7

Двері в кабінет Барні Меєрсона розчахнулися, і на порозі з’явився Лео Булеро, згорблений від утоми й виснажений подорожжю.

— Ти навіть не спробував мені допомогти.

Барні помовчав і відповів:

— Так.

У поясненнях не було сенсу, і не тому, що Лео не зрозумів чи не повірив би, а з огляду на саму причину. Цього просто було недостатньо.

— Меєрсон, тебе звільнено,— сказав Лео.

— Гаразд.

Головне, що я живий, — подумав він. А якби полетів по Лео, то зараз мене б не було. Онімілими пальцями Барні почав збирати зі столу свої особисті речі та складати їх у порожню коробку для зразків.

— Де міс Фуґате? — запитав Лео. — Вона обійме твою посаду.

Підійшовши до Барні, він поглянув на нього впритул.

Чому ти не прилетів по мене? Барні, назви бодай одну причину, чорт забирай!

— Я зазирнув у майбутнє. Це забагато мені коштувало б. Я заплатив би за це життям.

— Але ж не було потреби летіти особисто. Це — велика компанія... Ти міг би набрати команду, а сам залишився би тут. Хіба ні?

Саме так. Але він про це навіть не подумав.

— Отже, ти хотів, щоб мені настав кінець,— виснував Лео. — Іншого пояснення я не бачу. Чи, може, ти прагнув цього несвідомо? Так?

— Мабуть, так, — визнав Барні. Адже він точно про це не думав. Так чи так, Лео мав рацію; інакше чому він не взяв відповідальності на себе, не зібрав озброєної команди, як йому радив Фелікс Блау, і не послав її з «Наборів П. П.» на Луну. Це рішення було таке очевидне. Таке просте.

— У володіннях Палмера Елдрича я пережив щось страшне, — сказав Лео. — Барні, він клятий чаклун. Що він зі мною тільки не робив? Нам з тобою таке годі й уявити. Наприклад, він перетворився на маленьку дівчинку, показав мені майбутнє, — проте, можливо, це вже ненавмисно,— сотворив цілий всесвіт із жахливою потворою під назвою глюк, примарним Нью-Йорком, а також тобою і Роні. Бедлам та й годі.

Він втомлено похитав головою.

— Що робитимеш далі?

— Існує лише одне місце, куди я можу податись.

— І куди ж? — насторожено поглянув на нього Лео.

— Є лиш одна людина, якій можуть знадобитися мої здібності в галузі пре-моди.

— Тоді ти станеш моїм ворогом!

— Вже став. Принаймні можете так вважати.

Він був готовий визнати, що Лео вчинив справедливо, цілком правильно розтлумачивши його бездіяльність.

— У такому разі я дістанусь і до тебе, — сказав Лео. — Разом із цим безумним чаклуном, так званим Палмером Елдричем.

— Чому так званим?

Барні кинув на нього швидкий погляд і припинив збирати речі.

— Бо я більш ніж переконаний, що він — не людина. Я навіть не бачив його, хіба під впливом Жуй-Ц. В усіх інших випадках він спілкувався зі мною через електронне розширення.

— Цікаво, — сказав Барні.

— Ще б пак. А ти, продажна душе, збираєшся влаштуватися до нього на роботу. Незважаючи на те, що він, можливо, проксимець у перуці або якась ще гірша штука, яка потрапила до нього на корабель у далекому космосі, зжерла його і зайняла його місце. Якби ти бачив тих глюків...

— Тоді, заради Бога, не змушуйте мене, — мовив Барні. — Залиште мене тут.

— Не можу. Тільки не після того, як ти мене зрадив.

Лео відвів погляд і швидко проковтнув клубок у горлі.

— Я не хотів би на тебе злитися, не хотів би вчиняти так холоднокровно, але...

Він безсило стиснув кулаки.

— Це було жахливо. Він майже зламав мене. А тоді я натрапив на цих двох еволюціонованих землян, і це мені допомогло. Доки Елдрич не з’явився у подобі пса і не обісцяв пам’ятник.

Лео різко скривився.

— Мушу визнати, що він виразно продемонстрував своє ставлення, свою зневагу.

І немовби звертаючись сам до себе, додав:

— Він вірить у свою перемогу, у те, що навіть, попри меморіальну дошку, боятися йому нічого.

— Побажайте мені удачі, — сказав Барні і простягнув руку; вони швидко обмінялися традиційним рукостисканням, і Меєрсон вийшов з кабінету, оминув стіл своєї секретарки та рушив центральним коридором. Він почувався порожнім, набитим якимось нічийним нікчемним мотлохом, наприклад, соломою. І все.

Поки він чекав на ліфт, до нього підбігла захекана Роні Фуґате зі схвильованим виразом на ясному обличчі.

— Барні... він тебе звільнив?

Меєрсон кивнув.

— Ой леле, — проказала вона. — І що тепер?

— Тепер я перекинуся на інший бік. Хоча невідомо, чи це на краще, — відказав він.

— Але як же ми житимемо разом, якщо я працюватиму на Лео, а ти...

— Не маю ані найменшого уявлення, — сказав Барні.

Прибув автоматичний ліфт, і він зайшов усередину.

— Побачимося,— попрощався Барні й натиснув на кнопку; двері зачинилися й закрили від нього Роні. Побачимося в місці, яке неохристияни називають пеклом,— подумки додав він. Мабуть, не раніше. Якщо, звісно, не вважати, що пекло вже настало, а це цілком імовірно.

Діставшись наземного поверху, він вийшов з будівлі «Наборів П. П.», став під антитермальним щитом і почав виглядати таксі.

Щойно навпроти входу спинилося таксі і він рушив до нього, як його хтось гукнув:

— Барні, зачекай.

— Ти з глузду з’їхала, — відказав він. — Повертайся. Не відмовляйся від своєї перспективної кар’єри заради того, що лишилось від мене.

— Ми ж збиралися працювати разом, пам’ятаєш? — мовила Роні. — Щоб, як я сказала, зрадити Лео. Чому б нам не продовжити співпрацю?

— Усе змінилося. І все через моє неморальне, хворобливе небажання, чи то неспроможність, називай як хочеш, полетіти на Луну й допомогти Лео.

Тепер Барні дивився на свій вчинок інакше, без зайвого співчуття.

— Боже, та не потрібен я тобі,— сказав він дівчині. — Колись ти можеш опинитися в скрутній ситуації і потребуватимеш моєї допомоги, а я вчиню з тобою точнісінько так само, як із Лео: дивитимусь, як ти тонеш, і не поворухну навіть пальцем.

— Але ж твоє власне життя було під...

— А так завжди,— зауважив він.— Коли щось робиш. Саме так і називається комедія, в якій ми — актори.

Втім, це його не виправдало, принаймні, в її очах. Барні сів у таксі, машинально назвав адресу свого конапту, відкинувся на сидінні, і авто злетіло у випалене вогнем полудневе небо. Далеко внизу, під антитермальним щитом, стояла Роні Фуґате і, прикриваючи долонею очі, дивилася вслід. Без сумніву, з надією, що він передумає і повернеться.

Проте він цього не зробив.

Потрібна певна сміливість, — подумав Барні, — щоб зазирнути собі в очі й сказати прямо: «я прогнив». Я вчинив зле і зроблю так знову. Це не випадковість; це був вияв мого справжнього, істинного «я».

Невдовзі таксі почало готуватися до посадки; він поліз до кишені по гаманець, аж раптом виявив, що це не його конапт; у паніці він спробував зрозуміти, куди прилетів. За мить все стало на свої місця. Це був конапт 492. Він дав таксі адресу Емілі.

Вжух! Назад у минуле. Коли речі мали сенс. Коли в мене була робота,— подумав він,— коли я розумів, чого хочу від майбутнього, і навіть у глибині душі знав, від чого заради цього готовий відмовитися, знав, що відкинути, що принести в жертву... і заради чого. Однак тепер...

Тепер він пожертвував своєї кар’єрою заради того, щоб, як йому в певний момент здавалося, врятувати собі життя. Тож за логікою колись так само заради свого життя він пожертвував Емілі; все просто. Що може бути зрозуміліше. Не заради ідеалістичної мети, не по-пуританськи, не заради виконання високого кальвіністського обов’язку; просто керуючись інстинктом, притаманним кожному хробаку, не більше. Господи!

І я зробив це: поставив себе вище спершу за Емілі, а тепер і за Лео. Що я за людина? І як я чесно їй зізнався, наступною буде Роні. Це неминуче.

Можливо, Емілі мені допоможе, — подумав він. Можливо, я опинився тут саме тому. Вона завжди зналася на таких речах; вміла бачити крізь ілюзії самовиправдання, якими я тішив себе, аби лиш не зазирати в очі правді. І звісно, через це я тільки дужче хотів її спекатися. Правду кажучи, такій людині, як я, вже цього було достатньо. Але... можливо, тепер я до цього готовий.

За мить він уже стояв перед дверима Емілі й тиснув на кнопку дзвінка.

Якщо вона вважає, що мені треба податися до Палмера Елдрича, я так і зроблю,— міркував він. А якщо ні, то ні. Але вона і її чоловік уже працюють на Елдрича; то хіба можуть вони, не кривлячи душею, мене відмовити? Отже, це питання вирішене. І можливо, я знав про це й сам.

Двері відчинилися. На нього вельми здивовано поглянула Емілі, одягнута в синю заляпану як мокрою, так і сухою глиною спецівку.

— Привіт! — сказав він.— Лео мене звільнив.

Він зачекав, але вона нічого не відказала.

— Можна зайти?

— Так.

Вона впустила його до квартири; посеред вітальні, як і раніше, купу місця займав знайомий йому гончарний круг.

— Я працювала. Рада тебе бачити, Барні. Якщо хочеш випити кави, то доведеться...

— Я прийшов спитати твоєї поради, — сказав він. — Але тепер вирішив, що це необов’язково.

Він підійшов до вікна, поставив свою напхом напхану коробку для зразків і визирнув надвір.

— Не заперечуєш, якщо я працюватиму? Мені спала на думку хороша ідея, ну чи принаймні вона мені такою здалася.

Емілі потерла лоба й помасажувала очі.

— А от тепер навіть не знаю... та й втома розбирає. Цікаво, чи не пов’язане це з Е-терапією?

— Еволюційною терапією? Ти записалась?

Він одразу ж розвернувся й пильно на неї поглянув; чи не змінилася вона фізично?

Йому здалося — але можливо, це тому, що він давненько її не бачив, — наче риси її обличчя погрубшали.

Вік,— подумав він. Утім...

— І як воно?

— Ну, я була лише на одному сеансі. Але знаєш, у голові каша. Не вдається ніяк зосередитися. Всі ідеї наче перемішалися.

— Краще тобі від неї відмовитися. Навіть попри те, що це модно, й до цього вдаються всі, хто хоч чогось вартий.

— Може, й так. Але вони такі задоволені. Річард і доктор Денкмаль.

Вона опустила голову; давній знайомий жест.

— Вони ж знають, як краще, хіба ні?

— Та ніхто не знає. Ця штука не досліджена. Краще облиш. Ти, як завжди, дозволяєш іншим вирішувати за себе,— сказав він командним тоном; він безліч разів так робив, коли вони жили разом, і зазвичай це спрацьовувало. Проте не завжди.

І схоже, цього разу трапився саме такий випадок; в її очах була сама впертість, відмова повестися нормально і скоритися.

— Гадаю, це моя справа,— з гідністю відказала вона.— Я маю намір продовжувати.

Стенувши плечима, він заходив кімнатою туди-сюди. Він не мав над нею жодної влади; та й йому було байдуже. Але чи справді це так? Чи справді його це не обходило? Він уявив собі, як Емілі деградує... і водночас намагається працювати над керамікою, бути творчою. Це було смішно... і страшно.

— Послухай,— різко сказав він.— Якщо цей тип справді тебе любить...

— Але я вже сказала тобі, — мовила Емілі. — Це моє рішення.

Вона повернулася до свого круга; на ньому стояв прекрасний високий горщик. Він підійшов ближче, щоб ліпше його роздивитися. Гарний,— подумав він. І все ж... знайомо. Хіба вона вже колись такий не робила? Однак він нічого їй не сказав; просто оглянув його, та й по всьому.

— Що ти збираєшся робити? — поцікавилася Емілі. — На кого працюватимеш?

Схоже, їй було його шкода, і це нагадало йому про те, як нещодавно він не дозволив продати її горщики «Наборам П. П.». Вона запросто могла поставитися до нього вороже, але, як і завжди, не зробила цього. Хоча, звісно ж, знала, що саме він відмовив Гнатту.

— Можливо, моя доля вже вирішена,— відказав він.— Я отримав повістку.

— Святий Боже! Ти на Марсі. Я навіть уявити собі цього не можу.

— Я можу жувати Цукер-К, — сказав Барні. — Лише...

Замість набору Прудкої Пет, — подумав він, — можливо, в мене буде набір Емілі. І у фантазії я знову буду разом з тобою, знову житиму життям, від якого зумисне і так по-ідіотськи відмовився. То був єдиний по-справжньому хороший період мого життя, час, коли я був справді щасливий. Але, звісно ж, я цього не знав, бо не мав з чим порівняти... як маю тепер.

— Чи є якась надія на те, що ти полетиш зі мною? — запитав він.

Вона поглянула на нього, а він на неї; обоє були ошелешені його пропозицією.

— Я серйозно,— сказав Барні.

— Коли це ти вирішив?

— Яка різниця коли? Важливо лише те, що мені хочеться цього зараз.

— Важливо й те, чого хочеться мені, — тихо відказала Емілі і продовжила працювати над горщиком. — А я цілком щаслива у шлюбі з Річардом. У нас все чудово.

Її обличчя було безтурботним; поза сумнівом, вона казала правду. Він був проклятий і приречений опинитися серед порожнечі, у ямі, яку вирив сам собі. І він на це заслужив. Вони обоє це знали, слова були зайві.

— Тоді я, мабуть, піду, — сказав Барні.

Емілі не заперечувала. Лише кивнула.

— Сподіваюсь, що ти, заради Бога, не деградуєш,— мовив він. — Хоча, як на мене, це так. Я бачу це, наприклад, з твого обличчя. Поглянь у дзеркало.

Після цього він пішов, і двері за ним зачинилися. Барні одразу ж пожалкував про сказане, втім, можливо, це було й на краще... це могло їй допомогти, — подумав він. Адже я помітив. І мені цього не хочеться; та нікому цього не хочеться. Навіть цьому її телепню-чоловікові, якого вона любить більше, ніж мене... з причин, яких мені ніколи не зрозуміти, хіба що цей шлюб — його доля. А її доля — жити з Річардом Гнаттом і ніколи не стати моєю дружиною знову; час не повернути навспак.

Це можна зробити тільки під дією Цукер-К,— подумав Барні. Або цього нового продукту — Жуй-Ц. Усі колоністи це роблять. На Землі вони не доступні, але на Марсі, Венері, Ганімеді та в будь-яких інших рубіжних колоніях усе не так.

Якщо все решта йде коту під хвіст, зостається це.

І цілком можливо, що все вже туди й пішло. Бо...

Проаналізувавши все ще раз, він вирішив, що не може піти до Палмера Елдрича. Тільки не після того, що цей чоловік зробив — чи спробував зробити — з Лео. Він усвідомив це перед відчиненими дверцятами таксі. За ним мерехтіла полуднева вулиця. А що, як вийти на неї, — подумав Барні. Чи знайде мене хтось, доки я не помру? Радше за все, ні. Нічим не гірше, ніж будь-який інший вихід...

Прощавай, моя остання надіє на працевлаштування. Лео посміявся б, якби дізнався, що я відмовився від цієї думки саме тут. Він здивувався б і, мабуть, зрадів би.

Біс із ним,— вирішив Барні,— подзвоню Елдричу, спитаю, подивимось, чи дасть він мені роботу.

Він відшукав відеофонну будку і попросив з’єднати його з маєтком Елдрича на Луні.

— Це Барні Меєрсон,— сказав він.— Колишній головний консультант з пре-моди Лео Булеро, до того ж у «Наборах П. П.» я був його замісником.

— І що ви хочете? — насупився керівник відділу кадрів Елдрича.

— Я хочу поцікавитися наявністю вакансії.

— Ми не набираємо консультантів з пре-моди. Вибачте.

— А ви могли б запитати в містера Елдрича?

— Містер Елдрич уже сказав з цього приводу своє слово.

Барні від’єднався і вийшов з відеофонної будки.

Насправді, він майже не здивувався.

А якби вони сказали: «прилітай на Луну на співбесіду», невже я полетів би? Так, — подумав він. Полетів би, але потім утік би. Щойно переконався б, що вони справді мене беруть.

Повернувшись до відеофона, він подзвонив у комісаріат ООН з питань вибіркової служби.

— Це містер Барні Меєрсон.

Він продиктував їм свій офіційний ідентифікаційний код.

— Днями я отримав повістку. Я хотів би не витрачати часу на формальності й одразу ж стати до служби. Дуже хочу емігрувати.

— Тести на фізичне і психічне здоров’я обов’язкові, — повідомив його бюрократ з ООН. — Однак ви можете завітати до нас у будь-який час — якщо бажаєте, навіть зараз — і скласти обидва.

— Добре. Так і зроблю.

— І, містере Меєрсон, як доброволець, ви маєте право обрати...

— Я згоден на будь-яку планету або супутник, — сказав Барні. Він вимкнув відеофон, вийшов з будки, знайшов таксі і назвав адресу комісаріату з питань вибіркової служби, розташованого поблизу його конапту.

Поки вони з гулом летіли над центром Нью-Йорка, в повітря здійнялося ще одне таксі й обігнало їх, похитуючи боковими стабілізаторами.

— Вони намагаються з нами зв’язатися, — сповістив автономний контур таксі. — Бажаєте відповісти?

— Ні, — відказав Барні. — Пришвидшись. — Аж раптом передумав: — Можеш спитати, хто там?

— Спробую вийти на радіозв’язок.

Якийсь час таксі мовчало, а тоді сказало:

— Вони кажуть, що мають для вас повідомлення від Палмера Елдрича. Він хоче повідомити, що згоден прийняти вас на роботу, і щоб ви не...

— Повтори ще раз, — сказав Барні.

— Містер Палмер Елдрич, якого вони представляють, візьме вас на роботу згідно з вашим нещодавнім запитом. Попри те, що за їхніми правилами...

— Дай мені з ними поговорити.

Перед ним з’явився мікрофон.

— Хто ви? — запитав Барні.

— Мене звуть Ікгольц,— відповів незнайомий чоловічий голос.— Я представляю Бостонську фабрику «Жуй-Ц». Ми можемо приземлитися й обговорити питання вашого працевлаштування в нашій компанії?

— Я лечу в комісаріат. За призовом.

— Але ж письмової угоди ще немає? Ви нічого не підписували?

— Ні.

— Добре. Тоді ще не пізно.

— На Марсі в мене буде Цукер-К.

— Заради Бога, нащо вона вам?

— Так я зможу повертатися до Емілі.

— Хто така Емілі?

— Моя колишня дружина, яку я вигнав через те, що вона завагітніла. Тепер я розумію, що тільки з нею я був по-справжньому щасливий. Насправді, тепер я люблю її більше, ніж будь-коли. Моя любов не згасла, а лише стала сильнішою.

— Послухайте, — сказав Ікгольц. — Ми можемо забезпечити вас будь-якою кількістю Жуй-Ц, а цей препарат набагато кращий. Ви зможете вічно жити в незмінному ідеальному світі разом із вашою колишньою. Жодних проблем.

— А якщо я не хочу працювати на Палмера Елдрича?

— Але ж ви подали запит!

— Я вагаюсь, — відказав Барні. — І це серйозно. В разі чого я вас повідомлю. Не дзвоніть мені, я зв’яжуся з вами сам. Якщо не запишуся на службу.

Він віддав мікрофон таксі:

— Тримай. Дякую.

— Служити — це патріотично, — сказало таксі.

— Тебе це не обходить, — мовив Барні.

— Я думаю, що ви чините правильно, — незважаючи на це, проказало таксі.

— Якби ж я таки полетів на «Сигму 14-Б» і врятував Лео. Чи все ж на Луну? Де він тоді був? Уже й не згадаю. Все здається якимось спотвореним сном. Хай там як, але якби я полетів, то й досі працював би на нього і все було би добре.

— Всі ми припускаємось помилок, — благочестиво проказало таксі.

— Але дехто — фатальних, — зауважив Барні. Спершу це стосується наших коханих, дружин і дітей, а згодом — наших керівників, — подумав він.

Таксі летіло далі.

Потім ми припускаємося останньої помилки, — думав Барні. Вона впливає на все наше життя. Піти на роботу до Елдрича чи служити? Що б ми не обрали, зрозуміло одне: Вибір хибний.


За годину він успішно склав тест на фізичне здоров’я; після цього щось зовсім не схоже на доктора Смайла провело йому тест на психічну придатність.

Також успішно.

Мов у заціпенінні він склав присягу («Присягаюсь шанувати Землю як матір і главу...» тощо, тощо), а тоді з папкою написаних у вітальному стилі інформаційних брошур його відпустили до конапту збирати речі. Він мав двадцять чотири години до відльоту корабля, що прямував... туди, куди його відправляли. Йому досі не повідомили, куди саме. Цілком імовірно, припускав він, що сповіщення про місце призначення починатиметься зі слів: «Мене, мене, текел[12]». Принаймні мало би, зважаючи на обмежену кількість можливих версій.

Я полечу, — сказав він собі й відчув цілу палітру емоцій: радість, полегшення, жах, а тоді меланхолію вкупі з непереборним відчуттям поразки. Так чи так,— думав він дорогою до свого конапту, — це краще, ніж вийти під полудневе сонце й перетворитися, як то кажуть, на безумного пса чи англійця.

Чи ні?

Хай там як, але це повільніше. У такий спосіб він помиратиме довше, ймовірно, років п’ятдесят, і такий варіант подобався йому більше. Але чому, він і сам не знав.

Однак, — міркував він, — я завжди можу прискорити цей процес. Безсумнівно, в колоніях можливостей для цього так само багато, як тут, а то й більше.

Поки він збирав речі, насолоджуючись останніми митями перебування в улюбленому конапті, на який він так сумлінно заробляв, почувся дзвінок відеофону.

— Містере Беєрсон... — звернулася до нього з екрана дівчина, якась дрібна службовиця одного з численних підрозділів управління ООН з питань колонізації. Вона усміхалася.

— Меєрсон.

— Так. Я хочу повідомити вам ваше місце призначення, і... містере Меєрсон, вам пощастило!.. Ви полетите на родючу ділянку Марсу, відому як Півмісяць Файнберґа. Я переконана, що вам там сподобається. Всього найкращого, сер! Хай вам щастить!

Вона не припиняла усміхатися, аж доки він не вимкнув екран. Це була усмішка людина, яка нікуди не летить.

— І тобі хай щастить, — сказав він.

Півмісяць Файнберґа. Про це місце він чув; воно справді було відносно родюче. У будь-якому разі тамтешні колоністи мали городи; на відміну від деяких інших місцин, де були лише пустелі, де рік у рік не вщухали жахливі безперервні шторми й метановий град. Як неймовірно це не звучало б, але він навіть матиме змогу час від часу виходити зі свого барака на поверхню.

У кутку вітальні стояв портфель з доктором Смайлом; він увімкнув його і сказав:

— Докторе, тобі, певно, важко буде в це повірити, але твої послуги мені більше не потрібні. Прощавай і хай тобі щастить, як сказала дівчина, яка нікуди не летить. Я записався добровольцем, — пояснив він.

— Кдрякс-с-с-с-с,— проскреготів доктор Смайл; комп’ютер у підвалі конапту прорахувався. — Але для вашого типу... це практично неможливо. Містере Меєрсон, яка цьому причина?

— Бажання померти, — проказав він, вимкнув психіатра і продовжив збиратися в тиші. Господи, — подумав він, — а нещодавно ми з Роні будували такі великі плани: зрадити Лео, перебігти до Елдрича, раз, два — і в дамках. Що ж сталося? А я скажу тобі, що сталося, — мовив він сам до себе,— Лео зреагував першим.

І тепер Роні отримала мою посаду. Саме те, чого хотіла.

Що більше він думав про це, то більше злився й поринав у сум’яття. Але він ніяк не міг цьому зарадити, принаймні не на цьому світі. Можливо, зжувавши Цукер-К або Жуй-Ц, він зможе потрапити у всесвіт, де...

У двері хтось постукав.

— Привіт, — сказав Лео. — Можна я зайду?

Він увійшов до квартири, на ходу витираючи складеною хусточкою піт зі свого величезного чола.

— Гаряче сьогодні. У гомеозеті пишуть, що аж до шести десятих...

— Якщо ви прийшли, щоб знову запропонувати мені мою посаду,— припинивши збиратися, урвав його Барні, — то вже запізно. Я записався на службу. Завтра відлітаю на Півмісяць Файнберґа.

Якби Лео вирішив помиритися, то це була б просто іронія долі; останній оберт сліпого колеса світобудови.

— Я не пропоную тобі повернутися на посаду. І мені відомо, що тебе призвали. У мене є інформатори в комісаріаті, крім того, я отримав сповіщення від доктора Смайла. Ти, звісно, цього не знав... але я платив йому, щоб він звітував мені про твої успіхи в розвитку нестійкості до стресу.

— То чого вам треба?

— Я хочу, щоб ти пішов працювати до Фелікса Блау, — сказав Лео. — Вже про все домовлено.

— Решту свого життя я проведу на Півмісяці Файнберґа, — тихо проказав Барні. — Ви це розумієте?

— Заспокойся. Я намагаюся зробити кепську ситуацію кращою, і ти постарайся теж. Ми обоє зробили надто поспішні вчинки: я звільнив тебе, а ти віддав себе на поталу цьому вампірському комісаріату. Барні, схоже, я придумав, як заманити Палмера Елдрича в пастку. Я обговорив це з Блау, і йому ідея сподобалася. Ти маєш видати себе за колоніста... — сказав Лео і одразу ж виправився: — Тобто полетіти туди і жити справжнім життям колоніста, стати одним із них. Днями, можливо, наступного тижня, Елдрич збирається почати продавати Жуй-Ц у твоїй місцині. Вони можуть вийти просто на тебе. Принаймні ми на це сподіваємося. І розраховуємо.

Барні підвівся.

— А я маю побігти й купити.

— Саме так.

— Навіщо?

— Ти напишеш скаргу в ООН. Наші юристи все для тебе підготують. Ти заявиш, що ця срана бісова хрінь викликала в тебе токсичні побічні ефекти. Які саме — зараз не важливо. Ми доб’ємося, щоб твій випадок став прецедентом і примусимо ООН заборонити Жуй-Ц як шкідливий небезпечний препарат... тоді він узагалі не потрапить на Терру. Насправді, все склалося ідеально: тебе звільнили з «Наборів П. П», і ти записався на службу. Кращої нагоди могло й не трапитися.

Барні покрутив головою.

— Що це означає? — запитав Лео.

— Без мене.

— Чому?

Барні стенув плечима. Правду кажучи, він не знав.

— Після того, як я вас підвів...

— Ти запанікував. Не знав, що робити. Та це й не твоя робота. Треба було мені наказати докторові Смайлу зв’язатися з Джоном Зельцером, головою корпоративної поліції. Так, ти припустився помилки. Але все вже в минулому.

— Ні,— заперечив Барні.

Я роблю так,— подумав він,— бо дізнався з цього випадку дещо про себе; я не можу цього забути. Зворотного шляху немає. Такі усвідомлення потрапляють просто в серце. І вони отруйні.

— На Бога, та що тут думати? Це тобі тільки шкодить. У тебе попереду ціле життя, навіть якщо ти мешкатимеш на Півмісяці Файнберґа. Тобто, радше за все, тебе так чи так призвали б. Хіба ні? Ти згоден?

Роздратувавшись, Лео міряв кроками вітальню.

— Бедлам та й годі. Гаразд, можеш нам не допомагати. Нехай Елдрич і ці проксимці, чи хто вони там є, захоплять Сонячну систему або ще гірше — весь всесвіт, починаючи з нас.

Він зупинився і поглянув на Барні.

— Дайте мені... подумати.

— Зачекай. От спробуєш Жуй-Ц і дізнаєшся. Це отруїть нас усіх зсередини і вийде назовні... це повний хаос.

Захрипнувши від напруги, Лео замовк і прокашлявся.

— Забагато сигар курю, — слабким голосом проказав він. — Господи.

Лео поглянув на Барні.

— Цей тип дав мені один день. Ти про це знав? Я маю здатися, інакше... — він клацнув пальцями.

— Так швидко я на Марс не дістанусь, — сказав Барні. — Не кажучи вже про те, щоб купити партію Жуй-Ц.

— Я знаю, — суворо відказав Лео. — Але й він не зможе знищити мене так швидко. Йому знадобляться тижні, можливо, навіть місяці. А до того часу в нас уже буде своя людина в суді, спроможна довести шкоду. Я розумію, що для тебе це звучить не надто привабливо, але...

— Зв’яжіться зі мною, коли я буду на Марсі. У бараці, — сказав Барні.

— Так і зроблю! Так і зроблю! — вигукнув Лео, а тоді, неначе звертаючись до самого себе додав: — І в тебе з’явиться виправдання.

— Прошу?

— Барні, забудь.

— Поясніть.

Лео знизав плечима.

— Чорт, я розумію, в якій ситуації ти опинився. Роні зайняла твоє місце. Ти мав рацію. До того ж я за тобою простежив. Я знаю, що ти одразу ж помчав до колишньої. Ти досі її любиш, але вона не схотіла летіти з тобою, так? Я знаю тебе краще, ніж ти сам. Я точно знаю, чому ти не полетів рятувати мене, коли я був у Палмера в полоні. Ти все життя йшов до того, щоб зайняти моє місце, але тепер усе коту під хвіст. Тобі доведеться почати спочатку. Кепські справи, але ти винний у цьому сам. Перегнув палку. Бачиш, я не збираюся поступатись і ніколи не збирався. Ти хороший працівник, та тільки як консультант з пре-моди, а не як керівник. Надто дріб’язковий. Згадай, як ти відмовив Річарду Гнатту з горщиками. Ти сам себе видав. Вибач, Барні. Мені шкода.

— Гаразд, — врешті сказав Барні. — Можливо, ви праві.

— Схоже, ти багато про себе дізнався. І тепер можеш почати спочатку на Півмісяці Файнберґа.

Лео поплескав його по спині.

— Стань лідером свого барака, зроби його креативним і продуктивним, чи чим там взагалі займаються. І працюватимеш агентом Фелікса Блау. Це твій шанс.

— Я міг би піти до Елдрича, — мовив Барні.

— Так, але ти цього не зробив. Кого обходить те, що ти міг би зробити?

— Думаєте, я правильно вчинив, записавшись добровольцем?

— Друже, а що тобі, в біса, лишалось? — тихо відказав Лео.

На це відповіді не було. І вони обоє це знали.

— А коли закортить пожаліти себе, — сказав Лео, — згадуй ось що: мене хоче вбити Палмер Елдрич... Мені пощастило набагато менше, ніж тобі.

— Мабуть, так.

Це було схоже на правду, але в нього з’явилося ще одне передчуття.

Він опиниться в такій самій ситуації, що й Лео, щойно подасть позов проти Палмера Елдрича.

Це його аж ніяк не надихало.


Тієї ж ночі він сів на корабель ООН, що прямував на Марс. На сусідньому сидінні, відчайдушно намагаючись приховати свій переляк, сиділа вродлива чорнявка з настільки виразними рисами обличчя, що скидалася на модель з обкладинки журналу. Вона сказала йому своє ім’я, щойно корабель набрав космічну швидкість — так сильно їй кортіло послабити напругу розмовою байдуже з ким і на яку тему. Її звали Енн Готорн. Могла ухилитися від призову, однак не зробила цього, дещо тужливо зауважила вона, бо вірила, що прийняти повістку із заспокійливими вітаннями від ООН — це її патріотичний обов’язок.

— І як би ви ухилилися? — поцікавився він.

— Шум у серці, — відповіла Енн. — А також аритмія і пароксизмальна тахікардія.

— А як щодо передчасного скорочення передсердя, вузлів і шлуночків, передсердної тахікардії, тріпотіння чи миготіння передсердь, не кажучи вже про нічні судоми? — спитав Барні, який сам — утім, безрезультатно — цікавився цією темою.

— Я могла надати документи з лікарень, свідчення лікарів і висновки страхових компаній.

Вона оглянула його з ніг до голови і з неабиякою цікавістю запитала:

— Схоже, що й ви могли ухилитися, містере Пеєрсон.

— Меєрсон. Я записався добровольцем, міс Готорн.

Але міг би й ухилитися, — подумав він, — хоча й не надовго.

— Колоністи дуже релігійні. Принаймні я таке чула. А до якої конфесії належите ви, містере Меєрсон?

— М-м, — спантеличено протягнув він.

— Думаю, вам краще визначитися, доки ми не прилетіли. Вас обов’язково запитають про це, і треба буде відвідувати службу, — сказала вона і додала: — Передусім це стосується цього препарату... ну ви знаєте... Цукер-К. Він призвів до багатьох змін у загальновизнаних релігіях... проте багато колоністів отримують достатній релігійний екстаз суто від самого наркотику. У мене на Марсі родичі. Вони мені пишуть, тому я знаю. Я лечу на Півмісяць Файнберґа, а ви?

У дупу світу, — подумав він, але вголос сказав:

— Туди ж.

— Можливо, ми з вами мешкатимемо в одному бараці,— проказала Енн Готорн із замисленим виразом на бездоганному обличчі. — Я належу до реформатської гілки Неоамериканської церкви, Нової християнської церкви Сполучених Штатів і Канади. Насправді, в нашої церкви дуже давнє коріння: у 300-му році нашої ери єпископи наших прабатьків брали участь у конференції, що відбувалась у Франції. Ми не відкололися від інших церков так пізно, як усі думають. А тому, як бачите, маємо Апостольську спадкоємність, — цілком серйозно й дружньо усміхнулася вона.

— Я вам вірю, — сказав Барні. — Чесно. Як так, то так.

— На Півмісяці Файнберґа діє Неоамериканська місіонерська церква, а отже, є вікар, тобто священник. Сподіваюсь, що зможу ходити до Причастя принаймні раз на місяць. І сповідатися двічі на рік, як має бути, і як я робила на Террі. Наша церква має багато таїнств... Містере Меєрсон, ви коли-небудь прилучалися до двох великих таїнств?

— Е-е... — завагався він.

— Христос заповідав, щоб ми дотримувалися двох таїнств, — терпляче пояснила Енн Готорн. — Хрещення водою і Святе Причастя. Останнє на спомин про Нього... Воно було започатковане під час Тайної вечері.

— О, ви про хліб і вино.

— Ви ж знаєте, що Цукер-К спричиняє так звану трансляцію того, хто її вживає, в інший світ. Однак це річ мирська, адже це тимчасовий і лише фізичний світ. Хліб і вино...

— Перепрошую, міс Готорн,— сказав Барні,— але боюсь, у це я вже не вірю. Я маю на увазі в усі ці штуки з хлібом і вином. Це для мене занадто містично.

І спирається на недоведені твердження, — подумав він. Хай там як, але вона мала рацію: завдяки Цукер-К на колонізованих планетах і супутниках релігія стала невід’ємною частиною життя, і, як сказала Енн, йому доведеться мати з нею справу.

— Ви збираєтеся спробувати Цукер-К?

— Звісно.

— Ви в неї вірите,— зауважила Енн.— Хоча знаєте, що Земля, на яку вона вас переносить, несправжня.

— Не хочу про це сперечатися, — відказав він. — Відчувається, як справжня. Це все, що мені відомо.

— Так само й сни.

— Але ця річ сильніша. Ясніша. І нею... — Барні ледь не сказав «причащаються» — пригощаються в компанії інших людей, які справді переживають усе разом. Тож це не може бути суто ілюзією. Сни ж — річ індивідуальна. Саме тому ми й вважаємо їх ілюзією. А от Прудка Пет...

— Цікаво було б дізнатися, що про все це думають ті, хто виробляє набори Прудкої Пет, — замислено сказала Енн.

— Можу вам розповісти. Для них це просто бізнес. Мабуть, так само, як виготовлення святого вина та облаток для тих, хто...

— Якщо ви вже збираєтеся спробувати Цукер-К,— мовила Енн, — й увірувати в неї, як у шлях до нового життя, то чи не зголосилися б ви спробувати хрещення й конфірмацію в Неоамериканській християнській церкві? Так ви зможете пересвідчитися в тому, чи вона теж заслуговує на вашу віру? Або в Першій Ревізованій християнській церкві Європи, яка, звісно, також дотримується двох великих таїнств. Щойно ви сходите до Причастя...

— Я не можу, — сказав Барні.

Я вірю в Цукер-К, — подумав він, — і за потреби повірю в Жуй-Ц. Ти можеш вірити в щось понад двадцятистолітньої давнини, але я надаю перевагу чомусь новому. Такі справи.

— Містере Меєрсон, — сказала Енн, — чесно кажучи, я маю на меті відвернути якомога більше колоністів від Цукер-К і навернути їх до традиційних християнських практик. Це основна причина, чому я не надала документів, які звільнили б мене від служби.

Вона подарувала йому милу усмішку, і він мимоволі відчув її тепло.

— Хіба це неправильно? Скажу вам відверто: я думаю, що вживання Цукер-К вказує на істинне прагнення цих людей повернутися до того, що ми в Неоамериканській церкві...

— А я думаю, — обережно проказав Барні, — що вам треба залишити цих людей у спокої.

І мене також, — подумки додав він. У мене й так достатньо проблем; тільки твого релігійного фанатизму бракувало. Але вона зовсім не відповідала його уявленням про фанатиків та й говорила геть інакше. Це збивало з пантелику. Звідки в неї настільки сильні й непохитні переконання? Він ще міг уявити собі таке в колоніях, де люди так сильно їх потребували, але ж вони з’явилися в неї на Землі.

А отже, ні існування Цукер-К, ні досвід групової трансляції не пояснювали цього повною мірою. Можливо, — міркував він, — річ у тім, що всі вони передбачали — ба навіть переживали! — поступове перетворення Землі на пекельний випалений пустир; знову з’явилася надія на нове життя в інших умовах.

Я ж, точніше, той, ким я був, Барні Меєрсон із Землі, працівник «Наборів П. П.» і мешканець славетного конапту під неймовірно низьким номером 33, уже мертвий. Тієї особи більше немає, її немов губкою стерли з лиця землі.

Подобається це мені чи ні, але я народився заново.

— Життя колоніста на Марсі дуже відрізнятиметься від життя на Террі, — сказав Барні. — Можливо, коли я опинюсь там...

Він замовк; хотів було сказати: «Можливо, тоді мене більше зацікавлять догмати вашої церкви», — але все одно, поклавши руку на серце, не міг такого навіть припустити; все його єство повставало проти такої досі чужої йому ідеї. І все ж...

— Ну ж бо, — підбадьорила Енн Готорн. — Кажіть.

— Поговорімо про це знову, коли я якийсь час поживу на дні барака на чужій планеті. Коли я почну нове життя колоніста, якщо це можна назвати життям.

Він проказав це зі злістю; і його здивувала власна розлюченість... що межувала з болем, із соромом, — усвідомив Барні.

— Добре. Я буду рада, — спокійно відказала вона.

Після цього обоє летіли мовчки; Барні читав гомеозету, а фанатичка-місіонерка Енн Готорн — книжку. Він підглянув назву: то була славетна праця Еріка Ледермана про життя в колоніях «Пілігрим без поступу»[13]. І де їй тільки вдалося дістати собі примірник? Ця книжка була заборонена ООН, тож знайти її було надзвичайно важко. А читати тут, на кораблі ООН... Це вимагало неабиякої відваги; він був вражений.

Поглянувши на неї, Барні зрозумів, що вона надзвичайно його приваблює, якщо не зважати на надмірну худордявість, відсутність макіяжу і те, що майже все своє густе темне волосся вона ховала під круглим білим капелюшком з вуаллю; вона одяглася так,— подумав він, — наче на неї чекала довга мандрівка, що завершиться в церкві. А проте йому подобалася її манера говорити, її співчутливий, туркотливий голос. Чи перетнуться вони на Марсі знову?

Барні зловив себе на думці, що подумав про це з надією. Зрештою, хіба було в цьому щось непристойне? Він сподівався навіть спробувати разом із нею Цукер-К.

Так, — вирішив він, — це непристойно, адже я знаю, які маю наміри і що досвід спільної трансляції з нею значитиме для мене.

Однак надія його не полишала.

Загрузка...