Том 1

МІЙ шлях

На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно 8 неї вбитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки,—

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,—

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози — спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться Мені почути співи гучні, вільні,—

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на пебо зводжу,—

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,—

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі...

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної ДІЙДУ,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,— Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

[22 мая 1890]

Сидить в темниці в’язень самотний І скрізь блукає поглядом, смутний:

То по закуренім низькім склепінню,

То по стіні, по брудному камінню.

Над головою в нього розпустила Нудьга свої широкі сиві крила.

А думка рветься в той широкий світ,

Його вкрива тепер весняний цвіт...

«Забудь той світ! міцна твоя темниця!»

І думка пада, мов підбита птиця.

Не плаче бідний в’язень, не ридає,

Сумний, понурий, край вікна сідав.

Перед вікном широка бита путь,

По ній чужі байдужі люди йдуть.

Хто йде, хто їде — на темницю гляне. Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!

В темниці тут жива душа конає,

Ніхто про те не думає, не дбає...

Дорогою йде жінка молода.

Яка ж сумна, убога та бліда!

І на руках несе малу дитину,

Обгорнену в подерту сірячину.

Яка ж вродлива, гарна, мов картина,

Та безталанна вбогая дитина!

Побачив в’язень пару ту й зрадів,

А тільки вид йому як сніг збілів.

Ох, се ж його дружина молодая!

Ох, се ж його дитинонька малая!

«Здоров був, любий!» — жінка говорила,— А в голосі її сльоза бриніла.

Але весела й жвавенька була І щебетала дівчинка мала:

«Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!» Здавалось, певне, бідному дитяті,

Що татко жартами сховавсь за грати.

А татко ручку доні цілував І гіркими сльозами обливав.

«Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..»

А жінка мовила: «Радіє, бідне...

Мале,— його ще лихо не діймає;

Вже другий день, як хліба в нас немає.

В неділю ще за той нещасний хліб Останнюю худобу жид загріб,

Продав за довг остатнюю корову...»

І сльози жінці перебили мову;

До каменя холодного припала І гірко, розпачливо заридала.

Мала дитина почала квилить І стиха їсти в матері просить. «Прощай!» — промовила понуро мила, Дитину до віконця підсадила.

Татусь, цілуючи свою дитинку, Невільничого хліба дав скоринку...

Він погляд свій услід їм посилав.

Він і тепер не плакав, не ридав,

На очах в його сльози не блищали,— Вони на серце каменем упали.

І в’язень руки валомив з журбою: «Навіщо ми побралися з тобою!..»

Пишно займались багрянії зорі Колись навесні,

Любо лилися в пташиному хорі Пісні голосні;

Грала промінням, ясним самоцвітом Порання роса,

І усміхалась весняним привітом Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна, Найкраща з квіток,—

Барвою й пахом вродливиця пишна Красила садок.

А соловейко троянді вродливій Так любо співав,

Голосом дивним співець чарівливий Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,

Що гасла вгорі, .

Ще ж голосніше співав на вітання Поранній зорі...

Вже пролетів, немов пташка зальотна, Весняний той час,—

Осінь холодная, осінь вільготна Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння,— Година сумна;

Місяць холоднеє кида проміння; Здалека луна

Пугача віщого крик — гук єдиний. Діброва німа.

Де ж соловейко? де ж спів солов’їний? Ох, де ж він? Нема!

В вирій полинув, де вічная весна, Натхненний співець.

Вічно красує там рожа чудесна,

Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі, Мій гаю сумний!

Кинув співець тебе в тузі та в горі, Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листі сухім

Вітер зітха, мов дріада сумує,

Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю Ясна-голосна

Пісня, й розквітла б у рідному краю Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні,

І воля своя,—

Я б не лишила тебе в самотині, Країно моя!

На весіллі бринять чарочки,—

Хай здорові живуть молодята!

Хай живуть, як в гніздечку пташки, Хай кохаються, мов голуб’ята!

На весіллі хтось чарку розбив,— Молода на посаді сумує,

Молодий смутно чоло схилив,—

Не журіться, то щастя віщує!

На весіллі музика гучна,

Тож-то шпарко та весело грає!

Ох, я знаю, комусь-то вона

Безталаннеє серденько крає!..

І розбилось від жалю свого

Серце смутне... Чи хто теє чує?

Чи не скаже хто часом того,

Що розбитеє серце віщує?

[1891]

СОСНА

З вітром весняним сосна розмовляла, Вічно зелена сосна.

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона.

Ой, не «зеленого шума» співала Вічно смутная сосна...

Ні, не «зеленого шума»!

Чулася в гомоні тяжка зимовая дума.

Ранком зимовим діброва мовчала,

Наче замерла сумна,

Тільки рясним верховіттям шептала Вічно зелена сосна;

Там я ходила і все вислухала,

Що говорила вона,—

Та не веселая дума

Чулася в гомоні того «зеленого шума»!..

[1892]

* *

*

Якщо прийде журба, то не думай її Рознести у веселощах бучних За столом, де веселії друзі твої П’ють-гуляють при покликах гучних.

Ти не йди в пишний дім, де музика бринить, Де танцюють веселії пари,—

Там ще гірше серденько тобі заболить,

Чоло вкриють ще тяжчії хмари.

І в людську течію ти не важся іти,

Де юрба стоголова, як море,

Йде, хвилює, шумить,— в ній поринеш і ти,

Не розійдеться ж там твоє горе.

Краще йди в темний гай, у зелений розмай Або в поле, де вітер гуляє,

На дозвіллі із лихом собі розмовляй,

Може, там його вітром розмає.

Або пісню утни голосну, не смутну,

Щоб, мовляв, засміялося лихо,

Проженеш тоді, певне, потвору страшну,

І на серденьку знов стане тихо...

САФО

Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона сяв, Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної На лірі вона приграє.

І з піснею тою у серці Велика їй туга встає:

В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач... Дівчина Зірвала лавровий вінець І в хвилях шумливого моря Знайшла своїй пісні кінець.

[с. Колодяжие, 1884, 3 ноября]

ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Елегія

Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго... Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було...

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою...

Прощай же, давній, любий друже мій!

[15 марта 90 p.]

ДОСВІТНІ ОГНІ

Ніч темна людей всіх потомлених скрила Під чорні, широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить,— покорись темній силі. Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка...

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили...

Зненацька проміння ясне Од сну пробудило мене,—

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять,—

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли,—

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

[18921

В МАГАЗИНІ КВІТОК

В великому місті в розкішну теплицю Дівчина прийшла молода,

Бо серцем почула весну-чарівнищо,

Шуміла весняна вода.

І ледве струмки задзвеніли співочі,

Пташки заспівали дрібні,—

Вчувались дівчині веснянки дівочі, Ввижались діброви рідні.

І ледве натуру зо сну зимового Збудив поцілунок весни,—

Дівчина запрагнула рясту дрібного, їй проліски снились ясні.

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці...

Ох, що се так серце стиска?

Як душно, як тісно, немов у темниці!

Сей пах, мов отрута яка!

В теплиці між квітами скрізь походжає Гурток панночок і панів.

Дівчина кругом погляда, уважає,

І погляд її посмутнів.

Всі квіти розкішні... Дівчина зітхнула.

«Чим можу панянці служить?..» — Зненацька чийсь голос дівчина почула,—

То крамар паничик біжить.

«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» — Питає дівчина його.

«Аякже! є різні,— чим маю служити?

Тут можна набути всього:

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,

Азалії є запашні,

Конвалії свіжі, фіалочки гожі...» —

«Ні, пролісків треба мені!..»

Здивовано глянув панич; зашарілось Дівчини обличчя бліде.

«То панночці пролісків простих схотілось? їх в місті немає ніде!

Тут тільки садові квітки».— «Дуже шкода».

І вийшла дівчина смутна.

«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!» Вертає додому сумна.

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих Несе щось, убога така.

«Чи купите, панночко, пролісків білих?» — Тремтить із квітками рука.

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,

Взяли ви сі квіти свої?» —

«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!

Се тут...» Та не чула її

Дівчина. Згадала околиці рідні:

Скрізь квіти, ряст, ясна роса...

На проліски білі, на квіти лагідні Скотилася тихо сльоза...

НАДІЯ

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз па синій Дніпро,— Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

[Луцьк, 1880]

СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ

(Посвята Іванові Франкові)

І

Сторононько рідна! коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло?

Де-не-де озветься пташина несміло,

Немов перед бурею в темному гаю,

І знову замовкне... як глухо, як тихо...

Ой лихо!

Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна? Чому ти не зійдеш на землю із неба?

Осяяти землю безщасную треба!

Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?

Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?

Ой горе!

О люде мій бідний, моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно!

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?

Ой боже!

Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой леле!

II

Україно! плачу слізьми над тобою... Недоле моя! що поможе ся туга?

Що вдію для тебе сією тяжкою журбою? Гай-гай, невелика послуга!

Ох, сльози палкі — вони душу палили, Сліди полишили огнисті навіки.

Ті жалі гіркії — вони мені серце зв’ялили! Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

Чи можем ми, діти, веселими бути,

Як ненька в недолі, в нужді побивається нами? Де ж тута веселого слова здобути?

Говорять, що матері сльози гарячі І тверде, міцнеє каміння проймають;

Невже найщиріші кривавії сльози дитячі Ніякої сили не мають?

III

Всі наші сльози тугою палкою Спадуть на серце,— серце запалає... Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замліле, Тоді душа повстане недолуга,

Її розбудить серденько зболіле.

Як же повстане — їй не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Або погибель, або перемога —

Сі дві дороги перед нами стане...

Котра з сих двох нам судиться дорога? Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Так, плачмо, браття! мало ще наруги, Бо ще душа терпіти силу має;

Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає!