Три стигмати Палмера Елдрича

6

Глюк вчепився йому в щиколотку й намагався смоктати кров, впившись у його плоть крихітними джгутикоподібними хоботками. Лео Булеро закричав... аж раптом перед ним постав Палмер Елдрич.

— Ти помилявся, — сказав Елдрич. — Я не знайшов у Проксимі Бога. Але знайшов дещо краще.

Він ткнув глюка кийком; той неохоче прибрав джгутики й почав згортатися, доки повністю не відчепився від Лео; впавши на землю, він посунув геть, оскільки Елдрич не припиняв штрикати його палицею.

— Бог обіцяє вічне життя. Натомість я можу запропонувати щось цікавіше. Я можу його дати.

— Як дати?

Відчувши полегшення, втім, досі тремтячи й борючись зі слабкістю, Лео важко опустився на траву, сів і спробував відновити дихання.

— За допомогою лишайника, який ми продаємо під назвою «Жуй-Ц»,— відповів Елдрич.— І Лео, на ваш продукт він майже не схожий. Цукер-К застаріла. Бо що вона дає? Коротку мить втечі, нічого, крім фантазії. Кому таке треба? Кому це потрібно, якщо в мене можна отримати щось справжнє?

І додав:

— Ми зараз там.

— Я так і знав. Але якщо ти думаєш, що люди платитимуть за таке... — Лео вказав на глюка, який досі скрадався поблизу, не спускаючи з них очей, — то ти не тільки з тіла, а ще й з розуму вижив.

— Це особливий випадок. Я мав довести тобі, що все по-справжньому. А для цього немає нічого кращого, ніж страх і біль. Глюки ясно дали тобі зрозуміти, що це — не фантазія. Вони справді могли тебе вбити. А якщо б ти тут помер, то так і сталося б. Це тобі не Цукер-К, еге ж?

Схоже, Елдрич отримував від цього насолоду.

— Коли я відкрив для себе цей лишайник, то й сам не міг повірити. Лео, я вже прожив сотню років, вживаючи його на Проксимі під наглядом їхніх медиків. Я вживав його перорально, внутрішньовенно, у формі свічок... підпалював і вдихав дим, робив водний розчин, кип’ятив і вдихав випари: я вживав його всіма можливими способами, і він мені не зашкодив. На проксимців він майже не діє. Точніше, діє, але зовсім не так, як на нас. Для них це слабший стимулятор, аніж найліпший тамтешній тютюн. Хочеш дізнатися більше?

— Не надто.

Елдрич сів поруч, поклав штучну руку на коліна й продовжував ліниво помахувати кийком, не зводячи очей з глюка, який досі не втік.

— Коли ми повернемося в наші колишні тіла... Зауваж, я кажу «колишні», а цей термін аж ніяк не стосується Цукер-К і недарма... ти виявиш, що час зупинився. Ми можемо прожити тут п’ятдесят років, і буде так само: повернемося в маєток на Луні й побачимо, що нічого не змінилося, а той, хто за нами спостерігатиме, не помітить ні втрати свідомості, як буває під час вживання Цукер-К, ні трансу, ні ступору. Ну, хіба що повіки кліпнуть. Доля секунди. Це вже визнаю.

— Що впливає на час нашого перебування тут? — запитав Лео.

— Наше ставлення. Не кількість вжитого препарату. Ми можемо повернутися, коли нам заманеться. Тож немає потреби, щоб кількість наркотику...

— Брехня. Я вже давно хочу вибратися звідси.

— Але не ти побудував це... середовище. Це зробив я, і воно належить мені. Я створив глюків, цей пейзаж...

Він повів кийком.

— Чорт, та ж геть усе, що ти бачиш, і твоє тіло також.

— Моє тіло?

Лео оглянув себе. Звичайне, звичне тіло, знайоме до кінчиків пальців; це тіло — його, не Елдрича.

— Я хотів, щоб ти опинився тут точнісінько таким, яким ти є в нашому всесвіті, — мовив Елдрич. — Розумієш, саме це й привабило Гепберна-Ґілберта, а він, як відомо, буддист. Ти можеш реінкарнуватися в будь-якому тілі за власним або, як у нашому разі, чиїмось бажанням.

— То ось чому в ООН клюнули, — сказав Лео. Це багато що пояснювало.

— Завдяки Жуй-Ц ти можеш переходити з одного життя в інше. Бути жуком, викладачем фізики, соколом, найпростішим, слизовиком, повією в Парижі 1904-го року або...

— Навіть глюком. І хто з нас той глюк?

— Я ж сказав тобі, що створив його з частинки себе. Ти також можеш щось створити. Ну ж бо... спроектуй часточку свого єства, і вона сама набуде матеріальної форми. Ти даєш їй логос. Запам’ятав?

— Запам’ятав, — сказав Лео.

Він зосередився, і неподалік одразу ж матеріалізувалася громіздка конструкція з дротів, ґрат і решіток.

— Це ще що, в біса, таке? — стривожився Елдрич.

— Пастка на глюка.

Закинувши голову, Елдрич розсміявся.

— Чудово. Тільки, будь ласка, не будуй пастки на Палмера Елдрича. Я все ще маю тобі дещо сказати.

Удвох із Лео вони спостерігали, як глюк, підозріло принюхуючись, підійшов до пастки. Він зайшов усередину, і та гучно закрилась. Глюка було спіймано, почався процес знищення; коротке шипіння, маленький струмінь диму, й істота зникла.

Повітря перед Лео замерехтіло; з’явилася чорна книжка, він її взяв, погортав, а тоді задоволено поклав-на коліно.

— Що це? — запитав Елдрич.

— Біблія короля Якова. Подумав, що вона зможе мене захистити.

— Не тут. Це моє царство.

Елдрич вказав на Біблію, і та зникла.

— Утім, можеш завести власне й наповнити його Бібліями. Як і будь-хто. Щойно ми візьмемося за справу. Звісно, в нас будуть набори, але пізніше, коли ми почнемо працювати на Террі. Та й у будь-якому разі це лише формальність, ритуал для полегшення переходу. Цукер-К і Жуй-Ц продаватимуть в умовах відкритої конкуренції. Ми не говоритимемо, що Жуй-Ц має якісь властивості, яких не має ваш продукт. Ми не хочемо відлякувати людей. Релігія стала досить делікатним питанням. Лише спробувавши кілька разів, люди усвідомлять дві основні відмінності: відсутність часового розриву і те — а це, мабуть, важливіше, — що це не фантазія, і вони справді потрапляють в інший всесвіт.

— Багато хто ставиться так до Цукер-К, — зауважив Лео. — Люди вірять у те, що вони справді потрапляють на Землю.

— Фанатики,— з відразою мовив Елдрич.— Те, що це ілюзія, очевидно, бо ж не існує ні Прудкої Пет, ні Волта Ессекса, а вигадане середовище так чи так обмежене артефактами, встановленими в наборі. Неможливо користуватися автоматичною посудомийкою, якщо заздалегідь не встановити її мініатюру. До того ж людина, яка не бере участі у сеансі, може побачити, що ці дві ляльки нікуди не переміщаються. Всередині них нікого немає. Це можна продемонструвати...

— Але цих людей буде важко переконати,— сказав Лео.— Вони залишаться вірними Цукер-К. Незадоволених наборами Прудкої Пет немає. Навіщо їм відмовлятися...

— А я тобі скажу. Хай як чудово тимчасово перевтілюватися в Прудку Пет і Волта, врешті-решт вони однаково змушені повертатися до своїх бараків. Лео, тобі знайоме це відчуття? Спробуй якось. Прокинься в бараці на Ганімеді після двадцяти-тридцяти хвилин свободи. Таке не забувається.

— Гм-м.

— Але є ще дещо... і ти також про це знаєш. Після короткого періоду втечі, коли колоніст повертається... він не здатний далі провадити звичайне буденне життя. Він деморалізований. Проте якщо замість Цукер-К він зжував би...

Елдрич замовк. Лео його не слухав; він зосередився на створенні якоїсь речі.

Перед ним з’явилося кілька сходинок, що вели в блискуче кільце. Де закінчувалися сходи, роздивитися було неможливо.

— І куди вони ведуть? — роздратовано запитав Елдрич.

— У Нью-Йорк, — сказав Лео. — В «Набори П. П.».

Він підвівся й підійшов до сходів.

— Елдрич, мені здається, щось із цим Жуй-Ц негаразд. І ми не дізнаємося про це, доки вже не стане запізно.

Лео рушив сходами вгору, аж раптом згадав про дівчинку Моніку; цікаво, чи все з нею добре в цьому світі Палмера Елдрича.

— А що з дитиною? — спинився він. Унизу, досить далеко, як йому здалося, Лео бачив Елдрича, який сидів зі своїм кийком на траві. — Її ж не піймали глюки?

— Цією дівчинкою був я, — відказав Елдрич. — Саме це я й намагаюся тобі пояснити. Ось чому я кажу, що це справжня реінкарнація, перемога над смертю.

— То ось чому вона видавалася знайомою...

Лео кліпнув очима, замовк і знову поглянув на Елдрича.

Той зник. Замість нього на траві сиділа Моніка з доктором Смайлом у портфелі. Тепер усе було зрозуміло.

Він, вона, а чи вони казали правду. Лео повільно спустився сходами на траву.

— Містере Булеро, — сказала Моніка, — я рада, що ви нікуди не йдете. Приємно поговорити з такою розумною та еволюціонованою людиною, як ви.

Вона поплескала по портфелю, що лежав перед нею на траві.

— Я повернулася по нього. Він злякався глюків. Бачу, ви знайшли, за допомогою чого з ними впоратися.

Дівчинка кивнула в бік пастки на глюка, яка, тепер порожня, чекала на наступну жертву.

— Дуже розумно. Я до такого не додумалась. Просто щодуху тікала. Деінцефалічна панічна реакція.

— Ти ж Палмер, так? — повагавшись, запитав її Лео. — Я маю на увазі, всередині. Насправді.

— Якщо згадати середньовічну доктрину сутності й акциденцій, — люб’язно сказала дитина, — то акциденції в мене дитячі, а от сутність... Це як із вином і облаткою під час переосутнення...

— Гаразд,— сказав Лео.— Ти Елдрич. Я тобі вірю. Але мені однаково не подобається це місце. Ті глюки...

— Не виніть у цьому Жуй-Ц, — сказала дитина. — То моя вина. Їх придумала я, а не лишайник. Та й невже кожен новостворений всесвіт має бути приємним? Мені мої глюки подобаються. Щось у них мене приваблює.

— Припустимо, я хочу створити власний всесвіт, — мовив Лео.— Можливо, в мені також є щось зле, якась частина моєї особистості, про яку мені нічого не відомо. Яка змусить мене створити щось іще потворніше, ніж те, що створив ти.

Принаймні в наборах Прудкої Пет людина була обмежена тими речами, які встановлювала заздалегідь, як власне й зауважив Елдрич. І... це дарувало певну безпеку.

— Все можна скасувати, — байдуже сказала дитина. — Якщо виявиш, що тобі щось не сподобалося. А якщо сподобається... — вона знизала плечима. — Тоді нехай лишається. Чому б ні? Кому від цього гірше? Ти ж сам у своєму...

Раптом вона замовкла, закривши долонею рота.

— Сам, — повторив Лео. — Тобто кожен опиняється в окремому суб’єктивному світі? Тоді це не зовсім так, як із наборами, бо ж усі, хто вжив Цукер-К, потрапляє в набір, чоловіки — у Волта, жінки — в Прудку Пет. Але це означає, що тебе тут немає.

Або,— подумав він,— мене. Але в такому разі...

Дівчинка пильно поглянула на Лео, намагаючись оцінити його реакцію.

— Ми не під дією Жуй-Ц, — тихо проказав Лео. — Все це — гіпнотичне всуціль штучно створене псевдосередовище. Ми там, де й були. Досі у твоєму маєтку на Луні. Жуй-Ц не створює ніяких нових всесвітів, і тобі це чудово відомо. Він не дарує ніякої істинної реінкарнації. Це все просто одне велике ошуканство.

Дитина мовчала. Але не зводила з нього погляду; її очі палали холодним ясним вогнем, вона не кліпала.

— Ну ж бо, Палмере, що насправді дає Жуй-Ц? — запитав Лео.

— Я ж уже казала, — різко відповіла дитина.

— Це навіть менш реально, ніж Прудка Пет, ніж ефект від нашого препарату. Та й навіть про це можна сперечатися, якщо говорити про істинність досвіду, його достовірність на противагу його ж суто гіпнотичній чи то галюцинаторній природі. Тож очевидно, що у вашому випадку про це й мови не буде. Тут явно останнє.

— Ні, — заперечила дівчинка. — І краще повірте мені, інакше вам ніколи не вибратися з цього світу живцем.

— У галюцинації померти неможливо,— відказав Лео.— Як і заново народитися. Я повертаюся до «Наборів П.П.».

Він знову рушив до сходів.

— Ідіть, ідіть, — кинула дитина йому вслід. — Мені начхати. Заждіть, і побачите, куди вони вас приведуть.

Лео піднявся сходами й пройшов крізь блискуче кільце.

Його засліпило люте пекуче сонце; у пошуках прихистку він поквапився вулицею до найближчих дверей.

Помітивши його, з даху хмарочоса спустилося реактивне таксі.

— Підвезти, сер? Краще, сідайте. Вже майже полудень.

— Так, дякую. Відвезіть мене до «Наборів П. П.», — хапаючи ротом повітря і майже не в змозі дихати, вичавив із себе Лео. Він ледь заліз до таксі й одразу ж відкинувся на сидінні, відсапуючись у прохолоді, забезпеченій антитермальним щитом.

Таксі здійнялося в повітря. Невдовзі вони вже сідали на злітно-посадковому майданчику центральної будівлі компанії.

Щойно Лео дістався приймальні, він негайно ж наказав міс Ґлісон:

— Зв’яжись із Меєрсоном. Дізнайся, чому він навіть пальцем не поворухнув, щоб мене врятувати.

— Врятувати вас? — перелякалася міс Ґлісон. — Але, містере Булеро, що трапилося? — Вона пройшла за ним у кабінет. — Де ви були і що...

— Просто виклич Меєрсона.

Він сів за знайомий стіл і відчув полегшення. Біс із тим Палмером Елдричем, — подумав Лео і дістав з шухляди улюблену англійську вересову люльку та півфунтову банку голландського плиткового тютюну Sail.

Він саме розкурював люльку, коли відчинилися двері і на порозі з боязким і втомленим виглядом з’явився Барні Меєрсон.

— Ну? — поцікавився Лео, завзято пахкаючи люлькою.

— Я... — протягнув Барні. Він розвернувся до міс Фуґате, яка зайшла за ним, махнув рукою, поглянув на Лео і сказав: — Хай там як, ви повернулись.

— Звісно, я повернувся. Я збудував собі сходи прямо сюди. Може, розповіси, чому ти нічого не зробив? Думаю, ні. Бо ж, як ти кажеш, у цьому не було потреби. Тепер я знаю, що таке цей новий препарат Жуй-Ц. Він, безперечно, гірший, ніж Цукер-К. Я в цьому переконався. Безсумнівно, це звичайний галюциноген. А тепер до справи. Елдрич переконав ООН підтримати Жуй-Ц, стверджуючи, що він дає змогу пережити справжню реінкарнацію, що відповідає релігійним переконанням понад половини членів правління Генеральної асамблеї, а також цього індійського негідника Гепберна-Гілберта. Однак він їх обманув, бо Жуй-Ц нічого такого не дає. Але найгірше те, що Жуй-Ц соліпсистський. Завдяки Цукер-К ти переживаєш справжній міжособистісний досвід, під час того як решта мешканців твого барака... — Він роздратовано замовк. — Міс Фуґате, в чому річ? На що ви дивитесь?

— Перепрошую, містере Булеро, але під вашим столом якась істота, — пробурмотіла Роні Фуґате.

Нахилившись, Лео зазирнув під стіл.

Між стільницею і підлогою втиснулося якесь створіння; воно дивилося на нього незмигним поглядом зелених очей.

— Геть звідси! — сказав Лео, а тоді розвернувся до Барні: — Знайди якусь лінійку чи віник. Треба чимось його прогнати.

Барні вийшов з офісу.

— Чорт забирай, міс Фуґате, — мовив Лео, раз у раз затягуючись люлькою. — Навіть думати не хочу, що воно таке. І що це означає.

Адже це могло означати те, що Елдрич... в образі маленької дівчинки Моніки... мав рацію, коли та сказала: «Мені начхати. Заждіть, і побачите, куди вони вас приведуть».

Створіння вилізло з-під столу й посунуло до виходу. Воно протиснулося під дверима і зникло.

Ще страшніше, ніж глюки. Він таки встиг роздивитися.

— Що ж, — сказав Лео. — Шкода, міс Фуґате, але ви можете повертатися у свій офіс. Нам із вами немає жодного сенсу обговорювати план заходів проти нагальної появи Жуй-Ц на ринку. Адже я ні з ким не говорю. Я просто сиджу тут і теревеню сам із собою.

Його охопив похмурий настрій. Елдрич обвів його круг пальця і до того ж продемонстрував справжність, або принаймні видиму справжність, досвіду під впливом Жуй-Ц. Навіть він сплутав його з реальністю. Лише цей страшний, навмисне створений Елдричем жук видав правду.

Інакше, — подумав Лео, — я міг би застрягнути тут довіку.

Як казав Елдрич, провести сто років у цьому ерзац-всесвіті.

Господи,— подумав він,— Палмер Елдрич мене переміг.

— Міс Фуґате, — сказав Лео, — прошу, не стійте, повертайтеся у свій офіс.

Він підвівся, підійшов до кулера й набрав у паперовий стаканчик мінеральної води. Несправжня вода для несправжнього тіла, — спало йому на думку. На очах у несправжньої працівниці.

— Міс Фуґате, — запитав Лео, — а ви справді коханка містера Меєрсона?

— Так, містере Булеро, — кивнула вона. — Як я вам і казала.

— І ви не станете моєю, — похитав він головою. — Бо я надто старий і надто еволюціонований. Але знаєте... звичайно, не знаєте... у цьому всесвіті я маю певну владу, хоч і обмежену. Я можу переробити своє тіло, зробити себе молодим.

Або, — подумав Лео, — зробити старою тебе. Як тобі таке сподобалося б? Він випив воду й жбурнув стаканчик у сміттєпровід; не дивлячись на міс Фуґате, він подумав: «Ти мого віку. Ба навіть старша. Подивимось. Тобі зараз приблизно дев’яносто два. Принаймні в цьому світі. Ти постаріла, тут... Час збіг для тебе швидше, бо ти відмовила мені, а я не люблю, коли мені відмовляють. А взагалі, тобі вже понад сотню, ти зморщена, висхла, беззуба і сліпа. Ти — річ».

Позаду почувся сухий скрегіт, вдих. І тремтячий різкий голос, схожий на крик переляканої пташки:

— О, містере Булеро...

Я передумав, — подумав Лео. Ти така, як і була; беру свої слова назад, гаразд? Він озирнувся й побачив Роні Фуґате чи принаймні те, що стояло на тому місці, де вона була востаннє. Павутиння, переплетені грона сірих грибів, що утворювали хиткий стовбур... Він побачив голову з впалими щоками, мертвими очицями, сповненими м’якого білого слизу, що скрапував густими повільними слізьми; ці очі намагалися благати, проте не могли, оскільки не мали змоги його побачити.

— Ти така, як і була, — різко сказав Лео і заплющив очі. — Скажеш мені, коли все закінчиться.

Кроки. Чоловічі. Це Барні знову зайшов у кабінет.

— Господи, — закляк він на місці.

— Вона ще не повернула собі звичного вигляду? — не розплющуючи очей, запитав Лео.

— Вона? Де Роні? І що це таке?

Лео розплющив очі.

То була не Роні Фуґате, навіть не її древня подоба; то була калюжа, але не води. Ця калюжа була жива, і в ній плавали гострі зазублені сірі скалки.

Густа тваниста субстанція, яка спершу поволі розтікалася навсібіч, враз затремтіла й зібралась докупи; тверді шматки сірої речовини, що плавали посередині калюжі, сплелися в грубу кулю, увінчану перекрученими і сплутаними пасмами волосся. Проступили розмиті обриси порожніх очиць; поступово з’являвся череп якоїсь майбутньої форми життя: це чудовисько ожило згідно з підсвідомим бажанням Лео, аби дівчина відчула на собі найжахливіші аспекти еволюції.

Заклацала щелепа, відкриваючись і закриваючись так, ніби хтось смикав за огидні невидимі дроти; не припиняючи дрейфувати в калюжі, вона проквакала:

— Бачте, містере Булеро, вона стільки не прожила. А ви про це й не подумали.

Голос, поза сумнівом, належав не Роні Фуґате; хай навіть віддалено, проте він нагадував голос Моніки, що долинав мовби з далекого протилежного кінця навощеної мотузки.

— Ви схотіли, щоб їй було за сотню років, а вона доживе лише до сімдесяти. Тож вона вже тридцять років як була мертва, коли ви вирішили її оживити. Ось, чого ви захотіли. Ба навіть гірше...

Беззубі щелепи загойдалися, і на нього витріщилися порожні очиці.

— Вона еволюціонувала не за життя, а вже лежачи в землі.

Череп припинив пищати й поступово розвалився; його частини розпливлися врізнобіч, і видимість живої подоби знову зникла.

— Лео, витягни нас звідси, — за якийсь час проказав Барні.

— Гей, Палмере, — мовив Лео, не надто володіючи своїм голосом, що від страху зазвучав по-дитячому: — Гей, знаєш що? Я здаюсь. Справді.

Килим під його ногами враз зогнив, зробився схожим на кашу, після чого пустив паростки, ожив і проріс зеленими стеблами; Лео побачив, що той перетворюється на траву. Затим, перетворившись на пил, обвалилися стіни і стеля; їхні рештки безшумно, мов попіл, осипалися долі. Вгорі з’явилося спокійне, незаймане блакитне небо.

З кийком на колінах на траві сиділа Моніка; поряд з нею стояв портфель із доктором Смайлом.

— Ви хочете лишити містера Меєрсона? — поцікавилася дівчинка. — Я так не думаю. Я приберу його разом з усім, що ви створили. Гаразд?

Вона усміхнулася.

— Гаразд,— задихаючись від хвилювання, погодився Лео.

Пороззиравшись навкруги, він не побачив нічого, крім зеленої рівнини; навіть пил, з якого складалися «Набори П. П.», сама будівля і люди всередині неї, увесь кудись зник, за винятком тонкого шару на його руках і піджаку; Лео машинально обтрусився.

— Бо ти порох,— мовила Моніка,— і до пороху...

— Гаразд! — гучно сказав він. — Зрозуміло. Не треба забивати мені цим голову. Отже, все було по-справжньому. То й що? Чорт забирай, Елдрич, ти мене переконав: ти можеш робити тут усе, що тобі заманеться, а я тут — ніщо, просто фантом.

Він відчув, як його охопила ненависть до Палмера Елдрича, і подумав: «Якщо я коли-небудь звідси виберусь, якщо мені вдасться від тебе, паскудо, втекти...»

— Годі, годі, — з вогником в очах зупинила його дівчинка. — Я не радила б вам так висловлюватися, та ви й не будете, адже я вам цього не дозволю. Я навіть не казатиму, що я зроблю, якщо ви не припините, але, містере Булеро, ви ж мене знаєте, чи не так?

— Так, — відказав Лео.

Він відійшов на кілька кроків, дістав хусточку й витер піт з верхньої губи, шиї і ямки під адамовим яблуком, де так важко було голитися вранці. Боже,— подумав він,— допоможи мені. Допоможеш? Бо ж якщо так, якщо Ти зможеш дістатися цього світу, я зроблю все, що завгодно, все, що забажаєш; я більше не боюсь, мені зле. Це вб’є моє тіло, навіть якщо воно лише ектоплазма, фантом.

Лео зігнувся вдвоє, і його знудило; він зблював на траву. Це тривало доволі довго — принаймні так здавалося,— але врешті йому покращало; він спромігся розвернутися і повільним кроком пішов назад до дитини, яка сиділа поруч зі своїм портфелем.

— Умови,— рішуче сказала дівчинка.— Зараз ми узгодимо точні умови ділової співпраці наших компаній. Нам потрібна твоя пречудова мережа рекламних супутників, а також система транспортування з найсучаснішими міжпланетними кораблями та колосальні плантації на Венері. Булеро, нам потрібно все. Ми вирощуватимемо наш лишайник там, де зараз росте Цукер-К, перевозитимемо його тими самими кораблями, продаватимемо його колоністам через тих самих умілих і досвідчених пушерів, з якими працюєш ти, а рекламуватимуть його такі профі, як Аллен і Шарлотта Фейни. Цукер-К і Жуй-Ц не конкуруватимуть, адже постачатиметься лише один продукт — Жуй-Ц. Ти підеш у відставку. Лео, ти мене зрозумів?

— Звісно, — відказав Лео. — Я все почув.

— То ти зробиш це?

— Гаразд, — сказав він. І накинувся на дитину.

Він схопив її руками за горло і почав душити. Дівчинка мовчки, стиснувши губи, незворушно дивилася на нього, навіть не намагаючись боротися, дряпатися чи вириватися. Лео душив її так довго, що йому почало здаватися, ніби його руки приросли до неї й залишаться на її шиї навіки, мов вузлувате коріння якоїсь древньої, хворої, проте досі живої рослини.

Коли він відпустив її, дівчинка вже була мертва. Її тіло подалося вперед, а тоді похилилось і впало набік, завмерши горілиць на траві. Жодної крові. Навіть жодної ознаки боротьби, хіба що горло потемніло, вкрилося плямами й набуло чорно-червоного кольору.

Лео підвівся й задумався: «То вдалося мені чи ні? Якщо він... вона чи воно, хай що це було... померло тут, то чи йому справді кінець?»

Втім, симульований світ нікуди не зник. Хоча він очікував, що той згасне разом із її, тобто Елдрича, життям.

Збитий з пантелику, Лео вклякнув на місці, принюхуючись до повітря й дослухаючись до звуків вітру вдалині. Ніщо не змінилося, крім того, що дівчинка померла. Але чому? Що стало йому на заваді? Це було неймовірно, але він помилився.

Нахилившись, він увімкнув доктора Смайла.

— Поясни мені, — сказав Лео.

— Містере Булеро, він помер тут, — слухняно пропищав доктор Смайл. — Але в маєтку на Луні...

— Гаразд, — грубо обірвав його Лео. — Тоді скажи, як мені звідси вибратися. Як мені повернутися на Луну, у... — він махнув рукою. — Ну ти зрозумів, про що я. У дійсність.

— Зараз Палмер Елдрич, попри неабияке розчарування і гнів, внутрішньовенно вводить вам речовину-антидот до попередньої ін’єкції Жуй-Ц. Незабаром ви повернетеся, — пояснив доктор Смайл і додав: — Тобто за часовими мірками того світу зовсім скоро, навіть миттєво. Однак у цьому...

Він фиркнув від сміху.

— Цей період може видатися довшим.

— Наскільки довшим?

— О, можуть сплинути роки,— відказав доктор Смайл.— Але цілком імовірно, що менше. Дні... місяці... Відчуття часу суб’єктивне, тож побачимо. Ви зі мною згодні?

Втомлено сівши поряд із тілом дитини, Лео зітхнув, схилив голову і приготувався чекати.

— Якщо зможу, то складу вам компанію, — сказав доктор Смайл. — Але боюсь, без анімованої присутності містера Елдрича...

Лео зауважив, що його голос зробився слабкішим, а мовлення — повільнішим.

— Ніщо не здатне підтримати цей світ, — кволо протягнув він,— крім містера Елдрича. Тож я боюсь...

Голос психіатра повністю затих.

Зосталася тільки тиша. Тепер не було чути навіть вітру вдалині.

Як довго? — запитував Лео себе. Аж раптом йому стало цікаво, чи здатний він, як і раніше, створювати речі.

Вимахуючи руками, мов натхненний диригент, він спробував створити реактивне таксі.

Врешті в повітрі перед ним проступили неясні обриси. Нематеріальні, некольорові, майже прозорі; Лео підвівся, підійшов ближче і знову доклав усіх можливих зусиль. На якусь мить здалося, що машина набула кольору і стала справжньою, але враз усе завмерло; мов непотрібна хітинова шкаралупа, вона впала долі й розлетілася на друзки. Шматки, у кращому разі всього-на-всього двовимірні, вибухали й розпадалися на подерті клапті... Він відвернувся і з відразою рушив геть. Бедлам та й годі, — понуро подумав Лео.

Він продовжував безцільно кудись іти, доки зненацька не натрапив серед трави на щось мертве; помітивши якесь створіння, Лео обережно наблизився до нього. Ось, — подумав він, — останній доказ того, що я зробив.

Лео копнув мертвого глюка; носак його черевика пройшов наскрізь, і він з огидою відступив назад.

Рушивши далі, тримаючи руки в кишенях, він заплющив очі і ще раз помолився, але цього разу не настільки впевнено; спершу з’явилося лише непевне бажання, та згодом усе стало ясно. Я знищу його в реальному світі, — сказав собі Лео. Не тільки тут, як я вже зробив, але й так, як напишуть у гомеозетах. Не заради себе, не заради того, щоб врятувати «Набори П. П.» і торгівлю Цукер-К. А заради... і він знав, що мав на увазі... всіх мешканців системи. Адже Палмер Елдрич — загарбник, і зрештою всі ми так закінчимо, опинившись тут, посеред пустелі мертвих потвор, що розпалися на друзки; ось вона, обіцяна Гепберну-Ґілберту «реінкарнація».

Якийсь час він блукав, але незабаром повернувся до портфеля з доктором Смайлом.

Над портфелем щось схилилося. Людина або майже людина.

Помітивши його, істота випросталась; зблиснувши лисою головою, вона здивовано на нього поглянула. А затим підхопилася й помчала геть.

Проксимець.

Спостерігаючи за його втечею, Лео подумав, що тепер все стало дещо зрозумілішим. Це місце населив такими істотами Палмер Елдрич; він досі був тісно з ними пов’язаний; навіть тепер, коли повернувся до рідної системи. Те, що трапилося щойно, дало змогу зазирнути в глибини його розуму; Палмер Елдрич міг навіть не знати, чим саме заселив свій галюцинаторний світ... Той проксимець міг виявитися для нього такою ж несподіванкою.

Звісно, якщо це не Проксима.

Можливо, було б добре піти за ним.

Він рушив у тому напрямку і, як йому здалося, не спинявся протягом кількох годин; навкруги не було нічого, крім трави під ногами й рівної лінії горизонту. Але врешті-решт він усе ж помітив попереду якусь річ; Лео пішов до неї і зрозумів, що перед ним корабель. Спинившись, він здивовано його розглядав. Цей корабель був точно не з Терри, але й не з Проксими також.

Таких просто не існувало в жодній із систем.

Як і двох істот, що відпочивали біля нього; йому ще ніколи не доводилося бачити таких створінь. Високі, стрункі, зі схожими на очерет кінцівками та гротескними яйцеподібними головами, вони навіть з відстані здавалися представниками на диво витонченої високоеволюціонованої раси, — подумав Лео, — і все ж, судячи із зовнішнього вигляду, радше спорідненої з землянами, ніж із проксимцями.

Піднявши руку у привітанні, він рушив до них.

Озирнувшись, одна з істот побачила його, роззявила від здивування рота і штовхнула ліктем товариша; вони обоє вирячилися на нього, і перша істота мовила:

— Боже, Алеку, це ж одна зі старих форм життя. Ну з цих, ти зрозумів, з недолюдей.

— Еге ж, — погодилася друга.

— Зачекайте,— мовив Лео Булеро.— Ви говорите мовою землян, англійською двадцять першого сторіччя... А отже, колись ви точно бачили землян.

— Землян? — перепитала істота на ім’я Алек. — Та ж ми — земляни. А ти хто, в біса, такий? Певно, один з тих виродків, що вимерли кілька століть тому. Ну, може, й не століть, але вже точно давно.

— Вочевидь, на цьому супутнику досі існує їхній анклав, — припустила перша істота і поцікавилася в Лео: — Як багато вас, первісних людей, окрім тебе? Ходи ближче, друже. Ми не завдамо тобі шкоди. Серед вас є жінки? Ви здатні розмножуватися?

Своєму товаришеві істота сказала таке:

— Це тільки так здається, що минули століття. Ти ж маєш пам’ятати, що ми еволюціонували на сотню тисяч років уперед за один сеанс. Якби не Денкмаль, ці первісні люди й дотепер були б...

— Денкмаль, — повторив Лео. Отже, вони були кінцевим результатом Е-терапії; минуло зовсім небагато часу, можливо, всього кілька десятиліть. Утім, він теж відчував, що між ними прірва, щонайменше в мільйон років, хоча насправді це була лиш ілюзія; після завершення терапії він і сам міг би стати схожим на них. Хіба що вони не мали хітинової шкіри, а це була одна з ключових змін у зовнішньому вигляді еволюціонованих людей.

— Я відвідую його клініку, — сказав він їм. — Раз на тиждень. У Мюнхені. Я еволюціоную. Це впливає і на мене.

Підійшовши до них впритул, Лео уважно їх оглянув.

— Але де покрив? — запитав він. — Для захисту від сонця.

— О, цей період позірного потепління закінчився, — зневажливо махнувши рукою, сказала істота на ім’я Алек. — Його влаштували проксимці у змові з Ренегатом. Ну ти, мабуть, знаєш. Хоча, може, й ні.

— З Палмером Елдричем? — уточнив Лео.

— Еге ж,— кивнув Алек.— Але ми його знищили. Правду кажучи, на цьому самому супутнику. Тепер це святиня... Не для нас, звісно, а для проксимців. Вони прокрадаються сюди, щоб вшанувати його. Не помічав їх часом? Ми маємо їх арештовувати. Це територія Сонячної системи. Вона належить ООН.

— А це супутник якої планети? — запитав Лео.

Обидва еволюціонованих землянина усміхнулися.

— Терри,— відповів Алек.— Він штучний. Називається «Сигма 14-В». Збудований багато років тому. Хіба у твій час його не було? Мав би бути. Він справді старий.

— Здається, був, — сказав Лео. — Отже, ви можете відвезти мене на Землю?

— Звісно, — ствердно кивнули обоє еволюціонованих землян. — До речі, ми відлітаємо за пів години. Заберемо вас із собою. Тебе і решту твого племені. Тільки скажи, де ви є.

— Тут тільки я, — роздратовано відказав Лео, — і ми так чи так не плем’я. Ми ж не з доісторичних часів.

Йому стало цікаво, як він потрапив у це майбутнє. Чи, може, це також була ілюзія, створена майстерним галюцинатором Палмером Елдричем? Чому він вважає, що це щось більш реальне, ніж маленька Моніка, глюки чи штучна будівля «Наборів П. П.», у якій він побував... побував і побачив, як вона розвалилась? А тепер Палмер Елдрич уявив собі майбутнє; це були химерні витвори його блискучої творчої уяви, якими він розважався, чекаючи у своєму маєтку на Луні, доки мине дія внутрішньовенної ін’єкції Жуй-Ц. Не більше.

Насправді ж, навіть звідти, де він стояв, крізь корабель ледь-ледь прозирала лінія горизонту; корабель був трішечки прозорим, недостатньо матеріальним. Як і двоє еволюціонованих землян; вони коливалися в ледь помітному, проте повсюдному русі, що нагадало Лео часи, коли він страждав на астигматизм, ще до того, як йому за допомогою хірургічного втручання пересадили цілком здорові очі. Жоден з них не займав фіксованого місця в просторі.

Він простягнув першому землянину руку.

— Я хотів би потиснути вам руки, — промовив Лео. Усміхнувшись, землянин Алек простягнув у відповідь свою.

Рука Лео пройшла крізь Алекову й опинилася з іншого боку.

— Гей, — насупився Алек, і рвучко, мов поршень, відсмикнув руку. — Це ще що таке? Цей тип несправжній, — сказав він своєму товаришеві. — І як це ми не подумали? Він же... як їх там називали? Тих, хто жував той сатанинський наркотик, привезений Елдричем з Проксими. Жуєць. Точно. Він — фантазм.

Алек поглянув на Лео.

— Я? — ослаблим голосом перепитав той і раптом зрозумів, що Алек мав рацію. Його справжнє тіло — на Луні; насправді його тут не було.

Але хто в такому разі ці двоє еволюціонованих землян? Можливо, вони не були конструктами нестримної уяви Елдрича; що, як лише вони перебували тут насправді? Тим часом Алек не зводив з нього очей.

— А знаєш, — сказав Алек своєму товаришеві, — цей жуєць здається мені знайомим. Я бачив його фото в гомеозетах. Точно. Як тебе звуть, жуйцю? — запитав він Лео й зміряв його різкішим та уважнішим поглядом.

— Лео Булеро, — відповів той.

Обоє землян ледь не підскочили від несподіванки.

— Гей, — вигукнув Алек, — не дивно, що він видався мені знайомим. Це вбивця Палмера Елдрича! Та ти, друже, герой, — сказав він Лео. — Хоча, б’юсь об заклад, тобі про це невідомо, адже ти лише жуєць, адже так? І повернувся сюди, бо це історичне місце, де...

— Він не повернувся, — урвав його товариш. — Він з минулого.

— Але ж однаково може повернутися, — заперечив Алек. — Для нього це друге пришестя, після його часів. Він повернувся... гаразд? Можна ж так сказати? Ти повернувся сюди, бо це місце пов’язане зі смертю Палмера Елдрича, — пояснив він Лео, а тоді розвернувся й побіг до корабля. — Я розповім про це гомеозетам, — крикнув він.— Можливо, вони зможуть тебе сфотографувати... Тебе, привида «Сигми 14-Б».

Алек завзято махнув рукою.

— Тепер це місце стане по-справжньому туристичним. Але стережись: можливо, привид Елдрича, тобто його жуєць, з’явиться тут також. Щоб помститися тобі.

На цих словах він трохи спохмурнів.

— Уже з’явився, — відказав Лео.

Алек спинився й повільно повернувся.

— Уже з’явився? — Він знервовано озирнувся навкруги. — Де він? Десь поблизу?

— Він мертвий, — сказав Лео. — Я його вбив. Задушив.

Стосовно цього він не відчував нічого, крім втоми.

Та й хіба можна почуватися піднесено після того, як когось уб’єш, тим паче дитину?

— Вони змушені повторювати це вічно, — з квадратними від здивування очима проказав Алек і похитав своєю величезною яйцеподібною головою.

— Нічого я не повторював. Це було вперше, — мовив Лео. А тоді подумав: «І не по-справжньому. Це ще має статись».

— Ти хочеш сказати, — протягнув Алек, — що...

— Я все ще маю це зробити,— скрипнув зубами Лео. — Але один із моїх консультантів у відділі пре-моди стверджує, що чекати недовго. Ймовірно, недовго.

Він ніколи не забував про те, що це не було лише ймовірним. І Елдрич знав про це також; потрібно було немало часу, щоб просто тут і зараз розповісти про всі зусилля Елдрича; той всіляко намагався відвернути свою смерть, — принаймні Лео так здавалося.

— Ходімо, — покликав його Алек, — покажемо тобі меморіальну дошку.

Двоє землян пішли вперед; Лео неохоче рушив за ними.

— Проксимці, — кинув Алек через плече, — постійно намагаються цей пам’ятник... як його... окревнити.

— Осквернити, — виправив його товариш.

— Так, — кивнув Алек і зупинився. — А ось і він.

Перед ними стояла імітація гранітної колони, вона вражала; на рівні очей була надійно закріплена мідна дошка. Лео мимохіть прочитав напис:

НА ЗГАДКУ ПРО ТЕ, ЩО В 2016 РОЦІ

ВІД P. X. НЕПОДАЛІК ЦЬОГО МІСЦЯ

ГЕРОЙ ДЕВ’ЯТИ ПЛАНЕТ НА ІМ’Я ЛЕО

БУЛЕРО З ТЕРРИ В ЧЕСНОМУ ДВОБОЇ

ПОЗБАВИВ ЖИТТЯ ВОРОГА СОНЯЧНОЇ

СИСТЕМИ ПАЛМЕРА ЕЛДРИЧА.

— Еге-ге, — вигукнув мимоволі вражений Лео. Він прочитав напис ще раз. І ще раз. А відтак почасти сам до себе проказав: — Цікаво, чи бачив це Палмер.

— Якщо він жуєць, то, мабуть, бачив, — відказав Алек. — Оригінальна форма Жуй-Ц видобувала те, що виробник — власне Елдрич — назвав «часовими обертонами». Це ти зараз. Ти обіймаєш певне місце через багато років після власної смерті. В будь-якому разі я гадаю, що ти вже помер.

І перепитав у товариша:

— Лео Булеро ж уже помер, так?

— Чорт, звісно, — сказав той. — Кілька десятиліть тому.

— Взагалі, мені здається, що я читав... — почав Алек, але раптом, поглянувши Лео за спину, замовк і штурхнув свого товариша ліктем. Лео розвернувся і побачив, у чому річ.

До них наближався захлялий худющий пес із шерстю неприємного білого кольору.

— Твій? — запитав Алек.

— Ні, — відповів Лео.

— Схожий на пса-жуйця, — мовив Алек. — Бачте, він трохи прозорий.

Утрьох вони спостерігали, як той підступив до них, протрусив повз і попрямував до пам’ятника.

Взявши камінець, Алек жбурнув ним у пса; камінець пройшов крізь тварину і впав на траву позаду неї. Це був пес-жуєць.

На їхніх очах пес став біля пам’ятника, на якусь мить неначе задивився на меморіальну дошку, а тоді...

— Обсирає! — почервонівши від злості, закричав Алек.

Він кинувся до пса, вимахуючи руками й намагаючись його копнути, а тоді потягнувся по лазерний пістолет на поясі, але від хвилювання схибив і не зміг схопити його за руків’я.

— Оскверняє, — виправив його товариш.

— Це Палмер Елдрич, — сказав Лео.

Елдрич виявляв свою зневагу до пам’ятника та відсутність страху перед майбутнім. Такий пам’ятник ніколи не встановлять. Пес спокійнісінько побрів геть, доки двоє еволюціонованих землян марно лаялися йому вслід.

— Це точно не твій собака? — підозріло запитав Алек, зиркнувши на Лео. — Бо схоже, ти тут єдиний жуєць.

Лео спробував пояснити їм, що трапилося; було важливо, щоб вони зрозуміли. Аж раптом ні з того ні з сього двоє еволюціонованих землян зникли; трава, пам’ятник, пес... — усе просто розчинилося в повітрі, немовби хтось клацнув перемикачем, який проектував, стабілізував і забезпечував їхнє існування. Лише порожній білий простір, сліпучий зблиск, неначе з проектора вийняли 3-D слайд. Світло, що лежить в основі гри явищ, яку ми називаємо «реальністю»,— подумав Лео.

За мить він виявив, що сидить у порожній кімнаті маєтку Палмера Елдрича на Луні перед столом з електронним приладом.

— Так, я бачив пам’ятник, — сказав пристрій, якийсь хитромудрий апарат. — Він є у приблизно сорока п’яти відсотках версій майбутнього. Шансів дещо менше, ніж п’ятдесят на п’ятдесят, тож я не надто переймаюсь. Сигару?

Апарат знову простягнув Лео сигару.

— Ні.

— Я відпущу тебе. Ненадовго. Десь на добу. Можеш повертатися на Терру, у крихітний офіс своєї нікчемної компанії. І поки будеш там, я хочу, щоб ти обдумав ситуацію. Тепер ти відчув потужність Жуй-Ц і розумієш, що твою допотопну Цукер-К із ним навіть не зрівняти. Ба більше...

— Хрін там, — сказав Лео. — Цукер-К набагато краща.

— Ну, ти все одно подумай, — упевнено відказав пристрій.

— Добре, — погодився Лео і не без зусиль підвівся.

Невже він справді побував на штучному супутнику Землі «Сигма 14-Б»? Хай над цим попрацює Фелікс Блау; експерти мають відстежити. Зараз цим перейматися не варто. Нагальна проблема й без того доволі серйозна; він досі перебував під контролем Палмера Елдрича.

Він міг піти, тільки якщо Елдрич вирішить його відпустити. Така вона, неприкрита реальність, хоч як неприємно було це визнавати.

— Лео, — сказав пристрій, — я хочу наголосити, що змилостивився над тобою. Я міг би... скажімо, поставити крапку у твоєму доволі короткому житті. Будь-якої миті. І з огляду на це очікую... радше наполягаю... аби ти дуже серйозно подумав, щоб віддячити мені тим самим.

— Я вже сказав, що подумаю, — відрубав Лео.

Він почувався дратівливим, неначе випив забагато кави, і хотів забратися звідти якомога швидше; відчинив двері й вийшов у коридор.

Не встиг він зачинити за собою двері, як прилад сказав йому навздогін;

— Лео, якщо ти не захочеш приєднатися до мене, я не чекатиму. Я тебе вб’ю. Я буду змушений зробити це, щоб врятувати себе. Ти зрозумів?

— Зрозумів,— відповів Лео і зачинив двері.

Як і я, — подумав він. Буду змушений убити тебе... чи, можливо, нам обом варто висловлюватися не так буквально, як там кажуть про тварин: приспати?

І я змушений зробити це не лише для того, щоб врятувати себе, але й усіх мешканців системи; ось на що спираюся я. Наприклад, тих двох еволюціонованих солдатів із Терри, на яких я натрапив біля пам’ятника. Аби їм було що охороняти.

Він повільно рушив коридором. У протилежному кінці стояли репортери гомеозет; вони досі не полетіли і навіть не взяли інтерв’ю... Час майже не сплив. Отже, щодо цього Палмер казав правду.

Прибившись до репортерів, Лео розслабився і відчув себе суттєво краще. Можливо, тепер йому вдасться звідси вибратися; можливо, Палмер Елдрич справді його відпустив. Він знову зможе жити, відчувати запахи, бачити й пити.

Але в глибині душі Лео розумів, що це не так. Елдрич ніколи його не відпустить; спершу хтось із них мусить померти.

Він лише сподівався, що ця доля спіткає не його. Однак, попри бачений пам’ятник, інтуїція підказувала йому, що цілком може статися і навпаки.