Тривожна ніч

VI

нову прийшов Віктор на Підвальну. Хоч думав: навіщо? День проминув у перших гарячкових клопотах по розслідуванню справи, й хотілося хоч годинку-другу бездумно полежати, дивлячись непорушними очима у стелю? А ноги мимоволі несли #ого сюди, де позавчора старся злочин.

Ловив себе на думці: може, це й не по службовій справі, а по особистій, навідався на Підвальну знову? Адже тут жила вона, Наталя. І майнуло в голові, що якби він суботнього вечора, коли її згадував, відразу спохопився і запитав квартирний телефон, то міг би ще почути її голос, а може, й відвернув би від неї біду.

Дивно, одна мить — і вже нема людини. Молодої, гарної, яка дуже любила життя, ніколи поганого настрою не знала, весело сміялася. Думалося так Віктору, бо милою красунею хотів залишити її у своїй пам'яті. А хіба сам зостався таким, як був тоді, в юності? Ні, він уже давно не романтично настроєний хлопчина, що любив читати пригодницькі твори. Став солідним мужем, хоч не одружився. Про які ж утрачені ілюзії натякала книжкою Марина? Затримав її думкою, не відпускав, питав: може, має на нього надію? Марина тої ж миті посміхнулася і зникла. Хотів, аби вернулася, та замість Марини знов постала перед ним Наталя.

Але вона була вже не такою, як думав до сьогодні. Бо несподівано дізнався, що Наталя була ніби невірною жінкою. Що ж, любов не вічна, й коли жінка зрадила — значить, розлюбила. А тоді найкраще відступитися, не втрачати розум… Хоч і його, Віктора, тепер зачепило: не до нього тяглася Наталя, знайшла собі коханця…

І котрий раз згадував про анонімку Віктор. На аркуші з учнівського зошита, а почерк гарний, акуратний, каліграфічний навіть. Без жодної помилки — значить, той, що написав, — мабуть, інтелігент. Жінка чи чоловік? Дав на експертизу. На заводі, де Павло працює, в його письмовому столі знайшов того листа, що й призвів, напевне, до такої жахливої трагедії… Звернув також увагу на календар, у котрому, зрозумів, Павло вів якийсь облік. Одні цифри були переклеслені, як на карточках спортивного лото, лише підряд, тижнями; Що це за позначки? Хто допоможе розгадати захований в календарі ребус? Сам Павло те зробить чи хто інший?

В усякому разі ревність була наявна. Відбитки пальців на листі, що був у шухляді, на крайчику Павлового стола і невідомий слід руки на ручці нагана виявилися раптом ідентичними. Все це вже давало підстави запідозрити Мушника у вбивстві — слідчий одержав постанову на його арешт.

Не міг навіть допустити Віктор, що Павло непричетний до цієї справи — навіщо тоді втік, чого сховався? Чи ні, — й таке думав, — ще повернеться? Не витримає, мабуть, захоче подивитися на місце свого злочину. Об'явиться, мусить об'явитися! Якщо вже не блукає десь поблизу дому, вичікуючи миті, аби рискнути. Тоді він покориться тій невідомій силі, що поведе його, крок за кроком, уже не зупиняючи.

А коли зустрінуться з Павлом, то чи хоч пізнають один одного? Як вони поведуться? Головне — Павло? Бо він, Віктор, інакше й не може поставити себе, лише як юрист, котрому найперше потрібно розкрити таємницю злочину і привести убивцю до суду… І хоч Павло вже, мабуть, наперед усе заперечує, він, Віктор, притисне його до стіни, бо ті докази, що має, — незаперечні…

Не розуміючи, чому, але подумав: чом так беззастережно настроєний лише проти Павла — звинувачує його в усіх гріхах, а Наталю все ще тільки захищає? Адже тепер знає, що винна й Наталя! Наталя… А в уяві знову постала Марина. Вона ніби сказала:

«Піти б вам додому, Вікторе Івановичу».

«Додому?»

«Або ж тоді заходьте, куди йшли…. Крутитеся на вулиці, як перед побаченням».

«А…»

«Нічим ви їй уже не допоможете. А лиш заради неї прийшли сюди, чи правда?»

«Ти вгадала».

«Побережіть себе».

«Потім побережу».

«Коли?»

«Як він сяде на лаву підсудних й у всьому зізнається».

«А тоді теж спокій на душу не зійде…»

«Чому ти так думаєш?»

«Хіба я не бачу — засмучений ви якийсь, згорьований. Оця справа для вас незвичайна».

«Звичайна, чому ні — вбивство, пограбування…»

«І Наталя…»

Невдоволена таки, настирлива Марина, не відступається від нього. Він не проти того, аби собі тихенько ходила побіч нього, але чого заглядає в душу? Що хоче там знайти? Поводиться так просто ніби вона все до кінця знає про нього, Віктора, надто про стосунки з Наталею й Павлом. Треба її поставити на місце, аби не втручалася: це не її турбота. А може, і її? Все ж докорив: скрізь їй треба побувати, на все подивитися!

Не надумав по справі нічого і не дійшов ніякого рішення, як став перед дверима знайомої квартири. Дерматин уже зірваний зовсім. А замок? Легко штовхнув двері — начебто підперті. Мати, звичайно, мати. Олімпіада Романівна. Не хоче залишити розбиту квартиру, чекає Павла.

Не знав, підозрівати навіть не міг Віктор, що у коридорі, по той бік дверей, стане сам Павло. Ще більше здивувався, що той не відсахнувся, а, навпаки, розставив ноги, став перед ним міцніше і поманив пальцем:

— Підходь, котику, підходь… Чого ж ти став? Скажеш, не та квартира? Може, не ті двері? Ті були оббиті дерматином. Що правда, то правда… Але хіба ти був сліпий — не бачив, що на дерматині блистіла табличка з написом: «Квартира Мушника П. І.» Невже ти, котику, не знав, що в цій квартирі є хазяїн, а у Наталі — чоловік!

І Павло розглянувся, аби щось схопити. Та лише хитнувся і безсило припав до стіни, безрадно заплакав.

Павла душив жаль, що втрачена остання надія. Ще, як ішов додому, сподівався: Наталя чекає… Він легко постукає. Зовсім легко, аби зачула, що хтось іде, хтось проситься до хати. Дзвонити не стане. Щоб лише на нього, Павла, подумала, а більше ні на кого… І вона не здивується, чому собі не відчиняє сам. Примирливо скаже: «Чого стукаєш, Павле, заходь, ти ж до свого дому прийшов, ні? Чи вже свій дім маєш за чужий? Дурненький…» О, якби вчув від неї це слово! Але сумнівався — до нього Наталя, певно, вже ніколи так не звернеться. Бо винен, винен, винен… Людську подобу втратив! Значить, не дурненький, а дурний!.. Аж тремтіли ноги, як піднімався сходами. Прийшов до дверей, а тут…

Павло мокрими очима оглянувся на Віктора. Зовні, в сутіні, не міг добре роздивитися. А може, це прийшов той анонімщик? Та все одно — ворог! Привів тільки до гіршого — не до кращого! Нащо було писати, втручатися у чуже життя? Може, Наталя й зрадниця, та до нього ставилася так, що він був щасливий. Тепер нехай караються. Колишніх відносин вони вже не відновлять, спільної мови не знайдуть — спільна мова тоді може бути, коли сім'я вкупі, а коли сім'ї нема, розпалася…

— Ех, що ви наробили!.. — вирвалося у Павла, і він тяжко пішов у кімнату.

Віктор набрався рішучості, бо стояти далі біля дверей не міг. Переступив поріг, сказав:

— Павле, ти тут? Вдома ти?

Мушник здивовано закліпав: та хто ж це такий? То опускав, насуплював брови, то підводив їх: невже?..

— Ти, Вікторе? Не може бути! Звідки?.. Отож, правду кажуть — про вовка помовка, а вовк уже й тут: вчора… чи позавчора ми з Наталею якраз тебе згадували… А в мене, друже, горе… — І по обличчю мовчки покотилися сльози.

Нехай колись Павло йому, Віктору, заступив дорогу — в тому він не винний: такий уже вибір зробила Наталя. Як би тепер хотілося показати другові, які вони щасливі обоє, Павло і Наталя. Сказати собі — ні, з Віктором Наталя ніколи би не була такою щасливою! Але…

Упізнав Віктора, а той чомусь мовчки дивився на нього, думаючи, певне, що навідався в такий недобрий час. А що, коли раптом повернеться Наталя? Мабуть, вона буде настільки мудра, не покаже, що між ними сталося! Ні про яку сварку Віктор не почує — Наталя все зробить, аби він не почував ніякої незручності… Але як же пояснити Віктору, що він накинувся на нього у дверях з отою тирадою? А потім — оці сльози?..

Віктор стояв проти нього мовчки, та очима говорив: ми — колишні друзі, а тепер — і справді вороги, бо я в тобі бачу лише злочинця, більш нікого. Це насторожило Павла. Вивчаюче міряли очима один одного з ніг до голови. І все ж легенька усмішка ховалася в кутках губів Віктора — не міг приховати свого задоволення: Павло таки вернувся, чуття не підвело його, Павло Мушник — ось він, перед ним. Одного не розумів, чому Павло — тільки розчинив двері й так пристрасно почав воювати за свою Наталю? Наче не сам її відпровадив на той світ, а хтось. Чи, опинившись вдома, у квартирі, він раптом розкаявся? Мабуть, сподівався, що тільки поранену побачить Наталю — не мертву? Тому й плаче?..

Одне за одним ставив собі запитання, відповіді ж на них не знаходив і п'є знав, що казати: чи стриматися, чи зразу повідомити, що постанова на арешт підписана, і він, Павло, з цієї хвилини вважається затриманим, як запідозрений у вбивстві — доведеться посидіти в камері попереднього ув'язнення.

Не встиг опам'ятатися, як Павло несподівано зробив крок уперед, простягнув обидві руки, кажучи:

— Це ти, Вікторе, правда? Я не обізнався?

Відповів одразу:

— Не обізнався, ні!

Але ще пильніше дивився на Мушника, дивуючись: поводиться так, ніби ні до якого злочину непричетний, або навіть не знає про нього. Чи при своєму розумі Павло — буває ж, що злочинець, побачивши, що він натворив, втрачає глузд і пам'ять? То чи й Павло у такому стані?

Це стримувало Віктора, і не знав він, який крок зробити — інша справа, коли б був упевнений, що Павло симулює, навмисно так поводиться, щоб уникнути відповідальності. Зразу не розібратися, потрібно вдатися до медичного обслідування — але якесь рішення треба прийняти негайно: Мушник запідозрений у вбивстві.

А Павло по-дружньому:

— Давненько ми, Вікторе, не бачилися!

— Давно.

— Роки летять! — і знову подав руку: — Привітаємося, може, якщо не обнялися. Ти все ще, відчуваю, гніваєшся на мене? Ну, здрастуй!

Завагався Віктор, а все-таки руку Павлові подав, ще й легко потиснув її, міркуючи: все ж — колишній друг. А іноді й злочинцеві треба руку подати, аби лише це на користь справі.

Павло був задоволений:

— Отак краще, Вікторе! Бачу тепер, що забув образу. Не гніваєшся?

Чекав Павло на відповідь і Віктор сказав;

— Твоя вина не в тому…

— А в чому? Кажи!

— Навіщо питаєш?

— Не знаю…. — Павло затнувся й, опустивши голову, раптом зле хихикнув, аж Віктора пробрало морозом. — Я ж, навпаки, зробив тобі добре… — Замовк, хвильку подумав і, зиркнувши на Віктора, з відразою мовив: — Я тобі зізнаюся… Жінки, вони дивні: на місці Наталі, я б вибрав тебе, не розумію навіть, нащо вибирати собі таку людину, яку не любитимеш, в якій розчаруєшся. Завжди тобі заздрив, бо правди ніде діти — розумніший від мене… І не лише це. Спокійніший… можливо, й добріший… Але, друже мій, повір: ти, як і я, не знав добре Наталі.

Віктор намагався зрозуміти — чи при своєму розумі Павло? Говорить нібито логічно, не криючись і навіть вибачаючись, що так чи інакше свого часу зробив йому боляче. Але йому в очах недобрий вогник… Начебто він не убив Наталю, а послав її у магазин і ось вона прийде, поставить на стіл пляшку… а тоді він знову крутнеться, наче вжалений: так от якого ти, Наталю, котика чекала!

І злякався: а може, Павло вже захворів, лише ніхто не бачив: такі часто поводяться тихо, розмовляють мудро — важко на перший погляд розпізнати в них захворювання. Але вони дуже небезпечні, бо раптово, ні з того, ні з сього, можуть спалахнути страшним, безтямним гнівом… Віктор з острахом чекав, що і Павло зараз кинеться на нього. Треба, доки не пізно, перейти до діла. І перебив Мушника:

— Павле, я — з міліції…

Помітивши, що Мушник відступив крок назад, запитав:

— Не ждав?

— Чого ж? Тобто як розуміти?

— А так, як розумієш.

— Ага… Напевне, якийсь випадок навів тебе на нашу адресу.

— Випадок? Та не кажи…

— Значить, ти нас розшукував? Чи тільки її?

— Ні, тільки тебе. Одного тебе, Павле.

Понуро подивився на нього Павло. А Віктор поволі міряв кроками кімнату.

— Розгардіяш у нас — вибачай… — зауважив Мушник.

Віктор зупинився.

— Щось тут, бачу, сталося? Наталя де?

— Не знаю… не, казала…

— Правда, — несподівано погодився Віктор. — Чого б мала казати?

Павло не зрозумів:

— На щось натякаєш?

— Та ні… — трохи завагався Віктор, та запитав: — Не можеш збагнути?

Павло знову став на широко розставлені ноги.

— Слухай, Вікторе, до наших з Наталею справ нікому нема діла! Запам'ятай.

— Мовчу.

— Та ні, ти говори.

— Нічого, нічого… Я ще тебе послухаю.

Відвернувся потому Павло, відчуваючи, як його усього заливає кров: невже Віктор дізнався про нього через витверезник? Бо навряд чи бачився з Наталею — то було би видно по його очах, мав би інакший настрій. Витверезник!..

А Віктор помітив, що Павло знітився, і пішов у наступ.

— Я все знаю, чому ти збентежений. Така вже моя служба, що повинен знати.

Павло зітхнув:

— Вікторе, я справді завинив, але не подумай, що перед тобою… Я почуваю себе винним лише перед Наталею.

Мовчав Віктор, мовчав і Павло.

Погорілякові з язика зривалося: і Наталя, і я — ми обоє звинувачуємо тепер тебе, Павле, у тяжкому злочині… Та стримався.

І Мушник продовжив:

— Звичайно, це не означає, що Наталя у всьому права. Ти цього не можеш зрозуміти, бо не можеш глянути на неї об'єктивно. Старе тобі очі застеляє, та все одно послухай, що я тобі скажу…

Віктор вирішив: вислухає його до кінця, не перебиваючи, — ану ж, яку картину намалює сам. Чи зізнається, розкриє себе Мушник? Постанова на арешт поки що теж мусить зачекати. І експерти хай на якийсь час притримають своє авторитетне слово… Хоча йому, Віктору, тепер нетерпілося схопити Мушника за руки і твердо сказати: ти затриманий! Бо вже собі подумав: хіба в тому щось дивне, як перед ним/поводиться Павло? Було б незрозуміло, якби поводився інакше! Наївного незнайку вдає, невинною овечкою прикидається… Заклав руки за спину, заходив по кімнаті. І мимоволі перебив:

— Ти начебто мене злякався, Павле?

— Зовсім не злякався.

— Правда це, чи лиш мені так кажеш?

— Ні, я нічого не боюся.

— І себе?

Павло сів і згорбився:

— Не знаю… Себе, може, й боюся.

— Це чому?

Павло ніби не звернув уваги на його запитання, забув про все на світі. Окрім того, що він хотів знати.

— Все-таки скажи, Вікторе, встигли тобі вже доповісти, що я натворив?

— Як на це дивитися…

Вікторова стриманість передавалася і Павлові. Він уточнив:

— Часом, не бачив Наталю?

— Коли?

— Вчора…

Насупився Павло:

— Може, тобі про мене щось казала?

— Жодного слова.

— Це на неї схоже. Така вона скритна і переді мною. Інакше б не мусив її підозрівати, і не вийшло би біди.

— Якої біди, Павле? Ти з самого початку говорив, що у вас біда, та не сказав — яка.

— Ой, Вікторе! Як вчасно ти навідався до нас. Без тебе мені з нею тепер не помиритися. Ти завітав до нас, як добрий дух!

— Та що сталося?

— Нічого страшного… Окрім великої дурниці, якої я навіть сам собі простити не можу. Тим більше — Наталя мені не простить.

— Ну, ну?

— Скажи, Вікторе: бувають такі сім'ї, щоб чоловік чи жінка не зраджували?

Віктор не стримав усмішки;

— Тобі ліпше знати.

— Я думаю — ні!

— Чому?

— Чому? — підозріло глянувши на Віктора, перепитав Павло. — Ти що, таки й досі неодружений?

— Неодружений!

— Вибач, Вікторе… Не можеш забути її?

— Це не має значення. Тим більше тепер…

Павло його не чув — виряченими очима дивився на свого колишнього суперника, не знаючи, чи вірити тому, що зійшло на думку? Наталя таки зрадила йому — і в анонімному листі ніякої брехні, усе правда. А зрадила з Віктором! Він свого домігся! Як же інакше пояснити, що й досі неодружений? Та й на роботу влаштувався не десь, а саме тут, де живе Наталя! Давно добирався до неї і добрався! Давно підповзав, муркочучи, котик! Закрутив їй голову — через те і рвалася тоді на побачення, що не встигла у хаті й присісти.

З кожною миттю все з більшою і більшою зненавистю дивився він на Віктора — нахаба який! Як він посмів з'явитися до них на квартиру! Зразу не впізнав його, тому здали нерви. Але якщо котик — Це Віктор, його давній і друг, і суперник, — тут інша розмова!

У Павла одразу засвербіли руки, стиснув їх у кулаки. Тоді згадав, що Віктор — міліціонер, і стримав свій гнів: особа офіційна, ще можуть засудити. Але нехай не думає Віктор: не такий він дурень, збагнув, що й до чого! Може й розумно зміркувати. От ще прийшла одна слушна думка: треба зачекати, коли повернеться Наталя, подивитися на її поведінку — переглядатимуться, певно, одне одному знаки робитимуть. Нехай! Сяде з ними за стіл, як годиться, наллє вина… Аби лише застала його тут… Не витримав Віктор:

— Ти начебто когось чекаєш, Павле?

— Ні, ні… Ти сиди… Кого ж я чекаю, як не свою дружину Наталю… Такий гість у домі, а вона чомусь не поспішає. Що б це могло значити?

— Хочеш, щоб я тобі сказав?

— Коли прийшов, то вже кажи — розкривай карти до кінця.

— Добре, тоді слухай!

— Маю час — послухаю. Вибачай, що так-от, не за чаркою. Ось прийде Наталя…

Мимоволі Віктор подумав собі знову: чи при своєму розумі, Павло? Надто бо став буйний і такий сміливий, впевнений у собі, немов хоче перед ним сотворити чудо. Невідома сила вже і його, Віктора, змушувала скоса дивитися на двері, ніби сподівався, що диво таки станеться: ось увійде Наталя…

Та й увійшла! Побачив, як рвучко вона штовхнула двері, заглянула в кімнату. Ніхто інший — як вона, Наталя: зовсім така, як знав її колись!

Отямившись, Віктор зрозумів — це та дівчина, яка дуже схожа на Наталю. Саме вона вчора від нього втекла, й боявся, що ніколи більше не побачить… «знайому незнайомку». В рожевому береті, у рябенькій хусточці на шиї. Ось вона — зупинилась прямо перед ним, дивиться й дивується, як це могло статися, що знову зустрілися? І де — не на вулиці, а в знайомій для обох квартирі.

А він гарячково міркував над тим, як її утримати, аби не злякалася і знову не втекла, бо ж тепер не побіжить за нею.

Павло раптом рвучко подався до дівчини:

— Це ти, Вероніко?

— Я, Павле, не бачиш?

— Геннадія шукаєш?

— О, ні!..

— Встигли вже посваритися?

— Чого нам сваритися?

— А через Наталю. Хіба не намовляла тебе проти Геннадія?

— Наталі я не бачила. Хотіла зайти вчора, але… — знічено поглянула на Віктора. — Де вона? Усе ще не приїхала?

— Приїхала… Та десь заблукала. Сам її чекаю. Гостя ж маємо. Наталии давній приятель, знайомся.

Проти знайомства Віктор нічого не мав і легенько потис її руку. Зрозумів що вчора, коли її бачив на набережній, вона йшла до Мушників, та він мимоволі її налякав, аж повернулася додому.

Павло подав дівчині стільця.

— Хочу попередити тебе, Вероніко, що не любить Наталя Геннадія. Погрожує, що вона не дозволить, аби ви зустрічалися.

Дівчина розгублено знизала плечима — мовляв, нащо тепер ця розмова, хіба іншим разом не матимуть часу? У кімнаті — чужий чоловік… Павло ж невгавав:

— Ти мені не віриш?

— Не лякай мене, Павле.

— Хіба я такий, що можна налякатися?

— Не такий… Але мені, здається, що ти тепер п'яний.

Тоді Павло рвучко смикнувся до Віктора:

— Вікторе… А втім, я дійсно п'яний. Я напився ще в суботній вечір. Так напився, що й не пам'ятаю — лише думаю, що я натворив. Ти бачила двері? То, мабуть, я їх попоров… І замок зламав… Бо Наталя п'яного не хотіла впустити в квартиру.

— Що ти говориш, Павле? — видивилась на нього Вероніка. — Ти що це — серйозно?

— Бачу, поглядаєш із подивом на Віктора. Але чому округлюєш очі, як дивишся на мене?

Дівчина хитнула головою, відвернулася. А краєчком ока зиркнула на Віктора.

«Втече!» — боявся Віктор і поспішив відвести від неї нападки Павла. Стиха сказав Павлові:

— Схожа на Наталю…

Той теж притишив голос:

— Чого б не була схожа — сестра її, ні?

— Рідна?..

Павло — до Вероніки:

— Де ж Наталя? Я думав, ти знаєш… Цілий день чекаю, вартую квартиру. Навіть на роботу не ходив. Де запропастилася?..

Віктор знову стиха:

— Сусіди нічого тобі не казали?

З відповіддю Павло не поспішав.

Лейтенант нетерпляче переступив з ноги на ногу, міркуючи: цікаво виходить — злочинець, убивця поводиться, як слідчий, ходить по кімнаті, а він, Віктор, лиш ніяковіє… При Вероніці губить думку і, боячись, що каже щось не так, уже навіть притишує голос. Але ж це те, це саме те, що треба спитати! І мовив голосніше:

— А справді, сусіди щось повинні знати… Павло зупинився, поглянув сердито:

— Сусіди! Вони тепер тікають від мене, як чорт від ладану! Не бачу? Бояться, напевне, що я і їм порубаю двері…

— Ну, знаєш, Павле, не базікай… — зупинив його Віктор і глянув на дівчину. — Можна подумати, що ти і справді нализався.

— Не любиться — не слухай!

— Не за тим сюди прийшов.

— Не за тим, я знаю. Сподівався, що мене не буде, одну її застанеш. Чи так? Недаремно я тоді, в суботу, мусив перед нею стати на порозі і заступити їй дорогу! Я відчував… — Павло кричав і поспішав, аби ніхто йому не перешкодив. — Дурень, тільки тепер здогадався, що я був правий. Жалів її, готовий був забути, як звивалася, щоб вислизнути в двері! Змія! О змія!

Замахав руками, скуйовдив волосся, почав задихатися.

Вероніка поспішила на кухню — їй стало незручно.

Віктор знову бачив усе чітко. Зразу зміркував: негідник, він хоче виправдатися перед своєю свідомістю! Чи, відчувши, що тоне, тягне на дно і свого суперника? Дрібненька душа. Ну, як могла Наталя такого любити, бути йому вірною? Так, Павлова совість неспокійна. Бо чим інакше пояснити його зухвалу поведінку? Руки мимоволі стислися в кулаки — зараз би підскочити і з усієї сили дати йому в пику! Щоб занімів, не плескав язиком і не прискав слиною. Що собі подумала Наталина сестра? От негідник… Стримав себе Віктор — знав, що він ніколи нічого не доможеться, якщо не навчиться як слід володіти собою! Ситуація складна, але хіба в майбутньому не буде ще складніших випадків? Можливо, ще в скрутнішому становищі опиниться… Отак собі розміркував і трохи заспокоївся. І все ж запитання поставив різко, прямо:

— Значить, ти підняв на неї руку з ревнощів?

Павло аж підскочив:

— Яке твоє діло? Що я зробив такого, що скоїв?

— Страшний злочин скоїв, — Віктор раптом відчув повний спокій.

— Ніякий я не злочинець, чуєш?

— Злочинець і жорстокий, немилосердний, Павле. Ти ж її убив!

Павло вирячив від здивування очі:

— Убив? Кого? Наталю?

— Так, Наталю, дружину свою.

— Не говори дурниці! Ти що — бачив?

— Бачив! І прийшов я до тебе сьогодні зовсім не гостем, Павле. І не «котиком», як ти собі гадаєш. «Котиком» я ніколи не був, хоч любив Наталю. Я прийшов до тебе… І не Віктором, а лейтенантом Погоріляком, слідчим міліції.

У широко відкритих Павлових очах Віктор тепер дійсно побачив безумство. Злякався, щоб раптом у сліпій безтямі той знову не накоїв якоїсь біди — як не з кимось іншим, то із самим собою. Але Павло сів і несподівано спокійно, з надією спитав:

— Правду кажеш — Наталя убита?

Віктор не відповів. Він перейшов до допиту.

— Коли ти в суботу вернувся додому?..

— По роботі…

— Мені треба точно…

— Ну, короткий день. Правда, я трохи раніше вийшов. Було не до роботи…

— Через анонімку? Значить, зібрався йти додому зразу ж, як прочитав листа?

— Правда, — несподівано погодився Павло. — Розлючений був, але ж я не вбивав! Ми з нею посварилися, бо вона хотіла піти до кравчихи, а я не пускав. Я був певний, що вона обманює і йде на побачення. Став на дверях, заступив дорогу…

— Потім вистрілив.

— З чого вистрілив?

— З нагана.

— Якого нагана? Що ти кажеш, Вікторе?

— А відбитки пальців на нагані. — Віктор не встиг сказати, що хотів, бо у дверях побачив Вероніку. Побачив, як дівчина смертельно поблідла, захиталася і почала падати. Кинувся підтримати, але вона рвучко його відштовхнула і заволала на весь голос:

— Наталю?! Сестричко!..

Кликала Вероніка Наталю і ридала: зрозуміла, що її немає й ніколи вже не буде. Ой, нема Наталі, з ревнощів Павло її убив!.. Не кричала більше, відразу замовкла. Сили не було, аби кричати, і голос невідомо де пропав; здавалося, у грудях не було повітря. Лише рясні сльози горошинками покотилися з очей. Падали на підлогу.

Павло ж очманіло дивився навколо, немов не міг збагнути, що діється. Лише час від часу повторював:

— Люди! Не обманюйте мене! Навіщо ви мене обманюєте?

— Сам ти себе обманюєш, — зауважив Віктор.

— Але я нічого не пам'ятаю, друже!

— Значить, у безпам'ятті й на курок натиснув?

— У безпам'ятті… Відколи я отримав анонімку — весь час був у нестямі… Але я Наталю не вбивав, не міг її вбити! Де вона?

— Хочеш її побачити?

— Хочу!

— Мертву?

— Мертву!

— По дорозі заїдемо в морг.

— По якій дорозі? Я не злочинець, не убивця.

Павло втрачав, здавалося, сили, чоло в нього змокріло. Чи зрозумів нарешті, що відпиратися нічого? Або ж засумнівався в своїх запереченнях?

— Убив? Невже убив? — прошепотів білими губами.

І Віктор, і Вероніка дивилися на нього. А він раптом підняв до очей обидві долоні, немов хотів їх краще роздивитися, а відтак раптово закрив ними лице і заплакав. Виплакавшись, мовив:

— Ні, я не вбивав, не стріляв з револьвера…

— А задушив подушкою, так? — кинув Віктор.

— Не знаю… Я… схопив її за шию… Вона відбивалася… Потім упала на підлогу… Не знаю, я відразу кинув її, вибіг…

І далі мовчки, в думці: «Навіщо ж вернувся? Краще було вже самому накласти на себе руки!» Застогнав, розриваючи на грудях сорочку:

— Тільки я вбивця, більш ніхто!

Заклавши руки за спину, ні слова не говорячи, повернувся Павло до дверей — готовий до всього, навіть і до смерті.

Віктор вийшов слідом.

Вероніка не могла збагнути: як все-таки це сталося? Як же Павло раптом задушив Наталю, якщо вони жили так добре, мирно? Чи навіть вистрілив у неї з револьвера? Неймовірно! А вдома в них нічого не знають — ні мати, ні батько… Як же їм сказати про цю страшну пригоду? Це ж жахливо!

Біля дверей, до котрих метнулася, раптом завагалась: а як бідна тітка сприйме таку вість? Вона ж від найменшого хвилювання падає! Краще б їй нічого не казати, але як не скажеш? Подумала і на свою матір — а вона?.. Не знала Вероніка, через що, але помічала, що між її матір'ю і Наталею була якась незгода, чогось не поділили. Хоч вона, Вероніка, двоюрідну свою сестру завжди захищала… В родині говорилося, що Наталии батько був великим пияком — і себе убив, і державну машину розбив. Мати вийшла заміж удруге — за вдівця, що мав власний будинок, та в іншому місті. Невдовзі вона виїхала. Наталя не хотіла міняти рідну школу і жила у них — у своєї тітки. Тоді Вероніка до неї й прив'язалася, а мати — навпаки… Коли Наталя вчилася в університеті, вони чомусь навіть ворогували. Примирення настало після того, як Наталя вийшла за Павла: і мати, й батько Вероніки були в них на весіллі. А потім… Все-таки щось між ними було. Вероніка відчувала це і тільки так, щоб мати не знала, стрічалася з Наталею — чи тут, на квартирі, чи на вулиці. Сьогодні теж хотіла побачити Наталю. Навіть заскучила за нею. Міркувала, що вона якраз вернулася з відрядження. Цікаво було побачити, що привезла Наталя з дороги, що подарували їй туристи — з жодної поїздки без дарунків вона не поверталася. Іноді щось і їй, Вероніці, з того діставалося. Наталя любила свою «малу сестричку» та й взагалі була така добра… А Павло так само — подобався їй навіть більше за Геннадія. Не вкладалося у голові — щоб він став злочинцем.

Помстився їй за зраду — це можливо. Але щоб Наталя з отим молодим слідчим?.. Навряд, кохала іншого Наталя, інакше хіба Віктор — згадала, як звав його Павло, — взявся б за цю справу? А втім, кажуть, буває на світі, що людські долі не лише раптом переплітаються, але й переплутуються… Так.

Зітхнувши, Вероніка сказала для себе:

— Наталю, Наталю… Що ж ти натворила?

Уява враз перенесла її у холодний льох, освітлений маленькою лампочкою. Вона аж затремтіла і заплакала, повторюючи:

=— Наталю, сестричко, невже тебе більше немає на світі? Невже ніколи не побачу, як ти усміхаєшся, не почую голосу… Як же мені без тебе?

Хилила голову на руки, здригалася від плачу, цокотіла зубами — враз бо змерзла, не могла зігрітися.

А тоді хтось лагідно взяв її за плечі. Глянула — це жінка у чорній хустині. Почала казати:

— Не плач… Усі ми грішні.

Вероніка глянула на неї ще більшими очима.

— Хто ви?

— Доброзичливиця, доню.

— Що ви на мене кажете, вигадуєте? Ні в чому я не винна…

— Я говорю — грішна.

— У чому ж я можу бути грішною?

— Не знаєш?

— Ні…

— Надто покладаєшся на свою красу — ї гадаєш, що вона, краса, зробить тебе щасливою. О ні… От Наталя, може, тому й загинула, аби тобі відкрити святу істину: все на землі дочасне. І твоя душа вже непокоїться: ти плачеш, бентежишся, бо не можеш ніяк зрозуміти, що серце віщує.

Здригнулася: віщує? З подивом і підозрою дивилася на жінку — певно, така, що вміє читати думки? Чи це випадково, що серце завмерло в передчутті недоброго?

— Ти, думаєш, чому тепер плачеш? — продовжила жінка, не даючи їй навіть отямитися. — Дуже жаль тобі сестри, не можеш пережити цієї утрати? Зовсім ні: такі, як ти, красиві, не чутливої душі. Плачеш, бо відчуваєш — серце щось віщує. Прислухаєшся до нього і караєшся, бо не можеш почути, що каже, й дізнатися, що тебе чекає. А все тому, бо серце в тебе замкнене, без віри в бога, аби знати, що буде завтра, післязавтра. Адже коли віриш, то маєш на кого надіятися, і вже доля в тебе не така сліпа.

Злякалася:

— На що ви натякаєте? Хтось і мене готується вбити?

— Не знаю… Життя, доню, уб'є обов'язково. Не витримала дівчина:

— Нащо краєте душу? Мене й так болить!

Сама ж думала: чого б це причепилася? З ненависті до неї, що вона гака ж гарна, як була Наталя? Дуже навіть схожа на двоюрідну сестру, ніби одної матері. Та все одно вони не однакові. Хоч тим, що Наталя набагато старша. І не може бути, щоб їх спіткала одна доля. Вона, Вероніка, має своє життя і піде зовсім іншим шляхом. Бо кожній людині, як то кажуть, суджено своє. Суджено? І пильно глянула на жінку.

— Бачу, що хочеш щось спитати… — зрозуміла та.

Не могла більше слухати її Вероніка, зняла берет, розпустила волосся — знала, що так вона виглядає більш дорослою — твердо мовила:

— Добре, але облиште мене. Ідіть собі з богом.

— Не сердься, — зразу почала збиратися жінка. — Я хотіла тобі добра, доню.

— Хоч я і безбожниця?

— Ти — людина, маєш людську душу. І душу, тільки душу треба рятувати. Тоді життям заплатиш не за якусь мить щастя, а за щастя вічне.

Ніби й не лякала. Але чомусь невимовний страх заволодів одразу Веронікою. Чорна хустина тихо зникла, а перед очима лишилася тінь. Дівчина затулилася — не хотіла бачити ніякої тіні, але в очах стало ще темніше. Заспокоїла себе: просто це їй страшно в цій квартирі сидіти одній. Що ж робити? Забрали Павла, а він навіть нічого їй не наповів. Залишив у квартирі, а вона ж відкрита, з розбитими дверима. Та й тут — скоро ніч…

Вирішила — подзвонить Геннадію, нехай потурбується за братову квартиру. Хто ж іще? Тепер може лишити гуртожиток, переселитися сюди. Продовжила в думці: доки Павло не вернеться, не відбуде кару… Не допускала й думки, щоб Павла засудили на смерть. Та все одно більше в цій квартирі Павлові не жити — не матиме спокою ні вдень, ні вночі.

У кімнаті було прохолодно, а Вероніці здавалося, що, мабуть, ще ніколи тут не було так пусто. Навіть віє пусткою, ніби хата прочинена наскрізь. Дівчина поспішила зателефонувати. Набрала номер гуртожитку і почала просити чергову, щоб визвала Геннадія. А з коридора почулося:

— Віко, я вже тут.

Вона собі подумала на офіцера міліції, що відвів кудись Павла і вже повернувся. Напевне ж офіцер, хоч бачила його у цивільному. Власне, тому й збагнула, що не простий міліціонер. Положила трубку, насторожено виглянула з кімнати:

— Ти?!

— Як бачиш… Ось приніс новий замок. Ти вже, бачу, знаєш, що тут сталося…

Геннадій замовк, хоча був збентежений. Ремонтував двері, але відчувала, щось хоче їй сказати, повідомити. Що би його інакше хвилювало, адже до Наталі він завжди був холодний, як і вона до нього. Згадала Павлів натяк: хотіла їй Наталя щось повісти. Про нього, Геннадія. Чи попередити — аби була обачна? Геннадій бо лихий, як і Павло? Про це вона казала їй не раз, але Павла хвалила, що ліпшого немає. А ним, Геннадієм, лякала, мовляв, бережися, бо той може вдарити ножем.

Схопилася руками за груди, тяжко стала дихати. Геннадій відразу затурбувався:

— Що з тобою?

— Нічого… Нічого.

— Не кажи — на тобі не видно лиця.

— Нічого! — закричала, і обличчя почало легенько рожевіти.

Великі, набряклі Геннадієві руки, здалися їй грубими, страшними. Хлопець знизав плечима:

— Дивачка.

— Сам дивак! — трохи відступивши, відтяла Вероніка. — Не дивися так, не смій!

— А як мені дивитися?

— Не лякай мене.

— Тебе хіба злякаєш? — несподівано похмуро заговорив Геннадій. — Ти ж не така й безвинна, яку вдаєш із себе.

— Не маю я бажання виясняти твої підозріння. Відступися, відпусти мене. Хіба ти не бачиш — сама я не своя, не знаю, що говорю?..

— Спішити тобі нікуди… Що ти тут знайшла?

— Нічого.

— А що шукала?

— Теж нічого. Думала, Наталя приїхала з відрядження…

— Наталя вже на другому світі.

— Звідки мені то було знати?

— Сестра ж…

— Тоді не запитуй, що я тут роблю!

— Гаразд, де Павло? Вероніка взяла стільця, сіла:

— Знаєш, Павла забрали. Начебто він убив Наталю. Можеш цьому повірити?

— Та хіба я знаю, чому тепер вірити?

— Може, й мені не віриш?

— І тобі…

Не сподівалася почути від нього таких слів і від здивування аж стримала дихання. Потім тихо мовила:

— Що ти говориш, Геннадію? Як можеш? Павло ж твій брат.

— То що?

— Ні, ти неможливий. Що було між тобою і нею, Наталею? Чому вона так не хотіла, аби ми з тобою зустрічалися, дружили?

— А ти хіба хотіла?

— Інакше хто б змусив…

— До чого? Кажи далі.

— Зустрічатися.

— Чому ж тепер так перемінилася? Тільки побачила мене і вже позадкувала, мов від якогось злодія, убивці.

Схопилася зі стільця:

— Убивці?

Видивився на неї, помовчав, потім сумно сказав:

— Виходить, на світі усі розумні, мудрі, одна вона дурна. Нічого раз не розуміє. Що з нею балакати!

А дівчина дивилася на нього, на Геннадія — чому це він її запідозрює? Чи просто роздратований? Ще б пак, таке сталося! Треба його якось заспокоїти. Сіла знову.

— Генко, чому дратуєшся, коли ти такий же невинний, як і я?

— Не знаєш, не здогадуєшся?

— Дивно якось говориш, Геннадію, ніби справді мене звинувачуєш.

— Бо і звинувачую, коли хочеш знати.

— Звинувачуєш? У чому? Може, навіть у смерті Наталі?

Не розуміла, чого раптом скривився — щось не сподобалось йому? Але ж і їй у його словах багато що не любиться. Та й сам він сьогодні їй не до вподоби… Недоброзичливий, жорстокий. І раптом стало Вероніці дуже образливо і гірко, аж заплакала.

Геннадій відвернувся, ремонтував двері. Через Плече кинув:

— Хіба ти ще й досі не виплакалася?

Заплакала ще більше. Вона бажала співчуття, ласкавого слова, а він… Як він сміє? Мабуть, правду казала Наталя, хоч вона, Вероніка, їй не хотіла вірити. Серце таки шептало щось інше. Воно проти Геннадія не мало нічого. А тому з увагою слухала Павла, котрий радив: «Вийди за Геннадія. Може, він трошки й непутящий, але коли візьмеш його в руки, то стане, як шовковий». І слухала Павла, і не перечила, бо їй справді хотілося знати, яким би став Геннадій при ній… А тепер не треба їй ніякого Геннадія! Грубий він і все! Тільки серце знову щось шепнуло, і Вероніка запитала:

— Чому ти такий?

— Цікаво — який?

— Чужий. Геть чужий.

— А колись хіба був тобі рідний?

— Міг би стати й рідним. Якби захотів.

— Пробач!

— Того не пробачу. Може, десь пізніше, коли все минеться.

І навіть відчула — в її серці любові нема. Чи колись прийде вона до неї? Чи то дійсно вік такий настав, що любов їм необов'язкова? Чула ж бо від подруг, що любов — романтика, а у двадцятому столітті взяла верх практичність. Закохані очі, мовляв, завжди сліпі, а на світ сьогодні треба дивитися реально, ясно.

Знала Вероніка: не навчилася цієї тверезості і хтозна чи навчиться. А Геннадій, певно, з тих самих «реалістів», то чому її навчить? Змусить стати такою, як інші? Навіщо тоді серце? І краса навіщо, і все інше?

Відверталася при цьому від Геннадія, ніби очі могли її видати — сказати, що любить… Та ні, просто серце поранене болем від тяжкої втрати і обливається сльозами. А вона, Вероніка, навмисне звертається до різних думок, щоб якось забутися, відвернути себе від трагедії.

Закусила губи, зиркнула спідлоба:

— А ти бачив Наталю убитою?

— Ну, бачив…

— З ножем у грудях?

— Тьху, дурна!

Пильно позирала на Геннадія, а він, не поспішаючи, повільно дуже поліз у кишеню і вийняв листа. Так же не поспішаючи, розгорнув конверт, що був перегнутий удвоє, — певне, хотів бачити, як поведе себе Вероніка. Але вона дивилася спокійно, навіть не запитала — що це за лист у руках Геннадія. Він розсердився:

— Ти не хочеш знати цього листа, правда? Тобі не цікаво!

— Якщо з нього робиш якусь таємницю — таки не цікаво. Хочеш розказати — розкажи…

— А коли не хочу?

— То мовчи…

— Ні, дорога, мовчати не буду. Скажу тобі у вічі, доки не втекла…

— Чого б я втікала? Їй-богу, не знаю…

— Ні, знаєш! Добре знаєш! Тому й не питаєш, звідки я дістав цього листа.

Озирнулася навколо:

— Схаменися, ти що, божевільний?

Схопив її за руку, повів за собою. Не встигла й запручатися, як опинилися обоє у вітальні. Рвучким рухом показав на встелену килимом підлогу.

— Упізнаєш це місце, громадянко?

— Ти говориш зі мною, як слідчий.

— Бо я тепер для тебе і є слідчий!

— Не мели дурниць!

— Відповідай мені на запитання!

— Дивно, ніби від мене чекаєш якогось зізнання.

— Хочу знати правду.

— Добре, я скажу… буду відповідати, тільки не дивися на мене так страшно.

— Злякалася? Чекай, що буде далі! Злегка усміхнулася:

— Тепер звинувачуєш, потім почнеш судити? А може, мені вдасться виправдатися.

— Тепер уже нема перед ким!

— Чому?

— Не розумієш? Адже її вже нема на світі. Рвучко звела голову:

— Ти хочеш сказати, що я винна у смерті Наталі?

Замість відповіді вийняв Геннадій із конверта аркушик паперу, котрий Вероніка взяла в руки з острахом, чекаючи якоїсь недоброї для неї несподіванки. В очі зразу впало:

«Дорога моя сестричко… — зиркнула на Геннадія і знову — до листа: — Вже п'ятий рік, як я вийшла заміж, але й досі не знаю — навіщо? Ніякої радості від того не маю, бо давно зрозуміла: Павла я не люблю і, мабуть, ніколи не зможу полюбити. Хоч добрий до мене, прагне догодити…».

Тяжко зітхнула Вероніка. По змісту здогадалася, що пише Наталя. Схожий ніби й почерк. Тільки кожне слово виписано аж надто старанно, ніби й цим підкреслено, що у листі пишеться про щось дуже важливе для неї, Наталі, й вона хоче, щоб її з листа добре зрозуміли.

Геннадій поквапив:

— Читай! Чого ж ти?

«Та від того лиш дуже недобре мені на душі. Іноді так гидко, що хочеться тікати на край світу. Різні ми з ним люди. Павло зовсім звичайний, приземлений, не живе, а тліє. А мені би крила! І чого таїтися — хотіла б, щоб чоловіки на мене задивлялися, ба навіть із-за мене ставали до бійки, а я щоб сміялася, зневажала їх, знущалася над дурнями. Хіба ж бо я з моєю красою недостойна того, аби жити на світі царицею?..»

Але ж кому Наталя це пише? Якій сестричці, невже їй? Ага, ось далі називає її на ім'я:

«Не знаю, чому, Віко, вирішила розкрити перед тобою душу. Певно тому, що я дуже хочу тебе застерегти, аби була розумніша, обачніша — не зав'язала собі світу так дурно, як я. Воно, звичайно, у твоєму віці ще сниться принц на білому коні. Тому, коли прокинешся, на серці печально. Кипить, вирує душа — просить, щоб ти дала їй волю. Але ти така, що вмієш ховати і думки свої, і почуття. Це й моя біда. Не кажу я Павлові нічого. Думаю, хай краще нічого не знає, і вдаю, що я його кохаю. Але хіба грою заміниш життя, Віко?»

Зросилася потом Вероніка. Далі читати не могла, бо раптом їй здалося: посеред кімнати, не криючись від них, з'явилася зовсім роздягнена Наталя. Навіть Геннадій рушив до другої кімнати, оглядаючись, зловтішно посміхаючись. Звідки така в Наталі зухвалість? Забула все на світі, окрім себе, бо вона така, як Афродіта.

— Знаєш, — не стримався Геннадій, — якби я був слідчим…

— До чого тут слідчий?

— До того, що це — доказ! — вихопив з рук дівчини листа.

— Який?

— Таки не знаєш?

Заперечливо хитнула головою. Геннадій сів на диван, помовчав. А потім очима показав на килим і важко сказав:

— Ось тут вона лежала убита. А поряд — твій лист. І уяви — не просто на підлозі, а на м'якій, біленькій подушечці. Кому було потрібно це блюзнірство? Для кого?

— Не знаю… — стурбовано відповіла Віка. Геннадій рвучко підхопився:

— Нічого ти не знаєш! Звичайно! Бо не хочеш знати… Не прикидайся наївною, а говори прямо, що ви не поділили, на чому посварилися. Мовчиш? Тоді скажу я сам. Наталина наука, викладена у цьому листі, не пропала даром. І не поділили ви з нею полюбовника!..

— Геннадію?!

— Я сказав не все. Наталя вже й забула про цього листа, а ти хитреньким розумом подумала: чого б тепер ним не скористатися, адже такий козир, такий козир! Б'є всі її карти, і головне — чужими руками! І ти його підкинула Павлові…

— Не вигадуй! — зблідла Вероніка. — Ніколи раніше цього листа не бачила.

— Але ж лист написаний тобі!

Не могла нічого зрозуміти, тільки заперечила:

— Кажу тобі — ніколи не тримала його в руках!

— Цього не може бути!

— Може.

— Звідки ж він узявся? Літав у повітрі, доки, кружляючи, не сів прямо на подушку?

— Дурне тобі влізло в голову, Геннадію. Смішний із тебе слідчий. Подумай краще, розміркуй — як це я підкинула того листа Павлові та ще й з наміром, аби він її убив, якщо там моє ім'я. Це ж слід! Та не будь наївний…

— Ні, наївна ти сама. І листа підкинула Павлові по своїй наївності. Тоді ти керувалася одним — аби лише помститися суперниці.

Глянула на конверта — куди хоч був надісланий отой злощасний лист? Наталя написала їй на санаторій «Україна».

— У санаторії в Криму я була, це правда, але цього листа вперше бачу. Кажу щиру правду, не брешу. Порозумій — нащо то мені?

Геннадій відповів їй напівсумніваючись, ніби тільки сам себе запитував:

— Так, нащо б брехати?

Вероніка втішилася цим.

— Віриш мені, значить?

— Не знаю.

Тепер будь-що хотіла перед ним виправдатися:

— А ти постав себе на моє місце… Якщо ми з Наталею були собі суперниці, тоді чого вона відбивала від мене тебе? І не лише давніше, а й тепер — майже до останньої своєї хвилини. Павло мені казав.

І Вероніка довірливо прихилила голову до його плеча.

Важко було Геннадієві погодитися, а все-таки подумав: мабуть, він і справді погарячкував. Яка, до біса, суперниця! Вона — чесна дівчина, серйозна… Здурів від несподіванки, геть утратив розум! Коли тоді увечері зайшов за конспектами, бо перед тим забув їх на стільці, і натрапив раптом на мертву Наталю, ніби хто обухом гримнув по голові. Якщо у ній було трохи хмелю — увесь вилетів… А тут ще той лист. Схопив його, а подушку кинув Наталі на обличчя, бо не міг дивитися на мертву.

Узяв Віку за голову, заглянув у вічі.

— Може, тоді Павло?

— Чого ж, Павло міг приревнувати. Якщо вона справді… крутила світом.

— Я з цього дурний! Я нічого не можу збагнути!

— А я вже й не хочу про це міркувати.

— Як?

— А так… Є слідчі, є суд — вони й розберуться.

— Думаєш, їм треба передати і цього листа?

— Нічого я не думаю. Вже голова мені баламутиться.

— Чи нас не викликатимуть, не питатимуть?

— Нехай. Сумління в мене чисте. Наталин лист написаний мені, та я його ніколи не бачила. Стривай: якщо, судячи з адреси, лист був посланий у Крим, то як же він опинився тут?

— Може, на когось думаєш?

— Хіба я би тобі не сказала? У санаторії зі мною не було ні рідних, ні близьких, щоб хтось із них перехопив листа. Загадка — та й готово!

Геннадій трохи відступився, стис у руці пояс:

— Ну, а іншим разом вона щось подібне тобі чи писала?

— Ніколи! Ніколи! — ч пристрасно заперечила і це Вероніка.

Геннадій замислився: і все-таки лист може щось сказати! Лист для того, щоб слідчий вхопився за нього, як за ниточку, і розплутав цю хитру загадку! Краще було, правда, нічого не чіпати. Хай би конверт лишився на подушці, а тоді потрапив куди треба — сам. Але він, Геннадій, як прочитав листа, нараз подумав на Павла, й хотів його якось врятувати, відвернути від нього підозру… Справді, чим же Павло захиститься, коли він невинний? Може, треба допомогти братові? Та як? Чого доброго, ще й сам потрапиш у халепу: вже бо давно він, і ніхто інший, ворогував з Наталею!

Тоді, в суботу, згадував Геннадій, вони розійшлися, як люті вороги. Наталя, лаяла його, чимось йому навіть погрожувала, потім просто виштовхала з хати. Певно, було чути на весь дім, не тільки сусідам, які за стіною, що їм і бог велів усе чути! Ще й стукали весь час у стіну, і казав дівчатам, з якими зайшов, аби трохи притишили музику. А, як на те, приїхала Наталя…

Не знав, що робити, який вихід із того становища, в котре потрапили всі разом — Павло, він, Геннадій, і навіть Вероніка… Був ще хтось невідомий, котрий пильно слідкував за ними, спостерігав, як кожне із них виплутується, щоб самому лишитися чистому, а їх утопити. Із тим невідомим треба тепер боротися разом — усім трьом.

Легенько обняв дівчину за плечі. Цим хотів показати, що не гнівається більше на неї, Вероніку. Роздумував — щоб їй таке ніжне і лагідне сказати, аби й вона не сердилась на нього. Бо з багатьох дівчат, що їх знає, з котрими міг би подружити, Вероніка все-таки найкраща!

— Пробач мені, Віко… Неначе хто розум від мене відібрав. Я й себе самого звинувачував. Забудемо про те.

— Не розумію тільки — в чому ти звинувачував себе?

— Так… Наробив дурниць. Хоча б із тим листом: треба було мені його брати?

— Не вигадуй, Гено, візьми себе в руки, заспокойся. А я мушу йти. Вдома ж у нас нічого не знають.

— Проведу тебе.

— Не треба. Я хочу побути одна — подумати, як батькам сказати.

— Тоді давай зустрінемося завтра.

— Ти хочеш зустрітися?

— Аякже, тепер нам за наші зв'язки уже ніхто не буде докоряти — Наталі нема.

Вероніка поглянула з докором:

— Ой, Геннадію!

— Мовчу.

— Те, що сталося, багато що змінило. І найперше нас самих. Відкрилися одне одному глибше і бачимо, що й ти вже не той, і я також інша.

— Невже хочеш сказати, що всьому кінець?

— А ти думав, що кінця не буде?

— Але ж я прошу в тебе пробачення. Хочеш — навіть навколішки стану? Вероніко!

Сахнулася, відскочила від нього:

— Не блазнюй!

А тоді зближче, лагідніше:

— Справді, Гено, не блазнюй…

— Я все-таки тебе проведу. Трохи…

І вийшли на вулицю.

Побачила зразу Вероніка дівчину, певно, одних із нею років, з парасолькою в руках. Дивно було, чому так несподівано крутнулася саме перед ними — чи не слідкувала за нею і Геннадієм? Запитливо глянула на хлопця. І він зупинився.

— Що тобі, Фаїно?

— Нічого, просто так… Хотіла подивитися на тебе. — Дівчина заговорила їдко. І до Вероніки озвалася презирливо: — Знайшла добро! Ну, ну…

Рвучко повернулася й пішла — мовляв, вона більше не дурна, вже порозумнішала. Вероніка ж — наївне дівча, то хай залишається, доки не побачить на власному досвіді — що за фрукт Геннадій.

Віка почервоніла: ні, не помилилася, коли дала знати Геннадієві, що все між ними кінчено! Завжди підсвідомо себе застерігала: не дуже йому вір! Чи не про Фаїну й хотіла попередити небіжка Наталя? А він, знаючи про те, вдерся до неї п'яний…

Від жаху, що зненацька оволодів нею, не могла і скрикнути. Помалу, крок за кроком, почала відступати від Геннадія, а зразу й від Фаїни, що далеко таки не пішла, зупинилася…

— Віко, Вероніко!

Кинулась навтіки. Що з ним говорити? Не хоче його бачити, ні сьогодні, ні завтра! Ніколи! Нехай зостається з отою Фаїною, котра вислідила їх, дочекалася, що Геннадій вийшов сперед неї і вже не мав де дітися. «Що тобі, Фаїно?» Чи це теж у стилі двадцятого століття — вік джентельменства проминув? Або сказати прямо: звик Геннадій міняти дівчат, як оті шкарпетки, тому зневажає.

Не могла змиритися — невже більш ніколи не буде на світі великої любові? Чи буде — й до неї, Віки, не прийде? Вона хоче думати, що любов вічна й нездоланна, як саме життя! Але невже тоді за любов треба платити смертю, як оце Наталя? Павла вона, може, й не любила — принаймні так написано в листі… А до кого ж тоді поривалася? Хто став отим принцем на білому коні, що прискакав до неї, Наталі? За любов до котрого вона прийняла смерть? Чи хоч раз постане їй, Вероніці, перед очі той, кого так любила Наталя, і хто її любив?! Велика любов. Велика трагедія… А в нього, Геннадія, все якесь дрібне, дешеве, одноденне. Схильна була перед цим подумати, що то він у п'яній нестямі помстився Наталі. Але ні, в таких людей, напевне, і злоба дрібна.

Нарешті, тяжко дихаючи, вона зупинилася біля дверей своєї квартири. Чомусь ніяк не могла знайти в сумочці ключа, щоб їх відімкнути, і нетерпляче подзвонила. Аж тепер подумала — яке ж слово скаже вона матері? Як повідомить їй про горе, що спіткало всю їхню родину? Забула й про те, що її мати з Наталею жили не дуже мирно — отож, мати, певно, не схопиться за серце. З полегшенням зітхнула, побачивши на порозі батька. Кинулася старому на груди, обняла за шию:

— Знаєш, татку?..

Почула у відповідь:

— Знаю, доню, знаю…

Здивувалася: каже, знає — а що може знати? Помітила в батькових очах глибокий сум — справді знає, звідки ж?

Зрозумів, про що думає Віка, і пояснив:

— Олімпіада Романівна приходила ще вчора — ти була на заняттях. Власне, я теж її не бачив, бо був на роботі. Мати ж нам нічого не сказала: знаєш, вона навіть не називала Наталине ім'я, гнівалася не неї.

— А за що?

— Було таке діло, за яке Наталя — і та її сварила.

Більше нічого не сказав батько Вероніці. Лише сповістив:

— Правда, матері Наталі послала телеграму. Ганна Михайлівна вже у нас.

Віка не чекала, а заспішила до кімнати: повинна бути з тіткою, щоб підтримати її, хоч трохи заспокоїти! І здивувалася, почувши з кухні рівний, буденно спокійний голос матері:

— Не побивайся, Ганно, бо тобі ще самій треба жити.

Двері були до кухні прочинені, й Вероніка, спинившись, побачила: тітка сидить на стільчику, й мати прикладає їй до скронь намочений бинт. Віка пильно глянула на матір: вона ніби спокійна, лиш дуже бліда. Заходити чи ні?

Батько взяв її за плечі і відвів убік.