Три стигмати Палмера Елдрича

10

Наступного ранку Норм Шайн і Тод Морріс кілька годин учили його керувати бульдозерами, піскокопачами й екскаваторами, які перебували на різних стадіях занедбаності; більшість із цих машин, мов старих бабіїв, ще можна було спокусити востаннє взятися до справи. Однак результати були невтішні; вони надто довго стояли без діла.

До обіду він цілком виснажився. Тож зробив перерву і всівся перепочити в затінку гігантського поіржавілого трактора, запиваючи холодний ланч ледь теплим чаєм з термоса, який йому люб’язно принесла Френ Шайн.

Унизу, в бараці, решта колоністів займалися своїми звичними справами; йому було до них байдуже.

З усіх боків його оточували їхні закинуті, загнилі городи, і Барні подумав, чи не забуде він невдовзі про свій. Можливо, всі колоністи починали так, як і він, докладаючи купу зусиль. А затим їх охоплювала апатія і безнадія. І все ж, чи аж настільки все безнадійно? Насправді, ні.

Річ у ставленні,— вирішив він. І ми, всі, хто мав стосунок до «Наборів П. П.», охоче цьому сприяли. Ми дали їм вихід, простий і безболісний. А тепер з’явився Палмер Елдрич, щоб покласти цьому край. Ми самі — і я в тому числі — проклали йому шлях, але що тепер? Невже немає можливості, як висловився Фейн, спокутати провину?

— Як успіхи? — наближаючись до нього, бадьоро гукнула Гелен Морріс.

Вона сіла поруч і розгорнула товстезний каталог насіння, на кожній сторінці якого красувався штамп ООН.

— Глянь, що вони пропонують безкоштовно. Все це насіння тут сходить, і ріпа також.

Спершись на його плече, вона гортала сторінки.

— Але пізно вночі на поверхню вилазить дрібний землерийний ссавець, схожий на мишу. Будь готовий. Він жере все. Треба буде встановити кілька самохідних пасток.

— Добре, — сказав Барні.

— Бачив би ти, як гомеостатична пастка ганяється по піску за цим марсі-маусом! А вони швидкі, дай Боже!

І миші, і пастки. Цікавіше, звісно, якщо робити ставки. Я зазвичай ставлю на пастки. Обожнюю їх.

— Думаю, я б теж ставив на пастку.

До пасток я ставлюся з великою повагою,— подумав він. Інакше кажучи, до ситуацій, коли жодні двері не ведуть до виходу. І не важливо, що на них написано.

— А ще,— сказала Гелен,— ООН безкоштовно надасть тобі двох роботів. На строк до шести місяців. Тому краще сплануй наперед, як їх застосувати. Найліпше змусити їх будувати зрошувальні канали. Наші здебільшого вже непридатні. Іноді ці канали треба протягувати на дві сотні миль, а то й далі. Або можеш домовитись...

— Ніяких домовленостей, — відрізав Барні.

— Але це вигідно. Знайди когось із сусідніх бараків, хто вже колись почав будувати власну зрошувальну систему, але закинув, купи її і відведи. До речі, твоя дівчина з «Лляної коси» збирається переїжджати й жити з тобою тут?

Вона зміряла його поглядом.

Барні не відповів; він спостерігав, як у чорному марсіанському небі серед обідніх зірок кружляв корабель. Невже пушер Жуй-Ц? Отже, настав час труїтися заради порятунку економічної монополії, колосальної міжпланетної імперії, з якої тепер йому не було жодної користі.

Просто диво якесь, — подумав він, — наскільки сильним може бути потяг до самознищення.

— До нас гості! — мружачись, аби краще розгледіти, сказала Гелен. — І це не ООН.

Вона одразу ж рушила до барака.

— Піду скажу їм.

Намацавши лівою рукою на дні внутрішньої кишені куртки тюбик, Барні подумав: «А мені не забракне сил?» Це здавалося неможливим; у його минулому не було нічого, що могло б пояснити такий вчинок. Мабуть,— міркував він, — це все через розпач, через те, що я все втратив. Але ні; тут було щось інше.

Коли корабель сів посеред пласкої пустелі неподалік, Барні спало на думку, що, можливо, це для того, щоб розкрити Енн правду про Жуй-Ц. Навіть якщо все сфабриковано. Адже якщо я вжию токсин, вона не спробує Жуй-Ц. Він мав сильне передчуття, що станеться саме так. І цього було достатньо.

З корабля вийшов Палмер Елдрич.

Його впізнав би будь-хто; після кораблетрощі на Плутоні в гомеозетах постійно з’являлися його світлини. Звісно, то були світлини десятилітньої давнини, але це точно був він. Сіроликий, худорлявий, понад шість футів на зріст, характерна швидка хода, під час якої він розмахував руками. І обличчя. Воно здавалося попсутим, виїденим; неначе, — подумав Барні, — з нього з’їли шар жиру, немовби колись Елдрич харчувався самим собою і, цілком можливо, із задоволенням пожирав зайві частини власного тіла. Він мав величезні сталеві зуби, поставлені йому чеськими дантистами ще перед мандрівкою до Проксими; вони були навічно приварені до щелеп: він забере їх із собою в могилу. А ще... замість правої руки в нього був протез. Справжню він втратив двадцять років тому в результаті нещасного випадку під час полювання на Каллісто; звісно, протез був набагато кращий, оскільки давав змогу користуватися різними змінними кистями. Зараз Елдрич пристебнув п’ятипалу кисть гуманоїда; якби не металевий блиск, її можна було би сприйняти за справжню.

Крім того, Елдрич був сліпий. Принаймні якщо говорити про його природне тіло. Але знову ж таки, він мав протези — заплатив за них стільки, скільки лиш він міг і хотів; операцію провели бразильські окулісти перед самим польотом на Проксиму. Прекрасна робота. Вставлені в очиці протези не мали зіниць і не рухалися за допомогою м’язів. Замість цього панорамний огляд забезпечували ширококутні об’єктиви, розташовані за незмінною горизонтальною щілиною, що простягалася від краю одного ока до краю другого. Зір він втратив не випадково; це трапилося в Чикаго; невідомі особи плеснули йому в обличчя кислотою; причини також невідомі... Принаймні для широкого загалу. Елдрич, вочевидь, усе чудово знав. Однак він нічого нікому не сказав, не подав скарги; натомість одразу ж звернувся до бразильських окулістів. Схоже, йому сподобалися його штучні очі, що ховалися за щілиною; він майже одразу з’явився на церемонії відкриття нової опери в Сент-Джорджі, що у штаті Юта, і невимушено поводився в колі майже рівних. Навіть тепер, через десять років, така операція була неабиякою рідкістю, і Барні ніколи раніше не доводилося бачити ширококутні люксвідові очі фірми Jensen; ці очі та протез руки з неймовірно широким вибором кистей вразили Барні більше, ніж він очікував... Чи, може, крім цього, в Елдричі було щось ще?

— Містере Меєрсон,— мовив Палмер Елдрич і посміхнувся; його сталеві зуби яскраво зблиснули в слабких і холодних променях марсіанського сонця. Він простягнув руку, і Барні машинально вчинив так само.

Його голос, — подумав Барні, — долинув не з... Він закліпав очима. Вся постать була нематеріальною; крізь неї тьмяно проступав пейзаж. Це була якась штучно створена ілюзія, і Барні відчув усю іронію ситуації: в цьому чоловікові вже й до того була купа штучного, а тепер навіть його плоть і кров стали несправжніми. І це те, що повернулося з Проксими? Якщо так, то Гепберна-Ґілберта ошукали; це не людина. Аж ніяк.

— Я на кораблі, — сказав Палмер Елдрич; його голос звучав із гучномовця, встановленого на корпусі. — Застережний захід, адже ви працюєте на Лео Булеро.

Ілюзорна рука торкнулася руки Барні; він відчув пронизливий холод; вочевидь, це була суто психологічна реакція, спричинена огидою, оскільки ніщо не могло викликати фізичне відчуття.

— Працював, — виправив його Барні.

Позаду нього з барака вийшли решта: Шайни, Морріси і Ріґани; вони наближалися насторожені, мов діти, один за одним упізнаючи розпливчасту постать, яка стояла навпроти Барні.

— Що тут відбувається? — стривожено запитав Норм Шайн. — Це симулякр. Він мені не подобається.

Ставши поруч із Барні, він додав:

— Меєрсон, ми живемо в пустелі. Ми бачимо міражі постійно: кораблі, людей і навіть надприродних істот. Це воно. Цей чоловік несправжній, як і його корабель.

— Радше за все, вони зараз за шість сотень миль звідси, — сказав Тод Морріс. — Це оптичний обман. Із часом звикнеш.

— Але ви мене чуєте, — зауважив Палмер Елдрич, з гучномовця долинув голос і покотилася луна. — Я тут, щоб обговорити з вами справи. Хто капітан вашого барака?

— Я,— сказав Норм Шайн.

— Моя візитівка.— Елдрич дістав маленьку білу картку, і Норм Шайн машинально простягнув по неї руку. Картка пройшла повз його пальці і впала на пісок. Елдрич посміхнувся. Холодна, порожня посмішка, імплозія; вона неначе всмоктала в цього чоловіка все, що було довкола, навіть розріджене повітря.

— Погляньте на неї, — сказав Елдрич.

Норм Шайн нахилився й прочитав напис.

— Саме так. Я тут для того, щоб підписати з вами угоду. Щоб запропонувати вам...

— Тільки без цієї маячні, мовляв, ви даєте те, що Бог лиш обіцяє, — перебив Норм Шайн. — Просто назвіть ціну.

— Одна десята від ціни на товар конкурента. І наш набагато ефективніший. Вам навіть не потрібен набір.

Здавалося, що Елдрич говорить з Барні; проте через будову очних протезів його погляд неможливо було відстежити.

— Містере Меєрсон, вам подобається Марс?

— Ще й як, — відказав Барні.

— Минулої ночі зі свого нікчемного супутничка до вас спустився Аллен Фейн... — сказав Елдрич.— І що ж ви з ним обговорювали?

— Справи, — відрубав Барні. Він думав швидко, але недостатньо; з гучномовця вже звучало наступне запитання.

— Отже, ви досі працюєте на Лео. Насправді, вас навмисне прислали сюди, на Марс, перед першою поставкою Жуй-Ц. Навіщо? Невже придумали, як цьому завадити? Серед вашого багажу не було ні брошур, ні інших друкованих матеріалів, окрім звичайних книжок. Можливо, збираєтеся розпустити чутки? Сарафанне радіо? Жуй-Ц... Що, містере Меєрсон, що? Становить небезпеку за постійного вживання?

— Не знаю. Не дочекаюсь, коли спробую. І побачу сам.

— Ми всі чекаємо, — сказала Френ Шайн; вона тримала в руках пачку трюфельних шкірок.

Було ясно, що вони готові заплатити одразу.

— Ви можете передати нам товар зараз чи доведеться чекати ще?

— Я можу передати вам першу партію,— відповів Елдрич.

Шлюз корабля відкрився. Звідти виїхав маленький реактивний трактор і поспішив до них. Зупинившись за ярд від людей, він виставив картонну коробку, загорнуту у знайомий коричневий папір; коробка стояла в них під ногами, і врешті Норм Шайн нахилився й узяв її. Це був не фантазм. Норм обережно розгорнув обгортку.

— Жуй-Ц,— затамувавши подих, проказала Мері Ріґан. — О, і як багато! Містере Елдрич, скільки з нас?

— За все — п’ять шкірок, — сказав Елдрич.

Трактор висунув маленьку шухлядку, призначену спеціально для шкірок.

Посперечавшись, колоністи дійшли згоди й поклали п’ять шкірок у шухлядку; та одразу ж сховалась, а трактор розвернувся й помчав назад до корабля. Палмер Елдрич лишився; нематеріальний, сіроликий, великий. Схоже, він насолоджувався цим, — подумав Барні. Його не турбувало те, що Лео Булеро мав ще якісь карти в рукаві; Елдрич мав з цього зиск.

Усвідомлення цього зіпсувало йому настрій, і він сам-один рушив до вбогої розчищеної ділянки, яка колись мала стати його городом. Розвернувшись спиною до колоністів і Елдрича, Барні завів автономний механізм; той засвистів і загудів, важко й гучно всмоктуючи в себе пісок. Цікаво, чи надовго його стане. І як тут, на Марсі, щось відремонтувати? Мабуть, люди просто опускають руки; вочевидь, ніхто тут нічого не ремонтує.

З-за спини Барні почув голос Елдрича:

— Тепер, містере Меєрсон, ви можете жувати до кінця ваших днів.

Він мимохіть озирнувся; це був не фантазм; нарешті справжній Елдрич.

— Так, — відказав Барні. — Що може бути краще?

Він продовжив колупатися в ковші автономного екскаватора.

— Де на Марсі можна відремонтувати обладнання? — запитав він. — ООН про це дбає?

— Звідки мені знати? — мовив Елдрич.

Шматок ковша відвалився й опинився в руках Барні; він підхопив його, зважив. Уламок, що за формою нагадував монтувалку, був доволі важкий. Я можу вбити його цим,— подумав Барні. Просто тут, на цьому місці. Але чи вирішить це проблему? Ні токсину, ні епілептичних нападів, ні судів... Однак вони відплатять мені. Я переживу Елдрича лише на кілька годин.

Але... невже це того не варте?

Барні розвернувся. І все сталося так швидко, що він не встиг навіть усвідомити, що відбулося. Корабель вистрілив лазерним променем, і Барні відчув сильний удар, коли той торкнувся металевого уламка в його руках. Водночас Палмер Елдрич, плавно, мов у танці, відступив назад і, здолавши слабку марсіанську гравітацію, підстрибнув, наче повітряна куля, та — Барні не повірив власним очам, — скалячи величезні сталеві зуби й вимахуючи протезом руки, полетів подалі; його довготелесе тіло повільно оберталося в повітрі. Затим по синусоїдальній траєкторії він рвучко сіпнувся до корабля, немовби хтось потягнув його за прозорий трос. Зник як не було. За ним одразу ж закрився носовий люк, і Елдрич опинився всередині. В безпеці.

— Навіщо він це зробив? — здивувався Норм Шайн, стоячи поміж решти колоністів. — Заради Бога, що там між вами сталося?

Барні змовчав; він випустив із тремтячих рук рештки металевого прута на пісок. Схожі на попіл, крихкі й сухі, вони розсипалися, щойно торкнулися землі.

— Меєрсон і Елдрич посварилися, — сказав Тод Морріс. — Так і не знайшли спільної мови.

— Хай там як, — відказав Норм, — але Жуй-Ц в нас. А тобі, Меєрсон, на майбутнє ліпше триматися від Елдрича подалі. Купувати буду я. Якби я знав, що через твою співпрацю з Булеро...

— Колишню співпрацю,— машинально виправив Барні і продовжив лагодити поламаний ківш автономного екскаватора. Його перша спроба вбити Палмера Елдрича провалилася. Чи випаде йому така нагода ще?

І чи була вона в нього зараз?

Як на нього, відповідь на обидва питання була одна — «ні».

Пізніше мешканці «Вітрянкового рудника» зібралися разом, щоб спробувати наркотик. Усі були напружені й серйозні; один за одним вони відкривали пакетики з Жуй-Ц і мовчки передавали їх по колу.

— Уф, — скривилася Френ Шайн. — На смак — просто жах.

— На смак, на шмак, — нетерпляче перекривив її Норм, а тоді розжував сам і зауважив: — А й справді. Як гнилі гриби.

Він стоїчно проковтнув шматок і продовжив жувати.

— Гек...

Норм зблював.

— Та ще й без набору... — проказала Гелен Морріс. — Куди ми взагалі потрапимо? Мені страшно, — раптом зізналась вона. — Ми будемо всі разом? Норме, ти в цьому впевнений?

— Яка різниця, — жуючи, відказав Сем Ріґан.

— Дивіться, — сказав Барні.

Всі зацікавлено на нього поглянули; щось у його голосі змусило їх послухатися.

— Я кладу Жуй-Ц в рот, — сказав він і зробив це. — Бачите ж? Так?

Барні почав жувати.

— А тепер я жую його.

В нього загупало серце. Господи, — подумав він. Чи я впораюсь?

— Так, бачимо, — кивнув Тод Морріс. — І що? Ти зараз надуєшся і злетиш у повітря, як Елдрич, чи що?

Тод теж відкрив свій пакетик. Вони всі жують, всі семеро, — подумав Барні. І заплющив очі.

Наступне, що він побачив, це дружину, яка схилилася над ним.

— Я кажу, ти хочеш ще один мангеттен чи ні? — сказала вона. — Бо якщо так, то мені треба наказати холодильнику приготувати більше льоду.

— Емілі, — проказав він.

— Так, любий, — уїдливо відказала вона. — Коли ти так називаєш мене на ім’я, я знаю, що ти збираєшся прочитати мені чергову лекцію. Що цього разу?

Емілі сіла на бильце крісла навпроти нього і поправила спідницю; на ній була прекрасна блакитно-біла мексиканська спідниця з запахом і ручним розписом, яку він подарував їй на Різдво.

— Я готова.

— Жодних... лекцій, — сказав Барні.

Невже я справді так роблю? Завжди виголошую тиради? Похитуючись, він звівся на ноги; у нього паморочилася голова, і щоб не впасти, він схопився рукою за торшер.

— Та ти налигався, — дивлячись на нього, сказала Емілі.

Налигався. Він не чув цього слова ще з коледжу; воно давно вийшло з моди, але Емілі, звісно ж, продовжувала його вживати.

— Зараз кажуть «наклюкався»,— якомога розбірливіше проказав Барні. — Невже так важко запам’ятати? Наклюкався.

Невпевненою ходою він рушив до кухонної шафки, де стояв алкоголь.

— Наклюкався, — зітхнула Емілі.

У неї був засмучений вигляд; він помітив це, але не міг зрозуміти чому.

— Барні, — попросила вона, — не пий так багато, добре? «Налигався», «наклюкався» — називай це як хочеш, але суть однакова. Мабуть, це я винна. Ти стільки п’єш через те, що я тобі не підходжу.

Вона хутко втерла з правого ока сльозу; знову цей звичний, дратівливий, схожий на тик рух.

— Річ не в тобі, — відказав він. — Просто в мене завищені стандарти.

Мене навчили вимагати від інших більшого,— подумав Барні. Вимагати, щоб вони були такі ж поважні та надійні, як я, а не розплескувалися весь час в емоціях і не могли себе контролювати.

Але вона — мисткиня. Чи радше так звана мисткиня. Богема. Оце вже ближче. Життя мисткині без таланту. Він почав змішувати черговий коктейль; цього разу лише бурбон і вода, без льоду; він налив Old Crow просто з пляшки, не скориставшись чаркою.

— Коли ти так наливаєш, — зауважила Емілі, — я знаю, що ти злишся, і ми зараз посваримось. Ненавиджу це.

— То забирайся, — сказав Барні.

— На біса! Не хочу я нікуди йти! Невже ти не можеш просто... — вона безпорадно змахнула руками. — Просто бути добрішим, чуйнішим чи що... Навчитись не зважати на... — її голос згаснув, і вона майже нечутно закінчила: — на мої недоліки.

— Але на них неможливо не зважати, — сказав він. — Я б залюбки. Думаєш, мені хочеться жити з людиною, яка не здатна нічого довести до кінця і не має соціального статусу? От, наприклад, коли... А, до біса!

Який сенс? Емілі неможливо перевиховати; вона просто-напросто ледарка. Її ідеальний день — це валятися, тинятися, бавитися з жирними, схожими на екскременти фарбами або годинами місити руками мокру сіру глину у великому глеку. А тим часом...

Час тікав крізь пальці. А весь світ, усі, хто працював на містера Булеро, і консультанти з пре-моди зокрема, росли, розширювалися і процвітали. Мені ніколи не стати консультантом з пре-моди в Нью-Йорку, — казав він собі. Я назавжди застрягну в цьому Детройті, де не з’являється нічого, абсолютно нічого нового.

Якби я почав працювати в Нью-Йорку, — думав він, — моє життя набуло б сенсу. Я був би щасливий, адже повністю реалізував би себе в роботі. Що мені ще, в біса, треба? Нічого. Це все, чого я прошу.

— Піду прогуляюсь,— сказав він Емілі і поставив склянку; підійшовши до шафи, Барні дістав свій піджак.

— Ти повернешся, доки я не вкладуся спати?

Зажурена, вона провела його до дверей конапту, розташованого в будівлі під номером 11139584 (нумерація починалася з центру Нью-Йорка), де вони жили вже два роки.

— Побачимо, — відказав він і відчинив двері.

У коридорі стояв чоловік; високий, сіроликий, із випнутими сталевими зубами, мертвими очима без зіниць і блискучим протезом, що стирчав з правого рукава.

— Вітаю, Меєрсон, — усміхнувся він, зблиснувши сталевими зубами.

— Палмер Елдрич, — проказав Барні. Він розвернувся до Емілі: — Ти ж бачила його фото в гомеозетах. Він той знаменитий промисловець.

Звісно ж, він упізнав Елдрича з першого погляду.

— Ви до мене? — несміливо запитав він; у всьому цьому було щось містичне, неначе все це вже колись було, але дещо інакше.

— Дозвольте мені хвилинку поговорити з вашим чоловіком, — характерним лагідним тоном звернувся Елдрич до Емілі; він відступив, і Барні вийшов у коридор. Емілі слухняно зачинила за ним двері. Елдрич ураз спохмурнів.

— Меєрсон, — грубо і без посмішки сказав він, — ви марно витрачаєте ваш час. Ви тільки те й робите, що знову переживаєте минуле. Навіщо я продав вам Жуй-Ц? Ви збоченець. Я ще ніколи такого не бачив. Даю вам ще десять хвилин, а тоді знову поверну вас у «Вітрянковий рудник», де вам і місце. Тож краще вам швиденько як слід поміркувати і визначатись, чого ви хочете і чи бодай щось врешті-решт зрозуміли, чорт забирай!

— Який ще, в біса, Жуй-Ц?

Піднявши протез, Палмер Елдрич з надприродною силою штовхнув Барні, і той упав.

— Гей, — промимрив Барні, намагаючись опиратися неймовірній силі.— Що за...

Він лежав горілиць. Голова гуділа й боліла; доклавши зусиль, Барні вдалося розплющити очі й зосередитися на кімнаті, в якій він перебував. Він щойно прокинувся; на ньому, як він уже виявив, була піжама, але чужа: він такої не носив. Невже він справді був у чужому конапті і в чужому одязі? В одязі якогось чоловіка...

У паніці він зиркнув на ліжко, на ковдри. Поруч із ним...

Поруч з ним, легко дихаючи ротом, спала незнайомка з оголеними гладенькими плечима і білим, мов вата, розпатланим волоссям.

— Я спізнився,— сказав він, і його власний голос прозвучав спотворено й хрипко, майже невпізнавано.

— Ні,— не розплющуючи очей, пробурмотіла дівчина. — Розслабся. Звідси ми можемо дістатися на роботу за... — вона позіхнула й розплющила очі,— чверть години.

Дівчина усміхнулася; його занепокоєння її розвеселило.

— Ти щоранку так кажеш. Іди краще постав каву. Мені просто необхідно випити кави.

— Звісно,— сказав Барні, вилазячи з ліжка.

— Містер Кролик,— насміхаючись, мовила дівчина.— Ти так за все боїшся. За мене, за свою роботу... і постійно кудись біжиш.

— Боже мій, — сказав він. — Я від усього відвернувся.

— Від чого?

— Від Емілі.

Барні поглянув на дівчину в ліжку. Роні, як її там...

— Тепер у мене нічого нема.

— Годі вже, — саркастично сказала Роні. — А може, я зараз скажу тобі щось приємне, і тобі стане краще?

— До того ж я зробив це щойно. Не багато років тому, а просто перед тим, як прийшов Палмер Елдрич.

— Як це Палмер Елдрич міг кудись прийти? Він же у шпиталі десь біля Юпітера чи Сатурна. ООНівці забрали його туди після того, як витягнули з розбитого корабля.

Окрім насміхання, в її голосі з’явилася нотка цікавості.

— Палмер Елдрич явився мені щойно, — вперто заперечив Барні.

Я мушу повернутися до Емілі,— подумав він. Послизаючись, він згріб з підлоги свої речі, спотикаючись, зайшов до ванної і хряснув дверима. Нашвидкуруч поголившись і вдягнувшись, він вийшов і сказав Роні, яка ще й досі не вилізла з ліжка:

— Я мушу йти. Не гнівайся. Я мушу це зробити.

За мить, не поснідавши, він уже спускався на наземний рівень, а спустившись, вийшов під антитермальний щит і почав роззиратися в пошуках таксі.

Гарна блискуча нова модель таксі майже миттєво примчала його до конапту Емілі; він хутко заплатив, поспішив усередину і за лічені секунди вже піднімався на її поверх. Йому здавалося, ніби час спинився, все завмерло й чекало на нього; він перебував у світі нерухомих предметів, був єдиним рухомим об’єктом.

Барні натиснув на кнопку її дзвінка.

Двері відчинив чоловік.

— Так?

Чоловік був смаглявий і доволі вродливий, мав густі брови та дбайливо причесане дещо кучеряве волосся; в одній руці тримав ранкову гомеозету; позаду нього Барні побачив накритий до сніданку стіл.

— Ви — Річард Гнатт, — проказав Барні.

— Так, — збитий з пантелику, він пильно поглянув на гостя. — Ми знайомі?

На цих словах вийшла Емілі, одягнута в сірий светр із високим коміром і заплямовані джинси.

— Святий Боже! Це ж Барні, — сказала вона Гнатту. — Мій колишній. Заходь.

Вона широко відчинила для нього двері, і він зайшов до квартири. Схоже, Емілі була йому рада.

— Приємно познайомитися, — нейтральним тоном проказав Гнатт; він хотів було простягнути руку, але передумав. — Кави?

— Дякую.

Барні сів за стіл там, де не було накрито.

— Слухай, — мовив він до Емілі; Барні не міг чекати: потрібно було сказати це просто зараз, нехай і в присутності Гнатта. — Розлучившись із тобою, я припустився помилки. Я хочу одружитися з тобою знову. Хочу все повернути, як було.

Емілі залилася сміхом, і цей сміх був добре йому знайомий; ледь не зомлівши й не в змозі мовити й слова, вона пішла на кухню, щоб принести йому чашку і блюдце. Він переймався, чи відповість вона взагалі; для такої ледачої нехлюйки, як вона, найпростіше було просто розсміятися. Господи,— подумав Барні і втупився поглядом в одну точку.

Гнатт сів навпроти і сказав:

— Ми одружені. Чи ви думали, що ми просто живемо разом?

Його обличчя спохмурніло, однак, схоже, він тримав себе в руках.

— Завжди можна розлучитися, — сказав Барні, звертаючись не до Гнатта, а до Емілі. — Ти вийдеш за мене знову?

Він встав і зробив кілька непевних кроків у її напрямку; в цю мить вона розвернулась і спокійно простягнула йому чашку на блюдці.

— О, ні, — досі усміхаючись, відповіла Емілі; в її очах з’явився проблиск співчуття. Вона розуміла, що він відчував і що це був не лише порив. Але відповідь однаково була «ні», і він знав, що це ніколи не зміниться; і не тому, що вона так вирішила — для неї просто не існувало тієї реальності, про яку він говорив. Я вже порвав з нею, — подумав він, — відкинув її, обрубав кінці, прекрасно усвідомлюючи, що роблю, і ось результат; як то кажуть, я бачу викинутий хліб, який принесла течія, щоб я ним подавився, просяклий водою хліб, що застрягне в моєму горлі, і я не зможу ні проковтнути, ні відригнути його. Це саме те, на що я заслуговую, — сказав він собі, — я сам створив цю ситуацію.

Повернувшись до столу, він заціпеніло сів, і вона наповнила йому чашку; Барні не зводив погляду з її рук. Колись це були руки моєї дружини,— думав він. І я від них відмовився. Самознищення; я прагнув побачити власну смерть. Це єдине можливе пояснення. Чи я був настільки тупим? Ні; тупість не могла виправдати таке колосальне, таке цілковите прагнення...

— Як справи, Барні? — поцікавилась Емілі.

— Все просто чудово, чорт забирай.

Його голос тремтів.

— Я чула, що ти живеш із надзвичайно вродливою рудою крихіткою, — сказала Емілі.

Вона сіла на своє місце і продовжила снідати.

— То вже в минулому,— відказав Барні. — Все забулось.

— І хто в тебе тепер?

Вона говорила з ним невимушено. Спілкується, ніби зі старим другом або сусідом по будинку, — подумав він. Безумство! Як вона може... як вона може... так до мене ставитися? Це неможливо. Це гра, за цим стоїть щось глибше.

— Ти боїшся, що як зв’яжешся зі мною, то я... знову тебе кину, — сказав він. — Обпікшись на молоці, дмухаєш на воду. Але я цього не зроблю. Я більше ніколи нічого такого не зроблю.

— Мені шкода, що тобі так погано, Барні, — спокійно й безтурботно мовила Емілі. — Ти ходиш до аналітика? Хтось мені казав, що ти носиш із собою психіатричний портфель.

— Доктор Смайл, — пригадавши, проказав він. Мабуть, я залишив його у квартирі Роні Фуґате. — Мені потрібна допомога. Чи є хоч якийсь спосіб...

Барні замовк. Чи можна змінити минуле? Вочевидь, ні. Причиново-наслідковий зв’язок працює лише в один бік, зміни незворотні. Отже, що втрачено, те втрачено, а тому можна звідси йти. Він підвівся.

— Певно, мені потьмарився розум,— сказав Барні, звернувшись і до неї, і до Річарда Гнатта. — Вибачте. Я ще не прокинувся... Цього ранку я якийсь розгублений. Це почалося одразу, щойно я прокинувся.

— Чому б вам не випити кави? — запропонував Гнатт. — І як щодо печива? У нас є «ведмежа лапа».

Він більше не хмурився; тепер Річард, як і Емілі, поводився спокійно й байдуже.

— Я не розумію, — мовив Барні. — Палмер Елдрич сказав мені прийти сюди.

Точно сказав? Ну, щось на кшталт того; у цьому він був впевнений.

— Я думав, що все вийде, — безпорадно додав він.

Гнатт і Емілі обмінялися поглядами.

— Елдрич у шпиталі десь... — почала Емілі.

— Щось не так, — перебив її Барні. — Певно, Елдрич утратив контроль. Треба його знайти. Він зможе мені все пояснити.

Його охопила паніка, швидка, мов ртуть, рідка, всепроникна паніка; вона сповнила його аж до кінчиків пальців.

— Прощавайте,— спромігся проказати він і ледь не навпомацки рушив до виходу.

— Зачекайте, — почувся з-за спини голос Гнатта.

Барні озирнувся. За столом із застиглою млявою посмішкою попивала каву Емілі, а навпроти неї, дивлячись на Барні, сидів Гнатт. Виделку він тримав протезом руки, а коли підніс до рота шматок яєшні, Барні побачив величезні випнуті зуби з неіржавної сталі. Шкіра у Гнатта була сіра, обличчя впале, а очі мертві й набагато більші, ніж раніше; здавалося, ніби він заповнив собою всю кімнату.

— Я не розумію, — сказав Барні, завмерши біля дверей, не в змозі ні вийти з квартири, ні повернутись; він робив саме те, що й наказав йому Гнатт: чекав.

Хіба він не схожий на Палмера Елдрича? — подумав Барні,— на фото... У нього протез кінцівки, сталеві зуби і дженсенські очі, але це не Елдрич.

— З мого боку нечесно було б не сказати вам, що ви подобаєтеся Емілі набагато більше, ніж можна здогадатися з її слів, — наче нічого й не відбулося сказав Гнатт. — Я знаю, бо вона мені про це казала. Багато разів.

Після цього він поглянув на Емілі:

— Ти керуєшся почуттям обов’язку. Ти вважаєш, що зараз, з погляду моралі, варто придушувати свої почуття до Барні. Хай там як, ти постійно так робиш. Але забудь про обов’язок. Шлюб на цьому не будується. Має бути спонтанність. Навіть якщо ти вважаєш, що неправильно... — він повів рукою,— скажімо, відкинути мене... в будь-якому разі ти маєш бути чесною зі своїми почуттями і не приховувати їх за фасадом самопожертви. А саме так сталося у вас із Барні. Ти дозволила йому полишити тебе, бо ж відчувала, що не маєш права перешкоджати його кар’єрі.

І додав:

— Ти й досі так поводишся, і це помилка. Не обманюй себе.

Після цього він несподівано усміхнувся до Барні, усміхнувся й блимнув мертвим оком; таке собі механічне підморгування.

Тепер це був Палмер Елдрич. Цілком і повністю.

Проте було схоже, що Емілі цього не помітила; усмішка з її обличчя зникла, його слова збили її з пантелику й засмутили; вона починала злитися.

— Годі мене бісити, — сказала вона чоловікові. — Я ж сказала, що відчуваю, і я не лицемірка. Не треба мене в цьому звинувачувати.

— У тебе лише одне життя, — мовив той, хто сидів навпроти неї. — Якщо ти хочеш прожити його не зі мною, а з Барні...

— Я не хочу цього, — зиркнула вона на нього.

— Я йду, — сказав Барні й відчинив двері в коридор. Ситуація була безнадійна.

— Зачекайте, — Палмер Елдрич підвівся й неквапливо рушив за ним. — Я проведу вас униз.

Вони вдвох попрямували коридором до сходів.

— Не здавайтесь, — сказав Елдрич. — Запам’ятайте: ви спробували Жуй-Ц вперше, але вам випаде ще не одна нагода в майбутньому. Ви можете длубати цю скелю, доки врешті не досягнете свого.

— Який ще, в біса, Жуй-Ц?

Близький дівочий голос повторював: «Барні Меєрсон. Прокинься». Хтось трусив його за плечі; він кліпнув очима і примружився. Тримаючи рукою його за плече, перед ним стояла на колінах Енн Готорн.

— Як воно? Я зайшла до вас і нікого не могла знайти, а ви тут усі лежите колом без тями. Що, як замість мене до вас прийшов би представник ООН?

— Ти мене розбудила, — сказав Барні, усвідомлюючи, що вона зробила; він відчув жаль і жахливе розчарування. Але трансляція закінчилася, і це вже не змінити. Однак він одразу ж відчув непереборне бажання зробити це знову. І якомога скоріше. Ніщо інше не мало значення, навіть дівчина, яка була поруч, і його мляві мовчазні сусіди, що лежали довкола.

— Невже це було так добре? — поцікавилась Енн, торкнувшись його куртки. — Він приходив у наш барак також, і я в нього купила. У цього сіроликого велетня з дивними зубами й очима.

— Це Елдрич. Або його симулякр.

У нього боліли суглоби, неначе він кілька годин просидів, зігнувшись у три погибелі, але, поглянувши на годинник, Барні виявив, що минуло лише кілька секунд, щонайбільше хвилина.

— Елдрич усюди, — сказав він Енн. — Дай мені свій Жуй-Ц.

— Ні.

Барні знизав плечима, намагаючись приховати розчарування, гостре фізичне відчуття депривації. Що ж, Палмер Елдрич ще повернеться; йому чудово відома дія його продукту. Можливо, навіть сьогодні.

— Розкажи, — попросила Енн.

— Ти потрапляєш в ілюзорний світ, де Елдрич є богом, — пояснив Барні. — Він дає тобі шанс зробити те, що насправді тобі не під силу — зробити минуле таким, яким воно мало би бути. Але це важко навіть для нього. На це потрібен час.

Він замовк і потер лоба; у нього боліла голова.

— Тобто він, а з ним і ти не можете одним помахом руки отримати все, що забажаєте? Як це можливо вві сні?

— Це зовсім не схоже на сон.

Це гірше, — зрозумів Барні. Радше схоже на пекло, — спало йому на думку. Так, саме таким і має бути пекло: незворотне й непоступливе. Однак Елдрич вважає, що з часом завдяки достатній наполегливості й зусиллям це можна змінити.

— Якщо ти повернешся туди... — почала Енн.

— Якщо? — витріщився на неї він. — Я мушу повернутися. Цього разу мені нічого не вдалося.

Можливо, на це знадобляться сотні повернень, — подумав Барні.

— Послухай. Заради Бога, дай мені свою дозу. Я знаю, що зможу переконати її. На моєму боці сам Елдрич. Він докладає всіх можливих зусиль. Зараз вона розлючена, і я заскочу її зненацька...

Він замовк і подивився на Енн Готорн. Щось тут не так,— подумав Барні. Бо...

Її рука й долоня були штучні; металево-пластикові пальці завмерли лише в кількох дюймах від його обличчя. А коли він поглянув на її лице, то побачив пустку, безмежну, мов космос, порожнечу, з якої постав Елдрич. Мертві очі, у яких зяяла пустка за межами відкритих звіданих світів.

— Пізніше отримаєш ще, — спокійно проказала Енн. — Одного сеансу на день достатньо.

Вона посміхнулась.

— Інакше в тебе закінчаться шкірки, і ти більше не зможеш його собі дозволити. Що ж ти, в біса, робитимеш тоді?

Посміхнувшись, Енн зблиснула розкішними зубами з неіржавної сталі.

Довкола почали повільно, з роздратованими стогонами прокидатися решта мешканців барака; вони сідали, щось бурмотіли й намагалися зорієнтуватися. Енн кудись зникла. Він самотужки спромігся підвестися. Кава, — подумав Барні. Певно, пішла готувати каву.

— Ого, — проказав Норм Шайн.

— Де були? — ледь ворушачи язиком, поцікавився Тод Морріс; звівшись на кволі ноги, він допоміг підвестися своїй дружині Гелен. — Я, наприклад, повернувся в старші класи, на своє перше справжнє побачення... Перше успішне. Ну, ви зрозуміли.

Він знервовано поглянув на Гелен.

— Це набагато краще, ніж Цукер-К, — сказала Мері Ріґан. — Незрівнянно. О, якби ж я тільки могла розповісти вам, що робила... — воно сором’язливо захихотіла. — Але я не можу.

Її обличчя розпашіло й почервоніло.

Зайшовши до свого відсіку, Барні Меєрсон зачинив двері і дістав тюбик із токсином, який дав йому Аллен Фейн; він потримав його в руці й замислився. Саме час. Але... чи ми повернулися? Може, те, що я бачив, було лише залишками образу Елдрича, що наклалися на Енн? А чи все було по-справжньому, і мені відкрилася справжня, безумовна реальність, де опинився не лише він, а й усі решта?

Якщо так, то для токсину ще рано. Так підказувала йому інтуїція.

А проте він відкрутив кришечку.

З відкритого тюбика почувся тоненький голос:

— Меєрсон, ми стежимо за тобою. І якщо ти щось задумав, нам доведеться втрутитися. Тебе буде суворо покарано. Нам шкода.

Тремтячими пальцями він накрив тюбик кришечкою і міцно закрутив. Тюбик був... порожній!

— Що таке? — вийшовши з кухні, запитала Енн; на ній був знайдений десь фартух. — Що це? — поцікавилась вона, помітивши у нього в руках тюбик.

— Вихід, — процідив Барні. — Звідсіля.

— Звідки саме?

Вона знову повернула собі звичний вигляд; тепер їй нічого не бракувало.

— Барні, скидається на те, що тобі зле. Справді. Це післядія Жуй-Ц?

— Відхід.

Невже там, усередині, справді Палмер Елдрич, — дивувався Барні, розглядаючи закритий тюбик і крутячи його в руці.

— Чи можна вийти на зв’язок із супутником Фейнів?

— Гадаю, що так. Просто подзвони їм з відеофона, чи як вони вирішили...

— Сходи й попроси Норма Шайна, щоб він мене з ними зв’язав, — сказав Барні.

Енн слухняно вийшла з відсіку; за нею зачинилися двері.

Він одразу ж дістав зі сховку під кухонною плитою книжку з шифром, що її дав йому Фейн. Повідомлення треба зашифрувати.

Сторінки, на яких мав бути шифр, виявилися порожніми.

Отже, не шифруватиму,— вирішив Барні,— та й по всьому. Зроблю, що зможу, і хай буде як буде.

Двері відчинилися; на порозі з’явилася Енн.

— Містер Шайн замовив для вас дзвінок, — сказала вона.— Каже, що треба постійно змінювати налаштування.

Він рушив за нею коридором і зайшов до тісної кімнатки, де за передавачем сидів Норм; щойно Барні увійшов, той розвернув до нього голову і сказав:

— На зв’язку Шарлотта. Підійде?

— Мені треба Аллена, — відказав Барні.

— Гаразд, — невдовзі сказав Норм. — На зв’язку старий баклажан Ал. Тримай.

Він передав Барні мікрофон. На крихітному екрані з’явилося веселе й професійно-усміхнене обличчя Аллена Фейна.

— З тобою хоче поговорити новоприбулий,— на мить відібравши мікрофон, пояснив Норм. — Барні Меєрсон, познайомся з половиною команди, що підтримує в нас на Марсі життя і здоровий глузд.

І пробурмотів собі під ніс:

— Господи, як же в мене болить голова. Перепрошую.

Він звільнив стілець перед передавачем і, похитуючись, зник у коридорі.

— Містере Фейн,— обережно проказав Барні.— Сьогодні я спілкувався з містером Палмером Елдричем. Він згадував нашу з вами зустріч. Йому було про неї відомо, тож, як я розумію, немає...

— Яку зустріч? — холодно спитав Аллен Фейн.

На якусь мить Барні замовк.

— Вочевидь, вони встановили інфрачервону камеру, — врешті продовжив він. — Швидше за все, на супутнику, що пролітав повз. Хай там як, але схоже, що суть нашої розмови йому досі не...

— Ви з глузду з’їхали, — сказав Фейн. — Ми з вами не знайомі. І ніколи не розмовляли. Чоловіче, ви бажаєте щось замовити чи ні?

Його обличчя було байдуже, потворно відсторонене, і, схоже, він зовсім не прикидався.

— Ви не знаєте, хто я? — не вірячи своїм вухам, спитав Барні.

Фейн обірвав зв’язок, і крихітний екран згас; тепер на ньому не було нічого, крім порожнечі. Барні вимкнув передавач. Він нічого не відчував. Апатія. Він вийшов повз Енн у коридор, зупинився, дістав пачку — невже останню? — земних сигарет і закурив. Те, що Елдрич зробив з Лео на Луні, «Сигмі 14-Б» чи бозна-де, він зробив тепер зі мною також. І врешті-решт заманить у пастку нас усіх. Запросто. Ми ізольовані. Наш спільний світ припинив своє існування. Принаймні для мене; він почав з мене.

І я, — подумав Барні, — мушу якось боротися, маючи лише порожній тюбик, який колись містив — а можливо, й ні — рідкісний дорогий токсин, що спричиняє розлад мозку, а тепер у ньому лише Палмер Елдрич, і навіть не весь. Лишень його голос.

Сірник обпік йому пальці. Але Барні було байдуже.