Таємниця п'ястівських орлів

4

Після втомливого дня в Туловіцах Пйотр пробудився наступного ранку, сповнений ініціативи. Голячись, аналізував все, що сталося останнім часом. По-перше, ніяк не зміг довідатись від фотографа про прізвище й адресу дівчини, яка описувала млин. Вона могла механічно занотувати якісь деталі, що зараз, у зіставленні з уже відомими, набрали б певного значення. Він вже не раз стрічався з випадками, коли студент описував дуже важливі подробиці, не придаючи уваги їхній вартості.

У цьому «відкритті» його розчарував вік скелета, бо навіть без лабораторного аналізу проб кісток видно було, що він нічого спільного не має з іншими предметами, знайденими в тайнику.

Пригадуючи собі швидку їзду в зворотному напрямі і не дуже дружнє прощання з хлопцем, Пйотр відчув, що доведеться багато часу потратити, щоб дізнатися про ту дівчину. Немодлін великий, хто його зна, в яких будинках квартирують зараз студенти?

Друга, складніша справа, це одержати від професора Зеновича дозвіл на огляд меча. Професор не любив випускати щось із своїх рук. Такий ласий шматок віддати археологам? То не в його звичаях. А втім, треба спробувати.

Перш за все Пйотр вирішив подивитися, чи вже розпочато відбудову старовинного немодлінського Арсеналу, який походив з XVII століття і вже був під загрозою зруйнування. На цьогорічну весну запланували. його реставрувати. Археолог привіз із Вроцлава дозвіл на його обстеження. Визнаючи ієрархію властей, Пйотр найперше відвідав місцеве керівництво. У відділі культури його прийняли доброзичливо, незважаючи на те, що місто наводнили молоді мистецтвознавці з Варшави та Кракова і в замку неподільно господарював грізний професор Зенович. Мила літня жінка виписала дозвіл на «вимірювання» цегли в Арсеналі і можливий пробний підкоп. Спитала на прощання несміливо, чи в хороших він стосунках з професором. Ввічливо відказав, що ще не знає його особисто. Жінка загадково усміхнулася.

Залагодивши винятково швидко свої «паперові» справи, він повернувся до готелю за Кегелем і Марціняком. Відпочивши вільного (плата їм все одно йшла) дня, вони повинні були сьогодні взяти проби муру й заміряти його.

Робітники вже поснідали й чекали на археолога коло готелю. Хотів пояснити їм, що робитимуть вони, як раптом Марціняк досить недоречно запитав, чи могла б сюди, у Немодлін, приїхати його молодша сестра.

Пйотр, здивований цим запитанням, відповів, що приватні справи його не цікавлять. Ані жінки, ані сестри.

— Але ж, пане магістр, тут дещо інше. Я хотів запитати вас про це ще в Олесніці, але ми раптово виїхали. Моя сестра вчиться у педагогічному, на канікули, дали їм завдання: якусь працю з історії написати. Що там, не знаю. Вона сама пояснить. Тільки хочу взнати, чи вам не заважатиме, якщо вона з нами їздитиме. Сама б не змогла, замолода іще. Нам це не завадить, хіба що час від часу вас про що-небудь розпитуватиме. Але вона ввічлива дівчина.

— Хай приїздить. Командировочних їй же не платити. Оскільки сестрою доводиться, то вам заважати не повинна. Можливо, тільки панові Кегелеві?

— Ні, ні, — заперечив той. — У мене досить баб. Знаю її від дитинства, вона подруга моєї старшої доньки.

На вулиці Ниській містилася повітова комендатура міліції. Пйотр задумався над поведінкою поручника Пшибили. Нічого путнього не розказав він про хід розслідування, ознайомив з ним лише в загальних рисах, радий, що Пйотра цікавлять головним чином історичні релікти. Археолог пригадав, що й поведінка та відповіді поручника Бончковського останніми днями в Олесніці теж були якимись дивними, повними недомовок, особливо, коли йшлося про вкраденого персня. Вирішив притиснути Пшибилу, задати йому кілька конкретних запитань. Але спочатку пояснив робітникам, що вони мають робити в Арсеналі, до якого оце саме підходили.

Реконструкція Арсеналу розпочалася півмісяця тому. Поговоривши з керівником будівельних робіт та пред'явивши йому дозвіл відділу культури, Пйотр доручив своїм людям знімати розміри нижніх поверхів будівлі, а сам пішов до комендатури.

Черговий міліціонер ледве погодився викликати поручника Пшибилу.

— А, це ви! — Пшибила щиро зрадів, побачивши археолога. — А в мене від самого ранку стільки роботи…

— Все з тим млином?

— З млином.

— Є якісь новини?

— Ще ні, але дуже багато цікавого сказали при опитуванні місцеві жителі.

— Я насамперед хотів спитати вас, чи нема звістки з Познані? Болек Бончковський обіцяв одразу ж через пас повідомити. Та, вибачте, може, ви й не знаєте, про що йдеться? Болек розказував вам про слідство і свою теорію тієї «сучасної справи»?

— Так, у нас є докладна інформація. А це мене дуже цікавить. Сам ніяк не дочекаюсь результатів аналізу. Вони надто важливі для… — і він примовк.

— Тобто?.. — підхопив Пйотр. — Я вже давно зауважую якісь недомовки, коли йдеться про розслідування. Чи то вже аж така велика таємниця? Мені здається, що обидві ці справи з кістяками варто припинити.

— Ви помиляєтесь. Ще завчасно розкривати карти. Вже з рік на території обох наших воєводств діються речі, які складають окремі ланки одного ланцюжка, та от його ніяк і досі не можемо скласти докупи.

— Це загальні фрази. Знову гладенькі загальні фрази, дорогий поручнику.

— Обіцяю все розказати вам, бо кілька ланочок незабаром зв'яжуться. Експертиза познанської кафедри мені он як потрібна… А що ви збираєтесь тут робити? Зараз нам дуже потрібні ваші пошуки на території повіту. Може, вам допомогти?

— Дякую. Дозвіл уже маю. Є й двоє робітників, Болек допоміг знайти. Кілька днів попрацюю з ними в Арсеналі. Ну, а немодлінський замок залишаю історикам.

— Ще одне. Якщо помітите щось підозріле, ну, у зв'язку з вашою роботою, прошу одразу ж мене сповістити.

— Так і не розумію, про що йдеться. Та добре. Буду з вами в контакті. Олесніца не дає мені спокою і вік тих кісток.

— А нам більше, справ не дає спокою… — мовив, прощаючись, поручник.

У поганому настрої залишив Пйотр комендатуру і, опинившись знову на Ниській вулиці, вирушив у напрямку старовинного міського муру. Він так і не вирішив, чи заглянути до Арсеналу, чи відразу ж іти до замку шукати професора і студентку. Зараз найважливішим було переглянути документи інвентаризації млина. Меч і ліхтарі нікуди не втечуть. Жіночий скелет, безсумнівно, в млині опинився випадково, але історія будівлі може мати щось спільне з мечем. Поринувши у роздуми, раптом почув позад себе веселі голоси:

— Це той археолог-детектив, що вчора вдавав із себе сценариста, — пролунало за його плечима.

Він озирнувся і відразу ж опинився серед студентського гурту.

— Бачили млин? — запитали його.

— Про яку сенсацію ви хотіли б зараз почути? — кокетливо кинула руда дівчина. — У нас є дещо в запасі.

— З приємністю послухаю, особливо якщо це стосуватиметься млина.

— Навіть дуже. Можете собі уявити, краків'яни знову зробили відкриття! Два роки тому в костьолі у Грабіні, за кілька кілометрів звідси, було знайдено такий самий одяг, як оце в млині. Таке ж сукно з бордюром.

— Це дуже цікаво. Треба повідомити міліцію.

— Ну, якщо ви так тісно зв'язані з тутешніми властями, — буркнув сьогодні вже поголений студент, — то нічого більше вам не скажемо. Ми теж хочемо мати власні відкриття.

— Прошу тільки одне, — Пйотр зробив добродушну міну, — розкрийте мені ще одну таємницю: де живе та дівчина, що описувала млин, і як її звати?

— Ах так! Вас цікавлять краківські дівчата!

— Не маю територіальних забобонів, просто люблю гарних.

— Поділяю вашу думку. Моніка таки гарна, — визнав поголений.

— Вже дещо знаю. Краків. Моніка. А далі? — Пйотр не відступав.

— Не буду заздрісною й дріб'язковою, — жартівливо мовила руда студентка. — Це Моніка Левандовська, четвертий курс факультету історії Мистецтва Краківського університету. Мешкає зі мною на вулиці Завадського. Ріст метр сімдесят, очі чорні. Постійний закоханий — фотограф-документаліст Тжегож.

— Дякую за цінну інформацію. Де її зараз можна знайти?

— Вже нічого від вас не буду приховувати. Шаленіє в замку. Вона асистентка грізного Лева — професора Зеновича.

— Щире спасибі. Бажаю відкриттів і успіхів.

Вся братія рушила в бік Арсеналу, а Пйотр з думкою про незнайому Моніку повернув до ринку.

Замковий комплекс, оточений парком, закладеним на місці колишнього захисного рову, лежав на невеликому пагорбку у східній частині ринку. Археолог увійшов через дуже стару надбрамну будівлю, з приємністю обдивився столітній восьмигранний ліхтар, покритий згори почорнілою бляхою.

Де шукати Моніку? Замок від заходу сполучався з двором містком, перекинутим через давній рів. Чарівний місток у стилі пізнього барокко, десь із XVIII століття, а на балюстраді кам'яні фігури святих.

Йдучи сюди, не знав, що більше йому хочеться: побачити дівчину а чи чорного меча. Повернув у бік східного замкового крила, яке зв'язувало південну й північну частини відкритим арочним поверхом.

— Гей, тут хтось є?

Ніхто не відгукнувся, однак низьке крило будови не справляло враження пустки. Зайшов досередини й відразу надибав на двійко дівчат у штанях. Щось малювали на паркетних плитах.

— Вітаю Краківський університет! Де можна знайти панну Моніку Левандовську?

— У котрійсь із наріжних веж, але… Краще почекайте, бо, — розуміюче перезирнулись дівчата, — потрапила в кігті професора й когось із місцевого начальства. Лев, тобто професор, сьогодні в страшному настрої. Метає блискавки.

— Хіба що, — додала друга, — ви привезли хороші новини з Варшави, тоді…

— На жаль, дорогі дівчатка, нічого спільного з столицею не маю. І на поганий професорський настрій ні в якому разі не хотів би натрапити. А от Моніку мушу побачити обов'язково.

— Найкраще почекайте в парку. Пришлемо Моніку туди, як тільки звільниться з товариства нашого керівника.

— Гаразд. Спасибі. Тим часом обдивлюся башти замкового муру.

З радістю заглибився в невеликий парк. Та не розлогі дерева вабили його увагу, не винятково старанно дібрані види кущів з усієї Європи. Попрямував до муру, який відгороджував парк від вулиці. Мур зведений з каменю й цегли. Над ним кумедно височіли дві маленькі півкруглі пірамідальні башточки. То був справжній зразок архітектури XVI століття. Очевидно, коли згасла опольська лінія П'ястів, Немодлін перейшов в інші руки, і нові господарі відгородилися цим муром. Князям вистачало рову й добре озброєних загонів. Не міг пригадати Собі імен тих перших німецьких володарів Немодліна, але було то десь близько 1570 року.

Через деякий час набридло роздумувати під замковим муром, і Пйотр пішов до старих стаєнь. Вони мали дві велетенські брами, замкнені півколом кам'яної арки, а понад ними невеликі мансарди з віконцями. Цікаво, скільки літ тому в них мешкали? Чи гарні квітки викохувала донька конюшого?

Раптом у віконці з'явилося дівоче обличчя. Темне волосся спадало на світлу сукню. Зупинився вражений. Дівчина зникла. Видно, і тут працюють студенти. А може, то Моніка? Штовхнув важкі ворота стайні. Праворуч, у півмороці, здіймались круті дерев'яні сходи. Збіг швидко нагору, весело покрикуючи:

— Гоп, гоп, дівчино!

В низенькій, тісній комірчині стояла дівчина з таємничою усмішкою на смаглявому лиці.

— Тихіше. Будь ласка, не так голосно.

— Від когось ховаєтесь?

— Так. Мене тут не повинні знайти.

— Хтось переслідує? Чи ганяються рицарі злого князя?

— Втекла із замку. Шукаю схованки тут, у комірчині. конюшого, — підхопила його тон, — грізний Лев загрожує моєму життю.

— Врятую тебе від будь-якої небезпеки. Звірся на мою мужність й силу зброї, таємнича дівчино.

— Спасибі тобі, шляхетний пане, — зробила милий кніксен, — але ніщо мене не порятує від гострих його пазурів.

— Не бійся. Здобуду чорний меч, і від нього загине жорстокий лев.

— Рицарю любий, ти можеш втішити мою печаль?

— Чим? О, панно серця мого!

— Сигаретою, — простогнала вона.

— Моніко, — розвів руки в розпачі, — вибач, але з самої колиски палю люльку.

— У вас нема сигарет, але ви знаєте моє ім'я! Звідки? — спитала поважним тоном.

— Бо саме такою має бути Моніка, про яку мрію з учорашнього дня.

— Давайте серйозно. Хто ви?

— Мандрівний рицар-мрійник, археолог.

— Мала б здогадатися відразу. Люлька й окуляри. Вчора ви були в Туловіцькому млині, правда ж? Мене попередили про вас.

— Я цього й сподівався. Очевидно, ваш закоханий фотограф Гжегож?

— Може, й він. Але, власне, що вам треба?

Пйотр всівся в невеликій віконній ніші і, набиваючи люльку, дивився на Моніку. Зовсім не пасувала своєю високою, стрункою постаттю до низької комірчини. «Для неї б — замкові покої», — чомусь подумав, черкнувши сірником.

— Прикро, що не можу пригостити вас сигаретою. З завтрашнього дня буду завжди носити з собою. Про що це я хотів вас попрохати? Ага, про дві речі, ні, три. А саме: дозвольте проглянути інвентаризаційний опис водяного млина, по-друге, зробіть мені протекцію до вашого Лева і, по-третє, найважливіше, — давайте ввечері зустрінемось.

— Хороші бажання. Опис млина — навіщо? Професор — для чого? Вечір — виключено! — підсумувала коротко.

— Незважаючи на такий поворот справи, не одійду від вас сьогодні. Буду супроводжувати, мов тінь, повторюючи два перших прохання, аж поки настане вечір. Може, спустимося до парку? Тут холодно й похмуро.

— Я втекла від професора. Мушу ховатися.

— Тут Лев може знайти, це район його полювання. Пропоную кращий сховок.

— Де?

Подивився на годинник:

— О пій порі єдиним місцем, де нас ніхто не знайде, може бути ресторан.

— Задум непоганий. Я голодна. Але…

— Без «але». Мені потрібно пояснити вам свої перші два прохання. Поза тим, тут ви в районі впливу закоханого Гжегожа.

— Гаразд, — нарешті погодилася без зайвих церемоній, але, йдучи парком, уважно позирала довкола себе.

— Який вигляд має цей грізний Лев — Зенович? Може, я його побачу й не пізнаю, і він перший нагряне на нас.

— Складається з величезної настовбурченої гриви й голосу.

— Як? І нічого більше?

— Ні, решта непримітна. Завжди видно тільки гриву чуприни і чути відголос грому.

— Відчуваю, що чекає на мене важка перепалка з ним. За дівчину і зброю.

— Раджу вам відразу відмовитися і від першого, і від другого.

— О, ні. Це двоє надто цінних відкриттів.

Вдала, що н» е почула, вдивляючись у паркову зелень.

— Ну от, ми вже минули небезпечну зону. В цю пору дня він не виходить за межі замку й парку.

— А це зникнення не збере хмар над вашою головою?

— Я планувала відвідати місцевий архів. Знаю добре німецьку, а там, здається, немало цінних документів, що стосуються замку, до яких ще ніхто по-справжньому не добирався. Хочу розв'язати одну проблему, самі лише мури не дадуть мені відповіді.

— Всі ми тут заплуталися в проблемах, котрі хочем якось розв'язати.

— Млин вас розчарує. Для археолога то надто молода споруда.

— Очевидно. Але меч і ліхтарі?

— Мабуть, вже після війни хтось підкинув. Здалеку пахнуть середньовіччям.

— На мою думку, вони з тутешніх місць. Ніхто б цього не привозив сюди з собою, швидше всього, десь тут викопав. Водяні млини споруджувано часто на рештках інших будівель. Я помітив між підмурками підвалів і склепінням стель ознаки чотирьох різних століть.

Розмовляючи, наблизилися до ресторану на ринку.

— Добре, що вас зустрів. — Перед Пйотром несподівано виросла постать поручника Пшибили. — Маленькі міста мають свої непогані переваги. — Вираз його обличчя не віщував нічого доброго. На запитливий погляд археолога відповів: — Є новини з Олесніци. Для мене фатальні: скелетові шістсот років! Ви мали рацію!