Талант

VIII

Гай- гай!… Ждемо день і другий -немає Тетяни. Побачили - надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала - не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.

І дивуємось, і обурюємось:

- Що ж се таке?

День, другий. В селі почали дзвонити:

- З паничем зв'язалась, по житах волочиться…

- Ось що!…

Отець Василь лютий, як звір:

- Півчу покинула, співаків од церкви однадила - розпуста, сором.

Пророкують:

- Не буде з неї добра - поназдивитесь! Думає - довго будуть панькатись із нею-поки награються…

Гомін, шум…

Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:

- Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала - знала, для кого кохала.

А в мене, а в Андрія - жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.

Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.

…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода…

Вночі - не шелесне.

Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.

Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.

Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче - він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде - нудьгу несе, бере досада: «Чого іще цей…»

Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.

Позіхаючи:

- А знаєте, за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа…

По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:

- А що таке?

- Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.

- З ким? - стукнуло в грудях.

- Та з ним же, з студентом.

- Як саме?

Розповідає; проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, побачив - в кімнаті горить свічка. Заглянув - аж там сидять вони на ліжку, обнялися…

- Що? Обнялися?…

Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув - щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…

- Не заглянь я в кімнату - досі б школа тільки курилася.- Виводить висновки: - Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…

Жаром ударило в лице, мовчу.

Зітхає:

- А шкода дівчини. Цей студент - відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах - артист, маху не дасть, не пожаліє…

- Сама вона дитина, не знає, що робить? - кажу, стримуючи себе.

- Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він її не візьме - пограється й покине.

Закипає чогось злість у грудях:

- Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.

Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:

- Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з'їдять…

Та «дитина» як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:

- Ну, а вам що до того? Що до того вам?

- Як-то що? Шкода,- тягне він задумано,- добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?

Мені здалося, що за ту «добру душу» він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:

- За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, «бруки»… Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.

Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:

- Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!…

Захвилювався…

- Ай, душа, душа!… Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.

Дивиться:

- Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!

Перебиваю:

- Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…

- Е, це вже чорти батька зна що,- встає спокійний, ображений,- з вами сьогодні говорити не можна.

- Та який вас чорт прохає за це!

Пішов мовчки, з самоповагою.

- І к бісу!…

Ліг горілиць на покоси.

В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.