Краків? — здивувалась Ева.

— Так.

— Боже, як летить час…

— Ми під’їжджаємо до вокзалу.

Поїзд спинився біля четвертого перону, я вийшов з вагона перший і зразу наскочив на розставлених уздовж усього поїзда поліцаїв. Коло входу в тунель помітив ще патрулі СД, жандармерії та агентів гестапо в цивільному, хотів вернутись у вагон, але було вже запізно: пасажири ринули до дверей і загородили прохід, я відступив назад і піймав здивований погляд Еви, яка стояла й чекала мене. Я рушив до неї й на ходу кинув:

— Не підходьте до мене!

Вона покірно кивнула, в очах її майнув безтямний страх, я швидко пройшов повз неї і замішався у величезний натовп, що поволі сунув до тунелю. Біля сходів утворився затор, німці затримували всіх чоловіків з великим багажем і під конвоєм відводили на другий бік перону, за кордон поліцаїв. Було ясно, що йде дуже ретельна перевірка; я нерішуче постояв на місці, а потім швидко повернув назад і, проштовхуючись крізь паралізований страхом, завмерлий натовп, кинувся в протилежний бік, та, не пройшовши й кількох метрів, змушений був знову спинитись: поліцейські патрулі вдиралися в натовп і вихоплювали з нього чоловіків, які здавались їм підозрілими.

Я зрозумів, що мені буде нелегко вибратися з вокзалу; правда, лишався ще один спосіб — покинути валізу й дати драла, не думаючи про вантаж, документи я мав справні, в усякому разі, настільки, щоб мене безперешкодно пропустили на контролі, та я гаявся, сподіваючись, що, може, пощастить перебратись на сусідню платформу; повільно рушивши з місця, я глянув туди у просвіт між вагонами, але й там теж стояли озброєні поліцаї, тоді я знов повернув у бік тунелю, та ледве ступив кілька кроків, як переді мною виріс здоровило в шкіряному пальті й схопив мене за плече.

— Halt! — гаркнув він. — Halt!..[31]

Я відчув, що блідну, я знав, що цим разом попався і втрачати мені вже нічого.

— Ausweis wollen Sie?[32] — спитав я з удаваною неуважливістю, гарячково думаючи про схований на грудях пістолет.

Я вирішив вистрілити йому просто в пику і сягнув уже до внутрішньої кишені пальта, але вихопити пістолет не встиг: страшний удар в лице відкинув мене вбік, на стінку вагона, я сперся на неї спиною, але ту ж мить мене вдарили ще і ще раз, в очах потемніло, і я зсунувся додолу; я лежав з заплющеними очима, відчуваючи в роті солоний смак крові, навколо чув якісь голоси, але був такий приголомшений, що нічого не міг зрозуміти, а коли нарешті розплющив очі, з подивом побачив схилене наді мною червоне, розлючене обличчя майора й тільки тоді здогадався, що це він так горлав на мене і, коли гестапівець заступив мені дорогу, зненацька торохнув кулаком, а тепер стояв, націливши на мене пістолет.

— Du Schweine Pole! — крикнув він з ненавистю й стусонув мене ногою в зад. — Aufstehen! Aber schnell![33]

Я насилу підвівся, з розбитого носа текла кров і капала на вилоги пальта, відразу скипаючись чорними згустками; я зчудовано подивився на свої руки, теж вимазані кров’ю, потім перевів погляд на німців, які жваво про щось розмовляли.

— Може, вам чимось допомогти? — спитав гестапівець у майора.

— Спасибі, я сам з ним упораюсь.

— Ми його затримаємо.

— Ні, — рішуче заперечив майор. — Спершу він однесе мої речі в готель. А потім я подзвоню в поліцію…

— Готель тут недалеко.

— Я знаю, — сказав майор. — Колись уже там зупинявся.

— Гадаю, ви справитеся з цією тварюкою…

— Безперечно!

Гестапівець шанобливо вклонився майорові.

— Бери валізи! — крикнув той. — Марш!

Ми безперешкодно пройшли всі кордони й нарешті опинилися в тунелі. Я йшов попереду, заточуючись, мов п’яний, під вагою двох добре напакованих валіз, а майор простував за мною трошки правіше, ні на секунду не випускаючи з рук пістолета; по дорозі ми проминули кілька жандармських патрулів, я ловив на собі їхні здивовані погляди, бачив іронічні усмішки, моя закривавлена фізіономія, певно, справляла на них комічне враження; майор вітав патрулі коротким гортанним «хайль!», а жандарми виструнчувались перед ним, чітко цокаючи підкованими каблуками.

«Коли він виведе мене з вокзалу, я вб’ю його, — подумав я, помалу отямлюючись. — Навіть якщо доведеться накласти головою».

Я вже опам’ятався від майорових ударів і знов міг обміркувати все тверезо й спокійно, в мене ще лишалося трохи часу; майор, очевидно, прямував до готелю на Піярській вулиці, одного з найближчих од вокзалу. «Поки дійдемо на місце, я знайду який-небудь спосіб виплутатись».

Ми добралися до кінця тунелю, тепер треба було зійти сходами нагору, при виході з обох боків я знов побачив поліцейські патрулі. «Оточили весь район вокзалу».

На середині сходів, десь на висоті першого поверху, я спинився, поставив валізи і з полегкістю випростав наболілу спину, дихав важко, широко розкритим ротом, бо в носі запеклася кров; згори на мене дивились жандарми, я відчував на собі їхні пильні, підозріливі погляди. «Не зараз. Спочатку треба вийти звідси».

— Швидше! — крикнув майор люто. — Швидше, коли не хочеш, щоб я потрощив тобі кістки…

«Не встигнеш. Я рішу тебе, як тільки вийдемо звідси. Твоя самовпевненість тебе погубить».

Я підняв валізи й рушив угору сходами, майор — слідом за мною; коли ми проминули останніх вартових і вийшли на привокзальну площу, мені впала в око довга валка критих вантажних машин та ще один кордон поліцаїв, а за ним — нерухома юрба людей, що напружено чекали своїх близьких, які зостались на пероні; я почув гомін збуджених голосів, а якась жінка, побачивши моє скривавлене обличчя, стиха забідкалася:

— Ой боже ж мій! Ой боже ж мій, боже! Ой боже мій милосердний!..

— О господи! Ну й розмалювали його!..

— Цить, дурню! Краще помовч…

— Гади прокляті! Нема на них погибелі!

Люди розступалися перед нами, я бачив навколо злякані обличчя, погляди, сповнені зненависті і співчуття. «Мабуть, вигляд у мене непривабливий. Все лице й пальто у крові».

Ми ступили на тротуар і пішли самим його краєм, попід стіною дерев’яного барака. «Він такий самовпевнений, що навіть не відібрав у мене зброї. Це його й погубить. Руки в мене зайняті, але я все одно його вб’ю».

Я оглянувся на майора, він, як і раніше, йшов за мною з правого боку. «Кину йому під ноги валізу. Він упаде. І тоді я його пристукну».

Ми пройшли повз барак і, обминувши вантажну машину з погашеними фарами, що стояла біля тротуару, звернули на вулицю, яка вела до Піярської; та чим більше ми віддалялись від вокзалу, тим дужче охоплювало мене збудження й нетерпіння, хотілося швидше кінчити все це, але треба було триматись так, щоб він не здогадався про мої наміри; я трохи наддав ходи, розуміючи, що мені буде легше здійснити свій задум, коли майор з розгону наскочить на валізу. «Не зараз. Ще кілька метрів».

Я почув позад себе сміх і з подивом оглянувся.

— Не пощастило тобі, а? — спитав майор з іронічним вогником в очах. — Ось і кінець пригоди. Я ж казав, що це може погано скінчитись.

— Нічого не вдієш! Попався. Але й тобі, гаде, буде каюк…

— О, не так скоро!

— Все одно здохнеш…

— Ти раніш.

— Це ми ще побачимо.

— Ти не доживеш і до ранку!

— Падло!

— Тебе порішать.

— Але не цієї ночі.

— Пристукнуть тебе, — засміявся майор. — Я знаю, на що здатні гестапівці.

— Плювати я на них хотів. Можеш їм це сказати.

— Сам скажеш!

— Я їм ще не те скажу, тварюко!

— Ти твердий горішок, еге ж? Але чи зможеш витримати все до кінця? Вони і з такого, як ти, зуміють зробити лемішку.

— Ну, годі. Про мене не турбуйся. Я пройшов добру школу.

— Гляди, не здумай тікати, — остеріг майор і знов засміявся. — За кожним поворотом тебе чекає смерть.

— Ми стоїмо в одній черзі. Тільки невідомо, чия прийде раніш.

— А жаль було б умерти такої ночі, правда?

— Я був до цього готовий. Умерти можна й різдвяної ночі. Але й ти, падлюко, кінець кінцем здохнеш!

Ми наближались до рогу Піярської.

«Зараз. Зараз я кину йому під ноги валізу».

— Стій! — крикнув майор.

Я тихо вилаявся, але, щоб не викликати в нього підозри, слухняно спинився; обернувшись, подивився на безлюдну, заметену снігом вулицю і помітив вантажну машину — ту саму, повз яку ми пройшли на розі Вокзальної площі, — вона повільно й тихо, з погашеними фарами, сунула слідом за нами; я глянув на будинки по той бік вулиці, величезні, похмурі, зі старанно затемненими вікнами, у квартирах цих будинків, напевно, саме зараз люди сідали за святкові столи. «Щоб їх усіх чорти взяли!»

Я повернувся до майора і нетерпляче спитав:

— Чого ми ждемо?

— А куди ти поспішаєш, хлопче?

— Кінчаймо, нарешті, цю гру, — сказав я. — До готелю вже недалеко…

Машина все наближалась, я вгледів двох чоловіків, що стояли на приступках обабіч кабіни, тримаючись за дверцята, і чекав, поки вони проїдуть, їхня поява ламала мої плани. «їдуть так, наче в кузові немає місця».

— Так, — озвався майор серйозним тоном. — Пора кінчати цю гру. Ви вільні. Можете йти додому.

Я відвів погляд від машини і, вражений, уп’яв очі в майора.

— Я був змушений вас ударити, — спокійно пояснив він. — На жаль, не було іншого виходу. Гадаю, ви на мене за це не сердитесь. Адже я діяв у ваших інтересах.

Ви ж не станете заперечувати, що становище було досить складне. Та мені вдалося переконати того агента гестапо, що ви — злодій, а валіза, з якою ви мали стільки клопоту, належить мені. Звичайно, він мені зразу повірив. Тим більше, що я лупцював вас не жаліючи…

Я тільки мовчки кивнув, бо ще не довіряв йому.

— Стонадцять чортів! — лайнувсь я. — І довго ви ще будете так бавитись?

— Ідіть додому, тихо сказав майор. — Я ж сказав, що допоможу вам.

— Так, але то було в поїзді.

— Ви вільні.

Я нахилився й підняв свою валізу.

— Ви врятували мені життя.

Майор мовчав.

— Шкода тільки, що ви так говорили зі мною, коли ми вийшли з вокзалу.

— Я говорив не серйозно.

— Ви гралися з вогнем.

— Але я не мав наміру надто затягати цю гру.

— На щастя…

Тихо скрипнувши гальмами, машина несподівано зупинилась не більш, як за десять метрів од нас; занепокоєний, я оглянувся й побачив, що в наш бік біжать двоє людей, я відразу впізнав їх — то були Сірий і Лис.

— Хлопці, не стріляйте! — гукнув я здушеним голосом. — Не стріляйте, ради бога!..

Та було вже пізно, ляснули два коротких, сухих, як удари бича, постріли, і майор, навіть не зойкнувши, впав на землю; його пістолет глухо стукнув об брук, а кашкет, злетівши з голови, покотився по обмерзлім тротуарі й застряг у купі снігу.

— Швидше, Похмурий! — гукнув мені Сірий. — Давай валізу!

Я стояв нерухомо, розгублений, приголомшений, і вдивлявся в обличчя майора, шукаючи в ньому хоч якихось ознак життя.

— Похмурий! — гримнув Лис. — Не гайся!

Я підняв майорів пістолет і лише після цього взяв валізу, разом із Сірим ми затягли її в кузов, самі залізли під тент, і машина рвонула з місця.

— Чиста робота, правда ж? — мовив Лис тремтячим від хвилювання голосом.

— Так.

— Ти не сподівався, що ми на тебе чекатимем?

— Ні, — відповів я. — Ні.

— Що з тобою, хлопче? — спитав Сірий. — Ще не очухався?

— Еге. Весь час думаю про це.

— Ми наспіли саме в час, правда?

— Так.

— Ти, мабуть, думав, що зовсім засипався?

— Вгадав, друже.

— Цього разу було зовсім кепсько.

— Скажи, Похмурий, як тобі пощастило вимкнутися з перону?

— Дай мені спокій.

— Що це на тебе найшло, хлопче? — спитав Сірий. — Якийсь ти прибитий, наче щойно брата поховав.

— Я думав, цього разу вже не вискочу.

— А здорово ми впорали цього німчуряку.

— Еге ж.

— Куди він тебе вів?

— До готелю.

— Чого?

— Я мусив однести його валізу.

— Це він так розмалював тобі пику? Ти весь заюшений кров’ю.

— Так.

— На пероні була буча?

— Мені трохи перепало від майора. Валіза в нього була важка, а я не хотів нести її до готелю.

— Смішна історія, їй-богу. Цей субчик сам поліз нам у руки.

— Це мене врятувало. Інакше я б не вибрався з перону. Ви ж самі бачили, що там робилось.

— Пощастило тобі, брате.

Лис пирснув зо сміху.

— Добре, що ми тебе підождали.

— Авжеж.

— У мене просто собачий нюх, — пробурмотів Сірий. — Я чув, що сьогодні може щось скоїтись. Цілий день хвилювався, місця собі не знаходив…

— Та я й сам як-небудь викрутився б.

— Зате тепер ти вже в цілковитій безпеці.

— Так.

— Але ти начебто й не радий. Що трапилось?

— А, нічого, — спроквола, неуважливо відповів я. — Досі думаю про ту історію. Це таки була з біса добра робота…

VI СВЯТВЕЧІР: СВЯТВЕЧІР

Мене чекали на вечерю. Звичайно я проводив святвечір у пані Марти, але вже вдруге за ці роки ми сідали до столу з великим запізненням. Коли я дістався на місце, було коло десятої вечора, наближалась комендантська година, і поверхом вище, над квартирою пані Марти, де мешкали фольксдойчі, вже кілька годин тривала п’яна гульня, і стеля двигтіла від тупотіння підпилих солдафонів. Вже четвертий раз есесівці збирались там на святвечір, напивалися до нестями й горлали цілісіньку ніч, але ми не звертали на них уваги, їхнє сусідство перестало нас турбувати, ми звикли до нього, так само, як до незліченних пацюків, котрі літньої пори вилазили з підвалів та смітників на подвір’я старого будинку, сповнюючи все навколо пронизливим писком та огидним шарудінням. Тепер була зима, навала пацюків припинилась, але у фольксдойчів, як і раніше, безупинно пиячили, та на це ми вже не зважали.

Коли я ввійшов до їдальні, посеред застеленого білою скатертиною столу, поміж тарілками та приборами, парувала супниця, смачно пахло юшкою з грибами; дівчатка, повстававши зі своїх місць, мовчки ждали, коли мати підійде з облаткою, щоб прийняти від них поздоровлення та побажання і висловити свої, а я стояв біля дверей, що вели до кухні, і розглядав поставлену між вікном та піаніно високу, аж до стелі, ялинку, обвішану різнобарвними ярмарковими прикрасами. Пані Марта ділилась облаткою зі старшою донькою Луцією, я чув їхні схвильовані голоси, і це хвилювання потроху передавалося й мені, хоч я й не дивився на них; у ту хвилину мені хотілось тільки, щоб усе швидше кінчилось, я завжди найбільш боявся саме цієї, нестерпно тяжкої для мене хвилини, що розворушувала цілі рої спогадів про щасливе й безтурботне дитинство, про моїх рідних, яких уже немає на світі, про домівку, яку я втратив, бо моя кімнатка на мансарді в другому кінці міста була тільки тісною майстернею, в ній ледве вміщувались мольберти, полотна та книжки; і хоч вона також правила мені за схованку, де зберігалася зброя та боєприпаси, цього вечора я думав про неї з нехіттю й радів, що сьогодні не треба туди вертатись. Пані Марта ділилась облаткою з середньою донькою Францішкою, я чув їхні голоси, в яких бринів стримуваний плач, але не дивився на них, погляд мій блукав по старих, ще з часів першої світової війни, дубових меблях, по завішаних узористими килимками стінах; навпроти дверей, коло яких я стояв, поряд з довгим буфетом на стіні висіли дві картини — витриманий у рожевих тонах морський пейзаж та портрет циганки, кепські, претензійні, намальовані без найменшого чуття кольору полотна, які викликали роздратування, коли на них довго дивитись; я перевів погляд на накритий стіл і тільки тепер помітив на ньому зайвий прибор. Пані Марта поздоровляла меншу дочку Юлію, за хвилину надійде моя черга; від самої думки про це я аж похолов і збентежився так, ніби мусив прилюдно сповідатись; я не був певен, що в останню мить не піддамся хвилюванню, яке все дужче охоплювало мене, хоч я з ним так уперто боровся, мені було страшенно ніяково, і я боявся, що не зможу стриматись. Але коли ця хвилина настала і пані Марта підійшла до мене з облаткою, я низько схилив голову і, не дивлячись їй в обличчя, швидко пробурмотів кілька слів, добре розуміючи, що вони звучать сухо й нещиро, хоч я був сповнений найкращих почуттів до цієї добросердої жінки, яка прагнула замінити мені матір, і дім якої, де я проводив більшу частину вільного часу, був відкритий для мене у всяку пору дня й ночі. Пані Марта, одначе, сприйняла це саме так, як належало, свої побажання обмежила кількома словами, не торкаючись того, що могло завдати мені болю, і за це я був їй безмірно вдячний; тільки коли я цілував її натруджену руку, мовила сердечно:

— Я дуже рада, Алеку, що ти сьогодні з нами.

— І я теж радий.

— Думала, що ти вже не прийдеш.

— Я зробив усе, що міг, щоб встигнути до комендантської години.

Підійшовши до дівчаток, я по черзі мовчки поцілував їх, не висловлюючи традиційних побажань, ми сіли до столу.

— Ви ще когось чекаєте? — спитав я, дивлячись на зайвий прибор і вільний стілець.

— Ні.

Пані Марта перейняла мій погляд і швидко додала:

— А, ось чому ти спитав! Це місце для всіх тих, хто самотній і хто сьогодні не може бути з нами.

— Розумію.

— Це місце для померлих, — сказала Юлія. — Ти цього не знав, Алеку?

Я глянув на дівчинку, що сиділа навпроти, і заперечливо похитав головою, мене знов пойняла болісна туга, переді мною промайнуло обличчя майора, пригадалась наша дивна розмова і ця подорож в одному купе швидкого поїзда, а потім його раптова смерть, весь трагізм якої я по-справжньому став відчувати тільки тепер.

Спочатку я був такий приголомшений блискавичним розвитком подій, що не мав змоги спокійно подумати про все, що сталося цього дня, цього незвичайного вечора; я вцілів, щасливо уникнув смерті, а може, й чогось іще страшнішого, ніж смерть, — якби попався в руки гестапівцям, вони, напевно, силкувалися б вирвати в мене признання, кому я віз цей вантаж, — я був вільний, але не почував радості, адже те, що мені ще раз вдалося вислизнути з наставлених на мене сілець, було не тільки моєю заслугою; я дивився на вільне місце за столом і подумки лаявся найбрутальнішими словами, аби тільки не піддатися тузі, не думати про недавні події, відігнати спомини про обличчя цього чоловіка, його слова, його сумну усмішку. Переді мною стояла тарілка святкової юшки з грибами та локшиною, а я не наважувавсь її покуштувати, боячись, що заплачу.

— Чому ти не їси, Алеку? — стурбовано запитала пані Марта. — Юшка вже не гаряча. Їж, поки не захолола.

— Алек, напевно, думав, що буде борщ із вушками, — ображено озвалась Юлія. — Я тобі казала, мамо, звари борщу…

Я підвів над тарілкою голову, глянув на дівчинку й значуще підморгнув до неї. Юлія підбадьорливо всміхнулась і сказала:

— Ну, їж, Алеку, їж. На роздуми ще буде час…

— Гаразд, Мишко, — відповів я. — Твоя правда…

— Ми так хвилювалися за тебе, — мовила пані Марта. — Боялись, що не встигнеш прийти до комендантської години…

— Поїзд запізнився.

— Я подумала, що на вокзалі облава.

— І це було.

— Боже мій! — зітхнула вона. — Навіть на святвечір не дають спокою. У них, мабуть, зовсім немає серця. Ні за що ні про що так мучити людей. Це жорстоко й безглуздо…

— Авжеж.

— То, кажеш, на вокзалі була облава?

— Так.

— І багато людей затримали?

— Майже всіх, хто мав багаж. Перевіряли дуже ретельно…

— Але тобі пощастило вийти?

— Випадок допоміг.

— Боже мій! — зітхнула пані Марта. — Боже мій…

— Вони оточили весь вокзал. Усі перони…

— Як же ж ти вийшов? — спитала Юлія.

— Нормально, як звичайно, головним виходом…

— І ніхто тебе не затримував?

— Ні. Мене ніхто не затримував. Я йшов з німецьким майором, якому ніс валізу. Жандарми, бачивши нас разом, вважали, що він найняв мене як носія. Так мені вдалося вийти з вокзалу без жодних перешкод…

Всі за столом розвеселились, сміялися дівчатка, сміялась їхня мати, тільки я був серйозний.

— Пощастило тобі, Алеку.

— Атож. Мені неймовірно пощастило.

— Розкажи докладно, як це було, — попросила Юлія.

— Зараз-таки?

— Розкажи, Алеку. Це страшенно смішна історія.

— Не займайте його, діти, — втрутилась пані Марта. — Нехай хоч повечеряє спокійно…

— Я розкажу, — сказав я повагом. — Розкажу вам усе докладно, але після вечері. Згода?

— Згода, Алеку.

Під час цієї розмови я безупинно думав про майора, про незвичайний збіг обставин та подій, що дали мені змогу виплутатися з безвихідного, здавалося б, становища. Думав я і про його монолог, згадував, що він говорив про ката й жертву, але все ще не міг збагнути, чого хотів цей чоловік, досі не розумів мотивів його дій, які врешті привели до того, що, прагнучи врятувати моє життя, він сам прирік себе на смерть, бо вже з тієї хвилини, коли кинувся до мене на пероні, коли заявив агентові гестапо, що валіза належить йому, наражався на смертельну небезпеку — адже якби валізу тоді відкрили, йому довелося б розплачуватись за свій нерозважний і рискований вчинок нарівні зі мною, небезпечний вантаж вирішував не тільки мою, а й його долю. Я думав про все це, схилившись над тарілкою юшки з грибами, а коли пригадував деякі епізоди цього дня, мене брала досада. Як же недоладно я поводився в купе поїзда — сидів проти майора з пістолетом у руці, гадаючи, що остаточно провалився, і не слухаючи аргументів цього чоловіка, який марно намагався переконати мене, що він мені не ворог. Я відкидав усі доводи й не довіряв йому, може, це було й правильно, але все-таки, незважаючи на мій страх і тривогу, не варт було його ображати.

Треба було прийняти той дружній тон, якого він намагався надати нашій розмові, може, тоді я більше дізнався б і про нього самого, і про причини, що спонукали його до такого рискованого кроку, а головне — фінал цієї історії міг би бути зовсім іншим. Я був великою мірою винен у його смерті, аж ось коли я збагнув, чому він так поводився після того, як ми щасливо вибралися з вокзалу, зрозумів — на жаль, запізно, — чому він до останньої хвилини не виявляв свого правдивого наміру і вдавав із себе людину, яку тішить сам факт переваги над противником, а також свідомість, що вона може кожну мить вирішити його долю. Я вже здогадався, що не це було єдиною і головною причиною такої дивної поведінки майора. То була наука мені, пересторога на майбутнє, а може, і спроба показати, на яких хитких основах оперте наше існування, своєрідна ілюстрація до тези про ката і жертву.

Неквапно перебираючи в пам’яті все почуте від нього в поїзді, я переконався, що в його словах не було ніяких відкриттів, але якби я не чув таких відвертих висловлювань, то, напевно, ніколи б не зміг зрозуміти, що змусило його вдатись до вирішального аргументу в тій грі, яку ми вели з самого початку нашої спільної подорожі і в якій, здавалось, останнє слово буде за ним. А втім, воно й справді лишилося за ним, незважаючи на такий трагічний для нього фінал, але про це знав тільки я, і ніхто, крім мене, ніколи не знатиме правди про цю подію, позначену найтиповішими прикметами часу — того часу, коли смерть приходила несподівано, а вбивство з-за рогу було буденним явищем. Проте я почував себе ніби одуреним, я ж не бажав його смерті, і хоч мав цього чоловіка за свого ворога, не хотів, щоб він умирав; несподівано прийшло прозріння — я зрозумів, що цього вечора від наших рук загинув хтось дуже нам близький, і вперше за всі ці роки усвідомив, що й вони теж втрачають людей, які повинні жити заради майбутнього.

— Налити тобі ще юшки? — спитала пані Марта.

— Ні. Дякую.

— Подобається тобі наша ялинка?

— Дуже. А хто її прикрашав?

— Юлія.

— Як гарно вона прибрала її. І Ялинка справді чудова.

Кімнату сповнював дух ялини, гострий і п’янкий дух живиці, що викликав у пам’яті ліс, засніжені гори й молоді гаї на крутих схилах, але цей дух для мене нерозривно асоціювався також із кладовищем, смертю, свіжими могилами та вінками із соснових або ялинових гілок, в які вплетено штучні квіти. Я дивився на деревце, а пані Марта з дівчатками прибирала зі столу порожні тарілки. Переді мною, мов за помахом чарівної палички, з’явилась карафка з горілкою, я всміхнувся, дівчатка пирснули сміхом, а пані Марта весело зауважила:

— Ну, Алеку, нарешті я бачу на твоєму обличчі усмішку…

— Я знаю, ви припасли горілку для мене, — сказав я. — Це зовсім зайве. Я й так завдаю вам багато клопоту.

— Ця горілка — подарунок мого брата Міхала, тепер він за управителя в маєтку барона Гетца. Міхал був у нас вчора і привіз трохи харчів. Якби не він, не знаю навіть, з чого б я зготувала святкову вечерю…

На столі з’явилося блюдо пиріжків з капустою, потім подали рибу смажену та заливну, я вихилив кілька чарок горілки, і настрій у мене трохи покращав. Пані Марта теж випила дві чарки й, розчулившись, почала згадувати давні часи, молодощі, різдвяні свята минулих літ, яких у неї за плечима було принаймні вдвоє більше, ніж у мене, потім розповідала про всякі кумедні випадки з свого життя, а далі про дитячі пустощі своїх дочок — Луції, Францішки та Юлії, слухаючи її, ми падали зо сміху, хоча чули ці історії вже не раз, але, вертаючись до них, пані Марта щоразу знаходила якусь нову смішну деталь. Невичерпним джерелом тем для цих розповідей була Юлія, чотирнадцятирічна дівчинка, дуже розумна, з жвавою уявою, вразлива і добра, а до того ж пустотлива, мов хлопчисько. З-поміж дочок пані Марти Юлію я любив найбільше. Я дивився на її худеньке овальне личко, облямоване білим, як льон волоссям, заплетеним у дві товсті коси, і коли наші погляди зустрілись, я побачив, що в очах Юлії світиться така відданість і захват, які бувають тільки в закоханої дівчини. Мене раптом залила тепла хвиля ніжності до цієї тендітної, худенької дівчинки, котра уважно стежить за кожним моїм жестом, вгадує всі мої потаємні думки, ловить кожне моє слово, ніби сподіваючись, що воно відкриє їй сенс усього майбутнього життя. Я засміявся, мені здалось кумедним, що я став об’єктом її першого напівдитячого кохання. Несподіване відкриття збентежило мене; я враз зрозумів справжнє значення її невпинних намагань привернути до себе мою увагу, намагань по-дитячому наївних, але повних ще неусвідомленого прагнення любові; мені стало ясно, що означають усі ці дотики, — несмілі поцілунки й нетерплячі запитання, за якими крилася тривога за свою любов; коли я все це зрозумів, мене огорнуло змішане почуття зворушення й неспокою, ця дитина, подумав я, приречена на страждання, вона не усвідомлює, що мене не можна кохати, не можна зв’язувати ніяких надій з людиною, доля якої така небезпечна й непевна, якій щохвилини загрожує загибель. Проте це не заважало мені самому невпинно шукати кохання, думати про нього, домагатись його, хоч я знав, які нерозумні були мої зусилля, які нездійсненні мрії. Інстинктивно захищаючись від влади ненависті і зла, шукаючи рівноваги й опори, я прагнув кохання, бо тільки воно рятувало від згубних пристрастей війни, які винищували в нас усе людське. Але, мріючи про справжнє почуття, я найчастіше натрапляв на плоскі інтрижки, які давали мені так мало, хіба що дозволяли на короткий час забути про сповнені жорстокості воєнні будні; я ніколи не міг погодитися на той жалюгідний ерзац кохання, що його мені не раз поспіхом пропонували під впливом якихось раптових імпульсів, це було зовсім не гідне і тих жінок, і мене; але тоді ми задовольнялися абичим, хапали, що трапиться, однаково, як і де, трохи нагадуючи цим тих стариків, у яких перед смертю лишилось тільки одне бажання — наїстись досхочу.

І ось я готовий почати все заново. Напередодні різдва в поїзді я познайомився з Евою і, сповнений сумнівів та надій, домовився з нею про зустріч, а того ж вечора дізнався, що став об’єктом першої любові чотирнадцятирічної дівчинки Юлії.

Я глянув на годинник — було пів на одинадцяту, з’їв останній шматок риби, пані Марта налила мені ще чарку горілки, що мала своєрідний, терпкий смак і пахла ялівцем та ще якимись не відомими мені травами. Я взяв чарку — то була велика чарка для вина, формою схожа на видовжену квітку білої лілеї, — і довго вдихав чудовий запах напою, потім обережно відпив ковток, від горілки по тілу розходилось тепло, думки ставали прозорими й на диво ясними.

— Ми страшенно раді, що ти з нами, Алеку, — ласкаво сказала пані Марта. — Ти собі навіть не уявляєш, як ми за тебе непокоїлись…

— Уявляю. Я теж дуже радий, що ми разом.

— З’їси ще риби?

— Ні, дякую.

— Я залишу її тобі на сніданок.

— Риба чудова. Особливо мені сподобався заливний короп.

— Я знаю, що ти його любиш. Тому більшу частину залила, а решту посмажила…

— Боже мій, — промовив я, зворушений. — Не знаю, їй-право, чим я заслужив на таку ласку. Ви піклуєтесь про мене, мов про рідного сина…

— Я рада, що тобі з нами добре. Мені завжди хотілось, Алеку, щоб ти почував себе в нас, як удома…

— Спасибі вам…

Зі столу швидко прибрали блюда, тарілки та прибори.

Пані Марта внесла велику вазу узвару з чорносливу, а Юлія поставила переді мною салатницю з кутею — моєю улюбленою різдвяною стравою, приготованою, як я здогадався, спеціально для мене. Розчулений і трохи збентежений цими проявами уваги, я знов щиро подякував пані Марті за таку приємну несподіванку, але вона, значливо підморгнувши, сказала:

— Кутю, Алеку, готувала не я, а Юлія…

— Справді?

— Ні, — швидко мовила Юлія. — Зовсім ні…

Я глянув на неї — розшаріла, засоромлена дівчинка сиділа, низько схиливши голову й судорожно стиснувши сплетені пальці. Коли я підвівся, збираючись підійти до неї, вона раптом зірвалася з місця і втекла в кухню.

Я хотів був піти за нею, але пані Марта спинила мене.

— Вона зараз вернеться, — сказала з веселим блиском в очах. — Краще її не займати…

Неохоче вернувсь я на своє місце і, наклавши на тарілку щедро підсолодженої медом пшеничної каші з ма^ ком, почав їсти, раз у раз позираючи на двері, що вели в кухню; та скільки мати не кликала її, Юлія не показувалась. Нарешті пані Марта встала з-за столу і вийшла в кухню; крізь нещільно причинені двері долинав її лагідний, ласкавий голос і тихенький, ледве чутний голосок Юлії. За хвилину обидві вернулись до кімнати.

— Знаєте, діти, що ми зараз зробимо? — весело спитала пані Марта. — Засвітимо на ялинці свічки, погасимо світло й заспіваєм колядку…

Дівчатка радо погодились. Юлія мовчки подала мені коробку сірників, а я, скориставшися з цього, вхопив її за руку, пригорнув до себе й поцілував у щоку; мати й сестри Юлії зустріли мій підступний маневр веселим сміхом, та й сама вона анітрохи не засоромилась. Мій поцілунок дівчинка сприйняла спокійно, як щось цілком природне, тільки ніжно глянула на мене з-під опущених він; та й не дивно, адже наша дружба почалася ще за тих часів, коли Юлії було три роки, а мені неповних дванадцять. Тоді я не раз цілував її, як оце зараз, а під час довгих прогулянок, коли мала стомлювалась, брав її на руки і частенько приносив додому вже сонну. Саме тоді стався кумедний випадок, через який до Юлії назавжди пристало смішне прізвисько; чудово пам’ятаю той осінній день: я лагодив у кімнаті шнур від нічної лампочки, пані Марта прасувала білизну, а Луція та Францішка робили уроки; у квартирі панувала тиша, тільки з кухні, де бавилась Юлія, коли-не-коли чувся брязк ненароком зачепленого посуду. Раптом двері з грюкотом розчинились, на порозі з’явилась Юлія і схвильовано крикнула: «Мамо, мамо, подивись, до нас у хату заліз пацюк!» Ми всі кинулись до кухні, гадаючи, що в квартиру справді забрався пацюк, смітник на подвір’ї аж кишів ними, але замість пацюка побачили маленьку польову мишку, яка, вгледівши нас, прожогом вишмигнула надвір. Ззирнувшись, ми дружно вибухнули веселим сміхом, і тільки мала Юлія не розуміла, чому ми сміємось, але прізвисько Мишка міцно прилипло до неї, і відтоді його часто можна було почути в цім домі.

Я засвітив на ялинці свічки, Юлія вимкнула електрику, кімнату огорнула півтемрява, тільки свічки розливали жовтаве сяйво серед різнобарвних кульок, ланцюжків та блискучих ниток «дощику». Я вмостився в кріслі біля піаніно, в друге крісло сіла пані Марта, дівчата теж відійшли від столу і посідали на канапі; обважнілі після доброї вечері, стомлені й сонні, всі мовчали, вдивляючись у веселі вогники свічок, у сріблясте, обвішане блискучими прикрасами деревце, а мене все дужче обіймало солодке почуття розніження й спокою, я втішався цією чудовою хвилиною цілковитого відпочинку. Вийнявши сигарету, я закурив і глянув на Юлію — вона сиділа на канапі, дивилася на мене і всміхалась.

— Алеку, заграй нам на гармонії, — попросила дівчинка.

— Що?

— Ну, яку-небудь колядку.

— Не знаю, чи зумію. Я так давно не грав…

— А ти спробуй. Ну, будь ласка…

Відмовити було важко, тим більше, що Юлію підтримали обидві сестри і пані Марта, не міг я їм відмовити, хоч і дуже добре знав, чим скінчиться моя гра. Пані Марта вже відшукала в шухляді буфета губну гармонію, старанно витерла з неї порох і, вручивши її мені, вернулась на своє місце; в кімнаті знов запала тиша, чути було тільки тихе потріскування свічок та завивання хуртовини за вікнами. Я був мов не свій і ніяк не наважувався почати, судома стискала горло, перехоплювала подих, я все гаявся, почуваючи болісну роздвоєність і збентеження, які, напевно, охопили б кожного, кому довелося б грати через дві години після того, як перед очима в нього загинула людина. Не так-то легко було перебороти себе, та не могли ж вони чекати без кінця, і я несміливо заграв мелодію добре відомої колядки «Серед нічної тиші». Але ніхто не співав, у кімнаті, як і досі, панувало мовчання, я зиркнув на пані Марту — вона беззвучно плакала; я знав, що так буде, знав ще тоді, як мене вмовляли заграти, але все ж не думав, що ці тихі сльози, це мовчання і сама мелодія так легко виведуть мене з рівноваги. Гострий, нестерпний біль раптом здушив мені горло, так, що я насилу міг звести дух, я пробував притлумити це почуття, але воно було сильніше за мене, я обірвав мелодію на половині такту і, вставши з крісла, тремтячим голосом сказав:

— Ні! Не можу. Справді, не можу сьогодні грати…

Пані Марта кивнула мовчки; ще деякий час вона сиділа задумана, а потім пішла в кухню, незабаром вийшли й дівчатка. Залишившись сам, я знов сів у крісло, простяг ноги, голову відкинув на м’яку спинку і, заплющивши очі, з насолодою подумав про те, що скоро ляжу спати. Я смертельно втомився й чекав сну, як порятунку; напівлежачи в кріслі, обважнілий і безвладний, я дивився з-під примружених повік на ялинку, осяяну жовтим полум’ям свічок, прислухався до звуків, що долинали з кухні, ловив ухом гомін притишених голосів, плюскіт води, брязк посуду і дзвякання приборів, обережні кроки дівчаток, і враз, хоч мене вже помалу охоплювало заціпеніння, відчув несподіваний приплив радісного заспокоєння — я був дома, в безпеці, серед близьких людей, які оточували мене ніжністю й піклуванням, що відчувалися на кожному кроці, в кожному русі; мені було хороше, огорнутий теплою сутінню, повною тихих шерехів, я втішався цими хвилинами, піддавшись чарам цього вечора, що все більш віддаляв мене від подій минулого дня. В якусь мить мені згадалась Ева, дівчина, з котрою ми познайомилися в поїзді й домовилися зустрітись, але я подумав, що навряд чи піду на це побачення, мені не хотілось починати все спочатку, і ще я подумав, що коли, незважаючи на всі свої сумніви, все-таки вирішу не поривати цього знайомства, то не дозволю втягти себе в ту гру, котру жінки так любили, — безплідну гру, яка заповняла порожнечу їхнього позбавленого мети існування і правила якої я вже так добре знав. Ця гра тільки спустошувала душу, а мені потрібно було так багато сил, щоб здійснити майбутні задуми, покликання моє все настійливіше нагадувало про себе, я нетерпляче ждав тієї хвилини, коли знов опинюся в тісній мансарді, серед мольбертів і розставлених попід стінами ще не висохлих полотен, у своїй маленькій майстерні, повній книжок, старих літографій і гравюр, наскрізь просяклій терпким запахом скипидару та олійних фарб. Але я знав, що мине ще чимало часу, перше ніж я зможу розпрощатися з професією комівояжера смерті, — я, людина, приречена на смерть, розшукувана всіма поліцейськими службами країни, невпинно переслідувана, людина, яку силкуються загнати в пастку, а вона люто відбивається від своїх переслідувачів, мов зацькований дикий звір.

Я думав ще про всяку всячину, але думки мої ставали все більш млявими, картини пережитих цього дня подій то наринали, то відпливали, наче морські хвилі, в голові злегка шуміло, я чув тихе потріскування свічок на ялинці й розплющив очі, щоб перевірити, чи вони не догоріли, — ні, ще тільки згоріли до половини, — заспокоївшись, я з полегкістю стулив повіки і враз провалився в сон.

VII СВЯТВЕЧІР: ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Мене розбудив обережний стук у двері; розплющивши очі, я здивовано оглянувся навколо і в першу хвилину спросоння ніяк не міг зрозуміти, де я і що зі мною, але, коли знов постукали, побачив бліду смугу світла, що перетинала всю кімнату, тьмяно освітлену миготливими зблисками вуличного ліхтаря, вузьке високе вікно з грубими гратами, заставлені меблями зловісно темні кутки і величезне дзеркало в позолоченій рамі у стилі барокко; з нього на мене дивилось худе довгасте обличчя з гострими рисами — нерухома маска, на якій холодно поблискували сірі очі. Я насупив брови, обличчя в дзеркалі зворухнулось, якусь мить я допитливо, з цікавістю розглядав його, немов бачив уперше, і враз мене охопило дивне почуття — відбите в дзеркалі обличчя здалося чужим, я вдивлявся в нього жадібним поглядом, шукаючи бодай найменших слідів пережитих тривог, хвилювань і мук, повинні ж були вони лишити на ньому свою печать, але в півтемряві бачив тільки невиразний його обвід та нерухомий блиск очей, в яких прозирала знов пробуджена настороженість. За хвилину вдруге почувся тихий стук у двері, я полічив удари — їх було сім, тоді повільно встав, відсунув стілець, обережно підійшов до дверей, витяг з кишені пістолет, повернув ключ у замку і, штовхнувши коліном двері, одразу відскочив назад.

У коридорі в яскравому світлі електричних лампочок стояв Грегори і приязно всміхався.

— Що сталося? — спитав я. — Де Монтер?

— Я щойно з ним говорив.

— Він був тут?

— Ні. Дзвонив.

— І що сказав?

— Звелів переказати вам, що вони зараз прийдуть.

Я глянув на годинник — за десять шоста, Монтер мав бути в «Какаду» рівно о п’ятій, напевно, виникли якісь непередбачені перешкоди, коли він так запізнюється; до відходу поїзда лишалось яких сорок п’ять хвилин, часу було обмаль, але я нічого не міг зробити, доводилось терпляче ждати Монтера та його хлопців, що опікувалися вантажем і мусили бути при мені аж до тої хвилини, коли я ввійду в купе швидкого поїзда.

— Дозвольте, я заслоню вікно, — сказав Грегори з лагідною усмішкою. — Монтер з хлопцями ось-ось буде тут.

Він замовив вечерю на шість персон.

— Через три чверті години відходить поїзд.

— Так, знаю. Монтер казав. Я хочу приготувати все заздалегідь, щоб усі ви могли спокійно повечеряти…

— Мені нічого не приносьте.

— Монтер замовив вечерю для шістьох.

— Я їсти не буду.

— То, може, хоч чаю вип’єте?

— Так. Чаю вип’ю охоче.

Грегори опустив світломаскувальну штору з чорного паперу, поправив завіски, ще раз ретельно перевірив, чи вікно добре затемнене, і лише після цього засвітив світло.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре.

— Температура спала?

— Здається, так. Уже все гаразд.

Грегори уважно подивився на мене.

— Це зразу видно, — сказав задоволено. — Аспірин поміг. Нема кращих ліків од гарячки…

— Безперечно.

— Принести вам ще кілька таблеток?

— Навіщо?

Грегори подумав.

— Температура — штука підступна, — сказав він. — Ви, напевно, сильно застудились, сьогодні вигляд у вас був не дуже добрий. Мені навіть здавалось, що ви починаєте маячити. І очі були зовсім хворі…

— Зараз я почуваю себе чудово.

— І все-таки раджу прийняти ще дві таблетки.

Температура може знов підскочити, а вам треба їхати…

— Гаразд. Принесіть…

— У мене є ще кілька таблеток, можу вам віддати.

— Двох вистачить. Дякую.

— Як хочете, — сказав Грегори з усмішкою. — Зараз принесу чаю…

Я провів його до самих дверей і визирнув з кімнати.

У вузькому, довгому, ясно освітленому коридорі товклись офіціанти, очікуючи біля кухонного вікна видачі замовлених страв, далі, в самому кінці, був вхід до головного залу «Какаду», звідки доносився безугавний гомін людських голосів, незлагоджений спів, невиразне белькотіння п’яних відвідувачів та регіт підпилих повій. Я вернувся в кімнату, причинив двері, сів за столик навпроти входу і ще раз оглянувся довкола, ніби бажаючи упевнитись, що не сплю, що моя присутність у «Какаду», в цій кімнаті, де я вже двічі чекав Монтера, — не омана, не сон і не гарячкове маячіння. Дивлячись на це заставлене столиками приміщення, на пофарбовані в густо-червоний колір стіни, на дзеркала в претензійних позолочених рамах, я неначе знову поринав в атмосферу наших зустрічей, отих нестерпно довгих годин, сповнених напруженого чекання, тривоги за вантаж, який я мав везти далі, за долю Монтера й за своє власне життя, в атмосферу гнітючих думок, від яких був неспроможний звільнитись, дивних розрахунків з самим собою за всі свої удачі й поразки, задуми, яких не міг здійснити, за втрачене кохання, до якого не хотів повертатись, — надто багато принесло воно розчарувань, гіркоти і зневіри.

Так було щоразу, коли я появлявся в «Какаду», щоб у цій темній кімнаті чекати Монтера, тут я завжди чинив над самим собою суд, на якому виступав одночасно в ролі і обвинувачуваного, і судді, і прокурора, і захисника; то був втомливий процес, з гострими сутичками й суперечками, з довгими монологами сторін, — процес, який тривав уже кілька років з однаковою напругою, і хоч він не завершився якимсь вироком, проте сприяв остаточному сформуванню моєї самосвідомості.

Знову появився Грегори, він приніс обіцяний чай і дві таблетки аспірину, я їх одразу проковтнув, а Грегори тим часом, готуючись прийняти Монтера та його товаришів, опоряджав стіл. Я мовчки спостерігав, як він сновигав по кімнаті, розставляв стільці, зсував столи й накривав їх білою скатертиною, на таці, яку він вніс до кімнати, я побачив хліб у кошику, солоні огірки, мариновані гриби й навіть масло, котре тут держали, мабуть, спеціально для королів чорного ринку, бо для простих смертних воно було неприступне. Скільки пам’ятаю, досі в «Какаду» нас так не частували, очевидно, тільки Грегори розумів, що ми належимо до тих смертних, котрим не слід відмовляти ні в яких радощах життя. Ця думка так розвеселила мене, що я засміявся вголос.

Грегори здивовано глянув на мене.

— О, вам сьогодні весело, — сказав він.

— Ще б пак.

— Я бачу, ви завжди в доброму гуморі.

— Ваша правда.

— Що ж вас так розсмішило?

— Ет, пусте. Я подумав, що ця вечеря коштуватиме недешево.

— Монтер не заплатить ні гроша.

— Значить, вашим коштом?

— Ні, чому ж.

— Але ж хтось повинен заплатити за всі ці наїдки?

— Заплатять фріци…

— А вам не бракує дотепності. Браво! Хотілося б тільки знати, як ви це робите…

Грегори усміхнувся.

— Дуже просто, — відповів він. — Щоразу я доповідаю шефові, що були люди з гестапо. Цього досить. З них він ніколи не бере грошей…

— Шеф — німець?

— Приблудний, — сказав Грегори з презирством. — Reichsdeutsch[34].

— А я весь час думав, що цей ресторан належить вам.

— Ні. Я тільки управитель.

— А що сталося з колишнім хазяїном?

— Ви знали його?

— Так.

— Його вже нема.

— Убили?

— Ні, сам помер…

Грегори порозставляв тарілки, ще раз прискіпливо оглянув стіл і, задоволений, кивнув головою.

— Порядок, — муркнув він. — Можна сідати до столу.

Я глянув на годинник: стрілки показували п’ять хвилин на сьому. Грегори взяв тацю й подався до кухні, не причинивши за собою дверей, я дістав з кишені сигарети й закурив, а коли підвів голову, запалений сірник освітив моє обличчя, відбите в дзеркалі. Тільки тепер, при світлі, стало помітно, який кепський у мене вигляд: лице бліде, під очима великі синці, повіки червоні, опухлі, мов після тяжкого, нездорового сну, але температури вже не було, і я не почував ані втоми, ані хвилювання, а тільки нетерпіння, хотілось наблизити ту хвилину, коли можна буде вирушити назад.

За стіною після довгої перерви залунала музика, я дуже виразно чув мелодію, яку грали вже втретє за цей вечір, — то була «Кумпарсіта», танго, що його так любила Ева; ця мелодія завжди нагадуватиме мені про неї. Я подумав про Еву, дівчину, яку зустрів у поїзді; відколи доля вперше звела нас, минув лиш рік, і ось ми знов чужі; зараз я думав про неї спокійно, навіть холодно, тільки з деякою гіркотою, мов про людину, на котру покладались надто великі надії, а вона тих надій не справдила. Я вже не почував того болю, який шарпав душу ще кілька годин тому, зі мною щось сталося, а що, я й сам не міг би сказати; змучений гарячкою, переслідуваний кошмарами, я якось непомітно скинув з себе тягар болючих переживань, і мені враз стало так легко, я почувся визволеним, вільним, майже щасливим.

Чорт забирай, від кохання не вмирають, хіба що людина не має сили дочекатись його кінця; не вмирають і від самотності, яка з нами завжди і всюди й особливо дається взнаки, коли ми не можемо порозумітися з іншою людиною, коли бачимо, що всі наші найкращі прагнення витлумачені хибно, і коли, нарешті, переконуємося, що ніхто не може допомогти нам розплутати клубок власних внутрішніх суперечностей.

Відколи себе пам’ятаю, я завжди був самотній, це почуття знайоме мені змалку, ніхто ніколи мене по-справжньому не розумів, усі зусилля, які я, безнастанно борсаючись у полоні сумнівів, вклав у те, щоб знайти правдивий сенс свого існування, викликали тільки здивовання й недовір’я, щирість, з якою я висловлював свої погляди, — поблажливу усмішку, доброта, в якій я завжди відчував потребу, вважалася ознакою слабості, нарешті я з подивом помітив, що до мене ставляться з повагою тільки тоді, коли я стаю жорстоким і нещадним. І я перестав говорити про те, що мене хвилювало, почав уникати людей, не висловлював своїх переконань і старанно приховував усі свої почуття й переживання. Невміння порозумітися з людьми, дедалі більша внутрішня скованість врешті призвели до того, що я здався, визнав себе переможеним, перестав борсатись, але не давав себе знищити; насторожений і недовірливий, я обережно входив у цей світ, світ істот, змучених вічною журбою, замордованих і пригнічених нескінченними злигоднями, світ, опертий на насильстві та обмані, знаряддями якого були злочин і війна, а рушійною силою — безмежний егоїзм. Я входив у цей світ, дедалі ясніше усвідомлюючи і його руйнівну силу, і чарівну красу, але намагався врятуватись, не піддатися тій нищівній стихії, ім’я якій — життя; однак для цього я повинен був поставити перед собою якусь певну мету, бо розумів, що з-поміж багатьох шляхів можу вибрати тільки один, що врятуватися — означає зберегти все найкраще в собі; та чим глибше я поринав у вир життя, тим гостріше відчував свою самотність — отоді й зродилась у мене потреба кохання. Не вагаючись ні хвилини, я зв’язався з Евою, але з самого початку зробив кілька фатальних помилок, і це мене згубило: я зразу виклав на стіл усі свої козирі відкрив карти, гра перестала бути цікавою, решту довершив час — зникла принадність новизни, а це найсильніший стимул почуттів жінки. Помітивши перші спроби обманути мене, я зразу її покинув, щоб принаймні не стати смішним, визнав свою поразку, і ми розстались, але мені здавалося, що я вже не зможу жити без кохання. Я був схожий на наркомана, який після першої дози наркотика вже нездатний звільнитись від згубної пристрасті; з гіркотою в серці, розчарований, приголомшений пережитим, я гарячково шукав новий об’єкт для своїх нетерплячих почуттів. Рік тому мені зустрілась Ева, але я знав, що так само міг би обдарувати своєю нерозтраченою ніжністю першу-ліпшу вродливу дівчину, яка б трапилась на моєму шляху; тепер я усвідомив і те, що по-справжньому не кохав ні Барбару, ні Кристину, ні Еву, а всі мої страждання після кожної розлуки були породжені невимовним страхом перед самотністю.

З глибокої задуми мене вивів гамір та стук підбитих цвяхами черевиків, кроки наближались, я, дивлячись на двері, звичним рухом сунув руку до внутрішньої кишені піджака і стиснув пальцями пістолет. Кроки в коридорі стихли, люди спинились під дверима і стояли мовчки, ніби спантеличені тим, що двері не тільки не замкнені, а навіть відхилені й неначе запрошують увійти, — вони мали відчинитися лише після умовного сигналу, а тут раптом велика, з долоню завширшки, щілина, крізь яку можна розгледіти частину заставленого столиками приміщення, шмат червоної стіни й блискуче дзеркало в позолоченій рамі, але мене не було видно, я сидів ліворуч, куди їхній погляд не сягав. Я мало не зареготав, коли уявив собі, як вони здивовано перезираються, немов шукаючи один в одного в очах відповіді на свої сумніви; я дивився на двері й чекав, коли нарешті хтось зважиться їх штовхнути, і це, напевно, тривало б ще довго, якби з кухні не прийшов Грегори. Почувся його гучний голос, потім сміх Монтера, двері розчинилися навстіж, і я побачив у коридорі купку чоловіків. Грегори увійшов перший з величезною тацею, заставленою тарілками, а слідом за ним — Монтер та його хлопці.

Я встав з місця.

— Як ся маєш, Похмурий? — весело вигукнув Монтер. — Мабуть, думав, що сьогодні нас не дочекаєшся?

— Ти вгадав.

— Ми вскочили в таку халепу, ледве виплутались…

— На поїзд ще встигнемо?

— Напевно.

— З вантажем усе гаразд?

— Аякже.

— Часу в нас лишилось небагато.

— Встигнемо, — сказав Монтер. — Твій поїзд дуже запізнюється. Не менш як на півгодини.

— Звідки ти знаєш?

— Щойно довідувавсь у начальника станції…

— Поліцаїв багато?

— Де?

— На вокзалі.

— Жодного не бачив.

Я кивнув мовчки. Дивлячись на Монтера, на його смугляве обличчя й веселі темні очі, в яких світилася щира приязнь, я подумав, що Монтер, незважаючи на зовнішню суворість і грубуватість, насправді дуже добрий і щиросердий чоловік, а до того ж мудрий і терплячий, мов батько; я всміхнувся до нього, а він обняв мене за плечі й сказав лагідно:

— Дай же нарешті поцілувати твою погану пику…

— Цілуй, старий! Якщо, звісно, це справить тобі таку велику приємність.

Всі засміялися, Монтер поцілував мене в обидві щоки, а я його, потім, випустивши мене з обіймів, він сказав:

— Познайомся з хлопцями, друже…

Вони стояли біля нас півколом, їх було четверо; я подав кожному руку, але вітались ми мовчки, ніхто не назвав навіть своєї клички — познайомитися в нашому розумінні означало тільки пильно подивитись один одному в лице й потиснути руку, а після завершення операції ми знов ставали чужими і, здибавшись десь, розминалися, нічим, навіть поглядом чи жестом, не виказуючи, що знайомі.

— Товариство І Можна сідати до столу, — запросив Грегори.

Монтер глянув на застелений чистою скатертиною стіл, заставлений тарілками, на яких парували величезні порції ковбаси з капустою, і задоволено кивнув.

— Ти розбещуєш моїх хлопців, Грегори, — сказав він, усміхаючись, — Після такого харчу їх і дрючком не примусиш їсти картопляну юшку, правда ж?

Грегори кивнув головою.

— Вже недовго ждати, — сказав він. — Незабаром усе це скінчиться.

— Я теж так думаю, — згодивсь Монтер.

Знявши капелюх і пальто, він поклав їх на стілець поруч і почав наливати в чарки горілку з карафки.

— Я не п’ю, — нагадав я. — Мені не наливай.

— Ox, pardon! Геть забув.

— Нічого.

— Чи, може, все-таки вип’єш?

— Ні, — відповів я. — І цим разом ще ні.

— Гаразд. Не буду вмовляти…

— От і добре. Ти робиш успіхи, Монтере.

— Радий, що ти це помітив.

Поставивши карафку, він з усмішкою поглянув на мене і взяв свою чарку. Я дивився на Монтера, і знов мене охопило дивне почуття, ніби все це зі мною вже було, ніби колись, дуже давно, я бачив ці жести, чув ці слова від людей, обличчя яких уже стерлися в моїй пам’яті. Це враження було таке сильне, що якусь мить я сидів зовсім приголомшений. Потім перевів погляд на Монтерових товаришів, що посідали круг столу, перебіг очима по їхніх стомлених обличчях, які бачив уперше, і все враз минуло, знов я був у маленькому залі «Какаду», сидів на стільці лицем до дверей, дивився на Монтера та його друзів і чекав, поки вони повечеряють перед дорогою.

— Salud, хлопці!

— На здоров’я, командире!

Вони випили по чарці й хапливо заходились їсти. Я вийняв з кишені сигарети й закурив, за стіною оркестр заграв «Гранаду» Хуана Jlacoca, ця мелодія нагадувала мені про щось дуже дороге і близьке. Я заплющив очі, силкуючись згадати, з чим же вона пов’язана, і враз мене осяяло — це ж улюблене танго Юлії. Мені воно теж страшенно подобалось, Юлія це добре знала й не раз грала його на піаніно, коли я входив до господи пані Марти. Тільки для нас двох, для Юлії і для мене, «Гранада» була вітальним гаслом, таємничим шифром, який розуміли лише ми з нею.

— Похмурий!

Я розплющив очі й глянув на Монтера.

— Що?

— Ти нездужаєш?

— Чому ти питаєш?

— У тебе чогось кепський вигляд.

— Трохи застудився. Але нічого страшного.

— Тебе морозить?

— Вже ні. Я прийняв аспірин. Видно, поміг.

Монтер кивнув головою й уважно подивився на мене.

— Ти знав Крука?

— Здається.

— Так от, брате, більше його не побачиш…

— Що сталося?

— Спровадили на той світ…

— Ковбасники?

Монтер похитав головою.

— Ні, — буркнув. — Рицарі непорочного зачаття пресвятої діви Марії. Дорогі приятелі з НСЗ.

— Коли його вбили?

— Позавчора.

— Відомо хоч, хто?

— Вже відомо.

— Вовк?

— Ні. Він цього не міг зробити, навіть якби й хотів.

— Чому ти такий певний?

— Він уже своє відбігав, багато раніше, ніж Крук, — спроквола відповів Монтер. — Заробив собі хату з чотирьох дощок та двометрову яму, а на додачу ще й лопатою по спині від могильника…

— Хай йому лихо, коли нарешті все це скінчиться?

Монтер рішуче відсунув тарілку з ледве початою ковбасою і дістав сигарету.

— Не знаю, що ти маєш на думці, — сказав він, враз споважнівши. — Якщо війну, то вона скінчиться для нас за кілька тижнів. Незабаром ми вже зможемо сказати, що живем у вільній країні. Боюсь тільки, що тоді й почнеться справжній шарварок. У нас надто багато таких, котрі хотіли б упоряджати вітчизну. Кумекаєш? Кожен на свій страх і риск та в ім’я своїх власних інтересів…

— Люди змучені війною.

— Так. Але це не перешкодить декому знову зчинити колотнечу, коли почнеться боротьба за владу в країні…

— Але ж вони повинні зрозуміти, що не мають ніяких шансів…

— Слушно. Цим разом тільки ми маємо шанси виграти. Але не забувай, що ставка велика і знайдеться чимало таких, котрі не схочуть погодитися з новим порядком. Вони зроблять усе, щоб настала цілковита анархія…

— Це безглуздо.

— Що?

— Безглуздо загинути після того, як уцілів у цьому пеклі й дочекався свободи…

— Є чимало людей, які слово «свобода» розуміють інакше…

— Так, ти маєш рацію, — сказав я. — Мабуть, багато води збіжить, перш ніж я знов зможу взяти в руки пензель, фарби й вернутися до початих полотен…

Монтер поклав руку мені на плече.

— Ні, Похмурий, — мовив він тепло. — Ти вже тільки малюватимеш. У штабі вирішено, що це остання операція з твоєю участю…

— Ти з глузду з’їхав?! — шарпнувсь я. — Що це ти вигадав, старий? Невже ти справді думаєш, що я буду спокійно сидіти й дивитись, як вас убивають одного по одному?

— І все-таки, Похмурий, ти тепер тільки малюватимеш…

— Дідька лисого!

— Поки що плакати, — сказав Монтер, усміхаючись. — Кумекаєш? Нам будуть дуже потрібні хороші плакати й малюнки для газет, а потім, коли в країні нарешті настане спокій і лад, ти зможеш малювати пейзажі, натюрморти, портрети друзів…

— Гаразд, Монтере. Але цю роботу з таким самим успіхом зможуть сяк-так зляпати й ті, хто ніколи не тримав у руках зброї і не вміє нею користуватись, правда?

Монтер похитав головою.

— Ні, друже. Ти помиляєшся. Допускаєш зразу аж дві помилки. По-перше, ту роботу, яку ми незабаром тобі доручимо, ніяк не можна буде сяк-так ляпати, надто вона для нас важлива, а по-друге, добре робити її можуть тільки люди, які беруть активну участь у нашому русі. Comprenez-vous?

— К бісу плакати!

— Ну, нарешті ми з тобою порозумілись, — засміявся Монтер. — Власне, я ніколи не сумнівався, що з тобою можна домовитись, брате…

— Відчепись від мене, старий!

Монтер знов засміявся, його хлопці, які мовчки прислухалися до нашої розмови, теж почали усміхатись. До кімнати увійшов Грегори, несучи шість склянок чаю і цукорницю, вщерть наповнену справжнім цукром. Я глянув на годинник: стрілки показували двадцять п’ять на сьому, час линув неймовірно швидко, кожна хвилина наближала нас до найважливішого моменту цього дня, і я подумав, що коло помалу замикається, лишилось тільки чотири години. Якщо не вдасться пересягнути цей мізерний бар’єр часу, — значить, усьому кінець. Сьогодні востаннє мені довірили небезпечний вантаж, і я мусив зробити все, що в моїй силі, щоб у призначений час доставити його на місце. Я знав, що на нього чекали, але не міг передбачити, як далі розгортатимуться події цього вечора. Лише чотири години, але за цей час багато чого може статись. Я дуже добре пам’ятав торішній святвечір, коли пережив найдивовижнішу пригоду в своєму житті, але ж таке може трапитись тільки раз, а нині треба було готуватись до найгіршого.

Я був спокійний, врівноважений, певний себе, не почував ні тривоги, ні хвилювання; видно, цього вечора зі мною справді щось сталося, щось таке, чого я й сам не вмів назвати. Мене опанував якийсь незвичайний спокій, і це було дуже добре, бо досі я надто часто давав волю своїй нестримній уяві, тим химерним мріям, що забирали в мене майже всі сили, і хоч я намагався приборкати їх, мені ніколи не вдавалось досягти такої душевної рівноваги, як зараз. А втім, це сталося несподівано для мене, ніби само собою. Вперше за багато років я був справді задоволений із себе.

В мене з’явилось почуття свободи, радісного піднесення і якогось відчайдушного зухвальства. Я любив ризиковану гру, але звичайно з самого початку був страшенно збуджений, в якомусь гарячковому стані; мабуть, тому вона не давала мені цілковитого задоволення, і, навіть виграючи, я не почував справжньої радості. Та цього разу все було зовсім інакше, нарешті все було так, як мені завжди хотілось: уперше за всі ці роки я вирушав у дорогу, готовий до будь-яких несподіванок і будь-яких випробувань, котрі допомогли б мені остаточно звільнитись від невіри в себе. І я подумав, що мій певний, надійний друг, на якого я досі найбільш покладався, цього разу мені вже не буде потрібний. Коли хочеш перевірити все до кінця, пересвідчитись, на що ти здатний, коли прагнеш довести самому собі, що ти по-справжньому, цілком вільний, ця маленька, завбільшки як горошина, ампула з ціаністим калієм стає баластом, якого треба чимскоріше позбутись. Тепер уже моєї долі не вирішуватиме скляна ампула. Якщо мені доведеться вмерти від тортур, я загину або з ясною свідомістю своєї поразки, коли вони зламають мене й розтопчуть мою людську гідність, або зі свідомістю того, що над вільною людиною ніхто не владен.

Але я не хотів умирати — я прагнув жити! Попереду ще тільки чотири години риску, а коли все це скінчиться, коли мине всяка небезпека й вантаж буде передано кому слід, я знов, як щороку, прийду на святвечір до пані Марти і проведу його при світлі ялинкових свічок, за святковим, застеленим білою скатертиною столом, а навпроти, по той бік столу, побачу худеньке личко Юлії; її великі зелені очі уважно стежитимуть за кожним моїм рухом, шукатимуть на моїм обличчі сліди недавніх хвилювань — зіркі очі закоханої дівчини, почуття якої зростає з кожним роком. Я знов думав про Юлію, я думав про неї все частіше і раз у раз ловив себе на цьому.

Через три роки Юлія буде повнолітня і вступить у життя, а я нічого так не бажав, як захистити її від жорстоких ударів долі, які спіткали мене. Я хотів уберегти її від перших розчарувань, від брехні й підлості, з якими сам стикався так часто, зберегти для себе все те чисте, добре, шляхетне, що було в ній, ту лагідність, чутливість і вразливість, яких сам мусив зректися, щоб убивати.

Я глянув на Монтерових товаришів, що сиділи круг столу. Мене вразила їхня витримка: мовчазні, нерухомі, вони дивились прямо перед собою з байдужим виглядом, але я здогадувався, що робилося зараз у душі в цих молодих хлопців, котрих так само, як і мене, цього різдвяного вечора чекали десь, у не знаних мені оселях, повні тривоги дівчата, жінки. Потім я перевів погляд на Монтера, який трохи осторонь півголосом розмовляв про щось із Грегори. За стіною оркестр грав попурі з віденських вальсів Йоганна Штрауса. Засунувши пальці у верхню кишеньку піджака, я намацав маленьку скляну ампулу, вийняв її і, поклавши на долоню, почав з цікавістю розглядати, ніби бачив уперше. Невеличка, боката, старанно запаяна з обох боків, вона була наповнена білим, схожим на цукрову пудру порошком. На моїй долоні вона здавалась такою безневинною, але досить було покласти її в рот і роздушити зубами, щоб блискавично сталося те, до чого безупинно й невблаганно наближаємось ми з плином часу.

— Що це в тебе?

Я підвів голову і глянув на Монтера, який стояв поруч.

— Ціаністий калій…

— Де ти його викопав, хлопче?

— Купив.

— Де?

— Не питай, старий. Все одно не дістанеш.

Монтер узяв ампулу в мене з рук і став уважно розглядати.

— Це правда, що ціаністий калій пахне мигдалем?

— Не знаю. Не маю ніякісінького уявлення. Ніколи не нюхав. Але якщо це тебе так цікавить, можна розбити ампулу й перевірити…

— Шкода. На якийсь час її треба залишити. Може, ще придасться.

— Тепер уже ні.

— Що — ні?

— Мені вона вже не буде потрібна.

— Ти певен?

— Так. Якщо хочеш, можу подарувати її тобі.

— Це ти серйозно?

— Цілком.

— Не станеш же ти запевняти, що хочеш позбутися її вже зараз?

— Ти вгадав. Саме це я й хочу зробити.

— Не розумію, — сказав Монтер непевно, — Адже така ампула, мабуть, дуже помагає в роботі, правда?

— Я теж так думав. Ще кілька годин тому я міркував так само. А тепер вже ні. Тепер я так не думаю.

Ця ампула мені б тільки заважала…

— Що сталося, Похмурий?

— Нічого. Просто я хочу знати.

— Що?

— Все. Хочу знати геть усе і до кінця…

Якусь хвилю Монтер недовірливо й допитливо дивився на мене, ніби хотів упевнитись, що я з нього не сміюся, потім знизав плечима й мовчки сховав ампулу у верхню, зовнішню кишеньку піджака — в таке саме місце, де її так довго носив я. Повернувшись до своїх товаришів, він рішуче сказав:

— Ну, хлопці, нам пора…

Я встав, надяг пальто, старанно обмотав шию шарфом і переклав пістолет у праву кишеню. У мене майнула думка, що всі ці роки я без кінця повторюю один і той самий рух, але ж у такій ситуації зброя завжди мусить бути напохваті, щоб кожну мить можна було пустити її в хід. Я вже був готовий, але хлопці ще перевіряли обойми, заряджали пістолети; вони робили все так старанно, з такою безмежною, мало не святобливою увагою, що я відразу здогадався: це новачки.

— Лисе! — покликав Монтер.

Один із хлопців обернувся, і я побачив його зблідле обличчя, міцно стулені губи й потемнілі від прихованого хвилювання очі.

— Перевір, чи вільна дорога.

— Єсть, перевірити.

Він вийшов у коридор, не причинивши за собою дверей. Я глянув на годинник: за десять сьома. Невдовзі все мало початися заново, я знову був на початку шляху, який пройшов уже стільки разів, знову виходив назустріч подіям, котрих ніхто з нас не міг передбачити.

Стоячи проти дверей і чекаючи сигналу виступати, я ще раз подумав, що все це колись уже було, все в житті повторюється, хоч кожного разу по-новому, і те, що вже раз сталося, могло статися всюди і станеться ще не раз, навіть коли по мені не залишиться й сліду.

І ще я подумав, що так і повинно бути і ніщо не може змінити одвічного порядку, але ці думки не принесли мені ані розчарування, ані гіркоти, я був спокійний і повний надій, бо тепер ясно усвідомив: нехай зараз я самотній, оточений ворогами, приречений на смерть, але, поки я захищатимусь і не дам себе зламати ніяким злигодням, поки боротимусь за збереження своєї людської гідності, моє життя матиме сенс.

1961