Талант

XI

Вечоріло.

Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами - посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами - величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак - як військо, коноплі - як темні бори…

А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…

- Ну й земелька!… Ех, та й земелька ж,- бубонить собі під ніс Андрій.

По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.

- Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? - показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.

Підійшли ближче; Андрій голосніше:

- Вона ж, вона і є!

Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в'ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…

Щось нове на обличчі. Не те щоб вона змарніла,- здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очі чужі, незна-комі, і водила вона ними помалу, неохоче.

Привіталися.

Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання:

- Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку-то її й не помітно: худенька, щупленька, а надіне свиту, запнеться хусткою - і гляньте - дівчина тобі, як тая тополя.

З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.

Про те, про інше…

Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:

- Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?

Тетяна раптово зчервоніла й поставила очі в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустці.

Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незламною, як гора кам'яная.

Вона мовчала, як мур.

Казав:

- Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя - це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя - з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть - бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого…

Сіли на обніжку.

- Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж…

Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…

Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й сердито:

- Тетяно, та ви чуєте чи ні?

Підводив їй голову.

Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу - зів'яла… Пирснули з очей сльози… Поривом припала до плеча…

Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.

Осміхнулась:

- О, чого ж це я вас до хати не кличуі

Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.

Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі… Пішли до хати.