Таємниця янтарної кімнати

Розділ дев'ятий ЛЮДИНА, ЩО ЗАЗНАЛА АВАРІЇ

— Отже, наш список майже вичерпано, — невесело сказав Денисов. — Кого можна було відшукати — відшукали, з ким треба було поговорити — поговорили, хто помер — не воскресне. Лаш мовчить. Герте втік. Файєрабенд виклав усе, що знав. Залишається…

— Залишається Руденко, — промовив Сергєєв.

— Так, Руденко. Міцний горішок! З Києва повідомили, що наукового співробітника на прізвище Руденко у тамтешніх музеях взагалі ніколи не було. Де ж її шукати? Хто вона? Та й чи знає що-небудь важливе для нас? Ось вони, «кляті питання»… Можливо, допоможе газета? Адже відгукуються люди.

Після того, як «Калининградская правда» надрукувала нарис про розшуки янтарної кімнати, потік листів до комісії збільшився. Набагато більше стало і відвідувачів. Але всі вони давали у кращому випадку неістотні відомості, які іноді виявлялися просто вигадками.

На початку серпня, переглянувши ранкову пошту, Сергєєв увірвався до кабінету Денисова:

— Який лист я одержав, ти тільки послухай! Про Руденко!

Звичайно стриманий, Денисов аж підхопився з крісла.

— Ну-у?

— Ось, слухай!

— Підпис є? Адреса? — спитав Денисов.

— Є і підпис, і адреса. Прізвище — Буйкова, живе в Калінінграді.

— Їдьмо? — рішуче сказав Денисов.

— Їдьмо! — підтримав його Олег Миколайович.

Буйкової вдома не було. Зате її син, робітник суднобудівного заводу, розповів, що Руденко — це жінка років п'ятдесяти, середнього зросту, гладко зачісана, сива. Хоч яким приблизним був цей опис, він міг знадобитися.

— Загалом, початок непоганий, — говорив Сергєєв. — Ім'я Руденко було якимсь напівміфічним, але тепер дещо починає вияснятися.

— Ти не поспішай радіти, — перебив його Денисов. — Може, помилка, збіг?

— Не думаю. Дуже вже багато збігається.

— І все-таки я сумніваюся. Давай ще раз запитаємо Київ.

Запит відіслали того ж дня. Через тиждень одержали відповідь: наукового співробітника на прізвище Руденко у міських музеях ніколи не було.

Тут вже довелося сумніватися навіть інколи надміру довірливому Сергєєву.

Проте незабаром надійшла черга Денисова повідомити радісну новину.

— Ти не зайнятий? Заходь до мене, — подзвонив він Сергєєву.

У кабінеті Денисова сидів невисокий дебелий чоловік середнього віку.

— Локшин Костянтин Семенович, — відрекомендувався той.

— Вам не важко буде повторити свою розповідь Олегові Миколайовичу? — попросив Денисов.

— Ні, чого ж, залюбки! Бачите, прочитавши нарис у «Калининградской правде», я звернув увагу на дивовижний збіг. Мені доводилося бувати в Костромі. Там у художньому училищі працює мистецтвознавець Ангеліна Павлівна Руденко. Вона викладає і в інших учбових закладах міста. Я трохи цікавлюсь історією мистецтва, от і ходив на деякі лекції. Розповідає, треба сказати, добре. Літня жінка, а яка пам'ять! Жодного папірця в руках. Жваво так, цікаво говорить. Якось я підійшов до неї, розговорилися. Навіть додому провів. Тоді вона і розказала мені дещо про себе. До війни працювала в Києві, потім її силоміць вивезли до Німеччини. Правда, про Берлін вона не згадувала, не знаю, чи була там. А Кенігсбергом цікавилася.

— Дуже, дуже цікаво, Костянтине Семеновичу, — зрадів Сергєєв. — Надзвичайно важливо все це для нас. Спасибі.

— Ну, за що мені дякувати. Сам розумію, яке значення в такій справі має кожна деталь. Готовий допомогти, чим зможу, і надалі.

— Ви й так багато нам допомогли! — відгукнувся Сергєєв. — Велике спасибі.

Локшин пішов. Друзі лишилися вдвох.

— Дивний все-таки у мене стан, — признався Олег Миколайович. — От, розумієш, радію кожній звістці, з інтересом слухаю і перевіряю, а впевненості у тому, що розшуки закінчаться успішно… немає у мене такої впевненості.

— Ага! Знову розгубленість російського інтелігента двадцятого століття, — Денисов зім'яв цигарку, втиснув недокурок у попільничку. — Я розумію, було б значно веселіше, якби кожний день приносив нам бодай незначні знахідки. Тоді бачили б хоч маленький, та все ж результат. А так виходить — даремно працюємо. От і…

— Ти, певно, маєш рацію, — сказав Сергєєв. — Що поробиш — такий характер. Мене ще в дитинстві, було, мати лаяла: «Усе тебе нетерплячка бере». Каюсь, грішний.

— Ну, я тебе агітувати не збираюся, прикладів з історії наводити теж не стану, гадаю, знаєш не гірше за мене.

Сергєєв розсміявся.

— Ти, здається, і справді знову береш під сумнів мою «благонадійність». Диви, як насупився. Облиш! Адже я просто настроєм з тобою поділився. А ти одразу висновки…

Тепер усміхнувся Денисов.

— З дитинства такий. Було, мати лаяла: «Який ти, прости господи, поспішний». Гаразд. Обмінялися думками, пригадали дитинство. А тепер ти часом не хочеш прогулятися? У мене голова тріщить від дзвінків і засідань. Ходімо поблукаємо годинку…

Серпень і вересень — найкраща пора року в Калінінграді. Дощі в цей час випадають рідко, дні не жаркі, але досить теплі, тихі, стоять мовчазні міські парки і сквери, небо синє-синє, а вода в озерах та басейнах синяво-зелена. Гарно!

Денисов і Сергєєв брели вулицею імені Дмитрів Донського, геть порослою зеленню, та все розмовляли про своє.

— Ось що незрозуміло: чому з Києва так відповідають? — задумливо сказав Сергєєв.

— У цьому нічого немає дивного. Руденко могла замести сліди. Не думаю, щоб її вивезли до Німеччини силоміць.

— Загалом, справа цікава. Їдьмо? — як і минулого разу, спитав Сергєєв.

— На жаль, тобі доведеться їхати самому. У мене обставини складаються так, що відлучитися не можу. Є інші справи.

Вони сиділи у тісній кімнатці, перегородженій ширмою, за низьким столиком, схожим на ломберний. Розмова спочатку не ладилася.

— Оце все, що в мене лишилося на кінець життя, — гірко сказала Руденко, обводячи поглядом своє житло. — А було… — Ангеліна Павлівна відразу схаменулася і замовкла.

Мовчав і Сергєєв. Він напружено думав про одне: як зробити, щоб ця жінка, яка стільки знала і бачила, яка зробила, мабуть, на своєму довгому віку чимало помилок і розучилася довіряти людям, повірила йому, побачила в ньому людину, що прийшла по допомогу. Машинально він узяв із столика невеличку книжку і погортав. Це був Ренан, виданий французькою мовою, яку Сергєєв знав слабо. Він хотів покласти її назад, але одна фраза, старанно підкреслена синім олівцем, привернула його увагу. Олег Миколайович вголос, трохи спотикаючись на окремих словах, переклав:

«Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, — милість…»

— Що ви сказали? — Руденко відірвалась од своїх роздумів.

— Я просто переклав цю фразу, — і Сергєєв повторив щойно прочитане.

— Ви… ви навмисне? — зривистим голосом спитала жінка.

— Пробачте… я вас не розумію. Я просто прочитав те, що підкреслено тут, — розгублено відповів Сергєєв.

І тоді Руденко раптом заплакала. Вона плакала тихо, скупими сльозами, не схлипуючи і не витираючи обличчя. Олег Миколайович не заспокоював її. Що тут скажеш?

Так минуло кілька тяжких хвилин. Нарешті Ангеліна Павлівна рішуче підвелася, покопалася в чемодані і витягла загальний зошит.

— Тепер байдуже, — тихо промовила вона. — Прочитайте.

Перше, що впало в очі Олегу Миколайовичу, на обкладинці зошита були написані ті ж самі слова Ренана, тільки перекладені на російську мову…

Сергєєв повернувся додому через три дні.

— Без тебе прибули деякі папери, зв'язані з Руденко: анкети, слідча справа і дещо інше, — повідомив Денисов. — А ти недаремно їздив?

— Ні, недаремно. Правда, про кімнату… А втім, прочитай сам. Решту розповім.

Коли це почалося? Важко сказати. В усякому разі, не в той день, коли Ангеліна Павлівна пішла працювати до німців. Можливо, це було тоді, коли вона, ще перебуваючи в аспірантурі, разом з групою націоналістів у 1926 році підписала пройняту злістю і люттю декларацію з приводу арешту одного антирадянськи настроєного професора. А може, це почалося ще раніше, в Київському археологічному інституті? Саме там вона потрапила під вплив українських буржуазних націоналістів. А може, в 1917 році, коли Радянська влада націоналізувала майно її чоловіка? Найімовірніше, то був поступовий процес, у якому відіграли роль усі ці факти. Так чи інакше, коли почалася війна, Руденко вже не здригалася, думаючи про фашистів.

Заняття в учбових закладах припинилися, почалася евакуація на схід, в глиб країни. Але Руденко їхати відмовилася. Не тому, що вона думала боротися в підпіллі або вважала себе потрібною людям саме тут. Ні, причини були інші. Звичайно, не можна сказати, що Ангеліні Павлівні не завдавала болю кожна бомба, скинута на вулиці і площі рідного Києва, що її не лякала думка про ще більші нещастя. Але вона повторювала: «Війна є війною. І спрямована вона не проти народу, а проти певного державного ладу. Німці — народ культурний, народ, з середовища якого вийшли у свій час найвидатніші мислителі, — не можуть бути катами щодо простих людей і не будуть варварами, коли справа йтиме про скарби культури. Очевидно, як тільки радянські війська, — Руденко тепер навіть у думці не називала їх «наші», — відійдуть, усе це страхіття закінчиться. А коли замовкнуть гармати — заговорить мистецтво».

«Культура, наука, мистецтво — це сонце, яке світить всім однаково, і не тьмяніє, і не втрачає свого блиску. Воно як джерело свіжої води, що заспокоює спрагу кожного, хто припаде до нього: хворого і здорового, розумного і дурного, лагідного і злого; води його не вичерпуються і не каламутніють; це — лікар, який виліковує кожного, хто до нього звертається — друга і ворога», — записувала вона у зошит свої думки.

А коли так — виходить, можна не виїжджати. Нащо кидати Київ, квартиру з дорогими меблями, бібліотеку, зібрану з такою любов'ю і старанністю? Навіщо?

У серпні 1941 року, незадовго до окупації, Руденко викликали до міського управління у справах мистецтв і доручили організувати виставку «Воєнне минуле нашої Батьківщини». Ангеліна Павлівна навіть зраділа — будь-яка діяльність відвертала її від похмурих і плутаних думок, давала заспокоєння. Протягом трьох тижнів збирала вона по музеях і сховищах картини, гравюри, лубки, скульптури. Нарешті виставка була готова.

Вранці вісімнадцятого вересня 1941 року в Музеї українського мистецтва на вулиці Кірова зібралися екскурсоводи, щоб вивчити експозицію виставки і підготуватися до пояснень. А вдень, коли виглядали з приміщення, перейти через головну магістраль Києва — Хрещатик було неможливо: частини Червоної Армії почали вимушений відступ. Тільки через кілька годин Руденко змогла дістатися додому, на Михайлівський завулок.

У різних кінцях міста майже одночасно виникли пожежі. Недалеко від музеїв російського і західного мистецтв вибухали склади снарядів. Руденко не спала всю ніч. Вона хвилювалася за себе і за ті скарби, які ще лишалися в музеях. Їй ставало страшно при думці, що картини, графіка, скульптура і зразки прикладного мистецтва можуть загинути. Ледве почало розвиднятися, вона поспішила до музею, гнана страхом, — чи не загорілися од снарядів виставочні приміщення і сховища фондів?

Ось і музей. Будинки цілі, тільки майже всі вікна вилетіли, дахи продірявлено, паркет у залах вкритий осколками.

Разом з небагатьма співробітниками музею Руденко до вечора збирала сміття, сяк-так затуляла вікна. А ввечері до міста вдерлися гітлерівці.

Спочатку Руденко намагалася не виходити з дому. Одна, з вісімдесятилітньою нянею, вона замикалась у квартирі і годинами сиділа нерухомо в глибокому кріслі. Тільки вечорами Ангеліна Павлівна потай пробиралася у парк біля музею і здалеку поглядала на знайомий будинок. Навколо ходили німецькі вартові, а від музею так і віяло пусткою. Пройти всередину було неможливо.

Але одного разу Ангеліна Павлівна не витримала. Самотність ставала нестерпною. Вона пішла до художнього інституту, сподіваючись зустріти кого-небудь з викладачів. Проте до інституту не дійшла. Клуби диму пливли над містом, час від часу лунали вибухи. Раптом од страшенної сили удару здригнулася земля.

— Софійський собор висадили! — вигукнув хтось,

— Не може бути!

— Все може бути!

Люди, притискаючись до стін будинків, бігли до собору.

Тривога виявилася даремною. Собор уцілів. У повітря було висаджено лише великий будинок на розі Хрещатика і вулиці Свердлова. Пожежа перекинулась у самісінький центр міста. Вранці всіх, хто жив у центрі і поблизу нього, німці вигнали на околиці. Взявши за руку напівсліпу няню, Руденко пішла до Володимирської гірки, де на тихій вуличці знайшла притулок у знайомих.

Цілий тиждень вона пробула там, вже не сподіваючись повернутися додому. Але поліція розшукала Руденко. Її привезли в гестапо.

У Ангеліни Павлівни був чималий стаж наукової роботи. Понад десять років вона викладала історію образотворчого мистецтва в Київському художньому інституті, кілька років завідувала відділом гравюри у Київському музеї російського мистецтва. Пізніше Руденко чомусь вирішила приховати ці факти і, очевидно, скориставшись з того, що під час окупації стала директором музею, знищила свої документи. Протягом останніх років Ангеліна Павлівна викладала в Художньому інституті, одночасно читала лекції в Київському державному університеті.

Німці врахували все це, але врахували й інше.

… Високий офіцер з нашивками штурмбанфюрера, уважно оглянувши перелякану жінку, запропонував їй сісти.

— Я сподіваюсь, ви не відмовитесь співробітничати з нами? — заговорив він російською мовою, старанно підбираючи слова. — Ми дещо знаємо про вас. Ви нам потрібні.

«От воно. Що ж робити? Що вони знають про мене? Про минуле? Про мої погляди?» — все це вихором промайнуло в голові Руденко. Але вона промовчала.

Почекавши трохи, гестапівець повторив:

— Отже, ви будете співробітничати з нами. Я вважаю, не у ваших інтересах чекати, поки ми вас примусимо це робити. Ми — культурна нація, і всі культурні люди повинні допомагати нам.

Німець підсунув Ангеліні Павлівні папірець. Це була підписка про співробітництво з окупаційною владою.»

Руденко повернулася додому пізно ввечері.

«Німці — культурна нація, ми доведемо це всьому світові, хоч би що кричала радянська пропаганда… Через кілька днів почнуть працювати музеї…» — спливали на думку уривки недавньої розмови.

Так, вона теж вважала німців культурною нацією. Правда, два тижні окупації могли б переконати її в тому, що гітлерівці — не нація, що вони знищують культуру. Але Ангеліна Павлівна запевняла себе, що це лише непорозуміння, поодинокі прояви розгулу сп'янілих від перемог окремих розбещених елементів. Їх можна перевиховати, прилучивши до справжнього мистецтва. Навіть їх! Але для цього треба працювати, треба прищеплювати людям глибоку повагу до краси і благородства людських почуттів. «До речі, будучи співробітником музею, я збережу для України те, що лишилося тут», — міркувала Руденко.

Але співробітничати їй довелося не тільки в музеї.

Якось Руденко відвідав меткий молодий чоловік.

— Шпак. Співробітник газети «Нове українське слово», — відрекомендувався він. — Пан штурмбанфюрер Краузе рекомендував мені вас, Ангеліно Павлівно, як людину глибоко ерудирувану і готову віддати свої знання на користь великих цілей пропаганди нового порядку на Україні. Від вас вимагається не багато — лише кілька статей для нашої газети. Здається, вас щось непокоїть? — нахабно спитав Шпак, бачачи, що Руденко не поспішає з відповіддю. — Тоді я дозволю собі нагадати про письмову згоду, яку ви дали панові штурмбанфюрерові. Те, що ми просимо вас, є одночасно і його дорученням.

В житті Руденко відкрилася сторінка, яку вона визнала за краще випустити навіть у своїй сповіді, написаній після війни: вона стала співробітником продажної націоналістичної газетки.

Одна за одною з'являлися у «Новому українському слові» кореспонденції, підписані А. Руденко.

Той, хто зрадив один раз, вже не спиняється ні перед чим. Статті Руденко ставали дедалі все більш брудні і підлотні.

Спочатку вона писала про більшовиків, які немовби знищили у Києві «понад дванадцять стародавніх історичних пам'яток — церков, які мають важливе національне і культурне значення».

Потім почали з'являтися статейки з наклепницькими, мерзенними назвами: «Могильники культури», «Зруйновані і напівзруйновані церкви» і таке інше. Зміст їх цілком відповідав заголовкам. Але й це було тільки початком «журналістської діяльності» Руденко. Незабаром вона написала підвальну статтю, озаглавлену «Ставлення більшовиків до культурних цінностей в теорії і на практиці». Тут було все. І знущання з найважливіших постанов партії та уряду, спрямованих на збереження і пропаганду художніх цінностей, і наклепницьке твердження, ніби роки Радянської влади були періодом занепаду національної культури, епохою варварського знищення культурних цінностей.

Хазяї по заслузі оцінили лакейську вдачу своєї «співробітниці» і навіть кинули їй кістку — призначили завідуючою Музеєм російського мистецтва. Підібравши невеличкий штат, Руденко взялася до відновлення експозиції музею.

Не можна відмовити їй у наполегливості і працьовитості. Руденко працювала багато, старанно, робила все для того, щоб врятувати картини від псування та загибелі.

Будинок музею потребував негайного ремонту: шибок Майже не було, дах пробитий. Тільки на кінець року з великими труднощами вдалося ліквідувати усі ці руйнування.

Німецьке командування попередило співробітників музею: за цілість будинку і експонатів вони відповідатимуть життям. Дев'ять чоловік жило у постійному страху, хвилюючись, коли на подвір'ї з'являвся хто-небудь сторонній.

Новий 1942 рік ознаменувався для Руденко новою подією. Як людину, що ділом довела свою відданість гітлерівській владі, ЇЇ призначили, за сумісництвом, завідуючою Музеєм українського мистецтва. Зима була люта, музеї не опалювалися, освітлення не було. Двічі на день, тремтячи від страху, проходила Руденко спаленим, пограбованим Хрещатиком, поспішаючи з одного музею до другого. А втім, через півтора місяця її звільнили від роботи в Українському музеї, наказавши навести зразковий порядок у Музеї російського мистецтва.

Гітлерівці суперечили самі собі: вони то наказували відкрити експозицію музею для вузького кола осіб, то збиралися обладнати тут квартиру рейхскомісара Коха, то готувалися створити в музеї якийсь інститут сільського господарства, то мали намір переобладнати його під радіоцентр. Руденко всіляко обстоювала збереження музею, можливо, для того, щоб згодом реабілітувати себе перед «руськими», а може, боячись залишитися без улюбленої роботи.

З експонатів, які лишилися (основну частину їх радянські органи в липні 1941 року евакуювали до Уфи), була створена експозиція. Оглянути її могли тільки німці за перепустками, що видавалися провінціальним управлінням архівів, бібліотек і музеїв.

Сюди щодня приходили прибулі з Німеччини історики і мистецтвознавці, лікарі у військовій формі, археологи, теологи, архітектори і, звичайно, «фахівці» з «Штабу РР».[19] Вони цікавилися переважно мистецтвом допетровського періоду, головним чином іконами.

Прекрасно володіючи німецькою мовою, Руденко давала просторікуваті пояснення. Вона з гордістю розкривала велике культурно-історичне значення кожної пам'ятки.

Руденко часто зустрічалася з представниками штабу Розенберга, із співробітниками імперського комісаріату, у відання якого перейшли всі київські музеї. Нарешті її представили «високому гостеві», що відвідав музей, рейхскомісарові України Еріху Коху…

Іноді Ангеліну Павлівну охоплював панічний страх, їй здавалося, що на неї дивляться так само, як і на гітлерівців. Вона намагалася якомога рідше з'являтися на вулицях, майже весь час сиділа в музеї. Ангеліна Павлівна описувала і класифікувала експонати, складаючи на кожний наукову картку. Щонеділі вона показувала німцям Софійський і Кирилівський заповідники, Золоті ворота, Андріївську церкву.

На початку жовтня 1942 року керівникам музеїв було наказано почати упорядкування речей, вивезених гітлерівцями з Київської лаври. Кожному музею належало відібрати те, що відповідає його профілю. Руденко зосередила свою увагу на іконах. У Лаврі були прекрасні ікони (так звана Порфир'євська колекція). Разом з іншими співробітниками вона на руках перенесла їх у музей.

Минуло півроку. Радянські війська визволили Харків і вже підходили до Києва. Руденко почала посилено розшукувати різні музейні експонати, маючи, очевидно, намір реабілітувати себе перед Радянською владою.

Потім обстановка на фронті ненадовго змінилася на користь гітлерівців; і Руденко взялася до звітів провінціальному управлінню музеїв, бібліотек та архівів, всіляко рекламуючи свою діяльність, завдяки якій музей «відновлено і віддано на службу новому порядку». Вона знову паплюжила Радянську владу, при якій немовби «директорами музеїв призначалися безграмотні люди, зв'язані з органами НКВС, які не мали ніякого відношення до науки і мистецтва».

Крок за кроком йшла Руденко слизьким шляхом зради, одночасно намагаючись загладити її своїм ставленням до справи. Що примушувало її мало не цілу добу сидіти у музеях? Любов до мистецтва? Можливо. Страх перед відплатою за зраду Батьківщині? Звичайно. Ангеліна Павлівна розуміла, що її може врятувати від кари і з одного і з другого боку тільки одне: боротьба за збереження музейних цінностей. І Руденко робила все, що від неї залежало.

У березні 1943 року завідуючий провінціальним управлінням доктор Вінтер знову доручив їй за сумісництвом керувати Українським музеєм. Руденко погодилася, хоч їй не збільшили навіть платні.

Радянські війська підходили все ближче і ближче до Києва. Музеї закрили. Гітлерівцям уже було не до екскурсій. Та про музейні скарби вони пам'ятали.

— Фрау Руденко, вам необхідно запакувати в ящики найцінніші картини, придатні для перевезення.

— Для перевезення? Куди?

Вінтер не поспішав.

— Взагалі говорити про це передчасно. Однак вам я довіряю. Та й все одно, рано чи пізно ви довідаєтесь. Експонати наказано вивезти до Кам'янця-Подільського.

— Навіщо? — нервово спитала Руденко.

— О фрау, ви примушуєте мене бути надто балакучим. Але в арійців здавна існує рицарське правило: від жінок не повинно бути таємниць. Звичайно, від тих, кому рицарі довіряють, — знову підкреслив Вінтер, скоса глянувши на співбесідницю. — Будь ласка, скажу вам і це. Справа в тому, що, очевидно, Київ нам доведеться залишити. Склалася така обстановка. Треба вирівняти фронт. Однак совєти покладуть тут чимало кісток. Місто не раз, певно, перейде з рук у руки, раніше, ніж ми відійдемо на захід. Ви розумієте, фрау Руденко, чому не можна залишати тут наші цінності, що їх, визнаю, ви навчили мене розуміти і цінувати?

— Добре. Коли накажете розпочати роботу? — переходячи на діловий тон, спитала Руденко.

— Завтра. І я прошу, щоб ви особисто керували пакуванням, бо вас чекає…

Вінтер знову замовк. Було помітно, що він нарочито витримує паузу.

Руденко схопила його за рукав.

— Що, що мене чекає? Розстріл після того, як я стану вам непотрібною? Так? Чого ж ви мовчите?

— Ну, навіщо ж так, люба фрау, — вкрадливо промовив Вінтер. — До чого тут розстріл? Я вважав, що ви кращої думки про нас, голубонько. Все значно простіше. Вам доведеться супроводжувати експонати. Оце — й усе.

— Оце й усе, — тихо повторила Руденко. — Ви гадаєте, що цього мало?

Вінтер промовчав.

— У мене тут квартира, бібліотека, колекція, — говорила далі Руденко. — Покинути все, покинути Київ! Ні, я не згодна!

— О, ви давно на все згодні, фрау Руденко, — жорстко промовив Вінтер. — Раджу уникати красивих слів. Ви будете робити те, що вам накажуть. Більше того: ви раді виїхати з Києва. Ви боїтесь росіян! І, мабуть, маєте рацію: єдине, що хоч трохи тримає вас тут, — це квартира. Ми зарадимо вашому лиху: ви одержите квартиру там, де будете жити. А ваше майно візьме під охорону німецьке командування. Думаю, цього цілком досить. До побачення.

Руденко відчула себе людиною без батьківщини. Ще не покинувши її і не знаючи, чи доведеться це зробити, вона вже розуміла, що поїде куди завгодно, поїде, куди накажуть.

Ангеліна Павлівна метушилася, не знаючи, що вдіяти, хоч, по суті, все вже визначилося самим ходом подій.

Вона розуміла це, і все-таки потік бурхливих суперечливих думок змагав її.

Почалося пакування ікон і картин.

Завідуючий фондами Ступаченко і завгосп Швець притягли у відсік підвалу ящики, роздобули кілька кілограмів цвяхів, озброїлися молотками, сокирами і обценьками. Жінки приносили ікони, а завідуюча музеєм сиділа осторонь на старезному стільці і дивилася кудись убік, про щось зосереджено думала. Колеги насторожено поглядали на неї, не наважуючись почати розмову.

Майже всі ікони і полотна принесли і склали акуратними купками, згрупувавши по авторах, періодах, техніці виконання. Принесли пакувальний матеріал. Раптом Руденко стрепенулася:

— Заждіть! Не так!

Квапливо, немов боячись, що її зупинять, Ангеліна Павлівна почала наново перебирати ікони і картини, відкладаючи вбік найцінніші експонати. Відібравши кілька десятків, вона попросила принести обгортковий папір і полотняні пакети.

Мабуть, помітивши подив на обличчях співробітників, Руденко пояснила:

— Панове, я відібрала, як бачите, найкращі твори, гордість нашого музею. До них треба поставитись особливо бережно. Тому спочатку вкладемо їх у пакети, а потім уже в ящики.

— Ангеліно Павлівно, але це дуже незручно! — зауважив Ступаченко. — Краще покласти їх у ящики з прокладками.

— А я вважаю, що саме так зручніше і надійніше, — обрізала завідуючого фондами Руденко. Той здивовано знизав плечима, але не заперечив: робота за німців привчила його до безмовної покори.

Працювали до півночі. Виходити на вулицю вже не можна було, тому всі семеро лишилися ночувати в музеї, сяк-так розмістившись на диванах і столах. Заснули швидко. Тільки Руденко не спалося. Туга не давала їй спокою.

«Що робити? — міркувала вона. — Що робити?. Діяти так, як надумала — сховати куди-небудь найкращі експонати, скажімо, у топки або в комори? Але ж німці можуть довідатися, тим більше, що треба буде сказати про це співробітникам, а час такий — надіятися не можна ні на кого. Та й печі можуть запалити. Вивезти все до Кам'янця-Подільського? Тоді вони будуть при мені. Але ж мене можуть зняти з посади, накажуть їхати далі, а експонати залишаться напризволяще і неминуче загинуть! Такі цінності! Що ж робити? Не виконати наказу? Відтягти час? Дочекатися росіян, усе розповісти самій? Німці не дурники. Вони скоріше вб'ють мене, ніж дозволять залишитися до приходу радянських військ. Що робити?»

Виходу, здавалося, не було. Їй і на думку не спало скористатися відсутністю контролю за її діями і передати експонати на збереження киянам — тим, хто не схилив голови перед окупантами, хто навіть у ворожому тилу боровся або просто був чесний, хоч і не знаходив у собі сил для активної боротьби. Таке не спало на думку Руденко. Вранці вона, як нічого й не було, розпоряджалася пакуванням цінностей.

Ангеліна Павлівна зовні була спокійною, хоча кожний цвях наче забивали не в ящики, а в її серце: адже вивозили те, чому вона присвятила усе своє життя. Вкрай виснажені напруженою працею, співробітники гнівалися на завідуючу: вона раз у раз просила забивати цвяхи обережніше, щоб не пошкодити полотна.

Робота наближалася до кінця. Двісті творів мистецтва щільно лежали у п'ятнадцяти ящиках з адресою: «Кам'янець-Подільський».

Через кілька днів, залишивши під розписку німецьких властей свою власну бібліотеку, обстановку з червоного дерева старовинної роботи, чудовий зліпок з Венери Мілосської завбільшки з оригінал, вилитий у майстернях Лувра, покинувши рідний Київ, Руденко виїхала вслід за відправленими експонатами до Кам'янця-Подільського. Її супроводжувала старенька няня.

Перед самісінькою відправкою Руденко повідомили, що у вагоні знаходяться передані на її відповідальність одинадцять ящиків з Київського музею західного мистецтва.

У Кам'янці-Подільському Ангеліну Павлівну разом з її безцінним вантажем помістили в одному з будинків старовинної турецької фортеці.

Руденко залишилася без певних занять, віддана сама собі. І знову вона не подумала зв'язатися з підпільними організаціями, передати скарби їх єдиному господареві — народу, сховатися від переслідувань гітлерівців і дочекатися приходу Радянської Армії.

Терзаючи себе марними роздумами, Руденко цілими днями блукала містом, милувалася його старовинними будинками, тихими вуличками, знайомилася із старожилами. Минув місяць. Незабаром Вінтер привіз із Києва чергову партію ящиків з експонатами музеїв російського і західного мистецтва. Їх теж передали Руденко.

Ангеліна Павлівна взялася до роботи.

У ящиках не було ні списків, ні наукових карток. Довелося все писати наново. Робота виявилася складною навіть для такого досвідченого мистецтвознавця, як Руденко: треба було по пам'яті відновлювати назву експоната, переказувати зміст тієї чи іншої картини, називати автора і епоху, визначати матеріал і техніку, виміряти розмір, оцінювати ступінь збереження. Вона впоралася з цим. Три примірники списку — для Вінтера, в ящик і для себе — нарешті, закінчені. Того ж дня Руденко повідомили, що, згідно з наказом рейхскомісара Еріха Коха, вона має організувати вантаження ящиків у вагони для відправки до Кенігсберга.

Надія Руденко на те, що гітлерівці не встигнуть вивезти музейні цінності, не справдилася.

Стало ясно: вона поїде з експонатами до Східної Пруссії.

Однак з невідомих причин Вінтер скасував своє розпорядження. Ящики з картинами відіслали в супроводі гітлерівських офіцерів, а Руденко лишилася у Кам'янці-Подільському. І тоді вона почала добиватися у місцевої влади дозволу зв'язатися з канцелярією рейхскомісара. Незабаром у Кам'янець-Подільський надійшла телеграма з наказом відправити наукового співробітника Руденко до Кенігсберга. Це було напередодні нового, 1944 року, а в середині січня вона прибула до Кенігсберга у розпорядження доктора Альфреда Роде.

Коли Руденко приїхала до Кенігсберга, експонати музеїв російського та західного мистецтва знаходилися за шістдесят кілометрів од міста, у маєтку Ріхау. Туди ж вирушила і Ангеліна Павлівна.

Їй вручили ключі від будинку, в якому навалом лежали ящики з експонатами. У великій кімнаті на першому поверсі напівпорожнього будинку Руденко відразу почала «робити зондажі» — розпаковувала навмання який-небудь ящик, звіряла його вміст із списком, перевіряла наявність і стан картин. Поступово все було перевірено, вільного часу лишалося багато. Тоді вона й надумала скласти докладний каталог ікон, так званий «Каталог резональ».

І ось товстий рукопис — мало не на вісім друкованих аркушів — закінчено. В ньому була вся історія руської ікони, як пам'ятки великої художньої майстерності народу, розповідь про найбільші зібрання ікон, про різні школи іконописного живопису, серед них і про таких чудових майстрів, як Андрій Рубльов, Феофан Гречин (Грек), Діонісій, Симон Ушаков. Рукопис містив докладний опис багатьох ікон з розшифруванням їхнього сюжету, статистичний матеріал, а також вказівки на те, де надруковано або описано ту чи іншу пам'ятку. Руденко примушувала себе працювати, щоб прогнати тривожні думки про неминучу відплату…

Війська Радянської Армії прорвали смугу оборони противника на кордонах Східної Пруссії і вступили на ворожу територію. Наступ розгортався швидко. Руденко знову одержала наказ евакуювати експонати.

Ящики доставили у Вільденгоф — маєток графів фон Шверін за вісімдесят кілометрів од Кенігсберга. Розкішна будівля палацу, спорудженого у XVIII столітті в старому парку, одним боком виходила до величезного ставу. Тут, у напівтемній графській їдальні, Руденко зустріла Роде.

їдальня була схожа на старовинні рицарські зали. Кам'яні плити на підлозі, дерев'яні панелі, вузькі стрілчасті вікна, світильники на стінах впереміж із оленячими рогами та кабанячими головами, стільці з високими різьбленими спинками, столи на грубуватих козлах, розвішана повсюди зброя — алебарди, мушкети, мечі, щити, манекени, одягнені у блискучі панцири, — все це мало вигляд романтичний і таємничий.

Але Руденко було тепер не до романтики. Наближалася розв'язка — вона дуже добре розуміла це і всіляко намагалася зберегти музейне майно, щоб хоч як-небудь виправдати себе в очах «червоних».

— Фрау Руденко, — урочисто промовив Роде, — велика Німеччина довіряє вам своє національне надбання. Ось, — і доктор театральним жестом вказав на штабелі ящиків, складених попід стінами. — Тут містяться унікальні твори із зібрань Кенігсберга. Вам не дозволяється відкривати ящики і оглядати їхній вміст. Кожний ящик запломбовано. Прошу підписати схоронну розписку.

— А янтарна кімната? — не втрималася від запитання Руденко. — Вона тут?

— Янтарна кімната? Це найбільша дорогоцінність! Її треба зберегти за всяку ціну, — ухилився від прямої відповіді Роде. — Прошу вас. — Він подав Руденко аркуш паперу, показуючи цим, що розмова закінчена.

Увечері Роде поїхав додому, а Руденко та її няня почали влаштовуватися на новому місці.

З численної родини графів фон Шверін у замку залишилася тільки стара графиня, офіційна господарка маєтку.

Довгими вечорами дві літні жінки — німецька графиня і кандидат мистецтвознавства — людина, що втратила свою батьківщину, — сиділи у вітальні, ледь освітленій червонуватими відблисками вогню з каміна, розкладали нескінченні пасьянси і тихо розмовляли за чашкою кави або читали французькі романи V потертих шкіряних оправах з вензелем графів фон Шверін.

Час від часу здалеку долітав гарматний гуркіт. Жінки здригалися, злякано поглядаючи на задрапіровані вікна. Фронт наближався. Але досі його важка хода не долітала сюди: радянські війська готувалися до. вирішального наступу.

І ось наступ розпочався.

Був кінець січня. Зранку йшов мокрий і липкий сніг. Він одразу танув, утворюючи під ногами сіру рідку кашку. Зате дерева, гостроверхі дахи, садові лави були вкриті товстим білим шаром. У замку творилося щось незвичайне. Челядь бігала парадними сходами, на які раніше не мала права ступити. З відчинених навстіж дверей виносили і втискали у лімузин ящики, шкіряні саквояжі, скриньки і несесери, погрібці з харчами, оплетені соломкою сулії коштовного вина.

— Люба фрау Руденко, — нервуючи говорила графиня, — становище надзвичайно серйозне. Я змушена покинути замок, в якому провела майже все своє життя, їду в інший маєток, у Бранденбург. Я полюбила вас всією душею, будьте і там моєю гостею. Вам залишено місце в автомобілі. Няню ми відправимо іншою машиною, разом із слугами. Сподіваюсь, ви згодні? Адже ви розумієте, яка велика небезпека загрожує нам? Боже мій! Вони майже поруч!..

Важко сказати, які почуття і думки керували Руденко. Але вона відмовилася. Можливо, її лякала відповідальність, покладена на неї доктором Роде, і побоювання репресій з боку німецького командування? А може, заговорила нарешті совість, і вона вирішила повернути Батьківщині вкрадені гітлерівцями за її допомогою експонати.

Словом, Руденко залишилася. Вона навіть виголосила перед графинею невеличку, але досить парадну, ефектну промову, яку потім відтворила у своїх спогадах. Сенс цієї тиради зводився до того, що метою життя Ангеліни Павлівни, метою її перебування в Німеччині є збереження музейних пам'яток, дорогих усьому людству, і що вона, як командир на кораблі у хвилину небезпеки, не залишить капітанського містка.

Але на захисника інтересів людства Руденко дуже мало скидалася — надто плутаним і заплямованим було її життя.

Увечері графиня фон Шверін покинула замок, а наступного дня, 23 січня, його зайняли відступаючі частини гітлерівських військ,

У маєтку жило багато поміщицьких родин із східних прикордонних районів. Німецьке командування почало виселяти їх. Зажадали і від Руденко, щоб вона звільнила колишню їдальню, в якій стояли ящики з експонатами.

Але Руденко захищала свої «володіння» з відчайдушністю приреченої. Вона знову й знову говорила про величезну цінність експонатів, про вседолаючу силу мистецтва, про безсмертя живопису, про скарби рейху, — говорила, усвідомлюючи, що обдерті гітлерівські вояки давно втратили здатність щось розуміти.

Вони безнадійно махали руками І відповідали:

— Ах, фрау, за війну так багато загинуло, що шкодувати за помальованими дошками і ганчірками вже не доводиться.

Тоді Руденко наважилася на останній крок: зранку зачиняла двері зсередини на величезний засув і не виходила з їдальні цілими днями. Так тривало доти, поки не стало відомо, що частини Радянської Армії підійшли до Штаблага, за два кілометри од Вільденгофа. Німецькі солдати спішно покинули маєток. А наступного ранку почався сильний артилерійський обстріл і авіаційні нальоти.

Біженці-німці, колишні слуги графині фон Шверін, люди, силоміць вигнані з багатьох країн Європи, збилися у величезних підвалах палацу. Залунали російська, німецька, французька, італійська, польська мови. Тут Руденко вперше заговорила із своїми земляками.

Вона сиділа з кутку, здригаючись од вибухів і прислухаючись до жіночого голосу.

— Ти вже потерпи трохи, Євгенчику, не бійся, рідненький. До нас снаряди не дістануть, синку. Пересидимо як-небудь. Недовго тепер залишилося — поруч вони, наші.

«Наші… Ось вона чекає їх, — думала Руденко. — А я? Чекаю я чи ні? Мабуть, все-таки, чекаю. Але що буде, що буде?..»

Надвечір обстріл припинився. Прокотилася чутка, що росіяни відійшли од Штаблага. І справді, на ранок палац знову зайняли гітлерівські підрозділи і похідний лазарет. Біженці йшли сюди майже безперервним потоком. Кімнату, що займала Руденко, вимагали звільнити, а ящики з експонатами викинути.

Ангеліна Павлівна переконувала, просила, потрясала папірцем, підписаним Роде, хоч на цей документ тепер ніхто не звертав уваги. Їй щохвилини твердили, що. треба тікати, бо палац все одно буде знищено — висаджено в повітря або зруйновано під час обстрілу.

— Росіяни побачать тут самі руїни! — раз у раз повторювали гітлерівські офіцери.

Тепер Руденко повністю усвідомила весь жах свого становища. Єдину можливість виправдати зраду — якщо могло взагалі бути їй якесь виправдання! — вона бачила у врятуванні експонатів, Руденко вирішила перенести ящики у величезний порожній льох. Але як це зробити? Самій їй не впоратися з цим.

Тоді вона звернулася з проханням до російських робітників, до тих, кого ще вчора вважала чужими, далекими, не здатними оцінити і зрозуміти значення скарбів, що їх охороняла вона, мистецтвознавець. І ці люди відгукнулись одразу. Коло понять Руденко замкнулося: німці, яких вона вважала цінителями культури, виявилися варварами. А ті, на кого вона дивилася зверхньо, — «мужики», рискуючи життям, рятували картини, яких ніколи не бачили.

Хуртовинної ночі потай вони перенесли ящики у підвал. Руденко замкнула льох. Вранці кімнату, в якій жила Ангеліна Павлівна, зайняли солдати. Речі, Документи, каталог ікон зосталися там, і врятувати їх було неможливо. Тільки маленька сумочка з радянським паспортом та німецькими посвідченнями залишилася у неї в руках.

Наступну ніч Руденко перебула у сусідній з льохом кімнатці. Тут-таки спали німецькі солдати. Ангеліна Павлівна кілька разів виходила, щоб перевірити, чи цілий замок на дверях льоху.

Вранці троє офіцерів у задимлених шинелях і пом'ятих кашкетах зажадали від Руденко відчинити льох. Вона підкорилася. Потрогавши ящики ногою, старший уривисто спитав:

— Що там?

— Картини. Ікони. Київський і Кенігсберзький музеї, — теж уривисто відповіла Руденко.

— Цінні?

— Так, так, дуже, — захапалася вона, сподіваючись, що офіцери допоможуть їй зберегти ящики.

— І все це дістанеться росіянам? — злобно спитав один з них.

— Ну, росіянам дістанеться небагато! — сердито заперечив інший, грюкнувши дверима. Руденко знову повісила замок і попленталася до своєї комірчини.

Через півгодини, підійшовши до льоху, вона з жахом побачила, що двері зірвано. Але ящики поки що стояли на місці. Робітники допомогли Руденко забарикадувати отвір різним мотлохом, зібраним у підвалі.

Незабаром нальоти радянської авіації відновилися ще з більшою силою. Гітлерівці почали відходити. Тоді Руденко прибігла до будиночка, де знайшли притулок росіяни і поляки.

— Панове! Товариші! Я прошу вас: давайте організуємо охорону палацу. Нехай одні стануть на варті зовні, інші — всередині. Зрозумійте, картини треба за всяку ціну врятувати!

— Це неможливо, пані, — відгукнувся літній поляк. — Погляньте — навколо шваби, все загачено машинами, кіньми, возами, кухнями, гарматами. Нас ніхто не підпустить до палацу. Або перестріляють, або поженуть з собою. Краще трохи переждати.

Руденко одна повернулася в палац. Усе навколо двигтіло від вибухів артилерійських снарядів, вода в ставу од вогню здавалася лілово-багровою. Гітлерівці поспішно відступали. Вже чути було кулеметні черги. Бій точився зовсім недалеко.

Сутеніло, коли в кімнату до російських робітників вдерлося двоє солдатів з автоматами. Вони зажадали, щоб робітники негайно відходили з німецькими військами, погрожуючи розстрілом кожному, хто спробує лишитися. Але зненацька розлігся сильний вибух, небо наче розкололося навпіл і впало поруч. Німці блискавкою метнулися надвір.

Руденко вийшла з будинку і, тулячись до стіни, глянула на палац. Там зберігалося все, від чого залежала її доля, її життя.

Стрілянина лунала все дужче, все виразніше. Було зрозуміло, що до приходу радянських військ залишилися лічені години.

І раптом над дахом палацу піднялося величезне полум'я. Руденко побачила, як солдати кидали у вікна факели. Вогонь миттю охопив увесь замок.

— Товариші, товариші, на допомогу! — відчайдушно закричала Ангеліна Павлівна, навстіж розчиняючи двері у будиночок. — Горить!

— Нехай горить, чорт з ним, — зло вилаявся чоловічий голос. — Нашого більше попалили.

— Товариші, але ж там картини, ви розумієте, картини, їм нема ціни, товариші! — благала Руденко, заглядаючи в очі кожному, хто стояв поруч.

— Картини картинами, а людей теж пожаліти треба. Бачиш? — і сивоусий чоловік показав на вулицю. Там безперервним потоком тяглися колони німецьких військ. — Хто ж тебе підпустить? Іди, коли тобі наостанку життя набридло.

Протягом кількох годин сунули війська повз палац. Криваве полум'я освітлювало їхній шлях — останній шлях розгромленої фашистської армії. А біля дверей будиночка, що стояв осторонь, плакала літня втомлена жінка у накинутому на плечі пальті.

Пізній зимовий світанок іще не настав, коли у Вільденгоф вступили підрозділи Радянської Армії.

Палац догоряв. Тільки де-не-де ще схоплювалися останні язики полум'я та задушливий дим темною пеленою затягав околиці.

Майор у закіптявілому кожушку наказав усім, хто залишився у маєтку, негайно йти до міста Лаидсберга,

розташованого за сім кілометрів од Вільденгофа. Взявши під руку стареньку няню, Руденко попленталася туди, забувши, здавалося, про все на світі.

Дорогою вона схаменулася: може, ще пощастить щось врятувати! У Ландсберзі вона передусім знайшла коменданта і сповістила його про пожежу.

— Дозвольте мені повернутися до Вільденгофа, я постараюся зробити все можливе!

— Ні, громадянко, вам зараз там не місце. Доведеться почекати.

Руденко знайшла притулок у коридорі комендатури і, не стуляючи очей (хоч не спала вже третю добу), почала ждати. Опівдні вона знову подалася до коменданта:

— Я вас дуже прошу, відправте мене туди: моя допомога може виявитись потрібною.

— Добре. З вами поїдуть полковник Дніпровський і майор Вейцман.

… Сірі стіни палацу стали чорними, перекриття завалилися, дерева навколо обвуглилися, відкрилася брудна, понівечена воронками земля. З дверних прорізів підвалу ще вибивалися язики полум'я і тягло густим димом.

— Не ввійдеш, — зітхнув Вейцман. — Навіть пожежна команда не впоралася б. Доведеться повертатися, шилом патоки вхопивши.

Руденко розпитували представники контрольних органів. Потім її запросив генерал і запропонував розповісти все, що вона знає про украдені гітлерівцями скарби.

— Товаришу генерал, заради бога, дайте мені можливість ще раз поїхати в маєток! Я не втрачаю надії врятувати хоч би частину експонатів.

Поїздка відбулася 15 березня. Руденко з кількома робітниками спустилась у підвал. Тут вигоріло все, що могло горіти. Купи теплого вугілля і попелу вкривали підлогу. Розкопали товстий шар попелу і знайшли обвуглені частини ящиків та ікон.

Колекції згоріли. Згоріли картини та ікони київських музеїв, згоріли ящики з експонатами художніх зібрань Кенігсберга, ящики, вміст яких був відомий тільки докторові Роде… Таємниця їхня залишилася нерозгаданою, і навряд чи пощастить розгадати її тепер.

Після війни Руденко поселилась у невеличкому селищі Київської області і почала працювати медсестрою. Страх перед покаранням примушував її триматися подалі від Києва. Минуло півтора року, і Руденко потроху заспокоювалася, вирішивши, що гроза минула. Восени 1946 року Ангеліна Павлівна переїхала до Києва.

Тут вона й написала свою «Сповідь», що починалася словами знаменитого Ренана: «Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, — милість…»

До кого звертала Руденко ці слова? Очевидно, вона розуміла, що їй не уникнути відплати, і благала про помилування. Але народ не милує того, хто зрадив його у важку хвилину. Руденко було засуджено.

Так закінчилась історія мистецтвознавця Руденко, людини, яка втратила батьківщину, людини, що стала зрадником.

І ось тепер Сергєєв сидів з Ангеліною Павлівною у її тісній кімнатці.

— Значить, ви тут другий рік?

— Так, відбувши строк покарання. Багато пережито… Тепер у мене є батьківщина. Як це багато значить для людини! Тяжко і боляче згадувати минуле, але я розповідаю про нього людям, щоб моя катастрофа була наукою для тих одиночок, які через дрібні особисті невдачі, образи чи помилкові погляди можуть дійти до того, до чого скотилася я. Ви мене розумієте?

— Так.

— Я не боялася покарання. Що може бути страшніше, ніж пережите? Ще там, у Східній Пруссії, я зрозуміла свою аварію і глибоко відчула, що не можу жити без своєї країни, без її культури, без її людей. Я вже стара, мені п'ятдесят дев'ять років, тепер я з усіх сил стараюся, працюю, щоб заслужити прощення…

— Але ви, якщо не помиляюсь, звільнені достроково?

— Юридично — так, але я хочу заслужити прощення людей. Олегу Миколайовичу, я хочу попросити вас… я дуже вас прошу, — тихо і якось благально вимовила Руденко. — Я живий свідок насильства над світовою культурою, на моїх очах гітлерівці знищували безцінні, неповторні скарби. Люди вже ніколи не побачать ці геніальні твори. Це жахливо! Дозвольте мені допомогти вам знайти янтарну кімнату. Тепер канікули, я могла б поїхати, якщо треба…

— Але ж ви сказали, що все згоріло! Руденко скрушно похитала головою.

— Так, у маєтку Вільденгоф згоріло все. Але я так і не довідалася, що було у запломбованих ящиках, які мені передоручив Роде.

— Ми порадимося і вирішимо. Я вам напишу, а тепер мені треба їхати…