Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

19

Ми з Ґотандою сіли в його «мерседес» і відправилися в бар на задвірках Адзабу[28] ще щось випити. Зайняли місця в кінці шинквасу й непомітно видудлили по кілька коктейлів кожен. Видно, Ґотанда мав неабияку голову, бо хоч скільки випив — зовсім не п’янів. Ні в його мові, ні у виразі обличчя нічого не змінилося. За питтям він розповідав мені всяку всячину. Про нікчемність нашого телебачення. Про безмозкість режисерів. Про бездарності, від яких хочеться блювати. Про брехливість коментаторів останніх новин. Слухати його було цікаво. Образна мова, критичний погляд на світ.

Після того йому захотілося почути мою розповідь про те, як досі складалося моє життя. Отож я коротко виклав йому свою життєву історію. Після університету разом з товаришем відкрив контору — писав і редагував рекламні матеріали. Одружився, розлучився. Робота йшла успішно, але через деякі обставини контору довелося покинути. Тепер перебиваюся журналістикою — пишу тексти на замовлення. Заробляю небагато, але ж і витрачати гроші нема часу… В такому скороченому вигляді моє життя здавалося спокійним і непримітним. Наче й не моїм.

А тим часом бар поволі заповнювався людьми, і розмовляти стало важкувато. Дехто з відвідувачів витріщився на Ґотанду.

— Ходімо до мене, — сказав він і підвівся з місця. — Це недалеко звідси. Дома нема нікого. А випити є що.

Проживав він і справді кварталів два від бару. Відпустивши шофера з «мерседесом», ми зайшли в будинок. Розкішний, з двома ліфтами, один з яких відмикався ключем.

— Цю квартиру придбала для мене кіностудія, коли після розлучення я опинився на вулиці, — сказав Ґотанда. — Бо, мовляв, не годиться славетному кіноактору жити в якійсь халабуді тільки тому, що власна дружина обібрала його до нитки й викинула на вулицю. Так імідж зіпсується. Виходить, що формально я винаймаю житло в кіностудії і, звісно, за нього плачу. З витрат, що підлягають списанню. А це якраз те, що треба.

Квартира Ґотанди містилася на верхньому поверсі. Простора вітальня, дві спальні й кухня. Балкон, з якого чітко видніла Токійська телебашта. Підібрані зі смаком меблі. Прості, новенькі й, як було видно з першого погляду, дорогі. Паркетна підлога, вкрита кількома перськими килимами — великими й малими — з вигадливими візерунками. Не надто твердий і не надто м’який диван. Ефектно розставлені високі рослини в кадібцях. Висяча люстра й настільна лампа в стилі італійського модерну. Ніяких зайвих прикрас, крім хіба що кількох тарілок — китайського антикваріату епохи Мін — на тумбочці. Всюди ідеальна чистота — ніде жодної пилинки. Напевне, покоївка щодня приходить прибирати. На столі — журнали мод «GQ» та архітектури.

— Гарненька квартира! — похвалив я.

— Хоч кіно в ній знімай, правда? — сказав він.

— Мабуть, що так… — погодився я, ще раз обвівши поглядом навколо себе.

— Як покладешся на дизайнерів інтер’єру, іншого й не сподівайся. Завжди матимеш щось схоже на кінознімальний майданчик. Тут зручно зніматися, але не жити. Іноді я стукаю кулаком по стінах — чи вони часом не з пап’є-маше. Життям і не пахне, ти помітив? Нічого нема, тільки зовнішній лоск.

— А чого б тобі самому не внести сюди запаху життя?

— Річ у тому, що життя особливого нема… — відповів він безвиразним голосом.

Ґотанда поставив платівку на програвач фірми «Bang and Olufsen» й опустив голку. Колонки були зі старих добрих часів — JPL Р88. Прекрасна електроніка, з нормальним звуком, з тієї епохи, коли фірма «JPL» ще не заполонила світ своїми невротичними студіо-моніторами. Зі старої платівки зазвучав голос Боба Купера.

— Що питимеш? — запитав Ґотанда.

— Мені все одно. Що ти — те й я, — відповів я.

Він пішов на кухню і приніс на таці пляшку горілки, кілька банок тоніку, відерце з льодом і три розрізаних навпіл лимони. І ми взялися пити горілку з тоніком та лимоном під холодний, чистий джаз Західного узбережжя. «Що й казати, життям тут майже не пахне», — подумав я. Та чогось особливого я в тому не вбачав. І не відчував особливої незручності. Головне — як на це подивитися. Особисто я почувався якнайкраще. Сидів собі на зручному дивані і, розслабившись, пив горілку з тоніком.

— Яких тільки можливостей я не мав! — піднявши склянку і дивлячись крізь неї на люстру, сказав Ґотанда. — Якби був захотів — став би лікарем. В університеті прослухав курс педагогіки. Міг би влаштуватися і в першокласній фірмі… А ось що вийшло. Таке от життя… Дивне та й годі. З колоди карт міг би витягти ту, яка мені подобалася. Та вважав, що в будь-якому випадку все буде гаразд. Настільки не сумнівався в собі. Й тому не зумів зробити правильного вибору.

— А от я ніколи не бачив колоди карт, — зізнався я щиро. Він глянув на мене примруженими очима й засміявся. Мабуть, подумав, що я жартую.

Він налив мені горілки, видушив половину лимона і викинув шкурку у відро для сміття.

— Навіть одружився я не з власної охоти, — провадив він далі. — Ми з нею грали в одному фільмі, тоді й непомітно подружили. Разом за місто на знімання їздили, там і випивали на пікніках, брали напрокат автомашину й гасали автострадами. Коли кінознімання скінчилося, ми ще кілька разів з нею зустрічалися. І от усі навколо нас почали вважати, що ми — ідеальна пара і незабаром одружимося. Врешті-решт нас наче вихором підхопило — й ми побралися. Тобі, гадаю, важко зрозуміти, але наш кіносвіт справді дуже тісний. Це все одно, що жити в довгому одноповерховому бараку на передмісті. Будь-яка чутка в ньому поступово набирає реальної сили, як тільки шириться між людьми… Однак я таки любив свою дружину. Вона — щось найсправжнісіньке з того, що мені життя подарувало. Я збагнув це відразу, коли одружився. Я страшенне хотів зробити її своєю. Та не вдалося. Коли я сам пробую щось вибрати — воно від мене тікає. І жінки, і ролі… А от коли мені щось накидають, я роблю все якнайкраще. Але досить самому щось захотіти, як воно тікає, наче пісок між пальцями…

Я мовчав. Не мав що сказати.

— Однак це не означає, що я впадаю в розпач, — сказав він. — Просто я все ще люблю її. Раз по раз думаю: «От було чудово, якби я і вона кинули свою артистичну кар’єру і жили б разом у спокої та мирі!». Без модних апартаментів. Без «мазераті». Нічого нам не треба! Тільки достойну роботу й затишну оселю. І дітей. Після роботи разом з товаришами збиратися в якій-небудь забігайлівці — саке попити і на долю поскаржитися. Потім вертатися додому — і знати, що вона на мене чекає… Купити в кредит «сівік» або «субару». Загалом, жити, як усі нормальні люди. Зізнаюсь — саме такого життя я завжди прагнув. Тільки б вона була поряд… Та не судилося. Вона жадала зовсім іншого. Уся її рідня покладала всі надії тільки на неї. Її мати була типовою опікункою артистичної кар’єри дочки, батько — уособлення жадоби до грошей. Старший брат прилаштувався коло неї менеджером. Молодший постійно влипав в якісь історії, і для того, щоб його витягти звідти, були потрібні чималі гроші. Молодша сестра щойно починала здобувати популярність як співачка… Хіба з такої облоги можна було вибратися? До того ж, їй ще в дитинстві втовкмачили в голову свої сімейні погляди на життя. Надто довго жила вона в цьому світі в ролі слухняної дитини. І досі не позбулася цього придуманого амплуа. Вона — не те що ми з тобою. Реального світу зовсім не розуміє. І все-таки в неї прекрасна душа. Вона вабить чарівністю й чистотою. Повір, я її знаю… От біда, що не склалося в нас так, як хотілося. Слухай, а ти знаєш, минулого місяця я з нею переспав.

— З колишньою дружиною?

— Ага. Вважаєш, це ненормально?

— Та ні, так не вважаю.

— Сама сюди прийшла. Навіть не знаю чому. Спочатку зателефонувала і спитала, чи можна прийти в гості. Я відповів, що, звісно, можна. І, як давно колись, ми вдвох пили, розмовляли про се, про те, аж поки не опинилися разом у ліжку. Було так чудово! Вона сказала, що все ще любить мене. А я — що от було б добре, якби ми повторили все спочатку! Вона мовчала й тільки всміхалася. І тоді я їй розповів про звичайне сімейне життя. Як от недавно тобі. Вона все слухала та всміхалася. Та, видно, насправді нічого не чула. Від самого початку. Не вміє вона слухати, хоч скільки їй говори. Даремно я старався. Просто того дня їй стало самотньо й захотілося, щоб хтось її приголубив. І тим «хтось» виявився саме я. Може, мої слова й ріжуть слух, але це таки правда. Вона цілковито відрізняється від нас з тобою. Для неї самотність — почуття, яке хтось повинен розвіяти. І якщо це комусь вдалося — все прекрасно. Не треба більше нікуди йти. А от я так не можу.

Платівка скінчилася, і запала тиша. Він підняв голку і над чимось задумався.

— Слухай, а чи не викликати нам дівчат? — спитав Ґотанда.

— Та мені все одно. Роби, що хочеш, — відповів я.

— А ти коли-небудь спав з жінками за гроші?

Я відповів, що ні.

— Чому?

— Просто на думку не спадало, — зізнався я щиро.

Здвигнувши плечима, Ґотанда на хвильку задумався.

— А чого б тобі не залишитися у мене на ніч? — запропонував він. — Викличемо дівчину, яка того разу приходила з Кікі. Може, від неї щось дізнаєшся.

— Нехай буде по-твоєму, — погодився я. — А невже й це спишеться на витрати?

Усміхаючись, він підкинув у склянки льоду.

— Може, ти й не повіриш, — сказав він, — але спишемо й це. Така система! Зовні діяльність того клубу має вигляд надання бенкетних послуг, сплата за які оформлюється чистенькими, блискучими квитанціями. Отож якби хтось навіть захотів перевірити, про які бенкети йдеться, ноги собі поламав би — так усе заплутано. От і виходить, що переспати з повією — це все одно що офіційно приймати гостей. Ось таке воно, наше суспільство…

— … розвиненого капіталізму, — додав я.

Поки ми чекали на дівчат, я раптом згадав про дивовижні вуха Кікі. І спитав Ґотанду, чи він коли-небудь бачив їх.

— Вуха? — і Ґотанда глянув здивовано на мене. — Ні… Може, й бачив, але не пам’ятаю. А що з її вухами?

— Та нічого… — відповів я.

Дві подружки прийшли вже по півночі. Одна з них — та, яку Ґотанда назвав «розкішною», — товаришка Кікі. Вона справді вражала надзвичайною вродою. З такою дівчиною досить випадково зустрітися, щоб залишитися з враженням, що знаєш її давно, навіть якщо не перекинувся з нею жодним словом. Раз побачиш — і маритимеш нею все життя. Вона була одягнена просто, але зі смаком. Пальто поверх зеленого кашемірового светра і цілком звичайна вовняна спідничка. Прикраси — тільки кільця у вухах. Точнісінько — елегантна студентка-старшокурсниця жіночого коледжу.

Інша подружка прийшла в барвистій сукні та з окулярами на носі. Досі я не знав, що бувають повії з окулярами. А виявилося, що таки є. І хоч «розкішною» назвати її не випадало, вона здавалася мені дуже спокусливою. Тонкі пальці рук, стрункі ноги, чудова засмага на обличчі. Сказала, що днями вернулася з острова Гуам — купалася там цілий тиждень. Коротке волосся, акуратно підібране невидимими булавками. На зап’ясті срібний браслет. Рухи жваві, шкіра гладка, пружна як у хижого звіра.

Дивлячись на цих двох дівчат, я раптом згадав свій клас у середній школі. З тією чи іншою відмінністю в кожному класі були обидва типи дівчат — елегантна вродливиця і жвава спокусниця. «Сьогодні — як на зустрічі колишніх однокласників», — подумав я. Точніше — на її другій частині, у вузькому колі найближчих друзів, після офіційної, коли вже напруження спало. Звісно, безглузда асоціація, але саме так мені здалося. А ще я збагнув, чому Ґотанда так з ними розслаблявся. Видно, раніше він уже переспав з кожною, бо привіталися вони легко, без жодних церемоній. «Привіт!» — «Як життя?» — і так далі в такому ж дусі. Ґотанда відрекомендував мене — мовляв, шкільний товариш, тепер пописує всілякі тексти. «Раді познайомитися!» — всміхаючись, відповіли дівчата. Усмішкою, яка ніби промовляла: «Будь спокійний. Ми всі тут друзі». Такого роду усмішками, які в реальному світі не зустрічаються. «Радий познайомитися!» — сказав і я.

Потім ми сиділи на підлозі, лежали на дивані, пили бренді з содовою і, слухаючи Джо Джексона, гурти «Сhic» та «Аlаn Рагsоns Ргоjесt», розмовляли про всяку всячину. Панувала атмосфера повного розслаблення. Нею насолоджувалися і ми з Ґотандою, і дівчата. Ґотанда вибрав дівчину в окулярах як пацієнтку й показував на ній, як грав роль стоматолога. Виходило в нього справді майстерно. Краще, ніж у справжнього стоматолога. Нічого й казати, талант!

Ґотанда сидів поряд з дівчиною і щось шептав їй на вухо, а вона раз по раз хихикала. А тим часом розкішна дівчина притулилася легенько до мого плеча й стиснула мені руку. Від неї ширився дивовижний запах. «Справді як на зустрічі колишніх однокласників», — подумав я вдруге. Тоді я не могла тобі сказати… Але ти справді мені подобався… І чому ти не спокусив мене?.. Мрія кожного чоловіка, кожного підлітка. Ідеальний образ… Я обійняв її за плече. Вона заплющила очі й уткнулася носом мені під вухо. Потім приклала губи до шиї і ніжно поцілувала. І саме тоді я раптом помітив, що ні Ґотанди, ні його співрозмовниці в кімнаті вже нема. Мабуть, усамітнилися у спальні. «Може, трохи пригасимо світло?» — сказала вона. Я намацав на стіні вимикач, погасив люстру, і ми залишилися при кволому світлі настільної лампи. І тоді я почув, що замість платівки грає касета. «Іt’s Аll Оver Nоw, Ваby Вluе» Боба Ділана.

— Роздягни мене, тільки повільно, — прошепотіла вона мені на вухо. Я послухався — повільно зняв з неї светр, потім, спідничку, потім блузку і нарешті панчохи. Машинально збирався всі ці речі акуратно поскладати, але відразу збагнув, що нема такої потреби, й залишив їх на підлозі. У свою чергу, вона роздягла мене. Зняла краватку від Армані, потім «лівайси», потім сорочку. І в маленькому гладкому бюстгальтері й трусиках встала переді мною.

— Ну як? — спитала вона, всміхаючись.

— Чудово! — відповів я. Прекрасне тіло. Сповнене життя, чисте і надзвичайно сексуальне.

— Як «чудово»? — допитувалася вона. — Висловишся зрозуміліше — отримаєш винагороду.

— Згадав минуле. Шкільні роки… — сказав я щиро.

Якийсь час вона дивилася на мене, здивовано примруживши очі, й усміхалася.

— А ти — трохи унікальний!

— А що, погано відповів?

— Зовсім ні! — відповіла вона і, підійшовши до мене, зробила те, чого за всі тридцять чотири роки ніхто мені ніколи не робив. Щось делікатне і водночас сміливе, до чого так просто не можна додуматися. А втім, хтось таки додумався… Я розслабився, заплющив очі й поплив за течією. Чогось подібного в своєму сексуальному досвіді я не зазнавав.

— Непогано, правда? — прошепотіла вона мені на вухо.

— Непогано, — відповів я.

Від цього, як від прекрасної музики, заспокоювалася душа, приємно мліло тіло й пропадало відчуття часу. Витончена інтимна близькість, лагідна гармонія часу і простору, досконале спілкування в обмеженій формі… І до того ж, усе за рахунок списаних витрат. «Непогано», — повторив я. А що співав Боб Ділан? «Нагd Rаin»… Я ніжно притиснув її до себе. Дивна річ — обіймати розкішну дівчину під Боба Ділана за рахунок списаних витрат. У старі добрі 60-і ніхто такого не придумав би.

«Та це лише уявний образ! — подумав я. — Досить натиснути на кнопку — і видиво зникне. Тривимірна еротична картинка… Збудливий запах парфумів, м’яка шкіра під пальцями, гарячі зітхання…»

Старанно рухаючись визначеним курсом, я успішно скінчив — і ми вдвох пішли у ванну кімнату під душ. Сполоснувшись, загорнулися у великі банні рушники, повернулися в кімнату і, посмоктуючи бренді з содовою, слухали то гурт «Dіrе Strаights», то щось інше.

«У чому суть такої роботи, як писання текстів?» — спитала вона. Я коротко все їй пояснив. «Я не сказав би, що це — цікава робота, — відповів я. — Усе залежить від того, про що доводиться писати. Те, що я роблю, — це, так би мовити, розгрібання культурницьких кучугур». «А я розгрібаю сексуальні кучугури, — сказала вона й розсміялася. — Слухай, а чого б нам ще раз не розгребти кучугуру?» — запропонувала вона. І ми прямо на килимі зайнялися любов’ю. Цього разу дуже просто й повільно. Але навіть у такому невигадливому варіанті вона знала, як мені сподобатися. «Звідкіля все це їй відомо?» — дивувався я.

Пізніше, вже лежачи разом з нею у великій довгій ванні, я спитав її про Кікі.

— Кікі… — повторила вона. — Таке знайоме й рідне ім’я. А хіба ви знайомі?

Я кивнув.

Вона по-дитячому закопилила губи й тяжко зітхнула.

— Її вже нема. Раптом кудись зникла. Ми з нею дружили. Іноді ходили вдвох по крамницях. Та несподівано її не стало. Місяць чи два тому. А втім, нічого дивного тут нема. На такій роботі, як наша, заяву про звільнення писати не треба. Хто хоче звільнитися — мовчки зникає. Однак жаль, що її вже нема. Ми з нею так близько зійшлися. Та нічого не вдієш. Ми ж не члени скаутської дружини.

Її довгі красиві пальці поповзли вниз, мені між ноги.

— А ти з нею коли-небудь спав?

— Навіть разом жили колись… Чотири роки тому.

— Чотири роки? — сказала вона, всміхнувшись. — Давня історія! Чотири роки тому я ще була цяця-дівчинка й до школи ходила.

— Невже ніяк не можна зустрітися з Кікі? — запитав я її.

— Важко сказати… Я справді не здогадуюся, куди вона запропастилася. Як я вже казала, вона просто зникла. Наче крізь землю провалилася. Жодного сліду не залишила. Шукати її — даремно час витрачати. Слухай, а ти любиш її ще й досі?

Я повільно витягнувся всім тілом у гарячій воді й глянув на стелю. Чи я все ще люблю її?

— Сам не знаю. Та незалежно від цього я будь-що мушу з нею побачитися. Мене переслідує думка, ніби Кікі хоче зі мною зустрітися. Постійно мені сниться.

— Дивно, — сказала вона, заглянувши мені в очі. — І мені Кікі раз у раз сниться.

— В якому сні?

Вона промовчала. Тільки всміхнулася, ніби задумавшись на хвилину.

— Ще хочу випити! — сказала вона.

Ми повернулися в кімнату і, сидячи на підлозі, пили бренді з содовою та слухали музику. Вона сперлася мені на груди, а я обіймав її за голе плече. Ґотанда зі своєю подружкою не з’являвся — видно, вони заснули у спальні.

— Слухай, — сказала вона. — Ти, може, не повіриш, але мені приємно бути з тобою так, як от зараз. Правду кажу! Незалежно від того, що я на роботі й маю виконувати свою роль. Я не брешу! Ти мені віриш?

— Вірю, — відповів я. — І мені з тобою приємно. Ніби на зустрічі з однокласницею…

— А ти справді унікальний! — розсміявшись, сказала вона.

— І все-таки щодо Кікі… — сказав я. — Невже ніхто нічогісінько про неї не знає? Ні про її адресу, ні про справжнє ім’я чи щось подібне?

Вона повільно захитала головою.

— У нас не заведено про таке говорити. Всі живемо під прибраними іменами. Скажімо, вона — Кікі, я — Мей. Моя теперішня подруга — Мамі. Про особисте життя одна в одної не розпитуємо й нічого про нього не знаємо. Поки сама не розповість. Такий у нас етикет. Звісно, ми дружимо. Разом розважаємося. Але все це — не справжня реальність. Нічого не знаємо одна про одну. Я — Мей, вона — Кікі. Реального життя ми не маємо. Як би це сказати… ми — уявні образи. Щось таке, що повисає у повітрі… А імена — це навмання придумані знаки, які ми намагаємося поважати. Ти розумієш?

— Розумію, — відповів я.

— Дехто серед наших клієнтів жаліє нас. Та ми не такі, як вони думають. Своїм ремеслом не тільки заробляємо, а ще й отримуємо насолоду. В нашому клубі членська система, а тому клієнти — пристойні люди. І всі намагаються нас чимось порадувати. Зрештою, й нам на цей уявний світ не доводиться нарікати.

— Виходить веселе розгрібання кучугур, чи не так? — сказав я.

— Саме так. Веселе розгрібання кучугур, — підтвердила вона і приклалася губами до моїх грудей. — Іноді навіть у сніжки граємося.

— Мей… — повторив я. — Колись я знав одну дівчину, яку справді називали Мей. Вона працювала реєстраторкою стоматологічної клініки, що містилася поряд з нашою конторою. Народилася на Хоккайдо в селянській родині. Всі її називали «Кізонька Мей». Була смуглява і худюща як тріска. Мила дівчина…

— Кізонька Мей… — повторила вона. — А тебе як звуть?

— Вінні-Пух, — відповів я.

— Зовсім як у казці! — сказала вона. — Чудово! Кізонька Мей і Вінні-Пух…

— Справді як у казці, — погодився і я.

— Поцілуй мене, — попросила вона. Я притиснув її до себе й поцілував. П’янким поцілунком. Яким не цілувався цілу вічність.

Потім ми пили хтозна-котру порцію бренді з содовою і слухали платівку гурту «Тhе Роlісе». «Тhе Роlісе» — яка безглузда назва для музичного гурту! Навіщо було таку вибирати?.. Поки я над цим роздумував, вона спокійно заснула в моїх обіймах. Уві сні вона здавалася вже не колишньою розкішною дівчиною, а звичайною, вразливою, яку можна зустріти будь-де. «Як на зустрічі з однокласниками», — знову подумав я. Стрілки годинника повернули на п’яту. Навколо запанувала тиша. Кізонька Мей і Вінні-Пух… Чергова уявна картинка. Казка за рахунок списаних витрат. Рок-гурт «Тhе Роlісе»… Ще одна дивна днина. От-от я мав вийти на зв’язок, але не вдалося. Дійшов до кінця — і раптом слід обірвався. Поговорив з Ґотандою. Відчув до нього певну симпатію. Познайомився з Кізонькою Мей. Переспав з нею. З великим задоволенням. Став Вінні-Пухом. Розгріб сексуальні кучугури… Але нікуди не добрався.

Я варив на кухні каву, коли вони всі троє прокинулися. Годинник показував шосту тридцять ранку. Мей була в банному халаті. Мамі з Ґотандою розділили між собою його барвисту піжаму: їй — верх, йому — низ. На мені — футболка й сині джинси. Всі четверо сіли за стіл і взялися пити каву, передаючи одне одному тости, масло і джем. По радіо звучала пастораль «Baroque for You» Генрі Персела. Настрій був — як уранці на пікніку.

— Як уранці на пікніку, — сказав я.

— Ку-ку! — проспівала Мей.

О пів на восьму Ґотанда викликав по телефону таксі, й ми відправили дівчат додому. На прощання Мей поцілувала мене.

— Як тобі вдасться зустріти Кікі, то передай їй від мене привіт, — сказала вона. Я дав їй візитну картку — мовляв, якщо раптом щось дізнаєшся, зателефонуй. Вона кивнула й пообіцяла це зробити.

— Може, ще коли-небудь порозгрібаємо кучугури, га? — додала вона, моргнувши оком.

— Які кучугури? — здивувався Ґотанда.

Залишившись удвох, ми випили ще по чашці кави. Каву варив я сам. В цьому ділі я — мастак. За вікном повільно піднімалося сонце, і в його промінні сліпучо виблискувала Токійська телевежа. Дивлячись на цей краєвид, я згадав давню рекламу «Нескафе». В ній також була телевежа. Ранок у Токіо починається з кави… Так чи, може, інакше? Та байдуже. В усякому разі, Токійська телевежа виблискувала у світлі ранкового сонця, а ми пили каву. Через це мені й пригадалася раптом реклама «Нескафе».

У таку пору нормальні люди спішать на роботу, у школу або ще кудись. Тільки не ми з Ґотандою. Порозважавшись цілу ніч з розкішними дівчатами, професіоналками у своєму ремеслі, ми тепер неквапливо пили каву. І, мабуть, незабаром спатимемо як убиті. Незалежно від того, це нам подобається чи ні, ми — я та Ґотанда — випали із стилю життя нормальних людей.

— Що збираєшся сьогодні робити? — обернувшись до мене, спитав Ґотанда.

— Поїду додому відсипатися, — відповів я. — Нічого іншого робити не планую.

— Я також посплю до полудня, а потім зустрінуся з одним чоловіком. Раніше домовився, — сказав він.

Після того ми якийсь час мовчки споглядали Токійську телевежу.

— Ну що, сподобалося? — запитав нарешті Ґотанда.

— Ще й як! — відповів я.

— А про Кікі що-небудь дізнався?

Я захитав головою.

— Лише те, що раптом зникла. Як ти й казав. Слідів ніяких. Навіть її справжнього імені ніхто не знає.

— Я ще розпитаю людей у кіностудії. Як пощастить — може, щось дізнаюся.

По цих словах він скривив губи й пошкріб ложечкою скроню. «Чарівний жест!» — сказали б дівчата.

— Слухай, а що ти збираєшся робити, якщо зустрінешся з Кікі? — запитав Ґотанда. — Вирішив знову зійтися чи, може, просто згадати минуле?

Я відповів, що не знаю.

Бо справді не знав. Зустрінуся — тоді й подумаю, що робити.

Ми допили каву, і Ґотанда відвіз мене додому на своїй новенькій, без жодної плямки «мазераті». Я спочатку відмовлявся, збираючись викликати таксі, але він наполіг на своєму — мовляв, їхати дуже близько.

— Можна тобі коли-небудь зателефонувати, щоб побути з тобою в компанії? — спитав він. — Я такий щасливий, що зміг з тобою побалакати! А то мені навіть нема з ким щиро поговорити. Якщо ти лише не проти, я хотів з тобою ще раз зустрітися. Гаразд?

— Звичайно, — відповів я. І подякував йому за біфштекси, випивку та дівчат.

Він промовчав і тільки похитав головою. І без його слів я зрозумів, що він мав на думці.