Таємниця янтарної кімнати - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора В. Дмитриев (Розділ одинадцятий КІНЦЕВИЙ, АЛЕ НЕ ОСТАННІЙ) #12

Розділ одинадцятий КІНЦЕВИЙ, АЛЕ НЕ ОСТАННІЙ

Сергєєв прокинувся сьогодні набагато раніше, ніж звичайно. Відчинив вікно, і одразу в кімнату полилися солодкі пахощі бузку.

«Піду погуляю годинку, — вирішив Олег Миколайович, — а потім — до роботи».

Він швидко вдягнувся і легко вистрибнув через вікно у садок. Холодні краплі роси облили його з голови до ніг, наскрізь промочивши сорочку і світлі штани. Олег Миколайович пощулився і засміявся. Потім відламав важку гілку бузку і вийшов на вулицю.

Вузька стежка привела його до форту. Кожного дня Олег Миколайович проходив і проїздив поблизу, і кожного разу в пам'яті поставали грізні квітневі дні сорок п'ятого, коли командир батальйону Сергєєв штурмував останні опорні пункти ворога у зруйнованому, спаленому Кенігсберзі.

Минуло чотирнадцять років. Тільки ледь помітний напис на стіні форту, чванливий напис з кількох слів: «Дойче, геденкет унзерен колоніен!»[20] —нагадує про те, що відійшло і не вернеться сюди ніколи. Відійшло і не вернеться…

Сергєєву пригадався погожий ранок 30 квітня 1956 року. Тисячі калінінградців слухали тоді в аеропорту виступ Микити Сергійовича Хрущова, який щойно повернувся з поїздки до Англії. Тисячі городян палко аплодували Першому секретареві Центрального Комітету у відповідь на його слова:

— Хай живуть радянські люди, які заселили ці землі, що навіки залишаться соціалістичними!

Ось як іноді буває: одна фраза раптом осяває те, що досі лишалося неусвідомленим по-справжньому.

«А й справді, попрацювали на славу, — міркував Олег Миколайович, задумливо поглядаючи на ліниву воду каналу. — Скільки понабудували! Тільки жилої площі стало тепер вдвічі більше, ніж дісталося нам після війни. А підприємства! Вагонобудівний завод, ливарно-механічний, рибоконсервний, баштових кранів, торговельного машинобудування… Лише заводів десятків зо два. І фабрики — меблева, трикотажна…»

Сергєєв шпурнув у червону стіну форту голиш. Не долетівши, камінь булькнув у воду, швидкі кола пробігли сонною поверхнею і розтанули. Олег Миколайович пішов далі. Забута гілка бузку лишилася на високому схилі берега.

Минувши трамвайну зупинку, на якій уже стояло двоє ранніх пасажирів, Олег Миколайович вийшов до Верхнього озера. У цьому році його вирішили — вперше після війни — очистити від сміття і мотлоху. Кілька днів тому воду почали спускати, і тепер вона повільно спадала, оголюючи мулисте дно, вкрите корчами, камінням, рештками розбитої техніки. Вдень на мілинах копошилися всюдисущі хлопчаки, посередині озера сиділи у човнах зосереджені рибалки. Тепер тут безлюдно. Тільки якийсь неспокійний рибалка повільно вигрібав на середину.

«Хто він? — подумав Сергєєв, поглядаючи на непосидющого вудильника. — Інженер з трикотажної фабрики? Чи слюсар з ремонтно-механічного? А може, вчитель двадцять п'ятої школи? Звідки він приїхав сюди — з Москви, Пскова, Вологди чи Удмуртії? Цього я не знаю. Та це й не має значення. Важливо інше: обжився чоловік, не відчуває себе тут ні гостем, ні тимчасовим пожильцем. Придбав човен, а можливо й будиночок собі звів. Словом, влаштувався тут міцно. Надовго. Назавжди. Отакі, як він, неквапливі, небалакучі хазяйновиті люди й будували це місто, воскрешали його — будинок за будинком, квартал за кварталом, вулицю за вулицею…»

Веселе сонце. пробивалося крізь густу крону каштана і світлими плямами лягало на зелене сукно письмового столу.

Товстим синім олівцем Сергєєв робив позначки: «Розібратися і доповісти»., «Цікава пропозиція. Перевірити і запросити автора», «В архів». Звичайна пошта головного архітектора… І раптом олівець застиг у повітрі. Олег Миколайович прочитав:

«У 1951 році я закінчував будівельний технікум. Якось мені довелося знімати план будинку, що мав ремонтуватися.

Склавши ескіз підвалу і проставивши розміри, я почав «ув'язувати ланцюжок». Виходило казна-що: одна стінка коротша за другу на три метри! Тоді я вирішив накреслити план підвалу в масштабі. У плані біля сходової клітки визначилася «біла пляма» — квадратна кімнатка метрів зо три в поперечнику. Круг неї були капітальні стіни.

Роздумувати, що це за приміщення, у мене не було часу. Потім все забулося. І тільки тепер, прочитавши про розшуки янтарної кімнати, я пригадав цей випадок, мабуть, тому, що будинок міститься на Барнаульській вулиці, про яку згадується в нарисі.

З повагою Куликовських».

Незабаром Сергєєву потрапив до рук ще один лист.

«Дорогі товариші!

Прочитавши матеріали про розшуки янтарної кімнати, я пригадав, що у 1949 році мій син разом з іншими дітьми грався в районі форту, розташованого на виїзді з Калінінграда на Зеленоградськ, і приносив знайдені там монети, серед них і чеканення XVII–XVIII століть. Можна гадати, що деякі колекції музеїв Кенігсберга були заховані саме в цьому форту. Вважаю, що там варто пошукати.

Закаєв.

Калінінград, Похідна, будинок 11».

«А Ганнуся, здається, мала рацію! — задоволено подумав Олег Миколайович. — Мабуть-таки ще рано ставити хрест».

Він почав складати листи у папку. Але в цей момент двері відчинилися, і ввійшов Денисов.

— Головному архітекторові — привіт! — весело промовив він. — Ну, як їздилося? Ти, бачу, повеселішав. От; брате, а то вже й кидати збирався. Кинути легко, знайти важко. — Денисов підсунув до себе стілець. — А ми теж не дрімали. Ось послухай. Новина номер один. Знайшли закритий наглухо підземний хід, який з'єднує Південний вокзал з центром міста. Як показали обміри, хід іде під теперішнім тунелем. Поки що чіпати не наважилися, треба щоб спочатку його сапери оглянули. Новина номер два. На Великій Торговій, де — пам'ятаєш, нам казали? — є нібито якийсь колодязь, сапери знайшли під бруком кладку. Не бурили — небезпечно, близько Балтрибтрест, рибний інститут, жилі будинки. Теж потрібен час для обслідування району. А от іще: Ганна Єгорівна Бредова. Живе на Барнаульській, будинок № 2, старожил Калінінграда. Розповіла…

— Олегу Миколайовичу, пробачте, принесли пошту, — перебила секретарка. — І про янтарну кімнату є.

— Дякую, зараз глянемо…

— Почекай, Олегу Миколайовичу, давай уже закінчу, — попросив Денисов. — Слухаєш?

— Звичайно.

— Так от. Бредова у сорок п'ятому році приїхала в наше місто. Тоді вона жила на Ніколайштрасе… Щодня їй доводилося проходити повз замок. І ось одного разу, наприкінці лютого чи на початку березня 1946 року, вона поверталася з роботи. Назустріч ішов чоловік у чорному пальті і капелюсі. Весь його вигляд красномовно свідчив: це німець! Бредова трохи злякалася — місце безлюдне, обстановка не дуже спокійна… Жінка вирішила розминутися з незнайомим і сховалася за ріг зруйнованого будинку. Перехожий не звернув на неї уваги. Здавалося, він взагалі нічого не помічав, заглиблений у свої думки. Бредова бачила, як німець підійшов до стіни одного будинку і, нахилившись, зробив якусь позначку. Почекавши, поки німець зникне з очей, вона підійшла до будинку. На стіні вона помітила якісь знаки і. напис олівцем. Прочитати написане вона не змогла — німецьку мову знала слабо. А вранці, коли прийшла туди з товаришами, напису вже не було…

— Не думаю, щоб цей факт заслуговував на увагу, — задумливо промовив Сергєєв. — Серйозних написів на стінах не роблять.

— Я теж так вважаю. Але важливо інше: як наші люди допомагають нам, як старанно пригадують найменші пригоди, факти, випадки. І не виключено, що саме так, відібравши найбільш вірогідні відомості, ми й натрапимо на слід янтарної кімнати!

— Ти маєш рацію…

Карл-Хайнц Вегнер, головний редактор журналу Товариства німецько-радянської дружби «Фрайє вельт», був відомий своєю діловитістю. Сухорлявий, моторний, рішучий і часом дещо гострий, він викликав повагу у співробітників зібраністю, чіткістю, організованістю у роботі. Здавалося, він ще з юнацьких років обрав собі девіз: «Не втрачати марно жодної хвилини» — і відтоді неухильно керувався ним.

Ось і сьогодні. Приїхавши пунктуально, хвилина в хвилину, на початок робочого дня в редакцію, він швидкими кроками пройшов у кабінет, а вже через п'ятнадцять хвилин передав друкарці аркуш паперу.

— Прошу надрукувати.

Незабаром лист, надрукований на бланку журналу, ліг на редакторський стіл.

«СРСР, Калінінград, редакція молодіжної газети. М. П. Зубарєвій.

Шановна товаришко Зубарєва! Звертаємося до Вас, оскільки ми з Вами були колись знайомі по спільній роботі в німецькій демократичній пресі.

У зв'язку з тим, що нині СРСР передає НДР значні культурні цінності, які зберігалися з кінця війни в Радянському Союзі, ми готуємо полемічний репортаж про культурні цінності, що були украдені в свій час німецькими фашистами у Радянському Союзі і знаходяться тепер, очевидно, в Західній Німеччині. Ми хотіли б сприяти тому, щоб радянське майно було знайдене і повернуте Радянському Союзу. Наша робота, правда, перебуває ще у стадії підготовки. Через професора Штрауса з університету ім. Гумбольдта ми довідалися, що недавно в одній калінінградській газеті було надруковано статтю про викрадені німецькими фашистами культурні цінності… Будемо дуже вдячні, якщо Ви надішлете нам газету з цією статтею Гадаємо, що знайдемо там, безсумнівно, цінні вказівки для нашої роботи.

З щирим привітом і побажанням здоров'я головний редактор «Фрайє вельт» Вегнер».

Крізь густу завісу тютюнового диму в глибині прокоптілої зали пивнички ледве помітно чорно-біло-червоний прапор. На трибуні чоловік з високо задертою головою. Тісні стіни, здається, здригаються від оплесків.

— Товариство! Я прошу вас підняти бокали за священну велику Німеччину, за спомин фюрера, чию неповторність визнають не тільки в Німеччині, а й у всьому світі. За наш райх, за нашого фюрера! Зіг-хайль!

— Зіг-хайль! Зіг-хайль! Зіг-хайль! — горлають навколо. Десятки п'яних хрипких голосів заводять пісню.

Тисяча дев'ятсот п'ятдесятий рік. Західна Німеччина…

— А ви, генерале? — чиясь рука лягає на плече високого, трохи сутулого старика. Він гидливо здригається і відразу ж сиплим тенором підтягує куплет

Він уже старий, генерал од інфантерії Бернгардт-Отто-фон Лаш. Він прожив довге життя, знав і перемоги, і поразки. Був засуджений до смерті фюрером, якого так громогласно вшановують зараз у пивничці. Фюрер…. Його кістки згнили десь у берлінських підземеллях, і про нього можна було б і не згадувати. Але поки немає іншого імені, під яким треба згуртувати німецьку націю для боротьби з комуністичною небезпекою, — о, фон Лаш ладен навіть проголошувати славу скаженому єфрейторові. Народові потрібен вождь, Лаш це знає. Німецька молодь піде на схід, коли настане час. А поки що — нехай ревуть у пивничках осиплі горлянки, старий генерал навіть готовий підтягти їм.

— Зіг-хайль! Зіг-хайль!

— Здорово зробили, що й казати! Молодці, справжні. журналісти. Барвисто, яскраво, оригінально, — захоплювався Сергєєв, розглядаючи сторінки дев'ятого номера журналу «Фрайє вельт» від 22 лютого 1959 року. — Нічого не скажеш, здорово. Як тобі подобається?

— Я з журналістикою не дуже обізнаний, як тобі відомо. З цього погляду судити не можу, — відповів Денисов. — Але що стосується іншого, тут можу сказати. Не має значення, кінець кінцем, як це подано. Важливо інше: наші товариші в Німеччині по-справжньому взялися нам допомогти. І це — чудово! Давай почитаємо, що там написано. Ти перекладай, добре?

Вони перегорнули обкладинку журналу, яка ще пахла друкарською фарбою.

— Великий заголовок вгорі звучить у перекладі так: «Де знаходиться янтарна кімната?» Нижче підзаголовки: «Скарб мистецтва, відомий усьому світові, викрадено гітлерівськими військами за особистою вказівкою воєнного злочинця Еріха Коха з палацу в м. Пушкіно. Пізніше янтарна кімната була у Кенігсберзі. Доктор Роде знав, де міститься скарб. Чому Роде вбито? Де його колишній шеф? «Фрайє вельт» друкує виклад статті з газети «Калининградская правда».

— Цікаво, — сказав Денисов. — Читай далі. Ось що вони прочитали.

«… Нещодавно, приймаючи величезну кількість врятованих від знищення німецьких художніх цінностей, багато мистецтвознавців Німецької Демократичної Республіки одночасно з радістю, бачачи повернене, відчули і сором. Радянські власті передали німецькому народові старанно реставровані, дбайливо, із знанням справи збережені величезні культурні цінності, заради врятування яких радянські солдати і фахівці не раз наражали себе на смертельну небезпеку. А ми практично виявляємося безсилими в свою чергу віддячити радянському народові. Ще далеко не всі культурні цінності, пограбовані фашистами у Радянському Союзі, повернено: доля багатьох з них невідома. Та хіба зроблено все, що в наших можливостях, хіба кожний слід аж до останнього вже виявлено? Журнал «Фрайє вельт» звертає увагу читачів на одну з найбільш болісних втрат — на пропажу янтарної кімнати, що являє собою велику художню цінність. Журнал «Фрайє вельт» настійно закликає всіх, хто може дати хоч найменший натяк на можливий слід запропащеного скарбу, підтримати журнал у зусиллях, які він докладає, щоб відшукати цей скарб мистецтва».

А далі, на правому боці аркуша, на червоній шпальті білими літерами було надруковано:

ХТО МОЖЕ ВКАЗАТИ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ?

ХТО У 1944–1945 РР. БУВ ПРИЧЕТНИЙ ДО ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ? ХТО ЧУВ ПРО НЕЇ, ВІВ ЛИСТУВАННЯ ЧИ ПЕРЕДИВЛЯВСЯ ТАКЕ ЛИСТУВАННЯ?

ХТО БРАВ УЧАСТЬ У ЗАХОВАННІ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ У СІЧНІ 1945 РОКУ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ? ХТО В ЦЕЙ ЧАС ЕВАКУЮВАВ ЗВІДТИ ЯЩИКИ?

ХТО ЯК ПРЕДСТАВНИК КЕНІГСБЕРЗЬКОГО ГАРНІЗОНУ ЧИ ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ЩО ДИСЛОКУВАЛИСЯ У МІСТІ, СПОСТЕРІГАВ ЕВАКУАЦІЮ ЦИХ ЯЩИКІВ?

ХТО ЗНАЄ МІСЦЯ СХОВУ МУЗЕЙНОГО МАЙНА, ЯКЕ РАНІШЕ ПЕРЕБУВАЛО У КЕНІГСБЕРЗІ?

ДЕ ЖИВЕ ПАУЛЬ ФАЙЄРАБЕНД, КОЛИШНІЙ ГОСПОДАР КОРЧМИ «БЛЮТГЕРІХТ», РОЗТАШОВАНОЇ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ?

«ФРАЙЄ ВЕЛЬТ» БУДЕ ВДЯЧНИЙ ЗА БУДЬ-ЯКУ ВКАЗІВКУ, ХАЙ НАВІТЬ ВОНА НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД ЗДАВАТИМЕТЬСЯ НЕЗНАЧНОЮ.

РЕДАКЦІЯ, ЯКЩО ТОГО ЗАХОЧЕ АВТОР, ЗБЕРЕЖЕ В ТАЄМНИЦІ ІНФОРМАЦІЮ, ЩО НАДХОДИТИМЕ ДО НЕЇ.

Після цього звернення йшов виклад матеріалів, надрукованих у свій час в «Калининградской правде».

У двері постукали. Сергєєв поморщився: він просив секретарку до обіду нікого не впускати, крім відвідувачів з особливо важливими, невідкладними справами.

— Заходьте.

Літня жінка боязко ввійшла до кабінету. Невпевнено озирнулася і, мабуть, збентежена не дуже привітним поглядом хазяїна кабінету, тихо промовила:

— Я хотіла бачити товариша Сергєєва.

— Слухаю.

— Моє прізвище Гіль. Я з приводу янтарної кімнати…

Сухувату стриманість Сергєєва немов рукою зняло.

— Сідайте, будь ласка…

— Ельза Арнольдівца, — підказала жінка.

— Прошу вас, Ельзо Арнольдівно. Я вас слухаю.

Ось що розповіла Сергєєву відвідувачка.

… До Кенігсберга Гіль, німкеня з колишньої республіки німців Поволжя, приїхала після тривалих мандрів по окупованій території. Шукала «красивого» життя… Але навіть роботи за фахом тут їй, лікареві-рентгенологу, не знайшлося: гітлерівці не дуже довіряли своїм одноплемінникам, які виросли на чужій землі. Через кілька тижнів Ельзі Арнольдівні пощастило: вона влаштувалася чи то економкою, чи просто нахлібницею в родині професора літератури Кенігсберзького університету Артура Франца.

Тут її не соромилися, фрау Ельза незабаром стала в домі своєю людиною. Довгі розмови за вечірнім чаєм, за ранковою кавою, коли гер професор не поспішав на лекції, відбувалися при ній. Якось Гіль вперше почула про янтарний кабінет…

— Так, фрау Ельзо, вам неодмінно треба побачити це чудо, — говорив професор, пахкаючи сигаретою. — Це дивовижно, це неповторно! Тільки німецький народ міг створити такий прекрасний твір.

Гіль подумала, що йдеться про янтарний кабінет, який створено у Німеччині і який належить Німеччині. Вона не дуже цікавилася мистецтвом і про існування янтарної кімнати у Пушкіно навіть не мала уявлення. Однак завзяття звичайно стриманого професора зацікавило її. Вона звернулася до Франца з проханням дістати їй перепустку в замок. Професор пообіцяв, але незабаром з'ясувалося, що ця обіцянка була необачною: надходило літо 1944 року, будь-які відвідування замка припинилися…

— Я певна, що янтарна кімната була в замку. У нас… тобто у родині професора Франца, про неї згадували не раз. Що ж стосується бункера на вулиці Штайндамм, то тут мої відомості можуть виявитися більш точними, — хвилюючись говорила Сергєєву Гіль. — Я часто прогулювалася у тому районі, по Штайндаммштрасе. Добре пам'ятаю: вона вся була забудована високими, гарними будинками, тільки в одному місці залишався маленький зелений майданчик. Мені здається, що саме там і містився бункер. Це одразу ж за наріжним будинком, де був ресторан, біля головпоштамту. Майданчик мав назву Кірхенплац. У глибині його височіла невеличка кірха. Ліворуч від кірхи мені доводилося бачити на зеленому насипу душники, які звичайно бувають у бункерах. Входу до приміщення я не бачила. Мені здається, що саме тут містився бункер, про який згадується у статтях «Калининградской правды», — розповідала Гіль, — якщо, звичайно, Роде казав правду і якщо не помилився професор Барсов, якого Роде водив до бункера по Штайндаммштрасе.

— Спасибі, Ельзо Арнольдівно. Ми уважно оглянемо ці місця.

Тепер Сергєєв регулярно одержував журнал «Фрайє вельт» безпосередньо з Берліна. Він нетерпляче розгортав великі сторінки, відшукуючи знайомий заголовок: «Во іст дас бернштайнціммер?»[21] Майже у кожному номері він знаходив щось цікаве. Головне було зроблено: німці відгукнулися на заклик журналу і повідомляли все, що було їм відомо.

Так, Емма Лупп, бургомістр міста Коппенбрюкк з повіту Киріц, писала:

«Розмовляючи з польським військовополоненим, я довідалась, що на початку січня з Кенігсберга було відправлено вагон із скарбами мистецтва, які потім замурували у підвалах замка в повіті Ландсберг. Поляків, яких примусили це робити, через кілька днів вивезли невідомо куди. Я повідомляю це для того, щоб зробити і свій внесок у розшуки всесвітньовідомого твору мистецтва».

А ось лист Альфреда Блекка, жителя міста Карл Марксштадт, надрукований у п'ятнадцятому номері щотижневика:

«З юнацьких років я чудово орієнтувався у тодішньому Кенігсберзі. Протягом кількох років жив поблизу згаданої вами вулиці Ланге Райє і вчився у розташованій там школі. Я знаю, що на розі Ланге Райє і Бернштайнштрасе містився. Геологічний інститут, в якому зберігалася міська колекція янтарю. Очевидно, експонати інституту і були сховані у згаданому вами «бункері № 3». Правда, я такого позначення не знаю, але мені точно відомо, що біля Геологічного інституту був якийсь бункер. Думаю, що розташування його, незважаючи на зміни, які сталися за цей час у місті, можна визначити. Гадаю, що місце, де був бункер, виявилося непридатним для будівельних робіт, в іншому разі на цей бункер вже натрапили б».

Поряд Сергєєв прочитав іще одне повідомлення — Маргарита Тинківської з міста Галле:

«Я виросла в Кенігсберзі і знаю, можна сказати, кожний куточок міста. Бункер, про який йдеться у статті, може бути тільки бункером, що містився під Буттербергом.

Якщо дивитися з боку замка наліво від Штайндамм у напрямі до Нойросгертерської кірхи, то там містився великий бункер, який у 1943 чи 1944 роках був значно розширений. Під час англо-американського повітряного нальоту 30 серпня 1944 р. вхід до бункера був завалений зруйнованим куполом дзвіниці Нойросгертерської кірхи. Я сама не була у бункері, але мої знайомі, що ховалися там під час нальоту, змушені були вибиратися звідти через інший хід».

«Знову цей бункер, — міркував Сергєєв. — Просто якесь зачароване коло! Всі говорять про нього, багато хто його бачив, а ми ніяк не можемо навіть приблизно знайти місце, де він був».

А через кілька днів Олег Миколайович прочитав у журналі редакційне повідомлення:

«ДЕ ПОДІЛАСЯ ЯНТАРНА КІМНАТА?

Бажанням допомогти відповісти на це запитання пройнятий кожний із численних листів, одержаних нами із Сходу і Заходу Німеччини, із соціалістичних і капіталістичних країн. У листах міститься багато відомостей, що вказують сліди, по яких варто іти. Але і в цьому нам потрібна допомога.

В одному листі, наприклад, сказано, що якийсь Манн, столяр, служив у свій час у Кенігсберзькому музеї мистецтв і відповідав за технічну сторону перевезення музейних цінностей!

Ми просимо пана Манна відгукнутися, якщо цей заклик дійде до нього. Одночасно просимо всіх, хто знає про долю чи місцеперебування пана Манна, повідомити про це нас».

Словом, журнал робив свою добру справу, листи надходили, їх друкували, вивчали. І ставало все більш очевидним, що розшуки треба продовжувати ще наполегливіше і енергійніше.

Записки Рудольфа Рингеля.

«Я хочу спробувати розповісти про все, що довідався від свого батька про янтарну кімнату.

Мій батько, Густав-Георг Рингель, народився 18 серпня 1905 року. Професії не мав. До 1931 року працював у різних місцях. У 1931 році його висунули на керівну політичну роботу у місцевій групі НСДАП Шльосс-тайх.[22]

Під час перевороту 1933 року він перейшов з СА до СС, де служив і під час війни,[23] коли він перебував у особливій групі військ, підпорядкованій безпосередньо головному управлінню імперської безпеки. На кінець війни він був у чині оберштурмбанфюрера, мав нагороди.

Вдома батько був нестерпний, завжди прискіпувався до моєї матері і бабусі. Фактично він з нами не жив, а тільки час від часу приходив додому (Єгергофштрасе, 13). Якось у домі гауляйтера Коха, якого батько вважав своїм названим братом, він побив мою матір за те, що вона не вступила до партії. Того вечора мати вигнала батька, і він остаточно переїхав жити на Шарнгорстштрасе, 24. Це було в 1940 році.

У 1944 році під час бомбардування завалився наш будинок, і ми змушені були переїхати на квартиру батька, в яку він все одно майже ніколи не заглядав. У грудні 1944 року ми переселилися до Єльстербург-Фогтланда. В лютому 1945 року, коли впав Кенігсберг, батько несподівано з'явився, говорячи, що вибрався з Кенігсберга на підводному човні.

Під час війни батько захворів на туберкульоз, подав прохання про пенсію і одержав її. Його ставлення до мене трохи покращало, але з матір'ю він так і не помирився.

Приблизно за місяць до смерті батько розповів, що в останні дні перед залишенням Кенігсберга він нібито брав участь у захованні різних цінностей. Говорив про церкву у Кнайпгофі, про пасаж на Кенігсштрасе, про Ластадіншпейгерн та інші місця, яких я, природно, вже не можу пригадати.

Між іншим він згадував також, що янтарну кімнату, частину колекції янтарю і військовий архів було перевезено в бункер № 3 на Штайндамм. На моє запитання, де розташований бункер, він тільки посміхнувся і відповів, що мене це не стосується, я ще малий і дурний, щоб це зрозуміти. Розмова на цю тему відновлювалася ще кілька разів, але батько ставав раптом мовчазний, і бесіда обривалася.

Помер батько 17 жовтня 1947 року. Він не залишив нічого, крім одного коштовного каменя, який є у мене. Приблизно в січні чи лютому 1948 року я знайшов у підвалі книгу, в якій були надруковані на тонкому папері другі примірники наказів і донесень про їх виконання. Тут у двох записах згадувалося про вивезення янтарної кімнати. Поступово все це забулося.

Тільки на початку 1959 року, коли в журналі «Фрайє вельт» з'явилася стаття про розшуки янтарної кімнати, я знову пригадав розповіді батька, а також знайдені записки, У цей час на нашому підприємстві були товариші з райкому СЄПН, вони мені порадили про все негайно повідомити.

Тому я написав цей лист до редакції «Фрайє вельт». Незабаром з Берліна до Єльстербурга приїхали співробітники журналу, і я розповів їм, що знав. Через деякий час мене запросили до Берліна, а потім до Радянського Союзу. Я з радістю прийняв запрошення, сподіваючись хоч в якійсь мірі загладити те непоправне, що зробив мій батько.

Рудольф Рингель.

Додаю кілька документів».

«Оберштурмбанфюрерові Рингелю

Передбачається, що незабаром у Кенігсберзі буде проведено операцію «Грюн». Тому Вам необхідно здійснити акцію янтарної кімнати і доставити цю кімнату у відомий Вам Б. Ш… Після проведення операції входи, як домовлено, замаскувати, якщо будинок іще зберігся — висадити його в повітря.

За невиконання наказу Ви повністю відповідаєте. Після виконання повернетесь до відомого Вам пункту, де Вас зустрінуть, або одержите дальші вказівки».

Підпис нерозбірливий.

«До головного управління імперської безпеки.

Наказ виконано. Акцію янтарної кімнати закінчено. Входи, згідно з наказом, замасковано. Вибух дав потрібні наслідки.

Георг Рингель».

«Передано керівникові транспорту 30 ящиків з плитами янтарю і ящики колекцій янтарю згідно з наказом головного управління імперської безпеки».

Підписи охорони.

Нижче:

«Транспорт прийняв

Георг Рингель».

Рудольф Рингель приїхав до Калінінграда влітку 1959 року. Щиро, від усієї душі він намагався допомогти розшукати «бункер № 3». Але не зміг.

— Це не те місто, яке я знав, — заявив Рингель. — У моїй пам'яті залишилися руїни, завали, темні, похмурі будинки, іноді освітлювані загравами пожеж, перелякані люди. А зараз усе цвіте, юрми життєрадісних радянських громадян на вулицях, повсюди рух, життя, ріст… Ні, я не впізнаю міста.

Чим далі йшли розшуки, тим частіше Сергєєву спадало на думку, що вже не тільки янтарна кімната цікавить його в цьому зруйнованому і відродженому місті, але й саме воно, все це місто, у відбудові якого Олег Миколайович брав діяльну участь, дороге йому. Сергєєв жив цим новим містом, бачив його перед собою, кожної години думав про нього. Правда, нове, чудове місто існувало поки що головним чином в його уяві.

Архітектори вміють уявити навіть те, що існує лише в лініях креслення. Сергєєв бачив відновлене місто так реально, ніби воно вже існувало. Не раз, було, лазив він. Із своїми помічниками по руїнах і, стомлюючись, сідав на купу цегли.

— Про що замислилися, Олегу Миколайовичу? — запитували його.

Він відповідав задумливо:

— Тут дуже жвавий автомобільний рух, на розі неминучі простої — це погано.

Співбесідники дивувалися:

— Автомобільний рух? Де?

Сергєєв ніяково посміхався:

— Я думав про нову вулицю, яка пройде по цих місцях. Уявіть собі: високі будинки, перехрестя двох магістралей, жодних бічних відгалужень — скільки газу і кіптяви напустять ці машини! Потрібні майдан і сквер, щоб створити простір і забезпечити приплив чистого повітря. Як ви вважаєте?

І всі ці думки про місто жили в ньому одночасно з думками і турботами, пов'язаними з розшуками янтарної кімнати.

І ще одне турбувало Сергєєва. Ганна Костянтинівна, найдорожча йому людина, все ще жила у Ленінграді. Вважалося, що виїхати їй перешкоджають сімейні обставини — батьки, яких важко взяти з собою до Калінінграда, бо вони, як і більшість людей їхнього віку, та ще й після блокади, були слабі і немічні. Але насправді існувала ще одна причина, про яку у родині знали, хоч не згадували. Ганна Костянтинівна не хотіла покидати Ленінград, з яким у неї так багато було пов'язано. «Знайде янтарну кімнату — і повернеться», — думала вона про чоловіка.

Це було дивне сімейне життя — вони зустрічалися під час відпустки чи відряджень: «Іду у відрядження до жінки», — жартуючи писав Сергєєв. У цьому жарті була гіркота, Ганна Костянтинівна відчувала її, але намагалася вдавати, що нічого не помічає.

Нарешті Сергєєв написав дружині різкого листа. Довго носив його в портфелі, не відсилаючи, — знав, що лист завдасть дружині болю.

А на третій день після того, як лист було одіслано, прибула телеграма: «Зустрічай, їду». Ні ласкавого слова, ні привіту. Номер поїзда і вагона — більше нічого. Сергєєв угадував у кожному слові невисловлений докір, образу і біль — нелегко було Ганні Костянтинівні прощатися з улюбленим містом. Але, прочитавши телеграму, він зітхнув глибоко і з полегкістю. Нехай приїздить незадоволеною, засмученою, непривітною — все це не має значення, настрій зміниться — аби приїхала!

Але Ганна Костянтинівна вийшла з вагона весела і першою побігла йому назустріч.

— Ти дуже втомилася? — спитав Сергєєв. — Поїдемо прямо додому чи покатаємось?

— Ні, я не втомилася, — відповіла дружина. — Покажи мені місто.

Вони поїхали вулицею Маяковського. Тут починався район найбільших руйнувань, від кварталів після війни залишилися тільки купи цегли. Але Ганна Костянтинівна не бачила руїн: на цих місцях було розплановано квіткові клумби, посаджено кущі. А подекуди вже зводилися багатоповерхові будинки — нові, барвисто пофарбовані, з широкими вікнами і балконами.

— Звідси починався середньовічний бюрократичний і фінансовий центр Кенігсберга, — сказав Сергєєв. — Ти, сподіваюсь, догадалася, що ці сквери — тимчасові, щоб закрити руйнування. Незабаром на їх місці будуть споруджені нові будинки.

— Сподіваюсь, будинки не тимчасові? — пожартувала Ганна.

— Ні, — засміявся Сергєєв. — Будинки справжні. Тобі сподобаються.

Вони в'їхали на острів, де стояв Кафедральний собор. Навіть тепер, напівзруйнований, собор вражав своєю грандіозністю. Ганна Костянтинівна вийшла з машини, постояла біля могили Канта.

Руїни Королівського замка зацікавили її дужче, ніж Кафедральний собор. Вона зажадала, щоб чоловік показав їй, де зберігалася вкрадена янтарна кімната. Вони піднімалися напівзруйнованими сходами, спускались у підвали, проходили під арками. Ганна Костянтинівна хитала головою, поглядаючи на метрові стіни, що розвалились од вибухів авіабомб.

— Тут краще. — сказала вона, вибравшись на свіже повітря.

Тепер вони їхали Житомирською вулицею — головною вулицею міста. Руїн на ній вже не було. Нові гарні будинки зводилися обабіч, за ними видно було паркани і крани — будувалися цілі квартали.

Коли вони минули площу Перемоги, Ганна Костянтинівна повернула до чоловіка схвильоване обличчя.

— Загалом я розумію, чому ти не хотів виїжджати, — сказала вона. — Тут, у цьому царстві руїн, особливо відчувається, як іде творення. Звичайно, це тебе повинно було захопити — і будівництво, і розшуки янтарної кімнати. Я розумію, — повторила вона.

Сергєєв нахилився до неї і сказав лагідно:

— Сподіваюсь, і тебе це тепер захопить…

Чергове засідання в облвиконкомі закінчилося пізно: сьогодні остаточно вирішувалося питання про пер елективний план відбудови і реконструкції Калінінграда. Кілька годин підряд розглядали ескізні проекти, милувалися старанно накресленими на ватмані перспективами майбутніх вулиць, красою нових будинків, по-хазяйському сперечалися, погоджувалися, заперечували, обґрунтовуючи свій погляд. І ось уже близько півночі.. Сергєєв вирішив прогулятися пішки. Він перетнув невеличку площу перед облвиконкомом, купив у гастрономі пачку цигарок, а потім попрямував додому.

Біля театру Олег Миколайович затримався. Величні колони фасаду чітко біліли у присмерку травневої ночі. Мигцем глянувши на бронзового Шіллера, Сергєєв рушив доріжкою повз обласну бібліотеку і редакцію. Він любив це місце, відокремлене від галасливого проспекту густою стіною каштанів, затишне і в той же час по-своєму, по-особливому жваве.

Із широких — на всю стіну — вікон друкарні лилося на асфальт світло неонових ламп — голубувате, м'яке; на третьому поверсі все ще метушилися люди. «У секретаріаті закінчують роботу над номером», — вирішив Олег Миколайович. А внизу вже гули ротаційні машини, — рівномірно, рівно; це означало», що почали друкувати тираж. Сергєєв хотів був зазирнути туди, попросити у приятелів свіжий номер газети, але передумав — хотілося побути на самоті, освіжитися після наради.

Він знову вийшов на проспект. Біля під'їзду рибного інституту ходили дружинники з червоними пов'язками на рукавах. Постовий міліціонер стояв на перехресті. А трохи праворуч, освітлена з різних боків потужними прожекторами, височіла над площею велична постать Леніна. Він простягав руку над містом, вказуючи людям шлях уперед.

Олег Миколайович минув трамвайне кільце, гомінливе, незважаючи на пізній час, і вийшов на Гаражну. Тут було тихо. Дерева видихали гострі приємні пахощі молодого листя. Незабаром відцвітуть каштани, стануть непролазними зарості молодих пагонів у хащах парків і скверів, почнуться теплі літні ночі.

Безлюдними вулицями Калінінграда йшов, розстебнувши літній габардиновий плащ і зсунувши на потилицю капелюх, чоловік середнього зросту, не дуже молодий, але жвавий і веселий. Він ішов і мріяв про нові будинки, вулиці, що прикрасяться новими скверами, про сади, які зеленим кільцем ляжуть навколо міста. І ще думав він про янтарну кімнату, розшуки якої стали для нього однією з найважливіших справ життя, яку шукатимуть і далі, неодмінно шукатимуть.

На порозі Сергєєва зустріла дружина, він обійняв її і сказав дуже тихо:

— Знаєш, Ганнусю, жити — це все-таки страшенно цікаво!