Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

Розділ шостий. Зворотний бік трьох сил

Розглянувши всі елементи Трьох сил та їхню вибухову взаємодію, побачивши, як вони працюють для найуспішніших груп Америки, ми переходимо до критично важливого питання: Три сили — це благословення чи прокляття? Чи людина має прагнути відтворювати їх у своєму житті й родині, а чи уникати?

За Три сили завжди доводиться платити. Вони приносять із собою певні характерні психологічні патології, які ми детально розглянемо в цьому розділі. На запитання, чи варті вони такої ціни, ми можемо дати просту відповідь, яка не буде неправильною: Три сили дуже ефективні, коли йдеться про надання людям можливості досягнути суспільно прийнятного успіху. Тож усе залежить від того, наскільки важливим є для вас суспільно прийнятний успіх. Для декого — наприклад, бідних іммігрантів чи батьків із гетто, що намагаються дати дітям можливості, яких самі не мали — він, поза сумнівом, дуже значущий. Справді-бо, дискусії про вартісність суспільно прийнятного успіху — це розкіш, якої багато хто не може собі дозволити.

Проте існує складніша відповідь, яка містить глибшу правду. До Трьох сил варто прагнути саме заради того, щоб вирватися з них. Завдяки їхній жорсткості люди можуть потрапити туди, де будуть здатні писати власні сценарії — суспільно прийнятні чи ні, досягаючи успіху, хоч би як вони його для себе визначали — за умови, що на цьому етапі спроможуться відкинути обмеження Трьох сил. Інакше кажучи, Три сили — наче парадоксальна драбина Вітґенштайна: щойно ви нею піднялися, маєте її відштовхнути⁶⁶².

Наприкінці розділу ми повернемося до цього складнішого аспекту історії, а наразі поговоримо про найочевидніші патології Трьох сил.

Культури Трьох сил сприймають дитинство геть не так, як одержима молодістю Америка. Їхній підхід глибоко суперечить ідеалам сучасних США щодо того, для чого потрібне дитинство і яким воно має бути.

Уславлення юності, мабуть, притаманне Америці від самого початку її історії. Це частина контрасту між «Старим» і «Новим» світами. («Молодість Америки — її найстаріша традиція, що зберігається вже триста років», — саркастично зауважив Оскар Уайлд⁶⁶³ ).Однак з 1960-х років американська одержимість тим, щоб бути або здаватися молодим разом зі зневагою до тих, хто є або здається старим, посилилася, і цифрова революція прискорила цю тенденцію. У США панує культура молодості, в якій молодість репрезентує свободу, творчість, задоволення, щастя, а вік — протилежність до кожного з цих понять⁶⁶⁴.

До благоговіння перед молодістю долучається ідеалізація дитинства. Дитинство уявляється як етап життя, що передує обмеженням, відмовам, заборонам, сумнівам у собі, які стають наслідками дорослішання. Дитинство було або мало бути найщасливішим часом нашого життя. Якщо коротко, дитинство має бути радістю. Навчання має бути радістю. Хороші батьки намагаються забезпечити своїм дітям гладенький шлях і зробити їхнє життя якомога безболіснішим, безтурботнішим і вільнішим⁶⁶⁵.

Групи Трьох сил мають абсолютно інші погляди, принаймні коли перебувають на вершині успіху. У культурах Трьох сил батьки розглядають дитинство як час інвестицій, навчання і підготовки до майбутнього. У такій перспективі дитинство стає складним. Передусім діти заборговують своїм батькам, як у багатьох родинах іммігрантів, де діти відчувають обов’язок віддячити за самопожертву батьків. «У школі я постійно вчилася, — згадує юристка, дочка ефіопських іммігрантів, — адже я добре усвідомлювала, що батьки заплатили надзвичайно високу ціну за мої привілеї. На мені тягарем лежав обов’язок домогтися надзвичайно високих результатів, щоб сповнене тяжкої праці минуле моїх батьків не пішло намарне»⁶⁶⁶. Як виявилося в одному дослідженні, для багатьох іммігрантських дітей «щастя має відійти на другий план». Успіх означає «важку працю і матеріальні здобутки, а не […] емоційне переживання задоволення». Висхідна мобільність для цих дітей не лише мрія, а й обов’язок⁶⁶⁷.

У китайських (та інших східноазійських) родинах ідея важкого дитинства глибоко закорінена в конфуціанській філософській та етичній традиції. Як пояснює соціологиня і експертка з конфуціанства Цзінь Лі, у цій традиції всі діти «добровільно» і «зрадістю» виявляють пошану до батьків в обмін на «безумовну любов» й «абсолютну самопожертву». Уся людська моральність починається з цих зобов’язань, які «лишаються на ціле життя». У конфуціанському світогляді не існує ідеалізованого безтурботного дитинства. Найвища мета життя — моральне самовдосконалення шляхом навчання, і від дітей з найменшого віку очікується, що вони плекатимуть основні навчальні чесноти — старанність, уміння долати труднощі, прагнення до самовдосконалення⁶⁶⁸.

У цьому є злагоджена логіка, та коли властиві конфуціанському підходу елементи прищепленої батьками загроженості і контроль імпульсів перетворюються на крайнощі, результат може спричинити великі страждання. Коли щось іде погано (або часом, коли все йде добре), східноазійська версія Трьох сил може перетворити життя на ув’язнення серед стандартів, які неможливо виконати. Коли в модельєра Філліпа Ліма запитали, чому матір ніколи не відвідує його покази колекцій, він пояснив: «Знаєте, гадаю, це через азійську особливість культури: ти завжди недостатньо хороший. Розумієте, про що я? Ніби оцінка А надто низька і ти маєш отримати А+. Я ще не почуваюся готовим показати їй свою роботу»⁶⁶⁹.

У конфуціанському світогляді для дитини буквально немає досягнень, які не можна було б ще поліпшити. Дизайнерка одягу для знаменитостей Вера Вонг, яка створила весільні сукні для Уми Турман, Іванки Трамп, Мераї Кері, Аліши Кіз, Кім Кардашян і Челсі Клинтон, досі пам’ятає, як засмутила свою матір тим, що не пройшла до олімпійської збірної США з фігурного катання. Вона також з болем згадує, як її батько не прийняв її кар’єрний вибір. Попри всю її славу, він до самої смерті так і не здобувся на «схвальний відгук, або “ура” на мою честь або щось на кшталт. Якби я бодай колись сказала, що почуваюся по-справжньому впевненою або сильною, це було б неправдою. Бо я такою не почуваюся. Я завжди бачу всі свої неправильні вчинки»⁶⁷⁰.

На додачу до тиску діти із культур Трьох сил можуть відчувати, що батьки просто перетворюють їх на інструменти досягнення успіху. «У мене таке враження, ніби для батьків я — лише інвестиція, — сказав один молодий американець китайського походження⁶⁷¹. — Я маю розбудовувати свій успіх на досягненнях першого покоління, здобути навіть більше, ніж батьки, принести їм славу, підняти родину з низів середнього класу до повноцінного середнього класу, а потім вище. Ми завжди несемо на собі тягар родинних очікувань чи спадків». Інколи виникає відчуття, ніби людину цінують лише за «престиж». Як сказав ще один американець китайського походження, «дідусь і бабуся пишаються мною, однак лише тому, що можуть похвалитися назвою моєї престижної школи»⁶⁷². І, звісно, якщо вами не можуть похвалитися, усе набагато гірше. «Якщо ви не можете цього досягнути, лишається змиритися: “Гаразд, я непотріб”»⁶⁷³. У найважчих випадках може виникнути справжня травма або й дещо гірше. Ось як романістка Емі Тань описує своє дитинство:

Емпіричні дослідження проливають трохи світла на те, як часто азійсько-американське батьківство за моделлю Трьох сил призводить до психологічних проблем і якими серйозними вони можуть бути. Однак утворюється навдивовижу складна картина. У 1995 році було виявлено, що в американських дівчат-підлітків азійського походження «найвищий рівень симптомів депресії з-поміж усіх расових груп». Декілька нещодавніх досліджень підтверджують, що в учнів китайського походження вищий рівень стресу і стривоженості порівняно з білими американцями⁶⁷⁵. Одне дослідження надзвичайно успішних дев’ятикласників у розташованій на Східному узбережжі школі з дуже високим конкурсом виявило не лише те, що американські учні китайського походження демонструють «вищий рівень тривоги і симптомів депресії», а ще й те, що ці проблеми асоціюються з «опозиційною» моделлю виховання і браком батьківського «тепла»⁶⁷⁶.

З іншого боку, як ми вже зазначали, рівень надмірного вживання алкоголю і наркотичної залежності — що часто асоціюється з емоційними проблемами — для американської молоді азійського походження значно нижчий⁶⁷⁷. Ба більше, психіатричне обстеження 2010 року за участі 6870 білих американців і 1628 американців азійського походження з усіх регіонів країни виявило, що в останніх значно нижчий рівень соціального тривожного розладу, загального тривожного розладу, панічного розладу і посттравматичного стресового розладу⁶⁷⁸. Аналогічним чином дослідження 1990-х років встановило, що в американців китайського походження значно нижчий рівень випадків важкої депресії, ніж загалом у країні⁶⁷⁹. Почасти ці результати можна пояснити небажанням визнавати симптоми проблем (психічні захворювання для багатьох азійців і досі вважаються ганебними), однак кількість самогубств у середовищі американців азійського походження також нижча, ніж середні показники у країні. Хоча медіа говорять протилежне, насправді у США рівень самогубств у білих понад вдвічі перевищує цей показник в азійців⁶⁸⁰.

Разом із тим, вазійсько-американських Трьох силах, безумовно, існує зворотний бік. Як уже зазначалося, в американської молоді азійського походження найнижча самооцінка серед усіх расових груп попри найвищі академічні результати⁶⁸¹. Багатьом ця суперечність здається загадковою. Один професор, фахівець із родинних стосунків, формулює це так: «Якщо ви добре працюєте, ви маєте добре почуватися». Та головний урок Трьох сил полягає в тому, що сумніви в собі (або переконаність у власній недосконалості) — це елемент драйву, який підштовхує до успіху⁶⁸².[40]

Є такий єврейський жарт: «5% євреїв трохи депресивні, а решта — геть ненормальні». Ви можете подумати, що патології Трьох сил для євреїв в Америці точнісінько такі самі, як для азійців, з огляду на певні очевидні спільні риси. Наприклад, заповідь шанувати батьків для юдаїзму так само засаднича, як і для східноазійської культури. Ще один спільний мотив — провина поруч із відчуттям, що ви ніколи не робите достатньо, щоб задовольнити батьків⁶⁸³. Батьки одержують «престиж» від успіху дітей, і в єврейській культурі це таке поширене явище, що для нього навіть існує назва — «начес»⁶⁸⁴.

Проте насправді суто єврейські патології суттєво відрізняються. Євреї плекають тривалу традицію піддання влади сумніву — традицію, закорінену в Талмуді і навіть Старому Заповіті (як приклад можна навести Книгу Йова). Можливо, тому конфуціанська модель шанування батьків і некритичного схиляння перед їхнім авторитетом не є нормою. У п’єсі Жуля Файфера молодий єврей описує, що заборгував батькам: «Я виріс з батьковим виглядом — батьковою манерою говорити — батьковою поставою — батьковою ходою — і материним презирством до батька»⁶⁸⁵.

Єврейська схильність кидати виклик владі⁶⁸⁶ стала причиною появи неймовірних, часто революційних нових ідей у філософії, соціології та точних науках, однак вона зіграла важливу роль також і в сімейних нещастях євреїв. У дітей, які, м’яко кажучи, не шанували батьків стереотипно з’являлися неврози (щонайменше від часів, коли Фройд почав їх діагностувати). Діти, що кидають виклик батьківській владі, — центральні постаті єврейської американської культури. Їх часто уславлюють, але водночас вони часто стають причиною болісних конфліктів і невиправних розколів у родині. «Скрипаль на даху»[41] — лише один із прикладів.

У радикальніших випадках єврейський драйв Трьох сил, здається, спричиняє деструктивне змагання між батьками і дітьми. Сини можуть захотіти перевершити своїх батьків (як це побачив Фройд) або батьки можуть заздрити своїм успішнішим синам — ця тема часто виринає в єврейській культурі, як, наприклад, у романі Джозефа Геллера «Чисте золото» або ізраїльському, відзначеному численними преміями фільмі 2011 року «Примітка» про батька й сина, дослідників Талмуду. Проте у східноазійській культурі ця тема досить рідкісна, якщо взагалі наявна⁶⁸⁷.

На початку ХХ століття у середовищі ранніх єврейських іммігрантів було особливо помітно, що пекуча зневага і дискримінація, яких вони зазнавали, хоч і додавала драйву за класичною моделлю Трьох сил, проте також посилювала конфлікт між батьками і синами. У багатьох родинах сини починали розчаровуватися у своїх скутих традиціями батьках, які ледь животіли, працюючи у дрібній торгівлі, соромитися їх і сприймати як перешкоду на шляху до власного успіху. «За моїх часів, — згадує Лайонел Тріллінґ, — ми всі намагалися вирватися від своїх батьків»⁶⁸⁸. З іншого боку, якщо ці батьки самі вважали себе невдахами, їхнє пекуче невдоволення час від часу спрямовувалося проти власних синіх і посилювалося, якщо виглядало на те, що син стане набагато успішнішим, ніж колись був батько. («Співак джазу» — перший голлівудський фільм зі звуковими діалогами — заграє з цією темою). Хоч там як, а Деніел Белл писав, що для «юрми єврейських іммігрантів» тривожність, пов’язана із потребою домогтися успіху в Америці, «втілювалася у боротьбі між батьками і синами»⁶⁸⁹.

В Америці ХХІ століття багато євреїв-іммігрантів сприймають цю запеклу боротьбу між поколіннями як застарілу асоціацію знижнім Іст-Сайдом. Досить потужний у житті й культурі американських євреїв ХХ століття Едипів комплекс уже просто не здається таким актуальним (можливо, саме тому фройдизм зійшов нанівець). Для багатьох молодих сучасних євреїв релігійний бунт уже не означає відкидання юдаїзму і наражання з батьківським гнівом. Часто в релігійній царині вони стають більшими консерваторами, ніж їхні батьки. Дуже мало хто з сучасних американських євреїв, які ще не досягли тридцяти років, соромиться того, що його батьком був дрібним торговцем. Поширенішою є інша проблема: надзвичайно успішні батьки, які піднялися з самих низів і яких дуже важко наслідувати.

Це не означає, що всі старі єврейські загроженості і патології Трьох сил зникли. Навпаки, страх переслідувань, який штовхав євреїв до успіху в усьому світі впродовж століть, давно лишив свої руйнівні сліди у єврейській душі. Цей страх формував життя багатьох єврейських іммігрантів у Сполучених Штатах.

Взяти, наприклад, Майєра Ґуґенгайма, німецького єврея-іммігранта, який буквально піднявся з самих низів до багатства, спочатку продаючи вроздріб засіб для полірування кухонних плит, а потім зібравши один із найбільших статків Позолоченої доби. Ґуґенгайм, за описом його біографа Джона Дейвиса, здавався «карикатурою на єврея ХІХ століття. Він був низеньким, мовчазним, настороженим одинаком», «який уперто займався лише зароблянням грошей». Він довіряв лише членам родини і був «завжди насторожі щодо всіх інших людей, як друзів, так і ворогів». Дейвис пише далі:

Сучасні євреї часто — попри безпеку і вплив, яким тішиться багато хто з них — і далі потерпають від тієї самої тривожності. Це особливо слушно для євреїв, сімейний досвід яких пов’язаний з Голокостом. «У мене така собі фобія, — сказав якось Джордж Сорос. — Як ви думаєте, чому я стільки заробив? Можливо, зараз я не відчуваю загрози, але мені здається, що якби […] я опинився на місці батька у 1944 році, я б не вижив»⁶⁹¹. Американський єврей-правник згадує, як спроба німців винищити євреїв висіла хмарою над столом його родини:

Шалений запал, з яким так багато євреїв захищають Ізраїль, можливо, великою мірою пояснюється його майже міфічним (серед євреїв) статусом: це бастіон проти світу, сповненого антисемітизму, єдина країна у світі, яка ніколи не зрадить своїх євреїв, єдине місце, де євреї можуть бути по-справжньому вдома. З притаманною Трьом силам наполегливістю євреї здобували багатство і владу, але не варто применшувати страх, який їх підганяв. Радіоведучий Денніс Преґер говорить:

Якщо загроженість підштовхує євреїв до успіху, то він має свою ціну для їхнього психологічного стану.

Досі ми розглядали патології, притаманні надзвичайній загроженості та контролю імпульсів (у випадку деяких американців азійського походження). Усі носії патологій страждають від завданого ними болю. Так само дитина, інтеріоризуючи тиск батьків, почувається жалюгідною. З іншого боку, асоційована з відчуттям вищості шкода зазвичай падає на інших, і тому цей елемент Трьох сил, мабуть, найодіозніший. Зазіхання групи на вищість були визначальним джерелом пригнічення, війни і геноциду впродовж усієї історії.

Безумовно, групове відчуття вищості може до певної міри здаватися менш огидним, коли слугує щитом від упереджень і ворожості більшості. Всі надзвичайно успішні групи в Америці — це етнічні або релігійні меншини. Легше уникнути кари за відчуття вищості, коли твоя група є меншиною у суспільстві, що плекає щодо вас задавнену ворожість або підозру. Американські групи Трьох сил, так би мовити, граються з вогнем, однак не можна забувати про темний зворотний бік їхнього відчуття вищості.

«Глибоке відчуття гордості за китайську культуру» може легко перерости у загрозу: «Якщо одружишся не з китаянкою, ти нам більше не син». Антисіоністи на кшталт Ноама Чомскі вказують на те, що єврейські поселенці у Палестині на початку ХХ століття дивилися на місцевих арабів з презирством, називаючи їх «напівварварським народом», «дикунами», «безчесними» і «боягузами»⁶⁹⁴. Перська вищість означає, що всі інші мешканці Близького Сходу нижчі. Наполягання багатьох кубинців, що вони «не латиноамериканці» містить приховані конотації. Іммігрантів з Карибських островів і Африки часто звинувачують у зневажливому ставленні до американських темношкірих⁶⁹⁵. Спільною для багатьох іммігрантських груп у Сполучених Штатах хворобою є те, що творячи власну ідентичність або прагнучи, щоб їх визнали інші американці, вони надто часто вдаються до сумнозвісної расистської зарозумілості. «Рухатися до мейнстримної Америки — завжди означає повірити у міф про те, що темношкірі американці — справжні заброди, — пише Тоні Моррісон. — Хай якою була би етнічна або національна приналежність іммігранта — головним ворогом для нього неодмінно буде афроамериканець»⁶⁹⁶.

Мормонське відчуття вищості викликає не більше обурення, ніж будь-яке інше — певною мірою навіть набагато менше, адже їхня церква відкриває двері людям всіх рас і навертає мільйони вірян у всьому світі. Воно містить особливу рису, на яку варто звернути увагу. Відчуття вищості групи не завжди рівномірно розповсюджується на всіх її членів. Воно може вивищувати один клас людей над іншим усередині групи.

Офіційно мормонство стверджує, що чоловіки і жінки духовно рівні, але так само, як у католицизмі, жінок усунено від священства, а отже і від верхніх щаблів церковної ієрархії⁶⁹⁷. Жінки ніколи не були представлені на Кворумі дванадцяти апостолів (головному керівному органі Церкви Ісуса Христа святих останніх днів) або в Першій президії — найвищому органі всієї церкви. Церква не приховувала своїх очікувань від жінок. У 1987 році президент церкви Езра Тафт Бенсон проповідував: «На початку Адамові — а не Єві — було сказано заробляти хліб у поті чола свого. На противагу поширеним переконанням, покликання матері — бути вдома, а не на ринку праці» ⁶⁹⁸.

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років з університету Бриґама Янґа витіснили професорок, які пропагували гендерну рівність і критикували мормонський сексизм. Деяких мормонських лідерок відлучили від церкви через їхні феміністичні погляди⁶⁹⁹. У 1995 році Церква оприлюднила «Послання світові»⁷⁰⁰, яке більшість мормонів вважають мало не священним писанням. У ньому стверджується, що «шлюб між чоловіком і жінкою дуже важливий для [Господнього] вічного плану» і що «за Божественним призначенням, батьки мають стояти на чолі своїх родин» і «відповідати за те, щоб забезпечувати їх необхідним для життя», а «матері відповідають передусім за плекання дітей».

Авторка «Книги мормонської дівчини» Джоанна Брукс зворушливо пише про свій стан побожної вірянки, чия переконаність, що жінки повинні мати однакові з чоловіками можливості й прагнення, розсварила її із церквою:

Мормони аж ніяк не забороняють жінкам бути успішними в навчанні або роботі. Нещодавно церква продемонструвала поступ, розширюючи можливості жінок ставати місіонерками. У 2012 році вона проголосила, що жінки можуть брати участь в місіях, починаючи від дев’ятнадцяти років (раніше — від двадцяти одного). Також для жінок було створено нову керівну посаду («лідерська сестра-наставниця»)⁷⁰³. Утім мормонська патріархальність іще існує, надбудовуючи додатковий рівень відчуття вищості для мормонів-чоловіків. За теорією Трьох сил, це має допомогти їм досягти успіху, однак це відбувається деякою мірою коштом мормонських жінок.

Якщо сучасним американцям нерівність статей у мормонстві здається відсталістю, потрібно пам’ятати, що нерівність і навіть нетерпимість притаманні майже всім успішним групам Америки. Темний бік будь-якого відчуття вищості — схильність до фанатизму, снобізму, замкненості або обмеженості поглядів — тобто нетерпимості до інших груп і способів життя.

Така нетерпимість у багатьох випадках взагалі становить умову існування групи. У найпрактичнішому вимірі етнічні або релігійні групи можуть зберегти свою ідентичність, лише забороняючи одруження «по за племенем». Саме з цієї причини американські євреї, які загалом дуже часто одружуються із неєвреями, побоюються, що через ці шлюби євреї зрештою розчиняться серед інших⁷⁰⁴. У східноазійській та індійській культурах традиційними є табу на одруження поза своєю групою⁷⁰⁵, хоча у США важко підтримувати цю традицію. (Для китайців, які ще пам’ятали масове зґвалтування і різанину в Нанкіні, одруження з японцем чи японкою означало анафему, а нині шлюби між азійцями різних національностей стають дедалі поширенішими, особливо в Каліфорнії⁷⁰⁶). Ці групи виживають зі своїми цінностями, переконаннями, уявленнями про себе і шлюбами лише через свою нетерпимість і заперечення рівності всіх людей, і групи з найсильнішим відчуттям вищості мають найбільше шансів вижити.

Навіть коли Три сили функціонують порівняно надійно як машина досягнення успіху і не спричиняють очевидної шкоди або неврозів, вони все одно можуть сковувати — через те, як саме в них визначено успіх.

Культури Трьох сил схильні спрямовувати людей до конвенційної матеріалістичної самореалізації. Це безпосередній результат загроженості, яка ними рухає. Затаєна образа, потреба щось довести світові або утвердитися — ці типові для Трьох сил неспокої часто примушують людей шукати очевидні ознаки успіху, як-от: найвищі оцінки, відзнаки, високі зарплати, розкішні машини і «респектабельні» кар’єри⁷⁰⁷.

Часто здається, що культури Трьох сил стоять у бойовій позиції і більш зацікавлені в уникненні невдачі, аніж у заохоченні змістовного успіху або такого, що приносить задоволення чи відкриває нові шляхи.Фундамент, який закладають культури Трьох сил щодо суспільноприйнятних досягнень — елітний університет, престижна магістратура, хороша робота — може мимохіть перетворитися на стелю. Якщо ви ставите собі за мету бути успішним у суспільно прийнятних стандартах, на такому шляху порівняно легко орієнтуватися: це щось на кшталт заповнення анкети. «Отримувати гарні оцінки» — ставимо «плюс». «Бути старанним студентом» — «плюс». «Ввічливо поводитися зі статусними людьми, які можуть вам допомогти» — «плюс». Цей шлях важкий, але зрозумілий. Але якщо ви хочете бути інноватором чи митцем або якщо вас більше цікавить сенс вашої роботи, аніж гроші, тобто якщо ви хочете щось змінити у цьому світі, то готового плану немає. Можливо, для досягнення мети знадобиться навпаки відкидати усталене, ризикувати і викликати лють у сильних світу цього. Більшість культур Трьох сил такого не полюбляють⁷⁰⁸.

Якщо вже говорити відверто, немає нічого поганого у високій платні чи розкішному автомобілі. «Респектабельні» професії часто найбільше соціально значущі. Ось найочевидніший приклад: лікарі рятують життя; і навіть юристи часом допомагають людям. Нобелівська премія, звісно, статусна відзнака, проте немає нічого принизливого в тому, щоб її отримати. (Натомість у кар’єрі, яка вважається «нестандартною», дуже багато стандартного).

Небезпека полягає радше в тому, щоб оцінювати власну значущість лише зовнішніми вимірами і дозволяти, щоб ваше життя визначали не ваші власні цінності, зацікавлення чи прагнення, а чужі очікування або, точніше, страх не задовольнити ці очікування. На жаль, підкреслення цього страху і цих зовнішніх чинників самооцінки — ще одна особливість Трьох сил. «Коли я була молодшою, то думала, що досягнення полягають в тому, щоб заслужити схвалення інших — батьків, викладачів, потім впливових людей, — говорить Емі Тань. — Ось що я вважала досягненнями. […] Це коли люди реагують на тебе і говорять тобі, чи ти досягнула чогось»⁷⁰⁹. Цілком можливо, що виховані в такий спосіб діти, зростаючи, приймають вагомі життєві рішення, орієнтуючись переважно на очікування батьків чи соціуму. «Їм духу забракне, — прокоментувала одна молода американка індійського походження, говорячи про небажання своїх однолітків відкинути обрану для них батьками кар’єру. — Багато хто з них назавжди збереже цікавість, до інших речей, [але] вони не захочуть [утілювати їх]. Багато хто сказав би: мені все одно чим займатися. Я зароблятиму гроші, бо хочу, щоби батьки були щасливими». Як зазначає американська соціологиня індійського походження, результатом часто стає «самопожертва, почуття провини і фрустрація». Ще один можливий результат — відчуття, ніби ви живете не своїм життям або ціле життя боролися за те, чого навіть не хотіли⁷¹⁰.

Саме тому, мабуть, найкраще у Трьох силах — це те, що вони здатні наділити людей можливістю скинути їх.

Час і місце народження письменника Сола Беллоу і режисера Ана Лі розділено двома світовими війнами і половиною земної кулі, але вони мають дещо спільне: в обох батько зневажливо ставився до обраного сином роду занять. Батько Беллоу хотів, щоб той став бізнесменом. «Ти пишеш, а потім все стираєш?⁷¹¹ — запитував він. — І ти називаєш це професією? Was meinst du[43], “письменнику”?» Батько Лі хотів, щоб той став викладачем. Коли Лі виграв «Оскара», батько сказав, що для нього ще не все втрачено: «Тобі лише сорок дев’ять. Отримуй науковий ступінь, викладай в університетах і станеш шанованою людиною»⁷¹².

Беллоу і Лі мали ще дещо спільне. Обоє зростали у надзвичайно вимогливих родинах, де на них за моделлю Трьох сил покладали дуже великі сподівання. Батько Лі, директор престижної середньої школи на Тайвані, змалечку прищеплював синові суворі обмеження конфуціанської дисципліни. Молодший брат Лі пізніше згадував, що успішне навчання було «єдиним сенсом життя»⁷¹³. Сам Лі казав: «Я не розумів, чого хочу від життя, але знав, що мушу догодити батькові»⁷¹⁴. За біографом Джеймсом Атласом, матір Беллоу була «палкою прихильницею самовдосконалення», апровал її чоловіка «лише змусив її покладати на молодшого сина ще більші надії». Як і багато батьків-іммігрантів тієї доби, вона накидала Беллоу суворий розпорядок занять класичною музикою:

Обоє чоловіків бунтували проти сімейних очікувань. Рятуючись від того, що потім описуватиме як «задушливу ортодоксальність»⁷¹⁶ свого дитинства, Беллоу не лишив родині іншого вибору окрім як звільнити його з сімейного вугільного підприємства, а далі почав писати оповідання і романи. Навіть коли їх публікували, гонорарів ледь вистачало на оплату помешкання, тому Беллоу змушений був просити грошей у братів⁷¹⁷. Зневага, яку це викликало в родичів, лишилася надовго. Коли у 1954 він отримав Національну книжкову премію (за «Пригоди Оґі Марча»), його старший брат прокоментував: «Моє ім’я не потрапить до Енциклопедії “Британіка”, але я маю гроші, а він ні»⁷¹⁸.

На превеликий сором свого батька, Лі записався на трирічний курс з мистецтв у Тайвані після того, як двічі невдало намагався скласти державні іспити на вступ до університету. Лі говорить: «Мене дуже мучило почуття провини за те, що я не пішов його шляхом»⁷¹⁹.

Потім він поїхав до Америки і вивчав кіно у Нью-йоркському університеті, де вплинув на команду, яка працювала над фільмом свого однокурсника Спайка Лі⁷²⁰. Після завершення навчання він «пережив шість років пекучої безнадійної непевності». Він надіслав один зі своїх сценаріїв у понад тридцять продюсерських компаній, і жодна з них його не прийняла. Коли китайські родичі його дружини запропонували гроші, щоб той міг відкрити ресторан (вона відмовилася), Лі був майже готовий покинути кіно⁷²¹.

Беллоу і Лі — мало не хрестоматійні персонажі Трьох сил. Друг Беллоу, який спілкувався з ним у 1940-х роках, згадує про його «задавнене відчуття образи»⁷²². Син Беллоу Ґреґ пише про «загроженість» свого батька і про те, як він «кинув виклик американському літературному істеблішменту, уособленому Ернестом Гемінґвеєм»⁷²³. Крім того, Беллоу був відомий своєю «дисципліною»⁷²⁴. Лі також говорив про «загроженість» у своїй родині. Він згадує, що «був найстаршим сином, атому почувався так, наче весь тягар лежить на моїх плечах»⁷²⁵. Потреба Лі утвердитися дала йому змогу вистояти впродовж років невдач і відмов, які напевно загнали би більшість людей у глухий кут.

Обоє чоловіків, звісно, здійснили прорив — як з огляду на зміст своїх досягнень, так і в контексті співвідношення цих досягнень до їхньої етнічної ідентичності. Ще 1957 року, задовго до отримання Беллоу Пулітцерівської та Нобелівської премій, впливовий літературний критик Леслі Фідлер називав його «першим єврейським письменником, який посів центральне місце в американській літературі»⁷²⁶. З-поміж інших успішних американських письменників також були євреї (написаний у гемінґвеївському стилі роман 1948 року Нормана Майлера «Оголені й мертві» шістдесят два тижні був бестселером New York Times⁷²⁷), однак Беллоу першим пробився до широкого кола читачів, «не відхиляючись від характерної творчої манери американських євреїв»⁷²⁸ і прочинивши двері для цілого покоління Ротів і Геллерів, які прийшли потім. Лі першим з азійців виграв «Оскара» за найкращу режисуру, і то не один, а два рази⁷²⁹, і в його фільмах запаморочливе розмаїття жанрів і тем, на яке менш авторитетні постаті просто не наважилися б.

Загалом і Беллоу, і Лі відштовхнули свою драбину — однак лише після того, як піднялися нею. Прищеплені їм змалечку Три сили розвинулися у дивне поєднання загроженості, невтомного драйву і дисципліни, а також невичерпної потреби утвердитися. З такого погляду ці люди ніколи цілком не відмовлялися від Трьох сил. Навпаки вони досягли вершин у своїй професії лише завдяки рисам, якими їх наділили Три сили. Однак обоє чоловіків з цими рисами змогли кинути виклик обмеженням, які накладав той спосіб життя і той тип успіху, якого від них очікували. Три сили дали їм можливість подолати ці обмеження і написати власні оригінальні сценарії.

Америка — також один із головних героїв у цих історіях. Саме Америка вивільнила креативність обох чоловіків і стимулювала їхнє творення себе. Беллоу та Лі були іммігрантами і стали зрештою, натуралізованими громадянами Сполучених Штатів. Однак важливо зазначити, що обоє почувалися подвійними аутсайдерами — спочатку у власній родині, а потім у США. «Я ніколи не почувався своїм у власній родині, — згадував колись Беллоу. — Завжди був осторонь»⁷³⁰. І нехай його головні герої-євреї проголошували свою приналежність до американців («Я американець, народився у Чикаґо», — перші слова Оґі Марча), однак Беллоу внаслідок свого єврейського походження описував себе як вічного «метека»⁷³¹ — аутсайдера або «резидента-чужинця» в Америці. Подібне говорив і Лі: «Я перекотиполе й аутсайдер. Нема жодного середовища, до якого я належав би повністю. Кожен мій фільм — таємний сховок, місце, яке я не розумію цілком, але сприймаю як найближче для себе»⁷³².

Виховані в культурах Трьох сил люди посідають дивне місце. На них тиснуть одночасно вимоги рідної культури і принади американської свободи. Балансуючи на межі двох світів, вони не належать повністю до жодного з них. Ця межова позиція має власну ціну і власні психологічні випробування, однак, можливо, це середовище із найбільшим потенціалом свободи та креативної продуктивності.

Ознака цього потенціалу свободи — потужний спротив стереотипам «зразкової меншини», дуже поширений серед молодих американців азійського походження. Багато хто з азійських студентів у США спеціалізується на гуманітарних дисциплінах і не хоче навіть чути про математику чи класичну музику⁷³³. Багато хто знаходить рольові моделі з-поміж шалено популярних американських зірок американського походження, які пішли проти стереотипів, як-от Джон Чо і Кал Пенн (відомі також як «Гаролд і Кумар»), Мінді Калін (зсеріалів «Офіс» і «Проект Мінді»), зірка YouTube Фредді Вон, комік Азіз Ансарі, баскетболіст Джеремі Лінь, а також Джейсон У — дизайнер одягу для знаменитостей, який створив сукню для Мішель Обами до церемонії інаугурацї⁷³⁴.

Інші цікавляться кар’єрою у громадському та державному секторі, і це також незвично у контексті Трьох сил. Можливо, батьків-іммігрантів лякає перспектива, що їхні діти підуть на порівняно низькооплачувані роботи у державних або неприбуткових організаціях — для них тут немає ані престижу, ані фінансової безпеки. Крім того, велику роль, особливо для молоді, відіграє сильне заохочення працювати на благо Америки і на суспільних засадах. Та іммігрантські спільноти можуть зрештою, почати пишатися своїми представниками, які відмовляються від багатства і натомість працюють на благо суспільства. Коли Пріт Бхарара, Федеральний прокурор США у Південному окрузі Нью-Йорка (перший Федеральний прокурор азійського походження) став відомим завдяки розслідуванням корупції на вищих щаблях Уолл-стрит, наприклад скандалу, пов’язаного з інсайдерською торгівлею у хедж-фонді Galleon Group, його вітали в індійській спільноті в Америці (атакож в Індії)⁷³⁵.

Проте цей самий скандал навколо Galleon Group приніс індійській спільноті в Америці ще жах і сором. Один із підсудних, якого Федеральний прокурор Бхарара знищив під час цієї справи, колишній генеральний директор McKinsey Раджат Ґупта, теж американець індійського походження. Це підводить нас до останньої патології Трьох сил — патології драйву⁷³⁶.

Прагнення Трьох сил за своєю природою непогамовані — вбудованого обмеження немає. Хоч би яку арену ви обрали, майже завжди існує хтось вищий за вас, і навіть якщо ви змогли піднятися на самісіньку вершину, страх втратити цю позицію штовхатиме вас далі. Зрештою, Три сили можуть зробити людину жертвою ненаситних амбіцій і жадоби. У найгіршому прояві прагнення піднятися може стати відчайдушною манією, якій байдуже до законів, етики або шкоди, завданої іншим. Ґупта і Берні Мейдофф — лише два приклади із сотень, які ілюструють цю хворобу Трьох сил.

Людям такі випадки часто здаються загадковими. Багато хто не розумів, навіщо Ґупта, статки якого і так уже оцінювали у понад 80 мільйонів доларів⁷³⁷, який побував на офіційному прийомі в Білому домі, якого дуже шанували в його спільноті, вдався до нелегальних оборудок заради прибутків, щодо яких навіть нині немає певності. Під час винесення вироку суддя сказав: «Суд може без перебільшень сказати, що йому ніколи ще не траплявся обвинувачуваний, чия попередня історія життя свідчила б про таку безмежну відданість не лише людству загалом, а й окремим особам у часи, коли вони потребували допомоги». Однак дехто, можливо, не здатен опиратися потребі дедалі більшого визнання, нескінченній затаєній образі й прагненню щось довести світові, піднімаючись дедалі вище⁷³⁸.

Навіть у своїх менш злоякісних формах одержимість Трьох сил за своїм визначенням не дає людині жити позбавленим драйву життям. Просте скромне існування — без видирання нагору якимись щаблями, без тривог про те, чи інші вважають вас достатньо успішними — це, мабуть, найкраще життя. Однак зараженим Трьома силами людям воно рідко доступне.