Таємниця покинутого замку

БІДА ЗАГРОЖУЄ ЛЮДСТВУ

лях від Чарівної країни до Канзасу дракон Ойххо долав уже втретє. Його супутники Фарамант і Кагги-Карр стомилися в дорозі і заснули.

Як і минулого разу, Ойххо розрахував час так, щоб н& лякати місцеве населення. Він опустився вночі біля знайомого яру, куди ніхто не ходив, і зачаївся там.

Фарамант і Кагги-Карр без особливих труднощів знайшли ферму Смітів. Сім'я давно спала, коли Вартовий Брами несміло постукав у двері. Прибуття нежданих гостей, особливо з Чарівної країни, завжди сюрприз, тому природно, що воно переполохало сплячих.

Енні в захваті притиснула до грудей і погладила щасливу Кагіи-Карр, потім обняла Вартового Брами. Фермер привітав мандрівників з великою теплотою. Тільки місіо Анна дивилася на ворону і Фараманта з тривогою, її серце відчувало: посланці країни Гуррікапа прилетіли не випадково, і нічого доброго це не віщує.

Фарамант і Кагги-Карр засмутилися, дізнавшись, що Еллі нема; хоча вона працює вчителькою недалеко від рідного дому, недавно поїхала зі своїми учнями на екскурсію в інший штат.

— Шкода, — зітхнув Фарамант, — адже кожного разу думаєш: бачишся востаннє, а тут і побачитись не довелося.

Вгамувавши наплив жалю, Вартовий Брами почав розповідати про Прибульців, котрі поселилися в замку Гуррікапа. Інопланетяни прилетіли не з миром. Вони оточили Кругосвітні гори самострільними гарматами, що не пропускали жодну живу істоту.

— Син Карфакса Горіек, — розповідав Фарамант, — постраждав від такої гармати, але і він не розгубився: скинув гармату в ущелину.

Його слухали з глибоким співчуттям до жителів Чарівної країни, яких спіткало нове лихо.

— А як вам удалося добратися до Канзасу? — запитала Енні.

— Як завжди, на Ойххо.

— І він не поранений? — Енні, хвилюючись, дивилася на Вартового Брами.

— Цілий і неушкоджений, — відгукнувся Фарамант, — лежить в яру і жде, коли йому принесуть десяток відер каші та вареної картоплі: бідолага зголоднів дорогою.

Фермер обіцяв нагодувати дракона, а Фарамант сказав:

— Ми добралися без пригод. Інопланетяни чомусь покинули гармати, ніякого інтересу до них поки що не виявляють. Так каже Страшило.

Енні стрепенулася:

— Страшило, славний Страшило! Як він там поживає? А добрий Дроворуб і Сміливий Лев? Що з усіма моїми друзями?

— Поки з ними нічого не трапилося, але їм доведеться погано, якщо ти, Енні, і Тім…

Місіс Анна, не дослухавши, вигукнула:

— Я так і знала, що цим закінчиться! Ви знову прийшли по допомогу!

— Тихше, Анно, тихше! — взявся заспокоювати дружину фермер. — Тут, вдається, справа значно серйозніша, ніж раніше. І було б добре запросити до нас родину О'Келлі. З Тімом, зрозуміло.

Джон пішов на сусідню ферму, місіс Анну охопили невеселі думи, а Енні стиха розпитувала Фараманта про Смарагдове місто, про Страшила, Дроворуба і Лева, про Тіллі-Віллі, про Жуванів, Мигунів і Стрибунів.

Місіс Анні теж цікаво було слухати, але роздуми не давали їй спокою. Невдовзі з'явився Тім з батьками. За два роки, що минули з часу його останнього повернення в Чарівної країни, він дуже витягся, зростом майже не поступався батькові.

В передчутті нових пригод Тім радісно привітав Фараманта й Кагги-Карр.

Фарамантові довелося повторити те, що вже чули Сміти.

Річард О'Келлі гордо заявив:

— Нас на Землі сотні мільйонів, невже ми не впораємося з купкою інопланетних воїнів?

Фарамант перебив його:

— А якщо за цією купкою примчать десятки космічних кораблів?

Енні з острахом глянула на ворі.

— На щастя, в нашій боротьбі в інопланетянами-менвітами ми маємо союзників — арзаків.

Запала довга мовчанка. Потім місіс Анна запитала:

— Однак чому ви, шановний Фараманте, вважаєте, що у вашій боротьбі можуть допомогти Енні і Тім? Вони ще діти, хоч уже великі, але діти.

Вартовий Брами сказав:

— Щиро кажучи, ми розраховуємо не тільки на дітей, хоча й дуже сподіваємося на них. Ми гадали запросити Велетня з-за гір, цю мудру, з великим досвідом людину. До речі, в Тіллі-Віллі — хто б міг подумати, що таке можливе з залізного хлопця? — дуже ніжне серце: він нудьгує за моряком Чарлі і готовий від ранку до вечора говорити про нього.

— Добре, що він такий пам'ятливий і вдячний, — відгукнулася місіс Анна. — А брат плавав в Тихому океані і навряд чи з'явиться в нас найближчими місяцями. Коли ж ви рушите назад на свою дивовижну батьківщину, я попрошу вас передати Тіллі-Віллі одну річ, яку ми з Енні бережемо для нього вже цілий рік…

— Мамо! — Енні піднесла палець до губів і лукаво глянула на місіс Анну. Та замовкла.

— Ось і знову виходить не так, як хотілося.

— Отже, Велетень із-за гір не зможе взяти участь у нашій боротьбі, — зітхнув Фарамант. — Та все ж я прошу відпустити до нас Енні й Тіма. Ми оберігатимемо їх від небезпеки, не будемо примушувати битися з ворогом, але їхні поради можуть виявитися для нас неоціненними…

Фермер Сміт випередив дружину, яка збиралася заговорити.

— Послухай, Анно, — сказав він, — двічі кликали наших дітей до Чарівної країни. Першого разу лихо загрожувало Страшилові і Залізному Дроворубові. Вдруге небезпека нависла над усією Чарівною країною, її хотіла знищити зла чаклунка. Але тепер, утрете, справа набагато гірша: страшна біда загрожує всій Землі. Ми собі не пробачимо, якщо не допоможемо, якщо не відпустимо Тіма й Енні.

Коли згода була одержана, фермер Джо сказав:

— А тепер, любі жінки, я вас порадую. Наші діти вирушать не самі. Ми викличемо Альфреда Каннінга. Гадаю, він не відмовиться взяти участь у боротьбі з інопланетними Прибульцями.

— Так, так, він допоможе, — відгукнулася місіс Анна, — він тепер інженер, винахідник, навигадував безліч не ймовірних речей. Що в порівнянні з ними механічні мули?

— Фред допоможе неодмінно, — погодився фермер. — І, до речі, пригляне за нашими дітьми.

Коли жінки дізналися, що в небезпечній експедиції візьме участь Фред Каннінг, на серці в них зразу відлягло.

НЕВЕСЕЛИЙ БЕНКЕТ

льфред Каннінг одержав телеграму: «Приїжджай негайно, родичі на Смарагдовому острові тяжко захворіли, потрібне серйозне лікування. Джон Сміт».

Телеграфісти нічого не зрозуміли, вони не знали, що таке Смарагдовий острів, і таємниця була збережена. Та Альфред Каннінг здогадався, що Чарівній країні загрожує небезпека, взяв тривалу відпустку і через два дні прибув на ферму Смітів.

Молодий інженер подякував Джону Сміту за довір'я.

— Можливо, мої знання знадобляться, — палко запевняв Фред. — У голові в мене рій формул. Я винайшов вибухівку, дрібка якої може вщент рознести цілу гору.

Очі Тіма заблищали від захоплення.

— Фредді, — закричав хлопчик, — а добре було б підкласти таку вибухівку під корабель Прибульців, правда?

— Побачимо на місці, — ухилився від відповіді Фред.

— Ні, обов'язково, обов'язково! — наполягав Тім. — І підкладу її я! Надіну срібний обруч лисячого короля, і готово!

Тім говорив про чудодійний обруч, який Енні подарував лисячий король Тонконюх XVI.

— Постривай, Тіме, якщо ти не викинеш з голови такі нісенітниці, то знай: залишишся в Канзасі. — Альфред вимовив останні слова так рішуче, що Тім одразу вгамувався, але все ж запитав:

— Фредді, а вибухівку ми візьмемо?

— Ні, звичайно. Зробимо її на місці. Потрібні речовини знайдуться і там. Однак вогнепальну зброю доведеться прихопити.

Каннінг купив ящик гвинтівок і зо два десятки револьверів; до них набрали якомога більше патронів. Вантаж виявився досить солідний, але для Ойххо це було майже ніщо.

І ось нічної пори Сміти та О'Келлі знову прощалися зі своїми дітьми і Альфредом Каннінгом. Слів було сказано небагато, але за ними таївся великий душевний біль, адже в сім'ях Смітів та О'Келлі на довгі-довгі місяці замешкають неспокій і тривога…

Ойххо взяв курс на Чарівну країну. Мандрівники розмістилися в просторій кабіні в нього на спині. її зробив Чарлі Блек ще перед минулим польотом.

Цього разу з собою не взяли Артошка. Характер у нього був примхливий, він міг ненароком загавкати і тим пошкодити справі.

Дорогою Альфред весь час згадував хімічні формули і довго про них розмірковував. Тім й Енні нічого не розуміли. Не дивно, що діти швидко поснули під монотонне бубоніння Фреда і рівномірне похитування кабіни.

Вже смерклося, коли ручний дракон приземлився біля підніжжя Кругосвітніх гір. Звідси починалися чари, і Кагги-Карр заговорила. Втомлена від вимушеної німоти, вона з великим почуттям привітала Енні з Тімом і Фреда.

— Вночі подорожувати небезпечно, — попередила Кагги-Карр, — можна наштовхнутися на літальну машину Прибульців.

Мандрівники влаштувалися на нічліг, але перед цим Енні не витерпіла і перевірила, чи справний срібний обруч з рубіновою зірочкою. Обруч діяв безвідмовно, і наші герої задрімали, заколисані лісовим шерхотом.

Вранці Ойххо тихо-тихо перелітав в однієї лісової галявини на іншу, ховаючись від чужоземних вертольотів. З жодним із них він не зустрівся і благополучно опустився зі своїми супутниками біля брами Смарагдового міста.

Страшило збирався оповістити все місто, всю країну про прибуття Енні, Тіма й Альфреда, влаштувати парадний хід від брами до палацу в музикою й промовами, але його відговорив фельдмаршал Дін Гіор. Довгобородий Солдат, котрий прекрасно розумів, як треба берегти військові таємниці, виявив обережність.

— Несподівані врочистості, — сказав він, — насторожать Прибульців, змусять їх розвідати, в чім справа. І біда буде, якщо вони дізнаються про людей із-за гір.

Страшило виявив розсудливість І всі приготування до пишного прийому гостей біля міської брами відмінив.

Але вже тут, під захистом високих мурів палацу, мудрий Правитель розпоряджався як хотів і дав волю своїй невтомній фантазії. Сам він одягнувся чудово. На новій оксамитовій чумарці, вщерть набитій свіжою соломою, сяяли діамантові ґудзики; під широкими крисами капелюха дзвеніли срібні бубонці; носаки червоних сап'янових чобіт задиралися високо вгору, а груди були геть обвішані орденами. Частину з них він вручив собі сам, інші одержав від правителя Фіолетової країни Залізного Дроворуба і правителя рудокопів — вельмишановного Ружеро. Були ордени, надіслані добрими феями Вілліною і Стеллою.

З добродушного обличчя Страшила не сходила широка усмішка.

З нагоди врочистостей Залізний Дроворуб теж був яскраво начищений і а голотою сокирою на плечі; на Сміливому Леву, якому він не завадив прибути до Смарагдового міста (хоча він і повільно чвалав на втомлених лапах), був золотий нашийник, що їх належить носити царям; фельдмаршал Дін Гіор з бородою до землі стояв у парадному мундирі і з жезлом, на якому виблискували коштовні камені; лікарі Бориль і Робиль у чорних мантіях, на яких сяяли ордени, тримали в руках медичні валізки (а раптом хтось на бенкеті знепритомнів!); тут був і правитель країни Жуванів Прем Кокус; обіч стояв, наче велетенський монумент, Залізний Рицар Тіллі-Віллі, страшенно розчарований, що серед прибулих не виявилось моряка Чарлі. Тіллі-Віллі по секрету признався Енні: відтоді, як Фарамант і Кагги-Карр вирушили у Великий світ, він увесь час чекав на свого творця, і так хвилювався, що в нього ослабли деякі пружини і під час ходьби почали хитатися болти.

— А це вже нікуди не годиться, — лагідно сказала велетневі дівчинка, — рицареві завжди слід бути сильним…

— Я це знаю, — гучно зітхнув велетень, — але нічого не можу з собою вдіяти. Давай, Енні, поговоримо про татуся Чарлі.

Енні усміхнулася і витягла з дорожньої сумки великий прямокутний пакет.

— Угадай, що це таке? — сказала вона. — Той, за ким ти нудьгуєш, Віллі, не зміг сам прилетіти до Чарівної країни, але тобі надіслав подарунок. Дивись, зараз побачиш дядька Чарлі як живого!

Енні дістала з пакету велику фотографію одноногого моряка. Чарлі Блек знявся на палубі свого корабля посеред бурхливого моря; в зубах Блека була затиснута незмінна трубка, очі посміхалися.

Захопленню Залізного Рицаря не було меж: він невідривно дивився на дорога обличчя, підносив фотографію то до одного ока, то до другого, то наближав до себе, то віддаляв…

— Грім і блискавка! — кричав, хвилюючись, гігант. — Якими чарами татусь Чарлі зумів перейти на цей аркуш паперу і залишитися на цьому назавжди?

— Цього тобі я і сама не зможу пояснити, — призналася дівчинка. — Не знаю.

Тіллі-Віллі попросив Енні пошити міцний шкіряний футляр, щоб така крихка річ, як фотографія, швидко не зносилася…

Футляр Енні пошила зі шкіри Шестилапого, — навряд чи міг знайтися міцніший матеріал, — і відтоді портрет моряка Чарлі завжди зберігався в кабіні залізного гіганта.

На бенкеті Енні, Тіма та Альфреда зустрічав хлібом-сіллю ще товстіший, ніж завжди, кухар Балуоль у білому фартусі і білому ковпаку. Про цей казковий, на думку Страшила, звичай правитель вичитав в «Енциклопедичному словнику» і забажав зробити гостям приємне.

Після бенкету, правду кажучи, не дуже веселого, Страшило запросив прибулих з Великого світу друзів до Тронної зали, до телевізора.

Рожевий чарівний ящик Стелли працював, як і раніше, відмінно: він продемонстрував глядачам менвітів і арзаків. Раби Ранавіра обносили територію замку дротом з висячими рупорами, дзвониками, антенами.

Фред, як знавець техніки, швидко розібрався, що перед ними сигнальні пристрої, які, вірогідно, зчинять пекельний шум, якщо хтось спробує пробратися до сховища Прибульців.

— А ось і Ільсор! Дивіться, — стрепенувся Страшило. — Слуга генерала і наш друг.

Енні, Тім і Фред мимоволі замилувалися стрункою фігурою Ільсора, його красивим обличчям з живими чорними очима, копицею темного волосся.

На прохання Страшила телевізор показав зореліт «Діавону», який величаво стояв на трьох високих опорах. Фреда вразили неабиякі розміри космічного корабля.

Ніч Фред Каннінг провів у глибоких роздумах, ні на хвилину не склепивши очей. Тім і Енні відпочивали з дитячою безтурботністю. Страшило, який ніколи не спав, сидів на троні, прикрашеному смарагдами, і прикидав про себе, на які прості множники можна розкласти число 64 725.

ТАЄМНИЦЯ СМАРАГДУ

іж іншим, робота в смарагдових копальнях тривала повним ходом. Першу скриньку, вщерть наповнену коштовними каменями, генерал уже заховав у сейф. Але, треба сказати, перед цим трапилася одна несподіванка. В поведінці арзаків, які добували смарагди, почали виявлятися бунтівні нахили.

Геолог-менвіт, який наглядав у шахтах за арзаками, наприкінці дня стежив за тим, аби раби не приховали добуте. Він утуплювався гіпнотичним поглядом у чорні і карі очі арзаків, котрі почергово підходили до скриньки, і навіював їм необхідність покласти до неї смарагди.

— Підкоряйся, підкоряйся мені, рабе, — лунала його команда, — смарагд не твій, розстанься з ним.

І рука арзака сама собою розтулювалася, в скриньку з неї повільно скочувався прозорий зелений камінь.

Але так трапилося, що одного разу наглядач дав команду арзакові, який ще не вдав свій смарагд.

— Спустися, рабе, в шахту і захопи складаний стілець, — сказав він.

Замість того щоб спуститись у шахту, раб раптом озвався:

— Стілець може почекати і до завтра.

Слова арзака, що насмілився заперечити, впали на менвіта як сніг на голову; він навіть не знав, що сказати на це. Тим часом і декотрі інші арзаки, які не вдали смарагди, висловили згоду в відповіддю свого товариша, тоді як решта розгублено дивилася на них.

Минув час, усі арзаки встигли покласти смарагди в скриньку, а менвіт-геолог усе ніяк не міг пережити те, що сталося. Йому було неприємно дивитися на рабів, які стали свідками його ганьби. І тоді він з ненавистю глянув в очі бунтівникові і тихо, але виразно повторив команду:

— Підкоряйся, підкоряйся мені, рабе. Принеси негайно мій стілець.

Арзак здригнувся, метнувся назад і швидко зник у шахті. Через п'ять хвилин він з'явився зі стільцем.

Менвіт заспокоївся: він не був безсилий перед своїми рабами.

Надвечір гірники-арзаки крокували до воріт замку, стиха обговорюючи те, що сталося. Найбільше дивувався сам собі винуватець пригоди.

Коли вночі арзаки розповіли про це Ільсору, він розпитав подробиці і, дізнавшись, що в одному випадку арзак відповідав зі смарагдом у руці, а в іншому — без них, сказав:

— Читав я, пригадую, у стародавніх мудреців: змія, глянувши на смарагд, спочатку плаче, потім сліпне. Я думав — це казки. Зробимо ось що… Ще раз перевіримо.

Наступного дня всі арзаки склали добуті смарагди в скриньку, крім одного, який сховав невеликий камінь у чобіт. Ті, хто здав смарагди, відійшли подалі, а той, хто сховав коштовність у себе, навмисне вертівся на очах наглядача. Нарешті менвіт помітив: в цього арзака не було в руках інструмента.

— Де твій відбійний молоток? — звернувся до нього геолог.

— У вибої… забув… — затинаючись, відповів той і запитливо глянув менвітові в очі. Наглядач теж не відривав погляду від очей раба.

— То піди принеси, — сказав він.

Арзак опустив голову, повільно почвалав, потім слухняно, щодуху кинувся до шахти. Коли він повернувся і зайняв місце в колоні гірників, то не втримався і тихо прошепотів сусідові:

— Здорово! Діє!

— А чого ж ти так прудко побіг виконувати наказ? — запитав сусід.

— Щоб наглядач не здогадався про наше відкриття.

Ввечері того ж дня всі арзаки знали про чудовий зелений камінь, який звільняє раба від покори панам. Щоб зняти чари менвітів, залишалося добути по камінчику для всіх арзаків. Робота в шахтах кипіла, на радість геолога.

Баан-Ну не міг натішитися, дивлячись, якими темпами наповнюються скриньки. Та більше од усіх раділи арзаки: ніколи раніше праця не давала їм стільки відради; що не кажи, вони працювали задля свободи свого народу.

УРФІН У РАНАВІРІ

о стосується першого походу Урфіна до Ранавіра, то він виявився невдалим. Проникнути на територію бази інопланетян він зумів. А ось тачку з фруктами й овочами залишив біля огорожі, так менше ризику.

Стукати до палацу Гуррікапа Урфін не став, без фруктів там йому нічого було робити. Але довкола житла чарівника Джюс обійшов скрадливими кроками, ховаючись за кожним рогом. Він заглядав у вікна — дуже вже хотілося знати, як живуть менвіти, — спочатку в жовтуваті, потім у рожеві, голубуваті, але нічого, крім шибок, розгледіти не вдалося.

Додому городник, підхопивши тачку, повертався кружним шляхом, і шлях цей пролягав через смарагдові копальні. Урфін причаївся за невисоким курганом з відпрацьованої породи. Робочий день у шахті щойно закінчився, і він дуже близько бачив привітні обличчя арзаків із задумливими очима.

Простеживши, якою дорогою поверталися раби до замку, Урфін забіг наперед і, висипавши з тачки чудові плоди, склав їх на шляху гірників.

Арзаки заворожено зупинилися перед цим дивом, а коли скуштували, їх пройняв дивовижний настрій, ніби вони потрапили в казку, де всі надії збуваються.

Урфін став часто навідуватися до смарагдових копалень. Найбільше його вражала та обставина, що, виходячи з вибою після роботи, арзаки виглядали набагато жвавішими і веселішими, ніж коли приступали до праці. Ніби вони не втомлювалися, а відпочивали в шахті. Зрештою, віддавши добуті смарагди геологові-менвітові, який стояв зі скринькою біля виходу, вони знову ставали млявими, йшли, не дивлячись один на одного.

— А диво, либонь, від смарагду, більше ні від чого, — здогадався Урфін.

Удруге Урфін Джюс з повною тачкою плодів відкрито наблизився до Ранавіра. Охорона негайно схопила його, і він постав перед Баан-Ну. Роль перекладача виконував Ільсор; про нього Джюс, як і інші жителі Чарівної країни, вже знав.

— Відповідай, хто ти такий і чого прийшов до нас? — запитав його генерал. Він не приховував: його цікавив белліорець, який добровільно навідався до менвітів.

— Я городник, вирощую фрукти й овочі, яких більше ніде нема, — відповідав Урфін. — І готовий возити їх кожного дня до столу пана генерала. За свої послуги прошу дрібницю. Один смарагд за десять тачок.

Для Чарівної країни, де смарагдів було стільки, скільки зір на небі, це була справді скромна плата.

На завершення бесіди городник розклав перед Баан-Ну виноград, дині, полуниці і ще всяку всячину, яку привіз у тачці. У міру того як генерал куштував фрукти, його недовіра до белліорця зникала. Баан-Ну навіть погодився розплачуватися смарагдами, вирішивши, однак, відібрати їх у городника, як тільки завоює Гудвінію.

Відтоді Джюс щодня привозив менвітам на кухню по кілька тачок чарівних фруктів. Незабаром до Смарагдового міста долетіла звістка про зраду Урфіна, який добровільно погодився постачати плоди зі свого городу генералові та іншим менвітам. Звичайно, не безплатно — за десять тачок він одержував чудовий смарагд. Крім того, Прибульці обіцяли не чіпати його, коли завоюють Гудвінію, а можливо, — всю Белліору.

ПЕРША ПЕРЕМОГА АЛЬФРЕДА КАННІНГА

ителі країни Гуррікапа жодних побоювань у Баан-Ну не викликали. Щодо дивовижних створінь Чарівної країни — Страшила, Залізного Дроворуба, Тіллі-Віллі та інших — він залишався в невіданні. Його непокоїли велетні. І ще: коли б з Великого світу сюди з'явилася армія з гарматами і рушницями, тоді варто було за» думатися. Але генерал твердо вірив: багаточисельна армія не зможе наблизитись тайкома.

Все ж Баан-Ну вирішив, що не зайвим буде вжити деякі застережні заходи. Він наказав оточити Ранавір огорожею з колючого дроту, лише де-не-де залишивши в ній проходи. В цих місцях робітники налаштували сигналізацію з рупорів, дзвінків, антен: ревінням сирен вона дасть знати про кожного, хто спробує пройти.

Протягом перших же днів трапилося кілька фальшивих тривог: сирени гули, а поблизу нікого не виявилось, Якби менвіти були уважніші, вони помітили б у кущах і за великими каменями кумедні мордочки гномів. Але їді було невтямки. Вони просто-напросто губилися в здогадках, від чого спрацьовує сигналізація.

А коли гномам набридло дражнити менвітів, вони прорили під огорожею довгі канавки-траншеї та, як і раніше, розгулювали нишком по території бази.

Коли Альфред Каннінг проглядав у Смарагдовому палаці донесення гномів, йому здавалася сміховинною думка про фальшиві тривоги. Добряче все обдумавши, він приписав до чергового наказу Страшила кілька слів. Вони стосувалися передусім Кагги-Карр.

Небавом на всіх пропускних пунктах інопланетян зчинилася тривога. Сирени оглушливо завили.

Менвіти з променевими пістолетами напоготові кинулися до огорожі. У всіх інопланетян виникла одна і та сама думка: «На базу напали белліорці».

Але біля колючого дроту було порожньо. Менвіти обстежили метр ва метром усю огорожу, — як і раніше, нікого! Спантеличені, вони повернулися. Однак не встигли вробити і ста кроків, як виття відновилося. Кілька разів повторювалася така історія. Нарешті по тремтінню листя в лісі Прибульці зрозуміли: «Птахи!»

Так, усю цю метушню, весь цей шум-гам улаштували омелюхи та ластівки. Зграєю налітати вони на сигналізатори, які відразу починали ревіти. Командувала атаками пернатих Кагги-Карр. Нальоти здійснювалися не один раз, а птахи залишалися невловимими.

Мешканці Ранавіра довго билися, поки нарешті не махнули рукою на щоденну метушню.

Але тут у гру включилися летючі миші. Водилися вони в найближчих печерах тисячами. І що тут почалося! Виття сирен не змовкало по ночах ні на секунду, його не могли витерпіти жодні вуха. Рамерійці перестали спати.

Генерал Баан-Ну, посинілий від безсилої люті, наказав робітникам-арзакам вимкнути сигналізацію.

Так Альфред Каннінг одержав першу, хай не дуже значну, але все-таки перемогу.

ЯК БОРОТИСЯ З МЕНВІТАМИ?

а екстреній нараді, скликаній Страшилом, були присутні, крім Правителя, Залізний Дроворуб, Сміливий Лев, Альфред Каннінг, Дін Гіор, Фарамант і Кагги-Карр. Тіллі-Віллі з вулиці заглядав у вікно, і ніхто не знав, що в кабіні в нього, зручно влаштувавшись, сидить Енні. Учасники наради обговорювали складне питання: як боротися з Прибульцями, щоб досягти перемоги? Вступати у відкриту війну було неможливо: променеві пістолети інопланетян перевершували звичайні рушниці і револьвери, які їм привіз Каннінг з Великого світу. Найкраще було б використати одне з чудес Чарівної країни.

Фарамант запропонував напустити на замок Гуррікапата та його околиці Жовтий туман Арахни. Магічні слова, за допомогою яких це вдавалося чаклунці, пам'ятав Тім. Випадково, звичайно. Чарлі Блек, перш ніж спалити чаклунську книжку, читав уголос її заклинання, а в хлопчика була добра пам'ять.

— Холод, який принесе туман з собою, — сказав Вартовий Брами, — зробить Прибульців простудженими, слабкими, і ми легко впораємося з ними.

Пропозиція сподобалася: не без вигадки і не вимагав великого клопоту. Варто було про всякий випадок спробувати. До Тронної зали запросили Тіма.

Страшило ввімкнув чарівний телевізор. Альфред наказав Тіму говорити магічні слова перед екраном, на якому з'явилося зображення Ранавіра.

— Убурру-курубурру, тандарра-андабарра… — почав Тім і враз захлинувся сміхом. Дуже кумедним здалося йому виступати в ролі злого чарівника.

Фред накинувся на хлопчину:

— Хто вимовляє такі зловісні заклинання, регочучи? Ти повинен бути цілком серйозним, коли хочеш, аби в тебе щось вийшло.

Та саме серйозності Тім ніяк не міг набути. Досить було вимовити два-три слова, і він починав пирскати. Закінчилося тим, що хлопчака прогнали а заклинання, написане ним на папері, прочитав сам Каннінг. У його вустах воно лунало поважно, але жодних змін у Ранавірі не відбулося: небо там залишилося таким же голубим, а сонце сяяло, як і раніше. Учасники наради ошелешено дивилися один на одного, а потім Правитель Смарагдового міста сумно похитав головою:

— Ми забули: коли Арахна померла, а Велетень із-за гір спалив магічну книжку, всі її чари скінчилися.

— Отже, придумаємо щось інше, — сказав Каннінг діловим тоном. Він не хотів, щоб усі засумували. — Одна з найвеличніших дивовиж вашої країни — Сонна вода, — мовив він. — Пам'ятаєте, як легко вдалося з її допомогою перемогти підземних королів? Незважаючи на їхню армію, Шестилапих, драконів… Не забувайте, що арзаки допоможуть нам. Якщо вони додадуть Сонної води в їжу, Прибульці заснуть і справі кінець!

— Ти добре придумав, любий Фреде, в мене теж майнула така думка. Але як ти непомітно доставиш воду в замок Гуррікапа? — невпевнено заперечив Страшило. — Багато води не пронесеш…

— Як? — перепитав Каннінг. — Треба подумати…

Запала мовчанка.

— Звичайно, — сказав, поміркувавши, Альфред, — тут не обійтися без водогону. Необхідно по трубах спрямувати воду в колодязь замку.

— Але для цього доведеться прокласти підземний хід, — сказав Дін Гіор.

— Так, і при цьому потрібна максимальна обережність, — нагадав Страшило.

— А миші нащо? — не витримала у своєму сховищі Енні. Вона з допомогою Тіллі-Віллі перебралася з кабіни через вікно до Тронної зали. — Мишей багато, вони зроблять усе безшумно, їх потрібно лише спрямувати. Ось він, чарівний свисток Раміни, в мене! Хочете, я викличу королеву польових мишей?

— Це вихід, — бадьоро прокаркала Кагги-Карр і кинулася до дівчинки, щоб та погладила її пір'я. Вона, хоч була солідна, поважна ворона, однак дуже любила ласку. Енні тихенько гладила Кагги-Карр по голові і вичікувально дивилася на учасників наради.

— Певно, тут щось є, — нарешті погодився Каннінг.

— Ура! — мало не підстрибнула Енні.

— Ура! — прокаркала за нею Кагги-Карр.

— Не треба забувати ще про один вихід — крайній, — сказав Альфред. — Коли ніщо не допоможе, ми висадимо в повітря космічний корабель Прибульців. Виготовимо маленьку, але сильну міну. Замінуємо зореліт уже тепер. У небезпечній справі нам допоможе Ільсор.

Без зволікань зібрали дві бригади: Мигунів під проводом Лестара і рудокопів на чолі з Ружеро. Загін дуболомів ніс труби і всі необхідні інструменти.

Після перевиховання сімох підземних королів, їхніх родин і придворних Сонною водою користувалися зрідка. Траплялося подібне за особливих подій, наприклад, коли за зраду приспали Руфа Білана. Тюрем у Чарівній країні не було, і злочинець відбувся тривалим сном.

Фельдмаршал Дін Гіор попередив вартового Священного джерела, щоб він пропустив ремонтні бригади Мігунів і рудокопів.

Справжню причину робіт вирішили поки що приховати, щоб Прибульці нічого не пронюхали завчасно. Ружеро і Лестар були готові розпочати прокладання труб. Справа тепер була за мишами.

ВИКРАДЕННЯ ЕННІ СМІТ

перація з висадженням зорельоту, хоча і була відкладена Каннінгом на крайній випадок, теж вимагала підготовки. Альфред не шкодував часу на пошуки речовини для вибухівки. З Енні і Тімом він блукав околицями Смарагдового острова, розшукував потрібні мінерали.

Якось уся компанія перебралася через канал на поромі, де вдень і вночі працювали дуболоми, і простувала дорогою, викладеною жовтою цеглою.

Скільки спогадів викликала ця дорога у мандрівників! Енні думала про те, як її старша сестра Еллі, принесена в Чарівну країну буревієм, ішла до Смарагдового міста, щоб зустрітися з чародієм Гудвіном. Її супроводжувало таке неймовірне товариство, яке тільки можна було уявити: солом'яний чоловік Страшило, Дроворуб, зроблений із заліза, Полохливий Лев. У кожного з них було заповітне бажання: Страшило жадав розумного мозку, Залізний Дроворуб — доброго серця, Полохливий Лев мріяв про сміливість. І хоча виявилося, що Гудвін зовсім не чародій, він зумів виконати всі їхні бажання. Страшило дістав мозок, Дроворуб — серце, а Лев — сміливість. А Еллі перенесли на батьківщину чарівні срібні черевички Гінгеми.

Цією ж дорогою ішов хлопчик Фред, коли йому вдалося вибратися на білий світ з Печери[1], він прямував до Смарагдового міста повідомити, що Енні схопили підземні королі, що вони тримають дівчинку в полоні і вимагають від неї повернути Сонну воду, яка щезла з вини зрадника Руфа Білана.

— Ось що, Енні, — перервав свої роздуми Альфред, — сьогодні вночі клич мишей, розумієш?

— Ой, Альфреде, — зраділа Енні, — розумію! Нарешті я побачу Раміну.

Помітивши вдалині горб, де могли виявитися потрібні мінерали, Альфред і Тім, озброєні геологічними молотками і рюкзаками для збору порід, поспішили туди. Енні затрималася на галявині, збираючи квіти.

В цей час згори впала тінь, почувся скрекіт, і за кілька кроків від дівчинки на галявину опустився вертоліт. З кабіни вистрибнув пілот високого зросту. Кількома стрибками він опинився поряд. Енні відчайдушно закричала, спробувала втекти — дарма: пілот міцно тримав її за руку. Вирватися теж не вдалося, хоча на свої дванадцять років дівчинка була міцною і спритною. Незнайомець миттю підняв Енні, наче ляльку, вона навіть очей не встигла зажмурити від переляку.

Розмахуючи молотками, до місця пригоди бігли Альфред і Тім. Але вертоліт уже висів у повітрі — вони запізнилися.

Коли чорна цятка щезла за лісом, приголомшені Тім і Фред довго стояли й дивилися услід. Оговтавшись, вони поспішили до міста.

Енні злякалася і ледве усвідомлювала, що перебуває в кабіні вертольота, що дверцята міцно зачинені, а машина набирає висоту.

Вертоліт помчав над лісами і полями Чарівної країни. Деякий час бовваніли блискучі башти Смарагдового міста, потім вони щезли. Внизу миготіли ферми і сади, де працювали люди. Вони проводжали поглядами літальну машину і, звичайно, не знали, що та відносить гостю з Великого світу, яка хотіла їм допомогти, а замість цього сама потрапила в біду.

Кричати і кликати на допомогу було марно, та й небезпечно (мимоволі Енні могла назвати імена своїх друзів), вона це розуміла.

Пілот обернувся, уважно глянув на Енні і щось сказав. Топ, яким він говорив, не був різким. Можливо, менвіт переконував її не боятися. Принаймні, погляд його довгастих, трохи примружених очей не був злим.

Дівчинка пошкодувала, що з пею немає срібного обруча: як допоміг би їй у теперішній ситуації подарунок Тонконюха XVI! Чудо сталося б, коли б її висаджували з машини чи куди-небудь вели. Вона миттю вислизнула б з рук, зробилася б невидимкою, і тоді хай би викрадачі пошукали її.

«Ну ось, розмріялася, як у казці, — подумала Енні. — Чого нема, того нема».

Вона опустила голову, і раптом щось холодне ніби зіслизнуло з ланцюжка і торкнулося її руки. Ениі аж підстрибнула: ну як вона могла забути! Це ж срібний свисточок Раміни. Ось він ключ до порятунку!

Енні з острахом глянула на широку спину пілота: чи не помітив він її поруху, чи не звернув увагу на свисток? Пілот обернувся, відчувши її погляд, підбадьорливо покивав їй головою. Ні, він зайнятий, стежить за приладами, які керують вертольотом.

Отже, план утечі готовий. Як тільки залишиться сама, вона покличе королеву Раміну: царствена подруга допоможе в біді. Вона має магічну здатність: мить — і перенеслася в будь-яке місце. Дізнавшись про усе, що сталося з Енні, Раміна негайно передасть почуте до Смарагдового міста.

Вертоліт приземлився в Ранавірі. Пілот (ним виявився сам Кау-Рук) наполегливим кивком голови наказав Енні йти за ним, дівчинка покірно пішла за менвітом.

Поява полонянки в таборі Прибульців не справила жодного враження. Менвіти байдуже проходили мимо. Арзаки теж не відривалися від роботи. Але, порівнявшись з одним із них, вона, ніби з чарівного простору, почула такі зрозумілі слова:

— Ти… будь… спокійна…

«Це Ільсор», — здогадалася полонянка.

Енні і справді пішла бадьоріше. Справи не такі вже і кепські, якщо серед Прибульців є, виявляється, друг.

Штурман викрав дівчинку за наказом Баан-Ну. Події останніх днів, особливо витівки птахів і мишей з сигналізацією, здалися генералові підозрілими.

«Чи все в цій країні так, як пояснює Ментахо?» — думав Баан-Ну. Він вирішив перевірити ткача. З огляду на особливу важливість завдання він доручив його Кау-Руку і звелів доставити кого-небудь із землян не з найближчого селища рудокопів, а з околиць Смарагдового міста.

— Так певніше, — вважав Баан-Ну.

Енні йшла за Кау-Руком, намагаючись триматися спокійно.

Баан-Ну вийшов із замку в розшитому орденами мундирі. Ільсор уже приготувався супроводжувати його. Енні задивилася на незвичайний костюм.

«Напевне, це дуже багатий чоловік, якийсь вельможа, — подумала вона. — Такі красиві костюми я бачила тільки в книжках».

Генерал був дуже суворим, але пом'якшав, коли побачив привітне обличчя дівчинки.

Бесіда, яка більше нагадувала допит, відбувалася в Синій хатині полонених. Насамперед із кімнати випровадили Ментахо та Ельвіну. Ельвіна, як звичайно, лаштуючись на прогулянку, взяла з собою кошик для грибів.

Несподівано зіштовхнувшись біля дверей із гостею з Великого світу, старі замість того, щоб зрадіти, страшенно засмутилися. Вони зрозуміли основне: дівчинка, як і вони, — полонянка менвітів.

Ментахо встиг показати Енні на себе, похитав головою, приклав пальця до губ. Потім показав на Ельвіну і знову приклав до губ пальця.

Енні задумалася: «Напевно, він хоче сказати, що ми незнайомі, про всяк випадок, аби я про щось мовчала». Баан-Ну передусім запитав полонянку:

— Чи знайома ти з людьми, які вийшли звідси?

Машина в кутку кімнати, схожа на маленький рояль, на подив Енні, заморгала, зашипіла і стала перекладати запитання Баан-Ну та відповіді дівчинки на них.

— Ні, — відповіла Енні, — я їх не знаю.

Кау-Рук з інженером поглядав на машину, прислухався до бесіди. Ільсор реагував на все зі звичним спокоєм, тільки погляд, либонь, став уважнішим.

— А як їх звати? — схитрував Баан-Ну.

— Якщо я не знаю цих людей, — здивовано сказала Енні, — то хіба можу назвати їхні імена?

Далі почалися запитання, які Баан-Ну не раз задавав ткачеві.

З розповідей Фараманта й Страшила Енні знала, які бувають запитання та як відповідали на них.

Вона сумлінно переповіла генералові, що країна, куди прилетіли Прибульці, називається Гудвінією, що ім'я своє одержала від короля Гудвіна, що королівства, приєднані безстрашним королем, називаються Гінгемією та Мастіндою.

Чуючи знайомі імена, Бааи-Ну дедалі більше заспокоювався. А коли на запитання про велетнів дівчинка відповіла точнісінько так, як свого часу Ментахо, генерал остаточно повірив у правильність розповідей полоненого ткача. Дійсно, якби був обман, то не могла ж дівчинка з іншої частини країни майже дослівно вигадувати так само, як Ментахо.

Баан-Ну вже менш суворо глянув на Енні, настрій його помітно поліпшився.

— Тепер, коли ви дізналися від мене все, що хотіли, — ввічливо попросила Енні, — чи не можете відпустити додому?

Та ледь машина переклала прохання, як генерал знову спохмурнів.

— Ні, — жорстко сказав він. — Ти залишишся жити разом з Ментахо та Ельвіною. Я накажу їм піклуватися про тебе.

І генерал у супроводі Ільсора та Кау-Рука покинув хатину.

— Ну, гаразд, — крикнула йому вслід Енні, — якщо Тіллі-Віллі захоче, він з будь-кого котлету зробить!

Говорильна машина старанно переклала останні слова дівчинки, але, на щастя, їх уже ніхто не чув.

КОРОЛЕВА ПОЛЬОВИХ МИШЕЙ

оли полонені залишилися самі, Енні, хитро глянувши на Ментахо та Ельвіну, сказала:

— Не сумуйте.

Подула в свисток Раміни, і перед нею вмить з'явилася королева польових мишей з кількома фрейлінами.

Ельвіна, мимоволі ойкнувши, не помітила, як опинилася на табуретці з ногами: добра бабуся боялася мишей.

— Добридень, ваша величносте! — ввічливо звернулася дівчинка до королеви. — Вибачте, що потурбувала вас, але мої справи кепські…

— Добридень, люба Енні! — відповіла Раміна. — Хіба ти не маєш права на мою увагу й допомогу? Ти ж маєш срібний свисток! Але як ти опинилася в лабетах Прибульців з іншої планети?

— Ви вже знаєте? — здивувалася Енні.

— Звичайно, — спокійно вела Раміна. — Мене просвітила моя царствена сестра, королева летючих мишей Тарріга. А її піддані недавно влаштували непрошеним гостям добрячий концерт!

Раміна, не стримавшись, засміялася, фрейліни шанобливо її підтримали.

— Уявляю, як друзі хвилюються тепер через мене, — сказала Енні, зовсім засмучена, — Мабуть, думають, що мене вже й на світі нема…

Ти перебільшуєш, люба Енні, — мовила королева-миша. — Навіщо тоді чарівний ящик Страшила? Я впевнена, твої друзі прекрасно знають про тебе все. Зараз я це перевірю.

Й Енні незчулася, як Раміна щезла, залишивши в Синій хатині фрейлін, на яких зі страхом скошувала очі бабуся Ельвіна.

Минуло хвилин двадцять, не більше, а королева вже встигла побувати скрізь, де хотіла. Виглядала задоволеною.

— Ну, звісно, як я і гадала, всі знають, де ти! — заявила вона. — Тільки-но Фред і Тім добігли до палацу Страшила, як усевидющий ящик запрацював, і твої пригоди відомі. Друзі сподіваються невдовзі тебе виручити… До речі, знайшлася справа державної ваги і для моїх підданих.

Енні відразу зрозуміла, що це за справа.

Старе подружжя запропонувало мишам щедре пригощений зі шматочків сала і підсмажених хлібних крихт. Бенкет затягнувся до ночі. Прощаючись, Раміна обіцяла під час перерв між державною службою навідуватись до Енні і безперебійно підтримувати зв'язок між дівчинкою та її друзями. В екстрених випадках Енні могла користуватися свистком.

НАШЕСТЯ НЕВИДИМОЇ АРМІЇ

иші приступили до справи державної ваги, і підземний хід став рости не по днях, а по годинах. Услід за полчищами мишей м'якою, розпушеною землею, спеціально залишеною для приглушення кроків, йшли бригади Лестара й Ружеро, прокладаючи труби, які несли дуболоми.

Гострозубе воїнство розділилося на полки й батальйони, в кожного підрозділу була своя ділянка роботи. Одні вгризалися в землю, роблячи тисячі нірок, які, зливаючись, утворювали велику нору; інші виносили землю, акуратно і потроху (щоб ніхто не помітив) зсипали її в лісі біля коріння дерев. Решта пробралася в замок-схованку.

Енні мирно спала в Синій хатині, біля дверей якої знову стояв вартовий, а тим часом у Ранавірі снували сірі полчища.

Миші з дивовижною спритністю протискувалися крізь непомітні діри й щілини; ніби вода, просочувалися через погано прочинені двері кімнат і дверцята шаф.

А вранці в майстернях менвітів ізоляція в електричних дротах виявилася повністю обгризеною. Колби, мензурки, пробірки з різними речовинами валялися розбитими на підлозі. Баки з пробами палива були продірявлені — з них витекло пальне. Від гербаріїв, зібраних з рослин Чарівної країни, залишилася сама потерть. У комбінезонах, які висіли на вішалках, уціліли тільки комірці: решта лежала на підлозі у вигляді ганчір'я.

Баан-Ну ще спав, коли до нього зайшов Ільсор. Переступивши поріг особистих покоїв генерала, він так здивувався, що почав протирати очі.

— Мій генерале, пане Бааи-Ну, — тихо покликав Ільсор.

Баан-Ну здригнувся, і сон миттю покинув його. Картина жахливого погрому відкрилася перед ним.

Від шкіри тигра, яка лежала біля ліжка, залишився тільки пух. Пічний халат генерала був пошматований на смужки. Чудові чоботи більше скидалися на сандалі, решту було з'їдено.

Ільсор хотів подати Баан-Ну його мундир, але в шафі була купа ганчір'я.

Баан-Ну в нічній сорочці, не чекаючи, поки йому принесуть запасний одяг з «Діавони», поспішив до свого кабінету. Серце його завмирало від передчуття непоправної біди. Напередодні він так утомився від описування поєдинку з полчищами невидимок, що поставив крапку, але не заховав рукопис, як завжди, в портфель, не засунув під подушку. Цей бій з невидимками снився йому всю ніч, невже він виявився пророчим?

Глянувши на стіл і побачивши там лише жменьку паперового пилу, Баан-Ну зі стогоном обхопив голову руками й опустився на крісло.

В цей час прибув з доповіддю Мон-Со.

— Мій генерале, — почав він, — у Ранавірі розбито, розірвано все, що можна розбити і розірвати. Напевно, це белліорці побували…

Мон-Со тільки встиг доповісти, як на порозі з'явився лікар Лон-Гор.

— Мій генерале, — сказав віп, — бинти щезли, термометри перебиті, всі порошки розсипані і перемішані. Белліорці…

— Які белліорці? Що ви мені голову морочите белліорцями? — закричав на них генерал, він більше не міг стриматися. — «Завоювання Белліори», моя книга, праця всього мого життя загинула, — бідкався він перед сторопілими менвітами.

Найцікавішим у всій цій ситуації виявилося те, що особисте майно арзаків не постраждало. Баан-Ну зажадав бачити полонених. До нього в кабінет привели Енні, Ельвіну та Ментахо. Але затворники Синьої хатини не знали нічого. Та й що вони могли знати, коли вікна будинку закривали сталеві ґрати, двері зовні були замкнуті, а вартовий-менвіт ні на мить не відходив від ґанку…

ДИВНІ ПОДІЇ В РАНАВІРІ

арешті настав день, до якого Тім довго і дуже ґрунтовно готувався. Хлопчик одяг спортивний костюм, який не сковував рухів, чоботи на м'якій підошві для нечутної ходьби. В кишені поклав гайковий ключ, викрутку, маленькі кліщі. За пояс запхав кинджал у шкіряних піхвах. Срібний обруч, щоб не загубити в метушні, закріпив на голові ремінцем…

Вочевидь, було передбачено все, але інженер Каннінг ще і ще раз нагадував хлопчині про обережність.

— Прибульці не здогадуються, — говорив Фред, — звідки Енні. Але якщо рамерійці схоплять тебе, з твого зросту і сили зрозуміють: ти не корінний мешканець Гудвінії.

Тім погоджувався з усіма доказами, аби тільки його швидше відпустили. Коли ж Фред порадив: «Не буде можливості — не поспішай, хай Енні поки що залишається в полоні», — хлопчина так міцно стис зуби, що одразу стало видно — цю настанову Фреда він виконувати зовсім не збирається. Подумки Тім давно вирішив: якщо Фред його не відпустить, він зробиться невидимкою і втече з міста. Адже чарівний обруч у нього на голові!

— Ой, боюсь, накоїш ти лиха! — стурбовано промовив Альфред, прощаючись з хлопчиком.

Врешті-решт Тім заліз до кабіни Тіллі-Віллі, і велетень швидко доставив його в долину Гуррікапа. Дорогою Залізний Рицар безперестанку розпитував хлопчика про Чарлі Блека. Тім рідко зустрічався в Канзасі з одноногим моряком, але, не бажаючи засмучувати гіганта, фантазував і розповідав безліч історій про героїчні подвиги Чарлі на Великій землі, яка, за його словами, кишіла чаклунами і відьмами. Простодушний велетень виявляв свое захоплення так гучно, що луна від його голосу розносилася на багато миль довкола. Добре хоч, що дорогою їм не трапився жоден вертоліт Прибульців.

Залізний Рицар сховався в павільйоні Гуррікапа, а Тім, обернувши рубінову зірочку, зробився невидимим і сміливо рушив до Ранавіра.

Старійшина гномів Кастальо, описуючи наступні дні в таборі Прибульців, назвав їх божевільними.

Все почалося з того, що залізна бочка з пальним, яка стояла біля злітних майданчиків, несподівано скотилася похиленим помостом. Вона мчала так стрімко, що пілоти й інженери ледве встигали відплигувати вбік.

На довершення біди бочка наскочила на особистий вертоліт Баан-Ну, яким генерал ще ні разу не користувався, і розбила його вщент. А це була найкраща машина ескадрильї, розкішна і найшвидкохідніша.

Генерал захотів особисто оглянути місце події. Коли він проходив мимо колодязя, шланг, що тягнувся від нього, раптом підстрибнув. Пружний холодний струмінь ударив у груди й обличчя Баан-Ну. Новий ошатний костюм генерала, щойно після нашестя мишей витягнутий із запасника «Діавони», — вмить став мокрим.

Генерал пробував хоч щось сказати, але кожен раз прямо в рот йому струменіла вода, і він захлинався. Водяний потік, вдаряючись об землю, розбивався на най-дрібніші бризки, в яких грайливо сяяла веселка.

Край неприємній пригоді поклав Ільсор. Кинувшись під струмінь, він ухопив вертлявий, мов змія, шланг. Вождь арзаків міг би поклястися, що зі шлангу зісковзнула чиясь невидима рука. Й майже воднораз почулися м'які кроки, що швидко віддалялися. Ільсор закрутив крап і небавом повів мокрого генерала перевдягатися.

Баан-Ну шаленів од гніву. Але він не позбувся б пекучого сорому до кінця свого життя, якби знав, що всю цю сцену спостерігали в палаці Страшила.

— Ото Тім! Ото молодчина! — вигукував Фарамант, сплескуючи долонями. — Ото душ улаштував!

Страшило поважно сказав:

— Екс-тра-ор-ди-нар-не видовище!

І тільки Каннінг нервував, примовляючи:

— Ой, боюсь, накоїть він лиха!

В таборі Прибульців нібито почали заспокоюватися.

Прибиральна машина засипала піском величезну калюжу біля колодязя, де скупався генерал.

Та раптом у Ранавірі знову все збурилося, та ще як!

Винуватцем нової метушні виявився сам Баан-Ну.

На випадок небезпеки в таборі передбачався бойовий сигнал тривоги, а секретна кнопка знаходилась у кабінеті Баан-Ну.

Сухому, але розкуйовдженому генералові, що ледве встиг надіти на себе шорти, з причин, зрозумілих тільки йому одному, захотілося перевірити, чи готові його підлеглі до відбиття раптової атаки белліорців…

Рамерійці переполошилися. Кожний біг до того місця, яке призначалося йому за статутом. Менвіти хапали вогнегасники, клацали кнопками променевих пістолетів, перевіряючи їхню справність. Вартові із загону особливого призначення, закривши люк зорельота, мов грізні ідоли, стояли біля нього.

День і ніч метушилися рамерійці, виконуючи накази генерала, а вранці їх чекали нові сюрпризи.

Столи і стільці в залі, де обідали менвіти, були складені пірамідою, вершина якої сягала стелі. З намету рабів усі чоботи пішли на лісову галявину і розмістилися так, ніби ось-ось мали розпочати танок.

Арзаки зі сміхом розібрали своє взуття: над ними, звичайно, пожартували, але їм не хотіли завдавати шкоди.

На злітних майданчиках уночі лунали тріск, клацання, але вартові нікого не помітили. Однак майже у всіх вертольотах щезли з приладових дощок важливі деталі…

Баан-Ну наказав привести до себе Ментахо. Люто втупившись у нього, генерал сказав:

— Слухай, белліорцю, ти мусиш пояснити причину цих незрозумілих явищ.

Ментахо не розгубився. Ільсор уже передав йому наказ Страшила.

— Що поробиш, пане генерале! В цьому році Дні Божевілля настали раніше, ніж звичайно, і я не встиг вас попередити.

Він винувато розвів руками.

— Які Дні Божевілля? — спохмурнів генерал.

— Дні Божевілля речей, пане генерале! У нас, у Гудвінії, таке трапляється щорічно. Ми вже звикли до цього і пильнуємося.

— Що означає «пильнуємося»?

— Це означає бути насторожі, коли маєш справу з речами. Вони виходять з послуху й намагаються чинити людям усілякі неприємності. Лопата б'є землекопа по чолі, посуд зі столу падає на підлогу, загорожі біля хат рушають до лісу…

— Ну і дика країна у вас, — мовив генерал. — І як довго тривають ці Дні Божевілля?

— Зазвичай, день-два, іноді більше. Я гадаю, пане генерале, що речі вже заспокоїлися. Далі все буде тихо і мирно, — сказав ткач.

Генерал відпустив Ментахо і довго розмірковував над тим, як багато на Белліорі незвичайного й незрозумілого, чого ніколи не трапляється на Рамерії.

ВТЕЧА

ісля незбагненних подій у Ранавірі інопланетяни ходили насторожені, на речі поглядали з острахом, чекаючи від них нових витівок. Відчинивши двері, вони швидко проскакували, боячись, що речі вдарять по чолі чи потилиці.

Цього разу генерал не повірив байкам Ментахо і розпорядився про всяк випадок подвоїти караули біля всіх проходів та наказав патрулям щогодини прочісувати територію табору.

Тім потрапив у тяжке становище і шкодував, що в своїх спробах насолити Прибульцям дещо перебрав. Якби він не вдався до витівок, то без найменших перешкод викрав би Енні. Але тепер, коли менвіти насторожі, справа ускладнилася. Однак Тім не втрачав надії. Причаївшись за штабелями дров, він невтомно спостерігав за Синьою хатиною. І врешті-решт діждався!

Енні під вартою повели до замку Гуррікапа. Очевидно, генералові знову потрібно щось уточнити.

Тім, довго не роздумуючи, вискочив із-за дров, схопив Енні за руку, шепнув:

— Тікаймо!

Обруч ховав від людського ока не тільки того, на кому був надітий, а й всіх, хто торкався до його власника.

Менвіт, який пильно наглядав за Енні, онімів від подиву: полонянка, яку він вів у замок, миттю розчинилася.

Енні і Тім побігли. Менвіт же, почувши тупіт, закричав щосили:

— Невидимки! Тримайте невидимок! Вони тут недалеко!

В таборі було оголошено тривогу. Загін менвітів відрізав шлях до найближчого проходу. Тім і Енні скрізь наштовхувалися на Прибульців. Хлопчик завмер від розгубленості, але, на щастя, побачив неподалік сторожову вишку. Вона була порожня.

— Вилазьмо на вишку! — прошепотів він Енні. Лізти вузькою драбиною вдвох, увесь час тримаючись за руки, було незручно, але діти зуміли це зробити. І вчасно!

Менвіти повсюди ходили ланцюжком, узявшись за руки, прочісуючи територію бази. А невидимки ніби крізь землю провалилися.

Мон-Со керував пошуками в районі вишки. Помітивши, що на ній немає охорони, він послав арзака перевірити, чи справді вона порожня.

Арзак спритно видерся на майданчик, де причаїлися Енні й Тім. Він зразу почув їх схвильоване дихання, недбало повів рукою у просторі, потім голосно крикнув униз:

— Нікого, пане офіцере! — І прудко плигнув на землю. Ще довго тривали пошуки, але безрезультатно. «Можливо, белліорці вміють ставати не тільки невидимими, а й невловимими. — занепокоєно думав генерал, — Коли це так, то як же з ними боротися?»

Надвечір на базі стало спокійніше: її мешканці розійшлися відпочивати, і навіть вартові сиділи біля своїх постів.

Без скрипу і шуму Енні й Тім спустилися драбиною і через найближчі ворота нишком прошмигнули мимо вартового. Вони рушили до павільйону, де на них чекав Залізний Рицар.

ЗЛОВІСНІ ПЛАНИ

аан-Ну зібрав секретну нараду свого штабу. Від арзаків був присутній тільки Ільсор, і то як слуга генерала.

Відкриваючи нараду, Баан-Ну виголосив заздоровне слово на честь великого, непереможного Гван-Ло. Присутні підвелися, підняли догори руки і тричі прокричали хрипкими голосами:

— Горр-ау!

— Час кінчати з Гудвінією, — оголосив генерал без будь-якої передмови. — Почнемо зі Смарагдового міста — серця Гудвінії. Знищимо все, а смарагди захопимо. Покажемо белліорцям, на що ми здатні. Досі ми тільки дивували їх, вони намагалися розгадати, хто ми такі. Тепер нехай живуть під страхом, нехай тремтять.

Ільсор мовчки обходив присутніх, подаючи напої і фрукти, ловив кожне їхнє слово.

— Кодова назва операції «Страх». У ній беруть участь усі вертольоти. Озброїмо їх бомбами. Коли більшість жителів буде перебито, решта підкориться нашому поглядові.

Генерал замовк, відразу пролунали схвальні голоси.

— Ми всі повернемося на Рамерію багачами, — пообіцяв Баан-Ну.

Він не сказав, звичайно, того, що давно вирішив присвоїти скарби Смарагдового міста.

— Мій генерале, — поштиво звернувся до Баан-Ну командир вертолітників Мон-Со, — після того, як невидимий ворог побував у пас, майже всі вертольоти несправні.

— Скільки часу потрібно на ремонт? — запитав генерал.

— За найнапруженішої роботи не менше десяти днів, — відповів той.

Відповідь утішила Ільсора. Ще є час повідомити куди слід і щось придумати.

Тоном, який не допускає жодних заперечень, генерал сказав:

— Вертольоти повинні бути готові до названого вами строку. Людей для ремонту і запасні частини одержите повністю. За готовність машин відповідають особисто Мон-Со і ти, Ільсоре.

— Слухаю, мій генерале, — схилив голову командир ескадрильї Мон-Со.

Ільсор, який знову відчув себе головним техніком, уклонився. На цьому нарада закінчилася.