Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

Розділ другий. Хто в Америці успішний?

У цьому розділі ми розглянемо найуспішніші (з огляду на доходи, навчальні здобутки, корпоративні й професійні досягнення, а також інші загальноприйняті показники успіху) групи в Америці. Однак спочатку потрібно пояснити, які види груп ми розглядаємо.

Існує безліч способів класифікації населення США. Численні дослідження економічної мобільності поділяють добробут американців з огляду на расу — найчастіше виокремлюють білих, темношкірих, азійців і латиноамериканців. Натомість новий бунтівний тренд зосереджується на класі й класовій ригідності: населення розподіляють на квінтильні групи[10], багатих і бідних, 99% і 1%. Однак найширші узагальнювальні терміни, як-от раса і клас, приховують так само багато, як і пояснюють.

Реальність — хоч як незручно було би про неї говорити — полягає в тому, що деякі групи, залежно від своєї релігії, етнічної приналежності й національного походження, явно успішніші за інші. І якщо безпосередньо їх не розглянути, то неможливо зрозуміти, що насправді відбувається в Америці і якими є реальні важелі успіху в цій країні.

Відмінна риса багатьох (але в жодному разі не всіх) релігійних, етнічних і національних груп у тому, що вони є культурними групами. Їхнім членам зазвичай прищеплюють певні специфічні культурні цінності, вірування, звичаї й практики⁹⁶, їх навчають ідентифікувати себе з ними і передавати далі. Немає сенсу зазначати, що релігія, етнічна приналежність і національне походження є для культури точками відліку, а не кінцевими пунктами. Культурний розподіл всередині цих категорій, наприклад на прихильників фундаменталізму і його противників, іммігрантів першого і третього покоління, може мати вирішальний вплив на успіх групи, й у книжці ми висвітлюватимемо саме ці тонші відмінності[11].

Якщо у Сполучених Штатах і є група, яка домоглася виняткового успіху в загальноприйнятому розумінні цього слова, то це мормони.

Буквально якихось п’ятдесят років тому мормонів часто сприймали як маргінальну групу. Багато хто з американців навряд чи й чув про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів (слово «мормон» не використовується в офіційній назві церкви, воно походить із «Книги Мормона» — новітнього священного тексту, перекладеного, за словами засновника церкви Джозефа Сміта, ним самим із золотих табличок, принесених йому янголом⁹⁷). Сконцентрувавшись в Юті⁹⁸ й сусідніх штатах, мормони були замкненою ізольованою спільнотою, яка опиралася розвиткові сучасної Америки. Аж до 1978 року Церква Ісуса Христа святих останніх днів відкрито дискримінувала темношкірих⁹⁹, відмовляючи їм у праві ставати священиками. У 1980 році мормони на Уолл-стрит усе ще були дивиною¹⁰⁰.

За три десятиліття стало важко не зауважувати карколомного успіху мормонів. Він ґрунтувався на найбільш мейнстримній, пристойній, традиційній для Америки моделі 1950-х¹⁰¹ років. Ви небагато знайдете мормонів-новаторів, які полишають навчання в університеті і засновують власні високотехнологічні стартапи. Натомість ви побачите корпоративний, фінансовий і політичний успіх, і це абсолютно логічно, з огляду на природу їхнього затаєного почуття образи. На мормонів довго дивилися як на полігамну, ледь не божевільну секту. І тепер вони затято намагаються довести, що є істиннішими за інших американцями, і дуже велику увагу приділяють президентським виборам.

Протестанти становлять приблизно 51% населення США, а мормони — лише 1,7% (5-6 мільйонів осіб) 102. Однак дуже багато мормонів піднялися на верхні щаблі американських політичних і корпоративних систем.

Безумовно, найвидатнішим є Мітт Ромні. Перш ніж на чотири роки обійняти посаду губернатора штату Массачусетс, він був генеральним директором Bain Capital. Нині особистий капітал Мітта Ромні оцінюють у 230 млн доларів¹⁰³. До мормонів належить також колишній посол США в Китаї й певний час суперник Ромні у боротьбі за місце кандидата від Республіканської партії на президентських виборах 2012 року Джон Хантсмен і лідер більшості у Сенаті США Гаррі Рід. Серед інших визначних політиків-мормонів¹⁰⁴ можна назвати сенатора Орріна Хетча (у 2000 році поступився місцем Джорджу Бушу-молодшому під час обрання кандидата від Республіканської партії), конгресмена Морріса Юдалла (у 1976 році програв Джиммі Картеру партійні перегони за місце кандидата від демократів) і Джорджа Ромні, батька Мітта і колишнього губернатора штату Мічиґан (у 1968 році поступився місцем Річарду Ніксону під час обрання кандидата від Республіканської партії).

У діловому світі серед лідерів-мормонів: Дейвид Нілмен, засновник і колишній генеральний директор JetBlue; Джон Уїллард Марріотт-молодший, глава і син засновників Marriott International; Томас Ґрімм, генеральний директор Sam’s Club; Дейв Чеккеттс, колишній генеральний директор Madison Square Garden і колишній президент баскетбольної команди New York Knicks, який нині очолює компанію SCP Worldwide, що зосередила свою діяльність на спортивній і розважальній сферах; Кевин Роллінс, колишній генеральний директор Dell; Ґері Кріттенден, колишній генеральний директор Citigroup, American Express іSears, Roebuck & Company; Ґері Баумен, колишній генеральний директор Fisher-Price; Кім Кларк, колишній декан Гарвардської бізнес-школи; Стівен Кові, автор книжки «Сім звичок надзвичайно ефективних людей»[12] (продано понад 25 мільйонів примірників); Клейтон Крістенсен, автор «Дилеми інноватора»[13] (генеральний директор Intel Енді Ґроув назвав цю книжку найважливішою серед усіх прочитаних ним за останні десять років), герой нарису в New Yorker «Падіння гігантів: чому Клейтон Крістенсен навчив бізнес»¹⁰⁵.

І це лише вершечок айсберга¹⁰⁶. Мормони піднялися на верхні щаблі компаній American Motors, Lufthansa, Deloitte, Kodak, Black & Decker, SkyWest Airlines, Lord & Taylor, Skullcandy і PricewaterhouseCoopers. Мормон Алан Ештон став співзасновником WordPerfect Corporation, яка у 1990-х роках зробила його одним із чотирьохсот найбагатших людей Америки. Едвін Кетмелл, вихований у традиційній мормонській родині в Солт-Лейк-Сіті, став у 1980-х роках піонером у галузі комп’ютерної 3D-анімації. Нині він президент Walt Disney Animation Studios та її дочірньої компанії, володарки двадцяти шести «Оскарів», Pixar Studios.

Поза межами корпоративного світу мормони також зажили слави. Є інформація про те, що їх дуже багато у ЦРУ й на дипломатичній службі¹⁰⁷ (очевидно, це пояснюється їхніми лінгвістичними навичками, набутими на місіонерській роботі, й охайністю). А ще — «невідь-звідки»¹⁰⁸ — анімаційна програма Університету Бриґама Янґа стала основним постачальником фахівців для визнаних студій комп’ютерної анімації й візуальних спецефектів у США. Авторка надзвичайно успішної серії романів «Сутінкова сага» Стефані Маєр належить до мормонів так само, як і радіоведучий Ґленн Бек, зірка фільму «Наполеон Динаміт» Джон Гідер і Кен Дженнінґс¹⁰⁹, рекордсмен телевізійної вікторини «Jeopardy!» (сімдесят чотири виграші поспіль).

Безумовно, перелік зірок, хай який приголомшливий, ще сам собою не доводить виняткового успіху. Крім того, варто зазначити, що мормонів (поки що) не дуже багато серед генеральних директорів компаній, які входять до списку Fortune 500. Однак існує один нюанс у шляху мормонів із такого собі затінку до вершин американської бізнес-еліти. Список Fortune 500 публікують з 1955 року. До 1970 року серед топ-менеджерів компаній Fortune 500 мормонів не було. З 1990 року їх налічується чотирнадцять: дванадцять з них є генеральними директорами, один — президентом і ще один — фінансовим директором¹¹⁰.

Наведемо ще деякі дані. У лютому 2012 року банк Goldman Sachs заявив, що додатково наймає 300 працівників. На той час 1300 осіб уже працювали у третьому за розміром мегаполісному операційному центрі (перші два у Нью-Йорку/Нью-Джерсі й Лондоні¹¹¹).Іде ж головний офіс з цими 1600 працівниками? У Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Згадаймо, що Уортонівська бізнес-школа при Пенсильванському університеті має репутацію однієї з найкращих і найпрестижніших у країні. У 2010 році тридцять один випускник Уортонівської школи¹¹² опинився у Goldman, саме стільки, як і менш відомої Школи менеджменту ім. Марріотта при Університеті Бриґама Янґа.

Отримати точні статистичні дані про доходи і заможність мормонів надзвичайно важко. Визнана американська дослідниця кореляцій між релігійними віруваннями й багатством Ліза Кейстер зазначає, що розглянуті наразі вибірки занадто малі, щоб робити однозначні висновки (хоча з огляду на доступну інформацію, вона припускає, що мормони заможніші за середній рівень)¹¹³. Результати досліджень показують, що мормони належать до стійкого середнього класу. Вони частіше заробляють 50-100 тисяч доларів порівняно з усіма американцями (38% мормонів проти 30% загалом у країні), дещо рідше — менше 30 тисяч доларів (26% проти 31%), а понад 100 тисяч заробляють не частіше за інші категорії населення (насправді навіть рідше: 16% проти 18%)¹¹⁴.

Однак ці показники важко витлумачити. По-перше, вони відображають доходи домогосподарств, а мормони заохочують жінок повністю присвячувати себе материнству. Серед мормонів відсоток жінок, які вважають себе домогосподарками, вдвічі вищий, ніж серед усього населення¹¹⁵. Це дає чоловікам-вірянам Церкви Ісуса Христа святих останніх днів певні переваги (журналіст-мормон Джефф Бенедикт говорить, що саме дружини-домогосподарки дев’яти відомих генеральних директорів-мормонів є секретами їхнього успіху 1¹⁶) і водночас означає, що їм потрібно заробляти суттєво більше за чоловіків, які не належать до мормонів, щоб залишатися на рівні загальноамериканських показників доходів домогосподарств.

Ба більше, ці показники звалюють усіх мормонів докупи, а це так само оманливо, як й узагальнено розглядати, наприклад, «християнські» доходи в Америці сторічної давнини — так ніби повністю не враховувати феномен домінування білих англосаксонських протестантів. Мормонське вчення швидко поширюється світом. Четверту частину американських мормонів становлять ті, хто навернулися до цієї віри. Дехто з таких нових вірян відомий (наприклад, містер Бек), однак більшість порівняно бідні¹¹⁷, а це знижує загальні статистичні показники мормонських доходів. Мормони, для яких ця релігія дісталася у спадок¹¹⁸, заробляють щонайменше 50 тисяч доларів на рік набагато частіше за середньостатистичних американців (58% порівняно із 48% загалом у країні).

Безумовно, не всі молоді чоловіки з мормонських родин опиняються у Goldman Sachs. Досі існують маленькі фундаменталістські громади мормонів — ізольовані, полігамні й порівняно бідні (ці групи відлучено від офіційної мормонської церкви¹¹⁹). У Колорадо-Сіті, штат Юта, одну з таких спільнот очолював «пророк» Рулон Джеффс¹²⁰, аж поки йому не виповнилося понад дев’яносто років. Станом на 2003 рік у «дядька Рулона» було приблизно сімдесят п’ять дружин і як мінімум шістдесят п’ять дітей. Ця спільнота із Колорадо-Сіті вважає Сполучені Штати сатанинською силою, але зрадістю приймає соціальну допомогу — у третини її членів продовольчі талони. Однак з погляду культури мормони-фундаменталісти разюче відрізняються від переважної більшості сучасних мормонів. Далі ми пояснимо, що їхня економічна відсталість слугує доказом дієвості Трьох сил (яких у мормонів-фундаменталістів немає).

Однак справжній доказ неймовірної спроможності мормонів заробляти і накопичувати багатство — це сама Церква Ісуса Христа святих останніх днів. Вона тримає свої економічні показники в секреті як від зовнішнього світу, так і від самих вірян, тому точні цифри знають лише апостоли — верховна рада церкви, яка складається із дванадцяти осіб (жінок туди не допускають)¹²¹. Відомо, що церква володіє численними територіями у всій Америці — це величезний конгломерат прибуткових і неприбуткових організацій.

Площа земельних ділянок, які належать церкві в Америці, більша за штат Делавер. За даними колишнього президента Мормонської асоціації суспільних наук, у Флориді церква має більше нерухомості, ніж компанія Walt Disney, зокрема комерційне ранчо з вирощування худоби і цитрусових вартістю один мільярд доларів — найбільше господарство великої рогатої худоби у США. Церква Ісуса Христа святих останніх днів — найбільший американський виробник горіхів і один із найбільших постачальників картоплі. Вартість активів Bene.cial Life (страхова компанія, якою володіє церква) становить 1,6 млрд доларів. Також церкві належать щонайменше двадцять п’ять радіостанцій, комерційна нерухомість іпарк розваг на Гаваях, включно зі стилізованими полінезійськими селищами — їх відвідує понад мільйон туристів на рік, іце один із найпопулярніших туристичних об’єктів країни¹²².

Англіканська церква¹²³ з її великою історією станом на 2008 рік володіла майном вартістю 6,9 млрд. У 2002 року, з урахуванням зібраних у всіх американських парафіях грошей, загальний річний прибуток католицької церкви з її 75 мільйонами вірян становив 7,5 млрд доларів¹²⁴. Якщо порівняти, то у Церкви Ісуса Христа святих останніх днів навіть менше десятої частини цих вірян, і станом на 1997 рік було підраховано, що їй належить майно вартістю 25-30 мільярдів доларів (кажуть, що це «дуже скромні» оцінки). І щороку воно дає дохід 5-6 мільярдів доларів. За даними одного з досліджень, «з перерахуванням доходів на одну особу жодна церква не наближається до таких показників»¹²⁵.

Ґойзуетська бізнес-школа — це підрозділ Університету Еморі в Атланті, штат Джорджія. Назву Ґойзуета мають багато інституцій в Атланті — місцевий балет, центр історії Атланти, Джорджійський технологічний університет¹²⁶. Роберто Ґойзуета був президентом і генеральним директором компанії Coca-Cola від 1981 року до своєї смерті у 1997 році, а також одним із чільних меценатів Атланти¹²⁷. Після втечі з родиною з Куби у 1960 році, з менш ніж сорока доларами у кишені, Ґойзуета став найуспішнішим CEO за всю історію існування компанії Coca-Cola. Він запровадив виробництво дієтичної коли, глобалізував бренд, забезпечив зростання прибутків компанії вчетверо, а також підвищення її ринкової вартості з чотирьох до 180 мільярдів (3500% приросту).

Упродовж 1959–1973 років сотні тисяч кубинців — противників режиму Кастро¹²⁸ — втекли до Сполучених Штатів. Більшість із них оселилися в Маямі¹²⁹. Як згадувалося вище, кубинські біженці[14] зазнали типового для Трьох сил краху статусу. На Кубі вони здебільшого належали до середнього івищого класів: судді, кваліфіковані фахівці, інженери, науковці, офісні працівники великих корпорацій130. Дехто походив із родин, які володіли літніми резиденціями і колекціонували живопис. Це були вершки суворо стратифікованого суспільства. А тепер їм допікало не лише приниження — адже вони займалися некваліфікованою працею істали нижчим класом, що зазнавав зверхнього ставлення і дискримінації на расовому й етнічному підґрунті, — а й злість на Кастро, який не лише переміг їх, а ще й забрав усе, що вони мали. Їхня «ганьба», як описав це один кубинський історик, «стала психологічним імпульсом, що живив їхні спроби утвердитися на економічній арені»131.

І вони справді утвердилися. У 1950-х роках Маямі все ще був переважно курортом і містом, до якого їхали доживати віку пенсіонери. Узимку тут обслуговували туристів і втікачів з холодного північного сходу 1³². Нині в Маямі розташовано понад 1100 мультинаціональних корпорацій¹³³. Місто перетворилося на глобальний економічний хаб-центр з одинадцятим місцем у країні за обсягом валової продукції¹³⁴ і бурхливим діловим життям, в якому американці кубинського походження відіграють вагому роль.

Опинившись в Америці, деякі біженці мали перевагу на старті. Коли 1959 року в цукрового магната Альфонса Фанхуля¹³⁵ конфіскували землі, у нього лишилося достатньо грошей, щоб купити у Флориді майже 1620 гектарів землі і знову розпочати свій бізнес. Нині корпорація Fanjul (яка все ще перебуває під контролем цієї родини) є найбільшим виробником цукру у світі, і серед її численних володінь — Domino Sugar. На відміну від Фанхуля, родина Бакарді¹³⁶ (атакож багато інших представників кубинської бізнесової еліти) завзято вітала революцію і навіть організувала на одному зі своїх виробництв розкішний обід на честь Кастро, але він туди не прийшов. Упродовж року Фідель Кастро конфіскував усі активи родини Бакарді на Кубі. Перш ніж залишити країну, сім’я знищила свою найціннішу власність — унікальну культуру дріжджів, використовувану у виробництві рому, — і вивезла з собою з Куби зовсім небагато дріжджів, щоб продовжити життя своєї ромової династії в Пуерто-Рико і Мексиці.

Однак більшість біженців приїхали до Сполучених Штатів так само, як Роберто Ґойзуета, — майже без нічого. Станом на 1961 рік¹³⁷ від усіх, хто залишав Кубу, вимагали відступити все майно державі. З собою вони могли взяти не більше п’яти доларів. І деякі кубинці так само, як Ґойзуета, своєю працею піднялися на вершину ділового світу. Ґедаліо Ґринберґ¹³⁸ утік до Маямі 1960 року, а 1983 року купив компанію Movado — виробника годинників. Члени його сім’ї досі лишаються головними акціонерами Movado Group (а син — генеральний директор). Чистий обсяг продажів на рік становить 500 млн доларів. Карлос Ґутьєррес¹³⁹ прибув до США з родиною у шестирічному віці, не знаючи англійської мови. Він став генеральним директором компанії Kellogg, а в 2005–2009 роках був міністром торгівлі США. У 1962 році Ральф де ла Веґа, десятирічний син кубинського бакалійника-гуртовика прибув до Маямі, без родини, грошей і знання англійської мови. У своїх мемуарах під назвою «Хай живуть перешкоди» він розповідає, що вижити йому допомогла урядова допомога — дешеві м’ясні консерви типу SPAM (їх привозили в контейнерах завбільшки з баночку для фарби), а щоб закінчити університет, доводилося мити туалети. У 2008 році де ла Веґа став генеральним директором компанії AT&T Mobility зі 65000 працівників і понад 50 млрд доларів річного доходу 1⁴⁰.

Часто наголошують на тому, що, хоча біженці й прибували до Маямі дуже бідні, на Кубі їхнє становище можна було назвати привілейованим. Дехто з них навчався у найкращих приватних школах Гавани, дехто знав англійську і раніше проводив канікули в США. Однак було б просто неправильно стверджувати, ніби ці іммігранти одразу ж легко стали повноправними членами середнього класу і високооплачуваними професіоналами. Здебільшого вони приїжджали не просто без жодної копійчини, а й «без найменшого уявлення… де поселити свою родину, а тим паче — де знайти роботу»¹⁴¹. Для переважної більшості з них історія успіху — це історія гарування, задавленої гордості і самопожертви заради дітей. Колишні чиновники паркували машини¹⁴², судді мили посуд, лікарі розносили газети. Жінки, які раніше взагалі не мали потреби працювати, влаштовувалися швачками чи готельними покоївками або сортували креветки на складах біля річки Маямі — це була така важка робота, що її називали Сибіром. Як сказав один переселенець, «я поставив перед собою мету: мої діти мусять увійти до середнього класу, навіть якщо мені довелося б працювати на двох роботах — і я чотирнадцять років працював на двох роботах».

Усе це може видатися дуже схожим на поверхневі життєствердні історії успіху іммігрантів в Америці, однак, за словами Сюзен Екштайн, експертки з кубинської проблематики, «кубинці більше втілили американську мрію, ніж основна частина латиноамериканців»¹⁴³. Станом на 1997 рік у списку вісімдесяти найбагатших американських мультимільйонерів латиноамериканського походження було тридцять два кубинці, хоча кубинці становлять лише 5% латиноамериканського населення США¹⁴⁴. Станом на 2004 рік понад 30% народжених у США дітей американців кубинського походження обіймали менеджерські й викладацькі посади¹⁴⁵, тимчасом як для латиноамериканців загалом цей показник становить лише 18%. Дослідження 2002 року свідчить, що понад 90% студентів кубинського походження увіці від вісімнадцяти до двадцяти чотирьох років навчалися в університеті на стаціонарі¹⁴⁶, а це, за наявними даними, — найвищий показник серед усіх етнічних груп країни. Лише через сорок років після прибуття біженців до Сполучених Штатів загальні прибутки їхнього бізнесу перевищили бюджетні надходження цілого острова Куба¹⁴⁷.

Американці кубинського походження становлять приблизно третину населення Маямі¹⁴⁸ і посідають панівне становище у місцевій політиці. Мер округу Маямі-Дейд (одна із найвпливовіших посад у штаті) і мер міста Маямі є американцями кубинського походження, як і багато їхніх попередників¹⁴⁹. На рівні країни усі три обрані у 2012 році до Сенату 1⁵⁰ латиноамериканці — Тед Крус, Марко Рубіо і Роберт Менендес — американці кубинського походження.

Загальновідомі кубинці — актори і діячі шоу-бізнесу 1⁵¹, як-от Енді Ґарсіа (його родина переїхала до США після провалу операції у затоці Свиней і створила багатомільйонну парфумерну компанію), Камерон Діаз, Ева Мендес і Ґлоріа Естефан.

У спробах оцінити успіх кубинців в Америці важливо розрізняти перших біженців і хвилі іммігрантів після 1980 року 1⁵². Іммігранти цих пізніших хвиль часто походять із набагато біднішого середовища. Серед них 125.000 маріелітів і десятки тисяч бальсерос, або «поромників», які подолали сто сорок п’ять кілометрів на саморобних човнах. Спільнота кубинських біженців переважно є білою¹⁵³, а серед маріелітів і нових кубинців після 1990 року багато темношкірих осіб і представників змішаного расового походження.

«Економічне диво» американців кубинського походження належить насамперед біженцям та їхнім дітям. У США вони відтворили стратифіковане суспільство, в якому жили на Кубі до революції. Для маріелітів і нових кубинців зустріч із першими біженцями часто ставала холодним душем¹⁵⁴. Зазвичай вони не такі успішні в бізнесі, і їх майже немає у владній еліті Маямі¹⁵⁵.

Отже, історія кубинців в Америці є складною і має прихований темний бік. За статистикою, нові кубинці живуть не краще (а навіть дещо гірше) за інших латиноамериканців. Лише 13% маріелітів закінчили університет — це майже такий самий показник, як і серед інших латиноамериканців. Приблизно 70-80% нових кубинців «не найліпше» говорять англійською. Рівень бідності (приблизно 15% серед дорослих віком до шістдесяти п’яти років, майже 40% серед людей, старших за шістдесят п’ять) майже вдвічі вищий, ніж серед перших біженців, а їхні загальні середні доходи нижчі, ніж в інших латиноамериканців¹⁵⁶.

Натомість біженці відмежувалися від інших латиноамериканських груп в Америці як за своєю ідентичністю, так і за розмірами банківських рахунків. Самопожертва першого покоління принесла винагороду. Спільнота біженців разюче успішна не лише порівняно з іншими латиноамериканськими групами в США — станом на 1990 рік майже 37% народжених у США нащадків біженців¹⁵⁷ заробляли понад 50 тисяч доларів, а серед англо-американців цей показник становив лише 18%.

Більшість небілих маріелітів оселилися за межами Маямі¹⁵⁸. Багато хто живе у Нью-Йорку і Лос-Анджелесі: вони долучилися до великих громад інших латиноамериканців. Натомість біженці живуть у світі висхідної мобільності, досягають приголомшливого успіху в бізнесі, стають членами ексклюзивних елітних клубів Маямі, мають величезний політичний вплив і дедалі частіше вступають в університети Ліги плюща. Ця група має всі підстави хвалитися своєю приналежністю до американської еліти.

Надзвичайний успіх деяких вест-індських й африканських іммігрантських груп порівняно з темношкірими американцями, які не є іммігрантами, останнім часом став предметом запеклих дискусій. Хоча іммігранти становлять лише 8% темношкірого населення¹⁵⁹ Америки[15], добре відомо, як багато їх у найкращих американських університетах на Уолл-стрит. Однак важку артилерію — грубі цифри — напрочуд важко дістати.

Наприклад, університети Ліги плюща щороку оприлюднюють відсоток афроамериканців серед вступників, однак не повідомляють, скільки з них походять з іммігрантських родин, і не розкривають докладнішої інформації про їхнє походження. Інвестиційні фірми загалом зберігають сувору секретність щодо того, хто на них працює, і не оприлюднюють жодних даних про етнічне походження працівників. Тож дослідникам доводиться покладатися на вибіркові дослідження, а інколи — ламати голову над списками прізвищ, намагаючись вгадати, хто є нещодавнім вихідцем з Африки.

Найповніше і найавторитетніше вивчення чисельності темношкірих іммігрантів в американських університетах провів професор соціології з Принстону Даґлас Массі у 1999 році. Дослідження показало, що в 41% темношкірих першокурсників в університетах Ліги плюща¹⁶⁰ принаймні один із батьків народився поза межами США. У 2004 році професори з Гарварду Генрі Луї Ґейтс-молодший і Лані Ґуїньє заявили, що, за їхніми підрахунками, темношкірі студенти університету здебільшого є іммігрантами або дітьми іммігрантів¹⁶¹. У будь-якому разі, якщо брати до уваги показники Школи права Єльського університету, велика чисельність темношкірих іммігрантів першого і другого покоління у топових навчальних закладах США нині ще помітніша.

У 2011–2012 навчальному році серед 205 першокурсників Школи права Єльського університету 18 були членами Асоціації темношкірих студентів-правників¹⁶², і серед цих 18 студентів лише двоє були афроамериканцями (далеко не ідеальний термін, який ми використовуємо в США щодо темношкірих, які не є ані іммігрантами, ані дітьми іммігрантів). Серед інших шістнадцяти — троє нігерійців, двоє ефіопів, один ліберієць, один гаїтянин, один ефіопсько-єврейського походження, один корейсько-гаїтянського походження, один ямайсько-пуерториканського походження, один панамсько-афроамериканського походження, один шведсько-афроамериканського походження. Загалом у дванадцяти із вісімнадцяти осіб як мінімум один із батьків народився поза США.

Серед темношкірих іммігрантів найчисленнішою і найуспішнішою групою є нігерійці. У 2010 році у Сполучених Штатах мешкало 260000 вихідців із Нігерії¹⁶³. Це якихось 0,7% темношкірого населення країни. Однак у 2013 році приблизно чверть зі 120 темношкірих студентів Гарвардської бізнес-школи були нігерійцями¹⁶⁴. Уже у 1999 році представників цієї національності у найпрестижніших американських коледжах й університетах було дуже багато — майже вдесятеро більше за інших темношкірих студентів¹⁶⁵. Якщо виходити із загальної частки нігерійців серед населення США, можна сказати, що їхня кількість в університетах Ліги плюща навіть переважає частку американців азійського походження¹⁶⁶.

Після закінчення цих навчальних закладів нігерійці передбачувано досягають успіху. Їм особливо добре дається медицина¹⁶⁷. Загалом нігерійці становлять приблизно 10% усіх темношкірих терапевтів США. Хоча, можливо, медицина навіть не є їхньою найсильнішою стороною. З докторської дисертації, присвяченої великим досягненням другого покоління американців нігерійського походження, вони порівняно з іншими темношкірими «посідають чільні позиції у сфері банківських інвестицій»¹⁶⁸. Або, як пожартував нещодавно один афроамериканський аналітик із Goldman Sachs, «якби весь мій життєвий досвід зводився до Goldman, я подумав би, що населення Нігерії — десь мільярд осіб, адже більшість темношкірих, яких я бачу, — нігерійці». Крім того, складається враження, що нігерійців дуже багато у провідних юридичних компаніях Америки — щонайменше всемеро більше порівняно з їхньою загальною часткою серед темношкірого населення США¹⁶⁹.

Успіх нігерійців — так само, як і деяких інших іммігрантських спільнот, зокрема вихідців з Гани — це продовження тенденції, яку вже було зафіксовано в Америці багато десятиліть тому, щодо темношкірих іммігрантів з островів Карибського моря. Декілька найвідоміших американських активістів і борців за громадянські права та свободи темношкірого населення, зокрема Маркус Ґарві, Малколм Ікс, Ширлі Чісхолм (перша темношкіра жінка у Конгресі) і Стоклі Кармайкл народилися у Вест-Індії або у сім’ях вихідців звідти¹⁷⁰. У 1999 році тільки Ямайка¹⁷¹ відправляла до американських привілейованих університетів більше студентів, ніж Нігерія. У 2001 році син двох ямайських іммігрантів Колін Пауелл став першим темношкірим держсекретарем США¹⁷². А людиною, яка 1978 року дала Пауеллу звання генерала, був Кліффорд Александер, перший темношкірий міністр армії США. Батько містера Александера — ямайський іммігрант¹⁷³. Упродовж десятиліть — принаймні у північних штатах США — вихідці з Карибських островів і їхні діти були «напрочуд широко представлені у бізнесовій, професійній і політичній еліті»¹⁷⁴.

Варто зазначити, що успіх іммігрантів з Вест-Індії й Африки у США аж ніяк не є всеосяжним і в жодному разі його не можна порівнювати, наприклад, із успіхом індійців чи євреїв, чиї доходи є найвищими серед усіх груп країни. Кілька іммігрантських груп із Африки (зокрема із Сомалі, Судану й інших країн з великим відсотком біженців) належать до найбідніших в Америці¹⁷⁵. Водночас навіть найуспішніші групи не досягли (поки що) верхніх щаблів у загальнонаціональних показниках доходів, хоча й демонструють кращі показники, ніж загалом у країні.

Тож, якщо говорити про доходи, американці нігерійського походження набагато заможніші за інших темношкірих американців¹⁷⁶ і за населення Америки в середньому 1⁷⁷. Майже 25% нігерійських домогосподарств заробляють понад 100000 доларів на рік, тим часом як для домогосподарств темношкірих американців загалом цей показник становить лише 10,6%. В Америці п’ять нігерійських домогосподарств зі ста заробляють понад 200.000 доларів на рік, а в темношкірих американців загалом такий заробіток можливий лише у 1,3 випадків зі ста. Середній дохід американського домогосподарства нігерійського походження становить 60.000 доларів на рік, а середні показники в країні — 51.000 доларів на рік. У 2010 році працюючи повний робочий день, нігерійські чоловіки заробляли в середньому 50.000 доларів на рік, в той час як серед народженого у США населення працездатного віку цей заробіток становив 46.000 доларів.

З огляду на те, що нігерійські американці здобувають університетську та післядипломну освіту чи не найшвидше серед інших груп, варто зауважити, що вони заробляють лише трохи більше за інших американців. Майже точно можна сказати, що тут багато чинників взаємодіють. Насамперед нігерійську спільноту занадто обтяжують новоприбулі іммігранти з дітьми¹⁷⁸. Деякі із цих новоприбулих дуже бідні (а це знижує загальні показники доходів для всієї групи), і багато хто ще не здобув університетську або післядипломну освіту. Тож великі освітні досягнення нігерійців, можливо, окупилися ще далеко не повністю. Крім того, ще одним, вагомішим, чинником цілком може бути дискримінація. Африканські іммігранти часто заявляють про те, що зазнають дискримінації за расовою приналежністю, а статистика весь час засвідчує, що висококваліфіковані іммігранти з Африки врешті-решт опиняються на некваліфікованій роботі¹⁷⁹ набагато частіше, ніж інші іммігранти й американці загалом.

Однак з усіх цих причин успіх нігерійців в Америці — зокрема винятковість їхніх результатів порівняно з іншими темношкірими — є особливо важливим для цієї книжки. Консерватори на кшталт Дінеш Д’Суза стверджують, що бідність афроамериканців спричинена не дискримінацією, а «дисфункціональною» культурою, якій притаманна «параноїдальна теорія расистської змови» і «схвалення криміналітету й беззаконня як автентичності темношкірих людей»¹⁸⁰. Натомість деякі ліберали стверджують, що культура афроамериканців навіть і близько не така і що єдина причина їхньої бідності — расизм, відкритий, прихований або «сутнісний»¹⁸¹. Обидві сторони помиляються.

Як ми покажемо далі, успіх американців нігерійського походження так само, як і деяких інших темношкірих іммігрантів (які постають перед тими самими інституційними перешкодами й упередженнями, що й афроамериканці) зумовлений переважно культурними силами. Багато чинників знижують загальний соціально-економічний статус афроамериканців, і водночас Три сили стають вагомим підґрунтям успіху темношкірих іммігрантів. Однак висновок полягає не в тому, що народжені в Америці темношкірі самі винні у своєму економічному становищі, а в тому, що Сполучені Штати протягом століть робили все можливе, щоб витиснути Три сили з культури афроамериканців — і досі продовжують це робити.

У червні 2012 році Pew Research Center опублікував доповідь під назвою «Піднесення американців азійського походження». У ній було зазначено, що в азійців найвищі доходи, найкраща освіта і найвищі темпи зростання спільноти серед усіх расових груп у Сполучених Штатах¹⁸².

Ми використовуватимемо словосполучення «американці азійського походження», як і Бюро перепису населення (та Pew Research Center), маючи на увазі усіх мешканців США, «які походять з Далекого Сходу, Південно-Східної Азії або Індійського субконтиненту». Однак для нашої мети поняття «американці азійського походження»¹⁸³ є не надто вдалим. Воно охоплює дуже різні культури: дві найуспішніші в країні групи (американців індійського і китайського походження) і кілька найбідніших¹⁸⁴ (за походженням[16] — хмонги, лаосці й камбоджійці)¹⁸⁵.

Добре відомою особливістю найуспішніших азійсько-американських груп є надзвичайні досягнення їхньої молоді, яка невпинно здобуває престижні нагороди і перемоги в конкурсах. Наприклад, за останні п’ять років двадцять три особи з-поміж п’ятдесяти переможців¹⁸⁶ конкурсу талантів від Intel (загальнонаціональне змагання для старшокласників, яке Джордж Буш назвав «Супербоулом у науці») — азійського походження, переважно індійці, китайці, а також корейці.

Досягнення цих переможців конкурсу від Intel¹⁸⁷ приголомшливі навіть для такої типової матері-тигриці[17], як я. Узяти хоча б Емі Чиао з міста Річардсон, штат Техас, фіналістку 2012 року. Додавши донор оксиду азоту до нанотрубки діоксиду титану, Емі «синтезувала наночастинку»¹⁸⁸, яку в New York Times назвали «по суті бомбою з дистанційним керуванням, що атакує ракові клітини». Це відкриває перспективи для неінвазивних методів — альтернативи хіміотерапії — у боротьбі проти ракових пухлин глибокого залягання. Приваблива сімнадцятирічна дівчина є співавторкою двох статей у рецензованих журналах, має бездоганні результати ACT-тестування[18], найкращі оцінки серед 1473 випускників своєї школи. Як визнана з відзнаками віолончелістка Емі грає у місцевому оркестрі. Вона заснувала благодійну організацію, яка допомагає дітям іммігрантів освоювати правопис. Серед переможців Intel можна знайти десятки схожих біографій. Ось підліток китайського походження, саксофоніст, який розробив «метод лікування фенілкетонурії» і водночас є головним редактором шкільної газети. А ось підліток індійського походження, який «запропонував першу нетривіальну аналітичну нижню оцінку для непарних досконалих чисел» і водночас став королем випускного.

Серед усіх студентів, що навчаються за найпрестижнішими музичними програмами, приблизно 30-50% становлять¹⁸⁹ азійці й американці азійського походження. У Джульярдській музичній школі таких понад половина. Двома найбільшими групами є китайські та корейські скрипалі й піаністи. Міжнародний конкурс імені П. Чайковського¹⁹⁰, який відбувається кожні чотири роки (можливо, найпрестижніший музичний конкурс у світі) має відділення для юніорів у номінаціях «Скрипка», «Фортепіано» і «Віолончель». Від 1992 року лауреатами конкурсу стали четверо американців. Їхні імена: Емілі Шє, Дженніфер Ко, Сирена Хуан і Ноа Лі.

Тим часом індійці захоплюють нішу шкільних конкурсів правопису 1⁹¹. У 1999 році загальнонаціональне змагання Scripps National Spelling Bee виграла чотирнадцятирічна Нупур Лала із Тампи, штат Флорида. Матір дівчинки — індійка, батько — пакистанець із Індії. Після документального фільму «Зачаровані правописом» Нупур стала відомою. Канал ESPN почав транслювати фінал конкурсу у прямому ефірі, а спільнота американців індійського походження звернула особливу увагу на орфографічні змагання. У 2012 році перше, друге і третє місця посіли американці індійського походження. То вже вп’яте поспіль індійці перемогли.

Крім того, американці індійського походження здобувають першість не лише у змаганнях, обмежених однією дисципліною. Погляньмо на програму United States Presidential Scholars¹⁹², яка нагороджує одного юнака й одну дівчину в кожному з п’ятдесяти штатів, в окрузі Колумбія і в Пуерто-Рико (а також ще в тридцяти семи адміністративних одиницях) не лише за успішність у навчанні, а й за досягнення у мистецтві, соціальну роботу, лідерство та відданість високим ідеалам. У 2012 році з-поміж усіх — загалом 141 — блискучих переможців, 48 були американцями азійського походження, у 2011 році — 52. І знову переважну більшість із них становили китайці й індійці.

Цілком передбачувано, що ці надзвичайно успішні американські підлітки азійського походження¹⁹³ суттєво випереджають інші групи у стандартизованому тестуванні, а також під час вступу до елітних університетів. Максимальна оцінка за тест SAT становить 2400 балів. У американців азійського походження результати загалом на 143 бали вищі за середні показники і на 63 бали вищі за показники білих, причому цей розрив явно збільшується. Азійці становлять приблизно 5% населення США студентського віку, але у Гарварді навчається 19% представників цієї групи, у Єлі — 16%, у Принстоні — 19% і у Стенфорді — 19%. І взагалі, якби до університетів Ліги плюща приймали лише за результатами National Merit Scholarship і балами SAT, ці показники могли би бути ще вищими. Тож дехто вважає, що в університетах Ліги плюща діє «прихована антиазійська квота»¹⁹⁴. Як відомо, до Каліфорнійського технологічного інституту приймають лише на основі академічної успішності — і там 40% студентів є азійцями.

Якщо ж говорити про дорослих, серед усіх етнічних груп у США найвищий середній дохід на домогосподарство мають індійці: 90.500 доларів на рік (загалом для населення Сполучених Штатів цей показник становить 51.800 доларів). Дивовижних результатів досягають 44% індійських домогосподарств, заробляючи понад 100000 доларів на рік, і це знов-таки найвищий результат серед усіх етнічних груп. Крім того, 12% домогосподарств одержують понад 200000 доларів на рік. (Загалом у країні показники: 21% — понад 100.000 доларів і 4% — понад 200.000 доларів). Тим часом китайці не набагато відстають. У них винятково високі середні доходи домогосподарств, і вони дуже широко представлені у категорії високих доходів. Загалом друге місце за рівнем сімейних доходів серед усіх етнічних груп посідають американці тайванського походження. Вони йдуть якраз за індійцями, а їхні особисті заробітки навіть вищі, ніж в індійців¹⁹⁵.

Успіх індійських і китайських американців поки що зосереджений на порівняно традиційних сферах і орієнтований на престиж,196 який починається із відмінного навчання, National Merit Scholarships і найкращих шкіл. І не випадково віртуози східноазійського походження зазвичай грають класичну музику, а не джаз чи, скажімо, рок. Так само й їхні професійні досягнення зосереджено у сферах, які вважаються практичними, стабільними, «респектабельними» і «здатними справити враження»¹⁹⁷. Це може видатися кліше, але у математиці, медицині, інженерії й точних науках справді дуже багато американців азійського походження, хоча кар’єрні вподобання молоді починають змінюватися¹⁹⁸. З 1965 року американці індійського походження здобули чотири Нобелівські премії, а американці китайського походження — шість¹⁹⁹.

Хоча багато американських родин китайського й індійського походження роблять ставку на академічні досягнення, обидві групи домоглися приголомшливих результатів і в бізнесі. Засновник Yahoo Джеррі Янґ, засновник Zappos Тоні Шей²⁰⁰, співзасновник You-Tube Стів Чень, співзасновник Guitar Hero Кай Хуан і венчурний капіталіст Альфред Лінь (говорять, що він, як Мідас, перетворює на золото все, чого торкається) — усі американці китайського походження. Перелік досягнень американців індійського походження справляє ще сильніше враження. Амар Ґопал Боз, син бенгальського іммігранта, заснував Bose Corporation, чисту вартість активів якої у 2011 році було оцінено в один мільярд доларів. Індійська іммігрантка у першому поколінні Індра Нуї — генеральна директорка PepsiCo. Серед інших компаній, генеральними директорами яких є або нещодавно були американці індійського походження, можна назвати Sun Microsystems, MasterCard, Verizon Wireless, United Airlines, Motorola, Motorola Mobile, Adobe Systems, Citigroup, Citibank, HSBC North America, McKinsey і US Airways²⁰¹.

Також складається враження, що американці індійського походження частіше порівняно з іншими азійськими американцями ідуть на ризик у великих фінансових операціях. Ще один мільярдер Вінод Хосла приїхав до Америки із Індії навчатися в аспірантурі й став співзасновником Sun Microsystems і партнером легендарної венчурної фірми Kleiner Perkins. Хосла — лише один із десятків підприємців індійського походження, які працюють у Кремнієвій долині²⁰². Індійці взагалі запустили у Кремнієвій долині більше стартапів, ніж будь-яка інша іммігрантська група — навіть більше за чотири наступні іммігрантські групи (британську, тайванську, японську і китайську) разом.

Американські індійці порівняно з іншими азійськими групами активніші у політиці, публічній сфері й медіа. Колись вступивши до Гарвардської медичної школи і Єльської школи права, Боббі Джиндал вирішив навчатися в Оксфорді як стипендіат Родса, а потім став губернатором штату Луїзіана²⁰³. Ніккі Гейлі, донька сикхів-іммігрантів, — губернаторка Південної Кароліни²⁰⁴. Пріт Бхарара (його фото з’явилося на обкладинці Time з написом «Цей чоловік веде війну з Уолл-стрит»²⁰⁵) — Федеральний прокурор США в Південному окрузі Нью-Йорка. Завдяки власним телешоу Фарід Закаріа (колишній редактор Newsweek International) і доктор Санджей Ґупта (володар премій «Еммі») відомі кожній родині. Серед інших американських публічних інтелектуалів можна назвати доктора Атула Ґаванде, який пише для New Yorker, і лауреата Пулітцерівської премії доктора Сіддгартху Мукерджі (на церемонії вручення нагород у Бостоні у 2012 році перший, представляючи другого, пожартував: «Я був думав, що зарезервував за собою формулу «бути індійцем — отримати стипендію Родса — закінчити Гарвардську медичну школу»).

Натомість успіх американців китайського походження не такий масштабний. Публічних інтелектуалів серед них мало (аможе й взагалі немає). Американці китайського походження підозріло рідко трапляються на верхніх щаблях²⁰⁶ в інвестиційних банках, адвокатських бюро і великих корпораціях Америки. Станом на 2013 рік серед 500 компаній зі списку Fortune було п’ять генеральних директорів індійського походження, однак жодного китайця²⁰⁷.

Малу чисельність китайців на керівних посадах можна частково пояснити дискримінацією і стереотипами. Однак деякі азійські активісти стверджують, що проблема також може полягати у пієтеті до влади, притаманному східноазійській культурі, яка водночас не заохочує саморекламу і прагнення керувати (а це в Америці вважається необхідним для успішного лідерства)²⁰⁸.

Далі ми зможемо розповісти про це набагато більше, але суть полягає в тому, що американці як індійського, так і китайського походження є взірцевими групами Трьох сил. В обох випадках саме загроженість — не лише економічна, а й соціальна і расова — живила майже маніакальне прагнення цих груп вирватися на вузькі стежки престижу та успіху. І саме динаміка Трьох сил й далі розриває кайдани, що заважали прямувати цими стежками.

Три сили — це петля. Загалом американські індійці і китайці наразі перебувають там, де два-три покоління тому були євреї. Понад 65% дорослих американців китайського походження²⁰⁹ і 87% американців індійського походження²¹⁰ народилися поза межами Америки; понад 90% представників обох груп є іммігрантами або дітьми іммігрантів. (Водночас лише 15% дорослих американських євреїв народилися поза межами Америки²¹¹). Навряд чи китайські й індійські батьки є першими батьками-іммігрантами, які хочуть зробити зі своїх дітей лікарів, а не поетів. Однак, як ми продемонструємо далі, внутрішня динаміка Трьох сил, взаємодіючи із американським суспільством, змусить юних китайців й індійців дедалі більше пручатися і норовитися, опираючись конформізму, який намагаються прищепити їм батьки.

Перейдемо до євреїв. Зазвичай про єврейське багатство говорити важче, ніж про будь-чиє інше. Перебільшені або навіть явно неправдиві твердження про єврейський економічний «контроль» у минулому призвели до дискримінації, ізоляції в гетто і до найжорстокіших злочинів в історії. Зрештою можна порівняно легко говорити, наприклад, про те, як китайська меншина (3% населення) володіє 70% корпоративного капіталу країни (такою була ситуація в Індонезії у 1990-х роках²¹² ), однак набагато важче оцінити чи бодай просто обговорити обсяг економічного впливу євреїв. Колись Бюро перепису населення збирало дані про релігійні переконання, однак після Другої світової війни ця традиція перервалася, а тепер законодавчо заборонено вимагати відповіді на запитання про особисту релігійну приналежність²¹³.

Однак євреї справді потужна успішна меншина в Америці. Схоже, євреї не могли похвалитися значним економічним успіхом хіба що за часів античності, а відтоді незмінно процвітали, якщо в їхнє життя не втручалися²¹⁴. Нині приблизно 43% євреїв у світі (5,4 мільйони) живуть в Ізраїлі і приблизно 40% (5,4 мільйони) — у Сполучених Штатах; 1,7% населення США за походженням євреї²¹⁵.

Американські євреї надзвичайно успішні ледь не в усіх нішах, окрім хіба що спорту: вони не «заробляють статки грою в гольф» (серед 90 учасників турніру серії «Мастерс» у 2010 році євреїв точно не було)²¹⁶. У 2011 році із десяти найбільш оплачуваних генеральних директорів у США²¹⁷ четверо були євреями: Роберт Айґер із Disney, Лью Франкфорт із Coach, Ральф Лоран із Polo та Айвен Зайнденберґ із Verizon. (Для порівняння варто зазначити, що у першій десятці немає мормонів й американців азійського походження). Однак ці генеральні директори — просто нужденні чорнороби порівняно із десятьма найбільш оплачуваними керівниками хедж-фондів. Тут у 2011 році четверо із десяти керівників також були євреями: Джим Саймонс (у 2011 році він заробив 2,1 млрд доларів), Карл Айкан (2 млрд доларів), Стів Коен (600 млн доларів) і Брюс Ковнер (210 млн доларів)²¹⁸.

Євреї відіграли вирішальну роль у розбудові світу великих фінансових операцій Америки (у Голландії й Англії за кілька століть до того євреї так само зробили вагомий внесок у заснування амстердамської та лондонської бірж²¹⁹). Американські євреї німецького походження, загалом ізольовані від банківського обслуговування підприємств, наприкінці ХІХ століття заснували інвестиційні банки, які потім стали титанами Уолл-стрит, як-от: Goldman Sachs, Kuhn, Loeb & Co., Lehman Brothers, Salomon Brothers іJ. & W.Seligman & Co220. У 2011 році трьома топовими інвестиційними банками в Америці стали JPMorgan Chase, Goldman Sachs та Morgan Stanley²²¹, і у двох із них генеральними директорами були євреї: Джеймс Даймон у J.P. Morgan і Ллойд Бленкфейн у Goldman.

У 2009 році один репортер порахував євреїв у списку 400 найбагатших людей за версією Forbes²²²: із п’ятдесяти найвищих позицій двадцять обіймали євреї, а загалом із 400 згаданих осіб 139 були євреями. У 2011 році у списку Forbes серед тих, хто розбагатів на операціях з нерухомістю, кількість євреїв²²³ становила 60-70%. Із сорока мільярдерів, які пообіцяли заповісти половину своїх статків благодійним організаціям, майже двадцять євреїв²²⁴. Серед них мер Нью-Йорка Майкл Блумберґ, медіа-магнат Беррі Діллер і його дружина Діана фон Фюрстенберґ (дівоче прізвище колишньої дружини принца фон Фюрстенберґа — Халфін, її батько — румунський єврей, а матір — грецька єврейка, яка пережила Голокост).

Єврейський успіх не обмежується лише торговельною і фінансовою сферами. Премію Antoinette Perry Award for Excellence in Theatre, більше відому як «Тоні»²²⁵, вперше було вручено 1947 року. 69% нагороджених нею композиторів і 70% літераторів були євреї. Серед найпопулярніших американських коміків багато євреїв. Це не Чарлі Чаплін, як багато хто думає, а брати Маркс, «Троє спільників», Джек Бенні, Джеррі Льюїс, Бетт Мідлер, Вуді Аллен, Джеррі Сайнфелд, а із наших сучасників — Бен Стіллер, Джон Стюарт, Адам Сендлер і Сара Сільверстейн²²⁶. 37% володарів премії Американської кіноакадемії за найкращу режисуру — євреї. Пулітцерівську премію у категорії нон-фікшн отримали 51% євреїв, а в категорії художньої літератури — 13%²²⁷.

Видається, що деякі професії для євреїв є особливо привабливими. У 2007 році агентство Reuters повідомило, що 29% американських психіатрів і 13% терапевтів є євреями²²⁸. Уже у 1930-х роках у нью-йоркських юридичних компаніях було дуже багато євреїв²²⁹. За певними оцінками, серед нью-йоркських юристів у той час численність євреїв сягала 65%. У Верховному суді США троє суддів із дев’яти — євреї. Архітектурні супер зірки-євреї — Річард Майєр і Френк Ґері, а також Даніель Лібескінд і Луїс Кан²³⁰. Ще одна професія, яка до вподоби євреям, — давати поради. Справжнє ім’я Енн Ландерс — Естер Полін Фрідмен. Її сестрою-близнючкою була Полін Естер Фрідмен — Абігайль Ван Бюрен («Люба Еббі»). Авторка знаменитої колонки порад з етикету «Міс хороші манери» при народженні отримала ім’я Юдіт Перлман²³¹.

Бюро перепису населення не збирає інформацію про релігійні переконання, тому загальні єврейські доходи неможливо оцінити достовірно. Безумовно, деякі американські єврейські родини бідують і, можливо, їхня кількість зростає. З нещодавно опублікованого звіту Об’єднаної єврейської асоціації²³², кожне четверте єврейське домогосподарство в місті Нью-Йорк бідує. Однак численні дослідження підтверджують, що загалом доходи євреїв вищі, ніж у будь-якої іншої релігійної спільноти США або етнічної чи національної групи, яку відстежує Бюро перепису населення. За найдостовірнішими із доступних даних, середній дохід єврейського домогосподарства у 2010 році можна оцінити у діапазоні 97-98 тисяч доларів — це майже вдвічі більше за середні показники по країні²³³. (В американців індійського походження — найбагатшої етнічної групи, яку відстежує Бюро перепису населення, — у 2010 році середній дохід домогосподарства становив 90500 доларів²³⁴). Проведене кілька десятиліть тому²³⁵ дослідження виявило, що на той час доходи євреїв перевищували доходи протестантів на 246%, а білих католиків — на 243%. За даними фундації Pew²³⁶, 46% єврейських домогосподарств у 2006 році заробляли щонайменше 100.000 доларів на рік (і це знову найвищий показник для всіх етнічних і релігійних груп країни), і можна припустити, що нині ці показники вищі. Серед юдеїв-реформаторів 55% у 2006 році отримували дохід 100.000 доларів і більше, тим часом як лише 18% населення країни досягли таких показників²³⁷.

Єврейські інтелектуали завжди істотно впливали на життя американського суспільства в усьому діапазоні політичних проявів. Тож сильного впливу єврейських мислителів (інколи одних і тих самих) згодом зазнали і «нові ліві» 1960-х років, і рух неоконсерваторів²³⁸. Провідні авторські колонки у New York Times пишуть троє євреїв: Томас Фрідмен, Дейвид Брукс і Пол Круґмен. Багаторазово зафіксовано неймовірний внесок євреїв у розбудову американської науки: від точних до гуманітарних галузей. Автор робить висновок про те, що «неможливо знайти наукову сферу, в якій євреї не відіграли б виняткову роль»²³⁹.

Євреї також надзвичайно успішні в Голлівуді. Хоча здебільшого воліють не наголошувати на цьому факті. Винятком є журналіст Джоель Штайн, який 2008 року зазначив:

Хоча євреї становлять лише 0,2% населення світу, понад п’ята частина лауреатів Нобелівської премії — євреї²⁴¹. Станом на 2007 рік із сорока двох американських Нобелівських лауреатів з економіки двадцять — євреї, а після 2007 року цей список доповнили ще кілька євреїв, зокрема містер Круґмен²⁴². Євреї становлять приблизно 2% населення США, але серед усіх Нобелівських лауреатів США — їх близько 36%²⁴³.

Однак, мабуть, найбільший внесок в американську науку євреї зробили у 1940-х роках, коли внаслідок антисемітизму Європа втратила колосальний науковий потенціал. Америка стала домівкою для найвидатніших тогочасних фізиків, зокрема для Едварда Теллера (знаного як «батька водневої бомби»), Джона фон Неймана (засновника теорії ігор і головного учасника Манхеттенського експерименту) і, звісно, Альберта Ейнштейна. Разом із Робертом Оппенгеймером, народженим в Америці євреєм, ці люди зробили вагомий внесок у перемогу США у перегонах за атомну бомбу²⁴⁴.

Американці іранського та ліванського походження також належать до найуспішніших (з огляду на доходи домашніх господарств²⁴⁵) національних меншин США. У наступних розділах ми детальніше розглянемо ці групи, а тут подаємо лише короткий огляд.

Іранська імміграція²⁴⁶ до Америки не відтворює європейський патерн. За наявною інформацією, з середини 1800-х до початку 1900-х років до Сполучених Штатів приїхало лише 130 іранців. Масово вони почали прибувати тільки у другій половині ХХ століття: до революції 1979 року — переважно студенти університетів, а після неї до США линув потік біженців, і прибічників шаха, і представників переслідуваних меншин. Загалом, за даними Бюро перепису населення, іранська спільнота налічує приблизно 450 000 осіб.

До спільноти іранських іммігрантів у цій країні належать численні етнічні й релігійні підгрупи²⁴⁷: звісно, це мусульмани-шиїти, але разом з ними і вірмени, християни Ассирійської церкви сходу, євреї, курди, зороастрійці й бахаї. Здебільшого їхня успішність порівняно низька²⁴⁸: у 1980-х роках це було зумовлено ворожістю з боку американців через збільшення кількості захоплень американських заручників, а згодом через ймовірну асоціацію з ісламськими терористами. Виняток — іранська спільнота в Лос-Анджелесі, нині найбільша у США. Її представники навіть стали учасниками реаліті «Шахи з бульвару Сансет». Це шоу знайомило глядачів з життям порівняно заможних іранців Лос-Анджелеса і зазнало критики через стереотипне зображення героїв як «вульгарних позерів-матеріалістів»²⁴⁹.

На одній деталі реаліті «Шахи з бульвару Сансет» не зосередилися, зокрема на академічних досягненнях американців іранського походження. За результатами дослідження, що ґрунтувалося на даних Бюро перепису населення за 2000 рік, понад 25% іранських американців мали вищу освіту. А це автоматично робило їх на «найосвіченішою етнічною групою в США»²⁵⁰, причому докторантів серед них у п’ятеро більше, ніж серед усього населення країни. Станом на 2010 рік понад 17% іранців мешкали в будинках²⁵¹ вартістю понад мільйон доларів (загалом серед населення країни цей показник становить лише 2,4%), і це найвищий відсоток з-поміж усіх етнічних груп, відстежуваних Бюро. Їхній середній дохід домашнього господарства становить 68000 доларів²⁵² (у середньому в країні ця цифра дорівнює 51.000 доларів) і перевищує показник китайців. Кожне третє домашнє господарство заробляє понад 100.000 доларів на рік (загалом у країні такого показника досягає лише кожне п’яте домашнє господарство).

Ліванці, відомі своїм хистом до підприємництва, — одна з найуспішніших діаспор у світі. Бейрут і надалі потерпає від сутичок і міжусобиць, а Карлос Слім, ліванець-християнин із Мексики, чиї статки оцінюють у 73 млрд доларів²⁵³, є найбагатшою людиною у світі. Крихітні кількісно ліванські меншини²⁵⁴ надзвичайно успішні у всій Латинській Америці, Західній Африці й Карибському басейні.

Ліванські іммігранти²⁵⁵ прибули до Сполучених Штатів двома великими хвилями. Приблизно 100.000 осіб, які іммігрували між 1880 і 1918 роками, були переважно бідними, але винахідливими християнами. Так само як німецькі євреї, вони швидко освоїлися і стали так званими крамарями, ходячи від дверей до дверей із пакунками й валізами, тягаючи на собі по дев’яносто кілограмів усілякого краму і продаючи все: від стрічок і прикрас до дитячого одягу. Багато хто, підзаробивши, відкривав бакалійні крамниці і банки, а чимало стали навіть мільйонерами. Натомість ліванці, які прибули до США після 1967 року (багато хто тікав від громадянської війни у Лівані або від арабо-ізраїльського конфлікту), отримали загалом ліпшу освіту і долучилися до відтоку мізків з Лівану. Серед них були мусульмани, друзи і християни.

Наразі у США приблизно 495.000 американців ліванського походження²⁵⁶, десь така сама кількість й іранських американців. Доходи ліванців дуже близькі до іранських. На тлі інших етнічних груп у США ліванці наближаються до верхніх щаблів за показниками медіанних доходів домашнього господарства, з огляду на відсоток тих, хто заробляє понад 100.000 доларів і понад 200.000 доларів.

Однак демографічні показники американців ліванського і іранського походження суттєво відрізняються: 65,4% американських іранців народилися поза межами США²⁵⁷, а серед ліванців лише 23% народилися поза її межами. Хоча цілком можливо, що люди, які в опитуваннях Бюро перепису населення ідентифікують себе як осіб ліванського походження, є ліванцями лише на чверть або половину. До таких осіб належать, наприклад, колишній голова президентської адміністрації Джон Генрі Сунуну (максимум наполовину ліванець) і його син Джон Едвард Сунуну, колишній сенатор від штату Нью-Гемпшир (максимум лише на чверть ліванець). У 2008 році він не пройшов на повторний термін, бо його обійшла Джин Шахін, дружина Федерального прокурора Білла Шахіна (який є ліванцем на три чверті)²⁵⁸.

У цьому розділі описано п’ять найуспішніших²⁵⁹ (з огляду на стандартні показники статків) релігійних, етнічних або національних груп: євреїв, індійців, китайців, іранців і ліванців. Ще дві групи дуже вирізняються своїм успіхом на тлі численніших класів, які, за статистичними даними, пасуть задніх: успіх нігерійців (і деяких інших іммігрантів із Африки) вражає на тлі порівняно незначних результатів інших темношкірих американців, так само як успіх кубинської спільноти біженців — на тлі порівняно невеликих досягнень інших латиноамериканців. І нарешті, мабуть, економічно найдинамічніша з усіх груп у країні — мормони: за кілька десятиліть вони подолали шлях від середніх і навіть нижчих щаблів до вершин корпоративного успіху.

Решту цієї книжки присвячено спробам відшукати спільний ключ до величезного успіху всіх цих груп.