Таємниця Пурпурової планети

Розділ перший

у якому хлюсик відкриває мені страшну таємницю, і я вирушаю на допомогу летючим жабкам

Колись давно я вважала, що космічні пригоди — це вигадка письменників-фантастів. А розповіді про прибульців з інших планет здавалися мені дурними казочками. Так було доти, поки я не познайомилася з Люмом, золоточубим хлопчиком з Пурпурової планети, і не почала мандрувати, відвідуючи дивовижні планети Фруктової галактики.

З останньої подорожі на планету Смугастих Равликів я привезла з собою хлюсика. Не вірите? Я розумію, нелегко уявити, що звичайна дівчинка може спокійнісінько мандрувати у всесвіті, ще й привозити із собою на Землю якихось хлюиків.

Але якби ви лише раз побачили мого хлюсика, то одразу переконалися б, що я кажу чистісіньку правду. Це дивовижне створіння саме вирішило полетіти зі мною на Землю. Бо хлюсики, ці напівплоди, напівзвірята, що ростуть на бузкових деревах планети Смугастих Равликів, уміють лікувати будь-які хвороби. А в той час, коли я відвідала рідну планету хлюсика, я була хвора на грип. І всю нашу школу тоді закрили на карантин. Отож мої друзі з Фруктової галактики вирішили допомогти землянам. І допомогу ту мала передати я.

На щастя, мій тато — відомий учений-винахідник професор Клим Чайка. Віднедавна він знає про всі мої космічні подорожі. І якось навіть побував разом зі мною на Пурпуровій планеті. Ось чому я спокійно змогла розповісти татові і про хлюсика, і про його дивовижні властивості. А вже тато створив ці нові ліки.

З одного боку, я дуже рада, що всі мої родичі і знайомі перестали хворіти. І, кажуть, скоро цими диво-ліками можна буде вилікувати цілий світ. От тільки часом я трохи жалкую, що тепер у нашій школі ніколи не буває карантинів. І контрольну з математики мені тепер ніколи не пощастить пропустити — адже я завжди здорова-здоровісінька.

Про контрольну я згадала не випадково. Я саме сиділа за письмовим столом і намагалася розв’язати неймовірно важку задачу. У вікно світило чудове весняне сонце, а на серці у мене було холодно й неспокійно. І нічого доброго від завтрашньої контрольної я не чекала.

Мій погляд упав на хлюсика, який спокійнісінько дрімав у розмальованому квіточками керамічному вазоні, що стояв на підвіконні. Хлюсики взагалі страшенні сплюхи. Прокидаються вони лише надвечір. А мій хлюсик найбільше любив бавитися з котом Гарбузиком пізно вночі. За той час, що він живе у мене, хлюсик добряче підріс і тепер нагадує не середнього розміру картоплину, а невеличку диньку. Ось чому сусідка знизу, зустрічаючи мене вранці, ущипливо каже:

— Олю, що це за футбольні матчі ти влаштовуєш у себе в кімнаті по ночах? Людям спати не даєш!

Я починаю пояснювати сусідці, що це мій кіт Гарбузик ганяється за мишами, та сусідка у мишеи не вірить і так само — єхидно каже:

— Нічого собі мишок ви розвели. Гупають, як слони!

Так от, того разу я засиділася допізна. Веселе весняне сонечко давно вже сховалося за обрій, і мій хлюсик висунув з вазона свого цікавого носика. Раптом банькаті очі прибульця з планети Смугастих Равликів засвітилися якимось особливим фіалковим світлом, і мій хлюсик схвильовано заговорив:

— Олю, щойно зі мною зв’язалися летючі жабки з планети Білої Лілеї. У них неприємності.

— А як ти про це дізнався? — здивовано запитала я у хлюсика.

— Всі мешканці Фруктової галактики можуть передавати думки на будь-яку відстань. Хіба ти цього ще не знала?

— Ага, то ось чому ти так легко згодився полетіти зі мною на

— Немає нічого простішого. Всі мешканці Фруктової галактики можуть передавати думки на будь-яку відстань. Хіба ти цього ще не знала?

— Ага, то ось чому ти так легко згодився полетіти зі мною на Землю! Ти щохвилини можеш побазікати зі своїми родичами та друзями!

— Звичайно! Але розмовляю я з ними тільки коли сплю. Тепер ти розумієш, чому я весь час куняю?

— А про що ти довідався? Що там з твоїми летючими жабками?

Мені було страшенно цікаво, і я вмить забула і про школу, і про контрольну. Адже ось вона, чергова космічна пригода, кличе мене в дорогу!

Розділ другий

де Гарбузик запасається валеріаною, а я про всяк випадок зупиняю час

Якщо колись вам доведеться вирушати в космічну подорож, запам’ятайте: найкраще це робити десь після опівночі. В цей час бабусі-пенсіонерки, які, здається, весь день сидять на лавочках і стежать, хто куди йде і що робить, все-таки лягають спати. Отож спокійно можна вийти на власний балкон з рюкзаком за плечима.

Цього разу в моєму рюкзаку лежали необхідні в космічних мандрах речі: пара теплих шкарпеток, татів винахід УПС (Універсальний Перетворювач Слів) і чарівна жуйка, яку при бажанні можна роздути до розміру повітряної кулі, а можна зробити з неї довжелезну гумову мотузку, а можна… одне слово, з неї можна зробити безліч корисних речей.

В рюкзаку зручно вмостився мій постійний супутник і помічник у космічних мандрах — кіт Гарбузик, і притулився прибулець з планети Смугастих Равликів — хлюсик. Я вже зовсім приготувалася до того, щоб міцно стиснути в руці подаровану мені Люмом вогняну кульку, яка переносить мене у космічному просторі, коли відчула якийсь гострий запах. Гарбузик, ніби почувши мої думки, витяг з рюкзака тоненьку гілочку.

— Та це ж корінь валеріани! — вражено вигукнула я. — Гарбузику, невже ти став валеріанщиком? Яка ганьба! — дорікнула я котові.

Але Гарбузик заперечливо похитав головою і спокійнісінько заліз назад до рюкзака, не випускаючи з лап пахучий корінь.

«Дивно, раніше Гарбузик ніколи так не поводився. Можливо, йому щось відомо про цю планету? Ану ж, валеріанка там стане нам у пригоді», — подумала я і припинила суперечку зі своїм розумним і досвідченим котом.

Можна було вирушати. Та наостанок я зробила фокус, якого навчив, мене мій золоточубий друг Люм. Я спрямувала промінь від вогняної кульки на годинник, що висів на стіні в моїй кімнаті, і зупинила стрілки на цифрі 12.

Навіть мої батьки не знають, що цей простий годинник за допомогою вогняної кульки можна перетворити на машину часу. Вірніше, загальмувати час, зупинити його. Але роблю я це дуже рідко. Лише в крайніх випадках. Коли моя присутність потрібна одразу в кількох місцях, а я розірватися не можу. Тому, щоб не спізнитися на завтрашню контрольну, я вирішила на всяк випадок зупинити час. Зрештою, ніколи не відомо, скільки часу знадобиться, аби врятувати позаземну цивілізацію…

Нарешті я міцно стисла в долоні вогняну кульку, нас підхопив шалений вихор, і ми полетіли крізь різнобарвне сяйво до далекої Фруктової галактики, на планету Білої Лілеї.

Розділ третій

у якому летючі жабки потрапляють у пастку, а ми дізнаємося, що таке подвійні барабульки

Ми тихо приземлилися на планеті Білої Лілеї. Тут саме починався ранок, і я могла добре роздивитися навколишній краєвид. Скільки сягало око, поверхня планети була вкрита квітучими деревами й кущами. Але кожне з цих дерев було завбільшки із земну кульбабу. Та й пташки, що ледь чутно цвірінькали на крихітних гілках, були не більшими за наших мурашок.

— Цікаво, як же ми побачимо тих летючих жабок, а тим більше врятуємо їх? — вголос подумала я.

— Мняв, мняко кажучи, завдання нелегке, — пронявкав Гарбузик, який у космічних подорожах починав розмовляти.

Хлюсик також здивовано витріщився на місцеві рослини й пташок і, ніби виправдовуючись, пробурмотів:

— Я ж ніколи не бачив цих летючих жабок. Я лиш перемовлявся з ними на відстані.

— Тепер головне — нікого ненароком не затоптати, — попередила я своїх супутників і почала обережно просуватися у бік невеличкого струмочка, що протікав неподалік.

Несподівано земля під моїми ногами почала провалюватися, і я опинилася у в’язкому, як клей, болоті. Спроби витягти ноги закінчилися тим, що я загрузла ще глибше. Гарбузик і хлюсик так само втрапили у тягучу зелену грязніку. Найгірше було хлюсикові. Це створіння з планети Смугастих Равликів, що росло на дереві, немов велика бузкова картоплина, аж ніяк не було пристосоване до борсання у болоті.

— Хлюсику, тримайся! — крикнула я і кинулася на допомогу банькатому створінню.

Треба визнати, що у критичних ситуаціях хлюсики стають надзвичайно хоробрими. От і тепер, замість того, щоб репетувати й кликати на допомогу, мужній картоплеподібний мислячий овоч лише голосно сопів і пускав бульки.

Врешті мені пощастило витягти одну, а потім другу ногу з тягучого болота, і я підхопила хлюсика на руки. Гарбузика я також вирвала з грузької драговини й прилаштувала у рюкзаку.

«Нічого собі — початок пригоди! Уявляю, які несподіванки підстерігають нас попереду», — подумала я і, знайшовши тонесеньку, мов ниточка, стежинку між підступних болотяних купин, обережно рушила далі.

— Перепрошую, — раптом почула я тоненьке дзижчання у себе над вухом, — ви часом не відома переможниця космічних щурів Оля?

«Ну от, уже й слухові галюцинації почалися», — лише встигла подумати я, аж тут роздивилася малесеньке, схоже на комара, створіння.

Але ні, на комара те створіння було схоже лише розміром. Насправді то була зелена жабка з прозорими, яку бабки, крильцями й довгими лапками з перетинками.

— Рада познайомитися, мене вислали до вас назустріч. Але, здається, я трохи спізнилася… — Голос у крихітного створіння затремтів; а на очах забриніли сльози.

— Та ні, все гаразд, — заспокоїла я знервовану летючу жабку, але Гарбузик, який ще й досі тремтів після болотяної ванни, єхидно кахикнув і демонстративно сховався в рюкзаку.

— Головне, щоб ми не втрапили у пастку, швидко зацокотіла летюча жабка, наполохано озираючись навсібіч і намагаючись зрозуміти, звідки долинає Гарбузикове кахикання. — Це місце, де полюють подвійні барабульки, а страшнішого за них звіра немає у цілому Всесвіті!

— Подвійні барабульки? — зацікавився хлюсик. — Я ніколи не чув, щоб хтось такий водився у Фруктовій галактиці.

— Ой, — пропищала жабка, — вони з’явилися зовсім недавно. Підозрюють, що їх закинули космічні пірати з планети Морок. Я не можу вам передати, які огидні ці створіння.

Але тут погляд летючої жабки випадково впав на Гарбузика, що саме визирнув з рюкзака. Нещасне крихітне створіння зойкнуло і, склавши лапки, впало на землю.

Я підхопила легеньку, мов пір’їнка, зелену жабку і спробувала привести її до тями. За мить сердешне створіння розплющило очі і промовило:

— Навіщо ви тримаєте у себе цього страшного хижака? А може, ви зовсім не ті, за кого я вас мала? Може, вас підіслали оті хижі почвари? Тоді нам і справді кінець… — Промовивши останні слова, летюча жабка затулила лапками очі й гірко заридала.

— Це я страшний хижак?! — обурено вигукнув Гарбузик і вистрибнув з рюкзака на землю.

Вперше я бачила Гарбузика таким ображеним. Він став навпроти летючої жабки й, високо піднявши пухнастого хвоста, промовив:

— Яке, мняв, ви маєте право ображати, мняв, порядного кота?

— Кота? Хоча, заждіть, здається, ви трохи не такий, як ці подвійні барабульки. Ви… ви… не подвійний!

— Звичайно! — крикнув котик і почав нервово облизуватися. — Щоб ви знали, шановна жабко, я єдиний і неповторний кіт не лише на Землі, а й в усьому Всесвіті! І звинувачувати мене за злочини, вчинені якимись невідомими мені подвійними барабульками, щонайменше непорядно!

З полегкістю я помітила, що летюча жабка почала потроху заспокоюватися — з усього було видно, що палка промова Гарбузика її переконала, Та в цю мить мій погляд упав на хлюсика. З цим спокійним і зазвичай вайлуватим овочем коїлося щось дивне. Очі у нього засвітилися, як тоді, коли він отримав повідомлення з планети Білої Лілеї, він почав підстрибувати й щось швидко-швидко белькотіти:

— Чую… чую слабкий сигнал. Це летючі жабки. Вони потрапили у пастку. Треба йти вздовж струмка. Скоріше, бо буде пізно!

Ми щодуху кинулися вниз, за течією. Хоч як я поспішала, та все ж помітила, які прекрасні ліси й галявини вкривали планету Білої Лілеї. На крихітних деревах росли малесенькі плоди. Кущі були вкриті дрібнесенькими квіточками усіх барв і відтінків райдуги, а навколо них кружляли цілі зграї крихітних пташок, і здавалося, що біля дерев і кущів клубочаться веселкові хмаринки, які щебечуть пташиними голосами.

Я опустила руку і набрала цілу жменю чудових червоних яблук. Але кожне яблуко було не більше за суничку. А прозорі сині озерця були вкриті білими лілеями, меншими за копійчану монетку. Лілеї пахли так солодко й ніжно, що в мене дух забило від цього чарівного запаху. Хотілося впасти посеред цих квітучих озер і вдихати їхній дивовижний аромат.

Крихітні яблучка були такі смачні, що я раз у раз набирала повні пригорщі дрібнесеньких плодів і не могла наїстися ними.

Я пильніше придивилася і помітила, що по дорозі трапляються не лише низенькі зарості яблунь. Були там і персики, і груші, і сливи, і помаранчі, і банани, і зовсім незнайомі мені плоди.

— Шкода, що ти, Гарбузику, не їси фруктів, — сказала я котикові, куштуючи все нові й нові дрібненькі плоди.

Та котикові було не до моїх жартів. Він несподівано вигнув спину дугою і кинувся вперед. Летюча жабка полетіла за ним, а я з хлюсиком на плечі побігла за ними навздогін.

Розділ четвертий

де Гарбузик зустрічається зі своїми космічними родичами, але ця зустріч не викликає у нього жодної радості

Я побачила, як рудий пухнастий хвіст Гарбузика майнув десь спереду, а потім зненацька зник. Коли я підбігла до вкритої незабудками галявини, то побачила, що мій Гарбузик стоїть біля великої клітки і розглядає сотні малесеньких створінь, що до неї втрапили.

Найбільше там було летючих жабок. Але крім них на волю намагалися вирватися й інші мешканці планети Білої Лілеї. Хвостаті, крилаті й вкриті пір’ям, усі вони потрапили в полон, і врятувати їх могли лише ми.

Гарбузик спробував розірвати пазурами дротяну сітку, з якої було зроблено клітку, та вона не піддавалася. А поруч не було жодної гілляки — адже всі дерева на планеті Білої Лілеї були не більші за земну квітку.

І тут я почула голосний нявкіт. Я вже хотіла цитьнути на Гарбузика, але зрозуміла, що це нявкає не мій кіт. Котячих голосів було декілька, і вони наближалися.

На незабудкову галявину вибігло п’ятеро тварин, страшенно схожих на котів. От тільки у кожного з цих котів було по два хвости. І лап у цих подвійних барабульок було не чотири, а цілих вісім. А з хижих пащек стирчали гострі, як у акули, зуби. Тікати я не збиралася — хіба можна було кинути напризволяще беззахисних мешканців планети Білої Лілеї?

«Знову я не можу обійтися без Люма. Як я врятую летючих жабок, коли не маю жодної зброї і сама ось-ось втраплю в пазури до цих страховиськ?» — сумно подумала я.

Золоточубий космічний мандрівник тепер був потрібний мені, як ніколи. Я намацала під курточкою чарівний медальйон, що не раз виручав мене під час космічних мандрівок, і подумки покликала Люма. Та чи встигне він прилетіти мені на допомогу? Адже мій космічний приятель може бути десь на самісінькому краю своєї Фруктової галактики, а страшнючі подвійні барабульки — ось вони шкірять гострі ікла й, пронизливо нявкаючи, підбираються до нас усе ближче й ближче…

Але тут вперед вибіг мій відважний Гарбузик. Він щось тримав у зубах. Я відчула різкий запах і раптом зрозуміла, що це валеріанка.

Подвійні барабульки стали, немов укопані, і почали пожадливо принюхуватися. А тоді, мов скажені, кинулися до Гарбузика. Мій хоробрий котик, тримаючи у зубах валеріановий корінь, помчав геть. За ним кинулися ошалілі подвійні барабульки, голосно нявкаючи й дряпаючи всіма вісьмома лапами землю.

Нарешті я зрозуміла, як відчиняється хитрий замок на великій клітці-пастці. Встромила у шпарину довгу шпильку, яку на всяк випадок завжди ношу в кишені, і різко провела нею вгору-вниз. Замок клацнув, і дротяні дверцята відскочили вбік. Із клітки почали вистрибувати, вилітати й виповзати всі впіймані мешканці планети Білої Лілеї.

Навколо моєї голови закружляли летючі жабки. Всі вони голосно дякували мені й хлюсикові, а їхні прозорі крильця лоскотали мене, мов легенькі пір’їнки.

На незабудкову галявину повернувся втомлений, але спокійний Гарбузик і пронявкав:

— Подвійні, мняв, барабульки обжерлися валеріановим коренем. Тепер вони, мняв, хитатимуться, як п’яні, і співатимуть, мняв, дурних подвійно-барабульських пісень, а потім спатимуть мов убиті. Це в тому разі, якщо такі поганючі й підступні тварини знають хоч якісь пісні. Але питання, мняв, у тому, що, мняв, з ними робити, коли вони протверезіють?

— А ми їх відправимо до космічного зоопарку. Там їхнє місце, — почула я знайомий голос свого космічного друга Люма.

Золоточубий хлопчик стояв біля порожньої клітки й вражено хитав головою.

– І навіщо комусь знадобилося ловити цих беззахисних істот? Адже летючі жабки нікому нічого поганого не робили.

І раптом ми почули захриплий гугнявий голос. Це до Люма підбіг один із сп’янілих від валеріанки подвійних барабульок. Язик у мисливця за летючими жабками розв’язався, і він пробелькотів:

— Цих жабок нам замовили на сувеніри! Ги-ги. Все дуже просто. Спершу ми їх висушимо, а тоді повісимо на ланцюжок і продаватимемо. Знаєте, скільки є любителів природи?.. Засушеної, ги-ги!

І п’яна тварина звалилася на землю й голосно захропла.

Розділ п’ятий

у якому ми вирушаємо до космічного зоопарку, і я знову зустрічаюся з Великим Володарем Темряви Крашем

Цього разу з планети Білої Лілеї ми везли величезну клітку. Саме ту, яку подвійні барабульки налаштували, щоб відловлювати летючих жабок. Тепер у дротяній клітці сиділи самі зубаті хижаки, які ще й досі не прийшли до тями.

Люм, як і обіцяв, летів зі мною на планету Пухнастої Кицунії. Там перевиховували упійманих космічних піратів, а особливо хижих та небезпечних тримали у космічному зоопарку.

Туди зібрали хижаків, які ще збереглися у Фруктовій галактиці. Та головного космічного бандита Краша — Великого Володаря Темряви, повелителя планети Морок, — упіймати ніяк не щастило.

Цей хитрий підступний хижак кожного разу вислизав на волю й тікав на свою похмуру, вкриту вулканами та мертвими кам’яними пустелями, планету.

Щоправда, каміння це було коштовне. І палац Володаря Темряви був вирізьблений з діамантів, рубінів та сапфірів. Та на цій планеті не росло жодної квітки, тут не співали пташки й не дзюркотіла вода у річках.

На планеті Морок жили лише хижі пацюки, які нападали на квітучі планети Фруктової галактики і грабували їхніх мешканців.

Але зараз мені не хотілося думати про похмуру планету Морок. Адже ми з Люмом летіли на планету Пухнастої Кицунії і весело обговорювали події останнього часу.

Люм розповів мені, як упіймав розбишакуватого дракона Вогнехвоста, який нападав на мирні пасажирські космольоти. Як відправив його на рідну планету, де на Вогнехвоста чекав його тато — Забудькуватий Дракон.

Найсмішнішим було те, що Забудькуватий Дракон забув, що його синочок вже давно виріс, і досі вважав Вогнехвоста немовлятком. Тож одразу, щойно побачив свого розбишаку-синочка, вклав його до велетенської колиски, встромив йому в кожну з пащек пляшечку з молоком і почав співати драконячих колискових пісень.

Можете собі уявити, як обурювався й плювався Вогнехвіст, але Забудькуватий Дракон лише давав синочкові ляпанців і знову вкладав у колиску.

— Мені здається, що таке покарання для цього розбишаки Вогнехвоста найстрашніше, — засміявся Люм. — І Забудькуватий Дракон тепер щасливий, що знайшлася його люба дитинка. Адже він і досі вважає, що його крихітка-синочок ще не вміє ходити й розмовляти!

Я також засміялася, уявивши цю картину. Багатоголовий бандюга Вогнехвіст, що звик не лише грабувати космічні кораблі, а й бурхати полум’ям зі всіх своїх десяти голів на мирних космічних туристів, змушений смоктати молочко з пляшечок!

Ми з Люмом, Гарбузиком та хлюсиком уже підлітали до Планети Пухнастої Кицунії, коли нас наздогнав якийсь космічний корабель. З усього було видно, що це бойовий корабель, адже він, мов їжак, був укритий протоновими гарматами, і наміри тих, хто перебував всередині корабля-нападника, були далеко не миролюбні.

— Здається, це наш давній знайомий Великий Володар Темряви Краш, — промовив Люм і пильно поглянув на мене. — Олю, ти не боїшся?

Чесно кажучи, мені на мить стало страшно. Адже ми були зовсім беззахисні. Люм переносив нас крізь космічний простір лише за допомогою свого чарівного космічного плаща. Ми просто вхопилися за його поли й ніяк не були готові до бою. У порівнянні з величезним бойовим кораблем Краша сріблистий космоплащ Люма видавався дитячою забавкою. Один постріл з протонової гармати — і ми перетворимося на порох. Та я намагалася не показати свого страху.

«Треба щось придумати», — звеліла я собі і почала перебирати речі у своєму рюкзаку. До рук мені потрапила смішна синя шапочка з навушниками. Насправді це був УПС — Універсальний Перетворювач Слів, який винайшов мій тато. Цей прилад може вловлювати розмови будь-яких мислячих живих істот і розшифровувати їх, заради друзів долає свій страх і кидається їх рятувати.

Промовивши це, Люм за допомогою променів підтягнув до себе піратський корабель, легко відчинив вхідний люк, і за мить ми вже були на його борту.

Краш стояв, оточений космопацюками, і всі вони спрямували на нас із Люмом смертоносні бластери. Маленька смарагдова мавпочка зіщулилася під стіною і тремтіла від переляку. На її шию було надягнено жорсткий повідець, кінець від якого Краш тримав у своїй пазурястій лапі.

— Ану, негайно відпусти Дзиґу! — гнівно крикнув Люм.

Але Краш лише хижо ошкірився й зневажливо відказав:

— А що ти мені зробиш? Доки в мене в руках твоя хвостата подружка — ти безсилий. Один необачний рух, і від неї не залишиться й мокрого місця!

Та це було останнє, що сказав Краш. Блискавичним рухом Люм розкинув поли свого плаща, накрив ними озброєних піратів, і ті завмерли на місці, не в змозі поворухнутися.

Тільки смарагдова мавпочка зі смішними китичками на вушках підбігла до нас, подзенькуючи дзвіночком, прив’язаним до хвоста. Я швидко розстебнула повідець на шиї Дзиґи, а тоді підійшла до Краша. Грізний космопірат, Великий Володар Всесвіту стояв у смішній позі, широко розставивши лапи й ошкіривши довгі гострі зуби.

Розділ шостий

де підданці Краша врешті бачать, ким він є насправді, а космомиш продовжує нам погрожувати

Нарешті ми могли як слід роздивитися грізного Володаря планети Морок. Я помітила на його розкішному фіолетовому хутрі невеличку металеву змійку. Варто було ледь потягти за бігунець, як змійка розкрилася, і маскувальне хутро впало з Краша додолу. Перед очима вражених космопацюків постав справжній Краш. То був плюгавий сіренький космомиш, який щулився і перелякано мружився на світлі.

Крашеві пощастило, що його підданці-космопацюки все ще стояли, завмерши в дивних позах. Адже плащ Люма виявився не лише здатним переносити золоточубого хлопчика у космічному просторі. Цей суперплащ був ще й могутньою зброєю проти піратів. Варто було накинути його на озброєного нападника, як той завмирав на місці й не міг поворухнути пальцем.

Тепер, коли Краш позбувся свого маскувального хутра, він виглядав жалюгідно. Але й зараз підступний гризун намагався залякати нас.

— Не радійте, ще надійде мій час! Планета Морок ще підкорить усю Фруктову галактику! І ти, золоточубий хлопчисько, ще будеш прислужувати могутньому повелителю Крашеві!

Але слова космомиша, що втратив своє розкішне фіолетове хутро із страшною зубатою мордою, нікого не налякали. Маленька смарагдова мавпочка — і та засміялася і затрусила своїм довгим хвостиком, дзенькаючи прив’язаним до нього дзвіночком.

Навіть хлюсик з планети Смугастих Равликів голосно зареготав і сказав, що він обов’язково розповість усім родичам і знайомим по всій Фруктовій галактиці, що грізний повелитель темряви — це маленький боягузливий космомиш, що вбрався у шкіру Великого Володаря Темряви.

Ми пересадили космопацюків і Краша до великої клітки, де вже сиділи хижі подвійні барабульки, і, взявши грізний космічний корабель піратів на буксир, поспішили до планети Пухнастої Кицунії.

Розділ сьомий

у якому я врешті знайомлюся з Пухнастою Кицунією, а Гарбузик втрачає голову й залишається гостювати на далекій планеті

Здається, я вже розповідала вам, що кожна планета Фруктової галактики зовсім не подібна до іншої. Скажімо, на Пурпуровій планеті ростуть фрукти завбільшки з велетенські повітряні кулі, а її мешканці живуть у будинках-квітах і будинках-грибах.

На планеті Співочих Бананів можна оглухнути через голосний спів бананів. До того ж на деревах там ростуть дивовижні плоди, з яких, коли вони достигають, вистрибують фантастичні істоти — скажені кльоцики і голкохвости.

Або взяти планету Смугастих Равликів чи планету Летючих Жабок… Одне слово, про ці неймовірні планети можна розповідати безкінечно.

Але те, що я побачила на планеті Пухнастої Кицунії, вразило мене чи не найбільше. Уявіть собі планету, що вся поросла деревами, на гілках яких замість груш чи яблук ростуть сосиски, ковбаси, шинка та головки сиру. Спершу я не повірила своїм очам. Але Люм, помітивши мій подив, запропонував:

— Покуштуй, це плоди сосискового дерева.

Я обережно зірвала один невеличкий плід-сосиску і відкусила шматочок. Та що це — замість знайомого м’ясного смаку я відчула в роті чудовий смак помаранчевого соку. Тоді я по черзі спробувала і плоди-ковбаски, і плоди-сири. Всі вони мали смак чудових соковитих фруктів.

— Але чому ці фрукти так дивно виглядають? — здивовано запитала я в свого космічного друга.

— Все дуже просто. Планета Пухнастої Кицунії — це місце, де перевиховують колишніх космічних піратів, галактичних розбійників та різних інших космохижаків. Як відомо, усі хижаки полюбляють м’ясні страви. А насправді — це фрукти. Отож хижаки стають вегетаріанцями, а згодом у них пропадають хижі інстинкти.

Але тут озвався мій рудий котик Гарбузик.

— Та невже ви можете уявити, що хоч один нормальний кіт зможе стати вегетаріанцем? — обурено запитав він.

Люм уже хотів щось пояснити Гарбузикові, та в цю мить до нас наблизилася киця неймовірної вроди. Її шерсть мінилася усіма відтінками блакиті, кігтики Пухнастої Кицунії (а то була саме вона, володарка цієї дивовижної планети) виблискували ніжно-рожевою барвою, а очі були жовті і яскраві, як щойно розквітлі кульбаби.

Побачивши сліпучу котячу красуню, Гарбузик вражено замовк і дивився, не зводячи з неї очей.

А вродлива киця ґречно вклонилася нам, тоді пильно поглянула на клітку, де понуро сиділи подвійні барабульки, а також космопацюки та їхній, донедавна такий грізний і жорстокий, правитель, а тепер жалюгідний і миршавий космомиш Краш.

— Ну що ж, — сказала киця дзвінким приємним голосом, — я бачу, що з новими вихованцями доведеться добре попрацювати. Але, гадаю, все буде гаразд.

Киця плеснула у лапки, і до неї підбігло кілька котів-помічників. У руках вони тримали по апетитній сосисці. Зголоднілі хижаки залюбки кинулися за частуванням, і котики завели їх до окремих хатинок.

Я подумки усміхнулася, коли уявила, яке розчарування чекає на ненажерливих хижаків, коли вони виявлять, що замість м’яса їм доведеться їсти фрукти.

А вголос я запитала:

— А ви не боїтеся, що ці підступні хижаки повтікають?

— Та що ви, — лагідно усміхнулася Пухнаста Кицунія і показала лапкою на маленький дзвіночок у вигляді котика. — Такі дзвіночки чіпляють на шию кожному вихованцеві. Його не можна зняти в жоден спосіб, тож ми завжди знаємо, де хто перебуває. — І киця знову лагідно всміхнулася.

— А що ви робите з тими, хто не хоче перевиховуватися? — тихо запитав Гарбузик.

Киця усміхнулася й відказала:

— Таким залишається одна дорога — у космічний зоопарк.

В цю мить з одного з будиночків вирвався наш знайомий космомиш Краш і щодуху побіг геть від котів-вихователів. Та за якусь хвилину його упіймали й, надягши на шию повідець, на якому Краш ще зовсім недавно тримав смарагдову мавпочку Дзиґу, посадили назад до клітки. Лютий космомиш почав гризти дротяну сітку клітки й огидно верещати:

— Начувайся, Люме! Цієї наруги я не забуду довіку! Мене, Краша, годувати огидними фруктами! Посадити на повідець! Запхати до клітки! Тобі це так не минеться!

Та золоточубий хлопчик тільки махнув рукою і засміявся. На колишнього Великого Володаря Темряви тепер і справді не можна було дивитися без усмішки. Його тоненький, мов шило, хвостик дрібно трусився, а крихітні очки-намистинки весь час наполохано кліпали. І взагалі Краш тепер найбільше нагадував маленьку перелякану мишку.

— Ну, от і все. Нам час вирушати, — нагадав Люм. — Космічний зоопарк оглянемо іншим разом.

Я зітхнула і вже приготувалася до шаленого польоту, але тут до мене підійшов мій улюблений кіт Гарбузик і дуже тихо попросив:

— А можна мені залишитися? Хоча б ненадовго. А тоді ти прилетиш і забереш мене додому.

— Та що ти, Гарбузику? — здивувалась я, — Але раптом я помітила, як захоплено мій рудий котик поглядає на Пухнасту Кицунію.

— Таких красунь я не бачив зроду! — прошепотів мій котик. — Я їй допомагатиму перевиховувати космопіратів. Як ти вважаєш, чи може такий простий рудий кіт, як я, сподобатися такій видатній блакитній киці?

— Звичайно! — запевнила я Гарбузика, ховаючи посмішку. — І потім, який же ти простий? Ти у мене справжній кіт-герой, рятівник співочих бананів і летючих жабок. До речі, летюча жабка, яка так злякалася тебе на початку, просила передати тобі вітання і запрошувала в гості.

Почувши мої слова, Гарбузик вдоволено всміхнувся, а тоді лизнув мене на прощання в носа і щодуху побіг наздоганяти чудову блакитну кицю, що вже віддавала якісь розпорядження своїм помічникам.

А я взяла на руки хлюсика, закинула на плечі рюкзак і, помахавши рукою Люмові та смарагдовій мавпочці, стисла в руці вогняну кульку. Мене підхопив шалений вихор, і за мить я вже стряла у своїй кімнаті, де стрілки годинника саме зійшлися на цифрі 12.