Теорія держави і права: Навч. посіб.

12.1. Поняття і ознаки права

Питання про те, що є право, в чому його сутність, традиційно розглядається в теоретичній юриспруденції як основне. Але, як було відзначено, з часом розуміння права змінювалося. Так, для Аристотеля право — це політична справедливість, для учених середньовіччя — божественне встановлення, для Ж.-Ж. Руссо — загальна воля, Р. Ієринга — захищений інтерес, Л. Петражицького — імперативно-атрибутивні емоції, для представників юридичного позитивізму право — це встановлення, наказ держави тощо.

У книзі “Критика чистого розуму” І. Кант відзначив, що сутність права може бути збагненна тільки філософським розумом. Він відзначив ряд істотних якостей права: воно стосується лише зовнішніх, і до того ж практичних відносин між людьми (а не помислів, бажань); за допомогою права дії однієї особи сполучаються з діями інших осіб; право — взаємний примус, що охороняє загальну волю.

Отже, яка ж сутність права? Сутністю будь-якого предмета, явища філософія вважає сукупність найбільш важливих, вирішальних, стійких властивостей і відносин, що складають їхню основу, що виявляють природу і виражають найнеобхідніші, найглибинніші властивості предмета, явища, якими визначаються всі їхні інші властивості й ознаки.

Сутність права — це головна, внутрішня, стійка основа права, що відображає його природу і призначення в суспільстві.

Право має регулятивну природу, його суспільне призначення — регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право має загальносоціальну сутність, служить інтересам всього суспільства, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв’язків. Право — це спосіб стабілізації і відтворення суспільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загальносоціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспільних відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників.

Універсальне визначення поняття права є дуже важливим у теоретичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено багато визначень права, які відрізняються залежно від того, що саме в правових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим в теоретичному і практичному плані є наступне визначення права:

Право — це загальнообов’язкова формально виражена система регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства.

Визначення права як системи регулювання суспільних відносин (а не лише як системи правових норм) підкреслює загальнорегулятивну природу не лише норм, а й правових принципів, природних прав людини, не обмежується виключно самими нормами.

Праву притаманні ознаки, що характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин. Розглянемо їх.

1. Нормативність. Право має нормативний характер: права й обов’язки, якими володіє кожна людина чи юридична особа, не довільні, а чітко визначені правовими нормами. Нормативність означає, що право представлене нормами — правилами поведінки, що визначають права й обов’язки учасників регульованих відносин, їхню відповідальність. Правила поведінки, закріплені у правових нормах, спрямовані на майбутню поведінку. Право за допомогою юридичних норм кожному громадянину й організації несе інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні.

2. Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюються в нормативних актах та інших письмових джерелах, що підлягають однаковому тлумаченню і виконанню. Держава надає форму правовому змісту.

Варто помітити, що формальна визначеність певною мірою властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються у статутах, релігійні норми-заповіді формулюються у священних книгах. Однак у наведених випадках форма відповідних правил надається не державою, а іншими організаціями (суспільними, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву загальнообов’язкового офіційного значення, зводячи право в закон.

3. Загальнообов’язковість права виявляється в тому, що всі члени суспільства повинні обов’язково виконувати вимоги, які містяться в нормах права. Загальнообов’язковість повинна розповсюджуватись не лише на громадян, їх об’єднання, посадових і службових осіб, але й на державу в цілому: у правовій державі сама держава додержується принципу загальнообов’язковості права. Правові встановлення обов’язкові для усіх, кому вони адресовані.

4. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регулювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава, що має монополію на здійснення примусу, являє собою необхідний зовнішній фактор існування і функціонування права. Історично право виникло і розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючи головним чином охоронну функцію. Саме держава надає праву його властивості: стабільність, формальну визначеність, загальнообов’язковість.

5. Свідомо-вольовий характер права. Право — прояв волі та свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин — предмета правового регулювання. У праві виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедливості й розуму.

Право є прояв не тільки інтелекту, але й волі людей, бо в ньому визначається їхня майбутня поведінка, з його допомогою реалізуються інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Право регулює лише ту поведінку людей, яка має усвідомлений характер і пов’язана з волевиявленням людини.

6. Системність. Право являє собою складне системне утворення. Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему, якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємозв’язки складових елементів. Первинним елементом системи права є правові норми, що поєднуються у більші утворення — інститути права і правові галузі. Це — традиційний погляд на систему права. Але, крім цього, систему права можна розглядати і як розподіл права на публічне і приватне, міжнародне і національне, об’єктивне і суб’єктивне. Крім того, системність притаманна і окремій нормі права.

7. Універсальність — право, здатне регулювати різні за природою суспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором.

12.2. Принципи права

Принципи права — це керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з другого — являють собою найбільш загальні норми, що діють в усій сфері правового регулювання і поширюються на всіх суб’єктів. Ці норми або прямо сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законодавства.

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечують однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання й інших форм правового впливу, визначають шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи як провідні ідеї для законодавця. За умови їх закріплення в Конституції принципи права забезпечують єдність процесів створення права, його реалізації і охорони. Принципи права є критерієм оцінки права і методологічною основою його подальшого вдосконалення.

Принципи права поділяють на соціально-правові (які відображають систему цінностей, притаманних суспільству в цілому: домінування загальнолюдських цінностей, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, єдність загальних і приватних інтересів) і спеціально-правові (які відображають основні засади формування й дії права як специфічного соціального феномена. Залежно від сфери дії вони підрозділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів права).

1. Загальноправові (загальні чи основні) принципи притаманні всім галузям права, відображають природу права в цілому.

До загальноправових принципів, як правило, відносять принципи законності, справедливості, юридичної рівності, соціальної свободи, соціального і громадянського обов’язку, демократизму, національної рівноправності, гуманізму, рівності громадян перед законом, взаємної відповідальності держави й особистості, верховенства права, політичного, ідеологічного й економічного плюралізму, непорушності прав людини.

2. Міжгалузеві принципи — принципи, характерні для кількох галузей права: здійснення правосуддя тільки судом, гласність судового розгляду, національна мова судочинства, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, принцип змагальності в цивільно- процесуальному та кримінально-процесуальному праві та ін.

3. Галузеві принципи визначають специфіку конкретної галузі права (принцип забезпечення свободи праці й зайнятості у трудовому праві, принцип індивідуалізації покарання — у кримінальному, принцип рівноправності всіх форм власності — у цивільному праві та ін.).

4. Принципи інститутів права визначають особливості окремих правових інститутів (принцип добровільності укладення цивільно- правових угод).

12.3. Соціальна цінність права

Зрозуміти соціальну цінність права — значить усвідомити, розкрити його позитивну роль для особистості та суспільства. Соціальна цінність права виявляється в наступному:

• за допомогою права забезпечується загальний стабільний порядок у суспільних відносинах, у цьому виявляється його інструментальна цінність;

• завдяки праву досягається визначеність, точність у самому змісті суспільних відносин;

• право, втілюючи спільну (узгоджену) волю учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих із них, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно впливає на поводження і діяльність людей за допомогою узгодження їхніх специфічних інтересів;

• право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, бо воно перешкоджає незаконним втручанням у сферу її правомірної діяльності;

• право в цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне сполучення свободи і справедливості;

• на правовій основі формуються основні інститути громадянського суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система, вільні засоби масової інформації і правова держава;

• право є основою і єдино можливим цивілізованим засобом вирішення проблем міжнародного і міжнаціонального характеру, на основі права формується світовий правопорядок.

12.4. Функції права

У науці поняття “функція” вживається в різних значеннях. Функції розглядаються в математиці, біології, кібернетиці, соціології, фізиці та ін. У юридичній науці термін “функція” вживається для характеристики соціальної ролі й призначення держави і права. Поняття “функція права” повинне охоплювати одночасно як призначення права, так і напрями його впливу на суспільні відносини.

Таким чином, функції права — це найбільш істотні напрями і сторони його впливу на суспільні відносини, у яких розкривається загальнолюдська і класова природа та соціальне призначення права. Функції права мають наступні ознаки.

• Функція права випливає з його сутності і визначається призначенням права в суспільстві.

• Функція права — це напрям його впливу на суспільні відносини, без якого суспільство обійтися не може.

• Функція виражає найбільш істотні, головні риси права і спрямована на здійснення корінних завдань правового регулювання.

• Сталість як необхідна ознака функції характеризує стабільність, безперервність, тривалість її дії.

Виділяють загальносоціальні та спеціально-юридичні функції права.

Загальносоціальні функції виражають вплив права на суспільство і поділяються на економічну, політичну, культурну, виховну, оціночну, інформаційну, ціннісно-орієнтаційну та ін.

Спеціально-юридичні поділяють на регулятивну (регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну) й охоронну. Вони виражають специфічну регулятивну природу права.

Регулятивно-статична функція спрямована на закріплення в нормах права суспільно корисних відносин, що потребують забезпечення стабільності й непорушності (основи конституційного ладу, народовладдя, форми власності, правовий статус громадян, поділ влади, правові основи різних галузей права, норми-заборони та ін). У цьому полягає одне із завдань правового регулювання. Право насамперед юридично закріплює, зводить у розряд чітко урегульованих ті суспільні відносини, які являють собою основу нормального, стабільного існування суспільства.

Регулятивно-динамічна функція спрямована на забезпечення нормального динамічного розвитку суспільно корисних відносин, процесу досягнення намічених завдань, визначеного запрограмованого результату. Вона спрямована на зміну й удосконалення існуючих, виникнення нових суспільних відносин. Регулятивно-динамічна функція виявляється у впливі права на суспільні відносини шляхом оформлення їхнього руху (динаміки).

Охоронна функція спрямована на забезпечення нормального здійснення регулятивно-статичної і регулятивно-динамічної функцій права, на охорону права від порушень. Відповідно нею охоплюються попередження і припинення правопорушень, відновлення порушеного права, притягнення винної особи до юридичної відповідальності. Право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні відносини, воно спрямоване на витіснення шкідливих для суспільства відносин. Охороняючи ці відносини, право припиняє, забороняє, карає дії, які порушують умови нормального розвитку, що суперечать інтересам суспільства, держави і громадян і тим самим витісняє їх.

Відповідно до елементів, з яких складається система права, деякі вчені виділяють п’ять груп функцій права: загальноправові (властиві всім галузям права); міжгалузеві (властиві двом і більше галузям права); галузеві (властиві одній галузі права); правових інститутів (властиві конкретному інституту права); норми права (властиві конкретному виду норм права).

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які основні ознаки відрізняють право від засобів соціального регулювання первісного суспільства?

2. У чому полягає соціальна обумовленість права?

3. Розкрийте поняття принципів права та їх систему.

4. У чому виявляється статика і динамізм в реалізації функцій права?