Три сестри

Дійові особи:

РАНЕВСЬКА ЛЮБОВ АНДРІЇВНА — поміщиця

АНЯ — її донька, 17 років

ВАРЯ — її прийомна донька, 24 роки

ГАЄВ ЛЕОНІД АНДРІЙОВИЧ — брат Раневської

ЛОПАХІН ЄРМОЛАЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ — купець

ТРОФІМОВ ПЕТРО СЕРГІЙОВИЧ — студент

СИМЕОНОВ-ПИЩИК БОРИС БОРИСОВИЧ — поміщик

ШАРЛОТТА ІВАНІВНА — гувернантка

ЄПІХОДОВ СЕМЕН ПАНТЕЛЕЙМОНОВИЧ — конторник

ДУНЯ — покоївка

ФІРС — лакей, старий 87 років

ЯША — молодий лакей

ПЕРЕХОЖИЙ

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ

ПОШТОВИЙ ЧИНОВНИК

ГОСТІ, СЛУЖКИ

Дія відбувається в маєтку Л. А. Раневської.

Дія перша

Кімната, яку й досі називають дитячою. Одні з дверей ведуть до кімнати Ані. Світанок, скоро зійде сонце. Уже травень, цвітуть вишневі дерева, але в саду прохолодно, ранок. Вікна в кімнаті зачинені.

Заходять Дуня зі свічкою і Лопахін з книжкою в руці.

ЛОПАХІН: Прибув потяг, слава Богу. Котра година?

ДУНЯ: Скоро друга. (Гасить свічку.) Уже світло.

ЛОПАХІН: На скільки ж це запізнився потяг? Години на дві щонайменше. (Позіхає і потягується.) Я теж молодець, ото цілковитий бовдур! Навмисно приїхав сюди, щоб на станції стрінути, і ото проспав... Сидячи заснув. Прикро... Хоч би ти мене розбудила.

ДУНЯ: Я думала, що ви поїхали. (Прислухається.) Ось, здається, вже їдуть.

ЛОПАХІН (прислухається): Ні... Багаж отримати, те та се...

Пауза.

ЛОПАХІН: Любов Андріївна мешкала за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона нині стала... Хороша вона людина. Легка, проста людина. Пам’ятаю, коли я був хлопчиною років п’ятнадцяти, батько мій покійний — він тоді тут на селі у крамниці торгував — ударив мене по обличчю кулаком, кров пішла носом... Ми тоді разом прийшли чогось у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам’ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до вмивальника, ось у цій самій кімнаті, у дитячій. «Не плач, каже, мужичок, до весілля заживе...»

Пауза.

ЛОПАХІН: Мужичок... Батько мій, правда, мужик був, а я ось у білій жилетці, жовтих черевиках. Зі свинячим рилом у калашний ряд... Хіба що ось багатий, грошей чимало, а якщо подумати і розібратися, то мужик мужиком... (Гортає книжку.) Читав ось книжку і нічого не второпав. Читав і заснув.

Пауза.

ДУНЯ: А собаки всю ніч не спали, чують, що господарі їдуть.

ЛОПАХІН: Що ти, Дуню, така...

ДУНЯ: Руки тремтять. Я знепритомнію.

ЛОПАХІН: Дуже вже ти ніжна, Дуню. І одягаєшся, як панянка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати.

Заходить Єпіходов з букетом: він у піджаку і в яскраво вичищених чоботях, які сильно риплять; зайшовши, він упускає букет.

ЄПІХОДОВ (піднімає букет): Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає букет Дуні.)

ЛОПАХІН: І квасу мені принесеш.

ДУНЯ: Слухаю. (Виходить.)

ЄПІХОДОВ: Нині ранок, морозу три градуси, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає.) Не можу. Наш клімат не може сприяти аж ніяк. Ось, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам зауважити, придбав я собі третього дня чоботи, а вони, смію вас запевнити, риплять так, що аж терпець уривається. Чим би змастити?

ЛОПАХІН: Відчепися. Набрид.

ЄПІХОДОВ: Щодня трапляється зі мною якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюся.

Заходить Дуня, подає Лопахіну квас.

ЄПІХОДОВ: Я піду. (Натикається на стілець, який падає.) Ось... (Ніби тріумфуючи.) Ось бачите, даруйте на слові, який трапунок, між іншим... Це просто навіть чудово! (Виходить.)

ДУНЯ: А мені, Єрмолаю Олексійовичу, відкриюся, Єпіходов освідчився.

ЛОПАХІН: А!

ДУНЯ: Не знаю, як бути... Людина він сумирна, а тільки іноді як почне говорити, нічого не добереш. І добре, і чуттєво, тільки незрозуміло. Мені він ніби й подобається. Він мене любить нестямно. Людина він нещаслива, щодня та й щось. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя...

ЛОПАХІН (прислухається): Ось, здається, їдуть...

ДУНЯ: Їдуть! Що ж це зі мною... похолола вся.

ЛОПАХІН: Їдуть, справді. Ходімо стрічати. Чи впізнає вона мене? П’ять років не бачилися.

ДУНЯ (схвильовано): Я зараз упаду... Ах, упаду!

Чутно, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуня швидко йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах здіймається веремія. Через сцену, спираючись на костур, квапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї й у високому капелюсі; щось белькоче сам до себе, але жодного слова розібрати не можна. Галас за сценою стає дедалі гучнішим. Голос: «Ось ходімо тут...». Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з песиком на ланцюжку, одягнені по-дорожньому. Варя в пальто й хустці, Гаєв, Симеонов-Пищик, Лопахін, Дуня з клунком і парасолькою, служки з речами — усі йдуть через кімнату.

АНЯ: Ходімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, що це за кімната?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (радісно, крізь сльози): Дитяча!

ВАРЯ: Як холодно, у мене руки задубіли. (До Любові Андріївни.) Ваші кімнати, біла й бузкова, такими й зосталися, матусю.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дитяча, мила моя, чудова кімната... Я тут спала, коли була маленькою... (Плаче.) І тепер я наче маленька... (Цілує брата, Варю, потім знову брата.) А Варя як і раніше все така сама, на черницю схожа. І Дуню я впізнала... (Цілує Дуню.)

ГАЄВ: Потяг запізнився на дві години. Як вам? Що за порядки?

ШАРЛОТТА (до Пищика): Мій песик і горіхами ласує.

ПИЩИК (здивовано): Ти ба!

Виходять усі, крім Ані й Дуні.

ДУНЯ: Ох і довго ж чекали ми... (Знімає з Ані пальто, капелюх.)

АНЯ: Я не спала в дорозі чотири ночі... нині змерзла дуже.

ДУНЯ: Ви поїхали під час Великого посту, тоді був сніг, був мороз, а тепер? Мила моя! (Сміється, цілує її.) Ох і довго ж чекали ми на вас, радість моя, світе... Я скажу вам зараз, не можу стерпіти й хвилиночки...

АНЯ (мляво): Знову щось...

ДУНЯ: Конторник Єпіходов після Святої мені пропозицію зробив.

АНЯ: А в тебе одне на гадці... (Поправляючи волосся.) Я розгубила всі шпильки... (Вона дуже стомлена, навіть похитується.)

ДУНЯ: І не доберу, що й думати. Він мене любить, так любить!

АНЯ (дивиться на двері своєї кімнати, ніжно): Моя кімната, мої вікна, неначе я не їхала. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад... О, якби я могла заснути! Я не спала всю дорогу, млоїло мене занепокоєння.

ДУНЯ: Передвчора Петро Сергійович приїхали.

АНЯ (радісно): Петрусь!

ДУНЯ: У лазні сплять, там і замешкують. Боюся, кажуть, утруднити. (Глянувши на свого кишенькового годинника.) Варто їх розбудити б, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.

Заходить Варя, на поясі в неї в’язка ключів.

ВАРЯ: Дуню, каву мерщій... Матуся кави просить.

ДУНЯ: Хвилиночку. (Виходить.)

ВАРЯ: Ну слава Богу, приїхали. Знову ти вдома. (Голублячись.) Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!

АНЯ: Натерпілася я.

ВАРЯ: Уявляю!

АНЯ: Виїхала я на Страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу теревенить, показує фокуси. І навіщо ти нав’язала мені Шарлотту...

ВАРЯ: Не можна ж тобі одній їхати, серденько. У сімнадцять років!

АНЯ: Приїжджаємо в Париж, там холодно, сніг. Французькою я володію жахливо. Мама живе на п’ятому поверсі, приходжу до неї, у неї якісь французи, пані, старий патер із книжкою, і накурено, незатишно. Мені раптом стало шкода мами, так шкода, я обняла її голову, стиснула руками і не можу випустити. Мама потім все голубилася, плакала...

ВАРЯ (крізь сльози): Не кажи, не кажи...

АНЯ: Дачу свою неподалік Ментони вона вже збула, у неї нічого не лишилося, нічогісінько. У мене теж не залишилося ні копійки, ледь дісталися. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона вимагає найдорожче і на чай лакеям дає по рублю. Шарлотта теж. Яша теж вимагає собі порцію, просто жах. Адже в мами лакей Яша, ми привезли його сюди...

ВАРЯ: Бачила негідника.

АНЯ: Ну що, як воно? Заплатили відсотки?

ВАРЯ: Та де там.

АНЯ: Боже мій, Боже мій...

ВАРЯ: У серпні продаватимуть маєток...

АНЯ: Боже мій…

ЛОПАХІН (зазирає в двері і мукає): Ме-е-е... (Виходить.)

ВАРЯ (крізь сльози): Ось так би і всипала йому... (Погрожує кулаком.)

АНЯ (обіймає Варю, тихо): Варю, він зробив пропозицію? (Варя хитає головою.) Адже він тебе любить... Чому ви не відкриєтеся, на що чекаєте?

ВАРЯ: Я так думаю, нічого в нас не складеться. У нього справ багато, йому не до мене... і уваги не звертає. А хай йому, важко мені його бачити... Усі базікають про наше весілля, усі вітають, а насправді нічого немає, усе як сон... (Іншим тоном.) У тебе брошка ніби як бджілка.

АНЯ (сумно): Це мама купила. (Прямує у свою кімнату, каже весело, по-дитячому.) А в Парижі я на повітряній кулі літала!

ВАРЯ: Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!

Дуня вже повернулася з кавником і готує каву.

ВАРЯ (стоїть біля дверей): Ходжу я, серденько, цільний день по господарству й усе мрію. Видати б тебе за багатія, і я тоді була би спокійною, пішла б собі в пустинь, потім до Києва... до Москви, і так усе ходила би святими місцями... Ходила б і ходила. Суціль добре!..

АНЯ: Пташки співають у саду. Котра нині година?

ВАРЯ: Певно, третя. Тобі час спати, серденько. (Заходячи в кімнату до Ані.) Суціль добро!

Заходить Яша з пледом, дорожньою сумочкою.

ЯША (йде через сцену, делікатно): Тут можна пройти, мось-..?

ДУНЯ: І не впізнаєш вас, Яшо. Який ви стали за кордоном.

ЯША: Гм... А ви хто?

ДУНЯ: Коли ви їхали звідси, я була такою собі... (Показує від підлоги.) Дуня, Федора Козоїдова донька. Ви не пам’ятаєте!

ЯША: Гм... Огірочок! (Озирається і обіймає її; вона скрикує й упускає блюдечко. Яша швидко йде.)

ВАРЯ (у дверях, незадоволеним голосом): Що таке?

ДУНЯ (крізь сльози): Блюдечко розбила...

ВАРЯ: Це на добро.

АНЯ (вийшовши зі своєї кімнати): Варто маму попередити б: Петрусь тут...

ВАРЯ: Я наказала його не будити.

АНЯ (задумливо): Шість років як помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семирічний хлопчик. Мама не стерпіла, пішла, подалася не озираючись... (Здригається.) Як я її розумію, якби вона знала!

Пауза.

АНЯ: А Петрусь Трофімов був Гришиним учителем, він може нагадати...

Заходить Фірс, він у піджаку і білому жилеті.

ФІРС (прямує до кавника, заклопотано): Пані тут їстимуть... (Одягає білі рукавички.) Готова кавуся? (Суворо до Дуні.) Ти! А вершки?

ДУНЯ: Ах, Боже мій... (Швидко йде.)

ФІРС (клопоче біля кавника): Ото недолуге... (Бурмоче про себе.) Приїхали з Парижа... І пан колись їздив до Парижа... кіньми... (Сміється.)

ВАРЯ: Фірсе, про що ти?

ФІРС: Чого бажаєте? (Радісно.) Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти... (Плаче з радості.)

Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Лопахін і Симеонов-Пищик; Симеонов-Пищик у чумарці з тонкого сукна і шароварах. Гаєв, заходячи, руками і тулубом робить рухи, ніби грає на більярді.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Як це? Дай-но згадати... Жовтого в кут! Дуплет у середину!

ГАЄВ: Ріжу в кут! Колись ми з тобою, сестро, спали ось у цій самій кімнаті, а нині мені вже п’ятдесят один рік, хоч як це дивно...

ЛОПАХІН: Так, час іде.

ГАЄВ: Кого?

ЛОПАХІН: Час, кажу, йде.

ГАЄВ: А тут пачулями пахне.

АНЯ: Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ненаглядне дитятко моє. (Цілує їй руки.) Ти рада, що вже вдома? Я ніяк не опам’ятаюся.

АНЯ: Бувай, дядьку.

ГАЄВ (цілує їй обличчя, руки): Господь з тобою. Як ти схожа на матір! (Сестрі.) Ти, Любо, в її роки була така само.

Аня подає руку Лопахіну і Пищику, йде і зачиняє за собою двері.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вона стомилася дуже.

ПИЩИК: Шлях, мабуть, довгий.

ВАРЯ (Лопахіну і Пищику): Що ж, панове? Третя година, варто і честь знати.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сміється): Ти все така ж, Варю. (Притягує її до себе і цілує.) Ось вип’ю кави, тоді всі підемо.

Фірс мостить їй під ноги подушечку.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дякую, рідний. Я звикла до кави. П’ю її і вдень, і вночі. Спасибі, мій дідусю. (Цілує Фірса.)

ВАРЯ: Погляну, чи всі речі привезли... (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Невже я сиджу? (Сміється.) Так хочу стрибати, розмахувати руками. (Закриває обличчя долонями.) А раптом я сплю! Бачить Бог, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не могла дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози.) Утім треба пити каву. Спасибі тобі, Фірсе, спасибі, мій дідусю. Я так рада, що ти ще живий.

ФІРС: Позавчора.

ГАЄВ: Він недочуває.

ЛОПАХІН: Мені зараз, о п’ятій годині ранку, до Харкова їхати. Така прикрість! Хотілося подивитися на вас, поговорити... Ви все така само чудова.

ПИЩИК (важко дихає): Навіть покращала... Одягнена по-паризькому... щоби вкрали мого воза й усі чотири колеса...

ЛОПАХІН: Ваш брат, ось Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я кулак, але мені рішуче все одно. Нехай собі. Хочу тільки, щоб ви мені вірили як перше, щоб ваші дивовижні, зворушливі очі дивилися на мене, як раніше. Боже милосердний! Мій батько був кріпаком у вашого діда і батька, але ви, власне ви, зробили для мене колись так багато, що я забув усе і люблю вас, як рідну... навіть дужче за рідну.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не можу всидіти, не в змозі. (Схоплюється і крокує туди-сюди вкрай зворушена.) Я не переживу цієї радості... Смійтеся наді мною, я дурна... Шафка моя рідна... (Цілує шафу.) Столик мій.

ГАЄВ: А без тебе тут няня померла.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сідає і п’є каву): Так, царство небесне. Мені писали.

ГАЄВ: І Анастасій помер. Петруньо Косий від мене пішов і тепер у місті у пристава мешкає. (Виймає з кишені коробку з цукерками, смокче.)

ПИЩИК: Донька моя, Дарочка... вам кланяється...

ЛОПАХІН: Так хочу сказати вам щось дуже приємне, веселе. (Глянувши на годинник.) Зараз поїду, розмовляти нíколи... ну, так я два-три слова. Вам уже відомо, вишневий сад ваш продають за борги, на двадцять друге серпня призначено торги, але ви не переймайтеся, моя люба, спіть спокійно, вихід є... Ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток розташовано лишень за двадцять верст від міста, неподалік проклали залізницю, і якщо вишневий сад і землю по річці розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви матимете щонайменше двадцять тисяч на рік доходу.

ГАЄВ: Даруйте, яка нісенітниця!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я вас не зовсім розумію, Єрмолаю Олексійовичу.

ЛОПАХІН: Ви братимете з дачників щонайменше по двадцять п’ять рублів на рік за десятину, і якщо нині оголосите, то, ручаюся чим завгодно, у вас до осені не залишиться жодного вільного клаптика, розберуть усе. Одним словом, вітаю, ви врятовані. Місцерозташування чудове, річка глибока. Тільки, звичайно, потрібно поприбирати, почистити, приміром, скажімо, знести всі старі споруди, ось цей будинок, геть негодний, вирубати старий вишневий сад...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вирубати? Милий мій, даруйте, ви нічого не розумієте. Якщо в усій губернії і є щось цікаве, навіть чудове, то це тільки наш вишневий сад.

ЛОПАХІН: Чудове в цьому саду тільки те, що він дуже великий. Вишня родить раз на два роки, та й тієї нікуди збути, ніхто не купує.

ГАЄВ: І в «Енциклопедичному словнику» згадують про цей сад.

ЛОПАХІН (глянувши на годинник): Якщо нічого не придумаємо і ні на чому не зійдемося, то двадцять другого серпня і вишневий сад, і все майно продаватимуть з аукціону. Вирішуйте! Іншого виходу немає, клянуся вам. Ні і ні.

ФІРС: За старих часів, років сорок-п’ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало...

ГАЄВ: Помовч, Фірсе.

ФІРС: І бувало, сушену вишню підводами відправляли до Москви і до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м’яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А де ж тепер цей спосіб?

ФІРС: Забули. Ніхто не пам’ятає.

ПИЩИК (Любові Андріївні): Що в Парижі? Як воно? Їли жаб?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Крокодилів їла.

ПИЩИК: Ти ба...

ЛОПАХІН: Донині в селі були тільки пани і мужики, а тепер з’явилися ще дачники. Усі міста, навіть найменші, оточені тепер дачами. І можна сказати, дачник років через двадцять розмножиться неймовірно. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може статися, що на своїй одній десятині він займеться господарством, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним...

ГАЄВ (обурюючись): Яка нісенітниця!

Заходять Варя і Яша.

ВАРЯ: Тут, мамочко, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзвоном відмикає старовинну шафу.) Ось вони.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши.) Із Парижем завершили...

ГАЄВ: А ти знаєш, Любо, скільки цій шафі років? Тиждень тому я висунув нижню шухляду, дивлюся, а там випалено цифри. Шафу зроблено рівно сто років тому. Як воно? Га? Можна було б ювілей відсвяткувати. Предмет неживий, а все-таки, як-не-як, книжкова шафа.

ПИЩИК (здивовано): Сто років... Ти ба!..

ГАЄВ: Так... Це річ... (Обмацавши шафу.) Дорога, вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, яке ось уже понад сто років було направлено до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плідної роботи не слабшав протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в ліпше майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і суспільної самосвідомості.

Пауза.

ЛОПАХІН: Так...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ти все такий само, Льоню.

ГАЄВ (трохи засоромлений): Від кулі праворуч у кут! Ріжу в середню!

ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Ну, мені вже час.

ЯША (подає Любові Андріївні ліки): Може, візьмете пігулки зараз...

ПИЩИК: Не треба приймати медикаменти, наймиліша... від них ні шкоди, ні користі... Дайте-но сюди... вельмишановна. (Бере пігулки, висипає їх собі на долоню, дмухає на них, кладе до рота і запиває квасом.) Ось!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано): Та ви глузд втратили!

ПИЩИК: Усі пігулки прийняв.

ЛОПАХІН: Ото прірва.

Усі сміються.

ФІРС: Вони були в нас на Святій, піввідра огірків з’їли... (Бурмоче.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Про що це він?

ВАРЯ: Уже три роки так бурмоче. Ми звикли.

ЯША: Ветхі літа.

Шарлотта Іванівна в білій сукні, дуже худа, стягнута, з лорнеткою на поясі проходить через сцену.

ЛОПАХІН: Даруйте, Шарлотто Іванівно, я не встиг іще привітатися з вами. (Хоче поцілувати її руку.)

ШАРЛОТТА (забираючи руку): Якщо дозволити вам поцілувати руку, то потім ви побажаєте в лікоть, потім у плече...

ЛОПАХІН: Не щастить мені сьогодні.

Усі сміються.

ЛОПАХІН: Шарлотто Іванівно, покажіть фокус!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Шарлотто, покажіть фокус!

ШАРЛОТТА: Не варто. Я спати хочу. (Виходить.)

ЛОПАХІН: Через три тижні побачимося. (Цілує Любові Андріївні руку.) Наразі прощавайте. Пора. (До Гаєва.) До зустрічі, мось-пане. (Цілується з Пищиком.) До зустрічі, мось-... (Подає руку Варі, потім Фірсу і Яші.) Не хочу їхати. (До Любові Андріївни.) Якщо надумаєте щодо дач і вирішите, то повідомте, я випозичу тисяч п’ятдесят якось. Добряче подумайте.

ВАРЯ (сердито): Та йдіть уже нарешті!

ЛОПАХІН: Іду, іду... (Виходить.)

ГАЄВ: Хам. Утім, пардон... Варя виходить за нього заміж, це Варин женишок.

ВАРЯ: Не кажіть, дядечку, зайвого.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж, Варю, я дуже радітиму. Він гарна людина.

ПИЩИК: Людина, варто правду говорити... достойна... І моя Дарочка... теж каже, що... різне каже. (Хропе, але одразу ж прокидається.) А все-таки, вельмишановна, позичте мені... в борг двісті сорок рублів... завтра за заставною відсотки платити...

ВАРЯ (злякано): Нема, нема!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: У мене справді немає нічого.

ПИЩИК: Знайдуться. (Сміється.) Не вгаваю ніколи. Ось, думаю, вже все пропало, загинув, а луп, — залізниця моєю землею пройшла, і... мені заплатили. А там, гляди, ще щось трапиться не сьогодні-завтра... Двісті тисяч виграє Дарочка... у неї квиток є.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Кави випили, можна на спочинок.

ФІРС (чистить щіткою Гаєва, настановляє): Знову не ті штанці зодягли. І що мені з вами робити!

ВАРЯ (тихо): Аня спить. (Тихо відчиняє вікно.) Уже зійшло сонце, не холодно. Погляньте, матусю: які чудові дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають!

ГАЄВ (відчиняє інше вікно): Сад весь білий. Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея йде прямо, прямо, точно протягнутий ремінь, вона виблискує в місячні ночі. Ти пам’ятаєш? Не забула?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться у вікно на сад): О, моє дитинство, чистота моя! У цій дитячій кімнаті я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося разом зі мною щоранку, і тоді він був таким самим, ніщо не змінилося. (Сміється від радості.) Увесь, увесь білий! О саде мій! Після темної похмурої осені і холодної зими знову ти молодий, повний щастя, ангели небес не покинули тебе... Якби зняти з грудей і з плечей моїх важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!

ГАЄВ: Так, і сад продадуть за борги, хоч як це дивно...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Подивіться, покійна мама прямує садом... у білій сукні! (Сміється від радості.) Це вона.

ГАЄВ: Де?

ВАРЯ: Господь з вами, мамо.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Нікого немає, мені здалося. Праворуч, на розі до альтанки, біле деревце схилилося, схоже на жінку...

Заходить Трофімов у поношеному студентському мундирі, в окулярах.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивовижний сад! Біла піна квітів, блакитне небо...

ТРОФІМОВ: Любове Андріївно!

Вона озирнулася на нього.

ТРОФІМОВ: Я лишень поклонюся вам і негайно ж піду. (Гаряче цілує руку.) Маю наказ чекати до ранку, але мені забракло терпіння...

Любов Андріївна дивиться з подивом.

ВАРЯ (крізь сльози): Це Петрусь Трофімов...

ТРОФІМОВ: Петя Трофімов, колишній учитель вашого Гриші... Невже я так змінився?

Любов Андріївна обіймає його і тихо плаче.

ГАЄВ (зніяковіло): Годі, годі, Любо.

ВАРЯ (плаче): Наказувала ж, Петю, щоби заждав до завтра.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Гриша мій... мій хлопчик... Гриша... син...

ВАРЯ: Що ж робити, мамочко. Воля Божа.

ТРОФІМОВ (м’яко, крізь сльози): Годі, годі...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (тихо плаче): Хлопчик загинув, потонув... По віщо? По віщо, мій друже. (Тихіше.) Там Аня спить, а я голосно говорю... галасую... Що ж, Петю? Чому ви так змарніли? Чому постаріли?

ТРОФІМОВ: Мене у вагоні одна баба назвала так: облізлий пан.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ви були тоді зовсім хлопчиком, милим студентиком, а тепер волосся негусте, окуляри. Невже ви ще досі студент? (Прямує до дверей.)

ТРОФІМОВ: Либонь, я буду одвічним студентом.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (цілує брата, потім Варю): Ну, ходіть спати... Постарів і ти, Леоніде.

ПИЩИК (прямує за нею): Отже, тепер спати... Ох, подагра моя. Я у вас залишуся... Мені, Любове Андріївно, душа моя, завтра раненько... двісті сорок рублів би...

ГАЄВ: А цей усе за своє.

ПИЩИК: Двісті сорок рублів... відсотки по заставі виплатити.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Немає в мене грошей, голубе.

ПИЩИК: Віддам, мила... Сума дріб’язкова...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну, гаразд, Леонід дасть... Ти дай, Леоніде.

ГАЄВ: Дам я йому, хай тримає кишеню.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж робити, дай... Йому потрібно... Він віддасть.

Любов Андріївна, Трофімов, Пищик і Фірс ідуть.

Залишаються Гаєв, Варя і Яша.

ГАЄВ: Сестра не відвикла ще смітити грошима. (До Яші.) Відійди, люб’язний, від тебе куркою пахне.

ЯША (з усмішкою): А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий само, як були.

ГАЄВ: Кого? (До Варі.) Що він сказав?

ВАРЯ (до Яші): Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитися...

ЯША: Бог з нею зовсім!

ВАРЯ: Ах безсоромнику!

ЯША: Дуже потрібно. Могла б і завтра прийти. (Виходить.)

ВАРЯ: Матуся така само, як була, анітрохи не змінилася. Якби їй волю, вона все роздала б.

ГАЄВ: Так...

Пауза.

ГАЄВ: Якщо від якоїсь хвороби пропонують дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, напружую мізки, у мене багато засобів, дуже багато і, отже, по суті, жодного. Добре отримати б від когось спадок, добре видати б нашу Аню за неймовірного багатія, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Тітка адже дуже, дуже заможна.

ВАРЯ (плаче): Якби Бог допоміг.

ГАЄВ: Не реви. Тітка дуже заможна, але нас вона не любить. Сестра, по-перше, вийшла заміж за присяжного повіреного, не дворянина...

Аня показується в дверях.

ГАЄВ: Вийшла за не дворянина і поводилася геть не чеснотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але, хоч як там придумуй пом’якшувальні обставини, усе ж, визнаймо, вона порочна. Це відчутно з її найменшого руху.

ВАРЯ (пошепки): Аня стоїть у дверях.

ГАЄВ: Кого?

Пауза.

ГАЄВ: Дивно, мені щось у праве око потрапило... погано став бачити. І в четвер, коли я був в окружному суді...

Заходить Аня.

ВАРЯ: Що ж ти не спиш, Аню?

АНЯ: Не спиться. Не можу.

ГАЄВ: Крихітко моя. (Цілує Ані обличчя, руки.) Дитя моє... (Крізь сльози.) Ти не племінниця, ти мій ангел, ти для мене все. Вір мені, вір...

АНЯ: Я вірю тобі, дядечку. Тебе всі люблять, поважають... але, милий дядечку, ти маєш мовчати, лише мовчати. Що ти говорив щойно про мою маму, про свою сестру? Для чого ти це казав?

ГАЄВ: Так, так... (Її рукою закриває собі обличчя.) Справді, це жахливо! Боже мій! Боже, спаси мене! І сьогодні я виголошував промову перед шафою... так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, що безглуздо.

ВАРЯ: Правда, дядечку, вам варто мовчати б. Мовчіть, і годі.

АНЯ: Якщо мовчатимеш, то тобі ж самому буде спокійніше.

ГАЄВ: Мовчу. (Цілує Ані і Варі руки.) Мовчу. Тільки ось про справу. У четвер я був в окружному суді, ну, зійшлася компанія, почалася розмова про те про се, п’яте-десяте і, здається, ось можна буде влаштувати позику під векселі, щоб заплатити відсотки в банк.

ВАРЯ: Якби Господь допоміг!

ГАЄВ: У вівторок поїду, ще раз поговорю. (До Варі.) Не реви. (До Ані.) Твоя мама поговорить із Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить... А ти, як відпочинеш, поїдеш у Ярославль до графині, твоєї бабусі. Ось так і діятимемо з трьох кінців — і рибка в нашій сітці. Відсотки ми заплатимо, я переконаний... (Кладе до рота льодяник.) Честю моєю, чим хочеш, клянуся, маєток не продадуть! (Збуджено.) Щастям моїм клянуся! Ось тобі моя рука, назви мене тоді паскудною, безчесною людиною, якщо я допущу до аукціону! Усім єством моїм клянуся!

АНЯ (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива): Який ти хороший, дядечку, який розумний! (Обіймає дядька.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!

Заходить Фірс.

ФІРС (із докором): Леоніде Андрійовичу, Бога ви не боїтеся! Коли ж спати?

ГАЄВ: Зараз, зараз. Ти йди, Фірсе. Я вже, так і бути, сам роздягнуся. Ну, дітки, бай-бай... Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю.) Я людина вісімдесятих років... Не хвалять цей час, але все одно можу сказати, за переконання мені діставалося в житті чимало. Недарма мене мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якою...

АНЯ: Знову ти, дядьку!

ВАРЯ: Ви, дядечку, мовчіть.

ФІРС (сердито): Леоніде Андрійовичу!

ГАЄВ: Іду, йду... Лягайте. Від двох бортів у середину! Кладу чистого... (Виходить, за ним дріботить Фірс.)

АНЯ: Я тепер спокійна. У Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусю, але все одно я спокійна. Спасибі дядькові. (Сідає.)

ВАРЯ: Треба спати. Піду. А тут без тебе було незадоволення. У старій людській, як тобі відомо, живуть одні старі слуги: Юхимонька, Поля, Євстигній, ну і Карпо. Стали вони пускати до себе ночувати якихось пройдисвітів — я промовчала. Тільки ось, чую, розпустили плітку, ніби я веліла годувати їх одним лишень горохом. Від скупості, бачиш... І це все Євстигній... Гаразд, думаю. Коли так, думаю, то постривай же. Кличу я Євстигнія... (Позіхає.) Приходить... Як же ти, кажу, Євстигнію... дурень ти такий ото... (Глянувши на Аню.) Аничко!..

Пауза.

ВАРЯ: Заснула!.. (Бере Аню під руку.) Ходімо в ліжечко... Ходімо!.. (Веде її.) Серденько моє заснуло! Ходімо...

Ідуть.

Далеко за садом пастух грає на сопілці. Трофімов проходить сценою і, побачивши Варю й Аню, зупиняється.

ВАРЯ: Тсс... Вона спить... спить... Ходімо, рідна.

АНЯ (тихо, в напівсні): Я так стомилася... усе дзвіночки... Дядечку... милий... і мама, і дядечко...

ВАРЯ: Ходімо, рідна, ходімо... (Виходить у кімнату Ані.)

ТРОФІМОВ (милуючись): Сонечко моє! Весна моя!

Завіса

Дія друга

Поле. Стара, перекошена, давно закинута капличка, біля неї криниця, великі камені, які колись були, мабуть, могильними плитами, і стара лава. Видно дорогу до садиби Гаєва. Осторонь, підносячись, темніють тополі: там починається вишневий сад. Удалині ряд телеграфних стовпів, і далеко-далеко на горизонті неясно позначається велике місто, яке буває видно тільки за дуже гожої, ясної погоди. Сонце скоро зайде. Шарлотта, Яша і Дуня сидять на лаві; Єпіходов стоїть поруч і грає на гітарі; усі сидять задумавшись. Шарлотта в старому кашкеті: вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.

ШАРЛОТТА (у роздумах): У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і матуся їздили по ярмарках і ставили вистави, дуже хороші. А я стрибала salto mortale і різні штучки. І коли тато і матуся померли, мене взяла до себе одна німкеня і стала вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я — не знаю... Хто мої батьки, може, вони не вінчалися... не знаю. (Дістає з кишені огірок і їсть.) Нічого не знаю.

Пауза.

ШАРЛОТТА: Так хочеться поговорити, а ні з ким... Нікого в мене немає.

ЄПІХОДОВ (грає на гітарі і співає): «Что мне до шумного света, что мне друзья и враги...» Як приємно грати на мандоліні!

ДУНЯ: Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться в люстерко і пудриться.)

ЄПІХОДОВ: Для навіженого, який закоханий, це мандоліна... (Співає.) «Было бы сердце согрето жаром взаимной любви...»

Яша підспівує.

ШАРЛОТТА: Жахливо співають ці люди... Фе! Як шакали.

ДУНЯ (до Яші): Усе ж яке щастя побувати за кордоном.

ЯША: Так, звичайно. Не можу з вами не погодитися. (Позіхає, потім закурює сигару.)

ЄПІХОДОВ: Ясна річ. За кордоном усе давно вже в цілковитій комплекції.

ЯША: Безперечно.

ЄПІХОДОВ: Я розвинута людина, читаю різні чудові книжки, але ніяк не можу второпати напрямки, чого мені власне кортить, жити мені чи застрелитися, власне кажучи, але разом із тим я завжди ношу при собі револьвер. Ось він... (Показує револьвер.)

ШАРЛОТТА: Завершила. Тепер піду. (Одягає рушницю.) Ти, Єпіходов, дуже розумна людина і дуже страшна; тебе мають шалено любити жінки. Бррр! (Іде.) Ці розумники всі такі дурні, ні з ким мені поговорити... Усе одна, одна, нікого в мене немає і... і хто я, навіщо я, невідомо... (Іде неквапом.)

ЄПІХОДОВ: Власне кажучи, оминаючи інші предмети, я маю висловитися про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без жалю, як буря до невеликого корабля. Якщо, припустімо, я помиляюся, тоді навіщо ж сьогодні вранці я прокидаюся, приміром сказати, дивлюся, а в мене на грудях неймовірних розмірів павук... Ось такий. (Показує обома руками.) І теж квасу візьмеш, щоб напитися, а там, дивися, щось надзвичайно непристойне, начебто тарган.

Пауза.

ЄПІХОДОВ: Ви читали Бокля?

Пауза.

ЄПІХОДОВ: Я наважуся потурбувати вас, Докіє Федорівно, на кілька слів.

ДУНЯ: Кажіть.

ЄПІХОДОВ: Мені бажано з вами наодинці... (Зітхає.)

ДУНЯ (зніяковіло): Гаразд... та спочатку принесіть мені мою тальмочку... Вона біля шафи... тут трошки сиро...

ЄПІХОДОВ: Добре, мось-пані... принесу, мось-пані... Тепер я знаю, що мені робити з моїм револьвером... (Бере гітару й іде, граючи.)

ЯША: Двадцять два нещастя! Дурний чоловік, між нами кажучи. (Позіхає.)

ДУНЯ: Не дай Бог, застрелиться.

Пауза.

ДУНЯ: Я стала тривожна, все непокоюся. Мене ще дівчинкою взяли до панів, я геть відвикла від простого життя, і ось руки білі-білі, як у панянки. Ніжна стала, така делікатна, благородна, всього боюся... Страшно так. І якщо ви, Яшо, обдурите мене, то я не знаю, що буде з моїми нервами.

ЯША (цілує її): Огірочок! Звичайно, кожна дівчина має лишатися при пам’яті, і я найбільше не люблю, коли дівчина неґречно поводиться.

ДУНЯ: Я пристрасно полюбила вас, ви освічений, маєте щодо всього думку.

Пауза.

ЯША (позіхає): Так, мось-пані... Як на мене, так: якщо дівчина кого любить, то вона, значить, аморальна.

Пауза.

ЯША: Приємно викурити сигару на чистому повітрі... (Прислухається.) Сюди йдуть... Це панове...

Дуня рвучко обіймає його.

ЯША: Ідіть додому, ніби ходили на річку купатися, йдіть цією доріжкою, а то перестрінуть і подумають про мене, ніби я з вами на побаченні. Терпіти цього не можу.

ДУНЯ (тихо кашляє): У мене від сигари голова розболілася... (Виходить.)

Яша залишається, сидить біля каплиці.

Заходять Любов Андріївна, Гаєв і Лопахін.

ЛОПАХІН: Маєте остаточно вирішити — час не чекає. Адже питання зовсім дріб’язкове. Чи згодні ви віддати землю під дачі, чи ні? Дайте відповідь одним словом: так чи ні? Тільки одне слово!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хто це тут курить огидні сигари... (Сідає.)

ГАЄВ: Ось залізницю побудували, і стало зручно. (Сідає.) З’їздили в місто і поснідали... жовтого в середину! Мені спочатку піти б до будинку, зіграти одну партію...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Встигнеш.

ЛОПАХІН: Тільки одне слово! (Благально.) Дайте ж мені відповідь!

ГАЄВ (позіхаючи): Кого?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться в своє портмоне): Учора було багато грошей, а сьогодні зовсім мало. Бідна моя Варя з економії годує всіх молочним супом, на кухні старим дають один горох, а я витрачаю якось безглуздо... (Упустила портмоне, розсипала золоті.) Ну, посипалися... (Їй прикро.)

ЯША: Дозвольте, я зараз підберу. (Збирає монети.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Будьте ласкаві, Яшо. І навіщо я поїхала снідати... Паскудний ваш ресторан із музикою, скатертини тхнуть милом... Навіщо так багато пити, Льоню? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторані ти говорив знову багато й усе недоречно. Про сімдесяті роки, про декадентів. І кому? Мостинам говорити про декадентів!

ЛОПАХІН: Так.

ГАЄВ (махає рукою): Я невиправний, це очевидно... (Роздратовано до Яші.) Що таке, постійно крутишся перед очима...

ЯША (сміється): Я без сміху не можу чути вашого голосу.

ГАЄВ (сестрі): Або я, або він...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ідіть, Яшо, ідіть...

ЯША (віддає Любові Андріївні гаманець): Зараз піду. (Ледь стримується від сміху.) Цієї хвилини... (Виходить.)

ЛОПАХІН: Ваш маєток заміряється придбати багач Деріганов. На торги, кажуть, приїде сам особисто.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А ви звідки чули?

ЛОПАХІН: У місті кажуть.

ГАЄВ: Ярославська тітонька обіцяла надіслати, а коли і скільки надішле, невідомо...

ЛОПАХІН: Скільки вона надішле? Тисяч сто? Двісті?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну... Тисяч десять-п’ятнадцять, і на тому спасибі.

ЛОПАХІН: Даруйте, таких легковажних людей, як ви, панове, таких неділових, дивних, я ще не стрічав. Вам кажуть зрозумілою мовою, маєток ваш продають, а ви геть не розумієте.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж нам робити? Навчіть, га?

ЛОПАХІН: Я вас щодня вчу. Щодня я говорю все одне і те саме. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це саме зараз, скоріше — аукціон незабаром! Зрозумійте! Раз остаточно вирішите, щоб були дачі, то грошей вам дадуть скільки завгодно, і вас тоді врятовано.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дачі та дачники — це так низько, даруйте.

ГАЄВ: Абсолютно з тобою згоден.

ЛОПАХІН: Я або заридаю, або закричу, або знепритомнію. Не можу! Ви мене замучили! (До Гаєва.) Баба ви!

ГАЄВ: Кого?

ЛОПАХІН: Баба! (Хоче піти.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано): Ні, не йдіть, залишіться, голубчику. Прошу вас. Можливо, надумаємо щось!

ЛОПАХІН: Про що тут думати!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не йдіть, прошу вас. З вами все одно веселіше...

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я все чекаю чогось, начебто над нами має обвалитися будинок.

ГАЄВ (у глибокій задумі): Дуплет у кут... Круазе в середину...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Уже надто ми грішили...

ЛОПАХІН: Які у вас гріхи...

ГАЄВ (кладе до рота льодяник): Подейкують, що я весь свій статок проїв на льодяниках... (Сміється.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О, мої гріхи... Я завжди смітила грошима без уґаву, як божевільна, і вийшла заміж за людину, яка робила одні тільки борги. Чоловік мій помер від шампанського, — він страшно пив, — і на нещастя я полюбила іншого, зійшлася, і саме тоді, — це було перше покарання, удар прямо в голову, — ось тут на річці... потонув мій хлопчик, і я подалася за кордон, зовсім подалася, щоб ніколи не повертатися, не бачити цієї річки... я закрила очі, бігла, себе не тямлячи, а він за мною... безжально, грубо. Придбала я дачу біля Ментони, прецінь він захворів там, і три роки я не знала спочинку ні вдень, ні вночі; хворий змучив мене, душа моя висохла. А тогоріч, коли дачу продали за борги, я поїхала до Парижа, і там він обібрав мене, кинув, зійшовся з іншою, я пробувала отруїтися... Так нерозумно, так соромно... І потягнуло раптом до Росії, на батьківщину, до дівчинки моєї... (Витирає сльози.) Господи, Господи, будь милостивий, прости мені гріхи мої! Не карай мене надалі! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижа... Перепрошує, благає повернутися... (Рве телеграму.) Немов десь музика. (Прислухається.)

ГАЄВ: Це наш знаний єврейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейта і контрабас.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Він іще існує? Його до нас закликати б якось, влаштувати вечір.

ЛОПАХІН (прислухається): Не чути... (Тихо наспівує.) «І за гроші русака німці офранцузять». (Сміється.) Яку я вчора п’єсу переглядав у театрі, дуже смішно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І, напевно, нічого немає смішного. Вам не п’єси переглядати, а дивитися б частіше на себе самих. Як ви всі сіро живете, як багато говорите непотрібного.

ЛОПАХІН: Це правда. Варто прямо сказати, життя в нас безглузда...

Пауза.

ЛОПАХІН: Мій тато був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив сп’яну, і все ціпком. По суті, і я такий само дурень та ідіот. Нічому не навчався, почерк у мене поганий, пишу я так, що від людей соромно, як курка лапою.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одружитися вам потрібно, мій друже.

ЛОПАХІН: Так… Це правда.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: На нашій Варі б. Вона хороша дівчина.

ЛОПАХІН: Так.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вона в мене з простих, працює цілий день, а головне, вас любить. Та й вам давно подобається.

ЛОПАХІН: Що ж? Я не проти... Вона хороша дівчина.

Пауза.

ГАЄВ: Мені пропонують місце в банку. Шість тисяч на рік... Ти чула?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Куди там! Сиди вже...

Заходить Фірс; він приніс пальто.

ФІРС (до Гаєва): Прошу, пане, надіти, а то сиро.

ГАЄВ (надягає пальто): Набрид ти, брате.

ФІРС: Нічого там... Вранці поїхали, не сказавши. (Оглядає його.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Як ти постарів, Фірсе!

ФІРС: Чого бажаєте?

ЛОПАХІН: Кажуть, ти постарів дуже!

ФІРС: Живу давно. Мене одружити збиралися, а вашого татуся ще на світі не було... (Сміється.) А воля вийшла, я вже старшим камердинером був. Тоді я не погодився на волю, залишився при панах...

Пауза.

ФІРС: І пам’ятаю, всі раді, а чому раді, і самі не знають.

ЛОПАХІН: Перше дуже добре було. Принаймні дерли.

ФІРС (не почувши): Отож бо. Мужики при панах, пани при мужиках, а тепер всі нарізно, не добереш нічого.

ГАЄВ: Помовч, Фірсе. Завтра мені потрібно в місто. Обіцяли познайомити з одним генералом, який може дати під вексель.

ЛОПАХІН: Нічого у вас не вийде. І не сплатите ви відсотків, будьте певні.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це він марить. Ніяких генералів немає.

Заходять Трофімов, Аня і Варя.

ГАЄВ: А ось і наші йдуть.

АНЯ: Мама сидить.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (ніжно): Іди, іди... Рідні мої... (Обіймаючи Аню і Варю.) Якби ви обидві знали, як я вас люблю. Сідайте поруч, ось так.

Усі сідають.

ЛОПАХІН: Наш одвічний студент усе з панянками ходить.

ТРОФІМОВ: Вас не обходить.

ЛОПАХІН: Йому п’ятдесят років скоро, а він усе ще студент.

ТРОФІМОВ: Облиште ваші дурні жарти.

ЛОПАХІН: Що ж ти, диваче, сердишся?

ТРОФІМОВ: А ти не чіпляйся.

ЛОПАХІН (сміється): Дозвольте у вас поцікавитися, що ви про мене думаєте?

ТРОФІМОВ: Я, Єрмолаю Олексійовичу, так думаю: ви багатій, будете скоро мільйонером. Ось як у сенсі обміну речовин потрібен хижий звір, який з’їдає все, що трапляється йому на шляху, так і ти потрібен.

Усі сміються.

ВАРЯ: Ви, Петю, розкажіть ліпше про планети.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову.

ТРОФІМОВ: Про що це?

ГАЄВ: Про горду людину.

ТРОФІМОВ: Ми вчора говорили довго, але не дійшли згоди. У гордій людині, на вашу думку, є щось містичне. Можливо, й ваша правда почасти, але якщо міркувати просто, без викрутасів, то яка там гордість, чи є в цьому сенс, якщо людина фізіологічно влаштована неважливо, якщо у своїй незмірній кількості вона груба, нерозумна, глибоко нещаслива. Варто припинити захоплюватися собою. Варто лишень працювати б.

ГАЄВ: Усе одно помреш.

ТРОФІМОВ: Хтозна? І що значить — помреш? Можливо, у людини сто почуттів і зі смертю гинуть тільки п’ять, відомих нам, а інші дев’яносто п’ять залишаються живими.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який ви розумний, Петю!..

ЛОПАХІН (іронічно): Пристрасть!

ТРОФІМОВ: Людство рухається вперед, удосконалюючи свої сили. Усе, що недосяжно для нього нині, колись стане близьким, зрозумілим, лишень треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, у Росії, працюють наразі далеко не всі. Незмірна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі кажуть «ти», з мужиками обходяться як з тваринами, вчаться погано, серйозно нічого не читають, анічогісінько не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Усі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом у всіх на очах робочі їдять жахливо, сплять без подушок, по тридцять, по сорок душ в одній кімнаті, всюди клопи, сморід, сирість, моральна нечистота... І, очевидно, всі хороші розмови в нас для того тільки, щоб відвести очі собі й іншим. Покажіть мені, де у нас дит’ясла, про які говорять так багато і часто, де читальні? Про них тільки в романах пишуть, на ділі ж їх немає зовсім. Є тільки бруд, вульгарність, азійщина... Я боюся і не люблю дуже серйозних фізіономій, боюся серйозних розмов. Ліпше помовчимо!

ЛОПАХІН: Знаєте, я встаю о п’ятій годині ранку, працюю з ранку до вечора, ну, у мене постійно гроші свої і чужі, і я бачу, які навколо люди. Треба тільки почати робити щось, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Іншим разом, коли не спиться, я думаю: Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мусимо по-справжньому бути велетнями...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вам знадобилися велетні... Вони лишень у казках хороші, а так вони лякають.

У глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (задумливо): Єпіходов іде...

АНЯ (задумливо): Єпіходов іде...

ГАЄВ: Сонце сіло, панове.

ТРОФІМОВ: Так.

ГАЄВ (неголосно, ніби декламуючи): О природо, чудова, ти виблискуєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю, поєднуєш у собі буття і смерть, ти оживляєш і руйнуєш...

ВАРЯ (благально): Дядечку!

АНЯ: Дядьку, ти знову!

ТРОФІМОВ: Ви ліпше жовтого в середину дуплетом.

ГАЄВ: Я мовчу, мовчу.

Усі сидять, задумалися. Тиша. Чутно тільки, як тихо бурмоче Фірс. Раптом лунає віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, завмираючий, сумний.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це що?

ЛОПАХІН: Не знаю. Десь далеко в шахтах зірвалася баддя. Проте десь дуже далеко.

ГАЄВ: А можливо, пташка якась... на кшталт чаплі.

ТРОФІМОВ: Або пугач...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (здригається): Неприємно чомусь.

Пауза.

ФІРС: Перед нещастям те саме було: і сова кричала, і самовар гудів без упину.

ГАЄВ: Перед яким нещастям?

ФІРС: Перед волею.

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Знаєте, друзі, ходімо, вже вечоріє. (До Ані.) У тебе на очах сльози... Чого ти, дівчинко? (Обіймає її.)

АНЯ: Це так, мамо. Нічого.

ТРОФІМОВ: Хтось іде.

Показується Перехожий у білому заношеному кашкеті, в пальто; він злегка напідпитку.

ПЕРЕХОЖИЙ: Дозвольте вас запитати, чи можу я пройти тут прямо на станцію?

ГАЄВ: Можете. Ідіть цією дорогою.

ПЕРЕХОЖИЙ: Щиросердно вам дякую. (Кашлянувши.) Погода чудова... (Декламує.) Брате мій, брате стражденний... вийди на Волгу, чий стогін... (До Варі.) Мадемуазель, дозвольте голодному чолов’язі копійок тридцять...

Варя злякалася, скрикує.

ЛОПАХІН (сердито): Всякому неподобству існує своя пристойність!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (оторопівши): Візьміть... ось вам... (Шукає в портмоне.) Срібла немає... Байдуже, ось вам золотий...

ПЕРЕХОЖИЙ: Щиросердно вам дякую! (Виходить.)

Сміх.

ВАРЯ (перелякана): Я піду... я піду... Ах, матусю, вдома людям їсти нічого, а ви йому віддали золотий.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж зі мною, дурною, робити! Я тобі вдома віддам все, що маю. Єрмолаю Олексійовичу, дасте мені ще в борг!..

ЛОПАХІН: Гаразд.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо, панове, вже час. А тут, Варю, ми тебе зовсім засватали, вітаю.

ВАРЯ (крізь сльози): Цим, мамо, жартувати не можна.

ЛОПАХІН: Охме́ліє, йди в монастир...

ГАЄВ: А в мене тремтять руки: давно не грав на більярді.

ЛОПАХІН: Охме́ліє, о німфо, згадай мене в своїх молитвах!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо, панове. Скоро вечеряти.

ВАРЯ: Налякав він мене. Серце так і стугонить.

ЛОПАХІН: Нагадую вам, панове: двадцять другого серпня продаватимуть вишневий сад. Думайте про це!.. Думайте!..

Виходять усі, крім Трофімова й Ані.

АНЯ (сміючись): Спасибі перехожому, налякав Варю, тепер ми одні.

ТРОФІМОВ: Варя боїться, а раптом ми полюбимо одне одного, і цілі дні не відходить від нас. Вона своєю вузькою головою не може зрозуміти, що ми понад любов’ю. Оминути те дрібне і примарне, що заважає бути вільним і щасливим, — ось мета і сенс нашого життя. Уперед! Ми прямуємо нестримно до яскравої зірки, що палає там вдалині! Уперед! Не відставати, друзі!

АНЯ (сплескуючи руками): Як добре ви говорите!

Пауза.

АНЯ: Сьогодні тут дивно!

ТРОФІМОВ: Так, погода дивовижна.

АНЯ: Що ви зі мною зробили, Петю, бо я вже не люблю вишневого саду, як раніше? Я любила його так ніжно, мені здавалося, на землі немає кращого місця за наш сад.

ТРОФІМОВ: Уся країна наш сад. Земля велика і прекрасна, є на ній багато чудових місць.

Пауза.

ТРОФІМОВ: Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти, невже ви не чуєте голосів... Володіти живими душами — адже це переродило всіх вас, що жили раніше і тепер живуть, тож ваша мати, ви, дядько вже не помічаєте, що ви живете в борг, за чужий рахунок, коштом тих людей, яких ви не пускаєте далі передпокою... Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще анічогісінько, немає певного сприйняття минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимося на тугу або п’ємо горілку. Адже так ясно, щоб почати жити в сьогоденні, необхідно спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, лише надзвичайною, безперервною працею. Зрозумійте це, Аню.

АНЯ: Будинок, в якому ми живемо, давно вже не наш будинок, і я піду, даю вам слово.

ТРОФІМОВ: Якщо у вас є ключі від господарства, то киньте їх у криницю і йдіть. Будьте вільні, як вітер.

АНЯ (в захваті): Як добре ви сказали!

ТРОФІМОВ: Вірте мені, Аню, вірте! Мені ще немає тридцяти, я молодий, я ще студент, але я вже так багато пережив! Як зима, то я голодний, хворий, стривожений, бідний, як жебрак, і — куди тільки доля не ганяла мене, де я тільки не був! І все ж душа моя завжди, у будь-яку хвилину, і вдень, і вночі була сповнена невимовних передчуттів. Я передчуваю щастя, Аню, я вже бачу його...

АНЯ (задумливо): Сходить місяць.

Чути, як Єпіходов грає на гітарі все ту сумну пісню. Сходить місяць. Десь неподалік тополь Варя шукає Аню і кличе: «Аню! Де ти?».

ТРОФІМОВ: Так, сходить місяць.

Пауза.

ТРОФІМОВ: Ось воно, щастя, ось воно йде, підходить дедалі ближче і ближче, я вже чую його кроки. І якщо ми не побачимо, не звідаємо його, то що за біда? Його побачать інші!

Голос Варі: «Аню! Де ти?».

ТРОФІМОВ: Знову ця Варя! (Сердито.) Обурливо!

АНЯ: Що ж? Ходімо до річки. Там добре.

ТРОФІМОВ: Ходімо.

Ідуть.

Голос Варі: «Аню! Аню!».

Завіса

Дія третя

Вітальня, відокремлена аркою від зали. Сяє люстра. Чути, як у передпокої грає єврейський оркестр, той самий, про який ішлося у другій дії. Вечір. У залі танцюють grand-rond. Голос Симеонова-Пищика: «Promenade а une paire!». Виходять до вітальні: у першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, у другій — Трофімов і Любов Андріївна, у третій — Аня з поштовим чиновником, у четвертій — Варя з начальником станції і т. д. Варя тихо плаче і, танцюючи, втирає сльози. В останній парі Дуня. Крокують вітальнею. Пищик кричить: «Grand-rond, balancez!» і «Les cavaliers а genoux et remerciez vos dames!»[28].

Фірс у фраку проносить на підносі зельтерську воду. Входять до вітальні Пищик і Трофімов.

ПИЩИК: Я повнокровний, мене вже двічі розбивало, танцювати важко, але, як-то кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити. Здоров’я-то в мене кінське. Мій покійний батько, жартівник, царство небесне, щодо нашого походження казав так, ніби древній рід наш Симеонових-Пищиків походить нібито від того самого коня, якого Калігула посадив у сенаті... (Сідає.) Але от лихо: грошей немає! Голодному псові сниться тільки м’ясо... (Хропе і негайно ж прокидається.) Так і я... можу лише про гроші...

ТРОФІМОВ: А у вас у фігурі справді є щось кінське.

ПИЩИК: Що ж... кінь хороша тварина... коня продати можна...

Чути, як у сусідній кімнаті грають на більярді.

У залі під аркою з’являється Варя.

ТРОФІМОВ (дражнить): Мадам Лопахіна! Мадам Лопахіна!..

ВАРЯ (сердито): Облізлий пан!

ТРОФІМОВ: Так, я облізлий пан і пишаюся цим!

ВАРЯ (у гіркій задумі): Ось найняли музикантів, а чим платити? (Виходить.)

ТРОФІМОВ (до Пищика): Якби енергія, яку ви протягом усього вашого життя витратили на пошуки грошей для сплати відсотків, пішла у вас на щось інше, то, ймовірно, зрештою ви могли б перевернути Землю.

ПИЩИК: Ніцше... філософ... найбільший, найвідоміший... величезного розуму людина, говорить у своїх творах, ніби фальшиві папірці робити можна.

ТРОФІМОВ: А ви читали Ніцше?

ПИЩИК: Ну... Мені Дарочка казала. А в мене нині таке становище, що хоч фальшиві папірці роби... Післязавтра триста десять рублів платити... Сто тридцять уже дістав... (Обмацує кишені, стривожено.) Гроші пропали! Втратив гроші! (Крізь сльози.) Де гроші? (Радісно.) Ось вони, за підкладкою... Навіть потом зійшов...

Заходять Любов Андріївна і Шарлотта Іванівна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (наспівує лезгинку): Чому так довго немає Леоніда? Що він робить у місті? (До Дуні.) Дуню, запропонуйте музикантам чаю...

ТРОФІМОВ: Торги не відбулися, цілком імовірно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І музиканти ці геть недоречні, і бал ми затіяли недоречно... Ну, нічого... (Сідає і тихо наспівує.)

ШАРЛОТТА (подає Пищику колоду карт): Ось вам колода карт, загадайте якусь одну карту.

ПИЩИК: Загадав.

ШАРЛОТТА: Тепер тасуйте колоду. Дуже добре. Дайте сюди, о мій милий пане Пищику. Ein, zwei, drei![29] Тепер пошукайте, вона у вас у боковій кишені...

ПИЩИК (дістає з бокової кишені карту): Вісімка пік, абсолютно правильно! (Дивуючись.) Ти ба!

ШАРЛОТТА (тримає на долоні колоду карт, до Трофімова): Кажіть хутчіше, яка карта зверху?

ТРОФІМОВ: Що ж? Ну, дама пік.

ШАРЛОТТА: Є! (До Пищика.) Ну? Яка карта зверху?

ПИЩИК: Туз чирвовий.

ШАРЛОТТА: Є!.. (Б’є по долоні, колода карт зникає.) А яка сьогодні гожа днина!

Їй відповідає таємничий жіночий голос, точно з-під підлоги: «О, так, днина гожа, пані».

ШАРЛОТТА: Ви такий хороший, мій ідеале...

Голос: «Ви, пані, мені теж до душі».

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ (аплодує): Пані черевомовиця, браво!

ПИЩИК (дивуючись): Ти ба! Чарівна Шарлотто Іванівно... я просто закоханий...

ШАРЛОТТА: Закоханий? (Знизавши плечима.) Хіба ви можете кохати? Guter Mensch, aber schlechter Musikant[30].

ТРОФІМОВ (плескає Пищика по плечу): Кінь ви нічогенький...

ШАРЛОТТА: Прошу уваги, ще один фокус. (Бере зі стільця плед.) Ось дуже хороший плед, певно, буду продавати... (Струшує.) Може, хоче хтось придбати?

ПИЩИК (дивуючись): Ти ба!

ШАРЛОТТА: Ein, zwei, drei! (Швидко піднімає опущений плед.)

За пледом стоїть Аня; вона робить реверанс, біжить до матері, обіймає її і тікає назад до зали при загальному захваті.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (аплодує): Браво, браво!..

ШАРЛОТТА: Тепер іще! Ein, zwei, drei.

Піднімає плед; за пледом стоїть Варя і кланяється.

ПИЩИК (дивуючись): Ти ба!

ШАРЛОТТА: Кінець! (Кидає плед на Пищика, робить реверанс і тікає до зали.)

ПИЩИК (поспішає за нею): Злочинниця... як то?! Як то?! (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А Леоніда й досі немає. Що він бариться в місті так довго, не розумію! Адже все вже скінчено там, маєток продали або торги не відбулися, навіщо ж так довго тримати в невіданні!

ВАРЯ (намагаючись її втішити): Дядечко придбав, я в цьому впевнена.

ТРОФІМОВ (глузливо): Звісно.

ВАРЯ: Бабуся прислала йому довіреність, щоби він придбав на її ім’я з переведенням боргу. Це вона для Ані. І я впевнена, Бог допоможе, дядечко купить.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ярославська бабуся надіслала п’ятнадцять тисяч, щоб купити маєток на її ім’я, — нам вона не вірить, — а цих грошей не стачило б навіть відсотки сплатити. (Закриває обличчя руками.) Сьогодні долю мою вирішують, долю...

ТРОФІМОВ (дражнить Варю): Мадам Лопахіна!

ВАРЯ (сердито): Одвічний студент! Уже двічі відраховували з університету.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж ти сердишся, Варю? Він дражнить тебе Лопахіним, ну то й що? Хочеш — виходь за Лопахіна, він хороша, цікава людина. Не хочеш — не виходи; тебе, дурненька, ніхто не приневолює...

ВАРЯ: До такої справи я ставлюся серйозно, матусю, треба прямо говорити. Він хороша людина, мені подобається.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: То й виходь. Чого ж чекати, не доберу!

ВАРЯ: Матусю, не можу ж я сама освідчитися йому. Ось уже два роки всі мені кажуть про нього, усі говорять, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, зайнятий ділом, йому не до мене. Якби були гроші, хоч трохи, хоч би сто рублів, кинула б я все, подалася би подалі. У монастир пішла б.

ТРОФІМОВ: Суціль добро!

ВАРЯ (до Трофімова): Студент має бути розумним! (М’яким тоном, зі сльозами.) Який ви стали некрасивий, Петрусю, як постаріли! (До Любові Андріївни, вже не плачучи.) Тільки от без діла не можу, матусю. Щохвилини маю щось робити.

Заходить Яша.

ЯША (ледь стримуючи сміх): Єпіходов більярдний кий зламав!.. (Виходить.)

ВАРЯ: Навіщо ж Єпіходов тут? Хто йому дозволив на більярді грати? Не розумію цих людей... (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не чіпляйтеся до неї, Петрусю, ви бачите, вона і без того горює.

ТРОФІМОВ: Надто вже вона старанна, не за своє береться. Усе літо не давала спокою ні мені, ні Ані, боялася, як би в нас роману не трапилося. Що їй? І до того ж я ніяк не виказував, я далекий від вульгарності. Ми понад любов’ю!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А я ось, мабуть, попід любов’ю. (Украй неспокійна.) Чому немає Леоніда? Лишень знати б: продали маєток чи ні? Нещастя видається мені таким неймовірним, що навіть якось не знаю, що думати, губ­люся... Я можу зараз крикнути... можу дурість учинити. Врятуйте мене, Петрусю. От і скажіть щось, кажіть...

ТРОФІМОВ: Чи продали сьогодні маєток, чи нікому не продали — хіба не все одно? З ним давно вже покінчено, немає вороття назад, заросла доріжка. Заспокойтеся, люба. Не треба обманювати себе, треба хоч раз у житті поглянути правді прямо в очі.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Якій правді? Ви бачите, де правда і де неправда, а я точно втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, це тому так, що ви молодий, ще не встигли вистраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивитеся вперед, і не тому, що не бачите і не чекаєте нічого страшного, позаяк життя ще приховане від ваших молодих очей? Ви сміливіший, чесніший, глибший за нас, але вдумайтеся, будьте шанобливі хоч на дрібку, пожалійте мене. Адже я народилася тут, тут мешкали мої батько і мати, мій дід, я люблю цей будинок, без вишневого саду я не уявляю свого життя, і якщо аж так потрібно продавати, то продавайте і мене разом із садом... (Обіймає Трофімова, цілує його в лоб.) Адже мій син потонув тут... (Плаче.) Пожалійте мене, хороший, добрий чоловіче.

ТРОФІМОВ: Ви знаєте, я співчуваю всією душею.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одначе треба інакше, інакше це сказати... (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) Мені сьогодні тяжко на душі, ви не можете уявити. Тут мені гамірно, тремтить душа від кожного звуку, я вся тремчу, а піти до себе не можу, мені одній у тиші страшно. Не засуджуйте мене, Петрусю... Я люблю вас, як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, клянуся вам, тільки, голубчику, треба ж учитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, а доля кидає вас з місця на місце, це так дивно... Хіба ні? Так? І треба ж щось із бородою зробити, щоб вона росла хоч якось... (Сміється.) Кумедний ви!

ТРОФІМОВ (піднімає телеграму): Я не бажаю бути красенем.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа телеграма. Щодня отримую. І вчора, і сьогодні. Ця дика людина знову захворіла, знову йому зле... Він перепрошує, благає приїхати, і насправді мені слід було б з’їздити в Париж, побути біля нього. У вас, Петрусю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, нещасливий, а хто там догляне його, хто втримає його від помилок, хто дасть йому ліки вчасно? І що ж тут приховувати або мовчати, я люблю його, це ясно. Люблю, люблю... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне Трофімову руку.) Не думайте зле, Петрусю, не кажіть мені нічого, не кажіть...

ТРОФІМОВ (крізь сльози): Даруйте за відвертість, заради Бога: адже він обібрав вас!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, ні, ні, не треба казати так... (Затуляє вуха.)

ТРОФІМОВ: Адже він негідник, лишень ви одна не знаєте цього! Він дріб’язковий негідник, нікчема...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (розсердившись, але стримано): Вам двадцять шість років або двадцять сім, а ви ще й досі гімназист другого класу!

ТРОФІМОВ: Нехай!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Треба бути мужчиною, у вашому віці маєте розуміти тих, хто любить. І варто самому любити... варто закохуватися! (Сердито.) Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чистюлька, смішний дивак, виродок...

ТРОФІМОВ (із жахом): Що вона каже!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: «Я понад любов’ю!» Ви не понад любов’ю, а просто, як ось каже наш Фірс, ви недолугий. У вашому віці та й бути без коханки!..

ТРОФІМОВ (із жахом): Це жахливо! Що вона каже?! (Іде хутко до зали, схопившись за голову.) Це жахливо... Не можу, я піду... (Виходить, але одразу ж повертається.) Між нами все скінчено! (Виходить до передпокою.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (кричить услід): Петрусю, стривайте! Смішна людина, я пожартувала! Петрусю!

Чути, як у передпокої хтось швидко крокує сходами і раптом із гуркотом падає додолу. Аня і Варя скрикують, але одразу ж чутно сміх.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що там таке?

Вбігає Аня.

АНЯ (сміючись): Петрусь зі сходів упав! (Тікає.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивак цей Петрусь...

Начальник станції зупиняється серед зали і читає «Грішницю» О. Толстого. Його слухають, але навряд він прочитав кілька рядків, як з передпокою лунають звуки вальсу, і читання припинено. Усі танцюють. Проходять з передпокою Трофімов, Аня, Варя і Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну, Петрусь... ну, чиста душа... я перепрошую... Ходімо танцювати... (Танцює з Трофімовим.)

Аня і Варя танцюють.

Фірс заходить, ставить свого костура неподалік бічних дверей.

Яша теж зайшов з вітальні, дивиться на танці.

ЯША: Що, дідусю?

ФІРС: Нездужаю. Перше в нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за поштовим чиновником і начальником станції, та й ті без охоти навідуються. Щось ослаб я. Пан покійний, дідусь, усіх сургучем лікував, від усіх хвороб. Я сургуч приймаю щодня вже років двадцять, а то й більше; може, я від нього і живий.

ЯША: Набрид ти, діду. (Позіхає.) Аби вже швидше тебе дідько вхопив.

ФІРС: Ех ти... недолуге! (Бурмоче.)

Трофімов і Любов Андріївна танцюють у залі, потім у вітальні.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Merci. Я посиджу... (Сідає.) Стомилася.

Заходить Аня.

АНЯ (схвильовано): А щойно на кухні якийсь чоловік казав, що вишневий сад уже продали сьогодні.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Кому продали?

АНЯ: Не сказав, кому. Пішов. (Танцює з Трофімовим, обоє рушають до зали.)

ЯША: Це там якийсь старий балакав. Чужий.

ФІРС: А Леоніда Андрійовича ще немає, не приїхав. Пальто на ньому легке, демісезонне, тож, гляди, застудиться. Ех, молоде-зелене.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я зараз помру. Підіть, Яшо, довідайтеся, кому продали.

ЯША: Так він давно пішов, старий той. (Сміється.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (з легким розпачем): Ну, чому ви смієтеся? Чому радієте?

ЯША: Дуже вже Єпіходов кумедний. Порожня людина. Двадцять два нещастя.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Фірсе, якщо продадуть маєток, то куди ти підеш?

ФІРС: Куди накажете, туди й піду.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Чому в тебе обличчя таке? Ти нездужаєш? Ходи ліпше спати...

ФІРС: Так... (З усмішкою.) Я піду спати, а без мене тут хто подасть, хто розпорядиться? Один на весь дім.

ЯША (до Любові Андріївни): Любове Андріївно! Дозвольте звернутися до вас із проханням, будьте така ласкава! Якщо знову поїдете в Париж, то візьміть мене з собою, зробіть милість. Тут мені залишатися позитивно неможливо. (Озираючись, стиха.) Що вже казати, ви сама бачите, країна неосвічена, народ безпутній, до того ж нудьга, на кухні годують бридко, а тут ще й Фірс цей ходить, бурмоче різні невідповідні слова. Візьміть мене з собою, будьте така ласкава!

Заходить Пищик.

ПИЩИК: Дозвольте просити вас... на вальсування, найвродливіша...

Любов Андріївна йде з ним.

ПИЩИК: Чарівна, усе ж сто вісімдесят рубликів я візьму у вас... Візьму... (Танцює.) Сто вісімдесят рубликів...

Перейшли до зали.

ЯША (тихо наспівує): «А чи збагнеш душі моєї хвилювання...»

У залі постать у сірому циліндрі й у картатих панталонах махає руками і стрибає; крики: «Браво, Шарлотто Іванівно!».

ДУНЯ (зупинилася, щоб попудритися): Панночка велить мені танцювати — кавалерів багато, а дам мало, — а в мене від танців паморочиться голова, серце б’ється. Фірсе Миколайовичу, а зараз чиновник з пошти таке мені сказав, що мені подих перехопило.

Музика стихає.

ФІРС: Що ж він тобі сказав?

ДУНЯ: Ви, каже, як квітка.

ЯША (позіхає): Невіглас... (Виходить.)

ДУНЯ: Як квітка... Я така делікатна дівчина, страшенно люблю ніжні слова.

ФІРС: Закрутишся ти.

Заходить Єпіходов.

ЄПІХОДОВ: Ви, Докіє Федорівно, не бажаєте мене бачити... буцім я якась комаха. (Зітхає.) Ех, життя!

ДУНЯ: Чого вам?

ЄПІХОДОВ: Безсумнівно, може, й ваша правда. (Зітхає.) Проте, звичайно, якщо поглянути з позиції, то ви, дозволю собі так висловитися, даруйте за відвертість, зовсім привели мене в стан духу. Я знаю свою фортуну, щодня зі мною трапляється якесь нещастя, і до цього я давно вже звик, тож з осміхом дивлюся на свою долю. Ви дали мені слово, і хоча я...

ДУНЯ: Прошу вас, потім поговоримо, а тепер дайте мені спокій. Тепер я мрію. (Грає віялом.)

ЄПІХОДОВ: У мене нещастя щодня, і я, дозволю собі так висловитися, тільки посміхаюся, навіть сміюся.

Заходить із зали Варя.

ВАРЯ: Ти ще й досі не пішов, Семене? Який же ти, направду, зневажливий. (До Дуні.) Іди звідси, Дуню. (До Єпіходова.) То на більярді граєш і кий зламав, то вітальнею походжаєш, як гість.

ЄПІХОДОВ: З мене вирахувати, дозвольте вам зауважити, ви не можете.

ВАРЯ: Я не вираховую з тебе, а кажу. Тільки й знаєш, що ходиш з місця на місце, а до діла не берешся. Конторщика тримаємо, а для чого — невідомо.

ЄПІХОДОВ (ображено): Працюю я, ходжу чи їм, чи граю на більярді, про це хай судять люди старші й ті, які розуміються на тому.

ВАРЯ: Ти смієш мені таке казати! (Розлютившись.) Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся ж геть звідси! Цієї ж хвилини!

ЄПІХОДОВ (злякавшись): Прошу вас висловлюватися делікатно.

ВАРЯ (розгнівавшись): Умить геть звідси! Геть!

Єпіходов прямує до дверей, Варя — за ним.

ВАРЯ: Двадцять два нещастя! Щоб духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!

Єпіходов вийшов, за дверима його голос: «Я на вас скаржитимуся».

ВАРЯ: А, ти назад ідеш? (Хапає костура, якого неподалік дверей облишив Фірс.) Іди... Іди... Іди, я тобі покажу... А, ти йдеш? Ідеш? Так ось же тобі... (Замахується.)

Цієї миті входить Лопахін.

ЛОПАХІН: Уклінно дякую.

ВАРЯ (сердито і насмішкувато): Винна!

ЛОПАХІН: Нічого, мось-панно. Покірно дякую за приємне частування.

ВАРЯ: Не варто подяки. (Відходить, потім озирається і запитує м’яко.) Я вас не забила?

ЛОПАХІН: Ні, нічого. Ґулю, однак, нажене величезну.

Голоси в залі: «Лопахін приїхав! Єрмолай Олексійович!».

ПИЩИК: Бачимо, чуємо... (Цілується з Лопахін.) Коньячком від тебе тягне, милий мій, душа моя. А ми тут теж веселимося.

Заходить Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це ви, Єрмолаю Олексійовичу? Чому так довго? Де Леонід?

ЛОПАХІН: Леонід Андрійович зі мною приїхав, він іде...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (хвилюючись): Ну що? Були торги? Та кажіть уже!

ЛОПАХІН (зніяковіло, боячись виявити свою радість): Торги закінчили о четвертій годині... Ми на потяг запізнилися, довелося чекати до пів на десяту. (Важко зітхнувши.) Ух! У мене трошки в голові паморочиться...

Заходить Гаєв, у правиці в нього покупки, лівою він витирає сльози.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Льоню, що? Льоню, ну? (Нетерпляче, зі сльозами.) Швидше, благаю...

ГАЄВ (нічого їй не відповідає, тільки махає рукою Фірсу, плачучи): Ось візьми... Тут анчоуси, керченські оселедці... Я сьогодні нічого не їв... Як я вистраждав!

Двері в більярдну відкрито; чути стукіт куль і голос Яші: «Сім і вісімнадцять!». У Гаєва змінюється вираз, він уже не плаче.

ГАЄВ: Стомився я жахливо. Даси мені, Фірсе, переодягнутися. (Виходить до себе через залу, за ним Фірс.)

ПИЩИК: Що на торгах? Розповідай!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Продали вишневий сад?

ЛОПАХІН: Продали.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хто купив?

ЛОПАХІН: Я купив.

Пауза.

Любов Андріївна пригнічена; вона впала б, якби не стояла біля крісла і стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, посеред вітальні, і йде.

ЛОПАХІН: Я купив! Стривайте, панове, зробіть милість, у мене в голові запаморочилось, говорити не можу... (Сміється.) Прийшли ми на торги, там уже Деріганов. У Леоніда Андрійовича було лише п’ятнадцять тисяч, а Деріганов понад боргу відразу давав тридцять. Бачу, річ така, я схопився з ним, дав сорок. Він сорок п’ять. Я п’ятдесят п’ять. Він, значить, по п’ять набавляє, я по десяти... Ну, скінчилося. Понад боргу я надавав дев’яносто, залишилося за мною. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Сміється.) Боже мій, Господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п’яний, не при розумі, що все це мені ввижається... (Тупотить ногами.) Не смійтеся з мене! Якби батько мій і дід встали з могил і подивилися на все, що сталося, як їхній Єрмолай, битий, малограмотний Єрмолай, який узимку босоніж бігав, як цей самий Єрмолай купив маєток, прекрасніше за який нічого немає на світі. Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть до кухні. Я сплю, це лишень увижається мені, це тільки здається... Це плід вашої уяви, закутаний мороком невідомості... (Піднімає ключі, ласкаво посміхаючись.) Кинула ключі, хоче показати, що вона вже не хазяйка тут... (Дзвенить ключами.) Ну, та байдуже.

Чути, як налаштовують оркестр.

ЛОПАХІН: Гей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін рубане сокирою по вишневому саду, як упадуть на землю дерева! Набудуємо ми дач, і наші внуки й правнуки побачать тут нове життя... Музико, грай!

Грає музика. Любов Андріївна опустилася на стілець і гірко плаче.

ЛОПАХІН (докірливо): Чому ж, чому ви мене не послухали? Бідна моя, хороша, не повернути тепер. (Зі сльозами.) О, швидше це все минуло б, швидше змінилося б якось наше нескладне, нещасливе життя.

ПИЩИК (бере його під руку, впівголоса): Вона плаче. Ходімо до зали, нехай вона одна... Ходімо... (Бере його під руку і веде до зали.)

ЛОПАХІН: Та що ж таке? Музико, грай чітко! Нехай усе буде, як я бажаю! (З іронією.) Іде новий поміщик, власник вишневого саду! (Штовхнув ненавмисно столик, ледь не перекинув канделябри.) За все можу заплатити! (Виходить із Пищиком.)

У залі й вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, яка сидить, стиснулася вся і гірко плаче. Тихо грає музика. Швидко входять Аня і Трофімов. Аня підходить до матері і стає перед нею на коліна. Трофімов залишається біля входу до зали.

АНЯ: Мамо!.. Мамо, ти плачеш? Мила, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, я люблю тебе... я благословляю тебе. Вишневий сад продали, його вже немає, це правда, правда, але не плач, мамо, у тебе залишилося життя попереду, залишилася твоя хороша, чиста душа... Ходімо зі мною, підемо, мила, звідси, підемо!.. Ми посадимо новий сад, розкішніший за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість заполонить твою душу, як сонце за вечірньої години, і ти посміхнешся, мамо! Ходімо, мила! Ходімо!..

Завіса

Дія четверта

Декорація першої дії. Немає ні фіранок на вікнах, ні картин, залишилося небагато меблів, які складено в один куток, точно на продаж. Відчувається порожнеча. Близько вхідних дверей і в глибині сцени складено валізи, дорожні клунки тощо. Ліворуч двері відкрито, звідти чути голоси Варі й Ані. Лопахін стоїть, чекає. Яша тримає тацю зі скляночками із шампанським. У передпокої Єпіходов складає скрині. За сценою у глибині гам. Це прийшли прощатися мужики. Голос Гаєва: «Спасибі, братці, спасибі вам».

ЯША: Простий народ прощатися прийшов. Як на мене, Єрмолаю Олексійовичу: народ добрий, але розуміє мало.

Гам стихає. Заходять через передпокій Любов Андріївна і Гаєв; вона не плаче, але бліда, обличчя її тремтить, вона не може говорити.

ГАЄВ: Ти віддала їм свій гаманець, Любо. Так не можна! Так не можна!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я не змогла! Я не змогла!

Обоє йдуть.

ЛОПАХІН (у дверях, їм услід): Завітайте, уклінно прошу! По скляночці на прощання. З міста не здогадався привезти, а на станції знайшов тільки одну пляшку. Завітайте!

Пауза.

ЛОПАХІН: Що ж, панове! Чи не бажаєте? (Відходить від дверей.) Знав би — не купував. Ну, і я не питиму.

Яша обережно ставить піднос на стілець.

ЛОПАХІН: Випий, Яшо, хоч ти.

ЯША: За тих, хто від’їздить! Щасливо залишатися! (П’є.) Це шампанське не справжнє, можу вас запевнити.

ЛОПАХІН: Вісім рублів пляшка.

Пауза.

ЛОПАХІН: Холодно тут у біса.

ЯША: Не топили сьогодні, все одно їдемо. (Сміється.)

ЛОПАХІН: Чого ти?

ЯША: Від задоволення.

ЛОПАХІН: На дворі жовтень, а сонячно і тихо, як улітку. Будувати добре. (Подивившись на годинник, у двері.) Панове, зважте, до потяга лишилося всього сорок шість хвилин! Значить, через двадцять хвилин на станцію їхати. Не баріться.

Трофімов у пальто входить знадвору.

ТРОФІМОВ: Мені здається, їхати вже час. Коней подано. Чорт його знає, де мої калоші. Пропали. (У двері.) Аню, нема моїх калош! Не знайшов!

ЛОПАХІН: А мені до Харкова треба. Поїду з вами в одному потязі. У Харкові замешкуватиму впродовж зими. Я все копошився з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, що ось робити з руками; бовтаються якось дивно, наче чужі.

ТРОФІМОВ: Зараз поїдемо, і ви знову візьметеся за свій корисний труд.

ЛОПАХІН: Випий-но скляночку.

ТРОФІМОВ: Не питиму.

ЛОПАХІН: Тож, у Москву тепер?

ТРОФІМОВ: Так, супроводжу їх до міста, а завтра в Москву.

ЛОПАХІН: Так... Що ж, професори не читають лекцій, мабуть усе чекають, коли приїдеш!

ТРОФІМОВ: Тебе це не обходить.

ЛОПАХІН: Стільки років, як ти в університеті вчишся?

ТРОФІМОВ: Вигадай щось новіше. Це старе і плоске. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, мабуть, не побачимося вже, так ось дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не розмахуй руками! Відвикни від цієї звички — розмахувати. І теж от будувати дачі, розраховувати, що з дачників згодом вийдуть окремі господарі, розраховувати так — це теж означає розмахувати... Як-не-як, все-таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа...

ЛОПАХІН (обнімає його): Прощавай, голубчику. Спасибі за все. Якщо потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.

ТРОФІМОВ: Для чого мені? Не потрібно.

ЛОПАХІН: Адже у вас немає!

ТРОФІМОВ: Є. Дякую вам. Я за переклад отримав. Ось вони тут, у кишені. (Тривожно.) А калош моїх немає!

ВАРЯ (з іншої кімнати): Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару гумових калош.)

ТРОФІМОВ: Що ж ви гніваєтеся, Варю? Гм... Та це не мої калоші!

ЛОПАХІН: Я навесні посіяв маку тисячу десятин, і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що то була за картина! Так ось я, кажу, заробив сорок тисяч і, отже, пропоную тобі в борг, тому що маю. Навіщо ж носа дерти? Я мужик... просто.

ТРОФІМОВ: Твій батько був мужик, мій — аптекар, і з цього не випливає анічогісінько.

Лопахін виймає гаманця.

ТРОФІМОВ: Облиш, облиш... Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті та бідні, не має наді мною ані найменшої влади, ось як пух, який мріє в повітрі. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство прямує до вищої правди, до вищого щастя, яке лишень можливе на Землі, і я в перших рядах!

ЛОПАХІН: Дійдеш?

ТРОФІМОВ: Дійду.

Пауза.

ТРОФІМОВ: Дійду, або покажу іншим шлях, як дійти.

Чути, як далеко гепають сокирою по дереву.

ЛОПАХІН: Ну, прощавай, голубчику. Час їхати. Ми один перед одним носа деремо, а життя, знай, собі минає. Коли я працюю тривалий час, без утоми, тоді думки легші, і здається, ніби мені теж відомо, для чого я існую. А скільки, брате, в Росії людей, які існують невідомо для чого. Ну, все одно, циркуляція справи не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, прийняв місце, буде в банку, шість тисяч на рік... Тільки ж не всидить, ледачий дуже...

АНЯ (у дверях): Мама вас просить: поки вона не поїхала, щоб не рубали саду.

ТРОФІМОВ: Справді, невже бракує такту... (Іде передпокоєм.)

ЛОПАХІН: Зараз, зараз... Ох же, справді. (Виходить за ним.)

АНЯ: Фірса до лікарні відправили?

ЯША: Я вранці нагадував. Відправили, либонь.

АНЯ (до Єпіходова, який проходить залою): Семене Пантелеймоновичу, довідайтеся, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.

ЯША (ображено): Уранці я казав Єгору. Що ж перепитувати по десять разів!

ЄПІХОДОВ: Довголітній Фірс, як на мене, для рихтування не годиться, йому треба до праотців. А я можу йому тільки заздрити. (Поклав валізу на картонку з капелюхом і розчавив.) Ну, ось, звичайно. Так і знав. (Виходить.)

ЯША (глузливо): Двадцять два нещастя...

ВАРЯ (за дверима): Фірса до лікарні відвезли?

АНЯ: Відвезли.

ВАРЯ: Чому ж лист не взяли до лікаря?

АНЯ: Так треба послати навздогін... (Виходить.)

ВАРЯ (із сусідньої кімнати): Де Яша? Скажіть, матір його прийшла, хоче попрощатися з ним.

ЯША (махає рукою): Тільки терпець уривають.

Дуня постійно клопоче біля речей; тепер, коли Яша залишився один, вона підійшла до нього.

ДУНЯ: Хоч би поглянули разочок, Яшо. Ви їдете... мене покидаєте... (Плаче і кидається йому на шию.)

ЯША: Що ж плакати? (П’є шампанське.) Через шість днів я знову в Парижі. Завтра сядемо в кур’єрський потяг і покотимо, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Вів ла Франс!..[31] Тут мені не затишно, не можу жити... нічим зарадити. Надивився на невігласів — годі з мене. (П’є шампанське.) Що ж плакати? Поводьтеся пристойно, тоді не плакатимете.

ДУНЯ (пудриться, дивлячись у люстерко): Надішліть з Парижа листа. Адже я вас любила, Яшо, так любила! Я ніжна істота, Яшо!

ЯША: Сюди йдуть. (Клопоче біля валіз, тихо наспівує.)

Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.

ГАЄВ: Рушати б нам. Уже трохи залишилося. (Дивлячись на Яшу.) Від кого це оселедцем тхне?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хвилин через десять давайте вже до екіпажів сідати... (Оглядає кімнату.) Прощавай, милий будинку, старий дідусю. Мине зима, настане весна, а там тебе вже не буде, тебе зламають. Як багато всього бачили ці стіни! (Цілує палко доньку.) Скарбе мій, ти сяєш, твої очі сяють, як два алмази. Ти задоволена? Дуже?

АНЯ: Дуже! Починається нове життя, мамо!

ГАЄВ (весело): Справді, тепер усе добре. До продажу вишневого саду ми всі хвилювалися, страждали, а потім, коли питання вирішили остаточно, безповоротно, всі заспокоїлися, повеселішали навіть... Я банківський служака, тепер я фінансист... жовтого в середину, і ти, Любо, як-не-як, маєш кращий вигляд, це безсумнівно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Так. Нерви мої ліпше, це правда.

Їй подають капелюх і пальто.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я сплю добре. Виносьте мої речі, Яшо. Час рушати. (До Ані.) Дівчинко моя, скоро ми побачимося... Я їду до Парижа, житиму там на ті гроші, які прислала твоя ярославська бабуся на придбання маєтку — хай живе бабуся! — а грошей цих вистачить ненадовго.

АНЯ: Ти, мамо, повернешся скоро, скоро... чи не так? Я підготуюся, витримаю іспит до гімназії і потім працюватиму, тобі допомагатиму. Ми, мамо, разом читатимемо різні книжки... Адже правда? (Цілує матері руки.) Ми читатимемо осінніми вечорами, прочитаємо багато книжок, і перед нами відкриється новий, чудовий світ... (Мріє.) Мамо, приїжджай...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Приїду, моє золото. (Обіймає доньку.)

Заходить Лопахін. Шарлотта тихо наспівує пісеньку.

ГАЄВ: Щаслива Шарлотта: співає!

ШАРЛОТТА (бере клунка, схожого на загорнуту дитину): Моя дитинко, бай, бай...

Чутно плач дитини: «Уа, уа!..».

ШАРЛОТТА: Помовч, мій хороший, мій милий хлопчику.

«Уа!.. уа!..»

ШАРЛОТТА: Мені тебе так шкода! (Кидає клунок на місце.) То ви, будь ласка, знайдіть мені місце. Я не можу так.

ЛОПАХІН: Знайдемо, Шарлотто Іванівно, не переймайтеся.

ГАЄВ: Усі нас кидають, Варя йде... ми стали раптом непотрібні.

ШАРЛОТТА: У місті мені мешкати ніде. Маю йти... (Співає.) Байдуже...

Заходить Пищик.

ЛОПАХІН: Диво природи!..

ПИЩИК (захекавшись): Ой, дайте віддихати... замучився... Мої вельмишановні... Води дайте...

ГАЄВ: За грошима мабуть? Слуга покірний, іду від гріха... (Виходить.)

ПИЩИК: Давненько до вас не навідувався... найпрекрасніша... (До Лопахіна.) Ти тут... радий тебе бачити... величезного розуму людина... візьми... отримай... (Подає Лопахіну гроші.) Чотириста рублів... За мною залишається вісімсот сорок.

ЛОПАХІН (здивовано знизує плечима): Наче вві сні... Ти де ж узяв?

ПИЩИК: Стривай... Жарко... Подія надзвичайна. Приїхали до мене англійці і знайшли в землі якусь білу глину... (До Любові Андріївни.) І вам чотириста... прекрасна, дивовижна... (Подає гроші.) Решта потім. (П’є воду.) Зараз один молодий чоловік розповідав у вагоні, ніби якийсь... великий філософ радить стрибати з дахів... «Стрибай!» — каже, і в цьому все завдання. (Здивовано.) Ти ба! Води!..

ЛОПАХІН: Які ж то англійці?

ПИЩИК: Здав їм ділянку з глиною на двадцять чотири роки... А тепер, даруйте, іншим разом... маю скакати далі... Поїду до Знойкова... до Кардамонова... Усім винен... (П’є.) Хай щастить... У четвер заїду...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми зараз переїжджаємо до міста, а завтра я за кордон...

ПИЩИК: Як? (Стривожено.) Чому до міста? Ото ж бо я дивлюся на меблі... валізи... Ну, нічого... (Крізь сльози.) Нічого... Найбільшого розуму люди... ці англійці... Нічого... Будьте щасливі... Бог допоможе вам... Нічого... Усьому на цьому світі буває кінець... (Цілує руку Любові Андріївні.) А дійде до вас чутка, що мені кінець прийшов, згадайте ось цього самого... коня і скажіть: «Був на світі такий, сякий... Симеонов-Пищик... царство йому небесне»... Гожа погода... Так... (Відходить украй сумний, але одразу ж повертається і каже в дверях.) Уклонялася вам Даринка! (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Тепер можна і їхати. Їду я з двома турботами. Перша — це хворий Фірс. (Глянувши на годинник.) Ще хвилин п’ять можна...

АНЯ: Мамо, Фірса вже відправили до лікарні. Яша відправив уранці.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Друга моя печаль — Варя. Вона звикла рано вставати і працювати, і тепер без праці вона, як риба без води. Схудла, зблідла і плаче бідолаха...

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ви це дуже добре знаєте, Єрмолаю Олексійовичу; я мріяла... видати її за вас, та й по всьому видно було, що ви одружитеся. (Шепоче до Ані, та киває Шарлотті, і обидві йдуть.) Вона вас любить, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви ніби оминаєте одне одного боком. Не розумію!

ЛОПАХІН: Я сам теж не розумію, зізнатися. Якось дивно все... Якщо є ще час, то я хоч зараз готовий... Покінчімо відразу — і баста, а без вас я, відчуваю, не освідчуся.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І чудово. Адже одна хвилина потрібна, ото й усе. Я її зараз покличу...

ЛОПАХІН: До речі, й шампанське є. (Подивившись на склянки.) Порожні, хтось уже випив.

Яша кашляє.

ЛОПАХІН: А точніше вижлуктив...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (жваво): Прекрасно. Ми вийдемо... Яшо, allez![32] Я її покличу... (У двері.) Варю, облиш усе, ходи сюди. Іди! (Виходить із Яшею.)

ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Так...

Пауза.

За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.

ВАРЯ (довго оглядає речі): Дивно, ніяк не знайду...

ЛОПАХІН: Що ви шукаєте?

ВАРЯ: Сама поклала і не пам’ятаю.

Пауза.

ЛОПАХІН: Ви куди ж тепер, Варваро Михайлівно?

ВАРЯ: Я? До Рагуліних... Домовилася в них дивитися за господарством... економкою, абощо.

ЛОПАХІН: Це в Яшнєво? Верст сімдесят буде.

Пауза.

ЛОПАХІН: Ось і скінчилося життя в цьому будинку...

ВАРЯ (оглядаючи речі): Де ж це... Або, може, я в скриню поклала... Так, життя в цьому будинку скінчилася... та й уже не буде...

ЛОПАХІН: А я до Харкова їду зараз... ось цим потягом. Справ чимало. А тут на господі залишаю Єпіходова... Я його найняв.

ВАРЯ: Нехай!

ЛОПАХІН: Тогоріч цієї пори вже сніг падав, якщо пригадаєте, а нині тихо, сонячно. Лишень холодно... градусів зо три морозу.

ВАРЯ: Я не глянула.

Пауза.

ВАРЯ: Та й розбитий у нас термометр...

Пауза.

Голос у двері знадвору: «Єрмолаю Олексійовичу!..».

ЛОПАХІН (буцім давно чекав на цей клич): Хвилину! (Швидко йде.)

Варя, сидячи на підлозі, поклавши голову на клунок із сукнею, тихо плаче. Відчиняють двері, обережно входить Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що?

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Час їхати.

ВАРЯ (вже не плаче, витерла очі): Так, час, матусю. Я до Рагуліних встигну сьогодні, тільки не спізнитися б до потяга...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (у двері): Аню, одягайся!

Заходить Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. На Гаєві тепле пальто з башликом. Сходяться служки, візники. Біля речей клопоче Єпіходов.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Тепер можна і в дорогу.

АНЯ (радісно): У дорогу!

ГАЄВ: Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Залишаючи цей будинок назавжди, чи можу я промовчати, чи можу втриматися, щоб не висловити на прощання ті почуття, які наповнюють тепер усе моє єство...

АНЯ (благально): Дядечку!

ВАРЯ: Дядечку, не варто!

ГАЄВ (понуро): Дуплетом жовтого в середину... Мовчу...

Заходить Трофімов, потім Лопахін.

ТРОФІМОВ: Що ж, панове, час їхати!

ЛОПАХІН: Єпіходов, моє пальто!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я посиджу ще одну хвилинку. Ніби раніше я ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, яка стеля, і нині я дивлюся на них із жадібністю, з такою ніжною любов’ю...

ГАЄВ: Пам’ятаю, коли мені було шість років, на Трійцю я сидів на цьому вікні й дивився, як батько прямував до церкви...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Усі речі забрали?

ЛОПАХІН: Здається, всі. (До Єпіходова, надягаючи пальто.) Ти ж, Єпіходов, дивися, щоб усе було гаразд.

ЄПІХОДОВ (говорить сиплим голосом): Будьте певні, Єрмолаю Олексійовичу!

ЛОПАХІН: Що це в тебе голос такий?

ЄПІХОДОВ: Зараз воду пив, щось проковтнув.

ЯША (зневажливо): Невіглас...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Поїдемо — і тут не залишиться жодної живої душі...

ЛОПАХІН: До самої весни.

ВАРЯ (висмикує з клунка парасольку, скидається, ніби вона замахнулася; Лопахін робить вигляд, що злякався): Та що ж ви... Я й не думала.

ТРОФІМОВ: Панове, ходімо сідати в екіпажі... Уже час! Зараз потяг прийде!

ВАРЯ: Петрусю, ось вони, ваші калоші, біля валізи. (Зі сльозами.) І які вони у вас брудні, старі...

ТРОФІМОВ (узуваючи калоші): Ходімо, панове!..

ГАЄВ (сильно збентежений, боїться заплакати): Потяг... станція... Круазе в середину, білого дуплетом у кут...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо!

ЛОПАХІН: Усі тут? Нікого там немає? (Замикає бічні двері ліворуч.) Тут речі складено, треба замкнути. Ходімо!..

АНЯ: Прощавай, будинку! Прощавай, старе життя!

ТРОФІМОВ: Здрастуй, нове життя!.. (Виходить із Анею.)

Варя оглядає кімнату і не поспішаючи йде.

Ідуть Яша і Шарлотта з песиком.

ЛОПАХІН: Тож, до весни. Виходьте, панове... До зустрічі!.. (Виходить.)

Любов Андріївна і Гаєв лишилися вдвох. Вони, мов чекали цього, кидаються на шию одне одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.

ГАЄВ (у розпачі): Сестро моя, сестро моя...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О мій милий, мій ніжний, прекрасний саде!.. Моє життя, моя молодосте, щастя моє, прощавай!.. Прощавай!..

Голос Ані весело, заклично: «Мамо!..».

Голос Трофімова весело, збуджено: «Ау!..».

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Востаннє глянути на стіни, на вікна... Цією кімнатою полюбляла ходити покійна мати...

ГАЄВ: Сестро моя, сестро моя!..

Голос Ані: «Мамо!..».

Голос Трофімова: «Ау!..».

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми йдемо!..

Ідуть.

Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від’їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стукіт сокири по дереву, що звучить самотньо і сумно. Чутно кроки. З дверей, що праворуч, виходить Фірс. Він одягнений, як завжди, в піджак і білу жилетку, на ногах туфлі. Він хворий.

ФІРС (підходить до дверей, торкає за ручку). Замкнено. Поїхали... (Сідає на диван.) Про мене забули... Нічого... я тут посиджу... А Леонід Андрійович, мабуть, шуби не надів, в пальто поїхав... (Стурбовано зітхає.) Я щось не подивився... Молоде-зелене! (Бурмоче щось незрозуміле.) Життя-то минуло, ніби й не жив... (Лягає.) Я полежу... силоньки-то в тебе немає, нічого не залишилося, нічого... Ех ти... недолуге!.. (Лежить нерухомо.)

Чути віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, сумний. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в саду сокирою стукають по дереву.

Завіса

1904