Теорія держави і права: Навч. посіб.

25.1. Поняття і принципи правового статусу особи

Для того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв’язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов’язків, закріплених законом.

Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб’єктивному праву відповідає певний юридичний обов’язок. Неможливо отримати повну уяву про права, свободи і обов’язки особи, розглядаючи їх як відокремлені один від одного явища (адже вони невіддільні один від одного і утворюють певну систему), тому їх слід розглядати комплексно, у складі правового статусу особи.

Отже, правовий статус особи — це система взаємопов’язаних прав і свобод та обов’язків, які закріплені в законодавстві і визначають правове положення особи в суспільстві.

Суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодавчому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Правовий статус, що включає права, свободи і обов’язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспільством і державою.

Основні принципи правового статусу особи — це головні засади, які визначають суть цього статусу і закріплюють його найважливіші ознаки. Ці принципи закріплені в Конституції України і повністю відповідають загальновизнаним світовим стандартам. Зокрема, серед принципів правового статусу особи є такі, як принцип рівності прав і свобод, забезпечений визнанням неприпустимості привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод особи; принцип невичерпності прав і свобод особи; принцип гарантованості прав і свобод; принцип неможливості довільного скасування прав і свобод; принцип неприпустимості звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод; принцип взаємообумовленості прав, свобод і обов’язків та принцип визнання міжнародних стандартів у галузі прав і свобод особи.

25.2. Види правових статусів особи

Правовий статус особи можна розглядати у трьох аспектах — міжнародно-правовому, конституційному і галузевому.

1. Проблема забезпечення прав і свобод особи вийшла далеко за межі внутрішньої компетенції кожної окремої держави, стала справою усього міжнародного співтовариства. Завдяки прийняттю цілого ряду міжнародно-правових документів з цих питань внесені принципові зміни у правосуб’єктність особи, яка виступає суб’єктом не лише внутрішньодержавного, але й міжнародного права.

Міжнародно-правовий статус особи (його ще називають “загальним”) містить права, свободи і обов’язки, закріплені у міжнародно- правових документах. Їх охорона і захист передбачені не лише внутрішнім законодавством держав — учасниць міжнародних угод з питань прав і свобод людини, але й нормами, які вироблені світовим співтовариством і є для цих держав обов’язковими.

Міжнародно-правовий (загальний) статус особи містить перелік основних прав і свобод — таких, що є універсальними, пріоритетними для захисту як внутрішньодержавними, так і міжнародно-правовими засобами. Всі вони відображені в Міжнародному Біллі про права людини, в Європейській конвенції із захисту прав людини і основних свобод, Європейській соціальній хартії. Всі ці права і свободи мають бути визнані кожною державою-учасницею незалежно від їх конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини стає загальновизнаним принципом світового співтовариства.

2. Конституційний статус особи об’єднує права, свободи і обов’язки, закріплені у Конституції — Основному Законі держави і суспільства. Цей статус іноді називають “базовим”. Конституційні права, свободи і обов’язки є основними правами, свободами і обов’язками. Вони становлять юридичну базу для всієї системи прав, свобод і обов’язків, закріплених кожною окремою галуззю права, мають найвищу юридичну силу і підлягають підвищеному захисту. Конституційні права, свободи і обов’язки є правовим базисом для прав, свобод і обов’язків, зафіксованих у чинному законодавстві, бо вони містять вихідні, принципові положення правового регулювання в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Елементи конституційного статусу особи вказують на головні напрями розвитку всієї системи прав, свобод і обов’язків, визначають зміст і основні цілі їх спрямування. Крім того, конституційні права, свободи і обов’язки визнаються такими, що безпосередньо діють, оскільки норми Конституції визнаються нормами прямої дії.

Конституційно-правовий статус можна охарактеризувати як єдиний і однаковий для всіх. Проте наявність або відсутність деяких прав, свобод і обов’язків залежить від особливого статусу того чи іншого суб’єкта, суть якого полягає у приналежності чи неприналежності цього суб’єкта до громадянства держави.

Громадянство — це невід’ємний складовий елемент конституційно-правового статусу особи, що розкриває зміст юридичного зв’язку між конкретним громадянином та державою. Громадянство визначає постійний правовий зв’язок особи та держави, що знаходить свій вияв у наявності в держави і конкретної особи взаємопов’язаних і взаємообумовлених прав і обов’язків. Перебування особи у громадянстві означає наявність у неї повного обсягу прав і обов’язків. Лише громадянин може розраховувати на захист як всередині держави, так і за кордоном; має право брати участь в управлінні державою і в повному обсязі володіє політичними правами і свободами; відбуває військовий обов’язок по захисту держави у Збройних силах.

3. Галузевий статус особи складається з певних повноважень, що забезпечують особі здійснення її можливостей у певній сфері суспільних відносин, яка регулюється тією чи іншою галуззю права. Кожна з галузей права закріплює права, свободи і обов’язки особи у певній сфері суспільних відносин, наприклад, у майнових, сімейних, трудових та інших. Роль і значення конституційно-правового статусу у його співвідношенні з галузевим статусом полягає в тому, що він системно інтегрує та об’єднує головні засади галузевого правового статусу.

25.3. Права і свободи як головна складова правового статусу

Як було зазначено, головними складовими правового статусу особи є права, свободи і обов’язки. Права і свободи особи визначають умови її нормальної життєдіяльності, створюють необхідні умови для її всебічного розвитку, задоволення інтересів і потреб.

Права і свободи особи — це певні можливості, необхідні для задоволення особою своїх життєвих потреб — матеріальних і нематеріальних, для існування та розвитку особи в конкретно-історичних умовах, що об’єктивно обумовлені рівнем розвитку суспільства. Права і свободи є природними, природженими і невід’ємними якостями особи, без яких вона не може нормально існувати.

Положення про природне походження прав і свобод в жодному разі не означає, що вони не потребують законодавчого закріплення, скоріше навпаки, саме завдяки юридичному закріпленню прав і свобод створюються реальні підстави для забезпечення їх невід’ємного і непорушного характеру.

Саме через це правовий статус особи слід розглядати, органічно поєднуючи природно-правові і нормативістські підходи, що дозволяє уникати певних протиріч і встановлювати об’єктивну істину з питань, які безпосередньо стосуються прав і свобод особи та їх забезпечення.

Права і свободи — це закріплені в законодавстві і гарантовані державою юридичні можливості, що дозволяють кожному вільно і на власний розсуд поводитись, а також створювати і користуватись наданими йому нормами права соціальними благами.

Права індивіда завжди пов’язані із задоволенням його інтересів і потреб, і тому кожне суб’єктивне право передбачає ряд повноважень, які надаються уповноваженій особі: можливість користуватись наданими соціальними благами; можливість здійснювати власні активні дії (фактичні і юридичні); можливість вимагати від інших осіб виконання дій, що відповідають праву уповноваженої особи; можливість привести в дію примусову силу держави проти зобов’язаної особи.

У чому причина відокремлення таких понять, як “права” і “свободи”? В цілому в сучасній науці ці категорії за своєю суттю і змістом вважаються рівними. За юридичною природою і за засобами гарантування права і свободи є ідентичними. Разом з тим термін “свобода” підкреслює ширші можливості індивідуального вибору (свобода думки, свобода слова), не окреслюючи конкретного кінцевого результату її реалізації, тоді як термін “право” визначає конкретні дії суб’єктів (право на страйк, право на недоторканність житла).

25.4. Класифікація прав і свобод

Наукова класифікація прав і свобод особи є необхідним засобом їх всебічного дослідження. Вона дозволяє не лише розкрити суть і зміст цих важливих компонентів правового статусу особи, але й сфери їх реалізації.

1. Історично найперша спроба класифікації прав і свобод була здійснена у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, згідно з якою права і свободи поділялись на дві групи — ті, що належать людині, і ті, що належать громадянину. Ця класифікація засновувалась на концепції природного права, згідно з якою деякі права і свободи існували ще в додержавний період (природні права — права людини), а інші (права громадянина) формуються на основі їх закріплення державою в законах.

У сучасній теорії права роздвоєння прав і свобод особи на права людини і права громадянина пояснюється головним чином на основі розмежування сфер функціонування громадянського суспільства і держави. В громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особи, забезпечення її автономії. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, вони кваліфікують особу як члена державно-організованого співтовариства. Таким чином, права людини і права громадянина у своїй сукупності відображають найрізноманітніші зв’язки особи із суспільством і державою.

2. Досить розповсюдженим є поділ прав і свобод особи на основні (фундаментальні) та інші. Під основними правами і свободами розуміють конституційні права і свободи, а також ті, що закріплені у міжнародно-правових документах з прав людини і містять загальновизнані універсальні стандарти. Основні права і свободи являють собою серцевину правового статусу, вони передбачають можливість виникнення у особи на їх основі великої кількості інших прав і свобод. Вони є правовою базою для похідних, але не менш важливих, інших прав і свобод.

3. За часом виникнення права і свободи особи поділяються на права і свободи першого, другого і третього поколінь. До прав і свобод першого покоління відносять традиційні ліберальні цінності, суть яких зводилась до обмеження втручання держави у сферу особистої свободи і створення умов для участі громадян у здійсненні управлінських повноважень з метою обмеження державної влади шляхом контролю над її організацією і функціонуванням. Правами першого покоління є громадянські і політичні права і свободи.

Соціально-економічні і культурні права є правами другого покоління, для їх забезпечення і реалізації одного лише невтручання з боку держави замало, вона повинна створювати належні умови для їх реалізації і захисту. Ці права з’являються як наслідок проведення заходів, спрямованих на пом’якшення різких соціальних протиріч, що виникли у процесі розвитку капіталістичних відносин.

Третім поколінням прав і свобод є колективні права, які формуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої суспільної групи. Вони характеризують не індивідуальний статус особи, а її приналежність до певної спільності.

4. Серед інших підходів до класифікації прав і свобод особи можна назвати поділ прав і свобод по галузях права: на публічно-правові і приватно-правові; на матеріальні і процесуальні.

5. Найбільш розповсюдженою є класифікація прав і свобод особи за сферами суспільних відносин, в яких реалізуються ті чи інші потреби й інтереси особи. Іншим, близьким за змістом критерієм класифікації прав і свобод є соціальні цінності або блага, що виступають об’єктом правових відносин, в яких бере участь особа. Але й серед послідовників цієї класифікації відсутня єдність поглядів.

Відповідно до цієї класифікації права і свободи найчастіше поділяються: 1) на громадянські; 2) політичні права і свободи; 3) соціально-економічні права і свободи; 4) на культурні і духовні права і свободи.

1. Громадянські права і свободи є природними, невідчужуваними і такими, що не можуть бути обмежені в жодному разі. Особа — носій цих прав і свобод, виступає як член громадянського суспільства. До них належать можливості, необхідні для фізичного існування людини, для задоволення її біологічних та матеріальних потреб та можливості збереження, прояву, розвитку і захисту морально- психологічної індивідуальності людини.

До громадянських прав і свобод належать: право на життя, право на повагу гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте та сімейне життя.

2. Політичні права і свободи являють собою можливість брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність державних органів, громадських об’єднань політичного спрямування.

До політичних прав і свобод належать свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний виїзд з території України (крім випадків, передбачених законодавством); право на участь в управлінні державними справами та участь у референдумах; право на вільні вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування і право бути обраним до цих органів; право на звертання до органів державної влади і місцевого самоврядування; право на свободу об’єднання; право на мирні збори, мітинги і демонстрації; право направляти письмові звертання або особисто звертатись до органів державної влади та ін.

3. Соціально-економічні права і свободи — це можливість реалізувати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ, а також у разі потреби отримувати соціальну допомогу від держави.

Економічні права — це повноваження, які відображають економічні аспекти природних прав людини і забезпечують одночасно господарську автономність індивідів і їхні взаємозв’язки один з одним і з суспільством. До економічних належать право приватної власності, право на володіння, користування і розпорядження майном як одноосібно, так і спільно з іншими особами, право на підприємницьку діяльність, право обирати вид діяльності або професію та ін. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. До них належать право на соціальне забезпечення, на достатній рівень життя, на охорону здоров’я та ін. Через те, що обидві групи прав і свобод стосуються підтримання і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда та прямо залежать від стану економіки і ресурсів, їх слід об’єднати в одну спільну групу — соціально-економічні права і свободи.

Особливістю цих прав є те, що обсяг і ступінь їх реалізованості багато в чому залежить від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їх реалізації порівняно з громадянськими або політичними правами менш розвинені.

До цих прав належать: право на приватну власність, право на підприємницьку діяльність, право на користування суспільною власністю — загальнонародною, загальнодержавною та комунальною, право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров’я, на медичну допомогу і медичне страхування тощо.

4. Культурні і духовні права і свободи — це можливості доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участь у подальшому їх розвитку. До цих прав належить право на освіту, яке охоплює практично всі основні її форми; право на свободу творчої і інтелектуальної діяльності та право на її результати; право на свободу думки і слова, право на інформацію, а також право на свободу світогляду і віросповідання.

25.5.Обов’язки як елемент правового статусу особи

Невід’ємним складовим елементом правового статусу особи виступають юридичні обов’язки. Кожна людина не може розглядатись у відриві від величезної кількості зв’язків, які існують між нею та іншими людьми, між нею та суспільством, державою. Взаємодіючи з іншими, вона не може не мати певного кола обов’язків як щодо суспільства і держави, так і щодо оточуючих. Тому обов’язки є так само важливим і необхідним елементом правового статусу, як права і свободи. Обов’язки — це об’єктивно необхідні форми поведінки, що відповідають інтересам суспільства, держави та інших індивідів.

Якщо права і свободи являють собою варіанти можливої поведінки суб’єктів, яку вони здійснюють у межах відповідних правових норм за власним вибором і на власний розсуд, відштовхуючись від власних інтересів і потреб, то юридичні обов’язки є необхідними варіантами поведінки суб’єктів, суть яких полягає в обов’язковому виконанні окреслених в нормах права активних дій (активні обов’язки) або в утриманні від тих дій, які забороняються у правових нормах (пасивні обов’язки).

Якщо права і свободи — це встановлені нормами права можливості обирати вид і міру поведінки, то обов’язки — це передбачена правовими нормами необхідність слідувати певному виду і мірі поведінки, це закріплені в законі вимоги держави і суспільства до поведінки особи.

Обов’язки необхідно виконувати належним чином, виходячи з усієї сукупності вимог, які висуваються до поведінки суб’єктів і стосуються часу, місця, кількості, якості і повноти виконання обов’язків. Обов’язок — це необхідна (правомірна) поведінка, котрій притаманна певна якість, що визначає вид поведінки, та здійснюється у певних межах, в яких виявляється міра цієї поведінки.

Між правами і свободами, з одного боку, і обов’язками — з другого існує тісний, нерозривний взаємозв’язок, адже всім без винятку суб’єктивним правам уповноважених осіб кореспондують відповідні юридичні обов’язки зобов’язаних осіб, оскільки права одних, не підкріплені обов’язками інших, не здатні реалізовуватись. Саме така нерозривна єдність прав, свобод і обов’язків, які виступають головними і першочерговими елементами правового статусу особи, забезпечує нормальну взаємодію індивідів, засновану на паритетності інтересів, є важливим засобом попередження конфліктних ситуацій і передумовою збалансованості, впорядкованості і стабільності суспільних відносин у цілому. Права, свободи і обов’язки у своїй сукупності визначають ту сферу життєдіяльності кожної окремої особи, в межах якої вона є вільною. Проте ця свобода не є безмежною, заборона порушувати права і свободи інших осіб виступає для кожного чи не найважливішим обов’язком.

Першочерговим обов’язком громадян України є захист своєї Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, а також шанування державних символів, відбування військової служби. Здійснення цих обов’язків має на меті утвердження реального суверенітету Української держави.

Наступним конституційним обов’язком громадян є незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині і відшкодування збитків у разі порушення цього обов’язку. Конституційне закріплення цього обов’язку засвідчує важливість захисту природних і культурних цінностей України.

У зв’язку зі змінами економічного та суспільного ладу, які відбувались протягом останнього десятиріччя, з’явилась потреба законодавчо закріпити такий обов’язок, як сплата податків і зборів в порядку і розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік. Несплата податків значною частиною населення, підприємств та організацій є однією з причин кризової ситуації в нашій економіці, адже податки є важливим джерелом формування доходів держави.

Конституція України визнає людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, її безпеку і недоторканність як найвищу соціальну цінність, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі положення Конституції, законів і підзаконних нормативно-правових актів України.

25.6. Забезпечення прав і свобод особи

Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність по наданню їм реального, невід’ємного і непорушного характеру передбачає створення певних умов, за яких реалізація прав і свобод особи є безперешкодною і максимально ефективною, охорона запобігає найменшій можливості їх порушення, а захист від скоєного правопорушення сприяє відновленню порушених прав і притягненню винної особи до відповідальності.

Аналізуючи сутність забезпечення прав і свобод особи, необхідно поряд із юридичними складовими цієї системи розглядати й економічні, політичні та соціальні умови забезпечення прав і свобод особи, адже перераховані фактори як матеріальні умови життєдіяльності суспільства обумовлюють фактичне становище у сфері забезпечення прав і свобод особи.

Тому не можна зводити процес забезпечення прав і свобод особи до реалізації лише окремих юридичних засобів забезпечення без врахування економічних, соціальних, політичних та інших факторів соціального середовища, без вивчення загальносоціальних умов їх фактичного здійснення. Всі зазначені аспекти мають бути враховані і повинні знайти своє відображення в понятті “забезпечення прав і свобод особи”.

Соціальне призначення забезпечення прав і свобод насамперед обумовлено потребою у створенні належних умов (як фактичних, так і юридичних) для надання законодавчо закріпленим правам і свободам реального і непорушного характеру, у ліквідації невідповідності між правовим і фактичним положенням особи в суспільстві.

25.7. Гарантії прав і свобод особи

Гарантії прав і свобод особи — це юридичні засоби забезпечення повного, неухильного і безперешкодного здійснення кожним своїх прав і свобод, охорони прав і свобод від можливих протиправних посягань і їх захисту від будь-яких незаконних порушень.

Дуже часто під гарантіями розуміють також певні фактори або різноманітні умови забезпечення прав і свобод особи. Проте фактори та умови самі по собі не належать до гарантій, вони виступають лише як загальні передумови забезпечення прав і свобод особи.

Під гарантіями прав і свобод особи слід розуміти сукупність конкретних засобів, що носять юридичний, загальнообов’язковий характер, завдяки яким можливе всебічне забезпечення ефективного здійснення, охорони і захисту прав і свобод особи. Головне призначення гарантій прав і свобод особи полягає у забезпеченні всім і кожному рівних правових можливостей для набуття, реалізації, охорони і захисту прав і свобод. Вони покликані забезпечити найсприятливіші умови, в атмосфері яких записаний у Конституції і законах правовий статус особи і насамперед її права і свободи стали б фактичним становищем кожної людини і громадянина.

Гарантування прав і свобод особи як найважливіший чинник їх реального і ефективного забезпечення неможливий без певних передумов — як загальних, так і спеціальних, нормативних. Головними передумовами, які забезпечують реальну можливість ефективного здійснення, охорони та захисту прав і свобод особи, є демократична правова соціальна держава і вільне громадянське суспільство. В свою чергу, їх розвиненість залежить від конкретних економічних, політичних, соціальних, культурних та ідеологічних передумов. Адже всі конкретні юридичні засоби реального забезпечення прав і свобод особи виявляються повною мірою як результат їх функціонування і розвитку.

Правильна класифікація юридичних гарантій прав і свобод особи має не лише велике науково-теоретичне, але й практичне значення. Вона сприятиме наповненню їх реальним змістом, підвищенню їх дієвості та ефективності.

До системи юридичних гарантій прав і свобод особи доцільно віднести такі складові елементи: матеріальні та процесуальні гарантії; інституційно-організаційні гарантії; галузеві гарантії; міжнародно- правові гарантії; юридичну відповідальність.

1. До першої групи юридичних гарантій прав і свобод особи належать матеріальні та процесуальні гарантії, які у своїй сукупності становлять вихідні нормативні положення, що закріплюють основні правові засади забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи. Закріплюючи у відповідних правових нормах матеріальні гарантії — нормативні приписи, що мають на меті створити сприятливі юридичні умови для ефективного здійснення кожною особою своїх прав і свобод, держава водночас визначає конкретні форми і механізми реалізації деяких з них, закріплюючи їх у процесуальних нормах і утворюючи таким чином процесуальні гарантії. Процесуальні гарантії прав і свобод особи — це встановлені законом юридичні засоби забезпечення прав і свобод особи у процесі захисту цих прав і свобод під час здійснення правосуддя. Встановлюючи матеріальні гарантії прав і свобод, держава не може обійтись без врегулювання правозастосовчої діяльності, метою якої є втілення матеріальних гарантій у реальність.

2. Інституційно-організаційні гарантії прав і свобод особи — це передбачені в законі суспільно-політичні інституції, на які покладаються відповідні функції і повноваження по організації забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Основними інституційно-організаційними гарантами прав і свобод людини за Конституцією України є Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, суди, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, Конституційний Суд, політичні партії і громадські організації, органи місцевого самоврядування, міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій.

3. Конституційні і галузеві гарантії — юридичні засоби забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи, які містяться у правових нормах відповідних галузей права. Серед галузевих гарантій виділяються конституційно-правові гарантії прав і свобод особи та загальногалузеві гарантії. Найважливішим видом є конституційні гарантії, які містяться в Основному Законі — Конституції, забезпечують реальне здійснення, охорону і захист конституційних прав і свобод особи та визначають основоположні засади забезпечення галузевих прав і свобод. У правових нормах цивільного, сімейного, трудового права містяться відповідні гарантії цивільних, сімейних, трудових прав і свобод громадян.

4. Важливе значення у сфері забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи в сучасних умовах розвитку людської цивілізації належить міжнародним гарантіям, які являють собою таку систему, що включає в себе загальновизнані принципи і норми, які регулюють сферу забезпечення прав і свобод окремих індивідів та соціальних спільностей (народів, націй), а також міжнародні установи і організації, які наділені відповідними функціями і повноваженнями. Отже, міжнародні гарантії прав і свобод особи можна умовно поділити на матеріальні та процесуальні й інституційно-організаційні.

Міжнародно-правові гарантії прав і свобод особи — матеріальні, процесуальні та інституційно-організаційні — є важливим засобом забезпечення їх реалізації, охорони і захисту на міжнародному, наддержавному рівні. Їх особливість полягає в тому, що, на відміну від внутрішньодержавних засобів забезпечення прав і свобод (які встановлюються нормами внутрішнього законодавства), система міжнародного і регіонального забезпечення прав і свобод особи базується на міжнародно-правових нормах, які створюються шляхом підписання державами багатосторонніх угод з відповідних питань. Держава, яка є учасником тієї чи іншої міжнародної угоди з прав людини, впроваджує норми цієї угоди у своє внутрішнє законодавство.

5. До особливої юридичної гарантії забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи слід віднести юридичну відповідальність. Якщо попередні види юридичних гарантій в цілому виступають гарантом такого складового елементу правового статусу особи, як права і свободи, то юридична відповідальність є гарантією іншого, не менш важливого елементу правового статусу — юридичних обов’язків, без яких права і свободи не можуть існувати.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. З яких елементів складається правовий статус особи?

2. Зазначте види прав і свобод людини і громадянина.

3. Як пов’язані між собою права, свободи і обов’язки?

4. Які існують засоби забезпечення прав і свобод?