Таємниця п'ястівських орлів

5

— Я, звичайно, радий, що вас це так сильно цікавить, — загуркотів він гучним голосом, хитаючи в такт срібною гривою, — але почуваю себе особисто відповідальним! Сам мушу дослідити. Не вважайте це за професійну амбіцію, — застеріг удавано. — Ні, ні, просто повинен впевнитися сам, перш ніж оддати в зуби іншим дослідникам, — нервово дріботів по кімнаті. — Ви, може, й матимете зовсім іншу думку, будь ласка. Але — після мене! Всі оцінки робіть після мене!

Пйотр силкувався стримати усмішку, слухаючи це. З першого ж моменту професор Зенович дратував його, але дуже швидко археолог змінив свою думку про нього, вивчаючи низеньку, метушливу постать шістдесятилітнього відомого науковця, котрий — ще хвилина — і почне, як мале дитя, тупати ногами й кричати! «Не дам, не дам, я сам, я сам пограюся мечиком!» Прізвисько Лев дуже пасувало до нього. Був грізний, дратівливий і причіпливий, водночас смішний, проте добре знав свої слабості й характер.

— Що, ви розгубилися? А на що ви розраховували? Може, на мою радість від того, що магістр Михальський захоче ласкаво допомогти запроторити до якоїсь епохи той шматок заліза? — кидав щораз істеричніше, кружляючи по залі, наче справді лев у клітці.

Потім втомлено упав в єдине тут крісло й замовк.

Моніка, що стояла досі скромно під вікном, подивилася багатозначно на Пйотра. Він розгадав той погляд. Володаря поминув перший напад люті. Наступна фаза, згідно розповідей дівчини, мала бути лагідною.

— Ви вчилися у Вроцлаві?

— У Вроцлаві, пане професор.

— Їздили по світу? — питав далі з лагідною цікавістю.

— Дві експедиції до Єгипту з професором Михаловським.

— Заздрю вам. Знаю тільки Європу. Трохи Азію, Китай, — скромно скаржився він.

Моніка знову підморгнула Пйотрові.

Фаза третя: подорожі. Зенович більшу частину життя мандрував по світу. Написав працю про китайське та індійське мистецтво, багато інших праць. їх перекладено на кілька мов. Людина величезного наукового доробку, глибоких знань і досвіду, — хвилинами він ставав несміливим і скромним, щоб відразу ж за цим впасти в безапеляційність.

— Що ваша милість робить завтра? — раптом вигукнув він.

— Мабуть, буду…

— Завтра будете бавитися чорним мечем, — несподівано заявив. — Моніко, це ключі від музейної зали. — Він різко підвівся, вручив Моніці великі ключі, кивнув Пйотрові й вибіг.

— Як ти з ним витримуєш? — Пйотр був ошелешений Левом.

— А так, як зараз. Нічого не кажу або тікаю, як учора. Перечекаю шторм і вертаю в момент, коли випогодиться.

— Бідненька. Спасибі за побачення з Левом. Кінець був дивним. Охоче оглянув би зараз меча. Це можливо?

— На жаль, мусиш зачекати. Він сьогодні тут весь час крутиться. І я певна, що має запасні ключі. А завтра поїде до Ополя.

— Що будеш робити зараз, Моніко?

— Знову — в архів. Зробила багато цікавих записів. Покажу тобі, мені потрібна твоя порада,

— Я до твоїх послуг. А тепер подивлюсь, що там роблять мої в Арсеналі, і вільний. Може, разом пообідаємо? Там, де вчора, гаразд?

— Гаразд. Захоплю свої нотатки, маю дуже цікаве питання…

— Поговоримо в спокійній обстановці. Проведу тебе до ринку.

Виходячи із замку через одну з баштових сходових кліток, наткнулися на фотографа. Гжегож метнув на них не дуже люб'язний погляд, холодно вклонився Пйотрові, а минаючи Моніку, просичав: «Нерозлучна парочка!»

Здвигнула плечима й узяла Пйотра під руку.

— Бачу, що Гжегож викличе мене тепер на поєдинок.

— Було б вельми потішно. Забезпечу вас зброєю.

Ще ніколи жодна дівчина не подобалася Пйотрові так сильно, і це він відчув з першого погляду. Знав, що то не лише її врода справляє таке враження, а й манера поводитися, говорити, навіть оті нотатки стосовно млина, — все імпонувало йому. По очах Моніки бачив, що й вона симпатизує йому. І це було так добре! Розсталися на ринку.

А в Арсеналі робота була в розпалі. Група студентів-мистецтвознавців явно не мала чим зайнятись, тож забавлялися вони анекдотами та кепкували один з одного. А в Марціняка та Кегеля праця солідна: старанно наносили на аркуші розміри цегли підвалів та підмурків. Пйотр встиг уже побіжно визначити шістнадцять порід матеріалу, що з нього вибудовано Арсенал. На перших порах використовувалася цегла значно старіша, ніж сама споруда. З якоїсь розібраної будівлі? Чому? Що було знищено?

— Пане магістр, може б, піти випити пивця? Холодно в цих підземеллях, та й побалакати треба, — запропонував Марціняк.

— Слушно, Юзеку, кажеш, — підтримав Кегель. — Ще два дні, і роботі — fertig[1], — старанно витирав руки.

— Що ж, ходім, — Пйотрові теж схотілося пива.

Кіоск стояв недалеко від Арсеналу.

Потягували гіркуватий напій просто з пляшок. Небалакучий звичайно Кегель сьогодні розговорився.

— Здається, в замку зібрано багато цікавих речей. Ви бачили? Якийсь меч з млина, кажуть, ще королів польських пам'ятає, старий.

— Еге, з часів заснування Немодліна, з XII століття, — пояснив Пйотр, — але якщо це вас так цікавить, то є ще й дуже старі костьольні ліхтарі.

— Дуже цікаво, — погодився Кегель, — а ви вже знаєте, що з тією п'ястю з Олесніци? Там теж був старовинний перстень, правда? Може, знайшли? Хто б то міг зробити? — запитав.

— А може, це ви? — розсміявся Пйотр, дивлячись на Кегеля і Марціняка. — Ну, — додав серйозним тоном, — незабаром усе буде відомо. Міліція цим займається, і вже багато що знає…

— Ще довго ми тут пробудемо? — перебив їх Марціняк, що досі мовчав, і уважно поглянув на Пйотра.

— Кілька днів. А потім Вроцлавське воєводство. Влень, Болькув і Львувек Шльонський.

— Може, буде щось цікавіше од цих цеглин? — зацікавився Кегель. — Вже хочу копати.

— Може. На те й розраховую. На щось старовинне і справді польське.

— О, пане магістр, — пожвавішав раптом Марціняк, побачивши жінку, що наближалася до них, — йде моя сестра. Сьогодні приїхала. Зараз познайомлю вас.

Пйотр з цікавістю стежив за енергійною ходою невисокої білявки.

— Марціняківна, — сміливо простягла маленьку, пухку руку Пйотрові, показуючи ямочки на щоках. — Рада, що ви дозволили приїхати до брата. Хотіла б трохи з вами поїздити, якщо не буду заважати.

— Та ні, — відказав, — я чув, ви в педагогічному і щось там задали вам на канікули? Ваш брат згадував про це, але він такий небалакучий, що й досі як слід не знаю, що ви хочете робити, — з приємністю дивився на гарне личко, блакитні веселі очі й кирпатий носик. Вона була повною протилежністю смаглявій, чорноволосій Моніці.

— Задали нам на канікули кілька тем для опрацювання. На вибір. Я мала писати про наше місто, але як брат пішов до вас працювати, то подумала, що краще було б взяти іншу тему, — про польські пам'ятки старовини на Шльонську. Сама, однак, не справлюся, часом вас турбуватиму, гаразд? З усього факультету ніхто такої теми не взяв. Тяжка. Це мені лише так пощастило.

Пйотр приязно всміхався. Гарний вигляд мала ця майбутня вчителька. Не в приклад похмурому братові.

— Охоче допоможу вам. Але де ви будете жити? — поцікавився співчутливо.

— У мене тут подруга. Ночуватиму в неї. Всюди дам собі раду. Будь ласка, не турбуйтесь. Часом тільки трохи потурбую вас і попрошу поправити те, що напишу.

— Чудово. А поки що огляньте в Немодліні дещо. Замок тут хороший, і Арсенал вартий уваги.

Пйотр обговорив ще подальший план робіт із своєю групою, яка несподівано поповнилася такою гарною дівчиною. Попрощався і, йдучи Ниською, подумав, чи не заглянути до комендатури й не поговорити з Пшибилою. Вчорашня лють поручника, викликана результатами аналізу, повинна минути. Сам не спав до півночі, пригнічений думкою про безповоротну втрату персня. Зараз на дев'яносто процентів був певен, що то якась вельможна особа, яка, незважаючи на епідемію, що шаленіла в ті роки, наказала поховати себе окремо. Обручка з пальця була головною деталлю для правильного визначення віку й родового походження. Без неї все перетворювалося в туманне припущення.

Зиркнув на годинник. До обіду ще залишалося якраз стільки часу, щоб завчасно зайняти місце в ресторані й переглянути нотатки, зроблені вчора за інвентаризаційним описом Моніки. На жаль, млин той аж ніяк не «пояснював» походження меча. Пйотр знав з досвіду, що в копіткій археологічній праці не можна поминути жодної цятки, найдрібнішого факту. Треба використати всі доступні джерела інформації. Скрупульозна Моніка зібрала немало матеріалів, перш ніж приступити до інвентаризації млина. Під кінець визначила навіть глибину підмурку. З усіх даних виходило, що весь вміст тайника підкинуто після війни. Ким? Може, недопалок німецької сигарети стане ключем до розгадки?

Моніка, що саме ввійшла до зали ресторану, вивела його з роздумів.

— Я страшенно голодна. Добряче напрацювалася. Весь архів міський перерила, багато цікавинок знайшлося, — говорила швидко, не без гордощів показуючи розпухлу од паперів картонну теку. — Два документи позичили мені до ранку. В мене в сумці хороший німецький словник, без нього я ніяк би не дала ради з деякими зворотами. Зараз тобі все розповім та покажу, що знайшла. Але спочатку треба поїсти!

— Вже замовляю грандіозний обід і обов'язкові пиріжки з сиром на десерт, — Пйотр підкликав офіціантку.

Їли, мовчки обмінюючись поглядами й усмішками.

— Все почалося в Кракові, як прочитала одну німецьку історичну повість, — почала Моніка, — з докладним описом немодлінського замку. Одна з романтичних сцен розігрувалася на галереї, сполученій із замковою каплицею. Запав у пам'ять опис того місця, його чарівність. Опис дуже реалістичний і докладний як на твір, сфантазований автором. Так писати можна, тільки добре знаючи будівлю. По приїзді сюди я шукала слідів тієї галереї. Зникли. Пропали безслідно. Я почала копатися в документах про замок, його володарів, про перебудови, що там робилися. І, уяви собі, — вона зробила паузу, щоб передихнути, — знайшла колишні галереї!

Щоки в неї пашіли, коли витягала нотатки.

— Ти ж бачив східне крило, так? — Вона помітила зацікавлення у Пйотрових очах. — Але все од початку. Замок двічі перебудовували у стилі ренесансу; Каплиця з'явилася 1610 року. Року 1740-го перебудовано фасад цього крила і замуровано арки, замінено чимало інших елементів. Виконував ці роботи зразковий будівничий Стегліх. Протягом 1869–1873 років виписаний з Дрездена Карл Піпер перебудував цілком кімнати зсередини й замурував галереї. Тоді ж переробили всі дверні отвори й поставили нові каміни. З того часу замок перетворився в таємничий лабіринт. Я мушу знайти шлях до нього,

— А сама досі ти не натрапляла на сліди замуровань?

— Ні. Тепер, після знахідки в млині, обстукую в замку всі стіни. Признатися, не зробила цього в Туловіцах. Не спало на думку, що треба простукати стіни млина.

— Ти затіяла цікаву справу, Моніко. Завжди всі перебудови старих замків виникають не тільки з нової моди чи з потреб дотримання стилю певної епохи, а й часто ще з бажання приховати дещо в будові.

— … або принагідно для того, щоб заховати невигідні комусь речі, навіть щоб сховати людей, — розхвилювалася Моніка.

— Так трапляється дуже часто. Немодлін пережив багато воєн, кілька пожеж.

— Деякі події я занотувала: в 1428 році — пожежа в місті та в частині замку під час наїзду гуситів; величезні пожежі й руйнування в період тридцятилітньої війни, і так далі,

— Даси почитати ті нотатки, добре? А що то ти за документи принесла?

— Про володарів Немодліна. Місто разом із замком та околицями з 1572 року належало родині Пюклерів, а з 1779-го — родині Прахма…

— Досить, моя дорога. Щось нема охоти слухати про ті німецькі родини.

— Я й забула, що тебе найбільше цікавить історія до XIII століття. Це й так дивний відступ від засад справжньої археології, котра погрузла в доісторичних часах.

— Так, п'ястівські шльонські князі затягли мене в часи новітні, та ще одна легенда… Але про це розповім тобі завтра, як побачу меч. Сьогодні займемося лише пошуками твоїх галерей.

— Може, це й нереально, але я мрію їх знайти. Прикро, що досі не натрапила на старі плани замку. Не може бути, щоб їх не було.

— І, мабуть, не один. Німці були надто скрупульозні, щоб цього не робити. Плани або знищені, або сховані. З того, що ти мені розказала, виходить, — є два місця, звідки слід почати шукання галерей.

— Які? — запитала зацікавлено.

— Замкова каплиця і… — на хвильку замисливсь, — ті замуровані двері та нові каміни. Особливо каміни.

— Мою уяву вони теж найбільше розпалюють, — зізналася Моніка.

— Від них і треба починати. Простукування мало. Деякі треба розібрати.

— Боюся, що Лев опиратиметься. Не вірить він у мої уявні галереї, каже, що то романтична омана.

— Може, вдасться переконати його. Щоправда, не знаю, як саме. Завтра дивитимусь на замок іншими очима. Досі я бачив у ньому тільки тебе…

Плануючи свою «галерейну кампанію», вони вийшли з ресторану й звернули у бік вулиці Завадського. Моніка хотіла залишити на квартирі теку з паперами й показати Пйотрові фотографії замку. Застали там не тільки руду дівчину, що квартирувала разом з Монікою, а й усе товариство, знайоме вже археологові. Настрій панував веселий. Варшавська група скінчила опис кам'яних будинків на ринку та нудного Арсеналу. Вирішили відзначити цей момент кількома пляшками вина. Новоприбульців вітали з піднесенням.

— Нема для вас нових сенсацій. Може, тепер ви самі щось відкрили?

— З речей мертвих — нічого. З живих — колосальне відкриття! — Мовлячи це, археолог багатозначно поглянув на Моніку.

Пролунало дружнє схвалення.

— Професор показав вам меча? — поцікавилась руда.

— Ласкаво дозволив торкнутися його завтра.

— Заздримо вам. Вип'ємо за правильність вашої завтрашньої оцінки. Скільки сотень літ пролежав той меч?

Випили одним духом. Вино було поганеньке, з дешевих.

— Цікаво, що пили жителі цього граду? — замріялась руда дівчина. — Вперше згадується Немодлін як село… — і враз урвала.

— …1224 року, а міське право надав йому перед початком 1283 року князь Болько І Опольський, — розв'язно докінчив за неї знову не голений студент.

— Що ще пам'ятає твій енциклопедичний розум?

— Запроваджено кастелянство в другій половині XIII століття. У роках 1313–1460 — столиця Немодлінського князівства. На сьогодні досить? — спитав, розливаючи нову пляшку.

Дальші розмови швидко втратили історичний характер. В усякому разі, Пйотр таки не відривався від сучасності, не зводячи захопленого погляду з Моніки. Вона показувала йому знімки холодних замкових покоїв, але перспектива найближчих днів не видавалася такою зимною.

Пізно ввечері повернувся до готелю. Проводжали його всією компанією. Почував себе чудово, був веселий, помолоділий, — пригадались студентські роки. Моніка попрощалася з ним теплим поглядом.

Адміністратор, подаючи ключа, вручив йому й запечатаного конверта. Здивувався й негайно розірвав.