Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

Розділ третій. Відчуття вищості

Прагнення піднести свою групу над іншими, можливо, одна із рідкісних, але водночас універсальних рис людської культури. У 1906 році Уїльям Ґрем Самнер запровадив термін «етноцентризм» і вважав, що на цей гріх хибують абсолютно всі групи. Сучасні антропологи підтверджують, що майже кожній людській спільноті притаманний такий «синдром», тобто бажання зобразити «свою групу (інгрупу[19]) достойною і вищою, а аутгрупи нікчемними і нижчими»²⁶⁰.

То чи всі групи мають відчуття²⁶¹ вищості[20]? Ні. У деяких групах легенду власної вищості стерто на порох (зазвичай іншими групами, які в такий спосіб закріплюють свій вищий статус) так давно, що її важко відродити. Одні плекають ідею про власне перебування на середньому рівні — не високому і не низькому. Інші так глибоко засвоїли сучасні постулати рівності, що не схвалюють або навіть піддають цензурі заяви про групові переваги. Дехто зазіхає на особливий статус, віктимізуючи себе і насолоджуючись цим (наприклад, проголошуючи себе найпригніченішим народом усіх часів), що часто свідчить про недостатню впевненість у своїй вищості.

Утім існують певні групи, у яких відчуття вищості глибше і сильніше, ніж в інших. Це притаманно абсолютно усім найуспішнішим групам Америки. Імовірно, саме євреї винайшли ідею «обраного народу». Безумовно, серед усіх претензій на обраність єврейська є найвідомішою. Упродовж трьох тисячоліть вона породжувала натхнення, глум і наслідування. Американським колоністам Нова Англія здавалася Новою Юдеєю. До того Олівер Кромвель²⁶² проголосив себе юдеєм. І набагато раніше Новий Заповіт²⁶³ повідомив християнам, що вони «обрані» просвітлювати інші народи. Кожен новий «юдей», віщуючи обраність чергового народу, нагадує світові, що на цей статус претендували євреї і підтверджує їхню першість, нехай навіть суто хронологічну.

Єврейське розуміння причин, з яких Бог обрав їх, завжди було дещо дивним. Вони стали обраними не тому, що вже були великим могутнім народом: «Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, — пояснює Мойсей, — бо ж ви найменші зо всіх народів»²⁶⁴ [Повторення Закону 7:7][21]. І, безумовно, не через душевну чистоту. «Не через праведність твою, і не через простоту твого серця» [Повторення Закону 9:5], — додає Мойсей, хоча цього він міг би й не казати, з огляду на те, що його слухачі щойно насолодилися ідолопоклонською оргією. Старий Заповіт часто називає євреїв «грішним», «нечестивим», «дурним», «зіпсованим», «недостойним» і«безпутнім народом».

Утім на тлі величезного обсягу історичних матеріалів на підтримку протилежного і попри всю самокритику, без якої єврейська теорія обраності не була б єврейською, євреї тисячоліттями плекали ідею, що вони — обраний Богом народ. Хай де вони селилися б, хай які труднощі переживали б, майже кожна єврейська дитина зростала, чуючи це твердження у синагозі, удома під час зустрічі Шабату і в усій спільноті на свята («Благословенний Ти, Господь і Бог, Цар всесвіту, який з усіх народів обрав нас і підніс нас над усіма»)²⁶⁵.

Абсолютна зухвалість твердження, ніби існує лише один Бог, творець усього всесвіту, і що Він вибрав нас (а не вас чи когось іншого) як Свій народ і «Свою власність²⁶⁶ — досі залишається для багатьох порохом в оці. Вшанований у 1998 році Нобелівською премією португальський романіст Жозе Сарамаґу сказав, що євреї «заражені страшною глибинною “переконаністю”, ніби […] десь у світі існує народ, обраний Богом»²⁶⁷. Популярний грецький композитор Мікіс Теодоракіс, автор музики до фільму «Грек Зорба» (і державного гімну Палестини) заявив, що євреї — «корінь зла». В інтерв’ю ізраїльському репортеру він наголосив на їхньому відчутті себе «дітьми Господніми. Обраними»²⁶⁸.

Та чи продовжують сучасні євреї вірити у свою «обраність» і чи передбачає вона вищість?

Видатні єврейські філософи сучасної доби довго не могли змиритися з цими ідеями²⁶⁹. Спіноза заявляв, що «Бог не обирав наш народ перед іншими» — і за ці єретичні ідеї його у віці двадцяти трьох років вигнали зі спільноти²⁷⁰. Ідучи вузькою стежкою єврейської асиміляції в антисемітській Німеччині вісімнадцятого століття, філософ Мозес Мендельсон (дідусь композитора Фелікса Мендельсона) стверджував, ніби Бог відкрив євреям «закон», а не релігію, і що євреї не мають особливих підстав претендувати ані на спасіння, ані на одвічні релігійні істини²⁷¹.

Перші покоління американських євреїв особливо емоційно ставилися до ідеї, що євреї — особливий, обраний Богом народ. На думку Арнольда Айзена, «відмовитися від претензій на обраність означало би відкинути сенс життя, який століттями живив єврейську ідентичність і віру, але водночас наполягати на цих претензіях означало би піддати сумнівам або навіть відкинути безцінний дар Америки, яка погодилася прийняти євреїв»²⁷². Реконструктивістський юдаїзм²⁷³, заснований у 1920-ті роки американським раввіном, відмовлявся від обраності, адже вона несумісна з рівністю і демократією. У реформістському юдаїзмі²⁷⁴ йшлося про «місію бути свідками присутності Бога», але відкидав ідею обраності або принаймні уникав її²⁷⁵.

Однак навіть зі зникненням ідеї обраності євреї фактично не відмовилися від думки про свою винятковість. «Немає сумніву, — писав про євреїв Фройд, — що вони винятково високої думки про себе, що вони вважають себе […] вищими за інші народи»²⁷⁶. Відколи на початку двадцятого століття статус євреїв зріс, вони менше боялися висловлювати це відчуття винятковості. у 1915 році Луї Брендейс, який незабаром мав стати членом Верховного суду Сполучених штатів, у своїй промові в Нью-Йорку зробив таку приголомшливу заяву:

Для Брендейса переслідування, яких упродовж століть зазнали євреї, були додатковим свідченням на користь цього народу. Він додав, що переслідування поглибили єврейську «здатність співчувати» і навчили їх «стійкості, терпіння, самоконтролю і самопожертви […] поглибили пристрасть до справедливості»²⁷⁸.

Ідея історичної винятковості євреїв робила концепт обраності практично не потрібним. «Не в тім річ, почуваємося ми обраними чи ні, — заявляв народжений в Австрії єврейський філософ Мартин Бубер, — а в тім, що наша роль в історії справді особлива»²⁷⁹. Це відчуття історичної унікальності, начебто підтверджене трьохтисячолітньою історією виживання і звершень, відлунює у серцях євреїв у всьому світі.

Однак така винятковість — двосічний меч. Майкл Шейбон описав «засадничу подвійну природу» переконання євреїв у власній винятковості²⁸⁰: це «скарб» і водночас «прокляття», «благословення» і «тягар», «окремішність, яка може знаменувати спасіння або знищення. У нашій історії обраність надто часто означала відсіювання». Проте навіть нацистський геноцид став чимось на кшталт викривленого символу національної вищості для деяких єврейських лідерів — особливо в Америці, починаючи приблизно з 1970-х років. Вони долучилися до того, аби багато інших євреїв, як-от історик Пітер Новик, сприймали змагання з іншими групами за те, «хто більше страждав», і «мало не гордість Голокостом» як «збочену сакралізацію» Аушвіца²⁸¹.

Сучасні американські євреї здебільшого ввічливо аплодували би словам головного британського раввіна і члена Палати лордів Джонатана Сакса, який засудив поняття «єврейської вищості» і «єврейської меншовартості», назвавши їх «двома боками однієї медалі»²⁸². Однак вони могли би отримати більше задоволення — принаймні на самоті — від матеріалів на кшталт статті під назвою «Єврейський геній» у каталозі Чарлза Мюррея за 2007 рік, де йдеться про «надзвичайно широку представленість» євреїв на «найвищих щаблях у галузі мистецтва, точних наук, права, медицини, фінансів, підприємництва та медіа»²⁸³.

У 2012 році 70% євреїв в Ізраїлі²⁸⁴ заявляли, що вірять в обраність власного народу. Для євреїв у США цей показник і близько не може бути таким, з огляду на опитування, за якими менше половини з них вірять у Бога. Та навіть без релігійної віри відчуття єврейської винятковості часто є складником їхнього виховання. Когось привчили пов’язувати цю винятковість з єврейською відданістю правосуддю, закону чи моралі, інших — з єврейською наполегливістю у постановці запитань, решту — з єврейськими інтелектуальними досягненнями²⁸⁵.

Хоча, як вважає письменник Філіп Рот, для цього може взагалі не бути жодного сформульованого базису. Він писав, що американські євреї успадкували від своїх батьків «не кодекс законів, не кодекс навчання, не мову і навіть не Бога», а радше тип світогляду, «нічим не підтвердженого світогляду», який «можна було перекласти двома словами: “євреї кращі”». І додав: «Було відчуття унікальності, і з огляду на нього ти міг сам винайти власну унікальність, винайти те, в чому ти кращий»286.

Хай що було би підґрунтям: божественна обраність, історія, інтелект, мораль чи «нічим не підтверджений світогляд», — єврейське відчуття певної винятковості проіснувало три тисячі років і навряд чи скоро зникне²⁸⁷.

Відчуття вищості у мормонів, як і у євреїв, історично закорінено в ідеї обраності, та в них бракує елементу екзистенційної тривоги.

Мормони без зайвих роздумів претендують на єврейську мантію. Їхні лідери називають свою спільноту Юдеєю, долину Солт-Лейк в Юті — Сіоном, авпророцтвах закликають до побудови «Нового Єрусалима»²⁸⁸. Мормони мають власного Мойсея — Бриґама Янґа²⁸⁹, і власний Вихід, коли вони на чолі з Янґом здійснили важкий перехід дикими просторами Америки, рятуючись від ворогів, які переслідували їх і вбили їхнього пророка Джозефа Сміта. Кожній мормонській дитині розповідають, як губернатор штату Міссурі Лілберн Боґґс у 1838 році видав «наказ про знищення»²⁹⁰.

Проте щодо переконань, походження і духу мормонська віра має набагато менше спільного з юдаїзмом, аніж із доктриною про божественне призначення США[22]. Сміт, якого часто описують як «релігійного генія»²⁹¹, збудував свою церкву переважно на ідеї доленосного значення Америки для світу²⁹², перелицювавши Святе Письмо, аби те пасувало цій ідеї. Сміту відкрилися істини, про які раніше ніхто й помислити не міг: що Едемський сад насправді був розташований у графстві Джексон, штат Міссурі²⁹³; що Адам і Єва жили в Америці; що купка юдеїв блукала Західною півкулею приблизно за 600 років до нашої ери; що сам Ісус після воскресіння вирушив до Америки; що по всьому континенті велися запеклі війни між послідовниками Христа і його ворогами; що справжнє християнське Євангеліє збереглося в Америці у вигляді записів на золотих табличках, схованих під землею у північній частині Нью-Йорка; і що під час Другого Пришестя Христос повернеться до Америки. «Уся Америка — це Сіон»²⁹⁴, — проголошував Сміт, асам мав бути його пророком і очільником.

У такий спосіб з часів своєї появи мормонство змішували з ідеєю американської винятковості — тобто вірою Америки в себе, з тим, що дослідник мормонів Метью Боумен називає «впевненим у собі аматорством»²⁹⁵, — навіть попри те, що інші американці відкидали мормонів, піддавали остракізму і нападали на них²⁹⁶. Перетнувши країну у своїх фургонах²⁹⁷, здолавши гримучих змій, лихоманку, голод, вігілантів і ріку Міссісіпі завширшки понад півтора кілометри, вони додали першопрохідницький дух до своєї і без того «сутнісно американської релігії»²⁹⁸. На своєму шляху на захід вони харчувалися не манною чи мацою, а сухарями і шинкою.

Коли мормони знайшли прихисток у відлюдній долині Солт-Лейк, це лише посилило їхню віру у власну обраність Господом²⁹⁹. Америка відвернулася від справжньої віри, а вся християнська спільнота впала у Велике відступництво³⁰⁰. Єдина справжня церква Христа на Землі була в них. Лише їм Бог довірив служіння, істину і завдання спокутувати гріхи людства в очікуванні неминучого Другого Пришестя. Таке бачення себе — як Божих посланців перед Апокаліпсисом³⁰¹ — лишилося засадничим для ідентичності мормонів.

Вони вірять, що можуть спілкуватися безпосередньо з Богом і отримувати одкровення³⁰². Кожен мормон чоловічої статі старший дванадцяти років може стати «священиком»³⁰³, здатним «встановлювати зв’язок із божественною силою, щоб зцілювати, виганяти демонів, благословляти і освячувати»³⁰⁴. Мормони вирушають у «місії»³⁰⁵, щоб навертати до своєї віри решту людства. І їм це справді добре вдається. У всьому світі зводяться мормонські храми — і щойно їх освячують, люди іншої віри не можуть вже до них заходити³⁰⁶.

Деякі християни стверджують, що мормонство не є християнською релігією³⁰⁷, однак мормони глибоко переконані, що є послідовниками Христа. Вони моляться йому, освячують його іменем івірять у його викупну жертву і воскресіння. Хоча окрім доповнення Біблії власними текстами, мормонство відрізняється від більшості християнських конфесій ще й своїми ключовими аспектами³⁰⁸ (саме за ними різняться між собою християнські конфесії). Зокрема, на метафізичному рівні мормонство заперечує глибинну низьку природу людини, на якій наполягають майже всі християни.

Наприклад, мормони відкидають вчення про первородний гріх. Професорка Колумбійського університету (і мормонка) Клаудія Бушман пише: «На відміну від інших християн, вони вважають себе вільними від первородного гріха, через який занепало людство»³⁰⁹. Мормонське віровчення справді відкидає звичний для християнства категоричний дуалізм людського і божественного, стверджуючи радше, що Бог є тілесною і загалом подібною до людини істотою³¹⁰ і що люди, своєю чергою, також мають божественну природу Господа. Тож мормонство, як говорив у ХІХ столітті лідер Церкви Ісуса Христа святих останніх днів Б.Г. Робертс, навчає, що «бути рівним Богу — це не зазіхання на чуже»³¹¹. Навіть нині мормони загалом вірять, що гідно проживши це життя, «у наступному вони самі набудуть божественної природи»³¹².

У свій невимушений спосіб мормони зберігають майже надприродну переконаність в існування життя після смерті. Вони сприймають свої родини як організовані божественною волею спільноти³¹³, яким судилося бути разом не лише зараз, а й потім. На них чекає особливий, третій рівень небес — «Царство Небесне». Ті, хто прийняв повне (за інтерпретацією мормонів) Євангеліє, вічно житимуть там, разом зі своїми земними родинами.

Однак найважливішим елементом вищості мормонів нині є моральність. Коли йдеться про ставлення до мейнстримових американських переконань і «сімейних цінностей», мормони повністю перехопили історичну ініціативу. Упродовж майже всього ХІХ століття вони відверто сповідували полігамність. Ба більше, рання мормонська ідеологія нібито сприймала кількість жінок як показник величі чоловіка і його наближеності до божественного³¹⁴. (У Бриґама Янґа було приблизно від двадцяти семи до п’ятдесяти п’яти дружин³¹⁵, у Сміта, мабуть, тридцять³¹⁶, однак дехто стверджує, що за останні три роки свого життя він уклав вісімдесят чотири нові небесні союзи). Під сильним тиском уряду Сполучених Штатів у 1890 році Церква нарешті відмовилася від полігамії та у 1904 році³¹⁷ зреклася її ще раз.

Допоки мормони сповідували полігамію, американці могли дивитися на них як на розпусних аморальних збоченців. Нині вже мормони зі своїми поміркованими родинами і милими дітьми можуть вважати Америку розпусною і аморальною³¹⁸. З позиції Церкви Ісуса Христа святих останніх днів, як говорить Клаудіа Бушман, мормонство — це «осередок моралі у світі морального занепаду»³¹⁹.

Отже, нині мормонське відчуття винятковості меншою мірою зосереджене на божественному призначенні Америки і набагато більшою — на моральності та місії. Якщо ви сидите у недільній школі у мормонській церкві, ви цілком можете почути, як діти співають: «Я — дитя Бога, / Він послав мене сюди»³²⁰. Гімн, покликаний донести до мормонських дітей їхні особливі стосунки з Богом, утілює ідею і божественного батьківства, і божественної місії. Кожне покоління мормонів навчають того, що світ чекав саме на них. Упродовж шести тисяч років Бог тримав свій «особливий скарб» при собі, чекаючи нинішнього моменту, щоб помістити його на Землю і спокутувати гріхи людства. Президент Церкви Езра Тафт Бенсон у 1980–1990-х роках говорив юним мормонам:

Улітку 2012 року популярний блогер, радіоведучий і власник YouTube-каналу Пепе Біллете опублікував пост під заголовком «Я не латиноамериканець, я не іспаномовний, я американець кубинського походження!»:

Після тиради про те, що термін «іспаномовні» ніколи не застосовують щодо справжніх іспанців, яких називають європейцями, Пепе продовжив:

Насправді Пепе — це взагалі-то лялька, а справжня особа невідома. Автор додатково зазначив, що не мав на меті «пропагувати ідею, ніби кубинці чимось “кращі” за інші групи». Утім його публікація спровокувала обурення серед некубинських латиноамериканців і багато хто її репостнув і твітнув у кубинській спільноті Маямі³²³. Правда полягає втому, що Пепе висловив почуття, яке вочевидь поділяє більшість американців кубинського походження. Один визначний бізнесмен із Маямі пояснив:

Кубинське відчуття власної осібності існувало задовго до перевороту Кастро. Як стверджують викладачі кубинського походження Ґільєрмо Ґреньє і Лісандро Перес, ще «з часів колоній» і до приходу Кастро до влади кубинці «вважали, що посідають особливе і привілейоване місце у світобудові», плекаючи сильне відчуття «унікальності і вищості стосовно [своїх] латиноамериканських і карибських сусідів»³²⁵.

Людині ззовні може бути важко зрозуміти достеменно, чому кубинці вважають свою батьківщину такою особливою. Пояснення самих кубинців з цього приводу часом суперечливі, а часом тривожні. Наприклад, Куба — «найбільш іспанська» країна у Латинській Америці. Куба — «найбільш африканська» країна у Латинській Америці. Куба — «напевно, єдина країна у Латинській Америці, де вплив аборигенних культур… майже повністю було видалено з національної свідомості». Острів становив унікальну цінність для Іспанської імперії, оскільки завдяки своїй великій гавані й ідеальному розташуванню був «ворітьми в обидві Америки». Куба (до комуністичної революції) найбільше походила на США з-поміж усіх латиноамериканських країн³²⁶.

Хоч яким би було пояснення, а кубинці за відчуттям винятковості можуть посперечатися з мормонами. Усвоїх захопливих спогадах історик Карлос Ейре — один із 14.000 дітей, вивезених літаками з Куби до США під час операції «Пітер Пен» у 1962 році, — розповідає, як вчитель у Гавані запитував клас про те, що сказав Колумб, ступивши на землю Куби:

Кубинське відчуття вищості було особливо сильним у спільноті біженців (тих, хто полишив Кубу в період між 1959 і 1973 роками). Біженці належали переважно до того расового і класового середовища³²⁸, вже озброєного в дуже стратифікованому кубинському суспільстві відчуттям, що вони вищі і багато на що заслуговують. Здебільшого це були білі люди із середнього і вищого класу. Сюди належали члени деяких найвпливовіших кубинських родин. Ейре так само, як і родина Бакарді чи Роберт Ґойзуета, походив «із найобранішої кубинської еліти»³²⁹. Його батько був відомим суддею і колекціонував картини — у вітальні висіло полотно із немовлям Ісусом, яке приписували Мурільйо, — а дід і баба замолоду мали рабів³³⁰.

Хоч би якими злиденними прибули до Маямі біженці з Куби, вони ніколи не ототожнювали себе з іншими, порівняно бідними, іспаномовними спільнотами Америки — ба більше, відмежовувалися від них³³¹. Народжений на Кубі професор Міґель де ля Торре пише, що дітям кубинських біженців здебільшого «батьки і вся спільнота прищеплюють відчуття відмінності від інших латиноамериканців, особливо пуерториканців і мексиканців. Ці сповнені відчуття гордості за свій спадок діти підсвідомо привчаються ніколи нікому не дозволяти плутати їх з іншими іспаномовними. Кубинці взагалі виховані так, що вважають себе не гіршими — якщо не кращими — за мешканців Північної Америки, коли йдеться про розум, ділову інтуїцію і здоровий глузд». Створений біженцями анклав став зрештою заможною і сповненою життя Маленькою Гаваною, а Маямі перетворилося на «друге за розмірами кубинське місто у світі»³³².

І це знову повертає нас до Пепе. Через п’ятдесят років після прибуття перших біженців горде усвідомлення кубинської осібності, яке вони привезли з собою, не втрачає своєї могутності і серед сучасних американців кубинського походження, наділяючи їх яскравою ідентичністю. Це створює їм погану репутацію серед інших латиноамериканців і часто викликає роздратування, але водночас і змушує поважати. У 2010 році відомий мексиканський журналіст із захватом проголосив кубинських вигнанців «єдиним народом (окрім євреїв), який, зазнавши глобального переселення, за понад третину століття не втратив відчуття власної ідентичності»³³³. Твердження, ніби лише кубинці з євреями серед усього діаспорного населення зберегли власну ідентичність, є неприпустимим перебільшенням, але водночас це яскравий приклад того, як інші латиноамериканці зазвичай сприймають спільноту кубинських біженців. Утім це порівняння не є і аж таким неадекватним. Як і біблійні євреї, кубинські американці витворили для себе власну ідентичність виняткового народу, вигнаного зі своєї землі обітованої.

Іронія цих претензій на унікальність — у їхній типовості. Усі винятково успішні групи в Америці мають відчуття власної вищості і загалом найбільше славляться цим. В Азії всі знають про відчуття вищості китайців — таке глибоке, що воно зберігалося, непохитне, мов скеля, протягом століть занепаду, а тепер виривається на поверхню внаслідок блискавичного піднесення Китаю. На Близькому Сході так само помітним є іранське відчуття вищості.

Подробиці та відчуття вищості інших згаданих нами груп залишимо на наступні розділи, в яких покажемо, як у кожному конкретному випадку відчуття вищості функціонує як елемент Трьох сил. Тут ми звертаємо увагу на протилежну, але так само важливу деталь — брак відчуття вищості в однієї із порівняно найнеуспішніших груп в Америці. Не можна повноцінно обговорити вищість і меншовартість у Сполучених Штатах, не взявши до уваги непросте питання раси, до якого ми далі переходимо.

Америка упродовж переважної частини своєї історії робила майже все, що здатна вдіяти країна, аби створити для свого білого населення наратив вищості — моральної, інтелектуальної, політичної та економічної, що цілком інший для всіх решти. Перевага білих стала предметом дискримінації рівних можливостей, який зачепив усіх небілих: від індіанських племен до китайських найманих робітників і мексиканських чорноробів. Упродовж століть визначальним наслідком політики вищості білих було пригнічення темношкірих. Афроамериканці багато разів спростовували і переборювали наратив меншовартості, який їм намагалися накинути Сполучені Штати, однак його спадок досі живе.

Темношкіру Америку, звісно, не можна звести до якоїсь однієї ідеї — «або до десяти чи десяти сотень ідей»³³⁴, як писала видатна поетеса Елізабет Александер. У Сполучених Штатах афроамериканські родини і спільноти представлені на всіх рівнях соціально-економічної ієрархії. Уздовж Східного узбережжя, у Чикаґо і в Каліфорнії мешкають давні темношкірі «аристократичні»³³⁵ династії, у яких розвинуто відчуття власної вищості. І воно доволі сильне, адже його підсилювали поколіннями. Однак здебільшого афроамериканці зростають не в такому світі.

Шон «Дідді» Комбс — репер, продюсер, ікона стилю, третій найбагатший афроамериканець і найзаможніша хіп-хоп селебріті — розповідає про дитинство темношкірих у США:

Культура ніколи не визначає все повністю. Особистості можуть кидати виклик навіть найдомінантнішій культурі і писати власні сценарії — як зробив сам Комбс. Родини і цілі спільноти можуть створювати наративи гордості, відкидаючи панівні наративи свого суспільства. І навіть ці панівні наративи можуть змінюватися. Однак факт лишається фактом: попри історичні прориви на кшталт президентських виборів 2008 року, у більшості афроамериканців й далі не виховують — м’яко кажучи — відчуття вищості³³⁷.

І цей культурний факт у поєднанні з іншими складними расовими і класовими проблемами Америки сприяє запуску циклу бідності, як у незабутньому описі Ніколаса Пауерса:

Пауерс, як і Комбс, явно говорить лише про темношкірі спільноти бідних міських районів. Однак в американському суспільстві на всіх рівнях афроамериканці (зокрема, й найуспішніші) постійно наголошують на тому, який це важкий внутрішній тягар — бути темношкірим у Сполучених Штатах, і яка «несамовита сила духу» потрібна для успіху, «щоб на вас звернули бодай трохи уваги (за найліпших обставин)»³³⁹.

Проте брак колективного відчуття вищості аж ніяк не є причиною бідності афроамериканців. Історичні причини злиденного становища темношкірих навряд чи варто повторювати: рабство, насилля, розрив родин, ізоляція, систематична дискримінація і т.ін. Нині ціла низка чинників впливає на подальше існування бідності серед темношкірих: школи, які не можуть дати освіту, банки, які відмовляють у кредитах, роботодавці, які не наймають або не підвищують, і сам факт, що третина темношкірих молодих чоловіків у цій країні за ґратами або достроково звільнені³⁴⁰. Це взагалі не означає, що відсутність групового наративу вищості стає на заваді успіху окремо взятого афроамериканця. Вона просто створює додаткову перешкоду, невигідне психологічне і культурне становище, чого найуспішнішим групам в Америці не доводиться долати.

Ба більше, теорія Трьох сил дає змогу для ще одного спостереження, з яким набагато важче мати справу чи бодай його просто визнати.

Офіційною мантрою в Америці була рівність — як мінімум із часів судового процесу «Браун проти управління освіти» і актів 1960-х років про громадянські права. Американський ідеал рівності можна критикувати як нездійснений — дехто може навіть називати його лицемірним — однак за буквою він чіткий і сповнений гідності. Усі люди рівні, усі раси рівні, кожна група нічим не гірша за будь-яку іншу.

Однак темний секрет полягає в тому, що групи, які досягли в Америці надзвичайного успіху, не кажуть собі «Ми на рівні з іншими». Вони кажуть собі, що кращі.

І в цьому парадоксальному сенсі рівність не є чесною стосовно афроамериканців. Вищість — це той наратив, у якому Америка невтомно відмовляла своєму темношкірому населенню і який вона витискала з нього не лише за старих часів рабства і «законів Джона Кроу», але так само і за нової ери рівності, коли всі мають плазувати перед ідеєю, що між різними расовими групами немає різниці. «Ми — вищий народ», — такого переконання Америка послідовно і свідомо намагалася позбавити темношкірих відтоді, як американські поселенці купили перших привезених із Африки рабів, ідо часів рішучих дій, перевірки добробуту, звинувачення білих і масових ув’язнень.

Одна річ — коли група з тривалим відчуттям вищості дає клятву вірності ідеям всезагальної рівності. І зрештою декларування цих ідей не чинить фундаментального впливу на таке мовчазне переконання групи. Навпаки, проголошуючи, що всі люди рівні, члени групи можуть пишатися своєю щедрістю і відкритістю (це якраз і показує, наскільки насправді вони вищі). А от вимагати вірності цьому ідеалу у групи з довгою історією наративів приниження — це абсолютно інша річ.

Не випадково більшість великих американських коледжів і університетів для темношкірих — Морхауз, Спелман, Говард і багато інших — було засновано з метою прищеплення того типу колективної гордості, який інші групи у Сполучених Штатах трансформують у наратив вищості³⁴¹. Для темношкірих студентів абсолютно інший досвід навчання — коли і найкращі студенти, і голова студентської ради, і здобувачі нагород з математики і точних наук є афроамериканцями. І коли, як у цих коледжах, у навчальному плані особлива увага приділяється досягненням афроамериканців й африканської діаспори, це також може мати великий вплив. Дослідження переконливо свідчать про те, що відчуття групової гордості, прищеплене студентам в університетах і коледжах, історично призначених для темношкірих, стало одним із чинників їхніх вищих академічних досягнень і економічної успішності³⁴². Навряд чи можна вважати збігом, що багато хто з найвпливовіших темношкірих в Америці — Мартін Лютер Кінґ-молодший, Турґуд Маршалл, Джессі Джексон, Семюел Л. Джексон, Спайк Лі, Еліс Уокер і Тоні Моррісон — навчалися в коледжах, історично призначених для темношкірих³⁴³.

У 1960-х роках ідеологічні організації «Влада чорних», «Чорний — це красиво», «Нація ісламу», партія «Чорні пантери» і афроцентричні рухи намагалися виправити історію темношкірих і переписати расові наративи³⁴⁴, часто приміряючи на себе роль білих домінантів і навіть зазіхаючи на обраність Богом. Малколм Ікс³⁴⁵, за тих часів коли він ще був прибічником «Нації ісламу», закликав темношкірих вважати себе

У 1985 році Луї Фаррахан проголосив: «Я говорю світові, що Божий народ — це не ті, хто називає себе євреями. А Божим народом, обраним у цей кризовий час історії, є ви, темношкірі люди в Америці»³⁴⁶.

Мартін Лютер Кінґ³⁴⁷, звісно, був правий, коли говорив, що «вищість чорних», яку він вбачав у постулатах «Нації ісламу» стане «так само небезпечною, як і вищість білих». Однак суть полягає в тому, що найуспішніші групи в Америці спекулюють переказами про вищість, в які продовжують вірити і які передають своїм дітям. Це перевага, якої афроамериканці були позбавлені раніше — так само як і нині.

Чи можна емпірично дослідити ефект відчуття вищості? Дослідження вже проводилися, і їхні результати достеменно підтверджують те, що такі відчуття сприяють досягненням.

Уже на початку дослідження³⁴⁸ «загрози підтвердження стереотипу», здійсненого Клодом Стілом і Джошуа Аронсоном, сотні контрольованих експериментів довели, що на діяльність людей в усіх сферах дуже впливають їхні уявлення про те, успішна чи ні, з огляду на стереотипи, їхня група у цій діяльності. Просте нагадування людям про негативні групові стереотипи — інколи навіть звичайне прохання вказати расу або стать³⁴⁹ в анкеті перед тестуванням — може погіршити їхні результати.

Тож, темношкірі студенти отримують нижчі результати³⁵⁰ у стандартизованих тестах, коли в інструкціях їм нагадують про те, що різні раси демонструють різні результати тестів. Білі чоловіки-студенти Стенфордського університету³⁵¹, спеціально відібрані за високими здібностями до математики, показали гірші результати у складному математичному тесті, коли їм сказали, що експериментатори намагаються зрозуміти «феноменальні математичні досягнення азійців». Коли жінкам-шахісткам³⁵² нагадували, що найвищі позиції належать чоловікам, вони частіше програвали в онлайн-іграх, якщо думали, що їхнім суперником є чоловік (цей ефект зникав, коли їх переконували, що інший гравець — також жінка).

Дослідники також встановили й протилежний ефект — стимул підтвердження стереотипу. Наприклад, жінки показували кращі результати в уявному розвертанні дво- і тривимірних конструкцій³⁵³, коли їм говорили, що перевіряється здатність «бачити перспективу», і що саме жінкам це добре вдається. Однак вони давали собі раду гірше, коли чули, що завдання є «просторовим» і що від жінок не очікують хороших результатів. У лабораторному експерименті з міні-гольфа³⁵⁴ — ми не вигадуємо — білі демонстрували ліпші результати, коли дізнавалися, що випробовують «спортивний інтелект», аніж коли випробовували «природні спортивні здібності». Азійські студенти істотно ліпше відповідали на математичні запитання, коли в інструкціях було зазначено, що «тести такого типу вимірюють об’єктивні інтелектуальні здібності, в яких простежують історичні відмінності залежно від етнічної спадщини»³⁵⁵. Важило, що цей ефект зберігався лише в тих азійських студентів, хто мав «потужну самоідентифікацію» зі своєю етнічною спадщиною; а для тих, в кого її не було, інструкція не змінювала нічого або майже нічого.

За межами лабораторії³⁵⁶ глибокі дослідження азійських і латиноамериканських старшокласників у Південній Каліфорнії виявили, що азійські студенти отримують зиск від стереотипу. Перевіряючи соціально-економічний статус із залученням в’єтнамців і американців китайського походження, соціологині Мінь Чжоу і Дженніфер Лі з’ясували те, що автори називають «рамками досягнень», зокрема позитивні стереотипи і прищеплені очікування (притаманні культурі цих груп і поширені в суспільстві загалом) щодо вищих академічних досягнень азійців суттєво позначилися на винятковій успішності в навчанні дітей азійських іммігрантів в Америці.

Відколи Стіл і Аронсон 1995 року опублікували свої перші результати, загроза й стимул підтвердження стереотипу були одними із найпопулярніших тем соціальної психології. Мабуть, найдивовижнішим відкриттям у цих дослідженнях стала чутливість індивідів навіть до єдиного, висловленого одним реченням легкого нагадування про пов’язаний із групою стереотип. А тепер уявіть, який стимул ви отримали би, якби віра у вищість вашої групи була частиною культури, в якій ви зростали, яку прищеплювали вам від народження батьки, бабусі, дідусі й спільнота загалом.

Тягар культури, що його несуть на собі афроамериканці — разом із їхньою чутливістю до загрози від стереотипу — різко контрастує з тим фактом, що в темношкірих іммігрантів його часто бракує, принаймні на час їхнього прибуття. У своїх захопливих спогадах «Будинок на Шугар-Біч» журналістка New York Times Хелен Купер, біженка з Ліберії, описує, як її предки, вільні, народжені в Америці темношкірі, зробили вибір залишити Сполучені Штати і поїхати до Ліберії. І саме цей вибір, на її думку, визначив цілком випадково її місце народження й озброїв світоглядом, який відрізняв її від багатьох темношкірих в Америці:

З культурної і психологічної позиції слова «нехай усі інші спробують дорівнятися до мене» і «я рівний іншим» розділяє прірва. Це вираження відчуття вищості. І воно може становити велику цінність, прищеплюючи впевненість меншині у суспільстві, де широко вкорінені негативні стереотипи.

Це, безумовно, справедливо, коли йдеться про американців нігерійського походження. Серед мешканців Західної Африки поширене стереотипне уявлення про «зверхність» нігерійців³⁵⁸. Однак переважна більшість американців нігерійського походження не є просто нігерійцями. Вони належать до ігбо або йоруба³⁵⁹ — двох народів, добре відомих у Західній Африці своєю винятковою успішністю і етноцентризмом (і часто саме це викликає обурення). Йоруба хваляться блискучим царським родоводом³⁶⁰ і колишньою величчю своєї імперії. Тим часом підприємливих ігбо, які швидко досягають успіху, часто називають «західноафриканськими євреями»³⁶¹. Чинуа Ачебе, покійний нігерійський письменник, ігбо за походженням і лауреат міжнародної Букерівської премії, попереджав про «небезпеки гордині», «непомірну гордість» і «любов до зовнішнього блиску» в ігбо і про те, що інші нігерійці їх за це «зненавидять»³⁶².

Через ці наративи вищості теорія Трьох сил може прогнозувати здатність темношкірих іммігрантів дати відсіч негативним стереотипам краще, ніж це вдається афроамериканцям. І знову емпіричні докази підтверджують цей результат. Нещодавнє дослідження за участі понад 1800 студентів із двадцяти восьми елітних американських коледжів³⁶³ показало, що навіть після перевірки соціально-економічних чинників темношкірі студенти-іммігранти першого і другого поколінь не страждали від ефекту «загрози підтвердження стереотипу», як темношкірі афроамериканці. І, як виявили численні подібні дослідження, що сильніше темношкірі студенти-іммігранти ідентифікують себе зі своїм етнічним походженням, то кращі результати показують³⁶⁴.

Новоприбулі з Африки і Вест-Індії часто говорять про те, що настрої афроамериканців здаються їм занепадницькими³⁶⁵, і що саме така налаштованість не дає темношкірим домогтися успіху. Як висловився один випускник бізнес-школи, народжений у Сполучених Штатах у родині двох нігерійців:

Відчуття вищості може викликати вороже ставлення, але в суспільстві з глибоко вкоріненими упередженнями воно також може подарувати — за визначенням соціологів — «обладунки етнічної приналежності», надаючи деяким меншинам психологічної здатності «витримувати навіть дискримінацію й ізоляцію»³⁶⁷.

Саме про таке озброєння говорила Хелен Купер. Прибувши до Південної Кароліни в чотирнадцятирічному віці, вона зіткнулася з численними випадками расизму. З огляду на те, як вона розповідає свою історію, вистояти їй допомагало глибоко засвоєне відчуття вищості, яке вона привезла з собою з Ліберії, де її родина належала до еліти — «народу Конго»³⁶⁸, нащадків звільнених американських рабів, які заснували цю країну, чим і відрізнялася від «місцевих селюків» (зневажлива назва «автохтонних» ліберійців). До того ж вона мала родину «достойників», а це важило навіть більше³⁶⁹: «Нехай ви здобули докторський ступінь у Гарварді, але якщо ви з “місцевих”… вас все одно вважали у ліберійському соціумі другосортним порівняно з “достойником”, нехай він навіть отримав якийсь нікудишній диплом, закінчивши якийсь технікум у Мемфісі, штат Теннессі». І коли сусідка-першокурсниця, «біла дівчина з міста Сіґроув, Північна Каліфорнія³⁷⁰ не захотіла жити разом із чорною» і переїхала з їхньої кімнати, Купер згадує, що «зателефонувала батькові, і ми обоє посміялися. Я не відчувала образи… Я просто не могла збагнути, як вона могла бути такою ідіоткою».

Той спосіб, у який Купер відбивала удари американського расизму, даючи відсіч одному видові етноцентризму за допомогою іншого, на диво поширений серед винятково успішних груп у країні. У меншин ця стратегія функціонує радше як щит для самозахисту, аніж як зброя для приниження інших.

Підсумовуючи, варто зазначити, що кожна із винятково успішних груп в Америці має глибоко засвоєне відчуття вищості, засноване на теології, історії або привезених до Америки особливостях соціальної ієрархії, які більшості американців взагалі невідомі. Якби у Сполучених Штатах вдалося знайти винятково успішну групу без відчуття вищості, це підважило б тезу Трьох сил і стало б аргументом на користь протилежного.

Та відчуття вищості важко підтримувати. Коли одне покоління змінює інше, ідентичність групи потрапляє під загрозу. Проти неї працюють усі сили асиміляції, зокрема інтенсифікована потуга американської культури. Расові меншини додатково зазнаватимуть нападів через упередження і дискримінацію. Американські ідеали рівності також братимуть участь у грі, роз’їдаючи претензії на вищість. Американці другого-третього покоління можуть (мабуть, справедливо) сприймати відчуття вищості своїх батьків як фанатичне або расистське і відкидати його з цієї ж причини. Природа не терпить вакууму, і так само Америка не терпить відчуття вищості — за винятком свого власного. Однак винятковий успіх у Сполучених Штатах приходить до груп, які, попри цей тиск, знаходять спосіб зберегти віру у власну вищість.

Однак сама собою зверхність — це просто самовдоволення. За Вікторіанської доби в Англії титуловані особи вважали себе набагато вищими за інших, але не вирізнялися працелюбністю. Навіть опиняючись у скруті, вони зневажали роботу чи підприємництво. І тому, хоч би якими важливими були експерименти щодо загрози або стимулу підтвердження стереотипу, вони вказують лише на наявність стереотипів вищості або меншовартості групи. Це лише один компонент динаміки Трьох сил. І коли вищість поєднується з іншими елементами Трьох сил, вона породжує драйв, наполегливість і систематичний винятковий успіх групи.