Таємниця п'ястівських орлів

3

Поїздка з Олесніци видалася над усі сподівання гарною, навіть зручною. Вантажний автомобіль забрав уранці археолога разом з робітниками й багажем. Вночі, після телефонної розмови з поручником Бончковським,

Пйотр вирішив припинити розкопки в підвалі і якнайхутчіш побачити нову випадкову знахідку в старому млині Ліготи Туловецької. До Олесніци міг повернутися будь-якої хвилини, залишив там приятеля — представника влади, котрий був найціннішою «знахідкою» і джерелом інформації.

Пйотр зійшов коло старого заїжджого двору під Немодліном, а своїх помічників відправив далі, до центру міста, щоб влаштувались у готелі. Обіцяв прибути туди ввечері. Дуже вже кортіло якнайшвидше потрапити до млина. Від шофера довідався, що коло цієї старої корчми найлегше піймати попутну машину, яка б довезла до села, де стояв млин.

«Є старі заїзди, які, навіть змінені на сучасні їдальні, не втрачають своєї чарівності», — розмірковував Пйотр, замовивши обід.

Принесли їжу. Було ще рано, отож і людей небагато, їв поволі, роздумуючи, чи не найкраще було б спершу зв'язатися з колегою Бончковського, який знав про його приїзд і, звичайно, мав чимало відомостей.

— У вас тут є телефон? — спитав у буфетниці.

— Є, на складі. Але говорити можна лише у важливих випадках.

— Маю зателефонувати до міліції, — Пйотр споважнів, — стосовно…

— Як до міліції, то будь ласка, — не дала й договорити, ввічливо показуючи дорогу.

Зв'язався з відділенням.

— Хотів би поговорити з поручником Пшибилою.

— Зараз з'єднаю.

За хвилю Пйотр почув приємний голос:

— Пшибила слухає.

— Це Пйотр Михальський, археолог, приїхав…

— Чудово. Болек вже двічі дзвонив з Олесніци, все перепитував, чи вже дісталися. Де ви зараз?

— Обідаю в старому заїзді, що над шосе, і хочу зараз дістатися до Туловіц.

— Зачекайте на мене. За годину звільнюся й приїду до вас. Разом вирушимо.

— Дуже добре. Передусім дізнаюся від вас про всі подробиці. Чекаю.

Пйотр задоволено поклав трубку, повернувся до столу.

Раптом у порожній досі їдальні стало гамірно.

— Пити і їсти, — загаласували новоприбулі.

Археологові досить було одного погляду, щоб впізнати студентську братію. Певно, мистецтвознавці. Він. знав, що нинішнього року Немодлінський повіт буде підданий старанному вивченню і описові, але гадав, що випередить студентів. Не в захваті був від цієї зустрічі. Навпаки. Це його розлютило. Любив ходити власними стежками. Студенти, що інвентаризували пам'ятники, викликали в ньому неприязнь. Потай визнавав, що їхня праця корисна, навіть необхідна, але завжди його сердив якийсь чиновницький її характер.

Видно, що вони тут уже кілька днів: одягнені в робочі спецівки. Дівчата в штанях, всі з зошитами.

Пйотр ніколи не мав нахилу до підслухування розмов, але товариство за столиком розмовляло надто голосно і слова «водяний млин», «одяг» запали йому в вухо. Вели запальну дискусію про назву тканини. Офіціантка принесла на таці тарілки з супом. Сусідній столик одразу притих.

Молоді люди швидко вгамували голод, і знову вибухнули жваві розмови. Пйотр не витримав, підвівся й підійшов до сусіднього столика.

— Вибачте, почув уривки розмови. Тема мене цікавить. Не дуже вмію підслухувати, то, може, дозволите присісти?

Студенти здивовано глянули на нього.

— Ви з газети? — запитала руда дівчина.

— Не зовсім, — щиро признався. — Але цікавить мене знахідка, — говорити про свій фах не мав бажання.

— А ви схожі на детектива. Окуляри, люлька, темний светр, — докинула інша. — У нас уже є один міліціонер. Йде по сліду вже кілька днів.

— Шукаю тему для сценарію, — блискавично збрехав Пйотр. — Може б, ви трохи детальніше розказали?

— Охоче поділимося з вами усім, що знаємо.

Принесено повну тацю гарячих гуляшів. Товариство знову почало наминати їжу. Пйотр з цікавістю спостерігав за молоддю. Відчув себе враз старим і поважним науковцем, а ще ж так недавно сам рахував цеглини під час літньої практики.

— Отож, прошу вас, — почала руда дівчина, швидко ковтаючи гарячу картоплю, — давним-давно збудовано в Ліготі водяний млин. Було то anno domini? — І тут зиркнула вона на неголеного здорованя.

— Здається, 1763 року, — кинув хлопець, не перестаючи жувати.

— Стара, чудова будівля. Двоповерхова, на кам'яних склепінчастих підвалах. Прямокутна, на два потоки, з дерев'яним перекриттям.

— Замовкни! — в один голос заволало товариство.

— О, ні, — вела далі руда, не здаючись. — Вони повинні мати науковий опис місця… Дах критий черепицею. Фасад семиосний…

— Щиро вам дякую. Ви солідно охарактеризували ту будівлю.

— О, ні, — засміялась дівчина. — Щоб охарактеризувати її, мусила б на цю тему говорити з годину. Це я натрапила на сховок, а не вони! — сердито глянула на столик поруч.

— Конкуренція? — спитав Пйотр.

— Теж четвертий курс, вивчають історію мистецтва. Тільки з Кракова, — квапливо пояснила. — Страшенні щасливчики, весь час на щось натрапляють.

— Живуть серед старовини в своєму Кракові, то й нюх кращий мають, не те що ми у відбудованій Варшаві, — по-філософському повів неголений.

— До речі, кілька днів тому, коли ми вже скінчили роботу в Туловецькому палаці, прибігав схвильований краків'янин, — почав блондин, що досі мовчав. — Домовився він з дівчиною на побачення в млині. З отою білявою, подивіться, — і він показав на гарне дівча. — Трохи спізнювався, а дівчина, знудившись, почала, за звичкою, простукувати стіну. Ось так і натрапила на порожнину. Коли прийшов хлопець, розібрали вони шмат дерев'яної стіни і знайшли тайник.

— І тоді, — втрутилась руда, — здійнявся страшний гармидер. Це чудова сцена для вашого сценарію! Всі збіглися. І потім витягли скарб з вузької ніші в стіні.

— Там був скелет, загорнутий у сувої матерії, два старих ліхтарі й чорний меч, — перерахував неголений.

— Дуже цікаво, — зауважив Пйотр. — А вам відомий вік тих кісток? І чи дуже старі ліхтарі і меч? Може, їх вкрадено з якогось костьолу або музею?

— Відразу приїхали розумники з опольської міліції й авторитетно заявили, що то скелет жіночий. І. лежить там якихось років двадцять. Дивно. Ми не дуже повірили. За такий короткий час навряд чи розклалося б тіло. Нам здається, що скелетові не менше як років сто п'ятдесят. Ну, це їхня справа. Для нас залишили історичне «доповнення» до кістяка.

— Говоріть по порядку, — перебила руда. — Питання перше: тканина. Найбільша загадка для мене — саме тканина. Збереглася добре, походить приблизно з XVII століття. То сукно з бордюром. Дуже дороге як на ті часи. Якщо припустити, що воно з сусіднього палацу, що в Туловіцах…

— Палац збудовано 1879 року, — перебив неголений. — А тканина значно старіша.

— Ну, а меч і ліхтарі? — спитав Пйотр.

Тепер усі заговорили разом. Тема, без кінця обговорювана вже кілька днів, все ще захоплювала їх. А новий, зацікавлений слухач був цінним покупцем новини.

— Прошу вас, тільки все по порядку, — заспокоював їх. — Отож ліхтарі…

— Їх дивився професор Зенович. Ви чули про нього, світило! Визначив, що то найстаріші в Польщі костьольні ліхтарі! Початок XIV століття! Сенсація! В такому млині! Звідки?

— Небувала річ, — визнав археолог. — А меч?

Запала тиша. Пйотр здивовано глянув на студентів.

— Ніхто досі ще не зміг визначити його віку. Навіть професор Зенович. Похитав лише головою і сказав, що треба просвітити рентгеном. Не назвав жодної дати! Це на нього не схоже!

— Де зараз ті речі?

— Скелетом розпоряджається міліція, замкнули його в залі палацу в Туловіцах. Решту перевезли з усім, що треба, до замку в Немодлін, на нашу головну базу. Вистачить там роботи для нас на ціле літо.

— А сьогодні ви знову були коло млина?

— Були. Оце саме скінчили інвентаризацію в Туловіцькому палаці. А шкода! Як потрапите туди, подивіться парк, — руда дівчина кинула на Пйотра чарівний погляд. — Парк із середини минулого століття. Вкомпоновано в нього річку і ставок. Дуже гарний…

— Сподіваюсь, — неголений звернувся до Пйотра серйозним тоном, — що поступово точно встановимо вік і назву тканини, хоч, правда, краківські колеги зовсім по-іншому це визначають. Щодо меча теж мусить бути все розгадано. Але… — він спеціально зробив тривалу паузу, — як вам таке поєднання? Старий водяний млин, історичні скарби в ньому і зовсім недавній скелет! Мене дивує, тобто всіх нас, — тут же поправився він. — Звідки оце загадкове перевдягання? А може, було вчинено вбивство у старому млині?

— То вже справа міліції, — відказав Пйотр, старанно набиваючи люльку. — Вона має розплутати історію стосунків між людьми, котрі там жили. Власне, я домовився про зустріч із поручником Пшибилою, який цю справу веде, — додав, угледівши міліціонера, що саме входив до зали.

— Я відчувала, що ви детектив, — шепнула руда, неприязно дивлячись на поручника. — А ми хотіли самі того докопатися.

— Я не сценарист, — нахилився Пйотр над невдоволеною дівчиною, — я археолог. Спасибі за розповідь. Ще зустрінемось.

Кивнув по-дружньому молоді й підійшов до Пшибили.

— Я Михальський.

— Дуже приємно. А я уявляв вас іншим. Болек говорив тільки про достоїнства вашої душі, а не зовнішнього вигляду.

— Ви розчаровані?

— Навпаки. Я боявся, що стріну старого, засушеного науковця, який безперервно говорить про премудрості давно минулих віків.

— Радий, що ви вже тут. Молодь почастувала мене такою кількістю історичних сенсацій, що довго не зможу заснути цієї ночі. А якої ви думки про цю знахідку в млині?

Вони вийшли надвір. Мотоцикл з коляскою стояв на узбіччі шосе.

— Розкажу вам на місці. Мені здається, що ця історія тісно пов'язана з сучасністю. Тільки декорація стара.

— Цікаво. Відчуваю, що олесніцькі теорії Болека сягли і вас. Сучасність? — невдоволено бурмотів він, вмощуючись в сідло мотоцикла.

Дорога не належала до найкращих у повіті. Пшибила мчав з хлоп'ячою фантазією, і вони напрочуд швидко опинилися серед світлої зелені туловіцького парку. Пйотр зліз із сідла перед палацом, збудованим в стилі неоренесансу.

— Зараз вам покажу. — Поручник явно поспішав похвалитися знахідками. — Шкода, що звідси забрали тканину і ті речі. Ви одразу б усе побачили. Та що вдієш, не моя парафія. В Немодліні кращі умови для зберігання таких речей.

Кам'яними сходами вони увійшли до порожнього палацу. В одній з перших зал у нашвидку збитому ящику лежали залишки жіночого скелету.

— Ну, звичайно, схоже на зовсім недавні часи. Ви бачили цей глибокий пролом у черепі? Може — старим мечем?

— Так, бачив. Скоріше, звичайною сокирою.

— Ходім до млина, — запропонував Пйотр. — Ця проблема надто «молода» для мене.

Млин належав до господарських будівель. Стоячи в мальовничій околиці, був справді чудовим місцем для романтичних побачень. Але не це вабило археолога. Млин був набагато старішим, ніж його описали студенти. Оглядав його мури зовні, оцінюючи мало не кожен камінь. Зсередини вигляд млина справляв похмуре враження. На горище вели зігнилі дерев'яні сходи. Підіймалися ними поволі, вдихаючи дух затхлості і призвичаюючись до напівмороку..

Горище було просторе й світле. Навпроти сходів, коло вузького вікна, було видно темну нішу розкритого тайника. Пйотр ретельно обслідував стіну. «Старий мур з накладеною років сто тому дерев'яною обшивкою. Штукатурка свіжіша, років їй з десять буде», — визначив він із знанням справи.

— Що за телепень описував будівлю? Одразу видно, що тут щось не гаразд із стінами! Треба взяти протокол, складений тим «описувачем». Хай-но я тільки знайду того дурня…

— Ніякого не дурня, — гримнув несподівано чоловічий голос з-під даху. Здивовано зиркнули вгору. На балці, що ледве виднілася, сиділа якась постать.

— Що ви там робите? Злазьте сюди! — крикнув поручник.

— Зараз, зараз, то не так просто. — Невідомий спритно зсунувся у самісінький куток і, тримаючись за балки, що виступали з стіни, стрибнув на підлогу. Це був низенький, худорлявий хлопець з темною чуприною. В його розумних очах миготіли сердиті вогники.

— Хто ви? Що це за походеньки по дахах? Студент?

— Ні. Але потрібний для факультету історії мистецтва. Усе, що вони витягують з-під пилюги, вишукують і описують, я фотографую, — відказав з гордістю.

— І для такої роботи обов'язково треба лазити по бантинах?

— Я шукав хорошої перспективи, щоб сфотографувати тайник.

— Дурниці. До того ж у вас нема й апарата при собі. Востаннє питаю, що ви там робили?

— Слово честі, хотів зробити знімок, того й прийшов сюди. Апарат он у кутку лежить, — показав на рюкзак.

— Як ви потрапили до млина? Ключ же в мене, — на відступав поручник.

— Тут є потайний вхід. Мені показав інвентаризатор,

— Я ж казав, що треба негайно розшукати того шмаркатого науковця, — втрутився Пйотр.

— Перестаньте ображати ту особу…

— То дурень, — ще раз повторив археолог.

— Ні, то гарна дівчина! — вигукнув обурений юнак.

Запала на хвилину тиша.

— Ну, поручнику, я повинен кінчити пояснення, — почав хлопець серйозним тоном. — Я почув голоси і сховався під дахом, бо якраз перед тим, як ви мали тут з'явитися, я, заглянувши у порожній тайник, знайшов ось це, — він витяг з кишені недопалок сигарети й обережно подав міліціонерові. — Нічого незвичайного, — зробив паузу, — тільки те, що сигарета німецька!