Таємниця янтарної кімнати

Розділ четвертий СЕРГЄЄВ ПРИГАДУЄ

Сергєєв розплющив очі. Над ним тьмяно біліла висока стеля, гойдалася, розпливаючись, лампочка без абажура. Вона то збільшувалася, то зменшувалася, то раптом починала кружляти. Довелося знову склепити повіки. Скільки минуло часу, він не знав. Олег Миколайович знову опритомнів від ласкавого дотику руки.

— Нарешті прийшли до пам'яті, — промовив лагідний жіночий голос. — Може, пити хочете?

Тепер Сергєєв, здається, опритомнів по-справжньому. Трохи підвівшись, він оглянув незнайому кімнату. Вона була зовсім невеличкою і майже порожньою. Тільки біля ліжка стояла тумбочка, вкрита серветкою, та під стіною — стілець з різьбленою спинкою.

— Лікарня… — промовив Олег Миколайович.

— Госпіталь, — коротко поправила жінка. Сергєєв, зібравши сили, повернувся до неї.

— Тиждень пролежали без пам'яті, — відповіла вона на німе запитання. — Сильно вас, мабуть, ударили. Нічого, тепер все минуло. Одужаєте. У нас лікарі хороші. Лікарень поки що немає, військовий госпіталь всіх обслуговує. Відпочивайте. Скоро їсти вам принесу.

Потяглися дні довгі, сірі, стомливо одноманітні.

Олег Миколайович усе ще почував себе погано. Часто втрачав пам'ять, годинами і навіть днями лежав непритомний. Потім знову ставало легше, можна було трохи поговорити з черговою сестрою, перекинутися словом з лікарем.

Переборюючи провали в пам'яті, Сергєєв пригадував події до тієї зустрічі на вокзалі у Кенігсберзі, яка привела його сюди, на госпітальне ліжко.

Олег Миколайович повернувся після демобілізації в Ленінград погожого вересневого ранку.

Була благодатна, прозора і тиха осінь — на диво суха, без туманів, без дощів і сльоти, осінь, щедро облямована бездонною блакиттю неба і води у Неві, Невках та каналах, лагідна і тепла.

Сергєєву пообіцяли роботу у міському екскурсійному бюро, яке організовувалося заново. Але поки що створювати бюро, очевидно, не поспішали, і у Олега Миколайовича раптом виявилося багато вільного часу. Це його не дуже засмутило.

Сергєєв прокидався рано і, нашвидку випивши міцного чаю, вирушав по знайомих і рідних місцях, які завжди хвилювали його.

Початок прогулянок завжди був однаковий. Сівши на Звенигородській у трамвай, Сергєєв їхав уздовж вулиці Марата, яку ніколи не любив за відсутність зелені і облуплені фасади, виходив на останній зупинці біля Невського і потім брів проспектом до Двірцевої площі. Ставав біля Анічкового моста, тисячний раз милуючись чудовими в своїй мужній простоті постатями юнаків, живою грою мускулатури бронзових коней і, не перестаючи дивуватися — теж у тисячний раз — майстерності їхнього творця Клодта, скоса дивився на закіптявілий гостиний двір. Мовчки стояв під величним Олександрійським стовпом біля Зимового, а потім, швидко пройшовши через садок, зупинявся навпроти Мідного Вершника. Довго розглядав підняту вгору скелю, читав латинський напис на цоколі, пригадував знайомі з дитинства пушкінські рядки. Відкидаючи назад голову, дивився на замальований тепер камуфляжем купол Ісаакія і тільки потім знову сідав у тривай і їхав на Петроградську, на Васильєвський чи до Нарвської або ще далі — у Автово.

Повертався Сергєєв уже поночі, втомлений, голодний, але у піднесено-радісному настрої — ну, прямо тобі юнак після побачення!

Так минув тиждень. Олег Миколайович вирішив, що Ленінграду приділив досить уваги. Тепер настав час навідатись у Пушкіно, місто, з яким у нього була пов'язана одна з найбільш пам'ятних сторінок біографії.

Приготувавши звечора трохи харчів, Сергєєв раніше ліг спати, завівши старенький будильник на шосту годину.

На світанку його розбудив телефонний дзвінок. Незнайомий чоловічий голос попросив товариша Сергєєва прибути о дев'ятій годині на таку-то адресу, де йому замовлять перепустку.

Трохи стривожений і охоплений цікавістю, Олег Миколайович уже за десять хвилин до призначеного часу стояв біля під'їзду великого будинку з широченними вікнами, розділеними лише вузькими простінками.

Капітан спитав у Сергєєва прізвище, ім'я, по батькові та інші відомості, потім захлопнув тонку папку і попросив розповісти про себе — «якнайдокладніше, знаєте, і простіше».

Усе ще не розуміючи, навіщо потрібна його «життєва» повість цій втомленій людині, обтяженій, певно, більш важливими справами, Олег Миколайович почав говорити.

Поки йшлося про дитинство, про архітектурний інститут, капітан слухав, здавалося, байдуже. Та коли Сергєєв заговорив про своє захоплення історією мистецтва, про те, як він, уже будучи архітектором, вступив до університету, на мистецтвознавчий відділ, і написав свою дисертацію, — капітан пожвавішав, у його очах блиснула неприхована цікавість.

— Дисертація, кажете, про янтарну кімнату? Єдина в Радянському Союзі на цю тему? Захистили успішно? Радий за вас! Ну, а де ж тепер ваша дисертація? Надрукована? Ні? Чому?

Почувши про те, що під час перших обстрілів міста Олег Миколайович забув чемоданчик у бомбосховищі і не зміг потім його відшукати, а другого дня пішов у народне ополчення, капітан раптом посміхнувся.

— Прекрасно! Прекрасно!

Радість капітана була явно недоречною, але Олег Миколайович не встиг навіть розсердитися. Капітан підійшов до сейфа і відчинив важкі дверцята.

— Тримайте. Раді допомогти вам, Олегу Миколайовичу, — він подав оторопілому Сергєєву знайому папку.

— Як… як вона у вас опинилася? — здивувався Сергєєв.

— Служба така. Знайшли. Ні, спеціально не шукали. Так вийшло. Потрапила до нас. Ну, годі, годі. Я тут ні при чому, не дякуйте. Ваші знання про янтарну кімнату незабаром, очевидно, зможуть знадобитися. Я маю на увазі цивільне управління в Кенігсберзі. Попросимо тоді вже не відмовити нам.

… Сергєєв узяв таксі, йому не терпілося швидше дістатися додому.

Перед війною, готуючи дисертацію, Сергєєв часто бував у Пушкіно.

Він приєднувався до якої-небудь групи екскурсантів і повільно брів з ними по Анфіладі, прислухаючись до пояснень екскурсовода Ганни Ланської і ловлячи себе на тому, що перевіряє майже кожне її слово. Але Ганна Костянтинівна знала історію палацу і кімнат зовсім непогано! Сергєєву не вдавалося «спіймати» її на помилці. Певно, розуміючи, під яким «негласним контролем» вона перебуває, Ланська лукаво і глузливо посміхалася Олегові Миколайовичу, з яким була знайома вже кілька місяців, і він теж відповідав їй посмішкою.

Ось і янтарна кімната. Ганна Костянтинівна зупинялась, екскурсанти негайно оточували її. Люди замовкали, захоплені теплим, живим відблиском янтарю.

— Скажіть, будь ласка, чи довго може існувати ця кімната? Не зіпсується, не зруйнується з часом янтар? — спитав одного разу хтось із відвідувачів.

Ганна Костянтинівна посміхнулась.

— Не хвилюйтеся, товариші. Янтар, з якого зроблені усі ці прикраси, не менше сімдесяти мільйонів років. І ніяких помітних змін з ним не сталося. Янтарна кімната існуватиме вічно!

Сергєєв відклав дисертацію.

Так, а все-таки янтарної кімнати немає! І не безпощадний час зруйнував її. Знищити все це — який злочин!

Сергєєв розчинив навстіж вікно. Ранкове, прохолодне повітря ввірвалося в прокурену кімнату разом із трамвайними дзвінками, гудками автомобілів.

Треба їхати негайно.

Олег Миколайович зняв трубку:

— Будь ласка, скажіть, коли відходить найближчий поїзд до Пушкіно?

Приміські поїзди з Вітебського вокзалу ходили рідко. Вистоявши півгодини у довгій черзі, Сергєєв дбайливо сховав жовто-зелений картонний квиток, купив свіжу газету і вийшов на вулицю.

Мрячило. Ліхтарів ще не погасили, їхні розпливчасті тіні відбивалися на мокрому асфальті.

Чоловік середніх літ у добротному пальті і колись модному капелюсі з вузькими полями, трохи кульгаючи, піднявся по східцях і зупинився перед покажчиком вокзальних приміщень. Уважно прочитавши його, він оглянувся на всі боки і звернувся до Сергєєва:

— Перепрошую, чи не скажете, котра година?

— Будь ласка. Сімнадцять на дев'яту.

— Вельми вам вдячний.

Незнайомий втупився в Олега Миколайовича. Сергєєву стало якось ніяково від цього відверто вивчаючого погляду. Переборовши себе, він не відвів очей і теж уважно поглянув на свого співбесідника: худорляве обличчя з холодними сірими очима, довгим носом і кущистими, немов наклеєними бровами.

Ще раз подякувавши, незнайомий попрямував до вагона,

Поїзд тягнувся до Пушкіно понад годину, чомусь часто зупинявся, хоч, як пригадував Сергєєв, станцій і платформ тут не було ніколи. Нарешті паровоз прогув, і поїзд зупинився, очевидно, надовго, бо пасажири як по команді підвелися з місць і пішли до виходу.

Олег Миколайович виглянув у вікно.

— Хіба це Пушкіно?! — вирвалося у нього.

— Звичайно. Задрімали трохи? — насмішкувато відповів хтось.

Сергєєв стрибнув на платформу.

Так, це Пушкіно. Але як змінилося місто за ці страшні роки! Там, де був знайомий з давнього часу маленький затишний вокзал, похмуро темніла купа битої цегли. За площею тут і там стирчали руїни з димарями, схожими на могильні пам'ятники.

Олег Миколайович не захотів чекати автобуса. Він рушив пішки, уважно вдивляючись у рідні і такі дивно чужі вулиці та будинки. І чим далі він ішов, тим дужче стискалося серце: а як палац, який він?

Сергєєв, звичайно, читав у газетах і бачив фотографії зруйнованого Катерининського палацу. Але десь у глибині душі жевріла надія: може, не так усе це страшно, можливо, для знімків вибрали «найпоказовіші» місця, може, хоч всередині що-небудь збереглося…

Сказати, що картина, яка відкрилася очам Олега Миколайовича, приголомшила його — значить не сказати нічого. Такого задушливого, гнітючого враження йому, либонь, ще не доводилося відчувати.

Проминувши облуплену, закіптявілу будівлю ліцею і обійшовши палацову церкву, він зупинився перед парадною брамою.

Крізь ажурні литі грати, тепер добре-таки покручені, заржавілі, подекуди обплутані колючим дротом, видно було парадний фасад.

Сергєєв ухопився руками за чавунні витки брами і, притиснувшись обличчям до холодного плетіння, не боячись поранитись колючим дротом, дивився на палац — довгий, не дуже високий, чітко поділений на частини напівпрозорими колись галереями… Але як невпізнанно змінився його вигляд!

Бірюзове забарвлення стін, посічених тепер осколками, і сліпуча білість півколон перетворилися у щось похмуре, брудно-сіре. Багато скульптур зникло, інші чудом трималися на своїх місцях, як поранені солдати, що лишилися у строю. Капітелі півколон попадали, оголивши арматуру. Від шибок не було й сліду. Позолоту зовсім знищив вогонь, проклавши замість неї довгі смуги кіптяви. Дах завалився у кількох місцях, особливо над Великою залою. Навіть звідси було видно, що міжповерхові перекриття теж впали. Штукатурка зсунулася, відлетіла, і з-під неї тут і там визирали багрово-руді плями цегляної кладки. Широкі сходи під'їздів були вкриті битою цеглою, щебенем, уламками прикрас, просторий плац, відгороджений циркумференцією, закиданий сміттям і мотлохом.

У віконних прорізах сумовито завивав вітер, якого не чути було до тієї хвилини, поки Сергєєв не підійшов сюди. Мрячив липкий, пронизливий дощ, і від того, певно, уся картина здавалася ще похмурішою.

Сергєєв дивився і відчував, як тверда грудка підкочується до горла.

Важка рука лягла йому на плече.

Солдат у мокрій плащ-палатці дивився на Сергєєва із змішаним виразом суворості (служба, справа така!), недовір'я (мало хто тут ходить), співчуття (кожному зрозуміло!) і ніяковості, яку завжди відчуваєш, коли бачиш скупі сльози дорослого і сильного чоловіка.

— Вам доведеться відійти, громадянине, тут не можна, — сказав солдат, почекавши.

Тепер надійшла черга зніяковіти Сергєєву. Заспокоївшись, він пішов просити дозволу оглянути руїни. Мабуть, на начальника караулу вплинув титул кандидата мистецтвознавства. Незабаром Сергєєв уже підходив до хвіртки у центральній брамі.

І тут він знову раптом побачив людину в капелюсі з вузькими полями, з якою вранці перекинувся двома-трьома фразами на сходах Вітебського вокзалу. Чоловік фотографував палац новеньким апаратом. Вони вклонилися один одному, і Сергєєв хотів уже пройти у хвіртку, розчинену навстіж запобігливим сержантом, але чоловік у капелюсі гукнув його:

— А ви тут раніше не працювали, перепрошую?

Сергєєв обернувся.

— Ні, не працював.

Він збирався піти своєю дорогою, та занадто компанійський незнайомець знову затримав його.

— А мені здалося… Я бачив, як ви допіру біля ґрат…

Олег Миколайович поморщився. Виявляється, його сльози бачила і ця людина. Не годиться. Треба тримати себе в руках.

Незнайомий знову підняв апарат і швидко клацнув раз і другий.

Коли б Сергєєв знав, як дорого обійдеться йому згодом ця зустріч!

Сержант замкнув хвіртку і пішов, залишивши Сергєєва одного посередині плацу. Постоявши мовчки, Олег Миколайович попрямував до стін палацу.

Те, що він побачив усередині будинку, було ще страшніше. Обдерті стіни вздовж і впоперек помережані непристойними написами німецькою мовою, сороміцькими малюнками, зробленими крейдою та вугіллям. Над головою, замість розмальованих найкращими майстрами стель, виднілося небо. Видерто інкрустований паркет. Навколо багно, уламки, купи сміття і мотлоху. Голі руїни, замість колишньої пишноти!

Ледве орієнтуючись у знайомому раніше, як власна квартира, будинку, Сергєєв підійшов до парадних сходів. Ризикуючи впасти, він зумів вилізти через провалля на другий поверх. Минувши місце, де колись була Картинна зала, — кімната чудом збереглася, навіть плашки паркету де-не-де уціліли! — Олег Миколайович ступнув до прорізу дверей, які вели у янтарну кімнату, і ледве втримався. Ще півкроку — і він полетів би вниз.

Перекриття між першим і другим поверхами було зовсім знесене. І тут стояли голі стіни, навіть без штукатурки. В них самотньо стирчали металеві основи бра — все, що збереглося від оздоблення кімнати. У віконні прорізи із свистом і завиванням вдирався вітер, заносячи колючі краплі дощу.

Пролунали неквапливі кроки. Олег Миколайович обернувся.

Жінка у ватнику і важких гумових чоботях, трохи схилившись під вагою двох корзин, увійшла у Картинну залу і, обережно поставивши ношу на підлогу, випросталася, її обличчя, наполовину прикрите старенькою пуховою хусткою, здалося Сергєєву дуже знайомим. Десь він уже бачив ці ясні карі очі з довгими віями, прямий ніс, ці насмішкуваті губи…

— Ганна Костянтинівна! — невпевнено промовив Сергєєв, спускаючись вниз.

Жінка здригнулася.

— Я ж Сергєєв, Олег Сергєєв!

Ланська недовірливо похитала головою, а потім несподівано кинулася до Олега Миколайовича, не вимовивши й слова.

Вони поцілувалися — і самі здивувалися цьому: раніше їхні відносини не були такими близькими. Якусь хвилину збентежено мовчали.

Першою заговорила Ганна Костянтинівна.

— Бачите, що тут у нас тепер…

— Так. Невже зовсім нічого не можна було зробити?

— Що могли — зробили…

Уже другу годину вони розмовляли, сидячи на уламках цегли, не відчуваючи ні холоду, ні дощу.

— Отже, янтарну кімнату вивезли в Кенігсберг, до Східної Пруссії, — сказала Ганна Костянтинівна. — Ось куди вирушила вона у свою, можливо, останню подорож…

— Що ж було тут потім? — спитав Сергєєв.

— Потім… Потім те, що не встигли зробити грабіжники, довершили пожежі, — сумно розповідала далі Ланська. — Спочатку вогонь спалахнув усередині палацу. Кажуть, під час якоїсь там гулянки бандити, розперезавшись, надумали запалити смолоскипи, а від них полум'я перекинулося на стіни. Згоріла майже половина палацу — од центральних сходів аж сюди, де ми з вами стоїмо. Згоріло і те, що залишалося в янтарній кімнаті: всі прикраси, золочені орнаменти, якими колись ми так милувалися. Завалилася підлога. Ось тільки залізні кістяки бра лишилися.

Вони замовкли надовго, бо говорити було важко. Потім Сергєєв знову обережно спитав:

— Ганно Костянтинівно, пробачте, а що тепер ви тут робите?

— Працюю разом з товаришами. Чого ж час втрачати! Палац відбудовуватимуть. І ми готуємося до цього.

— А як з внутрішнім оздобленням?

— Спочатку зовні треба все зробити, потім і до внутрішнього опорядження візьмемося. Поки що, правда, доведеться де-не-де піти на імітацію. Ось вашу янтарну — важко відновити! Твори мистецтва неповторні, Олегу Миколайовичу. Треба або шукати стару кімнату, або обійтися без неї.

— Я з вами не згоден, Ганно Костянтинівно, — заперечив Сергєєв. — Шукати, звичайно, треба. Але якщо не знайдемо, то майстри наші зроблять. Залишилися ж фото, план. А умільцями наша земля завжди славилася.

— Не знаю. Не будемо сперечатися. Вам час додому. Незабаром відійде останній поїзд.

Вони попрощалися якось стримано, — може, через те, що наприкінці розмови розійшлися в поглядах, чи тому, що згадали свій несподіваний поцілунок і знову відчули себе ніяково. Навіть адресами не обмінялися.

Про це Сергєєв пошкодував одразу ж, як тільки повернувся додому.

На дверях він побачив записку, пришпилену булавкою: «Був у вас, прошу подзвонити по телефону А-22–47».

Олег Миколайович набрав номер і впізнав голос капітана, який повернув йому дисертацію.

— Товаришу Сергєєв, є пильне прохання — треба поїхати у Кенігсберг. Там вживають деяких заходів щодо розшуків янтарної кімнати. Пам'ятаєте, я казав, що ваші знання можуть знадобиться? Як, згода?

Сергєєв не вагався.

— Так, так, звичайно!

Перевертаючись з боку на бік на твердому госпітальному ліжку, Олег Миколайович заново передумував минуле. Тепер його думки повернулися до подій більш давніх, до того, що було навесні 1945 року.

Начальник штабу фронту якось спитав:

— Ви, здається, архітектор, старший лейтенант?

— І архітектор теж.

— Що значить — теж?.

— Я ще й мистецтвознавець.

— Що ж, і це не перешкодить. Слухайте мене уважно. Завдання таке…

Завдання виявилося складним, цікавим і важливим. Сергєєву і групі інших товаришів треба було протягом місяця зробити точний макет Кенігсберга та його околиць. Макет мав полегшити командуванню радянських військ планування і проведення грандіозної за своїм розмахом операції штурму міста. Групі видали плани Кенігсберга, відомості про його оборону, про сучасний стан прусської столиці.

— Ясно?

— Так точно, товаришу генерал!

— Ваше завдання, ваш обов'язок — зробити макет, використання якого полегшить штурм сильної фортеці, допоможе зберегти життя тисячам, а може й десяткам тисяч наших солдатів та офіцерів, а також місцевим людям. Чим ретельніше і продуманіше підготуємо штурм, тим менші будуть втрати. Хоч… — генерал на мить замовк, — хоч їх, звичайно, не уникнути. І великих втрат, старший лейтенант! Війна закінчується. Це ясно. Зрозуміло й інше: ворог чинитиме жорстокий опір. Ну що ж. Не ми це затіяли. Час з цим кінчати, йдіть. Вас ознайомлять з основними документами. Німецькою мовою володієте?

— Так. Вільно.

— Чудово. Тоді… А втім, через кілька днів ми з вами ще зустрінемось і поговоримо. Поки що їдьте до Лабіау.

Ще у 1913 році, напередодні першої світової війни, Кенігсберг дістав назву фортеці першого класу. На той час місто мало численні укріплення довгочасного і польового типу. Система його оборони складалася з двох поясів — зовнішнього і внутрішнього; до оборони були пристосовані також окремі квартали і будинки.

Зовнішній пояс оборони міста завдовжки сорок п'ять кілометрів становили п'ятнадцять фортів, збудованих у 1846–1870 роках. Гітлерівська пропаганда назвала їх «нічною сорочкою» Кенігсберга. Крім того, до зовнішнього пояса оборони прусської столиці входив широкий і глибокий протитанковий рів довжиною близько п'ятдесяти кілометрів, понад чотириста дотів, дві лінії траншей, дротяні загорожі і мінні поля, сховища, цегляно-земляні та інші споруди.

Внутрішній пояс оборони складався, насамперед, з дванадцяти потужних фортів, названих на честь королів і полководців: форт І — «Штайн», II — «Бронзарт», III —»Король Фрідріх III», IV — «Гнайзенау», V — «Король Фрідріх-Вільгельм III», VI — «Королева Луїза», VII — «Герцог Гольдштайн», VIII — «Король Фрідріх», IX — «Дер Дона», X — «Канітц», XI — «Донгоф», XII — «Ойленбург».

Форт — це п'ятикутна цегляно-бетонна фортечна споруда. Кам'яна кладка центральних стін форту досягала 7–8 метрів завтовшки. З усіх боків форти оточувалися ровами шириною 10–15 метрів, наповненими водою. Передня стіна рову, обкладена камінням, спускалася до води прямовисно, що робило неможливим форсування рову танками. Задня, похила, стіна переходила у земляний вал. Усі завороти рову прострілювалися.

У кожному форті містився гарнізон з 300–500 чоловік, з гарматами калібру від 210 до 405 міліметрів, дальність стрільби яких досягала 30–35 кілометрів. Усі форти були надійно зв'язані між собою вогневою системою, шосейними шляхами, а деякі і підземними лініями сполучення, якими ходила вузькоколійка.

Крім фортів, внутрішній пояс оборони мав понад п'ятсот дотів, а також велику кількість укріплених» будинків і спостережних пунктів. До внутрішнього пояса входив Литовський вал, збудований в середині XIX століття — високий і широкий земляний насип з фортами, дотами, сховищами і броньованими вогневими точками. Вал являв собою серйозну перешкоду для наступаючих військ.

Гарнізон фортеці налічував близько 130 тисяч чоловік, головним чином уродженців Східної Пруссії. Гітлерівське командування розраховувало на те, що, захищаючи рідні місця, їхні биті вояки виявляться більш боєздатними, більш завзятими.

Сергєєв уже збирався розпочати роботу над макетом, коли 4 березня його знову викликали до начальника штабу фронту.

— Ви були у Кенігсберзі до війни?

— Так точно.

— З якою метою?

— У науковому відрядженні.

— Довго пробули в місті?

— Близько тижня.

— Чудово. Так от, над макетом поки що попрацюють інші. А вас чекає справа складніша. Слухайте…

… Сонячного березневого ранку 1945 року по багатолюдних вулицях Кенігсберга йшов молодий, середнього зросту, худорлявий обер-лейтенант. Пахкаючи сигаретою, він неуважно поглядав навколо, не забуваючи, однак, віддавати честь тим, хто зустрічався йому — старшим ввічливо і старанно, молодшим поблажливо і дещо фамільярно. На його сірому мундирі де-не-де виднілися плями від окопного багна. Кілька місяців тому це, певно, викликало б повагу у поглядах перехожих. Але тепер кенігсбержцям було не до плям на мундирах обер-лейтенантів.

Місто переживало тривожні дні. Ходили чутки, що гауляйтер Еріх Кох утік з обложеного міста в свій маєток біля Піллау і там відсиджується у бомбосховищі, тільки зрідка наважуючись прилітати на кілька годин до прусської столиці. Обороною керували генерал від інфантерії Отто фон Лаш, про якого городяни майже не чули, і фюрер міста Вагнер, який нічого не тямив у військовій справі.

А росіяни сиділи у траншеях на самісінькій околиці Розенау, і кожний городянин розумів: штурм наближається, як наближається і кінець війни, кінець на користь росіян.

Ніхто не чинить такого відчайдушного опору, як приречений на неминучу поразку, певно, тому, що йому вже нічого втрачати. Як загнаний звір, Кенігсберг огризався.

Сюди звідусюди стікалися залишки розгромлених частин, сюди зібралися біженці з навколишніх районів. Житла не вистачало, розміщувалися у громадських будівлях, знаходили тимчасовий притулок у паркових павільйонах, торговельних палатках, а то й просто серед вулиці, під поспіхом напнутими наметами з брезенту та ковдр. І не дивно, що у всій цій метушні та безладді ніхто не звертав уваги на обер-лейтенанта у пом'ятому мундирі.

Така неувага не ображала офіцера. Він ішов вулицями байдужий, трохи втомлений, як і всі фронтовики. Повз нього пролітали грузовики з незвичайними пасажирами: старики, жінки, підлітки, озброєні лопатами і кирками, їхали на оборонні роботи. Такий був наказ Лаша: щодня не менш як шість-вісім тисяч чоловік посилати для спорудження внутрішньої оборони міста. Разом з солдатами городяни замуровували вікна перших поверхів будинків, залишаючи тільки вузькі бійниці для кулеметів, витягали на дахи важкі ящики з піском, укладаючи їх по краях, ломами пробивали амбразури у стінах будинків.

Обер-лейтенант змушений був обходити зроблені впоперек вулиць завали, барикади, рейкові «їжаки». В деяких місцях під свіжим настилом булижнику вгадувалися замасковані «вовчі ями». На головних магістралях стирчали кам'яні надовбні — німці називали їх «зубами дракона».

На розі Штайндамм і Врангельштрасе обер-лейтенанта зупинив комендантський патруль. У старанно випрасуваному мундирі, немов нічого навколо не змінилося, у начищених, як для параду, чоботях, молодий лейтенант з двома обер-єфрейторами позаду, чітко козирнувши, попросив пред'явити документи.

— Обер-лейтенант Герман Дітріх? Триденна відпустка до рідних? Як це вам вдалося, обер? — заздрісно протяг він, повертаючи посвідчення і відпускний білет.

— Воювати треба, малюк, — поблажливо промовив Дітріх, — воювати треба не на вулицях, з пов'язкою на рукаві, а в окопах. Там або дають безстрокову відпустку на той світ, або тримають у багні тижнями і місяцями. Але деяким щасливчикам випадає і те, що дісталося на мою долю. Все ще не розумієте? Мене нагородили Залізним хрестом першого ступеня. І поки що не скасоване старе добре правило — дали відпустку, як і належить кавалерові цього ордена. Зрозуміло, юначе?

Обер-лейтенант рушив далі. І, тільки завернувши у провулок, витер хусточкою піт з чола.

Незабаром він опинився біля Північного вокзалу. Тут його увагу привернула дивна картина.

Шеренга обірваних, брудних людей у військовій формі стояла обличчям до вокзалу, спиною до мосту, під яким проходила залізнична колія. Навпроти виструнчилися солдати з автоматами напоготові. Кілька сотень городян недалеко тулилися один до одного, боязко поглядаючи на офіцера з аркушем паперу у руках. Було тихо. Раптом тишу прорізав хрипкий голос:

— За наказом начальника гарнізону пана генерала фон Лаша засуджені до розстрілу дезертири: Альберт Банк, Ріхард Венцель, Герхардт Штумпф, Франц Гальське…

— Франц! Мій Франц! — Пронизливий жіночий крик на мить перервав читання. Потім офіцер вів далі, немов нічого не сталося:

— Ганс Ріттер, Отто Шрамм… — Він перегорнув аркуш і закінчив: — Вальтер Каченовський. Увага! Приготуватися!

Сива жінка у старомодному капелюшку із страусовим пір'ям вирвалася з чоловічих рук.

— Франц!..

Все це сталося в одну мить. Жінка відчайдушно рвонулась і кинулася до шеренги. Добігти до сина вона не встигла. Вогненна стрічка прошила її навскіс, а поряд покірно ліг на сірий асфальт той, кого вона кликала.

У натовпі навіть не ойкнули. Тільки низенький лисий дідок тихо — його почув, напевне, лише обер-лейтенант Дітріх — сказав:

— І отак щодня…

Обер-лейтенант ішов по Адольф Гітлерштрасе. На довгому будинку імперського радіоцентру жовтіли уривки якихось афішок. Він зупинився і прочитав. Це були слова полковника генерального штабу фон Редерна, сказані ще в 1914 році, після поразки російської армії у районі Мазурських озер:

«Росіяни були загнані в глиб своєї землі. Бажання знову повернутися у Східну Пруссію вони, мабуть, втратили назавжди…»

Біля пам'ятника Шіллеру обер-лейтенант зупинився. Сніг уже зійшов, на газонах стирчала цупка і рідка торішня трава, полинялі за зиму лави просохли. Дітріх сів на одну з них і розгорнув газету.

— Морген, пане обер-лейтенант! — почув він негучний веселий голос.

Не опускаючи газетного аркуша, Дітріх відгукнувся:

— Морген, пане майор.

Вони обмінялися міцним потиском рук. Навколо було безлюдно.

— Ну, як справи, Олег? — спитав «майор».

— Добре. А у тебе все гаразд?

— Так. Де ночуємо?

— Я гадаю, на приватній квартирі. В готелях переповнено. А кімнату за великі гроші ненадовго найняти можна. Зустрінемось увечері коло замка, біля восьмикутної башти?

— Не підходить. Район увесь зруйнований. Зустрінемося тут.

— Добре. Бувай здоровий.

— До побачення.

Нічого істотного не було сказано під час цієї короткої зустрічі, але у Сергєєва посвітлішало на душі. Можливо, вперше він відчув, якою близькою і дорогою є рідна людина у такій обстановці і як погано залишатися самому серед вовків!..

На будинку імперської поштової дирекції він прочитав: «Ми зустрінемо більшовиків новою зброєю!»

Цей черговий трюк геббельсівської пропаганди Сергєєв уже знав: очевидно, розуміли всю його безглуздість і самі німці. Похнюпившись, вони квапливо проходили повз плакати, не звертаючи на них уваги. Все місто немов затамувало подих. Тільки з репродукторів лунав хриплий голос фюрера міста Вагнера. Сергєєв прослухав промову. В ній повторювалися ті самі фрази — про пильність, про стійкість, про необхідність битися до переможного кінця.

— … Бийтесь, як індійці, боріться, як леви! — закінчив своє чергове звернення Вагнер. Слухачі були байдужі. Лише кілька штурмовиків аплодували на розі, визивно поглядаючи на перехожих.

Олег Миколайович попрямував до замка.

Від квітучої, веселої, повної життя Парадеплац після англійських нальотів зосталися тільки похмурі руїни. Жодної живої душі не зустрілося дорогою. Коричнево-багрові, закіптявілі руїни тиснулися одна до одної, немов каліки, ладні ось-ось впасти, якщо їх не підтримає сусід. Уламки цегли пірамідами височіли на подвір'ях, залишки вивісок тужливо поскрипували під поривами весняного вітерця. Мертве місто…

Олег Миколайович завернув до університету. Права половина будинку була зруйнована. Від оперного театру залишився тільки ріг та купа цегли. Ближче Сергєєва не пустили. Похмурий фельдфебель, виструнчившись, пояснив:

— Вхід тільки по спеціальних перепустках.

«Отже, тут ставка начальника гарнізону генерала фон Лаша!» — зметикував Олег Миколайович, згадавши розвідзведення.

Перепустки у Сергєєва, звичайно, не було, та й взагалі не годилося спокушати долю. Він повернув назад, до замка.

Замок на перший погляд здавався неушкодженим. Але це тільки на перший погляд! Підійшовши ближче, Олег Миколайович побачив, що південна його сторона — та, де містилися музеї, добре-таки пошкоджена великими фугасками.

Він спустився на Кайзер Вільгельмплац і, як тоді, до війни, по мосту вийшов на острів Кнайпгоф.

Важко було впізнати це місце. На острові не залишилося жодного уцілілого будинку. Вірніше, будинків взагалі не було — на їхньому місці лежали такі ж самі купи щебеню, уламків цегли, всякого мотлоху. Підійшовши до собору, Олег Миколайович зрозумів, що саме сюди англійці скинули головний запас свого смертоносного вантажу.

Дах завалився. Велика бомба пробила перекриття підвалів, знищивши усипальні королів; осколки посікли олтар і кафедри, перетворили на жалюгідні уламки статуї святих. Від знаменитої бібліотеки залишилося тепер порожнє, обгоріле приміщення. Тільки могила Канта якимсь чудом збереглася, самотня, трагічна серед цієї вакханалії руїн.

Змело, стерло з лиця землі і старий університет, і міську бібліотеку.

Знайомими покрученими східцями у стіні Олег Миколайович піднявся нагору. Звідси він міг добре бачити мало не все місто.

Від замка до ставу і далі по Кенігштрасе, Міттельтрагхайм, Гранцералеє тяглися суцільні квартали руїн. Над ними височіли самотні будівлі, в яких Сергєєв вгадав приміщення уряду Східної Пруссії, «Парк-готель» і політичну в'язницю.

«Навіщо ці безглузді руйнування? Інша річ — заводи, військові об'єкти. Але ж тут їх не було! Навіщо? Згоріла Срібна бібліотека університету. Загинули експонати музеїв. Навіщо це?» — знову і знову запитував себе Сергєєв, стоячи на площадці. І поки що не знаходив відповіді. Він знайшов її значно пізніше, до кінця зрозумівши політику тих, кого в роки війни вважав, як і інші радянські люди, своїми вірними союзниками.

Олег Миколайович повернувся до пам'ятника Шіллеру пізно ввечері, втомлений, змучений, вщерть сповнений враженнями, різноманітними і суперечливими. Майор Фріц Гершке — він же капітан Радянської Армії Василь Ілліч Ніколаєв — уже чекав товариша.

— Товаришу генерал, ваше завдання виконано! Вони стояли у кабінеті начальника штабу фронту — обоє у німецькій формі, перемазаній липкою глиною, де-не-де подертій об колючі дротяні загородження. Змарнілі обличчя, щетина на підборіддях, що встигла відрости протягом ночі.

Генерал вийшов із-за столу.

— Повернулися? Молодці! — сказав він, немов найголовнішою заслугою обох було саме те, що вони повернулися живими й здоровими. — Спасибі. Що принесли?

— Пробачте, товаришу генерал. Дозвольте сісти?

— Прошу.

Сергєєв одірвав підошву свого чобота.

— Ось. Схема розташування вогневих точок на південно-західній та південній околицях міста, у смузі наступу армії Галицького. І ще: схема комунікацій між фортами тієї ж ділянки. Про настрої населення дозвольте доповісти усно.

— Молодці! — зовсім весело повторив генерал. — Але спочатку — дві години на відпочинок. Дві години можу почекати.

— Товариші офіцери!

Всі підхопилися, виструнчились.

— Товаришу генерал, офіцери штабу фронту за вашим наказом зібрані на службову нараду.

— Товариші офіцери, прошу сідати. Старший лейтенант Сергєєв доповість нам зараз про становище у Кенігсберзі. Тепер уже не секрет, можна повідомити: старший лейтенант щойно повернувся з міста після виконання відповідального завдання. Будь ласка, товаришу Сергєєв. Ми слухаємо вас.

Ретельно поголений, у новенькій гімнастьорці, Сергєєв говорив повільно, старанно підбираючи слова. Він уже не раз продумав свій виступ і тепер впевнено розповідав про те, що йому вдалося побачити, довідатися і зрозуміти за кілька днів свого перебування в обложеній прусській столиці.

28 січня 1945 року радянські війська перерізали залізницю Кенігсберг—Ельбінг — останню трасу, яка зв'язувала Східну Пруссію з центральною частиною Німеччини.

Кенігсберг був оточений. Кенігсберг був приречений на загибель. На загибель було приречено все, що, як будяки, розросталося тут: людиноненависництво і мілітаризм, прусська чванливість і варварська жорстокість, реваншистські ідеї і дух здирства.

Про це гітлерівська пропаганда замовчувала. Зате вона не шкодувала фарб, лякаючи жителів міста тими страхіттями, які нібито чекають їх після приходу росіян.

28 січня радянські війська перерізали останню нитку, що зв'язувала обложений Кенігсберг з центральною Німеччиною.

Долю міста було вирішено. В Кенігсберзі почалася паніка. Рано-вранці радіо попередило:

— Увага, увага! О дев'ятій годині слухайте промову пана урядового радника Драгеля, начальника провінціального управління! Слухайте промову пана радника Драгеля!

Городяни припали до приймачів і репродукторів. Вони марно чекали: Драгель не виступив. О дев'ятій годині ранку пан урядовий радник був уже за добрих два десятки кілометрів од столиці: у комфортабельному «оппелі» він мчав до Піллау, сподіваючись там сісти на пароплав і втекти якнайдалі від цих неспокійних місць.

Чутки поширювалися з космічною швидкістю. Опівдні десятки тисяч переляканих, розгублених, збитих з пантелику людей безладно рушили по шосе на Піллау.

На Новеньких і пошарпаних машинах, на бричках, запряжених кіньми, і просто штовхаючи перед собою тачки з манаттям, поклавши хатні речі на дитячі санки, або з рюкзаками за плечима, йшли кенігсбержці голим, продутим морозними вітрами, слизьким шосе назустріч невідомому, сподіваючись сісти хоч у трюми пароплавів.

Тут були старики, жінки і діти. Чоловіків і навіть підлітків, усе чоловіче населення міста віком від 15 до 65 років, за наказом Еріха Коха зараховували до фольксштурму.

Люди йшли, згинаючись під вагою речей, спотикаючись і падаючи. Багато хто, впавши, більше не підводився: тіла сковував жорстокий мороз і засипав злий поземок.

Матері несли на руках мертвих немовлят. Шкандибали зігнуті діди, закутавши голови жіночими хустками, їх випереджали автомашини, що скажено мчали обледенілим шляхом, юрба ледве встигала розступатися.

Тікали в Піллау члени уряду Східної Пруссії, великі імперські чиновники — заступник обер-президента Коха доктор Гофман, другий його заступник Айхарт, уповноважений по евакуації населення доктор Джубба. Вони пробиралися до міста Кеслін, у Померанії, де мав зібратись східно-прусський уряд. Щоправда, наказу про виїзд фюрер не давав, але кому того дня було до наказів!

Втекли генеральний прокурор провінції Жилінські і президент вищого окружного суду. Через три дні стало відомо: обох спіймано на заставі і страчено за наказом Гітлера.

Надвечір другого дня біженці (добра половина їх розгубилася в дорозі) вдерлися у Піллау.

Але тут ніяких кораблів біля причалів не було.

Тоді люди, мов божевільні, кинулися по кризі через протоку Фріш-Гаф на косу Фріш-Нерунг, щоб звідси пішки дістатися всередину країни.

Біля невеличкого села Нойтіф їх зустріли поліцейські та армійські застави. Натовп повернув назад.

І знову довгий, стомливий, страшний шлях — тепер уже на схід, знову трупи на узбіччях шляху і ревіння автомобільних моторів, знов одчайдушні зойки дітей і голосіння матерів.

Страшне, мертве місто зустрічало втікачів. Електростанція не працювала, не стало води, газу, завмер міський транспорт. Перестали виходити газети, замовкла радіостанція, — економлячи електроенергію, вона передавала лише накази командування фольксштурму.

Патрулі хапали на вулицях чоловіків, безвусих хлопців, стариків і заганяли їх на збірні пункти фольксштурму.

«Народ з великим ентузіазмом вступає до лав ополчення», — волав Берлін.

Тут, у Кенігсберзі, люди зло посміхалися: вони давно втратили віру в порятунок, у все, що їм говорили.

До ополчення добровільно йшли тільки хлопчаки, приваблені можливістю потримати в руках справжню зброю. Решта надівали пов'язки фольксштурмівців лише під загрозою розстрілу.

Городяни вже давно перестали вірити і чуткам про таємничу нову зброю, якою Гітлер погрожував союзним військам. Єхидна пісенька народилася у ті дні в фольксштурмівських казармах:

У місті почалися погроми. Люди грабували крамниці, склади, шукаючи переважно спирт, вино, тютюн і наркотики. У темних, освітлених лише стеариновими каганцями будинках спалахували п'яні оргії. Солдати і ополченці, наповнивши ранці та кишені пляшками й харчами, хапали перших-ліпших голодних і зневірених жінок.

Містом прокотилася хвиля самогубств. З психіатричних лікарень випустили божевільних. Вони блукали по міських кварталах, наганяючи жах на перехожих, вдиралися у квартири, дико вили у під'їздах.

Гроші і речі втратили ціну. Ніхто не думав про них.

Так тривало три дні.

Першого лютого Кох спохватився: надто загрозливим було становище у Кенігсберзі. З маєтку Нойтіф прийшов наказ: усім членам уряду Пруссії повернутися з Піллау до столиці. Групу чиновників, що підлягали примусовому поверненню у Кенігсберг, очолив доктор Гофман. Але користі від їхнього повернення не було ніякої: фюрер Кенігсберга Вагнер, призначений начальником оборони міста, скасував усі міські інституції і зосередив у своїх руках повну владу.

Треба віддати належне волі, наполегливості і розпорядливості Вагнера: йому буквально протягом кількох днів пощастило відновити щось схоже на порядок.

Будинок штабу «Робочого фронту» — він був розташований між міським архівом і Будинком радіо — став штаб-квартирою Вагнера. Жив «фюрер» у підвалі Будинку радіо. Напроти, у будинку імперської поштової дирекції, розмістився штаб начальника гарнізону генерала Лаша.

Тепер радіостанція Кенігсберга працювала цілу добу. Грайливі, сентиментальні мелодії змінювалися істеричними закликами націстських діячів. По кілька разів на день через репродуктори звучав владний, самовпевнений голос Вагнера: фюрер закликав співгромадян битися до останнього подиху.

Усе населення міста було мобілізоване на будівництво оборонних споруд.

Щодня виходила на маленькому аркуші газетка «Пройсіш цайтунг».

«Війну не програно, перемога прийде!» — волали заголовки.

Люди байдуже відверталися від газетчиків. Паніка, пиятика, відчайдушне молодецтво змінилися тупою втомою і байдужістю приречених…

— Все це не означає, товариші офіцери, що перемога дістанеться нам легко, — резюмував начальник штабу, коли Сергєєв закінчив доповідати. — Боротьба чекає жорстока, хоча, звичайно, обставини, про які розповідав тут старший лейтенант, значною мірою полегшать нам виконання завдання…

— Олегу Миколайовичу, до вас відвідувач. Лікар дозволив, — промовила сестра. — Тільки умова: довго не розмовляти.

Слідчий Рєзвов запросто сів на ліжко і, поглядаючи на годинник («Поки лікар не жене», — весело пояснив він), коротко розповів Олегові Миколайовичу, як той опинився у госпіталі.

Сергєєва знайшли серед руїн з пробитою головою.

На його щастя, почали розбирати високу, чудом уцілілу стіну, яка могла впасти на перехожих. Інакше і не помітили б! Там, де невідомий ударив Олега Миколайовича, було знайдено фотокартку.

— Так ось чого він так умовляв мене… — задумливо промовив Сергєєв.

— Хто? — перепитав слідчий.

І тоді Олег Миколайович квапливо і плутано розповів про зустріч на Вітебському вокзалі і біля пушкінського палацу, про свого «випадкового» попутника від вокзалу до міста.

— Важка задача. Гаразд, будемо шукати. А ви лежіть собі спокійно, відпочивайте, набирайтеся сил, — закінчив розмову Рєзвов.

Сергєєв одужував. Він іноді навіть підводився, непевно ступав кілька кроків по кімнаті, підходив до вікна, за яким не бачив нічого, крім руїн, потім повертався до дзеркала, прикріпленого на стіні. Звідти на нього дивилося худорляве обличчя з різко окресленими крилами носа і залисинами над високим чолом.

«Сьогодні хочу говорити про Ганну, — записував він увечері в зошит, який несподівано став щоденником. — Коротка у нас була розмова і лише «ділова», але я розумію, що ця зустріч для мене дуже важлива. Не знаю чому, певно тому, що обоє ми самотні, мені здається, ніби нас щось зв'язало. А втім, чого це я вирішив, що й вона самотня?..

Напишу їй сьогодні ж, неодмінно. Адреси не знаю, як не знаю, чи потрібні їй мої листи і я сам. І все-таки надішлю листа до музею. Сьогодні ж».

Січневого ранку Олег Миколайович, нарешті, одержав довгождану відповідь.

«Звістка про те, що Ви у Кенігсберзі, засмутила, порадувала, стурбувала і підбадьорила мене — все разом, — читав він нерівні рядки. — Засмутила і стурбувала Ваша хвороба, подробиці якої Ви не вважали за потрібне пояснити. Порадувало і підбадьорило те, що Ви одужуєте і незабаром почнете розшуки янтарної кімнати. Я вірю, що Вам і Вашим новим друзям пощастить. Бажаю великих-великих успіхів, дорогий Олегу Миколайовичу.

Про все інше дозвольте поки що не говорити. Скажу тільки одне — мені теж хочеться бачити Вас, сама не знаю чому. Адже до війни ми були майже не знайомі, а остання зустріч виявилася надто короткою, щоб якось змінити наші відносини. А втім, «наші відносини» звучить занадто гучно. Їх немає, цих відносин. Просто, мабуть, ми втомилися після війни і дуже самотні… Ні, і це не те. Одне слово, відкладемо розмову до зустрічі. А поки що — бажаю одужання і успіхів. Пишіть мені. Ганна Ланська».

Нічого не було особливого у цьому короткому і навіть просто діловому листі. Та чи діловому? Давно хтось сказав, що листи, по-перше, мають читати тільки ті, кому вони призначені, по-друге, їх треба читати між рядками. Сергєєв пам'ятав цей давній афоризм і спробував застосувати його у даному випадку. Він читав і перечитував, намагаючись відшукати у словах щось більше, ніж просте людське співчуття і звичайний прояв ввічливості. То йому здавалося, що він знаходить це «більше», то, засмучений і ображений, — чим, він не знав і сам, — Олег Миколайович відкладав лист, щоб через хвилину знову взяти його.

Коли чоловікові вже за тридцять, він не поспішає з висновками. Він уже розуміє ту просту істину, що не кожному почуттю можна дати назву. Сергєєв теж розумів це. Але розумів він і інше: сталося щось таке, що зв'язало його з Ланською, тягло до неї. І тому неспокійно перечитував короткі рядки, вперто відшукуючи в них той зміст, який так хотілося знайти: хоча б щось трохи більше, ніж вияв звичайного співчуття.

Звечора оформивши документи, Сергєєв востаннє переночував у госпіталі і вийшов звідти рано-вранці.

Було ще темно. Високо над містом висів круглолиций місяць, його прозоре сяйво струменіло над Кенігсбергом, що здавався зовсім безлюдним. Мертві кістяки будинків лякали чорними прорізами вікон. Купи цегли і щебеню, схожі на терикони порожньої породи біля шахт, похмуро громадилися навкруги. Над ними свистів пронизливий вітер. Життя ніби назавжди завмерло у розбитому, зруйнованому місті.

Сергєєву згадалася прочитана недавно у газеті фраза чи то американця, чи то англійця: «Росіянам потрібно буде не менше ста років, щоб відбудувати Кенігсберг, якщо вони взагалі виявляться здатними це зробити».

«А може, вони мають рацію? — подумав Олег Миколайович. — Адже місто доведеться будувати, по суті, наново. Це навіть важче, ніж створювати його на рівному місці: скільки руїн треба знести, скільки вивезти щебеню, цегли, уламків, сміття!»

Він повільно йшов вулицею, якій (йому сказали про це в госпіталі) незабаром мали дати нову, російську назву.

Олег Миколайович і не помітив, як майже зовсім розвидніло. Він зрадів цьому: хотілося швидше оглянути місто, згадати місця, знайомі з тієї пам'ятної довоєнної поїздки і з другого ще більш пам'ятного перебування тут.

Вулиці не можна було впізнати.

Обабіч її тяглися ті самі обгорілі, похмурі «коробки», тротуари були вкриті купами битої цегли, і тільки посередині лишалася вузька смуга, по якій рухалися і пішоходи, і поодинокі автомашини. Лише біля великого парку стояв самотній будинок, тьмяно поблискуючи вогниками коптилок. А поряд, навпроти і далі, тяглися руїни, лякаючи своїм виглядом — жалюгідним і грізним водночас.

Почулися голоси. Помітивши, що попереду завали трохи розкидано і саме звідти долітає неквапна російська мова, Сергєєв рушив швидше. Біля майже цілого будинку він побачив кількох чоловік і підійшов до них.

— Що робите, товариші?

— Сіно косимо, хіба не бачиш? — глузливо озвався хрипкий басок.

— Я не про те, — зніяковів Олег Миколайович. — Я хотів спитати, що тут буде?

— А… Нетутешній, видно?

— Нетутешній, — відповів Сергєєв, не дивуючись з того, що зустрів людей, які вже вважали себе тутешніми, мало не корінними жителями міста.

— Зрозуміло. Кінотеатр тут буде. Назва йому вже дана: «Зоря». Добрий буде кінотеатр. Приходь через місяць-другий, сам побачиш.

Відразу чомусь стало легше. Вже якщо почали будувати кінотеатр, значить, до відбудови міста взялися серйозно, по-справжньому. Значить, правда, «місто — буде!», і, певно, скоро.

Його увагу притягла величезна площа — відомий Еріх Кохплац, де відбувалися націстські святкування. Рівне, утоптане великою кількістю чобіт поле було майже нічим не захаращене. Як і раніше, над східчастими трибунали височіла похмура чотирикутна башта, увінчана величезним орлом з розпростертими крилами.

Чотириповерховий будинок колишнього міністерства фінансів не зачепило. Біля входу бовваніли постаті вартових.

І пам'ятник Шіллеру виявився на тому ж місці. Олег Миколайович підійшов ближче. Вся статуя побита і посічена осколками, а голова ледве тримається на понівеченій снарядами шиї. «Можна полагодити, — досвідченим оком глянувши на статую, подумав мистецтвознавець. — Усе можна. До всього поступово дійдуть руки».

Він раптом згадав про театр, чудовий своїм внутрішнім оздобленням, коли побачив, що на місці театру височить задимлена руїна. «Згорів. Самі стіни залишилися. Шкода!»

Оглянувши будинок головної поштової дирекції, поряд з поліцайпрезидією (остання не зазнала серйозних пошкоджень), зяючу проваллями вікон коробку міського архіву і вигорілий зсередини Будинок радіо, Сергєєв вийшов на площу перед Північним вокзалом.

«Площа Трьох маршалів» — так називали її городяни.

Раніше площа була зовсім маленькою. Вона займала лише простір перед будинком вокзалу, а далі починалися будівлі знаменитого Кенігсберзького ярмарку. Тепер перед руїнами колишньої міської ратуші лежали вже звичні для Олега Миколайовича купи цегли і щебеню, захаращуючи всю територію колишнього ярмарку. Тільки за коробкою ратуші уцілів сірий будинок та біля вокзалу височіла споруда, схожа на казарму. На ній висіли портрети трьох маршалів Радянського Союзу, звідки й пішла назва площі.

«Від площі поверніть ліворуч», — згадав Сергєєв повз ради товаришів і посміхнувся: тепер у місті рідко називали вулиці. Площа Трьох маршалів виявилася головним орієнтиром у цьому лабіринті руїн: «Від площі треба їхати у напрямку вокзалу», «Від площі до нас рукою подати», «Перейти площу, а потім праворуч, третій квартал», — так говорили нові мешканці міста.

Пройшовши ще метрів триста, Сергєєв зупинився перед будинком з високим крутим ґанком. Тут містилося управління у цивільних справах, куди він ішов.

У холоднуватих кімнатах вже були люди. Судячи з усього, багато співробітників тут і ночували — не вистачало палива, опалювати квартири було нічим. Різнокаліберні столи, стільці, шафи, зібрані, очевидно, звідусіль, були прикрасою кімнат. Було досить тісно, але, як видно, співробітники добре засвоїли принцип: «Тісно, зате тепло», — і не скаржилися на відсутність комфорту.

Немолода секретарка з втомленим обличчям провела Сергєєва у кабінет начальника політвідділу.

— Денисов, — відрекомендувався, підводячись із-за столу, чоловік середніх років, стрижений наголо, з косим шрамом під лівим оком і глибокими зморшками на лобі, одягнений у потерту гімнастьорку з слідами недавно зрізаних погонів. — Я чув про вас, товаришу Сергєєв, цікавився вашим здоров'ям. Ви могли подати нам чималу допомогу. Але тепер, на жаль, багато чого зробити вже, мабуть, не можна. Кілька днів тому померли доктор Роде та його дружина.

З тих, хто близько знав Роде, у Кенігсберзі знайшли двох: директора ресторану «Блютгеріхт» Файєрабенда і академіка живопису Ернста Шаумана. Обох запросили до політвідділу.

Згодом приїхав і професор Барсов.

Сергєєв у присутності Денисова довго розмовляв з кожним із них. Спогади трьох очевидців були суперечливі і плутані.

Ось що сказав Файєрабенд:

— Востаннє я бачив янтарний кабінет, вірніше його деталі, запаковані в ящики, 5 квітня 1945 року. Потім, як мені відомо, скарб із замка вивезли. Природно, що евакуювати цінності з Кенігсберга у той час не було ніякої можливості. Отже, янтарний кабінет напевне десь тут. Таке моє особисте переконання.

Академік живопису Ернст Шауман заявив:

— У жовтні 1944 року я зустрічався з доктором Роде, цікавився долею янтарного кабінету. Пан доктор повідомив мені під великим секретом, що готується вивезення кабінету до Саксонії. У січні 1945 року ми повернулися до цієї розмови, і Роде сказав, що кабінет уже там, де й передбачалося. Я зрозумів це так, що скарб вивезено в один із саксонських замків. Точніші відомості міг би дати художник-реставратор Ганс Шпехт, який був найближчим співробітником доктора Роде. Перед закінченням війни він служив у поліцейських частинах, потім був у таборі, але як нині склалася його доля — не знаю.

Більш цінні дані повідомив професор Барсов.

— Коли я в 1945 році працював з доктором Роде, він неодноразово підводив мене до бункера на вулиці чи то Штайндамм, чи Лангерайє і казав, що тут сховано великі музейні цінності. Але вхід до нижнього поверху бункера був завалений, треба було провести великі роботи, щоб розчистити його, і ці роботи весь час відкладалися. Крім того, я неодноразово запитував Роде, чи є там картини. І щоразу він відповідав: «Картин там немає». Це мене заспокоювало. Я вже не раз підкреслював, що цікавився, на жаль, тільки картинами. Все інше якось не зачіпало по-справжньому моєї уваги, не викликало інтересу. Тепер я розумію свою помилку, шкода, що це прозріння прийшло надто пізно.

Денисов, Сергєєв та Барсов поїхали по вулицях зруйнованого міста. Барсова просили вказати хоч би приблизно місце розташування бункера. Але все виявилося марним. Професор скрушно хитав головою і тихо, винувато говорив:

— Я не впізнаю міста. І пам'ять стала не та, і руїни мають якийсь інший вигляд. Не впізнаю, товариші, пробачте мені, старому.

Спробували ходити пішки по тих самих вулицях, зазираючи в кожне подвір'я, оглядаючи руїни і підвали. Часом Барсов жвавішав: йому здавалося, що він, нарешті, знайшов те місце, де розмовляв з Роде. Але минала хвилина, друга, і Віктор Іванович, безнадійно махнувши рукою, відповідав на німе запитання Денисова:

— Ні, товариші, і це не те.

Нарешті професорові дали спокій — зрозуміли, що пригадати все він просто не може. Віктор Іванович уже збирався від'їжджати назад до Москви, але перед від'їздом, незвично збуджений і стривожений, прийшов до Денисова.

— Дмитре Георгійовичу, я згадав. Згадав! Професор упав у крісло. — Денисов кинувся до нього із склянкою води, але запізнився. Барсов пополотнів, холодний піт виступив у нього на лобі, очі стали каламутні, подих уривчастий.

— Лікаря! — крикнув Денисов.

У Барсова почався сильний серцевий приступ. Його поклали в госпіталь, звідки зовсім недавно вийшов Сергєєв.

А сам Сергєєв того ж вечора одержав телеграму, що неабияк стривожила його:

«Приїздіть якнайшвидше. Ви мені дуже потрібні. Ланська».

Одночасно прийшов і лист. Кандидата наук Сергєєва викликали на роботу до Ленінграда.

Але Сергєєв не міг поїхати одразу, хоч як рвалася його душа, хоч як тягло його до Ганни.

Надіславши Ланській у відповідь телеграму, — що сталося і чи можна трохи почекати? — Олег Миколайович ждав нової звістки.

Потяглися довгі дні, безсонні ночі, повні болісних роздумів про янтарну кімнату, про Ланську, про те, як складеться їхнє життя.

Через три дні, зустрівшись з Олегом Миколайовичем, як звичайно, вранці, Денисов мовчки подав йому вузький аркушик сірого паперу. Сергєєв прочитав:

«Дорогий Дмитре Георгійовичу! Знову винен перед вами, хоч тепер це від мене і не залежало. Не зміг розповісти Вам особисто і не можу дочекатися години, коли вирвусь із рук ескулапів. Тому — пишу.

Мушу засмутити Вас. Я справді дещо пригадав. Але пригадав речі дуже невтішні.

Справа в тому, що в день першого свого приїзду сюди, до Кенігсберга, 20 квітня, я заходив у замку в те приміщення, де була янтарна кімната. Тільки тепер у мене сяйнула думка: це була саме вона! Тоді про це я не подумав. Там я побачив сліди великої пожежі: на підлозі товстим шаром лежала сила-силенна попелу, стирчали уламки обгорілих дощок, покопавшись у поросі, я знайшов дві мідні навіски для дверей. Тоді я не надав цьому значення, а тепер твердо переконаний: навіски були точнісінько такі, як у Катерининському палаці, якщо судити з фотографій. Очевидно, янтарна кімната згоріла. До речі, червоноармійці у розмові зі мною сказали, що 9 і 11 квітня вони не помітили в замку нічого, крім обгорілих стін.

Отже, на жаль, я змушений констатувати, що янтарна кімната загинула і розшукувати її безглуздо.

З повагою до Вас В. Барсов».

— Ви пам'ятаєте, що таке метод виключеного третього? У математиці? — несподівано спитав Денисов.

— Сказати правду, ні.

— Жаль. Хороший метод. Давайте посидимо ніч, поміркуємо, розглянемо усі. варіанти. Можливо, дійдемо якихось висновків.

Вони сиділи у прохололій за ніч кімнаті, сперечалися, поки й справді не прийшли до більш-менш певних висновків.

Ось що вони вирішили тієї зимової ночі.

Є три припущення про долю янтарної кімнати: або її вивезли до Саксонії, або вона згоріла в замку, або схована у Кенігсберзі чи його околицях.

Який з цих варіантів більш правдоподібний?

Можна припустити, що кімнату вивезено до Саксонії.

На перший погляд, це цілком імовірно. Про це говорили Шауман і — спочатку — Файєрабенд. Щоправда, пізніше він твердив інше. Роде їздив до Саксонії, а потім доповідав Кенігсберзькому управлінню культури про те, що там обрав місце, де найкраще було б заховати кімнату. Відомо, нарешті, що частину культурних цінностей справді евакуювали з Кенігсберга до центральної Німеччини.

Все це — доводи на користь такого припущення. Але є й серйозні заперечення проти цього.

Насамперед, Файєрабенд і Шауман плутають у своїх свідченнях. Так, Файєрабенд заявив, що Роде їздив до Саксонії у жовтні і через місяць ящики з деталями янтарної кімнати були вивезені із замка. А потім казав, що 5 квітня 1945 року він бачив ящики з янтарними панно у замку, спростовуючи по суті самого себе.

Академік Шауман твердить, що в січні 1945 року Роде повідомив його про вивезення янтарної кімнати. Тим часом, 12 січня Роде, як це видно з його офіціального донесення, лише розпочав запаковувати янтарні панно, а 15 січня шляхи із Східної Пруссії до Німеччини були перерізані нашими військами.

Крім того, Файєрабенд розповідав, ніби на початку березня Еріх Кох лаяв Фрізена і Роде за те, що вони не встигли вивезти кімнату, і давав їм якісь вказівки.

Отже, версія про евакуацію янтарної кімнати не доведена.

Є друге припущення: деталі кімнати згоріли під час пожежі 9 чи 11 квітня 1945 року.

Про це говорить професор Барсов. Після пожежі від замка залишилися тільки стіни. Янтарна кімната, яка була у той час у замку, не могла уціліти.

Але чи була вона там? Мабуть, ні. Які підстави для такого твердження? Щоб відповісти на це, треба подумати над третьою версією: янтарну кімнату сховано у Кенігсберзі або його околицях.

Одержавши розпорядження Коха за всяку ціну врятувати кімнату, Фрізен, а потім Роде не могли не вжити рішучих заходів. Вони повинні були виконати наказ гауляйтера.

Далі. Після 5 квітня 1945 року ящиків з янтарними деталями не бачив ніхто. Саме 5 квітня Роде раптово зник із замка і більше не з'являвся у ньому. Не міг же він напередодні штурму міста покинути кімнату напризволяще.

Нарешті, — і це, мабуть, найважливіше, — Роде залишився у Кенігсберзі. Чому? Все-таки він був чиновником значного масштабу і мав право на евакуацію нарівні з Фрізеном, Герте та іншими. Особисті інтереси? Навряд. Будинок Роде згорів під час бомбардування. Дочка Ельза ще у 1944 році вийшла заміж за офіцера і виїхала до його батьків у центральну Німеччину. Значить, щось інше примушувало Альфреда Роде залишитися тут. Це «щось» могло бути одним: відданий до кінця своїй справі, Роде не міг покинути скарби музею, та й бесіда в гестапо відіграла, очевидно, свою роль. Поки кімната була в Кенігсберзі, при ній залишався і її хранитель.

Не можна не взяти до уваги і таємничу поведінку Роде, коли він працював з Барсовим, і його сповідь, і його раптову смерть. Усе це доводить одне: дуже можливо, що янтарна кімната й інші музейні цінності десь тут, недалеко.

— Правильно, Олегу Миколайовичу?

— Мабуть, що так, Дмитре Георгійовичу. Денисов зітхнув. Сергєєв здивовано поглянув на нього.

— Дуже радий, що і ви це підтверджуєте, — сказав Денисов. — Але розшуки янтарної кімнати доведеться тимчасово припинити.

— А чого?! — заперечив вражений Сергєєв. — Самі ж твердите, що вона десь тут, недалеко.

Денисов невесело посміхнувся.

— Недалеко, десь під руїнами. А де? Може, доведеться всі руїни перевернути, щоб знайти той клятий бункер чи підвал, де її сховано. Ні, зараз ми за це по-справжньому не зможемо взятися.

Не дивлячись на пригніченого Сергєєва, Денисов докладно розвивав свою думку. Як це не сумно, але треба визнати, що наспіх організовані розшуки янтарної кімнати не вдалися, тепер мова повинна йти про систематичне обслідування міських районів, а може й усього Кенігсберга. Справа не в тому, щоб просто оглянути руїни. Треба провадити розкопки, розбирати зруйновані будинки, вивозити сміття. Все це стане можливим тільки тоді, коли почнуть відбудовувати місто. Поки що руки до цього не доходять. Сотні радянських міст ще лежать у руїнах, тисячі сімей живуть у землянках, і їм треба допомогти в першу чергу.

Глянувши на похнюпленого Олега Миколайовича, Денисов посміхнувся.

— Коли почнемо відбудовувати Кенігсберг, ваші знання будуть дуже потрібні. А поки що пропонуємо вам залишитися на посаді директора виставки, присвяченої штурму міста. Згодні, звичайно? По очах бачу, — жартівливо сказав Денисов.

— Ні, — несподівано різко відповів Сергєєв,

— Чин замалий?

— За чинами не женуся, Дмитре Георгійовичу. Їхати мені треба. У Ленінград.

— Зрозуміло. — Обличчя Денисова раптом стало непроникним. — Зрозуміло. До північної столиці, так би мовити, потягло, до берегів Неви. Що ж. У нас, звичайно, ні гранітних набережних, ні Анічкових мостів. У нас — руїни та попіл, щебінь і сміття. Складна обстановочка. Не для розпещених натур.

— Ну, знаєте! — спалахнув Сергєєв. — Я прошу вибирати слова! Я майже чотири роки на фронті…

— Чули цю пісеньку, — Денисов, здається, по-справжньому розгнівався. — На фронті — одне. А після війни дехто завчасно відтаювати став, про труднощі почав забувати. На легкий, на готовенький затишок потягло. Такі з окопів першими… — Але він сам відчув, що зопалу перебрав міру. — Добре. Розмова ні до чого. Людина ви безпартійна, затримати вас нічим. Та й навіщо, — знову не стримався, шпигнув, — щасливої дороги!

Попрощалися більш ніж стримано, один — з глухим почуттям непоправності зробленої помилки, шкодуючи, що не зумів до ладу розповісти товаришеві про справжні причини від'їзду, другий — з розчаруванням у людині, якій вірив, досадуючи на свою нестриманість, із запізнілим каяттям, що не зумів у цю нелегку для обох хвилину поговорити просто, душевно.

Такі вже вони були — замкнений від непереборної ніяковості, стриманий і скупий на слова Сергєєв і різкий, прямолінійний, нетерпимий до багатьох людських слабостей Денисов.

Вони розійшлися переконані, що доля навряд чи зведе їх знову.