Три сестри

Дійові особи:

ІРИНА МИКОЛАЇВНА АРКАДІНА, по чоловіку Трепльова — акторка

КОСТЯНТИН ГАВРИЛОВИЧ ТРЕПЛЬОВ — її син, молодий чоловік

ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ СОРІН — її брат

НІНА МИХАЙЛІВНА ЗАРІЧНА — молода дівчина, донька заможного поміщика

ІЛЛЯ ОПАНАСОВИЧ ШАМРАЄВ — поручик у відставці, управляючий у Соріна

ПОЛІНА АНДРІЇВНА — його дружина

МАРІЙКА — його донька

БОРИС ОЛЕКСІЙОВИЧ ТРИГОРІН — белетрист

ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ ДОРН — лікар

СЕМЕН СЕМЕНОВИЧ МЕДВЕДЕНКО — учитель

ЯКІВ — працівник

КУХАР

ПОКОЇВКА

Дія відбувається в садибі Соріна.

Поміж третьою і четвертою діями минає два роки.

Дія перша

Частина парку в маєтку Соріна. Широка алея, що прямує від глядачів у глибину парку до озера, відгороджена естрадою, нашвидку змайстрованою для домашнього спектаклю, тож озера зовсім не видно. Ліворуч і праворуч обабіч естради чагарник. Кілька стільців, столик.

Сонце щойно сіло. На естраді за опущеною завісою Яків та інші працівники; чутно кашель і стукіт. Марійка і Медведенко входять ліворуч, повертаючись із прогулянки.

МЕДВЕДЕНКО: Чому ви завжди ходите в чорному?

МАРІЙКА: Це траур за моїм життям. Я нещасна.

МЕДВЕДЕНКО: Від чого? (У роздумах.) Не розумію... Ви здорова, батько у вас хоча і небагатий, але зі статком. Я живу скрутніше за вас. Я отримую лишень двадцять три карбованці на місяць, та ще вираховують з мене в емеритуру[1], а все ж я не ношу трауру.

Сідають.

МАРІЙКА: Річ не у грошах. І бідняк може бути щасливий.

МЕДВЕДЕНКО: Це в теорії, а на практиці виходить так: я і матір та дві сестри і брат, а платні всього двадцять три карбованці. Адже їсти і пити треба? Чаю і цукру треба? Тютюну треба? Ось і крутися.

МАРІЙКА (озираючись на естраду): Скоро почнуть виставу.

МЕДВЕДЕНКО: Так. Гратиме Зарічна, а п’єсу створив Костянтин Гаврилович. Вони закохані одне в одного, і сьогодні їхні душі зіллються у прагненні дати один і той самий художній образ. А в моєї душі й у вашої немає спільних точок дотику. Я люблю вас, не можу від туги сидіти вдома, щодня ходжу пішки шість верст сюди та шість назад і стрічаю один лише індиферентизм з вашого боку. Це зрозуміло. Я без коштів, родина в мене велика... Хіба хочеш прямувати за людиною, якій самій їсти ні́чого?

МАРІЙКА: Дурниці. (Нюхає тютюн.) Ваша любов вражає мене, але я не можу відповідати взаємністю, ото й усе. (Простягає йому табакерку.) Долучайтеся.

МЕДВЕДЕНКО: Нема бажання.

Пауза.

МАРІЙКА: Душно, мабуть, уночі буде гроза. Ви все філософствуєте або ведете про гроші. Як на вас, немає більшого нещастя, як бідність, а як на мене, у тисячу разів легше ходити в лахмітті і жебракувати, ніж... Утім вам не второпати цього...

Заходять праворуч Сорін і Трепльов.

СОРІН (спираючись на тростину): Мені, брате, в селі якось не те, і, ясна річ, ніколи я тут не звикну. Вчора ліг о десятій і сьогодні вранці прокинувся о дев’ятій з таким відчуттям, ніби від тривалого спання в мене мозок прилип до черепа і таке інше. (Сміється.) А по обіді ненавмисно знову заснув, і тепер я весь розбитий, почуваюся жахливо, зрештою...

ТРЕПЛЬОВ: Дійсно, ти маєш мешкати в місті. (Побачивши Марійку і Медведенка.) Шановні, коли почнуть, вас покличуть, а тепер не можна тут. Ідіть, будь ласка.

СОРІН (до Марійки): Маріє Іллівно, будьте така ласкава, попросіть вашого татуся, щоб він розпорядився відв’язати пса, бо той виє. Сестра знову всю ніч не спала.

МАРІЙКА: Говоріть з моїм батьком самі, а я не стану. Звільніть, будь ласка. (До Медведенка.) Ходімо!

МЕДВЕДЕНКО (до Трепльова): Так ви перед початком відішліть когось сказати.

Обоє йдуть.

СОРІН: Значить, знову всю ніч витиме пес. Ось історія, ніколи в селі я не мешкав, як хотів. Траплялося, візьмеш відпустку на двадцять вісім днів і приїдеш сюди, щоб відпочити й усе, але тут тобі так допечуть усілякими дурницями, що вже з першого дня хочеться геть. (Сміється.) Завжди я їхав звідси із задоволенням... Ну, а тепер я у відставці, подітися ні́куди зрештою. Хочеш — не хочеш, живи...

ЯКІВ (до Трепльова): Ми, Костянтине Гавриловичу, купатися підемо.

ТРЕПЛЬОВ: Добре, тільки через десять хвилин будьте на місцях. (Дивиться на годинник.) Скоро почнемо.

ЯКІВ: Слухаю. (Виходить.)

ТРЕПЛЬОВ (обводячи поглядом естраду): Ось тобі й театр. Завіса, потім перша куліса, потім друга і далі порожній простір. Декорацій жодних. Відкривається вид прямо на озеро і на горизонт. Піднімемо завісу рівно о пів на дев’яту, коли зійде місяць.

СОРІН: Чудово.

ТРЕПЛЬОВ: Якщо Зарічна запізниться, то, звичайно, пропаде весь ефект. Пора вже їй бути б. Батько і мачуха стережуть її, і вирватися їй з дому так само важко, як із в’язниці. (Поправляє дядькові краватку.) Голова і борода в тебе скуйовджені. Треба постригтися б абощо...

СОРІН (розчісуючи бороду): Трагедія мого життя. У мене і замолоду була така зовнішність, ніби я запоєм пив — і все. Мене ніколи не любили жінки. (Сідаючи.) Чому сестра не в гуморі?

ТРЕПЛЬОВ: Чому? Сумує. (Сідаючи поруч.) Ревнує. Вона вже і проти мене, і проти вистави, і проти моєї п’єси, бо не вона грає, а Зарічна. Вона не знає моєї п’єси, але вже ненавидить її.

СОРІН (сміється): Вигадаєш ото...

ТРЕПЛЬОВ: Їй уже прикро, що ось на цій маленькій сцені матиме успіх Зарічна, а не вона. (Подивившись на годинник.) Психологічний курйоз — моя мати. Безперечно талановита, розумна, здатна ридати над книжкою, ушкварить тобі всього Некрасова напам’ять, за хворими доглядає, як ангел; але спробуй похвалити при ній Дузе[2]! Ого-го! Маєш вихваляти лишень її одну, мусиш писати про неї, кричати, захоплюватися її незвичайною грою в «La dame aux camеlias»[3] або в «Чаді життя»[4], та оскільки тут, у селі, цього дурману немає, то ось вона сумує і злиться, і всі ми — її вороги, всі ми винні. До того ж вона забобонна, боїться трьох свічок, тринадцятого числа. Вона скупа. У неї в Одесі в банку сімдесят тисяч — це я знаю напевно. А попроси в неї позичити, вона стане плакати.

СОРІН: Ти уявив, що твоя п’єса не подобається матері, і вже хвилюєшся, і все. Заспокойся, мати тебе обожнює.

ТРЕПЛЬОВ (обриваючи у квітки пелюстки): Любить — не любить, любить — не любить, любить — не любить. (Сміється.) Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б пак! Вона хоче жити, любити, носити світлі кофтинки, а мені ось двадцять п’ять років, і я постійно нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй тільки тридцять два роки, при мені ж сорок три, і за це вона мене ненавидить. Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, святому мистецтву, а як на мене, сучасний театр — це рутина, забобон. Коли піднімають завісу і при вечірньому освітленні, у кімнаті з трьома стінами, ці великі таланти, жерці святого мистецтва зображують, як люди їдять, п’ють, люблять, ходять, носять свої піджаки; коли з вульгарних картин і фраз намагаються вивудити мораль — мораль маленьку, зрозумілу, корисну в домашньому побуті; коли в тисячі варіацій мені підносять усе одне й те саме, одне й те саме, одне й те саме, — то я біжу і біжу, як Мопассан утік від Ейфелевої вежі, яка тиснула йому на мозок своєю вульгарністю.

СОРІН: Без театру не можна.

ТРЕПЛЬОВ: Потрібні нові форми. Нові форми потрібні, а якщо їх немає, то ліпше вже нічого. (Дивиться на годинник.) Я люблю матір, сильно люблю; але вона веде безглузде життя, вічно носиться з цим письменником, ім’я її постійно на перших шпальтах газет, — і це мене стомлює. Іноді ж просто в мені говорить егоїзм звичайного смертного; буває шкода, що в мене мати відома акторка, і, здається, якби це була звичайна жінка, то я був би щасливішим. Дядьку, що може бути відчайдушніше і дурніше ситуації: траплялося, до неї навідалися суцільно знаменитості, акторки і письменники, і між ними тільки я один — ніщо, і мене терплять лише тому, що я її син. Хто я? Що я? Пішов із третього курсу університету з причини, як-то кажуть, яка не залежить від редакції, ніяких талантів, ані грошей за душею, а за паспортом я — київський міщанин. Адже батько мій київський міщанин, хоча теж був знаним актором. Так ось, коли, траплялося, в її вітальні всі ці акторки й письменники звертали на мене свою милостиву увагу, то мені здавалося, що своїми поглядами вони вимірювали мою нікчемність, — я вгадував їхні думки і страждав від приниження...

СОРІН: До речі, скажи, будь ласка, що за людина цей белетрист? Не збагнути його. Постійно мовчить.

ТРЕПЛЬОВ: Людина розумна, проста, трошки, знаєш, меланхолійна. Дуже порядна. Сорок років виповниться йому ще не скоро, але він уже знаний і ситий... Щодо його писань, то... як тобі сказати? Мило, талановито... але... після Толстого або Золя не захочеш читати Тригоріна.

СОРІН: А я, брате, люблю літераторів. Колись я пристрасно хотів двох речей: прагнув одружитися і жадав стати літератором, але не склалося ні те, ні те. От. І маленьким літератором приємно бути зрештою.

ТРЕПЛЬОВ (прислухається): Я чую кроки... (Обіймає дядька.) Я без неї жити не можу... Навіть звук її кроків прекрасний... Я щасливий шалено. (Швидко крокує назустріч Ніні Зарічній, яка входить.) Чарівниця, мрія моя...

НІНА (схвильовано): Я не спізнилася... Звісно, я не запізнилася...

ТРЕПЛЬОВ (цілуючи її руки): Ні, ні, ні…

НІНА: Увесь день непокоїлася, мені було так лячно! Я боялася, що батько не пустить мене... Проте він зараз поїхав з мачухою. Червоне небо, вже починає сходити місяць, і я гнала коня, гнала. (Сміється.) Але я рада. (Міцно тисне руку Соріна.)

СОРІН (сміється): Оченятка, здається, заплакані... Ге-ге! Не добре!

НІНА: Це так... Бачите, як мені важко дихати. Через півгодини я поїду, маю квапитися. Не можна, не можна, заради Бога, не тримайте. Батько не знає, що я тут.

ТРЕПЛЬОВ: Справді, вже час починати. Треба йти кликати всіх.

СОРІН: Я сходжу, і все. Одну хвилину. (Іде праворуч і співає.) «У Франції два гренадера...»[5] (Озирається.) Раз так само ось я заспівав, а один товариш прокурора й каже мені: «А у вас, ваша вищостне, голос сильний...». Потім подумав і додав: «Утім... противний». (Сміється й іде.)

НІНА: Батько і його дружина не пускають мене сюди. Кажуть, що тут богема... бояться, як би я не пішла в артистки... А мене тягне сюди, до озера, як чайку... Моє серце сповнене вами. (Озирається.)

ТРЕПЛЬОВ: Ми одні.

НІНА: Здається, хтось там...

ТРЕПЛЬОВ: Нікого.

Поцілунок.

НІНА: Це яке дерево?

ТРЕПЛЬОВ: В’яз.

НІНА: Чому воно таке темне?

ТРЕПЛЬОВ: Уже вечір, темніють усі предмети. Не їдьте рано, благаю вас.

НІНА: Не можна.

ТРЕПЛЬОВ: А якщо я поїду до вас, Ніно? Я всю ніч стоятиму в саду і дивитимуся на ваше вікно.

НІНА: Не можна, вас помітить сторож. Трезор іще не звик до вас і гавкатиме.

ТРЕПЛЬОВ: Я вас люблю.

НІНА: Тсс...

ТРЕПЛЬОВ (зачувши кроки): Хто там? Ви, Якове?

ЯКІВ (за естрадою): Саме так.

ТРЕПЛЬОВ: Ставайте на місця. Вже час. Місяць сходить?

ЯКІВ: Саме так.

ТРЕПЛЬОВ: Спирт є? Сірка є? Коли очі почервоніють, потрібно, щоб пахло сіркою. (До Ніни.) Ідіть, там усе готово. Ви хвилюєтеся?..

НІНА: Так, дуже. Ваша мама — нічого, її я не боюся, але у вас Тригорін... Грати при ньому мені страшно і соромно... Знаний письменник... Він молодий?

ТРЕПЛЬОВ: Так.

НІНА: Які в нього чудові оповідання!

ТРЕПЛЬОВ (холодно): Не знаю, не читав.

НІНА: У вашій п’єсі важко грати. У ній немає живих осіб.

ТРЕПЛЬОВ: Живі особи! Треба зображати життя не таким, як воно є, і не таким, як має бути, а таким, яким бачать його у мріях.

НІНА: У вашій п’єсі мало дії, одна тільки читка. І в п’єсі, як на мене, неодмінно має бути любов...

Обоє йдуть за естраду.

Заходять Поліна Андріївна і Дорн.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Стає вогко. Поверніться, надіньте калоші.

ДОРН: Мені жарко.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви не бережете себе. Це впертість. Ви — лікар і чудово знаєте, що вам шкодить вогке повітря, але ви хочете, аби я страждала; ви навмисне просиділи вчора весь вечір на терасі...

ДОРН (наспівує): «Не говори, що молодість згубила».

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви були так захоплені розмовою з Іриною Миколаївною... ви не помічали холоду. Зізнайтеся, вона вам до душі...

ДОРН: Мені п’ятдесят п’ять років.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Дурниці, для чоловіка це не старість. Ви чудово збереглися і ще до вподоби жінкам.

ДОРН: То чого ж ви хочете?

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Перед акторкою ви всі ладні падати ниць. Усі!

ДОРН (наспівує): «Я знов перед тобою...» Якщо в суспільстві люблять артистів і ставляться до них інакше, ніж, скажімо, до купців, то це цілком прийнятно. Це — ідеалізм.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Жінки завжди закохувалися у вас і вішалися на шию. Це теж ідеалізм?

ДОРН (знизавши плечима): А що ж? У ставленні жінок до мене було вдосталь хорошого. У мені любили перед­усім чудового лікаря. Років десять-п’ятнадцять тому, ви пам’ятаєте, у всій губернії я був єдиним порядним акушером. До того ж я завжди був чесною людиною.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (хапає його за руку): Дорогий мій!

ДОРН: Тихіше. Йдуть.

Заходять Аркадіна під руку з Соріним, Тригорін, Шамраєв, Медведенко і Марійка.

ШАМРАЄВ: У тисяча вісімсот сімдесят третьому році в Полтаві на ярмарку вона грала дивовижно. Неймовірне захоплення! Дивно грала! Чи не хочете також знати, де тепер комік Чадін, Павло Семенович? У Расплюєва був на висоті, ліпше за Садовського, клянуся вам, вельмишановна. Де він нині?

АРКАДІНА: Ви постійно цікавитеся якимись допотопними. Відкіля мені знати! (Сідає.)

ШАМРАЄВ (зітхнувши): Павлусь Чадін! Таких уже немає тепер. Сцена зійшла нанівець, Ірино Миколаївно! Перше були могутні дуби, а нині ми бачимо одні лишень пеньки.

ДОРН: Блискучих обдарувань тепер мало, це правда, але середній актор став набагато вище.

ШАМРАЄВ: Не можу з вами погодитися. Утім це справа смаку. De gustibus aut bene, aut nihil[6].

Трепльов виходить з-за естради.

АРКАДІНА (до сина): Мій милий сину, коли ж початок?

ТРЕПЛЬОВ: Через хвилину. Майте терпіння.

АРКАДІНА (читає з «Гамлета»): «Мій сину! Зазирни до мене в душу, й побачиш ти її в кривавих ранах й смертельних виразках — немає порятунку!»

ТРЕПЛЬОВ (із «Гамлета»): «Й для чого ж піддалася ти тій згубі, шукаючи злочинної любові?»

За естрадою грають у ріжок.

ТРЕПЛЬОВ: Панове, починаємо! Прошу уваги!

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Я починаю. (Стукає паличкою і промовляє голосно.) О ви, шановні, старі тіні, які носитеся за нічної часини над цим озером, приспіть нас, і нехай нам насниться те, що буде через двісті тисяч років!

СОРІН: Через двісті тисяч років не буде нічого.

ТРЕПЛЬОВ: Так от нехай зобразять нам це нічого.

АРКАДІНА: Нехай. Ми спимо.

Піднімають завісу; відкривається вид на озеро; місяць над горизонтом, його відображення у воді; на великому камені сидить Ніна Зарічна, уся в білому.

НІНА: Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, які мешкали у воді, морські зірки, і ті, яких не можна було розгледіти оком, — словом, усі життя, усі життя, усі життя, завершивши сумне коло, згасли... Уже тисячі століть, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідний місяць марно запалює свій ліхтар. На лузі вже не прокидаються з кигиканням журавлі, і хрущів не буває чутно в липових гаях. Холодно, холодно, холодно. Порожньо, порожньо, порожньо. Страшно, страшно, страшно.

Пауза.

НІНА: Тіла живих істот зникли в поросі, і вічна матерія перетворила їх на камені, на воду, на хмари, а душі їх усіх злили́ся в одну. Загальна світова душа — це я... я... У мені душа і Олександра Великого, і Цезаря, і Шекспіра, і Наполеона, і останньої п’явки. У мені свідомості людей злили́ся з інстинктами тварин, і я пам’ятаю все, все, все, і кожне життя в собі самій я переживаю знову.

Видно болотні вогні.

АРКАДІНА (тихо): Це щось декадентське.

ТРЕПЛЬОВ (благально і з докором): Мамо!

НІНА: Я самотня. Раз на сто років я відкриваю уста, щоб говорити, і мій голос звучить у цій порожнечі понуро, і ніхто не чує... І ви, бліді вогні, не чуєте мене... Під ранок вас народжує гниле болото, і ви блукаєте до світання, але без думки, без волі, без тріпотіння життя. Боячись, щоб у вас не зродилося життя, батько вічної матерії, диявол, щомиті у вас, як у каменях і у воді, проводить обмін атомів, і ви змінюєтеся безперервно. У Всесвіті залишається постійним і незмінним один лише дух.

Пауза.

НІНА: Як бранець, кинутий у порожній глибокий колодязь, я не знаю, де я і що на мене чекає. Від мене не приховано лише, що у впертій, жорстокій боротьбі з дияволом, початком матеріальних сил, мені судилося перемогти, і по тому матерія і дух зіллються в гармонії прекрасній і настане царство світової волі. Проте це буде, лише коли мало-помалу, по довгому, довгому ряді тисячоліть, і місяць, і світлий Сиріус, і Земля перетворяться на пил... А доти жах, жах...

Пауза; на тлі озера виринають дві червоні крапки.

НІНА: Ось наближається мій могутній противник, диявол. Я бачу його страшні, червоні очі...

АРКАДІНА: Сірою пахне. Це так потрібно?

ТРЕПЛЬОВ: Так.

АРКАДІНА (сміється): Так, це ефект.

ТРЕПЛЬОВ: Мамо!

НІНА: Він сумує без людини...

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Дорна): Ви зняли капелюха. Одягніть, а то застудитеся.

АРКАДІНА: Це лікар зняв капелюха перед дияволом, батьком вічної матерії.

ТРЕПЛЬОВ (розлютившись, голосно): П’єсу скінчено! Досить! Завіса!

АРКАДІНА: Та чого ти сердишся?

ТРЕПЛЬОВ: Досить! Завіса! Подавай завісу! (Тупнувши ногою.) Завіса!

Завісу опускають.

ТРЕПЛЬОВ: Винен! Я не завбачив, що писати п’єси і грати на сцені може лише дехто обраний. Я порушив монополію! Мені... я... (Хоче ще щось сказати, але махає рукою і йде ліворуч.)

АРКАДІНА: Що з ним?

СОРІН: Ірино, не можна так, матінко, поводитися з молодим самолюбством.

АРКАДІНА: Що ж я йому сказала?

СОРІН: Ти його образила.

АРКАДІНА: Він сам попереджав, що це жарт, і я ставилася до його п’єси, як до жарту.

СОРІН: Одначе...

АРКАДІНА: Тепер виявляється, що він написав великий твір! Маєте, прошу! Тож улаштував він цей спектакль і начадив сірою не для жарту, а для демонстрації... Йому хотілося повчити нас, як треба писати і що потрібно грати. Зрештою це стає нудно. Ці постійні вилазки проти мене і шпильки, воля ваша, набриднуть будь-кому! Примхливий, самозакоханий хлопчак.

СОРІН: Він хотів зробити тобі приємність.

АРКАДІНА: Так? Однак він не вибрав якоїсь звичайної п’єси, а змусив нас прослухати цю декадентську маячня. Жартома я готова слухати і марення, але ж тут претензії на нові форми, на нову еру в мистецтві. Та як на мене, ніяких тут нових форм немає, а просто кепський характер.

ТРИГОРІН: Кожен пише так, як хоче і як може.

АРКАДІНА: Нехай він пише, як хоче і як може, тільки нехай залишить мене у спокої.

ДОРН: Юпітере, ти сердишся...

АРКАДІНА: Я не Юпітер, а жінка. (Запалює цигарку.) Я не серджуся, мені тільки прикро, що молода людина так нудно проводить час. Я не хотіла його образити.

МЕДВЕДЕНКО: Ніхто не має підстави відокремлювати дух від матерії, позаяк, можливо, самий дух є сукупність матеріальних атомів. (Жваво, до Тригоріна.) А ось, знаєте, описати б у п’єсі і потім зіграти на сцені, як живе наш брат — учитель. Важко, важко живеться!

АРКАДІНА: Це справедливо, але не говоритимемо ні про п’єси, ні про атоми. Вечір такий славний! Чуєте, панове, співають? (Прислухається.) Як добре!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Це на тому березі.

Пауза.

АРКАДІНА (до Тригоріна): Сядьте поряд зі мною. Років десять-п’ятнадцять тому тут, на озері, музика і спів лунали безперервно майже щоночі. Тут на березі шість поміщицьких садиб. Пам’ятаю, сміх, шум, стрілянина, і все романи, романи... Jeune premier’ем[7] і кумиром усіх цих шести садиб був тоді ось, рекомендую (киває на Дорна), доктор Євген Сергійович. І нині він чарівний, але тоді був неперевершений. Однак мені починає докоряти сумління. За що я образила мого бідного хлопчика? Я неспокійна. (Голосно.) Костю! Сину! Костю!

МАРІЙКА: Я піду пошукаю його.

АРКАДІНА: Будь ласка, мила.

МАРІЙКА (іде ліворуч): Ау! Костянтине Гавриловичу!.. Ау! (Виходить.)

НІНА (виходячи з-за естради): Очевидно, продовження не буде, мені можна вийти. Вітаю! (Цілується з Аркадіною і Поліною Андріївною.)

СОРІН: Браво! Браво!

АРКАДІНА: Браво! Браво! Ми милувалися. З такою зовнішністю, з таким дивовижним голосом не можна, гріх сидіти в селі. У вас має бути талант. Чуєте? Ви зобов’язані податися на сцену!

НІНА: О, це моя мрія! (Зітхнувши.) Однак вона ніколи не здійсниться.

АРКАДІНА: Хто знає? Ось дозвольте вам представити: Тригорін, Борис Олексійович.

НІНА: Ах, я така рада... (Зніяковівши.) Я завжди вас читаю...

АРКАДІНА (саджаючи її біля себе): Не варто ніяковіти, мила. Він знаменитість, але в нього проста душа. Бачите, він сам засоромився.

ДОРН: Вважаю, тепер можна підняти завісу, а то моторошно.

ШАМРАЄВ (голосно): Якове, підніми-но, брате, завісу!

Завісу піднімають.

НІНА (до Тригоріна): А правда, дивна п’єса?

ТРИГОРІН: Я нічого не второпав. Утім дивився я з задоволенням. Ви так щиро грали. І декорація була прекрасна.

Пауза.

ТРИГОРІН: Певно, в цьому озері багато риби.

НІНА: Так.

ТРИГОРІН: Я полюбляю рибалити. Для мене немає більшої насолоди, як сидіти під вечір на березі і дивитися на поплавок.

НІНА: Проте, гадаю, хто випробував насолоду творчості, для того вже решта насолод не існує.

АРКАДІНА (сміючись): Не кажіть такого. Коли йому говорять гарні слова, то він провалюється.

ШАМРАЄВ: Пам’ятаю, в Москві в оперному театрі якось знаменитий Сильва взяв нижню до. А тим часом, мов зумисне, сидів на галереї бас із наших синодальних співочих, і раптом, лишень уявіть наше крайнє здивування, ми чуємо з галереї: «Браво, Сильво!» — цілою октавою нижче... Ось так (низьким баском): «Браво, Сильво...». Театр так і завмер.

Пауза.

ДОРН: Тихий янгол пролетів.

НІНА: А мені вже час. Прощавайте.

АРКАДІНА: Куди? Куди так рано? Ми вас не пустимо.

НІНА: На мене чекає тато.

АРКАДІНА: Який він, справді...

Цілуються.

АРКАДІНА: Ну чим зарадити. Шкода, шкода вас відпускати.

НІНА: Якби ви знали, як мені важко їхати!

АРКАДІНА: Вас аби хтось провів, моя крихітко.

НІНА (злякано): О ні, ні!

СОРІН (до неї, благально): Зостаньтеся!

НІНА: Не можу, Петре Миколайовичу.

СОРІН: Зостаньтеся на одну годину, і край. Ну, що, справді...

НІНА (подумавши, крізь сльози): Не можна! (Тисне руку і швидко йде.)

АРКАДІНА: Нещасна дівчина, по суті. Кажуть, її покійна мати заповіла чоловікові всі свої величезні статки, усе до копійки, і тепер ця дівчинка залишилася ні з чим, позаяк її батько вже заповів усе своїй другій дружині. Це обурливо.

ДОРН: Так, її татко порядна-таки наволоч, будьмо справедливі.

СОРІН (потираючи змерзлі руки): Ходімо, панове, і ми, а то стає вогко. У мене ноги болять.

АРКАДІНА: Вони в тебе, як дерев’яні, ледь ступають. Ну, ходімо, старигане злощасний. (Бере його під руку.)

ШАМРАЄВ (подаючи руку дружині): Мадам?

СОРІН: Я чую, знову виє пес. (До Шамраєва.) Будьте ласкаві, Іллє Опанасовичу, накажіть відв’язати його.

ШАМРАЄВ: Не можна, Петре Миколайовичу, боюся, як би злодії в комору не залізли. Там у мене просо. (До Медведенка, який крокує поряд.) Так, на цілу октаву нижче: «Браво, Сильво!». Але ж не співець, простий синодальний співочий.

МЕДВЕДЕНКО: А скільки платні отримує синодальний співочий?

Усі йдуть, окрім Дорна.

ДОРН (один): Не знаю, можливо, я нічого не розумію або здурів, але п’єса мені сподобалася. У ній щось є. Коли ця дівчинка говорила про самотність і потім, коли замайоріли червоні очі диявола, у мене від хвилювання тремтіли руки. Свіжо, наївно... Ось, здається, він іде. Хочу наговорити йому побільше приємного.

ТРЕПЛЬОВ (заходить): Уже немає нікого.

ДОРН: Я тут.

ТРЕПЛЬОВ: Мене по всьому парку шукає Марійка. Нестерпне створіння.

ДОРН: Костянтине Гавриловичу, мені ваша п’єса надзвичайно сподобалася. Дивна вона якась, і кінця я не чув, і все-таки враження сильне. Ви талановита людина, маєте продовжувати.

Трепльов міцно тисне йому руку і обіймає рвучко.

ДОРН: Ох, який знервований. Сльози на очах... Я що хочу сказати? Ви взяли сюжет зі сфери абстрактних ідей. Так і слід було, тому що художній твір неодмінно має виражати якусь вагому думку. Тільки те прекрасне, що серйозне. Який ви блідий!

ТРЕПЛЬОВ: Так ви кажете — продовжувати?

ДОРН: Так... Але зображайте тільки важливе і вічне. Ви знаєте, я прожив життя різноманітно і зі смаком, я задоволений, та якби мені довелося відчути підйом духу, який буває в митців під час творчості, то, мені здається, я зневажав би свою матеріальну оболонку й усе, що цій оболонці притаманно, і відлітав би від землі подалі увись.

ТРЕПЛЬОВ: Даруйте, де Зарічна?

ДОРН: І ще дещо. У творі має бути чітка, певна думка. Ви маєте знати, для чого пишете, інакше якщо підете цією мальовничою дорогою без певної мети, то заблукаєте, і ваш талант вас згубить.

ТРЕПЛЬОВ (нетерпеливо): Де Зарічна?

ДОРН: Вона поїхала додому.

ТРЕПЛЬОВ (розпачливо): Що ж мені робити? Я хочу її бачити... Мені необхідно її бачити... Я поїду...

Заходить Марійка.

ДОРН (до Трепльова): Заспокойтеся, мій друже.

ТРЕПЛЬОВ: Та все одно я поїду. Я маю поїхати.

МАРІЙКА: Ідіть, Костянтине Гавриловичу, в будинок. На вас чекає ваша мама. Вона неспокійна.

ТРЕПЛЬОВ: Скажіть їй, що я поїхав. І прошу вас усіх, дайте мені спокій! Облиште! Не ходіть за мною!

ДОРН: Але, але, але, милий... не можна так... Недобре.

ТРЕПЛЬОВ (крізь сльози): Прощавайте, лікарю. Дякую... (Виходить.)

ДОРН (зітхнувши): Молодість, молодість!

МАРІЙКА: Коли вже ні́чого сказати, то кажуть: молодість, молодість... (Нюхає тютюн.)

ДОРН (бере у неї табакерку і жбурляє в кущі): Це гидко!

Пауза.

ДОРН: У будинку, здається, грають. Треба йти.

МАРІЙКА: Стривайте.

ДОРН: Що?

МАРІЙКА: Я ще раз хочу вам сказати. Мені хочеться поговорити... (Хвилюючись.) Я не люблю свого батька... але до вас лежить моє серце. Чомусь я всією душею відчуваю, що ви мені близький... Допоможіть-но мені. Допоможіть, а то я зроблю дурість, я підніму на глум своє життя, зіпсую його... Не можу довше...

ДОРН: Що? У чому допомогти?

МАРІЙКА: Я страждаю. Ніхто, ніхто не знає моїх страждань! (Кладе йому голову на груди, тихо.) Я люблю Костянтина.

ДОРН: Які всі знервовані! Які всі знервовані! І як багато любові... О, чаклунське озеро! (Ніжно.) Ну що ж я можу зробити, дитино? Що? Що?

Завіса

Дія друга

Майданчик для крокету. В глибині праворуч будинок з великою терасою, ліворуч видно озеро, у якому, відбиваючись, сяє сонце. Квітники. Полудень. Жарко. Збоку майданчика, в затінку старої липи, сидять на лаві Аркадіна, Дорн і Марійка. У Дорна на колінах розкрита книжка.

АРКАДІНА (до Марійки): А встаньмо.

Обидві підводяться.

АРКАДІНА (до Марійки): Станьмо поруч. Вам двадцять два роки, а мені майже вдвічі. Євгене Сергійовичу, хто з нас моложавіша?

ДОРН: Ви, звичайно.

АРКАДІНА: Ось, мось... А чому? Тому що я працюю, я відчуваю, я постійно в суєті, а ви сидите все на одному місці, не живете... І в мене правило: не зазирати в майбутнє. Я ніколи не думаю ні про старість, ні про смерть. Що має бути, того не минути.

МАРІЙКА: А в мене таке відчуття, ніби я народилася вже давно-давно; життя своє я тягну волоком, як нескінченний шлейф... І часто не буває ніякого бажання жити. (Сідає.) Звичайно, це все дрібниці. Треба здригнутися, скинути з себе все це.

ДОРН (наспівує тихо): «Розкажінь-но ви їй, квіти мої...»

АРКАДІНА: До всього я коректна, як англієць. Я, мила, тримаю себе у струні, як-то кажуть, і завжди одягнена і зачесана comme il faut[8]. Щоб я дозволила собі вийти з дому, хоча б ось у сад, у блузі або незачесаною? Ніколи. Тому я і збереглася, бо ніколи не була нечупарою, що не розпускала себе, як деякі... (Руки в боки, походжає майданчиком.) Ось вам, — як ціпонька. Хоч п’ятнадцятирічну дівчинку грати.

ДОРН: Ну, мось-пані, проте все-таки я продовжую. (Бере книжку.) Ми зупинилися на комірниках і щурах...

АРКАДІНА: І щурах. Читайте. (Сідає.) Утім дайте мені, я читатиму. Моя черга. (Бере книжку і шукає в ній очима.) І щурах... Ось воно... (Читає.) «І, зрозуміло, для світських людей балувати романістів і залучати їх до себе так само небезпечно, як комірникам виховувати щурів у своїх гамазеях. А тим часом їх люблять. Отже, коли жінка обрала письменника, якого вона прагне заполонити, вона тримає в облозі його шляхом компліментів, люб’язностей і догоджанням...» Ну, це у французів — можливо, але в нас нічого подібного, жодних програм. У нас жінка звичайно, перш ніж заполонити письменника, сама вже закохана по вуха, даруйте. Навіщо далеко ходити, візьміть хоч мене і Тригоріна...

Іде Сорін, спираючись на тростину, і поруч з ним Ніна; Медведенко котить за ними порожнє крісло.

СОРІН (тоном, яким пестять дітей): Так? У нас радість? Ми сьогодні веселі зрештою? (До сестри.) У нас радість! Батько і мачуха поїхали до Твері, і ми тепер вільні на цілих три дні.

НІНА (сідає поруч з Аркадіною і обіймає її): Я щаслива! Я тепер належу вам.

СОРІН (сідає у своє крісло): Вона сьогодні гарненька.

АРКАДІНА: Ошатна, цікава... За це ви розумниця. (Цілує Ніну.) Але не потрібно надто хвалити, а то наврочимо. Де Борис Олексійович?

НІНА: Він у купальні рибу вудить.

АРКАДІНА: Як йому не набридне! (Хоче продовжувати читати.)

НІНА: Це ви що?

АРКАДІНА: Мопассан, «На воді», люба. (Читає кілька рядків про себе.) Ну, далі нецікаво і неправильно. (Закриває книжку.) Неспокійна в мене душа. Скажіть, що з моїм сином? Чому він такий нудний і суворий? Він цілі дні проводить на озері, і я його майже геть не бачу.

МАРІЙКА: У нього недобре на душі. (До Ніни, боязко.) Прошу вас, прочитайте з його п’єси!

НІНА (знизавши плечима): Ви хочете? Це так нецікаво!

МАРІЙКА (стримуючи захоплення): Коли він сам читає щось, то очі у нього горять і обличчя полотніє. У нього прекрасний, сумний голос, а манери як у поета.

Чути, як хропе Сорін.

ДОРН: Добраніч!

АРКАДІНА: Петруню!

СОРІН: Га?

АРКАДІНА: Ти спиш?

СОРІН: Анітрохи.

Пауза.

АРКАДІНА: Ти не лікуєшся, а це недобре, брате.

СОРІН: Я радий лікуватися б, та ось лікар не бажає.

ДОРН: Лікуватися в шістдесят років!

СОРІН: І в шістдесят років жити хочеться.

ДОРН (розпачливо): Е! Ну, приймайте валеріанові краплі.

АРКАДІНА: Мені здається, йому добре поїхати б кудись на води.

ДОРН: Що ж? Можна поїхати. Можна і не їхати.

АРКАДІНА: От і зрозумій.

ДОРН: І розуміти нічого. Усе ясно.

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Петру Миколайовичу було б кинути курити.

СОРІН: Дрібниці.

ДОРН: Ні, не дрібниці. Вино і тютюн знеособлюють. Після сигари або чарки горілки ви вже не Петро Миколайович, а Петро Миколайович плюс ще хтось; у вас розпливається ваше я, і ви вже ставитеся до самого себе, як до третьої особи — він.

СОРІН (сміється): Вам добре міркувати. Ви пожили вже, а я? Я прослужив по судовому відомству двадцять вісім років, але ще не жив, нічого не відчув, зрештою, і, ясна річ, жити мені дуже хочеться. Ви ситі і байдужі, і тому маєте схильність до філософії, я ж хочу жити і тому п’ю за обідом херес і курю сигари, і все. От і все.

ДОРН: Треба ставитися до життя серйозно, а лікуватися в шістдесят років, жаліти, що замолоду мало насолоджувався, це, даруйте, легковажність.

МАРІЙКА (підводиться): Снідати час, гадаю. (Іде ледачою, в’ялою ходою.) Ногу відсиділа... (Виходить.)

ДОРН: Піде і перед сніданком дві чарочки пропустить.

СОРІН: Особистого щастя немає в бідаки.

ДОРН: Пусте, ваша вищосте.

СОРІН: Ви міркуєте, як сита людина.

АРКАДІНА: Ах, що може бути нудніше цієї ось милої сільської нудьги! Жарко, тихо, ніхто нічого не робить, усі філософствують... Добре з вами, друзі, приємно вас слухати, але... сидіти в себе в номері й учити роль — набагато ліпше!

НІНА (захоплено): Добре! Я розумію вас.

СОРІН: Звичайно, в місті ліпше. Сидиш у своєму кабінеті, лакей нікого не впускає без доповіді, телефон... на вулиці візники і все...

ДОРН (наспівує): «Розкажіть-но ви їй, квіти мої...»

Заходить Шамраєв, за ним Поліна Андріївна.

ШАМРАЄВ: Ось і наші. Добридень! (Цілує руку в Аркадіної, потім у Ніни.) Дуже радий бачити вас у доброму здоров’ї. (До Аркадіної.) Дружина каже, що ви збираєтеся сьогодні їхати з нею разом до міста. Це правда?

АРКАДІНА: Так, ми збираємося.

ШАМРАЄВ: Гм... Це чудово, але на чому ж ви поїдете, вельмишановна? Сьогодні в нас возять жито, всі працівники зайняті. А на яких конях, дозвольте вас запитати?

АРКАДІНА: На яких? Відкіля я знаю — на яких!

СОРІН: У нас-бо виїзні є.

ШАМРАЄВ (хвилюючись): Виїзні? А де я візьму хомути? Де я візьму хомути? Це дивовижно! Це незбагненно! Вельмишановний! Вибачте, я упадаю перед вашим талантом, готовий віддати за вас десять років життя, але коней я вам дати не можу!

АРКАДІНА: А якщо я маю їхати? Дивина!

ШАМРАЄВ: Вельмишановна! Ви не знаєте, що означає господарство!

АРКАДІНА (розлютившись): Це стара історія! У такому випадку я сьогодні ж їду в Москву. Накажіть найняти для мене коней у селі, а то я піду на станцію пішки!

ШАМРАЄВ (розлютившись): У такому разі я відмовляюся від місця! Шукайте собі іншого керуючого! (Виходить.)

АРКАДІНА: Щоліта так, щоліта мене тут ображають! Нога моя тут надалі не ступить! (Виходить ліворуч, де має бути купальня; через хвилину видно, як вона проходить у будинок; за нею прямує Тригорін з вудками і з відром.)

СОРІН (розлютившись): Це нахабство! Це чорт знає що таке! Мені це набридло зрештою. Негайно подати сюди всіх коней!

НІНА (до Поліни Андріївни): Відмовити Ірині Миколаївні, знаменитій акторці! Хіба будь-яке бажання її, навіть каприз, не є важливішим за ваше господарство? Просто неймовірно!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (розпачливо): Що я можу? Станьте на моє місце: що я можу?

СОРІН (до Ніни): Ходімо до сестри... Ми благатимемо її, щоб вона не виїжджала. Чи не так? (Дивлячись у напрямку, куди пішов Шамраєв.) Нестерпна людина! Деспот!

НІНА (заважаючи йому встати): Сидіть, сидіть... Ми вас довеземо...

Ніна і Медведенко котять крісло.

НІНА: О, як це жахливо!..

СОРІН: Так, так, це жахливо... Але він не піде, я негайно балакатиму з ним.

Виходять; залишаються тільки Дорн і Поліна Андріївна.

ДОРН: Люди нудні. По суті, слід було б вашого чоловіка звідси просто в шию гнати, але ж усе скінчиться тим, що ця стара баба Петро Миколайович і його сестра перепросять його. Ось побачите!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Він і виїзних коней послав у поле. І щодня такі непорозуміння. Якби ви знали, як це мене непокоїть! Я захворюю; бачите, я тремчу... Я не можу стерпіти його грубості. (Благально.) Євгене, дорогий, любий, візьміть мене до себе... Час наш спливає, ми вже не молоді, і хоч би в кінці життя нам не критися, не брехати...

Пауза.

ДОРН: Мені п’ятдесят п’ять років, уже пізно міняти своє життя.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Я знаю, ви відмовляєте мені тому, що, крім мене, є жінки, які вам близькі. Узяти до себе всіх неможливо. Я розумію. Вибачте, я набридла вам.

Ніна показується біля будинку; вона рве квіти.

ДОРН: Ні, пусте.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Я страждаю від ревнощів. Звичайно, ви лікар, вам не можна уникати жінок. Я розумію…

ДОРН (до Ніни, яка наближається): Як там?

НІНА: Ірина Миколаївна плаче, а в Петра Миколайовича астма.

ДОРН (підводиться): Піти дати обом валеріанових крапель...

НІНА (подає йому квіти): Прошу!

ДОРН: Merci bien[9]. (Прямує до будинку.)

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (крокуючи з ним): Які милі квіти! (Біля будинку, глухим голосом.) Дайте мені ці квіти! Дайте мені ці квіти! (Отримавши квіти, шматує їх і розкидає врізнобіч.)

Обоє входять до будинку.

НІНА (одна): Як дивно бачити, що відома акторка плаче, та ще з такого дрібного приводу! І не дивно, знаний письменник, улюбленець публіки, про нього пишуть у всіх газетах, портрети його продають, його твори перекладають різними мовами, а він цілий день вудить рибу і радіє, що зловив двох головнів. Я думала, що відомі люди пихаті, неприступні, що вони зневажають натовп і своєю славою, блиском свого імені ніби мстять йому за те, що він понад усе підносить знане походження і багатство. Проте вони ось плачуть, ловлять рибу, грають у карти, сміються і сердяться, як усі...

ТРЕПЛЬОВ (заходить без капелюха, з рушницею і з убитою чайкою): Ви одна тут?

НІНА: Одна.

Трепльов кладе біля її ніг чайку.

НІНА: Що це означає?

ТРЕПЛЬОВ: Я мав підлість убити сьогодні цю чайку. Кладу до ваших ніг.

НІНА: Що з вами? (Піднімає чайку і дивиться на неї.)

ТРЕПЛЬОВ (по паузі): Скоро так само я вб’ю самого себе.

НІНА: Я вас не впізнаю.

ТРЕПЛЬОВ: Так, по тому, як я перестав упізнавати вас. Ви змінилися до мене, ваш погляд холодний, моя присутність обмежує вас.

НІНА: Останнім часом ви стали дратівливий, висловлюєтеся якось незрозуміло, якимись символами. І ось ця чайка теж, мабуть, символ, але, даруйте, я не розумію... (Кладе чайку на лаву.) Я надто проста, щоб розуміти вас.

ТРЕПЛЬОВ: Це почалося з того вечора, коли так безглуздо провалилася моя п’єса. Жінки не прощають неуспіху. Я все спалив, все до останнього клаптика. Якби ви знали, який я нещасливий! Ваше збайдужіння страшне, неймовірне, точно я прокинувся і бачу ось, ніби це озеро раптом висохло або витекло в землю. Ви щойно сказали, що занадто проста, щоб розуміти мене. О, що тут розуміти?! П’єса не сподобалася, ви зневажаєте моє натхнення, уже вважаєте мене пересічним, нікчемним, яких багато... (Тупнувши ногою.) Я це добре розумію, ох, розумію! У мене в мозку точно цвях, хай йому грець разом з моїм самолюбством, яке ссе мою кров, смокче, як змія... (Побачивши Тригоріна, який іде, читаючи книжку.) Ось крокує істинний талант; ступає, як Гамлет, і теж із книжкою. (Дражнить.) «Слова, слова, слова...» Це сонце ще не підійшло до вас, а ви вже посміхаєтеся, погляд ваш розтанув у його променях. Не заважатиму вам. (Виходить швидко.)

ТРИГОРІН (записуючи до нотатника): Нюхає тютюн і п’є горілку... Завжди в чорному. Її любить учитель...

НІНА: Вітаю, Борисе Олексійовичу!

ТРИГОРІН: Доброго дня. Обставини несподівано склалися так, що, здається, ми сьогодні їдемо. Ми з вами навряд чи ще побачимося колись. Прикро. Мені не часто трапляються молоді дівчата, молоді й цікаві, я вже забув і не можу ясно уявити, як почуваються у вісімнадцять-дев’ятнадцять років, і тому в мене в повістях і оповіданнях молоді дівчата зазвичай фальшиві. Я ось хотів би хоч одну годинку побути на вашому місці, щоб дізнатися, як ви думаєте й узагалі що ви за штучка.

НІНА: А я хотіла б побувати на вашому місці.

ТРИГОРІН: Навіщо?

НІНА: Щоб дізнатися, як почуває себе знаний, талановитий письменник. Як ви відчуваєте популярність? Як ви відчуваєте те, що ви знаний?

ТРИГОРІН: Як? Певно, ніяк. Про це я ніколи не думав. (Поміркувавши.) Щось із двох: або ви перебільшуєте мою популярність, або ж узагалі її ніяк не відчутно.

НІНА: А коли читаєте про себе в газетах?

ТРИГОРІН: Якщо хвалять, приємно, а якщо лають, то потім два дні почуваюся не в гуморі.

НІНА: Дивний світ! Як я заздрю вам, якби ви знали! Жереб людей різний. Одні ледь волочать своє нудне, непомітне існування, усі схожі один на одного, всі нещасні; іншим же, як, приміром, вам, — ви один з мільйона, — випало на долю життя цікаве, світле, наповнене сенсом... Ви щасливий...

ТРИГОРІН: Я? (Знизавши плечима.) Гм... Ви от ведете про популярність, про щастя, про якесь світле, цікаве життя, а для мене всі ці хороші слова, даруйте, все одно що мармелад, якого я ніколи не їм. Ви надто молода і дуже добра.

НІНА: Ваше життя прекрасне!

ТРИГОРІН: Що ж у нім особливо хорошого? (Дивиться на годинник.) Я маю зараз іти й писати. Даруйте, мені ні́коли... (Сміється.) Ви, як-то кажуть, наступили на мій найулюбленіший мозоль, і ось я починаю непокоїтися і трохи сердитися. Утім говорімо. Говоритимемо про моє чудове, світле життя... Ну, мось-панно, з чого почнемо? (Поміркувавши трохи.) Трапляються нав’язливі уявлення, коли людина день і ніч міркує, скажімо, все про місяць, і в мене є свій такий місяць. День і ніч охоплює мене одна невідчепна думка: я маю писати, я маю писати, я маю... Ледь скінчив повість, як уже чомусь маю писати іншу, потім ще одну, по ній іще іншу... Пишу безперервно, як на перекладних, й інакше не можу. Що ж тут прекрасного і світлого, я вас питаю? О, що за дике життя! Ось я з вами, я непокоюся, а тим часом щомиті пам’ятаю, що на мене чекає незакінчена повість. Бачу ось хмара, схожа на рояль. Думаю: варто неодмінно зазначити десь в оповіданні, що пливла хмара, наче рояль. Пахне геліотропом. Швидше затямлюю: нудотний запах, удовина барва, згадати при описі літнього вечора. Ловлю себе і вас на кожній фразі, на кожному слові і кваплюся хутко замкнути всі ці фрази і слова в свою літературну комору: а раптом згодяться! Коли завершую роботу, біжу до театру або вудити рибу; тут і відпочити б, забутися, ач — ні, у голові вже ворушиться важке чавунне ядро — новий сюжет, і вже тягне до столу, і треба поспішати знову писати і писати. І так завжди, завжди, і немає мені спокою від самого себе, і я відчуваю, що з’їдаю власне життя, що для меду, який я віддаю комусь у простір, я оббираю пилок із ліпших своїх квітів, зриваю самі квіти і топчу їхнє коріння. Хіба я не божевільний? Хіба мої близькі і знайомі тримають себе зі мною як зі здоровим? «Що пописуєте? Чим нас порадуєте?» Одне і те саме, одне і те саме, і мені здається, що ці увага знайомих, хвала, захоплення — усе це обман, мене обманюють, як хворого, і я іноді боюся, що ось-ось підкрадуться до мене ззаду, схоплять і повезуть, як Поприщіна[10], до божевільні. А за тих літ, за молодих, ліпших літ, коли я починав, моє письменство було однією суцільною му́кою. Маленький письменник, особливо коли йому не щастить, здається собі незграбним, недолугим, зайвим, нерви в нього напружені, розхитані; нестримно бродить він поряд людей, причетних до літератури й мистецтва, невизнаний, ніким не помічений, боячись прямо і сміливо дивитися в очі, точно пристрасний гравець, у якого немає грошей. Я не бачив свого читача, але чомусь у моїй уяві він здається мені недружнім, недовірливим. Я боявся публіки, вона була страшна мені, і коли мені доводилося ставити свою нову п’єсу, то здавалося щоразу, що брюнети вороже налаштовані, а блондини прохолодно байдужі. О, як це жахливо! Яка це була му́ка!

НІНА: Даруйте, та хіба натхнення і сам процес творчості не дають вам піднесених, щасливих хвилин?

ТРИГОРІН: Так. Коли пишу, приємно. І коректуру читати приємно, але... ледь вийшло з друку, як я не терплю і бачу вже, що воно не те, помилка, що його не треба було б писати зовсім, і мені прикро, на душі паскудно... (Сміючись.) А публіка читає: «Так, мило, талановито... Мило, але далеко до Толстого» або «Прекрасна річ, однак “Батьки і діти” Тургенєва ліпше». І так до гробу все триватиме — лишень мило і талановито, мило і талановито — окрім цього нічого, а як умру, знайомі, оминаючи могилу, казатимуть: «Тут лежить Тригорін. Хороший був письменник, але він писав гірше за Тургенєва».

НІНА: Даруйте, я відмовляюся розуміти вас. Ви просто розпещений успіхом.

ТРИГОРІН: Яким успіхом? Я ніколи не подобався собі. Я не люблю себе як письменника. Найгірше, що я в якомусь чаду і часто не розумію, що пишу... Я люблю ось цю воду, дерева, небо, я відчуваю природу, вона збуджує в мені пристрасть, непереборне бажання писати. Утім я не пейзажист лишень, я достоту й громадянин, я люблю батьківщину, народ, я відчуваю, що якщо я письменник, то я зобов’язаний говорити про народ, про його страждання, про його майбутнє, говорити про науку, про права людини й інше й подібне, і я говорю про все, поспішаю, мене зусібіч підганяють, сердяться, я кидаюся з боку в бік, як лисиця, зацькована псами, бачу, що життя і наука рухаються дедалі вперед, а я дедалі відстаю, як мужик, який спізнився на поїзд, і зрештою відчуваю, що я вмію писати тільки пейзаж, а в усьому іншому я фальшивий, і фальшивий до кісного мозку.

НІНА: Ви запрацювалися, й у вас немає часу і бажання усвідомити своє значення. Нехай ви незадоволений собою, але для інших ви великий і прекрасний! Якби я була таким письменником, як ви, то віддала б натовпу все своє життя, але усвідомлювала б, що щастя того натовпу тільки в тому, щоб підніматися до мене, і натовп возив би мене на колісниці.

ТРИГОРІН: Ну, на колісниці... Агамемнон я, абощо?

Обоє посміхнулися.

НІНА: За таке щастя, як бути письменницею або акторкою, я стерпіла б нелюбов близьких, нужду, розчарування, я мешкала би під дахом і їла би тільки житній хліб, страждала б від невдоволення собою, від усвідомлення своїх недоліків, але зате вже я зажадала б слави... справжньої, гучної слави... (Закриває обличчя руками.) Голова обертом... Уф!..

Голос Аркадіної з будинку: «Борисе Олексійовичу!».

ТРИГОРІН: Мене кличуть... Певно, збиратися. А не хочеться їхати. (Озирається на озеро.) Ач яка благодать!.. Добре!

НІНА: Бачите на тому березі будинок і сад?

ТРИГОРІН: Так.

НІНА: Це садиба моєї покійної матері. Я там народилась. Я все життя провела біля цього озера і знаю на ньому кожен острівець.

ТРИГОРІН: Добре у вас тут! (Побачивши чайку.) А це що?

НІНА: Чайка. Костянтин Гаврилович убив.

ТРИГОРІН: Красивий птах. Правда, не хочеться їхати. Ось умовте-но Ірину Миколаївну, щоб вона залишилася. (Записує до нотатника.)

НІНА: Що це ви пишете?

ТРИГОРІН: Так, занотовую... Сюжет промайнув... (Ховаючи нотатник.) Сюжет для невеликого оповідання: на березі озера з дитинства живе молода дівчина, така, як ви; любить озеро, як чайка, і щаслива, і вільна, як чайка. Але випадково надійшла людина, побачила і знічев’я занапастила її, як ось цю чайку.

Пауза.

У вікні показується Аркадіна.

АРКАДІНА: Борисе Олексійовичу, де ви?

ТРИГОРІН: Зараз! (Іде й озирається на Ніну; біля вікна, до Аркадіної.) Що?

АРКАДІНА: Ми залишаємося.

Тригорін заходить до будинку.

НІНА (підходить до рампи; після певних роздумів): Сон!

Завіса

Дія третя

Їдальня в будинку Соріна. Праворуч і ліворуч двері. Буфет. Шафа з ліками. Посеред кімнати стіл. Чемодан і картонки; помітно підготовку до від’їзду.

Тригорін снідає. Марійка стоїть біля столу.

МАРІЙКА: Усе це я розповідаю вам як письменнику. Можете скористатися. Я вам по совісті: якби він поранив себе серйозно, то я не стала б жити жодної хвилини. А все ж я хоробра. Ось взяла і вирішила: вирву цю любов зі свого серця, з коренем вирву.

ТРИГОРІН: Як саме?

МАРІЙКА: Заміж виходжу. За Медведенка.

ТРИГОРІН: Це за вчителя?

МАРІЙКА: Так.

ТРИГОРІН: Не розумію, яка потреба.

МАРІЙКА: Любити безнадійно, впродовж років невпинно чекати чогось... А як вийду заміж, буде вже не до любові, нові турботи заглушать все старе. І до того ж, знаєте, зміна. Може, нам повторити?

ТРИГОРІН: А чи не забагато буде?

МАРІЙКА: Ну ось! (Наливає по чарці.) Ви не дивіться на мене так. Жінки п’ють частіше, ніж ви гадаєте. Меншість п’є відкрито, як я, а більшість потай. Так. І загалом горілку або коньяк. (Цокається.) За здоров’я! Ви людина проста, шкода з вами розставатися.

П’ють.

ТРИГОРІН: Мені самому не хочеться їхати.

МАРІЙКА: А ви попросіть, щоб вона залишилася.

ТРИГОРІН: Ні, тепер не залишиться. Син поводиться вкрай нетактовно. То стрілявся, а тепер, кажуть, збирається мене на дуель викликати. А навіщо? Дметься, фиркає, проповідує нові форми... Але ж усім вистачить місця, і новим, і старим, — навіщо штовхатися?

МАРІЙКА: Ну, і ревнощі. Утім мене це не обходить.

Пауза.

Яків проходить з лівого боку праворуч з валізою; заходить Ніна і зупиняється біля вікна.

МАРІЙКА: Мій учитель не надто розумний, але добра людина і бідняк, і мене сильно любить. Його шкода. І його матір-бабусю шкода. Ну, мось-пане, дозвольте побажати вам усього найліпшого. Не згадуйте лихом. (Міцно тисне руку.) Дуже вам удячна за ваше добре ставлення. Надішліть-но мені ваші книжки, неодмінно з автографом. Тільки не пишіть «вельмишановній», а просто так: «Марії, в якої ані родини, ані сенсу в житті немає». Прощавайте! (Виходить.)

НІНА (простягаючи в бік Тригоріна руку, стиснуту в кулак): Пара чи непара?

ТРИГОРІН: Пара.

НІНА (зітхнувши): Ні. У мене в руці тільки одна горошина. Я загадала: йти мені в акторки чи ні? Хоч би порадив хто.

ТРИГОРІН: Тут радити не можна.

Пауза.

НІНА: Ми розлучаємося і... мабуть, уже не побачимося. Я прошу вас прийняти від мене на пам’ять ось цей маленький медальйон. Я наказала викарбувати ваші ініціали... а з цього боку назва вашої книжки: «Дні і ночі».

ТРИГОРІН: Як граціозно! (Цілує медальйон.) Чарівний подарунок!

НІНА: Іноді згадуйте мене.

ТРИГОРІН: Я згадуватиму. Я згадуватиму вас, якою ви були того гожого дня — пам’ятаєте? — тиждень тому, коли ви були у світлій сукні... Ми розмовляли... ще тоді на лаві лежала біла чайка.

НІНА (задумливо): Так, чайка...

Пауза.

НІНА: Більше нам говорити не можна, сюди йдуть... Перед від’їздом дайте мені дві хвилини, благаю вас... (Виходить ліворуч.)

Одночасно входять праворуч Аркадіна, Сорін у фраку із зіркою, потім Яків, заклопотаний зборами.

АРКАДІНА: Зоставайся-но, старий, удома. Хіба тобі з твоїм ревматизмом роз’їжджати по гостинах? (До Тригоріна.) Це хто зараз вийшов? Ніна?

ТРИГОРІН: Так.

АРКАДІНА: Pardon, ми завадили... (Сідає.) Здається, все зібрали. Змучилася.

ТРИГОРІН (читає на медальйоні): «Дні і ночі», сторінка 121, рядки 11 і 12.

ЯКІВ (прибираючи зі столу): Вудки теж накажете скласти?

ТРИГОРІН: Так, вони мені ще знадобляться. А книжки віддай комусь.

ЯКІВ: Слухаю.

ТРИГОРІН (про себе): Сторінка 121, рядки 11 і 12. Що ж у цих рядках? (До Аркадіної.) Тут у будинку є мої книжки?

АРКАДІНА: У брата в кабінеті, у кутовій шафі.

ТРИГОРІН: Сторінка 121... (Виходить.)

АРКАДІНА: Справді, Петруню, залишився б удома...

СОРІН: Ви їдете, без вас мені буде важко вдома.

АРКАДІНА: А в місті що хіба?

СОРІН: Особливо нічого, але все одно. (Сміється.) Закладатимуть земський будинок і все таке... Хочеться хоч на годину-другу збадьоритися по цім пічкурнім житті, а то дуже вже я залежався, точно старий мундштук. Я наказав подавати коней о першій годині, однієї часини й виїдемо.

АРКАДІНА (по паузі): Ну, живи тут, не сумуй, не застуджуйся. Пильнуй сина. Бережи його. Настановляй.

Пауза.

АРКАДІНА: Ось поїду, так і не знатиму, чому стрілявся Костянтин. Мені здається, головною причиною були ревнощі, і що швидше я заберу звідси Тригоріна, то ліпше.

СОРІН: Як тобі сказати? Були й інші причини. Ясна річ, людина молода, розумна, мешкає в селі, у глушині, без грошей, без становища, без майбутнього. Ніяких занять. Соромиться і боїться свого неробства. Я його дуже люблю, і він до мене прихильний, та все одно зрештою йому здається, що він зайвий у будинку, що він тут нахлібник, утриманець. Ясна річ, самолюбство...

АРКАДІНА: Горе мені з ним! (У роздумах.) Податися б йому на службу абощо...

СОРІН (насвистує, потім нерішуче): Мені здається, буде найліпше, якщо ти... даси йому трохи грошей. Перш за все йому потрібно одягнутися по-людськи, і край. Подивися, одну й ту саму сюртучину він тягає три роки, ходить без пальто... (Сміється.) Та й погуляти малому не завадило б... Поїхати за кордон абощо... Це ж не дорого коштує.

АРКАДІНА: Одначе... Мабуть, на костюм я ще можу, але щоб за кордон... Ні, наразі і на костюм не можу. (Рішуче.) Немає в мене грошей!

Сорін сміється.

АРКАДІНА: Ні!

СОРІН (насвистує): Так, мось-пані. Даруй, мила, не тримай серця. Я тобі вірю... Ти великодушна, благородна жінка.

АРКАДІНА (крізь сльози): Немає в мене грошей!

СОРІН: Якби я мав гроші, ясна річ, я сам дав би йому, але в мене нічого немає, ні п’ятачка. (Сміється.) Усю мою пенсію забирає в мене керуючий і витрачає на землеробство, скотарство, бджільництво, і гроші мої йдуть намарне. Бджоли дохнуть, корови дохнуть, коней мені ніколи не дають...

АРКАДІНА: Так, у мене є гроші, але ж я акторка; самі вбрання розорили зовсім.

СОРІН: Ти добра, мила... Я тебе поважаю... Так... Проте знову зі мною щось теє... (Похитується.) Голова паморочиться. (Тримається за стіл.) Мені зле, і край.

АРКАДІНА (злякано): Петруню! (Намагаючись підтримати його.) Петруню, дорогий мій... (Кричить.) Допоможіть мені! Допоможіть!..

Заходять Трепльов з пов’язкою на голові, Медведенко.

АРКАДІНА: Йому зле!

СОРІН: Нічого, нічого... (Посміхається і п’є воду.) Уже минуло... і край...

ТРЕПЛЬОВ: (до матері). Не лякайся, мамо, це не небезпечно. З дядьком тепер це часто трапляється. (До дядька.) Тобі, дядьку, ліпше полежати.

СОРІН: Трошки, так... А все-таки в місто я поїду... Полежу і поїду... ясна річ... (Іде, спираючись на тростину.)

МЕДВЕДЕНКО (веде його під руку): Є загадка: вранці на чотирьох, опівдні на двох, увечері на трьох...

СОРІН (сміється): Отож-бо. А вночі на спині. Дякую вам, я сам можу йти...

МЕДВЕДЕНКО: Ну ось, церемонії!..

Він і Сорін ідуть.

АРКАДІНА: Як він мене налякав!

ТРЕПЛЬОВ: Не для нього мешкання в селі. Сумує. От якби ти, мамо, раптом розщедрилася і позичила йому тисячі півтори-дві, то він міг би мешкати в місті цілий рік.

АРКАДІНА: У мене немає грошей. Я акторка, а не банкір.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Мамо, переміни мені пов’язку. У тебе це добре виходить.

АРКАДІНА (дістає з аптечної шафи йодоформ і скриньку з матеріалом для перев’язки): А лікар запізнився.

ТРЕПЛЬОВ: Обіцяв бути о десятій, а вже полудень.

АРКАДІНА: Сідай. (Знімає в нього з голови пов’язку.) Ти як у чалмі. Учора один приїжджий запитував на кухні, якої ти національності. А в тебе майже зовсім зажило. Залишилися самі дрібниці. (Цілує його в голову.) А ти без мене знову не зробиш чик-чик?

ТРЕПЛЬОВ: Ні, мамо. То була хвилина божевільного відчаю, коли я не міг опанувати себе. Надалі цього не повториться. (Цілує їй руку.) У тебе золоті руки. Пам’ятаю, дуже давно, коли ти ще служила на казенній сцені — я тоді був маленьким, — у нас у дворі трапилася бійка, сильно відлупцювали мешканку-пралю. Пам’ятаєш? Її підняли непритомну... ти все ходила до неї, носила ліки, мила в кориті її дітей. Невже не пам’ятаєш?

АРКАДІНА: Ні. (Накладає нову пов’язку.)

ТРЕПЛЬОВ: Дві балерини мешкали тоді в тому самому будинку, де ми... Ходили до тебе кавувати...

АРКАДІНА: Це пам’ятаю.

ТРЕПЛЬОВ: Богомільні вони такі були.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Останнім часом, ось цими днями, я люблю тебе так само ніжно і самовіддано, як у дитинстві. Крім тебе тепер у мене нікого не залишилося. Тільки навіщо, навіщо ти піддаєшся впливу цієї людини?

АРКАДІНА: Ти не розумієш його, Костянтине. Це найблагородніша особистість...

ТРЕПЛЬОВ: Однак коли йому доповіли, що я збираюся викликати його на дуель, благородство не завадило йому зіграти боягуза. Їде. Ганебна втеча!

АРКАДІНА: Яка дурниця! Я сама прошу його поїхати звідси.

ТРЕПЛЬОВ: Найблагородніша особистість! Ось ми з тобою майже сваримося через нього, а він тепер десь у вітальні або в саду сміється над нами... розвиває Ніну, намагається остаточно переконати її, що він геній.

АРКАДІНА: Для тебе насолода казати мені неприємності. Я поважаю цю людину і прошу при мені не говорити про нього зле.

ТРЕПЛЬОВ: А я не поважаю. Ти хочеш, щоб я теж вважав його генієм, але даруй, я брехати не вмію, від його творів мені зле.

АРКАДІНА: Це заздрість. Людям не талановитим, але з претензіями, нічого не залишається, як засуджувати справжні таланти. Нічого не скажеш, розрада!

ТРЕПЛЬОВ (іронічно): Справжні таланти! (Гнівно.) Я талановитіший за вас усіх, коли вже так! (Зриває з голови пов’язку.) Ви, консерватори, захопили першість у мистецтві і вважаєте законним і справжнім лише те, що робите ви самі, а інше ви пригноблюєте і душите! Не визнаю я вас! Не визнаю ні тебе, ні його!

АРКАДІНА: Декадент!..

ТРЕПЛЬОВ: Вирушай до свого милого театру і грай там у жалюгідних, бездарних п’єсах!

АРКАДІНА: Ніколи я не грала в таких п’єсах. Облиш мене! Ти і жалюгідного водевілю написати не в змозі. Київський міщанин! Нахлібник!

ТРЕПЛЬОВ: Скнара!

АРКАДІНА: Обірванець!

Трепльов сідає і тихо плаче.

АРКАДІНА: Нікчема! (Пройшовши схвильовано.) Не плач. Не потрібно плакати... (Плаче.) Не варто... (Цілує його в лоб, у щоки, у голову.) Миле моє дитя, пробач... Пробач своїй грішній матері. Пробач мені, нещасній.

ТРЕПЛЬОВ (обіймає її): Якби ти знала! Я все втратив. Вона мене не любить, я вже не можу писати... пропали всі надії...

АРКАДІНА: Не занепадай духом... Усе обійдеться. Він зараз поїде, вона знову тебе полюбить. (Витирає йому сльози.) Годі. Ми вже помирилися.

ТРЕПЛЬОВ (цілує їй руки): Так, мамо.

АРКАДІНА (ніжно): Помирися і з ним. Не треба дуелі... Адже не треба?

ТРЕПЛЬОВ: Гаразд... Тільки, мамо, дозволь мені не зустрічатися з ним. Мені це важко... понад силу...

Заходить Тригорін.

ТРЕПЛЬОВ: Ось... Я вийду... (Швидко прибирає ліки до шафи.) А пов’язку вже лікар зробить...

ТРИГОРІН (шукає в книжці): Сторінка 121... рядки 11 і 12... Ось... (Читає.) «Якщо тобі колись знадобиться моє життя, то прийди і візьми його».

Трепльов підбирає з підлоги пов’язку й іде.

АРКАДІНА (подивившись на годинник): Скоро коней подадуть.

ТРИГОРІН (про себе): Якщо тобі колись знадобиться моє життя, то прийди і візьми його.

АРКАДІНА: Ти, сподіваюся, усе вже склав?

ТРИГОРІН (нетерпляче): Так, так... (У роздумах.) Чому в цьому заклику чистої душі почулася мені печаль і моє серце так болісно стислося?.. Якщо тобі колись знадобиться моє життя, то прийди і візьми його. (До Аркадіної.) Залишімося ще на один день!

Аркадіна заперечно хитає головою.

ТРИГОРІН: Залишімося!

АРКАДІНА: Милий, я знаю, що тримає тебе тут. Однак опануй себе. Ти трохи сп’янів, протверезій.

ТРИГОРІН: Та й ти теж протверезій, будь розумна, розважлива, благаю тебе, поглянь на все це як справжній друг... (Тисне їй руку.) Ти здатна на жертви... Будь моїм другом, відпусти мене...

АРКАДІНА (украй схвильовано): Ти так захоплений?

ТРИГОРІН: Мене вабить до неї! Можливо, це саме те, чого потребую.

АРКАДІНА: Любов провінційної дівчинки? О, як ти мало себе знаєш!

ТРИГОРІН: Іноді люди сплять на ходу, так ось я розмовляю з тобою, а сам ніби сплю і бачу її вві сні... Мене захопили солодкі, чудові мрії... Відпусти...

АРКАДІНА (тремтячи): Ні, ні... Я звичайна жінка, зі мною не можна говорити так... Не муч мене, Борисе... Мені страшно...

ТРИГОРІН: Якщо захочеш, ти можеш бути незвичайною. Любов юна, чарівна, поетична, забирає у світ мрій, — на землі тільки вона одна може дати щастя! Така любов мене ще не спіткала... Замолоду було колись, я оббивав пороги редакцій, боровся зі злиднями... Тепер ось вона, ця любов, прийшла нарешті, вабить... Який же сенс бігти від неї?

АРКАДІНА (зі гнівом): Ти збожеволів!

ТРИГОРІН: І нехай.

АРКАДІНА: Ви всі змовилися сьогодні мучити мене! (Плаче.)

ТРИГОРІН (хапається за голову): Не розуміє! Чи не хоче зрозуміти!

АРКАДІНА: Невже я аж така стара і потворна, що зі мною можна, не соромлячись, говорити про інших жінок? (Обіймає його і цілує.) О, ти збожеволів! Мій прекрасний, чудовий... Ти остання сторінка мого життя! (Стає навколішки.) Моя радість, моя гордість, моє блаженство... (Обіймає його коліна.) Якщо ти покинеш мене хоча би на одну годину, то я не переживу, збожеволію, розкішний мій, чудовий, мій повелителю...

ТРИГОРІН: Сюди можуть зайти. (Допомагає їй підвестися.)

АРКАДІНА: Нехай, я не соромлюся моєї любові до тебе. (Цілує йому руки.) Скарбе мій, відчайдушна голова, ти хочеш божеволіти, але я не хочу, не пущу... (Сміється.) Ти мій... ти мій... І цей лоб мій, і очі мої, і це прекрасне шовковисте волосся теж моє... Ти весь мій. Ти такий талановитий, розумний, найліпший з усіх теперішніх письменників, ти єдина надія Росії... У тебе такий безмір щирості, простоти, свіжості, здорового гумору... Ти можеш одним штрихом передати головне, що характерно для особи або пейзажу, люди в тебе як живі. О, тебе не можна читати без захвату! Ти думаєш, це фіміам? Я принаджую? Ну, подивися мені в очі... подивися... Схожа я на брехуху? Ось і бачиш, я одна вмію цінувати тебе; одна кажу тобі правду, мій милий, чудовий... Поїдеш? Так? Ти мене не покинеш?..

ТРИГОРІН: У мене немає своєї волі... У мене ніколи не було своєї волі... Млявий, пухкий, завжди покірний — невже це може подобатися жінці? Бери мене, відвези, але тільки не відпускай від себе ні на крок...

АРКАДІНА (про себе): Тепер він мій. (Розв’язно, буцім нічого й не трапилося.) Утім, якщо хочеш, можеш залишитися. Я поїду сама, а ти приїдеш потім, через тиждень. Справді, куди тобі квапитися?

ТРИГОРІН: Ні, вже їдьмо разом.

АРКАДІНА: Як знаєш. Разом, то разом...

Пауза.

Тригорін записує до нотатника.

АРКАДІНА: Що ти?

ТРИГОРІН: Уранці чув гарний вислів: «Дівочий бір...». Знагодиться. (Потягується.) Отже, їхати? Знову вагони, станції, буфети, відбивні котлети, розмови...

ШАМРАЄВ (заходить): Маю честь з великим сумом заявити, що коней подано. Час уже, вельмишановна, їхати на станцію; поїзд прибуває о другій годині й п’ять хвилин. Так ви ж, Ірино Миколаївно, будьте ласкаві, не забудьте довідатися: де тепер актор Суздальцев? Чи живий? Чи здоровий? Разом випивали колись... У «Пошті, яку пограбували» грав неповторно... З ним тоді, пам’ятаю, в Єлисаветграді служив трагік Ізмайлов, теж особистість чудова... Не поспішайте, вельмишановна, п’ять хвилин ще можна. Якось в одній мелодрамі вони грали змовників, і коли їх раптом накрили, то треба було сказати: «Ми потрапили в пастку», — а Ізмайлов — «Ми потрапили в пащу»... (Сміється.) У пащу!..

Поки він говорить, Яків клопоче біля валіз, покоївка приносить Аркадіній капелюх, манто, парасольку, рукавички; всі допомагають Аркадіній одягнутися. З лівих дверей визирає кухар, який трохи згодом заходить нерішуче. Заходить Поліна Андріївна, потім Сорін і Медведенко.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (з кошиком): Ось вам сливи в дорогу... Дуже солодкі. Може, захочете поласувати...

АРКАДІНА: Ви дуже добра, Поліно Андріївно.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Прощавайте, моя люба! Раптом що було не так, то даруйте. (Плаче.)

АРКАДІНА (обіймає її): Усе було добре, все було добре. Тільки ось плакати не варто.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Час наш спливає!

АРКАДІНА: Чим зарадити!

СОРІН (у пальто з пелериною, в капелюсі, з тростиною, виходить з лівих дверей; проходячи кімнатою): Сестро, вже час, аби не запізнитися прецінь. Я йду сідати. (Виходить.)

МЕДВЕДЕНКО: А я піду пішки на станцію... проводжати. Я хутко... (Виходить.)

АРКАДІНА: До зустрічі, мої любі... Якщо будемо живі і здорові, влітку знову побачимося...

Покоївка, Яків і кухар цілують у неї руку.

АРКАДІНА: Не забувайте мене. (Подає кухареві карбованець.) Ось вам карбованець на трьох.

КУХАР: Уклінно дякуємо, пані. Щасливої вам дороги! Украй вами задоволені!

ЯКІВ: Дай Боже години доброї!

ШАМРАЄВ: Листом би ощасливили! Прощавайте, Борисе Олексійовичу!

АРКАДІНА: Де Костянтин? Скажіть йому, що я їду. Треба попрощатися. Ну, не згадуйте лихом. (До Якова.) Я дала карбованця кухареві. Це на трьох.

Усі йдуть. Сцена порожня. За сценою шум, який буває, коли проводжають. Покоївка повертається, щоб узяти зі столу кошик зі сливами, і знову йде.

ТРИГОРІН (повертаючись): Я забув свою тростину. Вона, здається, там, на терасі. (Іде й у лівих дверей зустрічає Ніну, яка входить.) Це ви? Ми від’їжджаємо…

НІНА: Я відчувала, що ми ще побачимося. (Збуджено.) Борисе Олексійовичу, я вирішила безповоротно, жереб кинуто, я подаюся на сцену. Завтра мене вже не буде тут, я йду від батька, покидаю все, починаю нове життя... Я їду, як і ви... до Москви. Ми побачимося там.

ТРИГОРІН (озирнувшись): Зупиніться в «Слов’янському базарі»... Повідомте мене одразу ж... Молчановка, будинок Грохольського... Я поспішаю...

Пауза.

НІНА: Ще одну хвилину...

ТРИГОРІН (напівголосно): Ви така прекрасна… О, яке щастя думати, що ми скоро побачимося!

Ніна схиляється до нього на груди.

ТРИГОРІН: Я знову побачу ці чудові очі, невимовно прекрасну, ніжну посмішку... ці лагідні риси, вираз янгольської чистоти... Люба моя...

Тривалий поцілунок.

Завіса

Поміж третьою і четвертою діями минає два роки.

Дія четверта

Одна з віталень у будинку Соріна, перетворена Костянтином Трепльовим на робочий кабінет. Праворуч і ліворуч двері, що ведуть у внутрішні покої. Прямо скляні двері на терасу. Крім звичайних меблів для вітальні, у правому кутку письмовий стіл, біля лівих дверей турецький диван, шафа з книжками, книжки на вікнах, на стільцях. Вечір. Горить одна лампа під ковпаком. Напівтемрява. Чутно, як шумлять дерева і виє вітер у трубах. Стукає сторож.

Заходять Медведенко і Марійка.

МАРІЙКА (гукає): Костянтине Гавриловичу! Костянтине Гавриловичу! (Озираючись.) Немає нікого. Старий щохвилини допитується, де Костя, де Костя... Жити без нього не може...

МЕДВЕДЕНКО: Боїться самотності. (Прислухаючись.) Яка жахлива погода! Це вже другу добу.

МАРІЙКА (набавляє вогню в лампі): На озері хвилі. Величезні.

МЕДВЕДЕНКО: У саду темно. Варто сказати б, щоб зламали в саду той театр. Стоїть голий, потворний, як скелет, і фіранка від вітру плескає. Коли вчора ввечері проходив повз, то мені здалося, ніби хтось у ньому плакав...

МАРІЙКА: Ото…

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Їдьмо, Марійко, додому!

МАРІЙКА (хитає незголосно головою): Я тут залишуся ночувати.

МЕДВЕДЕНКО (благально): Марійко, їдьмо! Наша дитинка мабуть зголодніла.

МАРІЙКА: Дурниці. Її Мотря погодує.

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Прикро. Уже третю ніч без матері.

МАРІЙКА: Нудний ти став. Колись, траплялося, хоч пофілософствуєш, а тепер щоразу дитина, додому, дитина, додому, — і прецінь від тебе нічого не почуєш.

МЕДВЕДЕНКО: Їдьмо, Марійко!

МАРІЙКА: Їдь сам.

МЕДВЕДЕНКО: Твій батько не дасть мені коня.

МАРІЙКА: Дасть. Ти попроси, він і дасть.

МЕДВЕДЕНКО: Мабуть, попрошу. Отже, ти завтра приїдеш?

МАРІЙКА (нюхає тютюн): Ну, завтра. Причепився...

Заходять Трепльов і Поліна Андріївна; Трепльов приніс подушки і ковдру, а Поліна Андріївна постільну білизну; кладуть на турецький диван, потім Трепльов іде до столу й сідає.

МАРІЙКА: Навіщо це, мамо?

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Петро Миколайович просив постелити йому в Кості.

МАРІЙКА: Давайте я... (Стелить постіль.)

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (зітхнувши): Старе що мале... (Підходить до письмового столу і, спершись, дивиться в рукопис.)

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: То я піду. Прощавай, Марійко. (Цілує у дружини руку.) Прощавайте, матуся. (Хоче поцілувати руку в тещі.)

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (розпачливо): Ну! Ходи з Богом.

МЕДВЕДЕНКО: Прощавайте, Костянтине Гавриловичу.

Трепльов мовчки подає руку; Медведенко йде.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (дивлячись у рукопис): Ніхто не думав і не гадав, що з вас, Костю, вийде справжній письменник. А ось, слава Богу, і гроші стали вам надсилати з журналів. (Проводить рукою по його волоссю.) І гарний став... Милий Костю, хороший, будьте лагідніший з моєю Марійкою!..

МАРІЙКА (стелячи): Облиште його, мамо.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Трепльова): Вона славненька.

Пауза.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Жінці, Костю, нічого не потрібно, тільки поглянь на неї ласкаво. Зі власного досвіду знаю.

Трепльов підводиться з-за столу і мовчки йде.

МАРІЙКА: Ось і розгнівали. Аби почіплятися!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Шкода мені тебе, Марійко.

МАРІЙКА: Ото ще!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Серце моє за тебе перехворіло. Я прецінь усе бачу, все розумію.

МАРІЙКА: Усе дурниці. Безнадійна любов — це тільки в романах. Дурниці. Непотрібно тільки розпускати себе й дедалі на щось сподіватися, чекати край моря години... Раз у серці завелася любов, треба її геть. Ось обіцяли перевести чоловіка в інший повіт. Щойно переїдемо туди, — все забуду... з коренем із серця вирву.

Через дві кімнати грають меланхолійний вальс.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Костя грає. Значить, тужить.

МАРІЙКА (робить безгучно два-три тури вальсу): Головне, мамо, перед очима не бачити. Тільки перевели б мого Семена, а там, повірте, за один місяць забуду. Дурниці все це.

Відчиняються двері ліворуч.

Дорн і Медведенко котять у кріслі Соріна.

МЕДВЕДЕНКО: У мене тепер у будинку шестеро. А борошно сім гривеників пуд.

ДОРН: Ото й крутися.

МЕДВЕДЕНКО: Вам добре сміятися. Грошей у вас кури не клюють.

ДОРН: Грошей? За тридцять років практики, мій друже, неспокійної практики, коли я не належав собі ні вдень, ані вночі, мені вдалося зібрати тільки дві тисячі, та й ті я прожив нещодавно за кордоном. У мене нічого немає.

МАРІЙКА (до чоловіка): Ти не поїхав?

МЕДВЕДЕНКО (винувато): Що ж? Коли не дають коні!

МАРІЙКА (згірчено, напівголосно): Очі мої тебе не бачили б!

Крісло зупиняють у лівій частині кімнати; Поліна Андріївна, Марійка і Дорн сідають поряд; Медведенко, засмучений, відходить убік.

ДОРН: У вас суцільні зміни, одначе! З вітальні зробили кабінет.

МАРІЙКА: Тут Костянтину Гавриловичу зручніше працювати. Він може коли завгодно виходити в сад і там думати.

Стукає сторож.

СОРІН: Де сестра?

ДОРН: Подалася на станцію зустрічати Тригоріна. Зараз повернеться.

СОРІН: Якщо ви вважаєте за доцільне виписати сюди сестру, значить, у мене небезпечна хвороба. (Помовчавши.) Ото історія, у мене небезпечна хвороба, а тим часом мені не дають ніяких ліків.

ДОРН: А чого ви хочете? Валеріанових крапель? Соди? Хіни?

СОРІН: Ну, починається філософія. О, що за покарання! (Кивнувши головою на диван.) Це для мене постіль?

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Для вас, Петре Миколайовичу.

СОРІН: Дякую вам.

ДОРН (наспівує): «Місяць пливе у нічних небесах...»

СОРІН: Ось хочу дати Кості сюжет для повісті. Вона матиме так назву: «Людина, яка прагнула». «L’homme qui a voulu». Замолоду якось бажав я стати літератором — і не стане ним; прагнув красиво говорити — і говорив огидно (дражнить себе): «і все, і все таке інше й подібне, теє, не теє...» — і, траплялося, резюме везеш, везеш, аж потом обдасть; прагнув одружитися — і не одружився; хотів завжди мешкати в місті — і ось завершую життя в селі, і край.

ДОРН: Жадав стати дійсним статським радником — і став.

СОРІН (сміється): Цього я не жадав. Це склалося само собою.

ДОРН: Висловлювати невдоволення життям у шістдесят два роки, зголосіться, — це не великодушно.

СОРІН: Який дурень. Зрозумійте, жити хочу!

ДОРН: Це легковажність. За законами природи всяке життя має кінець.

СОРІН: Ви міркуєте, як сита людина. Ви ситий і тому байдужий до життя, вам усе одно. Однак умирати і вам буде страшно.

ДОРН: Страх смерті — тваринний страх... Треба пригнічувати його. Свідомо бояться смерті тільки ті, хто вірить у вічне життя, кому страшно буває від своїх гріхів. А ви, по-перше, невіруючий, по-друге, — які у вас гріхи? Ви двадцять п’ять років прослужили по судовому відомству — ото й усе.

СОРІН (сміється): Двадцять вісім…

Заходить Трепльов і сідає на ослінчику біля ніг Соріна. Марійка повсякчас не відводить від нього очей.

ДОРН: Ми заважаємо Костянтину Гавриловичу працювати.

ТРЕПЛЬОВ: Ні, пусте.

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Дозвольте вас запитати, лікарю, яке місто за кордоном вам більше сподобався?

ДОРН: Генуя.

ТРЕПЛЬОВ: Чому Генуя?

ДОРН: Там чудова вулична юрба. Коли ввечері виходиш із готелю, то вся вулиця буває заповнена народом. Рухаєшся потім у натовпі без будь-якої мети, туди-сюди, ламаною лінією, живеш разом з тою юрбою, зливаєшся з нею психічно і починаєш вірити, що справді можлива одна світова душа, на кшталт тієї, яку колись у вашій п’єсі грала Ніна Зарічна. До речі, де тепер Зарічна? Де вона і як?

ТРЕПЛЬОВ: Певно, здорова.

ДОРН: Мені казали, ніби вона мала якесь особливе життя. У чому річ?

ТРЕПЛЬОВ: Це, лікарю, довга історія.

ДОРН: А ви коротко.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Вона втекла з дому і зійшлася з Тригоріним. Це вам відомо?

ДОРН: Знаю.

ТРЕПЛЬОВ: Була в неї дитина. Дитина померла. Тригорін розлюбив її і повернувся до своїх колишніх уподобанням, як і варто було очікувати. Утім він ніколи не залишав колишніх, а, за безхарактерністю, якось примудрився і тут, і там. Як я міг збагнути з того, що мені відомо, особисте життя Ніни виявилася цілком невдалим.

ДОРН: А сцена?

ТРЕПЛЬОВ: Здається, ще гірше. Дебютувала вона під Москвою в дачному театрі, потім подалася у провінцію. Тоді я не втрачав її з ока і певний час куди вона, туди і я. Бралася вона все за великі ролі, але грала грубо, без смаку, із завиваннями, з різкими жестами. Траплялися моменти, вона талановито скрикувала, талановито вмирала, але це були лише моменти.

ДОРН: Отже, все-таки є талант?

ТРЕПЛЬОВ: Збагнути було важко. Мабуть, є. Я її бачив, але вона не хотіла мене бачити, і прислуга не пускала мене до неї в номер. Я розумів її настрій і не наполягав на побаченні.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Що ж вам іще сказати? Потім я, коли вже повернувся додому, отримував від неї листи. Листи розумні, теплі, цікаві; вона не скаржилася, але я відчував, що вона глибоко нещасна; що рядок, то хворий, натягнутий нерв. І уява трохи неясна. Вона підписувалася Чайкою. У «Русалці» мірошник каже, що він ворон, так вона в листах щоразу повторювала, що вона чайка. Нині вона тут.

ДОРН: Тобто як, тут?

ТРЕПЛЬОВ: У місті, на заїжджому дворі. Уже днів із п’ять, як замешкує там у номері. Я було поїхав до неї, і ось Марія Іллівна їздила, але вона нікого не приймає. Семен Семенович запевняє, ніби вчора по обіді бачив її в полі, за дві версти звідси.

МЕДВЕДЕНКО: Так, я бачив. Ішла в той бік, до міста. Я вклонився, запитав, чому не йде до нас на гостину. Вона сказала, що навідається.

ТРЕПЛЬОВ: Не прийде вона.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Батько і мачуха не хочуть її знати. Скрізь розставили сторожів, щоб навіть близько не допускати її до садиби. (Відходить з лікарем до письмового столу.) Як легко, лікарю, бути філософом на папері і як це важко на ділі!

СОРІН: Чарівна була дівчина.

ДОРН: Що, мось-пане?

СОРІН: Чарівна, кажу, була дівчина. Дійсний статський радник Сорін був навіть у неї закоханий певний час.

ДОРН: Старий ловелас.

Чутно сміх Шамраєва.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Здається, наші приїхали зі станції...

ТРЕПЛЬОВ: Так, я чую маму.

Заходять Аркадіна, Тригорін, за ними Шамраєв.

ШАМРАЄВ (заходячи): Ми всі старіємо, вивітрюємося під впливом стихій, а ви, вельмишановна, ще досі молода... Світла кофтинка, жвавість... грація...

АРКАДІНА: Ви знову хочете наврочити мені, нудний чоловіче!

ТРИГОРІН (до Соріна): Вітаю, Петре Миколайовичу! Що це ви постійно хворієте? Недобре! (Побачивши Марійку, радісно.) Марія Іллівна!

МАРІЙКА: Признали? (Тисне йому руку.)

ТРИГОРІН: Заміжня?

МАРІЙКА: Давно.

ТРИГОРІН: Щаслива? (Розкланюється з Дорном і з Медведенком, потім нерішуче підходить до Трепльова.) Ірина Миколаївна казала, що ви вже забули старе і не гніваєтеся.

Трепльов простягає йому руку.

АРКАДІНА (до сина): Ось Борис Олексійович привіз журнал із твоїм новим оповіданням.

ТРЕПЛЬОВ (беручи книжку, до Тригоріна): Дякую вам. Ви дуже люб’язний.

Сідають.

ТРИГОРІН: Вам шлють уклін ваші шанувальники... У Петербурзі й у Москві загалом зацікавлені вами, і мене невпинно розпитують про вас. Допитуються: який він, скільки років, брюнет чи блондин. Гадають усі чомусь, що ви вже немолодий. І ніхто не знає вашого справжнього прізвища, оскільки ви друкуєтеся під псевдонімом. Ви таємничий, як Залізна Маска.

ТРЕПЛЬОВ: Надовго до нас?

ТРИГОРІН: Ні, завтра ж думаю в Москву. Треба. Поспішаю закінчити повість, і потім ще обіцяв дати щось до збірника. Одним словом — стара історія.

Поки вони розмовляють, Аркадіна й Поліна Андріївна ставлять серед кімнати ломберний стіл і розкривають його; Шамраєв запалює свічки, ставить стільці. Дістають із шафи лото.

ТРИГОРІН: Погода стріла мене неприязно. Вітер жорстокий. Завтра вранці, якщо вщухне, подамся на озеро вудити рибу. До речі, треба оглянути сад і те місце, де — пам’ятаєте? — грали вашу п’єсу. У мене дозрів мотив, треба тільки відновити в пам’яті місце дії.

МАРІЙКА (до батька): Тату, дозволь чоловікові взяти коня! Йому потрібно додому.

ШАМРАЄВ (дражнить): Кінь... додому... (Суворо.) Сама бачила: щойно посилали на станцію. Не ганяти ж знову.

МАРІЙКА: Та ж є інші коні... (Бачачи, що батько мовчить, махає рукою.) З вами зв’язуватися...

МЕДВЕДЕНКО: Я, Марійко, пішки піду. Справді...

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (зітхнувши): Пішки, за такої негоди... (Сідає до ломберного столу.) Прошу, панове.

МЕДВЕДЕНКО: Адже всього лише шість верст... Прощавай... (Цілує дружині руку.) Прощавайте, матусю.

Теща знехотя простягає йому для поцілунку руку.

МЕДВЕДЕНКО: Я нікого не турбував би, але дитинка... (Кланяється всім.) Прощавайте... (Виходить; хода винувата.)

ШАМРАЄВ: Мабуть дійде. Не генерал.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (стукає по столу): Завітайте, панове. Не гаймо часу, бо скоро вечеряти покличуть.

Шамраєв, Марійка і Дорн сідають до столу.

АРКАДІНА (до Тригоріна): Коли настають довгі осінні вечори, тут грають у лото. Ось погляньте: старовинне лото, в яке ще грала з нами покійниця мати, коли ми були дітьми. Чи не хочете до вечері зіграти з нами партію? (Сідає з Тригоріним до столу.) Гра нудна, та якщо звикнути до неї, то нічого. (Здає всім по три карти.)

ТРЕПЛЬОВ (гортаючи журнал): Свою повість прочитав, а моєї навіть не розрізав. (Кладе журнал на письмовий стіл, потім прямує до лівих дверей; проходячи повз матір, цілує її в голову.)

АРКАДІНА: А ти, Костю?

ТРЕПЛЬОВ: Перепрошую, якось не хочеться... Я пройдуся. (Виходить.)

АРКАДІНА: Ставка — гривеник. Поставте за мене, лікарю.

ДОРН: Слухаю, мось-пані.

МАРІЙКА: Усі поставили? Я починаю... Двадцять два!

АРКАДІНА: Є.

МАРІЙКА: Три!..

ДОРН: Так, мось-пані.

МАРІЙКА: Поставили три? Вісім! Вісімдесят один! Десять!

ШАМРАЄВ: Не поспішай.

АРКАДІНА: Як мене в Харкові приймали, матінко моя, досі в голові паморочиться!

МАРІЙКА: Тридцять чотири!

За сценою грають меланхолійний вальс.

АРКАДІНА: Студенти овацію влаштували... Три кошики, два вінки і ось... (Знімає з грудей брошку і кидає на стіл.)

ШАМРАЄВ: Так, це річ...

МАРІЙКА: П’ятдесят!..

ДОРН: Рівно п’ятдесят?

АРКАДІНА: Мала на собі дивовижний туалет... Що-що, а вже одягнутися я знаю як.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Костя грає. Сумує, бідака.

ШАМРАЄВ: У газетах сварять його дуже.

МАРІЙКА: Сімдесят сім!

АРКАДІНА: І хочуть ото звертати увагу.

ТРИГОРІН: Йому не щастить. Усе ніяк не може потрапити у свій правильний тон. Щось дивне, невизначене, часом навіть схоже на маячню. Жодного живого обличчя.

МАРІЙКА: Одинадцять!

АРКАДІНА (озирнувшись на Соріна): Петруню, тобі нудно?

Пауза.

АРКАДІНА: Спить.

ДОРН: Спить дійсний статський радник.

МАРІЙКА: Сім! Дев’яносто!

ТРИГОРІН: Якби я мешкав у такій садибі, біля озера, то хіба я став би писати? Я поборов би в собі цю пристрасть і тільки й робив би, що вудив рибу.

МАРІЙКА: Двадцять вісім!

ТРИГОРІН: Спіймати йоржа або окуня — це таке блаженство!

ДОРН: А я вірю в Костянтина Гавриловича. Щось є! Щось є! Він мислить образами, розповіді його барвисті, яскраві, і я їх сильно відчуваю. Шкода тільки, що він не має певних завдань. Справляє враження, і більше нічого, але ж на одному враженні далеко не зайдеш. Ірино Миколаївно, ви рада, що у вас син письменник?

АРКАДІНА: Уявіть, я ще не читала. Усе якось.

МАРІЙКА: Двадцять шість!

Трепльов тихо входить і йде до свого столу.

ШАМРАЄВ (до Тригоріна): А у нас, Борисе Олексійовичу, залишилася ваша річ.

ТРИГОРІН: Яка?

ШАМРАЄВ: Якось Костянтин Гаврилович застрелив чайку, і ви доручили мені замовити з неї опудало.

ТРИГОРІН: Не пам’ятаю. (Роздумуючи.) Не пам’ятаю!

МАРІЙКА: Шістдесят шість! Один!

ТРЕПЛЬОВ (відчиняє вікно, прислухається): Як темно! Не розумію, чому я такий занепокоєний.

АРКАДІНА: Костю, зачини вікно, а то дме.

Трепльов зачиняє вікно.

МАРІЙКА: Вісімдесят вісім!

ТРИГОРІН: У мене партія, панове.

АРКАДІНА (весело): Браво! Браво!

ШАМРАЄВ: Браво!

АРКАДІНА: Цій людині завжди й усюди щастить. (Підводиться.) А тепер ходімо закусити чимось. Наша знаменитість не обідала сьогодні. По вечері продовжимо. (До сина.) Костю, залиш свої рукописи, ходімо вечеряти.

ТРЕПЛЬОВ: Не хочу, мамо, я ситий.

АРКАДІНА: Як знаєш. (Будить Соріна.) Петруню, вечеряти! (Бере Шамраєва під руку.) Я розповім вам, як мене приймали в Харкові...

Поліна Андріївна гасить на столі свічки, потім вона і Дорн котять крісло. Усі йдуть у двері ліворуч; на сцені залишається один Трепльов за письмовим столом.

ТРЕПЛЬОВ (збирається писати; пробігає те, що вже написано): Я так багато говорив про нові форми, а тепер відчуваю, що сам потроху сповзаю до рутини. (Читає.) «Афіша на паркані свідчила... Бліде обличчя, обрамлене темним волоссям...» Свідчила, обрамлене... Це бездарно. (Закреслює.) Почну з того, як героя розбудив шум дощу, а решту все геть. Опис місячного вечора довгий і вишуканий. Тригорін виробив собі прийоми, йому легко... У нього на греблі виблискує шийка розбитої пляшки і чорніє тінь від млинового колеса — ось і місячна ніч готова, а в мене і тремтливе світло, і тихе мерехтіння зірок, і далекі звуки рояля, завмирають у тихому ароматному повітрі... Це болісно.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Так, я дедалі переконуюся, що річ не у старих і не в нових формах, а в тому, що людина пише, не думаючи ні про які форми, пише, бо це вільно ллється з її душі.

Хтось стукає у вікно, що найближче до столу.

ТРЕПЛЬОВ: Що таке? (Дивиться у вікно.) Нічого не видно... (Відчиняє скляні двері й визирає в сад.) Хтось пробіг униз східцях. (Гукає.) Хто тут? (Виходить; чутно, як він швидко прямує терасою; через півхвилини повертається з Ніною Зарічною.) Ніна! Ніна!

Ніна кладе йому голову на груди і стримано ридає.

ТРЕПЛЬОВ (розчулений): Ніна! Ніна! Це ви... ви... Я точно передчував, увесь день душа моя жахливо ниділа. (Знімає з неї капелюх і тальму.) О, моя добра, моя люба, вона прийшла! Не плачмо, не плачмо.

НІНА: Тут є хтось.

ТРЕПЛЬОВ: Нікого.

НІНА: Замкніть двері, а то ввійдуть.

ТРЕПЛЬОВ: Ніхто не ввійде.

НІНА: Я знаю, Ірина Миколаївна тут. Замкніть двері...

ТРЕПЛЬОВ (замикає на ключ двері праворуч, підходить до тих, що ліворуч): Тут немає замка́. Я підставлю крісло. (Ставить під двері крісло.) Не бійтеся, ніхто не ввійде.

НІНА (пильно вдивляється йому в обличчя): Дайте я подивлюся на вас. (Озираючись.) Тепло, добре... Тут перше була вітальня. Я сильно змінилася?

ТРЕПЛЬОВ: Так... Ви схудли, й у вас очі стали більші. Ніно, якось дивно, що я бачу вас. Чому ви не пускали мене до себе? Чому ви досі не приходили? Я знаю, ви тут мешкаєте вже майже тиждень... Я щодня ходив до вас кількаразово, стояв у вас під вікном, неначе жебрак.

НІНА: Я боялася, що ви мене ненавидите. Мені щоночі постійно сниться, що ви дивитеся на мене і не впізнаєте. Якби ви знали! Ще від приїзду я все ходила тут... довкруж озера. Біля вашого будинку була багаторазово і не наважувалась зайти. Сядьмо.

Сідають.

НІНА: Сядьмо і говорімо, говорімо. Добре тут, тепло, затишно... Чуєте — вітер? У Тургенєва є місце: «Добре тому, хто такої ночі сидить під дахом будинку, у кого є теплий закуток». Я — чайка... Ні, не те. (Тре собі лоба.) Про що я? Так... Тургенєв... «І хай допоможе Господь усім безпритульним блукачам...» Нічого. (Плаче.)

ТРЕПЛЬОВ: Ніно, ви знову... Ніно!

НІНА: Нічого, мені легше від цього... Я вже два роки не плакала. Учора пізно ввечері я подалася до саду подивитися, чи цілий наш театр. А він іще й досі стоїть. Я заплакала вперше по двох роках, і мені відлягло, стало ясніше на душі. Бачите, я вже не плачу. (Бере його за руку.) Отже, ви стали вже письменником... Ви письменник, я — акторка... Утрапили і ми з вами у круговерть... Жила я радісно, по-дитячому — прокинуся зранку і заспіваю; любила вас, мріяла про славу, а нині? Завтра рано-вранці їхати в Єлець у третьому класі... з мужиками, а в Єльці освічені купці чіплятимуться з люб’язностями. Грубе життя!

ТРЕПЛЬОВ: Навіщо в Єлець?

НІНА: Взяла ангажемент на всю зиму. Час їхати.

ТРЕПЛЬОВ: Ніно, я проклинав вас, ненавидів, рвав ваші листи і світлини, але щохвилини усвідомлював, що душа моя прив’язана до вас навіки. Розлюбити вас не сила, Ніно. Звідтоді як я втратив вас і як мене почали друкувати, життя для мене нестерпне, — я страждаю... Молодість мою раптом як відірвало, і мені здається, що я вже прожив на світі дев’яносто років. Я кличу вас, цілую землю, якою ви ходили; хоч куди я дивився б, усюди мені ввижається ваше обличчя, ця ласкава усмішка, яка світила мені за ліпших років мого життя...

НІНА (розгублено): Навіщо він так каже, навіщо він так каже?

ТРЕПЛЬОВ: Я самотній, не зігрітий нічиєю прихильністю, мені холодно, як у підземеллі, і, хоч що я писав би, усе це сухо, черство, похмуро. Лишіться тут, Ніно, благаю вас, або дозвольте мені виїхати з вами!

Ніна швидко надягає капелюх і тальму.

ТРЕПЛЬОВ: Ніно, навіщо? Заради Бога, Ніно... (Дивиться, як вона одягається.)

Пауза.

НІНА: Коні мої стоять біля хвіртки. Не проводжайте, я сама дійду... (Крізь сльози.) Дайте води...

ТРЕПЛЬОВ (дає їй напитися): Куди ви тепер?

НІНА: До міста.

Пауза.

НІНА: Ірина Миколаївна тут?

ТРЕПЛЬОВ: Так... У четвер дядькові було зле, ми їй дали телеграму, щоб приїхала.

НІНА: Навіщо ви кажете, що цілували землю, якою я ходила? Мене треба вбити. (Вона схиляється до столу.) Я так втомилася! Відпочити б... відпочити! (Піднімає голову.) Я — чайка... Не те. Я — акторка. Ну так! (Почувши сміх Аркадіної і Тригоріна, прислухається, потім біжить до дверей ліворуч і дивиться в замко́ву шпарину.) І він тут... (Повертаючись до Трепльова.) Звісно... Нічого... Так... Він не вірив у театр, усе сміявся над моїми мріями, і потроху я теж перестала вірити й занепала духом... А тут турботи любові, ревнощі, постійний страх за маленького... Я стала дріб’язковою, нікчемною, грала безглуздо... Я не знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом. Ви не розумієте цього стану, коли відчуваєш, що граєш жахливо. Я — чайка. Ні, не те... Пам’ятаєте, ви підстрелили чайку? Випадково надійшла людина, побачила і знічев’я знищила... Сюжет для невеликого оповідання... Це не те... (Тре собі лоба.) Про що я?.. Я кажу про сцену. Тепер уже я не так... Я вже справжня акторка, я граю з насолодою, із захопленням, п’янію на сцені і почуваюся прекрасною. А нині, поки перебуваю тут, я все ходжу пішки, все ходжу і думаю, думаю і відчуваю, як щодня ростуть мої душевні сили... Я тепер знаю, розумію, Костю, що в нашій справі — все одно, граємо ми на сцені або пишемо — головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй. Я вірую, і мені не так боляче, і коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя.

ТРЕПЛЬОВ (сумно): Ви знайшли свою дорогу, ви знаєте, куди прямуєте, а я ще й досі ношуся в хаосі мрій і образів, не знаючи, для чого і кому це потрібно. Я не вірю і не знаю, в чому моє покликання.

НІНА (прислухаючись): Тсс... Я піду. Прощавайте. Коли я стану великою акторкою, приїжджайте подивитися на мене. Обіцяєте? А зараз... (Тисне йому руку.) Вже пізно. Я ледве на ногах стою... я виснажена, мені хочеться їсти...

ТРЕПЛЬОВ: Сидіть, я дам вам повечеряти...

НІНА: Ні, ні... Не проводжайте, я сама дійду... Коні мої близько... Значить, вона привезла його з собою? Що ж, байдуже. Коли побачите Тригоріна, то не кажіть йому нічого... Я люблю його. Я люблю його навіть сильніше, ніж перше... Сюжет для невеликого оповідання... Люб­лю, люблю пристрасно, до відчаю люблю. Добре було колись, Костю! Пам’ятаєте? Яке ясне, тепле, радісне, чисте життя, які почуття, — почуття, схожі на ніжні, витончені квіти... Пам’ятаєте?.. (Читає.) «Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, які мешкали у воді, морські зірки, і ті, яких не можна було розгледіти оком, — словом, усі життя, усі життя, усі життя, завершивши сумне коло, згасли... Уже тисячі століть, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідний місяць марно запалює свій ліхтар. На лузі вже не прокидаються з кигиканням журавлі, і хрущів не буває чутно в липових гаях...» (Обіймає рвучко Трепльова й тікає у скляні двері.)

ТРЕПЛЬОВ (по паузі): Недобре, якщо хтось стріне її в саду і потім скаже мамі. Це може засмутити маму... (Упродовж двох хвилин мовчки рве всі свої рукописи й кидає під стіл, потім відмикає двері праворуч і йде.)

ДОРН (намагаючись відчинити двері ліворуч): Дивно. Двері буцім замкнені... (Заходить і ставить на місце крісло.) Скачка з перешкодами.

Заходять Аркадіна, Поліна Андріївна, за ними Яків із пляшками і Марійка, потім Шамраєв і Тригорін.

АРКАДІНА: Червоне вино і пиво для Бориса Олексійовича ставте сюди, на стіл. Ми гратимемо й питимемо. Нумо, сідаймо, панове.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Якова): Негайно подавай і чай. (Запалює свічки, сідає до ломберного столу.)

ШАМРАЄВ (підводить Тригоріна до шафи): Ось річ, про яку я нещодавно казав... (Дістає із шафи опудало чайки.) Ваше замовлення.

ТРИГОРІН (дивлячись на чайку): Не пам’ятаю! (Подумавши.) Не пам’ятаю!

Праворуч за сценою постріл; усі здригаються.

АРКАДІНА (злякано): Що таке?

ДОРН: Нічого. Це, мабуть, у моїй похідній аптеці щось лопнуло. Не переймайтеся. (Виходить у двері праворуч, через півхвилини повертається.) Так і є. Лопнула склянка з ефіром. (Співає.) «Стою замилований перед тобою...»

АРКАДІНА (сідаючи до столу): Ох, я злякалася. Це мені нагадало, як... (Закриває обличчя руками.) Навіть в очах потемніло...

ДОРН (гортаючи журнал, до Тригоріна): Тут місяців зо два тому було надруковано одну статтю... лист із Америки, і я хотів вас запитати, між іншим... (бере Тригоріна за талію і відводить до рампи) позаяк мене вкрай цікавить це питання... (Тоном нижче, напівголосно.) Заберіть звідси кудись Ірину Миколаївну. Річ у тім, що Костянтин Гаврилович застрелився...

Завіса

1896