Сутінки

Розділ 21 Телефонний дзвінок

Відчувши, що знову прокинулася зарано, я зрозуміла, що день і ніч поступово міняються місцями у моєму добовому біоритмі. Я лежала в ліжку й слухала тихі голоси Аліси та Джаспера у сусідній кімнаті. Дивно уже те, що вони розмовляють досить гучно для моїх вух. Я перекотилася на ліжку, доки ноги не торкнулися підлоги, й нетвердим кроком попленталася до зали.

Годинник у телевізорі повідомив, що зараз десь по другій ночі. Аліса та Джаспер сиділи разом на дивані, Аліса малювала, Джаспер зазирав їй через плече. Коли я зайшла, вони не підвели очей, занадто заглиблені у роботу Аліси.

Я підповзла до Джаспера, щоб крадькома й собі зиркнути на малюнок.

— Вона побачила ще щось? — тихо запитала я.

— Так. Щось привело його назад до кімнати з відеомагнітофоном, тепер там ясно.

Я спостерігала, як Аліса малює квадратну кімнату з темними балками, що перетинають низьку стелю. Стіни обшиті деревом, трохи затемним, таке уже вийшло з моди. На підлозі лежить темний килим із візерунком. На південній стіні є велике вікно, прохід у західній стіні з’єднує кімнату з вітальнею. З одного боку камінь — великий світло-коричневий камін, що виходить у обидва приміщення. У центрі, якщо дивитися на кімнату з такої перспективи, стоять телевізор та відеомагнітофон, що балансують на замаленькій для них підставці у південно-західному кутку. Старий складаний диван вигнувся дугою перед телевізором, квадратний журнальний столик примостився перед диваном.

— Телефон он там, — прошепотіла я, вказуючи рукою. Дві пари безсмертних очей втупилися в мене.

— Це будинок моєї мами.

Аліса скочила з дивана з телефоном у руках і почала набирати номер. Я роздивлялася точне відтворення вітальні у маминому домі. Джаспер прослизнув нетипово близько до мене. Ледь доторкнувся рукою до плеча — схоже, фізичний контакт підсилює його здатність впливати заспокійливо. Паніка притупилася, розсіялася.

Губи Аліси тремтіли зі швидкістю її слів, тихе гудіння не піддавалося розшифровці. Я не могла зосередитися.

— Белло, — сказала Аліса. Я задерев’яніло поглянула на неї.

— Белло, Едвард їде забрати тебе. Він, Еммет і Карлайл збираються відвезти тебе подалі, на якийсь час заховати.

— Едвард їде? — ці слова були для мене — наче рятівний жилет, що дозволяє тримати голову над водою під час повені.

— Так, він сяде на перший рейс із Сієтла. Ми зустрінемо його в аеропорту, ти поїдеш із ним.

— Але моя мама… мисливець прийшов туди по маму, Алісо! — незважаючи на Джасперів вплив, у моєму голосі вирувала істерика.

— Ми з Джаспером залишимося тут і подбаємо про неї.

— Мені не виграти цієї війни, Алісо. Ви не можете вічно охороняти всіх моїх знайомих. Невже ти не бачиш, що він робить? Він не переслідує мене. Він відшукає і скривдить тих, кого я люблю… Алісо, я не можу…

— Ми спіймаємо його, Белло, — запевнила Аліса.

— А коли щось трапиться з вами, Алісо? Ти думаєш, мені байдуже? Гадаєш, мені болить тільки моя людська родина?

Аліса багатозначно поглянула на Джаспера. Густий, важкий туман апатії накрив мене, очі мимоволі заплющилися. Мозок боровся з ним, розуміючи, щó відбувається. Я змусила очі розплющитися, підвелася, відступаючи від Джасперової руки.

— Я не хочу засинати, — відрізала я.

І пішла у свою кімнату й зачинила двері, грюкнувши ними щосили, аби на самоті скаженіти від горя. Цього разу Аліса не пішла за мною. Три з половиною години я витріщалася на стіну, скрутившись у тремтячий клубочок. Розум ходив колами, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із кошмару. Немає порятунку, немає відстрочки у виконанні вироку. Я бачу один можливий кінець, що похмуро бовваніє попереду. Справа в тому, скільки людей постраждає, перш ніж я зустріну свою долю.

У мене залишилася єдина розрада, єдина надія — знати, що я скоро побачу Едварда. Хтозна, якби просто знову побачити його обличчя, може, я б змогла знайти рішення, що вислизало від мене зараз.

Коли задзвонив телефон, я повернулася до вітальні, почуваючись присоромленою через свою поведінку. Сподіваюсь, я нікого не образила, сподіваюсь, друзі знають, наскільки я вдячна за жертви, на які вони йдуть заради мене.

Аліса говорила, як завжди, швидко, мою увагу привернуло інше — вперше у кімнаті не було Джаспера. Я поглянула на годинник. Пів на шосту ранку.

— Вони щойно сіли на літак, — сказала Аліса. — Приземляться за п’ятнадцять до одинадцятої.

Змусити себе дихати ще кілька годин, потім Едвард буде тут.

— Де Джаспер?

— Виселяє нас із номера.

— Ви не залишитесь тут?

— Ні, ми переберемося ближче до будинку твоєї мами.

Від її слів у мене занило у животі. Телефон задзвонив знову і відвернув мою увагу. Аліса мала здивований вигляд, і я вийшла наперед, з надією простягаючи руку, щоб узяти мобільний.

— Алло, — сказала Аліса. — Ні, вона поруч, — віддала вона мобільний мені. — Твоя мама, — беззвучно поворухнула вона губами.

— Алло.

— Белло? Белло?

Мамин голос, знайомий тон, який я тисячу разів чула в дитинстві, підходячи занадто близько до краю тротуару чи завіявшись кудись із її очей у натовпі. Це був голос паніки.

Я зітхнула. Я очікувала на це, хоча намагалася зробити повідомлення якомога менш тривожним без втрат у нагальності.

— Мамо, не хвилюйся, — заспокійливо сказала я, повільно відходячи подалі від Аліси. Не впевнена, що зможу брехати переконливо, відчуваючи на собі її погляд. — Все добре, чуєш, добре! Просто дай мені хвилинку, я все поясню, обіцяю.

Я замовкла, здивована тим, що мама досі не перебила мене. Невже розірвався зв’язок?

— Мамо?

— Будь дуже обережною, не говори нічого без мого наказу. Голос, що розмовляв зі мною зараз, був таким же незнайомим, як і несподіваним. Тенор, дуже приємний, ідеальний чоловічий голос — таким розмовляють власники шикарних автівок у рекламі. Говорив він дуже швидко.

— Мені немає потреби робити боляче твоїй матері, будь ласка, точно виконуй мої вказівки — і з нею нічого не трапиться, — він зробив паузу, а я слухала, онімівши від жаху. — Дуже добре. Молодець, — привітав мене він. — Тепер повторюй за мною і, переконливо прошу, говори природно. Скажи: «Ні, мамо, залишайся у Флориді».

— Ні, мамо, залишайся у Флориді, — сказала я майже пошепки.

— Бачу, це буде нелегко, — голос був зацікавлений, досі приязний та дружній. — Чому б тобі зараз не вийти в іншу кімнату, щоб вираз твого обличчя не зіпсував нашої маленької вистави? Твоя мама не повинна страждати. Коли йтимеш, будь ласка, скажи: «Мамо, прошу, послухай мене». Кажи зараз.

— Мамо, прошу, послухай мене, — заблагала я. Повільно попрямувала до спальні, відчуваючи спиною схвильований погляд Аліси. Зачинила двері, намагаючись чітко мислити всупереч жахові, що скував мозок.

— Гаразд, тепер ти сама? Відповідай так або ні.

— Так.

— Але вони чують тебе, не сумніваюся.

— Так.

— Добре, тоді, — вів далі люб’язний голос, — скажи: «Мамо, повір мені».

— Мамо, повір мені.

— Все вийшло набагато краще, ніж я очікував. Я приготувався чекати, та твоя мати прибула раніше. Все обернулося на краще, хіба ні? Менше непевності, менше тривоги.

Я чекала.

— Тепер я хочу, щоб ти слухала дуже уважно. Потрібно, щоб ти вислизнула від своїх друзів; як гадаєш, це тобі під силу? Відповідай так або ні.

— Ні.

— Страшенно прикро чути. Я сподівався, ти виявишся трішки вигадливішою. Як гадаєш, ти зможеш втекти від своїх друзів, якщо від цього залежатиме життя твоєї матері? Відповідай так або ні.

Мені вдасться. Має бути спосіб. Я пригадала, що ми поїдемо в аеропорт. Аеропорт «Скай Гарбор Інтернешнл» — переповнений, спланований так, що кого завгодно зіб’є з пантелику…

— Так.

— Уже краще. Я впевнений, це буде нелегко, та коли у мене виникне найменша підозра, що ти прийшла не сама… ну, скажімо так, це закінчиться дуже погано для твоєї мами, — пообіцяв дружній голос. — Ти, напевно, знаєш про наш вид достатньо, щоб усвідомлювати, наскільки швидко я дізнаюся, якщо ти спробуєш привести когось. І як мало часу знадобиться, щоб покінчити з твоєю мамою, якщо до цього дійде. Ти зрозуміла? Відповідай так або ні.

— Так, — урвався мій голос.

— Чудово, Белло. Тепер ти маєш зробити ось що. Підеш у будинок своєї матері. Поряд із телефоном знайдеш номер. Набереш його, і я скажу тобі, куди йти далі… — (Я знаю, куди я піду, де все закінчиться, але точно дотримуватимуся його вказівок). — Ти зможеш це зробити? Відповідай так або ні.

— Так.

— Белло, будь ласка, до полудня. До моїх послуг не цілий день, — ввічливо сказав він.

— Де Філ? — коротко запитала я.

— Белло, будь обережною. Будь ласка, дочекайся, поки я звелю тобі говорити.

Я чекала.

— Зараз дуже важливо, щоб, коли ти повернешся до своїх друзів, вони нічого не запідозрили. Скажеш їм, що дзвонила мама і ти поки що заборонила їй повертатися додому. Тепер повтори за мною: «Спасибі, мамо». Кажи зараз.

— Спасибі, мамо, — на очі наверталися сльози. Я щосили намагалася їх стримати.

— Скажи: «Я люблю тебе, мамо, до скорої зустрічі». Кажи зараз.

— Я люблю тебе, мамо, — нерозбірливо промимрила я. — До скорої зустрічі, — пообіцяла я.

— До побачення, Белло. З нетерпінням очікую на наступну зустріч, — повісив слухавку мій співрозмовник.

Я досі притискала телефон до вуха. Суглоби задерев’яніли від жаху, я не могла розігнути пальців, щоб покласти його.

Я знала, що маю подумати, та в голові був лише мамин голос і паніка у ньому. Минали секунди, я боролася, щоб опанувати себе.

Повільно-повільно крізь міцну стіну з болю почали пробиватися думки. Потрібен план. Я не маю вибору, є тільки один шлях — піти до дзеркальної зали й загинути. У мене немає жодних гарантій, нічого, що змусило б мисливця не вбивати маму. Я можу лише сподіватися, що Джеймс вдовольниться перемогою у грі, що взяти гору над Едвардом буде для нього достатньо. Мене охопив відчай; я не зможу торгуватися, нічого не можу запропонувати чи притримати, щоб уплинути на мисливця. Все одно у мене немає вибору. Я мушу спробувати.

Я загнала страх якомога далі всередину. Рішення ухвалене. Який сенс марнувати час, страждаючи через його наслідки? Я повинна думати чітко, адже Аліса та Джаспер чекають на мене, втекти від них зараз — моє першочергове, майже нереальне завдання.

Я подякувала долі, що Джаспера немає в номері. Якби він відчув мої гострі страждання протягом останніх п’яти хвилин, як би змогла я втримати його від підозр? Я притлумила страх, тривогу, намагаючись їх затамувати. Зараз ці почуття — завелика розкіш для мене. Я не знаю, коли повернеться Джаспер.

Я зосередилася на втечі. Залишається сподіватися, що обізнаність із будівлями аеропорту стане зайвим козирем у моїх руках. Якось треба позбутися Аліси…

Я знала, що Аліса чекає у сусідній кімнаті, переймається. Але була ще одна річ, яку я повинна з’ясувати на самоті до Джасперового повернення.

Я повинна змиритися з тим, що ніколи не побачу Едварда, не зможу навіть востаннє крадькома глянути на його обличчя, щоб понести його з собою у дзеркальну залу. Я збираюся зробити Едварду дуже боляче — і не маю нагоди з ним попрощатися. Я дозволила хвилям нелюдського страждання пройти крізь мене, на мить заволодіти мною. Потім заштовхала їх усередину й пішла подивитися в очі Алісі.

Єдиний вираз, на який я спромоглася, — маска тупої апатії. Я побачила, що Аліса насторожилася, і не стала чекати на запитання. У мене є сценарій, а імпровізації мені тепер явно не під силу.

— Мама розхвилювалася, хотіла примчати додому. Але все гаразд, я переконала її нікуди не їхати, — мій голос міг би належати ходячому мерцеві.

— Ми потурбуємося, щоб із нею нічого не трапилося, не хвилюйся, Белло.

Я відвернулася — не можна дозволяти їй бачити моє обличчя.

Погляд упав на порожній бланк із готельного проспекту, що лежав на столі. Я повільно пішла до нього, у голові народжувався план. Поряд також лежить конверт. Це добре.

— Алісо, — повільно запитала я, не повертаючись, намагаючись говорити спокійно, — я напишу лист для мами, ти передаси його? Я маю на увазі, залишиш у будинку?

— Звісно, Белло, — обережно відповіла Аліса. Вона бачила, що я тріщу по швах. Я маю краще контролювати емоції.

Я пішла у спальню й опустилася на коліна біля маленької тумбочки. І почала писати. Рука тремтить, пишу як курка лапою.

Я дбайливо склала лист і запечатала конверт. Рано чи пізно послання знайде адресата. Можу лише сподіватися, що Едвард усе зрозуміє і бодай цього разу дослухається до моїх слів.

Потім я дбайливо запечатала своє серце.