Італійські черевики

1

Коли холодно, я завжди почуваюсь особливо самотнім.

Мороз за вікном нагадує мені про холод мого тіла. Холоднеча наступає з обох боків. Але я невпинно борюсь як із холодом, так і з самотністю. Саме тому я щоранку прорубую в кризі ополонку. Якби на замерзлій затоці хтось спостерігав за мною з біноклем і бачив, що я роблю, точно подумав би, що я божевільний і збираюсь покінчити з собою. Невже на такому собачому холоді голий чоловік із сокирою в руках хоче прорубати ополонку?

А насправді я, напевно, маю надію, що одного дня там хтось таки з’явиться, чорна тінь на білому тлі, що побачить мене і спробує зупинити, поки не пізно. Проте потреби рятувати мене немає, бо я не збираюся вчинити самогубство.

Колись давно, після великої катастрофи, відчай і лють були такими сильними, що я серйозно роздумував накласти на себе руки. Але я ніколи так і не зважився. Страх — мій вірний супутник життя. Я завжди вважав, що основне в житті — не впадати у відчай. Життя — це ламка гілка над прірвою. Доки маєш силу — тримаєшся за неї. А потім падаєш, як і решта, й не знаєш, що далі. Можливо, там, унизу, тебе хтось підніме? Чи там нема нічого іншого, крім холодного мороку, що проковтне тебе?

Довкола лід.

Зима видалась сувора цього року, на початку нового тисячоліття. Вранці, прокинувшись у грудневій темряві, мені здавалось, наче я чую спів льоду. Навіть не знаю, чому мені спало на думку, що лід може співати. Можливо, мій дідусь, який народився і виріс на тутешніх островах, говорив мені щось таке, коли я був дитиною.

Проте мене розбудив дивний звук. Це точно не були ані кіт, ані пес. Обидві мої тварини сплять міцніше за мене. Моя кішка вже стара та квола, пес геть глухий на праве вухо, а ліве ледве чує. Я можу пройти повз нього, а він і вухом не поведе.

Але що це за звук?

Я спробував зорієнтуватись у темряві. Аж за якусь хвилю я зрозумів, що це, напевно, порухи криги, дарма, що вона грубим шаром укрила всю затоку. Якось минулого тижня, коли я мав менше спокою, ніж зазвичай, я дістався краю, де крига стикається з відкритим морем. Вона і далі тяглася щонайменше на кілометр від останніх скель і аж ніяк не могла рухатись отут посередині затоки. Але крига здіймалася й опускалася, вона тріщала й виспівувала.

Я прислухався до цих звуків, і раптом мені спало на гадку, що життя промайнуло дуже швидко. І ось я тепер — шістдесятишестирічний чоловік, фінансово незалежний, зі спогадом, який весь час не дає мені спокою. Я виріс у таких злиднях, які тепер у цій країні годі собі уявити. Мій батько був безвольним товстим офіціантом, а мати тільки те й робила, що намагалась звести кінці з кінцями. Я вибрався з того убозтва. Дитиною влітку я цілими днями бавився тут надворі і навіть не підозрював, що час невпинно збігає. Тоді мої дідусь з бабцею ще працювали і старість не сковувала їх незворушним чеканням. Від дідуся тхнуло рибою, а в бабусі не залишилось ні одного зуба. І, хоч вона завжди була привітною, мені було моторошно бачити темну діру за її усміхом.

Ще зовсім недавно була середина першої дії. А тепер уже розпочався епілог.

Крига виспівувала в темряві, а мені здалося, що до мене наближається серцевий напад. Я встав, щоби поміряти тиск. Все в порядку, 150/90, пульс у нормі, 64 удари. Я прислухався до себе, щоби зрозуміти, чи десь не болить. Злегка затерпла ліва нога. Я вже звик до того болю, і хвилюватись було нічого. Натомість крига вивела мене з рівноваги. Вона нагадувала дивний хор невиразних голосів. Я сів на кухні, дожидаючи світанку. Щось потріскувало в балках. Мабуть, це дерево скрипить від морозу або ж миша бігає по своїх таємних ходах.

Термометр за вікном показує мінус 19.

Сьогодні я робитиму те саме, що й іншими зимовими днями. Я вдягаюсь у халат, взуваю обрізані чоботи, беру сокиру і спускаюсь до пірса. Прорубування не забирає багато часу, бо в місці моєї ополонки лід тонкий і злегка примерзлий. Потім я роздягаюсь і пірнаю в змішану з кригою воду. Спершу мені боляче, але коли я знову вибираюсь на лід, то з’являється відчуття, наче холод перетворюється в інтенсивне тепло.

Я ще раз поринаю в чорну діру, щоб відчути, що я все ще живий. Після цього самотність помалу відступає. Може, одного дня я помру від шоку, коли знову пірну в ополонку. Моє тіло не зникне під поверхнею льоду, адже я дістаю ногами дна. Я так і стоятиму в отворі, що невдовзі замерзне. Мене знайде Янсон, поштар.

Він до останніх своїх днів не зможе зрозуміти, що зі мною трапилось.

Але мене це не хвилює. Я перетворив свою домівку на неприступну фортецю на острівці, який дістався мені в спадщину. На горі за моїм домом відкривається вигляд на море. Крім острівців і скель, чорні та слизькі гребені яких стирчать із водяної гладіні та льоду, більше нічого не видно. По той бік гори простягається внутрішня частина архіпелагу. Куди не кинь оком, жодної хатини, крім моєї.

Звичайно ж, я не думав, що все буде саме так.

Ця хатина повинна була стати моїм літнім будиночком, а не фортецею, яку мені тепер доводиться охороняти. Кожного ранку, коли я прорубую свою ополонку чи пірнаю в літню воду, я щоразу дивуюсь, що ж сталося з моїм життям.

Але я вже знаю. Я зробив помилку. І не зміг змиритися з наслідками. Якби я знав те, що знаю тепер, що б я зробив тоді? Я не можу відповісти. Єдине, чого я певен, — мені б не довелось ув’язнити себе геть на краю архіпелагу.

Моє життя повинно було йти за складеним планом.

Уже дуже рано я вирішив стати лікарем. Це сталося того дня, коли мені виповнювалось п’ятнадцять і, на моє велике здивування, батько запросив мене до ресторану. Він сам працював офіціантом, але, вперто обстоюючи власну гідність, працював лише вдень і ніколи ввечері. Якщо його змушували працювати ввечері, він звільнявся. Я досі пам’ятаю стурбований плач матері, коли він, повернувшись додому, знову ж повідомляв, що йде з роботи. А тут йому раптом закортіло запросити мене до ресторану. Я чув, як батьки сперечались, чи можна мені йти. Все закінчилось тим, що мама замкнулась у спальні. Вона завжди так чинила, коли щось суперечило її волі. В особливо скрутні періоди вона проводила майже весь час у своїй кімнаті. Там завжди пахло лавандою й слізьми. Я спав на кухонному тапчані, а батько стогнучи розкладав на підлозі матрац.

На своєму віку я надивився на заплаканих людей. Роками, коли я працював лікарем, довелося стикатися з людьми при смерті, а також близькими та родичами безнадійно недужих. Проте їхні сльози ніколи не пахли так, як мамині. По дорозі тато пояснював мені, що мама надто вразлива. А я досі не можу згадати, що ж я тоді відповів. Справді, що ж я міг тоді сказати? Перші мої спогади — це невпинні мамині плачі через безгрошів’я і злидні, що не полишали нас. Тато поводився так, ніби не бачив маминих сліз. Якщо в неї був гарний настрій, коли вона зустрічала його з роботи, все було в порядку. Все було добре навіть тоді, коли вона лежала в ліжку, сповита запахом лаванди. Батько коротав вечори, впорядковуючи свою чималу колекцію олов’яних солдатиків та розкладаючи їх згідно з історичними битвами. Перед тим, як я засинав, він, бувало, сідав на краю ліжка, гладив мене по чолі й шкодував, що через мамину вразливість вони не можуть подарувати мені братика чи сестричку.

Я виростав на нічийній землі, серед сліз і олов’яних солдатиків. А мій батько вперто стверджував, що спільна риса офіціанта й оперного співака — те, що їм обом потрібне добре взуття для того, щоб виконувати свою роботу.

Сталось так, як він постановив. Ми пішли в ресторан. До нас підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення. Батько, як справжній знавець своєї справи, засипав його детальними запитаннями про телячий стейк, який врешті-решт замовив. Я вирішив узяти оселедця. Провівши не одне літо на острові, я полюбив рибу. Офіціант відійшов. Тоді я вперше випив келих вина. Я відразу ж сп’янів. Поївши, батько усміхнено подивився на мене і запитав, що б я хотів робити в майбутньому. Я не знав. Батько оплачував моє навчання в училищі. Похмурий навчальний заклад із утомленими вчителями та коридорами, в яких пахло вовною, не залишав мені простору для власних роздумів над майбутнім. Тут треба було вижити вже завтра, не впійматись із невиконаним домашнім завданням і не дістати зауваження. А завтрашній день теж не гаявся — годі було думати про якусь перспективу після закінчення семестру. Я й досі не пригадую, щоб хоч раз говорив зі своїми друзями про майбутнє.

— Тобі п’ятнадцять років, — сказав батько. — Пора задуматись над тим, що ти робитимеш далі. Не хочеш податись у ресторанну галузь? Може, поїдеш мити посуд до Америки після школи? Добре подумай. Не забувай про добрі черевики.

— Я не хочу бути офіціантом.

Я відповів дуже впевнено. Мені важко було визначити, що відчув батько — розчарування чи полегшення. Він пригубив вина, провів указівним пальцем по носі і запитав, чи я справді ще не замислювався над майбутнім.

— Ні.

— Якісь думки вже мусили проскакувати в твоїй голові. Що тобі подобається найбільше?

— Музика.

— Оце так новина. Ти вмієш співати?

— Ні, не вмію.

— Чи ти без мого відома навчився на чомусь грати?

— Ні.

— Чому ж тобі найбільше подобається музика?

— Викладачеві музики Рамбергу до мене байдуже.

— Що ти маєш на увазі?

— Він звертає увагу тільки на тих, хто вміє співати. Всіх інших він просто не помічає.

— Ага, тобто тобі найбільше подобається предмет, на який ти навіть не з’являєшся?

— Ще хімія подобається.

Батько явно був здивований. Ще мить він, здавалось, видобував із голови давні спогади своїх бідних шкільних років, намагаючися згадати, чи існував тоді такий предмет, як хімія, взагалі. Я не зводив з нього погляду. Він мінявся перед моїми очима. Давніше в ньому нічого не мінялось, крім одягу, взуття і кольору волосся, що дедалі більше сивіло. А тепер відбувалося щось несподіване. Здавалось, ніби він раптом став зовсім безпомічним і вперше мені відкрився. Навіть попри те, що він не раз сидів на краю мого ліжка чи плавав зі мною в затоці, між нами завжди була велика дистанція. А зараз, безпорадний, він наблизився до мене. Я був сильніший за людину, що сиділа навпроти за білим столом у ресторані, де капела вигравала музику, яку ніхто не слухав, цигарковий дим змішувався з різким запахом парфумів, а його келих вина все порожнів.

Саме тоді в мене визріла відповідь. Я раптом визначив своє майбутнє або ж сам створив його в ту ж мить. Батько дивився на мене своїми сіро-синіми очима. Він, здавалося, вже отямився від хвилинної безпорадності. Але я побачив її і вже ніколи цього не забуду.

— Кажеш, тобі цікава хімія? Чому?

— Тому що я буду лікарем, а їм треба розумітись на речовинах. Я хочу оперувати.

Він подивився на мене з відразою.

— Ти хочеш порпатись у людських тілах?

— Так.

— Як же ти станеш лікарем, закінчивши лише училище?

— Я хочу здобути вищу освіту.

— Щоб копирсатися в людських тельбухах?

— Я хочу бути хірургом.

У ту хвилину виник мій життєвий план. Я ніколи раніше не задумувався над тим, щоб стати лікарем. Я не втрачав свідомості від вигляду крові чи уколу, але я ніколи не уявляв собі життя в лікарняних коридорах чи операційних залах. Коли ми того квітневого вечора повертались додому — мій батько трохи напідпитку, і я — захмелілий підліток, — я усвідомив, що не тільки відповів на запитання батька, а дав обіцянку самому собі.

Я мав стати лікарем. Я мав присвятити своє життя копирсанню в людських тілах.

2

Сьогодні пошти не буде.

Вчора її теж не було. Натомість сьогодні прибув поштар Янсон. У нього нема для мене пошти: я заборонив йому такі візити. Ще дванадцять років тому я наказав йому, щоб не привозив мені саму лише рекламу. Мені набридли всі ті акційні реклами комп’ютерів і свинини. Я казав йому, що не хочу потрапити до рук людям, які прагнуть керувати мною за допомогою знижок. Знижки не головне в житті, намагався йому пояснити. Сенс життя — це щось суттєве. Я не знаю, що саме, але тим не менше треба вірити, що це щось суттєве і що його прихований зміст вартий значно більшого, ніж акційні купони і лотерейні квитки.

Ми посварились. Це було не востаннє. Часом мені здається, що саме наша злість змушує нас триматись одне за одного. Хоч після цього він більше ніколи не привозив рекламу. Востаннє, коли я отримував пошту, то був лист від муніципальної влади. Відбулося це сім з половиною років тому, того осіннього дня віяв сильний вітер із північного сходу, а рівень води в морі був низьким. Влада повідомляла, що мені виділено місце на цвинтарі. Янсон стверджував, що таке місце мають усі. Це був новий сервіс, і він полягав у тому, що місцеві платники податків могли дізнатися, де розташовані їхні місця на цвинтарі на випадок, якби вони хотіли піти подивитись і довідатись, хто ж їм буде сусідом.

Це єдиний лист, отриманий за останні дванадцять років, окрім невтішних пенсійних довідок, декларацій та банківських виписок.

Янсон завжди прибуває близько другої години. Я підозрюю, що він їздить сюди, аби домагатися в Пошти повної компенсації за човен або гідрокоптер. Я пробував випитати в нього, але він не відповів. Можливо, що це саме я забезпечую його роботою. Адже взимку він мусить тричі на тиждень, а влітку — п’ять разів причалювати до мого пірса, який, на щастя ще не ліквідували.

П’ятнадцять років тому на довколишніх островах жило п’ятдесят місцевих мешканців. Тоді навіть курсував човен, що доправляв чотирьох тамтешніх дітей до сільської школи. Цього року нас лишилося семеро, з яких лише одному ще нема шістдесяти. Ну, і Янсон. Він наймолодший і разом із тим найбільше залежний від того, що ми тримаємося при житті і вперто не покидаємо цих островів. В іншому разі його звільнять. Особисто мені це байдуже. Мені не подобається Янсон. Він один із моїх найбільш проблемних пацієнтів. Він належить до групи геть безнадійних іпохондриків. Одного разу кілька років тому, коли я оглядав його горло і міряв тиск, він раптом сказав, що, на його думку, в нього з’явилась пухлина мозку, що впливає на його зір. Я відповів, що не маю часу слухати його вигадки, але він наполягав. Щось відбувалося з його мозком. Я запитав, чому він так гадає. Його мучили болі голови? Запаморочення? Інші симптоми? Він не вгавав, аж поки я не затягнув його в темну хатину для човнів, посвітив у його зіниці й запевнив, що з ним усе гаразд.

Я не сумніваюся, що Янсон насправді абсолютно здоровий. Його батькові дев’яносто сім років, він живе в будинку для літніх людей, але в нього досі зовсім світлий розум. Янсон ворогує зі своїм батьком ще з 1970 року. Тоді йому було начхати на допомогу батькові під час ловлі вугра, і він подався в Смолянд на роботу в тартаку. Ніяк не збагну, чому він вибрав саме лісопильню. Звичайно, я можу зрозуміти, що він не витримав свого тиранічного батька. Але чому тартак? Я навіть не намагаюся зрозуміти Янсона, бо замало про нього знаю. Але з того випадку в 1970 році вони вороги. Янсон повернувся зі Смолянда аж тоді, коли його вже старий батько поселився в будинку для престарілих. Вони ніколи не розмовляють один з одним.

В Янсона є старша сестра Ліннеа, що мешкає в центральній Швеції. Колись вона була заміжня і мала літню кав’ярню. Але коли її чоловік помер — він скотився з горбка по дорозі до крамниці, — вона закрила кав’ярню й стала релігійною. Ліннеа — вісниця між батьком і сином.

Цікаво, чи їм є що сказати одне одному. А може, вона рік у рік силкується бути посередником між батьком і сином, що затялися в мовчанці?

Мама Янсона померла вже давно. Я бачив її лише одного разу. Вже тоді її розум починав затьмарювати старечий маразм і вона думала, що я її батько, який помер ще в 1920-х роках. Ця зустріч мене вразила.

Сьогодні я навряд чи відреагував би так гостро, але тоді я був інакшим.

Насправді, я нічого не знаю про Янсона, крім того, що його ім’я Туре і він поштар. Я його не знаю, і він не знає мене. Але коли він визирає з-за мису, я зазвичай стою на пірсі й чекаю. Стоячи там, я питаю себе навіщо, хоча й знаю, що відповіді не отримаю. Це те саме, що чекати на Бога чи Ґодо, а натомість з’являється Янсон.

Я сідаю за кухонний стіл і відкриваю бортовий журнал, який веду, відколи я тут. Мені нічого розповісти, і я не знаю нікого, кому було б цікаво прочитати написане. Проте я все одно пишу. Кожного дня рік у рік, по кілька рядків. Про погоду, кількість птахів на дереві за моїм вікном і про моє здоров’я. Нічого більше. Якщо захочу, можу знайти котрийсь день десять років тому і констатувати, що коли я спускався до Янсона, то на пірсі сиділи блакитна синиця і кулик.

Я веду хроніку втраченого життя.

Ранок проминув.

Пора натягувати шапку на вуха і в тріскучий мороз виходити на пірс, чекаючи Янсона. Він, напевно, добряче мерзне в своєму гідрокоптері в такий холод. Деколи мені здається, що я вловлюю легкий запах алкоголю, коли він причалює до пірса. Я його розумію.

Коли я вставав з-за столу, мої домашні тварини прокинулись. Кицька першою стояла під дверима, пес рухався значно повільніше. Я випустив їх надвір, а сам надягнув стару дідову, погризену молями шубу, обмотав шию шаликом і натягнув теплу військову шапку часів Другої світової війни. Потім спустився до пірса. Мороз щипав. Я зупинився і прислухався. Не чути було ні звука. Ні птахів, ні Янсонового гідрокоптера.

Я чітко уявляв його перед собою. Здавалось, наче він керував старовинним трамваєм, на якому водій мусив стояти ззовні. Годі було описати його зимовий одяг. Коли було так холодно, як сьогодні, він замотувався у накидки, плащі, у хутряні клапті і навіть старий халат. Я інколи запитував у нього, чому він не купить собі сучасний теплоізоляційний комбінезон, який я бачив в одній з крамниць на материку. Він пояснив, що вони не надійні. Звичайно ж, насправді він просто скупий. На голові в нього така ж хутряна шапка, як і в мене. Його обличчя захищає грабіжницька маска і пара старих окулярів, які носять мотоциклісти.

Я поцікавився, чи Пошта не зобов’язана забезпечити його теплим одягом. У відповідь я почув незрозуміле бурмотіння. Янсон не хоче зайвий раз зв’язуватись із Поштою, хоч це його роботодавець.

На кризі коло пірса лежала замерзла чайка. Крила складені, закоцюблі лапи стирчать, очі наче два блискучі кристали. Я поклав її на камінь на березі. Водночас я почув шум мотора гідрокоптера. Не треба було звіряти час із годинником, щоб бути певним, що Янсон прибув вчасно. Він прямував від найближчого острова Весельсьо. Там живе стара Аста Кароліна Окерблюм. Їй 88 років, і в неї сильно болять руки, та все ж вона вперто відмовляється покидати острів, на якому народилась. Янсон розповідав, що в неї поганий зір, але вона і далі в’яже светри й шкарпетки своїм численним онукам, що живуть по цілій Швеції. Я поцікавився, які з вигляду ті светри. Хіба напівсліпа людина може вив’язувати якісь візерунки?

Гідрокоптер наближався і вигулькнув за мисом, що навпроти Ліндсгольмена. Це дивовижне видовище, коли випливає комахоподібне судно з закутаним чоловіком за його кермом. Янсон заглушив мотор, великий пропелер затих. Він зісковзнув із гідрокоптера і стягнув з себе маску й окуляри. Його обличчя було червоним і спітнілим.

— У мене болить зуб, — сказав він, насилу вибравшись на пірс.

— А чим я тобі зараджу?

— Ти лікар.

— Я не стоматолог.

— Болить унизу зліва.

Янсон роззявив рота так, наче він раптом угледів щось страхітливе за моєю спиною. Щодо моїх зубів, то вони в досить непоганому стані. Зазвичай мені вистачає одного візиту до стоматолога на рік.

— Я нічого не вдію. Мусиш піти до стоматолога.

— Ти можеш бодай подивитись.

Янсон не здавався. Я зайшов у повітку для човнів і дістав ліхтар і ложку для горла.

— Відкрий рота!

— Я ж уже відкрив.

— Ширше.

— Я не можу.

— Так я нічого не побачу. Поверни обличчя до мене!

Я посвітив ліхтарем у роті й відгорнув язика: зуби були жовті й укриті зубним каменем. У нього було повно пломб, але ясна мали здоровий вигляд, і я не знайшов жодної дірки.

— Я нічого не бачу.

— Але ж мені болить.

— Піди до стоматолога. Можеш узяти знеболювальне.

— Воно закінчилось.

Я витягнув зі своєї медичної шухляди пачку знеболювальних таблеток. Він запхав її в кишеню. Як завжди, йому не спало на думку запитати, скільки все це коштує. Консультація і таблетки. Янсон така людина, що сприймає мою дружню щедрість як належне. Імовірно саме тому він мені так не подобається. Дуже тяжко, коли тобі не подобається твій найближчий друг.

— Я маю для тебе пакунок. Це подарунок від Пошти.

— Відколи це вони роздають подарунки?

— Це різдвяний. Кожен отримує свій пакунок від Пошти.

— Чому це раптом?

— Я не знаю.

— Мені нічого не треба.

Янсон побабрався в одному зі своїх мішків і дістав маленький тонкий пакет. На обгортці генеральний директор Пошти бажав мені веселого Різдва.

— Це безкоштовно. Викинь, якщо тобі його не треба.

— Не переконуй мене, наче Пошта дає щось безкоштовно.

— Я й не намагаюсь тебе переконати. Всі дістають однакові пакунки. І безкоштовні.

Інколи в мене не залишається сили опиратись Янсоновій впертості. Тим більше я не міг сперечатися з ним на такому холоді. Я розгорнув пакунок. У ньому були два рефлектори й повідомлення: «Будь обережним на дорозі. Вітання від Пошти».

— Нащо мені рефлектори? Тут нема машин і я єдиний пішохід.

— Може, колись тобі набридне жити на цьому острові. Отоді вони стануть тобі в пригоді. Можеш дати мені води? Я мушу випити таблетку.

Я ніколи не впускав Янсона у свій дім. І тепер теж не збирався.

— Розтопи собі снігу в кухлі біля мотора.

Я зайшов у повітку для човнів, розшукав старе термосне горня і вкинув туди жменю снігу, а Янсон — швидкорозчинну таблетку. Ми мовчки чекали, поки сніг топився від розігрітого мотора. Янсон випив.

— Я повернусь у п’ятницю. Потім у мене різдвяні вихідні.

— Я знаю.

— Як ти святкуватимеш Різдво?

— Я не святкуватиму.

Янсон указав рукою в бік моєї хатини. Я злякався, що він спіткнеться і впаде у своєму незграбному вбранні, наче переможений лицар у заважких обладунках.

— Тобі слід обвішати будинок гірляндами. Це підбадьорює.

— Ні, дякую. Хай вже краще буде темно.

— Чому ти не хочеш зробити собі щось приємне?

— Мені подобається все, як є.

Я розвернувся і рушив у напрямку хатини. Я викинув рефлектори в сніг. Коли я порівнявся з дровітнею, то почув, як із шумом завівся гідрокоптер. Цей звук нагадував передсмертний рев звіра. Пес чекав мене на сходах. Йому пощастило, що він глухий. Кицька чатувала коло яблуні і стежила за омелюхами, що вовтузились довкола шматка свинячої шкіри.

Часом мені бракує співрозмовника. Розмову з Янсоном не можна назвати розмовою. Це балачки. Балачки на пірсі. Він теревенить про те, що мене не цікавить. Він хоче, щоб я ставив діагнози його надуманим хворобам. Мій пірс і моя повітка для човнів стали такою собі приватною клінікою для одного пацієнта. За всі ті роки я переніс апарат для вимірювання тиску та інструменти для видалення сірки з вух у повітку для човнів і поскладав їх серед рибальських сітей. Мій стетоскоп висить на дерев’яному гаку разом із приманкою для гаг, що колись виготовив мій дідусь. У спеціальній шухляді я зберігаю медикаменти, які можуть бути потрібні Янсонові. А лавку на пірсі, на якій мій дідусь колись любив посидіти і покурити люльку після чищення сітки на камбалу, я тепер використовую як кушетку для обстеження, якщо Янсонові треба лягти. У завірюху я пальпував його живіт, коли йому здавалось, що в нього рак шлунка, й оглядав його ноги, коли він забрав собі в голову, що до нього закралась якась незрозуміла хвороба м’язів. Часто я задумувався над тим, що мої руки, які колись виконували складні операції, тепер потрібні виключно для незграбних обстежень Янсонового на диво і заздрість добре збереженого тіла.

Розмова? Те, як ми говоримо один з одним, аж ніяк не можна назвати розмовою.

Інколи в мене виникала спокуса розпитати Янсона, що він думає про життя і пекло, яке чекає на нас. Але він би не зрозумів. У його житті існують лише рекомендовані та цінні листи, марки, оплати, виплати і жахлива кількість реклами. Окрім того, він має клопіт зі своїм човном і гідрокоптером. Коли море відкрите, він використовує перероблений рибальський човен, придбаний у Вестервіку. В ньому прадавній мотор із Сефле, що в кращому разі витягує вісім вузлів. Гідрокоптер він купив у Норвегії і сам зізнався, що його сильно обкрутили. За всіма цими клопотами Янсонові очевидно ніколи думати про пекло.

Щодня я підходжу до свого човна, покладеного на суші. Вже пройшло три роки з того моменту, коли я витягнув його, щоби привести до ладу. Досі не можу за це взятись. Це старий гарний дерев’яний човен, який потроху нищить негода та поганий догляд. Так не повинно бути. Навесні я всерйоз за нього візьмусь.

Цікаво, чи справді я це робитиму.

Я зайшов досередини і продовжив складати пазл на мотив «Нічної варти» — картини Рембрандта. Колись давно я виграв її в лотерею, що проводили в лікарні в Лулео, де я тоді саме влаштувався працювати хірургом і приховував свою непевність надмірним самовдоволенням. Мозаїка дуже складна, бо мотив темний. Того дня мені вдалось правильно скласти лише один шматок. Я приготував вечерю і їв, слухаючи радіо. Термометр показував мінус 21. Зоряне небо віщувало, що перед світанком буде ще холодніше. Здавалось, наближався новий рекорд низької температури. Хіба колись бувало так холодно? Може, під час війни? Треба запитати в Янсона, він зазвичай добре знається на таких речах.

Щось не давало мені спокою.

Я ліг на ліжко і спробував читати книжку про появу картоплі в нашій країні. Я читав її вже не раз. Імовірно тому, що вона не ховає в собі небезпеки. Я міг спокійно гортати сторінку за сторінкою, не боячись наткнутись на щось неприємне чи несподіване. Опівночі я погасив лампу. Мої обидві тваринки вже заснули. Щось потріскувало і підвивало в стінних колодах.

Я спробував прийняти рішення. Слід мені й далі охороняти свою фортецю, чи визнати себе переможеним і спробувати зробити щось путнє з залишком життя? Я нічого не вирішив. Я дивився в темряву і думав, що моє життя триватиме, як звично. Нічого визначального не трапиться.

Це був день зимового сонцестояння. Найдовша в році ніч і найкоротший день. Пізніше я задумаюсь над тим, чи в цьому був якийсь тоді незбагненний для мене зміст.

Це був звичайнісінький день. Було дуже холодно, і в снігу коло мого замерзлого пірса лежали мертва чайка і пара рефлекторів від Пошти.

З

Проминули Різдво і Новий рік.

Третього січня з Фінської затоки на архіпелаг налетів сніговий шторм. Я стояв на горі за будинком і бачив, як чорні хмари здіймаються на горизонті. За одинадцять годин випало сорок сантиметрів снігу. Я мусив вибратись надвір через кухонне вікно, щоб розчистити вхід до дверей.

Коли сніговий шторм відійшов, я записав у своєму бортовому журналі: «Омелюхи зникли. Шмат свинячої шкіри лежить покинутий. Мінус шість градусів».

У сумі 63 букви і кілька крапок. Нащо я це написав?

Був час пірнати в ополонку. Вітер пронизував мене, коли я чвалав до пірса. Я прорубав отвір і занурився. Холод обпікав. Саме коли я вибрався на пірс, щоб повернутись додому, настало затишшя між двома поривами вітру. Щось мене налякало, і я затамував подих. Я обернувся.

На кризі стояла людина. Чорна постать на білому тлі. Сонце наближалось до горизонту. Я придивився, щоб розпізнати людину. Це була жінка. Здавалося, наче вона сперлась на велосипед. Потім я зрозумів, що це ходунці. Мене трясло від холоду. Хто б це не був, я більше не міг стояти голим біля ополонки. Я поквапився до хатини і подумав, чи мені бува не ввижається.

Одягнувшись, я взяв бінокль і вийшов на гору. Мені не привиділось. Жінка і далі там стояла. Її руки лежали на руків’ї ходунка. На плечі висіла сумка. Низько натягнута в’язана шапка була обмотана шаликом. Мені було важко розгледіти її обличчя в бінокль. Звідки вона прийшла? Хто вона?

Я роздумував. Якщо вона не заблукала, то прийшла до мене. Крім мене тут більше нікого нема. Я сподівався, що вона заблукала. Я не хотів гостей.

Вона і далі стояла незворушно, тримаючись руками за ходунці. Я відчував, як у мені наростає дискомфорт. Щось знайоме було в постаті тієї жінки на кризі.

Як вона зуміла пробратись по кризі крізь завірюху з ходунком? До материка було три морські милі. Здавалось неймовірним, що вона пройшла таку відстань і не замерзла.

Я дивився на неї з бінокля напевно довше, ніж десять хвилин. Аж коли я хотів опустити його, вона повільно обернулася і глянула в мій бік.

Це був один із тих моментів у житті, коли час не просто зупиняється, а зникає. Бінокль наближав її, і я побачив, що це Гаррієт. Хоча востаннє я бачив її навесні сорок років тому, я знав, що це вона. Гаррієт Гьорнфельдт, яку я колись любив більше, ніж будь-яку іншу жінку.

Тоді я вже декілька років був лікарем — на превелике здивування мого батька-офіціанта і майже фанатичну гордість моєї мами. Мені вдалось вирватися зі злиднів. Я жив у Стокгольмі, весна 1966 року була дуже гарною, місто мов було охоплене приємним хвилюванням. Щось відбувалось, моє покоління прорвало дамбу, розчахнуло двері суспільства і вимагало змін. Ми з Гаррієт любили гуляти вечірнім містом.

Гаррієт була на кілька років старша від мене і ніколи не мала намірів здобувати вищу освіту. Вона працювала продавцем у взуттєвій крамниці. Гаррієт казала, що кохає мене, я ж казав, що кохаю її, і завжди, коли я йшов з нею в маленьку кімнату, що вона винаймала на вулиці Горнсґатан, ми кохались на розкладному дивані, який щоразу мало не ламався.

Наше кохання, так би мовити, спалахнуло як вогонь. І, як не дивно, я її кинув. Отримав стипендію від Каролінського інституту для подальшого навчання у США. 23 травня я повинен був на рік полетіти в Арканзас, принаймні так я сказав Гаррієт. Проте літак в Амстердам та Нью-Йорк відлетів уже 22 травня. Я навіть не попрощався з нею — я просто зник.

За рік у Сполучених Штатах я ні разу не давався їй чути. Я нічого не знав про її життя і не хотів знати. Інколи я прокидався від сну, що вона покінчила життя самогубством. Мене мучила совість, але її завжди вдавалось заспокоїти.

Поволі вона зникла з моєї свідомості. Я повернувся у Швецію і почав працювати в Лулео. В моєму житті з’явилися інші жінки. Часом, особливо коли я був на самоті й випивав зайвого, мені приходило до голови, що я мушу довідатись про неї. Тоді я набирав телефонну довідку і просив номер Гаррієт Крістіни Гьорнфельдт. Щоразу я клав трубку до того, як телефоніст устигав знайти номер. Я не наважувався зустріти її. Я не наважувався довідатись правду.

І ось вона стояла тут серед криги з ходунцями.

Минуло рівно тридцять сім років з того часу, як я, нічого не пояснивши, зник. Зараз мені було шістдесят шість років. Отже, їй десь шістдесят дев’ять, скоро сімдесят. Мені хотілося зайти до хати і зачинити за собою двері. І щоб, якби я потім знову вийшов на сходи, її не було. Вона б пропала. Хай там що, а вона була б не більше ніж примарою. І врешті-решт я б не побачив того, що бачив. Вона б ніколи не стояла там на кризі.

Минуло кілька хвилин.

Серце шалено калатало. Шмат свинячої шкіри на дереві перед дзеркалом досі самотньо погойдувався. Пташки так і не повернулись після снігового шторму.

Коли я знов підніс бінокль до очей, то побачив, що вона лежала на кризі, простягнувшись на спині й розкинувши руки в сторони. Я відкинув бінокль і побіг до краю криги. Кілька разів я падав у глибокий сніг. Коли я добрався до неї, то переконався, що її серце б’ється, а нахилившись до обличчя, я відчув її подих.

Я б не подужав донести її до будинку. Я приволік тачку, що стояла позаду повітки для човнів. Перш ніж я зумів укласти її на тачку, я весь укрився потом. Такою тяжкою вона раніше не була. Чи це я став таким безсилим? Гаррієт скоцюрблено сиділа в тачці — гротескна постать, — досі не розплющивши очей.

На березі тачка застрягла. На мить майнула думка, що доведеться волокти її на мотузці. Але я відкинув цю думку, це було б зовсім негідно. У повітці для човнів я роздобув лопату і розчистив стежку від снігу. Під сорочкою котився піт. Я не переставав стежити за Гаррієт. Вона досі не прийшла до тями. Я знову поміряв її пульс, він прискорився. Я щосили відкидав сніг.

Врешті мені вдалось довезти її до дому. Кішка сиділа на лавці під вікном і спостерігала за всім, що діялось. Я поклав кілька дощок на сходи, відчинив вхідні двері й розігнав тачку. За третім разом тачка з Гаррієт зупинилась у моєму передпокої. Пес лежав під кухонним столом, споглядаючи звідти за дійством. Я прогнав його, зачинив двері і поклав Гаррієт на кухонний тапчан. Я так спітнів і захекався, що мусив спершу сісти віддихатись, перш ніж обстежити Гаррієт.

Я поміряв їй тиск. Він був низьким, але не настільки, щоб викликати тривогу. Я роззув її та помацав ступні. Вони були холодні, але не задубілі. Отож, до замерзання не дійшло. Її губи теж не свідчили про зневоднення. Пульс зменшився до шістдесяти шести ударів на хвилину.

Я саме підкладав їй під голову подушку, коли вона розплющила очі.

— У тебе тхне з рота, — промовила вона. — Дуже несвіжий подих.

Це були її перші слова за всі ті роки. Я знайшов її на кризі, мало не скрутив собі в’язи, поки довіз її до хатини, і перше, що вона мені сказала, — «у тебе тхне з рота». У ту мить мені захотілось викинути її назад. Я не просив її приходити сюди, я не знав, чого вона хоче, і відчув, як мене знову переповнили докори сумління. Вона прийшла, щоб змусити мене відповісти за свій вчинок?

Я не знав. Але чи могла бути ще якась причина?

Я усвідомив, що боюсь. Я почувався так, наче потрапив у пастку.

4

Гаррієт поволі оглядала кімнату.

— Де я?

— У моїй кухні. Я побачив тебе на кризі. Ти впала. Я приніс тебе сюди. Як ти почуваєшся?

— Добре, але я втомлена.

— Хочеш води?

Вона кивнула. Я приніс склянку. Вона похитала головою, коли я спробував підперти її, і підвелась сама. Я розглядав її обличчя і мусив визнати, що вона не дуже змінилась. Вона постаріла, проте залишилась такою ж.

— Напевно, я знепритомніла.

— Тобі боляче? Ти часто непритомнієш?

— Буває інколи.

— А що каже лікар?

— Він нічого не каже, бо я не питала.

— Твій тиск у нормі.

Вона розглядала ворону, що вчепилась за свинячу шкіру за вікном. Потім вона виразно глянула на мене.

— Я би збрехала, якби сказала, ніби мені жаль, що я тебе потурбувала.

— Ти мене не потурбувала.

— Звісно, потурбувала. Прийшла без попередження. Але мене це не хвилює.

Вона вмостилася вище на тапчані. Раптом я зауважив, що їй боляче.

— Як ти сюди добралась?

— Чому ти не питаєш, як я тебе знайшла? Я знала про цей острів, на якому ти бував улітку, й про те, що він на східному узбережжі. Знайти тебе було не так уже й просто. Але нарешті мені вдалось. Я зателефонувала на пошту, бо подумала, що вони мусять знати, де живе людина на ім’я Фредрік Велін. І ще вони сказали, що тут є поштар, який розвозить пошту.

Повільно в моїй свідомості постав спогад. Мені приснився землетрус. Довкола рознісся страшенний гуркіт, та враз усе стихло. Гул мене не розбудив, натомість я розплющив очі, коли знов залягла тиша. Так я пролежав кілька хвилин, дослухаючись до темряви. Кицька муркотіла у моїх ногах.

Усе було, як звично, і я знову заснув.

Аж тепер я зрозумів, що гуркіт уві сні насправді був гідрокоптером Янсона. Це він привіз сюди Гаррієт і висадив її на кризі.

— Я хотіла приїхати рано-вранці. Дорога сюди — це справжнє пекло. Але поштар був дуже приємним. Хоча й загнув чималу ціну, — сказала Гаррієт.

— Скільки ти заплатила?

— Триста крон за себе і двісті за ходунці.

— Справжнє здирництво!

— Хіба тут ще хтось має гідрокоптер?

— Я вимагатиму, щоб він повернув половину суми.

Вона вказала на склянку.

Я наповнив її водою. Ворони біля свинячої шкіри вже не було. Я встав і сказав, що вийду забрати її ходунці. Мої чоботи позалишали на підлозі великі калюжі. Пес вигулькнув з-за дому і пішов зі мною до берега.

Я спробував тверезо мислити.

Після більш ніж тридцяти років Гаррієт повернулася з минулого. Безпека, яку я створив на цьому острові, виявилась оманливою. Мене здолав троянський кінь у вигляді Янсонового гідрокоптера. Він продірявив мій захисний мур, ще й непогано на цьому заробив.

Я вийшов на кригу.

Віяв легкий вітер із північного сходу. Зграя птахів пролетіла над обрієм. Острівці та скелі вкрилися снігом. День був неймовірно тихим, як це буває тільки тоді, коли море сковує кригою. Сонце стояло над пругом. Ходунці примерзли. Я обережно відірвав їх від льоду і повіз у напрямку острова. Собака біг за мною підтюпцем. Незабаром мені доведеться його усипити. Його та кішку. Вони обоє вже мучились від старості.

Коли ми досягнули берега, я зайшов до повітки для човнів і взяв старого коца, яким застелив дідусеву лавку. Я не міг повернутись у дім, не знаючи, що робити. Могла бути одна-єдина причина, чому Гаррієт приїхала сюди. Вона хотіла, щоб я за все відповів. Після всіх цих років вона хотіла довідатись, чому я її покинув. Що я мав відповісти? Життя проминуло — сталося, що сталося. Якщо взяти до уваги те, що трапилося зі мною, Гаррієт повинна бути вдячна мені, що я зник з її життя.

Сидіти на лавці було зимно. Якраз, як я збирався встати, до мене долинули віддалені звуки. Голоси й шум моторів доносяться далеко понад водою та кригою. Я зрозумів, що це був Янсон зі своїм гідрокоптером. Сьогодні не мало бути пошти, тож він, напевно, незаконно підпрацьовував таксистом. Я повернувся до хатини. Кицька чекала мене на сходах, але я не впустив її досередини.

Перш ніж зайти до кухні, я скинув оком на своє відображення в дзеркалі в передпокої. Виснажене неголене обличчя. Волосся нерозчесане, губи стиснуті, очі глибоко позападали. Кепський вигляд. На відміну від Гаррієт, таку схожу на себе колишню, — я сильно змінився за всі ті довгі роки. Гадаю, в мене був непоганий вигляд замолоду. Принаймні я був неабияк популярний у жінок. Аж поки не сталося те, що поклало край моїй лікарській праці, я слідкував за своїм виглядом та вбранням. Занепад почався вже після переїзду на цей острів. За якийсь час я поховав усі три дзеркала в домі. Я не хотів бачити себе. Я по півроку міг не їздити до перукарні.

Я провів пальцями по волоссю і зайшов до кухні.

Тапчан був порожнім. Гаррієт не було. Двері до вітальні прочинені, але в самій кімнаті не було нікого, крім великого мурашника. Потім я почув, як зливається вода в туалеті. Гаррієт повернулась на кухонний тапчан.

Я знову зрозумів з її рухів, що їй боляче. Але який саме біль їй дошкуляв, я не міг визначити.

Вона сіла на тапчані так, що світло з вікна падало їй на обличчя. Мені здалось, наче я знов бачу її такою, як у ті світлі весняні вечори, коли ми гуляли по Стокгольму і я весь час планував покинути її, не попрощавшись. Що ближче підходив той день, то частіше я запевняв, що кохаю її. Я боявся, що вона викриє мої думки і добре сплановану зраду. Але вона мені вірила.

Вона виглянула у вікно.

— На кусні м’яса на дереві сидить ворона.

— Це свиняча шкірка, а не кусень м’яса. Дрібні пташки зникли, коли налетів сильний вітер і приніс шторм і завірюху. Вони десь ховаються, коли так сильно віє, — не знаю де.

Вона повернула обличчя до мене.

— У тебе жахливий вигляд. Ти хворий?

— Звичайний вигляд. Якби ти приїхала завтра по обіді, то я би був свіжопоголений.

— Я тебе не впізнаю.

— Зате ти така, як і колись.

— Чому в твоїй вітальні стоїть мурашник?

Вона запитала швидко і рішуче.

— Якби ти не відчиняла дверей, то й не бачила б.

— Я не хотіла нишпорити в тебе вдома. Я шукала туалет.

Гаррієт дивилась на мене своїми ясними очима.

— Я маю до тебе одне прохання. Звичайно ж, мені варто було повідомити тебе перед тим, як приїхати сюди. Але я не хотіла ризикувати, боячись, що ти знову зникнеш.

— Мені нема куди тікати.

— Завжди є куди втекти. Я хотіла, щоб ти був тут. Мені треба з тобою поговорити.

— Я розумію.

— Нічого ти не розумієш. Я мушу залишитись тут на декілька днів, і мені важко ходити по сходах. Можна мені спати на цьому тапчані?

Коли я збагнув, що Гаррієт не збиралась докоряти мені в ту ж мить, я був готовий на будь-що. Звісно, вона могла ночувати на тапчані, якщо їй так хотілось. В іншому разі в мене була розкладачка, яку можна було поставити у вітальні, якщо Гаррієт не мала нічого проти того, щоб спати в одній кімнаті з мурашником. Ні, вона була не проти. Я розшукав ліжко і поставив його якомога далі від мурашника. Посередині кімнати стояв стіл, накритий білою скатертиною. Мурашник майже дотикався до столу. Верхівка діставалася до його краю. Частина скатертини, що звисала зі столу, втопилась у мурашнику.

Я застелив ліжко і поклав на одну подушку більше, бо згадав, що Гаррієт завжди любила спати, щоби під головою було високо.

І не лише тоді. Коли ми кохалися — теж. Я швидко вивчив, що їй завжди хотілось, щоби під шиєю було багато подушок. Не пригадую, чи я коли-небудь питав у неї, чому це так важливо.

Я поклав ковдру і заглянув у прочинені двері. Гаррієт спостерігала за мною. Я ввімкнув два обігрівачі, попробував, чи вони нагріваються, і вийшов у кухню. Гаррієт, здавалось, помалу набиралася сили. Проте з вигляду була виснаженою, їй було боляче. Її обличчя завмерло, передчуваючи біль, що міг повернутись коли завгодно.

— Я ляжу трохи перепочити, — промовила вона й підвелась.

Я притримав їй двері. Перш ніж вона лягла, я вже їх зачинив. Раптом мені закортіло замкнути двері на ключ і викинути його геть. Одного дня Гаррієт стала б частиною мого мурашника.

Я надягнув куртку і вийшов. Надворі був ясний день. Пориви вітру все слабшали. Я прислухався, чи не чути Янсонового гідрокоптера. Здається здалека доносився шум електропилки. Це міг бути якийсь із літніх відпочивальників, що вирішив використати дні перед Водохрещем, аби навести лад на присадибній ділянці.

Я спустився до пірса і зайшов у повітку для човнів. На линвах і талях висіла шлюпка. Вона нагадувала величезну рибину, що викинулась на берег. У повітці пахло смолою. На цих островах уже давно перестали використовувати смолу для риболовних снастей та човнів, але в мене залишилось декілька банок, які я вряди-годи відкриваю для запаху. Він, як ніщо інше, дає мені спокій.

Я спробував згадати, як відбулось наше прощання, що насправді зовсім не було прощанням, одного з тих весняних вечорів тридцять сім років тому. Ми перейшли через міст Стромбрун, прогулялись уздовж набережної Хепсбрукаєн і проминули Слюссен. Про що ми розмовляли? Гаррієт розповідала про свій день у взуттєвій крамниці. Вона любила розказувати про своїх клієнтів. Навіть пару калош чи банку вакси для старих шкіряних чобіт вона могла перетворити в неабияку подію. Спогади про події та розмови виринали з пам’яті. Здавалось, наче в мені відкрився довгі роки замкнений архів.

Я сів на лавці перед тим, як повернутись до будинку. Обережно став навшпиньки, щоб заглянути у вітальню. Гаррієт спала, скрутившись калачиком, як мала дитина. Мені наче клубок застряг у горлі. Вона завжди так спала. Я вийшов на горбок позаду дому і задивився на білу затоку. Мені здалось, наче я тільки тоді вперше зрозумів, що я вчинив багато років тому. Я ніколи не наважувався запитати у самого себе, як Гаррієт пережила те, що трапилось. Коли вона зрозуміла, що я більше не повернусь? Мені було вкрай важко уявити собі той біль, який вона відчула, усвідомивши, що я її покинув.

Гаррієт уже прокинулась, коли я повернувся додому. Вона сиділа на кухонному тапчані і чекала на мене. Моя стара кішка лежала на її колінах.

— Ти спала? — запитав я. — Мурашки тебе не турбували?

— Мурашник гарно пахне.

— Якщо кицька не дає тобі спокою, я можу вигнати її надвір.

— Звідки ти взяв, що вона мені заважає?

Я запитав, чи вона не зголодніла, і почав готувати обід. У морозилці в мене лежав застрелений Янсоном заєць. Але на його розморожування та приготування пішло б багато часу. Гаррієт сиділа на тапчані й спостерігала за мною. Я насмажив відбивних і зварив картоплі. Ми майже не розмовляли, і я так розхвилювався, що попік руку об сковорідку. Чому вона мовчала? Чому вона приїхала сюди?

Ми їли мовчки. Я прибрав тарілки і зварив кави. Мої бабця з дідусем завжди варили каву самі. Тоді ще не існувало кавоварок. Я теж варю каву сам і рахую до сімнадцяти, поки вона закипить. Тоді вона саме така, як я люблю. Я виставив горнятка, насипав у мисочку котячого корму і сів на своє крісло. Вже стемніло. Весь час я чекав, що Гаррієт пояснить причину свого приїзду. Я запитав, чи їй долити ще кави, і вона підсунула горня. Пес пошкрябав у двері. Я впустив його досередини, нагодував, а потім зачинив у передпокої разом із ходунцями.

— Ти ніколи не думав, що ми ще колись зустрінемось?

— Я не знаю.

— Я питаю, чи тобі так не здавалось?

— Я не знаю, що мені здавалось.

— Ти такий же уникливий, як і тоді.

Вона принишкла і замкнулась у собі. Вона завжди так поводилась, коли почувалась ображеною, це я пам’ятав. Мені захотілось простягнути свою руку через стіл і торкнутись до неї. Може, і їй хотілось торкнутись до мене? Здавалось, що майже сорокарічна мовчанка і далі переслідувала нас. Під цератою повільно повзла мурашка. Цікаво, вона прилізла з мурашника у вітальні чи загубила своє гніздо, яке, гадаю, знаходиться в колодах південної стіни?

Я встав і сказав, що мушу випустити пса. Її обличчя оповила тінь. Надворі було зоряно і тихо. Інколи мені жаль, що я не вмію писати музику, коли бачу таке небо. Я спустився до пірса, вже й не знаю, вкотре за сьогодні. Пес вибіг на лід, освітлений лампою на повітці для човнів, і зупинився на тому місці, де лежала Гаррієт. Ситуація була нереальною. У житті, яке я вважав уже практично завершеним, раптом відчинились ще одні двері, і вродлива жінка, яку я колись кохав і ошукав, повернулась. Коли я зустрічав її після роботи у взуттєвій крамниці на Гамнґатан, вона йшла, ведучи велосипед. Тепер вона опиралась на ходунці. Я почувався спантеличеним. Пес повернувся, і ми пішли додому.

Я підійшов до причілка і заглянув у кухонне вікно.

Гаррієт сиділа за столом. Через якусь мить я збагнув, що вона плаче. Я почекав, доки вона витре очі. Лише тоді я ввійшов. Собака залишився у передпокої.

— Мушу поспати, — сказала Гаррієт. — Я втомилась. Завтра поясню, чому я приїхала.

Не чекаючи відповіді, вона підвелась, сказала на добраніч і затримала погляд на мені. Потім зачинила двері. Я зайшов у кімнату з телевізором, але не увімкнув його. Зустріч із Гаррієт виснажила мене. Звісно ж, я боявся звинувачень, які мені доведеться почути. Що ж я міг їй відповісти? Нічого.

Я заснув у кріслі.

Опівночі я прокинувся від того, що затерпла шия. Я зайшов до кухні і прислухався, стоячи навпроти дверей до кімнати, де спала Гаррієт. Було тихо. Крізь шпарину над підлогою світло не пробивалось. Я прибрав на кухні, витяг із морозилки буханку хліба та плетінку, впустив пса з котом і ліг спати. Але заснути не міг. Двері в те, що мені здавалось уже позаду, голосно грюкнули. Так, неначе Гаррієт і час з нею наздогнали мене, як сильний порив вітру.

Я надягнув халат і знову спустився в кухню. Мої тварини спали. Надворі було мінус 7 градусів. Торбинка Гаррієт лежала на кухонному тапчані. Я переніс її на стіл і розкрив. У ній були гребінь, щітка, гаманець і пара рукавиць, в’язка ключів, мобільний телефон і дві баночки з медикаментами. Я не знав їхньої назви. Я спробував розпізнати інгредієнти, щоб визначити, для чого вони використовувались. Це були знеболювальні та антидепресивні засоби, виписані лікарем Арвідсоном у Стокгольмі. Мені стало ніяково. Я продовжував обшукувати її сумку. На самому дні я знайшов пошарпану, засмальцьовану і списану номерами телефонну книжку. Коли я розгорнув на букві «В», собі на подив знайшов свій номер телефону в Стокгольмі з 1960-х років.

Вона його навіть не викреслила.

Невже вона всі ті роки зберігала цей телефонний записник? Я вже хотів покласти його назад у торбинку, коли зауважив якийсь документ, закладений за обгортку. Я розгорнув його і прочитав, що там було написано.

Потім вийшов на веранду.

Я і далі не розумів, чому Гаррієт приїхала до мене на острів.

Але в її торбинці я знайшов довідку, де було написано, що вона тяжко хвора і незабаром помре.

5

Протягом ночі то налітав, то вщухав вітер.

Я погано спав, лежав, прислухаючись до завивання вітру. Дуло більше з вікна на північ, аніж із того, що на схід, тож я міг встановити напрям вітру. Поривчастий вітер з північного заходу. Це я запишу в своєму бортовому журналі наступного дня. Я замислився, чи напишу, що до мене приїхала Гаррієт.

Вона лежала поверхом нижче на розкладачці. Раз по раз я подумки повертався до тієї довідки, що знайшов у торбинці. У неї був рак шлунка, який поширився на інші частини тіла. Хіміотерапія допомогла лише тимчасово, операція була протипоказана. Дванадцятого лютого вона повинна була прийти у лікарню на консультацію з лікарем.

Я ще не настільки втратив лікарську кваліфікацію, щоб не усвідомити, що це значило. Гаррієт помирала. Застосовані методи терапії були не в змозі вилікувати, ані подовжити їй життя. Натомість вони полегшували страждання. Вона наближалась до термінальної паліативної фази, висловлюючись медичною мовою.

Ані одужання, ані зайвої муки.

Коли я лежав у темряві, одна думка постійно муляла мені: помирала Гаррієт, а не я. І хоч саме я вчинив великий гріх і зрадив її, хвороба спіткала Гаррієт. Я не вірю в Бога. Окрім недовгого періоду на першому курсі навчання, я практично не вдавався до релігійних шукань. Мені ніколи не доводилось бесідувати з представниками позаземного світу чи чути внутрішній голос, що закликав мене стати на коліна. Тепер я лежав і відчував полегшення від того, що біда спіткала не мене. Я спав недовго. Двічі я виходив у туалет і обидва рази прислухався до дверей Гаррієт. Мабуть, вона й мурахи спали.

О шостій годині я встав.

Коли я спустився в кухню, то сильно здивувався, побачивши, що Гаррієт уже поснідала. Принаймні вона пила каву — підігріла вчорашні залишки. Пес із котом були надворі. Вочевидь, вона їх випустила. Я відчинив вхідні двері. За ніч випав тонкий шар свіжого снігу. На ньому виднілися сліди собачих і котячих лап. А також сліди людини.

Гаррієт вийшла.

Я спробував роззирнутись у темряві. До світанку було ще далеко. Я прислухався: можливо, щось учую. Повівав вітерець. Усі три сліди вели в одному напрямку, за дім. Мені не треба було далеко йти. Під яблунями стояла стара дерев’яна лавочка, на якій любила сидіти моя бабуся. Вона в’язала, хоч була короткозора, або просто сиділа склавши руки і слухала море, що завжди шуміло, коли його не сковував лід. А тепер на лавці сиділа не бабусина примарна постать, а Гаррієт. Вона запалила свічку на землі за каменем, який повинен був захищати її від вітру. Пес лежав біля її ніг. Вона була така, як тоді, коли я знайшов її на кризі попереднього дня. Глибоко посаджена шапка, обличчя замотане шаликом. Я сів біля неї на лавці. Мороз був невеликий, але вітер ущух, тож холод не здавався таким пронизливим.

— Тут гарно, — мовила вона.

— Темно. Нічого не видно. Навіть моря не чути, коли довкола крига.

— Мені приснилось, що мурашник розрісся довкола мого ліжка.

— Я можу перенести ліжко в кухню, якщо хочеш.

Пес устав і зник. Він рухався обережно, адже глухі собаки боязкі. Я запитав Гаррієт, чи вона звернула увагу на те, що пес глухий. Ні, вона цього не зауважила. Пришкандибала кицька, пильно на нас подивилася і знову пропала у темряві. Вкотре спало на думку, що котячі шляхи невідомі. А що знаю я про свої дороги? А Гаррієт?

— Тобі, звичайно, цікаво, чому я приїхала, — запитала вона.

Свічка запалахкотіла, але не погасла.

— Я цього не чекав.

— Ти колись думав, що ще мене зустрінеш? Тобі коли-небудь цього хотілось?

Я не відповів. Людині, що покинула іншу, не пояснивши чому, нема що казати. Існують зради, які неможливо пробачити чи пояснити. Те, що я заподіяв Гаррієт, було саме такою зрадою. Отож я промовчав. Я вдивлявся в полум’я свічки й чекав.

— Я приїхала сюди не звинувачувати тебе, я прошу тебе, щоб ти виконав свою обіцянку.

Я відразу збагнув, що вона мала на увазі.

Лісове озеро.

Я плавав у ньому ще дитиною, того літа, коли мені виповнилось десять років і ми з дідусем поїхали в його рідні краї на півночі Швеції. Я пообіцяв Гаррієт відвезти її туди після повернення з Америки. Ми мали поїхати туди й разом плавати у темній воді під світлим нічним небом. Я уявляв собі цю прекрасну церемонію. Темна вода, світле літнє небо, перегукування гагар, начебто бездонне озеро. Там ми мали плавати удвох, і після цього нас нічого вже не змогло б розлучити.

— Чи ти забув про свою обіцянку?

— Я прекрасно пам’ятаю, що я пообіцяв.

— Я хочу, щоб ти мене туди відвіз.

— Тепер зима. Озеро замерзло.

Я подумав про ополонку, яку прорубував щоранку. Може, я зміг би прорубати ціле норрляндське лісове озеро, в якому крига міцна, як граніт?

— Я хочу побачити це озеро. Навіть якщо воно вкрите кригою та снігом. Мушу пересвідчитись, чи воно таки існує.

— Воно існує, я тобі не збрехав.

— Ти ніколи не казав, як воно називається.

— Воно замале, щоб мати назву. У цих краях повно невеличких безіменних озер. Вулиці чи дороги рідко коли не мають назви, а от сховані в лісах безіменні озера та озерця у цій місцині не дивина.

— Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Вона важко встала з лавки. Свічка перевернулась і з шипінням погасла. Стало зовсім темно. Світло з кухні сюди не сягало. Тим не менше я зрозумів, що вона взяла з собою ходунці. Я простягнув їй руку, щоб допомогти, але вона її рішуче відкинула.

— Мені не треба допомоги. Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Коли Гаррієт із зеленими ходунцями увійшла у світло, що осявало сніг, мені здалось, наче вона йде по місячній доріжці. Тоді, майже сорок років тому, коли ми були разом, ми з дитячою наївністю називали себе місяцепоклонниками. Цікаво, чи вона це пам’ятала? Я зі сторони спостерігав за нею і за тим, як вона непевно пробиралася з ходунцями поміж прихованим у снігу камінням. Мені було важко усвідомлювати, що вона смертельно хвора. Людина, що наближалась до останньої межі, за якою наступає інший світ або інша темрява. Гаррієт залишила ходунці біля веранди і, міцно тримаючись за поруччя, піднялась по трьох сходинках. Як тільки вона відчинила двері, кішка вмить прошмигнула надвір поміж її ногами. Вона зайшла в свою кімнату. Я підслухав, приклавши вухо до зачинених дверей. Почулось тихеньке дзеленчання пляшок. Я зрозумів, що вона, вочевидь, мала з собою багато різних знеболювальних, цей вічний супутник невиліковних пухлин. Кицька заскиглила й потерлась об мої ноги. Я нагодував її й сів за кухонним столом.

Надворі досі було темно.

Я намагався розгледіти температуру на термометрі, але скло на ртутному стовпчику знову вкрилось памороззю. Двері відчинились, і ввійшла Гаррієт. Вона зачесалась і надягла новий светр кольору лаванди. Мені відразу згадалась моя мати і її сльози, що пахли лавандою. Але Гаррієт не плакала. Вона всміхнулась і сіла на тапчан.

— Я б ніколи не повірила, що ти станеш людиною з котом, псом і мурашником.

— Життя рідко складається так, як нам цього хотілось.

— Я не маю наміру питати тебе про те, яким було твоє життя. Я хочу лише, щоби ти виконав свою обіцянку.

— Я сумніваюсь, що ще знайду те озеро.

— Я впевнена, що знайдеш. Я ще не зустрічала людини з кращою просторовою орієнтацією, ніж у тебе.

Я не міг перечити Гаррієт, бо вона казала правду. Я завжди приходжу до цілі, навіть у найзаплутанішому лабіринті вулиць. І на природі я не гублюсь.

— Може, я й знайду, як спробую згадати. Тільки не розумію, нащо це тобі.

— Ти хочеш знати, чому я хочу побачити те озеро?

Враз її голос наче набув іншого звучання.

— Так, — сказав я. — Хочу.

— Бо це найгарніша обіцянка за все моє життя.

— Найгарніша?

— Єдина справді гарна.

Саме так вона сказала. Єдина справді гарна обіцянка. Які сильні слова. Від них у моїй голові наче голосно заграв великий оркестр і я опинився посеред інструментів. Поруч зі смичковими й попереду духових.

— Нам весь час роздають обіцянки, — продовжила вона. — Ми навіть даємо їх самі собі. Ми вислуховуємо обіцянки інших. Політики, котрі просторікують про краще життя для літніх людей і медицину, що вбереже нас від пролежнів. Банки, що обіцяють нам вищі відсотки, їжа, завдяки якій ми втратимо вагу, і креми, що гарантують нам старість із меншою кількістю зморщок. Наше життя полягає в тому, аби в своєму маленькому човнику подолати безконечно мінливий і невичерпний потік обіцянок. Скільки тих обіцянок пам’ятаєш? Ми забуваємо те, що хочемо пам’ятати, і пам’ятаємо те, чого хотіли би позбутись. Невиконані обіцянки — це тіні, що танцюють довкола тебе в сутінках. Що старшою я стаю, то чіткіше їх бачу. Твоя обіцянка про те лісове озерце найгарніша у моєму житті. Поки ще не пізно, я хочу побачити його і уявити, що плаваю в ньому.

Я усвідомив, що мушу відвезти її до того озера. Єдине, чого я хотів би уникнути, — це вирушати в дорогу серед зими. Але, можливо, вона не наважувалась чекати до весни через свою хворобу?

Я подумав, що мені слід сказати все, як є, — що я знаю про її хворобу. Але я цього не зробив.

— Ти розумієш, що я маю на увазі, кажучи про всі обіцянки, якими сповнене наше життя?

— Я намагаюсь не піддаватись обіцянкам. Так легко спійматись на гачок.

Вона простягнула руку і поклала її на мою.

— Колись я тебе знала. Ми прогулювалися по Стокгольму. У моїх спогадах закарбувалось, що це було навесні. Я майже не пригадую, щоби було темно чи падав дощ. Ти вже не та людина, що була поруч зі мною тоді. Той чоловік міг стати ким завгодно, але не самітником на острові на краю архіпелагу.

Її рука лежала на моїй. Я її не зачіпав.

— А ти пам’ятаєш, щоби було темно?

— Ні. Весь час було світло.

— Я не знаю, що сталося.

— Я теж.

Вона притисла руку.

— Не обманюй мене. Звичайно ж, ти знаєш. Ти завдав мені неймовірного болю. Здається, я й досі до кінця не оговталась. Хочеш знати, як мені було?

Я не відповів. Вона забрала руку й відхилилась на тапчані.

— Я хочу лише, аби ти дотримався свого слова. Ти мусиш покинути цей острів на декілька днів. Потім можеш повернутися сюди назад, і я більше ніколи тебе не потурбую.

— Це неможливо. Дорога надто довга. На моєму авто нам туди не добратись.

— Я прошу лише, щоб ти показав дорогу.

Я зрозумів, що вона не збиралася здаватись. Обіцянка про озеро наздогнала мене після всіх цих років.

За вікном почало розвиднятись. Ніч закінчилась.

— Я вийшла заміж, — раптом сказала вона. — А що сталося з тобою?

— Я розлучений.

— Отож ти також одружився? З ким?

— Ти їх не знаєш.

— Їх?

— Я був одружений двічі. Перша дружина звалась Бірґіт і була медсестрою. Через два роки нам уже не було про що розмовляти. Крім того, вона хотіла перекваліфікуватись на гірського інженера. А що я тямив у каменях, гравії та шахтах? Друга, на ім’я Роз-Марі, торгувала антикваріатом. Ти не уявляєш, як часто я після довгого робочого дня в операційному залі мусив іти з нею на аукціон, а потім тягнути додому старезні креденси. А всіх столів і крісел, з яких я здирав фарбу в старих ваннах, просто не злічити. Через чотири роки все закінчилось.

— У тебе є діти?

Я похитав головою. Колись давно я уявляв, що коли старітиму, то матиму дітей, які б мене втішали. Тепер уже було запізно.

Я немов той мій човен, що лежить на суші під брезентом.

Я глянув на Гаррієт.

— А ти маєш дітей?

Вона довго на мене дивилась, перш ніж відповісти.

— Я маю дочку.

Я подумав, що це могла б бути і моя дитина. Якби я не залишив Гаррієт і більше не давався чути.

— Її звати Луїз, — сказала Гаррієт.

— Гарне ім’я, — мовив я.

Я встав і почав варити каву. Настав справжній ранок. Я зачекав, поки кава закипить, порахував до сімнадцяти й відставив джезву, щоб дати каві настоятись. Потім дістав горнятка і нарізав плетінку, що вже розморозилась. Ми були наче ті двоє старих, що одного січневого ранку влаштували собі кавове святкування. Одне з тисяч кавувань, які відбувались щодня в цій країні. Цікаво, чи ще в когось воно відбувалося за таких же дивних обставин, як сьогодні у моїй кухні?

Після кави Гаррієт зникла у кімнаті з мурашником і зачинила двері.

Уперше за багато років я полишив своє зимове купання. Я довго вагався і вже хотів був роздягатись і діставати сокиру, та все ж передумав. Доки не відвезу Гаррієт до лісового озера, доти не купатимусь у морі взимку.

Замість халата я надягнув куртку і спустився до пірса. Погода раптово перемінилась, почалась відлига, і сніг прилипав мені до чобіт.

Я провів кілька самотніх годин на пірсі. Сонце пробилось крізь запону хмар, і з даху повітки для човнів почало крапати. Я зайшов досередини, дістав одну з банок зі смолою і відкрив її. Запах смоли заспокоїв мене. Я мало не заснув під блідим сонячним промінням.

Подумки повернувся в той час, коли ми були разом. Мені здавалось, ніби тепер я належав до епохи, якої вже не існувало. Я жив на дивовижному пустирі для залишенців, для тих, хто втратив зв’язок зі своїм часом і не спромігся призвичаїтись до нового. Коли ми з Гаррієт були закохані, всі курили. Скрізь і весь час. Уся моя молодість була наповнена попільничками. Я й досі пам’ятаю всіх тих затятих курців серед лікарів та професорів, які дали мені освіту і право носити білий халат. У ті часи місцевий поштар називався Яльмар Геделіус. Коли приходила зима, він надягав на ноги лижі і так добирався до островів. Його наплічник мав би бути неймовірно тяжким, хоча тоді ще було далеко до нинішнього божевілля з нескінченною кількістю реклами.

Мої думки перебив шум гідрокоптера, що наближався.

Янсон саме повертався від удови Окерблюм і мчав навідати мене зі своїми болячками. Зубний біль, що не давав йому спокою перед Різдвом, минув. Востаннє, як він зупинявся коло мого пірса, то просив мене подивитись на коричневі родимки на його лівій руці. Я заспокоїв його, запевнивши, що це нормальні вікові зміни. Він ще переживе нас усіх у цій місцині. Коли ми, старі, повмираємо, Янсон і далі буде пахкати на своєму старому переробленому рибальському човні чи гасати на гідрокоптері. Якщо його не звільнять. А його таки, певно, звільнять.

Янсон повернув до пірса, заглушив мотор і почав розмотувати з себе всі свої пальта й шапки. Його обличчя було червоним, а волосся стояло дибом.

— Дозволь привітати тебе з Новим роком, — сказав він після того, як виліз на пірс.

— Дякую.

— Зима тримається.

— Що є, то є.

— У мене почались проблеми зі шлунком після Нового року. Не можу піти в туалет. Закреп, як то кажуть.

— З’їж чорносливу.

— А це може бути симптомом чогось іншого?

— Ні.

Янсонові було важко стримати свою цікавість. Час від часу він поглядав на мій будинок.

— Як ти відсвяткував Новий рік?

— Я не святкую Новий рік.

— А я цьогоріч купив кілька феєрверків. Давно вже не купував їх. На жаль, один поцілив прямо в дровітню.

— Зазвичай опівночі я сплю. І не бачу жодної потреби відмовлятись від цієї звички тільки тому, що це останній день у році.

Я бачив, що Янсонові весь час кортіло запитати про Гаррієт. Звісно ж, вона не розповіла йому, хто вона така, а сказала лише, що хоче мене відвідати.

— Маєш для мене пошту?

Янсон здивовано на мене подивився. Я ніколи раніше не запитував його про це.

— Ні, нічого нема. На початку року пошти мало.

Розмова та консультація закінчились. Янсон востаннє кинув оком на будинок і знову вліз у свій гідрокоптер. Я обернувся й пішов. Коли він пустив двигун, я заткнув вуха. Оглянувшись, побачив, як він зникає в хмарі снігу за мисом, що називався Антонсоновим, на честь одного шкіпера баржі, який одного разу на п’яну голову врізався в гору саме тоді, як треба було витягнути баржу на сушу перед приходом зими.

Коли я ввійшов, Гаррієт сиділа за кухонним столом.

Я зауважив, що вона нафарбувалась. Принаймні вона не була така бліда на лиці. Я знову подумав, що вона і досі красуня, а я, дурень, покинув її.

Я сів за стіл.

— Відвезу тебе до озера, — мовив я. — Я виконаю свою обіцянку. Якщо їхати моєю старою машиною, це займе два дні. Одну ніч ми мусимо переночувати в готелі. Я не певен, що відразу знайду те озеро. У тих краях лісозаготівельні дороги міняються залежно від того, де саме відбувається вирубка. Крім того, невідомо, чи ця дорога роз’їжджена. Можливо, мені доведеться розшукати когось, хто розчистить нам шлях. Це займе щонайменше чотири дні. Куди ти хочеш, щоб я завіз тебе опісля?

— Можеш залишити мене на дорозі.

— З ходунцями? Посеред дороги?

— Я ж зуміла добратися сюди, чи не так?

Я зауважив різкість у її голосі, тому не став наполягати. Якщо їй хотілося, щоб я залишив її на дорозі, то я не міг перечити.

— Ми можемо вирушати завтра, — сказав я. — Янсон відвезе тебе і ходунці на сушу.

— А ти?

— Я піду пішки по кризі.

Я встав з-за столу, бо раптом у мене з’явилася купа справ. Передусім я мусив прорізати дверцята для кицьки у вхідних дверях і привчити свого пса до буди, що пустувала вже багато років. Я мав виставити корм, якого вистачило б на тиждень. Звичайно, тварини з’їдять усе якомога швидше. Вони не знають, що таке заощаджувати на завтрашній день. Але вони зможуть протриматись без їжі декілька днів.

Я присвятив день прорізанню дверцят, прикручуванню пружин і спробі привчити кицьку користуватися входом. Це забрало на диво мало часу. Собача буда була в набагато гіршому стані, ніж я думав. Я прибив шмат толю до даху, щоби він не протікав, і настелив усередині старих коців, щоби пес мав на чому лежати. Щойно я закінчив, як пес одразу влігся в буді.

Увечері я зателефонував Янсонові. Мені ще ніколи не доводилось цього робити.

— Поштар Туре Янсон.

Він вимовив це наче вельможний титул.

— Це Фредрік. Я не потурбував?

— Зовсім ні. Ти не часто мені дзвониш.

— Я ніколи давніше тобі не телефонував. Я хотів би знати, чи ти міг би завтра підвезти одну людину?

— Пані з ходунцями?

— Ти стягнув з неї безсоромно велику плату, коли віз сюди, тому я сподіваюся, що завтрашня поїздка буде безкоштовною. В іншому разі я подам на тебе заяву в поліцію за надання незаконних послуг таксі в архіпелазі.

Я чув, як Янсон дихав у слухавку.

— Коли? — врешті запитав він.

— Завтра пошти немає. Ти міг би бути тут о десятій?

Гаррієт лежачи відпочивала більшу частину дня, тоді як я готувався до подорожі. Я не був певен, що вона витримає таке навантаження. Хоча це вже не моя проблема. Я мусив лише виконати свою обіцянку, нічого більше. Я розморозив шмат зайчатини й поставив його в духовку, щоби приготувати на вечерю. Бабуся вклала до кулінарної книги написаний рукою рецепт приготування зайчатини. Раніше я з успіхом прислухався до вказівок у її рецептах, тож і цього разу все вдалось. Під час вечері в Гаррієт блищали очі. Я зрозумів, що то з її кімнати подзенькували не баночки з ліками, а пляшки з міцними напоями та вином. Гаррієт таємно пила у своїй кімнаті. Я відкусив шмат заячого м’яса і думав, що подорож до замерзлого лісового озерця могла завдати мені більше клопоту, ніж я собі уявляв.

Зайчатина була смачна. Я кинув рештки печені котові з псом. Вони звикли ділитися їжею, навіть не дряпнувши один одного. Часом я сприймаю їх як стару пару, майже як дідуся з бабусею.

Я сказав, що Янсон приїде завтра, і дав їй ключі від машини, пояснивши, яка вона з вигляду і де стоїть. У ній вона могла дочекатись, поки я пішки перейду кригу.

Вона взяла ключі й поклала їх у торбинку. Раптом вона запитала, чи мені ніколи не бракувало її за всі ті роки.

— Авжеж, — сказав я. — Мені тебе бракувало. Але туга мене лише засмучує. Вона мене лякає.

Вона нічого більше не питала, а зникла в кімнаті, і як повернулась, то її очі блищали ще дужче. Ми дуже мало розмовляли того вечора. Мені здається, ми обоє боялися зіпсувати нашу спільну подорож. Окрім того, нам завжди було легко мовчати вдвох.

Ми дивилися фільм про людей, що померли від переїдання. По закінченні фільму ми його не обговорювали. Але я певен, що в нас склалось однакове враження. Це був поганий фільм.

Вночі я спав неспокійно. Я намагався уявити все, що в цій поїздці могло статись не так, як заплановано. Водночас я сумнівався, чи Гаррієт сказала всю правду. Мене чимдалі сильніше муляло відчуття, що насправді в неї була інша мета, інша причина розшукати мене після всіх цих років.

Перш ніж мені врешті-решт удалося заснути, я вирішив бути обережним. Звичайно ж, я не міг передбачити всього, що могло зі мною трапитись. Я лише хотів бути напоготові. Неспокій, що вселився в мене, застерігав мене своїм глухим голосом.

6

Коли ми вирушали в дорогу, надворі був прозорий безвітряний ранок, Янсон прибув учасно на своєму гідрокоптері. Він завантажив ходунці, а тоді ми допомогли Гаррієт протиснутись за Янсоновою широкою спиною. Я нічого не сказав йому про те, що теж вирушав у дорогу. Коли він прибуде наступного разу і не побачить мене на пірсі, то підніметься до хатини. Може, він вирішить, що я помер? Я написав записку зі словами «Я живий» і причепив її на вхідних дверях.

Гідрокоптер зник за мисом. Щоб не послизнутись на кризі, я начепив на свої черевики старі скоби для виловлювання тюленів.

Мій наплічник важив дев’ять кілограмів. Я перевірив вагу на бабусиних старих терезах у ванній. Я йшов швидко, але так, щоб не пітніти. Мене завжди охоплює страх, коли я йду по вкритих кригою морських глибинах. Відразу за крайнім східним мисом архіпелагу лежить морська ущелина, що називається Лєрсенкан. У найглибшій точці вона сягає 56 метрів. Це наче стояти на крихкому даху високо понад прірвою.

Я примружився, бо сонце кололо очі, відбиваючись від льоду. Здалеку я побачив кількох людей на ковзанах для дальнього бігу. Вони рухались у напрямку крайніх островів. Крім них більше нікого на кризі не було. Взимку архіпелаг перетворюється на пустелю. Порожній світ із поодинокими караванами ковзанярів. Або такими кочівниками, як я. І більше нікого.

Коли я ступив на сушу неподалік старого рибальського порту, який майже ніхто не використовує, Гаррієт уже чекала в моїй машині. Я поклав ходунці в багажник і сів за кермо.

— Дякую, — промовила Гаррієт. — Дякую, що дотримуєшся свого слова.

Вона рвучко погладила мою руку. Я завів мотор, і ми розпочали довгу подорож на північ.

Поїздка почалася невдало.

Через два кілометри на дорозі вигулькнув лось. Так, ніби він чекав за кулісами і оце саме вийшов на сцену. Я різко загальмував і ледве уник удару об тяжку тушу. Машина покотилась по слизькій дорозі, я втратив керування, і ми вгрузли в сніговій кучугурі на узбіччі дороги. Все відбулось дуже швидко, я закричав, а Гаррієт не видала ні звуку. Ми сиділи мовчки. Лось великими кроками помчав до густого лісу.

— Я їхав повільно, — спроквола проказав я, абсолютно даремно намагаючись перепросити. Ніби то з моєї вини лось вичікував нас на краю лісу.

— Нічого ж страшного не сталося, — відповіла Гаррієт.

Я поглянув на неї. Може, раптова поява лосів на дорозі перестає лякати, якщо ти маєш невдовзі померти?

Машина застрягла. Я витяг лопату, відкинув сніг довкола передніх коліс, наламав ялинового гілля і кинув його на дорогу. Машина рвучко подалась назад, і ми змогли їхати далі. Моє серце калатало. Люди, якщо вони не смертельно хворі, бояться лосів.

Приблизно через десять кілометрів я відчув, що машину заносить уліво. Я зупинився на узбіччі і вийшов. Переднє колесо було пробите. Мені спало на думку, що гірше ця подорож початись не могла. Це жахливе відчуття, коли мусиш стояти на колінах, відкручувати шурупи і мати справу з брудними шинами. Вимогливість хірурга щодо операційної чистоти і досі переслідує мене.

Я геть спітнів, коли врешті поміняв шину. А ще я лютився. Мені ніколи не знайти того озера. Гаррієт упаде в колапс, і в її оточенні напевно знайдеться хтось, хто звинуватить мене у безвідповідальності, я ж вирушив у таку дорогу з тяжкохворою людиною.

Ми продовжили нашу подорож.

Дорога була слизькою, а кучугури снігу обабіч високими. По дорозі нам зустрілись кілька вантажівок і старе «вольво-амазон» на узбіччі, з якого саме виходив чоловік зі своїм псом. Гаррієт мовчала. Вона дивилась у свою бічну шибу.

Я занурився в спогади про одну мандрівку зі своїм батьком. Його тоді звільнили з ресторану за відмову працювати вечорами. Ми поїхали на північ від Стокгольма і переночували в дешевому готелі неподалік Євлє. Мені пригадується, що готель називався «Фурувік», але, можливо, я помиляюсь. Ми спали в одній кімнаті, була страшенна липнева задуха одного з теплих літ пізніх 40-х.

Мій батько працював у найпристойнішому з ресторанів Стокгольма, тож він добре заробляв. Це були часи, коли моя мати на диво рідко плакала. Одного разу батько прийшов із роботи і приніс їй нового капелюшка. Тоді вона плакала з радості. Саме в той день батько обслуговував директора одного з найбільших шведських банків, який примудрився напитись ще до обіду і залишити моєму батькові аж надто щедрі чайові. Я зрозумів, що отримати забагато чайових для мого батька було таким же приниженням, як отримати замало або й зовсім нічого. Отож тоді він перетворив їх на червоного капелюшка для моєї мами.

Вона не хотіла скласти нам компанію, коли батько запропонував поїхати на північ і влаштувати собі кількаденну відпустку перед тим, як йому знову доведеться шукати роботу.

Ми мали стару машину, що збереглася ще з часів батькової молодості. Отож саме в ній ми рано-вранці покинули Стокгольм і виїхали на трасу в напрямку Уппсали.

Ми ночували в тому готелі, що, можливо, називався «Фурувік». Пригадую, як я прокинувся ще до світанку від того, що мій батько стояв голий і дивився у вікно крізь прозорі штори. Так, наче він застиг від якоїсь думки. Протягом нескінченно довгої, хоча насправді зовсім короткої миті, я до смерті перелякався, і мені здалося, що він мене покидає. Від нього залишилась лише його шкіра і більше нічого. А за шкірою зяяла велика чорна діра. Скільки він так нерухомо простояв на підлозі — я не знаю, але пам’ятаю, як я, затамувавши подих, боявся, що він мене покидає. Нарешті він обернувся й окинув поглядом мене, — а я лежав із приплющеними очима, накрившись ковдрою по саму шию. Він знову ліг, і лише тоді, як я почув його рівне дихання вві сні, я обернувся обличчям до стіни і заснув.

Наступного дня ми приїхали.

Озерце було невелике. Вода в ньому була зовсім темна. З протилежного боку здіймалось високе каміння, а до того ж озерце оточував густий ліс. Пляжу чи хоча б переходу від лісу до води не було. Здавалось, наче дерева та озеро так зчепились один з одним, що нікому з них не вдавалось витіснити суперника.

Батько поплескав мене по плечі.

— Ходімо купатися, — сказав він.

— Я не взяв із собою плавок.

Він задоволено на мене глянув.

— Ти думаєш, хтось узяв їх? Невже ти думаєш, що нас тут хтось побачить? Хіба небезпечні лісові тролі, що ховаються за деревами?

Батько став роздягатись. Я крадькома дивився на його масивне тіло й соромився. У нього був величезний живіт, що вивалився зі спідніх, коли він їх зняв. Я роздягався так, наче все ж хтось міг мене бачити. Мій тато почвалав до води й кинувся в озеро. Його тіло, наче гігантський кит, шубовснуло так, що ціле озеро враз збурилось. Дзеркальна поверхня розбилась, вода накинулась на велике каміння по той бік озера. Я зайшов у воду й відчув холод. Чомусь я гадав, що вода має бути такої ж температури, що й повітря. Тепло парувало в лісі, але вода була холодна. Я швидко занурився й вибіг з води.

Мій батько кружляв в озері, замашисто гребучи руками та вдаряючи ногами, аж вода в озері здіймалася. А ще він співав. Не пам’ятаю, що саме, але здебільшого він вив з утіхи, наче сам буркотливий каскад чорної води перевтілився у свавільний спів мого батька.

Коли я сидів у машині поруч із Гаррієт і згадував цю давню подію, то раптом збагнув, що в моєму житті немає більше нічого, про що я пам’ятав би з такою чіткістю. Хоча це було 55 років тому, ця згадка відображала все моє життя: мій батько плаває сам-один у лісовому озері. Я стою голий, ховаючись за деревами, і дивлюся на батька. Ми були близькими людьми, на яких уже тоді чигала розлука.

Таке життя: один плаває, інший спостерігає.

Я відчув бажання знову побачити те озеро. І йшлося вже не тільки про обіцянку, яку я дав Гаррієт. Я хотів зробити собі приємність і побачити те, що, як мені здавалось, я вже ніколи більше не побачу.

Ми їхали зимовим королівством.

Дим і замерзлий туман зависали понад білими полями. Дим сторчма здіймався з коминів. З усіх сателітних антен, які повернули свої металеві очі до далеких супутників, звисали бурульки.

Через декілька годин я завернув на заправку. У мене закінчувалась рідина для миття скла. І нам би не завадило перекусити. Гаррієт зникла за стійкою з їжею-гриль, яка була з’єднана із заправкою. Я дивився, як вона повільно рухається, крок за кроком, сповнена болю. Коли я ввійшов досередини, вона вже сиділа за столом і їла. Стравою дня були ковбаски. З великого меню я вибрав рибне філе. Ми з Гаррієт були чи не єдиними відвідувачами. За столиком у кутку сидів водій вантажівки і куняв над горнятком кави. На його куртці я прочитав, що він «забезпечує рух Швеції».

Що ми робимо? Ми з Гаррієт подорожуємо на північ? Ми забезпечуємо рух у нашій країні? Чи ми лише маргінальні істоти, геть незначущі?

Гаррієт повільно жувала свої ковбаски. Я дивився на її поморщені руки і думав, що колись вони гладили моє тіло і дарували таке задоволення, яке мені пізніше майже ніколи не судилось відчути знову.

Водій вантажівки встав і вийшов.

Дівчина з надмірним макіяжем і в брудному фартуху принесла мені замовлену рибу. Звідкись долинали негучні звуки радіо. Я розчув, що це були новини, але не міг визначити, про що саме йшлося. Колись я був людиною, що весь час стежила за новинами. Я читав, слухав і дивився. Світ вимагав моєї присутності. Одного дня дві маленькі дівчинки топляться в Гета-каналі, іншого дня стріляють у президента. Я завжди мусив усе знати. Та завдяки рокам в ізоляції на острові моїх дідуся та бабусі ця звичка поволі мене покинула. Я не читав газет, а телевізійні новини дивився, та лише подеколи.

Гаррієт навіть не подужала й половини порції. За вікном почало посипати легким сніжком. Ресторан і далі був порожнім. Гаррієт із ходунцями зникла в туалеті. Коли вона повернулась, її очі знову блищали. Мене це обурило, хоча я й не міг пояснити чому. Я не мав права її винуватити, адже так вона намагалася тамувати біль. До того ж я не відповідав за те, що вона потай випивала.

Гаррієт наче прочитала мої думки — раптом вона запитала, про що я думав.

— Про Рим, — ухильно відповів я. Сам не знаю чому.

Одного разу я брав участь у конгресі хірургів у Римі. Конгрес був виснажливим і погано організованим. Два останні дні я проігнорував його і натомість бродив віллою Борґезе, а також переїхав із розкішного готелю, у якому мешкали учасники конгресу, до пансіонату Дінесена, у якому колись любила зупинятися Карен Бліксен. Я летів із Рима з відчуттям, що вже ніколи туди не повернусь.

— Це все?

— Все. Ні про що інше я не думав.

Але це було не так. Через два-роки я повернувся до Рима. Сталась велика катастрофа, і я, не тямлячись, покинув Стокгольм, аби мати спокій. Я пам’ятаю, що поїхав в Арлянду в аеропорт, не маючи квитка. Рейси до Рима та Мадрида були найближчими серед усіх тих, що доправляли до Південної Європи. Я вибрав Рим, бо політ туди був коротшим.

Цілий тиждень я блукав вулицями, думаючи про ту страшну несправедливість, яка сталася зі мною. Я надто багато пив, кілька разів потрапляв у погане товариство, мене побили й останнього вечора пограбували. Я повернувся до Швеції з кривавою ґулею замість носа. Один лікар із лікарні «Сьодерхюкгюсет» вправив його і дав мені знеболювальні таблетки. Після цього Рим став для мене місцем, куди мені найменше хотілось би повертатись.

— Я була в Римі, — сказала Гаррієт. — Це сталося тому, що все моє життя крутилось довкола взуття. Те, що я працювала у взуттєвій крамниці, замолоду мені здавалося збігом обставин, бо мій батько колись очолював «Оскарію» в Еребру, але, як виявилося, це стало моєю справою на все життя. Власне, прокинувшися зранку, мені ніколи не доводилось думати про щось інше, ніж взуття. Якось я на місяць поїхала в Рим на навчання до старого майстра, що шив взуття для найбагатших ніг у цілому світі. Кожну пару він творив так, наче це скрипка Страдіварі. Він описував ноги, наче це були різні особистості. Одна оперна співачка, чиє ім’я я вже забула, мала злі ноги, що ніколи всерйоз не сприймали свого взуття і не поважали його. Зате ноги одного угорського фінансиста завжди були дуже делікатні зі своїм взуттям. Той старий чоловік багато навчив мене не тільки щодо взуття, а й щодо мистецтва. Після цього я вже не могла продавати взуття так само, як раніше.

— Більшість подорожей у нашому житті так ніколи і не відбуваються, — мовив я. — Або ж ми починаємо подорожувати в уяві. Перевага в тому, що коли літаєш своїми внутрішніми авіалініями, то місця для ніг завжди багато.

Ми їхали далі.

Я задумався, де стати на ночівлю. Ще не починало сутеніти, але я не хотів їхати поночі. Останніми роками я набагато гірше бачив у темряві.

Зимові краєвиди були особливо привабливі своєю одноманітністю. Ми їхали крізь ландшафт, де майже нічого не відбувалось.

Це, звичайно ж, усього лише уявлення. Завжди відбувається щось, що порушує цю одноманітність. Відразу після того, як ми проминули горбок, обоє зауважили пса, що сидів на краю дороги. Я пригальмував, щоб часом його не збити, якщо він раптом вибіжить на дорогу. Коли ми його минули, Гаррієт сказала, що в нього був нашийник. У дзеркалі заднього бачення було видно, що він біжить за авто. Коли я загальмував, пес наздогнав нас.

— Він нас переслідує, — сказав я.

— Здається, він покинутий.

— Чому ти так вирішила?

— Пси часто біжать за машинами й гавкають. А цей не гавкає.

Вона мала рацію. Я виїхав на узбіччя й зупинився. Пес сів, висолопивши язика. Коли я простягнув до нього руку, він не зрушився. Я схопив його за нашийник і побачив на ньому номер телефону. Гаррієт розшукала свій мобільний телефон і набрала номер. Коли з’явився сигнал, вона передала телефон мені. Ніхто не відповідав.

— Нікого нема.

— Якщо ми поїдемо далі, пес бігтиме за нами до знемоги.

Гаррієт набрала номер телефону. Коли їй відповіли, я зрозумів, що це телефонна довідка.

— Абонента звуть Сара Ларсон і живе вона в садибі Гюґтюнет у селі Рюд’ебюн. У нас є карта?

— Є, але не настільки детальна.

— Ми не можемо залишити пса посеред дороги.

Я вийшов і відчинив задні двері. Собака відразу заскочив досередини і скрутився клубком. Самотній пес, подумав я, неначе дуже самотня людина.

Приблизно через десять кілометрів ми добрались до невеликого містечка, в якому була крамниця. Я зайшов усередину і запитав про садибу Гюґтюнет. Молодий продавець із задом наперед надягненою кепкою намалював мені карту.

— Ми знайшли пса, — сказав я.

— Сара Ларсон має самку спанієля, — мовив продавець. — Напевно, вона втекла?

Я повернувся до машини, дав Гаррієт намальовану від руки карту й поїхав назад тією ж дорогою, якою ми прибули. Пес весь час лежав скручений клубком на задньому сидінні. Я бачив, що він насторожі. Гаррієт скерувала мене на бічну дорогу, що ледь виднілась поміж височенними кучугурами снігу. Здавалось, наче ми потрапили у світ, де не існувало напрямів чи сторін світу. Дорога звивалась поміж важкими від снігу гілками. Вона була розчищена, проте після останнього снігопаду вочевидь нею ще не їздили.

— У снігу видно сліди тварини, — сказала Гаррієт. — Вони ведуть назад, у бік дороги.

Пес підвівся і сів на задньому сидінні. Він принюхувався, нашорошував вуха і дивився у переднє вікно. Він здригався, наче від холоду. Ми проїхали через старий вимощений каменем звідний міст. Біля краю канави миготіли повалені плоти. Ми виїхали на галявину. На горбку стояв давно не фарбований будинок. Обабіч були також комора та напіврозвалений хлів. Я зупинився і випустив пса. Він підбіг до вхідних дверей, пошкрябав і сів чекати. Я бачив, що з комина не виходив дим. Вікна були вкриті памороззю. Зовнішня лампа на веранді не світила. Мені не сподобалось те, що я бачив.

— Таке враження, ніби дивишся на картину, — сказала Гаррієт. — Вона стоїть тут серед лісу, наче на мольберті природи. А художник пішов геть.

Я вийшов з авто і витягнув ходунці. Гаррієт похитала головою і залишилася сидіти в машині. Я стояв на подвір’ї й прислухався. Пес і далі незворушно сидів перед дверима, вп’явши в них очі. Зі снігу стирчав заіржавілий плуг, наче рештки затопленого корабля. Все здавалось покинутим. Ніде не було видно інших слідів, крім собачих. Мені дедалі більше ставало недобре. Я підійшов до будинку й постукав у двері. Пес підвівся.

— Хто має відчинити? — прошепотів я. — На кого ти чекаєш? Чому ти сидів біля великої дороги?

Я ще раз постукав і натиснув на клямку. Двері були відчинені. Пес проскочив досередини поміж моїх ніг. У будинку пахло затхлим — не те щоб було не провітрено, а радше здавалось, наче час зупинився і почав сочитися запах занепаду. Пес побіг, як мені здавалось, у кухню і не повертався. Я крикнув, але відповіді не було. Зліва стояла кімната зі старомодними меблями та годинником, у якому за склом беззвучно рухалося вагадло. Справа сходи вели на другий поверх. Я пішов на кухню за псом і зупинився біля кухонних дверей.

На підлозі з сірого лінолеуму долілиць лежала стара жінка. Я відразу зрозумів, що вона мертва. Все одно я зробив те, що слід — нагнувся і помацав пульс на шиї, зап’ясті та на одній зі скронь. Власне, це було геть зайве, бо тіло було холодним і заціпенілим. Я здогадався, що це Capa Ларсон. У кухні було зимно, через одне з вікон — воно було прочинене. Саме через нього пес пробрався назовні, шукаючи допомоги. Я піднявся і роззирнувся. Довкола все було прибрано. Найпевніше, Сара Ларсон померла природною смертю. Її серце зупинилось, можливо, одна з судин у її голові тріснула. За моїми оцінками, їй було між вісімдесятьма і дев’яноста роками. Вона мала грубе сиве волосся, зібране у вузол на шиї. Я обережно повернув застигле тіло. Пес напружено спостерігав за мною. Коли жінка лежала на спині, пес понюхав її обличчя. Мені здавалось, наче я розглядаю іншу картину, ніж та, яку описала Гаррієт. Переді мною вона постала з самотністю, яку неможливо описати словами. Мертва жінка мала гарне обличчя. Існує особливий вид краси, що проявляється лише на лицях справді старих жінок. На порізаній зморшками шкірі відбились усі знаки і спогади з пройденого життя. Старі жінки, чиї тіла вже чекає земля.

Я подумав, як умирав мій батько. У нього був рак, що розрісся по всьому тілі. Біля його смертного ложа стояла пара бездоганно начищених черевиків. Проте він мовчав. Він онімів від страху смерті. І схуд до невпізнання. На нього теж уже чекала земля.

Я повернувся до Гаррієт, що вийшла з машини й стояла, спершись на свої ходун ці. Вона пішла зі мною до будинку і міцно вхопилася за руку, коли піднімалась по сходах. Пес і далі сидів на кухні.

— Вона лежить на підлозі, — сказав я. — Вона мертва і вже застигла, а обличчя пожовтіло. Ти не мусиш дивитись на неї.

— Я не боюся смерті. Єдине, чого я боюсь, — це так довго бути мертвою.

Так довго бути мертвою.

Згодом я пригадаю ці слова Гаррієт, сказані, коли ми стояли у темному коридорі і збирались увійти в кухню, де лежала мертва жінка.

Ми мовчки стояли. Потім обійшли весь будинок. Я шукав ознак наявності близьких чи рідних, з якими можна було зв’язатись. Колись тут жив чоловік, — це я зрозумів із фотографій на стінах. Але тепер вона жила сама з псом. Коли я зійшов із другого поверху, Гаррієт накрила обличчя Сари Ларсон рушником. Вона таки насилу нахилилась до тіла. Пес улігся в своєму кошику біля печі й пильно за нами стежив.

Я зателефонував до поліції й не відразу спромігся пояснити їм, де ми саме.

Я вийшов на веранду і чекав. Ми обоє почувались пригніченими. Мовчали, але я зауважив, що ми весь час намагаємося стояти поруч. Потім ми побачили, як фари розсікають ліс, і на подвір’ї зупинилась поліційна машина. З неї вийшли дуже молоді полісмени. Однією з них була жінка з довгим світлим волоссям, зібраним у хвіст позаду уніформної шапки. Жінці навряд чи було більше ніж 20—21 рік. Полісменів звали Анна та Еверт. Вони зайшли до кухні. Гаррієт зупинилась на сходах, а я пішов з ними.

— Що буде з собакою? — запитав я.

— Ми заберемо його з собою.

— А потім?

— Він зможе спати в камері для пияків, доки ми з’ясуємо, чи є якийсь близький родич, котрий схоче його забрати. В іншому разі він потрапить у ветеринарну лікарню, а в крайньому випадку його усиплять.

Їхні прикріплені на поясах рації безперервно шипіли. Молода жінка записала моє ім’я та мій номер телефону. Вона сказала, що ми вже можемо їхати. Я сів навпочіпки біля кошика і погладив спанієля по голові. Як його називали? Що буде з ним далі?

Поки ми їхали, загусли сутінки. У світлі фар виринали таблички з назвами, про які я ніколи не чув.

Коли мчиш по зимовому ландшафту, то здається, наче ти подолав звуковий бар’єр. Скрізь тихо — довкола і всередині тебе. Літо чи весна ніколи не бувають тихими. Вони наповнені звуками. А зима завжди тиха.

Ми доїхали до перехрестя. Я зупинився і побачив знак, на якому було вказано, що за дев’ять кілометрів стоїть заїзд Ревгюттан. Я не мав жодної гадки, що це, але нам із Гаррієт треба було десь зупинитися на ніч.

Заїзд виявився схожим на чималу садибу з будинком із двома крилами у великому парку. Перед головною будівлею стояло багато машин.

Я залишив Гаррієт і зайшов до освітленого холу, в якому старший чоловік мляво грав на старому піаніно. Почувши, що я ввійшов, він устав. Я запитав, чи не буде в них вільних номерів на цю ніч.

— Майже все зайнято. Ми приймаємо велике товариство, що святкує повернення додому одного американського родича.

— Жодного вільного номера?

Він уважно переглянув журнал.

— Є один.

— Нам потрібно два.

— У нас є великий подвійний номер із краєвидом озера. На першому поверсі, він дуже тихий. Його теж було зарезервовано, але хтось із того товариства захворів. Це все, що маємо.

— І там двоспальне ліжко? Чи між ліжками є столик?

— Там дуже зручне двоспальне ліжко. Досі ще ніхто не жалівся, щоб там було незручно спати. Один із колишніх принців Швеції, тепер він небіжчик, не раз там спав і ніколи не скаржився. Хоча я й монархіст, але мушу визнати, що наші гості з королівської сім’ї деколи бувають надзвичайно вередливі. Це стосується як старшого, так і молодшого покоління.

— А можна розділити ліжко?

— Хіба пилкою.

Я вийшов і розказав усе, як було. Один номер, одне двоспальне ліжко. Ми можемо їхати далі й пошукати щось інше.

— Там є їжа? — запитала Гаррієт. — Я можу спати де завгодно.

Я повернувся. Я впізнав мелодію, яку навмання награвав чоловік на піаніно. Здавалося, що це була популярна пісня з часів моєї молодості. Гаррієт точно знала б її. Я запитав, чи вони подавали вечерю.

— Сьогодні вечеря з дегустацією вин. Я вам щиро її рекомендую.

— Це все?

— Хіба мало?

У відповіді чулося роздратування.

— Ми беремо цей номер, — мовив я. — Беремо і з нетерпінням чекаємо вечері з дегустацією вин.

Я знову вийшов і допоміг Гаррієт піднятися зі свого сидіння. Було видно, що їй і досі було боляче. Ми повільно йшли поміж снігами до входу, пристосованого для ходунців, і опинилися в теплі. Чоловік іще сидів за піаніно.

— Non ho l’eta, — сказала Гаррієт. — Ми танцювали під неї. Пам’ятаєш, хто її співав? Джільола Чінкветті. Вона перемогла на конкурсі Євробачення 1963 чи 1964 року.

Я згадав. Принаймні переконав себе, що згадав. Після всіх тих років, самотньо проведених на острові моїх дідуся і бабусі, я вже не покладався на свою пам’ять.

— Я пізніше нас зареєструю, — сказав я. — Нехай спочатку поселимось у номері.

Чоловік із ключем у руці вів нас довгим коридором, що виходив до єдиних дверей із вирізьбленим на темному дереві номером. Це був номер 3. Він відчинив двері й увімкнув світло: кімната була велика і дуже гарна. Але двоспальне ліжко було менше, ніж я уявляв.

— Кухня закривається через годину.

Він вийшов. Гаррієт важко сіла скраю ліжка. Уся ситуація враз видалась мені нереальною. На що це я підписався? Я мав розділити ліжко з Гаррієт після всіх тих років? Чому вона погодилась на це?

— Я знайду собі якийсь диван, на якому переночую, — сказав я.

— Мені це не заважає, — мовила Гаррієт. — Я ніколи тебе не боялась. А ти мене боявся? Боявся, щоб я раптом не прорубала тобі голову сокирою, поки ти спиш? Я мушу трохи побути наодинці. Через півгодини я б хотіла повечеряти. І можеш не хвилюватись. Я заплачу за себе сама.

Я вийшов до чоловіка, що грав на піаніно, і вписав своє ім’я до журналу. З частини ресторану, відгородженої розсувними дверима, долинав святковий гамір із нагоди повернення американського родича. Я зайшов до однієї з віталень і сів, щоб зачекати. Це був довгий день. Мені було неспокійно. Дні на острові завжди повільні. Тепер мені здавалось, наче на мене наступали сили, від яких я не міг захиститись.

Крізь відчинені двері я побачив, як Гаррієт виходить із коридору зі своїми ходунцями. Здавалось, наче вона стоїть за кермом якогось чудернацького судна. Вона рухалась похитуючись. Вона знову випила? Ми зайшли до ресторану: більшість столиків були порожні. Привітна офіціантка з набряклими та забинтованими ногами посадила нас за столик у кутку. Я зробив, як мене навчив батько — завжди перевіряти, чи офіціант або офіціантка мали добре взуття. У цієї взуття було хороше, тільки нечищене. Цього разу Гаррієт справді зголодніла. Такого я не міг сказати про себе. Тим паче, я жадібно дудлив вино, яке нам з Гаррієт презентував худий прищавий юнак. Гаррієт питала, а я лише мовчки випивав те, що він наливав. Це були австралійські й деякі південноафриканські вина. Але яка різниця? Все, що мені тепер треба було, — це задурманити собі голову.

Ми цокнулися й випили, і тут же я зауважив, що Гаррієт практично відразу сп’яніла. Отож не тільки я перепив. Коли востаннє я напивався так, що був неспроможний контролювати свої рухи? Було декілька випадків, коли меланхолія на острові ставала нестерпною, я, бувало, напивався за кухонним столом. Це завжди закінчувалося тим, що я проганяв пса з котом і засинав у одязі на ліжку. Такого майже ніколи не траплялось узимку. Це могло статися світлого весняного вечора чи ранньої осені, коли в мене вселявся неспокій і я витягав зі своїх запасів декілька пляшок. Їх можна було замовляти в «Системболаґет»[1] через Янсона, але я не хотів, щоб він дізнався про мої алкогольні вподобання. Я завжди сам купував собі міцні напої.

Ресторан закривався. Ми були останніми відвідувачами. Ми поїли, випили і, немов за мовчазною згодою, не торкалися ні тем наших життів, ні мети нашої поїздки. Ми навіть не згадали про Сару Ларсон і її пса. Я записав вечерю на рахунок кімнати, незважаючи на протести Гаррієт. Потім ми непевною ходою рушили з місця. Якимось дивним, незбагненним чином Гаррієт удавалось робити кроки за допомогою ходунців. Я відчинив двері й сказав, що вийду на вечірню прогулянку. Звичайно ж, це була неправда. Але я не хотів, щоб Гаррієт було ніяково через мою присутність, поки вона вкладалася до сну. Гадаю, що тим самим я хотів уникнути того, що й мені було б ніяково.

Я сів у читальному залі зі стелажами, повними старих книжок та журналів. Кімната була порожньою. Чоловік за піаніно зник. Дивно, куди поділось те велике товариство: я прислухався, але нічого не почув. Мене різко здолав сон. Коли я прокинувся, то не знав, де я. З годинника зрозумів, що спав приблизно годину. Я встав, похитнувся від випитого вина й повернувся до номера. Вона засвітила лампу з мого боку ліжка. Я обережно роздягнувся, помився у ванній і заліз під ковдру. Я намагався розпізнати, чи вона справді спала, чи тільки вдавала, лежачи на боці. Мені закортіло провести рукою по її спині, на ній була блакитна нічна сорочка. Я погасив лампу і в темряві прислухався до її дихання. Мене охопила тривога. А разом з нею ще одне відчуття, якого мені давно бракувало. Відчуття того, що я не сам. Усе так просто. На мить прогнати самотність.

Я, вочевидь, заснув. Прокинувся від крику Гаррієт. Напівсонний спромігся ввімкнути свою лампу. Вона рівно сиділа на ліжку і кричала від невимовного відчаю й болю. Коли я спробував доторкнутись до її плеча, вона сильно вдарила мене в обличчя.

Із носа відразу пішла кров.

Тієї ночі ми більше не спали.

7

Світало так, наче сірий дим сходив над укритим снігом озером.

Я стояв коло вікна і думав про те, що бачив свого батька в такій самій позі. Щоправда, я не такий товстий, як він тоді, хоча й мій живіт тепер звисав. Але хто мене бачив? Ніхто, окрім Гаррієт, що лежала на спині, підпертій подушками.

Я думав про те, що сталося після того, як я прокинувся від крику Гаррієт і вона зацідила мені кулаком прямо в ніс. Я був, так би мовити, напівголим чоловіком серед зимового ландшафту.

Я замислився, чи не спуститись мені до вкритого снігом озера і не прорубати свою ополонку. Мені бракувало відчуття болю, якого завдавала холодна вода. Але я знав, що не зроблю цього. Я залишусь у номері разом із Гаррієт. Ми одягнемось, поснідаємо і продовжимо нашу подорож.

Я думав про сон Гаррієт, від якого вона прокинулась, кричачи. Те, що вона розповіла, спочатку здалось украй заплутаним. Так, наче вона шукала сон, а знайшла лише уламки від нього. Хтось забивав у неї цвяхи, бо вона відмовилась віддати своє тіло. Той хтось уперто хотів розірвати її грудну клітку. Вона відбивалась, бувши в якійсь кімнаті чи то місцевості, де її зусібіч оточували люди, чиї обличчя вона ніяк не могла розпізнати. Їхні голоси нагадували загрозливі крики зловісних птахів. Врешті вона закричала і тим розбудила мене. Коли я спробував доторкнутись до неї, щоб заспокоїти чи, може, радше заспокоїтися самому, вона все ще знаходилась на межі сну і реальності і не розуміла, що з того правда. Тому вона мене вдарила, вона захищалась від невиразних постатей, які хотіли пробити її грудну клітку. Вона добряче вгатила мене кулаком, і цей удар нагадав мені про біль після бійки та пограбування в Римі. Щоправда, цього разу ніс не був зламаний.

Я напхав у ніздрі туалетного паперу, обмотав шию намоченим у холодній воді рушником і за якийсь час зауважив, що кровотеча припинилась. Гаррієт постукала в двері ванної й запитала, чи може чимось допомогти. Я хотів побути в спокої, тому відповів, що нічим. Коли я вийшов з ванної з двома жмутами паперу в носі, Гаррієт повернулась до ліжка. Вона зняла нічну сорочку й повісила її на бильці ліжка. Вона стежила за моїм поглядом.

— Я не хотіла тебе вдарити.

— Звичайно ж, ні. Тобі снилось.

— Хтось розривав моє тіло на шмаття. Піді мною ліжко зовсім мокре від поту. Тому я зняла нічну сорочку.

Я вибрав крісло біля великого вікна на озеро й сів. Надворі й досі було темно. Здалеку було чути, як гавкає пес.

Поодинокий гавкіт, наче незакінчені речення. Або розповідь, яку ніхто не слухає.

Гаррієт розповіла про свій сон.

Я дивився на неї і розумів, що вона була такою ж самою, як тоді, коли я її кохав. Хоч і сильно змінилася. Чому я думав про це? Врешті я усвідомив, що її голос анітрохи не змінився. Я не раз їй казав, що вона завжди дасть собі раду, бо зможе працювати телефоністкою. У неї був найгарніший голос, який я тільки чув.

— Ворожа кавалерія чекала в лісі, — сказала вона. — Раптом вони напали на мене так, що я не була здатна захиститись. Але все вже позаду. Тим паче, я знаю, що деякі жахи ніколи не повторюються. Вони втрачають свою силу і зникають.

— Я знаю, що ти тяжко хвора, — промовив я.

Я зовсім не планував цього казати. Слова просто вирвались мені з уст. Гаррієт здивовано на мене поглянула.

— У твоїй торбинці лежав лист, — сказав я. — Я шукав пояснення того, чому ти знепритомніла на кризі. Я знайшов той документ і прочитав.

— Чому ти не признався, що все знав?

— Мені було соромно за те, що я порпався в твоїй торбинці. Якби хтось зробив так зі мною, я б оскаженів.

— Ти завжди скрізь нишпорив. Ти завжди був таким.

— Це неправда.

— Правда. Жоден із нас уже не в змозі брехати. Чи не так?

Я почервонів. Вона мала рацію. Я завжди копирсався у чужих речах. Я навіть відкривав чужі листи, а потім знову їх заклеював. Моя мати мала збірку листів із літ молодості, у яких вона виливала душу своїй подрузі. Коли та померла, вона обв’язала листи стрічкою і звеліла їх спалити. Я спалив їх, але тільки після того, як прочитав. Я порпався в щоденниках та шухлядах своїх дівчат і навіть обнишпорював письмові столи своїх колег. Бувало навіть, я досліджував гаманці декотрих пацієнтів. Я не брав грошей. Мені потрібно було щось інше — таємниці, людські слабкості! Знати те, про що інші не здогадувались, що я знав.

І лише Гаррієт зловила мене на гарячому. Це сталось удома в її матері. Мене на хвильку залишили самого, і я вже почав ритися в секретері, як враз у кімнату беззвучно ввійшла Гаррієт і запитала, що я роблю. Вона вже давніше зауважила, що я обшукував її торбинку. Це був один із найнеприємніших моментів у моєму житті. Не пам’ятаю, що я відповів. Ми більше ніколи про це не говорили. Я більше не чіпав її речей. Але я й далі копирсався в житті друзів і колег. Аж ось вона нагадала мені, яким я був.

Вона підібрала ковдру і вказала, щоб я сів поруч. Я раптом збудився від думки про те, що під ковдрою вона гола. Я сів і поклав долоню на її руку. На її передпліччі виднівся візерунок з родимок. Я впізнав його. Все те саме, подумав я. І, попри плин років, ми й далі такі, як колись.

— Я не хотіла тобі казати, — мовила вона. — Ти б міг подумати, що це тому я тебе розшукала. Щоб знайти допомогу, якої не може бути.

— Надія завжди є.

— Ні ти, ні я не віримо в дива. Інколи вони стаються. Але вірити в них, чекати на них — це просто трата часу. Можливо, я проживу рік, а може, пів. Принаймні, мені здається, що з ходунцями та знеболювальними я зможу протягнути ще декілька місяців. Але не кажи мені, що завжди є надія.

— Медицина весь час прогресує. Інколи прогрес відбувається разюче швидко.

Вона сіла вище на подушках.

— Ти віриш у те, що кажеш?

Я не відповів. Я пригадав, як вона колись розповідала, що життя людини таке, як її ставлення до свого взуття. Даремно вірити чи переконувати себе в тому, що воно пасує до ноги. Реальність у тому, що взуття муляє.

— Хочу тебе дещо попросити, — сказала вона і враз вибухнула сміхом. — Ти не міг би витягнути з носа ті згортки паперу?

— Ти тільки про це хотіла мене попросити?

— Ні.

Я зайшов у ванну і витяг мокрі жмутки паперу. Кровотеча припинилась. Ніс поболював, на ньому з’явиться синець, і він набрякне. Я й досі чув, як надворі погавкував самотній пес.

Я повернувся й знову сів на ліжку.

— Я хочу, щоб ти ліг біля мене. Тільки це.

Я виконав її прохання. Її запах був дуже сильним. Крізь ковдру я відчував контури її тіла. Я лежав ліворуч від неї, як і колись. Вона простягла руку і вимкнула лампу. Було між четвертою та п’ятою ранку. Крізь штори пробивалося слабке світло єдиного ліхтаря біля фонтана на подвір’ї.

— Я справді хочу побачити те озеро, яке ти мені подарував, — сказала вона. — Ти не подарував мені обручку. Та й не думаю, що я б хотіла її. Зате я отримала озеро. Я хочу побачити його перед смертю.

— Ти не помреш.

— Звісно ж, помру. Прийде та мить, коли більше не буде сили опиратись тому, що має статись. Людина — це істота, чиїм єдиним вірним супутником є смерть. Навіть божевільні відчувають, коли приходить їхній час.

Вона замовкла. Біль накотився й минув.

— Я часто питала себе, чому ти нічого не сказав, — продовжила вона. — Я можу зрозуміти, що ти зустрів іншу чи просто не хотів продовжувати стосунків зі мною. Але ж чому ти нічого не сказав?

— Я не знаю.

— Звичайно ж, знаєш. Ти завжди знав, що робиш, навіть коли стверджував, що не знаєш. Чому ти заховався? Де ти був, коли я чекала на тебе в аеропорту? Я чекала не одну годину. Незважаючи на те, що відправлявся вже останній запізні лий чартерний рейс у Тенеріфе, я все ще чекала. Потім мені здавалось, що ти, мабуть, заховався за колоною і бачив мене. І сміявся.

— Чому я мав сміятись? Я вже тоді відлетів.

Вона замислилась, перш ніж відповісти.

— Ти вже тоді відлетів?

— У той самий час, тим самим рейсом на один день раніше.

— Ти це спланував?

— Я не знав, чи зможу полетіти. Я просто приїхав в аеропорт. Один пасажир так і не з’явився на той рейс, і я зміг поміняти квиток.

— Я тобі не вірю.

— Я кажу правду.

— Я не вірю, що все було саме так. Ти був не таким. Ти нічого не робив, не обміркувавши. Ти казав, що хірург не може собі дозволити скористатися випадком. Ти казав, що був хірургом до глибини єства. Я знаю, що ти це спланував. Як ти можеш вимагати, щоб я повірила в очевидну брехню? Ти такий, як і давніше. Ти все життя вибріхуєшся. Я надто пізно це зауважила.

Її голос став різким і переріс у крик. Я спробував її вгамувати, просив подумати про поснулих пожильців у сусідніх номерах.

— Вони мене не хвилюють. Ти краще поясни мені, як можна було так повестись зі мною.

— Я ж сказав, що не знаю.

— Ти й з іншими так поводився? Обплутував їх своєю павутиною, а потім кидав напризволяще?

— Не розумію, про що ти.

— Тобі більше нічого сказати?

— Я намагаюсь бути чесним.

— Ти брешеш. Жодного правдивого слова. Як ти сам себе витримуєш?

— Мені більше нічого сказати.

— Цікаво, про що ти думаєш.

Вона раптом постукала пальцем по моєму чолі.

— Що там усередині? Порожньо? Темрява?

Вона лягла й повернулась до мене спиною. Я сподівався, вона закінчила.

— Тобі справді нічого сказати? Навіть «пробач»?

— Пробач.

— Якби я не була такою хворою, я б тебе вдарила. Я б ніколи не залишила тебе в спокої. Тобі фактично вдалося зруйнувати моє життя. Мені хочеться лише, щоб ти пояснив мені, в чому річ.

Я не відповідав. Наче стало трохи легше, брехня — це завжди тягар, навіть якщо спочатку вона здається невагомою. Гаррієт натягнула ковдру аж по шию.

— Ти змерзла? — обережно запитав я.

Її голос був зовсім спокійним, коли вона відповідала.

— Все своє життя я мерзла. Я шукала тепла в пустелях і тропічних країнах. Але всередині мене завжди лежить невелика крижина. Люди завжди з чимось носяться. Одні зі смутком, інші з тривогою. Я з крижиною. А ти з мурашником у вітальні старої рибальської хатини.

— Я ніколи не використовую ту кімнату. Не опалюю її взимку. Влітку лише провітрюю. Мої бабуся та дідусь померли в тій кімнаті. Як тільки я заходжу туди, мені здається, наче я чую їхнє дихання і відчуваю їхній запах. Якось я побачив, що там завелися мурашки. Коли я за багато місяців відчинив двері до кімнати, вони вже почали будувати мурашник. Я їм не перешкоджав.

Гаррієт обернулась.

— Що з тобою трапилось? Я не вдаю. Я таки не знаю, що сталось у твоєму житті. Чому ти перебрався туди? Від того чоловіка, що привіз мене до тебе, я довідалась, що ти прожив там майже двадцять років.

— Янсон — пройдисвіт. Він весь час перебільшує. Я живу на острові дванадцять років.

— Лікар, який вийшов на пенсію в п’ятдесят чотири роки?

— Я не хочу про це говорити. Дещо трапилось.

— Мені можеш розповісти.

— Я не хочу.

— Я ж скоро помру.

Я повернувся до неї спиною і подумав, що мені не варто було піддаватись. Їй не озеро було потрібне, а я.

Далі аналізувати думки я не зміг.

Я відчув, як вона підсунулась і лягла впритул до мене. Тепло її тіла огорнуло мене і наповнило те, що так довго здавалось лише непотрібною оболонкою. Ми завжди так лежали під час сну. Вона засинала на моїй спині. На якусь мить мені здалося, що ми завжди так лежали. Майже сорок років, і лише тепер обоє починали прокидатись із того чудернацького сну.

— Що з тобою сталось? Тепер можеш мені розказати, — мовила Гаррієт.

— Одного разу я припустився фатальної помилки під час операції. Потім я розважив, що це сталось не з моєї вини. Мене засудили. Не суд, а управління охорони здоров’я. Мені дали попередження, і я цього не зміг стерпіти. Це все, що я тепер можу сказати. Більше не питай.

— Краще розкажи про озеро, — прошепотіла вона.

— Воно чорне, кажуть, бездонне, без пляжу. Маленький бідний родич усіх тих гарних озер зі світлою водою. Тяжко повірити, що це озеро, а не просто чорнильна пляма, яку вихлюпнула природа. Одного разу, ще коли був малим, я бачив, як мій батько плавав у ньому. Я розповідав тобі про це. Але я не сказав, що в цей момент зрозумів, що таке життя. Ми весь час за крок від розлуки, ото й усе.

— У тому озері водиться риба?

— Не знаю. Але якщо й водиться, то хіба чорна. Або невидима, бо її неможливо розгледіти в темній воді. Чорна риба, чорні жаби, чорні водяні павуки. А на самому дні, якщо воно є, в намулі повільно рухається самотній вугор.

Вона ще міцніше притислась до мене. Я подумав про те, що вона помирає і що її тепло скоро поволі почне перетворюватись на холод. Що це вона казала? Крижина в її нутрі? Отож смерть була для неї льодом, не інакше. Смерть завжди різна, тінь позаду нас завжди з’являється в різних костюмах. Я хотів обернутись і якнайміцніше її обійняти. Однак щось мене зупиняло. Може, я й досі боявся того, через що колись її кинув? Занадто сильна близькість, почуття, які я не в змозі був опанувати?

Я не знав. Але, можливо, зараз мені захотілося знати.

Я, певно, ненадовго заснув. А прокинувся від того, що вона сиділа на краю ліжка. Я вжахнувся, коли побачив, як вона опустилась на коліна і рачки поповзла до дверей у ванну. Вона була зовсім гола, з тяжкими грудьми й тілом, старішим, ніж я уявляв. Не знаю, чи вона повзла до ванної, бо не мала сили йти, чи не хотіла будити мене скрипінням ходунців. На моїх очах виступили сльози і затьмарили погляд, коли вона зачиняла двері. Їй вдалось, повертаючись, піднятись на ноги. Але її ноги тряслись. Вона знов лягла щільно до мене.

— Я не сплю, — сказав я. — Я вже не розумію, що відбувається.

— На твій острів приїхав нежданий гість. Стара баба з твого минулого припленталась по кризі. І ось тепер ти раптом взявся виконувати одну обіцянку.

Я зауважив, що від неї тхнуло спиртним. Невже вона заховала плящину у своїй косметичці?

— Багато ліків не варто поєднувати з алкоголем, — сказав я.

— Якби мені довелось вибирати, я б вибрала випивку.

— Ти випиваєш потай.

— Я, звичайно ж, зауважила, що ти чуєш, що від мене тхне. Але мені все одно подобається вдавати, наче я роблю це потай.

— Що ти п’єш?

— Звичайну шведську горілку. Завтра мусимо заїхати в «Системболаґет». Мої запаси скоро закінчаться.

Ми лежали, дожидаючи ранку.

Подеколи вона дрімала. Пес надворі затих. Я знову підвівся і став перед вікном. І подумав, що я перетворився на свого батька. Через 55 років ми злилися і стали одним цілим.

Біля озера я викрив його самотність. А тепер я усвідомив, що це була і моя самотність. Мене це налякало. Я не хотів її. Я не хотів бути тим, хто занурюється в ополонку з крижаною водою, щоб відчути, що він живий.

8

Ми залишили заїзд перед дев’ятою.

Це був ранок, устелений туманами, було декілька градусів тепла і повівав легкий вітер. Той чоловік, що грав на піаніно, не повернувся. На рецепції стояла молода жінка. Вона запитала, чи нам добре спалось і чи ми всім задоволені. Гаррієт стояла зі своїми ходунцями на відстані декількох кроків від мене.

— Нам чудесно спалось, — відповіла вона. — Ліжко широке й зручне.

Я заплатив і запитав, чи в неї часом нема карти. Вона зникла на декілька хвилин і повернулась із цілим атласом.

— Це безкоштовно, — сказала вона. — Один гість із Люнда забув його кілька тижнів тому.

Ми виїхали звідти назустріч туману.

Здавалось, наче ми знаходимось у країні без доріг. Ми їхали повільно, адже туман був дуже густий. Мені пригадались усі ті рази, коли я запливав човном у густу імлу біля свого острова. Коли з моря викочувався туман, я міг, відпочиваючи, повиснути на веслах і поринути в біле молоко. Я завжди сприймав це як своєрідне поєднання безпеки й загрози. Сидячи на лавці при яблуні, бабуся любила розказувати про людей, які пропали, веслуючи в тумані. Вона вважала, що в тумані була дірка, що засмоктувала людей, і вони більше не повертались.

Вряди-годи виринало світло фар, перед нами пролітали автомобілі або вантажівки, і ми знову залишалися самі. В одному з містечок, яке ми проїжджали, був «Системболаґет». Я купив те, що попросила Гаррієт. Вона затялася, що заплатить сама. Горілка, самогон та коньяк у півлітрових пляшках.

Туман почав помалу просіюватись. Я відчував, що в повітрі пахло снігом.

Гаррієт примудрилась хильнути, перш ніж я встиг запустити мотор. Я нічого не сказав, бо що казати?

Раптом я згадав. Афтонльотен. Я пригадав назву тієї гори, що стояла неподалік озера, в якому мій батько плавав, немов щасливий морж. Афтонльотен. Я пам’ятаю, що запитав у нього, що ця назва значила. Він не знав. Я так і не дізнався. Афтонльотен. Здавалось, наче це слово походило з давньої пастушої пісні. Маленька другорядна гора, висотою понад 600 метрів між Іттергьоґдаль, Лінхьон і Ельврус.

Афтонльотен. Я нічого не сказав Гаррієт, бо я і досі не був певен, що зможу знайти озеро.

Я запитав, як вона почувалась. Гаррієт відповіла майже через п’ять кілометрів. Маломовність та відстань взаємопов’язані. Легше мовчати, коли попереду далека дорога.

Вона сказала, що їй не боляче. Це була неправда, тож я не завдав собі клопоту запитати ще раз.

Неподалік межі з Гер’єдалєн ми зупинилися, щоб пообідати. На стоянці стояла самотня машина. Я не міг з’ясувати, що саме в цьому ресторані мене спантеличило. У старому дерев’яному будинку палахкотіло багаття. Пахло брусничним напоєм. Я впізнав той запах із Дитинства. Мені здавалося, що навряд чи досі існує щось на зразок брусничного напою. Але тут він був.

Ми сіли в залі зі стінами з колод, з яких на нас позирали лосячі роги та опудала птахів. На одній полиці лежав череп. Я не міг стриматись, щоб не спробувати визначити, кому він належав. Аж через якийсь час я зрозумів, що це череп ведмедя. Офіціантка, що розповіла, які страви ми можемо вибрати, увійшовши, побачила, що я тримаю череп у руках.

— Він помер сам, — промовила вона. — Мій чоловік хотів, щоб я розповідала, що це він його застрелив. Тепер, коли він небіжчик, я кажу, як було. Він помер своєю смертю. Лежав унизу біля Рівсваттнет. Старий ведмідь, який ліг помирати біля стосу соснових колод.

Раптом я збагнув, що вже тут був. Тоді, коли подорожував зі своїм батьком. Мабуть, це запах брусничного напою повернув давній спогад. Я сидів зі своїм татом у цьому залі, я був ще дуже молодий, ми їли і пили брусничний напій. А ці опудала птахів уже тоді висіли на стіні й споглядали відвідувачів своїми застиглими очима? Я не пригадував. Але я знав, що вже тут був. Я згадав, як мій батько витер уста серветкою, поглянув на годинник і сказав, щоб я швидше доїдав. Попереду довга дорога.

На стіні біля відкритого каміна висіла карта. На ній були Афтонльотен, Лінхьон і гора, назву якої я забув. Вона називалась Фнюсхен. Яка незрозуміла назва — наче жарт. Порослий лісом жарт висотою 500 метрів. На відміну від Афтонльотен, яка мала серйозну і гарну назву.

Ми їли калопс[2]. Я впорався швидше, ніж Гаррієт, і сів чекати перед каміном.

Їй було важко виштовхати ходунці через поріг, коли вона встала з-за столу. Я підвівся, щоби допомогти їй.

— Я сама дам раду.

Це прозвучало, наче раптове гарчання.

Ми повільно йшли крізь сніг назад до машини. Ми ніколи не жили разом, подумав я. Проте ті, хто нас зустрічає, вважають нас старою безмежно терпеливою парою.

— З мене досить на сьогодні, — промовила Гаррієт, сівши в машину.

Я бачив, що від напруження її чоло вкрилось потом. Її очі злипались, наче вона засинала. Вона помирає, подумав я. Помирає тут, у машині. Мені завжди було цікаво, як саме я помру. У ліжку, на вулиці, в магазині чи на моєму пірсі, чекаючи на Янсона. Але я ніколи не уявляв собі, що помру в машині.

— Мені треба відпочити, — сказала вона. — Інакше нічого не вийде.

— Ти повинна мені признаватися, коли втомлюєшся.

— Я, власне, це і роблю. Завтра буде день озера. Але не сьогодні.

Я знайшов невеликий пансіонат у найближчому населеному пункті. Жовтий будинок за церквою. Нас зустріла приємна жінка. Коли вона побачила ходунці, то поселила нас у великій кімнаті на першому поверсі. Насправді ж мені хотілося б мати окрему кімнату, але я так і не сказав про це. Гаррієт лягла відпочити. Я погортав стоси старих тижневиків, що лежали на столі, а потім задрімав. За кілька годин вийшов купити піцу в якійсь закинутій забігайлівці, де сидів старий чоловік із сірим псом біля ніг і бурмотів щось собі під ніс.

Ми їли, сидячи на ліжку. Гаррієт була дуже втомленою. Поївши, вона знов лягла. Я запитав, чи вона б не хотіла поговорити, але вона лише заперечно похитала головою.

Я вийшов у сутінки й бродив маленьким містечком, у якому вікна багатьох крамниць зяяли порожнечею. На вітринах висіли оголошення з іменами і номерами телефонів, куди могли звертатися зацікавлені орендою. Це нагадувало сигнал SOS: маленьке шведське містечко, що потрапило в страшну корабельну аварію. Дідусів та бабусин острів був частиною цього гігантського, покинутого, нікому не потрібного шведського архіпелагу, що складається не лише з островів уздовж довгих берегів, а й також із дрібних населених пунктів у лісах та в глибині півострова. Тут не було ні пірсів, які відкривали вихід на сушу, ні злісних гідрокоптерів, які здіймали снігову заметіль, доставляючи пошту та рекламу. Все одно, блукаючи цим порожнім містечком, мені здавалось, наче я прогулююсь найвіддаленішим островом архіпелагу. З вікон на сніг проливалось голубе світло телеекранів, часом пробивалися звуки: з кожного вікна уривки різних програм. Так я уявляв собі самотність — рідко хто дивився одну і ту ж програму. Вечорами цілі покоління чи родини замикали себе в різних світах, створених сигналами супутників.

Колись завжди можна було поговорити про спільні програми. А про що говорять тепер?

Я зупинився біля будівлі, що колись була залізничним вокзалом, і щільніше замотався шаликом. Було холодно, й зірвався вітер. Я вийшов на покинутий перон. На засніженій бічній колії стояв самотній товарний вагон, наче залишений бик у стійлі. У тьмяному світлі єдиного ліхтаря я намагався розгледіти старий розклад, який висів на стіні за розбитим склом. Я подивився на свій годинник. За кілька хвилин мав би приїхати поїзд у південному напрямку. Чекаючи, я згадував, що бували й більші дивовижі, ніж поїзд-привид, що з’являється, а потім зникає на мості над замерзлою рікою.

Але поїзд не з’явився. Нічого не з’явилось. Якби я мав жмут сіна, то поклав би його перед самотнім товарним вагоном. Я побрів далі. Небо було всіяне зірками. Я шукав очима хоч би якихось рухів там, зверху, — зорепад, супутник, а може, знак котрогось із богів, які, начебто, там живуть. Але нічого не відбулось. Нічне небо мовчало. Я пішов униз до мосту над замерзлою річкою. На кризі лежала колода. Чорна пляма на всій тій білизні. Якось раптово вилетіла з голови назва річки. Здається, Юснан, але я вже не був певен.

Я довго стояв на мості. Нараз з’явилось відчуття, наче я був не сам під високими металевими арками. Там були ще якісь люди, і я раптом збагнув, що ті, кого я там бачив, були мною. Різного віку, від мене малого, що бігав і бавився на дідусевому та бабусиному острові, до мене старшого, який уже покинув Гаррієт, і, врешті, до мене теперішнього. На якусь мить я наважився побачити себе і яким я був, і яким я став.

Серед постатей навколо мене я шукав когось інакшого, когось, ким я міг стати, але такого не знайшов. Навіть чоловіка, що, як і його батько, працював би офіціантом у ресторані.

Не знаю, як довго я простояв на тому мості. Коли я повертався до пансіонату, навколишні постаті зникли. Я ліг, торкнувся її руки і заснув. У ту ніч мені снилось, що я лазив по нічному залізному мосту. Я вибрався на один із найвищих парапетів і знав, що невдовзі кинусь на кригу.

Падав легкий сніг, коли ми наступного дня подалися шукати потрібну лісову дорогу. Я зовсім не пам’ятав, яка вона була колись. Нічого в тому одноманітному краєвиді не вказувало на орієнтири. Єдине, чого я був певен: ми були неподалік, озеро, котре ми шукали, лежало десь усередині трикутника — між Афтонльотеном, Іттергьоґдалем та Фнюсхеном.

Здавалось, Гаррієт почувалась того дня трохи краще. Коли я прокинувся, вона вже була одягнена. Ми поснідали в невеличкому ресторані — єдині відвідувачі. Гаррієт теж бачила сон тієї ночі, у ньому йшлося про нас: спогад про невелику мандрівку на один острів на озері Мелярен. Моя пам’ять не змогла відтворити того спогаду. Але я ствердно кивав головою, коли Гаррієт спитала, чи я пригадую ту мандрівку. Звісно ж, пригадую. Я пам’ятаю все, що з нами було. Були високі кучугури снігу, поодинокі бічні дороги стояли переважно нерозчищені. Раптом я згадав щось зі своєї молодості. Лісові дороги. Точніше, відчуття їзди по лісовій дорозі.

Якось я провів ціле літо в батькових родичів у Ємтлянді. Бабуся тоді захворіла, і я не міг гостювати на її острові. В мене з’явився друг, хлопець мого віку, чий батько був головним суддею, разом із ним ми забирались у канцелярію окружного суду і нишпорили у старих судових протоколах та поліцейських розслідуваннях. Ми шукали справи про встановлення батьківства зі всіма їхніми неймовірними та заманливими подробицями про те, що відбувалось на задніх сидіннях автомобілів суботніми ночами. Ті авто завжди виїжджали на лісові дороги. Здавалось, ніби не було людини, яку б не зачали на задньому сидінні. Ми поглинали свідчення молодиків, яких викликали до суду на допит як свідків і які неохоче і небагатослівно намагались доповісти про те, що сталось чи не сталось на тій лісовій дорозі. Згідно з їхніми свідченнями, завжди падав сніг, з їхніх слів годі було зробити чіткі та очевидні висновки, завжди залишались чималі сумніви, адже молодики запевняли в своїй непричетності, а молоді жінки твердили, що це був саме він, а не хтось інший, саме на тім, а не іншому задньому сидінні, саме на тій, а не іншій лісовій дорозі. Ми смакували ті таємниці, і мені здається, що тоді ми мріяли про близькість із жінкою на задньому сидінні на засніженій лісовій дорозі.

Таке було життя. Те, чого ми прагнули, відбувалось на лісових дорогах.

Сам не знаю, чому я почав розповідати про це Гаррієт. Я почав без вибору повертати на всі бічні дороги, які нам траплялись.

— Я не збираюсь розповідати тобі про свої пригоди на задньому сидінні, — сказала Гаррієт. — Я ніколи не робила цього, коли ми були разом, і тепер не збираюсь. У житті кожної жінки трапляється приниження. І найгірше ставалося з більшістю з нас іще в юності.

— Коли я був лікарем, то не раз розмовляв зі своїми колегами про те, скільки людей не знають, хто їхній справжній батько. Багато хто зрікся батьківства, а дехто взяв на себе відповідальність усупереч правді. Навіть матері не знали, хто справжній батько їхньої дитини.

— Єдине, що я пригадую з тих ранніх і геть невдалих спроб сексуального досвіду, — це те, що я завжди дивно пахла. І хлопець на мені. Це все, що я пам’ятаю, — хвилювання від збудження і дивні запахи.

Ураз посеред лісової дороги, немов велике чудовисько, вигулькнув лісовоз. Я різко загальмував, і мене занесло в кучугуру. Водій лісовоза зліз із кабіни і підштовхнув мою машину, коли я дав задній хід. Після кількох спроб автомобіль вивільнився зі снігу. Я вийшов з машини. Чоловік був міцний, а в кутиках рота йому позасихав жувальний тютюн. Він сам нагадував ту величезну махину з ковшами та підіймачами, якою керував.

— Ти шо, заблудився? — запитав він.

— Я шукаю озеро.

Він примружився.

— Шукаєш озеро?

— Так. Озеро.

— А як воно зветься?

— Воно не має назви.

— І ти його ше шукаєш? Та тут до холери багато озер. Вибирай, яке хоч. А нашо воно тобі здалось?

Я зрозумів, що хіба дурень може шукати якесь безіменне озеро тут узимку. Тому я розповів усе, як було. Мені здалося, що моє пояснення було досить оригінальним, щоб справити враження чистої правди.

— То ти плавав в озері біля Афтальота зі своїм татом підесять п’ять років тому. Я всьо правильно зрозумів?

— Я пообіцяв цій жінці, що їде зі мною, показати це озеро. Вона хвора.

Я бачив, що він вагається, перш ніж повірити мені. Правда буває дивовижною, подумалось мені.

— А шо, вона від того вилічиться, чи шо? Як зобаче то озеро?

— Можливо.

Він кивнув головою і задумався.

— У кінці тої дороги є одно озеро, мо’ то воно?

— Я пам’ятаю, що воно було зовсім кругле і невелике, а ліс ріс до самих берегів.

— Та, може, й воно, инчого я не знаю. В лісі повно озер.

Він потис мою руку.

— Я ся називаю Гаральд Сванбек. Зимов на тій дорозі не часто когось здибаєш. Рідко таке буває. Най ти щастит. І твоїй мамі в машині.

— То не моя мама.

— Але ж комусь вона мама?

Він забрався на свою машину, завів мотор і поїхав собі далі лісовою дорогою. Я сів у свою.

— Якою мовою він розмовляв? — запитала Гаррієт.

— Мовою лісу. В цих краях кожен говорить власним діалектом. Вони розуміються, але мають власні мови. Так безпечніше. У найвіддаленіших місцях, можна навіть подумати, кожна людина має свою власну расу. Власний народ, власне плем’я з унікальною історією. Якщо вони залишаються зовсім самі, то після їхньої смерті нікому не бракуватиме мови, яка померла разом з ними. Але, звісно, завжди щось виживає.

Ми їхали далі лісовою дорогою. Ліс був дуже густий, дорога помалу піднімалася вгору. Чи міг я пригадати про це з того разу, коли мене віз сюди мій батько в старому темно-синьому «шевроле», про яке він так дбав? Дорогу, що вела вгору? В мене було сильне відчуття, що ми на правильному шляху. Ми проминули склад щойно повалених колод, ліс трощила велика машина, якою керував Гаральд Сванбек. Усі відстані стали враз безконечними. Я глянув у дзеркало заднього бачення: чи ліс не починав зростатися за нами? Здавалось, наче я повертався в часі. Я пригадав свою прогулянку з учорашнього вечора, міст, тіні з мого минулого. А може, ми наближались до літнього озера, де мій батько та я чекали нашого нового приїзду?

Ми проїхали кілька крутих поворотів. Кучугури снігу обабіч росли. Дорога закінчилась.

Переді мною лежало озеро під білим покровом. Я зупинився і заглушив мотор. Ми прибули. Це все, що треба було сказати. Я не сумнівався. Це було те озеро. Я повернувся через 55 років.

Розстелена біла скатертина чекала на нас. Враз я відчув вдячність Гаррієт за те, що вона знайшла мене на моєму острові. Вона була посланцем, нехай навіть посланцем від самої себе. Чи я її сам покликав? Чи я всі ці роки чекав, що одного дня вона повернеться?

Я не знав. Але ми прибули.

9

Я сказав Гаррієт, що озеро перед нами. Вона довго вдивлялася в білизну.

— Тобто під снігом є вода?

— Чорна вода. Тепер усе спить. Усі комашки, що живуть у воді. Але це те озеро, що ми шукали.

Ми вийшли з машини. Я вийняв ходунці — вони пірнули у сніг. Я витяг лопату з багажника.

— Сядь поки що в теплі, — сказав я. — Я заведу машину. І розчищу для тебе стежку. Куди ти хочеш? До берега?

— Я хочу вийти на середину озера.

— Це всього лише лісове озерце.

Я завів мотор, допоміг Гаррієт сісти в машину і почав відкидати сніг. Під кучугурою пухкого снігу лежав замерзлий шар, розчищати його важче. Я міг знесилитись і померти.

Ця думка мене налякала. Я сповільнив темп і почав прислухатись до свого серця. На останньому медогляді в мене був трохи підвищений рівень гемоглобіну. Всі інші показники були в нормі. Але серцевий напад може мати невидимі причини. Може статися несподівано, наче вибух анонімного терориста-смертника в одній із камер серця.

У моєму віці смерть чоловіків під час відкидання снігу не дивина. Чоловіки помирають раптовою, майже ганебною смертю з невеликою металевою лопатою в закоцюблих пальцях.

Розчищання стежки до середини озера забрало в мене багатенько часу. Я спітнів, і мої руки та спина боліли, коли я врешті закінчив. Відпрацьовані гази хмарою висіли за машиною. Але на озері я не чув шуму двигуна. Там було зовсім тихо. Ні пташок, ні шуму дерев.

Мені захотілось побачити себе збоку. Заховатись десь далеко поміж дерев і спостерігати за самим собою.

Повертаючись назад, я думав про те, що скоро все закінчиться. Я залишу Гаррієт там, де вона схоче попрощатись. Досі я знав лише, що вона жила десь у Стокгольмі. Я зможу повернутись на свій острів. По дорозі до машини я вирішив відіслати Янсонові листівку. Ніколи не уявляв собі, що колись йому напишу. Але тепер він був мені потрібен. Я куплю листівку з зображенням безкраїх лісів, бажано вкритих снігом. Посеред дерев я намалюю хрестик і напишу: «Я тут. Скоро повернусь. Нагодуй моїх тварин».

Гаррієт уже вийшла з авто. Перед нею стояли ходунці. Ми разом ішли розчищеною стежкою. Мені здавалось, наче ми частина процесії, що йде до вівтаря.

Мені було цікаво, про що вона думала, розглядаючи і намагаючись знайти ознаки життя серед дерев. Але скрізь було тихо, лише ледь чутно воркотів мотор.

— Я завжди боялася криги, — раптом сказала вона.

— І все ж наважилася вибратись на мій острів?

— Те, що я боюсь, не значить, що я не наважуюсь протистояти тому, що мене лякає.

— Це озерце не промерзло аж до дна, — відповів я. — Але майже. Крига завтовшки з метр. Вона витримала б слона, якби він тут був.

Вона вибухнула сміхом.

— А це б не було трохи дивно? Привести на цю кригу слона, щоб я заспокоїлась? Святий слон, який рятує наляканих тонкістю криги?

Ми дійшли до середини.

— Здається, я можу собі це уявити, — промовила вона. — Озерце без криги.

— Воно найгарніше, коли падає дощ, — відповів я. — Сумніваюсь, чи є щось прекрасніше, ніж тихий літній шведський дощ. Інші країни мають дивовижні будівлі чи запаморочливі гірські вершини й ущелини. А в нас є наш літній дощ.

— І тиша.

Якийсь час ми мовчали. Я намагався зрозуміти, що значить наше прибуття сюди. Виконана обіцянка, хоча й з багаторічним запізненням. От і все. Тут закінчувалась наша подорож. Залишився тільки епілог, скількись там кілометрів замерзлими дорогами на південь.

— Я ніколи не розуміла чому... — сказала вона. — Чому ти тоді хотів привезти мене саме сюди?

— Вже розумієш?

— Напевно. Мабуть, тут гарно влітку.

Вона глянула на мене.

— Ти приїжджав сюди після того, як покинув мене? Був тут із кимось іншим?

— Я навіть не думав про це.

— Чому ти залишив мене?

Питання пролунало несподівано. Я бачив, що вона знов обурювалась. Вона вп’ялася кулаками в руків’я ходунців.

— Мені було до біса боляче, — сказала вона. — Я потратила море сили, щоб забути тебе. Але мені це так ніколи і не вдалось. І тепер, коли я врешті стою на поверхні твого озера, я шкодую, що взагалі розшукала тебе. Що я собі думала? Я вже не знаю. Я невдовзі помру. Навіщо я марную свій час — ятрю старі рани? Навіщо я приїхала сюди?

Ми мовчали десь із хвилину, не більше. Тиша і погляди, що не зустрілись. Потім вона розвернула ходунці й пішла назад тією дорогою, якою ми прийшли. Я зачекав декілька секунд і пішов услід. Невдовзі все закінчиться. Подорож наближалась до завершення.

У снігу лежало щось, на що я не звернув уваги, прокладаючи стежку для Гаррієт. Воно було чорне. Я примружився, але так і не розпізнав, що це. Мертва тварина? Камінь? Гаррієт не зауважила, що я зупинився. Я ступив у сніг на узбіччі й наблизився до чорного предмета.

Я повинен був передбачити загрозу. Моє відчуття і знання льоду та його капризів повинні були насторожити мене. Надто пізно я усвідомив, що темна пляма власне і була льодом. Я знав, що ділянка криги з різних причин могла бути тонкою, попри те, що довкола вона товста. Мені майже вдалося зупинитись і ступити крок назад. Але вже було запізно, крига тріснула, і я провалився. Вода сягнула мені аж до бороди. Під час своїх зимових купань я мав би звикнути до раптового шоку від крижаної води. Але це було зовсім інакше. Я був неготовий, я не прорубав ополонку сам. Я закричав. Лише після другого мого крику Гаррієт обернулась і побачила мене в ополонці. Холод починав паралізувати моє тіло, у грудях пекло, я судомно втягував у легені крижане повітря і відчайдушно шукав дно під ногами. Я вхопився руками за кригу, але мої пальці вже були геть закоцюблі.

Я кричав, відчуваючи смертельний жах. Пізніше Гаррієт розповідала, що їй здалося, наче це кричить якийсь звір.

Я думав, що Гаррієт навряд чи допомогла б мені вибратись із води. Вона ж сама ледве трималась на ногах. Але тоді вона здивувала мене, як, зрештою, і саму себе. Вона підійшла до мене зі своїми ходунцями, на диво, швидко. Потім вона лягла на кригу, кинула ходунці й підштовхнула їх до краю криги так, що я міг ухопитися за одне з коліс. Не знаю, як я вибрався. Вона, вочевидь, тягнула ходунці руками, водночас намагаючись сунутись по снігу назад. Вибравшись із води, я, перечіпаючись, поповз до машини. Я чув її голос за собою і не розумів слів, проте я знав, що якби в той момент я зупинився, то впав би і вже не зміг би піднятись. Я пробув у воді лише кілька хвилин, але цього було майже досить, щоб убити мене. В мене не залишилося спогадів про дорогу від ополонки до авто. Я нічого не бачив, а може, й навіть навмисне заплющував очі, щоб не бачити тої відстані, що відділяла мене від машини. Коли я вдарився обличчям об двері багажника, то в голові у мене була лише одна думка — зняти мокрий одяг і обмотатись коцом, який лежав на задньому сидінні. Як мені це все вдалось, я теж не пам’ятав. Довкола мене сильно смерділо вихлопними газами, коли я скинув із себе останній одяг і спромігся відкрити задні двері. Я закутався в коц, а що сталося після цього — не пам’ятаю.

Я прокинувся від того, що вона мене обіймала і, як і я, була гола.

Глибоко в моїй підсвідомості холод перетворився на відчуття пожежі. Перше, що я побачив, розплющивши очі, були волосся та шия Гаррієт. Поволі я прийшов до тями.

Я був живий. А роздягнена Гаррієт обійняла мене під коцом, щоб я зігрівся.

Вона зауважила, що я прокинувся.

— Тобі холодно? Ти міг загинути.

— Крига тріснула.

— Мені здалося, що це якийсь звір. Я ніколи не чула, щоб ти так кричав.

— Скільки часу минуло?

— Година.

— Так багато?

Я заплющив очі. Моє тіло горіло.

— Я не тому хотіла побачити це озеро, щоб ти на ньому загинув, — промовила вона.

Тепер усе позаду. Двоє старих голих людей на задньому сидінні старого автомобіля. Ми розмовляли про те, що відбувалося колись, або й досі ще відбувається на задніх сидіннях старих автомобілів на відлюдних лісових дорогах. На них кохались і зрікались. Але ми двоє, чий сукупний вік становив 135 років, лише міцно притислись одне до одного, він — бо залишився живим, і вона — бо її не покинули наодинці в лісі.

Десь через годину Гаррієт сіла на переднє сидіння й одягнулась.

— Замолоду було легше, — сказала вона. — А тепер я стара незграбна баба, якій тяжко одягнутись у машині.

Вона витягнула мої речі з багажника. Перш ніж я їх надягнув, вона зігріла їх перед кермом, де віяло тепло від мотора. Крізь вікно мені було видно, що почав падати сніг. Я занепокоївся, що сніг замете дорогу і ми не зможемо вибратись на трасу, тож якомога швидше вдягнувся, вовтузячись з одягом, наче п’яний.

Почався сильний снігопад, коли ми покидали озерце. Проте лісову дорогу ще не встигло замести. Ми повернулись у пансіонат. Цього разу Гаррієт довелось вийти зі своїми ходунцями по піцу нам на вечерю. А тоді випили один з її коньяків.

Останнє, що я бачив, перш ніж заснути, було її обличчя. Воно було зовсім близько. Здається, вона всміхалась. Сподіваюсь, таки всміхалась.

10

Коли я прокинувся наступного дня, Гаррієт сиділа з розгорнутим атласом. Тіло нило, наче після бійки. Вона запитала про моє самопочуття. Я відповів, що почуваюся добре.

— Відсотки, — сказала вона осміхаючись.

— Які відсотки?

— З обіцянки. За всі ці роки.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ми зробили гак по дорозі назад.

Вона вказала на карті місце, де саме ми були. Замість того, щоби податися на південь, вона провела пальцем на схід, у напрямку узбережжя та Гельсінклянду. Її палець зупинився поблизу Гудіксвалля.

— Сюди.

— А що там?

— Моя дочка. Хочу, щоб ти з нею познайомився. Це забере один день, максимум — два.

— А чому вона там живе?

— А чому ти живеш на твоєму острові?

Звичайно ж, сталося так, як їй захотілось. Ми поїхали в напрямку узбережжя. Краєвид і далі був такий самий, поодинокі будиночки з супутниковими антенами й порожніми подвір’ями.

Пізніше по обіді Гаррієт сказала, що вже втомилась. Ми зупинились у готелі в Дельсбу. Номер був невеличкий і запорошений. Гаррієт випила свої таблетки та знеболювальні і, виснажена, заснула. Можливо, вона непомітно для мене випила зайвого. Я вийшов, розшукав аптеку і купив довідник ліків. Потім сів у кав’ярні і взявся читати про препарати Гаррієт.

Ситуація була неймовірна: сидіти в кафе за горнятком кави та журналом поміж галасливих дітей, які вимагали уваги своїх мам, заглиблених у читання сртарих пожмаканих газет, і всерйоз усвідомлювати, наскільки хворою була Гаррієт. Я дедалі більше відчував, що потрапив у світ, втрачений мною за всі ті роки на острові моїх дідуся та бабусі. Впродовж дванадцяти років я заперечував існування світу за межами скель і берегів, що оточували мене і були тим єдиним, що мене обходило. Я перетворився у відлюдника, що заховався в печері й не знав, що відбувається поза її стінами.

Однак у кафе в Дельсбу я усвідомив, що вже не зможу жити так, як давніше. Я, звичайно ж, повернусь на свій острів, адже мені нікуди повертатись, але нічого більше не буде, як колись. У ту мить, коли я зауважив на кризі темну тінь, за мною зачинилися двері, що більше ніколи не відчиняться.

Я купив у кіоску листівку з зображенням засніженого тину. Я відправив її Янсонові. Я попросив його нагодувати тварин. Більше нічого.

Гаррієт прокинулась, коли я повернувся. Вона похитала головою, побачивши книжку в моїх руках.

— Я не хочу сьогодні говорити про свою біду.

Ми спустились повечеряти в сусідній гриль-бар. Розглядаючи зачаджену кухню, я подумав, що ми живемо у світі напівфабрикатів і масної їжі. Невдовзі Гаррієт відсунула від себе тарілку і сказала, що більше не подужає. Я переконував її скуштувати ще хоч трошки. Але навіщо я це казав? Людина, що помирає, їсть стільки, скільки їй потрібно для того, щоб підтримати ту крихту життя, що їй залишилась.

Ми повернулись до своєї кімнати з тонкими стінами. Нам чути було розмову двох людей із сусідньої кімнати. Їхні голоси то стихали, то голоснішали. І я, і Гаррієт напружено вслухались, але не могли розібрати слів.

— Ти й далі любиш підслухати? — запитала вона.

— На моєму острові нема за ким підслухати.

— Ти завжди слухав, коли я розмовляла по телефону, хоча й удавав байдужого, гортаючи книжку чи газету. Саме так ти намагався приховати свою надмірну цікавість. Пригадуєш?

Мене обурили її слова. Хоча, звісно ж, вона мала рацію. Я завжди любив підслухати, починаючи змалку — коли схвильовано перешіптувались мої батьки. Я стояв за прочиненими дверима і підслуховував за своїми колегами, пацієнтами, я слухав особисті розмови в кафе та поїздах. Я переконався, що більшість розмов містили дрібну, майже непомітну брехню. Невже завжди так було, питав я себе. Чи завжди існувала ця потреба у брехливих відхиленнях у розмові, аби тільки вона мала хоч якийсь зміст?

Розмова в сусідній кімнаті припинилась. Гаррієт втомилась. Вона лягла і заплющила очі. Я надягнув куртку і вийшов у безлюдне містечко. Довкола крізь вікна пробивалося синє світло. Поодинокі мопеди, автомобіль, що промчав надто швидко, і знову тиша. Гаррієт хотіла, щоб я познайомився з її дочкою. Чому? Щоб доказати, що вона прекрасно дала собі раду без мене і народила дитину, якої мені так і не судилось мати? Того зимового вечора мене охопив смуток.

Я зупинився біля освітленої ковзанки, на якій навколо червоного м’яча кружляли декілька підлітків із ключками для банді[3]. Мені пригадались дитинство і молодість. Гострий звук ковзанів, які човгали по кризі, ключки, що вдарялись об м’яч, поодинокі вигуки та падіння, після яких треба було відразу ж піднятись. Мені пригадалося саме це, хоча я й жодного разу не тримав у руках ключку для гри в банді, а відразу захопився хокеєм, де гра завдавала набагато більше болю, ніж та, за якою я оце спостерігав.

Швидко встати, якщо впав.

Це було головне правило на дитячих хокейних майданчиках. Воно діяло й далі в моєму житті. Завжди швидко встати, якщо ти впав. Ніколи на лежати. Але саме це я зробив. Я залишився лежати після того, як зробив ту велику помилку.

Я спостерігав за грою і зауважив дуже маленького хлопчика, найменшого з усіх, до того ж товстого, хоча, може, він усього лиш був занадто закутаний? Він грав найкраще: набираючи швидкості, як ніхто, торкався ключкою м’яча, навіть не дивлячись на нього, блискавично фінтив і завжди був готовий прийняти пас. Я зауважив, що всі інші гравці усвідомлювали його перевагу над ними. Маленький товстун рухався на своїх ковзанах швидше за інших. Я спробував уявити себе одним із гравців на ковзанці. Ким би я міг бути зі своєю надто важкою хокейною ключкою? У всякому разі не тим швидким і надзвичайно обдарованим хлопцем. Я був би одним із решти, недосвідченим новачком, якого в будь-яку мить могли замінити таким самим іншим.

Ніколи не лежи, коли можеш устати.

Я зробив те, чого не можна було робити.

Я повернувся в готель. Нічного портьє не було, вхідні двері відмикались ключем від кімнати. Гаррієт лежала під ковдрою. На її нічному столику стояла пляшка з горілкою.

— Я вже подумала, що ти втік, — сказала вона. — Я вже засинаю. Я трохи випила і прийняла знеболювальне.

Вона повернулась на другий бік і невдовзі заснула. Я обережно поміряв її пульс на зап’ясті. 78 ударів на хвилину. Я сів у крісло, ввімкнув телевізор, але так тихо, що навіть мої, звиклі до підслухання вуха, не могли розчути новини. На екрані звичайні картини — закривавлені, голодні, стражденні люди. І чималий ряд гарно одягнутих чоловіків зі своїми безконечними виступами — безпощадні, завжди усміхнені та зарозумілі. Я вимкнув телевізор і ліг на ліжко. Перш ніж заснути, я думав про молоду світловолосу полісменку.

О першій годині наступного дня ми наближались до Гудіксвалля. Сніг припинився, ожеледиці на дорозі не було. Гаррієт указала на знак із написом «Ронґеваллєн». Дорога була погана, виїжджена великими лісовозами. Ми знову звернули, цього разу на приватну дорогу. Ліс був густим. Цікаво, що за людина була дочка Гаррієт, якщо вона жила сама так віддалено в лісі. Єдине, про що я запитав у Гаррієт під час поїздки, чи в Луїз були чоловік або діти. Ні, не було. Колоди дерев лежали складені стосами обабіч дороги. Дорога була схожа на ту, що вела до будинку Сари Ларсон.

На галявині виднілось декілька завалених будівель із парканами. Поруч стояв трейлер із натягнутим тентом.

— Ми приїхали, — сказала Гаррієт. — Моя дочка живе тут.

— У будинку на колесах?

— А хіба ти бачиш тут ще якийсь будинок із цілим дахом?

Я допоміг їй вийти з машини і витяг ходунці. Зі старої собачої буди долинав шум мотора. Вочевидь, це був генератор. На даху трейлера висіла супутникова антена. По той бік трейлера відкривався прекрасний краєвид. Ми простояли декілька хвилин, але нічого не відбувалось. Мені страшенно хотілося на свій острів.

Двері трейлера відчинились, і звідти вийшла жінка. На ній був рожевий халат і взуття на високих каблуках. Її вік було важко визначити. В руці вона тримала гральну карту.

— Це моя дочка, — промовила Гаррієт.

Спираючись на ходунці, вона підійшла до жінки, що намагалася втримати рівновагу на високих каблуках на снігу.

Я не зрушився з місця.

— Це твій батько, — сказала Гаррієт до своєї дочки. Пахло снігом. Я думав про Янсона і хотів, щоб він приїхав сюди на своєму гідрокоптері і забрав мене якнайскоріше.