Таємниця Пурпурової планети

Розділ перший

у якому я отримую запрошення на щорічний Фестиваль Космічних Равликів і таємно вирушаю в далеку мандрівку

Як, на вашу думку, виглядають найповільніші створіння у світі? Пригадайте: вони мають довге вкрите липкою рідиною тіло, на спині у них хатинка-мушля, а на голові у цих ледацюг час від часу з’являються маленькі ріжки. Звичайно — це равлики.

Я не раз бачила, як після дощу вони виповзають на доріжки нашого парку, як обережно виставляють свої антени-ріжки і обмацують ними все, що трапляється на шляху. Та варто ледь-ледь доторкнутися до равлика, і в ту ж мить слимачок ховається до своєї хатинки, і виманити його звідти дуже важко. Скільки не примовляй: «Равлик-Павлик, не ховайся, з нами в піжмурки пограйся!», а обережний равлик ніяк не піддається на вмовляння і тихесенько сидить у своїй схованці.

Ви, певно, дивуєтеся, чому це раптом я згадала про равликів? А ось чому. Нещодавно мені довелося помандрувати зі своїм другом, космічним мандрівником Люмом, на планету Смугастих Равликів, і я зрозуміла, які це кмітливі й спритні створіння. Зараз ви самі в цьому переконаєтеся.

А почалося все так. Вже другий тиждень я сиділа вдома. У нас півкласу захворіло на грип, і школу закрили на карантин. Мама щоранку міряла мені температуру, хитала головою, примушувала пити різні піґулки й мікстури і ставила на спину пекучі гірчичники.

Мені це страшенно не подобалося, і я намагалася переконати маму, що вже зовсім здорова. Так хотілося врешті вибігти на вулицю, взявши з собою на прогулянку мого вірного рудого кота Гарбузика. Але мама суворо казала:

— Ніяких прогулянок! Марш до ліжка!

І я слухняно загорталася в ковдру і починала згадувати різні пригоди, які мені довелося пережити під час моїх таємних космічних мандрівок.

Того ранку я також лежала в ліжку, в ногах у мене згорнувся Гарбузик, а я із сумом думала, що десь у далекій Фруктовій галактиці, можливо, саме зараз відбуваються дивовижні події. І як шкода, що мене там немає.

Я мимоволі потяглася до чарівного медальйона, що висить у мене над ліжком. Його мені подарував тато після нашої спільної мандрівки на Пурпурову планету. Я взяла до рук маленьку срібну пластинку на ланцюжку і подумки покликала Люма.

В ту ж мить я почула, як хтось тихенько постукав у шибку. Я скочила з ліжка, підбігла до вікна і побачила, що до мене в кімнату зазирає моя давня знайома з Пурпурової планети — кумедна смарагдова мавпочка Дзиґа.

Я швидко відчинила вікно, і ось уже Дзиґа зручно вмостилась у кріслі й поважно звернулася до мене:

— Олю, мене прислав Люм. Сам він зараз дуже зайнятий. А коли отримав від тебе повідомлення, доручив мені запросити тебе на планету Смугастих Равликів.

— Що? — вражено запитала я. — А хіба бувають смугасті равлики?

— Авжеж, — упевнено відказала Дзиґа і простягла мені яскраво-зелену пластинку, на якій було написано:

В кінці листа стояла велика смугаста печатка, із зображенням поважного бородатого равлика.

І я зрозуміла, що, судячи з усього, цей Равль Золотосмугий — істота мудра й серйозна, і на якісь дрібниці він не став би витрачати часу. А тим більше не надсилав би запрошення аж на Землю, коли б отой фестиваль не був якоюсь особливою подією.

Від хвилювання у мене засвербіло у носі, і я голосно чхнула. На що смарагдова мавпочка, пильно глянувши на мене, промовила:

— Здається, на вашій планеті чхання означає знак згоди?

Я не стала пояснювати їй, що чхаю просто через грип, а крадькома підморгнула Гарбузику, і ми з моїм рудим котярою почали збиратися в дорогу.

Треба було зробити це швидко й непомітно. Мама саме пішла на роботу, тато, як завжди, працював у своєму кабінеті. Певно, робив якесь чергове геніальне відкриття. Адже мій тато — відомий учений і винахідник професор Клим Чайка.

Отож я на всяк випадок вирішила не казати батькам, що збираюся у космічну подорож. Ніколи не відомо, як до цього поставляться дорослі. Хоча мій тато вже бував у Фруктовій галактиці і навіть якось допоміг врятувати Пурпурову планету від хижих космічних пацюків.

Розумієте, на початку, коли я ще тільки познайомилась із золоточубим хлопчиком з Фруктової галактики, я не уявляла, що у космічних мандрівках час минає зовсім не так, як у нас на Землі. Я можу бути десь на іншому кінці Всесвіту тиждень чи навіть місяць, а на Землі за цей час мине лише кілька годин. Але тепер я вже не боялася, що вдома хвилюватимуться й шукатимуть мене по всіх усюдах.

Отож я швидко склала у рюкзак кілька необхідних у космічній мандрівці речей: електричний ліхтарик, що працює на нескінченних батарейках, які зробив мій тато, запальничку, що живиться сонячною енергією, — також татів винахід, а ще теплу куртку й запасну пару вовняних шкарпеток. Адже ніколи не відомо, який клімат буде на одній з планет Фруктової галактики.

Зверху на речах у рюкзаку зручно вмостився мій вірний рудий кіт Гарбузик. Я повісила на шию чарівний медальйон (він не раз рятував мене, коли я потрапляла у халепу), і ми приготувалися до польоту.

У космосі мандрувати дуже просто. Звичайно, якщо у вас є вогняна кулька, яка переносить вас у просторі.

Дзиґа поклала кульку, що вібрувала й випромінювала яскраве світло, мені на долоню, застрибнула мені на плече, і нас підхопив шалений вогняний вихор.

Розділ другий

де я граюся у пазли і вирушаю на пошуки острова Забудькуватого Дракона

Мандруючи Фруктовою галактикою, треба бути готовим до всього. Жодна планета в цій галактиці не схожа на іншу, і ніколи не знаєш, яка небезпека підстерігає тебе під кожним квітучим кущиком чи всередині райдужної печери, встеленої коштовним камінням.

Ось і зараз, приземлившись посеред невеличкого круглого майданчика, схожого на арену цирку, я сторожко подивилася навкруги. Майданчик був вкритий жовтим піском, а посередині його я помітила невелику табличку з якимось написом.

Смарагдова мавпочка Дзиґа, яка передала мені запрошення на планету Смугастих Равликів, спритно зіскочила з мого плеча й побігла до таблички. Ми з Гарбузиком також підійшли до середини майданчика й зупинилися, намагаючись розшифрувати загадковий напис.

Але зробити це було непросто. То були якісь дивні значки: трикутники, квадрати, кружечки. Я торкнулася до таблички пальцями, і раптом ці значки почали переміщуватися так, як на екрані комп’ютера, коли граєшся у гру тетріс.

Дзиґа замислено почухала потилицю, а тоді вигукнула:

— Все зрозуміло! Для того, щоб потрапити на Фестиваль Смугастих Равликів, треба пройти іспит на кмітливість. Це ніби вхідний квиток.

— А як же запрошення від самого Равля Золотосмугого? — ображено запитала я.

— Ну, як тобі пояснити, — знітилася смарагдова мавпочка, — розумієш, усіх учасників фестивалю розбивають на команди. Є команда Розумників, команда Хитрунів і навіть команда Пришелепків.

— Тю, а як же ті Пришелепки будуть змагатися, якщо вони, судячи з назви, пришелепкуваті?

— Дуже просто, — усміхнулася Дзиґа, — Фестиваль Смугастих Равликів тим і цікавий, що ніколи не відомо, як усе закінчиться. Іноді завдання бувають такі дивовижні, що Розумники або Хитруни можуть програти, а переможцями стануть ледачі й неповороткі Пришелепки. Але треба поспішати, бо ти можеш запізнитися і не втрапиш до жодної команди.

Я втупилася у загадковий напис, але як розв’язати завдання, придумане кмітливими смугастими равликами, не знала.

Від хвилювання, що, перелетівши мало не пів-всесвіту, я можу повернутися на Землю, так і не дізнавшись, що ж відбувається на таємничому фестивалі, я почала нервово стукати пальцями по табличці.

Раптом два трикутнички під моїми пальцями притулилися один до одного, утворивши єдине ціле, я почала водити вказівним пальцем по табличці, ніби складаючи пазли, і поступово на табличці утворився якийсь малюнок.

— Та це ж підказка, як добратися на острів Забудькуватого Дракона! — радісно вигукнула Дзиґа в мене за спиною.

Гарбузик, який під час наших космічних мандрівок міг розмовляти, і собі озвався, ледь принявкуючи:

— Це мняв-мапа острова. Мняв-напрям я запамнятав! Помчали!

Ми підбігли до краю майданчика і побачили, що стоїмо на вершечку крутої гори, а додолу веде ледь помітна стежинка. Дуже хотілося скористатися можливостями чарівної вогнистої кульки і за мить перенестися на острів Забудькуватого Дракона. Та Дзиґа, ніби підслухавши мої думки, дуже серйозно сказала:

— На планеті Смугастих Равликів жодні чари використовувати не можна! Така умова фестивалю! — І смарагдова мавпочка спритно заховала чарівну вогнисту кульку до потайної кишеньки.

Розділ третій

у якому ми знайомимося з Гостинним Грушоносом і, завдяки смарагдовій мавпочці, обминаємо підступну пастку

Вже кілька годин ми з Дзиґою та Гарбузиком продиралися крізь густі лісові зарості. Дерева тут росли так щільно, що мені раз у раз доводилося віддирати від своєї курточки чи штанів гострі, мов акулячі зуби, колючки.

— Оце так гостинна планета! — не витримала я, видираючи з волосся чергового величезного реп’яха.

Було помітно, що Гарбузик також утомився. Лише Дзиґа виглядала веселою та бадьорою. Та в цьому не було нічого дивного — адже вона всю дорогу сиділа в мене на плечі і лише час від часу подзенькувала срібним дзвіночком, прив’язаним до її хвоста.

Нарешті я почула у себе над вухом тоненький голосок смарагдової мавпочки:

— Попереду бачу велику піщану бухту. Ура! Ми вийшли до затоки Гостинного Грушоноса.

— А звідки ти знаєш, що ця затока саме так називається? — здивовано запитала я в мавпочки.

Та за мить я вже сама зрозуміла що й до чого, побачивши над деревами величезну арку з написом:

Крізь цю арку ми вийшли з лісу до великої піщаної бухти. Щойно ми ступили на м’який, немов пух, сліпучо-жовтий пісок, до нас кинулася кумедна істота, вбрана у смугастий зелено-оранжевий костюм.

На голові у цього дивовижного створіння замість волосся росли колючки, але найдивнішим у нього був яскраво-синій ніс, що нагадував величезну грушу.

Грушоніс, радісно усміхаючись, підбіг до нас і почав швидко-швидко цокотіти:

— Дорогесенькі мої! Любесенькі! Зараз я вас почастую смачнесенькими свіжесенькими хлюсиками у помаранчевій підливці.

Промовивши це, Гостинний Грушоніс вихопив з якоїсь схованки велику тацю, щільно заставлену мисками, тарілками й блюдцями, на яких було розкладено небачені фрукти.

Ми так зголодніли, продираючись крізь колючі зарості, що подякували Грушоносові й сіли за великий стіл.

Я взяла з найближчої тарілки блискучий плід, що нагадував земну картоплину, але мав ніжний фіалковий колір і чудовий запах.

Та щойно я замірилася відкусити шматочок апетитного плоду, як на мене вилупилося дві пари банькатих очей. Я завмерла із роззявленим ротом, а фіолетова картоплина продовжувала так само пильно, не кліпаючи, роздивлятися мене.

— Та що ж ви, їжте, їжте, дорогесенькі гості. Це найдобірніші смачнесенькі хлюсики! Кращих ви не знайдете на всій нашій планеті.

Але я обережно поклала лискучу банькату картоплину на стіл і обурено глянула на Гостинного Грушоноса.

— Як же вам не соромно пригощати нас цим… — я не могла добрати слів, — цим… створінням!

Грушоніс на мить розгубився, а тоді знову усміхнувся й почав виправдовуватися:

— А що накажете мені робити? Тут крім хлюсиків нічого не росте. Що я, винен? Я й сам їх ніколи не їв. Але ж треба чимось частувати гостей? Ви ж бачили напис, я — Гостинний Грушоніс!

Тут уже не витримав мій завжди спокійний і лагідний Гарбузик:

— А, мняв, якби хтось схотів почастувати своїх гостей, наприклад, мняв, вами? Он дивіться, який у вас ніс — зовсім, як стигла груша… Це, мняв, вам би сподобалося?

Гостинний Грушоніс на хвильку замислився, а тоді засмучено відповів:

— Ні, мабуть, мені б це зовсім не сподобалося.

— Так отож! — долучилася до розмови смарагдова мавпочка Дзиґа. — Якщо не хочеш, щоб тебе з’їли, то й сам нікого не їж! Все дуже просто!

Прикра пригода з невдалим частуванням так засмутила нас, що ми, здається, забули про мету нашої подорожі. Я все ще роздивлялася хлюсиків і міркувала, як би їх повернути до рідної домівки.

Допомогла мені Дзиґа. Вона вхопила одного хлюсика, швидко підбігла до найближчого колючого дерева й приклала до гілки блискучий плід, що в цей час із цікавістю розглядав маленьку смарагдову мавпочку.

На мій подив, хлюсик одразу ж приріс до гілки, а дерево вмить вкрилося великими смарагдово-зеленими листками і рожевими квітами.

Ми з Гарбузиком і собі кинулися повертати хлюсиків до рідної домівки — на гілки дерев. І невдовзі весь цей ще донедавна такий страшний і колючий ліс перетворився на квітучий садок.

На деревах затьохкали барвисті пташки із довгими зеленими, червоними та синіми хвостами.

Я прислухалася до пташиного співу і раптом зрозуміла, що пташки звертаються до нас:

— Стережіться Гостинного Грушоноса!

— Це пастка!

— Мерщій тікайте!

— Під рожевою скелею ви знайдете човна!

— Сідайте в нього і пливіть на захід!

Ми щодуху побігли в бік рожевої скелі, що видніла на краю бухти. За нами почувся розпачливий крик Гостинного Грушоноса:

— Та куди ж ви, дорогесенькі?! Заждіть! Я приготував вам м’якенькі зручненькі ліжечка!

Та ми не зважали на зойки улесливого Грушоноса.

Уже застрибнувши з Гарбузиком і Дзиґою в човен і відштовхнувши його від берега, я крикнула Гостинному Грушоносові:

— Начувайся, садюго! Ми повернемося, і якщо ти зірвеш з дерева хоча б одного хлюсика, ми приготуємо частування із тебе!

— Під, мняв, помаранчевим соусом! — додав Гарбузик і люто зашипів на Грушоноса, випустивши всі свої десять пазурів.

Розділ четвертий

де ми нарешті опиняємося на острові Забудькуватого Дракона і я перемагаю, впавши додолу

Наш човен виявився зручним і швидкохідним. Я легко підняла вітрила — недарма щонеділі ми з татом плаваємо по Дніпру, на вітрильнику — і вже за півгодини на обрії з’явилася тоненька смужка землі. То був острів Забудькуватого Дракона.

— Нарешті! — радісно вигукнула я.

Гарбузик голосно нявкнув і підняв догори свого пухнастого рудого хвоста — так він завжди показує свою радість. А смарагдова мавпочка з маленькими китичками на вухах і дзвіночком, прив’язаним до хвоста, зробилася неймовірно поважною і зосередженою. Я зрозуміла, що Дзиґа готується виголосити чергову привітальну промову.

Коли наш човен причалив до берега, зарившись носом у м’який пісок, на нас уже чекав цілий гурт смугастих равликів на чолі з великим равликом, панцир якого був весь укритий золотими смужками.

Звичайно, я одразу ж зрозуміла, що це і є Равль Золотосмугий, від якого я отримала запрошення взяти участь у Міжгалактичному Фестивалі Смугастих Равликів.

Ці равлики мало чим скидалися на наших земних слимаків. Їхні мушлі-хатинки були яскраві й строкаті, прикрашені смужками всіх можливих кольорів та відтінків. Але найдивнішим було те, що, на відміну від земних, ці равлики бігали неймовірно прудко.

І коли до мене підбіг Равль Золотосмугий і, висунувши ріжки, почав термосити мене, поплескувати поплечу і кинувся мене цілувати, я просто розгубилася.

Зате Дзиґа, яка була на цій планеті вже не вперше і зрозуміла, що виступити їй не дадуть, спокійно запитала:

— Коли почнеться гра у піжмурки?

Равль Золотосмугий враз споважнів і заговорив несподівано густим басом. Тепер, коли я могла його роздивитися, то помітила, що, крім великої хатинки-мушлі, Равль Золотосмугий відрізняється від решти своїх родичів густою білою бородою.

Я не прислухалася до початку промови бородатого Равля, тому здивувалася, коли почула:

— …Отже, ми розпочинаємо негайно!

Мене вхопили під руки двоє равликів у смішних червоних шапочках, підвели до якогось горбочка, вкритого лускою, і, залишивши мене там саму, побігли геть.

— Що це за місцина? — запитала я, та раптом виявила, що поруч зі мною немає ні Гарбузика, ні Дзиґи.

Зате несподівано я помітила, що недалеко, на такому ж горбку сидить Люм і радісно усміхається.

— Привіт, Олю! Радий вітати тебе на Забудькуватому Драконі!

— На острові Забудькуватого Дракона, — виправила я Люма, та в цю мить горбок під моїми ногами захитався, почав підніматися — і я з жахом зрозуміла, що це зовсім ніякий не горбок, а голова дракона! Вірніше, одна з голів. Бо тут-таки я побачила, як вгору піднялася ще одна голова, та, на якій сидів і усміхався Люм.

Але це ще були не всі сюрпризи. Навколо мене виріс цілий ліс драконячих голів, на яких сиділи відважні учасники Міжгалактичного Фестивалю Смугастих Равликів.

— Люме, скажи мені, що відбувається? І чому ми стирчимо на цих лускатих головешках?

Золоточубий хлопчик щось прокричав мені у відповідь, але я його не почула, бо та драконяча голова, на якій опинилася я, раптом різко опустилась і я шкереберть полетіла на землю. Дракон вдоволено зареготав і стрімголов побіг вперед.

«Нічого собі Фестиваль!» — подумала я.

Але тут навколо мене залунали бурхливі оплески. Мене обступило кілька десятків смугастих равликів, що тиснули мені руки, гладили своїми ріжками і вітали з першою перемогою.

— Ви що, знущаєтеся? — ображено запитала я.

Та ось до мене наблизився Равль Золотосмугий і, погладжуючи себе по білій бороді, заявив:

— Не дивуйся. Тебе ж попереджали, що умови Фестивалю ніколи наперед не відомі. Навіть мені. Уже після того, як учасники Фестивалю займають місця — кожен на призначеній йому голові дракона, — ми витягаємо з Фестивального Капелюха скручений папірець, на якому Забудькуватий Дракон сам написав цьогорічне завдання. Але зробив він це кілька днів тому. А через те, що наш Дракон — Забудькуватий, то й сам не пригадує, у чому воно полягає.

Виголосивши цю довгу й заплутану промову, з якої, напевно, він і сам мало що зрозумів, Равль Золотосмугий наблизився до мене й надяг мені на голову корону, зроблену з різнобарвної драконячої луски, а тоді нахилився до мого вуха й прошепотів:

— Будь ласка, відкрий мені таємницю. Як ти дізналася про таємне завдання? Про те, що треба якнайшвидше впасти з голови Забудькуватого Дракона додолу?

Мені дуже хотілося сказати правду, зізнатися, що я й гадки не мала про завдання, а просто гепнулася вниз через власну необачність.

Та тут я відчула, що хтось смикає мене за край курточки. То була Дзиґа. Мавпочка по-змовницьки підморгнула мені й приклала до губ маленького зеленого пальчика.

Розділ п’ятий

у якому Забудькуватий Дракон повертається з шаленої прогулянки по острову, а ми з Люмом потрапляємо до команди Розумників

Почувся голосний гуркіт, піді мною задвигтіла земля, і я побачила, що на піщаний берег острова Забудькуватого Дракона вибіг багатоголовий, вкритий лускою дракон. З усього було видно, що у дракона чудовий настрій. На деяких його головах сиділи учасники Фестивалю. Всі вони були досить понурі. Тільки мій друг, золоточубий космічний мандрівник Люм, усміхався. Я помітила, що коли Забудькуватий Дракон починав свою прогулянку по острову, учасників Фестивалю на його головах було значно більше.

Смугасті равлики обступили велетенського плазуна й спостерігали, як змучені довгою прогулянкою учасники фестивалю зістрибують додолу. Лише Люм, засміявшись, з’їхав по довгій шиї Забудькуватого Дракона, мов по гірці. В ту ж мить до Люма підбіг Равль Золотосмугий, почав тиснути йому руку і поплескувати по плечу довгими ріжками.

— Дозвольте нагородити вас почесною драконячою короною! Ви стали ще одним переможцем Фестивалю, виконавши друге таємне завдання Забудькуватого Дракона, — проголосив Равль і надяг на голову Люма точнісінько таку корону, як у мене. — І, звичайно, вас зараховано до команди Розумників!

— Перепрошую, а чи не могли б ви сказати, яке саме завдання я виконав? — ввічливо запитав Люм.

— Хіба ви самі не здогадуєтесь? Ви єдиний спустилися по шиї Забудькуватого Дракона, мов по гірці. А саме це завдання було написане на другому скрученому клаптику паперу, який ми витягли з Фестивального Капелюха!

— А де ж усі інші учасники Фестивалю? — запитала я.

Равль Золотосмугий зневажливо махнув щупальцем, яке то вигулькувало, то ховалось у його блискучому липкому тілі, і сказав:

— Мабуть, загубилися по дорозі. Та це не має значення. Вони всі були Пришелепками. Певно, вони приєднаються до гурту Здичавілих Пришелепків. Їх на острові Забудькуватого Дракона повно — залишаються після кожного Фестивалю.

Люм зробив мені знак, щоб я підійшла до нього, і тихенько промовив:

— Не хвилюйся, я щороку збираю всіх загублених Пришелепків і доправляю на їхні планети. Бо смугасті равлики вміють лише розважатися і вигадувати різні хитромудрі завдання. Але на жодній планеті Фруктової галактики не буває так цікаво, як на Міжгалактичному Фестивалі Смугастих Равликів. Тому я тебе й запросив сюди. Тобі ж весело?

Я не відповіла золоточубому хлопчикові на це запитання, бо ще й сама не вирішила, чи подобаються мені розваги на планеті Смугастих Равликів. Взагалі-то мені ці ігри видалися досить дивними і навіть жорстокими.

— Слухай, Люме, а чому самі смугасті равлики не беруть участі в цьому дивному Фестивалі? — запитала я про те, що давно вже збуджувало мою цікавість.

— А хіба ти не знаєш? Равлики — найбоягузливіші створіння у Всесвіті. От вони й запрошують сміливців з усіх усюд і спостерігають за ними. Кажуть, що так вони вчаться бути сміливими.

– І давно вони так вчаться? — єхидно запитала я.

— Та вже років сто. Але смугасті равлики живуть по кілька століть. Так що часу на навчання у них достатньо, — спокійно відказав Люм, ніби не помічаючи моєї в’їдливості.

Раптом до нас підбіг засапаний Гарбузик. На кота було страшно дивитися. Його руда пухнаста шерсть промокла й прилипла до боків, хвіст скидався на розтріпану мотузку, а очі палали скаженим блиском.

— Цей Забудькуватий, мняв, Дракон, мняв, мене, мняв, запамнятає! — пронявкав кіт і, мов підкошений, упав на землю.

Я підбігла до Гарбузика і спробувала допитатися в кота, що ж з ним сталося, та сердешна тварина була настільки змучена, що за мить вже спала непробудним сном.

Розділ шостий

де ми з цікавістю спостерігаємо за Карнавалом Смугастих Равликів і дізнаємося, чому Забудькуватий Дракон переслідував Гарбузика

Я сиділа над Гарбузиком і намагалася розбудити його, щоб довідатися, чому він прибіг до нас у такому жалюгідному стані і хто його до цього довів.

Та мій кіт ніби провалився у глибокий сон. Мабуть, йому снилися якісь жахіття, бо Гарбузик час від часу голосно нявкав уві сні і відчайдушно відбивався від когось лапами.

Врешті, за кілька годин мій відважний рудий кіт прокинувся. На планету Смугастих Равликів уже опустився вечір. На небі з’явився величезний зеленкуватий місяць, на якому можна було роздивитися високі гори, урвища й кратери. Я замріяно дивилася у фіолетово-чорне небо, вкрите яскравими зорями, коли почула тихий голос мого вірного Гарбузика:

— Він хотів мене зловити!

— Хто? — здивувалась я

— Та, мняв, оцей ваш Забудькуватий Дракон. Мені довелося тікати від нього через увесь острів, а тоді рятуватися вплав! А ти ж знаєш, як я ненавиджу плавати!

Так, я це добре знала. Ніякими умовляннями й обіцянками не можна було затягти мого сумирного й лагідного котика до ванни. А тепер йому довелося самому кинутися у воду.

— Але чому він погнався за тобою? — вражено запитала я.

— Не знаю. Але він весь час вигукував якісь дивні слова. Щось на зразок: «Повернися, дитинко! Я тобі все пробачу! Впади на груди невтішному татусеві!» Причому кожна з кількох десятків драконячих голів вигукувала щось своє. Це, мняв, було нестерпно! — І котик затрусився, мов у лихоманці, пригадавши страшну гонитву.

Несподівано небо освітили тисячі різнокольорових спалахів — це смугасті равлики розпочали свій карнавал, у якому брали участь усі, кому пощастило втриматися на головах дракона.

Недалеко від нас засяяли ліхтарики й равлики-музиканти заграли на своїх равлячих дудочках, виготовлених із морських черепашок. Це була чудова ніжна музика, в якій чулося хлюпотіння хвиль і свист вітру, спів пташок і шелест листя.

Мені дуже хотілося туди, де кружляли в танці смугасті равлики та їхні гості. Але я не могла покинути Гарбузика напризволяще.

Проте мені не довелося довго сумувати. Смугасті равлики самі знайшли мене. Вони обступили нас із Гарбузиком, оркестр знову заграв свою чудову мелодію, а равлики та їхні гості закружля; шаленому танці.

Всі учасники карнавал були одягнені у казкові костюми. Особливо мені сподобався виступ команди Хитрунів. Представники різних планет Фруктової галактики, об’єднані в одну команду, натягли на себе маски, що зображували драконячі голови. Потім Хитруни зібралися докупи. За кожним Хитруном тягся довгий-довгий хвіст, вкритий лускою, і артисти почали зображати скажену гонитву по острову Забудькуватого Дракона.

Це була ціла вистава. Я ніби побувала на перегонах і побачила на власні очі, що відбувалося, коли Забудькуватий Дракон біг по острову, скидаючи одного за одним учасників Фестивалю — бідолашних Пришелепків.

Спершу одна драконяча голова питала в іншої:

— Пробачте, чи тут часом не пробігав Забудькуватий Дракон? — на що друга драконяча голова відповідала:

— Не пригадую… А хто такий цей дракон?

Інша голова втручалася до розмови і собі вигукувала, звертаючись до решти голів:

— Гей, ви, потвори, що ви тут робите на моєму тулубі? Ану негайно забирайтеся геть!

Смугасті равлики, дивлячись на цю виставу, страшенно сміялися, але найбільше реготав сам Забудькуватий Дракон, який, ясна річ, спізнився на карнавал, бо забув, коли той карнавал починається. Проте, коли прийшов і побачив, як його передражнюють Хитруни, просто-таки заходився від реготу.

Та несподівано погляд однієї з голів Забудькуватого Дракона впав на мого кота Гарбузика. Ця голова страшенно розхвилювалася, потім почала щось шепотіти другій голові, та сусідній, і за кілька хвилин усі драконячі голови про щось голосно сперечалися між собою.

Я почала шукати у карнавальному натовпі Люма і заспокоїлася тільки тоді, коли побачила, що мій космічний приятель наближається до мене, тримаючи на плечі смарагдову мавпочку Дзиґу.

Люм прийшов нам на допомогу саме вчасно. Бо в цю мить Забудькуватий Дракон щосили загукав:

— Синочку! — і кинувся до Гарбузика.

Люм перегородив дорогу багатоголовому плазунові, та Забудькуватий Дракон тільки злегка дмухнув однією зі своїх голів — і Люма підхопив шалений порив вітру і відніс кудись у натовп смугастих равликів.

Я зрозуміла, що це кінець. Коли навіть Люм не зміг зупинити цю потвору, нам з Гарбузиком нема звідки чекати порятунку. І я приречено заплющила очі.

Але коли я наважилася поглянути, що ж діється, то побачила дивовижну картину. Забудькуватий Дракон вхопив двома пазурястими, вкритими лускою лапами Гарбузика, притулив його до грудей, а всі численні голови плазуна почали обціловувати мого сердешного кота.

При цьому драконячі голови час від часу примовляли:

— Нарешті!

— Знайшовся!

— Синочок!

— Вогнехвостик!

Всі учасники карнавалу вражено завмерли, навіть легковажні смугасті равлики перестали хихотіти і з переляку поховалися у свої хатинки-мушлі.

І тут наперед вискочила маленька смарагдова мавпочка Дзиґа і дуже суворо сказала:

— Тю! Ви що, сказилися, пустопорожні головешки? Який він вам синочок?! Його мати — порядна кицька з планети Земля. А ваш, за перепрошенням, дурноголовий синочок уже років сто шастає по всій Фруктовій галактиці з космічними піратами й нападає на мирні пасажирські космольоти. Грабує їх, а тоді нахваляється, що захопить планету Смугастих Равликів, а свого тата, тобто вас, вижене на планету Крижаної Пустелі! Про це всім відомо!

— Ти брешеш! — огризнулася одна з драконячих голів, та маленьку Дзиґу підтримали всі учасники карнавалу і навіть боягузливі смугасті равлики.

Вперед виступив Равль Золотосмугий, погладив себе по білій бороді й промовив:

— Ми не хотіли тебе засмучувати, Забудькуватий Драконе. Нам зовсім непогано живеться на твоєму острові. Та все, про що каже ця зелена істота, — чистісінька правда. Ти так розпестив свого ледачого сина, так потурав усім його примхам та забаганкам, що твій Вогнехвіст зовсім знахабнів. Він навіть почав хукати вогнем зі своїх пащек на смугастих равликів і, страшно сказати, підсмажив кількох наших родичів…

Промовивши останні слова, Равль Золотосмугий гірко заридав.

Забудькуватий Дракон розгублено покрутив усіма своїми головами, а тоді тяжко зітхнув і обережно поставив Гарбузика на землю. Я кинулася до кота і, вхопивши його на руки, почала гладити по пухнастій спинці й заспокоювати.

Та, на мій подив, Гарбузик зовсім не виглядав наляканим. Він замислено глянув на Забудькуватого Дракона, а тоді пронявкав:

— А знаєш, мняв, він зовсім не поганий. Шкода його. Я, мняв, хотів би якось помнякшити його горе! Може б, я навіть залишився, мняв, на цьому острові… ненадовго… Жаль, що Забудькуватому Драконові розповіли, що я не його син Вогнехвіст…

Але Гарбузик сумував надаремне. Ледве він вимовив ці слова, як до нього так само, як кілька хвилин тому, підскочив багатоголовий лускатий плазун і заволав:

— Нарешті!

— Знайшовся!

— Синочок!

— Вогнехвостик!

І, підхопивши Гарбузика, Забудькуватий Дракон ніжно притулив рудого котика до грудей і, цмокаючи його кожною зі своїх десятьох голів, щасливий попрямував до своєї печери.

Усі присутні при цьому голосно зареготали. А Дзиґа, яка щойно так серйозно пояснювала Забудькуватому Драконові, що його синочок перетворився на космічного пірата і грабує мирних космічних подорожніх, тільки безнадійно махнула зеленою лапкою й пішла до гурту Хитрунів додивлятися виставу про бурхливі події останнього дня.

Розділ сьомий

у якому я збираюся в далеку дорогу, а Гарбузик вирішує вилікувати Дракона від забудькуватості

Ранок на острові Забудькуватого Дракона почався з того, що на гілці височенного дерева з листками завбільшки з лопухи застрекотала якась пташка.

Я розплющила очі і зрозуміла, що лежу у зручному ліжку, встеленому пахучою травою. Біля мене згорнулася смарагдова мавпочка Дзиґа.

Рожеве сонце вже стояло високо в небі. Я озирнулася навкруги і побачила, що після вчорашнього карнавалу вся піщана бухта вкрита кольоровими зірочками, срібними й золотими блискітками і масками, в яких минулої ночі виступали гості планети Смугастих Равликів.

А ще я пригадала, як Забудькуватий Дракон переплутав мого кота Гарбузика зі своїм розпещеним синочком Вогнехвостом. Нічого собі! Мені вже скоро час вирушати на Землю, а де я тепер знайду Гарбузика?

Тут я побачила на вологому піску чіткі сліди, а біля них намальовану стрілку-дороговказ. Я швидко розбудила Дзиґу і ми побігли з нею в той бік, куди показували стрілки.

Сліди обривалися біля входу у підводний грот. Треба було пірнути досить глибоко у прозору блакитну воду.

— Ти вмієш плавати? — запитала я у смарагдової мавпочки.

Дзиґа мерзлякувато пересмикнула плечима, та все ж ствердно хитнула головою. Я набрала повні груди повітря, Дзиґа підійшла до краю берега, і ми стрімголов стрибнули у воду.

На планеті Смугастих Равликів вода в морі була така прозора, що я бачила кожну піщинку на дні. І помітила викладену з морських камінці® стрілку, що вела До підводного грота.

Коліт ми зі смарагдовою мавпочкою запірнули всередину, перше, що відкрилося нашим очам, була велика яскраво-зелена табличка — точнісінько така, яку ми побачили, коли приземлилися на планеті Смугастих Равликів. Тільки та перша табличка була встромлена у пісок, а ця була прикріплена до стіни грота.

Я вже знала, що робити. Приклала вказівний палець до гладенької поверхні таблички і почала з’єднувати між собою трикутники, квадрати й кружечки, що слухняно рухалися за моїм пальцем. Врешті ці пазли склалися у підказку-карту. Тільки карта ця показувала не стежки, ліси і гори, а підводні печери, гроти й тунелі.

— Вперед! — вигукнула я. — Треба якнайшвидше зустрітися з Люмом! І розшукати Гарбузика. Він, певно, вже награвся із Забудькуватим Драконом і хоче додому.

Пливти покрученими підводними коридорами було страшенно приємно. Вода в них була тепла, лагідна і світилася. Скоро й ми з Дзиґою почали виблискувати, як новорічні ялинкові прикраси.

Врешті ми допливли до підводного озера, посеред якого похитувалася величезна, плетена з морських водоростей колиска. А в тій колисці мирно спав мій кіт Гарбузик. Над ним схилився Забудькуватий Дракон. Він ніжно дивився на Гарбузика і обмахував котика віялом, зробленим із різнокольорових пір’їнок.

— Гарбузику, прокидайся! — покликала я свого рудого котяру.

Але мій вигук неймовірно розлютив Забудькуватого Дракона, Він засичав, усі його голови повернулися в мій бік і люто втупилися в мене. Здавалося, вкритий лускою плазун от-от кинеться на мене.

Але, на щастя, в цю мить до печери заплив мій друг, золоточубий космічний мандрівник Люм. Він глянув на розлюченого Забудькуватого Дракона й засміявся:

— Гей ти, лускате чудисько! Ти що, забув, що ми з Олею вчора перемогли на Фестивалі Смугастих Равликів? За правилами Фестивалю ти маєш виконати будь-яке наше бажання! Так от, ми хочемо, щоб твій улюблений синочок полетів з нами. Ненадовго! А ти поки приготуєш для нього якісь сюрпризи. Ти ж любиш робити несподіванки?

Забудькуватий Дракон і собі почав усміхатися й відповів:

— Гаразд! Я зроблю йому чудове брязкальце з морських дзвіночків. Малий Вогнехвостик так любить ними бавитися!

— Ну от і добре, — відказав Люм.

Він схопив нас із Дзиґою під руки й, умостивши в себе на спині сонного Гарбузика, помчав підводним тунелем, немов швидкісна торпеда.

На березі Гарбузик солодко позіхнув, відкривши свого рожевого зубатого рота, а тоді пронявкав:

— Як ви мене, мняв, знайшли? Я вже думав, що довіку спатиму в цій зручненькій колисочці. Мняв, мушу зізнатися, мене, мняв, ще ніколи так не заколисували й не обвівали віялом з барвистих пір’їнок. І це, мняв, приємно!

— От бачиш, — озвався Люм, — ти пробув із Забудькуватим Драконом лише кілька годин, а він уже встиг тебе розпестити. А що вже казати про його синочка Вогнехвоста! Той здоровило тепер поводиться, як примхливий малюк, і вважає, що йому належить уся Фруктова галактика!

— А хто підказав нам дорогу до таємної схованки Забудькуватого Дракона? — запитала я.

— Дороговкази-стрілочки й мапу залишили смугасті равлики. Вони зовсім непогані, хоча найбільше люблять ігри й розваги і часом навіть можуть покепкувати зі своїх гостей. Для цього і влаштовують Міжгалактичні Фестивалі Смугастих Равликів.

— Зате ніде в цілій Фруктовій галактиці не буває так цікаво, як на їхньому святі! — вигукнула я.

— Я радий, що тобі сподобалося, — усміхнувся Люм. — Та, на жаль, Фестиваль уже скінчився. Равлики залягли у зимову сплячку. Поховалися до своїх хатинок-мушель і спатимуть там аж до наступного Фестивалю. А вам з Гарбузиком уже час вирушати додому. Поки батьки не помітили, що ти зникла. До речі, здається, у тебе грип?

— Так, — відповіла я, хоча, чесно кажучи, на планеті Смугастих Равликів я жодного разу навіть не чхнула.

— Ну, що ж. Ми з Дзиґою хочемо подарувати тобі одну річ… Вірніше, це не річ, а фрукт… Вірніше, не фрукт, а істота… — Видно було, що Люм не може добрати слів.

Тут вперед виступила Дзиґа і поважно промовила:

— Шановна Олю! Переможнице Міжгалактичного Фестивалю Смугастих Равликів! Вручаємо тобі цей чудодійний засіб від грипу, який росте лише на планеті Смугастих Равликів. Про цей дивовижний плід з давніх давен знають усі мешканці Фруктової галактики, але з тобою він вперше потрапить на Землю. Це — хлюсик. Він сам зголосився вирушити з тобою, бо щиро вдячний тобі за те, що ти його не з’їла. Хоча й могла!

Люм простягнув руку і поклав мені на долоню ніжно-бузкову картоплину, яка хитро глянула на мене своїми банькатими очима, а тоді по-змовницькому підморгнула.

— А що ж буде із Забудькуватим Драконом? — захвилювався жалісливий Гарбузик.

— Ми з Дзиґою вирушимо на пошуки його синочка Вогнехвоста, а коли знайдемо, добряче накрутимо йому хвоста, — відказав Люм. — Годі цьому розбишакуватому дракону-підлітку лякати мирних космічних мандрівників. Та й космопацюки з планети Морок щось останнім часом розперезалися. Час уже їх провчити.

Промовивши останні слова, золоточубий хлопчик накинув собі на плечі блискучий сріблистий плащ, натягнув на голову шолом, що виблискував усіма барвами веселки, і, підхопивши на руки смарагдову мавпочку Дзиґу, стрімко злетів у повітря й за мить зник серед блакитної безодні неба.

Час було й нам вирушати додому. Але хотілося залишити смугастим равликам щось на згадку про себе. Отож я набрала повну жменю гладеньких морських камінців і почала викладати на піску хитру головоломку. Потім залізла у свій рюкзак, дістала звідти татову нескінченну запальничку, ліхтарика на сонячних батарейках і, викопавши ямку в піску, сховала ці невідомі на планеті Смугастих Равликів предмети.

Нехай тепер хитрющі смугасті равлики на чолі зі своїм бородатим Равлем Золотосмугим поламають собі голову над загадкою, яку їм загадала дівчинка з Землі.

Потім я стисла у руці вогнисту кульку, що тремтіла, мов жива промениста краплина. Гарбузик зручно вмостився у мене на руках, нас підхопив шалений вихор, і ми помчали крізь космічний простір додому.