Таємниця Пурпурової планети

Розділ перший

у якому я знайомлюся з балакучим бананом і дізнаюся про страшну небезпеку, що нависла над усім банановим родом

Ви каталися коли-небудь на диких голкохвостах? А гралися у гру «хто впіймає скаженого кльоцика»? Ні? Тоді вам неодмінно треба побувати на планеті співочих бананів. Але спершу я розповім, як потрапила туди одного зимового вечора.

Так от, якось після школи, зробивши всі уроки, я пішла до сусіднього парку, щоб покататися на лижах. Річ у тім, що будинок наш стоїть на околиці міста і до нього впритул підходить ліс. Спершу ліс вирішили перетворити на культурний парк. Проклали доріжки, поставили лавочки і навіть зробили центральну алею з водограєм посередині.

Але все одно ліс ніяк не хотів ставати парком. І щовесни з-під кам’яних плит пробивалася густа лісова трава, замість тендітних кущів виростали ялинки, берези й дуби, а до водограю внадилися дикі качки й гуси. Поміж гілок дерев стрибали, вимахуючи пухнастими рудими хвостами, білки, і навіть полохливі зайці почувалися в нашому парку мов удома, ласуючи капустою й морквою, яку їм приносили мешканці нашого й сусідніх будинків.

І ось тепер, коли я бігла на лижах по пухкому снігу, що вперше випав цієї зими, я помітила дивні сліди. І сліди ці були зовсім не заячі. Найбільше вони скидалися на… відбиток банана. Авжеж, ніби хтось пожартував і вдавив у пухнастий легкий сніжок великий банан. Але кому це знадобилося? Що за дивні розваги?

З цікавості я пройшла на лижах за тими банановими слідами і так захопилася, що не помітила, як заглибилася в ліс. Ліхтарів тут не було, і коли б не світив яскравий місяць, я, напевно, злякалася б. Тим більше, що мій вірний кіт Гарбузик, який завжди супроводжував мене під час прогулянок, десь подівся.

Щойно я подумала про Гарбузика, як почула голосне нявчання і побачила, як мій котяра щодуху мчить за мною, задерши догори свого великого пухнастого хвоста. Я нахилилася, щоб погладити Гарбузика по спині, та кіт промчав повз мене і зник під густим гіллям великої старої ялини, вкритої снігом.

Це було зовсім не схоже на Гарбузика. Отже, там, під ялиною, є щось цікаве. І я, не довго думаючи, скинула лижі і собі полізла під ялину.

Я опинилася ніби у хижі з ялинових лап. Тут було зовсім темно. Добре, що я захопила з собою ліхтарик. Коли електричний промінь освітив маленький клаптик землі, вкритий ялиновою глицею, я зойкнула від подиву. Навпроти мене сидів великий банан і, витріщивши очі, пильно дивився на нас із Гарбузиком.

Від переляку я не знайшла нічого ліпшого, як спитати:

— Вам не холодно?

На мій подив, банан озвався тихим застудженим голосом:

— А ти як думаєш? Тропічна рослина потрапляє у такі жахливі, огидні погодні умови! Я відчуваю, що мої кінцівки от-от відмерзнуть і просто відваляться. — І нещасне створіння раптом схлипнуло й зайшлося плачем.

Тут я вже зовсім розгубилася, а жалісливий Гарбузик підійшов до банана і притулився до нього своїм теплим пухнастим боком.

Банан перестав схлипувати і заговорив схвильовано й рішуче:

— Олю, мене прислав Люм. Він сказав, що ти відчуєш сигнал, який я передам на відстані, й знайдеш мене. От бачиш, так воно й сталося — ми зустрілися. Люм радив звернутися до тебе по допомогу…

— До мене? А чому ж сам Люм вам не допоміг? — запитала я, та мені одразу ж стало соромно, і я почала виправдовуватися. — Звичайно, я не відмовляюся, але ж Люм набагато сильніший за мене.

Банан похнюпився, а тоді тихо промовив:

— Врятувати нас може лише чарівний медальйон. І ти зі своїм видатним котом.

Почувши останні слова, Гарбузик, який завжди любив лестощі, вдоволено замуркотів і по-дружньому обійняв банана лапою.

— На нашу миролюбну планету, що розташована у Фруктовій галактиці, зовсім недалечко від Пурпурової планети, напали страшні бананожери з планети Хрюмів. Уся наша бананова цивілізація під загрозою. — Промовивши останні слова, сердешний банан дрібно затремтів і знепритомнів.

Розділ другий

де тато дає мені вишневу кісточку і я вирушаю на планету Бананів

Я підняла зомлілого банана на руки. Він виявився досить опецькуватим і важким. Тепер я могла роздивитися це дивовижне створіння як слід. Довгий вигнутий тулуб у формі банана, пара маленьких ручок та ноги, як два маленькі бананчики, банькаті, тепер заплющені, очі, кирпатий ніс і маленький ротик.

Треба було якнайшвидше віднести мого нового знайомого додому. Вилізши з-під ялинки, я надягла лижі і помчала в бік нашого будинку.

Добре, що надворі було холодно, і бабусі, які завжди сидять на лавочці під нашим під’їздом, тепер грілися у своїх квартирах. Я спокійно піднялася ліфтом на наш десятий поверх і тихо увійшла до квартири. Мама була у відрядженні, а з-під дверей татового кабінету пробивалася тоненька смужка світла. Отже, тато, як завжди, працював.

Я обережно поклала банана на канапі у вітальні, а сама пішла на кухню. Що ж дати замерзлому, як бурулька, бананові? Може, гарячого чаю? І раптом я згадала: мешканці Фруктової галактики не можуть жити без соку.

Я витягла з холодильника пакет свого улюбленого гранатового соку й, наливши його у склянку, повернулася до кімнати, щоб напоїти ним космічного прибульця.

Та, увійшовши до вітальні, побачила, що біля канапи стоїть мій тато, відомий винахідник професор Клим Чайка, і про щось жваво розмовляє з моїм новим знайомим.

— Ви що, зустрічалися раніше? — вражено запитала я, але тато лише махнув рукою і продовжував свою бесіду з бананом.

– І що, у тих хрюмів насправді такі великі ротяки? — допитувався він. — І зуби такі гострі, що ними вони можуть перегризти найтовстіші стовбури дерев? І на полювання вони виходять лише вночі? А з очей у них вилітають блискавки?

— Авжеж, — стиха відказав банан і знову дрібно затремтів.

— Ну що ж, зараз я зроблю деякі обчислення, але й без того зрозуміло, що ми маємо справу з представниками хижої цивілізації бананожерів. Цих істот було штучно створено на планеті Морок. Вони мали знищувати все живе, аби жодна краплина життєдайного соку не потрапляла на шкіру їхніх володарів — космічних пацюків. Адже для цих космічних монстрів сік — страшна отрута.

— Тату, то що ж робити? Як допомогти сердешним бананам? Адже їх просто зжеруть! — вигукнула я і зі співчуттям подивилася на кирпатого банана, який і далі щулився від холоду, забившись у куток канапи.

Я простягла бідоласі склянку соку, і варто було прибульцю з Бананової планети зробити лише ковток темно-гранатової рідини, як зуби його перестали цокотіти об край склянки, і наш гість заговорив спокійним, упевненим голосом:

— Олю, часу в нас залишилося зовсім небагато. Якщо ми зараз же не вирушимо на допомогу моїм братам, підступні хрюми заволодіють нашою планетою.

Я запитально подивилася на тата. Він на якусь мить замислився, ще раз глянув на свої підрахунки, а тоді простяг мені медальйон-оберіг.

Я вже знала про чарівні властивості цієї маленької сріблястої речі на ланцюжку. Татонатиснув на невидиму пружинку, в медальйоні відскочила кришечка, і я побачила всередині медальйона маленьку вишневу кісточку.

Одного разу я вже бачила її. Коли ми разом з ним потрапили на Пурпурову планету. Там до тата повернулися спогади дитинства, і він відновив у пам’яті свою давню мандрівку на цю загадкову планету.

Тоді тато не розповів мені, в чому ж сила цієї маленької кісточки. Сказав, що кожен новий господар має сам про це довідатися, інакше кісточка втрачає свої чудодійні властивості. І ось тепер я мала сама вирушати у небезпечну мандрівку, і моєю зброєю була лише ця вишнева кісточка. Невже тато відпустить мене? Я пильно глянула на тата, але він спокійно сказав:

— Олю, тепер усе залежить від тебе. Головне — вірити у свої сили. Я теж багато чого вмів, коли був хлопчиком. На жаль, коли люди виростають, то забувають дуже багато важливих речей.

— А як же я перенесуся на планету Співочих Бананів?

— О, це дуже просто, — озвався кирпатий банан, що досі мовчав і уважно прислухався до нашої розмови. — Але скажіть, чи не могли б і ви вирушити з нами у подорож? — Останні слова банан промовив, звертаючись до Гарбузика, і ввічливо вклонився моєму хвостатому приятелеві.

Гарбузик хитро глянув на мене, а тоді примостився біля моїх ніг. Було видно, що шанобливе ставлення банана йому лестить, і він готовий виконати будь-яке прохання прибульця з космосу.

Банан відчинив двері на балкон, ступив у снігову заметіль і поманив нас за собою. Я озирнулася на тата, але він спокійно усміхнувся, помахав мені рукою і сказав:

— Чекаю тебе завтра вранці. Гляди не запізнися до школи!

І раптом я повірила, що все скінчиться добре, підхопила на руки Гарбузика і слідом за бананом вийшла на балкон.

— Сідайте на мене верхи, — скомандував банан.

Гарбузик одразу ж послухався і вмостився на спині у банана. Я ж трохи повагалася, але для сумнівів не було часу. Я сіла на банана верхи, міцно обхопила його руками, і ми понеслися у безвість.

Розділ третій

у якому я потрапляю в пастку і зустрічаюся зі своїм давнім знайомим

Подорожувати у космічному просторі на кирпатому банані виявилося дуже зручно. Навколо нас утворилася хмара теплого прозорого повітря, і ми летіли немов усередині повітряної кулі.

Можливо, іншим разом я пильніше придивлялася б до хвостатих комет, мерехтливих зірок та різнокольорових планет, вкритих морями й горами. Та зараз мені було не до того. Як нас зустріне планета Співочих Бананів? І чи пощастить мені здолати підступних бананожерів?

Я не помітила, як задрімала, а коли розплющила очі, мене з усіх боків оточували неймовірно галасливі мешканці планети Бананів.

Хто б міг подумати, що такий мовчазний плід, як банан, настільки розвинеться на далекій планеті Фруктової галактики, що не лише навчиться розмовляти, а й буде безперестану базікати? Врешті я затулила вуха руками, а тоді голосно крикнула:

— Ану замовкніть! І нехай розповідає хтось один.

Вперед виступив поважний гладкий банан, підперезаний червоним ремінцем — я зрозуміла, що він тут головний, — і промовив несподівано густим басом:

— До заходу сонця залишилися лічені години. Щойно западе темрява, хрюми перейдуть у наступ. Ходімо до нашої схованки.

Я кинулася слідом за гладким бананом та його супутниками, навіть не глянувши, чи йдуть за мною Гарбузик і кирпатий банан, що доправив нас на Бананову планету. Певно, я ще не зовсім прокинулася. За хвилину я зрозуміла-, в яку халепу вскочила через свою неуважність, та було вже запізно…

Переді мною гостинно розчинилися масивні, витесані з суцільної кам’яної брили двері, і я опинилася всередині дивовижного палацу.

Все тут було кам’яне. І, здається, каміння це було коштовне. Бо від світла смолоскипів, прикріплених по кутках, відшліфована поверхня стін виблискувала усіма кольорами веселки, а посеред великої зали стояв розкішний трон.

Однак, незважаючи на всю цю красу, мені раптом стало моторошно. Я пригадала, що коли нас із татом викрали космопацюки, я бачила трон їхнього володаря Краша, зроблений точнісінько з такого каміння.

Щойно я про це подумала, як до мене торкнулася чиясь холодна вогка лапа. Я рвучко обернулася — і зойкнула від жаху: переді мною стояв сам його величність Великий Володар Темряви Краш.

Він анітрохи не змінився з часу нашої останньої зустрічі. Краш так само скидався на збільшену в сто разів морську свинку. На ньому знову вилискувало фіолетове хутро, на голові сяяла золота корона, а вираз морди повелителя планети Морок не обіцяв мені нічого доброго.

— Ну що, попалася, мерзенна людська істото? — прогарчав Краш.

Я спробувала щось відповісти підступному гризунові, та від хвилювання у мене так пересохло в роті, що я й слова не могла вимовити.

Краш хрипко засміявся і махнув комусь лапою. На цей знак до мене наблизилася пара рожевих пацюків з великими, мов лопухи, вухами й смішними маленькими хоботами, що весь час до чогось принюхувалися.

Прислужники Краша схопили мене й потягли по темному коридору, час від часу підштовхуючи у спину, щоб я швидше рухалася. Між собою вухаті гризуни перемовлялися за допомогою якихось дивних звуків, скоріше схожих на зміїне сичання.

«Ну чому, чому я не взяла з собою у цю космічну мандрівку татів УПС — Універсальний Перетворювач Слів?!» — у розпачі подумала я, згадавши про чудову шапочку з навушниками, яка так згодилася мені, коли нас із татом викрали космопацюки.

Та було вже пізно про щось жалкувати. Треба було зосередитися і придумати, як вирватися з цієї пастки.

Рожеві пацюки вкинули мене до якоїсь холодної вогкої комірчини без вікон. Все зрозуміло: кирпатий банан попереджав мене, що хрюми можуть нападати на співочих бананів тільки коли западає темрява. Сонячне проміння для них смертельне. Напевно, вони облаштували свою засідку всередині якоїсь величезної гори і побудували тут цілий палац для свого володаря Краша.

Цікаво, а чи знають підданці Краша, що насправді він зовсім не Великий Володар Темряви, а самозванець — звичайний космомиш, перевдягнений у штучну надчутливу фіолетову шкіру? Що голос у їхнього володаря не грізний і хрипкий, а писклявий і тоненький, як у звичайної миші?

Але при цьому Краш не лише підступний космічний пірат. Він — талановитий винахідник, котрий сам виготовив це розкішне фіолетове хутро, з надчутливими приймачами та мікрофоном, що перетворює його голос на страшне гарчання.

Напевно, це він створив хрюмів — пожирачів бананів, а тепер тільки й дожидає ночі, щоб спостерігати, як вони знищать мешканців бананової планети.

А що найжахливіше — він перевдяг свого вірного прислужника-космопацюка у бананову шкуру, що захистила його від сонячних променів, і він заманив мене в пастку.

На щастя, мій медальйон-оберіг висів у мене на шиї, — космопацюки, що захопили мене, його не помітили. Я простягла руки вперед і обережно зробила кілька кроків у цілковитій темряві. Мої пальці торкнулися до холодної вогкої стіни.

Я приклала медальйон до грубої шерехатої поверхні і почала обережно пересувати його вздовж стіни. Врешті медальйон почав тьмяно блимати, а тоді несподівано спалахнув яскравим жовтим світлом. Я навіть очі замружила, так важко було звикати до світла після непроглядного мороку.

Я оглянула кімнату. Високе кам’яне склепіння, слизькі, вкриті цвіллю стіни, — де ж шукати вихід з цього таємного замку космопацюків? І раптом я помітила, що медальйон сам почав рухатися. Я зняла тоненький срібний ланцюжок із шиї, і мій оберіг спершу повис у повітрі, а тоді ніби приклеївся до протилежної від дверей стіни.

Враз каміння навколо медальйона почало розпадатися і сипатися донизу дрібними скалками.

У стіні утворився прохід, і я, відкинувши будь-які вагання, ступила всередину отвору.

Розділ четвертий

у якому Гарбузик нападає на хрюмів, а співочі банани несподівано демонструють свої таланти

Я довго йшла крізь вузенький тунель, що його мій чарівний медальйон пробив у кам’яній стіні, аж врешті відчула подув свіжого повітря і зрозуміла, що вийшла на волю.

Тепер, коли величезне бузкове сонце, що освітлювало планету Співочих Бананів, сховалося за обрієм, навколо панували фіалкові сутінки. Я побачила, що мій медальйон лежить біля підніжжя гори і ледь світиться. Я підібрала свій оберіг і подумала про те, що без нього я, певно, давно б уже пропала.

На високому дереві, вкритому плодами, схожими на стиглі гарбузи, співала пташка. Я підняла голову, щоб роздивитися її, і раптом помітила, що серед густого гілля ховається мій кмітливий кіт Гарбузик, а біля нього притулився кирпатий банан.

«Он воно що, — подумала я, — це співочий банан, аби попередити мене і не привертати увагу ворогів, затьохкав по-пташиному!»

Я мало не зойкнула від радості й уже хотіла озватися до своїх друзів, та побачила, що банан підніс до рота маленького жовтого пальчика і показує мені, що слід мовчати.

Позад мене почулися скрадливі кроки, і я ледве встигла сховатися за товстий стовбур гарбузового дерева. На галявину вийшли дві дивовижні істоти. Вони не були схожі на жодне створіння, яке мені доводилося зустрічати не лише на Землі, а й під час моїх космічних подорожей.

Здавалося, що ці двоє хижаків складаються із величезних ротяк, і ті ротяки й на мить не переставали щось жувати, хрумкотіти й плямкати. І раптом я здогадалася: це і є страшні бананожери.

Я затамувала подих і вражено спостерігала, як ротаті ненажери нищать усе на своєму шляху, залишаючи після себе широку смугу голої землі. І я з жахом зрозуміла, що коли не зупинити цих ненажерливих монстрів, то планета Співочих Бананів перетвориться на мертву пустелю, де не виживе бодай одна травинка чи квітка.

Істоти, створені підступним Крашем, уміли лише ковтати, гризти й жувати. І, здавалося, порятунку від них немає. Ось-ось вони доберуться до гарбузового дерева і спокійнісінько схрупають і мене, і Гарбузика, і сердешного кирпатого банана, що покликав мене на допомогу, сподіваючись, що я врятую його планету.

Треба було щось придумати. Та найперше слід чимшвидше тікати від хижих ненажер. Я вмить видряпалася по гладенькому стовбуру нагору і вмостилася на гілці поруч з Гарбузиком та бананом.

Мої друзі мовчки сиділи на дереві і заворожено дивилися на хрюмів. Несподівано мій відважний кіт стріпнув головою, вигнув спину дугою, як це він робив завжди, коли приймав якесь важливе рішення, і, розчепіривши всі чотири лапи, стрілою полетів донизу. Прямісінько на голову одному з хрюмів.

Мабуть, ці двоє ходячих пузяк ще ніколи не зустрічалися з котами. Та ще й з такими розлюченими. Бо той, котрому на голову звалився мій Гарбузик, спершу остовпів, а тоді скинув із себе кота і тут-таки спробував його проковтнути. Другий хрюм кинувся й собі ловити спритного котяру.

Ротяки в обох потвор були розкриті так широко, що, здавалося, вони можуть проковтнути не лише Гарбузика, а й одне одного. Та рудий кіт прослизнув між двома неповороткими бананожерами й кинувся навтьоки, виманюючи хрюмів геть від дерева, на якому ховалися ми з кирпатим бананом.

Щойно Гарбузик та його переслідувачі зникли у густих заростях, на галявину, посеред якої стояло гарбузове дерево, почали обережно виходити наполохані банани.

Серед них я помітила гладкого банана, підперезаного червоним паском, і вже хотіла схопити його, вирішивши, що Краш знову підіслав свого перевдягненого прислужника.

Та я вчасно зрозуміла, що це найсправжнісінький співочий банан. Адже, побачивши мене на дереві, опецьок виставив уперед коротеньку ніжку, витягнув догори обидві руки і… заспівав пронизливим високим голосом.

Від несподіванки я мало не звалилася з дерева, але мій кирпатий друг вчасно притримав мене.

— Подобається? — запитав кирпатий і в захваті глянув на гладкого співака.

— Т-т-так, — ніяково озвалася я, не розуміючи, говорить він серйозно чи жартує.

«Невже ці жахливі пронизливі звуки, що нагадують автосигналізацію, можуть комусь подобатися?» — вражено подумала я, та в цю ж мить почула бурхливі оплески.

То великий натовп бананів, що зібрався під нашим деревом, захоплено аплодував співакові, просячи його повторити цей неймовірний вереск.

«Ні, наступної арії я не витримаю», — зрозуміла я і вирішила діяти.

До того ж за цими співами банани зовсім забули про страшну загрозу, що нависла над їхньою планетою.

«Напевно, банани стають зовсім безборонними, коли починають співати або слухають спів, — зрозуміла я, — і цим хочуть скористатися їхні вороги».

Розділ п’ятий

де я дізнаюся про найпростіший спосіб боротьби з космопацюками, а Краш знову вистрибує з власної шкіри

Повірте мені, досвідченій космічній мандрівниці, — у Всесвіті немає дивнішої планети, ніж планета Співочих Бананів. Уявіть собі, коли я спустилася з гарбузового дерева, щоб припинити пронизливий вереск підперезаного червоним паском банана, його фани мало не затоптали мене.

Я продиралася крізь щільний натовп прихильників гладкого співака, та це було непросто. Оскаженілі любителі бананового співу будь-що хотіли почути продовження виступу видатного артиста і, здавалося, геть забули про бананожерів, які от-от могли знищити весь банановий рід.

Але в цю мить на галявину вискочив мій Гарбузик. За ним щодуху мчали два хрюми. Видно було, що мій кіт страшенно втомився, а хрюми були такі ж бадьорі й сповнені сил, як на початку цих скажених перегонів.

— Гарбузику! — вигукнула я і підхопила виснаженого кота на руки.

— Чудово! Тепер мої хрюми поласують не лише цими співочими пришелепкуватими бананами, а ще й котятиною. Не кажучи вже про дівчинку з далекої Землі, — почула я знайомий хрипкий голос у себе за спиною.

Так, це був Великий Володар Темряви — підступний Краш. Він вийшов на галявину у супроводі своїх вірних прислужників — космопацюків і огидно шкірився, дивлячись на мене, Гарбузика і розгублених бананів.

«Ну, от і все, — у розпачі подумала я, — доспівалися!»

— Ну, от і все, доспівалися! — ніби прочитав мої думки Краш і хрипко засміявся. — Ось і прийшов гаплик вашій Банановій планеті. Оці симпатичні хрюмики тільки почнуть з Бананової планети. Завтра я перероблю їх на Універсальних Пожирачів Фруктів. Вони схрумають усю Пурпурову планету і не вдавляться. А потім проковтнуть усю Фруктову галактику і закусять твоєю Землею. Там, здається, є багато різних рослин та живих істот?

— Що ж нам робити? — почула я розпачливий зойк кирпатого банана. І раптом у мене у вухах пролунав голос мого друга Люма:

— Співати…

«Ну от, у мене вже почалися слухові галюцинації», — сумно подумала я.

Та, мабуть, цю пораду почула не лише я. Мій завжди стриманий кіт Гарбузик, який соромиться навіть стиха муркотіти при чужих людях, раптом широко роззявив рота і голосно занявчав. І, що дивно, немов за командою, банани, що з’юрмилися на галявині біля гарбузового дерева, розкрили роти і всі, як один, голосно заспівали.

Таких жахливих пронизливих звуків я не чула зроду. Я затулила вуха руками і кинулася навтьоки. Але вереск велетенського хору, що волав тисячами голосів, переслідував мене скрізь.

Певно, спів бананів доводив до шаленства не лише мене. Я побачила, як рожеві пацюки у відчаї затуляють свої вуха-лопухи лапами і в паніці розбігаються навсібіч.

А сам Великий Володар Темряви несподівано закрутився на місці, його розкішне фіолетове хутро впало на землю, мов брудна ганчірка, а з-під нього виповзла наполохана невеличка істота, що тремтіла від жаху. Космомиш, що ховався під маскувальним одягом і зображував із себе правителя планети Морок, не витримав страшенного вереску мешканців планети Співочих Бананів.

Користуючись загальним сум’яттям, хитрий гризун вскочив до таємного палацу, схованого у горі, щільно причинивши за собою двері.

А за мить я побачила, як над горою з’явилася невеличка прозора капсула. Отже, підступний Краш знову зумів утекти, залишивши напризволяще своїх вірних прислужників — космопацюків та ненажерливих хрюмів.

Несподівано жахливий спів бананового хору урвався. Так, ніби хтось натиснув на кнопку і вимкнув звук. Я з полегкістю зітхнула і вирішила, що на сьогодні з банановими співами закінчено. Та, як виявилося, моя радість була передчасною.

Розділ шостий

де хрюми переходять у наступ, а я роблю влучний постріл і мимоволі ображаю співочих бананів

Щойно пронизливі звуки бананового хору затихли, я повернулася на Галявину, посеред якої росло крислате гарбузове дерево.

На душі в мене було весело й спокійно — адже Краш щойно ганебно втік, космопацюки, втративши свого ватажка, розбіглися по всіх усюдах, і ми з бананами можемо святкувати перемогу.

Та лише наблизившись до великого натовпу бананів, який ще недавно радісно співав свої пронизливі пісні* а тепер, ніби закам’янівши, завмер на місці, я зрозуміла, що сталося.

Навпроти бананового гурту стояли хрюми і ласо облизувалися, вибираючи жертву. То ось чому так несподівано замовкли співочі банани!

Виявляється, підступний Краш, створюючи своїх ненажерливих монстрів, передбачив усе. На хрюмів страшні звуки бананового співу не лише не діяли, а навпаки, збуджували у них ще більший апетит!

Я побачила, як мій відважний Гарбузик приготувався до бою. Він вигнув спину і випустив пазури. Та що міг зробити маленький рудий котик проти цих ротатих хижих потвор?

«Ну чому, чому Люма немає поруч зі мною? Він обов’язково щось би вигадав і врятував Бананову планету!» — у розпачі думала я. Але золоточубий хлопчик був, певно, десь на іншому кінці Фруктової галактики, і розраховувати можна було лише на власні сили.

Я замружилася, намацала під курточкою свій чарівний медальйон і рушила вперед, назустріч хижим хрюмам.

Люті бананожери, побачивши мене, помітно пожвавилися. Вони на якусь мить навіть перестали плямкати. Чим ближче я підходила до хрюмів, тим вдоволеніші мордяки у них ставали.

Я була вже зовсім поряд із зубатими потворами. Від хвилювання я так сильно стиснула чарівний медальйон у руці, що спрацювала потайна пружинка, у медальйоні відкрилася кришечка, і на долоню мені викотилася маленька вишнева кісточка.

І раптом у мене в голові знову залунав знайомий голос Люма:

— Стріляй!

«Нічого собі порада! А чим стріляти?» — у розпачі подумала я.

— Та, звичайно ж, кісточкою! — озвався Люм.

У мене не було часу, щоб замислитися над цією дивною порадою. Тому я просто взяла кісточку між вказівним і великим пальцями. Відчула, що вона слизька і гладенька, і міцно стисла пальці.

Кісточка полетіла в бік хрюмів. Спершу вона влучила в одного бананожера — того, що висолопив язика і ласо облизувався. Потім, відскочивши від зубатого хижака, стукнула по носі другого хрюма, що ковтав голодну слину і люто клацав зубами.

Те, що я побачила за мить, було настільки несподіваним, що спершу я не повірила своїм очам. Величезні ненажерливі хрюми раптом почали вкриватися листячком.

Їхні гладкі тулуби перетворилися на стовбури, і за мить на місці потвор вже росли два великі гіллясті дерева.

Першими отямилися банани. Вони кинулися до мене, підхопили на руки й почали підкидати в повітря. Коли ж їхня радість трохи вщухла і мене обережно опустили на землю, вперед виступив уже добре знайомий мені огрядний банан, підперезаний червоним паском, і, урочисто склавши на грудях руки, приготувався до співу.

— Ні! Ні! Тільки не це!!! Вдруге я цього не витримаю! — у розпачі вигукнула я, затуливши вуха руками.

По натовпу бананів прокотилися здивовані вигуки:

— Який жах!

— Вона не любить нашого співу!

— Нещасна істота!

— Вона геть позбавлена музичного слуху!

Ображений гладун-соліст стулив рота, і я з полегкістю зрозуміла, що небезпека минула — банани не верещатимуть своїми пронизливими голосами.

Розділ сьомий

у якому я граюся з Люмом у народну бананову гру «хто впіймає скаженого кльоцика» й опановую мистецтво їзди на голкохвостах

— Привіт! — почула я за спиною голос Люма.

Я рвучко озирнулася і побачила свого космічного друга. Золоточубий хлопчик із зеленими очима тримав на руках смарагдову мавпочку Дзиґу й усміхався.

Але я, згадавши, як ще кілька хвилин тому мене мало не зжерли страшні хрюми, ображено сказала:

— Люме, ну чому тебе не було поруч, коли я так боялася і не знала, що робити з хижими бананожерами?

— Не ображайся, Олю! Але ти сама мусила здолати і космопацюків, і Краша, і цих зубатих потвор. Адже медальйон і вишнева кісточка стають чарівними лише в твоїх руках.

— До того ж ми пильно стежили за тобою, — озвалася кумедна смарагдова мавпочка з китичками на вухах і срібним дзвіночком, прив’язаним до хвоста. — Ми ніколи не кидаємо друзів напризволяще!

— А тепер я запрошую тебе покататися на голкохвостах, — промовив Люм і рушив у бік двох величезних дерев, на які перетворилися хижі хрюми.

— Голкохвости? А хто це? — здивовано запитала я.

— Як? Ти ніколи не чула про цих дивовижних істот? — здивувалася Дзиґа, що вмостилася в мене на плечі й пильно стежила за всім, що відбувається навкруги. — Голкохвости — найспритніші бігуни в усій Фруктовій галактиці. Той, хто хоч раз проїхав верхи на голкохвості, не забуде цього довіку!

— А ще верхи на голкохвостах грають у чудову гру «хто впіймає скаженого кльоцика». Заради цього на планету Співочих Бананів прилітають спортсмени з усієї Фруктової галактики! — додав Люм.

— А звідки ж візьмуться ті ваші голкохвости і скажені кльоцики? Поки що крім співочих бананів я тут нікого не бачила.

Пригадавши страшний вереск місцевих жителів, який тут називався співом, я мимоволі здригнулася.

— Немає нічого простішого, — озвався мій золоточубий приятель і плеснув у долоні.

Тієї ж миті звідкись ізгори, з верхівки величезного дерева, що виросло на місці одного з бананожерів, на нас посипалися гігантські червоні плоди.

Впавши на землю, ці круглі, як м’ячі, диво-фрукти розкололися, і з них вистрибнули чудернацькі вогненно-руді істоти. Найбільше вони скидалися на наших земних стоніжок, але хвости в них були тоненькі й гострі, мов голки.

— Нічого собі розвага, — вражено промовила я, — уявляю, що трапиться з вершником, який звалиться з такого голкохвоста і наколеться на гострий шпичак його хвоста!

Певно, мій Гарбузик був тієї ж думки про цю небезпечну гру. Він глянув на мене своїми хитрими жовтими очима і пронявчав:

— Я завжди готовий мняв-розімняти лапи, але їздити на цих, мняв-мняко кажучи, фруктових мняв-монстрах відмовляюся!!!

Гарбузик ввічливо вклонився і пішов до бананів, що стояли посеред галявини і нетерпляче чекали, коли мій кіт долучиться до них. З усього було видно, що бананів і Гарбузика набагато більше за ігри з кльоциками та катання на голкохвостах цікавить спів.

Мене ж так вжахнула думка про те, що я знову почую страшне завивання, яке, на думку бананів, було чудовим співом, що я підскочила до найближчого голкохвоста й скочила йому на спину.

— То ти все-таки наважилася? — зрадів Люм. — Ну що ж, тоді треба запросити до гри кількох скажених кльоциків.

Промовивши це, мій космічний друг плеснув у долоні, і в ту ж мить із другого дерева, що колись було зубатим бананожером, посипалися плоди, страшенно схожі на огірки. Але місцеві огірки були яскраво-блакитного кольору, а коли шкаралупа на них розкололася, звідти повистрибували невеличкі симпатичні звірятка.

Вкриті ці звірятка були ніжним блакитним хутром, голови кльоциків прикрашали гострі вушка, а очі у них були великі й фіолетово-чорні.

Але найдивнішим було те, що кльоцики усміхалися і безперестанку підстрибували на місці, ніби до ніг у них були прикріплені пружинки. Я пильно придивилася до звіряток і справді помітила в них на лапках пружини.

— Ну що, почнемо гру? — запитав у мене Люм і собі скочив на найближчого голкохвоста. — Дзиґа буде суддею. А правила гри дуже прості. Треба втриматися верхи на голкохвості і при цьому впіймати якнайбільше кльоциків.

Смарагдова мавпочка, почувши, що їй довірили судити нашу гру, спритно видряпалася на дерево, зручно вмостилася на гілці і витягла з потайної кишеньки маленький зошит і крихітний олівець. Тоді піднесла до рота срібний свищик і пронизливо засвистіла.

Тієї ж миті кльоцики заметушилися, а тоді кинулися врозтіч. У мене замиготіло в очах, та все ж я вхопилася однією рукою за шию голкохвоста, злегка стукнула його в боки й помчала вперед, навздогін за блакитними звірятками, намагаючись ухопити хоч би одного скаженого кльоцика.

Ось тепер я добре зрозуміла, чому цих смішних звіряток називають скаженими. Кльоцики підстрибували на пружинках, переверталися у повітрі і при цьому голосно реготали, ніби хтось їх лоскотав. Та коли все ж мені пощастило вхопити одного скаженого кльоцика за пухнастий хвостик, звірятко вмить заспокоїлося й вмостилося поруч зі мною на спині голкохвоста.

На жаль, це була моя єдина здобич. Решта спритних кльоциків вислизала у мене з рук і з радісним сміхом, перекидаючись через голову, тікала геть.

А от Люм упіймав аж десятьох блакитних звіряток. Тож коли ми зібралися біля дерева, на якому сиділа Дзиґа, навіть без її підрахунків було зрозуміло, хто виграв.

Але я зовсім не засмутилася. Такої чудової гри у мене не було ще ніколи в житті. А головне, я втрималася на голкохвості і не накололася на шпичак його гострого, мов голка, хвоста!

Дзиґа підняла догори лапку й промовила:

— Прошу уваги! Я рада оголосити, що видатна переможниця космопацюків, дівчинка на ім’я Оля, віднині носитиме почесне звання Майстра їзди на Голкохвостах, а також нагороджується медаллю першого ступеня за участь у грі «хто впіймає скаженого кльоцика».

Промовивши останні слова, Дзиґа зістрибнула з дерева мені на плече й прикріпила до кишені моєї курточки маленьку сріблисту медаль із зображенням усміхненого кльоцика.

Люм радісно потис мені руку, а тоді нагадав:

— На жаль, нам час прощатися. На Землі вже минула ніч, а ти обіцяла татові повернутися вранці, аби встигнути до школи.

Я побачила, що до Нас біжить Гарбузик у супроводі кирпатого банана. Того, що прибув на Землю, аби покликати мене на допомогу. Видно було, що вони з Гарбузиком уже встигли подружитися, а спільний спів у бананячому хорі був для них справжнім святом.

Гарбузик щось жваво пояснював своєму новому приятелеві, але я розібрала лише останні слова свого рудого котика:

— Якби ви могли приїхати і почути котячий хор на нашому даху весняної місячної ночі…

На що кирпатий банан ввічливо відповів:

— Я докладу всіх зусиль, щоб побувати на вашій чудовій планеті навесні. І, сподіваюся, ми ще заспіваємо разомі Я попрощалася з Люмом, махнула рукою смарагдовій мавпочці і приготувалася до космічної подорожі. За мить ми з Гарбузиком уже сиділи, зручно вмостившись на спині кирпатого банана, і мчали додому.

Повз нас летіли миготливі зірки й хвостаті комети, ми проминали різнокольорові планети, а я усміхалася й думала про планету Співочих Бананів і сподівалася будь-що побувати на ній іще раз.