Том 1

ЛЕСЯ УКРАЇНКА І НАША СУЧАСНІСТЬ

«Великі народні поети,— писав Максим Рильський,— промовляють за свій народ, говорять від його імені, але говорять своїм голосом, в усій неповторній красі свого обдарування, своєї культури» *. Такою є Леся Українка. Плине час, а з ним невпинно відбувається життєдайний процес все дальшого, все глибшого розкриття класичної спадщини. В. Г. Бєлінський зазначав, що великий поет «належить до явищ, які вічно живуть і оновлюються, не спиняючись на тій точці, на якій застала їх смерть; вони весь час розвиваються в свідомості суспільства» ¹.

Соціалістичний Жовтень, партія великого Леніна дали нове життя славним нашим попередникам. Вони стають сучасниками, більше того — нашими соратниками в боротьбі за перемогу соціалізму. «Яка нам співзвучна поезія Лесі Українки сьогодні! — захоплено писав Павло Тичина.— Як нам потрібна її гостра зброя в боротьбі проти ворогів людства, проти ворогів революційних завоювапь братніх вародів нашої Батьківщини й народів країн соціалістичного табору, проти підлих убивць прогресивних революційних діячів світу, проти загарбників, колонізаторів!.. Як нам потрібно сьогодні (і не тільки письменникам!) учитися у Лесі Українки вірному сприйняттю багатогранного життя, її новаторству, її умінню зберігати революційні традиції»².

Найскладніші філософсько-психологічні поеми, нечувані за силою почуття ліричні симфонії, геніальні драматичні твори — такі як «Кассандра», «Лісова пісня», «Камінний господар», «У пущі», «В катакомбах», «Оргія», «Блакитна троянда»...— все це шедеври світового значення. Відточена, воістину новаторська художня проза, глибокодумні літературно-критичні праці, високохудожні переклади перлин світової поезії, багатюща епістолярна спадщина — скрізь пульсує гаряча кров революціонера, патріота й інтернаціоналіста. Все це зльоти творчого генія, вищі за які важко собі уявити. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте»,— писав Іван Франко,— Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини» '.

Перед усім світом Велика Жовтнева соціалістична революція розкрила скарби поезії Лесі Українки. Чим вищого рівня досягає соціалістична культура, тим ближчою, ріднішою стає для нашої суспільності спадщина поетеси. Говорити про Лесю Українку, про її творчість — це значить говорити про важливі питання нашої поезії, нашої літератури, культури, про перспективи їх розвитку.

*

Спинимося на деяких актуальних питаннях, передусім — на питаннях світогляду, ідейно-суспільного виднокругу.

Відомо, що геніальна українська поетеса, як і її великі соратники — Франко, Коцюбинський,— стояла на позиціях революційно-демократичних. Але таке твердження надто загальне, а тому й недостатнє. Леся Українка, Іван Франко, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський належали до когорти, яку В. І. Ленін характеризував як «нову революційну демократію». «Щоб бути справді революційною,— писав В. І. Ленін,— демократія сучасної Росії повинна йти в найтіснішому союзі з пролетаріатом, підтримуючи його боротьбу, як єдиного до кінця революційного класу» ³. Визнати керівну роль пролетаріату, поділяти його життєві й творчі інтереси — такі риси стають органічною частиною концепції нової революційної демократії.

Усвідомлення цього давалося не одразу: то був складний процес. Іноді письменники переоцінювали можливості загальнодемократичної (за своєю суттю — буржуазної) революції, не завжди розуміли, що така революція не спроможна до кінця розв’язати якнайрадикальніші суспільно-політичні проблеми, що саме пролетаріат покликаний історією звершити це завдання в революції соціалістичній і цим відкрити нову еру в історії людства.

У творчості навіть передових українських письменників до-

жовтневого періоду соціалістичні елементи не досить чітко виступали на загальному тлі їхніх демократичних переконань. Ці письменники залишалися в основному діячами революційно-демократичного табору. Але вирішальний вплив на їхній світогляд мав марксизм. -

Історичний розвиток революційної демократії Росії й України наближав найпослідовніших її представників до засад наукового соціалізму. Вони намагалися йти цим шляхом, і саме він забезпечував передовій дожовтневій літературі найширші можливості ідейно-художнього зростання, нові художньо-естетичні відкриття.

Близькість революційної демократії початку XX ст. до пролетаріату наповнювала її новим змістом в порівнянні з революційною демократією XIX ст. В. І. Ленін писав: «Під революційною демократією розуміються ті послідовні і рішучі демократичні течії, які приймають усю демократичну програму соціал-демократії, не спиняються ні перед якими революційними заходами, але позбавлені ясної соціал-демократичної класової свідомості» '.

Так і Леся Українка. Близькість до робітничого класу, до соціалістичних ідей слід розглядати як результат її внутрішнього розвитку, її духовного зростання, як результат напружених роздумів над життям, над сенсом визвольної боротьби народу.

Леся Українка визнавала революційний марксизм провідною ідеологією, до якої треба прямувати, якою треба озброюватися. У листі до М. Павлика від 7 червня 1899 р. вона писала, що соціалізм, революційний соціал-демократизм — «се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього».

Нова література закликала не тільки до руйнування старого ладу, до цілковитого заперечення старого, а й вказувала на перспективи майбутнього. Леся Українка в додатку до українського перекладу брошури Ш. Дікштейна «Хто з чого жиє» (1901) зазначала: «Слушний час настане тоді, коли робітники тямитимуть себе, і своє право, і свою єдність, і свою силу,— той слушний час не за горами, коли ми поможемо йому прийти. А щоб слушний час настав для повного визволення всіх робітників з неволі: Р о -бітники всіх країв, єднайтесь! Єднайтесь, як вільний з вільним, рівний з рівним! Чия правда, того буде й сила!»

Ще за молодих років Леся Українка виявляла інтерес до революційної марксистської літератури і була досить обізнана з нею. Поетеса сприяла перекладу «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, читала «Капітал» К. Маркса, «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Ф. Енгельса та інші марксистські праці. Вона була обізнана з творами В. І. Леніна, зокрема з працею «Що робити?», читала ленінську «Искру», поширювала її в прогресивних колах української інтелігенції Відомо, що царська охранка не без підстав підозрювала Лесю Українку в зв’язках з іскрівською організацією.

Радянські дослідники, спираючись на архівні матеріали, довели, що письменниця була особисто зв’язана з нелегальними студентськими гуртками, з соціал-демократичними організаціями, зокрема з київським «Союзом боротьби за визволення робітничого класу» та київським комітетом РСДРП. її квартира часом була явочним пунктом для зв’язку київської організації РСДРП з московською і мінською; поетеса підтримувала зв’язки з агентами «Искры», і у неї на квартирі зберігалися комплекти більшовицької газети. Отже, участь Лесі Українки в революційно-демократичному русі, її ідейні зв’язки з іскрівцями та організаторами київського комітету РСДРП безперечні.

Дослідники наводять цікаві архівні матеріали. Ось лист поетеси до Осипа Маковея від 12 листопада 1893 p., перехоплений київською охранкою і пересланий начальникові департаменту поліції в Петербург. Останній наказує: «Зібрати відомості про Косач (Лесю Українку.— 6. Ш.). Повідомити генерала Новицького». Молоду поетесу повсякчас переслідують шпики; навіть її портрет (написаний І. Трушем) звернув увагу охранки. 1902 р. під час обшуку у члена київського комітету РСДРП В. М. Крохмаля увагу поліції привернули листи Лесі Українки; жандармів зацікавило, що в іс-крівця М. Мережинського виявлено адресу поетеси; департамент поліції (в Петербурзі) наказує обшукати і під будь-яким приводом заарештувати Лесю Українку, яка на той час поверталася з-за кордону. У Гадячі, в Немирові, Києві — всюди поетеса під «недремним» оком агентів царської жандармерії. ЗО січня 1907 р. відбувся обшук на квартирі Лесі Українки, арешт поетеси і ув’язнення її до арештантської камери Либедської поліцейської дільниці м. Києва. 1 так до кінця життя поетеси — пильний нагляд поліції, жандармське «опікування».

Леся Українка близько стояла до київського революційного підпілля; про це свідчать її зв’язки з П. Л. Тучапським, які особливо пожвавились у 1896—1898 pp. З листів бачимо, що влітку 1897 р. поетеса виконувала за його дорученням важливу партійну роботу. Саме тоді Тучапський, активний діяч «Союзу боротьби», займався виданням нелегальних газет «Вперед» (орган групи «Ра-бочее дело») і «Рабочей газеты», яка мала загальноросійське значення. У той же час активізувалося видання прокламацій; Тучапський згадує, що «Союз боротьби» розповсюдив 1897 р. 6500 прокламацій на фабриках і ваводах.

Леся Українка виконувала нелегальні партійні доручення. Климент Квітка (чоловік поетеси) згадує: «Взагалі ж завжди, як Леся жила в Києві, до неї вдавалися люди з різних гуртків з просьбами написати те або друге для практичного вжитку... Се, власне, люди спочатку з радикальних гуртків, потім з марксистських» '.

Такі постаті, як В. Крохмаль, В. Крижанівська, С. Мержин-ський — кореспонденти і діячі ленінської «Искры»,— були добрими знайомими і друзями Лесі Українки; вони разом провадили підпільну революційну роботу.

Близькість поетеси до ленінської «Искры», до революційної боротьби пролетаріату і його партії зумовили твердість її політичних переконань, широту поглядів у питаннях соціальної і національної боротьби, незламну принциповість у відстоюванні своїх переконань.

У порівнянні з інтими революційними демократами кінця XIX — початку XX ст. Леся Українка зробила значний крок вперед на шляху до марксизму, зокрема в питанні про історичну місію пролетаріату, про необхідність об’єднання робітників незалежно від їх національної приналежності.

: Визвольний рух робітничого класу Леся Українка розглядала як всесвітньоісторичне явище, як реальну запоруку докорінної перебудови суспільного ладу. Говорячи про першу спробу пролетарської революції—Паризьку комуну 1871 року,— письменниця відзначала, що саме тоді залунала на весь світ «пісня про Червоний прапор», що комунари «полягли, як і Спартак, але дух Спар-така не поліг вкупі з ними, а знайшов собі нову форму. Воии... виступили сами, без опіки буржуїв і показали ділом, що психологія новітнього свідомого пролетаріату, його революційна практика, його етика пішли за поступом, а не навпаки» ⁴. '

Леся Українка схвально оцінила революційні починання Паризької комуни, вбачаючи в ній першу в світі форму диктатури пролетаріату; вона уславлювала Паризьку комуну «за чесність, відвагу комунарів». Комуна, з жалем відзначала Леся Українка, «не мала сили відбитись від своїх вороіів і трагічно полягла в нерівнім бою...» *.

Першочерговим завданням Леся Українка вважала завоювання політичної свободи, що цілком випливало з ленінських настанов. «Історія всього російського соціалізму,— писав В. 1. Ленін,— привела до того, що найбільш насущним його завданням стала боротьба проти самодержавного уряду, завоювання політичної свободи...»⁵ Кращими своїми творами Леся Українка боролася за «політичну волю, себто за ті права людські, що залежать від державного ладу», як писала вона в брошурі «Державний лад» (1898). Слід наголосити на дійовому, безкомпромісно революційному характері поглядів поетеси, на бойовому, наступальному дусі її творчості.

В «Замітках з приводу статті «Політика і етика» (1903) письменниця висловлює упевненість в необхідності нещадної класової боротьби для справжнього прогресу людства, говорить про історичну місію пролетаріату в цій боротьбі, про велике значення революції пролетарської. «Класова його (пролетаріату.— 6. Ш.) боротьба є боротьбою за поступ суспільний і культурний, бо визволення пролетаріату мусить бути визволенням цілої суспільності людської, бо воно не може здійснитись (визволення фактичне, а не тільки життя після визволення) без знесення класів, без зас-новання сеї «асоціації, де свобідний розвій кождого буде услів’ям свобідного розвою всіх» ⁶,

Чим глибшим був вплив ідей визвольної боротьби пролетаріату, тим помітніше виступали в творчості Лесі Українки елементи нового, що наближали цю творчість до ідеології соціалістичної. Усвідомлення приходу нової ери, відображення нового етапу визвольної боротьби відкривало найширші поетичні обрії. Так, в алегоричній драмі «Осіння казка» (1905) поетеса наголошує, що саме у боротьбі пролетаріату вона знаходить джерело творчого натхнення:

...Нрва вступає в душу сила,

Одвага в серці будиться, як гляну На се нове життя, нову роботу.

З творчістю Лесі Українки ввійшли у вітчизняну поезію не тільки нові суспільні ідеї, а й нові морально-етичні ідеали, нове поняття краси. Йшлося не лише про соціальну проблему боротьби проти гніту й насильства, звеличувалася також краса цієї боротьби, розкривався облагороджуючий вплив її на людину. Поетеса показує, як боротьба за щастя людей збагачує їх самих, збагачує людську душу. Вимоги революції, за концепцією Лесі Українки, стають найвищими вимогами людської етики:

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

( «З подорожньої книжки» )

Це вже не просто «співчуття революції», а пряме служіння їй, вияв найблагороднішого поклику душі, голос серця.

*

Однією з важливих проблем, що їх підносила Леся Українка в своїх творах, є проблема революційного діяння. «Не знаю, як хто,— писала поетеса до М. Павлика 7 жовтня 1895 р.,— а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя». Замало знати правду, констатувати її,— треба діяти, щоб перемогла правда, треба втручатися в життя, треба творити майбутнє. Той, хто лише констатує, в кого «рука неозброєна» для дії,— терпить поразку. Адже людина не «страждаючий свідок», не пасивна іграшка подій. Людина — учасник історичного життя. Тільки в діянні вона здобуває справжню красу, найповніше розкривається в своїй людяності. Художнє слово, література є важливим засобом громадянського, революційного діяння. «Наші слова стають нашими ділами»,— писала поетеса '.

В поезії «До товаришів» (1895) Леся Українка звертається до молоді, і в голосі її чуємо докір у пасивності, надію на те, що молодь усвідомить свій громадянський обов’язок:

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,

Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?..

Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бійці сами,

А ні, то треба ж мать хоч ту сумну одвагу —

Сказать старим бійцям: не ждіть, не прийдем ми!..

Одною з найвищих людських чеснот в почуття громадянського обов’язку. До цієї теми поетеса звертається раз у раз. Так, у творі «Грішниця» (1896) смертельно поранена молода революціонерка розповідає, як її надихали друзі на боротьбу:

Невже ти будеш осторонь сидіти І споглядать, як ллється братня кров?

Ні, сором се терпіти. Наша смерть Научить інших, як їм треба жити.

Письменник, митець, який хоче служити народові, повинен робити все, щоб наблизити прийдешнє,— таке переконання поетеси. Для Лесі Українки не було дилеми: пой^^-Чи громадянин. Поет — це і є громадянин-борець, захисник народу, провісник свободи. Він не тільки відображає життя народу, а й кличе вперед, виголошує гасла боротьби: «Ти блискавицею мусиш світити у тьмі» («Північні думи», 1895). Народний поет не тільки «співець страждань народу»,— він мислитель, ідейний натхненник, провидець. Бути в авангарді визвольної боротьби — така місія поета. Цим вимірюється його значення, вагомість його слова. В творі «Поет під час облоги» (1896) читаємо:

Он пісня з високого муру лунає.

По мурах одважний співець походжає.

Поет не боїться від ворога смерти,

Бо вільная пісня не може умерти.

У листі до І. Франка (13.1 1903 р.) Леся Українка наголошує на тому, що мета поета — підняти народ, широкі маси на здійснення визвольних завдань: «О, яке то щастя бути отим «чорноморцем», що має голос гукнути: «встань!» Що, якби я мала такий голос тут', над Лігурійським морем? Я б так гукнула, як тепер море гукає (на морі саме буря тепер) і геть-геть далеко прокотилось би через гори: «встань!»...» В циклі поезій «Ритми» (1900) письменниця проголошує:

Промінням ясним, хвилями буйними,

Прудкими іскрами, летючими зірками,

Палкими блискавицями, мечами Хотіла б я вас виховать, слова!..

¹ Леся Українка перебувала тоді на лікуванні в Італії.

Леся Українка дала чудові зразки наступальної поезії митця-революціонера, поетичного трибуна всенародної боротьби. Сила художнього хисту, на думку письменниці, вимірюється тим, наскільки спроможний митець своїм словом підняти народ на звершення історичних завдань.

Важливою рисою поезії Лесі Українки є її спрямованість у майбутнє. Поетеса вірить у світле майбутнє, в те, що повинні ирийти часи, які цілком змінять обличчя світу. В цьому, власне, пафос її творів. Ще в ранній своїй поезії «Мій шлях» (1890) письменниця заявила:

Коли я погляд свій на небо зводжу,—

Нових зірок на йому не шукаю.

Я там братерство, рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,—

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі...

Вирок своїй сучасності Леся Українка виносить з позицій майбутнього. І це був не тільки осуд старого, а й підтримка прийдешнього, утвердження його зародків. То був дар «провидіння». Науковий соціалізм, за словами М. Горького, утворив височенне інтелектуальне плоскогір’я, з висоти якого видно минуле, провідні тенденції розвитку сучасності, шляхи у майбутнє ‘. Наближаючись до наукового соціалізму, Леся Українка підіймалася на ці вершини, поетичний зір її ставав проникливим і далекосяжним. У творі «Коли втомлюся я життям щоденним...» зліт у майбутнє звучить особливо схвильовано і радісно:

...В просторі бачу я країну Осяйну, наче світло ідеалу,

Неначе світло правди...

Питаєш ти, що бачу я в просторі?

Прийдешність бачу я, віки потомнії

Обриси майбутнього, як і реальний зміст того ідеалу, в ім’я якого потрібно змінити й обновити життя, лишалися для поетеси, особливо на перших етапах її творчості, не завжди чіткими і ясними. В цьому й полягала певна суперечність її світогляду й творчості. Разом з тим не можна не відзначити, що поривання в майбутнє у поетеси — не просто чарівна мрія,— воно органічно пов'язане з дією, з активним служінням аадля звершення прийдешнього.

¹ Див.: М. Горький о литературе. Литературно-критические статьи. М., «Советскйй писатель», 1955, стор. 626.

2 Леся Українка, т, 1

17

Спрямування у майбутнє Леся Українка поєднує з величним процесом визвольної боротьби, з історією. І це зумовлює революційний аспект її ставлення до минулого. У поетеси немає ідеалізації старовини, вона осуджує будь-яке фетишизування минулого. Разом з тим відчуття органічної спорідненості з визвольним минулим в для Лесі Українки живим джерелом духовного й емоційного сприйняття досвіду народу, освяченого героїчною боротьбою за честь і гідність, за єднання народів.

У драматичній поемі «На руїнах» (1904) Леся Українка устами пророчиці Тірци закликає не ідеалізувати минуле, не закривати очей на те, що у цьому «золотому» минулому точилася кривава боротьба за владу, панувало насильство й знущання над трударями. Тірца закликає відстоювати інтереси тих, хто «в куренях та при багаттях удосвіта працює неослабно». В них — сила нації, її життєдайність, а не в тих, хто лицемірно називає себе «народними пророками» й уславлює «національні святощі», що узаконюють рабство й віковічне гноблення своїми і чужими можновладцями. Бездумне поривання у «прадавнє» не озброює на боротьбу, а знесилює й принижує національну гідність.

•

Художньо-естетичний ідеал великого мистецтва пройнятий громадянським змістом, визвольними мотивами. Поетеса виступає проти «куцого ідеалу», проти житейської, обивательської «правди», не спроможної піднятися над поодинокими явищами і фактами, не спроможної синтезувати широкий досвід життя. Вона звеличує вищу правду, бачить провідні сили розвитку, проникає в будуччину і з висоти будуччини оцінює дійсність.

Леся Українка з упевненістю твердила, що «на фальшивій основі... навіть геній не може створити нічого живого, правдивого» Правдивість, на її думку, одна з найважливіших умов художності, більше того — вона є запорукою довір'я народу до літератури; без цього немислиме виховне діяння художнього слова. Жоден талант не врятує письменника, якщо він відступає від правди. Тільки «пройнята правдою» література активно впливатиме на життя, запалюватиме серця. Керуючись інтересами революції, Леся Українка проголошує єдність правди і людинолюбства, правди і совісті. В її творчості совість стає важливою естетичною категорією. Смисл поезії — бути з людиною і виражати все істинно людяне, сокровенно людське. Поезія, яка одвертається від народу, обходить питання громадянські, перестає бути поезією:

¹ Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, т. II, стор. 125.

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

(«Давня казка», 1893)

Святим і незаперечним для Лесі Українки завжди є вірність обов’язкові, незламна твердість при його виконанні. Нагадаймо, як адвокат Мартіян (в однойменній п’єсі), долаючи найтяжчі випробування, готує оборонну промову. Писар його Констанцій здивований: «Ти можеш працювати?» Адвокат відповідає: «Я повинен...».

Там, де слабодухісіь, боягузтво, плазування — немав і бути не може нічого творчого, високого, людяного:

...Рабський дух

краси найвищої збагнуть не може!

(«Оргія»)

До цієї теми поетеса звертається неодноразово. «Лежачим краю рідного нема»,— заявляє вона, і це становить провідний мотив її творчості. Не можна мовчати, коли народ у неволі. Це злочин, що не має жодного виправдання:

Коли республіканець, руки склавши

І мовчки, терпить люту тиранію —

Повинен смерті він!..

(«Руфін 1 Прісцілла»)

Окремі образи Лесиної драматургії (наприклад, деякі риси скульптора Річарда в драматичній поемі «У пущі»), її поодинокі висловлення, вирвані з загального контексту, давали формально привід говорити про індивідуалізм письменниці. Але це глибока помилка! Не можна змішувати поняття свободи особи, боротьби за цю свободу з поняттям індивідуалізму. Поетеса розв’язує дуже складну проблему особи і суспільності. Вона звеличує протест проти експлуататорського ладу, який нівечить людську особистість, відчужує від.неї її людяну сутність; вона протестує проти дійсності, яка спотворює, калічить людину, протестув проти суспільства, в якому людина став непотрібною, зайвою.

Всім єством своєї творчості Леся Українка виступає проти індивідуалізму, проти суб’єктивізму, що їх так охоче насаджували буржуазні ідеологи. Декадентські пустослови з їх містикою, вишуканим занепадницьким скиглінням, усе рафіноване мистецтво літературних салонів Леся Українка піддав нещадній критиці й осудові. її артистизм спрямований на поетизацію визвольної боротьби народу, на уславлення «мелодій барикад».

Прагнення до відособлення, намагання знайти «свободу» у відриві від суспільності, на переконання Лесі Українки, є явищем антигуманним, ворожим людяності й прогресу. Декаденти не звеличують особу, а принижують її навіть тоді, коли, здавалося б, її «підносять». Принижують саме тим, що відокремлюють від суспільства, позбавляють реальних сил, які дає людині суспільність.

Леся Українка наголошує на приреченості індивідуалізму і пов’язаного з ним абстрактного гуманізму. Натомість в центрі її уваги — войовниче революційне людинолюбство, боротьба за мужаю, віддану визвольним інтересам народу, горду і вільну людину.

Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті,—

ваявляє поетеса у поезії «Мій шлях», впевнена в непереможній силі єднання, бойового співробітництва в ім’я високих суспільних ідеалів. Саме ця впевненість привертала її до людей-борців, до перших гуртків по вивченню марксизму, де сіялися зерна революційної пролетарської правди.

Однією з важливих проблем, що їх розв’язувала своєю творчістю Леся Українка, є проблема взаємопроникнення індивідуального й громадянського, етичного і суспільного. Поетеса показує безпідставність тверджень, наче б увага до етичних проблем відволікає від суспільного, історичного змісту. Адже етична характеристика людини не може бути правдивою, якщо вона абстрагована від суспільної сутності. Проблеми етичні поетеса підносить до великих соціальних узагальнень, відкриває нові духовні об-шири, вносить в поезію глибинні світи, завжди чисті і ясні, нади-хаючі й окрилюючі:

...Я знаю, що крила знов на волі виростають у соколів приборканих.

(«Осіння казкам)

Глибиною роздумів, діапазоном тем, широтою охоплення дійсності творчість Лесі Українки становить неповторне явище в світовій поезії XX ст. Роздуми її завжди про велике: життя, історію, людину. Теми Батьківщини, революції й людської особистості для поетеси неподільні. Творчий світ її — світ багатобарвний і багатозвучний. Тут — і найсердечніша лірика і гнівна сатира, мужній громадянський пафос і тепла посмішка, пекуча інвектива і гірка медитація. Могутній ліричний струмінь єднається з неповторним драматургічним, трагедійним хистом поетеси. Драматургія становить вершину її творчості.

Найніжніша білосніжна лірика поетеси пройнята громадянською схвильованістю, благородством почуттів. Диханням історичних, соціальних, життєвих бур і тривог овіяні її поезії, навіть, здавалось би, найбільш інтимно-ліричні. Все особисте в творчості Лесі Українки стає загально значущим, суспільним, історично вагомим. Визначальною рисою ліричного стилю Лесі Українки в те, що кожна її особиста тема, зростаючи до найбільших епохальних узагальнень, набував смислу і значення лише в міру своєї громадянської значущості. Нерозривна єдність особистого і загального, «свого» і «світового» органічно властива творчості української поетеси.

«Ніч після битви» — так назвав критик-більшовик В. В. Во-ровський 1908—1912 роки, роки реакції, коли вчорашні хисткі «попутники» революції квапливо міняли віхи, коли реакція особливо виявлялася в буржуазній літературі, коли «стовпи» цієї літературо на кожному кроці зраджували великим традиціям передової думки і культури. Арцибашев і Винниченко, Шаповал і Гіппіус проповідували політичне ренегатство; своїми творами несли цинізм, еротику, порнографію, антинародний естетизм.

Відхід від революції, зраду її ідеалів Винниченко намагався виправдати з погляду «особистої моралі», «чесності з собою» тощо. На перший план виходили оголений натуралізм, смакування розтлінної психіки і сексу, проповідь класового миру і осквернення революційної боротьби.

В надзвичайно тяжкі і складні роки реакції поетеса зайняла гідну й благородну позицію. її не обеззброїла реакція. Навпаки, глибоко трагічне переживання цих років надихало її творчі сили, привело до створення нових художніх шедеврів. Смертельно ненавидить поетеса одну з наймерзенніших людських підлот — зрадництво. Вона обурена апологією зрадництва, що її почали наполегливо проповідувати різних мастей декаденти. «Іудина белетристика» намагалася принизити ідею революції, спаплюжити її героїв, виправдати і прославити ренегатство, зраду революції. Звідси — всілякі спроби моральної реабілітації Іуди Іскаріота.

Драматичний етюд Лесі Українки «На полі крові» (1909) пройнятий огидою до зради, до її захисників. У Лесі Українки Юда — жахливий у своїй одвертості цинік, що продав свого вчителя «як товар»... Адже людей

так само продають.., як і все,

Як гуси, як худобу; поторгують І вдарять по руках...

Народ ніколи не прощає зраду, підлість. Коли Юда на свов «виправдання» намагається зауважити:

...Той поцілунок зовсім холодний був — я ж мусив якось признаку дать, котрого з гурту брати,—

то прочанин, тремтячи від обурення, кидає зрадникові:

Мовчи! Не говори! Чи теплий гад, розпарений на сонці, чи холодний — однаково бридкий!..

Нічого спільного між зрадником і народом бути не може:

...Ось тобі твоя вода. Волів би на безвідді пропасти, ніж прийняти щось від тебе!..

Будь проклятий!.

Відступництво, зрада несумісні з людяністю. Зрада поставила Юду поза людством. «Тебе убити мало!» — з огидою кидає прочанин зрадникові.

Ненависні поетесі покора, байдужість, плазування. Раб Неофіт («В катакомбах», 1905) дедалі більше переконується, що людина повинна стати «вільною, непідвладною, богорівною». І це дає йому наснагу, за це готовий він іти на смерть. «Боротися в покорі — що це значить?» Відпущеник Нартал («Руфін і Прі-сцілла», 1908) з огидою дивиться на тих, хто плазує перед сильними світу:

Кубло гадюче! Перед ворогами під ноги стеляться, мов поздихали, а перед братом сторчака стають і раді закусати! Скорпіони!

Нартал обурюється, що люди, як барани, низько кланяються єпископові, наче благають, щоб він розтоптав їх гордість і гідність. Засуджений на смерть, Нартал на арені цирку вимагав меча, б’ється з пантерою, перемагає її, викликає на бій увесь рабовласницький світ.

Боротися проти одвічного зла, насильства, тупої гнітючої сили — таке покликання справжньої людини. Гартувати волелюбні почуття в людях — завдання митця. Леся Українка порівнює поета з гірською квіткою — Saxifrag’oio (ломикаменем), що долав, здавалося б, непереможні труднощі, найтяжчі випробування.

«Поети,— казав А. В. Луначарський,— це передусім вихователі почуттів». Не можна недооцінювати виховного значення спадщини Лесі Українки. Адже з її творчістю в українську літературу увійшли не тільки нові теми, нові суспільні проблеми, а й нові морально-етичні норми, нові поняття краси. Героїзм — це найбільша можливість для людини залишитися людиною. Перегукуючись із Шевченком, Леся Українка підносить образ Про-метея — богоборця, тираноборця — як художній символ нескореності духу. Іскри прометеївського вогню поетеса вкладав в серця своїх героїв. І це не герої-одинаки. Героїзм властивий народові.

О. не один нащадок Прометея Блискучу іскру з неба здобував,

І безліч рук до неї простягалось,

Мов до зорі, що вказує дорогу.

(«Fiat похі», 189а)

Письменниця пишається волелюбним характером народу, його славними визвольними традиціями, пишається тим, що ніякі чорні сили, найвитонченіші тортури не зломили його духу, не зробили рабом.

...В нас вогонь Титана ще не згас,—

з гордістю заявляє поетеса у вірші «Товаришці на спомин» (1896). І цією гордістю сповнена вся її творчість, її мужня діяльність. Звідси — полум’яний заклик до боротьби за визвольну справу. «Будь проклята кров ледача, не за чесний стяг пролита!» — проголошує Леся Українка в поезії «Мрії» (1897). Священна війна народу проти гнобителів та їхніх прислужників — єдино правильний шлях до людського щастя, хоч він важкий, суворий і вимагає багато жертв, крові...

Поетесі ненависне все, що прагне поставити людину на коліна, все, що знесилює її в боротьбі. Висока її людяність не виключав зненависті до ворогів народу. Більше того, гуманізм, на переконання поетеси, перетворюється в нікчемне, слабодухе «вболівання», якщо він не перейнятий полум’яною зненавистю до ворога. «Мене любов ненависті навчила»,— виголошує дівчина-рево-люціонерка в поезії «Грішниця» (1896).

В драматичній поемі «Одержима» Леся Українка устами Мі-ріам заявляє:

...Я любить не вмію ворогів.

О, кожний тихий усміх фарисея для мене гірш від скорпіона злого.

Мені бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, підступне тіло.

Я вся тремчу, коли його побачу.

В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкіт, так я узброєна в свою ненависть...

До цієї теми поетеса звертається не раз. Коли О. Кобилян-ська порівняла було Лесю Українку з ангелом, вона напівжартома відповіла: «Щоб ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом» ⁷. М’якотілість, всепрощення не ли-чать поетові... «Не поет, хто забуває про страшні народні рапи» («Давня казка»).

Палкий протест проти будь-якого примиренства, компромісу, проти ліберального угодовства й огидної слабодухості є лейтмотивом творів Лесі Українки. Вогонь своєї пристрасті поетеса спрямовує на таврування душевного рабства. «Неволя ще мерзотніша,— зазначає вона,— коли ця неволя добровільна».

Боротьба за людяність, пафос утвердження людяності — основа основ творчості Лесі Українки. Ця творчість формувала енергію діяння, озброювала вірою в те, що людина повинна й може стати красивою, величною. Гуманізм поетеси — жива сила, що утверджувала ідею революційного перетворення світу, закликала піднятися на висоту любові до людей і поваги до себе. Провідною рисою її гуманізму є велика громадянська вимогливість до себе, до людей. Людина повинна стати творцем обставин, активною історичною силою. Це розкривало нові можливості естетичного освоєння дійсності, нові шляхи утвердження людяного в людині. Адже людина — не мізерна пилинка. Навіть найнепомітніша, вона вносить щось своє, неповторне. Ось як Леся Українка розкривав цю важливу гуманістичну думку в творі «Примара» (1905). Чорний морок гнобительського ладу давить людей, намагається знівелювати, обезличити їх. Але це неможливої «Йдуть люди... Хоч вони йдуть безкраїм гуртом і всі немов однаковим пилом припали, однаковим маревом повились, однаковим колоритом пойнялись, мов безліч фігур на одній картині, але кожен з тих людей один і немає другого такого в цілім світі, нема, не було і не буде з правіку й до віку! І кожен з них іде, щоб уже не вертатись. І кожен з них має цілий світ в очах, і ніхто інший не має такого світу, і світ той гине навіки, як тільки погаснуть тії очі, і вже ніхто не відбудує його таким, як він був, хоч би настали міліарди нових світів».

Навіть найнепомітніша особистість не губиться, не повинна губитися в бурхливому вирі життя! Утвердження неповторності кожної людини йде поряд з утвердженням неповторності народу, людства. І саме це робить їх братами, соратниками. У трудівників різних націй «переважав те, що їх об’єднує, згуртовує. Люди тягнуться до людей, і в цьому їх сила. Захищати людину — це значить відстоювати її право на єднання. На таке єднання, де кожна людина виблискує своїм неповторним світлом.

•

S У творчості Лесі Українки проблеми гуманізму вийшли на передній край етики й естетики. Високою людяністю пройнята й концепція поетеси-в національному питанні, у визначенні завдань вітчизняної літератури. Передусім — це проблема патріотизму. Леся Українка, як і Шевченко, чи не найяскравіший зразок благотворного взаємодіяння Генія і Батьківщини. Патріотичні почуття проймають усю творчість Лесі Українки. Вона оспівує красу рідного краю, чари рідної природи, душевну велич співвітчизників. Але с.©рце_ поетеси обливається кров’ю, бо вона бачить вітчизну, її трудящий люд під чоботом царизму, під гнітом буржуазно-поміщицького ладу:

Палають _сір_ашн і, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно!..

( «Сльози-перли», 1891)

На весь голос лунав мотив боротьби з самодержавним ладом, заклик до героїчного діяння. Без цього немав справжньої любові до батьківщини:

Полум'ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палає;

Пекло страшніше горить в нашім краю,—

Чом же в нас Данта немає?..

(«Де тії струни, Ое голос потужний»,

1902)

В умовах царизму, в умовах жорстокого соціального і національного гноблення Леся Українка відстоює честь і гідність народу. Обурюючись зухвалим паплюженням героїчного минулого народу (що йшло, зокрема, від П. Куліша), поетеса писала:

Нехай же ми раби, невільники продажні,

Без сорому, без честі,— хай же й так!

А хто ж були ті вояки одважні,

Що їх зібрав під прапор свій Спартак!..

(і»Товаришці на спомин» )

Пильно вглядаючись в історію народу, катованого всілякими загарбниками, своїми й чужими гнобителями, поетеса з гордістю писала в листі до Івана Франка 14 січня 1903 року: «І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі «аси і не згинув, то він сильний!..»

Мужність, героїзм органічно поєднуються в творчості Лесі Українки з глибокою, ніжною жіночністю, з теплою, сердечною ліричністю. Іноді бринять й сумні, а то й розпачливі ноти, особливо на світанку творчого шляху:

Хотіла б я вийти у чистее поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

(«Мелодії», 1893—1894)

Поетеса не знаходить собі місця від душевного болю, гнітючої скорботи. «Не скрию від тебе,— писала Леся Українка сестрі

О. Косач 16 листопада 1897 року,— що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду па дорозі і важкий хрест задавить мене...». В листі до Г. Хоткевича (25.1 1907 р.) вона писала: «...Почуваєш себе так, як той, що потопає в трясовиці: от-от густе багно заліпить і рота, й носа, й очі...».

Душевна мука, зойк від кривавих терзань прориваються в окремих поезіях Лесі Українки; знесилена в боротьбі з чорною силою, придавлена горем, вона іноді не бачить рятунку:

Серце кидалось, розпачем билось,

Замирало в тяжкій боротьбі.

Я змаганням втомилась кривавим,

І мені заспівати хотілось Лебединую пісню собі.

(«То була тиха ніч чарівниця»)

Які то тяжкі години зневіри й муки! Болем одчаю позначені поезії Лесі Українки «Нічка тиха і темна була...», «Хотіла б я уплисти за водою...». Поетесі неймовірно важко... І вона часом — на хвилинку (але яка це тяжка хвилина!) прагне зректися життя, вийти з нього, опускав свій меч.

Це була трагедія великого художника, трагедія подвижників народу, що задихалися в гнітючій атмосфері безнастанних переслідувань. «Мені не раз видається,— писала Леся у березні 1891 року до брата М. П. Косача,— що на руках і па шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі...» Біль, стогін поетеси йшов не тільки від ран особистого життя, а й з глибин народного горя. «Сей стогін,—відзначав І. Франко в одній із статей про Лесю Українку,— тим страшніший, що він не пливе з якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки е виразом безмірно болючих обставин» ‘.

Однак попри найтяжчий сум і печаль, що проймають ряд творів Лесі Українки, читача ніколи не лишав світле, оптимістичне почуття. Причина цього — у високих етичних засадах, на основі яких поетеса виносить свій вирок тогочасній дійсності, її печаль зумовлює не розгубленість чи то схиляння перед ворогом. Печаль ця переходить у заклик до боротьби: «Що сльози там, де навіть крові мало?!» — проголошує поетеса у вірші «І все-таки до тебе думка лине...» (1895).

Як уже зазначалося, в ряді творів Лесі Українки чуємо безмірну душевну втому, а то і розпач. Але це не песимізм. Це — трагедійне переживання, так властиве великій поетесі. її герої не схиляються перед «всевладністю долі», вони йдуть на боротьбу із «злою недолею» — боротьбу самовіддану й мужню. Нехай багато з них гинуть у нерівній боротьбі, але смисл трагедії в тому, що все ж торжествує життя, торжествує всупереч загибелі героїв, тому що ця загибель героїчна: вона завжди — подвиг в ім’я людства.

...Герой умира на війні.

Він рад серед бою Лягти головою,

Аби не впустить корогви.

Він чесно поляже,

Товаришам скаже:

«Я вдержав, держіть тепер ви!»

( «Зимова ніч на чужині», 1897)

Навіть в години сумнівів і розпачу не згасає остаточно віра, полум’яніє вогонь,

Де жевріє залізо для мечей, •

Гартується ясна і тверда криця.

Прометеїзм стає центральною темою Лесі Українки; «нащадки Прометея» виступають справжніми захисниками вітчизни.

*

Патріотичні погляди Лесі Українки формувалися в боротьбі проти українського буржуазного націоналізму, проти всіляких лжепатріотів — консерваторів і лібералів, проповідників мирного «каганцювання», хуторянського «просвітянства», проти поборників «культурної автономії», готових іти на будь-який компроміс

'Іван Франк о. Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 237.

із самодержавством. Вбивчими рисами поетеса малює цих «землячків», зокрема в таких сатирах, як «Казка про Оха-чародія», «Веселий пан», «Практичний пан», «Пан політик», «Пан народовець» та ін. Поетеса картав буржуазно-ліберальствуючих «діячів», апологетів жалюїідного гасла «малих діл», ірубадурів реакційних ідейок «національного єднання», проповідників відрубності й національного егоїзму:

А ви, мов скорпіон в своєму гніві,

Самі собі отрути завдасте,

Самі себе пожрете, мов ті змії!..

(вНа руїнах», 1904)

Не збанкрутілі політикани з націоналістичного табору, що погрузли в інтригах, не фальшиві патріоти піднімуть честь і славу нації. Це зробить народ, сповнений сили і гідності, народ — у бойовому єднанні з братніми народами, з великим російським народом.

У творах Лесі Українки людяність піднято иа таку височінь, так глибоко розкрито народні помисли, що трудящі кожного народу відчувають гут своє, найзаповітніше. Ще О. М. Горький наголошував, що великий поет не обмежується, не може обмежитися сферою життя лише свого народу; в його творчості провідним є те, що єднає, зближує, ріднить усі народи. Таким поетом була Леся Українка. В центрі її уваги — проблема дружби і єднання людей. «Добре ж будуйте міст, що мусить з’єднувати народи...» — закликала поетеса прогресивну французьку інтелігенцію, і цей заклик становить credo її творчості.

Леся Українка прагнула розбити кордони відчуження між народами, об’єднати їх ідеями боротьби за визволення трудящих всіх націй, запалити ідеями правди і справедливості. Вона прекрасно розуміла значення інтернаціональних зв’язків для української літератури, добре усвідомлювала, що для письменника необхідна широка обізнаність із світовою літературою, найглибші творчі контакти, взаємозв’язки, широкі ідейно-художні видно-круги. Творчість Лесі Українки, її діяльність як перекладача і критика, поруч з діяльністю Франка, становить епоху в розвитку інтернаціональних взаємин української дожовтневої літератури. Своїми перекладами з слов’янських, східних та західноєвропейських літератур Леся Українка розширила обрії української культури, нечувано підвищила майстерність поетичного перекладу, збагатила вітчизняну поетику новими художніми засобами й образами.

Відомі переклади Лесі Українки з Гоголя («Вечорниці на хуторі під Диканькою», «Запропаща грамота», «Зачароване місце»), Тургенєва, Горького, російських поетів-демократів, Міц-кевича (уривки з поеми «Конрад Валленрод»), Конопніцької (ліричні твори), Байрона (ряд віршів і поема «Каїн»), Шекспіра («Макбет») тощо. Переклади Лесі Українки 8 російської, польської, англійської, німецької, французької, італійської та інших мов, а також переспіви з єгипетської, старогрецької, індійської слід розглядати як подвиі на полі вітчизняної культури. У самовідданій перекладацькій праці поетеса виявила себе палкою патріоткою, поборницею єднання народів. Це зустрічало шалений опір і глузування з боку буржуазно-націоналістичних верховодів. «Треба нагадати,— писав Максим Рильський,— що й героїчну Лесю Українку гнали й топтали за «екзотичність сюжетів», що й Са-мійленко своїм перекладом «Божественної комедії», своїми переспівами з Беранже, і Старицький своїми «Сербськими думами», своїм перекладом «Гамлета», і Франко своїми «Бідним Генріхом» та «Мойсеєм», і Леся Українка своїми трагедіями, своїм «Камінним господарем» уперто, з надзвичайною силою волі розсували рямці, розширяли обрії української літератури» ⁸.

Поетеса вірить у нездоланну силу єднання народів, у їхню взаемоприязнь. І вона приходить до висновку: люди й народи можуть, повинні бути друзями. Звідси — властиві поетесі роздуми над долею людства, радісне відкриття в глибинах інших народів тих рис, які близькі й співзвучні рідному народові. Пригадаймо хоча б такий твір Лесі Українки, як «Дим» (1903).

Починається вірш з мотивів туги 8а рідним краєм:

Для вас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий...

Спогади про Україну переплітаються 8 ліричним замилуванням чудовими пейзажами італійських «рижових полів», 8 захопленням барвистими картинами чарівної природи. Але далі ці почуття відходять на 8адній план. Поетеса бачить околиці Генуї, вглядається в її промислові квартали, укриті отруйним димом передмістя, де живуть робітники:

...З вікон визирали, мов привиддя, якісь бліді, невільницькі обличчя,

А над усім той дим, той легкий дим, що не гризе очей, притьмом не душить, а тільки небо ясне застилає і краде людям сонечко веселе, п’є кров 8 лиця і гасить людський погляд, і барви всі рівняє сивизною...

Поетеса не може спокійно диіштися па все це. Біль і страждання італійських робітників нестерпні їй; вона пізнає в цих «невільницьких обличчях» братів свого народу:

Той дим проник мені у саме серце, і стиснулось воно, і заніміло, і вже не говорило: чужина.

Братерство народів, єднання трудящих усіх націй в боротьбі за свободу оспівані поетесою у багатьох творах. Вона славить волелюбство — нескорене і невмируще, славить боротьбу за волю, що єднає і споріднює людей, народи. У вірші «Legende des siecles» (1906) поетеса мріє про часи, коли

Все злучиться в цілість — природа і люди, що є, що минуло, що сталось, що буде, і рідне й чуже поєднається щільно і житиме в думці моїй нероздільно, затихнуть навік ворожнеча і болі, не буде діймати вже й ганьба неволі, усім моїм мукам настане кінець — і се буде пильної праці вінець.

Справжній прогрес — це зближення народів, їхнє єднання, злиття в єдину сім’ю; найвищий ідеал — світова спільність трудящих! Літературі належить величезна роль в утвердженні духовних стимулів до зближення народів. Відчуженість і національна ворожнеча потрібні гнобителям, вони аж ніяк не належать до тих традицій, які слід оберігати. Вони є гальмом у справі духовного змужніння і збагачення народу. Те цінне, що є в культурі інших народів, не може бути чужим. Процес творчого співробітництва між народами відбувається зовсім не «на шкоду» національній демократичній культурі.

•

Буржуазно-націоналістичні «коментатори»,— слушно зазначав В. Л. Микитась,— фальсифікуючи біографію Лесі Українки, зокрема участь її в загальноросійському революційно-демократичному русі, приписують поетесі сепаратистський, «український шлях до соціалізму», зараховують до діячів опортуністичних груп і течій на Україні, які перешкоджали створенню марксистсько-ленінської партії. їм би дуже хотілося, аби Леся Українка належала до націоналістичного угруповання і була б ворогом всього російського'.

Дослідник справедливо відзначає, що всім тогочасним і нинішнім трубадурам українського буржуазного націоналізму Леся Українка дала нищівну відповідь в листі до М. П. Драгоманова 28 січня 1894 року: «У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому». «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи». І поетеса підсумовує: «Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару». Поетеса рішуче відмежовується від українських націоналістів. «Ми думаєм,— пише вона Драгоманову,—що краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання рискувати власною честю».

Леся Українка ніколи не була національно обмеженою й у трактуванні соціал-демократичного руху, який вона називала «універсальним». У полеміці з Іваном Франком (в статті «Не так тії вороги, як добрії люди», 1897) поетеса заперечувала деякі невірні погляди свого старшого товариша, зокрема те, що вів під народом розумів тільки селянство (без робітників) та шкодував, що відомі народовольці А. Желябов і М. Кибальчич стали в ряди російських революціонерів, ніби занедбавши тим справу національного визволення України. Як показує Леся Українка, народовольці українського походження, виступаючи проти царизму, беручи участь у загальноросійській соціально-визвольній боротьбі, відстоювали інтереси і українського, і російського народів'.

Картаючи тих, хто намагався ревізувати марксизм, звернути на націоналістичні манівці, поетеса радила прийняти програму революційної соціал-демократії й «працювати в дусі соціал-демо-кратичної партії цілого світу» ⁹.

Відомо, що В. І. Ленін вважав журнал «Дзвін» органом «націоналістичних міщан, які розколюють пролетаріат» та поширюють безбожну плутанину в національному питанні¹⁰. Леся Українка, збагнувши антинародну сутність цього ренегатського органу, осуджуючи його керівників (Юркевича, Донцова, Винниченка, Леви-цького), відмежувалася від причетності до цібї трибуни українського націоналізму, зокрема вимагала, щоб було знято її «імення

з списку постійних співробітників «Дзвону» (див. лист Лесі Українки до матері 14 лютого 1913 p.).

Хапаючись за нечіткі формулювання в окремих творах поетеси, смакуючи ідейно-художні слабкі місця в її творчості, українські буржуазні націоналісти намагалися і намагаються залучити Лесю Українку до свого табору. Зокрема ці фальсифікатори підносять на щит драму «Бояриня», в якій поетеса устами Оксани та інших персонажів чітко не відмежовувала по суті російський царизм від російського народу, гіпертрофувала національні почуття. Відомо, що Леся Українка вважала цей твір своєю творчою невдачею, про що й зазначала в листах до А. Кримського (24.V 1912 р.) та до матері (28.ХІІ 1912 p.). Показово, що вона не опублікувала цей твір. Лише після її смерті драму «Бояриня» було надруковано в журналі «Рідний край».

Аналізуючи творчість Лесі Українки, ми бачимо, як поетеса все рішучіше відкидала будь-які тенденції до національного відчуження, обмеженості та відрубності. Інтернаціоналістські погляди Лесі Українки наближали її до концепції робітничого класу в національному питанні.

В додатку до згаданого перекладу брошури Ш. Дікштейна «Хто з чого жие» Леся Українка писала: «Свідомі свого стану робітники не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить.., а повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог — стан багачів, капіталістів, що користае з робітницької праці. Тим-то повинні бути для кожного робітника святими сі слова: робітники з усіх країн, єднайтесь! Бо тільки тоді робітницька воля стане міцно, коли вона по всіх краях буде однакова, коли ніхто не могтиме прийти збоку і зруйнувати її».

Заслугою передових письменників кінця XIX — початку XX ст., зокрема Лесі Українки, було те, що вони, йдучи під значним впливом ідей наукового соціалізму, все послідовніше ставили завдання національно-визвольної боротьби в залежність від соціальної боротьби робітничого класу. Вони виступали проти буржуазних націоналістів різних мастей, за братерське єднання трудящих усіх націй. Вони засуджували брехливі космополітичні вигадки про те, що «світло культури» начебто йшло на Україну з буржуазного Заходу, підкреслювали животворний зв’язок культури українського і російського народів.

Передові українські письменники розуміли, що єдність з російським народом і кращими представниками його культури означала для вітчизняної культури, зокрема для літератури, ствердження концепції реалізму і народності, переконаність в тому, що саме літературі, художньому слову належить благородна роль у справі духовного взавмопізнання і творчого співробітництва народів.

Леся Українка була переконана, що тільки на шляхах інтернаціоналізму, дружби і співробітництва народів розквітав і збагачується все краще, що в у вітчизняній демократичній культурі. «Обрії людства,— говорить Олесь Гончар,— для Лесі Українки були широко відкриті, почуття поваги до людей усіх рас і націй було для неї визначальним, в ньому її поезія черпала для себе наснагу, багатющу образність, той пристрасний інтернаціоналізм, завдяки якому, творчість української поетеси вийшла на найвищі кряжі світової гуманістичної культури» *.

*

Величезне значення для ідейно-художнього розвитку передової української літератури переджовтневого періоду мало вчення

В. І. Леніна про партійність літератури і мистецтва, зокрема його відома праця «Партійна організація і партійна література» (1905). Ленінські настанови були новим словом і в естетичній теорії: вони збагачували передових діячів літератури, мистецтва найглибшим розумінням суспільно-перетворюючої ролі літератури, надавали якісно нового змісту самим принципам народності літератури. Це окрилювало і надихало митців на нові творчі звершення, на боротьбу проти декадентщини і занепадництва в літературі.

Невичерпним джерелом прекрасною стає в творчості Лесі Українки боротьба трудящих під керівництвом пролетаріату за нове, соціалістичне життя, єднання народів у боротьбі за це життя.

Леся Українка привітала революцію 1905 року рядом полум’яних поезій («Мріє, не зрадь!», «Пісні про волю» та ін.). Поетеса закликав створити

Пісню нову, щоб сіяла, як промінь,

Щоб гомоніла й буяла, як пломінь,

Так, щоб червона ясна корогва

З піснею вкупі творила дива!

(«Пісні про волюї), І, 1905)

Образом-спмволом цих поезій в червовий прапор, що майорить над лавами повсталого народу («Ось вони йдуть...»). Поетеса ва-кликає творити нові піені-ааклики, сповнені вогню і пристрасті:

Де зброя, громадо?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

Политий нам шлях?

<«Пісні про волю», 11, 1905)

Алегорична драма «Осіння казка» була безпосереднім відгуком на революційну боротьбу 1905 року. Образом Будівничого в цьому творі поетеса наголошує не руїнницьку «місію» пролетаріату, як це твердили вороги, а покликання будувати нове життя. Мистецтво, література повинна служити робітничому класові в його всенародній боротьбі й творенні.

Життєдайні громи російської революції 1905 року гартували творчий дар Лесі Українки; вони розкрили в її поезії нові, високі громадянські якості. Доречно згадати тут афоризм Карла Маркса: «Еолові арфи ввучать тоді, коли по їх струнах вдаряє буря» Вітаючи революцію й повсталий народ, поетеса писала: «Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною». У листі до О. Кобилян-ської 26 лютого 1906 р. Леся Українка вказувала на величезне значення подій 1905 р. для духовного змужніння народу; цей рік, писала вона, «зміряв силу духу мого, я знаю тепер, що я можу і чого не можу...». Нагадаємо, що первісний варіант першої строфи вірша Лесі Українки «Ось вони йдуть...» починався рядками:

Вони йдуть. Червоний прапор має,

Мов поломіяь. Мов військо наступав,

Великі лави. Йдуть ряди тісні..

Ряд віршів Лесі Українки входили в текст революційних більшовицьких прокламацій. Так, епіграфом до однієї з листівок, поширюваних київською, катеринославською, одеською організаціями РСДРП, було взято слова з поезії Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця...»:

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

В роки реакції Леся Українка всією своєю творчістю бореться проти занепадництва і ренегатства. Вона переконана, що боротьба проти царизму, .проти буржуазно-капіталістичного ладу буде продовжуватися, і закликає згуртовувати сили для нових боїв:

' Хто волі ще не одцуравсь,

Нехай іде до бою!

Хто нам’ята про славу й честь,—

До зброї! Хто за мною?

(«Роберт Брюе, король шотландський»)

Вже незадовго до смерті поетеса в творі «Про велета» (1913) привітала нове революційне піднесення, давши могутній образ революційного пролетаріату, що веде народ на штурм царизму:

І встане велетень з землі,

Розправить руки грізні І вмить розірве на собі Усі дроти залізні.

Було б невірно, якби ми брали творчість Лесі Українки надто прямолінійно, ігноруючи слабкі сторони її світогляду, певні суперечності, властиві ідеології демократичній, хай і революційно-демократичній. Але слід пам’ятати, що не ці суперечності є провідними в спадщині геніальної поетеси, а те, що сприяло подоланню цих суперечностей і робило її великою народною поетесою. Це — невгамовна тривога серця, невідступне уболівання за долю трудящих, високе патріотичне горіння, прагнення революційного діла, презирство й зненависть до ворогів народу, інтернаціоналізм, віра в перемогу трудящих, у світле майбутнє і самовіддана, мужня діяльність для його наближення.

Ідейно-естетичний злет поезії Лесі Українки — це результат життєдайного впливу на її творчість ідей наукового соціалізму, ідей марксизму-ленінізму. Саме ці життєдайні ідеї розкрили перед поетесою, як і її соратниками — Франком, Коцюбинським,— неосяжні творчі виднокруги, врятували від багна занепадництва і розкладу, характерних для декадентщини, озброїли на боротьбу проти «таких поглядів і смаків, які виключають сприймання художніх творів у всій сукупності їх зв’язків з життям і долею народів» ^!. Пролетаріат і більшовики творили ту атмосферу, в якій зріс, змужнів і розквітнув художній геній Лесі Українки — поетеси і мислителя великих категорій.

*

Близькість до соціалістичної ідеології, органічний зв’язок з народом, з його революційним авангардом — соціалістичним пролетаріатом, очоленим партією великого Леніна, відкрили для ми-

¹ М. 3. Ш а м о т а. Література і ідеологічна боротьба в сучасному світі,— «Радянське літературознавство», 1973, № 8, стор. 4

стецтва, для діячів літератури нові перспективи, сприяли формуванню зародків нового творчого методу — соціалістичного реалізму, визначали шляхи до його утвердження. '

Величезну роль відіграв тут Максим Горький. Соціалістичний ідеал Горького вже в дожовтневій його творчості спирався на розуміння закономірностей суспільного розвитку в світі ідей наукового соціалізму, на боротьбу робітничого класу. Віднині до сфери прекрасного входила боротьба революційного пролетаріату за нове, безкласове суспільство, а це зумовлювало і новий спосіб відображення дійсності у мистецтві. Це був початок нового етапу реалістичного мистецтва. Народження методу соціалістичного реалізму радянське літературознавство по праву зв’язує з творчістю Горького.

Серед українських письменників дожовтневої доби найближчими до О. М. Горького були М. М. Коцюбинський та Леся Українка. Горький так само, як і Леся Українка, писав О. І. Бі-лецький, «вважав терпіння і покірливість «сумнівними доброчес-ностями»; так само, як і вона, ставив своєю метою збудити в людині дух бунту проти всякого гніту; як і вона, ненавидів душевну млявість і дух компромісу. Подібно до неї, він високо цінив прекрасну легенду, яка зміцнює волю людини до життя й боротьби, підносить в ній почуття власної гідності та віру в свої сили. Сучасна йому критика називала його за це «романтиком»; Лесі Українці також іноді дорікали за схильність до романтичних перебільшень. На це вона відповідала: «Нехай краще буде exag6ra-tion (перегин. — 6. Ш.) в сторону лицарства, ніж пошлості...».

«Серед українських демократичних письменників переджовтневої доби,— писав О. 1. Білецький,— Леся Українка, разом з

1. Франком, М. Коцюбинським, була справжнім провозвісником вже близького соціального перевороту, була письменницею, яка зрозуміла, кому саме належить майбутнє і хто стане гегемоном у вирішальній боротьбі трудящих за остаточне визволення. Як її великий сучасник Горький, вона була «буревісником» революції... Своєю творчістю вона прокладала шлях до літератури переможного соціалістичного суспільства, до літератури соціалістичного реалізму»

На якій підставі можна це твердити? Насамперед відзначимо активну громадянську спрямованість творчості Лесі Українки, її намагання сприйняти точку зору революційного пролетаріату. Ця творчість наскрізь тенденційна в найглибшому розумінні цього слова. «Скинутися «всякої політики» в літературі...— писала Леся Українка до М. Павлика 10 квітня 1903 p.,— ніяк не моясу, бо не тільки переконання, але й темперамент мій того не дозволяв...»

До питання про тенденційність літератури, мистецтва Леся Українка зверталася неодноразово. Під тенденційністю вона розуміла ідейність, громадянську пристрасність. Це, на думку поетеси, не нав’язлива дидактика, а внутрішня потреба митця висловити ідеї в живих хвилюючих образах. «Коли я буду тенденцію за волосся притягати,— писала Леся Українка М. П. Дра-гоманову 3 березня 1892 p.,— то всім буде чутно, як її волос тріщатиме нещасний. А вона, як схоче, то й сама до мене прийде, тоді я вже її не прожену».

Ці слова поетеси напрочуд співзвучні з думкою Ф. Енгельса, яку він висловив у листі до М. Каутської 1885 року: «Сучасні російські і норвезькі письменники, які пишуть чудові романи, геть-чисто всі тенденційні. Але я гадаю, що тенденція повинна сама по собі випливати з становища і дії, без того, щоб її особливо підкреслювали, і що письменник не повинен підносити читачеві в готовому вигляді майбутнє історичне розв’язання змальовуваних ним суспільних конфліктів» '. Отже, тенденційність, ідейність не повинні прямо і безпосередньо декларуватися в художньому творі. Вони мусять йти від душі письменника, впливати на почуття і розум людей через художні образи, діяти силою мистецтва.

У листі до А. Кримського 3 листопада 1905 р. Леся Українка говорить про гармонію її творчих задумів з настроєм революційних мас: «Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувалої). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби».

У світовій літературі Леся Українка чи не найяскравіший взірець митця, який безстрашно і владно втручається в життя. Поетеса рішуче викриває фальш тієї версії, ніби героїчне розкриття поетичного образу обмежує і звужує його, штовхав художника на спрощення характерів, ситуації тощо. Героїчний аспект включає в себе і романтичну піднесеність, і суворість барв реалізму. У поетичній революційній окриленості, спрямованості у майбутнє і визрівав новий творчий метод. Виховання душевної готовності до подвигу становить пафос цього методу.

¹ К. М а р к с, Ф. Енгельс. Вибрані листи. К., Держполіт-видав УРСР, 1954, стор. 377.

Єднання реалізму з романтизмом Леся Українка вважала цілком природним і відповідним буремній добі. В листі до матері

14 січня 1903 р. вона писала: «Реалізм і романтизм єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання». Такий новий напрям в літературі поетеса називала «новоромантизмом»; це реалізм, окрилений романтизмом. Схвально оцінивши новелу Ольги Кобилянської «Некультурна», Леся Українка в листі до авторка новели 22 січня 1900 р. писала: «Такий реалізм я признаю, бо він не виключав поривів ins Blau». Адже цей порив ins Blau (у блакить, у верховини) органічно поєднується з протестом особи проти гнітючого, затхлого середовища, протест в ім’я світлих ідеалів людяності.

В концепції Лесі Українки романтизм — це дух «вічного непокою», «нескореного стремління», дух сміливого, революційного втріучаннн в життя. Романтизм української поетеси — наскрізь активний, життєво правдивий, соціально спрямований, звернений не до абстрактно-ілюзорного, а до життєво конкретного, пройнятого спрагою жити великим, повнокровним життям. І тут Леся Українка солідаризувалася з Горьким, який підкреслював, що йдеться про романтизм соціальний, романтизм колективізму. Соціальний романтизм, аазначав Горький, «виникав иа грунті усвідомлення людиною її зв’язків із світом і відчуття своєї творчої сили, викликаної цією свідомістю... Цей вид романтизму тільки що зароджується, тільки що формується, і носієм його ми бачимо той клас, який входить в життя, як провідник соціалістичної ідеї звільнення всього людства а полону капіталізму, як провідник ідеї всесвітнього братства і вільної праці,— соціалістичного ладу» '.

Поетеса бере під вахист зародки нового, спрямовує громадську думку на підтримку нового. У своїй творчості вона поєднує духовну масштабність, філософічність, найсокровенніший ліризм 8 активною участю в революційному перетворенні життя, з художньою публіцистичністю, нещадним сарказмом, з натхненним уславленням прийдешнього. Поетичне слово Лесі Українки то гримить бурел і «блискавкою розтинає», то «лине угору, мов жайворонка спів, дзвіночком срібним», то розсипається над чор-ною ріллею, «мов дзвінкий дощ, просвічений промінням», то укриває 8емлю, «мов ті листочки, що зривав буря, мов діамантові сніжинки в хуртовину», то милує звуками арфи, що пестить «тільки в снах дітей щасливих». Мінорні ноти переходять у бойові заклики-поривання до «заповітних високостей», до соціалізму.

Творчість Лесі Українки підносила великі культурно-історичні, політичні, філософські та етичні проблеми сучасності. Ця творчість засвідчувала, що ідейно-естетичними цінностями художні твори стають тоді, коли в них втілюються найвищі народні ідеали, коли вони найбільше відповідають прогресивним запитам епохи. Поезія Лесі Українки несла в собі елементи соціалістичного світорозуміння — елементи, що характеризують вищий етап у художньому розвитку людства — метод соціалістичного реалізму.

С. А. Крижанівський у статті «Деякі питання теорії соціалістичного реалізму» писав про формування у творчості видатних українських письменників початку XX століття — Франка, Коцюбинського, Лесі Українки — зародків соціалістичного реалізму. «Хіба,— зазначав він,— ці письменники не були соціалістами за своїми переконаннями і реалістами за своїми творчими принципами? Хіба не в їх творчості з величезною силою виражені не тільки ідеали нової епохи, а й створені образи нового героя, що мав перетворити світ на нових основах — образи робітника, революціонера, колективіста?.. Хіба не вони стали першими вчителями першого покоління радянських письменників після Жовтня? Хіба не їхніми іменами, поряд з Шевченком, визначилась революційна творчість українського народу на новому, пролетарському етапі визвольного руху? Ці письменники вийшли далеко за межі критичного реалізму, їхні ідейво-мистецькі ідеали виростали з теорії наукового соціалізму. Ми маємо право говорити не лише про стихійний, а й про усвідомлений процес наближення до марксизму, ми можемо оперувати наявністю соціалістичного ідеалу не лише в їхній публіцистиці чи критичних виступах, айв самій художній творчості, наявністю нового героя — робітника, умінням пов’язати долю героїв з життям всього суспільства» '.

Формувався новий кодекс моралі і краси, нові виміри добра і зла, визначалися засади нової естетики — естетики праці і боротьби. Леся Українка активно обстоювала зв’язок мистецтва

з визвольним рухом трудящих, очоленим робітничим класом. У пошуках нового художнього методу вона намагалася знайти і нові принципи відображення життя, образного відтворення нового героя, нових ситуацій і колізій. Висота суспільних позицій незмірно підвищувала художню вимогливість цисьменниці, її поетичне новаторство. Невтомну працю Лесі Українки надхудож-

нім словом, над поетичною довершеністю своїх творів треба розглядати як працю борця: «вигострю, виточу аброю іскристу» («Слово, чому ти не твердая криця...»). .

Творчий метод Лесі Українки ще не був методом соціалістичного реалізму. «Соціалістичний реалізм,— справедливо підкреслює С. Петров,— не міг сформуватися і визначитися повністю як естетично усвідомлений літературний напрям у світовій літературі до того моменту, коли він дістав можливість спиратися не тільки на революційну боротьбу робітничого класу проти капіталізму, але також і на будівництво нового соціалістичного суспільства»'. Це, безумовно, так. Але не можна не бачити органічних, глибоких зв’язків, що єднають творчість Лесі Українки а провідними засадами формування літератури соціалізму.

*

В статті «Л. М. Толстой» (1910) В. І Ленін (в зв’язку І8 смертю письменника) писав, що потрібен грандіозний соціальний переворот, щоб «зробити його великі твори . дійсно здобутком всіх»^г. Ці слова можна повністю віднести і до Лесі Українки. Потрібна була Велика Жовтнева соціалістична революція, щоб у всій величі і багатобарвності відкрилась глибина і краса літературної спадщини поетеси, героїзм і самовідданість її подвижницького труда.

У розмові з О. 6. Корнійчуком О. М. Горький сказав: «Вам, українцям, є чим пишатися у своїй культурі. Яких могутніх людей дала ваша література, яку славну традицію! Шевченко, Фран-ко, Леся Українка — це ж не тільки поети величезного таланту і невичерпної творчої енергії, вони люди з великим людським серцем і розумом, з героїчною силою духу. У них є чого повчитися не тільки українцям» ⁸.

У світлі соціалістичного Жовтня творчість Лесі Українки сяє незгасним вогнем. Велич її в тому, що з нею люди відчувають себе достойнішими, благороднішими; навколишній світ стає прекраснішим. Читаючи твори Лесі Українки, відчуваєш духовне піднесення, очам відкривається радість і тепло життя, впевненість у нездоланності добра; міцнів відчуття відповідальності ва долю Батьківщини, за долю людства. ,

Силою свого духу, мужнього й благородного, Леся Українка стала нашим сучасником і соратником. Чарівність її поезії, людяність її дум і почуттів по праву успадковані нині реалізмом соціалістичним. Спадщина геніальної поетеси належить всім народам Радянського Союзу, всьому прогресивному людству. «Месники дужі приймуть мою зброю»,— проголосила поетеса у вірші «Слово, чому ти не твердая криця...». І це звучить як заповіт. Слово Лесі Українки, ота найкоштовніша «зброя іскриста», «в руках невідомих братів» — нових і нових поколінь поетів, митців, поборників соціалістичного мистецтва, служить і служитиме всесвітньо-історичній справі утвердження найлюдянішого суспільства — комунізму, справі утвердження «чуття єдиної родини», зміцнення золотих мостів взаемопізнання і дружби народів.

У вітальній телеграмі від Всесвітньої Ради Миру з нагоди 100-річчя з дня народження поетеси говорилося: «Леся Українка увійшла в безсмертя як співець рідної землі, як провісник світового майбутнього людства і тому така дорога її творча спадщина усім людям доброї волі. її твори, видані багатьма мовами світу, користуються величезною любов’ю читачів і будуть завжди служити справі єднання нових і нових поколінь людей в ім’я утвердження справжнього гуманізму, розуму, добра й справедливості в їхній боротьбі з темними силами реакції й насильства, 8а торжество благородних ідей миру. Слава великій дочці українського народуі» ¹¹

Пророчими виявилися слова поетеси:

НіІ я живаї Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

(«Лісова пісня», 1911)

В поезії Лесі Українки, її драмах, публіцистиці продовжують 8вучати 8 усією силою заклики до боротьби проти гнобителів, за свободу і незалежність, за гідність людини.

З вересня 1973 року в столиці України — Києві було відкрито пам’ятник Лесі Українці. Член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький у своїй промові сказав: «Спадкоємиця революційних демократів, Леся Українка весь свій могутній талант віддала служінню трудящим, боротьбі за перемогу над силами реакції і гноблення, за утвердження дружби народів, високих соціалістичних ідеалів...

Відкриваючи сьогодні пам’ятник великій поетесі, ми ще і ще раз низько вклоняємося її генієві, який ввібрав у себе живу душу народу, став частиною його життя. її полум’яне серце, огнисте слово оживили бронзу і камінь — і живе, йде з нами дочка Прометені Натхненна творчість ніжної і мужньої Лесі Українки завжди кликатиме до дружби і братерства, до самовідданої праці на благо нашого народу, в ім’я прекрасного майбутнього!»

Комуністична партія Радянського Союзу, вірна ленінським заповітам, створює всі умови для того, щоб багатства світової культури, скарби вітчизняної художньої спадщини стали надбанням всенародним. Огнисте слово Лесі Українки, її ім'я, оповите любов’ю всього прогресивного людства, сяють, як чиста і ясна зброя в боротьбі за мир, добро і справедливість у всьому евіті.

Євген Шабліовський

НА

КРИЛАХ

ПІСЕНЬ

СІМ СТРУН

(Посвята дядькові Михайлові) DO

'(Гімн. Crave¹²)

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана Скрізь буде літати, по світі між людьми питати, Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотная У світі з пташками-піснями,

То швидко полине тоді тая гучная зграя Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю,

Здійметься високо-високо в небесні простори І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

RE

(Пісня. В г і о s о ¹³)

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

Гей ви, грізні, чорні хмари!

Я на вас збираю чари,

Чарівну добуду зброю І пісні свої узброю.

Дощі ваші дрібненькії

Обернуться в перли дрібні, Поломляться ясненькії Блискавиці ваші срібні.

Я ж пущу свою пригоду Геть на тую бистру воду,

Я розвію свою тугу Вільним співом в темнім лугу.

Реве-гуде негодонька, Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

МІ

(Колискова. Arpeggio¹⁴)

Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький, Пізній бо час.

Любо ти спатимеш, Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш Лихо та жаль.

Тяжка годинонько! Гірка хвилинонько! Лихо не спить...

Леле, дитивонько!

Жить — сльози лить.

Сором хилитися,

Долі коритися!

Час твій прийде З долею битися,—

Сон пропаде...

Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до вас...

Спи ж ти, малесенький,

Поки є часі

FA

(Сонет)

Фантазіє! ти сило чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий промінь зорі, Що будиш мертвих з вічного їх сна,

Життя даєш холодній хвилі в морі!

Де ти, фавтазіе, там радощі й весна.

Тебе вітаючи, фантазіє ясна,

Підводимо чоло, похиленеє в горі.

Фантазіє, богине легкокрила,

Ти світ злотистих мрій для нас одкрила І землю з ним веселкою з’єднала.

Ти світове з’єднала з таємним,

Якби тебе людська душа не знала,

Було б життя, як темна ніч, сумніш.

(Rondeau¹⁵)

Соловейковий спів навесні Ллється в гаю, в зеленім розмаю,

Та пісень тих я чуть не здолаю,

І весняні квітки запашні Не для мене розквітли у гаю,—

Я не бачу весняного раю;

Тії співи та квіти ясні,

Наче казку дивну, пригадаю —

У сні!..

Вільні співи, гучні, голосні В ріднім краю я чути бажаю,—

Чую скрізь голосіння сумні!

Ох, невже в тобі, рідний мій краю, Тільки й чуються вільні пісні —

У сні?

LA

(Nocturno²)

Лагідні веснянії ночі зористі!

Куди ви од нас полинули?

Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті! Невже ви замовкли, минули?

О ні, ще не час! ще бо ми не дізнали Всіх див чарівливої ночі,

Та ще бо лунають, як перше лунали, Веснянки чудові дівочі.

Ще маревом легким над нами витав Блакитна весняная мрія,

А в серці розкішно цвіте-процвітає Злотистая квітка — надія.

На крилах фантазії думки літають В країну таємної ночі,

Там промінням грають, там любо так сяють Лагідні веснянії очі.

Там яснії зорі і тихії квіти

Єднаються в дивній розмові,

Там стиха шепочуть зеленії віти,

Там гімни лунають любові.

І квіти, і зорі, й зеленії віти Провадять розмови кохані Про вічную силу весни на сім світі,

Про чари потужні весняні.

SI

(Settina ‘)

Сім струн я торкаю, струна по струні, Нехай мої струни лунають,

Нехай мої співи літають По рідній коханій моїй стороні.

І, може, де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на співи мої негучні.

І, може, заграє та кобза вільніше,

Ніж тихії струни мої.

І вільнії гуки її Знайдуть послухання у світі пильніше;

І буде та кобза — гучна,

Та тільки не може вона Лунати від струн моїх тихих щиріше.

[1890]

ЗОРЯНЕ НЕБО

* *

*

Зорі, очі весняної ночі!

Зорі, темряви погляди ясні!

То лагідні, як очі дівочі,

То палкії, мов світла прекрасні.

Одна зірка палає, мов пломінь,

Білі хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промінь,

Вона дивиться в інші простори...

Інша зіронька личко ховає

В покривало прозореє срібне, Соромливо на діл поглядає,

Сипле блідеє проміння дрібне.

Ти, прекрасна вечірняя зоре!

Урочисто й лагідно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка!

Сріблом міниться іскра чудесна... Он зоря покотилась,— то гірка Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче Небо зорями-слізьми над нами.

Як тремтить теє світло! Неначе Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промінням річ та велична! Та ми прагнем лиш людського слова,

І німа для нас книга одвічна...

* *

*

Єсть у мене одна Розпачлива, сумна, Одинокая зірка ясная;

Сеї ж ночі дарма її кличу,— нема!

Я стою у журбі самотная.

І шукаю вгорі Я тієї зорі:

«Ох, зійди, моя зірко лагідна!» Але зорі мені Шлють проміння сумні:

«Не шукай її, дівчино бідна!»

Моя люба зоря ронить в серце мені,

Наче сльози, проміння тремтяче,

Рвуть серденько моє ті проміння страшні. Ох, чого моя зіронька плаче!

Я сьогодні в тузі, в горі, Мов у тяжкім сні,— Отруїли ясні зорі Серденько мені.

* *

*

В небі місяць зіходить смутний, Поміж хмарами вид свій ховає, Його промінь червоний, сумний Поза хмарами світить-палае.

Мов пожежа на небі горить,

Землю ж темнії тіні вкривають, Ледве промінь прорветься на мить, Знову хмари, мов дим, застилають.

Крізь темноту самотно зорить Одинокая зірка ясная,

Її промінь так гордо горить,

Не страшна їй темнота нічная!

Гордий промінь в тієї зорі,

Та в нім туга палає огниста,

І сіяє та зірка вгорі,

Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зірка сумна Променистими слізьми ридає?

Чи того, що самотна вона

По безмірнім просторі блукає?..

КОНВАЛІЯ

Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким.

Та недовго навтішалась Конвалія біла,—

І їй рука чоловіча Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію У високу залу,

Понесла її з собою Панночка до балу.

Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія: «Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зів’ялу Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись Та по балах у веселих Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, Тебе, квіточку зів’ялу, Залишить байдуже!..

[Волинь, ЗО/X 1884]

НАПРОВЕСНІ

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним Розцвілася дівчина несміла,— Так під промінням сонечка ясним Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі Будять речі та сльози пекучі,— Так напровесні дзвінкі потоки

Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно, Щиро прагне і волі, і діла,— Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?..

CONTRA SPEM SPERO! ¹⁶

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Шити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

[2 травня 90 p.]

* *

*

Коли втомлюся я життям щоденним, Щоденним лихом, що навколо бачу,

Тоді я думку шлю в світи далекі,

Блукає погляд мій в країні мрії.

Що бачу я в далекому просторі? Прийдешність бачу я, віки потомні.

Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі Старий дідусь навча своїх онуків,

Про давнину справдешні байки править, Про те, що діялось на нашім світі. Родинне коло діда оточило,

Сини та дочки, молоді онуки;

Одні уважно, пильно вислухають,

У других тиха мрія в очах сяє.

Онук щонаймолодший сів близенько Край діда і слідкує його рухи Палким, уважним поглядом блискучим. Дідусь мовляє тихо, урочисто:

«Щасливі, дітки, ви, що народились В лагідний час, в безпечную годину!

Ви слухаєте, мов страшную казку,

Сю розповідь про давні дикі часи.

Так, дітки! світ наш красний, вільний Темницею здавався давнім людям;

Та й справді, світ сей був тоді темниця:

В кормигу запрягав народ народа,

На вільне слово ковано кайдани.

Півроду людського не звано людьми, Затято йшов війною брат на брата.

Ви знаєте, що звалося війною?

Тоді війною звали братовбійство Во ім’я правди, волі, віри, честі,

А кроволиття звалося геройством; Убожеством там звали смерть голодну, Багатством — награбовані маєтки, Простотою — темноту безпросвітну, Ученістю — непевнеє блукання,

Бездушну помсту звано правосуддям,

А самоволю деспотичну — правом.

Всім гордим-пишним честь була і слава,

Зневаженим-ображеним погорда. Загинув би напевно люд нещасний, Якби погасла та маленька іскра Любові братньої, що поміж людьми

У деяких серцях горіла тихо.

Та іскра тиха тліла, не вгасала,

І розгорілася багаттям ясним,

І освітила темную темноту,—

На нашім світі влада світла стала!..

Се розповідали мені старії люди,

Не за моєї пам’яті було те».

Так говорив дідусь. Онук найменший, Підвівши чоло, ясно подивився,

Уста тремтіли усміхом утішним. «Дідусю, ти страшні казав нам байки, Я радий, що не бачив лихоліття!»

[10 липня 1890]